Десь за веселкою

     «Всі душі зв’язані у один заплутаний клубок,

     а світ створений із химерного візерунка цього клубка»

     Пролог

     Електричні душі

     «Ми довго билися над загадкою феномена душ, які живуть в тілах простих смертних, і нарешті у нас є відповідь на це питання. Правда була схована в нашому розумі. Минуло вже 25 віків нашої ери, і ми нарешті зробили колосальний прорив у вивченні душ.

     Варто почати з того моменту, коли зароджується наша свідомість. Вона формується у голові, тобто у мозку, який генетично створений завдяки Природі ― вищій силі, яка крізь століття вела нас вперед. Сотні досліджень виявили, що саме душа посилає електричні імпульси по всьому головному мозку, і являється головним Джерелом Життя.

     Так близько Наука і Релігія ще не стояли пліч-о-пліч. Тепер вчені на сто відсотків впевнені в існуванні Творця, як вищої сили Природи, що направляє людські душі у вірному напрямку. Фреска Мікеланджело Буонарроті «Створення Адама» ― пряме тому підтвердження. Вона наглядно показує, що задній фон, на якому Творець спрямовує свою силу до Адама, по своїй формі нагадує мозок, хоча і подібний на серце. Звичайно, що існує безліч інтерпретацій цієї фрески видатного італійця епохи Відродження, але я вважаю, що митець хотів нам натякнути, що справжня сила людської душі знаходиться у розумі, який подарований Творцем. Саме це і створило з нас людей.

     Мозок людини ― феноменальна річ. Досліди показали, що електричні імпульси можуть створювати між собою телепатичні зв’язки, як безпровідні антени. Чим більше інтелектуально росте людина, тим більше духовно вона розвивається, і тим більше росте її душа. Та люди ― не білий аркуш, а душі жили задовго до існування людства. Люди ― механізм, який розкриває повну природу Творця і його головний задум.

     На жаль, не всі з нас змогли по-справжньому розкрити природу Творця, бо матеріальний світ жорстокий і працює по власним правилам. Тому в світі залишається багато заблукалих душ, які повинні пройти крізь всі страждання, щоб одного дня піднятися у духовний світ, немов такою є воля Творця.

     Людство довго намагалось подолати смерть, тому вигадувало філософські камені та еліксири безсмертя, щоб жити вічно. Ми шукали світи, непідвласні нашому розумінню, щоб існувати вічність. Вчені довго вивчали природу матерії, і виявили, що Всесвіт створений з крихітних квантів. Цей мікросвіт відкрив науці шлях у інші виміри, де не існувало звичайного потоку часу, а простір був викривлений та існував по законам зовсім іншої реальності.

     Науковий процес не стояв на місці. Політ Гагаріна, висадка американців на Місяць, колонізація Марса ― це були лише маленькі кроки до далеких горизонтів. І ось нам вдалося зробити неймовірний прорив: біля берегів Японії були створені гігантські машини, що змогли відкрити шлях у квантову реальність.

     Та це було лише рішенням половини проблеми. Я з колегами розробив програму, яка дозволяла від’єднати людську свідомість від мозку, і перемістити у спеціальну «матрицю пам’яті». Першими кандидатами стали старі японці, які добровільно заповіли себе науці. За допомогою новітніх технологій нам вдалося від’єднати душу від мозку і помістити у квантовий світ. Це був грандіозний прорив, хоча тоді ми зовсім не розуміли, що відбувається із енергією, коли вона потрапляє у поле квантової дії. Та це був перший крок до створення Ньюарка.»

     Вирізка з статті «Квантова філософія»,

     написана Мічіо Накамура, професором квантової фізики та кібернетики

     Розділ 1

     Бенксі

     В левиному реві потужних механізмів машин, з яких валив густий мертвий дим, клекотало серце Роя Бенксі, відбиваючи останні удари його життя. Він із замурзаною усмішкою на обличчі йшов крізь ряди андроїдів, які вилупили пусті очі в невідомість. З їх розпоротого черева сипалися яскраві червоні іскри, немов від бенгальських вогнів. Гігантські паяльні лампи зварювали контакти у біокібернетичних системах, вдихаючи туди нову живу енергію, проте для Роя цей день став останній в людському житті і в його кар’єрі інженера механічних бездушних тварюк.

     Рой підійшов до камери дезінфекції, що нагадувала просторий гігантський куб. Він зняв свій брудний робочий одяг, голяком заліз у камеру і увімкнув систему дезінфекції. На нього з усіх щілин хлинула тепла цілюща вода, яка змила з пильної зморшкуватої шкіри весь бруд, і наповнила тіло мінералами та мікроелементами. В цей момент Бенксі відчув на собі всю важкість пройдених років, що невпинно вели його до Ньюарка.

     Ньюарк був місцем спочинку для тих, хто віддав безцінні роки праці на славу імперії Мордней. Всіх вірних відправляли туди ― в новий Едем, який походив на цифровий варіант раю, куди поміщали душі людей, відділяючи від їхнього смертного тіла. За допомогою квантових технологій свідомість переносили у «матрицю пам’яті», яка ніколи не старіла, залишаючи розум вічно молодим. Машина «Фенікс», що являла собою голографічну кулю, вивчала рівень живої енергії в біологічному організмі. Дані надсилалися у головний центр інженерії, де статисти перевіряли інформацію, сортували і знаходили найбільш придатних кандидатів, яких відправляли в Ньюарк, бо їх біологічна енергія майже вичерпалась.

     Це була щаслива несподіванка для Роя Бенксі, коли в його вітальні з’явилась голографічна копія жінки, одягнута в строгий діловий костюм. Її біляве волосся заді було заплетене в клубок, з якого стирчали нефритові спиці.

     «Вас вітає автоматизована нейронна система компанії «ВОРТЕКС Індастріз», ― озвалася жінка. Рой помітив її чисті невинні очі, що сяяли блакитним світлом. ― Хочемо повідомити вас, містере Бенксі, що в вашому біологічному організмі залишилось енергії на один земний тиждень. Ви повинні неодмінно з’явитися у відділ нейронної кібернетики і пройти ID сканування. Компанія надіслала на електронну почту адрес і час, коли ви маєте з’явитися, щоб пройти процедуру звільнення. Ми підготували для вас всі необхідні папери, які вам потрібно буде підписати. Ваше начальство вже повідомили про ваше завершення кар’єри. Сьогодні ваш останній робочий день. Вітаємо, Рой Бенксі, від обличчя всієї імперії Мордней за вклад у розвиток людської цивілізації! Нехай береже вас Творець! Бажаємо вам вічного життя і душевного спокою!»

     ― Отакої... ― шершаві губи Бенксі заворушились, коли голограма виключилась.

     Він почесав старечою рукою, вкритою коричневими плямами, ламке сиве волосся. Кілька волосин, немов сім’я кульбаби, зірвалося з голови і впало на зелений персидський килим. Невже прийшов вже час? Старий невпевненим кроком підійшов до комоду і взяв в руки пожовкле фото, на якому була зображена молода дівчина вісімнадцяти років з усміхненим лицем. Її чорне, як крило ворона, волосся вляглося на білу льняну сукенку з короткими мереживними рукавами, що прикривали стрункі плечі. Карі очі ховали рожеві скельця окулярів, під якими красувались чорні цятки, немов татуаж, що обрамляв пухкі щічки. Пругкі масні губи налились темно-вишневим цвітом. В прорізі губ можна було помітити два зубика, що визирали з-під посмішки.

     Рой відчув, як серце защемило від болі. Невимовна туга оповила його старе змарніле обличчя. З глибоких очей полилися солоні сльози, які падали на біляве обличчя дівчини і стікали вниз по фотографії. Старий прикрив рукою рот, щоб приглушити власний стогін, що лився з самих надер його розтерзаної душі. Незабаром туга змінилась на радісну посмішку, бо в серці зародилась нова надія.

     ― Я знайду, тебе. Чуєш, моє сонечко? Я тебе скоро знайду, ― Рой витер рукавом клітчатої сорочки гіркі сльози із зображення і поставив фото назад на комод.

     Тоді він пішов умитись і приготувати останній сніданок у своєму житті. В холодильнику лежали вчорашні сосиски, а в паперовому лотку завалялось кілька курячих яєць. Коли Рой куштував піджарені сосиски з яєчнею, то подумав, що їжа більше ніколи не буде так куштувати, як нині. Хто зна, що його чекає після смерті. Смерть... Від цього слова йому шматок сосиски став у горлі і апетит зовсім пропав. Бенксі налив у стакан апельсиновий сік і відпив маленькими ковтками. Гіркий шматок сосиски зник.

     Як тільки ти стаєш старим і крихким, то вже не боїшся смерті. Але коли приходить та сама мить, і старенька з косою вже стукає в твої двері, в свідомості прокидається божевільний страх, який поглинає тебе з середини. Ніхто не може дивитись спокійно в очі одвічній темряві, в той холодний морок, що прийде відправити твоє тіло назавжди в землю, де копошаться жирні черв’яки.

     Від слова «черв’яки» Роя аж пересмикнуло, коли він уявив, як його тіло починає розлягатися в труні. Бенксі вирішив більше ніколи не думати про таке, а зосередитись на чомусь приємнішому. Він встав зі стільця, викинув решти сніданку у смітник, помив тарілку, витер мокрі руки об рушник і пішов перевдягатися, бо вже час було йти на роботу.

     На вулиці було вогко і сіро. Темні кислотні хмари заслонили небо ― не було видно жодної синяви, лише чорно-буре тло, з якого падав дрібний дощ, що на смак віддавав сіркою. Високі багатоповерхові будинки з заскленими балконами нависли над проїжджою дорогою. Поржавілий світлофор загорявся то червоним, то синім, зупиняючи машини і пропускаючи потік людей, що спішив на роботу.

     Рей Бенксі відчинив стару залізну хвіртку і попрямував по тротуару на роботу. Коли він завернув на головну дорогу, звідки відкрився вигляд на придорожні кафе та офіси, то помітив, що в небі зависли летючі машини. Це була верхня автомобільна смуга, яка належала багачам, бо не кожен міг сплачувати гігантську ренту за користування верхньою дорогою, вже не говорячи про аеромобілі, які коштували цілі статки. Залізний потік автомобілів закривав небо, бо через пробки багатії теж мусили чекати на синє світло ліхтаря.

     Бенксі вирішив, що в цей дощовий день проїдеться на таксі, хоча весь час їздив на міському автобусі. Він відчував, що останні сили вже покидають його тіло, а поїздка на таксі буде веселою розвагою, яка зігріє його душу. Прийшлося потратити ще двадцять хвилин свого життя, щоб дочекатися таксиста. Нарешті під’їхав жовтий автомобіль, який ледь не облив його світлі джинси водою.

     ― Куди їдемо, діду? ― запитав молодий індус в пишній чалмі з короткою борідку. В салоні грала індійська музика.

     ― Газуй на перехрестя Кортні і Кінгс, а потім завернеш на розі Кінгс в найближчу арку, що веде у внутрішній двір. А ще будь ласкавий, синку, вимкни це індійське лайно, бо воно діє мені на нерви.

     ― Гаразд, ― індус завів мотор і скрутив звук на радіоприймачі.

     Таксі понеслось по проїжджій частині в похмурій тиші, яку переривав стук крапель об вікна. На лобовому склі невтомно працювали двірники. Рой зловив погляд індуса в водійському дзеркалі. Його очі були веселі, запальні. В цих очах Бенксі впізнав молодого себе. Колись він теж був сильний і повний енергії, а тепер від нього залишився напіввисохлий труп.

     Коли Рой глянув на свій позолочений годинник, то помітив, що запізнюється на роботу. Раніше він приходив завжди вчасно. Раніше все було по іншому. Раніше Есме була жива. Він дістав з внутрішньої кишені шкіряної куртки пожовклу фотографію усміхненої дівчини в рожевих скельцях. Яка ж вона все-таки красива, моя дівчинка... Усмішка запалала на вустах старого. І дощ, що стукотів за вікнами вже не був таким суворим, і таксист видався привітним. Рой хотів запитати його ім’я, як раптом таксі зупинилось.

     ― З вас 154 кредити, ― озвався молодий індус. ― Будете оплачувати картою чи готівкою?

     ― Картою, звичайно.

     Старий заліз у кишеню джинсів і дістав гаманець. Він простягнув шматок пластика до апарата. Машинка задоволено задзвеніла, коли операцію було здійснено. Рой подякував за поїздку і вийшов з машини.

     ― Іншого разу можете знову прокататися зі мною, ― сказав індус, простягаючи візитку.

     ― Іншого разу не буде, ― дід тремтливою рукою поклав візитку до кишені.

     Почався проливний дощ. Таксі з шумом виїхало крізь арку. Рой побіг до вхідного вестибюлю, доки не перетворився на змокріле кошеня. День для нього пролетів непомітно, а він весь час думав, що скаже директору, заявившись в його комору. Це було так незвично, що думки перепліталися у дивний клубок в голові.

      Кабінет боса знаходився на другому поверсі, до якого вели рипливі сходи. Рой двічі постукав.

     ― Заходь, Бенксі, ― озвався хриплий чоловічий голос. Рой відчинив дерев’яні двері з новенькою табличкою: «Директор». ― Як пройшов твій останній робочий день?

     ― Як завжди, ― без нотки емоцій відповів Бенксі.

     Він втупився очима в товстого чоловіка з чорним розпатланим волоссям, яке прикрашав чорний котелок перехилений на бік. Він мав доволі широке кумедне обличчя з м’ясистими щоками. Огрядний чоловік носив строгий чорний костюм і модну краватку. Поза очі всі називали директора Вілкінса ожирілим Чарлі Чапліном.

     ― Що ж вітаю тебе, Рой, з закінченням праці, ― Вілкінс підсунув худорляву стопку паперів і вручив ручку. ― Ти був одним із найкращих інженерів на підприємстві.

     ― Приємно це чути, ― Рой взяв до рук ручку. ― І де ж я маю підписатися?

     ― Ось тут і тут, ― Вілкінс ткнув вказівним пальцем, що нагадував товсту гусеницю, в місця, де були галочки на папері. ― На інших сторінках те саме.

     ― Що ти ще приємного мені скажеш, доки мене не звільнили? ― Бенксі ставив жирні підписи один за одним.

     ― Ти був хороший мужик, і мені буде тебе не вистачати, ― Вілкінс протер гусеницями змокрілі очі.

     ― Може випишеш мені аванс на останок?

     ― Ха-ха! ― Вілкінс висолопив огрубілу жовту п’явку, що служила язиком. ― А борг ти мені як, з того світа передаси?

     ― Небесною поштою, ― Рой закінчив ставити підписи і відклав ручку на дерев’яний стіл. ― Як твоя донька?

     ― Нічого так, скоро виходить заміж, ― Вілкінс уважно вивчав папери. ― Ти пропустив одне місце. ― Товстун вручив йому назад листок.

     ― За кого? ― Рой знову взяв ручку в руки і розписався.

     ― За вченого-кібернетика, що розробляє нові операційні системи для андроїдів.

     ― Доволі цікава професія, ― Бенксі віддав підписаний листок.

     ― Ти сумуєш за своєю крихіткою Есме? ― Вілкінс відклав стопку паперів убік.

     ― Ще б пак, ― Рой дістав пожовклу фотографію і показав босу. ― Вже 20 років минуло з дня її смерті.

     ― Дуже прикро це чути, ― губи Вілкінса скривилися. ― Думаєш ти знайдеш її у тому новому світі?

     ― Авжеж знайду, ― Рой кивнув і сховав фотографію. ― Саме тому я туди збираюся.

     ― Коли плануєш робити операцію?

     ― Чим швидше, тим краще. Мабуть, сьогодні вечором.

     ― Що ж, тоді ми більше не побачимось, ― Вілкінс зітхнув. ― Ти мені завжди був, як друг, і я ніколи не забуду такого чудового інженера, люблячого батька і вірного напарника...

     ― Не треба мене перехвалювати, ― перервав його Бенксі.

     ― Ні, дослухай до кінця, ― Вілкінс підніс вказівну гусеницю вверх. ― Твоє ім’я разом із фотографією будуть стояти на дошці пошани, ― директор потис з усієї сили руку, ― можливо колись ми ще побачимось, а зараз я побажаю тобі щасливої дороги.

     ― Дякую за все, Вілкінс, ― Рой підвівся із стільця. ― Я можу йти?

     ― Авжеж, ― Вілкінс розвернувся в кріслі і тихо схлипнув. ― На все добре.

     ― Тобі теж.

     В центрі міста вирувало життя. На сріблястих багатоповерхівках з мідними гостроверхими дахами красувалися голографічні афіші, що рекламували нові бренди одягу, косметику, прем’єри гостросюжетних фільмів та актуальних ток-шоу. Голограми вражали своєю натуралістичністю. Моделі і актори вилазили з екранів афіш, шокуючи перехожих, що гуляли площею міста. Деякі афіші простягалися на десятки метрів, створюючи віртуальний акваріум ― цілий чарівний цифровий світ.

     Над центром літали машини з потужними двигунами, що розганяли хмари, тому сюди нерідко збирався натовп людей, щоб глянути на прекрасне голубе небо, яке не можна було побачити в інших куточках міста. Небесне вікно, осяяне сонцем здавалося проходом в інший вимір, де ніколи не існувало похмурих хмар і ніколи не падав кислотний дощ, що обпікав шкіру. В зв’язку з небезпечними опадами більшість крамничок і кінотеатрів зачинялися о 6 вечора. В косметичному магазині можна було купити засіб від кислотних опіків, а модні бренди випускали спеціальний одяг, що захищав від кислотних випарів.

     Рой підійшов до високої багатоповерхівки з широкими вікнами, яка шпилем протикала бурі хмари, що звивалися клубком у височині. Над вхідними дверима, які вели до вестибюлю, світився слоган яскравими червоними літерами: «Смерть ― це свято, яке завжди з тобою.» У вестибюлі Бенксі зустріла секретарка з нафарбованими віями у білому светрі.

     ― Добрий день! ― дівчина усміхнулася. ― Чим саме можу допомогти?

     ― Це клініка «Новий подих»? ― поцікавився Рой.

     ― Саме так, ― секретарка кивнула головою. ― Вам була назначена зустріч?

     ― Я домовився на сьогоднішній вечір. ― Бенксі вручив пластику карточку.

     ― Секунду, ― секретарка перевірила карточку і ввела дані на комп’ютері. Вона подивилася спокійним поглядом з-під екрана монітора. ― Рой Бенксі?

     ― Саме так.

     ― Як ви себе почуваєте?

     ― Чудово.

     ― Вам потрібен інвалідний возик?

     ― По-вашому я сам не можу ходити? ― гнів запалився в очах Роя.

     ― Бувають різні випадки, сер, ― секретарка почесала волосся. ― Люди заходять у вестибюль і падають прямо на підлозі від нестачі сил. Приходиться викликати реанімаційну групу, яка швидко доставляє пацієнта в операційну. Це серйозні речі, сер. Ви впевнені, що зможете дійти самостійно?

     ― Авжеж, дорогенька, ― кутики губ Роя піднялися в усмішці.

     ― Вам слід піднятися на 19 поверх у 185-й кабінет.

     ― Дякую за інформацію, ― чоловік забрав свою пластикову карточку.

     Рой натиснув кнопку на панелі ліфта. Ліфт загудів. Коли він увійшов усередину, стояче прісне повітря змінилося на запах лаванди. В кабіні грала приємна джазова музика. Тут не було дзеркала, але скляна панель відкривала вид на центральну площу міста. Чим вище піднімався ліфт, тим краще можна було розгледіти центр, а люди здавалися мурашками, що дріботіли по тротуару. Високий шпиль, що виднівся вдалині, був антеною, яка передавала радіосигнали. Поруч стояла цегляна висотка ― головний офіс, де записувались телепередачі та випуски новин. Ще далі виднілись заводи і фабрики, з труб яких летів темний густий дим, що наповнював небеса випарами. Житлові будиночки щільно прилягали один до одного, немов конструктор «Лего». Не було видно жодної зеленої ділянки з парками і скверами ― все загрузнуло в технологічному прогресі.

     Несподівано пролунав дзвін, і кабіна відчинилась. Рой востаннє глянув на звиклий світ і повернувся до виходу. Попереду чекав довгий коридор, висічений з білого мармуру. Люмінесцентні лампи освітлювали шлях. Витав солодкий запах анестетиків, змішаний з хлоркою. Кабінет «185» знаходився аж в кінці коридору. Рой постукав у двері, пофарбовані вапном. Зверху загорілась зелена лампочка.

     ― Заходьте, ― озвався приглушений чоловічий голос.

     ― Добрий день, ― привітався Рой, коли зайшов всередину.

     В приміщенні було трохи холодніше, ніж в коридорі. З лівої сторони стояла скляна продовгувата колба розміром з людський зріст. Зверху колба закривалася на сталевий замок. До колби були під’єднані гумові шланги, які з’єднувались з машинними блоками і моніторами. Поруч біля хірургічного столу стояло двоє лікарів в масках. Вони надягали гумові рукавички.

     ― Рой Бенксі? ― запитав чоловік.

     ― Так.

     ― Роздягайтесь, ― озвався жіночий голос, який належав одному із лікарів.

     ― Це буде боляче? ― запитав Рой, послаблюючи пряжку паска.

     ― Жодного болю, ― запевнила жінка. ― Рахуйте, що ви поринете у солодкий сон.

     ― Який триватиме вічність, ― додав чоловік. Він підійшов до продовгуватої колби і увімкнув її. Механізм в колбі загудів.

     ― Розкажіть мені сам процес, ― попросив Рой, знімаючи штани.

     ― Ми посадимо вас у колбу. Тоді введемо легкий наркотик у кров, який відключить свідомість ― ви знепритомнієте. Далі прийдеться залити концентрований розчин у колбу, щоб тіло могло розслабитися. Наступним кроком стане під’єднання електронних пристроїв до вашого мозку ― ми зчитаємо електронні імпульси. Коли машина зробить всі розрахунки, ваша душа буде готова до пересадки у новий світ.

     ― А що трапиться в кінці? Я помру? ― Рой стояв голяком на кахельній підлозі, прикриваючи свій прутень.

     ― Не помрете, ― запевнив чоловік. ― Як тільки буде готова точка виходу через квантовий вимір, вашу душу відправлять в інший світ, а тіло залишиться тут мокнути в спеціальному розчині, ― лікар відчинив двері капсули і допоміг Рою зайти всередину. ― В такому стані воно зможе протриматися ще тиждень.

     ― А що трапиться далі з моїм тілом? ― поцікавився Бенксі.

     ― Ваше тіло ― лише м’ясо і кістки. Воно пройде процес розщеплення, яке відбувається з будь-якою білковою структурою.

     ― У мене є ще одне прохання, перш ніж ви почнете процедуру, ― губи Роя помітно тремтіли.

     ― Говоріть, ― жінка наповнила шприц прозорим розчином. З голки вирвався струмінь речовини.

     ― Ви можете зробити так, щоб фотографія моєї доньки опинилася зі мною в тому новому світі? Вона знаходиться у внутрішній кишені моєї куртки.

     ― Авжеж, сер, ― чоловік нахилив колбу і почав закріплювати шкіряні паски на тілі.

     ― Ласкаво просимо в Ньюарк. ― Лікарка встромила голку в вену і випустила наркотик в кров.

     Образи перед головою Роя похитнулись. Все стало розмитим. Якісь солодкі голоси шептали йому мелодію в голову. А потім чорна мара опустилася на очі. Бенксі відчув, як засипає. Сон поглинув його думки.

     Розділ 2

     Ньюарк

     ― N’yagtangul forwyorh shongtul f’yarghsal! ― озвалися слова старої забутої мови, які звучали, немов знайома пісня, почута колись в давнину.

     Почувши голосіння, Рой почав приходити до тями. Він відчув тендітні жіночі пальці, що схопили його за руки і тягли по землі. Від холодного ковтку повітря Бенксі закашлявся, немов потопельник, що почав дихати заново. Слова з його рота виривалися диким хрипінням:

     ― Води! Води! Води...

     Хтось підніс йому глечик до губ. По висохлому горлу полилась солодка вода, що віддавала пряними травами. Рой припав до глека, як дитина, що смоктала молоко з грудей матері. Свідомість потрохи поверталась до його розуму. Він відчув запах горілих гілок і жимолості. Бризки гарячого воску остаточно розбудили його з довговічного сну. Від пекучого болю на обличчі Рой закричав несамовитим голосом, який долинав десь з глухої темряви, наче ніколи не належав йому.

     ― Пробудись син Валтхари! ― озвався старий жіночий голос. ― Walthar a zas’yan hmtwar da drakhar !

     ― Walthar hmtwar! ― почулися інші жіночі голоси.

     ― Де я? ― ледь спромігся вимовити Рой.

     Рукою він стер з обличчя залишки застиглого воску. З великим зусиллям йому вдалося розплющити важкі сонні повіки. В очі вдарило тьмяне полум’я факелів. В напівтемряві він помітив жінок, старих і молодих, що носили темні мантії з каптурами. Їх лиця були блідими, гротескними, наче вирізані з якоїсь химерної казки.

     ― Ти пробудився у Валтхарі, ― промовила одна із жінок.

     ― Walthar а phw’yatar, ― озвалася ще друга.

     ― Син Валтхари прокинувся, ― третя і четверта допомогли йому зіп’ястися на ноги.

     ― Хто ви? ― запитав Рой.

     ― Ми ті, хто чекали твого пробудження, син Валтхари.

     ― Мене звати Рой Бенксі.

     ― Тут немає імен, син Валтхари, ― жінки посадили його на дерев’яне крісло. ― Ми жриці культу смерті. Ми чекали доки смерть відкриє тобі ворота у наш світ. Ми спостерігали твоє нове народження, коли ти переступив поріг смерті.

     ― Нісенітниця якась, ― Рой розім’яв скроні, намагаючись відновити останні події в голові. ― Я мав потрапити в Ньюарк. Мене посадили в капсулу, звідки мою душу мали перенести у інший світ. Я правий?

     ― Душенароджений, душенароджений, душенароджений... ― пройшовся шепіт.

     ― Ти пройшов через ворота, ― раптом озвалася стара, яка приховувала за мантією горб.

     Вона показала рукою в глиб печери. Рой придивився у темряву, з якої несло дощовими червами і морською сіллю. Там серед ветхих руїн ховалася арка. Здавалося, що сама ніч застигла в її лабетах, бо жоден сонячний промінь не проходив у той отвір. Рой не зміг довго дивитися у темряву ― йому стало млосно на душі, тому відвернувся.

     ― Тепер ти віриш, син Валтхари? ― запитала одна із жриць.

     ― Зачекайте секунду.

      Рой почав мацати свій одяг, шукаючи кишені. Він був одягнутий у чисту льняну сорочку з невеликим вирізом на шиї. На ногах були просторі штани, що зав’язувалися на вузлик. Коли його рука ковзнула в ліву кишеню, то намацала клапоть паперу. В цей момент серце ледь не обірвалося, гупаючи в грудях. Він дістав клапоть. Це було саме те, що він шукав. Фотографія з брюнеткою в рожевий скельцях.

     ― Я шукаю свою дочку Есме. Можливо ви бачили її? ― запитав Рой у присутніх, показуючи зображення.

     Жодного слова. Раптом почалось перешіптування. Шепіт переріс у лепет. Вони говорили між собою на якісь давно забутій мові. Доки жриці радилися, Рой підняв голову догори. Він побачив склепінчасту стелю печери. Старі фрески дивилися на нього згори тисячолітніми очима. На одних були зображені бойові крилаті діви, що билися з химерним потворами потойбіччя. На інших зображувалися веслярі, що вели судно по морським просторам. Далі були палаци неймовірної архітектури, в яких жили народи у чарівному одязі, що нагадували людей, але не були людьми. Серце Роя стрепенулось. Він відчув, що ті казки, про які йому торочила бабуся, почали збуватися. «Десь за веселкою є інші світи» ― торочила вона завжди.

     ― Ми не бачили твою дочку, ― голос жриць розбудив Роя від споглядання фресок.

     ― Дуже прикро.

     ― Не втрачай надії, син Валтхари. Якщо тобі було суджено пройти крізь смерть, щоб зустрітись з дочкою, так воно і буде.

     ― Ти подарувала мені надію, ненько, ― усмішка осяяла лице Бенксі. ― Я обов’язково віднайду свою любу Есме.

     ― І пам’ятай, син Валтхари, всі дороги ведуть в Каркозу.

     ― Що таке Каркоза? ― на обличчі Роя виступило нерозуміння.

     ― Всі душі зустрінуться в Каркозі.

     ― Що таке Каркоза? ― повторив Рой.

     ― Ходімо, тобі вже час, син Валтхари. Argantes libra so forenti.

     Жриці допомогли Рою піднятися з крісла і повели його до виходу з печери. Чим дальше вони йшли, тим світліше ставало в печері. Факели тьмяніли від яскравого сонячного світла. Повітря ставало вже не солоним, а прісним і якимось сухим. В ніс вдарив запах сосни і ялицю. Попереду себе Рой побачив ясний просвіт, що вів на зовні.

     Коли Бенксі вийшов з печери, ясне блакитне небо вдарило йому в лице. Такої ясної блакиті він не бачив ніколи в житті. Щоб не осліпнути, чоловік прикрив обличчя долонею. Гаряче сонце обпалювало шкіру. Воно піднялося вже високо до полудня, коли був самий пік високої температури. Рой відчув, як піт котиться по спині, а льняна сорочка стає мокрою. Він відійшов на кілька кроків назад, щоб повернутися назад у печеру і перечекати спекотну погоду, але не зміг знайти входу. На тому місці, де раніше був отвір, була лише тверда нерівна скеля, що горою здіймалася вгору на десятки метрів.

     ― Що за чудасія... ― вимовив він.

     Прийшлося сховатися на іншому боці скелі, куди не потрапляли ясні сонячні промені. На темній стороні було свіжо і прохолодно. В обличчя дув легкий вітерець, доносячи спів соколів, що витали у небесній блакиті. Рой стояв на білому гладкому мурі, що оточував периметр міста. Мури мали круглі шпичасті вежі, де стояли сторожові, що пильно охороняли периметр, тримаючи луки і арбалети на готові. Кілька з них помітили Бенксі, але не придали йому великого значення. Він оперся о край мура ― камінь був на диво гладкий і холодний. Все було видно з погляду пташиного польоту. Рой розгледів сотні багатоповерхових будиночків, що нагадували інсули ― житлові доми древніх римлян. Сама архітектура міста рябіла відголосами грецької і римської архітектури. Широкі вулиці і вузькі провулки з цегляними арками і мармуровими сходами, вкриті рівною кам’яною бруківкою, нагадували павутину з незвичайним візерунком. Далеко на півночі протікала ріка з кам’янистими берегами, над якою розташовувалися акведуки, що постачали воду в місто, а також зрошували рослинність. В самій далечині за акведуком Рой запримітив пшеничні поля, що колосилися від вітру. На захід від акведуків починалася скеляста височина. Там майоріло багато різних храмів, серед яких було кілька християнських церков, мусульманських мечетей і буддистських святинь. На самій вершині красувалася споруда, що нагадувала грецький Акрополь ― могутній храм, що виростав з-під землі, усіяної темно-зеленими чагарниками. Нижче під скелею на бурих ґрунтах росли буки, ясени і кипариси ― останні вивищувались високо в небо, а по їх стовбуру стрибали руді створіння: мабуть, то були білки або бурундуки. Рой перевів погляд на схід. Там, за мурами, іскрився золотий пісок. Голуба лагуна рябіла лазурним сяйвом, впадаючи в безкрайній океан. На водній гладі подалі від берега було пришвартовано кілька торгових галер, безліч шлюп і воєнних лінкорів. Їх паруси були спущені, тому не можна було побачити жодної символіки. На помостах ходив натовп людей ― зовсім дрібних мурах, яких можна було ледь угледіти. Дехто засмагав на золотистому піску, і вся лагуна була усіяна дрібними створіннями.

      Погляд чоловіка впав в центр. З широкої площі, яка нагадувало собою людське око, стирчали гострі обеліски, а в середині знаходилась велична споруда, яка нагадувала Колізей ― давньоримський інкрустований амфітеатр, де колись проводили гладіаторські бої з биками та левами. Від цієї думки Рою стало моторошно, а по спині пробігли дрижаки. Куди це я в біса потрапив? В якийсь момент йому захотілося повернутися у рідне містечко з голографічними афішами і кислотними дощами. Та це було лише хвилинне помутніння.

     Спустившись сходами вниз, Рой покинув стіни муру і опинився у лабіринті вуличок. В повітрі пахло квашеними огірками, ефірними маслами і апельсинами. На шляху йому зустрічались мешканці міста. Жінки мали заплетене волосся з пістрявими стрічками. Вони були одягнуті у вишукане драпування, що нагадувало широке плаття з довгими рукавами, як вуха слона. Воно спадало до самого низу. З-під пола драпування визирали дерев’яні сандалі або шкіряні туфлі, прикрашені золотом та сріблом. Чоловіки носили вишиті туніки та м’яке шкіряне взуття. Зустрічались також лицарі у блискучих кірасах з червоними хрестами на грудях і довгих плащах такого ж кольору. На плащах були вигаптувана золота чаша, яка виблискувала під променями полуденного сонця. В основному лицарями були чоловіки, але крізь забрало шолома можна було помітити і жіночі обличчя. Монахи ходили в темно-коричневих мантіях з каптурами, похиливши голови додолу. Серед них було багато людей азіатської зовнішності. Вони любили ходити з довгими бородами, зав’язані в коси. Часами проходили темношкірі мулатки, одягнені у різнокольорові барви, несучи череп’яні глечики з водою або вином на голові. Серед тіней вузьких провулків можна було віднайти тих самих жриць смерті у темних мантіях, яких вперше побачив Рой, коли опинився в цьому світі.

     Коли Бенксі вслухався у їхню зчудовану говірку, то вловлював слова на англійській, латині, іспанській, деколи приправленій португальською, часами це була суміш китайської та японської, або мова народів Африки чи Мікронезії. Та на якій би мові люди не говорили, Рой вловлював кожне промовлене слово, наче все життя прожив мудрим поліглотом, який вивчив всі мови світу. Він сам не розумів, звідки в нього взялося те вміння. Люди обговорювали погоду, останні подробиці, що трапились в місті та ще багато різних речей.

     ― Як називається це місце? ― запитав Рой.

     ― Край Божий, ― відповів йому один із ченців.

     ― Місто? ― перепитала мулатка, що тримала обома руками глечик, ― ми звемо його Астраріс, що перекладається, як «небесна зоря».

     ― Ось воно як... ― Рой задумався. ― Підкажіть мені хто-небудь, як знайти Ньюарк.

     ― Ньюарк?! ― здивувалася індуска з червоною плямою на шоколадному лобі. Її золоті сережки поблискували на сонці. ― Щось нове. Ні, не знаю.

     ― Ньюарк! ― озвався старий мексиканець в пончо. Зелені китиці гойдалися під його капелюхом. ― Та це ж відкрили новий заїжджий двір неподалік від Внутрішнього саду.

     ― А як мені туди дійти? ― поцікавився Рой.

     ― Вийдіть до головної дороги, звідти дійте на головну площу, там побачите торгові лотки.

     ― А далі? ― Бенксі витер спітніле чоло.

     ― Потім в кінці торгового ряду повернете наліво, побачите криту арку, за нею знайдете те, що шукаєте, ― мексиканець поправив пончо.

     ― Дуже вам дякую, ― Рой вклонився.

     ― Будь-ласка, ― мексиканець почвалав далі.

     Дорога стелилася кам’янистою змією. Бенксі йшов вперед і старався триматися тіні. Від спеки його язик прилип до піднебіння. Незабаром сонце почало хилитися від полудня все далі на захід. Ясне небо вкрили пір’їсті хмари, і помалу жара почала спадати. Рой попросив у старенької, що розмовляла на грецькій, кухлик води. Стара тільки усміхнулася і з радістю пригостила випадкового перехожого смачним кухлем води. Це придало Рою сил рухатись далі.

     Нарешті йому вдалося дістатися головної площі. Перед ним у всій красі повстав величний Колізей, що здіймався високо вгору. Він нагадував гігантську корону, що пронизувала небо. Недарма саме слово «Колізей» часто тлумачать, як «величезний, колосальний», хоча істинне походження приховане таємницями. Біля Колізею стояла статуя Колоса ― бога сонця. Вона в десятки разів перевершувала природній людський зріст. Над залізними воротами з ґратами, що вели до головного входу амфітеатру, в камені були висічені три слова: «Дій―Твори―Перемагай». Всього арена мала п’ять ярусів, а з верхніх арок прорізалося блакитне тло. Амфітеатр мав еліптичну будову. Цей прадід стадіонів вміщав у собі тисячі людей, які приходили подивитися на виставу, хоча Рой не був впевнений, що саме там показують. Верхівка Колізею була прикрашена гіпсовими барельєфами. На самій вершині стояли статуї, створені з білого мармуру. Серед них було багато героїв древніх міфів та легенд, наприклад Персей, Прометей, Геркулес, Одіссей, Гермес. Серед них зустрічались боги і богині: Юнона, Зевс, Афродіта, Персефона, Аїд, Гефест та інші. Не мало значення те, що Астраріс і його споруди були поєднанням різних культур, бо саме місто було старіше, ніж Всесвіт, і існувало поза часом і простором у Вічності, створеній Старими Богами. Від цього аж дрижаки пробирали по всьому тілу.

     Бажання знайти Ньюарк і відпочити виявилось сильнішим, ніж завітати у Колізей, тому Рой оминув статую Колоса і попрямував у глиб торгових лотків. Дахи шатер прикрашали шовк та парусина. Торгові ряди були прикрашені дорогоцінними металами і оздобами з коштовного каміння. В повітрі стояв насичений запах шафрану, куркуми, базиліку, орегано та інших заморських спецій. Люди товпилися перед торговцями, вибираючи різний крам, який припав їм до серця. Дехто з них приходив з ослами, щоб придбати побільше цінних речей, тому запах трав різко мінявся на сморід тваринного посліду. Обмін відбувався, як в старі добрі часи: купці привозили товари із заморських країн, а люди обмінювали їх на власні коштовні речі.

     Серед торгових лотків Рой помітив кузню, де мускулистий коваль в брудній пропаленій сорочці кував меча. Він з усієї сили гатив молотом по розгаряченій сталі, так що червоні іскри розліталися в різні сторони. Поряд стояла піч, де розплавлявся метал. До печі були під’єднані ковальські міхи, що роздували жар в печі. На прилавку висіли сокири, алебарди, моргенштерни. Вище знаходились інкрустовані мечі. На лезі були вигравійовані слова на дивній мові, яку Бенксі не міг збагнути.

     ― Щось цікавить? ― запитав молодий помічник коваля, що стояв за прилавком.

     ― Скільки коштує зброя? ― запитав Рой. В його очах запалилася цікавість.

     ― Дивлячись, що вас цікавить.

     ― Ось ті мечі з гравіюванням, ― Бенксі тицьнув пальцем, ― скільки коштують?

     ― Будете оплачувати товаром чи монетами?

     ― Поки не збираюсь нічого купляти. Лише дивлюсь.

     ― Якщо монетами, то ці мечі будуть коштувати 100 золотих.

     ― Дорогуваті...

     ― Їх роблять з вангарської сталі, з неї виходить міцна криця. До того ж, бачите ці символи? ― молодик показав таємні надписи на лезі. ― Їх власноруч наносить майстер, створюючи характер меча, ― він витягнув меч з руків’ям у вигляді змія з крилами, що звився по інкрустованому стовбуру, провів пальцем по напису і прочитав: ― «Viziriskos pht’yan do troge astarpatus». Тут написано «Верткий василіск, що нападає зненацька.» Все залежить від характеру мечника, що вибирає собі меч по душі.

     ― А що це за мова? ― поцікавився Рой.

     ― Забута мова. Ми її так і називаємо, хто зна, як вона називається, ― промовив юнак. ― На цій мові колись говорили Старі Боги.

     ― Ось воно як, ― слова з рота Роя вилетіли з сухим подихом вітру. ― Як назбираю 100 золотих, то неодмінно прикуплю одну з цих лялечок.

     ― Вибирайте з розумом, ― попередив юнак. ― У нас кажуть: «Natgre hr’yama to torgn’ye». Доля меча зв’язана з долею мечника. Зробіть правильний вибір.

     ― Я постараюсь, ― Рой вклонився. ― Всього найкращого.

     ― І вам також сер, ― в очах молодика блиснув невідомий запал.

     Проштовхуючись крізь щільний натовп народу, Бенксі дійшов до кінця торгових лотків і повернув наліво, як і говорив мексиканець. Серед високої бежевої стіни, по якій звивався зелений в’юн, Рой побачив арку, з якої віяло прохолодним повітрям. Він пройшов всередину і опинився у Внутрішньому саду. Землю встеляла нефритова плитка. Крізь землю проростали дерева: акації і вишні налилися білим цвітом, могутній дуб зеленою кроною затіняв сонце, а плакучі верби опускали голови до низу. З срібного фонтана, на вершині якого стояв амур, що цілився у небо, дзюрчала вода. Рой припав губами до прозорого плеса, бо в горлі пересохло від довгої подорожі. Він так пристрастився до пиття, що аж закашлявся, захлинаючись від води.

     Коли він втамував спрагу, то побачив у фонтані власне відображення і не повірив власним очам: на нього вже не дивився старий зі зморшкуватою шкірою і старечими коричневими плямами, а мужній чоловік з чорною короткою стрижкою, гладкий вибритим обличчям, широкими вилицями і густими бровами. Він впізнав себе у розквіті сил, коли йому було ще не більше, як за 30. Тоді він був ще молодий, наповнений силами і енергією, запальний із жагою до пригод. Єдине, що виказувало його вік ― глибокий, вимучений погляд, просолений життя, загартований нещастями. Ці карі очі бачили не одну смерть на своєму віку, а біль від втрат запала невимовним смутком.

     ― Не може бути... ― Рой доторкнувся міцною рукою до гладкої шкіри. ― Я й справді скинув сотню років. Як же я впізнаю свою любу Есме?

     ― Впізнаєш, обов’язково впізнаєш, ― озвався голос всередині душі. ― Вона ж все таки твоя дочка. Кров від крові.

     Серед пишного саду Рой Бенксі найшов цегляний будиночок з дерев’яними віконницями, що закривали вікна. Фарба на дереві ще не встигла вицвісти, немов віконниці пофарбували тільки вчора. Будинок ховався у тіні дерев. На череп’яному даху сиділа зграя горобців, які мелодійно цвірінькали у такт журчанню фонтану. На вивісці з темного дубу на англійській було написано: «Ньюарк». Під вивіскою на лаві сиділа парочка ― хлопець і дівчина. Рой привітався і сказав:

     ― Я шукав Ньюарк. Я прибув з іншої планети. Планета ― це небесне тіло, яке витає в космосі серед зірок. Мене перенесли сюди крізь інший вимір. Як би це пояснити...

     ― Ми не дурні, ― дівчина засміялась. ― Ви з Нової Землі, імперії Мордней? Вам теж зробили операцію в клініці «Новий подих»?

     ― Ох, слава Богу тут є хоч хтось нормальний, ― Рой полегшено зітхнув. ― Це саме той Ньюарк, в який мене хотіли відправити?

     ― Так, нам теж про нього розповідали, ― озвався юнак. ― Нам обіцяли новий Едем, але це місце ― не зовсім те, що нам обіцяли. Навпаки воно набагато краще. За межами цього міста лежить цілий незвіданий світ.

     ― А ви не можете мені підказати, як мені знайти свою доньку?

     ― Мабуть, вона вже чекає вас усередині, ― промовила дівчина. ― Ті, кому зробили операцію не відразу находять це місце, але можу запевнити в місті є багато людей, які підкажуть дорогу сюди.

     ― Ні, ви неправильно мене зрозуміли, ― Рой похитав головою. ― Моя донька Есме не робила операцію в клініці «Новий подих». Вона померла зовсім іншою смертю. Пекельною смертю.

     ― Ми співчуваємо вам, ― юнак похилив голову.

     ― Мені дуже прикро, ― дівчина глянула на Роя зажуреним поглядом.

     ― Але якщо всі душі потрапляють сюди після смерті, то моя Есме теж має бути десь поряд, чи не так? ― Рой вичавив із себе усмішку. ― Тут є архів, де можна найти перелік жителів чи щось подібне?

     ― Ми тут відносно недавно, ― повідомила дівчина. ― Особисто я не чула про такий перелік душ. Можливо в Ньюарку вам хтось допоможе. Ми будемо молитися за вашу дочку, щоб вона знайшла вас.

     ― Дуже вам дякую за ці слова, ― Рой потис руку юнаку і поцілував долоню молодої дівчини.

     ― Якщо хочете увійти всередину треба просунути руку у ідентифікатор відбитків пальців. Біля дверей є дерев’яна коробочка, яка нагадує поштову скриньку. Щоб увійти, треба сунути руку всередину.

     ― Я зрозумів.

     Рой сунув руку у темний проріз, що справді нагадував отвір, куди кидають листи. Долонею він відчув теплу гладку поверхню і притулив туди руку. Бенксі відчув легке поколювання. Раптом щось гостре штрикнуло його в палець.

     ― Ай, зараза! Боляче! ― Рой хотів витягнути руку, як раптом пролунав сигнал, і двері автоматично відчинились.

     ― Не хвилюйтесь, ― підбадьорив юнак. ― Воно тільки перший раз бере зразок крові, а наступні рази все проходить безболісно.

     ― Можна було попередити відразу, ― Рой покрокував всередину.

     З музикального апарату лунав свінг. В барі не було багато людей, тому більшість із них мовчки сиділи у червоних шкіряних кріслах і обідали. За дерев’яною стійкою стояв бармен у сірому костюмі-трійці з гарними відполірованими ґудзиками, а бордовий метелик прикрашав білу сорочку. Його чорне зализане волосся блистіло під променями ламп.

     ― Вам чогось налити, містере Бенксі?

     ― Я не називав вам свого прізвища, ― здивувався Рой. ― Звідки ви його дізнались?

     ― Я автоматизований андроїд марки «Нік», ― пояснив андроїд. ― Чим можу допомогти?

     ― Я шукаю свою дочку, Есме Бенксі, ― сказав Рой, дістав фотографію і показав її бармену. ― Якщо ти такий мудрий андроїд, то можеш пошукати її у своїй базі даних.

     ― На жаль, у мене немає свідчень щодо цієї особи, сер, ― повідомив андроїд. ― Її немає в моїй базі даних.

     ― Ти впевнений Нік?

     ― На всі сто відсотків, містере Бенксі.

     ― Гаразд, ― Рой сховав фотокартку. ― Налий мені шотландського віскі.

     ― Хвилинку, ― бармен дістав пустий чистий стакан. Багрове пійло з пляшки полилося туди. ― Так кажете ви шукаєте свою доньку?

     ― Вона загинула, ― Рой ковтком закинув віскі у себе. Горло запекло. Гіркі сльози виступили з очей. ― Міцна холера. Налий мені ще.

     ― Дуже прикро, Рой, чути про це, ― бармен налив наступну склянку.

     ― Та що така залізяка, як ти може знати про почуття? ― на обличчі Бенксі з’явилася блюзнірська усмішка. ― Ти навіть уявити не можеш, Нік, яке це лайно, коли вмирає твоя донька.

     ― Як вона померла? ― поцікавився андроїд.

     ― Не твоє собаче діло, ― Рой осушив другу склянку. ― Ти втовк?

     ― Втовк, сер.

     ― Та що у вас за випивка, від якої навіть не хмелієш! ― Рой стукнув стаканом об стійку. ― Ти мені точно налив віскі, а не свинячу мочу?

     ― Сер, ви находитеся у післясмертному стані, тому по суті у вас немає тіла, яке може п’яніти, ― пояснив бармен, сховавши під стіл брудні кухлі.

     ― То по-твоєму мене тут теж не існує?

     ― У цьому світі лишилася лише ваша безсмертна душа. Знаю, з цим нелегко змиритися, але всі, хто приходить сюди, не одразу усвідомлюють, що їх земний цикл закінчився.

     ― Нісенітниця якась, ― Рой пирхнув. ― То яким чином я п’ю, дихаю і взагалі розмовляю з тобою?

     ― Все це вам лише ввижається, сер. Ви находитесь у своєрідному чистилищі, з якого ваша душа має піднятися у Вічність.

     ― Яка нахер Вічність? ― Рой втупився грізним поглядом в андроїда. ― Спершу я повинен відшукати Есме. А ще в мене таке відчуття, що черв’яки вже майже прогризли діру у моєму животі. Тут можна щось з’їсти?

     ― Так, сер, ― бармен вказав на автомат, який мав з сотню кнопок, під якими були написані назви різних страв. ― Натисніть на одну з кнопок і вам подадуть страву, яку забажаєте.

     Рой підійшов до автомату. Він довго роздивлявся безліч назв. Врешті чоловік вирішив взяти собі салат з креветок з соєвим соусом. Він натиснув кнопку. Пролунав неприємний писк. Автомат не хотів видавати страву. Рой знову натиснув на кнопку, але порція їжі не з’явилась. На екрані блиснув надпис «У доступі відмовлено».

     ― Якого біса! ― Рой розізлився і вгатив кулаком по кнопці. Знову пролунав неприємний сигнал. ― Та скільки можна! Я хочу цей бісовий салат з креветками!

     ― Гей, містере, не шалійте! ― пролунав позаду жіночий голос. ― Ще не вистачало, щоб ви зламали автомат, тоді їди вже нікому не дістанеться.

     ― Що це за машина така, яка не хоче видавати те, що я просив? ― Рой обернувся.

     Він побачив перед собою вродливу жінку, які на вигляд було не більше тридцяти. Вона мала лискучу смугляву шкіру, глибокі сіро-карі очі з темними нафарбованими віями, прямий довгий ніс. Вуста її були темними і пухкими. Овал обличчя прикрашало хвилясте чорне волосся, що прикривало вуха. Жінка була вдягнута у білу сукню з вирізом на грудях. Сукня чудово підкреслювала її струнку статуру і апетитні форми. Плаття закривало коліна, не доходячи до голих гомілок. Ноги були взуті у шкіряні сандалі кремового кольору. У Роя аж відвисла щелепа, коли він її вперше побачив.

     ― Вибачте, як вас звати, леді? Мене Рой Бенксі.

     ― А мене Люсі Тревор.

     ― Люсі, чудове ім’я.

     ― Ви хотіли щось замовити?

     ― Авжеж, ― Рой уже забув що саме він хотів замовити, але коли його погляд знову ковзнув на автомат, то пригадав, ― я бажав собі взяти салат з креветками.

     ― Нагадайте, яка у вас була професія? ― поцікавилася Люсі.

     ― Колись працював інженером.

     ― Мабуть, у вас не достатній рівень доступу, ― промовила вона і натиснула кнопку. На екрані загорілось зелене світло, і почався процес приготування.

     ― Тобто, у мене немає доступу? Що за несправедливість?

     ― Завжди і всюди, ― Люсі усміхнулися, глянувши Рою у вічі. ― Мабуть, інженерам не дозволено їсти креветки.

     ― Це жарт? ― брови Роя полізли наверх, від чого Люсі ще більше усміхалась, ― я з дитинства обожнював їсти креветки, а ви мені говорите, що не можна?

     ― Не я придумала ці правила, Рой. Таке життя.

     ― Дозвольте поцікавитись, Люсі, а ким же ви працювали?

     ― Я була дружиною мільйонера.

     ― Ось як. Чудово. Дружина мільйонера може дозволити собі їсти креветки, а простий інженер ― ні. Ось і вся справедливість.

     ― Не засмучуйтесь, ― сказала Люсі. ― Ваші креветки вже готові. Беріть і їжте.

     ― Дякую і на цьому, ― Рой люб’язно поклонився, взяв тарілку і сів за вільний столик.

     Зі свого місця він побачив, як Люсі підійшла до бармена та замовила каву. Андроїд підійшов до кафе-машини і почав робити замовлення. Жінка, немов помітила, що за нею підглядають, і скоса зиркнула на нього. Рой швидко відвів погляд і втупився у креветки. Тоді взяв до рук виделку і почав куштувати салат. Креветки були смачними, як і в дитинстві. Рой назавжди запам’ятав цей смак моря.

     Коли він закінчив трапезу, то помітив, що Люсі вже допила свою каву і кудись зникла. Мабуть, пішла кохатися зі своїм мільйонером. І звідки тільки беруться такі кралі? Рой витер масні губи серветкою і поклав тарілку у автомат, що приймав брудну посуду.

     ― Нік, тут є десь адміністратор, з яким можна домовитися за ночівлю? ― запитав Бенксі.

     ― Вам уже забронювали житло у районі Ньюарка, ― повідомив андроїд. ― Будинок № 25, квартира 29.

     ― І як мені туди пройти?

     ― Пройдіть за барну стійку і поверніть направо. У кінці коридору знайде двері, які виведуть на двір.

     ― Знаєш, що тут саме кумедне, Нік?

     ― Що, містере Бенксі?

     ― Я випив до холери води, але зовсім не хочу дзюрити, ― губи Роя розпливлись в усмішці.

     ― Тому тут немає туалетів.

     ― Дотепний жарт, Нік.

     ― Ні, тут насправді немає туалетів, містере Бенксі.

     ― Отож бо.

