Alucard: другие произведения.

Як помирають легенди

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Продавай произведения на
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    На языке оригинала. Опубликовано... да-да. В "УФО". Номер 3(5) 2008


   Віталій Кривоніс Як помирають легенди
  

...Чat ЧerПr at segja sva hverja sЖgu sem hun gengr

"Кожну сагу треба оповідати, як вона сталася"

Ісландське прислів'я.

   Нещодавно мав нагоду спостерігати сумне видовище. У книжковій крамниці на полиці височив стовп жовтих палітурок, схожий здаля на химерну модель Вавілонської вежі. То виявився останній том пригод Гаррі Поттера у виданні "А-БА-БА..." Люди проходили повз нього, розбирали попередні частини, а ця, фінальна, вкрилася товстим шаром пилу...
   А ще недавно прихильники готові були на епічні подвиги заради омріяного примірника! Хвиля "поттероманії" захлиснула світ, хлопчики й дівчата "від трьох до дев'яноста трьох" йшли темними шляхами героїв книги, шляхами магії та небезпек, де кращим оберегом завжди є справжня дружба й вірність... Церковники та "інтелектуали" в один голос проклинали книгу й авторку, додаючи творові популярності, а десь дуже близько, простягни руку, торкнися! - творилися чари, завмирали серця, і діти робили вибір, не той, що легше, але той, що правильніше, і сміявся безумним сміхом відроджений темний лорд Волдеморт...
   І от разом усе скінчилось. Все. Нема. Чари розвіялись, очі згасають, тьмянішають зірки. І нікому вже не цікаво, як екранізують заключні частини. Нікому не потрібні сувеніри. Діти не вимахують чарівними паличками, уявляючи себе Гаррі та його друзями. Діти шукають чари в інших світах, деколи - у мертвих землях постмодерну. На палітурках осідає пил...
   Видавець українського Поттера Іван Малкович в якомусь інтерв'ю назвав цикл книжок про юних чарівників "тим добрим троянським конем, що допоможе захопити українського читача". Захопити - вдалося. Та чи вдалося втримати?..
   До речі, у тому, що сталося, є частина провини й самого видавця. Ходила легенда, що російські видавці з "Росмена", відомі кепським перекладом твору Джоан Ролінґ, останню частину вирішили спочатку наректи "Роковые мощи" чи якось так. Але, прочитавши, переклали інакше. Український же перекладач так і лишив - "Смертельні реліквії". Але ж навіть студентові-неукові, та де там, навіть школяреві відомо, що "Deathly Hallows" не можна перекладати ні як "смертельні...", ні як "фатальні..." - коли вже на те пішло, то "Смертеві...", позаяк Смерть тут виступає як персонаж (за текстом - персонаж легенди), на що вказує -ly. Дивно, що професіонал такого рівня, як Віктор Морозов, того не врахував. Втім, можливо, дався в знаки поспіх: адже (пишаймося?) українці раніше за увесь світ переклали "Deathly Hallows".
   Ну, облишмо філологічні питання. Перейдімо до суті. Чому фінал історії про Гаррі Поттера так розчарував прихильників?
   Тут можна було б зауважити: нічогісінько не розчарував, просто історія скінчилася, наші перемогли, жили довго й щасливо, і померли всі одного дня. Чого казитися? Побавилися й годі...
   Але геть не так сталося з чарівними легендами ХХ століття - творами Толкієна, Ле Гуїн, "Бурштиновим королівством" Зілазні, "Хроніками Нарнії" Клайва Льюїса. Вибух, що його спричинив свого часу "Володар Перснів", розійшовся колами по всьому світі, в часі й просторі, сягнувши й сьогодення. Внесок сказання про Середзем'я до світової культури важко переоцінити. Хто не чув про рольовиків та їхню багатющу субкультуру? А вплив чарівних образів на масову індустрію розваг? А популяризація цікавості до історії, археології та стародавніх мов і літературних пам'яток?..
