Серед старих руїн розмістилось поселення давнього народу. Густі чагарники ховали їх від допитливих очей. Саме тут, серед щербатих кам’яних валунів, вони розвели багаття, щоб відпочити і перевести дух. Багряне світло освітлювало їхні сірі силуети посеред глухої безіменної ночі. Чоловіки в темних убраннях сіли навколо вогнища і палили люльку. В повітрі витав чарівний запах духмяних трав, що зливався з запахом горілих гілок. Жінки в білих сутанах танцювали босими ногами по трав’янистому килиму і співали пісні. Після їхніх мелодій в роті лишався присмак чогось солодкого, а самі слова викликали вир шалених емоцій, що пробуджував старі забуті ідеї.
Хеон почесав свою бороду і подивився у ясне зоряне небо. В чорній безмежній пустоті сяяв молодий місяць. Хеон розплився у щасливій посмішці, наче знайшов свого старого друга. Можливо, воно так і було. Його роздуми перебив голос одного з чоловік, що сидів поряд :
- Хеоне, скільки нам ще залишилось блукати?
- Це вирішувати не нам, - відповів він, продовжуючи вдивлятись у темну пустоту, - за нас уже попіклувалася доля.
- Ми вже змучились блукати з однієї епохи в другу, - промовив ще один чоловік. – Невже цьому ніколи не буде кінця краю? Коли ми вже знайдемо омріяну домівку?
- Не втрачай надії, мій друже, - промовив Хеон. – Час – єдине, що нас береже у цьому світі.
Розмову перебив крик Лонарей, голос якої нагадував розпачливу мелодію віолончелі. Це означало тільки одне – час прийшов. Вона підбігла до багаття. Хеон помітив її блідий переляканий вираз обличчя. З уст, налитих вишневим багрянцем, вона почала співати про прихід людей, які скоро будуть тут. Хеон встав на ноги і наказав розбудити Пірцеля.
Старий Пірцель спочивав біля оливкового дерева. З його зморшкуватого лиця звисала довга сива борода, що досягала середини його сірої лляної сорочки. Його напівзаплющені повіки оголяли бліді білки очей. Щойно його розбудили, він стрепенувся, наче після нічного жахіття. Кути його сухих губ смикалися.
- Вони вже тут, - пробурмотів Пірцель. Коли він говорив, з його рота вилітали бризки слюней. – Зберіть усіх біля арки негайно! Люди прийшли і їх не зупинити! Нам час забиратися звідси.
Хеон мовчки кивнув на знак згоди і повів натовп до головної арки, яка скріплювала напівзруйновані блоки древніх руїн. Декілька чоловіків погасили вогнище і приєдналися до решти. Пірцель замикав колонну, що рухалась до призначеного місця. Коли усі зібралися перед аркою, старий став на залитий місячним світлом камінь і сказав:
- Любі брати і сестри! Прийшов час покинути цю землю! Скоро ці руїни будуть зруйновані вщент і від нашого перебування у цій епосі не залишиться і сліду, лише пісок буде пам’ятати наше існування. Час відправитись далі у незвідані світи, куди ще не ступала наша з вами нога. Може саме там нас буде чекати прощення. Кожен з вас має ступити крізь арку і опинитись на іншій стороні.
Вони ступили у напівтемний прохід і один за одним зникали у нічній темряві. Прохолодний вітер штовхав їх уперед, замітаючи сліди на шовковистій траві. Пірцель останнім ступив у арку і нічна прохолода оповила його змучене тіло. Він тінню продирався за своїми побратимами, спираючись за сухий холодний камінь. Коли нарешті він вибрався з проходу, то був шокований: вони вийшли на зелену галявину, оточену знайомими руїнами.
- Що це означає Пірцелю? – запитав Хеон.
- Час ще не готовий нас відпустити, - відповів старий. – Він веде власну гру проти нас. Старі шляхи закриті. Нам треба шукати інший вихід.