     Коли Рой вийшов, то опинився у просторій алеї, яка була викладена бруківкою. На алеї цвіли жоржини і магнолії, що своїм виглядом прикрашали будинки з жовтої та червоної цегли. Повітря тут було свіже, насичене. Запах від квіту дерев розносився по усьому павільйону. Рой побачив знайому постать у білому обтягувальному платті. По дорозі Бенксі наздогнав Люсі, з якою недавно познайомився. На голові вона носила чорну вуалетку, а сітчаста вуаль, що розвівалася під подихом вітру, прикривала її обличчя. Люсі почула позаду себе кроки і обернулась:

     ― Ви стежите за мною, містере Бенксі? ― за вуаллю ховався хижий погляд.

     ― Просто проходив поряд, ― байдужим тоном відповів Рой.

     ― Та невже? ― вона поправила капелюшок і пішла вперед.

     ― Ви тут живете?

     ― А ви як думаєте? ― дама пирхнула.

     ― У вас, мабуть, тут вілла з басейном та виглядом на море, ― Рой йшов поруч із нею.

     ― Уявіть собі, що ні, ― Люсі пришвидшила крок. ― Мільйонери теж вміють жити, як люди. Я живу в одному із цих цегляних будинків, але затямте собі, що вам адрес не скажу.

     ― Хех, ще чого, ― Рой почесав потилицю. ― Щоб мене ваш чоловік вбив, коли я заявлюся в ваш дім?

     ― А хто казав, що я живу з чоловіком? ― на устах Люсі з’явилася дивна посмішка. ― На все добре, містере Бенксі, ― вона завернула у провулок.

     Лиха жінка. З характером. Така, як мені подобається. І трахається в ліжку напевне так, як треба. Норовиста конячка. Що вона мала на увазі, коли говорила про чоловіка?

     Затуманений думками Рой дійшов до будинку під номером 25. Він був зроблений з жовтої цегли, новенький, немов тільки збудований. Цікаво, а скільки існує Ньюарк? Якщо це місце існує поза часом і простором, то неможливо полічити вік того, що перебуває у Вічності. Холодній безіменній Вічності, яка нагадує химерну казку.

     Замок відчинився у той момент, коли Рой просунув руку у ідентифікатор відбитків пальців. Двері вели на сходову клітку. Ліфта не було. Прийшлось чалапати своїми ногами до квартири. На дверях з номером 29 висіла залізна табличка, на якій було написано «Рой Бенксі».

     ― Значить я прийшов у правильне місце. Нарешті мої пошуки обернулися хоча б чимось корисним.

     Рой смикнув ручку. Зачинено. Тоді він постукав у двері і прислухався: може його чекає у квартирі дворецький. Та, мабуть, це було хибне припущення, бо до дверей так ніхто і не підійшов. Чоловік спробував подзвонити, але звук дзвінка не роздався ― натомість у вічко загорілось інфрачервоне світло, яке просканувало Роя з ніг до голови. За мить клацнув захисний замок, і Бенксі спокійно зайшов.

     Всередині було чисто і прибрано. По лівій стороні знаходилась кухня, а прямо ― вітальня. Рой пройшов до вітальні. Там стояло старомодне ліжко, шафа для одягу, велике дзеркало з срібною оправою та мініатюрний журнальний столик. В кімнаті було напівтемно, бо вікна закривали залізні жалюзі. Коли Рой розсунув пальцями жалюзі, то у прорізі побачив, що за вікнами ховався балкон з балюстрадою в світло-коричневих тонах. Навпроти за алеєю знаходився будинок з червоної цегли.

     Втома переборола Роя. Після довгою подорожі йому хотілось відпочити. Виходить, що душі теж втомлюються. Щойно він вмостився на ліжко, як очі почали злипатися. Накрившись ковдрою, Рой заснув.

     Розділ 3

     Колізей

     ― Татку, вже час прокидатися, ― тепла ніжна рука штовхнула його в плече. Голос був ніжний, наповнений любов’ю.

     ― Ще хвилинку, Есме, дай мені подрімати бо я страшенно втомився після роботи, ― Рой крізь сон впізнав голос своєї доньки.

     ― Але я тобі маю дещо показати, татку.

     ― Ну, гаразд, люба, дай я одягнуся і вже миттю помчу за тобою.

     ― Даю тобі 5 хвилин на збори, ― Есме вийшла з кімнати.

     В повітрі все ще витав запах її духів: суміш цитрусів і мускатного горіха. Рой остаточно розплющив очі ― він був у своїй кімнаті, а на тепле покривало падало вранішнє сонячне світло.

     Невже це був лише дурний сон? Авжеж я бачив лише страшний сон. Ну і насниться ж таке.

     ― Ти ідеш?! ― почулося з сусідньої кімнати.

     ― Уже лечу люба, ― Рой натягнув штани і одягнув футболку кольору хакі.

     Він потер заспані очі і зайшов до кімнати Есме.

     ― Як спалося? ― запитала вона.

     ― Грандіозно. Наснився такий яскравий насичений сон, немов я опинився у іншому світі. Там було гігантське древнє місто, а в самому центрі того міста знаходився Колізей.

     ― Чудово слухати твій сон, але давай я спершу покажу тобі свою роботу, ― Есме стояла перед мольбертом, прикритим білим драпуванням, погладжуючи своє темне волосся.

     ― Що там? Картина? ― Рой позіхнув.

     ― Зараз побачиш.

     Затамувавши подих, Рой пильно дивився на мольберт. Есме полічила до трьох і скинула драпування на землю. Біле полотно було залите червоною густою фарбою. Фарба стікала вниз, капаючи на дерев’яну підлогу. Під мольбертом з’явилася червона калюжа. Рой принюхався: віддавало металевим запахом крові і гниття.

     ― І це ти мені хотіла показати? ― він скривився у незадоволеній гримасі.

     Есме валялася біля калюжі крові і билася у конвульсіях. З рота в неї сочилася біла піна. Її карі зіниці закотилися за орбіти, і було видно лише білки з червоними звивинами.

     ― Прокляття! Матір Господня! Трясця!

     Рой схилився над нею в приступі паніці. Його руки судомило, а серце шалено калатало. В стресі він не знав, що йому робити.

     Несподівано Есме встала. Вона відійшла в тінь. Біля неї вже була інша картина. Там було зображене місто з високими будівлями і яскравими вивісками. Те місто нагадувало Нью-Йорк, але то був не Нью-Йорк. Рой одним оком дивився на темну тінь Есме, а другим на вогні великого міста. На його чолі проступив холодний піт.

     ― Темні ангели чекають на тебе, ― голос Есме був глухим, потойбічним.

     Рой миттю прокинувся. Його льняна сорочка була просякнута потом. В ній було мокро, холодно і мерзенно лежати, тому Рой миттю її скинув. На щастя, в шафі для одягу лежала запасна білизна. Коли чоловік перевдягнувся, то відчинив жалюзі, впустивши сонячне світло. Скільки він проспав? Невідомо. В квартирі не було жодного годинника, як в казино Лас-Вегаса. Судячи по тому, що на дворі досі світило сонце, могла пройти доба, але сказати точно було важко: час тут летів своїм плином. Якщо він взагалі тут летів.

     Щоб зняти страх і втому, Рой пішов прийняти душ. Дякувати Богу, тут можна було помитися. Бенксі роздягнувся до гола і увімкнув душ ― спочатку полилася крижана вода, а потім вона стала ледь тепла. Він взяв до рук мило і почав натирати спітніле тіло. Тепла вода розслабила м’язи, і на душі одразу стало трохи спокійніше, хоча присмак нічного жахіття все ще жив у його свідомості. Десь там за потилицею звучав глухий голос Есме: «Темні ангели чекають на тебе». Вимкнувши воду, Рой взяв м’який рушник і для початку витер спину, спускаючись все нижче. Він причесав волосся перед дзеркалом і принюхався: від нього все ще пахло лавандовим милом. Та цей запах був змішаний із його власним запахом ― запахом чоловічого єства. Це був запах його душі. Запах, що залишився з ним після матеріального світу. Він нагадував йому, ким він являється, і що йому потрібно ще зробити. Знайти Есме.

     Намагаючись розвіяти з думок свої кошмари, Рой вирішив прогулятися до міста і глянути Колізей, та він не знав, чи за вхід беруть платню. Його кишені в цьому світі були пусті, а як дістати монети в голову не приходили. Однак Бенксі помислив, що йому в будь-якому випадку треба пройтися.

     Погода на вулиці, як завжди, була чудова. Сонце лишень трохи перехилилося за полудень, немов весь час стояло на місці, доки Рой на нього не глянув. Так, авжеж час. Бенксі пам’ятав, що час тут завжди стоїть на місці. По вулиці ходили одинокі перехожі ― загублені душі у цьому великому світі. Рой думав, що вони такі ж загублені, як і він сам. Та це не сильно турбувало його. В світі, якому він жив всі були егоїстами, тому тут не було чому дивуватися. Коли Рой зайшов у бар «Ньюарк», андроїд-бармен приязно зустрів його:

     ― Як почуваєте себе після подорожі, містере Бенксі?

     ― Нік, це одна з тих стандартних фразочок, що записали у твій програмний код? ― Рой пирхнув. ― Ти б мене ще про погоду запитав.

     ― Мене зробили так, щоб я міг підтримати діалог з клієнтами. Віскі? ― Нік дістав склянку. Рой кивнув. ― Діалог завжди важливий.

     ― І про що ж ми будемо говорити? Про жіночі стегенця? Чи може про цицьки? ― Рой відпив віскі з стакану.

     ― Форми жіночого тіла нагадують контрабас, ― сказав Нік.

     ― А в тебе не погано виходить, малий, ― Бенксі до кінця осушив стакан. ― А що ти скажеш про груди? Тобі подобаються груди?

     ― Я знаходжу їх привабливими, ― андроїд забрав пусту склянку.

     ― А, ти тільки їх знайшов, ― Рой кивнув із зрозуміння. ― То ж ти під спідницю ще не зазирав.

     ― А треба було?

     ― Краще ось що скажи мені, Нік, ― Бенксі ледь стримував сміх. ― У Колізеї беруть плату за вхід?

     ― Колізей? ― перепитав бармен. ― Що ви маєте на увазі, містере Бенксі?

     ― Високу арену у вигляді еліпсу, ― Рой провів пальцем у повітрі, показуючи кільце. ― У Древньому Римі там проводились гладіаторські бої. А ще її називали Колізей.

     ― Здається, я зрозумів про який Колізей ви говорите, містере Бенксі, ― обличчя Ніка проясніло. ― Туди можна залюбки зайти і подивитися виставу. І за це ви не заплатите жодної монети.

     ― О, то там ще й вистави показують?! Чудово! ― Рой поплескав бармена по плечу.

     Коли Бенксі потрапив у Внутрішній сад, в обличчя подув свіжий вітер, а в ніс вдарив запах трав. Дерев’яна лава під вивіскою пустувала. Ступаючи по нефритовим плитам, Рой вийшов крізь криту арку на вулицю. Повітря тут було набагато сухішим, а ще нещадно палило сонце. Стало душно і жарко, як в пустелі. Чоловік відчув, як сорочка починає прилипати до спини. Захотілося знову прийняти душ, щоб освіжитися. Оминувши знайомі торгові ряди, Рой дістався головної вулиці. А звідти вже було рукою подати до Колізею.

     Велична споруда в оточенні обелісків стояла у всій красі під променями яскравого світила. Поруч стискав кам’яний меч Колос із суворим незмінним виразом обличчя. Його гнівний погляд був спрямований у вир битви, яка чекала на нього з хвилини на хвилини. Здавалося, що його нутро розірве зсередини камінь на шматки, а наступної миті почнеться грандіозна битва між богами за владарювання цією землею. Рой злякався, що такі припущення можуть стати правдою, тому облишив ці думки. Він глянув на залізні ґратчасті ворота, що запрошували всередину. Ні, не запрошували, вони манили його у новий світ, захований за древніми кам’яними стінами, що непорушно стоять впродовж довгих віків.

     Всередині було просторо. Замість стелі, над ареною нависло блакитне полотно, а в одну із арок зазирало сліпуче сонце. Над небом пролетіла зграя чорних круків. Круки завжди несли погибель і смерть, а це був недобрий знак. Рой ступив на широкі сходи, щоб піднятися вище. Він глянув на піщану землю, крізь яку проривалися молоді зелені пагонці трави. В землю вросли мармурові колони, що піднімалися на кілька метрів вперед. За ними на першому ярусі Рой помітив ґратчасті підземелля, де на його думку тримали лютих левів та ведмедів. Крізь холодний морок, що манив до себе, Бенксі на мить помітив білі білки чиїхось очей, що пильно дивилися на нього. Страх підкотився до його горла. Та не встиг він по-справжньому злякатися, як очі зникли у темряві підземелля. Рой гадав, чи йому це насправді ввижалося, чи це була безглузда витівка його збудженої уяви? Під палючим сонцем може ще й не таке привидітися.

     Рой присів на одну із довгих ступінчастих кам’яних лав, що кільцями огортали Колізей. За ним один за одним заходили люди: ― хтось приходив цілим гуртом, а хтось зовсім один. Доки люд збирався, на сцену вийшов молодий юнак з золотистим волоссям. Він носив смарагдову туніку з позолотою, а зверху одягнув білосніжну тогу, хоча було досить спекотно. З-під тоги виднілись кінчики дерев’яних сандалів. Золотавий юнак дістав довгий пергамент. Для початку він вклонився всім глядачам, що прийшли в Колізей. Молодик розтулив рот і гучно промовив:

     ― Мене звати Аполлінер! Я поет, і люблю декламувати свої вірші! Ось один із них, ― хлопець розгорнув сувій і почав читати:

     Була дівчина вродила, яку звали Анабель

     Вона їздила по світу і любила пити ель

     В неї юний лицар закохався

     Що мав гордого коня

     Всім друзям він хвалився

     Що ту дівку вполював

     На мить юнак перевів подих. Народ йому схвально зааплодував, і ось він почав декламувати далі:

     Як дівиця від подруг те дізналась,

     Стала люта, як Горгона

     На спокуси не піддавалась

     Не дістанеш мого лона! ―

     Так казала

     Лицар був у смуті повній

     Бо ту дівчину кохав

     Всіма силами прохав

     ― Вийди заміж ти за мене, моя люба Анабель,

     Я куплю тобі намисто, і дукатів, і...

     ― Вийду, якщо виграєш дуель!

     Маю я вже кандидата, що як чоловік годиться

     А з тобою хотілося б проститься

     Бо зарозумілий ти бабій!

     ― Ось як, ― лицар витягнув меча.

     ― Не рубай ти з гаряча! ―

     Просили друзі.

     ― Він дістане по заслузі, ―

     Лицар червонів від люті.

     На дуель зібрались люди

     Суперник тримався так, як міг

     Проте лицар переміг

     Однак Анабель була невблаганна:

     ― Зарубав його задарма.

     Хто ти лицар чи лиходій?

     Ну не чоловік же мій!

     Так на світі повелося

     Лицар чесний, справедливий

     А не вбивця юродивий.

     ― Ти ж мені обіцянку дала!

     ― Обіцянку вже забрала.

     Розізлився лицар, замахнувся

     Зніс голову їй з плеч

     Люд від люті захлинувся:

     ― Поклади на місце меч!

     Була дівчина вродила, яку звали Анабель

     Вона їздила по світу і любила пити ель

     Та нема її тепер

     Ну, а лицар втратив честь

     Присудили йому смерть

     Не міг він знати

     Кого варто покохати

     А мораль?

     Треба добре вибирати.

     Люди на лавах притихли. Почулися жіночі зойки. Ті, хто заходив, зупинилися на вході, дивлячись на Аполлінера здивованими очима. Мовчанка збила юнака з пантелику. Він не знав, що сказати, і дивився на публіку. А потім вибухом рознеслися оплески.

     ― Браво! Браво! Браво! ― кричав натовп.

     ― Дякую вам, що були тут і слухали мене! ― Аполлінер злетів з сцени під бурні аплодисменти.

     Рой був зачарований від виступу. Поет навіть не підозрював, як глибоко вразив його у самісіньке зранене серце. Цей вірш передавав ту біль, що кипіла у нутрі душі Бенксі. Треба добре вибирати. Та не завжди наш вибір сходиться із тим, що приготувала нам доля. Деколи вона буває по-справжньому підступна.

     Щойно юнак покинув сцену, як над ареною загорілось сонце. Несподівано воно вибухнуло яскравими іскрами. Блакитне небо розкололось. Сонце стало чорним, немов наступило сонячне затемнення. Темна зіниця блиснула сяйвом. Чорне світло рознеслося по усій блакиті. На нічному узорі почали проявлятися зірки. О, ні, то були зовсім не зірки! То палали очі, що сотнями визирнули з мороку. Деякі були жовтогарячими, як промені сонця, оранжевими, як вечірнє багаття, чи синьо-зеленими, немов морська безодня. Малинові, білі, карі, червоні, фіолетові... Господи, скільки їх? Усі і не злічити. Різних відтінків і кольорів. Дивовижне видовище.

     Тисячі очей дивилися із космічної пустки на нього, а Рой завмер від жаху і здивування. Мурахи шаленіли на шкірі, а волосся ставало сторчма по усьому тілу. Небесні очі горіли, а натовп заворожено дивився. Тривало це дійство всього кілька хвилин. Барви веселки змішались у різнокольоровий потік і потонули у вирві. Сліпучий вибух роздер на шмаття небо, а космічний морок потонув у свіжій синяві. На небі знову з’явилося розжарене світило. Тінь відступила з арени, знову купаючись у ніжних жовтих сонячних променях. Повіяло весняним вітром.

     ― Що це в біса було? ― запитав Рой у зачарованого сусіда, що сидів поруч.

     ― Їх називають Спостерігачі, ― промовив той. ― Вони час від часу з’являються на небі.

     ― І що вони роблять?

     ― Просто спостерігають. Спостерігачі нічого не можуть робити, тільки спостерігати. Вони володіють неймовірною силою, але не втручаються у справи душ.

     ― Зрозуміло, ― Рой проковтнув гіркий ком жаху, що зібрався у горлі.

     ― Кажуть, що одного дня Спостерігачі можуть заснути, ― продовжив співрозмовник. ― Якщо не залишиться ні одного, хто буде спостерігати за реальностями, світ кане у морок.

     ― Не хотілося б цього допустити, ― Рой зітхнув.

     ― Тому вони і приходять сюди, нагадуючи про своє існування.

     Концерт продовжився. Всі вільні місця на лавах вже були майже зайняті. На сцену вийшов гурт карликів, що жонглювали вогняними кеглями. З ними була діва з пекучим рудим волоссям, що махала вогняними нунчаками. Здавалося, що ось-ось її коси запалають. Та вона вправно володіла своєю зброєю. Пекельна Білосніжка із зграєю гномів.

     Наступними вийшли два лицарі, які билися на мечах. Вони вправно фехтували один з одним. Звуки биття сталі дзвеніли у повітрі. Їх обладунки світилися серед білого дня. Все це була лише красива вистава і жоден із них не намагався зарубати свого супротивника. Врешті вони втомилися битися і опустили мечі. Люди піднялися з лав і зааплодували.

     Після їхнього виступу Рой вирішив пройтися, щоб розім’яти ноги. Він спустився сходами до виходу. В цей момент на сцену виходив гігант-циклоп з гітарою в руках. Гітара в його руках була велетенська з десятком струн, а у гіганта замість п’ятьох пальців на руці було аж сім. На мить Рой завагався, чи варто залишитись, щоб послухати його, але бажання прогулятися виявилось сильнішим.

     Тільки-но Бенксі покинув Колізей, як позаду почулися стривожені кроки. Хтось рвучко наближався до нього. Рой подумав, що це могла бути Люсі, але його сподівання не справдились. До нього підбіг тип у темному плащі із каптуром на голові. Він мав виразні ірландські риси обличчя, а пасмо рудого волосся спускалось до його хитрого зеленого ока. Не встиг Рой щось сказати, як ірландець схопив його міцною волохатою долонею за кисть рукою і повів за собою.

     ― Ви Рой Бенксі? ― запитав грубим хриплим голосом незнайомець.

     ― Я. А з ким маю честь розмовляти?

     ― Можете кликати мене Кермітом, ― чоловік повів його у гущу натовпу. ― Не має часу всього пояснювати, бо за нами можуть стежити.

     ― Хто? ― в голос Роя закрались нотки страху.

     ― Недружелюбні вороги, містере Бенксі, ― Керміт хутко вів його вперед. ― Нам треба поспішити.

     ― Куди ви мене ведете.

     ― У спокійне місце, ― міцна рука ірландця не відпускала Роя. ― Не хвилюйтесь. Я не хочу вас скривдити. Навпаки: я хочу вам допомогти.

     ― І як ви можете мені допомогти? ― здивувався Рой.

     ― Я знаю, де ваша дочка.

     Серце Бенксі шалено забилось. Хто цей незнайомець, і чому він так багато про мене знає? Все це виглядає дуже підозрілим. Та Рой вірив у його слова, хоча сумніви все-таки закрались в його серце. Чи варто довіряти цьому дивному типу? Цього Рой не знав, як і не знав, чи той допоможе йому знайти Есме.

     ― Я все поясню, обіцяю, ― сказав Керміт, немов підслухав думки Роя.

     Вони зайшли у чудовий сад-лабіринт, стіни якого були створені з туї та глоду. В саду пахло жоржинами і магноліями, що росли по всій території лабіринту. Коридори звивалися у химерний клубок, який вів у самі нетрі цього дивного місця. Ступаючи по сірому гравію, вони зустрічали статуї виліплені з теракоти. Тут були крилаті олені, пегаси, двоголові ангели, діви, що нагадували бойових вікінгів та ще багато химерних створінь. Керміт весь час обертався позаду себе, чи бува за ними ніхто не підглядав.

     Нарешті чоловіки знайшли хороше місце, де нікого не було. На смарагдовій траві стояло дві статуї,створені з теракоти. Одна із них належала жінці в плащі, лице якої було заховано за каптуром. Вона стискала в руках двометровий меч, яким робила посвяту чоловіку, що схилився до землі. Права нога другої статуї була зігнута в коліні, а рука тримала кулак на серці.

     ― Це місце по справжньому чарівне, ― промовив Керміт, усідаючись на кам’яну лаву. Він запропонував жестом Рою присісти біля нього.

     ― Чому саме чарівне? ― запитав Рой присівши.

     ― Статуя жінки належить королеві Арастреї, ― повідав Керміт. ― Колись вона була королевою тіней.

     ― А чому колись?

     ― Арастрея давно покинула ці землі. Проте тіні, що заповіли свої душі на її служіння, досі ходять по світу. Арастрея володіла божественною силою завжди залишатися непоміченою. Вона могла створити настільки сильну ауру навколо себе, що жоден шпигун не був здатний підслухати плани, які королева готувала проти своїх ворогів. Натомість її тіні були непереможні: вони володіли неймовірною скритністю, нападаючи з найнесподіванішого місця. Щоб зберігати пам’ять про королеву тіней, вирішили поставити пам’ятник у цьому місці на її честь. Мало хто знає, що це місце наділене аурою Арастреї, яка сочиться крізь теракотову статую. Жодні вуха не можуть підслухати розмову між співрозмовниками, що ведуть тут діалог. Якщо хочеш сховатися від ворогів, Арастрея завжди тебе захистить.

     ― Ось чому тому ти мене сюди притяг, Керміт.

     ― Я маю сказати тобі щось важливе, ― ірландець зробив невеличку паузу. ― Тебе використовують люди, що заманили у це місце.

     ― Що ти маєш на увазі?

     ― Влада навмисне не дала тобі шансу померти власною смертю. Вони за допомогою експерименту заманили тебе у це місце під назвою Ньюарк. Ти вже підібрав собі штучну сім’ю?

     ― Штучну сім’ю? ― перепитав Рой.

     ― Ти ще не знаєш?! ― Керміт пирхнув. ― Одразу видно, що ти не знаєш. Якби ти прогулявся по павільйону Ньюарка, то би помітив магазини, де можна задарма отримати нову дружину і дітей, на любий смак і вік.

     ― Ти не брешеш?

     ― Сам потім знайдеш. Це лише перший крок, щоб втамувати твої апетити. Як тільки в твоїй квартирі оселяться андроїди, влада буде підпільним шляхом стежити за твоїми кроками, бо в роботів вбудовані крихітні камери стеження, які неможливо побачити звичайним зором.

     ― Я колись працював на заводі, де виробляли андроїдів, але не підозрював, що в них вбудовані камери, ― Рой потер підборіддя. ― І навіщо ж їм це?

     ― Щоб створити для тебе ілюзію свободи, ― пояснив Керміт. ― Щоб ти навіки забув про свою доньку і більше ніколи не шукав її. Ньюарк таємно нав’язує тобі штучні ідеали, щоб ти навіки залишився їхнім рабом. Вони роз’єднують душі. Ось що вони роблять.

     ― Цього не може бути! ― Рой закипів від гніву. ― Ніхто не буде мною керувати!

     ― Не все ще втрачено, друже, ― Керміт поплескав його по плечу. ― У світі ще залишились вільні люди, такі як я, що не зламалися під натиском імперії. Але ми мусимо ховатися від пильних очей правління, щоб не попадатися на очі. Тому я привів тебе сюди.

     ― І як же я можу тобі допомогти? Послухай, Керміт, я не герой бойовиків, що буде чинити опір владі. Ти підеш своїм шляхом, а я своїм, ― Рой встав з лавки. ― На цьому ми розійдемось.

     ― Ні, вислухай мене до кінця! ― Керміт вхопив його за рукав сорочки. ― Я знаю, де Есме.

     ― Звідки тобі це відомо? ― підозра закралася в очі Роя.

     ― Ти будеш довго її шукати, але не знайдеш, ― хитрий погляд ірландця дав знати, що перевага на його стороні. ― Вона в іншому місці. Вона шукала тебе.

     ― Ти брешеш рудий пацюк! ― Рой накинувся на Керміта і впився в його шию. ― Кажи негайно, звідки тобі відомо про Есме!

     ― Вона просила розшукати тебе, ― прохрипів Керміт. Рука Роя міцно тримала за горло ірландця. Його очі полізли на лоб. ― Я знав, що одного дня ти опинишся в Ньюарку. От і прийшов за тобою. В мене є фотокартка. ― Керміт поліз в кишеню, але Рой зупинив його.

     ― Дай-но я сам, ― Рой дістав вільною рукою фотокартку, і його рука ослабила хватку. ― Справді на фото Есме. Це не підробка. Де вона?

     ― Щоб зустрітись з нею, ти маєш піти зі мною.

     ― Гаразд, ― процідив крізь зуби Рой і відпустив горло Керміта, ― але здумаєш мене задурити, я розтрощу тобі щелепу. Ти втовк?

     ― Я прийшов допомогти, ― Керміт відкашлявся. ― Та не все так просто. Есме зараз находиться у нижніх світах.

     ― Чому ж вона сама не прийшла сюди, в Ньюарк?

     ― Бо тут їй не місце, ― пояснив Керміт. ― Душі не можуть перетинати кордон між світами. Такий закон.

     ― Тоді, як ми знайдемо Есме? ― брови Роя зібралися в купу.

     ― Ми зробимо це незаконно. Для цього ти і потрібен.

     ― Ну вже ні! Я не збираюсь переходити закон!

     ― Якщо ми зробимо все правильно, то ніхто не дізнається, ― запевнив Керміт. ― Обирати тобі, чи хочеш ти зустрітись із донькою, чи залишишся навіки в Ньюарку.

     ― Ти мутиш воду, і мені це не подобається, ― Рой пильно дивився у його хитрі очі. ― Я відчуваю, що ти щось замислив.

     ― О, так, я замислив втечу, ― очі ірландця блиснули запальними вогниками. ― Я знаю, де знаходить таємний прохід, що веде у нижні світи. Та щоб проникнути туди, треба зламати ворота, а для цього потрібен вправний інженер. Саме тому ти і потрібен. Все, що я хочу ― це допомогти і вибратись звідси. Я знаю, що ти вправний інженер і зможеш витягти нас. Послуга за послугу.

     ― Ти забагато знаєш, Керміте, ― Рой пильно стежив за ним. ― А ще мені не подобається твоя хитра брехлива пика.

     ― А от обзивати мене не треба, ― Керміт заперечливо помахав пальцем. ― Щодо Есме я кажу чисту правду. Вона ховається у нижніх світах від лихих людей.

     ― Яких ще лихих людей?

     ― У світі повно злих душ. Багато чорних, потворних, гнилих душ, що полюють на світлих невинних дітей Творця.

     ― Якщо з нею щось трапилось, ― засичав Рой, ― ти будеш довго мучитись в агонії!

     ― Запевняю, з нею все гаразд, ― спокійним тоном промовив Керміт. ― Вона в повній безпеці.

     ― То що в тебе за план?

     ― Треба зламати замок на воротах, ― провадив Керміт. ― Коли трапиться замикання, вимкнеться система безпеки, і у нас буде декілька хвилин, щоб пройти коридор між світами. Як тільки минуть дорогоцінні хвилини, автоматично увімкнеться запасне живлення. На збій прибуде охорона. Тому ми маємо зробити усе швидко і чітко. Ти знаєшся на нейтронних системах?

     ― Приходилось працювати, ― пригадав Рой.

     ― Ворота зроблені по тій самій схемі, ― повідомив Керміт. ― Треба лише знати, як зробити замикання, щоб система вимкнулися. Ти зможеш це зробити?

     ― Треба буде попотіти, але з таким завданням я можу справитись.

     ― От і добре. Так ми договорились?

     ― Обіцяєш, що відведеш мене до Есме?

     ― Обіцяю.

     ― А якщо ти мене кинеш на тій стороні?

     ― Не кину. Зуб даю, ― Керміт схопив себе пальцями за верхню щелепу.

     ― Я зроблю це, ― промовив Рой. ― Але все це тільки для Есме.

     ― Добре, що ми дійшли згоди, ― Керміт полегшено зітхнув.

     ― Коли ти плануєш початок операції?

     ― З часом тут геть кепсько, ― Керміт почесав руду чуприну. ― Треба дочекатися, коли з’являться Спостерігачі. Як тільки зникнуть ці кляті очі небес, то можна приступати. Я буду чекати тебе біля головного входу на арену.

     ― Ти маєш на увазі Колізей?

     ― Так, те місце, де ми вперше зустрілись.

     ― Нам треба розійтися, щоб нас не запідозрили у змові.

     ― Я проведу тебе до виходу, а там наші дороги розійдуться, ― повідомив Керміт. ― Пам’ятай, як тільки зникнуть Спостерігачі, приходи до головного входу у Колізей.

     ― Я пам’ятатиму, ― мовив Рой і посунув за Кермітом до виходу.

     Без пригод дістався Бенксі до Ньюарка. Нік, як завжди, протирав кухлі за барною стійкою. Перед ним на барному кріслі сидів якийсь тип у гавайській сорочці і блакитних шортах. Він пив шоколадне смузі із скляного стаканчика у вигляді пірамідки. Група в кутку кафе, яка нагадувала адвентистів Сьомого дня, цмулила пиво з гігантських бокалів, а порцелянові тарілки з суші були напівпорожніми. Увагу Роя привернуло те, що серед відвідувачів зовсім не було дітей. Усі присутні мали чудовий молодий вигляд, їм було близько 30, люди збереглися у повному розквіті сил. Скільки їм було насправді? Сорок, сімдесят чи сто? Авжеж, їм всіх зробили операції за те, що вони послужили на славу імперії. Та якщо тут існують інші пласти реальності, то хто насправді створив усі ці землі? Як імперії вдалося розвинути тут власні технології? Мабуть, у них були знання, які передали інші раси. Древні таємні раси, що колись панували на цих землях.

     Коли Рой замовив собі карпаччо в оливковому соусі, в кафе зайшла Люсі. Вона виглядала неперевершено у чорних окулярах і бежевій панамі, а на ній була чорно-біла сукня. Її смуглява загоріла шкіра іскрилася, а на шоколадних вустах ледь тліла переможна усмішка. Вона гордою ходою дійшла до бармена і замовила мартіні. Рой зрозумів, що можливо це їхня остання зустріч. Тому він не пас задніх і підсів до неї за сусіднє крісло.

     ― Як почуваєшся? ― запитала Бенксі.

     ― Відколи це ми перейшли на ти? ― запитала вона і зволожила губи в мартіні.

     ― Відтоді, як я зустрів таку чарівну дівчинку, як ти, Люсі.

     ― О-хо-хо! ― Люсі захихотіла. ― Приборкай свій пістолет, ковбой. Ми з тобою зовсім не знайомі.

     ― Тоді давай познайомимося. А я тобі замовлю безкоштовну випивку.

     ― Ти ведеш себе так, наче спустився на Землю, ― Люсі допила своє мартіні, а на дні залишилася зелена оливка.

     ― А чому ми не можемо придуритися, що це всього лиш гра? ― Рой попросив налити собі келих червоного вина.

     ― Облиш, Рой, тобі не вісімнадцять, і я вже не молода. З віком вже не хочеться гратись у молоденьку кокетливу дівчинку.

     ― То хіба ти не вип’єш зі мною вина і не розповіш мені трохи про своє минуле життя?

     ― Гаразд, ― Люсі замовила собі теж вина. ― Там особливо немає чого розповідати. У мене був багатий чоловік, мільйонер. Ми жили у віллі на берегу Середземного моря.

     ― Де находилася та вілла?

     ― В Арабських Еміратах.

     ― Ось як, ― Рой скуштував терпкого вина. ― То твій чоловік був заможним шейхом?

     ― Щось в такому дусі. Ми познайомились на одній із вечірок, де збирались заможні люди.

     ― То ти теж була із заможних?

     ― Мій батько був, ― Люсі скуштувала вино і скривилася. ― Яке бридке вино! Так про що це я...

     ― Ми зупинились на вечірці, ― допоміг Рой.

     ― Так, авжеж, вечірка, ― Люсі на кілька дюймів посунула від себе бокал, ― Батько взяв мене із собою на вечірку. Пам’ятаю там ще грала приємна музика. Хто виступав? Ага, пригадала, Френк Сінатра, вірніше його голограма, як ти розумієш. Я була одягнута у вишукане плаття і з гарною зачіскою. Мені стало жарко на прийомі, тому я вийшла на балкон, щоб подихати свіжим вечірнім повітрям. Я глянула униз і побачила жовті ліхтарі, що підсвічували темний газон, а ще там стояли припарковані машини, серед них був чорний «бентлі», що належав моєму чоловіку.

     ― Чоловіку? ― здивувався Рой. Його бокал з вином був заповнений лише на чверть.

     ― Майбутньому чоловіку, ― поправила себе Люсі і на її лиця з’явилася чарівна посмішка.

     ― Продовжуй.

     ― Я стояла на балконі, і відчула, як позаду мене хтось йде. То був він. Мій суджений. Він заговорив до мене, а я йому відповіла. Так ми і простояли всю вечірку під чарівним щербатим місяцем. А тоді він мене поцілував, і так закрутився наш чудовий роман.

     ― Як красиво, ― у Роя заблистіли очі. ― І як скоро ви одружились?

     ― Рівно через рік, ― пролунала швидка відповідь. ― Та тривав наш шлюб недовго. Врешті ми вирішили розвестися.

     ― А діти?

     ― Дітей у нас не було.

     ― А в мене були, ― Рой зітхнув.

     ― Це чудово, ― Люсі взяла до рук свій бокал вина. ― Значить ви скоро зустрінетесь.

     ― Хотілось б в це вірити.

     Раптом рука Люсі здригнулась. Червоне вино кривавою плямою полилось по білій льняній сорочці. Рой відчув, як холодна пляма прилипла до його живота.

     ― Ой лишенько! ― Люсі схопила із барної стійки серветки і почала протирати брудне місце. ― Мені дуже шкода, Рой! Я не хотіла зашкодити!

     ― Все нормально, люба, ― Рой схопив її за кисть і відчув, як шалено б’ється її пульс. ― Це всього лиш пляма від вина.

     ― Я зіпсувала тобі таку чудову сорочку!

     ― Не переймався.

     ― Слухай, її треба негайно попрати. Ходімо за мною, ― вона схопила його за руку.

     ― Я б і сам справився, ― Рой відчув, як Люсі пришвидшила ходу.

     ― У мене дома є вибілювач.

     ― То ми йдемо до тебе додому? ― На вустах Роя заграла посмішка, бо така перспектива йому дуже подобалася.

     ― Саме так, ― вони швидким кроком йшли по алеї.

     ― А як же твій чоловік? ― Рой зловив здивовані погляди перехожих, що йшли поруч.

     ― Я вже говорила, що ми давно розвелися.

     Вони прийшли у вишукані апартаменти. Вікна були зашторені рожевим шовком. У вітальні стояв штучний камін, а навпроти красувалось високе ліжко з балдахіном. На гладкому паркеті валялася шкіра шаблезубого тигра, що вискалив хижу морду, яка тепер не представляла жодної небезпеки.

     ― Знімай сорочку! ― вигукнула Люсі, розставивши руки в боки.

     ― Ого, так швидко! ― Рой зробив, як вона просила.

     ― Зараз повернуся, ― Люсі взяла брудну сорочку і пішла з вітальні.

     ― А може мені ще штани скинути?! ― гукнув він їй у слід.

     Минуло кілька хвилин. Нарешті вона повернулась. Її спокусливий вигляд заворожував Роя. Він відчув, як його прутень в штанях почав твердіти. Люсі підійшла ближче. Рой помітив, що в руках вона тримала щось блискуче. Вона підійшла до нього в притул. Її руки почали масувати його голі мускулисті руки. А потім вони опустилися нижче, до торсу. Люсі почала стягувати з нього з штани.

     ― Що в тебе в руках? ― Рой опустився на ліжко, відчуваючи гладенькі ніжні пальчики.

     ― Ти хотів погратися, солоденький, ― Люсі заскочила прямо на нього. Бенксі відчув солодкий запах її помади і гарячого поту. ― У мене є іграшка, ― вона показала металеві наручники.

     ― Що ти будеш з ними робити?

     ― А ти, як думаєш? Підсувайся ближче, ― вона одягнула один наручник, провела ланцюжок за бильцями і защепила другий наручник на руці.

     ― Це буде, як в тому фільмі «П'ятдесят відтінків рожевого»?

     ― Авжеж, любий, ― Люсі цмокнула його в щічку. ― Зараз повернусь.

     Вона увімкнула на музикальному програвачі мелодію «Con Te Partirò» у виконанні Кетрін Дженкінс, а потім кудись вийшла, покинувши вітальню. Ніжний жіночий голос розлився по кімнаті. Рой з опущеними штанями чекав її прикутий до ліжка. Почулись кроки. Він очікував побачити перед собою оголену жінку, але Люсі була зовсім не оголена, а одягнута і озброєна: вона стискала в руках сталевий клинок, ручка якого була у формі чорної змії, що висолопила роздвоєний язик.

     ― Що ти збираєш робити?! ― Рой задзвенів наручника об бильця намагаючись звільнитися. По його скроні потекла холодна цівка поту.

     ― Не смикайся, любий, бо буде гірше, ― Люсі сіла на його ноги, щоб він не пручався. ― Штори застелені, грає музика. Ніхто не прийде на допомогу. Запищиш, і ти труп. Знаєш, що в мене в руці?

     ― Меч, ― Рой дивився на тонке лезо з вигравіюваними літерами. ― Що на ньому написано?

     ― Setraras do kohe forgh’yal, ― прочитала на древній мові Люсі. ― Гадюка, що вбиває дотиком, ― вона тримала небезпечне лезо на відстані одного дюйма. ― Тільки спробуй пручатися, і ця крихітка розріже тебе навпіл.

     ― Хіба ми вже не мертві? ― очі Роя розшились, як більярдні шари.

     ― Ми досі живемо в ілюзорних тілах, і наш шлях ще тільки почався, але це не значить, що цей шлях не може обірватися, дорогенький.

     ― Що тобі потрібно? ― кадик Роя судомно рухався в горлі. Все його нутро обм’якло і похолоділо.

     ― Інформація, ― Люсі дивилася на нього байдужими крижаними очима. ― Я бачила, як ти зустрічався із тим типом в темній мантії. Викладай все, що ти знаєш, або я переріжу тобі горлянку.

     ― Ні, прошу! ― скрикнув Рой, дивлячись на сталеве лезо. ― Я все розкажу. Той тип назвався Кермітом. Він одразу мені не сподобався, коли я його вперше побачив.

     ― Він тобі щось пропонував?

     ― Керміт сказав, що хоче вибратися звідси.

     ― Подивись уважно, ― Люсі дістала фотографію. ― Це він?

     ― Так, ― погодився Рой, коли уважно роздивився фото. ― Руда чуприна, зелені очі, обличчя я повністю не бачив, але можу запевнити, що це він.

     ― Це Ґюстав Дюпен ― француз з ірландським корінням на прізвисько Керміт, ― Люсі сховала фото. ― Він серійний маніяк, що перерізав безліч жінок і чоловік. Він залишав на місці вбивства зелене жабеня Керміта ― свою улюблену ляльку із «Маппет-шоу». Вичислити його виявилось неважко. Коли поліція зловила його, то вияснила, що він працював чистильником кліток у зоопарку. На місці затримання Керміта застали за тим, як він трахав козу в зад.

     ― Лайно собаче! ― Рой побліднув. ― Чому цей хворий виблюдок досі гуляє на свободі?

     ― Йому вдалося втекти із в’язниці разом із своїми спільниками.

     ― Спільниками? ― на обличчі Роя з’явилось здивування. ― Я не бачив біля нього більше нікого.

     «Я знаю, що ти вправний інженер і зможеш витягти нас», ― пригадалися слова Керміта. Та кого він мав на увазі під словом «нас»?

     ― Значить його дружки блукають десь поблизу. Ось ще одна фотографія, ― вона дістала зображення смуглого чоловіка з тонкими вусиками у світлому капелюсі. Він носив налаковані шкіряні черевики, білі джинси і яскраву гавайську сорочку. ― Не бачив його?

     ― Ніколи, ― твердо сказав Рой.

     ― Впевнений? ― Люсі холодно вивчала його очі. ― Його звати Енріке Санчез на прізвисько Коханець. Йому дали таке прізвисько, бо він втирався коханцем у довіру до самотніх жінок. Коли жертви переписували на нього свій заповіт, він їх вбивав.

     ― От сраний педик!

     ― Якраз не педик, ― Люсі дістала наступну фотографію з грубим чоловіком низького зросту з порепаним обличчям, дві маленькі чорні цятки заміняли йому очі. Він був одягнутий у дорогий костюм, а на шиї носив червону хустку, що прикривала горло. Товстун сидів у тіні кафе і пив щось із філіжанки. ― Цього звати Італієць. Ніхто не знає його справжнього імені, наче він раз і назавжди стер своє минуле. Цей самий небезпечний серед трійці. Він голова організованої злочинності, тобто бос мафії. Цей гівнюк заправляє всієї брашкою. Він організував втечу, підкупивши охорону, це й ослу відомо.

     ― Ніколи не бачив його раніше, ― Рой проковтнув гірку слину, все ще відчуваючи сталеве жало меча, що нависло над ним.

     ― Звичайно не бачив, ― Люсі пирхнула. ― Якби ти його бачив, то вже був би мертвий.

     ― Звучить обнадійливо. І як їм вдалося втекти?

     ― Це я і маю дізнатися.

     ― А яке діло дружині мільйонера до цього злочинного кубла?

     ― Рой, ти тупоголовий ідіот, ― Люсі ослабила хватку і опустила гострий клинок, бо вже було не сила тримати руку в одному положенні. ― Я тобі збрехала, що була колись заручена з шейхом. Насправді я працюю на поліцію.

     ― І про вечірку ти мені набрехала?

     ― І про багато татуся теж. Я ніколи не була з багатої сім’ї.

     ― А я думав ти належиш, до вершків, якщо можеш собі дозволити їсти креветки.

     ― Справа у тому, що у копів є привілеї щодо їжі. Я працюю на елітній загін валькірій, а цей клинок навіки зв’язаний з моєю душею.

     ― Ти купила його на ринку.

     ― Він дістався мені по крові, ― сказала валькірія.

     ― Що це означає?

     ― Цього я не можу розповісти. У цьому світі багато таємниць, про які тобі краще не знати.

     ― Ти інтригуєш, ― зла усмішка з’явилась на обличчі Роя. ― Я так думаю, що Люсі не твоє справжнє ім’я.

     ― Нарешті ти почав мислити у правильному напрямку, котику. А тепер розкажи мені, що ти ще знаєш?

     ― Керміт запропонував мені роботу, ― признався Рой. ― Він хоче, щоб я допоміг йому вибратися звідси.

     ― Я так і знала, що вони шукають інженера, ― на лиці валькірії виріс переможний тріумф. ― Ворота зачинені, тому вони не можуть так просто вибратися із цього світу. Вони розуміють, що скоро їх знайдуть, тому хочуть швидше звалити звідси.

     ― У них моя донька, ― сказав Рой, і в його очах блиснули гнівні іскри. ― Вони тримають її десь біля себе. Я маю всіма силами захистити її.

     ― Це правда?

     ― У кишені штанів лежить її фото.

     ― Гарненька, ― промовила Люсі і поклала зображення на місце. ― Бачу, що ти непоганий хлопець, Рой, тому ми могли б з тобою укласти згоду.

     ― І що я отримаю натомість? ― по його жахливому вигляду було зрозуміло, що він сам не радий, що влипнув у цю історію.

     ― Для початку я можу звільнити тебе від наручників, а потім відпустити, якщо би ти погодився співпрацювати з поліцією.

     ― Звучить заманливо, ― Рой відвів погляд в бік, немов роздумував. ― Тоді в мене є зустрічна пропозиція. Я буду шпигувати для тебе на цих негідників, якщо ти допоможеш мені повернути доньку цілою і неушкодженою. Ти виручиш мене, а я приведу тебе на слід втікачів. Що скажеш?

     ― Гаразд, я допоможу повернути доньку, ― Люсі кивнула головою в знак згоди.

     ― Може скажеш, як тебе звати насправді?

     ― Нехай для тебе це залишиться таємницею, котику. І як ти мене збираєшся привести до банди Італійця?

     ― Я домовився зустрітися з Кермітом біля арени, яку в нашому світі звалася Колізеєм, якщо ти розумієш про що я.

     ― Цілком. І коли ви мали зустрітись?

     ― Як тільки з неба зникнуть Спостерігачі. Тому на твоєму місці, я б розсунув штори.

     ― З часом тут справді кепсько, ― Люсі підійшла до вікна і відсунула край штори. ― Небо й досі синє.

     ― Сонце світить тут вічно?

     ― Що назвати вічністю... Те, що ми находимось в цих тілах ― лише паскудна гра.

     ― Я готовий погратися з тобою, якщо звільниш мене.

     ― Гаразд, ― Люсі повернулася до ліжка. ― Тільки-но ти будеш вільний, то підеш до Колізею. Я піду вслід за тобою і буду стежити за тобою. Як буде слушна можливість, я витягну тебе з кубла і ми знайдемо твою дівчинку. Даю тобі слово валькірії. Але якщо здумаєш провернути аферу, я тебе з пекла дістану, котику. Ти мене зрозумів?

     ― Краще не буває, ― усмішка запалала на обличчі Роя, а по його чолу стікали бусинки поту.

     Розділ 4

     Втеча

     Сонце знову стало чорним. Якусь мить воно ще палало вогняним німбом, а потім небо поглинув морок. Яскраві очі Спостерігачів визирнули з темряви, розплющивши древні повіки. Вогники сині, зелені, блакитні, фіолетові... Всіх і не перерахувати... Вони манили до себе, заворожували, а в тих зіницях було щось таке, що зривало покрови свідомості із голови, і ти дивився на світ зовсім іншими очима. Очима древніми, як ті вогні, що горіли в темряві.

     Насилу Рой відвів погляд. Очі зникли зненацька, як і з’явились. Спокійний синій океан затопив небо. Тінь відступила, а обриси міста знову купалися у променях сонця. Рой вже майже дістався Колізею, та чи не прийшов він занадто рано? Чоловік відчув на собі настирливий погляд. Люсі ховалася десь поблизу, але вона була тиха, як змія, що скрадалася в гущі дерев. Рой запримітив різкий рух збоку. Він обернувся. Ні, здалося. Люди мирно ходили біля нього, а кожен був зайнятий своєю справою.

     Раптом хтось схопив його за плече. З несподіванки Бенксі замахнувся залізним кулаком і ледь не розтрощив череп нападнику, що виріс з повітря, та йому вдалося вчасно зупинитися, коли він впізнав обличчя Керміта.

     ― Знову ти, ― серйозність не зникла з обличчя Роя, як тільки він згадав, що перед ним стоїть психопат, який вбив багато людей. Психопат, який знову опинився на волі.

     ― Швидко ти, ― Керміт спробував взяти його за руку.

     ― Я сам піду, ― Рой відійшов від ірландця на кілька кроків.

     ― Тоді йдемо, доки ніхто нас не запримітив, ― дивна усмішка зависла на обличчі Керміта.

     ― Куди? ― сухе слово з уст Бенксі вирвалося в повітря.

     ― До бібліотеки. Тобі подобаються книжки?

     ― Обожнюю читати дешеве чтиво під коньяк або віскі, ― Рой скочив у вузький провулок вслід за новим компаньйоном.

     ― А що саме ти читав?

     ― «Вбивство під парасолькою», «Покоївка-кіллер», «Вона любила рити могили». А моя сама улюблена «Смерть мовчить її вустами».

     ― В смаку вам не відмовити, містере Бенксі.

     Вузький провулок закінчився виходом на дикий безлюдний пляж. Синьо-зелена вода підтоплювала берег. Листя пальм шурхотіло під подихом вітру. Кам’яні сходи вели вгору, до скелястої вершини. На горі росла зелень, за якою ховалася невелика будова, що нагадувала древній храм.

     ― Нам туди, ― сказав Керміт, ― показуючи пальцем на обриси храму. ― Це і є бібліотека.

     Вони пройшли з десяток метрів по крихких сходах, як раптом позаду почулося шелестіння. Керміт різко обернувся, вихопивши пістолет. Рой був готовий вирвати з рук ірландця пістолет, якщо сюди прийшла Люсі. Та несподівано по середині дорозі з’явилася чорна гадюка. Вона моментально стрибнула у зелені хащі, як тільки зрозуміла, що її помітили.

     ― От лихо, гадюка, ― голос Роя помітно здригнувся. ― Небезпечна тварюка.

     ― Всього лиш змія, ― Керміт полегшено зітхнув і сховав пістолет. ― А я думав, що за нами хтось шпигує.

     ― Тобі здалося, ― Рой пішов далі по кам’яній кладці, намагаючись триматися подалі від хащ, де заховалася змія.

     Решту шляху вони подолали мовчки, і жоден з них більше словом не обмовився про холодну рептилію. Нарешті чоловіки дійшли до назначеного місця. На скелястому узвишші виднівся древній храм з трикутним череп’яним дахом. Могутні балки підпирали мармуровий архітрав, на якому був вирізьблений надпис «Наука ― віра у краще майбутнє». Надпис був зроблений на латині, але Рой без проблем прочитав його. Що за дивна здатність читати на будь-якій мові?

     В середині храму на них чекало ще троє людей у темних мантіях. Каптури прикривали їхні обличчя. Рой здогадався, що двоє із них Італієць та Коханець. А ким же була третя загадкова особа. Невже за третім каптуром ховалася Люсі? А вся ця вистава була перевіркою, яку він з успіхом провалив. Страх закрався у свідомість Роя, але він залишався незворушнім із твердим виразом обличчя, як гравець у покер, карти якого ось-ось розкриють.

     ― Хочу представити тобі своїх друзів, ― нарешті промовив Керміт. ― Вони теж збираються вибратися з нами із цієї діри.

     ― Ти нічого не говорив про своїх друзів, Керміт, ― Рой недовірливо подивився на нього і подумав: «Чи встигну я йому зламати шию, перш ніж той витягне свою пукавку?»

     ― Ми мали зберігати у таємниці нашу присутність, містере Бенксі, бо наші життя висять під загрозою, ― озвався твердий грубий голос, який не був схожий на хриплий баритон Керміта.

      Постать скинула каптур, і Рой розгледів обличчя Італійця, хоча в житті він виявився молодшим і вродливішим, ніж на фото. Обличчя було не порепаним, а гладким і вибритим, а в темних очах читалася нервова збудженість. Друга особа скинула каптур. Припущення справдились. Це був Коханець із довгим чорним волоссям, заплетеним у косу, а над його губою висіли тонкі бридкі вусики.

     ― Мене звати Енріке, ― він говорив англійською, але з явним іспанським акцентом, що придавало його голосу аристократичності. Іспанець підійшов до Роя і потис йому руку. ― Будемо раді з вами співпрацювати.

     ― Я теж радий, ― Рой вичавив з себе дружелюбну усмішку. Він глянув в сторону. ― А хто ваш третій друг?

     ― Швидше подруга, ― озвався жіночий голос.

     Невже це справді Люсі?

     Серце Роя ойкнуло в грудях. Накидка спала з голови, показавши жіноче обличчя. Проте то була зовсім не Люсі. Обличчя жінки було ідеальним овалом з мініатюрним носиком, вона мала біляві кучеряві локони, а вуста напомаджені яскраво-червоною помадою. Блакитні очі з насолодою дивилися на Роя.

     ― Мене звати Елайза, ― представилася вона і подала свою руку для поцілунку.