   "Володар Перснів" буквально підірвав світ. Надписи на стінах студентських гуртожитків на кшталт "ФРОДО ЖИВИЙ!" та "ГЕНДАЛЬФА В ПРЕЗИДЕНТИ!", "ельфійська" естетика руху хіпі та екологічних молодіжних організацій, мрія про "повернення короля" (Арагорна-Артура) та повалення Темної Вежі (Берлінського муру) - все це пережили та втілили покоління, що зростали на пригодах кумедних, проте відважних гобітів. Це були покоління героїв, дітей тих, хто опирався могутньому Рейхові і здолав його. Покоління, що мріяли про подвиги, про далекі зорі, про незвідані береги, про небо і море. Тих, хто чітко розумів ганебність загарбницьких воєн, жахливість злиднів одних і розкоші інших, страшенний, злочинний ідіотизм промислових корпорацій, що забруднюють природу... А після відомих подій 11 вересня у пресі з'явилися порівняння Усами бен Ладена й Темного володаря Саурона.
   Дещо зіпсувала репутацію цього твору ганебна голлівудська екранізація, та з іншого боку, трилогія сягнула нового витка популярності.
   Зрештою, справжні легенди не помирають, а історії не закінчуються.
   Українському читачеві відомі передусім "Володар Перснів" у виданнях "Фоліо" (переклад А. Немірової) та "Астролябії" (переклад О.Фешовець), а також "Хроніки Нарнії" у виданні "Проспект" (переклад В. Наріжної). Сказання ж про Земномор'я та Бурштинове королівство Амберу ще чекають на свого перекладача й видавця. Як, втім, і ціла низка прекрасних творів фентезі, казок та інших нереалістичних жанрів.
   Тут, одначе, слід провести межу: фентезі то одна справа, а казки - трохи інша. Літератури, як і цікавих думок з цього питання вже трошки є у доступному друці (от наприклад, розвідка Н. Дев'ятко "Возможности влияния современных жанров: фантастика, фэнтези, сказка", "Полдень ХХІ век", N5, 2005; і мої думки з цього приводу де в чому близькі до вказаної статті). Отож, як на мене, основна відмінність полягає у типі героя казки й фентезі, а також у типі сприйняття тексту (і світу). А саме...
   Фентезі - жанр молодий. Вторинний по відношенню до першоджерел. Власне, постмодерновий. Культура, історія, міф є для авторів фентезі лише текстом (як і для постмодерністів загалом). Втрачається сакральна цінність як першоджерела, так і світу; світ перестає бути живим, не відгукається на емоції. Автор фентезі чітко знає свою художню мету (наприклад, "от я вам зараз розповім, що насправді Червона Шапочка виробляла на бабиному ліжку із Сірим Вовком"), заздалегідь продумує, вигадує героїв під ситуацію, пише за встановленим складним планом. Зазвичай ідея якщо і є, то одна-єдина, магістральна, і та вторинна й кульгава. Автор точно знає, що він - творець, креатор того, що відбувається, всевладний господар вигаданого ним світу.
   Казка ж бере початок із сивої давнини, із туманів прадавніх часів, коли люди щойно оволоділи Словом і давали речам перші Імена. У багатьох мовах "казка" спочатку означало "те, що розказано", себто певний гідний довіри сюжет (напр. наше "казка" від "казати", російське "сказка" від "сказывать", англійське "tail" від "to tell", ісландське "tellr" від "telja" і так далі). Спотворення цього терміну почалося десь за доби класицизму, коли казку "віддали" дітям. Казка сприймає світ як живий, як такий, що озивається на емоції героїв. Автор покладається більше на інтуїцію при побудові сюжету й описанні персонажа, ніж на логіку, бо єдина його мета - розповісти історію героя, та розповісти якомога чесніше. Так, наче вона сталася насправді.