За напівзруйнованими стінами пролунали людськи викрики. Тисячі факелів прямували у сторону руїн. Чоловіків і жінок, що ховалися за кам’яними валунами охопила паніка. Жінки пригорнулись до землі і почали ридати, лише Лонарей залишилась стояти поряд з чоловіками і заспівала свою сумну мелодію. Вона скинула свій білосніжний каптур, оголивши свої темні локони. Її погляд був спрямований у нетрі чагарників, звідки наближались людські створіння. Їхні вигуки ставали дедалі гучнішими. Старий Пірцель схилився біля оливкового дерева і притулив вухо до кори. Його повіки поволі злипалися і він поринав у свій сон. Хеон дивився на перелякані обличчя свого народу і відчував, як його серце починає щемити від болю. Він підняв руки до нічного неба і вигукнув:
- О, боги, невже така доля нас чекала крізь безмежну товщу років?! Ми витерпіли довгі століття страху і поневірянь, і після цього ви готові кинути нас напризволяще?! Хіба ми цього заслужили?
В знак цих слів з неба прогримів грім. Земля здригнулася. З-під товщі земляної груди почали вилазити великі піщаники. Вони утворювали сходи, що піднімались вгору, аж до нічної пітьми. Серед руїн з’являлися всі нові і нові сходи. Щойно Хеон побачив це диво, то зрозумів, що це їхній шлях до спасіння.
- Мерщій за мною! – загукав він своєму народові.
Чоловіки і жінки попрямували услід за Хеоном. За ним ішли усі окрім Пірцеля. Хеон підійшов до старого і намагався розбудити, але старий уже заснув вічним сном. Вже ніщо не могло розбудити його, навіть протяжні викрики Хеона. Лонарей схопила його за руку і повела до одних зі піщаних сходів.
- Ми не можемо покинути Пірцеля, - суворим голосом промовив Хеон.
- Тільки ти можеш повести нас.
Угору по піщаних сходах.
Уже давно прийшов наш час.
Не стій на перепонах, - проспівала Лонарей.
Хеон востаннє глянув у сірі повіки Пірцеля і здригнувся. Він обернув свій погляд до піщаних сходів, що вели в нічне зоряне небо і ступив свій перший крок. Лонарей і решта народу пішла за ним. Хеон піднімався все вище і вище. Подолавши з десяток сходинок він відчув, як піщаник під ногами почав кришитися. Пісок танув, наче лід на літньому сонці. Хеон наказав усім рухатися назад. Через деякий час під ногами лежала груда пилу і піску – все, що лишилось від сходів.
- Ми маємо спробувати піднятися іншими сходами, - наголосив Хеон.
- Крики людей стають все чіткішими, - промовив хтось із натовпу. – Нам треба поквапитись.
- Часу завжди так мало, коли він потрібний, - пробурмотів Хеон.
Чоловік обрав новий шлях із піщаних сходів. Він ступив уперед і почав лічити ступені. Хеон відчував, що міцно стоїть на ногах, і упевнено йшов угору. Він нарахував 32 сходинки. На 33 ступені його ноги погрузли у піску і вся конструкція завалилася на землю. Чоловіки і жінки попадали на груду піску.
Хеон спробував піднятися черговими сходами, але його спроба кожного разу виявлялася марною. Так трапилось втретє, вчетверте, вп’яте і вшосте. Геть безсилий він присів на землю. Біля нього стала Лонарей.
- Що ж мені робити далі? – запитав Хеон у неї.
Лонарей промовчала. Вона показала вказівним пальцем на нічне небо. Хеон спрямував свій погляд угору. Зірки поступово згасали на чорному полотні, втрачаючи свої барви. Раптом, чоловік помітив, що блідий місяць опускається все нижче, і нижче. Що ж трапиться, коли він зникне з небокрая?
Тіні згущались і вигуки ставали гучнішими. Силуети з факелами в руках проникали крізь густі чагарники. Звуки гострих мечів, що розрізали гілки, означав, що лічені метрі відділяли людей від поселення. Серце Хеона шалено застукотіло у грудях. Він піднявся і повів народ до чергових сходів. Йому було начхати, яка це буде спроба, головне, щоб вони нарешті змогли покинути ці руїни.
