Ця прекрасна ледi виходить з мого карману, вона абсолютно гола, лише зверху якась напiв-прозора шаль, але це так естетично, цей її вигляд анiтрохи не принижує її святостi. Вона пiдходить до мене, нiжно цiлує. Її холодний, мокрий язик проникає в мене. Її мокрi, сирi руки обiймають мене. Я пам"ятаю, Опiум промокла пiд дощем, тобто її прозоре цератове (клейонкове, - прим. авт.) пальто. Того самого ранку, коли лило як iз вiдра, а я взяв i полишив її самотню в карманi джинс i вибiг на вулицю. Здається, я забув зошит з германiстики у Вiталика (ми всiєю кiмнатою звемо його 9Woulf -справа в тому, що вiн дуже любить вовкiв). Мої джинси промокли наскрiзь. i прилипли до нiг.
Вона дивиться на мене. Її сухе обличчя простягається довжелезною зморшкою у формi ромба. Цiкаво, що вiн символiзує? Може, замкнутiсть простору, безвихiдь, клiтку...чи може, тiльки дурну математичну фiгуру i по всьому тут?..
Я гладжу її по довгому, зеленавому волоссю. Звiсно, моя кохана, я пам"ятаю. Наступного дня, коли прав джинси, я помiтив у задньому карманi цератовий пакетик - тепер її волосся пахне пральним порошком, вона нахиляється, а я вдихаю запах якогось Максу чи Тесту чи бозна чого, може, навiть Арiелю...
Вона нiжно обiймає мене i закутує в свою прозоро-бiлу шаль. Я вiдчуваю шкiру її холодних грудей. Опiум пiдiймається , стає за моєю спиною i просить мене нi за що не повертатися.
Опiум...вона завжди така...Її голос такий нiжний i лагiдний. Нiжнiсть, вона сильнiша за силу, набагато сильнiша. Як можна сказати їй ?нi??..
Я покiрно закриваю очi, коли вона доторкується до повiк своїми зеленими, холодними руками...руку в неї завжди такi холоднi...Вона обережно в"яже бiло-прозору шаль навколо моїх очей...
Я вiдчуваю її дихання, таке повiльне-повiльне, наче вона зараз помре.
Чи то моє дихання, i я зараз помру?
Менi байдуже.
Вона - це божество, янгол, який приходить до мене, вириває мене з сiро-брунатних буднiв, вона наче той режисер з чорно-бiлого кiнофiльму, який вирiшив зняти кольоровий рiмейк, тобто режисер, вiн зовсiм не з кiнофiльму, вiн реальний, вiн iснує...чи це тiльки йому так здається, що вiн iснує??...
- Колю, телефон!!! Скiльки можна вже тут валятися?! Ти менi з цими наркотиками вже набрид. Вiзьми слухавку, ти чуєш?!!
- Що? - я вiдкриваю очi.
Ну, от, Лiда знову все зiпсувала. Ми звемо її Кицька, бо вона дуже схожа на Кицьку, i погляд в неї котячий, смарагдовий, великi очi дивляться на тебе так, наче ти миша i водночас молоко. Ти нiколи не зрозумiєш Кицьку, поки вона не пiдпустить тебе до себе. Кицьки, вони такi волелюбнi...
- Ало! - беру слухавку, i напiввiдкритi соннi очi дивляться в нiкуди. - А? Семiнар?? Як семiнар?!! Перенесли?! А по чому? По педагогiцi???!! О боже! Я ж нiчого не знаю. У тебе є звiдки списати? Як не має?!!! Ти, що, здурiв?!!!
Далi йде така собi квазi-сварка з елементами глибоко психологiзму, методискурсу, екзистенцiалiзму та iнших термiнiв, значення яких я так i не дiзнаюся.
Треба менше вчитися в ночi, i курити Опiум, i сидiти в Iнтернетi, особливо Вконтактi - вiн зжирає мозок....ну не в Гуглi ж сидiти?..
Опiум легким рухом хилить мене на землю, i я падаю в ромашки, такi величезнi-величезнi. Я падаю i бачу як простягаються вгору їх довгi, зеленi стебла i круглi, як сковорiдки, бiлi голiвки з пелюстками.
Вона усмiхається менi крiзь воду. Нiжна, добра посмiшка, розкуйовджене, шовково-зелене волосся. Чи пшеничне?...
Стоп. Воно змiнює колiр. Як гарно...
Я падаю пiд воду, все нижче i нижче. Надi мною пропливають ластiвки i таксi...цiкаво, звiдки пiд водою так багато таксi? А ще президентiв, i лiтаючих мерiв на тарiлцi, i королiв, i науковцiв, i фiлософiв, i письменникiв...Стоп, а цього хлопця я навiть знаю! Так, По. Точно. Вiн же теж зустрiчався з ледi Опiум...Вiн, сто пудов, знає смак її пелюсток...
- Кха! - з мене вийшла вода.
- Коля, ти iдiот!! Дурень! Чого ти полiз у ту ванну? Ти, що, зовсiм з глузду з"їхав курити у ваннi?!! Боже праведний, - на мене заплаканими очима дивиться Кицька. - Ти мене доведеш колись. Ти ж помреш, дурню!
- Я помру? - здивувався я. - Нiчого я не помру.
Щось кольнуло в серцi...так раптово, боляче...раз чи два кольнуло, i бiль шаллю тягнеться. Не моя. Ледi Опiум стояла напроти мене. Я лежав, а надi мною плакала Кицька. Зеленава ледi в прозоро-бiлiй шалi трималась за серце. Її очi були нажахано-розкритi й заклякли склом.
- Ти...ти кидаєш мене? - спитала вона чи то сумним чи то ворожим голосом.
- Я...я не знаю... - вагався я.
- Колю, з ким ти балакаєш? - Кицька теж була нажахана. - Колю, в тебе губi синi! Колю!!!
- Але, я тебе не вiдпущу. Ти помреш разом зi мною, - сказала ледi Опiум рiшучим голосом, i її очi запалали зеленим вогнем.
- Смерть - лише певний етап в життi, - вiдповiв я ледi. - Ти не можеш вбити того, хто вже помер. Для своїх родичiв, для своїх друзiв. Невже ти не розумiєш, тiльки я зустрiвся з тобою, я помер для всiх iнших? Для мене iснувала тiльки ти, кохана, i досi iснуєш тiльки ти...
- Коо-лююю, не треба, не помирай! - надi мною плакала Кицька, зображення було препогане: Кицька вся пiшла темними плямами i розпливалася.
Сльози лились на мене. Цiлими струмками лились...щось забагато слiз.
- АААА!! - я прокинувся i нiчого не зрозумiв.
- Вже 9 годин, бовдурю! - надi мною стояла Кицька з чайником в руках, а вся моя постiль разом зi мною були у холоднiй водi. - Ну, що, прокинувся на кiнець? В тебе ж сьогоднi семiнар, дурню, а ти проспав. Знову пiв ночi займався бозна-чим?
Я усмiхнувся, поморщившись вiд холодної води.
- Ти як та штришка з фiльму ?С лєгкiм паром?. Вона теж там одного поливала.
- Знаєш, менi таке сьогоднi приснилось. Ти просто не повiриш. Типу я наркоман i курю Опiум, як сам Едгар По, а ця дiвчина, Опiум, ну...вона, власне не була дiвчиною, але менi здавалося...
- До речi про Едгара По, в тебе сьогоднi ще семiнар по зарубєжцi...