Аннотация: на украiнськiй к сожалению из-за кодировки - полного соответствия с укр. нет. ибо букву i краткое вообще писать не хочет. поэтому тоже i
Пiсня досi лунала з гущавини... Ярина рукою вiдiгнула кiлька гiлочок, якi затуляли прохiд до стежки...
Скiльки разiв вона чула цю дивну пiсню з великою кiлькiстю переливiв, тяжку навiть для такого лiсового спiвця, як соловейко. Ярина була невисокою дiвчиною i нiчим не вiдрiзнялась вiд iнших дiвчат ii селища, розташованого близь узлiсся. Чорнява, з великими темно-карими очима, працювала не менше нiж всi... Але коли видавалася вiльна хвилинка, вона не йшла, як всi дiвчата, погуляти по вулицях, а йшла до лiсу послухати пташок та позбирати прим"ятi кимось квiтки, щоб поставити iх удома. Часто вона чула долинаючу з гущавини дивну пiсню. I ось тепер вона вирiшила зайти в лiс, щоб побачити цього таємничого спiвця.
До лiсу ходити не любили - бо тi, що ходили, зазвичай не поверталися. Але деякi, котрi зайшли не так глибоко, як iншi, з жахом розповiдали про дивних створiнь, що населяли лiс. Чого тiльки не було там по тим оповiдкам! Мавки, русалки, потерчата, водянi, бiсики! Але, по правдi кажучи, Ярина не дуже вiрила у iх iснування. "У страхiв очi великi", - завжди вiдповiдала вона, коли питали ii думку.
Саме через це вона зараз без страху увiйшла в пiтьму лiсу, i через кiлька хвилин нiхто вже б не змiг почути ii тихих крокiв по майже зарослiй травою стежцi...
Пiтьма скоро почала лякати. Мертва тиша насторожувала...
- Все ж таки я не така й хоробра, як гадала,- подумала про себе Ярина, й пiшла далi, потрохи переходячи на зовсiм маленькi кроки - майже дрiботiння.
Дивним i найбiльш лякаючим було те, що не було чутно анi звуку. Нi спiву пташок, нi навiть шелесту листя на вiтру. Майже не дихаючи Ярина йшла далi. Iнколи в пiтьмi далеко вiд стежки виблискували зеленi або жовтi пари крапочок - звiриних очей. Якби не це - можна було б вже подумати, що лiс вимер.
Пiсня лунала... Але якось дивно - вона то приходила цiлим водоспадом звукiв, то ii не було чутно, на думку Ярини, цiлу вiчнiсть. Дивно... Ця пiсня не здавалася чимось таким, що могло сприймати непристосоване людське вухо.
Хвилин через десять ходу лiс нiби почав вiдтавати. Ось по стовбуру дерева пробiгла налякана руденька бiлочка, а пiд деревом промайнув такий же рудий, з бiленьким кiнчиком, хвiст хитроi лисицi. Десь застрекотiла сорока. Збоку роздався вереск зайця, що потрапив у бiду. Ярина не могла не прийти на допомогу - вiдразу звернула зi стежки i побiгла на вереск. Через сотню метрiв побачила невеликого сiрого зайчату, котрий впав у яму, з якоi не мiг вибратися. Перш нiж дiвчина пiдiйшла впритул - навкруги ями, стурбовано стрибаючи з мiсця на мiсце, вовтузилось цiле сiмейство вухатих. Але як тiльки кроки Ярини стали гучнiшими - вони вiдразу кинулися навтьоки. Лише зайча у ямi стало ще бiльш старатися вилiзти з неi. Дiвчина пiдiйшла. Зайченя затихло, дивлячись на Ярину переляканими великими сiрими очима.
- Не бiйся, маленький,- Ярина злiзла в яму i впiймала зайченя, притисла його до грудей i погладила по головi.
Пiсля цього випростала руки над ямою, i зайченя дременуло в глибину лiсу. Дiвчина швидко вилiзла з ями i повернулася на стежку. З превеликим задоволенням почула, що пiсня все ще лунає, i прискорила кроки.
Почало сутенiти. Ярина, подумавши, залiзла на горiх, вмостилася на великих гiлках i невдовзi задрiмала. З першими промiнцями сонця дiвчина прокинулась i зiскочила на землю. Ноги затекли й болiли. Але дивна пiсня все ще лунала, немов пiдбадьорюючи i пiдбиваючи йти далi. Недовго повагавшись, дiвчина знову пiшла стежкою, яка стала бiльш чiткою. Сонце почало припiкати скрiзь порiдiлi дерева, i нестерпно захотiлося пити. Невдовзi Ярина побачила потiчок з чистою водою, що швидко кудись бiг. Захотiлося пити ще дужче, але потiчок був занадто мiлкий, щоб з нього можна було спокiйно напитися.
- Кожен потiчок веде до рiчки або озерця,- промайнуло у головi Ярини, i швидкi кроки перейшли у бiг по течii потiчка.- Пити! Пити!- гудiло у головi.