   Тут мається на увазі не нагромадження бридких фізіологічних деталей (що так полюбляють автори фентезі), а психологічна достовірність, складність, глибина (із чим у фентезі зазвичай наявні проблеми). Власне, мистецтво казки - це мистецтво зачарувати слухача (читача), увійти у резонанс із його психікою. Змусити його повірити. Автор просто іде за героєм та записує. Він не всесильний бог, а така ж жертва обставин...
   Це не контактерство. Це розвинена фантазія та жвава уява.
   Хто читав листи професора Толкієна до сина Крістофера, той зрозуміє, про що йдеться.
   Справжніми, гучними легендами останніх років можна назвати, окрім "Поттеріани", ще "Темну Вежу" Стівена Кінга та "Піратів Карибського моря", кінотрилогію Г. Вербінськи та Дж. Брукгаймера. І гучним можна назвати крах кожної з них. Крах не фінансовий, боже бережи. Ні.
   Крах істини й життя в кожній історії.
   Тож історія Хлопчика, Що Вижив, не поодинокий випадок.
   На творах Кінга та голлівудських режисерів детально зупинятися сенсу нема з тої причини, що вони майже невідомі читачеві українською. "Піратів..." переклали, як і, начебто, короля жахів, але не сказати, щоб ці проекти користувалися шаленою популярністю. Скажемо лише, що фінали розчарували як прихильників, так і решту добрих людей. Придуркуватий Мордред, син Багрового Короля, власника Темної вежі та очільника сил зла, гине у пащі кумедного створіння, схожого на собачку, а фінальний бій перетворюється на банальну стрілянину в дусі фільмів Сержіо Леоне - це щодо Кінга. Ідіотські жартики, халтурні образи богині моря та піратських лордів, розірваний зв'язок між Джеком Сперроу (ні, не капітаном Джеком Сперроу) та "Чорною Перлиною", сюжетна плутанина - це про трилогію. Але саме історія Гаррі Поттера була найочікуванішою історією року, що минув.
   І найгіркішою на смак. Так гірчить спалена мрія.
   Адже не "Темна Вежа" й не "Пірати..." були "тим добрим троянським конем"...
   Але чи є взагалі підстави відносити цикл книг про Гаррі Поттера до жанру казки?
   Авжеж.
   Кожен з головних героїв (і більшість другорядних) - непересічна, цікава особистість зі складною психікою. Гаррі спочатку здається типовим героєм-якістю (Відвага), та з часом йому доводиться переборювати смертельний, утробний жах перед Темним лордом, та страшну, чорну ненависть, що її розпалює страх та нерозуміння. Рон - також досить типовий персонаж (Дурко), та це не заважає йому виявляти, коли треба, неабияку спритність і звитягу. Те ж можна сказати і про Невіла. Герміона (Герой-Розум) виявляється здатною на сильні емоції, чого взагалі за героями-типами не помітно. Дамблдор - геть не такий собі добрий дідуган, це мудрий наставник із крижаними очима, майстер ритуальної гри. Северус Снейп - таємничий, та подеколи цілком зрозумілий, похмурий і палкий водночас; саме в цьому героєві блискуче поєднано світло й темряву. Лорд Волдеморт - не типовий "Злюка", він радше невмирущий кощій, здатний на велич подолання себе на шляху до влади. Кожен, кого не візьми, - живий, справжній, іноді непередбачуваний і не завжди слухняний авторській волі (зі слів авторки).
   Це ріднить героїв циклу з героями народних казок та прадавніх легенд.
   Сприйняття світу цими героями також радше казкове. Світ живий. Світ не добрий (ще чого!) - та він відгукається на емоції героїв, і має власну волю. Войовнича Верба, Потрібна Кімната, Мапа Мародерів, Заборонений Ліс, Косий Провулок, притулок Ордену Фенікса, Люстро бажань, Лабіринт... Чи не нагадує це зачаровані місця прекрасних і сумних легенд Старої Британії?..