     ― Яка чудова зустріч, ― коли Рой цілував бліду гладку шкіру, то відчув присмак кокосового молочка, яким вона натирала руки.

     ― А вас, як звати? ― Рой глипнув очима на Італійця.

     ― Це неважливо, ― Італієць покрокував у глиб храму, повівши за собою свою братію. ― Досить розмов. У нас немає часу. План такий: я піду з інженером до панелі, щоб вимкнути блокатор, а ви троє пильнуватиме вхід.

     ― Так, шеф, ― сказав Керміт за всіх трьох.

     Коридор в нетрях храму був зроблений з товстих блоків пісковика. В проході пахло глиною і крейдою. Несподівано Італієць зупинився. Він припав вухом до вузької щілини між блоками.

     ― Ні не то, ― вираз його обличчя спохмурнів. Італієць припав вухом до наступної щілини. ― От зараза! Знову помилився, ― бос кілька раз міняв місце дислокації, доки не натрапив вухом на потрібне місце. ― Так, звідси свище вітер! Нарешті знайшов!

     ― Будемо ламати стіну? ― запитав Керміт.

     ― Не будь дурнем, жабеня, ― Італієць глянув на нього презирливо. ― Треба лише знайти секретний механізм.

     Бос почав пхати блок за блоком, доки один із них не піддався. Щось заревіло, загуркотіло у череві храму. Блоки пісковику відсунулись один за другим, і перед групою відкрився прохід. Італієць посунув вперед, і Рой кинувся за ним у глиб храму. Трійця теж хотіла піти за ними, але бос зупинив їх:

     ― Ні, хлопці і дівчата, ви залишитися пильнувати прохід.

     ― А як же ми втечемо? ― запитала Елайза.

     ― Коли все буде готово, я вас покличу, ― попередив шеф. ― У нас буде кілька хвилин, щоб змотати вудки.

     ― Зрозуміло, ― Коханець дістав пістолет 38-го калібру.

     ― Як скажеш, шеф, ― Керміт теж потягнувся до зброї.

     Італієць і Рой зайшли в глиб. Тут було набагато холодніше, ніж надворі, і дув неприємний протяг. Рой здригнувся від несподіваного холоду, а бос поплескав його по плечу.

     ― Не хвилюйтесь так, містере Бенксі. Все пройде чудово і ви отримаєте свою доньку.

     ― Не сумніваюсь, ― Рой вичавив чергову доброзичливу усмішку.

     В приміщенні гудів мотор. Цей звук йшов від нейтронної установки циліндричної форми, яка випромінювала електромагнітну енергію. Рой вже зустрічав в своєму житті такі машини. Вихор, що бурлив всередині, при неправильному використанні міг підняти не тільки це місце в повітря, але й спопелити вщент ціле місто, тому діяти треба було дуже обережно. За металевим циліндром знаходилася електризована стіна із сотнею лазерів, що перетиналися між собою. Ті лазери проходили крізь довгий коридор.

     ― Ось куди вела дорога у інший світ, ― здогадався Рой.

     ― Досить мешкатись на місці, містере Бенксі, ― Італієць підштовхнув його вперед. ― Дійте.

     ― А інструменти? ― поцікавився Рой.

     ― Викрутку і решту потрібних речей ви зараз отримаєте, ― повідомив бос.

     ― Гаразд.

     Рой підійшов до машини і побачив збоку залізну коробку, яка відповідала за електронні схеми в роботі системи. Саме вони відповідали за основні процеси роботи нейтронної установки. Рой помацав рукою кришку і відчув гарячий метал, який обпік пальці.

     ― Сука! ― вилаявся він, відчуваючи, як пекучий біль розрізає кінчики пальців.

     ― Ви б рукавицями скористалися, містере Бенксі, ― шеф пильнував очима за проходом. ― А ще називаєте себе професіоналом.

     ― Я ― професіонал, і знаю це чудово без вас, ― огризнувся Рой, шукаючи у шкіряній сумочці, що валялася поруч на підлозі, гумові рукавиці.

     Раптом позаду себе він почув постріли, які лунали десь в далині проходу. За ними почувся скрегіт металу об камінь, крики і тупіт ніг. За мить примчалася Елайза.

     ― Шеф... ― слова потонули у її безмовній тривозі.

     ― Я наказав тримати позиції! ― гаркнув Італієць. ― Що у вас там коїться?

     ― На нас напала якась жінка. В неї в руках меч, та ми з усіх сил намагаємось тримати її подалі звідси. Я прибігла попередити вас.

     ― Це ти, сраний виблюдок, привів її сюди! ― бос гнівно зиркнув на Роя.

     ― Я не маю до цього жодного відношення, ― збрехав він.

     ― Це все, Керміт, тупоголове жабеня, привів за собою хвіст, ― шеф дістав пістолет і направив у напівтемряву. ― А ти не сиди там, як статуя Будди, Бенксі! Хутчіш працюй з механізмом, доки сюди не прибули копи!

     Рой послухався. Його руки трусилися і сорочка прилипла від поту, але він схопив викрутку і почав знімати кришку під звуки пальби пістолетів. Гвинтики повільно крутились, злітаючи один за один. Крізь довгу вічність йому вдалося зняти кришку.

     ― Довго ще ти там будеш возитися, інженер? ― Бос переводив дуло пістолета то на прохід, то на Бенксі.

     ― Я стараюсь! ― гаркнув Рой.

     Мозок в голові пульсував, як навіжений, стукаючи об скроні. Чи то від жару, чи від напруги у нього пересох язик, а по чолу стікав гарячий піт. Звуки пальби не припинялись. Рой спробував з усіх сил взяти себе в руки і вгамувати серце, яке шалено калатало в грудях. Він зосередився на груді проводів, що переплітались між собою. В центрі знаходилося ядро, що нагадувало срібний шарик, прикріплений до алюмінієвої коробки.

     ― Хутчіш! ― закомандувала Елайза десь позаду нього.

     ― Закрий їбало, сука! ― загарчав Рой. Його трясло від гніву.

     Здавалося, що це допомогло, бо ні Італієць, ні Елайза більше не подали голос. Однак Рой втратив концентрацію. Прийшлося знову зосередитися і почати все спочатку. Червоні, зелені, сині, і коричневі проводи вели до ядра. Рой почав згадувати. Спочатку потрібно було перерізати коричневі проводи, щоб зменшити подачу енергії до ядра. Все це нагадувало знешкодження бомби, але на цей раз сапером став Рой, і на ньому не було захисного костюма, а його труп просто розлетиться шматками м’яса. Постріли лунали ближче, ніж раніше. Сталь свистіла у повітрі. Очі Роя запливли від поту, і він ледь бачив коричневі проводи, які перерізав. Якщо ненароком перерізати другий провід, все злетить в повітря.

     Нарешті вдалося зменшити потік енергії. Мотор на якусь мить перестав гудіти. Зате гучнішим став звук метала об метал. Це дзвеніли кулі об лезо меча. Щось загрозливе наближалося з кожним кроком. Крики розрізали слух. Рой глипнув очима в прохід, і побачив, як з темряви висковзнули Керміт та Коханець, що не переставили палити з пістолетів.

     ― Ця сука хоче нас перерізати! ― заволав Керміт несвоїм голосом.

     ― Чого ви ще досі не прикінчили її?! ― Італієць теж заповзявся стріляти у прохід.

     ― Вона вертка, як змія! ― Коханець ледь встигав перезаряджатися, як починав знову стріляти.

     Та цього часу вистачало Люсі підступити ще ближче. Вона мечем розрізала кулі, що траплялися їй на шляху. Четвірка бандитів чинили їй опір, як могли. Врешті їм вдалося прострелити їй плече. Ще одна куля прострілила наскрізь ліву руку. Вона не очікувала такого напору, і відступила назад у темряву. Кулі рясним потоком дробили піщаний камінь.

     ― Може врешті та сука вже здохла? ― запитав Керміт. Його кучма рудого волосся на голові нагадувала розтрощене гніздо.

     Врешті бос віддав команду більше не стріляти. Запала небезпечна тиша.

     ― Поквапся, йолопе, бо нас всіх прикінчать, і тебе заодно! ― озвався Італієць до Роя.

     ― Я вже майже закінчив, ― Рой саме провернув нехитру комбінацію з алюмінієвою коробкою.

     Він тримався з усіх сил, намагаючись не виказати себе. Йому дуже хотілось прийти на допомогу Люсі, але приходилось мовчати і зламувати механізм, щоб відключити систему безпеки. Нейтронна система вже майже піддалася його майстерним рукам. Діло лишилось за малим.

     Раптом з темряви знову почулися звуки пострілів. Кілька куль залетіло у приміщення. Вухо Коханця перетворилось на кривавий вареник. Шматок плоті впав на землю. Іспанець заволав, як навіжений, намагаючись руками зупинити кривавий потік, що цебенів крізь пальці. Ще одна куля пройшла крізь щелепу Керміта, і кілька закривавлених зубів вилетіло разом із куском метала. Пару куль просвистіло над головою Італійця, який встиг відскочити вбік в останню мить. Елайза знову почала палити в темряву.

     ― Та коли ти вже здохнеш, сука! ― заволала від люті вона.

     ― А ти спробуй дістань мене, паскудна шалава! ― роздався голос Люсі в темряві.

     Рой покрутив ядро, що стало вирішальним кроком, який вимкнув систему. Нейтронна система потухла. Так, йому це вдалося! Увімкнулися жовті сирени тривоги, що пищали, як оскаженіли коти. Лазери зникли, очистивши коридор.

     ― Мерщій до виходу! ― Керміт першим ринувся туди, не чекаючи наказу.

     Спробувавши піднятися на ноги, Рой отримав сильний удар по голові, так що у нього побігли зірки перед очима. Інструменти з дзенькотом випали з рук, в голові закрутилося. Він ледь спромігся встати на ноги після такого сильного удару. Світ перед очима затьмарився. Немов у сні, Рой розгледів, як банда прожогом залетіла у коридор.

     ― Зачекайте, ви обіцяли повернути мені доньку! ― крикнув їм услід Рой, потираючи болюче місце на голові. Від дотику воно вгризалося гострим осколком в мозок.

     ― Прощай, недоумок! ― вдалині озвався хриплий голос Керміта.

     За ними вслід кинулася Люсі. Її одяг був розірваний, а з чорної діри в правому боці цебеніла кров. Та вона тримала пістолет в міцній хватці, пустивши кілька куль услід втікачам.

     ― Чекай, на мене, Люсі! ― крізь запаморочливий біль в голові Рой кинувся за нею.

     Вони ступили у вузький прохід. По залізній решітці чулися віддалені кроки чобіт. Крізь бічні стіни були прокладені широкі мідні труби і грубі проводи, які перетиналися між собою. Пролунало кілька пострілів. Рой інстинктивно прихилився. Одна з куль просвистіла над його головою. Вона з яскравими іскрами врізалася в трубу. Пролунав свист. З труби вирвався гарячий пар, який ошпарив спину Роя. Він закричав і зціпив зуби від болю, а тоді встав і побіг вперед за Люсі, яка віддалилася на десяток метрів.

     Далі все було, як в тумані. Бенксі біг вперед, а коридор сплітався у дивний візерунок. Прохід став схожий на закручену спіраль. Його несло вперед, як на швидкісній каруселі, і захотілося виблювати. Тоді він відчув різкий сильний поштовх назад, немов щойно розкрився парашут. Від несподіванки Бенксі втратив орієнтацію в просторі. Роя несло крізь цілий Всесвіт, пронизаний яскравими вогнями, що розпускалися пуп’янками хризантем, а тоді перед ним...

     Розділ 5

     Помутніння

     ...відчинилися двері, що вели в приміщення кафе, стіни якого були обклеєні зеленими багетами. Рой впав прямісінько на дерев’яну підлогу. Його вирвало жовчю брудного кольору, яка пахла зовсім не хризантемами.

     ― О, Господи, Рой, все гаразд?! ― позаду почувся приємний голос, як у молодого співця. Міцні чоловічі руки підхопили його за плечі і допомогли піднятися.

     ― Де я? ― Рой ошелешено метався очима по приміщенню кафе.

     ― Візьміть серветки, сер! ― підбігла офіціантка і всучила йому білий м’який папір.

     ― Як я сюди потрапив? ― Рой витер брудні губи, а тоді викинув брудні серветки у помийне відро.

     ― Принесіть моєму другу води, ― озвався чорношкірий чоловік в кепі, що стояв поруч.

     Одна із офіціанток вже принесла швабру і почала вимивати блювотиння, а друга дівчина налила повну склянку води. Коли Рой напився, то відчув себе трохи свіжішим. Його ще хитало, але розум виліз крізь туман.

     ― Вибачте мого друга, та це все наслідки довгої дороги, ― сказав чоловік в кепі. ― Ми їхали з десяток миль, і нарешті дісталися сюди, щоб заправитися.

     ― Вид у вас якийсь побитий, ― примітила офіціантка. ― З вами точно все гаразд?

     ― Просто по дорозі трапився нещасний випадок.

     ― Може викликати поліцію?

     ― Ніякої поліції! ― чорношкірий замахав руками. ― У нас все чудово.

     ― Вам щось принести?

     ― Можна філіжанку кави?

     ― Так, авжеж.

     Доки офіціантка несла каву, незнайомець посадив Роя за вільний столик, а сам сів навпроти. Рой пильно оглянув його. Він був приблизно однакового росту з ним, одягнутий у бордову шкіряну куртку, а на голові носив коричневе льняне кепі зі світлими смугами навхрест. Його обличчя було повним, а щоки прикрашали чорні бакенбарди. На вигляд йому було трохи більше, як за 30. Він нагадував якогось перукаря у розквіті сил.

     ― Все добре, Рой, ― нарешті озвався чоловік. ― Вигляд у тебе не дуже. Ти якийсь блідий. Може тобі варто вмитися холодною водою, щоб прийти до тями?

     ― Хто ти в біса такий? ― Рой дивився на нього зчудовано.

     ― О, будь-ласка, все з початку, ― співрозмовник плеснув себе по чолу. ― Мене звати Том Вулф, гаразд? Може тепер нарешті запам’ятаєш?

     ― Гаразд, ― Рой глянув крізь прозорі фіранки на придорожнє шосе, і помітив з правої сторони заправку. За дорогою лежав піщаний пустир, усіяний зеленими кактусами. ― Як дідька лисого я тут опинився? Що за чортівня? Де Люсі?

     ― Спокійно, друже, не хвилюйся, бо тебе знову вирве, ― Том відпив каву, яку принесла офіціантка. З філіжанки валив ароматний білий пар. ― Це все наслідки подорожі крізь реальності.

     ― І що це означає?

     ― Коли душі подорожують між реальностями це виливається у їхній психічний стан, бо кожна із світових ліній виливає власну фізичну енергію на тебе.

     ― О, маєш, доля мені підкинула філософа, ― Рой відвернувся від вікна і оперся ліктями об стіл. ― Містере Філософ, а ви можете пояснити мені все людською мовою?

     ― Слухай, Рой, ти останнім часом багато подорожував пластами реальності, тому в тебе часткова втрата пам’яті, але це пройде.

     ― Ось так би одразу... ― раптом Рой осікся, а його брови полізли до носа. ― Зачекай, ти сказав багато? Що значить багато? Це було один раз, коли я минав коридор від храму. Я наздоганяв Люсі, а потім опинився тут.

     ― Ось тому я і кажу, що ти втратив пам’ять, Рой, ― Том закинув високо голову, щоб допити рештки кави. ― Вся справа у тонкій матерії...

     ― Ти мені тут не про тонку матерію патякай, філософ, а давай викладай, де Люсі! ― очі Роя свердлили його.

     ― Люсі мертва, ― повідомив Том.

     ― Що значить мертва? ― обличчя Роя стало білішим за крейду. ― Ні, ти брешеш. Вона десь маєте бути поблизу.

     ― Кажу ж тобі, Люсі мертва, ― повторив Том, ― ти сам мені це казав, а тепер в тебе часткова амнезія.

     ― Це ти вбив її, ― Рой показав на нього вказівним пальцем.

     ― Якби я її вбив, то не сидів біля тебе і попивав каву, йолопе. Ти маєш вірити мені, бо ми домовилося, що знайдемо ключ до Каркози.

     ― Ключ до Каркози... ― Рой задумався. ― Я вже чув це раніше. Всі душі зустрінуться в Каркозі. Так сказали жриці культу смерті.

     ― До речі, ти мені так і не сказав, звідки тобі відомо, що я шукаю Каркозу? ― Том із зацікавленням глянув на Роя, присунувшись до нього ближче.

     ― Я скажу тобі, якщо ти скажеш, чому ми прийшли у це кафе, ― Рой почесав ніс.

     ― Треба пошукати у записнику, ― Том дістав товстий зошит у синій палітурці. Рой спробував глянути, що там написано, але Том захлопнув записи перед його носом. ― Тобі не можна туди заглядати.

     ― Це ж чому?

     ― Записи зроблені мовою древніх чатуранґа, ― пояснив Том. ― Будеш довго вдивлятися в чорні записи ― швидко збожеволієш.

     ― А як же ти?

     ― Темна магія мене не бере.

     ― Цікаво, ― Рой пирхнув. ― Чатуранґа це ж гра така.

     ― Вони вигадали цю гру і назвали у свою честь. Чатуранґа стала праматір’ю шахів.

     ― Кому раніше належав цей записник?

     ― Я отримав його після смерті. То ти допоможеш знайти мені Каркозу?

     ― Якщо обіцяв, то допоможу, ― Рой відчув сухість в роті. ― Якщо ти пригостиш мене випивкою.

     ― Бачу, що ти потрохи приходиш до тями, Рой. Не забувай, що я теж дав тобі слово. Я допоможу відшукати Есме.

     ― Це втішає, ― від останньої фрази обличчя Роя порожевіло.

     ― Може скажеш, чому на тобі цей дурнуватий костюм у стилі Джеймса Бонда?

     ― Який до сраки костюм? Це лише звичайний льняний одяг...

     Рой запнувся і роздивився себе з ніг до голови. Він тільки зараз помітив, що льняного одягу не було. На ньому був чорний піджак, який трохи подерся, пом’ята сорочка під піджаком віддавала жовтизною, а чорний шовковий метелик перехилився на бік. Штани такого ж кольору теж були в не найкращому стані. Тепер він усвідомив, чому дівчина звернула увагу на його вигляд. Рой пхнув руку під піджак, і відчув довгі розрізи на сорочці. Під піджаком ховалися багряні засохлі плями крові. Пальці намацали рани, що встигли запектися. Від дотику ребра починали нити. Здається, йому прийшлося зустрітися з кимось в сутичці. З тим, у кого були до біса довгі пазурі. Коли ж я встиг переодягнутися? Все, як в тумані...

     Офіціантка принесла дві склянки скотчу з кубиками льоду, що гойдалися на дні. Рой підсунув ніс до склянки і відчув різкий запах спиртного. Запах прорізав йому ніздрі, вколовши потилицю. Це допомогло йому прокинутися від мутного сну, що завис у свідомості гладким чорним плесом. Рой взяв склянку і відпив ― скотч обпік горло і полився далі, зігріваючи приємний теплом. З музикального автомата полилася кантрі-музика, а на сцені виступав Джоні Кеш, співаючи пісню «I've been everywhere».

     ― О, курвота! ― Рой глянув веселими очима, наповненими бісиками, на Тома. ― Це пійло п’янить! Я відчуваю, як алкоголь вдарив мені в голову!

     ― Що ж, звичайна справа, ― Том теж скуштував скотч і приємна усмішка заграла на його обличчі. Він вслухувався у ритмічні звуки гітари.

     ― Раніше такого не було, ― заперечив Рой. ― Я куштував випивку, а вона була на смак, як ослина сеча.

     ― Це кепсько, ― Том калатав лід в стакані. ― Вся справа у різних пластах реальності. Чим вище ти знаходишся на духовному рівні, тим більше матеріальні речі втрачають свою цінність. Зараз ми находимось на нижніх пластах реальності, тому ти чудово відчуваєш смак скотчу.

     ― Аж занадто добре, ― Рой відчув, як захмелів. Він почав підспівувати в такт Джоні Кешу.

     ― Ти так і не розповів мені, хто така Люсі, ― Том відкинувся на м’яку спинку сидіння. ― Ти весь час торочив, що вона померла.

     ― Я справді так робив? ― Рой знітився. ― А що я ще тобі розповідав?

     ― Нічого конкретного. Так може вже нарешті скажеш, хто така Люсі?

     ― Моя напарниця, ― повідомив Рой. ― Ми з нею ловили банду гангстерів, яка втекла з в’язниці.

     ― Оце так номер! ― вигукнув Том. ― І вам вдалося їх зловити?

     ― Не пам’ятаю, ― Рой почесав потилицю. ― Та якщо Люсі і справді мертва, це дуже кепсько. Можливо гангстери досі на волі. А це означає, що вони можуть полювати на мене, бо я забагато знаю про них.

     ― Хто вони такі, і що робили? ― Том нашорошив вуха.

     ― Наприклад, одного із них звали Кермітом, ― Рой п’яним поглядом втупився у пусту склянку, в якій плавав лід.

     ― Керміт, як жабеня?

     ― Керміт, як серійний вбивця. Він вбивав чоловіків і жінок, а на місці злочину залишав іграшку ― зелене жабеня.

     ― Керміт, Керміт, Керміт... ― Том задумався, а потім його погляд різко прояснів. ― Авжеж, Керміт!

     ― Тобі щось відомого про нього? ― Рой нахилився вперед.

     ― Та не дихай на мене своїм перегаром, ― Том відвернувся до вікна. ― Чув про нього із газет, і на цьому все.

     ― Ти впевнений?

     ― Впевнений, ― процідив крізь зуби Том. Він відкрив записник і записав щось туди.

     ― Що ти пишеш? ― поцікавився Рой.

     ― Роблю помітки, ― Том вивів кілька кривих каракуль. ― Та не заглядай, всеодно нічого не второпаєш. Просто роблю записи.

     ― Що там в біса написано?

     ― Тобі не можна цього знати. Книга розповідає мені, як я маю діяти далі. Деколи я записую туди свої почуття і думки.

     ― І що книга говорить тобі зараз?

     ― Зачекай, ― Том перегорнув засмальцьовану сторінку. ― Тут написано, що ми маємо проїхати через Смертельне Шосе, яке кишить павуками. Тобі відомо щось про павуків?

     ― Павуки... ― Рой відчув, як йому стало душно. ― Ні, тільки не павуки...

     ― Павуки, вони щось тобі нагадали? Рой... Рой?! Все гаразд?

     ― Ніхера, не гаразд...

     Рой так і недоговорив. Його погляд помутнів. Він відчув, як кафе розчинилося в повітрі. Силует Тома, немов дим, зник в просторі. Бенксі продовжував сидіти, але простір затопив морок. Він спробував у цілковитій темряві намацати щось тверде, але його руки вхопили лише повітря, бо стіл за яким він сидів теж зник. Від несподіванки Рой втратив рівновагу. Бенксі полетів зі швидкістю метеора крізь пласти реальності. На мить він вловив гострі погляди Спостерігачів, що пильно стежили за ним. Їх зіниці закручувалися у фрактали. Крижаний жах пройшовся по тілу Роя. Він спробував закричати, але з його легень вирвався лишень глухий стогін. Темрява знову заполонила безмежній Всесвіт, а потім світло розрізало реальність.

     Від різкої переміни Рой примружився. Павуки... Він пригадав павука і дивився на нього прямо зараз. Павук був витатуйований на гладенькій жіночій шкірі. Його дрібні чорні лапки впилися в худорляву руку. А тільце в павука було білим з червоним хрестом посередині.

     ― Вам подобається тату? ― запитав жіночий голос.

     ― Авжеж, ― Рой підвів очі.

     Перед ним сиділа білявка в зрілому віці. Вік видавали зморшки в куточках сірих очей. Щойно ти починаєш дивитися у ці очі, як вони починають заворожувати тебе, а потім ти несподівано усвідомлюєш, що був закоханий у неї все своє життя. Білявка носила каре, що закривало її вуха. Вона мала жирні нафарбовані вії, які здавалося ось-ось полинуть в повітря. Тонка лінія губ була підкреслена темною помадою, що сильно контрастувала з молочною шкірою. В неї було загострене підборіддя, але пухкі щічки додавали краси її обличчю. Груди, як два пругкі м’ячики, прикривали білосніжне плаття, вкрите сріблом. Її довгі пальчики з темно-вишневим манікюром перебирали гральні фішки на зеленому столі.

     ― Ви, зробили свої ставки, сер? ― несподівано озвався круп’є.

     ― Я пропущу ставку, ― сказав Рой, зупинивши погляд на молодому юнаку в білій сорочці і червону метелику.

     ― Ви злякалися наступної здачі, містере Бенксі? ― запитала білявка, стріляючи очима в його сторону.

     От, дідько. Невже ми знайомі? І куди в біса зникло кафе та придуркуватий філософ? Головне, не мовчи. Скажи вже їй щось.

     ― Нагадайте, як вас звати? ― мила посмішка злетіла з його вуст.

     ― Тамара Боварі, та друзі мене кличуть Тара, ― білявка зачаровано дивилася, як круп’є роздає карти.

     ― Тара, вам личить це ім’я, ― Рой із зацікавленням дивився у її спокусливі сірі очі.

     ― Дякую за комплімент, ― Тара глянула на свої карти. ― На жаль, моя ставка не зіграла. ― Вона зняла з себе золоте кольє і кинула його до розсипаних банкнот, що лежали на столі.

     ― А на що тут можна грати? ― поцікавився Рой.

     ― На все, що знайдеться у вас в кишені, ― повідомив круп’є.

     ― Якщо ви готові ризикнути, містере Бенксі, то можете зіграти на власну душу, ― Тара відпила з бокала шампанське, яке їй запропонував офіціант, що проходив поруч.

     ― Ні, душу свою я залишу для себе.

     Рой сильно здивувався, коли намацав у внутрішній кишені свого піджака пачку банкнот. Він дістав кілька: на вигляд вони були зелені, як долари, от тільки замість президентів на них були зображені звірі, які своїм виглядом нагадували людей, ― одягнуті вони теж були, як люди. Те що найбільше кидалося в очі ― це чорні крила, розплавлені в боки ― вони зустрічалися на кожній банкноті. Що це за дивні звірі з чорними крилами?

     ― Нагадайте мінімальну ставку, ― Рой глянув на круп’є.

     ― За цим столиком 500 дарканджелскіх доларів, сер, ― повідомив юнак, тасуючи в руках колоду, ― проте ви можете зіграти на менші гроші.

     ― Мене цілком задовольнить компанія цієї чарівної леді, ― Рой зобразив свою задоволену усмішку і глянув на Тару. Вона теж усміхнулася йому у відповідь.

     Він кинув три купюри номіналом у 100 доларів із зображенням лами в образі актриси, одягнутої в білу шубку. Решту грошей він докинув товстим свинтусом у фраку і циліндрі з запаленою сигарою в руках. Рой відчув нюхом запах сигаретного диму, немов свинтус на купюрі був справжнім, проте це була омана ― справа в тому, що в казино курили майже всі. Він відвів очі і побачив, що Тара дістала мундштук із тоненькою сигареткою, з якої валила дрібна цівка диму.

     ― Ставки зроблені, ставок більше немає, ― сказав круп’є і почав роздавати карти.

     ― Ви не курите, містере Бенксі? ― запитала Тара і обережно зиркнула у свої карти, прикриваючи їх руками.

     ― Ні, проте обожнюю пити віскі, ― промовив Рой.

     ― Як можна пити віскі і не курити? ― здивувалася Тара. ― Ви мене розчаровуєте, містере Бенксі.

     ― Я звик дотримуватись власних принципів.

     Рой глянув у власні карти і швидко второпав у чому суть гри. Картинки відрізнялись, але це були ті самі дами і валети, що і в звичайних картах. Наприклад, даму заміняла дівчина, що виступала в джазовому клубі і співала в мікрофон, валета ― джентльмен з прилизаним волоссям у вишуканому костюмі із букетом троянд, короля ― пристарілий дон мафії з кровожерливим поглядом і пістолетом в руках, а туз був картинкою з віллою чи казино, чи кінотеатром, все залежало від масті, яка була у вас в руках. Двійки, трійки, десятки та інші числа залишилися звичайними числами без красивих картинок.

      Грали вони в блекджек, в якому найкращою комбінацією було двадцять одне очко. Рой чудово вмів грати в цю гру. Він зловив себе на злому спогаді, коли його кишені були майже пустими, але приходилось дбати про маленьку Есме. В той час Рой підробляв в пекарні, в кінотеатрі, в барі, діло доходило навіть до борделів, але не подумайте нічого такого, це було лише звичайне прибирання у номерах. Хоча часами приходилось мати справу з жіночими трусиками, що завалялися під ліжком або використаними презервативами. Працювати в борделях ― ще те лайно, скажу я вам. Вечорами, після роботи, Рой відправлявся у казино, де просиджував штани до пізньої ночі. Там він в основному грав у блекджек. Не даремно йому в школі полюбилася математика ― тепер він спокійно рахував карти і міг заробити на цьому незайву копійчину. Також Рой полюбляв робити ставки на бокс. Його улюбленцем був чорношкірий спортсмен на ім’я...

     ― Містере Бенксі, будете брати ще карти? ― круп’є розірвав спогади, що сплинули в голові Роя.

     ― Ні, ― сказав Рой, коли переконався у своїх картах.

     ― А ви, сер? ― юнак звернувся до старого джентльмена з пенсне.

     ― Ще карту, ― попросив старий.

     ― Мені теж, ― сказала молода панянка в модному капелюшку.

     Коли всі набрали потрібну кількість карт, прийшов час відкрити їх. Для початку круп’є показав свої карти ― в нього була дев’ятка і актриса під прицілом кінокамер ― в сумі вийшло дев’ятнадцять очок. Круп’є, як незалежний суддя, уважно вивчив карти гравців. Всі, хто набрав менше, програли свої ставки, тепер ці гроші належали казино. Почулися прикрі зітхання. Як виявилось, Тара набрала теж 19 ― вона повернула свою ставку на суму 1000 дарканджелскіх доларів назад.

     ― Блекджек! ― викрикнув Рой і всі гравці обернулися на цей викрик у його сторону. В нього на руках був кінотеатр і вамп-жінка.

     ― Вітаю, містере Бенксі! ― круп’є показав свої 32 білосніжних зуби. ― Удача сьогодні на вашому боці.

     ― Мені просто пощастило з компанією, ― Рой кинув спокусливий погляд у сторону Тари.

     ― Ви чарівний, містере Бенксі, ― сказала Тара і підморгнула йому.

     ― Везе ж деяким, ― пробурчав старий, що сидів поруч.

     ― Вибачте, леді, але я маю на хвильку відлучитись, ― Рой встав із грального столу.

     ― Я буду чекати на вас з нетерпінням, Рой, ― Тара облизала помаду на своїх губах.

     Відчувши холодний піт на чолі, Бенксі витер його рукою, але від цього йому не стало легше. Він зовсім не розумів, що за гру він затіяв з цієї спокусливою білявкою. Серце в грудях нещадно гупало до болі, доки він крокував червоною доріжкою, освітленою яскравими лампами. Праворуч від нього на столику для рулетки вистукувала маленька кулька, за якою шалено спостерігали чоловіки, міцно зціпивши кулаки. Ліворуч простягалися довжелезні ряди, де люди зі змарнілими обличчями грали у автомати, ритмічно опускаючи ручку.

     Несподівано прямо перед Роєм зі стільця звалився худорлявий чоловік. Його шкіра нагадувала висохлий пергамент. Бідолага з лисим черепом висолопив сірий язик, а його скляні чорні очиці втупилися у невідомість. Рой помацав пульс на руці ― він був мертвий. Його здивувало, що ніхто, окрім нього не підбіг на допомогу.

     ― Залиште його, містере, ― сказала дама сухим старечим голосом, ― а то ще підчепите якусь заразу.

     ― Що з ним трапилось? ― Рой досі не міг повірити, що всім було байдуже на мертвий труп, що валяється в казино.

     ― Він загрався, ― сказала дама і покрокувала далі, ― продав свою душу.

     ― Кому продав?

     ― Барону Суботі, ― дама повернулась і блиснула злими очицями, в яких гуляла темрява. ― А то ви самі не знаєте, містере?!

     Рой був вимушений зробити вигляд, що нічого не трапилось. Він не знав, що за правила діють у цьому новому дивному місці, і не хотів влипати у неприємності. Трупи ― це не його діло. Трупи ― це діло мертвих, а йому ще хотілося пожити на цьому світі. Він відійшов від мертвого чоловіка і пішов вперед по червоній доріжці. В якусь мить цікавість все-таки взяла над ним гору ― Рой обернувся, але ніякого трупа вже не було, немов він випарувався в повітрі. Жах змусив його здригнутися, а спина вкрилася холодними сиротами. Серце стиснулося в грудях і не давало спокійно дихати. В яке диявольське місце я попав? Рой взяв волю в кулак і пішов вперед, більше не озираючись назад, але неприємне поколювання в потилиці підказувало йому, що за ним стежать. А можливо, це було лише марево, яке він від страху сам собі нав’язав.

     Нарешті Рой найшов чоловічу кімнату. Стіни прикрашали штори в бордових тонах. Чоловіки сиділи на вишуканих диванах, голосно розмовляли і курили сигарети. Вони з цікавістю глянули на Бенксі, який зайшов всередину. Рой не придав цьому великого значення ― він спокійно пішов своєю дорогою, хоча йому зовсім було неспокійно, йому здавалося, що жар зараз розірве його зсередини.

     З важкістю на серці Рой дістався до невеличкого приміщення з кабінками, перед якими стояли рукомийники з водою, а керамічну стіну прикрашали дзеркала. Спочатку він помилково прийняв це місце за туалет. В одній із кабінок хтось шалено трахався так, що аж здригалися стінки кабінки. Врешті вони закінчили свої забави, коли хтось із них кінчив. Звідти вийшли двоє чоловіків. Вони мали змучений, але задоволений вигляд. Один із них цмокнув другого в щічку, а потім підійшов до крану, набрав у рот води і почав полоскати.

     Одна з кабінок була відчинена. Рой чкурнув туди і замкнув за собою двері. В кабінці було тісно. Тут поміщалося невелике ложе, від якого тхнуло спермою і кормом для хом’яків. Він остовпів, коли побачив, що на ложі сидить Люсі. Вона була одягнута у звабливу мереживну білизну.

     ― Ти завжди мене уявляв такою у своїх мріях, чи не так? ― Люсі розсунула ноги, показавши свої трусики.

     ― Якого дідька ти тут робиш? ― кадик в горлі Роя судомно рухнувся, він не зводив з неї очей.

     ― Не хвилюйся, солоденький, я лише марюся тобі, насправді я вже мертва, ― дивна усмішка зависла на її устах.

     ― Що тобі від мене потрібно? ― Рой встав, як вкопаний.

     ― Не соромся, присідай, я не кусаюся, ― Люсі звільнила для нього місце.

     ― Гаразд, ― неквапно він підійшов і присів поруч.

     ― Мені треба, Рой, щоб ти взяв себе в руки. Поглянь на себе ти блідий, як смерть. І скажи мені, хто з нас виглядає мертвим?

     ― Що з тобою трапилося?

     ― Бідненький, ― Люсі взяла його за руку. Її долоня була холодна, як у мерця. ― Ти геть заплутався у своїх спогадах. Я допоможу тобі все пригадати.

     ― Спершу скажи мені, чому я опинився в цьому казино?

     ― Це теж один із твоїх спогадів, ― відповіла Люсі.

     ― Тоді чому я тут?

     ― Ти переживаєш все знову, намагаючись скласти докупи пазли із своєї пам’яті.

     ― Все це вже було?

     ― Авжеж. Але щоб пригадати все, ти повинен зіграти у це ще раз. Ти ж хороший гравець, Рой?

     ― Хто ти така насправді?

     ― Я уява твоєї підсвідомості, ― Люсі глянула на нього лагідним поглядом. ― Але не забувай, що в цьому світі все видається іншим. Ти повинен завершити свою місію.

     ― Яку місію?

     ― Ми домовились, що саме ти підеш на цю місію. Ти зараз знаходишся під прикриттям і граєш роль багатого красунчика? Пригадуєш?

     ― Поки що не дуже.

     ― Ти маєш на деякий час стати мною, тобто провернути той самий трюк, що я робила з тобою, ― раптом погляд Люсі став крижаним і безжалісним.

     ― Продовжуй.

     ― Тамара Боварі ― власниця борделів у Дарканджелесі.

     ― Дарканджелес? ― перепитав Рой.

     ― Місто темних ангелів, ― провадила Люсі. ― Банда Італійця ховається десь в цьому місті. Тамара може навести на їхній слід, вона лише ниточка у цьому хитросплетенні. Ти повинен вивідати у неї всю інформацію. Це допоможе відшукати Есме.

     ― Я зрозумів, ― Рой кивнув головою в знак згоди.

     ― От і добре, бери себе в руки і йди до неї, доки вона гаряча, ― рука Люсі показала на вихід.

     ― Як я тебе знайду?

     ― Мене вже шукати не треба.

     Рой вийшов з кабінки. Після цієї розмови він почувався набагато краще, хоча помутніння в голові до кінця не пройшло. Рой відкрутив кран і вилив на себе холодної води, щоб збадьорити мізки. Він глянув на себе в дзеркало. Його обличчя виражало твердість. Позаду нього стояла Люсі.

     ― Я вірю, що в тебе усе вийде, ― вона усміхнулась.

     Коли Рой обернувся, то нікого позаду себе не побачив ― там була лише пуста кабінка. Він глянув ще раз на дзеркало, але там вже нікого не було. Люсі зникла так само несподівано, як і з’явилась. Привівши себе в порядок, Рой помітив, що його сорочка вже не віддавала жовтизною, а сяяла білизною. Він сунув руку під піджак і зрозумів, що порізи на тканині зникли і старих запечених шрамів теж не було. Проте він намацав під подолом піджака шкіряну кобуру, в ній лежало щось холодне і металеве. Виявилось що це був пістолет «магнум» 44-го калібру. Рой перевірив чи пістолет стоїть на запобіжнику і поставив назад в кобуру.

     В казино досі знаходилося багато людей, мабуть, вони просиджували тут цілі дні, якщо не тижні. Рой повернувся за свій столик. На диво, його місце ніхто не зайняв. Тара сиділа поряд і грала у блекджек.

     ― Я думала, що ви вже не повернетеся, містере Бенксі.

     ― Ви сумували за мною?

     ― Я лічила кожну хвилину.

     ― А якщо б я не повернувся?

     ― Моє бідне жіноче серце цього б не витримало, ― Тара подивилася на нього своїм особливим спокусливим поглядом.

     ― Всі жінки так кажуть, ― Рой подав знак круп’є, що хоче вступити у гру.

     ― А які жінки вам подобаються, містере Бенксі?

     ― Ті, які говорять зі мною на ти, ― Рой взяв до рук свої карти і зробив ставку.

     ― А мені такі чоловіки, як ти, Рой, ― на якусь мить вона склала губи трубочкою.

     ― Може поговоримо про це деінде? ― запропонував Рой, дивлячись холодним інстинктом вбивці на свої карти.

     ― Гаразд, ― Тара взяла до рук свій білий клатч і встала.

     ― А як же ваша ставка, сер? ― запитав круп’є, коли Рой встав зі столу вслід за нею.

     ― Залиш ці чайові собі, хлопчику, ― Бенксі взяв Тару за руку, і вони покрокували по червоній доріжці.

     ― Куди ми направимось? ― поцікавилася Тара.

     ― Ми поїдемо в готель і замовимо шампанське в номер. Як тобі така ідея?

     ― Звучить заманливо. Я знаю неподалік непоганий готель, який називається «Чорний понеділок».

     ― А там знайдеться шампанське?

     ― Там знайдеться все, про що ти мріяв, ― Тара облизала ліву мочку його вуха.

     На дворі була чорна безмісячна ніч. Під’їзну асфальтовану доріжку, прикрашену високими пальмами, освітлювали жовті вогні ліхтарів. На гарних підстрижених газонах помістилися фонтани, що переливались синім і червоним світлом. По під’їзній доріжці прибували нові дорогі машини та спортивні автомобілі. З довжелезних лімузинів виходили багаті товстосуми з молоденькими кралями, одягнутими в норкові хутра. Рой обернувся і подивився нагору. Він прочитав вивіску із золотими вогнями: «Блакитна лілія».

     ― Ваш «лінкольн» готовий, леді Боварі, ― до них підбіг молоденький хлопець з дрібними намальованими вусиками.

     ― Це тобі за хорошу роботу і за мій чудовий настрій, ― Тара усміхнулася до нього і вручила пачку зелених купюр.

     ― Дякую, леді Боварі, я ніколи не забуду вашу доброту.

     ― А тепер киш, ― вона махнула рукою, і юнак зник.

     За хвилину на під’їзній доріжці з’явився білий «лінкольн». Тара дочекалася моменту, коли з автомобіля вийшла молода дівчина в темних окулярах, яка відчинила двері. Тара сіла першою, а за нею на сусіднє сидіння примостився Рой. Дівчина зачинила за ними двері, а тоді сама сіла в авто на місце водія.

     ― Куди ми їдемо, пані Боварі? ― поцікавилася вона і поправила свій чорний шкіряний кашкет.

     ― В готель «Леон», ― скомандувала Тара.

     ― Слухаюсь, пані, ― дівчина завела «лінкольн» і виїхала по під’їзній дорозі на головну дорогу.

     Оминувши лісову смугу, автомобіль проїхав низькі приміські будиночки, залазячи у нетрі міста з високими будівлями, вишуканими ресторанами і барами з неоновими вивісками. Повсюди висіли плакати кінопрем’єр, які ось-ось мали вийти на екрани. Перед очима майнув плакат з крикливою назвою: «Смертельна вечірка». На ньому була зображена сім’я кроликів, які з жахом дивились на два чорних силуети. Коли «лінкольн» зупинився на світлофорі, увагу Роя привернула афіша під назвою «Солоне кохання», де була зображена дівчина з риб’ячим хвостом, що припала вологими синіми губами до вуст моряка, одягнутого в смугасту матроску.

     ― Хіба це не романтично, ― замріяно промовила Тара, яка теж помітила вивіску.

     ― Виглядає досить екзотично, ― промовив Рой.

     ― Досить дивитись у вікно, Рой. ― Тара взяла його за гладке вибрите підборіддя. ― Яка в тебе чудова шкіра.

     Вона повернула обличчя в свою сторону і почала пристрасно цілувати його. Її губи були м’якими і гарячими. Тара схопилася руками за шию Роя і похилила його до себе. Він відчув, як сильно і швидко гупає серце в її грудях. Прутень в його штанах почав твердіти. Вона залізла язиком йому в рот і вправно водила ним по його щокам. Напевно вона довго практикувалася в цій справі. Її язик був солодким, як льодяник, а в роті було так приємно, немов там розцвіли айстри. Вони ще довго цілувалися, доки за вікном невпинно крапав дощ, який стукотів по скляним шибкам автомобіля. Врешті дощ переріс у справжні зливу. Він був крижаним і слизьким, та це не заважало гарячому коханню, що виникло між двома закоханими людьми, бо навіть шторм і буря були їм не страшні в цей момент. Та це був лише момент, немов спалах сірника, який яро загорівся і перегорів вмить, перетворившись на попіл.

     ― Ми приїхали, ― дівчина-водій зупинила машину.

     Вона схопила в руки дві темні парасольки і відчинила передні двері. Шум зливи увірвався в авто. Важкий гуркіт грому роздирав вуха. У темряві промайнув спалах блискавки, а тоді знову загупав грім, немов лютий слон. Нарешті дівчина відчинила задні двері і провела закоханих під відкритими парасольками у готель. Залишивши їх двох, вона повернулася до «лінкольна», а старий швейцар люб’язно відчинив вхідні двері.

     В готелі було тепло і затишно. Вікна прикривали шовкові штори золотого відтінку і було видно, як по темному склу скрапували сльозливі струмки води. На блискучому дерев’яному паркеті була вистелена смарагдова доріжка, що вела до рецепції. По обидва боки доріжки знаходились круглі столи і м’які дивани, де можна було просто посидіти і побазікати про життя, доки чекаєш свій багаж. Високі мармурові колони підпирали склепінчасту стелю. Серед колон стояв портьє у гаптованому зеленому камзолі і фірмовій шапочці працівника готелю. Якщо поглянути трохи вище, то можна було помітити довгу залізну балюстраду, яку прикрашали фікуси і гліцинії, що спускалися вниз по балюстраді. В вестибюлі готелю грала спокійна джазова музика. Біля невисоко подіуму зібралися слухачі. Вони заворожено дивились і слухали, як співала тендітна брюнетка одягнута в молочне коктейльне плаття. Біля неї стояв мікрофон. Під звуки фортепіано і саксофона вона співала мелодійним голосом:

     Зніми цю довгу печаль

     І поринь в насолоду

     Просто відчуй ритм джазу

     І послухай цю спокійну солодку радість...

     ― Ходімо вже, ― Тара потягла Роя за собою.

     ― Дівчина так гарно співає. Можна було б послухати ще.

     Вони підійшли до стійки, за якою сиділа рецепціоністка в строгому діловому костюмі і в окулярах. Вона подивилася на гостей крізь квадратні скельця і усміхнулася:

     ― Вас цікавить номер?

     ― Кімната з душем на двох. І хутчіш. ― наполягала Тара.

     ― Секунду, ― дівчина взяла до рук ручку. ― Як вас записати?

     ― Тара Боварі і Рой Бенксі.

     ― Номер буде коштувати вам 150 дарканджелскіх доларів за ніч.

     ― Це буде одна довга і незабутня ніч.

     ― Я заплачу, ― Рой кинув на стійку одну банкноту з ламою і одну з далматинцем.

     ― Який ти хороший, Рой, ― вона обійняла його за талію.

     ― Візьміть квитанцію і ключі, кімната на другому поверсі, ― сказала рецепціоністка. Вона взяла себе за дужку окулярів і подивилася на гостей поверх них. ― Як будете виходити замкніть двері і не забудьте здати ключ.

     ― Все буде в найкращому вигляді. ― Рой помахав їй на прощання.

     Вони піднялися вверх по сходах і знайшли кімнату з номером «57». Тара зачинила двері, залишивши ключ в шпарині.

     ― Так буде надійніше, щоб нас ніхто не зміг потурбувати, ― вона повела Роя через вітальню у спальню.

     Там на них чекало пишне ліжко, яке було акуратно застелене. Дві пухкі подушки лежали на постелі. Справа від ліжка знаходились двері, що вели у душову кабіну. Звідти доносився запах мила і хлорки.

     Тара повалила Роя на ліжко. Спочатку вона роздяглася сама. Її молочна шкіра спітніла ― на голому тілі виступали бусинки поту. Рой шаленим поглядом роздивився її рожеві соски на грудях. Він зняв разом сорочку і піджак так, щоб вона ненароком не помітила «магнум», схований у кобурі. А вона тим часом вже розщепила пасок на його штанах і потягла їх на себе. В пориві збудження Рой накинувся на Тару ― тепер вона лежала під ним. Від пристрасно потягнувся до її грудей і руками відчув, як рожеві пипки затверділи, коли він покрутив їх в пальцях. Тара здригнулася від пристрасті. З неї вирвався зойк екстазу, коли його прутень увійшов глибоко між її ніг. Вона впилася нігтями в мускулисті плечі, залишаючи подряпини. Рой відчув, як мокро і тепло було там в глибині. Він почав ритмічно рухати прутнем, а Тара кричала від задоволення. Запах їхніх тіл змішався і на якийсь час вони стали одним цілим. Нарешті Рой кінчив у її лоно. Він так захопився процесом, що навіть не помітив, як це сталося. Рой витягнув свій прутень і почав пестити її біляве волоссячко між ніг. Його рука повільно потягнулася вище аж до пупка. Раптом Тара скинула руку і встала з ліжка.

     ― Правда це було незабутньо?! ― її очі блищали від задоволення. ― Я хочу прийняти душ, а ти поки посидь тут. Пізніше ми продовжимо. Можеш поки що замовити шампанське і щось до нього?

     ― Гаразд, моя цукерочка, ― Рой пустив їй повітряний поцілунок.

     Щойно Тара скочила в душ і увімкнула воду, як Рой вмить почав одягатися. В першу чергу він схопив піджак, під яким валялася кобура. Пістолет досі лежав на місці. Він покрутив його в руці і зняв з запобіжника. Гаряча штучка. Така залишить велику дірку в черепі. Рой направив пістолет на двері душової. Рука його не здригнулась, стояла прямо, як шлагбаум. Бенксі міг пристрелити Тару в будь-який момент і це додавало йому задоволення, бо саме він володів ситуацією. Так принаймні йому здавалося. Але перш ніж пристрелити блондинку, треба було вивідати потрібну інформацію, тому Рой заховав пістолет назад.

     З душової досі доносився шум води. Рой перейшов до вітальні, де на столику стояв телефон. Поруч на картонному листку були написані номери в разі будь-якої потреби. Під номером проститутки знайшовся телефон ресторану. Рой здогадався, що треба зняти слухавку, як це робили в древніх нуарних фільмах, і почав на механічному кільці набирати цифру за цифрою. Врешті роздалися довгі гудки. Озвався сонний чоловічий голос з металевим присмаком:

     ― Слухаю.

     ― Добрий вечір, месьє, ― промовив Рой голосно у трубку. ― Чи не могли б ви принести у номер шампанське і тарілку креветок?

     ― Вже мчу до вас, месьє, ― наступило ніякове мовчання а тоді голос знову озвався, ― яка у вас кімната?

     ― 57, ― пригадав Рой.

     ― Креветки і шампанське вже в дорозі, ― на іншій стороні поклали слухавку.

     Рой зрозумів, що розмову закінчено і теж опустив трубку. Пролунав дзенькіт і він здригнувся. Ніхто не попереджав, що йому доведеться мати справу з телефонами, до того ж механічними.

     Я був звичайним інженером... На Бога ким я став? Шпигуном, що хоче вивідати інформацію у бідолашної жінки, яка хотіла лише зайнятися сексом з красивим чоловіком? Нехай я подарував їй солодку мить, але натомість хочу забрати життя. Так, нехай ми вже всі мертві, але чим я буду кращий від Керміта? Тим, що ніколи не трахав кіз? Зате трахав свою жертву. Я буду паскудним кілером, що вбив таку красиву жінку. Вона цього ніяк не заслуговує.

     Раптом з двері душової відкрились, і звідти вилетіли клуби гарячого пару. Оголене тіло Тари прикривав махровий рушник з чайками. З її мокрого волосся скрапувала вода. Так вона виглядала ще сексуальнішою. Рою захотілося зірвати з неї рушник і відтрахати ще: на цей раз він вже не буде з нею таким ніжним. Мабуть, Тарі це б сподобалось, але Рой в останню мить зупинив своє сексуальне бажання.

     ― Шампанське скоро буде, ― він підійшов і поцілував її в щоку. Від неї пахло оливковим кремом.

     ― У мене теж є дещо.

     Тара почалася копирсатися у своїй сумочці, де зберігалося все золото Форт-Ноксу, але натомість вона витягнула лише маленький скляний флакон з білим порошком. Блондинка витягла гумовий корок і висипала невеличку купку на стіл, а тоді розрівняла її своїм довгим нігтем на дві рівні доріжки. Флакон вона кинула назад у безодню своєї сумки, але натомість дістала маленьку скляну трубочку.

     ― Що це таке? ― запитав Рой.

     ― Пилок феї, ― відповіла Тара. Вона взяла трубочку, запхала верхній кінець собі в ніс, а тоді лівою ніздрею вдихнула доріжку і зашморгала носом. ― Тепер твоя черга, ковбой.

     Рой відчув приємний солодкуватий запах. Пилок зачаровував його, і неодмінно захотілось спробувати. Спокуса була настільки страшною, що не можна було втриматися.

     ― Гаразд, ― Рой взяв трубку і провернув ту саму процедуру.

     В носі різко запекло, а потім щось клацнуло в мозку, проте миттєве помутніння пройшло і наступило розслаблення, немов весь світ перетворився на м’який пухнастий котячий клубок.

     ― Краще? ― запитала Тара і опустилася на ліжко.

     ― Тепер краще, моя кішечка, ― сказав Рой і приліг біля неї.

     ― Розкажи більше про себе, ― її очі помітно почервоніли, вона загіпнотизовано дивилася на стелю. ― Звідки ти? Я раніше не бачила тебе в Дарканджелесі.

     ― Я родом з Невади, ― сказав Рой і поринув в небувалий екстаз. ― Країна гарячого піску. А ти?

     ― Мені більше до вподоби темні холодні місця, як наприклад Дарканджелес, ― промовила Тара, ― почуваюся, як риба в воді, немов прожила тут цілу вічність.

     ― А до того?

     ― Не розумію про що ти.

     ― Розкажи краще чим ти любиш займатися, ― перевів тему Рой.

     ― Вирощую повій.

     ― Я чув, що ти займаєшся борделями.

     ― Можна і так сказати.

     ― Тобі до вподоби цей бізнес?

     ― Це моя стихія ― вирощувати повій.

     ― Слухай, я тут хотів і для себе дільце підшукати.

     ― Тому ти весь вечір терся біля моїх ніг?

     ― Я шукав тут декого в місті...

     ― Кого ти маєш на увазі?