Озерна гладь з"явилася настiльки несподiвано, що Ярина ледве не полетiла у воду з берега. Зачерпнувши кiлька разiв у пригоршню води, вона напилася. Свiжа, прохолодна вода додала сил, але тiльки вона зiбралася пiдвестися з колiн, чиясь рука смикнула ii кiлька разiв за волосся.
-Хто...- почала Ярина повертаючись i вiдразу замовкла...
Бiля неi сидiла дитина. Маленька дiвчинка у бiлiй сорочцi, в деяких мiсцях заляпанiй тиною. В руцi у неi був маленький каганчик, в глибинi котрого iнколи спалахувала маленька iскорка.
-Хто ти, дитино? Як ти тут опинилася?
Дiвча тiльки засмiялося, iскорка в каганчику слiпуче спалахнула, i дiвчинка разом зi своiм каганчиком щезла...
- Невже потерча?- здивувалася Ярина, нараз пригадуючи стару мамину казку про те, що нехрещенi маленькi дiти стають потерчатами i часто заманюють мандрiвникiв у болота до водяних та русалок. Проте цi духи не такi вже й злi.- Неможливо. Чудес i духiв не буває!- категорично вiдрiзала вона i встала.
Судячи по гучностi пiснi - йти було вже недовго. Але тепер без стежки - вздовж берега глибоченькоi рiчки з мутною водою. Дiвчина пiшла, iнколи озираючись. У водi промайнуло щось блискуче.
-Здалося,- подумала Ярина. Раптом за спиною почувся тихий плескiт, i, обернувшись, вона побачила гарну дiвчину з срiбного кольору риб"ячим хвостом. Довге бiле волосся дiвчини мокрими пасмами лежало на плечах.
- Привiт, сестро,- тiльки й сказала вона, i знову пiрнула в глибину.
- Неможливо...- сказала Ярина, переконуючи себе, що в природi такого не iснує. Та й з чого рiчковiй русалцi називати ii сестрою?
Довгi години ходи пiсля ночiвлi i без iжi давали про себе знати. Але пiсня лунала вже зовсiм поруч, i навiть можна було розрiзнити слова:
"Моя пiсня лунає средь зелених лугiв,
Моя пiсня лунає средь могутнiх дубiв...
В цiй є пiснi усе, що потрiбно менi...
В нiй є сни, що iх бачать всi звiрi лiснi...
Серед листя лiсного б"є життя через край...
Мiж гiлками й в рiчках є небачений край...
Я спiваю для неба й для сили землi...
I майбутнiх сестер я скликаю сюди..."
Бiльше Ярина нiчого не розчула i вийшла крiзь високi й колючi кущi на широку, залиту сонцем, галявину. Посерединi лежав великий камiнь i корч. На корчi сидiла дiвчина з коротким зеленого кольору волоссям i такими же зеленими очима. Побачивши Ярину, вона лагiдно посмiхнулася й привiтно махнула рукою.
- Хоч одна. Бо вже люди перестали поважати природу...- очi у дiвчини стали на хвильку сумними.- Але добре, що хоч хтось почув Пiсню Майбутнiх Мавок...
- Мавок?- Ярина здивована оглядiла дiвчину на корчi.
- Авжеж. Цю пiсню чують лише тi дiвчата, хто любить природу та поважає ii. А та дiвчина, яка сподобається лiсовим мешканцями, може стати лiсовою дiвчиною - мавкою, захисницею лiсу. Адже ти любиш природу?
- Так...- невпевнено вiдповiла Ярина й пiдiйшла ближче.- А що?
- Ти будеш нашою сестрою - мавкою. Ти оволодiєш знаннями природи, зможеш допомагати звiрям... I рятувати iх вiд людей.
- Я сама людина, мавко...
- Хiба ти не хочеш стати нашою сестрою?- здивовано подивилась на неi лiсова дiвчина.
- Нi. Я люблю природу, поважаю звiрiв, але i люди... Вони не такi поганi. Iнакше звiдки б бралися такi, як ви?
- Ми були завжди,- вiдказала мавка,- ви вважаєте нас злими створiннями, нехрещеними, диявольськими... Але це не так...
Лiсова дiвчина сховала обличчя в долонi i почала всхлипувати. Ярина зрозумiла, що та плаче i, пiдiйшовши зовсiм близько, поклала свою руку на плече мавки. Та пiдняла заплакане обличчя.
- Чого тобi?
- Не плач... Я не хотiла тебе образити. Просто я не можу стати мавкою. Поки що. Чи можу я пiти додому? Мене нiхто не зачепить?
- Нi, не бiйся...- мавка встала й задумливо подивилася у гущавину.- Але ж ти повернешся, чи не так?
- Хто знає?- посмiхнулася Ярина й прослiдкувала за тим, як мавка розгладила своє зелене плаття й поправила кленовий листочок у волоссi,- ти мене проведеш?
- Проведу,- мавка знову посмiхнулася, й сонце ще сильнiше засяяло.- Але недалеко. Лiс потребує турботи. Особливо тепер i ще бiльше у майбутньому...