   Юний читач ступає до світу Джоан Ролінґ разом із трьома друзями: Гаррі, Роном та Герміоною, і з ними ж мандрує протягом усього циклу. Є, звичайно, прихильники і вболівальники й у інших героїв, як добрих, так і не дуже, але саме на пригодах навіженої трійці тримається сюжет. Друзі не лише разом вчаться чарів. Вони зазнають спільних небезпек, проходять випробування, дізнаються про справжню вартість дружби, вірності, честі, мужньо долають не лише негоди, а й спокуси - спокоєм, щастям, зрадою, ненавистю, коханням... Вони йдуть своїм шляхом, роблять важкий вибір, переборюючи себе. Вони змінюються, разюче змінюються щоразу, щокниги, щороку. Вони ростуть, росте і читач. І той читач знатиме ціну дружньому плечові, і робитиме вибір на користь правильного, а не легкого, і тупою заздрістю наливатимуться очі його ворогів. Та він принаймні матиме і ворогів, і друзів...
   Це якщо не сприймати образи трьох друзів з останньої книги. Позаяк "друзі" дуже розчаровують. Часто випадало читати коментарі на кшталт "...оті троє придурків-переростків" на адреси Гаррі та його супутників. Маємо погодитись, коли не за формою, то принаймні за змістом. Біганина й жбурлянина закляттями, поневіряння трійці у світі "маґлів", порожні діалоги, логічно-детективний розвиток сюжету наближають твір до фентезі у найгіршому сенсі слова.
   Зникнення та повернення Рона виглядають аж надто наївно, геть не ясно, що дає творові цей хід. Їстоньки захтілося, ти ж мій горопашній! Така реакція не здивувала би, коли б ішлося про Рона з третьої-четвертої частини; та після стількох випробувань (згадати хоча б битву зі Смертежерами наприкінці "Ордену Фенікса"!) герой навряд чи так би принижувався. Важко повірити в такого героя.
   Сварка Рона й Герміони скидається на підліткову істерію, і нічого нового та важливого не додає до образів героїв. Ба більше: після такого конфлікту емоційний фон людини лишається пошкодженим, тож вона не витримує подальших випробувань. Недовіра не зникає, породжує роздратування, непевність, страх, що зрештою призводить до нервового зриву у мить психологічної напруги.
   Взагалі, герої не міняються, не роблять вибору, вони граються у "юних детективів" Енід Блайтон. Навіть дізнавшись істину про Дамблдора й Гріндельвальда (ні, мова не про сексуальну орієнтацію Дамблдора, жартома виголошену Ролінґ), про те, від кого Волдеморт дістав ту шовіністську ідею переваги магів над "маґлами", Гаррі, Рон та Герміона діють за встановленими Дамблдором правилами.
   Вони не йдуть до самісінького початку, не знищують кореня зла в цьому світі, не так, як у "Володарі Перснів". Вони обмежуються функціями "Армії Дамблдора". Себто, закладається стереотип "слухняного комсомольця" за дотепним висловом одного читача. Війну почало старше покоління, та молоді її не скінчили: адже хай загинув Волдеморт, жива його ідея, і хтозна, чи не візьметься за неї хтось гірший...
   Не в дідів онуки, і це не може не засмучувати.
   Отже, через спрощення (назвемо це так) образів трьох товаришів страждає не лише емоційний, а й ідейний пласт твору.
   Критики полюбляють співставляти історії про Гаррі Поттера й "Володаря Перснів". З якої причини - а хто їх розбере. Може, тому, що обидва артефакти культури набули за короткий час непересічної популярності. Може, тому, що екранізувалися майже водночас. Може, тому, що на думку критиків, обидва твори розраховані на дитячо-юнацьку аудиторію (чути глузливе хихотіння). Хтозна. Та коли вже так сталося, то й мені можна...