     ― Кількох гангстерів. Головного з них звали Італійцем. Він мені дещо торчить. Думав, що може ти щось чула про нього.

     ― Чула. А що тобі до нього?

     ― Це вже моя особиста справа.

     ― Гаразд, я тобі скажу. Послуга за послугу. Тобі треба знайти Барона Суботу. Він точно знає, де Італієць.

     ― А де я можу знайти Барона Суботу?

     ― Він любить гостювати у своєму улюбленому барі «Самеді». Там його і знайдеш.

     ― Дякую за інформацію.

     ― Поцілуй мене, ― Тара склала губки трубочкою. Рой подарував їй ще один пристрасний поцілунок.

     Несподівано в двері хтось постукав.

     ― Мабуть, офіціант приніс шампанське, ― промовив Рой.

     ― Відчини краще ти, бо я ще не одягнена, ― сказала Тара.

     Рой встав з ліжка, причинив двері спальні і покрокував через вітальню до вхідних дверей. Він зазирнув у вічко. У дверях стояв джентльмен з довгими сивими вусами, одягнутий у білу сорочку з чорною краваткою. Перед ним стояв пересувний столик. Рой відчинив ключем двері і впустив офіціанта. Він заїхав столиком у номер і зупинився у вітальні. На столику стояло відро з шампанським в льоді, а поруч блюдо, накрите залізним ковпаком.

     ― Ось ваші креветки, месьє, ― офіціант зняв залізний ковпак.

     Під ковпаком на порцеляновій тарілці лежав пістолет. Як тільки кришка піднялася офіціант одразу схопив в руки пістолет і на цілив його на Роя.

     ― Руки вгору! ― вигукнув він. ― Сідай на коліна!

     ― Здається блюдо охололо, ― Рой присів на килим.

     ― Відповідай, що тобі ця білява сука розповіла! ― лице незнайомця побагровіло, як буряк.

     ― Нічого, ми просто розважалися, ― вимовив Рой.

     ― Кажи бігом, де вона! ― небезпечно дуло дивилося між очей.

     ― Якщо ви про Тару, то вона в спальні, ― признався він.

     ― Повернися задом, недоумок, і відчини двері.

     Рой поступив, як велів офіціант. Він піднявся потягнув за клямку ― двері з скрипом відчинились. Тверде дуло впилося йому в спину. Офіціант копнув його ― Рой пішов вперед. Він побачив, що Тари не було на ліжку. Махровий рушник лежав на ліжку.

     ― Куди ділась ця блондиниста шалава?! ― офіціант лютував.

     Він наказав Рою зазирнути у душову кімнату ― там було пусто. Несподівано в кутку спальні Рой помітив рух. Він глянув туди і пополотнів від жаху ― в куту примостився гігантський павук з білим пузом, на якому красувався червоний хрест. Вісім чорних злих очей дивилися на чоловіків. Рой пригадав, що цього павука він вже бачив раніше ― це було тату на руці Тари. Осяяння миттю прийшло до його голови ― це і була Тара!

     Кілька куль полетіли в сторону павучихи. Вона швидким рухом переповзла у сусідній кут ― кулі влетіли в стіну, знищивши частину штукатурки. Павучиха кинулися на нападника і збила його з ніг. Пістолет відлетів в сторону Роя. Офіціант закричав від дикого жаху, він пручався з усіх сил, намагаючись звільнитися від важких волохатих лап, проте павучиха була невблаганною: вона розсунула міцні хеліцери і впилася в голову жертві. Крик переріс у судомне хрипіння. Роздався хруст кісток. Кривава голова злетіла з плеч і покотилася по підлозі, немов м’яч, забруднивши багровою кров’ю килим. Врешті голова зупинила свою подорож, з плямкотом стукнувшись об стіну. Пусті зіниці, наповнені диким жахом, дивились в стелю, обличчя мерця посіріло, а з його рота виповзли маленькі білі павучки. Павучиха кинула труп вбік, як ганчірну ляльку, і обернулася в сторону Роя.

     ― Ні, солодка моя люба Тара, ― голос Роя тремтів від дикого жаху, коли він дивився у чорні, наповнені темрявою, очі павука. ― Я звичайно чув, що самки павуків вбивають своїх партнерів після спарювання, але я не павук. Я не хотів причинити тобі зла.

     Павучиха люто засичала, перебираючи тоненькими ніжками по землі. Її біле пузо з червоним хрестом гойдалося взад-перед. Рою здалося, що воно роздувається в розмірах, як під час пологів.

     ― Відпусти мене і ніхто не постраждає, ― Рой націлив пістолет на Тару. ― Благаю тебе, відпусти, і кожен з нас піде своєю дорогою.

     Павучиха нічого не відповіла, лишень знову засичала, наближаючись до Роя. Вона і не намагалась відступати, бо вже давно заманила в свою павутину солодкий десерт на вечерю. Рой зрозумів це, і його кров закипіла в нутрощах, а на лобі виступив гарячий піт. Він дивився у чорні очі павучихи і усвідомив, що це кінець їхньому коханню ― сірник догорів, залишивши по собі попіл.

     ― Тоді здохни, здохни потворна сука! ― Рой випустив кулі в повітря.

     Він стріляв досить добре, бо кілька куль відстрелили їй передні лапи. Павучиха закричала нелюдським голосом, що міг пробудити мерців з їхніх могил. З відстріляних обрубків полилася смердюча зелена гидота. Рой перекотився за ліжко. Павучиха випустила з пащі білу в’язку речовину, випаливши простирадло і матрац ― тепер посеред ліжка зяяла глибока діра. Якщо б це було обличчя Роя, то воно би вже перетворилося на запеченого омара. На мертвого запеченого омара.

     Павучиха ривком кинулася вперед. Рой вихопив з кобури «магнум». Хеліцери нависли над його головою. Він відчув смертельний гнилий сморід її пащі, та його рука не похитнулась. Кулі стрімко влетіли в її голову, роздробивши щелепу. Павучиха похитнулася назад. Вона злорадно кричала, а з пащі фонтаном хлинула зелена маса. Наступні кулі розпороли біле пузо. З її черева вилізли павучки розміром з голубів. Вони мали жіночі голови, прикріплені до павучих лапок. Павучки розповзлися по кімнаті, ховаючись від дула пістолета Роя.

     ― Що це за диявольські створіння? ― по горлу Роя проліз ком жаху. Йому здалося, що він зараз задихнеться.

     Та йому ніхто не відповів. Мертва самка лежала пузом догори, а з її розпоротого черева назовні вилізли кишки і мертві органи. З них скрапувала зелена гидота. Її дітки ховались в щілинах за шафами і диванами, шарудячи лапками по стінах. Вони перешіптувались між собою тоненькими жіночими голосками.

     ― Блядство сране! ― визвірився Рой. Пістолет тремтів в його руках. Він ще досі не міг повірити, що власними руками пристрелив павучиху. ― Все це марення. Так, я марю. Вона підсунула мені той сраний порошок, і тепер у мене через нього глюки. Пора валити звідси.

     Жіноче шепотіння проводжало його до виходу з номера. Рой витягнув ключ і замкнув кімнату. Він оперся спиною об двері і полегшено зітхнув. За двері почулося шарудіння лапок, що переросло у божевільне ридання, ― діти оплакували свою матір. Хто про них тепер потурбується?

     ― Все це божевілля, ― запевнював Рой. ― В мене знесло дах. Там нікого немає. Жодних павуків. Лише два трупи, що опинились не в той час і не втому місці.

     Проте шарудіння не припинялося. Воно зникло лише тоді, коли Рой спустився сходами на перший поверх. Він підійшов на рецепцію і поставив на стійку ключ ― дівчина в окулярах не звернула на нього жодної уваги. Дворецький провів його до виходу.

     ― Заходьте ще, ― він люб’язно усміхнувся і відчинив двері.

     ― Неодмінно, ― Рой вдихнув свіже нічне повітря і йому стало легше на душі.

     Він глянув у небо. Воно було чорним, як його загублене кохання. В небі не було зірок, лише очі ― сині, фіолетові, багрові... Тисячі очей. Спостерігачі дивилися на нього з небес мовчазними зіницями.

     ― Дивіться, дивіться, ― Рой поглянув на них. ― Думаєте я скоїв лихо? Якби ви краще спостерігали за світом, то в ньому було б менше гнилі. А так від неї приходиться позбуватися таким, як я.

     Рой зупинив жовте таксі. Та щойно двері авто відчинились, як його хтось гукнув позаду:

     ― Рой?! Рой все гаразд?

     Рой обернувся і...

     Розділ 6

     Кролики

     ...«Бах!» ― його серце на мить зупинилося, світ перед очима зник, а потім все знову стало на свої місця і в грудях застукотіло, як у переполоханого кролика.

     ― Рой, ти чуєш мене? ― запитав Том Вулф, що сидів навпроти нього за столиком.

     ― Ми знову в кафе? ― Рой поглянув у вікно і побачив знайомий пустир з кактусами. Праворуч знаходилась заправка.

     ― Ти пам’ятаєш, як впав і обблювався?

     ― Це я чудово пам’ятаю, хоча голова все ще болить, ― Рой потер скроню.― Потім ти заказав собі каву, а потім ми випили... Скільки вже пройшло часу?

     ― Не знаю, можливо година.

     ― Година? Ти жартуєш, ― єхидна посмішка вирвалася з уст Роя. ― Минуло годин 5, може 7, може 10. Я не знаю. В казино час іде непомітно.

     ― Яке нахер казино, Рой? Ти щось почав пригадувати?

     ― Думаю, що так.

     ― Тепер мені зрозуміло, чому ти сидів з скляним поглядом хвилин 5, немов потрапив у транс, ― Том щось записав у свою книгу. ― Я вже почав хвилюватися, тому покликав тебе. Розкажи мені, що ти пригадав.

     Рой розповів йому, як грав у карти, познайомився з Тамарою Боварі, як вони поїхали в готель і до чого все це привело. Том уважно слухав і робив помітки у записнику. В кінці розповіді він сказав:

     ― Ти що геть з глузду з’їхав?! Навіщо ти вдихав в себе той «порошок феї»? Ти справді, недоумок, Рой?

     ― Ти кого тут недоумком назвав?! ― Рой схопив його за комір куртки.

     ― Легше, друже! ― Том штовхнув його в плечі. ― Ти змішав невідому байду з алкоголем, а тепер ще й мене вирішив прикінчити?! Що ж спробуй.

     ― Сам не знаю, що на мене найшло, ― Рой відпустив його. ― На мене ніби мара найшла, коли Тара запропонувала наркотик. Від нього відходив такий солодкий запах...

     ― Тара Боварі ― підступна сука, яка маніпулює чоловіками, як їй заманеться!

     ― Я мав вивідати з неї інформацію, ― люто просичав Рой.

     ― І яку ціну ти заплатив?

     ― Яку мав заплатити.

     ― Тепер невідомо, як на тебе подіє наркотик під впливом алкоголю. Все-таки ти сраний недоумок, Рой.

     ― Закрийся, Том. Краще скажи, що ми маємо робити далі, супермозок з чарівною книгою.

     ― Нам треба знайти ковбоя.

     ― Якого ще ковбоя?

     ― Ковбоя з пекла.

     ― З пекла?

     ― Так його тут кличуть. Він допоможе нам переїхати Смертельне Шосе, бо йому добре відома та дорога.

     ― І як ми йому заплатимо?

     ― Знову та сама історія, ― Том зітхнув і плеснув себе по чолі. ― У нас є сумка з зеленню. Як тільки ми зустрінемо ковбоя, то передамо її, як нагороду за успішну подорож.

     ― Лайно собаче, ― Рой скрутно похитав головою. ― Звідки у нас зелень?

     ― Це вже неважливо, Рой. Я поговорю з ковбоєм, а ти не втручайся в розмову, гаразд? Бо можеш напатякати багато зайвого. Не говори йому про Люсі, Есме, про Тару теж забудь. Краще тобі взагалі тримати язика за зубами.

     ― А якщо йому щось відомо про Есме?

     ― Рой, втовчи в свою макітру одну ясну річ, ― Том гостро поглянув йому в очі, ― цей світ не красива казочка з обкладинки дитячої книжки, хоча здається таким на перший погляд. В цьому світі вистачає хворих виблюдків, які захочуть використати цю інформацію проти тебе. Ти втовк?

     ― Я втовк.

     ― От і добре.

     ― Тоді чому я довіряю тобі, Том? Може ти теж для мене приготував пастку?

     ― Я хочу знайти ключ до Каркози, от і все. А ще я знаю, що ти допоможеш мені це зробити, бо так сказала книга. Також я не знаю, що ти за перець, тому давай залишимо наше минуле позаду, Рой.

     ― А в твоїй блядській книжці написано, де знаходиться Есме?

     ― Ні не написано. Але там написано, що коли ми знайдемо Есме, то знайдемо і ключ до Каркози.

     ― Яким чином Есме зв’язана з ключем?

     ― Цього я не знаю, ― признався Том. ― Книга не дає відповідей на всі питання. Відповіді ти повинен шукати сам. Розумієш, Рой, цей світ ― лише метафора, символ. Якщо ми померли, то чому досі знаходимось в цих тілах?

     ― Це і я себе деколи питаю. Чому я досі існую? Можливо, мене записали на диск і я створений у вигляді даних, а це все мені ввижається?

     ― Як в комп’ютерній грі?

     ― Як в матриці.

     ― Це і є система ― матриця, але це не комп’ютерна симуляція. У тебе є свобода вибору і все залежить від твого сприйняття. Справа в тому, що наш шлях ще незавершений, і доля звела нас не просто так разом. Я маю відшукати ключ до Каркози, а ти повинен знайти Есме.

     ― Чому ж ми застрягли тут?

     ― Не слід буквально сприймати все, що відбувається в цьому світі. Слід сприймати усе метафорично.

     ― Чому ти говориш загадки?

     ― Бо цей світ просякнутий символами і загадками. Ми повинні розкрити їхню суть.

     ― Е, ні, це вже без мене, філософ. Я в твої загадки грати не збираюсь.

     ― Як хочеш.

     Несподівано двері кафе відчинились. Всередину ввалився міцний чоловік у ковбойському капелюсі із злим поглядом. Його підборіддя прикрашала густа срібляста щетина. На голові він носив ковбойський капелюх. На тулуб він одягнув теплу жилетку, як у лісорубів, а ковбойські штани прикривали шкіряні чоботи. Чуття підказало Рою, що це той самий ковбой з пекла, якого вони шукали.

     ― Мені горілку з содовою! ― вигукнув ковбой на весь салон. Він хлопнув паперовою банкнотою об стіл.

     ― Схоже, що це наш клієнт, ― Том став зі стола. ― Чекай мене тут, а я спробую з ним поговорити.

     Рой споглядав, як Том пройшовся до барної стійки і приєднався до ковбоя. Судячи по вигляду йому не сподобалась така компанія, бо ковбой почав яро розмахувати руками, тицяти пальцями в Тома і бурчати на незрозумілій говірці. Проте Том не розгубився. Він шепнув щось на вухо ковбою, і в того засяяло обличчя, немов той виграв джек-пот. Його жовті зуби усміхалися, а гострий погляд глипнув в сторону Роя, від якого йому стало не по собі. Щось в тому погляді було страшного і химерного, немов на нього дивився не ковбой, а справжнісінький біс. Врешті незнайомець взяв склянку з горілкою і попрямував за столик, де сидів Рой. За кілька метрів від нього несло різким запахом нафти, сигарет і свинячою сечею. В цей момент Рою захотілось відрізати собі ніс ножицями або заткнути його прищіпкою.

     ― Ну здоров будь, Рой. Мене звати Емет, ― ковбой присів біля вікна і подав брудну шершаву долоню. ― Як ся твоє життячко?

     ― Нічого, помалу, ― Рой потиснув його руку, що викликало в нього сильну відразу, але натомість він лише вичавив із себе криву посмішку. ― Ви той самий знаменитий ковбой з пекла?

     ― Не знав, що я знаменитий, хлопче, ― Емет одним ковтком осушив склянку і стукнув нею з усієї сили об стіл, а потім закашлявся. ― Міцна зараза. То що вас конкретно цікавить, хлопчики?

     ― Нам треба подолати Смертельне Шосе, ― заявив Том. ― Я чув, що ви вправний в цьому ділі.

     ― А навіщо ви туди пхаєтеся, паскудні сини? ― бісики заграли в очах Емета. Він гаркнув до офіціанти: ― Неси сюди цю кляту пляшку горілки, люба доцю! У нас тут довга розмова намічається!

     ― Нам просто треба перетнути шосе, а ми вам добре заплатимо, ― сказав Том.

     ― Е, ні, так ми з вами далеко не заїдемо, хлопчики, ― Емет почесав коричневу бородавку на лівій щоці. ― Признавайтеся, паскудники, що ви задумали?

     ― А тобі яке діло, діду? ― запитав Том і пильно стежив за його реакцією.

     ― Саме пряме, ― дід і вусом не повів. ― Якщо берете мене в діло, я мушу все про вас знати.

     ― Е, ні! ― Том помахав вказівним пальцем. ― Всього ми тобі не розкажемо.

     ― Питаю останній раз, ― дід відкрив горілку і залив собі в горло. ― Навіщо ви туди пхаєтеся, сучі сини?!

     ― Хочемо дістати одну річ.

     ― О, це вже діло! ― ковбой взяв пляшку і розлив по стаканам. ― За таке варто випити, може тоді у вас нарешті язик розв’яжеться. А твій друг Джеймс Бонд, чому не базікає? Він що в шпигуна грається?

     ― Мене звати Бенксі, Рой Бенксі, ― озвався він. ― Я не говіркий, але слух у мене гострий, діду. Я з радістю вип’ю за зустріч.

     Том глянув на Роя таким поглядом, немов промовив: «Ти ще пити зібрався, йолопе? Я ж тебе просив тримати язик за зубами!» Проте Том промовчав і підняв келішок. Вони випили не цокаючись. Тоді ковбой промовив:

     ― Ти ба, а твій друг то базікати уміє. І говірка в нього дивна. Він що скандинав?

     ― А ти щось маєш проти скандинавів? ― Рой зціпив кулаки.

     ― Проти? ― дід витер мокрі вуса, ― проти нічого не маю. То ти таки вікінг, холера б тебе взяла?

     ― Авжеж, покоряв Гренландію, ― Рой усміхнувся і розціпив кулаки.

     ― Тоді у мене є тост, хлопчики, ― дід розлив горілку, трохи виливши на стіл. ― Вип’ємо за вікінгів.

     ― За вікінгів, ― Рой випив, скривився і закусив кулак. ― В Гренландії горілка і то краща.

     ― Так що за річ ви шукаєте? ― ковбой розлив третій раз.

     ― Древню реліквію, ― сказав Том. Його погляд притлумився.

     ― Ага, то вас скарби цікавлять, хлопчики?

     ― Можна і так сказати, ― погодився Рой. ― У кожного свої скарби.

     ― Вип’ємо за скарби, ― дід підняв свій келішок.

     ― Зачекай, ― зупинив його Том. ― Перш ніж випити, скажи, чи повезеш нас по Смертельному Шосе?

     ― Дивлячись, що ви мені запропонуєте. А тепер вип’ємо.

     Вони випили. Рой відчув, як світ перед очима почав гойдатися хвильками, немов розсіяне зображення телевізора. Том теж почув себе напідпитку.

     ― У нас є зелень, доляри, діду, ― промовив Том, язик його заплітався.

     ― Якшо се справді доляри, то я ся маю подумати, хлопчики. А самі ви точно вирішили їхати?

     ― Заради цього ми тут зібралися, ― бовкнув Рой.

     ― Як казав мій покійний батечко, ― Емет налив повні стакани. ― Життя ― це горохова зупа, їж скільки влізе, головне не обісрися.

     ― Дуже кумедно, ― Рой пирхнув.

     ― Ненавиджу горохову зупу, ― заявив Том. ― Так ми їдемо?

     ― А ви підгузки не обдристаєте, хлопчики? ― Емет оцінив поглядом Тома і Роя. ― Щось мені підказує, що ви маленькі боягузливі юнці, що шукають пригод на свою сраку.

     ― А що там на Смертельному Шосе? ― поцікавився Рой.

     ― Всяке буває, ― дід зазирнув одним оком у пусту пляшку. ― Коли ми тільки встигли випити всю горілку?

     ― Так що там? ― згорав від нетерпіння Том.

     ― Де? ― Емет нахмурився.

     ― На Смертельному Шосе! ― вигукнули хлопці в один голос.

     ― А! ― до Емета прийшлося осяяння, а потім його очі потемніли. ― Лихо та й годі. Страшні речі там кояться. Люди зникають там безслідно і не вертаються. А потім знаходять об’їдені трупи.

     ― Що ти там бачив? ― запитав Рой.

     ― Диявольські речі, ― Емет покрутив пляшку на столі. ― Там відбуваються скажені дива, від яких жах пробирає нутро, а волосся на спині стає дибки. ― Вмить Емет змінився в лиці, а його голос вже не був веселий. ― Байки ― то одне, але коли бачиш, як... ― дід осікся і пополотнів. ― Відьми там бродять, дивні створіння з рогами, чорти їх забирай! Пам’ятаю, як підвозив я хлопців, схожих на вас. Давно то було, але пам’ятаю, ніби трапилось то вчора. Їдемо ми, значить, сонце палить, пустеля і пуста дорога перед нами. Раптом здалека бачу, як старий з патерицею стоїть на дорозі. Шкіра мені його не сподобалась: суха зморщена, вона лущилась під променями сонця на моїх очах. Фу, бридота! Стоїть він, значить, трясе рукою і кричить за кілометр: «Подайте милостиню!». Хлопці хотіли, щоб я пригальмував, щоб вони могли всучити йому кілька долярів, але ж я був не дурко! Зупинишся на Смертельному Шосе, і ти труп! Я так і сказав і поїхав далі. Дивлюся я у дзеркало заднього виду, а дід пропав! ― очі Емета полізли на лоб. ― Там вже не дід стояв, а чорний бородатий козел з довгими закрученими рогами. Дивлюся, а воно шкіриться до мене, диявольське поріддя. І чую я той дзвінкий неприродній сміх, у вухах шумить, а в мене аж щелепа відвисла і руки почали трястися від страху, коли я зазирнув в його зелені цапині очі. Я дивився у самісіньке нутро зла, в очі Диявола, а він шкірився на мене своїми білими зубами, що іскрилися на сонці...

     Емет не договорив. Його руки почали труситися, а очі дивились у глибоку пустку, наповнену відчаєм. Рой сам відчув дивний страх, коли слухав цю оповідь. Том мовчав, зціпивши зуби.

     ― Так от, ― нарешті Емет прийшов у себе. ― Тепер ви розумієте, чому мене називають ковбой з пекла? Тепер ви розумієте, куди пхаєтеся, хлопчики?

     ― Ми всеодно туди поїдемо, ― заявив Том, ― з вашою чи без вашої допомоги, але ми подолаємо Смертельне Шосе.

     ― Гаразд, ваша взяла, ― погодився Емет. ― Але спершу покажіть мені те, за що я вас буду везти.

     Дзвоник загойдався на дверях кафе. Вони вийшли надвір, коли сонце стояло уповні. На даху сиділи круки і каркали свою мелодію, від якої ставало тривожно на серці. Том йшов попереду, ведучи свою компанію по встеленій сірою галькою землі. Сухий пильний вітер дув їм в обличчя. Вони дійшли до паркінгу, що знаходився біля автозаправки. Їх зустрів ряд сяючих автомобілів.

     ― Яка із цих крихіток твоя? ― поцікавився Емет. Він дістав з кишені сигарету і запалив.

     ― Ось та, ― Том вказав пальцем на червоний «корвет», припаркований між машин.

     ― Пішли, ― Емет випустив хмарку диму і зрушив з місця.

     З кишені джинсів Том дістав ключ і розблокував авто. Машина видала короткий гудок, стверджуючи, що вона розблокована. Він підійшов ззаду і відчинив багажник. Світло осяяло темряву, хлопці побачили сіру клітчату сумку. Том розстібнув металеву блискавку. Сумка виявилась в притик напхана пачками доларових банкнот.

     ― Матір рідна! ― сигарета випала з рота Емета на землю. Він взяв зелену пачку і роздивився на сонці. На банкноті був намальований лев у білому костюмі з циліндром на голові. В руках лев стискав палицю з золотим набалдашником. ― Звідки ви це дістали?

     ― Де взяли, там вже їх нема. ― Том закрив сумку. ― Можеш це взяти собі. Решту віддамо, коли довезеш.

     ― Я знаю, звідки гроші, ― майнуло в голові Роя.

     Щось клацнуло в його мозку. Роздалося плескання. Не встигло око кліпнути, як день змінився на ніч. Світ поглинув морок.

     ― Ось туди і покладемо гроші, ― промовив Том, підсвічуючи кишеньковим ліхтарем багажне відділення.

     ― А куди подівся Емет? ― Рой роздивився все навколо. Вони стояли у цілковитій темряві, де не було паркінгу, автозаправки і придорожнього кафе. Та й сама дорога кудись безслідно щезла. Вони стояли на пустирі в оточенні темно-зелених кипарисів.

     ― Який ще Емет? ― перепитав Том.

     ― Ковбой з пекла, ― Рой почесав голову. Він оглянув пустий багажник. ― Куди ділися гроші?

     ― Кажу ж, ми маємо їх дістати, ― сказав Том. Він дістав свій записник і записав щось дути під світлом ліхтаря. ― Ти мене не перестаєш дивувати і лякати, Рой. Сідай у машину.

     Бенксі помацав сорочку під своїм піджаком. Розрізи і рани зникли. Отже, це було минуле. Одне із тих клятих спогадів, які він забув.

     ― Нагадай мені план дій, ― промовив Рой, коли сів на переднє місце салону автомобіля.

     ― Отже, так, ― Том завів автомобіль. ― Ми маємо пограбувати віллу, в якій живуть кролики-актори.

     ― Кролики? ― Рой пирхнув. ― Ти сказав кролики?

     ― Кролики, ― підтвердив він. ― А що в цьому не так?

     ― Ну, я просто подумав... Кролики. Та ще й актори.

     ― Сім’я акторів, ― поправив Том. Нічні фари освітили кипариси. Автомобіль дав задню, щоб виїхати на дорогу.

     ― Це маленькі пухнасті кролики, що живуть в клітках і їдять в моркву? Вони оселилися у віллі. А хто за ними наглядає?

     ― Вони і є власниками вілли, ― повідомив Том.

     ― Кролі? ― здивувався Рой.

     ― Одразу видно, що ти в Дарканджелесі недавно, ― «корвет» виїхав на дорогу. Серед похмурого неба вдалині виднілися червоні, жовті і помаранчеві вогні міста. Рой запитав:

     ― Чому ми від’їхали так далеко від міста?

     ― Бо вілла знаходиться на самій окраїні, ― відповів Том. Він повернув праворуч. Машина їхала вгору по високому узгір’ю. Мотор натужно гудів.

     ― Все-таки чому саме кролики? ― Рой дивився на красиві вогні міста, що нагадували застиглий феєрверк.

     ― Недарма Дарканджелес називають містом темних ангелів. Душі тих, хто провів тут занадто багато часу втрачають людські цінності і набувають тваринної подоби. Їх душі чорніють, обростають гниллю і вмирають, підкорившись гріховним насолодам. Поступово вони стають нікчемними тваринами.

     ― І ми теж станемо звірами? ― страх залунав в голосі Роя.

     ― Якщо не будеш піддаватися тваринним інстинктам, то не станеш, ― авто виїхало на гору і помчалося по прямій. ― Коли душа потрапляє у матеріальні світи, вона набуває матеріального вигляду. Звір ― лише подоба душі у нижніх світах. Ти годуєш, поїш, миєш його, як маленького ручного песика. Головне, не давати йому забагато волі, щоб самому не перетворитися на пса.

     ― Як ми проникнемо на віллу?

     ― Під виглядом кур’єрів.

     ― А який план?

     ― Вриваємося, корчимо з себе грабіжників, бо ми і є грабіжники, а тоді знаходимо сейф, беремо бабки і мотаємо, доки не приїхали копи. Якщо прийдеться стріляти, то краще не зволікати. Але як тільки сусіди почують постріли, у нас залишаться лічені хвилини до приїзду копів.

     ― Що може бути небезпечного в кроликах?

     ― Спитай у них це сам.

     «Корвет» заїхав у район з пишними багатими домами. В більшості домів досі горіло жовте світло ― це місто ніколи не спало. З вікна Рой помітив двох свинтусів, що вийшли на нічну прогулянку: вони курили сигари і голосно рохкали, обговорюючи останні новини. Хтось на власному газоні смажив барбекю. Густий пахучий дим із запахом смаженого м’яса розносився по всьому двору. Біля дому з флюгером висів довгий плакат із зображенням осла в синьому піджаку. «Голосуйте за мене!» ― кричав слоган.

     Том зупинив машину в кінці вулиці перед білою огрядною садибою з величезним басейном, підсвічений нічними лампами. На темно-синьому плесі плавала гумова жовта качка. У вікнах горіло світло ― в будинку ще не спали. Прислухаючись Рой вловив звуки телевізора, що доносилися з головного холу. Ні на веранді, ні на дитячому майданчику нікого не було. Жодної душі, лише жива зелена огорожа, розділена помальованою залізною хвірткою. Доки Рой оглядав все навколо, Том дістав чорні шкіряні рукавиці і натягнув на руки.

     ― Допоможи мені міцно заклеїти їх скотчем, ― попросив він.

     ― Для чого це?

     ― Щоб не залишити відбитків, йолопе.

     ― Ще раз назвеш мене йолопом, і отримаєш по зубах, йолопе.

     ― Домовилися, йолопе, ― Том відчув, як скотч туго ліг на його руки.

     ― Тепер твоя черга. ― Рой простягнув чорні руки.

     ― Ти готовий?

     ― Готовий.

     Вони перевірили зброю і вийшли з машини. Том прочинив хвіртку і першим пройшов по доріжці з жовтої цегли. За ним простував Рой. Він мав спокійний врівноважений вигляд на відміну від Тома, який трохи нервував. Вони зупинилися біля парадного входу. Том натиснув на потерту позолочену кнопку дзвінка. За дверима почулися шумні голоси.

     ― Хто там? ― озвався жіночий голосок.

     ― Кур’єрська доставка пошти, ― гучно промовив Том.

     ― Любий, ти щось замовляв?

     ― Відчини, кохана.

     Двері прочинилися. Том з усієї сили відштовхнув кролиху в малиновій кофті з фартухом на землю. Вона впала і скрикнула.

     ― Всім на підлогу! Це пограбування! ― заволав на всю горлянку Том.

     ― Мерщій на підлогу! ― Рой націлив пістолет на кроликів. ― А ти мала... Так, ти! Увімкни телевізор на повну гучність. Негайно!

     ― Хтось з вас заворушиться, і я прострелю макітру, недоумки! Всім лежати на землі і не піднімати голови! ― Том подав Рою умовний знак, що він пішов перевірити другий поверх.

     Кролики лежали на паркеті і не ворушились. У вітальні гучно грав телевізор. Рой пильно стежив за ними. Він промовив:

     ― На другому поверсі хтось лишився?

     Кролики тремтіли на землі і не ворушились.

     ― Я питаю вас блядьські виродки, чи хтось лишився нагорі?! Мій терпець уривається!

     ― Там нікого немає, ― кріль підняв голову.

     ― Я ж казав тримати голову вниз до підлоги! ― Рой підійшов до нього і приставив дуло до пухкої шерсті.

     Він ніяк не очікував нападу. Та миттєва втрата концентрації вирішила багато тієї ночі. Кролиця здерла з себе фартух, а разом із ним і власне хутро, поставши у вовчій подобі. Вовчиця кинулася на Роя і збила його з ніг. «Магнум» вистрілив ― штукатурка з стелі посипалася на низ.

     ― Щоб тебе, кусок лайна! ― загарчала вовчиця і вибила пістолет з його рук. Вона вишкірила гострі жовті зуби. ― Я відгризу тобі голову, смердюча людина!

     ― Вчасно нам доставили вечерю! ― кріль теж скинув з себе шкуру, ставши вовком з бурою шерстю.

     Вовчиця міцними передніми лапами притиснула Роя до підлоги. З її пащі несло гнилим трупним м’ясом. Вона висолопила сірий порепаний язик і вп’ялася гострими кігтями у сорочку. Почувся звук рвання тканини, гострі пазури розпороли плоть на грудях. Рой відчув, як пазурі скребуться по ребрах і закричав. Він кулаками почав бити вовчицю по густій колючій шерсті. Його руки потяглися вперед. Голодна паща хотіла розпороти горло, як раптом пролунав постріл. Тепла кров бризнула Рою на обличчя. Куля пролетіла крізь череп вовчиці, а криваві мізки сповзли по білій стіні. Вовк кинувся на Тома. Між ними почалася боротьба не на життя, а на смерть. Тим часом Рой скинув з себе мертву тушу вовчиці, від якої несло сечею і гівном, яке вийшло з її трупа разом із життям. Два переполохані кролики зіщулились в кутку і споглядали за цією жахливою сценою. Рой кинувся до пістолета. Вовк намагався відгризти Тому ніс, клацаючи гострою пащекою. Він копнув вовка ногами, і той вдарився спиною об сходи. Рой зловив цей момент і вистрелив кілька куль у хижака. Вовк заскавулів передсмертним криком. По сходах стекла калюжа темної крові.

     ― Що ви за монстри! ― сльози виступили на очах кроликів.

     ― А ви теж паскудні вовченята! ― озвірів Том, наводячи на них зброю. ― Знімайте свої шкури, лицеміри!

     ― Залиш їх, ― заступився Рой. ― Я пригляну за ними.

     ― Ти вже приглянув! ― Том випустив кулі.

     Від оглушливих пострілів у Роя задзвеніло в вухах. Серце намагалося вискочити з розтерзаних грудей, які пекли неймовірним болем. Два кролики розміром у людський ріст тепер лежали мертвими на підлозі. Їх біла пухнаста шерсть почервоніла. З чорної діри в тулубі сочилася яскраво-червона кров. У вітальні телевізор гучно розповідав про прогноз погоди.

     ― Чатуй вхід, а я зламаю сейф, ― сказав Том. ― Якщо приїдуть копи, то кричи.

     Рой взяв з бару алкоголь і вилив на груди. Запекло так, що в голові заіскрились зірочки.

     ― Блядство! ― він витер кров з лиця і грудей шматком розірваного фартуха. Брудне шмаття Рой поклав у целофановий пакет і сховав у кишені.

     На жаль, пити не можна ― для копів залишиться речовий доказ у вигляді слини. Напівпорожню пляшку Рой закрутив і поставив назад у бар. Груди нещадно пекли, довгі глибокі рани заживали не так швидко, як хотілось. Він защепнув сорочку і закрив порізи піджаком. Так їх не було видно. Мертві кролики валялися у вітальні. Рой дістав ножа і підійшов до одного з них. Він розітнув хутро, немов вправний повар, що освіжував тварину. Це був звичайний кролик, під яким не ховався вовк.

     ― Що за чортівня? ― Рой глипнув у вікна, чи був хтось не йде. Та він побачив лише освітлений басейн, на якому плавала гумова качка. ― Чому вовків було лише двоє?

     Рой зціпив кулаки, намагаючись не думати про мертвих кроликів. Яке йому було діло до кроликів? Це всього лиш кролики. Нехай і мертві. Звичайні здоровезні кролики. Та от що буде, коли сюди приїдуть копи з хвилини на хвилину і застануть цю криваву сцену? Рой відчув, як руки спітніли під рукавицями. Трупний запах розносився по прихожій і вітальні. На запах позліталися мухи, що почали смоктати кров. Від їхнього дзижчання стало більш тривожно. Раптом роздалося гупання по сходах, від якого серце Роя перелякано затремтіло. Він направив пістолет. По сходах спускався Том із сумкою в руках.

     ― Бабло у нас! ― він летів до дверей. ― Хутко в тачку!

     Рой нічого не сказав. Він вилетів з вілли вслід за Томом, а п’яти його горіли, коли мчалися по стежці. Том кинув сумку в багажник, ляснув ним з усієї сили, і його ноги вже були напівдорозі до керма. Рой в той час встиг сісти наперед. Його ноги збуджено стукотіли по підлозі. Нарешті «корвет» зірвався з місця, піднявши за собою стовп пилу. Вони виїхали на шосе, як позаду з’явився рій поліцейських автівок з червоно-синіми мигалками.

     ― Газу! Газу! ― Рой перелякано дивився позаду себе.

     ― Не кричи, недоумок! ― Том втиснув педаль в підлогу, перейшовши на третю передачу. Мотор гудів, набираючи оберти.

     ― Трясця матері, ще трохи і ми б попалися!

     ― Трохи не рахується, ― машина гасала по асфальту. Том глянув на Роя: ― сподіваюся, що ти не лишив доказів?

     ― Я прихопив з собою шматок фартуха, коли витер власну кров, щоб не лишити слідів, ― признався Рой.

     ― Чудово, але треба буде позбутися цього лайна до того, як копи знайдуть нас.

     Гул поліцейських сирен стихав. Том відчинив переднє вікно, запустивши свіжий нічний вітер. Проїхавши кілометр, авто завернуло у лісок і проїхало ще трохи по звивистій багнистій дорозі.

     ― Саме головне, що ми добули гроші, ― Том вийшов з машини.

     Рой теж вийшов і прислухався до німої тиші, яку несподівано розтерзав крик сови. Може то була й зовсім не сова, а зойк загубленої душі в темних лісових нетрях. Бенксі дістав целофановий пакет. Том дістав запальничку і підпалив кривавий фартух. Вони зачаровано дивилися на яскравий вогник. Тоді Том дістав сигарету і закурив.

     ― Дай мені теж затягнутися, ― попросив Рой.

     ― Тримай, друже.

     Вони курили і дивилися, як вогонь тліє.

     ― То були кролики, ― промовив Рой.

     ― Про що ти?

     ― Ти пристрелив кроликів.

     ― Чому ти так вважаєш?

     ― Я освіжував одного.

     ― І?

     ― Це був звичайний кролик. Навіщо ти пристрелив тих двох?

     ― По-перше я був злий на тебе, а по-друге ми б всеодно їх позбулися, щоб не лишати свідків.

     ― Чому ти мені відразу не сказав? ― Рой викинув недопалок.

     ― Це було і так ясно. От тільки я не сподівався зустріти вовків в кролячій шкірі.

     Єдиний вовк в кролячій шкірі ― це ти.

     ― Не всі були вовками, ― заперечив Рой. ― Там були звичайні кролики. А ти їх підстрелив.

     ― Хтось мав це зробити. Ти пристрелив би їх, якби того потребувала ситуація?

     Рой нічого не сказав. Він покрокував до машини. Том кинувся за ним.

     ― Рой, забудь ти про них, ― він поплескав його по плечу. ― Це всього лиш кролики.

     ― Так, авжеж, ― Рой зітхнув і присів у салон. ― Куди далі?

     ― Зараз гляну у записник, ― Том погортав жовті засмалені листки. ― Ось найшов. Ти згадував про ковбоя з пекла? Нам саме до нього. І як тобі вдалося про це дізнатися?

     ― Краще не питай.

     ― Віддамо ковбою сумку з грошима, а він перевезе нас крізь Смертельне Шосе.

     ― Я знаю.

     ― Ми маємо розігнатися і пересікти межу між двома пластами реальності, ― сказав Том і виїхав на асфальтовану дорогу. ― Стрибок буде не з приємним.

     ― Чому душам так важко перетинати межу між світами?

     ― Взагалі-то можна, але це виливається на їхній психічний стан, а часте переміщення може привести до помутніння в пам’яті.

     ― Здається, в мене вже це відбулося, ― пробурчав Рой.

     ― Що саме?

     ― Помутніння. Немов зараз я живу в одному із своїх спогадів.

     ― У нас немає часу зволікати, друже, ― Том набирав швидкість. ― Ти маєш впоратися.

     ― Я постараюсь, ― Рой пристебнув пасок безпеки. ― Вперед в пекло.

     «Корвет» мчався на всіх парах, а мотор шалено гудів. Рой втиснувся в крісло, відчуваючи, як сорочка пітніє. Том вгризся в кермо і стежив за дорогою, освітленою фарами. Нічна пустка зловила їх в свої тенета. Шляху назад не було. Залишилось ще трохи придати швидкості. Реальність в очах Роя знову помутніла. Йому здалося, що він чує каркання круків. А тоді дощ обломками пам’яті осипався на нього.

     Розділ 7

     План

     Дощ періщив, як з відра. Рой лежав в холодній мокрій багнюці і ледь дихав. Все його тіло пекло і боліло. З важким зусиллям йому вдалося підняти на карачки і розплющити очі. У світлі ліхтарів він побачив Люсі, що валялася в кривавій калюжі. Плече і ліва рука були закривавлені. Рой перевернув її на живіт і побачив глибоку темну рану. Він схопив її за шию, і відчув стукотіння пульсу. Вона була ще досі жива.

     ― Люсі, Люсі, ти мене чуєш?! Прокинься!

     ― Це ти Рой? ― вона розплющила повіки. ― Допоможи мені піднятися.

     ― Тобі не можна вставати, ― краплі дощу струмком лилися по його підборіддю. ― Ти і так стікаєш кров’ю.

     ― Справи кепські, ― Люсі ледь говорила. ― Ти маєш мене відвезти до Хірурга. Та й тебе варто підлатати.

     ― Як туди добратися?

     ― Спершу треба знайти машину.

     ― Тут немає поруч таксі.

     ― То вигадай щось, Рой, ― її голос хрипів, вона скривилася від болю і схопила себе за правий бік.

     Бенксі побачив ряд машин, що стояли на паркінгу. Поряд не було жодної живої душі. Дощ нещадно тарабанив по металу.

     ― Вікна замкнені, ― повідомив він. ― Так просто до машини не підібратися.

     ― Пошукай в мене в кишені металевий шакрінг, ― сказала Люсі.

     ― Що це?

     ― Антисигнальній пристрій. Вимикає сигналізації у радіусі кількох метрів.

     Мокрий, як хлющ, Рой почав копирсатися в кишенях. Він знайшов шакрінг, а ще дістав залізну шпильку. Найближче всіх стояв чорний «жук». Місцями фарба на ньому стерлася, оголивши сірий метал. Скориставшись шакрінгом, Бенксі почув звук розблокування. На щастя, це спрацювало, проте двері досі були зачинені. Рой схопив шпильку і почав длубатися у замку. Холодний мерзенний дощ заважав йому нормально зосередитись. Шпилька ковзала в шпарині, доки не роздалося клацання. Нарешті вдалося відчинити передні двері. Рой заліз всередину салона і відчинив задні. Голова боліла так, немов по ній били молотом, а спину обпікав нестерпний жар. Та попри біль, він почовгав до Люсі, яка конала на землі і взяв її на руки. М’язи напнулися від важкості, хоча вона важила не так і багато. Він човгав до авто, а все тіло роздирав дикий біль. З останніх сил йому вдалося донести її і посадити на заднє сидіння. Він зачинив двері.

     Діло лишилося за малим ― завести «жука». Та й цього було достатньо, щоб доставити чергових неприємностей. Звичайно, що ключа запалювання не було в замку, проте Рой знав інший спосіб, як запустити двигун, не дарма ж він був інженером. Бенксі зняв захисну кришку і знайшов проводи. Кілька вдалих рухів ― і машина завелася.

     ― Ти бісовий геній, ― прохрипіла Люсі на задньому сидінні.

     ― Не говори багато, тратиш сили, ― Рой виїхав з двора. ― Куди нам далі?

     ― Включи навігатор.

     ― Машина старого зразка. Тут немає навігатора.

     ― Хріново. Але здається я знаю дорогу.

     ― То куди їхати?

     ― Спробуй проїхати до кінця вулиці, вона має вивести до широкої дороги. По правій стороні побачиш ряд каштанів.

     Так і було. Люсі казала, куди звертати, а Рой вів машину. З них вийшла непогана команда, хоча часами Люсі плуталася в своїх розрахунках, але все це були наслідками її важких поранень. Врешті вони дісталися кварталу, оточеного високими багатоповерхівками із широкими скляними вікнами. Написи і вивіски грали яскравими нічними вогнями. Вони розпливалися від крапель води на склі. Рою це нагадало його рідне місто. От тільки дощ тут був на смак не кислий, а приємний, чистий, як мінеральна вода. Бенксі навіть не підозрював, що вода може бути настільки доброю. Вони зупинилися на світлофорі.

     ― Тримайся, дорогенька, ми вже майже приїхали.

     Люсі промовчала.

     ― Як далі ляже наш шлях?

     Знову мертва тиша. Рой обернувся. Люсі закрила очі і ледь дихала.

     ― Гей, не спи, не спи, сонце! ― він поплескав її по щокам. ― Прокинься, чуєш, люба... Тобі не можна спати.

     ― Вибач, в голові паморочиться, ― вона відкрила повіки.

     ― Скоро ми приїдемо.

     Вони проїхали ще кілька кварталів. Нарешті Люсі почала пригадувати знайомі будівлі. Її пам’ять вивела їх на правильну дорогу. Рой почував себе кепсько, але намагався тримати себе в руках. Він єдиний був здатен довезти їх до кінця. Цьому було суджено статися. Коли вже дощ перестав падати, «жук» заїхав у закритий двір. Серед сірих бетонних будинків Рой побачив підвальне приміщення. Люсі вже десять хвилин, як не говорила. Вона важко дихала, а очі були сповнені неймовірного болю.

     ― Ми приїхали сонечко. Чекай в машині, ― Рой вискочив на подвір’я.

     Він спустився сходами вниз і постукав у залізні двері. Ніхто не прийшов. Хвилювання закипіло в грудях. Рой постукав ще раз, на цей раз гучніше. Згодом почулося нерозбірливе човгання дрібних лапок у підвалі.

     ― Хто там скребеться пізньої ночі? ― запитав чоловічий голос.

     ― Мене звати Рой Бенксі. Ви той самий Хірург? Нам треба ваша допомога.

     ― Що трапилось?

     ― Моя напарниця важко поранена. Вона лежить у авто.

     ― От лихо, ― двері із важким скрипом прочинилися. Звідти повіяло затхлим повітрям. ― Неси її сюди.

     Темна горбата постать ковзнула в коридорі. Світ в голові Роя розривався, але він знайшов крихкі сили, щоб піднятися по довжелезних сходах і направився до машини. Люсі чекала його там. Вона протяжно стогнала, а зіниці очей закотилися, показавши бліді білки. Рой взяв її на руки. Вона почала борсатися і звиватися, як черв’як. Кров юшила з правого боку. Знесилений Рой доніс її в підвал. Він зайшов у довгий коридор. Від крижаного морозу пробирало нутро. Підлога була вкрита кахельною плиткою. Стіни цвіли пліснявою і грибком, що виростав здоровими шапочками. В кінці коридору Рой побачив чорний слизький хвіст.

     ― Сюди, ― крізь туманне марення манив голос.

     Рой дійшов до кімнати, що була обставлена, як хірургічний кабінет. Під світлом ультрафіолетових ламп стояли металеві столи, на якому знаходилися різні хірургічні предмети. Серед столів біля шкіряного крісла з ременями стояла жирна сороконіжка брудно-коричневого кольору з головою богомола. Від голови відходили довгі вусики, що рухались в повітрі. Нижче голови відходили металеві відростки, що нагадували пінцети, скальпелі та інші хірургічні предмети. За ними слідували чорні мохнаті ніжки, на яких і стояла ця дивна тварина.

     ― Клади її на крісло, ― промовив богомол-сороконіжка, ворушачи скальпелями.

     Рой весь тремтів від жахливого вигляду гігантської сороконіжки. Він опустив Люсі на крісло. В шлунку спрацював рефлекс, і він виблював на підлогу. Він опустився на кахельну підлогу, а в погляді все затуманилось чорною завісою.

     ― Таке буває, коли вперше зустрічаєшся з Хірургом, ― сороконіжка задріботіла лапками по підлозі. ― Це те саме, як вперше проїхатися на автомобілі з високою швидкістю: спочатку страшно і хочеться ригати, а потім привикаєш і тобі стає весело.

     Наступних слів Хірурга Рой вже не розібрав. Він втратив свідомість, завалившись на кахельну підлогу.

     * * *

     ― Підйом! Я заварив гарячого чаю з кульбаб!

     Крізь сон Рой впізнав голос, що належав Хірургу. Невже та гігантська сороконіжка була реальною? Він розплющив очі і побачив ту саму жахливу постать. Проте Хірург видався миролюбним. Звір поставив своїми залізними пінцетами-відростками порцелянову чашку на стіл, що стояв біля ліжка, на якому спочивав Рой.

     ― Як себе почиває наш пацієнт? ― голова богомола схилилася над ним і усміхнулася, якщо богомоли взагалі вміли сміятися.

     ― Голова розколюється, ― признався Бенксі. ― Скільки часу вже пройшло?

     ― Час тут лише ілюзія, ― промовив Хірург.

     ― Я це помітив. Що з Люсі?

     ― Не знаю, що з Люсі, а з Сандрою все гаразд. Я вийняв кулі з її тіла, обробив та перев’язав рани, і тепер їй треба відпочити.

     Зрозуміло, Люсі все-таки не її справжнє ім’я. Отже, насправді її звати Сандра.

     ― Як давно ви знайомі з Люсі, тобто з Сандрою? ― Рой відпив ароматний чай. На смак він був терпкий і гарячий.

     ― Давно знайомі, ― богомол ворухнув вусиками. ― Відтоді, як вона почала працювати на валькірій.

     ― А що роблять валькірії? ― Рой примостив голову на м’яку подушку.

     ― Це древні створіння, що ведуть хоробрих воїнів на вічний упокій. Як тебе звати, нагадай?

     ― Рой.

     ― Рой, скажи мені ти хоробрий воїн?

     ― Якщо я спромігся викрасти тачку, довезти Сандру сюди та ще й договоритися з гігантським богомолом-сороконіжкою, то значить в мені таки є щось хороброго.

     ― Цікаво, ― Хірург глипнув випуклими очима на Роя. ― Богомолом-сороконіжкою мене ще ніхто не називав.

     ― Ви прийняли свою тваринну сутність, ― промовив Рой. ― Від вас добра не жди.

     ― З чого ти так взяв? ― вусики на голові ритмічно заворушились.

     ― Так сказав мені один філософ.

     ― Що він тобі сказав?

     ― Коли душа люди приймає свою тваринну сутність, вона заволодіває нею. Тоді душа стає чорною, мерзенною, подібною на звіра.

     ― Так, в місті темних ангелів можна очікувати всього, що завгодно, ― Хірург закивав головою. ― Дарканджелес ― лихе потворне місто, яке приховує в собі більше гнилі, ніж здається на перший погляд. Проте признаюсь чесно, хлопче, я не з людей, а з іншої раси ― хатенів. Тому мій звіриний вигляд це лише конспірація.

     ― Ага, так я і повірив тобі.

     ― Ну, знаєш, те, що душі існують тільки в тілах людей ― глибока помилка. Люди це не єдина форма життя, зроблена Творцем. Існують зовсім інші сфери буття і інші планети, де живуть душі в іншій подобі, які думають зовсім по іншому. І уяви собі, юний друже, що в пластах реальності є планета, де мешкають розумні гігантські богомоли-сороконіжки.

     ― Ну і гидота, ― Рой перестав пити чай і відклав кружку на столик. ― І чим ви цілий день займаєтеся?

     ― Тим, чим і люди. Просто живемо.

     ― Що ви їсте?

     ― Багато чого. Найбільше мені подобаються жуки і личинки.

     ― В минулому житті ви були в’єтнамцем.

     ― Це цілком можливо. Як і ти сороконіжкою.

     ― Ну, це вже ні, ― Рой похитав головою. ― А чому з твого тіла стирчать металеві відростки?

     ― Техногенна еволюція.

     ― У нашому світі таких, як ти, називають кіборгами.

     ― Цілком можливо.

     ― У тебе є справжнє ім’я?

     ― Навіть якщо я тобі його скажу, ти нічого не зрозумієш, бо воно складається з свистячих і шиплячих звуків. Мова хатенів досить складна, як і їхні душі. Тому краще мене кликати просто Хірургом.

     ― Просто Хірург, скільки я ще маю валятися в ліжку?

     ― Тобі залишилось небагато, а от Сандрі прийдеться одужувати.

     Вони ще деякий час говорили, і Рою на душі стало тепло, немов він завів розмову з старим добрим другом. Тепер Бенксі на власні очі переконався, що десь там далеко в космічних пустках живуть зовсім не схожі на людей раси. Рой дізнався багато цікаво про хатенів, їхні звички, традиції і цінності. Хірург називав Творця вищою силою природи. Хатени вважали природу священною, поклонялися їй і боготворили, бо самі були її дитям, її частиною. Хірург казав, що вони ніколи не покидали рідної планети, бо для них ідеально підходив холодний вологий клімат, який існував на більшості території планети. Космічна пустка була до них злою і ворожою. Хатени звикли тисячоліттями жити в одному середовищі, як риби у воді. А суша була для них вірною смертю. Хірург також повідав, як після смерті опинився в Дарканджелесі, як почав цікавитися людською анатомією і врешті став тим, ким став. Проте він промовчав, які обставини наштовхнули його працювати з валькіріями, і чому він вибрав собі шлях темного ангела.

