"Неперевершений сенс життя є одночасно неперевершеним сенсом смерті"
Альбер Камю
А в кімнаті весело дзижчали мухи...
* * *
Йому стало весело - весело від смутку. Зрозуміти, це неможливо. Кожен м'яз дихає життям - душа вмирає без боротьби. Навіщо боротися, якщо виграти неможливо? Якби хтось зайшов - стало б веселіше. Ніхто не прийде - він знає. Та й навіщо? Дивитися на стелю цікавіше, ніж на небо - там стільки тріщинок - в кожній хтось сидить, блимаючи рожевими очицями. Дивні створіння! Чому вони такі прекрасні ховаються від людей. Хіба чужі, не його, очі зможуть їх побачити, якщо вони будуть ховатися там.
І спати теж весело - хоча, хіба він відрізняє сон від дійсності( та й хто може відрізнити? ). А жити в двох світах нестерпно. Один вбиває кожну ніч, другий робить, це набагато повільніше. В одному є рожевоокі істоти, в іншому Альбер( він хоч не ховається в тріщинах ).
* * *
Дивно, як він змінився... Раніше світ був в рожевих тонах, а тепер в рожевих очицях. Але тоді не приходив Альбер - єдина істота з якою він тепер розмовляє. Його( Альбера ) вже давно ніхто не бачив, бо він помер і живе в іншому світі. Колись Альбер був письменником... Тепер Альбер перебуває у світі де "живуть" всі мерці - у сні. А сам він знаходиться в тому світі, де помирають всі живі. Замкнене коло.
* * *
Хтось прийшов... Він мовчав... Дивно, чому люди сприймають небажання говорити за невміння? Він справді вже давно ні з ким не розмовляв. Іноді йому здається, що він розучився говорити - тоді він починає розмовляти вголос. Здається допомагає. Всі вважають його дивним - він вважає себе занадто звичайним. Коли йому здається, що він розучився думати - допомагає сон і Альбер. Хтось пішов...
* * *
Увесь день він не вставав з ліжка. Очиць побільшало. Вже три дні він не розмовляв з Альбером. Він знав, що так не чинять з друзями, але він втратив інтерес до одноманітних бесід з письменником. В цій справі йому допомагали зелені пігулки. Рожевих очиць набагато побільшало...
* * *
Другий день він не піднімався. Його мучив нестарпний біль - біль втрати. До нього приходив Альбер... Наяву. Вперше! Він сказав, що більше не буде його другом. І зник. З очей котилися зелені мерехтливі сльози. Біль ніколи не вщухне... Щоб його заглушити він звернувся до пігулок... В тріщинах з'вились зелені очі.
* * *
До нього завітало два кота - зелений і рожевий. З ними було весело розмовляти. Але біль не вщухав. Коти вмовляли. Він не розумів до чого вони хилять. Рожевий говорив голосом Новаліса: " Треба було б пишатися болем, всякий біль є нагадуванням про наше високе призначення". Він дуже хотів спати. Зелений кіт голосом Бодлера вмовляв цього не робити: " З приводу сна, цієї щоденної авантюри, можна сказати лиш одне, люди, лягаючи спати кожного дня, виявляють неабияку сміливість, яку важко пояснити не інакше, як нерозумінням підстерігаючої небезпеки". Він мовчав. Коти розмовляли увесь день і ніч. Потім вони зникли в стелі. Він не міг встати з ліжка. Вся кімната мерехтіла рожево-зеленими очицями.
* * *
Альбер. Три пігулки. Нестерпно. Ніхто не приходить. А навіщо? Кому він потрібен? Раніше Альберу - тепер нікому. Дві пігулки. Він дивився в ніч. На небі блимали зелено-рожеві очиці. Ще пігулка. Тепер він зрозумів. Жити в двох світах нестерпно. Альбер, мабуть, чекає його... Чотири пігулки. Маму шкода... Рожево-зелені очиці потухли.
* * *
А в кімнаті весело дзижчали мухи, кружляючи над тілом покійника - його тілом.