   У "Володарі Перснів" ідею зла (а також ідею влади, відповідальності, зв'язку, власне світу) втілено у золотому перстенику. У казці взагалі жодна ідея не лишається абстрактною; міф не любить абстракцій, оперуючи образами (архетипами). Коли Перстень Всевладдя гине у вогні Згубної Гори, гине і та страшна сила, що створила його на погибель всьому живому. Завершується історія старого світу, йде у небуття зло Саурона, линуть за межі Середзем'я прекрасні кораблі ельфів. Носії Персня, що хоч раз куштували його отрути, також зникають зі світу смертних (за винятком Сема, та він має нагальніший клопіт, ніж туга за старими часами). Зло у Середзем'ї має прийняти іншу подобу.
   Інакше сталося у світі магів та маґлів. Чи є лорд Волдеморт утіленням ідеї зла? Навряд. Не він вигадав глузливі прізвиська для "маґлонароджених", не він розробив концепцію вищості чарівників над рештою. Отже, його смерть не призводить до загибелі його справи. Орден Смертежерів може відродитися - хай не зараз, хай через віки, та він може повернутися у тій же подобі, під тими ж гаслами, бо ідею не скомпрометовано, так само, як 1945 року не було скомпрометовано нацизм. Та можемо бути певними, що Гаррі та його друзям уже більше нічого не загрожує.
   Оце і дратує. Конформізм як ідеал - це страшне. Зате у Гаррі все добре. Не в тому річ, чи він того заслужив. Річ у тім, що людина, яка зазнала таких психологічних травм, просто не може гарненько про все забути ("Я врятував світ; та врятував його не для себе", - каже Фродо). Так не буває - ані у казках, ані у житті. І прихильники твору відчули фальш. Вони не дурні.
   Ще прихильників дещо розчарувало, що в останній частині на місці дуже важливого елемента авторського світу - пустка. Мова про Гоґвортс, чарівну школу, що стала домівкою Гаррі (так, там на нього чекала небезпека, але й щира дружба, і він жодного разу не пожалкував, що опинився саме тут, а не у звичайній собі лондонській школі). Гоґвортс - той образ, у якому втілено весь чарівний світ, з його світлом і темрявою, красою та покруцтвом, любов'ю й ненавистю. То є живий світ, що до останку відгукається на поклик серця. Відгукається по різному. Сховок, що його стереже триголовий песик, загрозливе сичання василіска, особлива кімната, що з'являється, коли вкрай потрібна, і - кумедні привиди, які сновигають замком, пересувні сходи, живі портрети, що містять частину свідомості намальованої особи, і затишне вогнище у комині кімнати факультету, й гамір та метушня під час сніданку... Воно й не дивно, що за даними одного опитування багато дітлахів не вагаючись відгукнулися б, коли би одного дня до них завітала сова із запрошенням - хай навіть та чарівна школа була би у сто разів гіршою за Гоґвортс!
   І лише у заключній частині Гоґвортс виконує роль дорогих декорацій для епічного мордобою. Ті зміни, що там відбулися, геть не резонують із емоціями героїв (простіше кажучи, їм насправді до лямпочки, що, наприклад, на уроках захисту від темних мистецтв вчать власне темних мистецтв). Гоґвортс не відкриває таємниць, не вабить підземеллями, не лякає страшними відкриттями. І справа не в тому, що герої опиняються у школі лише наприкінці. Місця у творі вистачає. Можливо, така мертва тиша душі школи - відгомін правління темного лорда?.. Але ж ні, авторка цього ніяк не показала, мабуть і не подумала, що можна це показати. Декорації - вони і є декорації.
   Темний лорд Волдеморт розчаровує відверто. На відміну від попередніх частин (і особливо - шостої!), колишній Том Редл постає як стереотипний тиран, диктатор, до нудоти чорний і злобний, і від того геть нецікавий. Наскільки складний є його образ протягом усього циклу, настільки ж примітивним виявляється він у "Дарунках Смерті" (вже перепрошуйте самопальний переклад). Його мова одноманітна, навіть трохи істерична (як не згадати вибрики фюрера конаючого Третього Рейху); він не говорить афоризмами (як-от: "Нема ані добра, ані зла, є лише влада, та ті, хто надто слабкі, щоб її взяти" - чи не величні слова?). Тому, кажучи про останню частину циклу, важко погодитися із Олівандером: "Він творив великі речі. Жахливі - але великі!" Що великого зробив Той-Кого-Не-Можна у фінальній частині?.. Згодував гадюці Чаріті Барбейдж? Прибив найближчого помічника?..