     Коли Хірург пішов перевірити самопочуття Сандри, Рой залишився на одинці з собою. Наслідки стрибка крізь реальність дали про себе знати: він почував себе кволим, виснаженим, а в голові гудів рій ненаситних бджіл. Його перевдягнули у чистий сухий одяг. Рой відчув, що знаходиться у одному із своїх спогадів, захованих у глибинах пам’яті. Про це говорили зниклі порізи гострих пазурів, бо ті події, коли він спіткав кроликів у віллі ще не наступили. Та разом із спогадами змішалося дивне відчуття, немов події, в яких він зараз брав участь видозмінювалися, набирали нової форми, немов минуле ще не наступило, а йому приходилося переживати все раз за разом. Така картина склалася у Бенксі в голові. Він довго думав про смерть Люсі, яка тепер стала Сандрою. Чи можна було відвернути цю жахливу трагедію? Чи її смерть вже записана на сторінках реальності? Цього Рой не знав. Не знав він, чому згадав про ім’я Люсі при розмові з Томом, якщо йому було відоме її справжнє ім’я. Можливо, йому не варто було довіряти з самого початку. Можливо, він причетний до смерті Сандри. Сумніви закралися у серце Бенксі.

     Через деякий час Рой вже міг ставати з ліжка. Він навідався до Сандри: вона лежала на ліжку, її розпатлане темне волосся валялося на пухкій подушці, а обличчя було спокійним, врівноваженим. Її руки лежали зверху на ковдрі, якою вона була накрита. Жінка розплющила очі і глянула на нього.

     ― Сандра? ― слово шепотом зірвалося з уст Роя.

     ― Ти згадав моє справжнє ім’я, ― Сандра усміхнулася. ― Хто тобі про це розповів?

     ― Хірург, ― Рой присів на край ліжка. ― Я вже почав хвилюватися за тебе, думав, що ти сконаєш по дорозі.

     ― Я живіша за усіх живих, ― вона потягнулася і позіхнула. ― Хірург сказав, що рани на тілі почали загоюватись. Скоро можна буде продовжити шлях.

     ― Зовсім забув про твій меч. Не пам’ятаю, чи брав його з собою. Все відбулося так зненацька...

     ― Мій меч завжди зі мною, ― вуста Сандри зімкнулися в твердій посмішці. ― Він буде служити мені до кінця мого шляху.

     ― Сподіваюся, що кінець наступить ще не скоро, ― Рой погладив її по руці.

     ― Що ти робиш?! ― Сандра відсмикнула руку.

     ― Вибач, просто хотів тебе погладити, ― він почервонів, як помідор.

     ― Погладити? Я схожа на кішку, яку гладять?

     ― Розслабся, це був лише невинний жест.

     ― Знаю, я вас чоловіків, у вас тільки одне в думках, ― усмішка зникла з обличчя Сандри. ― Чому ти пішов за мною, невже закохався?!

     ― Ще чого, ― червона фарба стерлася з обличчя Роя. ― Думаєш, у мене був вибір?

     ― Тобі треба було залишатися в Ньюарку. З бандою я могла розібратися сама.

     ― Я бачу це по твоєму вигляду, ― Рой окинув її поглядом. ― Якби не я, ти б стекла кров’ю.

     ― Я би щось придумала, ― Сандра блиснула на нього гострим поглядом. ― Тобі не варто було пхатися в Дарканджелес.

     ― Це чому ж?

     ― Це місто не для тебе. Тут водяться жахливі потвори, про які тобі краще не знати.

     ― Тепер у мене є досить часу, щоб познайомитися з ними ближче.

     ― Ти нахабний хвалько, Рой. Це місто поглине тебе зсередини і перетворить на повзучу гниль. Не віриш? Скоро переконаєшся.

     ― Я маю знайти свою дочку Есме, я відчуваю, що вона має бути десь поряд. Керміт казав, що приведе мене до неї.

     ― І ти йому досі віриш, після всього того, що трапилось? ― здивувалася Сандра.

     ― Вже ні, ― його очі спалахнули гнівом. ― Я обіцяв, що розтрощу Керміту щелепу, якщо він мені збреше, тепер я маю поквитатися з ним. І з бандою цих нікчемних головорізів.

     ― Можеш працювати зі мною. Разом ми зможемо зробити це швидше.

     ― Саме це я і хотів тобі запропонувати.

     ― Я надіюся, що ти знайдеш свою дочку, Рой. Я обіцяла тобі допомогти в пошуках, значить допоможу. Ми ― команда.

     ― Тобі треба ще трохи відлежатись і привести себе в форму, ― Бенксі зітхнув і став з ліжка.

     ― Я вже майже в нормі.

     ― Це вирішувати не нам, а Хірургу. Ми тепер в боргу перед ним.

     ― Він теж був мені дещо винен, тому можеш не хвилюватися на цей рахунок.

     ― Як скажеш, ― Бенксі попрямував до дверей.

     ― Ще одне, Рой...

     ― Так, слухаю, ― він зупинився у проході, але не обернувся.

     ― Дякую, що врятував мені життя, ― в голосі відчувалася щира радість.

     ― Будь-ласка, ― Рой відчув, як у серці ожили метелики.

     Хірург провів діагностичні обстеження і не виявив жодних відхилень в організмі пацієнтів. Він наполягав, щоб Сандра ще трохи відлежалася, перш ніж приступити до своєї місії, проте вона була невблаганною:

     ― Не можна зволікати. Ми і так потратили забагато дорогоцінного часу.

     ― Ти ж чудово знаєш, що час в цьому місці ― лише ілюзія, ― сказав Хірург.

     ― Знаю, ― погодилась Сандра. ― А ще я знаю, що вороги не сплять і готують свій мерзенний план. Скільки ще невинних душ має постраждати, перш ніж негідників знову запроторять у в’язницю?

     Хірург нічого не відповів, лише швидко заворушив мохнатими вусиками.

     ― Я теж думаю, що нам варто поквапитися, ― промовив Рой. Він сильно хвилювався за долю Есме.

     ― Ви нічого мені не винні, ― сказав Хірург. ― Можете бути вільними, ― з його опуклих очей потекли сльози.

     ― Все буде гаразд, ― Сандра підійшла і обійняла його. ― Ми ще не раз зустрінемось.

     ― Хотілося в це вірити. Бережи її, Рой. Вона сильна, але потребує допомоги.

     ― Я постараюся захистити тебе, Сандра, ― звернувся до неї Рой.

     ― Доки мій меч зі мною, я буду йти вперед.

     Вони попрощалися з Хірургом, а на вулиці їх чекав знайомий «жук». Сандра наполягла, що поведе машину сама. Як тільки пара виїхала з закритого двору, Рой поцікавився у Сандри:

     ― А якщо нас зловлять за пограбування автомобіля?

     ― Ти забуваєш, малий, що я працюю на елітний загін валькірій і маю особливі права на водіння машин.

     ― Куди ми поїдемо тепер?

     ― Треба зв’язатися з таємним агентом на ім’я Капер, але для початку треба заїхати у секретне місце, де нас ніхто не буде шукати.

     ― Що це за секретне місце і хто такий Капер?

     ― Не спіши, солоденький, усьому свій час.

     «Жук» під’їхав до старого цегляного будинку з дерев’яною перехиленою табличкою. Чорними жирними літерами на ній було написано: «П’яний Теді». Вікна з товстим склом були закриті сталевими завісами. Біля будинку стояла невелика прибудова з гаражем. На череп’яному даху, що зсунувся на бік, сиділи круки, які перемовлялися між собою. З даху випирало горище з дерев’яними віконницями, що були замкнені на засув. В повітрі витав запах аміаку. Сіро-зелене небо непривітно їх зустріло.

     ― Нам сюди, ― сказала Сандра і повела його до міцних сталевих дверей. Вітер колихав її волосся.

     Двері були захищені кодовим замком. Сандра пригадала пароль із дев’яти цифр і ввела їх на панелі. Тепер можна було увійти всередину. Подорожніх зустрів вишуканий хол. На перший погляд дім здавався щурячою норою, але всередині це був гарно обставлений котедж. Не вистачало лише дворецького на додачу. Проте в будинку було тихо і пусто, лишень вчувалося свистіння вітру.

     ― Занадто темно, ― Сандра в напівтемряві намацала кнопку на стіні і увімкнулося світло.

     ― Як тут гарно, ― Рой оглянув навколо себе простору кімнату, посередині якої стояв камін.

     ― Це таємне прикриття валькірій. Сюди частенько хтось навідується із наших, проте крім нас зараз тут нікого немає, ― Сандра опустилася на шкіряне крісло.

     ― Нічогенький барліг. Тут і справді можна жити, ― Рой оглянув картини, на яких були зображені бойові діви з крилами, що рвалися у бій з дикими потворами ночі.

     ― Можеш походити і роздивитися тут усе, але далеко не відходи. А я маю декому подзвонити, ― Сандра схопила в руки телефон, що стояв на столі.

     Рой намотував кола, а Сандра заговорила:

     ― Алло, гадюка викликає орла.

     Мовчазна пауза.

     ― Орел на скелі. Повторяю орел на скелі.

     ― Щури поховалися в норах. Гадюка нападає.

     ― Чекай вказівок. Не роби поспішних висновків. Орел відлітає.

     ― Куди?

     ― Старий дуб.

     ― Зі мною буде перепілка.

     ― Нехай приходить.

     ― Gahna yos.

     ― Solgorim.

     Сандра поклала слухавку.

     ― Швидко ти закінчила розмову, ― сказав Рой.

     ― Нас могли підслуховувати, ― прокоментувала Сандра.

     ― Про що ви говорили?

     ― Агент Капер готовий зустрітися. Ми виходимо.

     ― Що за дивні слова ти йому сказала?

     ― Секретна кодова фраза, на яку лише агент Капер знає відповідь.

     ― Вирушаємо. Я заведу «жука».

     ― Ні, ми не поїдемо на тій чорній ржавій бляшанці. В гаражі знайдемо нормальну тачку.

     ― Це вже зовсім інша справа, ― Рой усміхнувся.

     Підвальні сходи вели у підземний паркінг. Тут були припарковані дорогі і не дуже дорогі автомобілі, але всі вони мали чудовий вигляд. Елітний загін валькірій мав хороший асортимент і багатих інвесторів. Хто ж платив за усі ці речі? Вибір валькірії впав на зелений із білими смугами спорткар, що прекрасно їздив на асфальті, але погано почувався на бездоріжжі. Хороша машина для міської прогулянки. Вона завела ключ, мотор загудів, як лютий ведмідь, а Рой почувався тепер учасником швидкісної гонки. Зі своєї сторони він прочинив скло, щоб свіжий вітер залетів у салон. Так їхати було набагато приємніше, чим душитися салонним повітрям.

     Рой за весь час свого перебування звик до міського антуражу міста темних ангелів, з його гротескними готичними соборами, високими шпилястими багатоповерхівками, кінотеатрами, казино та ветхими готелями, що простояли тут не одну сотню років. В Дарканджелесі майже не було рослинності, зате в місті знали, як вирощувати «зелень», бо гроші цінувалися понад усе. Цим він і манив до себе ― наживою. Та швидше це була не нажива, а наживка на залізному крюку, приготована для окунів і карасів. А ті, кому все-таки вдалося наживатися і не пійматися на гачок чекали небувалі насолоди. Під червоними ліхтарями ходили напівголі шлюхи на любий колір і смак. Конферансьє запрошував відвідати театр, де на гостів чекали забави. Бари цілодобово залишалися відкритими, щоб напоїти грішну душу. Проте насолода рано чи пізно закінчувалася. Коли місто висмоктало з тебе все до останньої копійчини, ти перетворюєшся на висохлого раба, що шукає «зелень», щоб насолодитися ще, і ще, і ще... І одного разу мишоловка захлопнеться, коли за борги тобі хтось прострелить дірку в черепі, коли під спідницею шлюхи на тебе буде чекати зголоднілий мохнатий павук. Це місто варто було назвати не містом темних ангелів, а містом гріхів і насолоди. Містом перевертнів.

     Спорткар припаркувався на узбіччі. З нічного неба повалив дощ. Краплі стукотіли по металевому даху. Сандра вимкнула передні фари і увімкнула двірники. Машина занурилася в темряву. Вони сиділи і чекали, дивлячись на неонову вивіску: «Старий дуб». Люди під парасолями сновигали взад-перед, доки вулиця зовсім не опустіла.

     З-за рогу вийшла дівчина з апетитними формами, що несла в руках чорну парасольку з котячими вухами, а в другій тримала дипломат. Вона була одягнута в яскраво-червону сукню. Руде волосся прикривало праве око. Дівчина стала навпроти вивіски обличчям до дороги. Вона озиралася навколо, і калька раз глипнула на зелений спорткар.

     ― Вона дивиться на нас. Може вийдемо? ― запропонував Рой.

     ― Сиди, ― процідила крізь зуби Сандра. По її незадоволеному виразу обличчя Рой зрозумів, що краще помовчати.

     Він дивився, як краплі стікають по парасольці. Дівчина опустила дипломат. Вона дістала сигарету і закурила. В темряві запалав помаранчевий вогник. Дівчина стояла і курила, як раптом роздався постріл. З неї вирвався відчайдушний зойк. Сигарета вивалилась з рук і впала в чорну калюжу. Рудоволоса із гучним плюскотом завалилась на тротуар ― зі зламаного носа почала юшити кров. Парасолька покотилася по асфальту.

     ― Дідько, треба їй допомогти, ― Рой дивився божевільними очима на підстрелену жертву. ― Відвеземо її до Хірурга.

     ― Вийдеш з машини і ти труп, ― Сандра втиснула педаль газу. Спорткар рвонув вперед, як Усейн Болт.

     ― В неї в руках був дипломат. Вона принесла нам цінні дані.

     ― Нічого там не було, ― машина вилетіла на червоне світло і ледь не врізалася капотом об зустрічний автомобіль.

     ― Сука, дивись куди їдеш! ― заволав водій позаду них.

     ― Відсоси, членосос! ― Сандра висунула середній палець у вікно.

     Спорткар летів на всіх парах. Вони завернули на широку площу. Кривий камінь загупав під колесами. Машина намагалася протиснутися між торгових рядів і ненароком зачепила лоток з морозивом. Почувся тріск дерева. Лоток перевернувся і біла замерзла маса ляпнулася на землю. Лайка торговців переросла у дикий лемент. Авто стрибнуло по кам’яних сходах і сховалося у вузькому проході серед сміттєвих баків.

     ― Нічого так поїздочка, ― Рой був мокрий, як хлющ, від дикої їзди.

     ― Хріново, що вбивця помітив машину, ― Сандра оминула баки, заїхала у павільйон і зупинилась. ― Тепер за нами будуть стежити.

     ― Я нікого поруч не бачив, ― він витер рукавом спітніле чоло.

     ― Стріляв снайпер з даху сусіднього будинку. Він нас засік.

     ― Але він не бачив наших облич.

     ― Це великої ролі не грає. Кілер знав на кого полювати.

     ― Він вбив агента Капер?

     ― То був не агент Капер. Він прислав повідомлення замість себе.

     ― Повідомлення?

     ― Та дівчина була повідомленням. Так ми шифруємось.

     ― Що за повідомлення?

     ― Спробуй сам здогадатися, якщо ти уважно спостерігав за нею, а не витріщався на цицьки.

     ― Ну, для початку вона була одягнута в червоне плаття.

     ― Вже не погано, як для витріщальника цицьок.

     ― Червоний означає небезпеку. Агент Капер передав червоний код. Треба відступати.

     ― Ти вмієш ворушити мізками, якщо захочеш.

     ― Вона мала в руках дипломат, що натякає на ділову зустріч. Отже, зустріч відмінили. Агент Капер відмінив нашу зустріч, бо щось трапилось.

     ― Чудово, продовжуй.

     ― Руде волосся... Щоб воно могло означати? Руде, як вогонь. Можливо, трапилась пожежа. Хтось підпалив будинок. Але як ворог дізнався місце? Відповідь очевидна ― нас підслуховували. Поки що це всі мої догадки.

     ― З тебе б вийшов хороший детектив, Рой. Недарма я взяла тебе в напарники. Але ти упустив одну деталь.

     ― Яку?

     ― Котячі вуха. Цей знак означає прослуховування. Агент Капер теж про це здогадався і послав повідомлення, щоб нас попередити.

     ― А що означають коти?

     ― Мислиш в хорошому напрямку. Коти це дім, а чорні коти це шпигуни. Хтось шпигував за нашим будинком. Повертатися у лігво валькірій небезпечно. Там на нас очікують.

     ― Куди поїдемо? В готель?

     ― Краще в мотель. Машиною пересуватися небезпечно ― одразу засічуть. Залишимо її тут. В мене є з собою готівка. На перший час стане. Будемо пересуватися на таксі. Їх в цьому місті, як риб у ставку.

     ― І ще одне питання, ― Рой вийшов з спорткара. ― Що було в тому дипломаті?

     ― Це досі тебе гризе?

     ― Мені просто цікаво.

     ― Швидше за все вибухівка. Якщо хтось спробує відкрити його, щоб вивідати інформацію, перетвориться на обвуглений фарш.

     ― Все чітко продумано.

     На перший час вони вибрали для себе самий огидний мотель, щоб сховатися від зайвих очей. Напарники почувалася, як щурі, яких загнали у глухий кут. Проте ці щури мали гострі зуби і довгі пазурі. Без кривавого бою їх не взяти. Серед людей вони вдавали закохану парочку, щоб не викликати лишніх підозр. Тим часом в їхній головах зрів план помсти.

     ― Ти впевнена, що агенту Капер можна довіряти? ― Рой лежав на тісному ліжку і думав. Він раз за разом прокручував все в голові.

     ― На всі сто процентів, ― Сандра час від часу дивилася крізь жалюзі, чи бува хтось за ними не стежить.

     ― Ти мені так і не розповіла, як стала валькірією, ― Рой перевів погляд на вентилятор, що розвівав спекотне повітря.

     ― А чому тобі це раптом стало цікаво? ― вона відійшла від вікна.

     ― Просто стало цікаво, як доля звела нас разом.

     ― Не будь занадто пафосним, Рой. Варто почати з того, що я збрехала про своє багате життя.

     ― Це я вже чув.

     ― Отже, прийшов час викласти те лайно, що зібралося в мене душі. Колись це мав хтось вислухати, ― Сандра взяла в руки сигарету. ― Але перш ніж я почну, треба трохи затягнутися, ― вона запалила сірник і прикурила. Хвиляста цівка диму полинула до стелі.

     Валькірія присіла на потертий скрипучий диван і почала свою розповідь: «Я родилася і мешкала в гетто серед сірих понурих будинків у бідному районі. Цей район населяв мексиканці, іспанці, нігерійці та білі люди з Нової Англії. Всі ми походили з бідних сімей, і все наше життя переслідували злидні і голод, від якого по ночам дерло живіт. Люсі Тревор ― лише красива казочка, яку я придумувала в своїй голові, коли всім серцем палко вірила, що буду одного дня життя в багатій віллі з хорошим чоловіком. Тоді я була малою і дурною. ― Сандра випустила пар з легень і скинула попіл у бляшанку. ― Люсі Тревор померла разом із мої мріями, а я стала біднячкою на ім’я Сандра Санчез.

     Мій батько Педро Санчез працював на фермі у одного бізнесмена, де проводив цілий день до сьомого поту, щоб прогодувати себе, матір, чотирьох своїх доньок і двох синів. Я була однієї з найменших доньок у сім’ї. В моєї дитинстві, якщо це можна охарактеризувати таким словом, не було іграшок, а в моїх старших сестер і подавно. Доки старші сестри допомагали матері прати і готувати, а брати лазили по сусідським парканам, мені приходилося забавляти себе саму. Я брала старе шмаття, набивала його брудною тогорічною соломою і сама шила. Пальці з того часу в мене були подерті і в крові від дірок, але зате в мене були ляльки, зроблені своїми руками. Саму першу ляльку я назвала Люсі Тревор. Запитаєш чому саме Люсі? Бо Люсі було «білим» ім’ям. Тоді я думала, що білі люди живуть краще за нас, доки одного дня не почала їх ненавидіти усім серцем. Більшість моїх сестер прогулювали уроки, а брати взагалі не з’являлися у школі. Батькам приходили гнівні листі від вчителів, але вони цим сильно не переймалися. Мати Белла говорила, що праця укріпляє дух, а школа лише забиває мізки непотребом. Проте мені подобалося ходити в школу і я ніколи не пропускала уроки. Та ніяк не могла терпіти глузувань. Коли я приходила, мене починали обзивати бруднолицею, чорною. Вони казали, що від мене смердить гівном і я ніколи не миюся, ― на очах Сандри виступили сльози, що горошинами скотилися по щокам. Вона погасила недопалок і закурила нову цигарку. Рой слухав мовчки і не переривав. ― Хлопчаки стріляли в мене з рогатки. Не раз я приходила додому із синцями. Мати питала: «Хто це зробив?». «То все хлопці з школи», ― відповідала я. «А я тебе попереджала, що школа ― погане місце?! Не ходи туди ― сиди дома!». Та я ніколи її не слухала. Бува сховаюся у яблуневому саду, сиджу і реву, як дурочка, ― Сандра витерла сльози і кинула другий недопалок у бляшанку. ― Пам’ятаю, як мій брат Енріке притяг додому курку. Він вкрав її у сусідки. Мати зарізала курку, доки ніхто не бачив, а потім відлупцювала його, що є сили. Мій брат все життя ріс шибеником. Хто знає, що коїлося в його хворій голові. Пам’ятаю, як застукала його в сараї з Кірою. В нього з ніг сторчма стояла м’ясиста тверда палка, а він порав мою подругу прямо в задницю. Я спостерігала за ними і в мене з’явився непідробний інтерес. Я дивилася на його член і відчула, як в мене все пітніє і горить там внизу. Потім ненароком бачила його пару раз з Ліндою, але то вже зовсім інша історія. Не будемо зациклюватися на моє хтивому братику. До речі, у моїх сестер на той час вже повиростали цицьки і вони теж ходили трахатися з ким попало. А потім в них повиростали пуза, як повітряні кульки.

     В мене тоді почалися перші місячні і я прокляла Бога за те, що зробив мене жінкою. Приходилося час від часу міняти тампони, між ногами боліло і пекло, аж деколи крутило в животі. Чоловіки почали на мене задивлятися. В їхніх штанах то і діло тверділо: і в молодих, і в старих. Одного разу якийсь п’яниця підійшов і схопив мене за руку. «Куди поспішаєш крихітка?» ― сказав він мені. З його брудної пащеки тхнуло паленим пійлом. «Хочеш погратися?» ― я глянула на нього так, як це любили робити мої сестри. Спочатку дивишся в очі, а потім твій погляд ковзає все нижче, і нижче, і нижче... «Ти заводиш мене, маленька брудна сучка», ― він цмокнув мене в губи і поліз лапати мої груди. Я помітила, як палка в штанах піднялася. «Зачекай, кажу, давай тобі відсмокчу». ― «Ну давай, зроби дядечку приємне», ― п’яниця скинув штани, а звідти вивалилось голе добро з волохатими яєчками. Я вихопила розкладний ніж і з усієї сили схопила його за яйця. «Ще раз злапаєш мене за цицьки відчикрижу нахрін!» ― кричу, підставила ніж до яєчок і дивлюся гнівним поглядом. Він ляснув мене по щоці: «Ах ти ж брудна відьма!». П’яниця кинувся драпати через увесь район, кричачи «Чорномаза відьма! Чорномаза відьма!», а я тільки дивилася, як його яйця гойдаються і злорадно сміялася.

     Тоді до мене прийшло усвідомлення, що жінкам у цьому світі нелегко, а темношкірим тим більше. Щоб не дати себе на поталу хтивим крукам, я почала займатися спортом. Спочатку робила по 10 віджимань в день. Було важко, скажу чесно. Перші дні руки боліли, а ноги ставали ватяними, проте я швидко втямила, як набрати форму. Стала качати прес, підтягуватися на гілці дерева. Я чула, як сестри потайки називали мене «лезбухою». «Станеш схожа на пацана і тобі не один чоловік не дасть!» ― казали вони. «Дивіться за своїми виплодками і не чіпайте мене!» ― огризалася я. З них не вийшло нічого хорошого. В одної стався викидень, хлопець її кинув, і вона пішла на панель. Другу просто кинув хлопець і вона пішла на панель. А третя... Третя зранку до ночі прала пелюшки, це все, що про неї можу згадати. Вона вискочила заміж, і я її більше ніколи не бачила, а вона мені навіть не писала, хіба що матері, щоб та їй вислала гроші на нові пелюшки. Фу, гидота! В мене ніколи не було охоти мати в своєму пузі малого обісранця.

     Далі моє життя склалося не надто солодко. В армію мене брати не захотіли, сказали, що у мене занадто великі цицьки, щоб служити в армії. Срані членососи! Ось хто сидів там. В мене залишився єдиний варіант: піти в поліцію. В поліцейській академії до цього віднеслися більш лояльно, навіть не зважаючи на мою шкіру. Проте, щоб поступити в академію, треба була солідна сума. В батька і матері зроду таких грошей не велося. Я стала підробляти офіціанткою, мити тарілки і драяти підлогу, проте жодним чином не хотілося працювати нічною хвойдою, бо встигла за життя надивитися на таких. Вони сходили з розуму від того, що їх трахали кожен день по кільканадцять раз, більшість з них нюхали кокаїн, а ще я чула, що цих нещасних створінь били паскудні членососи. Тобто сутенери. «Ніякої панелі, про стриптиз теж можеш забути, крихітка», ― казала я собі. І була права.

     А про мого братика Енріке почали доходити лихі слухи. Я завжди знала, що цей хтивий виблюдок піде хиткою стежиною. Він ще й брата Боба намовляв брати участь у своїх бандитських справах. Боб завжди був падкий на гроші, тому слухався Енріке, немов той знав печеру, де закопана золота жила. Енріке став працювати у кабаре, де мав хорошу репутацію у жінок. Від тоді в бандитських колах йому дали прізвисько Коханець.»

     ― Не може бути, ― перебив її Рой. ― Виходить, що це той самий Енріке Санчез, на якого ми полюємо?

     ― Саме так, ― Сандра кивнула і повела оповідь далі:

     «Я завжди ненавиділа Енріке за його злодійські звички. Я взагалі ненавиділа будь-яких бандитів. Це, мабуть, мене і підштовхнуло піти в поліцію, щоб поквитатися із покидьками, що населяли цей світ. Моя віра була незламна, і врешті мені вдалося поступити в академію. Там вже ніхто на мене руку не піднімав. Я почала займатися дзюдо у вільний час. Аж тільки тоді зрозуміла, що ходила в школу недаремно, бо прийшлося весь час записувати конспекти. А пізніше пройшла курси водіння автомобілем, і мене за сумлінну працю взяли у патрульну поліцію. Так я стала копом. Це був довгий, тернистий шлях, але він був вартий того. І мене вже більше ніколи не тягнуло стати розфарбованою Люсі Тревор з золотими брязкальцями. Я не якась дуркувата лялька, що мріє вискочити заміж.»

     Сандра прилягла на ліжко біля Роя. Разом їм було тісно, але добре. Рой запустив руку у її пишне темне волосся. Вона замурчала, як кошеня, і примостилася до нього.

     ― Моя маленька бідолашна Сандра, ― Рой поцілував її у чоло. ― Для когось життя це вічна паскудна мука. Як я тебе розумію. Та не варто звертати увагу на недоумків ― вони того не заслуговують.

     Сандра заридала на плечі у Роя ― вона випустила на волю свої жахливі почуття, що накипіли в серці. Рой відчув теплу мокру калюжу на грудях. Він обняв Сандру ще міцніше і поцілував:

     ― Не плач, зараз все гаразд, я тут разом з тобою.

     ― Ти приємно пахнеш. Ти пахнеш чоловіком, ― Сандра занурилася у його волохату грудину.

     ― Ти колись займалася сексом?

     ― Якось не доводилось, ― сказала Сандра і протяжно схлипнула.

     ― Хочеш я подарую тобі задоволення? Я не буду з тобою грубим, обіцяю.

     ― Всі чоловіки ― хтиві козли, але ти мені подобаєшся, ― Сандра усміхнулася крізь сльози. ― Проте валькіріям не можна цього робити.

     ― Чому ж?

     ― Такий закон. Кодекс не дозволяє.

     ― Облиш. Один раз можна всім. Навіть самим набожним християнам.

     ― В тому то й справа, що я не християнка. Мої батьки вірили в зовсім інших богів.

     ― Я не вірю в жодних богів. Я вірю тільки, що Есме досі жива на іншому пласту реальності.

     ― Так і є. Всі ми зустрінемось в Каркозі.

     Вони лягли спати в обіймах один одного. Рой відчував приємний запах її волосся, коли спав. Воно нагадувало запах оливкової олії. Вітер шелестів віття за вікном. Так вони лежали, зігріваючи теплом один одного, доки Сандра не прокинулись. Її щоки пашіли червоним рум’янцем. Вона поцілунком розбудила Роя:

     ― Давай займемося сексом.

     ― Ти справді цього хочеш?

     ― Авжеж.

     Рой розщепив ґудзик за ґудзиком на її сорочці, а тоді потягнувся руками до защіпки на бюстгальтері. Груди у Сандри були об’ємними з чорними пипками, які стали, сторч, як тільки він їх почав гладити. Тепла шкіра вкрилася потом. Валькірія застогнала від насолоди. Рой стягнув з неї трусики і відчув, як вона мокріє під ним. Її чорне лобкове волосся закручувалось кучерявими кільцями. Він легко увійшов в її лоно, а тоді почав пристрасно з нею кохатися. Сандра кричала від задоволення, а її очі наповнились сльозами щастя. Закінчили вони швидко, але це був їхній незабутній секс.

     ― Ти нікому не скажеш про це? ― запитала вона і запалила сигарету.

     ― Не скажу, ― Рой дивився на її шоколадні солодкі вуста.

     ― Займатися сексом ― це цікаво, але нам треба вирішити, як діяти далі. Ми не можемо вічність ховатися в мотелі.

     ― Як нам відшукати агента Капер? На це рахунок він залишив нам якісь підказки?

     ― Не думаю, ― Сандра погасила недопалок об підлогу. ― Ми з агентом мали обговорити одну важливу місію. А тепер все пішло догори дном. Лайно собаче!

     ― Розкажи мені, ― наполіг Рой.

     ― Агент Капер мав увійти з леді Боварі у близький контакт. Однак наші плани провалились, ― Сандра натягла трусики, а Рой допоміг їй защепити бюстгальтер.

     ― Хто така леді Боварі? ― на обличчі Роя з’явилася гримаса жаху. Він вже передчував відповідь.

     ― Тамара Боварі ― власниця борделів і стриптиз-клубів, більш відома на прізвисько Біла Вдова. Вона ниточка у гангстерській павутині, яка мала вивести нас на слід Італійця.

     ― Чому саме Біла Вдова? ― Рой пополотнів.

     ― Я не знаю, ― Сандра знизала плечима. ― Можливо, тому що вона білявка і в неї помер чоловік?

     Ні, тому що вона смертоносний павук, що сидить на краю павутини і заманює наївних жертв у свої липкі лабета. Тепер ця сучка мертва.

     ― Ще не все втрачено, ― сказав Рой.

     ― До чого ти хилиш? ― Сандра подивилася на нього підозрілим поглядом.

     ― Я можу вийти на контакт з Тарою... тобто Тамарою Боварі.

     ― Ти нікуди не підеш! ― вигукнула Сандра. ― Це занадто небезпечно.

     ― Я впораюся, ― Рой вже знав, що трапиться далі і почував себе актором на театральній сцені. ― Я лишень недавно в цьому місті, в обличчя мене ніхто не знає. Я зможу втертися в довіру до Тамари і вивідати у неї потрібну інформацію.

     ― Зараз ти ризикуєш своїм життям і життям своєї доньки, ― гнів сочився крізь очі валькірії. ― Італієць бачив тебе в очі. Він полює за тобою і міг домовитися з Тамарою, щоб заманити тебе в пастку. Наші карти биті, Рой. Ми вигадаємо інший план.

     ― Іншого плану не буде, ― заперечив Рой. ― Якщо мені вдалося вкласти в ліжко валькірію, то з Білою Вдовою все вийде найкращим виглядом.

     ― Всі ви чоловіки ― самовпевнені козли, ― сказала Сандра. ― І що ти пропонуєш?

     ― Ти знаєш, де можна знайти Тамару?

     ― Агент Капер говорив мені, що вона частенько заходить у казино «Блакитна лілія».

     ― От і чудово, ― Рой пригадав ті самі золоті літери на парадному фасаді казино. Спогади почали стискатися у тугу пружину.

     ― В такому одязі ти не можеш йти, ― Сандра примружила очі. ― Треба зробити з тебе гарненького красунчика, щоб вона потекла від одного твого вигляду.

     ― Ти мені лестиш, ― Рой усміхнувся.

     ― Не забувай, що чоловіка прикрашає харизма, ― промовила Сандра. ― Забудь своє обличчя, воно і так в тебе красиве. Вдай з себе харизматичного мачо, і все в тебе вийде.

     Рішення було прийняте. Рой пішов в ательє і замовив собі вишуканий костюм. Також він не забув прикупити собі пару шкіряних черевиків. Діло залишилось за малим ― купити дорогі парфуми. У Тамари гострий нюх хижака ― вона швидко розкусить обман, тому про деталі забувати не варто. Треба досконало увійти в роль молодого багатого красунчика. Він відвідав хороший магазин зброї. Продавець знайшов для нього шкіряну кобуру, що защіпалася на ременях, а на прилавку стояв той самий «магнум», з якого він пристрелив біляву сучу потвору. Тим часом Сандра чекала на нього в мотелі.

     ― Дай-но тебе оглянути, ― вона провела поглядом зверху вниз. ― Виглядаєш супер, як Джеймс Бонд.

     ― Банг-банг! ― Рой вдав, що стріляє з пістолета. ― Побажай мені удачі.

     ― Удачі, Рой, ― Сандра помахала на прощання. ― І пам’ятай: відчуєш небезпеку ― тікай щодуху. Побачиш в очах Тамари підозру ― вали звідти. Я буду чекати на тебе в мотелі.

     ― Постараюся не затримуватись.

     Таксі приїхало так швидко, як тільки могло. В білому лискучому лімузині сидів товстий водій, обличчя якого обрамляли довгі густі вуса, що придавали йому схожості з тарганом.

     ― Куди їдемо, сер? ― він усміхнувся, виставивши на показ золотий зуб.

     ― Казино «Блакитна Лілія».

     ― Вирішили розважитись, сер? ― лімузин зрушився з місця.

     ― Хочу зірвати джек-пот.

     ― А ви я бачу шалений гравець, містере...?

     ― Бенксі. Рой Бенксі.

     ― Містере Бенксі, сьогодні ви зірвете куш.

     ― Не сумніваюсь.

     ― Кажуть, удача любить сміливих.

     ― Як сказав один мій знайомий ковбой, життя схоже на горохову зупу: куштуй скільки влізе, головне не обісрися.

     ― Хороша метафора, містере Бенксі. До дідька хороша метафора.

     Лімузин блискавкою доїхав до казино. Водій простягнув масну руку:

     ― З вас готівка.

     ― Візьміть, ― Рой віддав йому грубу пачку зелені. ― Не хочу вам лишати решту на чай, але на коньяк там цілком вистачить.

     ― Дуже вам дякую, містере Бенксі. Візьміть мою візитку. Вам ще їхати назад.

     ― Вона мені не пригодиться, ― Рой вийшов з лімузину і...

     ...його накрило сонячною хвилею світла. Він примружив очі, щоб звикнути до нового освітлення. Нічна прохолода змінилася спекотним полудневим жаром.

     ― Ось, ми нарешті приїхали, ― сказав Том Вулф, вилазячи з машини. ― Як тобі поїздочка?

     ― Пекло та й годі, ― Рой почовгав вперед.

     Він помітив знайому заправку, а навпроти неї бар. Той самий бар, в якому Бенксі перший раз зустрів Тома. Чи то вже було не вперше? Спогади в голові закрутились у спіраль. Ось, саме те, що він так силувався пригадати. Пам’ять ставала на місце. Рой все ближче і ближче підходив до дверей кафе, відчуваючи, що має трапитись не сама солодка сцена в його житті. Він зупинився перед входом.

     ― Чого ти чекаєш, Рой? Заходь, ― Том відчинив йому двері.

     ― Грець з ним, ― Рой переступив поріг.

     Він очікував найгіршого. Бенксі переступив поріг і відчув, як в очах запаморочилось, а наступної миті...

     ...ні, його не вирвало. Нудота, що підступила до горла, моментально зникла. Він опинився в знайомому номері мотеля. Сандра відпочивала на кріслі, заклавши ногу на ногу. В руках вона стискала пістолет. Гаряче дуло дивилося на його макітру.

     ― Тихо, крихітка, ― Рой рефлекторно підняв руки, ― це всього лиш я.

     ― Як усе пройшло? Ти зустрів Тамару? ― Сандра опустила пістолет.

     ― Леді Боварі мертва.

     ― Ти вбив її?

     ― Пристрелив.

     ― Розповідай, як усе було.

     Рой виклав їй усе, що пам’ятав, окрім того дивного випадку, що трапився в чоловічій кімнаті. Про це слід було промовчати, бо Сандрі це б видалося божевільною дикістю.

     ― Павуки... ― обличчя Сандри перекосилось. ― На Бога, Рой, я тебе попереджала, що це може бути небезпечно!

     ― Зі мною все в порядку.

     ― Що не скажеш про твій пом’ятий вигляд.

     ― Те, що сталося, вже не важливо. Тепер у нас є нова ціль ― бар «Самеді». Барон Субота розповість нам, де ховається Італієць.

     ― Це дуже небезпечна гра.

     ― Ми граємо в неї, бо мусимо. Невже хоробра валькірія раптово дала задню?

     ― Барон Субота мене непокоїть більше за всіх, навіть більше за Італійця. Він темна конячка цього міста. Його бояться всі до єдиного гангстери Дарканджелеса.

     ― Цього разу ми підемо двоє, ― сказав Рой. ― Ти ж валькірія...

     ― Ні, ти не розумієш, Рой?! Дідько, ти геть не знаєш, що за механізми керують цим містом.

     ― І що ти пропонуєш?! Сидіти і скніти в цій щурячій дірі? ― Рой грізно глянув на Сандру. ― Час діяти. Якщо не ми їх, то вони нас.

     ― Мабуть, ти правий. Я валькірія і маю навести лад у цьому місті. Час зазирнути в очі смерті.

     ― Значить вирішили. Бар «Самеді».

     ― Головне не поспішати. Після бою з павучихою ти весь палаєш, Рой, тобі треба відпочити.

     ― Згоден. Як тільки висплюся, можна буде продовжити нашу операцію по визволенню Есме.

     Рой заснув важким сном. Його все ще непокоїли маленькі павуки з жіночими головами, навіяні наркотичним станом. Ким же була насправді Тамара Боварі: красивою жінкою, що прикидалася павуком, чи павук, який прикидався красивою жінкою? Крізь пелену нічних жахіть Рой узрів яскраве світло, що світило в темряві.

     ― Батьку? ― озвався мелодійний голос Есме.

     ― Доню, це ти? ― Рой крізь темряву пішов вперед на голос.

     Підійшовши ближче, він розгледів силует Есме, яка схилилася над столом і робила нариси обличчя грифельним олівцем. Джерелом світла була звичайна електрична лампа, яка стояла з правої сторони столу. Есме працювала над рисунком, наводячи жирні контури.

     ― Чому ти ще досі не спиш, Есме?

     ― Чекала доки ти прийдеш, ― вона відклала олівець і глянула на батька. ― Ти знову грав в казино усю ніч?

     ― Я стараюся для тебе, щоб заробити гроші на навчання, ― виправдався Рой. ― Ти ж не передумала поступати у художній університет?

     ― Не передумала, ― Есме випила води з стакана. ― Однак я хотіла, щоб ти більше проводив часу зі мною. Деколи мені буває досить самотньо.

     ― Я знаю, сонце. Ми неодмінно сходимо в парк на вихідні.

     ― Обіцяєш?

     ― Обіцяю. А тепер досить працювати, ― Рой погладив її по голові. ― Вставай, і лягай спати. Тобі треба висипатися, бо попереду екзамени.

     ― Я ще не закінчила малюнок, ― Есме склала губи трубочкою.

     ― Завершиш його завтра.

     ― Завтра не буде ніколи, ― вона встала і зникла у темряві.

     Несподівано Рой прокинувся. До нього поступово прийшло осяяння, що це був лише проклятий сон. Крапельки холодного поту вкрили чоло. Сандра ще спала, скрутившись калачиком на кріслі. Рой відчинив вікно, щоб впустити холодний свіжий вітер. За вікном співали нічні пташки. Своїм моторошним співом вони навівали нову біду.

     Розділ 8

     Барон Субота

     Бар «Самеді» знаходився в середині брудного серця Дарканджелеса. Тут по-справжньому вирувало життя. По вуличках бігали сутенери, пропонуючи роботу красивим кралям, а проститутки підпирали старі цегляні стіни, показуючи свої принади усім на показ. Карлики стояли біля столиків, розміром з дитячий стілець, і пропонували зіграти у різноманітні ігри. Серед таких ігор було колесо удачі. Щоб покрутити його, варто було заплатити лише десять дарканджелскіх доларів, а натомість можна виграти сотню, ба навіть тисячу зелених. Слід також додати, що в таких іграх можливо було дістати хвойду, авто, фішки чи безкоштовний квиток в бар. В шатрах сиділи циганські гадалки, що могли нагадати таке, від чого б очі полізли на лоб. А в звивистому лабіринті ховалися пункти, де можна було продати частину тіла і отримати за це гроші. Особливо тут цінувалися органи: печінка, нирки, шлунок. За помірну ціну приймали фаланги пальців, шкіру, зуби, волосся, очні яблука і навіть яєчники. Найдорожче коштувала голова. Ви скажете, що без голови душа не може існувати? Я скажу вам, що якщо добре пошукати, то в цьому місці можна було продати і душу. Тому знаходились клієнти, які лягали під сокиру. І не було в цьому нічого дивного, що по місту бродили безголові люди. Це була не потворність, а чистісінький дохід. А дохід в Дарканджелесі цінувався понад усе.

     Оминувши повій і карликів, Рой і Сандра підійшли до бару «Самеді», де біля входу стояли дві гігантські волохаті горили у смокінгах. Півмилі займала жива черга, щоб потрапити у омріяне місце. Проте існувала також доріжка для VIP-персон. Сандра з Роєм пішли саме цією стежкою, а бліді змарнілі обличчя грішних душ супроводжували їх злорадними поглядами вперед. Нарешті вони дійшли до охорони, а одна із горил грізно озвалася:

     ― Вимітайтеся! Кінець черги ось там! ― він показав грубим волохатим пальцем на початок вулиці.

     ― У мене є спеціальний допуск, ― Сандра дістала своє посвідчення валькірії. ― Краще не жартувати зі мною, дорогенький.

     ― Елітний загін валькірій?! ― горила насупила брови. ― Це ще що за херня?!

     ― А така херня, волохатий членосос, ― валькірія дістала свій гострий меч. ― Як у агента таємної поліції, у мене є позачерговий доступ до будь-якого смердючого бару у цьому місті. І якщо ти здумаєш порушити закон, я відчикрижу твої яйця, що стечуть кривавим омлетом по твоїм штаням.

     ― А що це за тип біля тебе? ― голос горили став спокійнішим.

     ― Це мій напарник. Він працює зі мною. Чи ти думаєш, що я сама попхаюся у це зміїне кубло?

     ― Чекай хвильку, киця, ― горила дістала рацію і підсунула до вуха. ― Алло, це Смайл, прийом. Як чути? Тут валькірія і її напарник, хочуть пройти через VIP-вхід. Каже, що вони агенти поліції. Зачекай... Так. Так, є посвідчення. Виглядає вороже. Ні, ні, поки не нападає. Меч при ній, на вигляд древній. Ні. Ні. Зрозумів. Чекаю, ― наступила напружена тиша. Раптом в рації роздалося незадоволене шипіння. ― Це Смайл. Зі мною валькірія. Так, барон, я передам. Кінець зв’язку.

     ― Що він сказав? ― валькірія намагалася сховати занепокоєння.

     ― Барон Субота запрошує вас всередину, але при одній умові, ― промовила горила.

     ― Якій ще умові?

     ― Ви вділите йому кілька хвилин свого дорогоцінного часу.

     ― Ми саме й збиралися навідати його.

     ― От і добре. Можете заходити, ― горила недобре глянула на Роя.

     Напарники ступили у напівтемряву і помітили в гардеробній сороконіжку, що приймала норкову шубу від клієнта. Оминувши сороконіжку, вони опинилися в клубі із сірим димом, що заповнював залу по пояс. На залізних жердинах танцювали стриптиз оголені кролиці в білосніжних шубках. Кози в чорних еластичних костюмах, що підкреслювали їхні форми, розносили алкогольні коктейлі і снеки для клієнтів. Стіни в приглушеному червоному світлі були розписані невідомими чорними символами, від яких у валькірії похолоділа кров. Від тих символів текла зла енергія, яка затуманювала розум і душу. На шкіряних диванах під спів дивних голосів відпочивали голі клієнти: жінок розважали рогаті мускулисті козли, а чоловікам гріли душу сексуальні телиці з пишним вим’ям. Далі в тумані плавала барна стійка, де бармен розливав алкоголь. Жінки залпом випивали вміст кухлів, а те, що не залітало в рот, стікало по грудям. В Роя від їхнього вигляду прокинувся чоловічий інстинкт, але він одразу взяв контроль над собою. Сандра схопила його за руку, щоб не загубити у цій примарній імлі. Їй здалося, що десь в тумані бігають маленькі волохаті створіння з закрученими хвостами. Вона і Рой продиралися крізь імлу, Тримаючи міцно долоні один одного, а гості зустріли їх недоброзичливими поглядами.

     За імлою Барон Субота вже чекав на них перед пишним столом, заваленим випивкою і їдлом. Він був одягнутий у старовинний фрак із мідними ґудзиками, а на голові носив високий циліндр. Його висохла шкіра нагадувала жовтий пергамент. Вона обтягувала череп із гострими вилицями, що тримався на худорлявій шиї, з якої випирав кадик. Очей в нього не було ― замість них дивилися чорні непроглядні вирви нічної темряви, а його ніс нагадував темну піраміду, розділену білою кісточкою. Копиця чорного волосся водоспадом стікала по спині, а хвилясті струмки протікали попри гостроверхі вуха. Срібно-золоті зуби ненаситно поїдали харч, а жирний тваринний сік стікав по куточкам сірих губ. Кістлявою рукою барон Субота тримав патерицю, вершину якого прикрашав гроб із срібним хрестом. До речі, його гладкий пергаментний лоб теж прикрашав чорний витатуйований хрест. Барон вливав в свій бездонний живіт кухоль за кухлем і зупинився лише тоді, коли агенти підійшли до нього впритул.

     ― Сідайте, любі гості, ― барон запросив їх за стіл. ― Я вже давно на вас чекаю.

     ― Ви ― барон Субота? ― валькірія неохоче сіла. Вона міцно стиснула меч в руці. Рой присів поруч біля неї.

     ― Так я, ― барон схрестив пальці. Його голос линув, немов з глухої пустки. ― Але мені більше подобається, коли мене кличуть Самеді.

     ― Самеді, цікаве ім’я. А мене звати Рой.

     ― Дуже приємно, Рой. А прекрасну леді?

     ― Сандра, ― валькірія вклонилась.

     ― Рой і Сандра, як власник цього закладу, я хотів дізнатися, що привело агентів таємної поліції в мій клуб?

     ― Наша розмова має залишитись в таємниці, ― сказала валькірія.

     ― Ну, звичайно, ― Самеді кивнув і дивна усмішка заграла на його обличчі.

     ― Нам потрібна інформація, ― Рой намагався дивитися куди завгодно, тільки не в пусті зіниці барона, від яких віяло надприродним холодом.

     ― Дуже добре, любі гості, ― Самеді запхав до рота здоровий кусень свинячого шалику і облизав кістляві пальці. ― Можете пригощатися, якщо бажаєте.

     ― Ні, ми відмовимось, ― наполягла валькірія.

     ― Ви нехтуєте моєю гостинністю? ― Самеді випив оранжево-багряний скотч, налитий у скляний стакан, з якого стирчала довга куля грубого калібру.

     ― Ми не можемо нехтувати нашими правилами, коли знаходимось на службі, ― спохватився Рой.

     ― Як, я вас розумію, ― Самеді кивнув і поправив циліндр на голові. ― У мене теж є свої правила. Ось одне з них: бачите цей стакан, з якого стирчить куля?

     ― Бачимо, ― промовили агенти в один голос.

     ― Одного разу цією кулею мені прострелили череп, ― Самеді погладив патрон. ― Нападник стріляв з крупно-каліберної зброї. Він думав, що може вбити мене, блядьський виплодок, уявляєте?! Але мертві не вмирають, хіба це не дотепно? А? Чого мовчите, немов язики проковтнули? Так, того дня я і справді загинув, але тривало це тільки одну коротку мить, доки темрява не поглинула мене, а тоді я знову ожив. І тепер моя смерть прикрашає цю склянку, ― Самеді налив туди ще кривавого скотчу, ― відтоді у мене завелося правило: я п’ю до дна, відчуваючи смак життя, і навіть смерть не прострелить цієї насолоди.

     ― Красиво сказано, ― бовкнув Рой.

     ― От, бачиш, Сандра, ми хлопці можемо між собою порозумітися. То може ми нарешті вип’ємо?

     ― Не сьогодні, ― заперечила валькірія.

     ― Як знаєте, ― мовив Самеді і випив скотч. ― То може перейдете до справи? Яка інформація вас цікавить?

     ― З в’язниці незаконно втекло кілька в’язнів, які мали відбувати довічне ув’язнення, ― провадила розмову Сандра. ― Ми знаємо, що вони тепер переховуються в Дарканджелесі.

     ― Хто переховаються? ― Самеді задумливо погладив підборіддя. ― Деталі, любі друзі. Мене цікавлять деталі.

     ― Їх було четверо, ― промовив Рой. ― головного звати Італієць. З ним було ще два чоловіки і жінка.

     ― Жінку звали Елайза, а тих двох ― Коханець і Керміт, ― продовжила Сандра.

     ― Ось, як, ― барон Субота усміхнувся. ― Що ж, якщо вам все відомо, то які до мене можуть бути питання? Перед вами відкрито ціле місто. Шукайте і знайдете.

     ― Нам відомо, що ти знаєш, де їх можна знайти, ― наполіг Рой.

     ― Ні, не знаю, ― барон знизав плечима. ― Не маю жодного поняття.

     ― Що тобі треба? ― по-звіриному глянула на нього валькірія. ― Що ти хочеш отримати за інформацію? Гроші? Ми заплатимо тобі двічі більше, ніж тобі дає Італієць, щоб ти мовчав.

     ― Крихітко, бога смерті гроші не цікавлять, ― сказав Самеді.

     ― Тоді чого ти бажаєш? ― запитав Рой.

     ― О, любий мій друже, я багато чого хочу, багато такого, що ти навіть не в змозі уявити, ― барон Субота втупився пустими зіницями в Роя. ― Що потрібно богу смерті? Душі смертних. Можливо, це б освіжило мою пам’ять.

     ― Наші душі ти ніколи не отримаєш, Самеді! ― вигукнула валькірія. ― Ти вже висмоктав усе лайно з цього міста і тобі досі мало?

     ― Ні, не все, ― заперечив барон. ― Сюди приходять весь час нові, і нові душі. Це безкінечний потік. Ніхто не змушує їх заходити в Дарканджелес. Вони з’являються у місто по власній волі, щоб отримати небувалу насолоду. Тут можна досхочу грати в казино, бавитися з повіями. Люди готові за насолоду продати власну душу, ну і нехай! Це їхнє право. А я лише виконую роль лихваря, що збирає податки.

     ― І доїдаєш душі тих, хто вгрузнув в брудний вир цього міста гріхів, ― засичала валькірія.

     ― Повторюся, вони самі вибрали свій шлях, ― сказав Самеді. ― А я лише виконую обов’язки бога смерті, які поручили мені Хранителі.

     ― А якщо Хранителі дізнаються, що ти ховаєш у місті втікачів? ― втрутився Рой. ― Це теж входить в твої обов’язки?

     ― Хлопче, не ліз куди не просять, ― барон Субота покрутив в руці склянку. ― Такий мізерний черв’як, як ти, навіть не знає, з ким має справу. Я просто розтрощу твою голову об цей стіл, а потім вип’ю твою душу і ти будеш вічно конати у мороці.

     ― Легше, Самеді! ― заступилась Сандра. ― Мій напарник правий. Рано чи пізно ми вияснимо, чи ти причетний до банди Італійця. І навіть не пробуй прикидатися дурником, в цьому місті мураха не проповзе без твого відома. Викладай все, що знаєш, бо інакше будеш мати справу з Хранителями.