Хеон піднявся на десяток сходів і побачив, що небо посіріло. Зорі повільно зникали, перетворюючись на тьмяні крапки. Блідий місяць спускався все нижче і нижче, в той час, як Хеон долав свій довгий шлях нагору. Він пришвидшив свій крок. Його ноги бігли самі по собі, оминаючи безліч сходинок. Хеон глянув униз і зрозумів, що так далеко вони ще не збиралися. Сходи вели все вище, і вище. Лице Хеона наповнилося усмішкою, бо він відчував, що вже близький до своєї цілі. Та його радість була передчасною. Несподівано сходи під ногами осипалися і всі попадали униз.
Блідий місяць сховався за небокрай. Останні зорі поглинуло сизе небо. Яскравий багряний шлях виринув із землі і заполонив своїм світлом світ. В нетрях почувся спів солов’їв. Звуки і запахи заполонив увесь простір, через який падав народ Хеона.
Настав новий день. Стовпи піску піднялися угору. Невідома сила почала нагрівати його і перетворювати у блискучу стіну. Хеон не міг описати красу цього дійства, бо не знав навіть слів, що передають усю барву цього дива. З землі виросли нові кам’яні будівлі, ще міцніші за своїх попередників із чудернацькими візерунками. Блискучі стіни вросли у камінь і відображали усе навколо: траву, комах, пташок, чудові вежі з дахами, ясне небо і жовту сліпучу пляму угорі. Та одного не могли відобразити блискучі стіни – Хеона і його народ. Вони стали шелестом вітру, що ховався у тіні високих будівель. Хеон відчув себе духом, що витає у височині.
- Пробачте мені, але я не зміг виконати своєї обіцянки, - промовив Хеон.
- Ти не винен, - прошепотів вітер.
Десь у дзеркальному проході Хеон помітив людину. Її шкіра була смаглявою, очі вузькими, а копна довгих темних волос спадала на плечі. Хеон підлетів до людини і вирішив налякати її, щоб передати усю ту біль, що накопилася в його серці. Він заричав і потік сильного вітру впився у лице людини. Та вона не злякалась. Рука потяглася до чоловіка і схопила Хеона.
- Як ти можеш це зробити, якщо я лише привид? – запитав Хеон.
- Пам’ять про тебе, ще живе у моїй голові, - промовила людина.
- Хто ти? – запитав Хеон.
- Не має часу пояснювати. Якщо до полудня ви не покинете цього місця, то час зітре вас назавжди. Йдіть за мною.
Людина повела народ Хеона за собою по широким кам’яним проходах. Вони піднялися вгору по високій башті. З повітря доносився запах морського бризу. Прохід вивів їх до сходів із піску, що піднімались у невідомість. Людина розповіла, що це єдиний їхній шанс до спасіння.
Тишу розрізали гучні звуки. Хеон побачив, як частину кам’яної стіни розірвали на шматки чорні кулі. Десь внизу лунав бойовий клич армади людей. На обличчі людини з’явилась паніка і виступили сльози.
- Швидше забирайтеся звідси! Ваш час вийшов! – викрикнула людина і дістала пожовклий сувій паперу.
Хеон не знав, що трапилось далі з незнайомцем, бо вже мчав сходами разом із своїм народом. Вони бігли все швидше і швидше, а Лонарей допомагала позаду слабким і немічним. Сходи позаду почали осипатись, перетворюючись на пісок. Хеон побачив попереду себе кінець шляху. Там зачаївся древній тінистий ліс. Відчувши новий прилив сил, чоловік схопив свій народ і потягнув уперед, назустріч незвіданої землі.
Вони нарешті опинились дома. Хеон відчув себе у безпеці. Він вдихнув солодкий хвойний запах дерев. Лонарей теж відчула п’янку насолоду від нової домівки. Уперше за багато років вона підійшла до Хеона і обійняла його. Чоловік відчув, як її дотик пробуджує його тіло. Народ дружно привітав їхнє возз’єднання. Тінистий ліс, шлях до якого давно загублений, назавжди закарбував їх у своїй пам’яті.