   До речі, новоспечений директор Гоґвартса, найперший помічник Темного лорда, професор Северус Снейп, - єдиний, хто не розчаровує. Хоч його майже не видно протягом тексту, та у першому розділі він неперевершений. Він грає роль до кінця, захищаючи сина тої, яку кохав усе життя. Хоч він і невисокої думки про нього. Та ненависть (і заздрощі!) до Джеймса Поттера, що переходить і на його сина Гаррі, не застить розуму останнього захисника добра. Снейп вірний загиблій коханій, вірний Дамблдорові, попри все. Він має загинути, і знає про це. Він не боїться загибелі. Він боїться, що не встигне...
   Шкода, що загинув так по-дурному. Пішов на харч зміюці. І навіть не намагався захиститись. Існує навіть думка у середовищі фанів, що насправді Снейп не загинув; авторка просто вбила його із заздрощів. Зате Гаррі назвав на його честь свого малого... От велика честь!
   Взагалі, Гаррі авторка мало не канонізує. Такий він гарний, відважний, чистий. У словах Дамблдора, сказаних у потойбіччі, струменять мед і патока. "Ти чудовий хлопчина. Ти смілива, смілива людина"; "я лише нещодавно зрозумів, що ти набагато кращий за мене"; "я був егоїстом, Гаррі, на противагу тобі..." Важко сказати, чи вірить у сказане сам Дамблдор, та авторка, певно, вірить. І вимагає віри від читача. А читач того не терпить.
   Гаррі Поттер мав загинути. І він гине. Спокійно, упевнено йде у Світ Мертвих. Бо не принісши себе в жертву, він не може здолати Темного лорда. Тоді звільнюється і повертається до світу живих. Архетипічний сюжет. Але у таких сюжетах герой повертається іншим, зміненим, з новими можливостями (мова наразі не про новий рівень бойової блискавки). Тут нічого схожого не відбувається. Що ж Гаррі знайшов за межею життя й смерті? Скорчену потворку, на яку обернеться після загибелі Волдеморт? Нумо радіти, зло буде покарано... Дамблдора, що співа дифірамби соловейком (цинічно при цьому усміхаючись, коли хто помітив), та патякаючи заяложені істини, промовлені ним іще у "Філософському камені"? Ото знахідка! Жоден міфічний герой так просто не відбувався зі Світу Мертвих (згадаймо Орфея, Вайнемейнена, дівчинку з казки про пошуки вогню в Баби-Яги, Котигорошка чи хлопця, що мандрував Мідним, Срібним і Золотим князівствами). Гаррі нічого там не знаходить для своєї душі, хіба пояснення, до яких можна і так допетрати. Жертвувати собою - просто.
   Найпростіше.
   Але треба віддати авторці належне. Дамблдор просто чудовий. Нарешті з нього остаточно злітає маска такого собі доброго чарівника, Гендальфа чи там Мерліна. Як блискуче він знущається зі Снейпа, доводячи того до сказу, як самопринижується у розмові з Гаррі. Як майстерно грає він на струнах чужих душ, перетворюючи людей на інструменти своєї справи. І люди грають, покірно (Гаррі) чи з обуренням (Снейп), допомагаючи Дамблдорові виправити помилки минулого. За словами однієї читачки, "Дамблдор надто розумний, щоб бути добрим".
   Але два справжніх героя на таку чималу фальш - це замало. А з брехні не зробити справжньої легенди. Легенди, пророщені з брехні, швидко стають нецікавими.