     ― Ось як ви тепер заговорили, ― чорний крижаний туман полинув з пустих очей Самеді. ― Я з самого початку був з вами люб’язний, а ви ось так відплатили за мою гостинність... Зрозуміло. Та в мене теж є що вам сказати, любі друзі. І справді в Дарканджелесі є багато волоцюг, що ховаються від закону. Та за всіма не встежиш, бо одні йдуть далі своєю дорогою, другі повертаються, треті зариваються у нори, і більше їх ніхто не бачив. В місті темних ангелів відбувається дивні і жахливі речі. А мене є справи важливіші, чим ходити за кожним, і дивитися, чим він займайтеся. Доля і так знайде його рано чи пізно, а я буду тут, як тут, щоб взяти те, що мені належить. Однак, якщо ви хочете когось знайти, але я не впевнений, що це ті, кого ви шукаєте, то я б заглянув в готель «Меріголд», яким заправляє містер П’ятниця. На самому верхньому поверсі знаходиться його пентхаус. Він влаштовує там закриті вечірки для самих багатих жителів Дарканджелеса. Це хороше місце, щоб заховатися. Якщо ваші в’язні знали куди тікати, значить їх хтось покриває.

     ― Ти правий, за ними хтось стоїть, ― погодилася валькірія. ― Італієць не зміг би провернути все це сам. Йому допомогли.

     ― Підозрюю, що це цілком міг бути містер П’ятниця, ― допустив Самеді. ― Якщо дізнаюся, що він за моєю спиною провернув темне дільце, то особисто відкручу йому голову, а потім вип’ю його криваву гнилу душу до останнього ковтка.

     ― А як нам потрапити на закриту вечірку, якщо у нас немає допуску? ― запитала Сандра. ― Туди так просто не попадеш, треба мати ордер на обшук, а це ще купа часу на бюрократичну волокиту. У нас немає стільки часу, Самеді.

     ― Що ж я можу вам допомогти, ― до барона вернувся хороший гумор, ― але це буде мати хорошу ціну.

     ― Душі ми не продамо, ― Рой з підозрою подивився на нього.

     ― Ніхто не просить вам продавати душі цілком, ― барон Субота вичавив блюзнірську усмішку. ― Лише один ковточок.

     ― Що?! ― в нутрі валькірії запалав гнів. ― Я відсіку тобі голову своїм священним мечем, Самеді, клянуся Богом.

     ― Клястися Богом великий гріх, юна валькірія, хоча я і люблю гріхи, бо це додає мені роботи, ― спокійним тоном озвався барон і погладив своє темне волосся. ― І як ти збираєшся вбити бога смерті? Звучить як дотепний жарт. Але якщо вам не подобається моя пропозиція, то можете котитися під три чорти. Мені ваша історія про Італійця остаточно остогиділа.

     ― Нам треба подумати, ― грубим голосом пробурчав Рой.

     ― Вирішуйте тут і зараз. Ой, а що це в мене?! ― барон здійснив помах руками, як вмілий фокусник, і в його долоні з повітря з’явились два блискучі золоті квитки. ― Це ваші перепустки в пентхаус. ― Другою рукою Самеді дістав з кишені свого піджака дві чарки. ― Все, що вам треба ― лише дмухнути в чарчину. Ніяких диявольських контрактів, ніяких смертельних підписів, ніяких відьмацьких ритуалів. Лише один подих, і все. ― Барон поставив пусті чарки на стіл. ― Можливо, Італієць від вас лише на відстані одного подиху.

     ― Ти інтригуєш і брешеш, Самеді, ― Сандра з підозрою дивилася на чарки.

     ― Можливо брешу, можливо ні, ― Самеді позіхнув, а вилиці черепа заскрипіли. ― Я і так виклав забагато інформації.

     ― Кажеш, містер П’ятниця все влаштував? ― Сандра глянула в чорні діри барона і холодний жах пройняв її тіло.

     ― Я так вважаю, дорогенька, ― Субота відкинувся на спинку дивана. ― Я б йому не довіряв. Цей пройдисвіт все щось затіває. Поняття не маю, які мерзенні справи творяться в його пентхаусі.

     ― Отже, нам треба туди потрапити, ― Рой зачаровано глянув на чарки.

     ― Треба, ― погодився Субота. ― Можете його розпитати, може він щось чув про Італійця. Але спершу ви маєте купити у мене квитки.

     ― Вмовив, сучий син! ― валькірія стукнула по столі і підсунула до себе пусту чарку. ― Кажеш, треба лише дмухнути туди?

     ― Так, просто дихни туди, ― сказав барон.

     Валькірія зробила так, як він сказав. Вона дихнула в чарку, і не відчула жодного ефекту. Натомість її стакан заповнився білою млою, що закрутилася у вихор. Барон Субота схопив у руки чарку і проковтнув імлу. На мить в його пустих очах мигнули зелені вогники.

     ― Тобі не обов’язково це робити, Рой, ― Сандра поплескала його по плечу. ― Я сама навідаю містера П’ятницю.

     ― Саму я тебе туди не пущу, це занадто небезпечно, ― Бенксі підсунув до себе чарку.

     ― Я не хочу, щоб ти ризикував сам знаєш чим.

     ― Тому я іду з тобою, бо ризикую сама знаєш чим.

     ― Ви двоє щось від мене приховуєте, ― втрутився в діалог барон Субота. ― Маєте секрети чи не так?

     ― Це тебе не стосується, Самеді, ― сказав Рой і дихнув в чарку. ― А тепер жени наші білети.

     Друга чарка теж наповнилась білою імлою. Барон проковтнув вміст і облизався:

     ― Аж мізки освіжились. Тримайте ваші квитки.

     Валькірія забрала білети. Самеді вгризся зубами в курячу ніжку, запиваючи алкоголем. Рой навіть не хотів доторкнутися до їжі, а від одного тільки вигляду бога смерті у нього пропав апетит.

     ― Можете йти розважатися з кролицями, любі друзі, я вас тут більше не тримаю, ― барон Субота облизав жирні пальці. ― Або можете поїсти зі мною, і запевняю, що вам це не буде коштувати жодного ковтка душі.

     ― Нам вже набрид твій цирк, Самеді, ― валькірія встала зі столу. ― Ходімо, Рой.

     ― Не тобі мене судити, люба кицю.

     ― Спостерігачі дивляться за тобою.

     ― Як і за вами двома, любі друзі.

     На душі стало легше, коли вони покинули диявольське місце, яким заправляв барон Субота. Щось в тому клубі було лихого, що змушувало нутро вивертати назовні. Напарники не вірили, що так легко змогли вивідати інформацію у цього пройдисвіта, проте справжню ціну їм належало заплати сповна. Та про це ви дізнаєтеся згодом.

     Готель «Меріголд» був високою шпичастою будівлею з широкими скляними вікнами, а парадний вхід підпирали мармурові колони. Готель був настільки високий, що його вершина проколювала свинцеві хмари, які густим комом звивалися у химерному танці. Ходили слухи, що багатоповерхівка стала новою Вавилонською вежею, а десь там на самій верхівці відкривались нові незвідані виміри. Та все це були звичайні вигадки. Не було там нагорі жодних богів, лише купка грішних душ, що з ранку до вечора влаштовували вакханалію. Можливо, що дух Вакха і справді витав в тих місцях, але він був лише непомітним гостем на вечірках.

     Рой і Сандра зайшли у вестибюль. На диво, тут було доволі тихо і спокійно. На рецепції сидів молодий чоловік, що читав товсту газету. Він одразу звернув увагу на нових відвідувачів, відвівши погляд від чорно-білого тексту.

     ― Вам куди? ― поцікавився рецепціоніст.

     ― Нас цікавить містер П’ятниця, ― озвалася валькірія. ― Він тут проживає?

     ― Так, міс, ви потрапили у правильне місце, ― молодик кивнув. ― Бажаєте зняти кімнату?

     ― Ми прийшли в гості, кімнати нас не цікавлять, ― промовив Рой.

     ― А у вас є квитки? ― поцікавився рецепціоніст. ― Справа в тому, що містер П’ятниця не любить незваних гостей приймати у свій пентхаус.

     ― Авжеж є, ― запевнила Сандра.

     ― Тоді вам слід проїхатися ліфтом на 666-й поверх, ― поділився інформацією молодик. ― І це буде коштувати вам всього 666 доларів.

     ― Скільки?! ― на обличчі Роя з’явилося нерозуміння.

     ― Це не такі великі гроші для клієнтів готелю «Меріголд», ― запевнив юнак, ― бо у нас тільки високоякісне обслуговування.

     ― Хто вигадав платити за ліфт? ― запитала валькірія.

     ― Так вирішило керівництво. Справа в тому, що поїздка на самий верх забирає багато електроенергії. А до містера П’ятниці кожен день навідується хтось новий. Логічно, що за електрику хтось має заплатити.

     ― Ми з поліції, ― сказала Сандра.

     ― Перепрошую, але не я придумав ці закони, ― молодик знизав плечима. ― Звертайтеся до керівництва.

     ― У вас є тут камери спостереження? ― Рой озирнувся навколо.

     ― Є, ― підтвердив рецепціоніст.

     ― Ми маємо глянути записи з камер спостереження.

     ― На жаль, туди можна заходити лише з дозволу керівництва. Такі тут закони. Якщо ви з поліції, то для вас буде легко дістати таку перепустку.

     ― А де зараз це довбане керівництво знаходиться? ― Рой поміряв молодика поглядом.

     ― Все керівництво зараз на вечірці у містера П’ятниці. Вам треба піднятися на 666-й поверх.

     ― Лайно собаче! ― Сандра впилася пальцями у рецепційну стійку. ― А ближче нікого немає?

     ― На жаль, нікого, ― заперечив молодик. ― Але ви можете піднятися сходами...

     ― Ще чого! ― вигукнула валькірія. ― Ми поїдемо ліфтом. Ходімо, Рой.

     ― Вам треба пройти в кінець коридору і повернути праворуч.

     ― І без тебе розберемось.

     В приміщенні з блідими стінами по обидві сторони стояли ряди ліфтів, що чекали на гостей. Деякі з них були зайняті: над ними горіла червона лампочка. Електронні таблички підказували на якому поверсі зараз знаходиться ліфт. Сандра натиснула кнопку ліфта, над яким горіла синя лампочка. На його електронному табло зависло число «27». Коли загудів рев механізму, число поступово зменшувалося і зменшувалося, доки не досягло нуля. Тоді двері ліфта відчинились, а в салоні було пусто. Валькірія першою зайшла всередину, а за нею послідував Рой.

     ― Прошу внести суму, ― озвався механічний голос.

     ― Заткнись, залізяка, ― Сандра дістала карточку брудно-жовтого кольору і вставила в щілину.

     ― Суму успішно сплачено, ― ліфт зачинив двері. ― Натисніть на потрібну вам кнопку, і гроші автоматично спишуться з вашого рахунку.

     Сандра оглянула довжелезну панель з мідними кнопками. У верхньому правому куті знаходилась кнопка «666». Вона натиснула на неї. Ліфт видав звук, схожий на гудок паровоза, і кабіна рвонула вгору, набираючи швидкість.

     ― Як ти завела його? ― поцікавився Рой.

     ― В мене є з собою електронна карта, ― промовила валькірія.― Електронні гроші не надто популярні в Дарканджелесі. Такий механізм оплати доступний лише для самих багатих. Розплачуватись електронними грошима можна лише в самих елітних готелях і ресторанах. Якщо б хтось дізнався, що у мене є карта, то пішов би на будь-які брудні речі, щоб дістати її. Тому я ніде її не афішувала.

     ― Зрозуміло, ― Рой кивнув головою. ― Доки ми їдемо, може поділишся даними, як ти опинилася в Ньюарку?

     ― Ти знайшов влучний час, щоб завести про це розмову, ― валькірія насупила губи.

     ― Ні, справді мені цікаво. Може ти колись плавала на древніх драккарах і билася разом із мужніми вікінгами у смертельному бою?

     ― Все це красиві казки. Валькірією я стала вже після своєї смерті. Все своє життя я віддала службі поліції. Однак із цим словом пов’язана одна кумедна історія, ― Сандра усміхнулася. ― Коли я прийшла працювати у поліцейський відділ серед колективу не було жінок, окрім мене. Звичайно, що чоловіки одразу знайшли в мені небувалий інтерес. Однак незважаючи на всі їхні пристрасні погляди, жодному із них я не подарувала своє симпатії... Хоча, зачекай. Там був один дотепний красунчик на ім’я Біллі. Біллі Маккей. Він мав чорняве кучеряве волосся і завжди любив жартувати.

     ― І ти жодного разу з ним не переспала? ― перервав її Рой.

     ― Що ти, ― Сандра махнула рукою. ― Це не в рамках правил спати з кимось із напарників. Служба є служба.

     ― Ти завжди так кажеш, ― Рой захихотів. ― І звичайно ці правила ти придумала сама у своїй голові.

     ― Ти чудово знаєш, що у мене з дитинства були болючі відношення з чоловіками, тому відтоді я не довіряла жодному членососу, наскільки б сильно він мені не подобався. Не бери це на свій рахунок, Рой. Ти виключення з правил.

     ― Вибач, що задів твої почуття Сандра.

     ― Нічого страшного.

     ― Продовжуй. Ти закінчила на розповіді про Білла.

     ― Так, авжеж. Білл бува клеївся до мене і розповідав свої улюблені сексуальні жартики, але я була строга до нього, як і до всіх хлопців у відділі. Відтоді мене прозвали валькірією. Це прізвисько надовго прилипло до мого імені. Частково хлопці були праві, я й справді любила, коли кров кипить у жилах, наздоганяючи чергового злочинця на патрульній машині. Хоча мене не допускали до кримінального відділу, але шеф дозволив взяти кожному по «мертвому» ділу, щоб розвинути у своїх працівниках детективні навички. Якщо ти не знаєш, то «мертвими» називають ті справи, що давно лежать в архіві, а поліції не вдавалося знайти достатньо доказів, щоб розкрити справу. Я взяла собі одне таке діло, в якому фігурувала Роза Белл, яка працювала медсестрою в державній клініці. Як зараз пам’ятаю їй було всього 24, вона пішла з дому 28 червня на нічне чергування і не вернулась. Правда відкрилась, як тільки подзвонили з лікарні, де працювала Роза. Її батьки забили на сполох, бо були впевнені, що вона пішла на роботу. Подзвонили на мобільний ― телефон не відповідав. Копи вияснили, що вона пішла через парк, щоб скоротити дорогу: напевне поспішала. Поліція не знайшла тіла. Минуло десять років і про Розу Белл всі забули. Окрім мене. Я нюхом відчувала, що її схопив маніяк. У вільний час прийшлося допитати старих свідків, копатися в доказах, але не буду всього переказувати, скажу лише, що мені вдалося напасти на слід вбивці. В його саду знайшли кістки Рози Белл, як і ще кількох трупів, що належали розчленованим жінкам. Завдяки моїй кропіткій роботі цей хворий членосос сидить за ґратами. А з вигляду миленький чоловік, років 45.

     ― До біса життя несправедлива річ. Чому від рук погані вмирають хороші дівчата?

     ― А ти уяви, що цей псих ― твій сусід. Ти мило спілкуєшся із ним кожен день і навіть не підозрюєш, що він холоднокровний виблюдок, який ґвалтує і розчленовує жінок. Ти не знаєш, що чи хто ховається за дверима його житла, думаєш, що він хороший, як всі, а він тим не менше бажає тобі хорошого дня і йде шукати нову жертву, щоб задовольнити свої хворі бажання. Та мова навіть не про чоловіків. Серед жінок теж трапляються психопатки. Повір моєму досвіду роботи в поліції.

     ― Цілком тобі вірю, Сандра. Я переконався на власному досвіді і перестав довіряти людям. Я не знаю, що коїться в їхніх головах, що за таргани там повзають, і знати того не хочу.

     ― Тепер ти знаєш, чому я не сплю із чоловіками і завжди ходжу з пістолетом. Ці упирі непомітні, але вони повсюди. Ось що жахливо.

     ― Правду говориш. Глянь-но, ми пересікли відмітку в триста поверхів, ― Рой вказав пальцем на електронне табло.

     ― Що ж, ми вже оминули півдороги, ― валькірія потерла долоні.

     ― І знову ти вислизнула від відповіді.

     ― Ти все про те, ― Сандра неохоче відвела погляд вниз. ― Не було в моїй смерті нічого цікавого. Слухай. Я дізналася, що мій солодкий братик Енріке планує пограбування банку. Як виявилось, у тому плані окрім Коханця брав участь Італієць зі своєю бандою.

     ― І Керміт теж там був?

     ― Так.

     ― Як цікаво... ― Рой замислився. ― Виходить, що вони давно були знайомі. І весь цей час ці негідники працювали разом.

     ― Це можливо, ― погодилася валькірія. ― Ми точно не знаємо скільки злочинів вони здійснили разом, але ще за земного життя покидьки буди компаньйонами.

     ― А що трапилось далі?

     ― Я була наготові, коли дізналася, що Коханець знову заварив брудну кашу. Завдяки своїм талантам мені вдалося у його дружків багато вивідати про справу. Моє авто успішно простежило за бандитами. Вони кинулися до банку, їх чорні латексні рукавиці були перев’язані скотчем, щоб ненароком не злетіли з рук, а на голову начепили клоунські маски, щоб ніхто не впізнав їх в лице. В машині тим часом залишився водій. В них було близько 15-ти хвилин, щоб вчити грабіж. І Енріке все чудово спланував, проте не врахував, що я буду на місці раніше за копів. З пістолетом в руках я хутко кинулася до жовтої машини. Водій помітив мене, вискочив з авто і почав палити. Щось в той день пішло не так, не знаю, що саме. Може спекотна погода, чи сказалася перевтома на роботі, чи я перенервувалась і почала паскудно стріляти. Жодна з моїх куль не влучила в того виблюдка. А він стріляв вправно. Кулі розпороли живіт. Я завалися на гарячий асфальт, а далі все було, як в тумані. Біла пелена і яскрава пустка. Ось так все і було.

     ― Трагічна історія, ― в голосі Роя застрягла нотка суму. ― А ти запам’ятала обличчя вбивці?

     ― Ще б пак. Пам’ятаю шкіру, як молочний шоколад, і білки очей налиті кров’ю. До біса вправний стрілець. Прямо як Ідріс Ельба в тому фантастичному бойовику. Знайду його і помщуся за свою смерть.

     ― Як думаєш, де він зараз?

     ― Гадаю переховується в Дарканджелесі: сюди рано чи пізно потрапляють усі вбивці, якщо їх не ув’язнили.

     ― То ось чому ти рвешся знайти Італійця. Тобі потрібна інформація.

     ― Як і тобі.

     ― Дивись, ми вже майже на місці, ― відмітка перескочила 600-й поверх.

     ― Тримай пістолет на готові. Скоро двері відчиняться. Ніколи не знаєш, хто чатує за ними.

     Наступила напружена тиша. Ліфт невтомно гудів. Будь-якої миті могло трапитися все, що завгодно. Може за дверима їх очікував кілер з автоматом або слизька потвора з довгими щупами, або вогняна саламандра, або зграя голодних розлючених... Трапитись могло що завгодно. Відмітка перескочила 660-й поверх. Напарники направили пістолети на двері. 661, 662, 663. Напруга зростала. І ось наступив той самий довгоочікуваний момент, коли пролунав гудок паровоза і двері ліфта відчинились. Переполохані мурахи пробігли по спині Роя. Гачок пістолета став слизьким в його руках. Та за дверима нікого не було. Це був хороший знак.

     ― Хух, пронесло, ― валькірія полегшено зітхнула. Вона вискочила з ліфта.

     ― Не спіши, ― Рой покинув кабіну і озирнувся по сторонам.

     Гаптовані сріблом двері з міцного броньованого металу охороняли двоє мускулистих здорованів. Їх незворушні погляди прикривали чорні окуляри з золотими оправами. Охоронці були одягнуті у смокінги з чорними сорочками і білими краватками. Один із них палив цигарку, а другий склав руки в боки, застигши у загрозливій позі.

     ― Дивись, Мет, у нас гості, ― сказав той, що курив сигарету.

     ― І без тебе бачу, Сем, ― він присунув руку до кишені, щоб у зручну мить вихопити пістолет.

     ― Привіт, хлопці, ― Рой підійшов до них на відстань кількох метрів. ― Тут мешкає містер П’ятниця? Чи не так?

     ― Ви прийшли по адресу, ― озвався Сем і кинув недопалок в урну. ― Вечірка закрита. Вхід тільки по запрошенню.

     ― У нас є квитки, ― валькірія дістала два позолочені папірці.

     ― Дай-но гляну, крихітка, ― Мет вирвав у неї з рук білети і глянув на них, примруживши праве око. ― Вони справжні.

     ― Можемо зайти? ― Рой згорав від нетерпіння.

     ― Зачекай хвилинку, ― охоронець постукав тричі в двері. ― У нас гості! Рухайтеся, хлопці!

     За дверима почулося клацання замків. Хтось повернув ключ в шпарині. Охоронці відійшли вбік. Метал заскрипів, немов прокинулась пантера. Перед входом чекало ще троє охоронців, озброєних автоматами.

     ― Ласкаво просимо на вечірку до містера П’ятниці! ― охорона провела їх всередину. ― Обережно, леді, не спіткніться об поріг. Містер П’ятниця приєднається до вас через хвилину. А ось і він! ― один із охоронців кивнув головою в сторону азіата середнього зросту.

     Усміхнений азіат в піджаку пісочного кольору і широких штанях підійшов до Роя з люб’язною усмішкою і потис йому руку. Він помітив, що весь верхній ряд зубів був покритий сріблом, а нижній золотом. Такою щелепою можна розкусити метал. Містер П’ятниця мав чорне волосся заплетене в косинку, дрібні вусики і тонку борідку, яка сивою павутинкою сповзала по гострому підборіддю.

     ― Вітаю, чарівна міс! ― містер П’ятниця поцілував руку валькірії. ― Я просто божеволію від вашої вроди!

     ― Ви мені лестите, містере П’ятниця, ― на смуглих щоках Сандри проступив червоний рум’янець.

     ― Моя дружина така скромна, ― Рой обійняв її за талію, а валькірія поспіхом відштовхнула його руку.

     ― О, то ви одружені?! ― П’ятниця блиснув вузькими очима з крихітними зіницями. ― Не помітив обручок на ваших руках... Хоча в наш прогресивний вік такі дрібниці вже не в моді. Ходімо далі, друзі, я покажу вітальню.

     У вузькому коридорі із вишуканими червоними багетами, по якому вів гостей П’ятниця, сиділи напівголі молоді дівчата із блідими змарнілими обличчями, на яких висипали тонну косметики, щоб прикрити синці, вугри і дрібні подряпини. Так дівчата більше походили на розфарбованих ляльок, чим на живих людей, бо всередині їхні душі були пустими, майже мертвими. Вони дивилися на новоприбулих клієнтів жалісними поглядами, в якому не було нічого більшого, окрім смутку і розчарування. Рой помітив, що в одної із юних красунь не було носа, а замість нього зяяла чорна трикутна діра. П’ятниця дістав тонку бамбукову паличку і почав ляскати їх по плечах. Дівчата стали підніматися на ноги, що нагадували худорляві прутики.

     ― Вставайте, хвойди! Чого розсілися! ― палиця свистіла у повітрі і з плямкотом била по тілах. ― Скільки вам казати, що коли приходять клієнти, ви маєте стати в струнку лінію, а не сидіти, ніби срете в туалеті! А з тобою що не так? ― П’ятниця зупинився біля блондинки з блакитними очима. Він глянув їй між ніг. ― Я говорив, що ти маєш ходити без трусиків? Говорив чи ні?! Відповідай, лярва!

     ― Вибачте, містере П’ятниця, але... ― білявка запнулася.

     ― Ніяких але! ― П’ятниця засунув палицю їй в труси і почав стягувати вниз. ― Клієнти мають бачити твою пуцьку. Фу, ну і гидота! Ти забула поголитися!

     ― Вибачте, містере П’ятниця, ― білявка опустила очі додолу.

     ― Вибацте, вибацте, ― перекривляв її азіат. Він засунув бамбук їй між ніг. ― Так приємно?

     ― Приємно, ― здавалося, що в неї зараз з очей покотяться сльози. Від болі вона стиснула бедра.

     ― Скажи, що ти брудна хвойда.

     ― Я брудна хвойда, ― ледь вичавила з себе білявка.

     ― От і добре, ― П’ятниця ляснув її палицею по голій сідниці. ― А тепер біжи в гримерку і поголи свою пуцьку. Може саме тобі сьогодні прийдеться розважати нових клієнтів.

     Білявка в сльозах вибігла по коридору.

     ― Чому ви з нею так суворо обійшлися? ― голос Сандри кипів від гніву.

     ― Шлюха має знати своє місце. Правильно я кажу, дівчата?

     ― Правильно! ― в один голос озвалися вони.

     ― А що з трапилось з тією дівчиною? ― Рой вказав пальцем на проститутку з чорною трикутною дірою.

     ― Вона хворіє сифілісом, ― признався П’ятниця. ― Справа в тому, що в мене вистачає клієнтів, які люблять... так би сказати... екзотичні насолоди. Хтось любить трахати хвойду з сифілісом, це їх більше збуджує.

     ― А вони хіба не заражаються від цього? ― здивувалася валькірія.

     ― Поки що жоден мій клієнт не постраждав, клянуся друзі, ― П’ятниця сховав свою палицю назад в піджак.

     ― Хіба це можливо? ― Рой глянув на бідолашну безносу дівчину.

     ― Секрет фірми, ― П’ятниця оголив сріблясто-золоті зуби. ― Вам приглянулася якась дівиця? А може дві? Ту з сифаком віддам за півціни. Вона вміє добре брати в рот.

     ― Поки що відмовимось, ― процідила валькірія. ― Ходімо далі.

     ― Ходімо, друзі, ― азіат покрокував вперед. ― Я пригощу вас чудовими коктейлями з агави. Вони добре тамують спрагу.

     ― А де ви берете проституток? ― поцікавився Рой.

     ― У нас все законно, ― П’ятниця провів гостей у вітальну. ― Ми купляємо їх у кіностудії. Боси продають гарненьких дівчат, з яких виходять нікудишні актриси. Дівки самі на це йдуть, бо розуміють, що рано чи пізно їх випруть на вулицю. Вони підписують контракт, а ми беремо їх гаряченькими.

     ― Ви знаєте мадам Боварі? ― озвалася валькірія.

     «Покійну мадам Боварі», ― подумав Рой.

     ― Ще б пак! ― обличчя П’ятниці засяяло. ― Ми орендували в неї кілька пансіонатів для зйомок порнофільмів. Вона пропонувала нам своїх проституток, як актрис другого плану, так би мовити, і просила невелику суму за їх роботу. Відзняті фільми на повну крутилися в кінотеатрах, а боси студії були раді новому напливу людей. Декілька ексклюзивних картин нам вдалося зняти на кіностудії. До речі ми шукаємо нових інвесторів. Кращих інвестицій в Дарканджелесі ви не знайдете.

     Вітальна була пишною просторою залою, в якій би помістився легіон римлян. Пентхаус вражав своєю розкішністю. Дошки під ногами скрипіли, встелені дорогими персидськими килимами. Виточені з жовтого каменю сходи вели на верхні поверхи, а перила були зроблені з яскравого смарагду, що виблискував на сонці. Білі штори з паруси були припнуті золотими кільцями, а величезне прямокутне вікно, яке нагадувало акваріум, відкривало вид на площадку з басейном і місцевим баром, осяяне соковитим золотавим апельсином в блакитній лазурі. Від яскравих сонячних променів аж різало в очах. Рой би ніколи в житті не подумав, що така краса ховається в тіні похмурих хмар, що темною завісою нависли над зловісним містом. Більшість людей так і не зможе побачити цієї небувалої краси; вони так і залишаться скніти під хмарами, заглибившись у свої химерні бажання.

     ― Ходімо, гості, я покажу свою перлину, ― П’ятниця відчинив круглі двері, запросивши назовні. Повітря повіяло морським бризом. ― Тут ми почуваємося справжніми богами цього чудового міста. Вмощуйтеся, а я принесу коктейлі.

     ― Здумаєш випити хоч краплину цього лайна, я прикінчу тебе на місці, Рой, ― попередила його Сандра, коли хазяїн пентхаусу неквапним кроком оминув басейн, направляючись до бару.

     ― Треба вивести його на розмову, ― Рой примружив очі від болісного апельсина, що завис в небі. Він присів на плетене крісло під тінню парасолі. ― Думаєш, він розколеться?

     ― Нюхом чую, що банда Італійця десь поруч, але не квапиться висунути свій ніс, ― валькірія присіла поруч.

     На пластмасових шезлонгах засмагали просмалені жінки в різноманітних купальниках, немов зійшли зі сторінок глянцевого журналу, а попри них гріли грішну душу чоловіки в квадратних шортах із волохатою груддю. В чистому прозорому басейні плавав народ в купальних шапочках і масках. Рой задавав собі питання: «Чим вони займалися у вільний час, окрім лежання на шезлонгах і допивання коктейлів? Може стягували гроші у бідняків? Чи влаштовували маскарадне шоу по видурюванню зелені? Продаж наркотиків. Авжеж. Ось їхній головний козир. Скільки ж душ згнило, щоб вони змогли насолоджуватись цим райським місцем.»

     П’ятниця спішив до своїх нових гостей з двома коктейлями кольору морської хвилі. Він, як ніколи, був у піднесеному настрої. Хазяїн поставив два коктейлі з соломинками перед гостями на столик.

     ― Вибачте, друзі, але я не пам’ятаю, щоб ми раніше з вами зустрічались, ― хазяїн погладив сиву борідку. ― Нагадайте мені, як ви знайшли це місце?

     ― Ми колеги барона Суботи, ― повідомила Сандра.

     ― А-ааа! ― погляд П’ятниці прояснів. ― Тепер мені зрозуміло, звідки ви дізналися про це чудове місце. Вам тут подобається?

     ― Тут цілком добре, ― промовив Рой.

     ― Містере П’ятниця, ми шукаємо кількох наших друзів, ― озвалася до нього валькірія.

     ― Можна детальніше, ― хазяїн задумався.

     ― Одного із них звали Енріке Санчез. Може це ім’я вам щось говорить?

     ― О, Енріке ― хлопчик мій! ― вигукнув П’ятниця. ― Звичайно я знаю цього славного малого. Щойно бачив його біля барної стійки. Вас познайомити?

     ― Він справді там? ― обличчя Сандри налилося гнівом.

     ― Клянусь, ще кілька хвилин тому Енріке був там.

     Валькірія зірвалася з місця і попрямувала до бару, оминаючи басейн.

     ― Що це з вашою дружиною? ― здивувався П’ятниця. ― Її немов джміль укусив.

     ― Просто вона давно не бачила свого брата, ― Рой кинувся за Сандрою.

     ― Брата?! ― П’ятниця залишився стояти, як вкопаний, спостерігаючи за цими двома.

     Чорношкірий бармен з густими дредами, одягнутий у гавайську сорочку, усім своїм виглядом нагадував славнозвісного Боба Марлі, проте чорних цяток під його карими очима була не менше ніж у Моргана Фрімена. Він збовтував у залізному шейкері коктейль для клієнта і покурював косяк, розносячи запах марихуани. В кутку стояла стара магнітола, з якої грало реггі. Марлі щось голосно мугикав під ніс, підспівуючи в такт пісні. Перед ним на дерев’яному стільці сидів Енріке, що попивав піна коладу. Це справді був Коханець, бо замість одного вуха, у нього була дірка із запікшимися шматками плоті.

     ― Ну, привіт, братику, ― Сандра дістала свій меч і стала у бойову позицію.

     Від вигляду древнього меча, всі ті, хто плавав в басейні, повилазили на берег і з криками та метушнею кинулися у нетрі пентхаусу. Почувши шум, гості повставали із шезлонгів і поспішили за рештою сховатися всередині. П’ятниця стояв подалі, не наважившись підійти ближче. За мить імпровізований пляж опустів, а лиховісна тиша додала напруження. Рой з успіхом добіг до валькірії і витягнув свій пістолет. Він відчув, як стало невимовно гаряче від пекельно сонця. Піт і справді почав стікати по його скронях.

     ― Чого тобі, сестричко? ― Енріке глянув на неї крижаним поглядом і відступив на декілька кроків.

     ― Прийшла поквитатися з тобою за все, ― Сандра помітила що у нього на плечі звисала гвинтівка.

     ― Це через ті обісрані пелюшки, що тобі доводилось прати? ― гнила усмішка наповнила обличчя Енріке. ― Вибачай, сестричко, але всі колись були дітьми.

     ― Не блазнюй, братику, ― лезо меча блиснуло на сонці, а чорні символи на металі наповнилися темрявою. ― Пелюшки прали твої сестри, а я ще була занадто мала, щоб робити це.

     ― Моя маленька сестричка, ― Енріке тягнувся руками до гвинтівки, ― вирішила поквитатися? Загубити рідну душу?

     ― Може по крові ти мені рідний, але не по духу, ― всі навколо побачили, як зі спини валькірії виросли чорні пишні крила. ― Душею ти завжди був гнилий, ще одна потвора, що паразитувала на тілі сім’ї. Скільки ж ти бруду накоїв, щоб опинитися тут.

     ― А ти завжди була така біла і невинна, ― Енріке злорадно зареготав і відступив на кілька кроків назад. ― Велика вершителька закону. Я завжди знав, що ти баба з членом.

     ― Не дратуй мене, членосос! ― валькірія розсікла повітря і підійшла ближче. Від одного тільки вигляду меча погляд Коханця оскаженів.

     Тим часом серед ясної площі збиралися тіні. Вони рухалися непомітно, як природні хижаки, що полювали на свою здобич. Тіні тихо скрадалися на даху пентхаусу, злазячи по стінах, ховаючись серед шезлонгів і парасоль. Рой помітив їх, коли вони вже міцним щільним колом обступили їх. Це були сотні ніндзя, одягнуті в темні костюми, які покривали їх з ніг до голови, і лише проріз для очей видавав в них людей. Вони тримали в руках гострі катани, що різали плоть при одному дотику.

     ― Сандра! Обережно! Тут ніндзя! ― попередив її Рой.

     Валькірія обернулася на поклик і помітила, що їх з усіх сторін оточили загрозливі тіні. Цього було достатньо, щоб Енріке встиг схопити гвинтівку. Він випустив чергу куль у свою суперницю. Переможна усмішка зависла на його лиці. Проте валькірія не стала легко здаватися: вона закрила себе від куль чорними крилами, що стали її захисним щитом. В усі сторони посипалися іскри, як від бенгальських вогнів. Повітря наповнили звуки металу і запах пороху. Як тільки пройшла атака, валькірія розправила крила і кинулася на Енріке. Між ними зав’язалася смертельна сутичка.

     З бойовим кличем ніндзя кинулись вперед, обступивши зусібіч. Рой не пас задніх ― він почав гатити з пістолета по головам нападників і відчув перемогу вогнепальної зброї, бо нападники почали падати на землю один за другим, а їх мечі із дзвоном стукалися об підлогу. Та на сотню вбивць не вистачало куль, приходилось тратити час на перезарядку, а холодні безжальні тіні підступали все ближче і ближче. Рой пошкодував, що не мав меча, бо одними пістолями діло не обійдеться. Якийсь ніндзя метнув із свого рукава сюрикени, що розрізали Рою праву щоку. Тепла кров заструменіла по шкірі. Він скочив за барну стійку і почув, як з десяток сюрикенів дощем врізаються у дерево. Роздалося тупотіння ніг. Рой визирнув із прикриття і впустив кілька куль в нападників, що бігли в його сторону. Ніндзя були вже на відстані кількох метрів.

     Тим часом валькірія мечем атакувала Енріке. Вона спритно, як пантера, вчепилася в гвинтівку і вирвала її з рук. Коханець з усієї сили копнув сестру в живіт, а вона, не витримавши сильного удару, зробила сальто назад. Серце Сандри шалено гупало, а кров кипіла в жилах. Вона зі швидкістю вітру ринулась вперед. Енріке не очікував такого спритного маневру. Валькірія замахнулася мечем, пролунав хрускіт кістки. Кривава рука покотилася по землі. Енріке заволав не своїм голосом, як дикий кабан. Багряна кров рясним струмком сочилася з його понівеченого тіла. Він впав навколішки.

     ― Чого ти чекаєш, ― його очі благали пощади. ― Зроби вже це нарешті, відсічи мені голову!

     ― Ти був мені, як брат, ― на очі валькірії навернулися сльози. ― Чому ти весь час робив ті огидні речі?

     ― Це було моє право, я прагнув свободи, голубонько, ― очі Енріке налилися кров’ю. ― Ти не уявляєш, яке це божевілля провести прокляту вічність в стінах камери, коли твоя душа навіки ув’язнена в пеклі. Розум поступово втрачає грані реальності, і ти перестаєш бути собою, бути людиною. Краще померти від меча, чим вічність гнити в пеклі.

     ― Тоді нехай буде так, ― валькірія замахнулася мечем. ― Прощай навіки, брате.

     Древнє лезо розсікло голову. Бризки крові оросили тіло. Мертві скляні очі Енріке випромінювали щастя. Багряні краплі стекли по мечу і впали на його смугле лице.

     Вороги не спали ― вони лізли з усіх щілин. Рою вдалося прорватися до Сандри. Град куль посипався на них.

     ― Мерщій притулись до мене! ― заволала валькірія.

     Вона накрила себе і Роя з головою крилами, оповивши їх непроникним куполом. Запанував морок. Кулі чавили крила, чорне пір’я осипалося з них, але жодна не влучила в ціль.

     ― Я не зможу довго стримувати натиск, ― озвалася в темряві валькірія.

     ― Тобі боляче?

     ― Це не важливо. Головне, щоб ти залишився живим і знайшов свою дочку. Ось, що саме важливе.

     ― Ми маємо вибиратися звідси, ― наполіг Рой.

     ― Як? ― в її голосі пролунав відчай. ― Ці гади обступили нас з усіх сторін. Ми в пастці.

     Хвилин 5 кулі градом невпинно гатили по крилах. Бенксі за цей час перезарядив пістолети. Сандра заскавчала від болю. Рой витер солоні струмки сліз з її очей. Він поцілував її в щоку. Його серце щеміло від душевного болю, але наскільки б відчайдушним не був, не міг нічого вдіяти, бо щойно б купол зник, як їхні тіла одразу б розпороло на м’ясо. Вони не знали, що вчинити і були готові піддатися смерті. Однак трапилось диво, бо звуки куль несподівано припинились.

     ― Що тут відбувається? ― почувся знайомий голос.

     Валькірія наважилася напіввідкрити крила, щоб глянути, хто сюди смів прийти. Рой помітив, що по землі повзла зелена імла, від якої тхнуло неприємним сірчаним запахом. Нажахані ніндзя стояли по краям висотки, опустивши катани додолу. В імлі ступав той, кого напарники в даний момент боялися побачити більше за все. Це було те саме, що зазирнути в очі смерті.

     ― Так, так, так, ― озвався глухим замогильним голосом барон Субота. ― Я відчуваю запах смерті.

     ― А тобі що тут треба? ― Сандра встала, розправивши понівечені крила.

     ― А ти як думаєш? ― барон стукотів металевою патерицею по землі. ― Я прийшов поглинути грішну душу.

     ― Тільки спробуй підступитись до мого братика, ― Сандра направила на нього кривавий меч.

     ― Я вражений, що тобі вистачило сміливості вбити його, юна валькірія, ― Самеді ковзав по імлі, підходячи ближче.

     ― Ти весь цей час знав, що Енріке тут?

     ― Авжеж, знав, але не в моїй компетенції було говорити про це, ― вимовив Субота голосом мерця. ― Я міг лише дати підказу.

     ― Ти нагло брехав нам!

     ― Натомість привів вас сюди, ― барон покрутив патерицю в руках.

     ― Що ти задумав?

     ― Вас це не стосується. Спочатку я поглину душу Енріке, а якщо ви будете пручатися, то і ваші теж.

     ― Де Італієць?

     ― Виконує моє завдання.

     ― Отже, ти з цією бандою заодно?

     ― А ви тільки зараз здогадалися?! Хіба таких йолопів беруть в поліцію?

     ― Ти заплатиш за це, Самеді! ― валькірія кинулася вперед.

     ― Сандро, ні! ― Рой хотів її зупинити, але стало занадто пізно.

     Із зеленої імли виросли примарні щупальця. Валькірія спробувала розрубати їх помахом меча, проте лезо пройшло крізь примарну імлу. Їдкі щупальця схопили її по рукам і ногам, піднявши на кілька метрів над землею. Вони обпікали душу, а від їхнього млосного запаху в голові починало паморочитись в голові.

     ― Відпусти мене, ― на силу промовила Сандра.

     ― Мені доведеться вбити тебе, солоденька, бо ти забагато знаєш, ― барон використав силу і ще сильніше заплутав її у лабетах зеленої імли.

     Сонце сховалося в небесах, а небо почорніло, немов на нього вилили темного чорнила. Із небуття повилазили яскраві зіниці Спостерігачів. Вони пожадливо спостерігали за дійством. В тих очах не було спокою, ні радості, ні співчуття, ні насолоди, лише жадоба спостерігати. Жоден з них не втрутився у боротьбу.

     ― Бачиш, Самеді, вони прийшли подивитися на твої злодіяння! ― вигукнув Рой. ― Відпусти валькірію!

     ― Вони можуть дивитися скільки завгодно, випучивши свої зіниці, ― Самеді обплів Сандру примарними ліанами. ― Спостерігачі не можуть нічого зробити, бо така їхня участь у цьому світі.

     ― Хранителі дізнаються, що коїться у цьому місті і ти заплатиш за це, Самеді, ― з гнівом в голосі промовив Рой.

     ― Не дізнаються, бо до того часу ви вже будете мертві, ― барон дістав довгий меч.

     ― Що ти збираєшся робити? ― страх бурлив в нутрі Сандри.

     ― Хочу відтяти пташці крила, щоб далеко не літала.

     Самеді наніс косий рублений удар і праве крило з розхристаним чорним пір’ям впало на дощату підлогу. З правого плеча полилась темно-червона кров, стікаючи по спині. Валькірія закричала несвоїм голосом. Дикий розпачливий крик лунав далеко в небеса, але ніхто не відповів на нього, а безмовні Спостерігачі дивилися на дійство яскравими зіницями. Барон рубанув по другому крилу ― воно відвалилось від спини і бризнув потік крові. Чорні струмки сліз полилися з очей Сандри і вона проклинала барона усіма лихими словами, які тільки могла пригадати. Вона безпорадно махала мечем, а Рой дивився на все це безпощадне злодійство і серце його стискалося від болю.

     ― Тікай! Тікай! ― кричала валькірія, захлинаючись чорними сльозами.

     ― Наступна твоя черга, Рой, ― Самеді підніс напівживу валькірію до краю уступу.

     Холодне повітря космічної пустки розвівало пишне волосся Сандри. Вона дивилася дивними очима на свого вбивцю і відчувала, як з кров’ю виливається життєва енергія її душі. Валькірія боролася до останнього і не хотіла помирати, тільки не сьогодні, не зараз, не цієї моторошної миті, коли все твоє єство волає знищити цю погань, що слизькою п’явкою смокче душі нещасних людей, що потонули у власних гріхах. Барон Субота відпустив жертву, скинувши її з висотки у густі хмари. Сандра з кривавими дірами на спині розплавила рука, немов крила, і падала, як зломлений Ікар, що надто близько підлетів до сонця. Вона потонула у бурому вирі і безслідно щезла.

     Взявши в руки катану мертвого ніндзі, Рой кинувся тікати крізь натовп безжальних вбивць. Він махав мечем направо і наліво, а повсюди літали кишки, кров, трупне м’ясо, немов невидимі режисери знімали сцену у дусі лихих тарантіновських фільмів. Голови, як качани капусти, злітали з плеч, а Рой проривався в глиб пентхауса крізь коридор мертвих трупів. Його рука міцно стискала кривавий меч, а серце палало від гніву. Гості, як і сам містер П’ятниця, випарувались, а приміщення заповнили головорізи. Один із м’язистих здорованів стояв на парапеті балкону і тримав в руках кулемет. Рой прихилився за широкими диванами, а кулеметна черга розпорола м’які меблі, перетворивши їх на груду лахміття. В повітрі літало пір’я від розірваних подушок, а скляні столи були розбиті вдрузки. Рой вибіг у вузький коридор і пустив кулі у здорованів, що захищали броньовані двері. Одному із них він поцілив прямісінько в око, яке витекло криваво-жовтим місивом і ляпнулось на підлогу. Один за другим охоронці повалилися на землю із дірками в голові. Рой скочив вперед, ледь не наступивши на огидне око. Судомним рухом він повернув ключ у шпарині, а позаду вже чувся тупіт ніг головорізів.

     ― Схопіть паршивця! ― гукав в далині глухий могильний голос Самеді.

     Рой з усієї сили штовхнув броньовані двері, придавивши охорону із зовнішньої сторони. Від болю його праве плече пульсувало і нило. По потилиці стекла цівка холодного поту. Рой пустив кілька куль в коридор, пристріливши ще кількох негідників, а тоді швидким рухом вихопив ключ і замкнув двері. Так він виграв для себе трохи часу. Першим ділом йому спало на думку кинутися до кабіни ліфту. На превелике щастя один з них був вільний. Рой натиснув на кнопку, а серце загупало в грудях в такт дверям, які намагалися винести тараном.

     ― Швидше, друже, швидше! ― благав Рой і дивився, як металеві двері сплющились і вже майже вилетіли зі скоб. Ліфт монотонно гудів, а таран роздирав броню, немов по ньому гатив Неймовірний Халк. Бенксі вже хотів було кинутися до сходової клітки, але знав, що там його теж будуть зустрічати головорізи.

     Нарешті ліфт відчинився. Рой залетів у пустий салон і натиснув кнопку самого нижнього поверху. Кабіна зачинилися в той момент, коли двері нарешті вибили і рій бандитів з гучним тупотом ринувся у коридор. Хтось із них метнув катану в дверну щілину. Меч просвистів над головою Роя і розбив дзеркало, що з брязкотом осипалося на землю. Доки ліфт мчався вниз, він перезарядив пістолети і подумки молився, щоб вибратися живим із цього пекельного готелю.

     Проте молитви йому не сильно допомогли. Поїздка його була недовгою, бо кабіна зависла десь на 564-му поверсі. Світло у салоні зникло, і Рой занурився у пітьму, опинившись у бляшаній пастці і вигукнув:

     ― Щоб тебе чорти забрали в пекло, Самеді!

     Як тільки мине кілька хвилин, його перетворять на м’ясний фарш, якщо він не придумає спосіб, як вибратися з кабіни. Першим ділом Рой спробував натиснути кнопку аварійного виходу, але звичайно це не допомогло, бо електрику вимкнули. Тоді він напружив всю силу своїх м’язів і відчинив двері власними силами. Роздався металевий скрегіт, що роздирав душу. Ліфт застряг між поверхами, і прийшлося пірнути під низ, щоб вилізти з салону. В цей момент сталевий трос обірвався і засвистів, як розлючена кобра. Стеля кабіни ледь не знесла Рою голови, але він в останню мить вистрибнув у коридор. Доки ліфт на всіх парах летів у пустку, мозок Роя кипів, видумуючи план втечі. З правої сторони доносилося тупотіння ніг. Вирішувати треба було тут і зараз.

     Довго не роздумуючи, Рой прямим ударом ноги зніс двері в перший номер, який кинувся йому в очі. Його вчитель по військовій підготовці гордився би таким ударом. Він чкурнув крізь прихожу у спальню, де лежала гігантська синя муха із здоровими червоними очицями, зіниці якої нагадували бджолині соти, що нажахано дивилися на незваного гостя. Муха дивилася на нього і дзижчала, а Рой дивився на гігантську комаху. Та довго дивитися на неї у нього не було часу, бо головорізи вже мчалися до нього. Скоро він сам стане мухою, яку підсмажать на пательні.

     Рой відчинив вікно на балкон, і на його велике щастя вниз вели металеві пожежні сходи. Він прожогом ринувся вниз, а його чоботи стукотіли об метал. Холодне слизьке повітря дуло йому в лице. На мить він глянув на похмуре небо і помітив, що знаходиться нижче рівня хмар, проте падати було занадто високо, а перетворитися на мертве розплющене яйце у нього не було бажання.

     Кулі дзвеніли об металеві сходи, нагадуючи, що головорізи його наздоганяли. Скоро вони дістануть його, перш ніж він встигне спуститися вниз. Рой помітив неподалік високу будівлю із похилим скляним дахом. Якщо добряче стрибнути, то можна було долетіти на сусідню висотку, проте цей стрибок віри був справжнім безумством. Однак думка проте, що краще бути живим безумцем, чим мертвим ідіотом, спонукала його на жертовний вчинок.

     Рой розігнався що є сили і стрибнув у невідомість. Земля під ногами зникла, а жорсткий вітер шаркав його за поли штанів. Жах завис в очах Бенксі, бо він помітив, що розгону йому не вистачить. Що є сили він махав руками, наближаючись до завітної цілі, до якої ще залишились лічені метри. На жаль, вітер дув не в його сторону. Рой вже майже зрівнявся з дахом, але заскочити на нього не вдалося. З останніх сил він вчепився руками за карниз, зависнувши на п’ятсот-поверховій висоті.

     Головорізи вже спустились по металевим сходам і почали палити по цілі. Однак вітер був настільки сильним, що зносив кулі вбік, розбиваючи вікна сусідньої висотки. Попри пориви холодного повітря, Рой почав підтягуватися вгору, а кулі свистіли з усіх сторін. Одна з них пронеслася прямісінько над його вухом, а від пронизливого свисту у Роя пробігли мурашки по шкірі. Адреналін придав йому сил, і напруживши змучені м’язи, Рою вдалося підтягнутися по карнизу і забратися на дах. Він скотився вниз, зупинився руками і полегшено зітхнув, дивлячись на густі темні хмари, з яких почав накрапати легкий дощик. Рой висолопив язика і насолодився краплями води, що падали з неба і стікали прямісінько йому в рот. Це була вода богів, подарована небесами.

     Незважаючи на те, що йому вдалося відірватися від банди барона Суботи, Рою потрібно було забиратися з цього клятого міста найхутчіше. Він став на ноги і почав спускатися по похилому даху. Скло скрипіло під чоботами, а Рой намагався не втрачати рівноваги. Раптом його нога послизнулася і він колесом почав котитися вниз. Попереду було провалля. Він руками і ногами намагався зупинитися, але слизьке скло не дозволяло йому цього зробити. Якщо нічого не зробити, то його буде чекати безодня, а за нею смерть. Тоді йому в голову прийшла ще одна божевільна ідея. Він почав стріляти по скляному даху. На слизькій поверхні з’явилися дірки, а за ними тріщини. Врешті крихке скло не витримало його ваги, і Рой з успіхом провалився вниз. Він пролетів три метри, впавши на друзки скла. На щастя, руки і ноги залишилися цілі. Переполохані працівники офісу із здивуванням глянули на нього.

     ― Я всього лиш роблю свою роботу, ― сказав їм Рой, струшуючи з себе гострі осколки. ― А ви чого дивитеся? Йдіть, займайтеся своїми справами.

     Як ні в чому небувало, він покинув офіс, діставшись робочого ліфту. Однак ліфтом їхати було небезпечно, і Рой це знав. Він міг дати зуб на те, що барон Субота послав когось прочистити висотку. Вихід залишався один: скористатися службовими сходами. Як і пожежні сходи він був призначений, як аварійний вихід, який використовували при пожежі. Рой сподівався, що головорізи не настільки кмітливі, щоб охороняти чорний вхід. Однак він знав, що буде боротися до кінця.

     Бенксі минав поверх за поверхом, як очманілий вепр, за яким гнався рій ос, бо, мабуть, так і було. Серце стрибало до горла, а піт горошинами падав з чола. Сорочка вже давним давно прилипла до костюму, а груди важко дихали. Кожен м’яз Роя болів, а ноги змучилися від довгої біганини по висоткам. Очі ледве бачили куди біжать, по запливли від гарячого поту, однак поверх за поверхом залишався позаду. Бенксі нарахував сотню поверхів, а далі збився з рахунку. Йому здавалося, що пробіг марафон, проте не оминув ще навіть і півдороги. Сходи звивалися безкінечною змією, а банда барона обшукувала будівлю. В жодному разі Рой не хотів стати обжареною мухою на пательні.

     Ступні в чоботах стали ватними, а гомілки задерев’яніли. «Невже це кінець?» ― питав себе Рой, а мозок кипів, як паровий двигун. Сходи зміїлися, а бігти ще було дуже багато. Та попри виснаження Бенксі тупотів вниз, бо це був єдиний шанс на спасіння. Він зупинився і прислухався. Запала мертва тиша. Вона була настільки підозрілою, що Рою здавалося, ніби зараз вискочить ніндзя з катаною і розрубає його на шматки. Захеканий чоловік оторопів, коли помітив, що сходи під ним закінчились. Він не міг повірити, що йому вдалося подолати 500 поверхів висоти. Такого подвигу не очікував від самого себе.

     Штовхнувши двері чорного входу, Рой вдихнув свіже повітря, насичене дощем. По асфальту повзали дощові черв’яки, і він не зауважив, як розчавив чоботом кількох слимаків, що повзли по вулиці. Його голова зовсім не думала. Він був червоний, як буряк, і тримав на готові пістолет. В думках не залишилось нічого крім бажання вбивати. Вочевидь головорізи і справді забули про чорний вхід і прочісували нетрі офісу. Це був той самий шанс, щоб змитися звідси.