   Отже, причину стрімкого збайдужіння добрих людей (здебільшого маю на увазі українського читача) до "Гаррі Поттера" на мою скромну думку можна пояснити таким чином. Основним посередником між читачем і текстом є герой. Герой - та точка дотику, де текст (авторський світ) та читач (подорожній авторським світом) стають якщо не єдиним цілим, то дуже близькими. Герой дозволяє читачеві мандрувати незнаними шляхами, бачити дива, страждати, кохати, ненавидіти, прощати, убивати, принижуватися, одужувати, радіти, вертатися до себе істинного, глибокого... Якщо герой (герої) не просто "виписані" чи достоту списані з реальних прототипів, як то часто у письменників водиться, якщо автор не моделює героя під ситуацію з наміром довести певну ідею, певний моральний постулат, але довіряє героєві, кличе його на ім'я, те єдине ім'я, що йому підходить, - читач прийме героя. Читач бачить очі героя, і тоді народжується казка.
   Так було протягом усього циклу пригод Гаррі. Та у "Дарунках Смерті" пані Ролінґ сфальшувала. Повертаючись до філологічних питань: мова Ролінґ еволюціонує протягом циклу, архаїзується лексика, слова часто набувають давніших, глибших значень. У сьомій частині таких лінгвістичних коштовностей вже не знайти (ну, хіба окрім власне назви). Казка перетворилася на банальне і нудне мораліте. Та прадавня, потаємна магія любові, самопожертви, щирості, про яку каже Дамблдор, має народитися у серці читача без примітивних пояснень урочистим тоном. А для мораліте потрібні відповідні персонажі. І герої зникають. Тьмянішають, дурнішають, всихають. Зраджують собі. І ламається крихкий місток між щирим, зачарованим читачем та казковим світом...
   Що могло аж так вплинути на пані Ролінґ, коли вона поламала крила власним птахам?
   Варіант перший: авторка сіла за калькулятор і порахувала, що коли вона не залишить Гаррі живим, неушкодженим і щасливим, то збитки будуть страшні. Цікаво, що пані сказала би тепер?.. Чи не розгепала би калькулятора, коли б дізналася, як кепсько продається книга у деяких не надто далеких країнах?
   Варіант другий: авторка банально не спромоглася дотягнути рівень через брак часу, сил, уяви, натхнення або таланту. А строки піджимали. А видавці лаялись. А прихильники благали...
   Варіант третій (страшний): авторка злякалася писати правду. Злякалася передусім за себе. Надто моторошним могло виявитись те, що знайшла би Джоан Ролінґ у безодні червоних очей лорда Волдеморта, у сповнених болю словах помираючого Гаррі, в іронічній усмішці Снейпа. У цьому випадку мені дуже і дуже шкода авторку.
   Щиро...
   А тепер саме час спитати: чи не скомпрометоване власне читання для юного українського читача? Чи здатен він буде сприйняти якусь іншу легенду?..
   Світ іще не звільнився від мертвотних щупалець постмодерну. Казки, що народжуються під сірим запиленим сонцем, ще надто слабкі. Та ми чекаємо на нові історії, на нових, живих героїв, на нові легенди, що хвилею накриють світ, змінивши його обличчя. Почекаймо ще трохи.
   Вже недовго...
  

 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Л.Джейн "Чертоги разума. Книга 1. Изгнанник "(Антиутопия) Д.Маш "Золушка и демон"(Любовное фэнтези) Д.Дэвлин, "Особенности содержания небожителей"(Уся (Wuxia)) Д.Сугралинов "Дисгардиум 2. Инициал Спящих"(ЛитРПГ) А.Чарская "В плену его демонов"(Боевое фэнтези) М.Атаманов "Искажающие Реальность-7"(ЛитРПГ) А.Завадская "Архи-Vr"(Киберпанк) Н.Любимка "Черный феникс. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) К.Федоров "Имперское наследство. Забытый осколок"(Боевая фантастика) В.Свободина "Эра андроидов"(Научная фантастика)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Колечко для наследницы", Т.Пикулина, С.Пикулина "Семь миров.Импульс", С.Лысак "Наследник Барбароссы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"