     Двірники червоного «корвета» розмазували холодні краплі на лобовому склі. Рой не повірив своєму щастю, коли побачив у машині Тома Вулфа в його фірмовому смугастому кашкеті. Довго не думаючи, він відчинив задні двері і заліз в салон.

     ― Вам потрібно таксі, сер? ― запитав той.

     ― Так, і жени з цього проклятого міста хутко! ― хриплим басом заволав Рой.

     ― Ким ви були за професією, сер? ― Том завів ключ і машина виїхала на дорогу.

     ― Мене звати Бенксі, Рой Бенксі, ― він побачив у вікні, як група ніндзя в чорному оточує офіс. ― Та жени! Жени! Дідько б тебе взяв!

     ― Це вони за вами женуться?

     ― А за ким ще, ― Рой вичавив з себе нервову усмішку. ― Я тепер самий розшукуваний злочинець у цьому бісовому місті.

     ― Цікаво, ― Том однією рукою тримав кермо, а другою розкрив записник із таємними символами.

     ― Знову твоя клята чатуранґа, ― пробурчав Рой. Йому зводило розум, коли він дивився на ті надписи.

     ― Знаєте мову древніх чатуранґа?

     ― Ні, і знати не хочу. Але я знаю, що ти шукаєш Каркозу і ця бісова книга допомагає тобі туди потрапити.

     ― Отакої, ― смагляве лице Тома побліднуло. ― Чому ті люди в чорних костюмах женуться за вами?

     ― Бо я знаю занадто багато.

     ― В Дарканджелесі треба бути обережним.

     ― Моя бідолашна Люсі. Тепер вона мертва, ― Рой не міг Тому сказати її справжнього імені, бо після того, що сталося йому потрібно бути дуже обережним. Однак слова виривались на волю, як і божевільні емоції, що переповнювали його душу. ― Люсі, Люсі, моя дівчинка, чому ти померла?

     ― Хто така Люсі?

     ― Це вже неважливо, бо Люсі давно мертва.

     ― Треба записати це, ― Том зробив помітку в записнику, заносячи туди нові символи.

     ― Ти навмисне зупинився біля чорного входу офісу, щоб підібрати мене?

     ― Я шукав інженера. Книга сказала, що він буде чекати мене біля чорного входу, ― повідомив Том і проїхав на жовте світло світлофора.

     ― Інженер це я.

     ― Рой Бенксі, ти саме той, кого я шукав, ― голос Тома запалав тріумфом. ― Ти маєш допомогти мені відшукати ключ до Каркози.

     ― Це я вже чув. Звідки твоя книга знала, що я буду саме в тому офісі виходити з чорного входу?

     ― Моя книга чарівна, Рой, ― Том заворожено дивився на дорогу. ― Якщо добре пошукати, у ній можна знайти будь-які відповіді на любі запитання.

     ― Твоя книга може сказати, де зараз моя дочка Есме? ― серце Роя затремтіло.

     ― Зараз глянемо, ― Том почав гортати записник. ― Книга каже, що наші долі зв’язані. Ключ до Каркози знаходиться там, де захована Есме.

     ― Захована? ― подих Роя перехопило. ― Чому тобі так важливо знайти цей ключ?

     ― А чому тобі так важливо відшукати Есме?

     ― Бо це справа всього мого життя.

     ― Тепер ти знаєш, наскільки мені важливий цей ключ. І Каркоза.

     ― А що трапиться, коли ми потрапимо в Каркозу?

     ― Всі душі рано чи пізно потрапляють в Каркозу і ми прийдемо туди. А от, що там за воротами Каркози я не знаю. Треба прийти і побачити на власні очі.

     ― Що мене буде чекати в Каркозі?

     ― Кінець шляху, ― якось дивно промовив Том.

     ― Що це означає?

     ― Всьому приходить кінець, і навіть час зітреться в пісок. Та що назвати вічністю? Допустимо ти живеш, перевантажений власними проблемами і думками, а Всесвіту на це начхати, він бреде, як загублений нічний мандрівник крізь чорну пустку, і його не турбують комахи, що повзають в його нутрі, бо він бреде до своєї цілі, а попереду ще одна безкінечність. А ти живеш десь на берегах Маямі попиваючи коктейль і переживаєш, чи тобі не насипали туди забагато цукру, бо в тебе ж цукровий діабет, а що як ти зараз ґиґнеш від того цукру, і ти помреш, розтанеш, як піщинка в морі, і будуть нові життя, і вже ніхто про тебе не згадає, бо ти станеш минулим, примарною казкою, тим часом Всесвіт продовжить свій рух. Хвилі плещуть, світить літнє сонечко, а ти навіть не усвідомиш, що вже був колись мертвий, як індик на День Подяки, що все давно минуло, немов нічний кошмар. Виходить, що весь час ти прожив десь на краю реальності, коли зірки ще світили в небі, і ця крихта реальності була відкрита для тебе якийсь час, коли ти жив, попиваючи коктейль на узбережжі Маямі. І ти подумаєш, а чи могло все це бути насправді?

     Рой заплющив очі, слухав тираду Тома і уявляв, як він разом з Есме плаває у блакитно-зеленому океані, а поруч немає жодної душі, тільки вони двоє плещуться, гойдаючись на солоних хвилях і слухають, як співають чайки та щось шепоче шум прибою. Він поринув у ці глибокі марення і не помітив, як заснув. А розбудив його грубий чоловічий голос:

     ― Тоді по рукам. Я повезу вас через Смертельне Шосе, хлопчики.

     Рой розплющив очі. Він не сидів у «корветі», а стояв біля нього під палючим сонцем, що ніколи не сідало. Поруч стояла заправка. Бенксі не міг усвідомити, як вони так швидко покинули Дарканджелес, опинившись біля придорожнього кафе. Було таке враження, що в голові в нього щось клацнуло, немов він опинився на краю реальності, як та людина, що попивала коктейль в Маямі. Дивне відчуття... Том защепив сумку, набиту доларами, і захлопнув багажник.

     ― Отже, вирішено, ― промовив він. ― Утрьох ми подолаємо дорогу в пекло.

     ― Треба відпочити кілька годин перед довгою поїздочкою, ― ковбой Емет потер п’яні очі.

     ― Сподіваюся, що там, куди ми їдемо, немає павуків, гігантських мух, кроликів і вовків, а ще богомолів-сороканіжок, бо всі вони мені вже остогиділи, ― пробурчав Рой.

     Емет і Том голосно зареготали.

     ***

     Оракул із закритими повіками сиділа на постаменті в оточенні своїх слуг. Вона мала чисту поголену голову з темно-оливковою шкірою. Її вуха, ніс і шоколадні вуста були прикрашені золотими кільцями. На довгій лебединій шиї блистіло дороге кольє з агатами і сапфірами. Шовкову туніку овівав сухий пустельний вітер. Оракул сиділа у позі лотоса і медитувала, доки слуги, благородні діви із заплетеними косами овівали її тіло віялами із страусового пір’я. Про що думала Оракул? Які дивні реальності їй траплялися у снах, коли транс поглинув свідомість? Можливо вона бачила майбутнє чи минуле, те, що мало трапитись, чи те, що сталось в іншій реальності, але тільки мало початися в іншій. Вона крутила колесо Сансари в своїй голові, віддалившись духом зі світу, в якій спочивало її безсмертне тіло. Вона бродила стежками, де час вилився чаєм з філіжанки і перестав існувати, де простір став потягом, що кружляв по зацикленій колії і не міг зупинитись, тиняючись манівцями безкінечності. Оракул дивилася крізь призму Всесвіту і бачила сотні богів, яких скинули із віковічних тронів, десятки загублених реальностей, в яких мешкали потвори, що доїдали час, народження нових рас, які спалахували красивими бутонами і пожирали себе з середини, гігантські світи у вигляді механізмів годинника, метаморфозні згустки енергії, неевклідові простори, що зводили з розуму, древнього Змія, замкненого у Вирві, і гігантських ветхих червів, що плавали у вирі невідомої блакитної енергії, яка існувала між пластами реальності. І все це тривало лише миттєвий спалах, бо Оракул врешті розплющила очі. Вона вже передбачила його прихід. Так мало бути. І він з’явився.

     Гостем у володіннях Оракула став не хто інший, як лиховісний бог смерті Барон Субота на прізвисько Самеді. Вона вже знала, що бог прийшов за відповіддю, бо всі боги шукали знання, підвладні тільки Оракулу. Самеді вклонився перед нею, став на коліна і промовив:

     ― О, великодушна Оракул, що була свідком зародження Перших, Старих і Нових Богів, я прийшов, як покірний раб, щоб отримати відповідь.

     ― А навіщо тобі потрібна відповідь, Самеді? ― запитала Оракул, хоча вона вже чула цю розмову сотні разів, але любила повертатися до неї знову і знову. Вона знала реальності, де це називали кінострічками.

     ― Я хочу узріти істину, ― сказав Самеді. ― І я готовий заплатити за це будь-яку ціну.

     ― Ти можеш заплатити душами тих, кого поглинув, ― мовила Оракул і подала знак своїм слугам. Вони принесли величезну чашу, що нагадувала Священний Грааль. Всередині келих був наповнений густою темною енергією, від якої йшов чарівний аромат.

     ― Що я маю зробити, о велика Оракул?

     ― Вилий свою енергію у цей кубок, ― звеліла вона.

     Самеді розтулив щелепу так широко, що аж вилиці заскрипіли. Крізь зуби полилась темна хмара енергії, що перетікала у келих, як молочний кисіль. Вона лилася до тих пір, доки Оракул не сказала досить. Барон смерті відчув, як втратив частину своєї небувалої сили ― він заплатив достойну ціну і тепер волів дізнатися довгоочікувану відповідь.

     ― Не так швидко, ― Оракул прочитала його думки.

     ― Я уважно слухаю, ― Самеді опустив очі, бо навіть бог смерті боявся зазирнути за повіки тієї, в чиїх зіницях застигла вічність.

     ― Ти можеш задати три питання, ― дозволила Оракул.

     ― Чому саме три? ― запитав Самеді.

     ― Перша відповідь тобі не сподобається. Друга дасть підказку. А третя приведе до завершення.

     ― Тепер я розумію, що першу відповідь вже отримав. Вона і справді мені не подобається, бо не бажаю бачити кінця. Бог смерті дарує кінець, але не отримує його сам.

     Оракул промовчала.

     ― То що це за підказка, про яку знає тільки Оракул?

     ― Підказка ― це давнє пророцтво. Однак дивно це назвати пророцтвом, бо воно пророкує майбутнє, а ми говоримо швидше про те, що вже сталося. В таємному тексті, написаному рукою Творця, сказано, що ворота до Каркози зможе відкрити лише древня душа інженера, яка будує реальності. Очі філософа бачать, де лежить ключ від воріт. Він веде душу інженера крізь реальності, бо тільки інженер може взяти до рук ключ, який захований у древній душі художника. Коли інженер відчинить ворота, всі душі повернуться в Каркозу.

     ― Головне тут слово «коли», ― бог смерті усміхнувся. ― Можливо інженер і відкриє Каркозу, але зайду туди першим я.

     Оракул знову промовчала.

     ― Отже, Творець справді існує? ― це стало третім питанням Самеді.

     ― Коли смерть питає, чи є Творець, це і є третя відповідь, ― голос Оракула пролунав крізь безкінечну пелену реальностей.

     ― Можу вважати, що нашу розмову завершено, превелика Оракул, ― Самеді ще раз вклонився на останок. ― Я знаю, що в Каркозі знайду все, що треба.

     Оракул промовчала втретє. Барон Субота прийняв цей знак, як прощання. Він розчинився у зеленій хмарці диму. Оракул заплющила древні повіки і знову заглибилась у безкінечну павутину реальностей.

     Розділ 9

     Смертельне Шосе

     Гамбургери з гірчицею була найсмачніша їжа, яку Рой коли-небудь їв, вони були навіть смачніші за креветки. Сезам сипався на тарілку, булка хрустіла в руках, а кетчуп стікав по жирній м’ясній котлеті. Язик потонув у смаковому раю, і ніщо не могло зупинити цієї насолоди. Коли вони відправляться в дорогу, їжа вже не буде смакувати так добре, як зараз. І невідомо, чи там взагалі хтось буде готувати гамбургери, тому хлопці наїдалися, як могли. На десерт принесли фірмовий яблучний пиріг, посипаний білою пудрою. Солодке яблуко витікало з тіста і тануло прямісінько в роті.

     Це кафе саме по собі було чарівним місцем, куди приходили усі душі з різних пластів реальності, немов шари яблучного пирога, що мали свій власний незабутній смак, утворюючи одну симфонію десерту. І їх всіх об’єднував цей яблучний пиріг, який можна було тут скуштувати. Так принаймні сказав філософ, коли вже майже закінчив ласувати пирогом. Рой намагався зрозуміти, про що він весь час торочить, але збагнути його метафори, йому бракувало сил. Він просто мовчки слухай його базікання і доїдав свою частину десерту.

     Ковбой Емет ходив по бару і фліртував з офіціантками. В руках він тримав залізну армійську пляшку, з якої час від часу попивав багряне пійло. Це добре, що ковбой мав піднесений настрій, бо попереду їх чекала довга дорога у пекло.

     ― Вип’ємо перед дорогою, хлопці, ― Емет пригостив їх текілою. Бісики грали в його очах. ― Пам’ятайте, що алкоголь більше ніколи не буде смакувати вам так добре, як тут.

     ― Хіба можна напиватися перед такою подорожжю? ― Том глянув на ковбоя з-під лоба.

     ― Перед такою подорожжю гріх не напитися. Тверезий розум не зможе переварити всього, що ви там побачите, ― запевнив Емет, випив і налив собі ще текіли. ― Прийдеться залишити вашу таратайку тут, а поїдемо на моїй ластівці.

     ― Це чому ж? ― здивувався Рой і осушив стакан.

     ― Звичайно, що ваша червона красунечка чудово їздить по асфальті, але це самогубство пересікати Смертельне Шосе на спорткарі, ― запевнив Емет. ― Потрібна міцна залізна коробка з потужними шинами, що зможуть перескочити будь-які горби і ями.

     ― Ти говориш про позашляховик, ― здогадався Том і ляснув себе по чолі. ― Як я відразу не здогадався, що нам потрібен надійний джип?

     ― Ходімо, хлопці. Дорога чекає, ― вони випили ще по одній і покинули кафе, залишивши по собі гору брудного посуду.

     Сонце палило, як ніколи. Сиво-синій горизонт гойдався примарною димкою. Стерв’ятники пустелі доїдали кістки і м’ясо напівзогнилих буйволів, що спеклися від гарячої погоди. Смерть пекельним повітрям дихала хлопцям в спину, і хотілося сховатися від неї в діжку з холодною водою, пірнувши туди з головою.

     Том дістав з багажника «корвета» сумку з доларами, які, на щастя, досі були на місці, і утрьох вони почвалали в кінець паркінгу, де на них чекав здоровенний «плімут» ― чорний дикий залізний звір з міцними гумовими копитами, що могли знести все на своєму шляху. «Плімут» блискотів суворим поглядом фар, що світилися на розпеченому сонці. До його переднього бамперу були причеплені гострі шипи, що нагадували ікла дикого вепра. В пікапі вистачило б місця на п’ятьох здорових бугаїв і ще б влізло два ящика пива, які хлопці вирішили взяти з собою в дорогу, щоб подорож пройшла веселіше. Та ніхто не знав, чим вона для них обернеться насправді.

     ― Пристебніть паски, любі друзі, ми їдемо покоряти Смертельне Шосе, ― слова Емета прозвучали так, ніби він сказав, що вони їдуть покоряти Дикий Захід.

     ― Як же тут прохолодно, ― Рой опустився на заднє сидіння поруч із ящиками пива.

     ― Сподіваюся, що все минеться добре, ― Том запхнув сумку із грішми в багажник, а потім заліз на переднє сидіння.

     ― Погнали! ― пікап заревів. ― Тільки ми, дорога і пекло!

     Машина проїхалась по гравію, піднявши за собою тонну пилюки. З вікна кафе їм махали красиві офіціантки у фартухах. Рой теж помахав їм на прощання. Він не знав, чи ще колись повернеться у це чудове місце, в якому б залишився на вічність. Можливо доля колись знову приведе його в кафе, де на нього буде чекати ковбой з пекла, і вони будуть ласувати гамбургерами і яблучним пирогом, і запивати їх текілу, і говорити, говорити, говорити...

     За вікнами горіло невтомне сонце. Жодної хмаринки, лише синє безмежне небо, в якому можна було загубитися і потонути, як в глибокому океані. Мотор гудів, а колеса тарахкотіли по камінню. Шосе стелилося рівною смугою, що розрізала сухі пустельні землі на дві рівні частини. Більше не було жодних машин, жодних людей, жодних тварин ― лише порепана пустеля, що хотіла втамувати спрагу, простягаючись на сотні миль вперед. Де-не-де росли високі шпичасті темно-зелені кактуси, що простягли руки догори, немов молилися тільки їм відомим богам. Машина неслася крізь горби, ями та нерівності, як і попереджав Емет. Здавалося, що по асфальту пройшовся рій древніх червів, що перекроїли дорогу на свій лад. Рой помітив на асфальті чорні і бурі плями, немов би хтось хотів залатати болючі нагноєні рани Шосе, що неслося в нікуди.

     Емет увімкнув стареньку магнітолу на помірну гучність і у салон машини полилася пісня Віллі Нельсона «On the road again». Це було те саме чудове кантрі, під яке було приємно їхати в дорозі. Сонце палило, музика грала, а Емет заговорив:

     ― Колись я жив в Канзас-сіті, і то було зовсім інше життя, сповнене пригод і шаленого кохання. Мій батько тримав ранчо з коровами, а я любив кататися на конях. Коні ― були для мене все. Я любив гладити їх, розчісувати гриву, а саме головне мені подобалося кататися на них. Їзда на машині ― то зовсім інше, а от коли ти скачеш на коні і теплий весняний вітер дмухає тобі в обличчя, ти летиш крізь казку, що несе тебе тільки вперед, копита стукають під тобою, а позаду виростають крила, політ прекрасний, і більше вже не хочеться злазити з цього дивовижного скакуна.

     ― І тому ти став ковбоєм? ― озвався Рой, що глядів вперед, як автомобіль несеться вниз.

     ― Ковбой з мене був нікудишній, ― признався Емет. ― Одна тільки назва. Ніякий я не ковбой, і ковбоєм ніколи не був.

     ― Я думав, що ти родився на Дикому Заході, ― сказав Том. Він зробив нові записи у свою книгу.

     ― Дикий Захід мені лише снився, ― ковбой глипнув на Тома. ― А що це ти там записуєш?

     ― Роблю помітки, ― філософ закрив записник.

     ― То це та сама книга, що веде вас до скарбів?

     ― Можна й так сказати, ― промовив Рой.

     ― А я не тебе, питав, хлопче, ― пробурчав Емет. ― Нехай мені філософ відповість: «Що за бісовою мовою ти пишеш?»

     ― Це мова древніх чатуранґа, ― поділився інформацією Том. ― Я роблю туди помітки, щоб не помилитися у наших з Роєм пошуках. Це як щоденник, куди кожен день записують щось нове.

     ― Зрозуміло, ― Емет кивнув. Він легенько розвернув кермо, оминувши глибоку діру в асфальті. ― А звідки ти знаєш мову цих чунгачгуків?

     ― Сам не знаю, ― Том знизав плечима. ― Раніше я ніколи не бачив цих символів, а коли опинився тут, то зміг для себе розтлумачити кожне слово.

     ― Це немов осяяння, ― пригадав Рой. ― Я теж після смерті відчув неймовірну силу, немов мені були підвладні усі мови світу. Я міг заговорити грецькою чи італійською і мене всі розуміли.

     ― А сам ти звідки почав свій шлях? ― поцікавився Емет. Він дивився, як горизонт потонув у багряній димці.

     ― В Ньюарку, ― мовив Рой.

     ― Тобто, як це? ― Емет глянув на нього крізь переднє дзеркало. ― Ти хочеш сказати, що почав свій шлях з Америки?

     ― Та ні, цей Ньюарк ― зовсім інше місце, ― Рой подивився бік і побачив голу пустельну землю, на якій валялися жовті кістяки тварин. ― Він знаходився в місті, яке нагадувало Древній Рим, бо там був дивовижний Колізей, а поруч стояла статуя бога, якого я вже забув, як звати.

     ― Отже, Рой прийшов з Древнього Рима, а ти Том?

     ― А я опинився після смерті в Дарканджелесі, ― сказав філософ. ― Щоб вижити там, почав підробляти таксистом. Я копався у бардачку машини і знайшов там цю дивну книгу, розписану древніми символами. Із записів я дізнався про чатуранґа, Каркозу і ключ, що відкриває ворота.

     ― Колись всі ми будемо в Каркозі, ― Емет гмикнув собі під ніс. ― А про Дарканджелес я чув. Лихе місто. Краще триматися від нього подалі. То ви двоє там познайомились?

     ― Так, ― підтвердив Рой. ― Том таксував, і в нас одразу зав’язалася розмова. Ми вияснили, що наші інтереси збігаються, тому вирішили об’єднатися в спільних пошуках.

     ― Це добре, що у вас все склеїлось, хлопчики, ― Емет почав барабанити пальцями по керму. ― А ще краще, що ви знайшли мене.

     ― Як же ми без ковбоя відправились би в пекло, ― Том усміхнувся.

     ― І то правда, ― ковбой піддав газу.

     Подрана дорога вела тільки вперед, а тим часом позаду залишився порядний кавалок асфальту. Кафе на узбіччі зникло за горизонтом, і хлопці опинилися у владі пекельної пустелі. На шляху валялися трупи людей, одягнутих у фланелеві сорочки і короткі джинси. Тим скелетам було не менше сотні років, а от одяг добре зберігся на висушених кістках. «Плімут» з хрускотом роздавив шинами кілька черепків і поїхав далі безлюдною тропою, яка вселяла страх в серця своїх мандрівників. Вони заїхали на гірку, і вже здавалося ось він кінець! ― проте ні, Смертельне Шосе вилося далі по горизонту, і не було йому кінця-краю.

     ― Не вірте всьому, що тут бачите, ― нагадав Емет своїм супутникам.

     ― Зараз тут доволі тихо, ― Рой оглянув безлюдну пустелю.

     ― Так видається на перший погляд, ― запевнив ковбой. ― Ці землі прокляті і на кожному кроці нас підстерігає лихо. Що я вам розповідав про козла?

     ― А тут водяться павуки? ― запитав Том. Він знайшов нові незаповнені сторінки записника і почав заносити туди тільки йому зрозумілі символи.

     ― Тільки не павуки, ― Рой пополотнів.

     ― Чув я про одну легенду, а може то я сам її і вигадав, стільки води стекло, що не пригадаєш, ― Емет змінився в обличчі, немов постарів на тисячу років. ― Це була історія про нечестивих вдів, які обдурювали своїх покійних чоловіків. Вони одружувалися на них, бо їх цікавили лише їхні грошенята. Ці жінки випивали всі соки із чоловіків, забагаючи собі нове плаття чи сумочку, чи ще якісь витребеньки. Мужні чолов’яги чахнули, перетворюючись на сивих старців. А напівживі трупаки красунь вже не цікавили. Їм хотілось одружитись знову на молодому і багатому. Тому ці жінки йшли підступним шляхом і підсипали отруту в келих з вином, або доводили чоловіків до сказу і запроторювали у божевільню. Були навіть такі, що самі лізли з ножем, дехто скидав свою половинку зі скелі під час курортної подорожі, підсмажував на вогнищі, топив у морі, підсипав щурячого корму у їжу, способів був цілий вагон. Згодом багатий спадок переходи у їхні руки і вони заводили собі нових коханців.

     Однак саме цікаве відбувалося після смерті. Коли серце їх душ встигло згнити, жінки перетворювалися на химерних потвор, що нагадували величезних мохнатих павуків. Їх так і прозвали: «чорними вдовами». Вони бродили і досі бродять по Смертельному Шосе у пошуках своїх загиблих чоловіків, а рухає ними тільки жага помсти і запах крові. Їх жертвами може стати будь-хто, хто спробує перетнути цей шлях.

     З павучихами тут почали коїтися дивні речі. З часом деякі із них обросли металом, перетворившись на химерні залізні машини. Від тоді пішли слухи, що на Смертельному Шосе живе чорна магія, яка непомітно насилає прокльони на загублені душі та сипле на них різну заразу, що робить їх потворними і гидкими.

     ― Дурниці все це, ― сказав Рой. ― Чорна магія буває тільки в казках.

     ― А от і ні! ― заперечив Емет. ― Клянуся всіма святими богами я бачив таке, синку, що змусить твої білки витекти з очей, бо часами тут коїться таке божевілля, що словами не передаси. Тому я і попереджав вас, щоб сюди не пхатися. Краще було забрати свої гроші, і преспокійно жити десь подалі від цього лиха.

     ― Ну вже ні, ― Рой захитав головою. ― В Дарканджелес я не повернуся.

     ― Хм, цілком можливо, що душі павучих еволюціонували, ― запропонував ідею Том, ― але не заперечую той факт, що до цього причетні темні сили. Як і в звичайній природі, хижаки вміють пристосовуватись до навколишніх обставин.

     ― Моя перша дівчина була ще тою хижою сучою, ― Емет вимкнув магнітолу, бо замість музики з неї виривалося переривчасте хрипіння. ― Звали її Джен. Коли я вперше її зустрів вона носила рожеву льняну сорочку, зав’язану на животі, так що було видно оголений пупок, який випирав горбиком. Рвані джинсові шорти обтягували її стегна. Руде вогняне волосся палало на сонці, а я сидів на передньому бампері свого «форда» і в мене по підборіддю текла слинка від одного вигляду цієї красуні з довгими голими ногами. Вона, як і усі жінки, одразу купилася на мою тачку і ми зайнялися там сексом, прямо в салоні. Тоді ця лярва була ще молода, соковита, і якби на дорозі не трапився я, то вона б переспала із мої сусідом Гаррі, який був підсліпуватий на одне око, однак цей бевзь умудрився отримати права, тож в нього в гаражі теж стояв компактний траходром. Та навіть якби він не вмів водити, Джен потекла від одного вигляду його тачки. Це вже точно. Зі мною вона пробула недовго, бо відшукала собі мускулистого баскетболіста, що роз’їжджав на синьому «кадилаку». Той чорномазий мав двометровий пеніс, тому не дивно, що Джен захотіла прокататися на його траходромі. Тому кажу вам, хлопці, будьте обережні, бо жінки ще ті хижаки, що шукають собі нову здобич.

     ― Я так не думаю, ― заперечив Том. ― У мене колись була хороша дівчина.

     ― І ви з нею одружились? ― запитав Рой.

     ― Та яке, ― Том похитав головою. ― Я заліз в борги, почав займатися боксом, щоб заробити на боях, таксував, а вона мене врешті покинула.

     ― А я про що щойно говорив, ― Емет плеснув по керму. ― Жінки мають хижий нюх на гроші. Нема грошей ― нема сексу. Таке правило.

     ― Можливо, ти частково правий, ― погодився Том. ― Ми походимо з роду ссавців, тому для жінкам важливо створити хороші умови для власного потомства. Цей механізм спрацьовує у їхній голові на підсвідомому рівні.

     ― От саме про це я і казав, ― заговорив ковбой. ― Не ми вибираємо їх, а вони нас. А в тебе, Рой, була дівчина?

     ― О, в мене була чудова дівчина, яка пізніше зі мною одружилася і стала матір’ю моєї дитини, ― на обличчі Роя з’явилася усмішка змішана із тугою.

     ― Хлопці, дивіться, а що це там вдалині? ― Том ткнув пальцем в дорогу.

     ― Холера ясна, ― Емет вчепився руками в кермо.

     На дорозі стояла жіноча постать одягнута в сіру мереживну сукню. Поділ її вбрання був вимазаний в бруді. Коли «плімут» під’їхав ближче, то стало видно, що жінка мала на руках щось маленьке, загорнуте у ганчір’я. Обличчя жінки не було видно, бо його закривала накидка, що розвівалася під поривами вітру.

     ― Хто це? ― Рой завмер від страху на сидінні.

     ― Диявольське поріддя, про яке я попереджав, ― Емет надавив педаль газу. ― Тримайтеся міцніше, бо буде лиха посадка.

     ― Ти збираєшся її збити? ― запитав Том.

     ― У нас немає вибору. Якщо виїду на землю, то збавлю темп, та й машина може перекинутись, ― сказав ковбой. ― Вона тільки й чекає, щоб ми зупинилися, а тоді зжере наші душі, залишивши об’їдені кістки валятися на пильній дорозі. Смерть чи життя, хлопці?

     ― Звичайно, що життя, ― впевнено промовив Рой.

     Ганчір’я стрибнуло з рук жінки. Виявилось, що там не було немовля, а чорний обідраний кіт, з хутра якого стирчало м’ясо. Кіт занявчав, а його тулуб почав подовжуватись у розмірах. Він розтягнувся посеред дороги і ліниво потягнувся. Тепер котяра нагадував натягнутий канат, який немов навмисно розтягнувся посеред шосе, щоб не дати автомобілю проїхати вперед.

     Грізні ікла авто дивилися вперед, шукаючи собі здобич на обід. До цілі залишалося не більше сотні метрів. Хлопці сиділи і мовчали, спостерігаючи за дорогою і відчуваючи, що зараз має трапитися щось лихе. Рой відчув, як дрижаки пройшлися по його тілу. В салоні стало неприродно спекотно. Магнітола увімкнулася і почала шипіти, а крізь перешкоди почали доноситися потойбічні голоси, що говорили: «Смерть! Смерть! Смерть!»

     Жіноча постать обернулась до автомобіля. Під накидкою ховалося гротескне обличчя мертвого кам’яного ангела, уста якого зависли у злобній гримасі. Пусті риб’ячі очі втупилися в хлопців, а Рой намагався не дивитися у той погляд, від якого холонули жили. То була не жінка, не чоловік, і навіть не ангел, а щось химерне, бридке, потойбічне, від якого почали туманитись мізки, а по радіо лише лунало слово «смерть».

     ― Здохни гадина! ― Емет шкірився, направивши ікла на кам’яну потвору.

     Руки мерця потягнулися вперед. Від потвори несло могилою і дощовими черв’яками. Очі закліпали, а за кам’яними повіками були темні, як безпросвітна ніч, зіниці. Роздався гучний протяжний гул, який нагадував гудок маяка. Здавалося, що ось-ось це моторошне поріддя схопить їх в свої лабета і розчавить у фарш. Емет примружив очі ― машина врізалася в живу статую.

     Однак не було ні удару, ні сплеску, лише праве колесо підскочило вгору, наштовхнувшись на горб. Кам’яна потвора і кіт перетворилися на сигаретний імлистий дим, що розчинився в повітрі. Рой не зміг втриматися і озирнувся назад. Він побачив крізь імлу могильне обличчя, яке розповзлося на білих хробаків. Це лице йому прийшлося запам’ятати назавжди. Краще було туди не дивитися.

     Хлопці притиснулися до крісел, а їх серця вистукували таємний магічний ритм, немов у тілах заграв шаманський барабан. Як тільки авто оминуло ще з десяток метрів шипіння магнітоли різко перервалося, а потойбічні голоси зникли. Проте жах встиг закрастися у людські душі.

     ― Хух, проїхали, ― Емет вивернув машину, яка ледь не з’їхала з дороги.

     ― Це був привид Смертельного Шосе, ― здогадався Том. ― Цікаво, наскільки він був реальним?

     ― Я можу тебе висадити на узбіччі, і ти на власні очі переконаєшся реальний він чи нереальний, ― Емет нервово затупотів. ― Від такого аж захотілося запалити.

     Ковбой сунув руку в кишеню і дістав пачку сигарет із надписом «Марвборо». На пачці був намальований індіанець серед зелених прерій. Емет витягнув одну і закурив. Прийшлося крізь відчинене вікно впустити трохи пустельного повітря в салон, бо інакше вони б задихнулися від курива.

     ― Справжні американські, ― Емет струсив попіл на дорогу. ― Хочете скуштувати?

     ― Де ти їх дістав? ― поцікавився Рой.

     ― Обміняв у одного волоцюги, ― хмарка диму полинула в небо.

     ― Я не відмовлюся від однієї, ― Том взяв сигарету і понюхав. ― Хмм, хороший тютюн. А запальничка є?

     ― Тримай, ― Емет вже встиг викурити половину, доки вони говорили.

     ― Можна й мені, ― попросив Рой.

     ― Тільки не забудь відчинити вікно, хлопче, ― попередив Емет. ― Хоч я і курець, але не хотілося б дихати твоїм димом у салоні.

     ― Твої сигарети і справді чудові, ― сказав Том. ― Той волоцюга знався на них.

     ― Я чув одну легенду, ― почав Емет. ― Колись жив славний ковбой на ім’я Марв Боро. Він покохав одну індіанку і захотів на ній одружитись. Вождь подумав, і вирішив, що віддасть за нього свою дочку, якщо той виконає його умову. Пізніше Марв вигадав сигарети, які назвав у свою честь.

     ― А яка була умова? ― Том глянув на Емета.

     ― У легенди існують різні варіанти, ― ковбой викинув недопалок у вікно. ― Одна з них говорить, що Марв мав зробити те, що ніхто ще не робив, і це має йому приносити прибуток. Так і з’явилися сигарети.

     ― Цікаво, ― Рой замріявся. Він почав уявляти собі в голові ковбоя Марва, який жив на Дикому Заході серед племені індіанців. З цієї історії вийшла б хороша книжка.

     Шосе вилося товстою сіро-бурою змією, а сонце нещадно пекло у вікна. Емет спробував налагодити кондиціонер, проте він не хотів працювати. Магнітола теж вимкнулася і грізна лиха тиша запанувала у салоні. Було лишень чути, як колеса «плімута» стукотять по асфальту.

     ― Щоб тебе, стара безкорисна залізяка! ― Емет умився власним потом. ― Вона хоче, щоб з нас вийшло підсмажене барбекю для тих потвор із пекла.

     ― Ти про привида чи про кондиціонер? ― Рой відчув, як від спеки все його тіло палає.

     ― І про те і про інше, ― Емет стікав солоними потоками, немов воскова фігура, що плавилася на сонці. ― Добре, що ми прихопили з собою пиво. Рой, подай мені одну пляшку, доки воно не закипіло.

     ― Все це наслідки аномалії, з якою пов’язана ця територія, ― пояснив Том. ― Таке враження, що ми потрапили в Бермудський трикутник. Тому тут не хоче працювати техніка через надприродне електромагнітне випромінювання, яке виводить все із строю.

     ― Саме про це я і кажу, ― Емет присмоктався до пляшки. ― О, яке добре холодненьке! Мені аж стало легше на душі.

     Хлопці теж взяли собі по пляшці, щоб втамувати спрагу. Авто тряслося по кривій дорозі, тому пили обережно, щоб не облити салон. Вони не знали, як надовго їм вдасться перевести дух, бо відчували, що попереду їх чекає ще багато лиха. Найменше їм хотілося зустрітись із чорним козлом, що прикидався чоловіком, який просить милостиню. Як сказав Емет, то був сам Диявол у людській подобі.

     ― Ви колись мали справу з биками? ― ковбой вирішив розмовою відволіктись від спеки, яка висушувала йому обличчя.

     ― Хіба що в зоопарку, ― пригадав Рой.

     ― Бачив кілька раз по телевізору на каналі про тварин, ― мовив Том.

     ― Одного разу я поїхав в Іспанію, щоб прийняти участь у змаганні, де проводився біг з биками, ― заявив Емет. ― Всього учасників було близько 50 чоловік. Нас завели на широку обгороджену вулицю. Навколо, як рій бджіл, зібрався натовп і давай галасувати: на вулицю повиходили і малі, і старі, були красиві смугляві дівчата у яскравих сукнях, і всі вони прийшли подивитися, як за нами будуть гнатися бики. Скільки там було емоцій, цього не передаси! Нам дали трохи фори часу, щоб ми могли розігнатися. Я досі пам’ятаю, як стою посеред дороги, в очі мені палить соковите іспанське сонце, пил іскриться і обліплює мою спітнілу шкіру, а я стою весь збуджений, на мене дивитися сотня очей. Позаду зібралися грізні бики з гострими рогами, що можуть проткнути тебе, як шампур протикає м’ясо, і це змушує твоє розпалене серце гупати швидше. В останню мить перед гудком мені захотілося сміятися, а мій регіт луною розносився по кварталу. Натовп підтримав мене і теж почав реготати і плескати в долоні. Дехто з балкону розмахував прапорами, очікуючи грандіозне видовище, коли в них прямісінько під ногами проскаче ціле стадо биків. Почалося справжнє свято. В іспанській вуличці витала така неймовірна енергія, що могла запалити ціле місто. Я вже був у передчутті шаленої магії.

     І ось суддя в чорно-білій футболці засвистів і махнув рукою. Учасники рвонули вперед. Я старався триматися середини, і не біг поперед батька в пекло. Важко було тримати хороший темп, а груди розривало від гарячого повітря. З часом я ледь не опинився в кінці, а мені хотілося бути першим. І тут мені почулося, як земля позаду двигтить, а в рот підступає пил. Серце стиснулося, як молюск, що намагається сховатися у мушлі, а позаду тупотіли копита і здавалося, що їх там не менше сотні. Бики наздоганяли, а натовп скандував підбадьорені вигуки. Я біг, як ошпарений, і вже не знав чи мені сміятися, чи плакати, бо відчував позаду жарке тваринне дихання, а сорочка вгризлася в тіло. Кілька учасників позаду мене заскочили на бічний паркан, а бики намагалися дістати їх рогами, з ляскотом буцаючи стіну. Тварини дихали мені в спину, а я увімкнув потужну передачу і не озираючись летів вперед. Адреналін кипів, а пісок під ногами бризкав у всі сторони.

     Я почав набирати оберти і вириватися вперед. Мої напарники теж бігли з усіх сил. Я не знав, що за криваве місиво коїться позаду мене, лише хотів дістатися фінішу. Десь в нутрі заграла жага кинути цю затію і заскочити на паркан, де бики мене б не дістали.

     Однак я був із тих упертюхів, що просто так не здаються. П’яти палали, м’язи ніг напружились, в грудях пекло від гарячого іспанського повітря, а я не збавляв темпу. В мені заграла людська природа, коли ти розумієш, що знаходишся на вершини еволюції, і ти, як хазяїн планети, можеш подолати увесь тваринний світ. Такі думки кипіли в моїй голові, переповненій шаленими емоціями, вікна і обличчя людей миготіли перед очима, а я біг і біг під гучні оплески натовпу. Це була лише та крихітна частина, яку я зміг передати словами. І хоч в той день мені не вдалося стати першим, але я став одним із тих щасливців, що добіг до кінця.

     ― Отакої! ― Том присвиснув. ― Бігти по вулиці з розлюченими биками ― це й справді заслуговує похвали.

     ― А ти був колись на справжній іспанській кориді? ― Рой поволі цмулив своє пиво. ― Кажуть, що там дуже красиво.

     ― Чи був я на кориді?! ― Емет розреготався. ― Я не тільки був там, хлопці, але й сам брав участь. Хоч з мене не вийшло ковбоя, але я став справжнім тореадором. Мене треба було назвати тореадором з пекла, хоча слово «ковбой» більше до вподоби.

     ― І як воно стояти віч-на-віч з биком? ― Том і Рой перезирнулись.

     ― Це шалене і божевільне відчуття дивитися у криваві, наповнені гнівом і ярістю, очі хижака, в якого лише одне бажання ― заколоти тебе насмерть, ― Емет запалив цигарку. ― В них немає ні жалості, ні смирення, ні співчуття ― лише дика охота закатрупити тебе своїми рогами. Дивитися на все це дійство зовсім інше відчуття, ніж зробити усе самому. А на таке божевілля мене підштовхнуло бажання ще раз відчути ті незабутні емоції, коли я біг іспанською вуличкою, тікаючи від розлючених биків. Прийшлося багато вправлятися у цій справі, але воно того було варто. А потім я одружився на гарячій іспанці, і в мене завелося двійко діточок. І так, як жив до того дня, доки смерть не розірвала рогами моє життя.

     ― Тебе убив бик? ― здогадався Рой.

     ― Авжеж, ― погодився Емет. ― Це буває доволі рідко на кориді, але час від часу трапляється. В той день мені просто не повезло. Однак так мало трапитися і виною цьому були лихі знаменування. В той рік я застряг на клятому числі «29», коли мені виповнилося стільки ж років. Воно переслідувало мене усюди, і навіть уві сні.

     Мені колись приснився сон, що я стою на випаленій землі і тримаю в руках червоний прапор. Повз мене несуться чумні обгорілі обличчя, які лопотять язиками за моєю спиною, а я не можу втямити про що вони торочать. Прапор розвівається під подихом вітру, який був насичений попелом і димом, а я починаю задихатися від млосного запаху. І в саме цю мить в небі проноситься вогняна пташка, яка намалювала на синьому полотні число «29», яке загорілося яскравим німбом, випалюючи синяву іскристими язиками. Я прокидаюся від лихого сну і розумію, що побачив дивне знамення, немов помічаєш у себе за щокою солодкий льодяник, який ти весь час тримав за своєю щокою, бо вже давно забув, що поклав його до рота. Таке відчуття охопило мене. Я передчував, що має трапитись щось лихе.

     Спочатку я знову заховав цей льодяник глибоко у своє серце. Минали дні. І знову той самий сон, але із зміненим сюжетом. Тепер вогняна пташка кричала щось мені, але до моїх вух прилип темний попіл, і я ніяк не міг почути, що вона каже. Прокинувшись в холодному поті, не знав куди себе діти. Тренування з биками почали проходити важкими трудовими буднями.

     Щоб розвіяти себе від химерних думок, я вирішив пограти в тоталізатор на іподромі. Пам’ятаю, що тоді була хороша весняна погода, хоча дув прохолодний вітерець. В той день зібралося багато люду, так що всі лави обліпили глядачі. Я купив недорогий буклет, щоб ознайомитися із фаворитами гонки. Коні були те, що треба! Гніді, маслянисті мустанги, біляві красуні з чорними яблуками, було багато арабської породи, на них прийшлося більшість ставок.

     Жокеї готувалися до гонки, перевіряли підкови своїх скакунів, а я тим часом думав, кому віддати свою перевагу. Рішення прийшло миттєво. В буклеті я побачив смуглявого красунчика із номер «29». Це був знак, клянуся, хлопчики! Мене, як кип’ятком, ошпарило. Мерщій кинувся робити ставку, доки каси ще були відчинені. Я зайняв місця у перших лавах, щоб усе було чудово видно.

     Гонка почалася. Зціпивши кулаки за свого улюбленця, я сидів, прикипівши очима до бінокля. Коні мчалися вперед, а за ними гнався стовп пилу. Арабські скакуни вирвалися вперед. Мій смуглявий боєць летів, змітаючи землю копитами, а з його ніздрів валив гарячий пар. Я знав, що не прогадав!

     І в цей момент трапилася дивна річ. Кінь заіржав і почав сповільнювати біг. Вболівальники шалено заволали: «Як це так? Біжи вперед!». Я був у їхньому числі, мене охопила паніка. Раптом ноги коня заплелися, він зійшов з дистанції і гепнувся на землю, висолопивши сірий язик. Натовп охнув! Що в біса коїться? Кінь трупом валяється на іподромі, і кількох учасників сповільнив таких хід подій ― вони вже точно не прийдуть першими. Один із них скочив зі свого скакуна і подав руку жокею, який звалився разом з конем. Головне, що коняка не розчавила йому ноги своєю грубою тушею. На щастя, жокей залишився цілий. Прибігли санітари на допомогу. Вони повалили труп коня на візок і повезли до службових воріт.

     Моє серце гепнулося в провалля. Сам не свій я став з лави, аж в очах потемніло. Солоний присмак смерті прилип до язика і не покидав мене до кінця дня. Сказати, що я був розчарований, це нічого не сказати. Я таки горів від паніки. Це була не чиста випадковість, а ще один знак, як той сон, що приходив вночі туманними мареннями. На душі з того часу стало не спокійно. Я розповів про це своїй дружині, але вона мене заспокоювала, що все буде гаразд, лихо минеться. Вона сказала, що варто забуте про те число, проте, як вона помилялися.

     Врешті, як міг, я привів себе до ладу. Почалися квітневі ферії в Севільї, і я мав виступити на кориді у ролі матадора. Причепурившись і поголившись, став зовсім схожий на чоловіка, що готовий до бою з биком. Мені дали люту звірюку. Його очі палали несамовитою кров’ю. І що ви думаєте, хлопці? Я усвідомив це перед самим виступом. У мого бика був порядковий номер «29». «Годі сіяти безглузді сумніви в своїй голові! Бийся з ним, як мужик!» ― кричав я самому собі. Та страх встиг сплести павутину в моєму серці.

     Я не жалію, що не відмовився від своєї затії, бо попри все мав заколоти того бика. Інакше назавжди залишився б своєї честі. Смерть ― то нехай так буде. Я буду дивитися в її химерні очі з усмішкою на вустах, тримаючи в руках мулету, що пістрявими барвами розвівалася на вітру. А тоді бик кинувся на мене, а далі було все, як у сні. Гострі роги впилися в груди. Почувся хрускіт ребер. Світ в очах закрутився. Я валявся на гарячому піску, а бик знущався над моїм тілом. Натовп кричав, крики потонули у білосніжному світлі, а може то лише іспанське сонце припекло мені в голову. Того я напевне не знаю.

      А потім на моє превелике здивування опинився посеред пустельної дороги, що стелилася довгою смугою у безкінечність. Це був ще один довгий шлях, який мені треба було пройти. Ціною великих зусиль вдалося роздобути собі машину. Я не міг лишатися на місці і відправився по безлюдному Шосе у самісіньке пекло, щоб знайти свою сім’ю. Однак завжди дорога вертала мене назад, до кав’ярні із заправкою, немов таємні сили хотіли, щоб я залишився.

     Не пам’ятаю скільки раз намагався обдурити лиху долю, проте так і не зміг вибратися з цього проклятого місця. Тоді само собою в мене зав’язалися контакти з відчайдушними душами, які намагалися подолати Смертельне Шосе. І я узрів дивну закономірність, що дорога завжди міняється в залежності від того, з ким ти їдеш. Приходилось везти усіх кого заманеться, і я вірив, що одного дня здолаю Смертельне Шосе. Спочатку возив за просто так, за залізну скріпку, за капелюх, за випивку, за все що завгодно. А потім про мене пройшлася лиха слава ковбоя з пекла. Відчайдухів, що хотіли прокататися зі мною стало більше. Я відшукав собі хорошого «плімута», з яким було безпечно їздити. Врешті мені набридло ганятися за примарними мріями, я роздобув собі достатньо грошви і вже менше їздив по Смертельному Шосе, звикнувши до своєї долі.

     Коли зустрічаєш чергових відчайдухів, як ви, то думаєш: «Куди ж це Шосе заведе вас? Які воно нові горизонти відкриває?» Приходилося вагатися, чи варто везти двох блазнів, але ви, хлопці, стали для мене ще тим подарунком долі. Уявіть собі моє здивування, коли я налічив 29 хрустких купюр у пачці, коли взяв її до рук. Щоб вас, бісові діти! Я подумав, що знову сплю. І тоді прийшлося перелічити цифри на першій банкноті. Їх там було 29. Думаєте, що я збожеволів? Я теж так думаю. Не знаю, звідки ви дістали ці кляті гроші, але в мені прокинулось старе забуте бажання, немов льодяник знову прилип до моєї щоки. Ви хлопці ― мій білет у кращий світ. Я відчуваю, що цього разу виберуся з цієї проклятої місцини, подолавши Смертельне Шосе.

     ― Ми теж в це віримо, ― в один голос сказали Том і Рой.

     Дорога стелилася вперед, а пустельний вітер ганяв перекотиполе. Повсюди було пусто і тихо, як в німому кіно. Емет вирішив розвіяти німу тишу своїм співом:

     Корида ― місце святих і блаженних

     Візьми бика за рога і будь щасливий!

     Корида...

     Гостра шпага штрикає в хребет

     І вже завершився куплет

     Корида...

     Емет наспівував пісню ламаними римами, доки врешті йому це не набридло. І ось він озвався:

     ― Гех, співець з мене не дуже, та й рими складати до ладу не вмію. То може ви хлопці щось заспіваєте?

     ― Немає охоти, ― сказав Рой і притулився головою до вікна. Його хилило на сон.

     ― Ця дорога тягнеться безкінечно, ― Том загіпнотизовано дивився на жирну сіру смугу. ― Скільки ж цікаво минуло часу?

     ― Час тут, немов жуйка, тому хто його знає скільки ми їдемо, ― Емет зітхнув. ― В гіршому випадку ми повернемось звідки приїхали.

     І в його словах була правда. Миля минала за милею, кілометр за кілометр, а Смертельне Шосе лиш мовчки вказувало дорогу. Від нереальної спеки здавалося, що час в цьому місці взагалі зупинився, машина стояла на місці, лише дорога повзла лінивою змією, що намагалася дістати свій хвіст. Роя зсередини переповнювали дивні відчуття, а Тома поглинули власні химерні думки. Емет весь час щось мугикав собі під ніс. Йому так і не вдалось полагодити кондиціонер.

     Несподівано серед пустелі за кілька метрів від дороги визирнули невеличкі косі хатини. З правої сторони блискотів мідний церковний хрест. Для хлопців це був, як вистріл гарматного ядра, і вони здригнулись від несподіванки. Найменше супутники очікували побачити селище посеред Смертельного Шосе.

     ― То все, мара, мара, ― шепотів Емет. ― Я попереджав вас хлопці, що тут кояться дивні речі.

     ― Цього справді не може бути, ― озвався Том. ― Хто ж міг побудувати все це серед безкрайої пустелі?

     ― Тут не росте жодного дерева, ― додав Рой. ― Та й доступу до води немає. Хіба тут можуть жити люди?

     У відповідь на його слова з хатин повиходили поселенці. Вони були брудні, одягнуті в ганчір’я, з вилами в руках. Їх обличчя було засмалене, немов підгоріле м’ясо. Чоловіки носили на головах теплі вушанки, а їх льняні сорочки поточила міль. Жінки були одягнуті в спідниці, а верх прикривали туніки. На вулицю повиходила малеча, що нагадувала виродливих карликів з непропорційною головою, як повітряна куля. Випуклі совині очі цих дітей пішли угледіти, хто з незнайомців вирішив потривожити їхню територію. Ці люди всім своїм виглядом вселяли в серця жах.

     Рою здалося, що він дивиться примарний чорно-білий фільм, бо пекуче сонце так сильно вдарило в голову, що все навколо посіріло. Поселенці, як актори кіно, повиходили на сцену. Вони стали з вилами посеред дороги, а міський пейзаж навколо них гойдався кривими водоростями. Саме повітря лилося білою димкою, немов воно сочилося з-під землі, де вирувало пекельне багаття.

     Емет на всіх парах наближався в поселення. Він гудів у гудок, а на обличчях поселенців з’явилося занепокоєння і страх, немов вони узріли небачене жахіття. Машина не могла звернути вбік, бо по обидві сторони простиралися глибокі канави, в яких плавали смердючі відходи. Можливо, колеса і витримали б стрибок, але ковбой навідріз не хотів ризикувати. Він не знав, і знати не хотів, що трапиться, якщо машина з’їде з дороги.

     ― Тікайте, недоумки! ― Емет гамселив по гудку. ― Тікайте, бо розтовчу на фарш! Нікого не пожалію!

     Однак здавалося, що поселенці не розуміють про що він говорить. Вони перегукувались між собою дивною говірку, яку навіть Рой не зміг розібрати, попри свою дивовижну здатність говорити будь-якою мовою. Чоловіки з вилами були настроєні вороже. З двадцять метрів відділяло авто від живої перегороди.

     ― Прийшов час для барбекю, ― Емет натиснув на кнопку.

     З «плімута» вирвались гарячі язики вогню. Немов дихання дракона, воно випалювало все на своєму шляху. Люди з вилами щось кричали і відсахнулись в сторону. На кількох з них запалився одяг і вони почали кататися по піску, щоб придушити вогонь. Авто вдалося проскочити по асфальту, не зачепивши юрбу. Позаду щось гупнуло. Кілька вил полетіло у заднє вікно, проте воно виявилось досить міцним, щоб його розбити. Роздався скрегіт металу. Поселенці з боків нападали на машину, намагаючись вбити залізного звіра. Емет випустив ще раз вогняну хвилю, яка змусила почорніти асфальт, залишаючи кіптяву на дорозі. Це на певний час зупинило нападників, але вони продовжили з далеку сипати град стріл, що з дзвоном врізалися у скло.

     ― Їдь хутчіш, крихітко, бо вони зараз проб’ють нам бак! ― Емет з усієї сили вдавив ногу в педаль газу. Мотор гудів, як навіжений. В дзеркалі заднього виду він бачив, як поселенці віддаляються від них.

     ― Ми їх проскочили! Проскочили! ― вигукнув Том і присвиснув. ― Якби не твій вогонь, то без крові б не обійшлося.

     ― Чому ти не використав його першого разу? ― поцікавився Рой.

     ― А ти хотів, щоб я спалив всі запаси одразу?! ― пробурчав Емет. ― Я знав, що буде облава, бо їжджу не перший раз. Від Смертельного Шосе можна очікувати всього, що завгодно.

     Стріли стали рідше стукатися об метал і скло. Врешті решт машина відірвалася від нападників, але химерне поселення вони ще не минули, бо примарний сон продовжувався. Рой помітив, що вікна кривих будинків миготіли чорним світлом. Воно пульсувало, як серце темного бога, а в тому світлі ховалось щось таке, що він не міг описати словами, і в нього відібрало мову. Мороз пройшовся по шкірі. Морок закрався у його нутро і не відпускав. Він вже одною ногою полинув у інший світ, як раптом плескіт по обличчю розбудив його.

     ― Не дивись! Не дивись туди, Рой, ― Том щосили бив його по щоці. ― Чуєш мене? Краще взагалі не дивитися по сторонам, а пильнуй за дорогою.

     ― Чую, ― жахлива мара ще сиділа в голові Роя. ― Я там таке побачив, що описати не можу...

     ― Спокійно, хлопці, без паніки, ― Емет вів «плімут» по вуличці, намагаючись не залітати у глибокі впадини. ― Це всього лиш сон.

     ― Люди сплять так все життя, ― промовив Том. ― Вони їдуть по Смертельному Шосе, як зараз ми з вами, і самі не знають куди забредуть. А дорога ця тягнеться цілу вічність, що навіть не помічаєш цю тягучу безкінечність, і тобі здається, що ти був увесь цей час живий. Однак все, що ти бачив була лише пустельна мара.

     ― Філософ правду каже, ― погодився Емет. ― Ми самі не знаємо, куди бредемо.

     ― А от я чудово знаю, куди мені брести, ― відказав Рой. ― І та, кого я шукаю, чекає мене попереду.

     ― Всі ми щось шукаємо, подорожуючи по Смертельному Шосе, але не факт, що дістанемо це, ― сказав Емет.

     ― Головне вірити у свою ціль, ― промовив Том. ― Шосе відчуває наші страхи. Та якщо не звернути з дороги, то ми обов’язково звідси виберемось.

     ― Хотілось би в це вірити, ― Рой зітхнув.

     Нарешті машина виринула з водянистих міських пейзажів, що кривими водоростями гойдалися на вітру. І знову тиша. Мертва тиша, яка не несла в собі нічого хорошого. Поселення позаду розтануло, як мильна булька, а пуста дорога все ще стелилася попереду.

     Де ж ти Есме, моє миле сонечко? Як же я сумую за тобою. Не знаю, чи скоро ми зустрінемось, бо застряг десь посеред пустельного шосе, що веде мене до тебе. Сподіваюся, що з тобою усе гаразд. Ми зустрінемось з тобою незабаром і з’їмо вишневого морозива під літнім сонцем.

     ― Про що замилився, Рой? ― Емет глипнув в його сторону. ― Куди ведуть тебе думки?

     ― Та, я так згадав про своє, ― Рой усміхнувся. ― Хотілося би скоріш дістатися до кінця.

     ― Тут так не буває, ― заперечив Емет. ― Ми будемо їхати стільки, скільки потрібно. Розкажи краще за себе. Знаю, не всі путівники люблять розповідати про своє земне життя, однак часу достатньо і треба його змарнувати.

     ― Час не любить, коли його марнують, ― запевнив філософ. ― Час тече сам по собі вільною рікою, а ми ― лише бульбашки у вічному потоці енергії.

     ― Колись я працював інженером, хлопці, ― завів свою байку Рой. ― Мені приходилось цілими днями працювати над механізмами андроїдів, яких я називав залізними бездушними тварюками, бо у них і справді не було душі, як от у людей.

     ― З цим я не можу погодитися, ― вступив у дискусію Том. ― Цілком можливо, що вони будуть мати таку ж свідомість, як у людей, якщо побудувати їх на людських принципах.

     ― Як же таке можливо? ― здивувався Рой. ― Адже вони лише механізми!

     ― Як і ми, Рой, ― Том потер підборіддя. ― Ми теж механізми реальності, які створив Творець. Якщо вкласти потрібну силу і енергію, то чим андроїди будуть відрізнятися від людей?

     ― Якби цей шматок заліза вмів ходити і подавати мені пляшку смачного холодного пива... ― Емет на хвилю задумався. ― Тоді б я захотів завести такого друга. Думаю, що ми б з ним добре поладнали.

     ― А я рахую, що людей замінити не можливо, а роботи це роботи, ― Рой стояв на своєму. ― Їхня задача ― полегшувати людське життя, а без програми вони залишаться бездушними тупоголовими ідіотами.

     ― Люди теж без програми залишаться бездушними тупоголовими ідіотами, ― пробурчав Том.

     ― Ну все, не сваріться, хлопці! ― Емет постукав по керму. ― Лайки нам в дорозі не потрібні, бо і без них стає млосно.

     ― Здається, що наша розмова зайшла нікуди, як і ця дорога, ― Том зітхнув.

     Чим більше вони так думали, тим більше це ставало схожим на правду. Поселення вже згинуло за десяток миль, а попереду простиралася суха потріскана земля. Сонце випалило з них всі соки, і хлопці взялись випити теплого пива, яке добряче нагріли спекотні промінці. Небо вже не було синім, а якимось фіолетовим і трохи багряним; сонце на його фоні стало білим диском, яке любили в давнину метати древні греки.

     Можливо, що то було лише марення, але на фіолетовому полотні з’явилися сотні чорних цяток. То був загін круків, що витали у безкінечних просторах небес. Вони кружляли і робили круті віражі, сплітаючись у дивну мозаїку. Врешті картинка почала прояснятися: птахи створили фігуру у вигляді черепа, що усміхався. І череп заговорив:

     ― Ви не зможете далеко заїхати, мої любі, бо смерть повсюди чатує за вами. Ніхто не зможе сховатися від пильних очей бога смерті. Я нюхом чую страх у ваших душах. Не варто було забрідати у самісіньке пекло, з якого немає виходу. Тепер ви загинете серед примарної пустки, а я поглину ваші душі назавжди. Час вже зупинив свій потік для вас. Готуйтеся до смерті, нікчемні черви.

     Чорні уста замкнулися, і круки розлетілися у фіолетовому небі. Рой впізнав цей голос серед тисячі голосів в своїй голові. Він належав лиховісному барону Суботі, який сховав у свій циліндр немало людських жертв. Бенксі проковтнув гіркий ком, коли пригадав, якою жахливою смертю загинула валькірія Сандра. У його серці знову запалав гнів, і його жага помсти пробудилася в єстві. Ну начувайся, Самеді! Я ще до тебе доберуся!

     ― Що це було за диявольське поріддя? ― Емет вибалушив очі у небо, по якому розповзалися круки.

     ― Самеді ― бог смерті, ― розтлумачив Рой.

     ― От, лайно! ― вигукнув Емет. ― Чому ж ти одразу не сказав, що він за вами женеться? А тепер хочете, щоб я згинув разом з вами у цьому проклятому пеклі?!

     ― Книга нічого не каже про смерть, ― Том перегорнув пожовклі листки. ― Але символи підказують, що Самеді і справді хоче поглинути життя. Така доля бога смерті у цьому світі.

     ― Хай цей клятий бог тільки спробує висмоктати з мене душу, ― злостився Емет. ― Я покажу йому, де раки зимують.

     ― А що, як він і справді рано чи пізно добереться до нас? ― незважаючи на спеку, нутро Роя вкрилося морозною кіркою. ― Що ж тоді з нами буде?

     ― Ми будемо боротися зі смертю до кінця, ― озвався Том. ― А долю нашу вирішить Творець.

     ― А більше твої чунгачгуки нічого не пишуть? ― Емет покосився на Тома. ― Не мовчи, філософ, скажи вже щось мудре, щоб я заспокоївся.

     ― Треба відшукати Каркозу, ― сказав філософ. ― Там на нас чекає спасіння.

     ― Ну, вже ні, ― похитав Емет головою. ― Свою Каркозу будете шукати самі, а все, що мені потрібно це вибратися із цього лайна.

     ― Подумайте всі про вихід, і ми його знайдемо, ― сказав Том. ― Головне вірити, що одного разу наш шлях завершиться.

     ― Ця дорога стелиться безкінечно, ― Рой глядів на горизонт. ― Ми заблукали і назад вороття немає. ― Він немов повірив у слова Самеді, і вже передчував чергове лихо.

     Вони проїхали ще із сотню миль, а Смертельне Шосе не закінчувалося, немов сонний кат все раз за разом відтягував гостре лезо гільйотини, що нависло над тими, кому був приписаний суворий вирок. Спека досягла свого піку. Ще трохи і подорожні запечуться у салоні, як кури гриль, а пітна солона юшка вже стікала з їх тіл, в яких маринували нещасних хлопців. Том на повну відчинив своє вікно і висолопивши язика висунув голову та вдихав гарячі випари пустелі.

     ― Я вже більше не можу, ― філософ важко дихав. ― Заберіть всі наші гроші, але випустіть звідси.

     ― Вже пізно, хлопче, вертатися назад, ― Емет вишкірився надприродною усмішкою. ― Ми на шосе в пекло, як співали хлопці з групи «АС/DC».

     З Еметом варто було погодитися, бо це і справді було шосе в пекло. Проте ця думка гріла його і він був щасливий просто їхати в красивій тачці по пустельній дорозі, і ніхто не міг відмовити йому в цьому задоволені. Просто їдь і смійся на дорозі до смерті, і тоді ти будеш по-справжньому щасливий. Такий був його девіз. На шляху кожен усвідомив свою істину, якою був задоволений.

     Вони того не помічали, бо їхали по прямій, але дорога весь час закручувалась в спіраль, що вела в пекельну безодню. Це правда, коли кажуть, що у пеклі достатньо холодно, бо фіолетові хмари накрило морозною тінню небо, і незабутній жар змінився на притлумлений холод. Сонце зникло за сірою завісою, та чи то було взагалі сонце, того ніхто не знає. Міражами була зіткана ця земля і ходили по ній примарні міражі.

     ― Стало трохи прохолодніше, бо я вже думав, що перетворюсь на жареного кабанчика, ― зізнався Том.

     ― І справді, ніби нас опустили у крижаний басейн, ― промовив Емет. ― Богу дякувати лихо нас пронесло.

     ― Мій язик прилип до піднебіння, а тепер я відчуваю в роті смак горілої курки, ― мовив Рой.

     ― То візьми собі пива і запий цей горілий присмак, ― порадив Емет і глянув у переднє дзеркало: ― Чи ти вже все пиво там позаду вицмулив?

     ― Ніяк, ні, сер, ― Рой зробив вигляд, що віддає честь. ― Пивні боєприпаси на місці, сер.

     ― От і добре, Рой. ― Емет посміхнувся. ― Може ти розкажеш нам ще раз свою історію з життя, доки ми несемося, як божевільні. Тільки не починай знову про своїх бездушних залізяк.

     ― Вони не бездушні, ― поправив Том.

     ― Мою першою дівчину звали Бет, ― завів розмову Рой. ― Це звучить, як акорд зіграний на гітарі. Перший раз ми познайомились в кафе і я назвав той день полунично-морозивною ідилією, бо кожен з нас замовив собі морозиво з полуницею, яке було посипане різнобарвною присипкою, як у кексах. Я сидів навпроти неї і не зводив погляд, від того, як вона вправно поїдала морозиво своїм гнучким язиком, що майже діставав до небес. То було холодне блаженство.

     Однак вона згодом дізналася, що хтось викрав з сумочки гаманець, а дірку, пророблену в шкірі, побачила тільки в кафе. Це дико її розлютило, бо бідолашна дівчина немала чим заплатити. Бет почала на цю тему говорити із офіціанткою, що принесла їй замовлення, але та принципово відмовлялася заплатити за свій рахунок і погрожувала викликати поліцію, якщо вона не заплатить. Від цих слів туш розмокла на очах Бет і вона заскавчала, як собача. Я був не в змозі дивитися на цю трагедію, що розігралася перед моїми очима, і сам заплатив за той нещасний десерт.

     Згодом Бет подала заяву у поліцію про вкрадений гаманець, а потім ми почали зустрічатись у вільний час. Мене виховували в бідній сім’ї, тому в коледж грошей не вистачило поступити, та й вчився я препаскудно, і дорога повела в армію, де я проходив військову підготовку. Бет навідувала мене у частині і приносила з собою чудові смаколики. Мабуть, жінок збуджують чоловіки в формі, тому ми частенько з нею трахались. В якийсь момент я навіть був готовий зробити їй пропозицію, ходив по магазинах у пошуках недорогих обручок, бо гроші в моїй кишені, як таргани в холодильнику, надовго не заводились.

     Доля змінила курс на Захід, куди згодом мене та ще з десяток бійців відправили на проведення військової операції в гарячу точку. Ми мали зачистити зону від терористів. Кожен із нас був ще молодим, зеленим, з горохом в голові і тямив лише, як високо треба піднімати ноги під час маршу. Тоді ніхто не був готовий до війни, і клянуся, що для нас то стало справжнісіньким пеклом. Та я вірив, що в один чудовий день виберуся звідти і зможу знову побачити свою прекрасну Бет.

     Так і трапилось. Я повернувся назад, а вона працювала офіціанткою в тому самому кафе, де колись їла морозиво, за яке не могла розплатитися. Виявилось, що у неї виріс живіт, бо поки мене не було, трахалася з якимось прищавим бовдуром. За кілька днів Бет мала звільнитися з роботи. Коли я це дізнався, моє обличчя перекосилося від люті. Всі мої плани, що я так довго готував і плекав, щоб здійснити у житті, полетіли в сміттєву урну. Я, немов джміль, вилетів з кафе і більше ми ніколи не бачились.

     Душевна біль надовго засіла в моїй голові, і я не міг з нею справитись, тому топив її у келихах «скотчу». День за днем я проводив у барі із випивкою в руках, а під вечір ходив блювати в туалет, бо вже був накиданий під зав’язку. Бет отруїла мені душу, а я так і не зміг їй цього пробачити. То може я просто був поганим чоловіком і не зміг всунути свій член, коли їй того найбільше кортілося? Не знаю, не знаю, що сказати, хлопці, бо через пияцтво мене вигнали з армії і я почав підшукувати собі роботу серед цивільних.

     ― Облиш, Рой, тепер все гаразд, ― Том поплескав його по плечу. ― Тепер, коли ми за межею смерті, все це не має значення. Хіба ти зараз побиваєшся через неї?

     ― Ні, ― відказав Рой. ― Мене хвилює тільки Есме, моє бідолашне сонечко.

     ― А от я кажу про те саме, ― прошкварчав Емет. ― Жінки ― ще ті хижаки. Вони шукають слушного моменту, щоб обчистити твої кишені, а тоді ти обертаєшся, а їх слід уже простив. І ось в твоїй розпеченій голові назріває думка: «А навіщо я з нею взагалі зустрічався? Заради сексу і розваг?» Це я можу отримати в будь-якому борделі, та й дівчата там красивіші, як на мене. А що ти скажеш, Том?

     ― Дівчата любили мене, бо я вправлявся в боксі, а як відомо, жінки обожнюють спортсменів, ― промовив Том. ― Вони обожнювали мацати мої мускули і не тільки їх. Та жодна з них зі мною надовго не затримувалася.

     ― І я про це ж, ― Емет кивнув головою. ― Жінки, як автобуси, що довго не стають на зупинці, весь час мчаться кудись вперед, не озираючись назад. Хто знає, що твориться в їх бісовій голові? Я наприклад цього не відаю.

     ― І не треба, ― озвався Рой. ― Час сам з усім розбереться.

     ― Ха, сказав, як філософ, ― Емет розреготався. ― Будь обережний, Том, бо цей хлопчина вкраде твою роботу.

     ― Суть в тому, що жінки з давніх давен були розумнішими за чоловіків, ― мовив Том. ― Вони керували світом, укріплюючи матріархальний стрій. Так було ще за часів Клеопатри і Хатшепсут, проте цей устрій розвалився з приходом християнства. Нова цивілізація зробила жінку слабкою, диктуючи нові правила. У 18-му столітті жінка мала такі самі права, як і меблі. 20 вік довів, що домашнє насилля не являється кримінальним. Лише згодом права жінок укріпилися на рівні з чоловіком. Тому не дивно, що вони будуть вгризатися в усе, як в шматок м’яса.

     Хлопці заговорились і не помітили, як реальність попливла перед ними, немов їх запустили у водяний акваріум, де кожен тривимірний об’єкт вигинався у предивній формі. Дорога під колесами стала схожа на сірого горбатого удава, що ось-ось вигнеться і схопить свою здобич у сталеві лабета. Трійця замовчала і заворожено дивились, як реальність набуває нових незвіданих форм.

     Перед ними виникла знайома бензозаправка, а за нею стояло кафе, де вони колись з небувалою насолодою поїдали гамбургери. Проте кожен з них знав, що це лише мара, бо у вікнах кафе не було жодних людей, а сама будівля немов находилася за гранями акваріума, десь у зовсім іншій реальності, гойдаючись примарними обрисами у фіолетовому холоді. Чорне світло з вікон вабило до себе заблукалих мандрівників. Воно пульсувало незримими очима, готуючись роззявити голодну пащеку. І раптом відчинились вхідні двері, з яким повіяло сильним вітром. Машину ледь не знесло з дороги, а Емет з усіх сил вчепився в кермо і вигукнув: «Тримайтеся!» Колеса почали шипіти по асфальту, вітер шалено заревів, намагаючись прослизнути у зачинені шибки.

     Земля позаду стала руйнуватися, як під час землетрусу. Горбатий сірий удав вигнувся горою, і «плімут» ледь не скотився у чорну безодню. Рой побачив позаду себе, як гігантські шматки землі провалюються у бездонну вирву, і в нього відняло дар мови. Емет давив на педаль, що є сили, а мотор ревів, як розлючений звір. Розігрався серйозний бій між людиною і стихією. Том розвернув свій записник, як побожний священник, який шукав спасіння у словах, коли наступив Судний день. Рой міг поклястися, що бачив, як символи світилися на пожовклому папері у той момент. Його книга і справді була проклята. Вона завела їх у лихе місце. Рой захотів вирвати з його рук записник і викинути у вирву, щоб цей жах нарешті закінчився.

     Авто тікало від смерті, дорога сичала, а сильний вітер волів їх рознести в щепки. Небеса налилися свинцем, і здавалося, що вони ось-ось впадуть важким тягарем, немов і справді наступив кінець світу. Смерть люто завивала і дихала їм в спини. Вона була вже близько, як ніколи раніше. Рой відчував, як колеса гупають під ним, а з ним гупало його налякане серце. Такого божевілля в дорозі він не очікував.

     Обрив лизав пустелю, а чорні язики були зовсім близько. «Плімут» розігнався до максимальної швидкості. Та цього було не достатньо. Позаду роздався тріск, по небу пройшлася яскрава лінія, немов блискавка, і реальність розкололася на частини. Пітьма визирнула з химерного калейдоскопа темних вимірів. Із зеленої імли вирвалася армія мерців, одягнутих в поржавілі обладунки з важкими дворучними мечами в кістяних руках. Попереду всіх біг вожак у шоломі з закрученими рогами. Його очі світилися зеленим вогнем. Мерці бігли в шаленому темпі, доганяючи втікачів, а вожак волав могильним голосом, підганяючи своїх бійців вперед.

     ― Хлопці, пітьма наступає! ― заволав Рой, дивлячись божевільним поглядом назад.

     ― І без тебе бачимо, ― Емет вижимав із залізного звіра усе, що можна.

     ― Треба братися за зброю, ― Том дістав пістолі. Він висунув голову з вікна і почав палити по головешкам. Від пострілів вони тріскалися, немов глечики.

     ― Права сторона моя, ― сказав Рой і став стріляти в мерців. Йому майже не вдалося в когось поцілити, бо кулі з дзвоном відбивалися від щитів.

     Армія тьми розлютувалася ще більше. Вони почали кидатися сокирами. Одна з них ледь не розчавила Рою носа, проте він встиг вчасно сховатися в машину. Ще одна сокира застрягла у задньому склі; якби не міцне вікно, то чиясь голова б точно злетіла з плеч. Час від часу пістолі випускали кулі, а від пороху в салоні аж захотілося чхнути. Тому вдалося очистити перші ряди мерців, які вже майже дісталися до машини. Кістки осипалися на шляху і хрустіли під навалом армії. Звуки куль заглушав нелюдський рев. Химерний калейдоскоп дрижав, а з нього доносився звук розбитого скла і сичання, схоже на зміїне. Лихо добралося до своїх жертв. Рой вже відчував той гидкий млосний запах смерті змішаний із гниттям трупів. За ним в ніс вдарило морське солоне повітря, яке принесло тухлий риб’ячий сморід, від якого все нутро вивертало назовні.

     Калейдоскоп продовжував вертітися, як м’ясорубка, а тисячі роздроблених реальностей крутилися всередині ока з тисячею зіниць. Воно горіло темним світлом, То, що жило за прірвою реальностей, То, що полювало за душенародженими, щоб поглинути їхню священну енергію. Воно було не істотою, не древнім богом, не Творцем, а чистою Пітьмою, космічним жахом за паленою світів, і по зрівнянню з Цим, реальності були лише маленькими бульками, що колихалися в океані Хаосу. Воно приходило крізь ілюзорні світи, що заснули вічним сном, крізь примарні реальності, в яких стерся час, крізь те, чого ніколи не існувало і могло існувати, бо жоден потік матерії не був владний То подолати. Лише Том прочитав ім’я в книзі, яке було зовсім не ім’я, а лише символом, про який пам’ятав древній рід чатуранґа, щоб не забути жах, який прокидається в кінці, коли матерія і час вже мертві.

     Струмінь чорного світла вирвався з Хаосу, а з мертвих реальностей повилазили сталеві павуки. Їх залізні ноги роздирали асфальт, трощили черепи та кісти мерців з проклятими душами. Від цієї божевільної мішанини свідомість мандрівників стиснулася у тугий клубок, від дикого страху кров відхлинула з голови. Яскравий багряний промінь світла вилетів з ока павука. Пролунав оглушливий плескіт. Машину підкинуло вгору, а тоді...

     ...тоді від шоку свідомість Роя заглибилася у морок. Він плив у темному мутному океані і не зміг більше дихати, а мозок шалено просив кисень. Щось важке звалилось осторонь. Пролунав звук розірваної бомби. Стовп землі відкинув його в сторону. Роздався град куль і нові вибухи. Хтось кричав, і цей крик був не один, їх було сотні, бо навколо лежали поранені люди, майже трупи, що доживали останні хвилини життя, а ці крики були виявом волі у передчутті невблаганної смерті. Рой відчув, як шалено пульсують скроні в черепі. Так, він пригадав той день, коли кілька кроків відділяло його до зустрічі із темною пусткою.

     ― Рядовий Бенксі! Рядовий! Рядовий, твою дивізію! ― волав грубий голос.

     ― Капітан... ― Рой розплющив очі і відчув в роті металевий присмак крові.

     ― Давай вставай, холера ясна.

     Капітану Дарну було вже під п’ятдесят, коли його відправили воювати на Захід. Він допоміг Рою звестися на ноги, і вони удвох сповзли в окопи. Вони з ніг до голови були обмазані землею, а обличчя перемазані кров’ю. Ніхто в той день не очікував такої великої навали терористичних груп з узбережжя Тихого океану. Війна ― лиха річ, вона сіє одну лише смерть, а пожинає плоди смутку і розбрату.

     ― Як ти, рядовий? ― капітан схопив у руки бінокль і визирнув з окопу.

     ― Все, гаразд, сер, ― голос Роя дрижав, а в голові шуміло. ― Наші гинуть, капітан Дарн.

     ― Нічого, ми прорвемось крізь це пекло, хлопче, ― сказав Дарн. ― Ти маєш жити, щоб зустрітися з своє улюбленою... Як там її звали?

     ― Бет, ― замріяно сказав Рой. Крізь звуки кулеметної черги він згадав її образ. ― Як тільки я виберуся з цього пекла, то одружуся з нею в тому самому кафе, де вперше її побачив.

     В цей момент в окоп залетіла граната. Не вагаючись Дарн щосили відштовхнув Роя від себе. На його очах тіло капітана перетворилося на фонтан крові і м’яса, що злетів у повітря. Наступною в окоп полетіла світло-шумова граната. Світ перед очима Роя перетворився на білий шум. Він ще не міг відійти від побаченого, а єдиний спосіб виживання був бігти, нагнувши спину. Невідома сила притиснула його до землі, а поряд пролунав новий вибух. Земля накрила його з головою, і Рой потонув у мороці.

     ― Рой, піднімайся! ― заволав голос. Хтось тягнув його за комір. Ненароком він боляче стукнувся об щось залізне.

     ― Капітан Дарн?

     ― Ні, це я, бовдуре, Том. Якщо ти не отямишся, то з нас вийде стопроцентний людський фарш.

     Рой розплющив очі. Він лежав на хворості і відчував під собою вогку землю. Перед ним догори ногами валялася перевернута машина, в оточенні дерев і кущів. Задньої частини бракувало, немов хтось голодний відгриз її. Хвойний запах вдарив в ніс. Том допоміг піднятися на ноги Рою. Незважаючи на те, що чоботи грузнули у маслянистій землі, вони бігли вперед, а набридливий ґрунт прилипав до ніг. Доки біг, Рой відчув в голові притуплений біль. Він помацав рукою, доторкнувшись до мокрого липкого волоссячка. Його пальці обмазались в крові. Позаду чулося гупання сталевих лап ― павуки наздоганяли їх.

     ― Куди запропастився Емет? ― запитав Рой.

     ― Він залишився в машині, ― Том важко дихав від бігу. ― Старого з нами більше немає. Його розчавило від удару.

     ― От лайно собаче, ― Рой зціпив зуби від люті. ― Він стільки для нас зробив...

     ― Ще не все втрачено, друже, ― Том заскочив на пагорб, тримаючись за сосновий стовбур. ― Якщо виберемося з цього пекла, його старання не підуть на марно.

     ― А звідки цей ліс узявся?

     ― Нас підкинуло вгору, а тоді дорога зникла, і нас викинуло сюди. Цей ліс виріс нізвідки. Можливо, що ми перескочили ще один пласт реальності.

     Пролунав свист лазера. Дерево перед втікачами розлетілося на друзки, а пень продовжив горіти. Ще кілька пострілів просвистіли над головами. Рой помітив між дерев металевих тварюк, що оточували їх з усіх боків. З їхніх очей світився лазерний промінь. Павуки перегукувалися між собою механічними голосами. Том вчасно побачив на собі червону цятку і відскочив убік ледь не зіштовхнувшись з Роєм. За мить повітря розрізав яскравий промінь. Пролунав черговий вибух. Ком землі підскочив у повітря.

     Хлопці забігли у густі хащі, ховаючись від пильних лазерів. Сталеві ноги чавили кущі і папороть, що служила єдиним захистом. Попереду вчувався гучний тупіт. Їх, як переполоханих кроликів, заманювали у пастку. Павуки оточили жертв з усіх боків, однак ніхто не збирався здаватися без бою. Том почав палити с пістолета у павука, що виріс з кущів прямо перед ним. Постріли збили монстра з пантелику.

     ― Сюди! ― гукнув Рой.

     Том прослизнув між сталевих ніг і кинувся до Роя. Він побачив за наступним пагорбом чорну нору. Не було часу виясняти, хто там живе, бо сталеві хижаки вже приготували приціли на їхні спини. Рой першим стрибнув у темний лаз, оповитий срібною павутиною, за ним заскочив Том.

     ― Лишенько, лишень би тут не було павуків, ― філософ ліз за Роєм.

     ― Або змій.

     Кілька пострілів пронеслося прямісінько за ними. Сталеві тварюки почали рити землю, намагаючись з нори дістати свою здобич. Проте вони були настільки громіздкими, що не могли пробратися всередину. Зграя продовжила копирсатися у ґрунті, а Рой і Том тим часом просувалися по чорному каналу і молили всіх богів, щоб вибратися із цієї смертельної пастки.

     Раптом рука Роя намацала пустку. Крик роздер йому горло, а наступної миті він провалився у небуття. Том не втримавшись теж звалився у провалля. Пітьма поглинула їх.

     ***

     Барон Субота сидів у гостинні, вікна якої виходили на персиковий сад. Він не знав, звідки в нього була та любов до персиків, можливо, що причина була в тому, що ці плоди нагадували жіночі груди, а Барон Субота обожнював їх понад усе, бо коли голод замовкав, можна було приступати до сексу. Однак зараз не настав час для плотських втіх. Він схилився над шаховою дошкою і думав, який наступний хід йому зробити. Елайза сиділа навпроти нього і їла яблуко. Кислий сік скрапував по губам, а зуби міцно впилися у м’якоть. Вона прожувала і сказала:

     ― Чому ти завжди любиш грати чорними фігурами?

     ― Така моя натура, любонька, ― барон усміхнувся, а пергаментна шкіра натягнулася на черепі.

     ― Ну, розкрий мені свій секрет, ― Елайза глянула у його чорні діри, наповнені мороком.

     ― Секрет простий, ― Самеді взяв коня і перемістив на білу клітинку. ― Я даю шанс на початку партії білим походити першими. Коли вони це зробили, я починаю виводити свої фігури одну за другою. Білі намагаються атакувати, але в запал битви я починаю жертвувати свої фігури, щоб отримати кращу позицію. Тоді я наношу смертельний удар і ставлю мат. Короля білих знищено, бо він у пастці. Таким чином перший хід дає мені прозоро дивитися на ситуацію, коли білі впевнені у своїй перемозі. До речі, тобі шах, Елайза.

     ― Я помітила, ― вона була вимушена забрати чорного коня.

     У бій вступила чорна королева. Вона знищила пішака, який побив коня, і поставила мат білому королю. Елайза була зачарована цією хитромудрою комбінацією.

     ― Так про що ти хотів поговорити, Самеді?

     ― Я хочу, щоб ти була моєю чорною королевою, Елайза. Ти вже пройшла крізь усе шахове поле, щоб стати нею.

     ― Я готова, мій господарю, стати королевою, ― Елайза нахилилася через дошку і поцілувала його в губи. ― Говори, що я маю для тебе зробити.

     ― Я дивився крізь примарну кулю, як нашим героям вдалося проскочити через Смертельне Шосе. Вони втекли від Того, хто пожирає реальності. Це мене не сильно засмутило, бо Рой потрібен мені живим. Якби він загинув, мені прийшлося б шукати нового інженера. Разом з ним подорожує філософ Том Вулф, який володіє древньою книгою чатуранґа.

     ― Том Вулф? Я вже чула це ім’я.

     ― Книга вказує йому дорогу, а мені треба, щоб хлопчина не зміг дістати те, що я шукаю.

     ― Ключ до Каркози? ― очі Елайзи запалали.

     ― Щоб усе пішло по плану, ти маєш відправитися на острів Проклятих, щоб забрати древню карту, яка лежить в руїнах храмів Старих богів.

     ― А коли карта буде у мене?

     ― Ти віддаш її мені.

     ― І це все? ― здивувалася Елайза.

     ― Ні, ― Самеді похитав головою. ― Рой мені потрібен живим, а філософа можеш вбити, лише принеси мені його вирвані очі.

     ― Я зроблю все, як треба, мій господарю.

     Розділ 10

     Замок з портретами

     Вони падали крізь пустку невідомо скільки часу, бо час зовсім стерся із реальності. Та чи падали вони взагалі? Напарники зависли у пітьмі і жоден звук не доносився до їхніх вух. Так могло тривати безкінечність, однак примхлива доля вирішила взяти ситуацію у свої руки.

     Несподівано Рой відчув, як боляче в ребра впиваються тверді поліна. Він зойкнув і відчув запах попелу та капоті. До його голови прийшло усвідомлення, що реальність повернула тверду землю під ноги. З верху на його спину важким каменем впав Том. Хребет захрустів, і Рой закричав.

     ― Та щоб тебе, філософ! Ти мені ледь хребет не зламав! ― Рой відчув, як ребра заболіли під тиском дерева.

     ― Вибач, друже, я не хотів, ― Том зліз з Роя.

     Виявилось, що хлопці впали прямісінько з нори у чужий димар. Їм було невідомо звідки під землею взялися покої з каміном, і думка, що вони взагалі могли вижити після такого довгого падіння здавалася дивною. Рой виліз із каміна і струсив рештки попелу із свого вбрання, яке після сутички із сталевими павуками нагадувало лахміття. Він роздивився кімнату, яка нагадувала середньовічну палату. Стіни покоїв були змуровані із бурого каменя, який щільно прилягав один до одного. Зі стіни прорізалося вікно з дерев’яними ставнями, крізь яке линуло примарне місячне світло, що освітило обриси залізних рицарів із забралами, які стояли по обидва боки вікна. Жоден із них не поворухнувся, щойно незнайомці забралися на чужу територію. Виходить, що це були звичайні статуї. Постаменти стискали в руках важкі двометрові мечі, спираючись на них.

     Поряд знаходився інкрустований сріблом і золотом будуар, на якому стояло овальне дзеркало на підпорах у вигляді лев’ячих лап. Ще на столику була напіввідчинена малахітова скринька, в якій лежали жіночі прикраси. Будуар прикрашали маленькі статуетки балерини та принца. Тут же валялися гребінець, пістряві стрічки, шпильки, мідна коробочка, в якій, мабуть, були рум’яна, глиняна ваза для квітів, штучна голова з вишуканою перукою та ще багато чого. Будуар мав вбудовані дерев’яні шухляди, де можна було сховати свої секрети.

     Більшість кімнати займало високе ліжко із балдахіном. За ліжком висів гобелен, на якому був витканий попелястий дракон з могутніми крилами. Як виявилось, ліжко було не пусте. На ньому сиділа маленька дівчина в пеньюарі з розпатланими золотавими косами і блідим, як свіже молоко, обличчям. Вона вибалушувала крихітні очі на незнайомців і стиснула у руках ганчірну ляльку. Дівчина озвалася до них переляканим тоненьким голоском:

     ― Ви сажотруси?

     ― Ми не сажотруси, ― бовкнув Том, хоча сам в даний момент те і робив, що намагався відчистити сажу зі своїх штанів.

     ― А я тобі казала, Нелі, що вони ніякі не сажотруси, ― дівчинка обняла міцніше свою подругу.

     ― Вони лихі слуги Крампуса, ― озвалася лялька. ― Вони приходять найтемнішої ночі, щоб вкрасти неслухняних дітей, запхати у бездонний мішок і затягнути у страшний палац, де Крампус готує їх і подає з овочами.

     У Роя відняло дар мови, коли він побачив, як уста ляльки ворушаться. Від цього стало не по собі.

     ― Але я була слухняною дівчинкою, ― бідолашна зіщулилася, притулившись спиною до гобелена. ― Крампус не забирає добрі душі.

     ― Ми не слуги Крампуса, ― запевнив Рой. ― Ми звалилися сюди ненароком.

     ― Ненароком ніхто нікуди не провалюється, ― голос ляльки звучав лиховісно. Її очі світилися при місячному світлі. ― Вас привела стара Бааль. Я бачу потоки священної енергії. Ви ж душенароджені?

     ― Так, ми люди із душею, але вже покинули звиклий світ, ― сказав Том. При світлі місяця він розглядав таємничі символи у записнику.

     ― То був не світ, а ви проживали не життя, ― лялька пирхнула. ― Він так і називається: «Mfthar-a-mhval», що перекладаються, як «ілюзорний світ».

     ― Хіба вони не читали древні манускрипти? ― здивувалася дівчинка. ― Вони не знають про біле світло і дзеркальні коридори?

     ― Для смертних ці знання заховані, бо не готові вони ще зустрітися з ними, ― голос ляльки став ще більш таємничим. ― Лише ті, хто зазирнув за пелену завіси, знають про біле світло.

     ― Ось воно як, ― дівчинка усміхнулась. ― Ці душі нічого не відають.

     ― Але ми їх навчимо, Лукреція, ― лялька Нелі скочила із рук і ковзнула у маленьку щурячу нору в стіні.

     ― Куди це вона? ― сказав Рой.

     ― Нелі побігла будити інших. ― Лукреція швидко закліпала очима.

     ― Лукреція живе в цьому замку не сама, ― Том провів пальцем по символах чатуранґа. ― Тут є інші, чи не так?

     ― Наш рід з давніх давен проживає у цьому замку і ми ніколи не покидаємо їхніх стін.

     ― А що там за стінами? ― Рой побачив темні туманні обриси дерев.

     ― Відьмин ліс, ― відповіла Лукреція. ― Нам заборонено ходити в ліс, бо там живе зла лиха відьма, яка може зачаклувати кожного, хто ступить у її володіння. Вона прислужує Крампусу. Ця жінка товче дітей у ступі і робить з них криваве магічне зілля.

     ― Це цікаво, ― Том намагався стояти в тіні, подалі від місячного світла, бо як тільки він глядів на молочний диск, що плавав у чорній купелі, його охоплювали дивні відчуття, а реальність болем відстукувала в серці. Щось жахливе ховалося за тим місяцем.

     ― Раз ви душенароджені, то можете допомогти здолати демона, що мешкає у стінах замку, ― промовила Лукреція.

     ― Тут що справді бродить демон?! ― вигукнув Рой. ― Коли вже ця чортівня нарешті закінчиться?

     ― Треба час, щоб все обдумати, ― Том зітхнув, замкнувши книгу. ― А як називається ваше родинне гніздо, Лукреція?

     ― Ghatlingdar, що переводиться, як гном’яче срібло, але це неточний переклад, ― пояснила дівчинка. ― Справа в тому, що колись на місці замку були шахти, в яких гноми добували срібну руду для своєї королеви Сляртхен. Гноми прокопали довгі глибокі ходи в підземеллі, які вивели їх за край реальності. Вони назавжди потонули у підземних норах і їх більше ніхто не бачив. Це не я вигадала, так написано у древніх манускриптах.

     ― А хто побудував це замок? ― Рой підійшов до вікна і побачив річку, що блистіла грайливим сяйвом і звивалася змією навколо маєтку, ховаючись у густих темних кронах дерев.

     ― Коли гноми прокопали підземний хід у іншу реальність, то впустили невідому магію у цей світ, ― продовжила розповідь Лукреція. ― Кажуть, що срібло, зіткане з примарного сяйва, росло на їхніх очах, вгризалося у гірську породу і виростало бурими кам’яними стінами з бастіонами і високими вежами. Доки гноми продовжували копати і вивчати незвідану магію, замок ріс, як на дріжджах. Гноми щезли, а згодом наш рід оселилися в цьому замку.

     Раптом розмову перервав стук у двері.

     ― Леді Лукреція? ― озвався старий жіночий голос. ― Можна зайти?

     ― Авжеж, заходь, Ріна, ― сказала дівчинка.

     Двері відчинилися, і Ріна зайшла всередину. Вона була одягнута в простору сукенку з білим мереживним фартушком, а на голові носила шапочку, з якої визирали сиві локони волосся. Її обличчя вкрилося невдоволеними зморшками, коли Ріна побачила двох незнайомців:

     ― Вийдіть звідси, панове! ― наказала вона і показала рукою на вихід. ― Вам не варто бачити високородну пані в нижній білизні. Який сором! Вийдіть негайно.

     Напарники покинули покої і зустрілись у коридорі, освітленому масляними лампами, з сторожами, які тримали наготові піки. До них підбіг в маленькому фіолетовому камзолі товстий бородатий карлик, що носив на голові тіару з зеленого листя переплетеного лозою. За ним бігла лялька Нелі:

     ― Я ж казала, що до нас прийшли душенароджені! Вони вдерлися через камін.

     ― У вас нещасний вигляд, ― карлик блиснув сапфіровими зіницями і перекинув погляд на Роя: ― А в тебе на голові запеклася рана. Вас треба показати лікарю. Мерщій за мною, панове.

     Карлик пішов по довгому коридору вперед, а гості ринулися за ним. Старі дошки скрипіли під їх ногами. Кам’яні стіни були вкриті темними дубовими панелями, а над рівнем людської голови між лампами чергувалися портрети високоповажних осіб у вишуканих вбранням. Стелю підпирали балки, на якій висіли родинні герби. Рой та Том не мали часу, коли розглядати обличчя портретів, бо карлик спішив вперед, перебираючи кривими ногами, і підганяв їх за собою. Він захекався і маленьким волохатим кулачком постукав у вузькі двері.

     ― Пане Кропохвіст, вставайте, для вас знайшлася робота, ― карлик важко дихав і через силу промовляв слова.

     ― Хто потривожив королівського лікаря так пізно? ― роздався сонний голос за дверима.

     ― Це Шинкенглот привів двох душенароджених.

     ― Що дві загублені душі роблять в нічну годину в Ghatlingdar? ― двері скрипнули.

     ― Вони впали в камін, мабуть, через один із таємних лазів, ― здогадався Шинкенглот.

     ― Тоді це все пояснює, ― двері зі скрипом відчинилися. В проріз просунулася сомина голова з довгими вусами-відростками. На голові людиноподібний сом носив нічний ковпак. ― Ви проходьте двоє, а Шинкенглот може бути вільний.

     ― Як скажете, Кропохвіст, ― карлик почовгав довгим коридором додивлятися свій перерваний сон.

     В кабінеті пахло спиртом, травами і валер’янкою. На столах стояли колби з настоями і банки різних розмірів і кольорів, в яких маринувалися п’явки, ембріони, риб’яча ікра, предивні морські коники і навіть справжній людський череп, що плавав у вогняній воді, яка горіла синіми драконячими язиками. А найбільше привертало увагу мініатюрне дерево з білим гіллям, в якого на місці плодів росли яйця, схожі на курячі.

     ― А це що за дерево? ― поцікавився Том, розглядаючи курячі яйця.

     ― Краще вам того не знати, повірте мені на слово, ― лікар жестом показав їм йти за ним.

     ― Що виростає з цього дерева? Ще одне дерево? ― Рой наполягав, щоб лікар розкрив таємницю яєць, але Кропохвіст мовчав, як риба.

     ― Присідайте на крісла. Першим я огляну тебе, ― лікар одягнув на голову прилад з прикріпленою лупою, яку натягнув на ліве око. Він тримав масляну лампу, що горіла дивним вогнем, немов об скляні стінки бився хтось живий, і підійшов до Роя. ― Рана в твоїй голові глибока.

     ― Її треба зашити, якщо там все погано, ― сказав Рой.

     ― Якщо б там все було погано, то ти б не жив, чи не так? ― якби у сома були брови, то він би їх нахмурив. ― Але ти вже і так не живець. Рана в твоїй голові не від поранення, а від глибоких дум, що гризуть мозок, чи не так?

     ― Ми тікали від сталевих павуків, що виринули з темної безодні мертвих реальностей, ― розповів Том. ― Наш автомобіль по дорозі перекинувся і ми зазнали поранень. Нам ледь вдалося вибратися звідси.

     ― А ви впевнені, що були то павуки? ― Кропохвіст взяв до рук мазь золотого відтінку і почав розтирати на місці рани з запеченою кров’ю.

     ― Ще б пак! ― погодився з Томом Рой. ― Це були павуки, що стріляли лазерами. Може то були не павуки, але потвори, що схожі на павуків.

     ― Ось ця відповідь мені більше подобається, ― уста сома розпливлись в широкій усмішці. ― Не можна бути у чомусь впевненим на сто відсотків.

     ― Що з моєю раною? ― Рой спробував підняти очі догори, щоб розгледіти обличчя лікаря.

     ― Краще не рухайся, ― попередив Кропохвіст і повернув голову в попереднє положення. ― Химерні думи отруюють твою душу. Тобі потрібно перестати гризти себе докорами сумління, душенароджений. Попередні проступки змінити неможливо. Ти маєш йти вперед до своєї цілі і забути все лихе, щоб було в твоєму минулому житті, однак це не значить, що ти не маєш винести з цього урок. А що це за урок під силу зрозуміти тільки тобі. Я помазав голову цілющою маззю, за кілька днів рана заживе, якщо ти перестанеш думати про минуле.

     ― Якщо я перестану думати про Есме, то забуду, що вона існує у цьому світі, ― заперечив Рой. ― А як я тоді її відшукаю?

     ― Якщо цьому суджено статися, то доля зведе тебе з нею, а душевні муки від минулого знову зроблять рани в твої голові. В першу чергу ти маєш відшукати душевний спокій, тоді зможеш відшукати Есме.

     ― В твоїх словах захована глибока мудрість, Кропохвіст, ― промовив Том. ― Ці символи вибудовують мозаїку реальності, яка тече із свідомості кожного душенародженого. А як же бути з тими у кого немає душі, або з тими хто її загубив на життєвому шляху? А якщо всі пласти пронизані світлом Творця, то душі лише провідники світла в метафізичному значенні.

     ― Дай-но поглянути на тебе, філософ, ― сом прилип оком до лупи. ― Так, я бачу, що всі кістки цілі... Хм, аж занадто... Знаєш в чому проблема твоя, філософ?

     ― Хіба ж може в мене бути проблема, якщо я так багато знаю? ― здивувався Том.

     ― В тому й полягає проблема твоя, філософ, що знаєш ти занадто багато, ― Кропохвіст на мить затамував подих, немов побачив крізь лупу щось чарівне, що привернуло його увагу. ― Ти бачиш усе таким, як воно є, і світ втрачає бувалу чарівність в твоїх очах, але ти продовжуєш насолоджуватися великим Процесом, немов зазирнув за повіки Творця. В цьому сила твоя, філософ. Та чи витримаєш ти ці знання, які приносять гігантські страждання?

     ― Витримаю, ― впевнено промовив Том. ― Якщо мої зусилля допоможуть відшукати мені ключ... ― на цьому слові філософ запнувся.

     ― Ключ в свідомості, але використай його правильно, ― зіниці сома помутніли. ― Все, що було в моїх силах, мені вдалося зробити. Я пришлю когось, щоб провів вас у покої, де ви зможете відпочити і відіспатися, бо вас чекає попереду ще довгий шлях.

     ― Ти лікуєш не тільки цілющою маззю, а ще й словом, ― Том вклонився.

     ― Деколи слово допомагає більше ніж мазь, ― Кропохвіст зник за дверима.

     Згодом з’явилася стража, яка відвела новоприбулих гостей по сусіднім кімнатам. Вони залишились біля дверей чатувати їхній сон. А сни, що приходили у цей замок, були по-справжньому чарівними, бо магією було просякнуто все навколо.

     Рой залишився на самоті у власних покоях, немов його відрізали від звичайної реальності, та й сам він почав усвідомлювати, що світ в якому опинився, нагадує химерну казку. За тьмяним вікном свистів вітер, а за тим свистом вчувалося дивне тривожне завивання, схоже на дикий лай. Чи водилися у замку сторожові пси? Мабуть, це були саме вони.

     Холод до кісток пройняв Роя. Незважаючи на те, що вогонь в каміні палав і тріскотів згорілим віттям, в покоях всеодно було холодно аж до смерті, бо повітря ще не встигло нагрітися. Хто ж очікує серед ночі непроханих гостей? Рой заліз у теплу перину і накрився з головою. Морозець пройшовся по тілу. Завивання за вікном більше не було чути. Ліжко було м’яким і зручним, тому Рой навіть не помітив, як поринув у сон, а древні амулети на каміні, сплетені з лози, берегли сон від непроханих монстрів. Та хто знає, чи вберегло б це від демона, що поселився в стінах замку.

     В парку було, як ніколи, сонячно. Вишні пахли солодким цвітом. Молода трава пустила свої перші пагони в землю, яка ще не розм’якла від суворої зими. Струмки стікали по зелених горбах у канаву. Хотілося вдихнути повітря на повні груди і назавжди затримати весну у своєму серці. По ґрунтових доріжках ходили під ручку молоді пари, а старі відпочивали на дерев’яних лавах, слухаючи мелодійних пташиний спів. Цієї весни їх багато зібралося в парку, і всі вони розбудовували глевкі гнізда на широких віттях дерев.

     Есме зчудовано дивилася на темно-зелені крони, крізь які прорізалися сонячні промінчики, що лоскотали їй обличчя. Вона уявляла, що це руки матері пестять її з небес. Дочка притулилася до могутнього плеча Роя і промовила:

     ― Добре, що ти в мене є, ― вона примружилася від яскравого сонця.

     ― А хіба могло бути інакше, моя люба Есме? ― батько погладив її по чорній копні волосся.

     ― Мати вже немає з нами, залишився тільки ти, ― вона зітхнула. ― А якщо з тобою теж щось станеться?

     ― Не мели дурниць, ― волосся Роя збурилося на голові від сильного пориву вітру. ― Я збираюся дожити до старості і видати тебе заміж за хорошого красивого хлопця, якщо ти звичайно запросиш мене на своє весілля.

     ― Ще чого?! ― Есме по-дружньому стукнула його кулаком в плече. ― Звичайно, що ти будеш першим, хто поведе мене до вінця. ― Вона з іронією в очах подивилася на нього. ― Рой, ти буваєш деколи такий дурний зі своїми жартами! Я ж до тебе ставлюся серйозно, як до батька.

     ― Хіба мені не можна деколи пожартувати, ― Рой усміхнувся. ― Ти ж знаєш, що я люблю тебе більше за все на цьому світі.

     ― Я знаю, ― Есме цмокнула його в щічку.

     ― Ти ще не передумала поступати в художній університет?

     ― А чому ти питаєш?

     ― Бо мені треба знати на що підуть твої гроші, відкладені на навчання. Ти впевнена, що зробила правильний вибір? Адже зробити вибір, що виведе тебе на хорошу дорогу, ― це найважливіше, що може в житті.

     ― Я обожнюю малювати, тату, ― із напором в голосі промовила Есме. ― Ми вже це не раз з тобою обговорювали, і я знаю, куди мене веде дорога, яку підказує доля.

     ― Я вірю, Есме, що одного дня твої картини будуть висіти в музеї, а я з гордістю скажу, що це витвір мистецтва моєї доньки, ― Рой обійняв її своїми могутніми руками.

     ― Боляче, татку, ти мене розтиснеш від своєї любові! ― Есме закричала.

     Рой відчув морозний холод, що пройшовся по спині. Він ненароком усвідомив, що тримає у своїх обіймах повітря. Есме щезла, немов розтанула в його обіймах, немов він і справді розтиснув її. Бенксі роззирнувся і зловив чийсь злий пронизливий погляд. Серед стовбурів дерев ховалася темна фігура, очі якої блищали двома недобрими вогниками. Дорога між ними чарівним способом почала скорочуватися. Вітер підняв сухе листя і закружив у танку. Чорна тінь наближалася, а Рой побачив її чіткіше, ніж звичайно. Криві уста розпливлись в злорадній усмішці. Голос, що був лячним воронячим карканням промовив одне єдине слово, від якого мороз поповз по шкірі. Це слово було «смерть».

     Каркання прорізалося крізь химерний сон, і Рой прокинувся. Він глянув у зачинене вікно і побачив ворона, що сидів на кам’яному підвіконні з зовнішньої сторони. Птах чистив крила і голосно каркав. Несподівано його темно-карі очі із зацікавленням глянули на чоловіка.

     ― Чого дивишся? ― Рой позіхнув після довгого сну, відчуваючи на лобі холодні краплини поту.

     ― Смерррть! ― крикнув ворон, розправив крила і злетів у туманну височінь.

     ― Тупа пташка! ― вигукнув Рой у відповідь, дивлячись на сизу синяву, насичену денним світлом. Смак страху ще жив на кінчику язика після нічного жахіття, яке він волів забути.

     Поліна ватри в каміні вже догоріли, залишивши груду попелу. Щойно Рой скинув ковдру, як знов відчув суворе морозне повітря. В цьому замку не можливо було зогрітися. Відчуття було таке, немов його закопали в хліву. Він розтер змокрілими долонями задубілі щоки. Клуби пару злітали з його уст і линули до стелі. Рой знайшов у шафі хутряну шубу і накинув собі на плечі. Так стало набагато краще, однак в горлі пересохло і захотілося пити. Рой висунув голову в коридор і побачив двох охоронців-пікінерів. В ніс вдарив запах ладану.

     ― Привіт, хлопці! ― озвався до них Рой. ― А можна мені кухоль води?

     Стража нічого не відповіла, суворо втупившись очима в протилежну стіну.

     ― Води, всього один кухлик, ― благав Рой.

     На його прохання з сусідньої кімнати вийшов Том із записником в руках. Він носив сірий вовняний светр, шию прикривало хутро білки, а широкі штани були занадто довгими і сповзали аж до підлоги.

     ― Бачу, що тебе теж переодягнули, ― Том оглянув його з ніг до голови.

     ― Знайшов в шафі шубу, бо від цього морозу можна вмерти, ― пояснив Рой і здригнувся. ― А ще я просив, щоб мене напоїли, проте хлопці мені так і не відповіли. Адже так, йолопи!

     ― Може не намагатися їх розлютити, ― відповів за них Том. ― Вони завжди мовчать. Я вже пробував заговорити з ними.

     ― А в тебе часом немає води? ― Рой із благанням глянув на нього.

     ― Часом є. Та не стій в коридорі, бо продує, ― Том запросив його у свої покої. ― Здається, що стіни в замку міцні і щільно збудовані, але віє з кожного кута.

     Рой помітив залізну миску на підлозі:

     ― Це і є вода?

     ― Мені залишили її для купелі, однак я до неї не торкався. Можеш взяти і випити, якщо сильно вмираєш від спраги.

     Рой більше не слухав його слова. Він припав лицем до миски, схилившись над нею, як пес, і почав жадібно пити, так що зайва вода стікала по підборіддю.

     ― Ти хоча б в кружку її набрав, чи що... ― Том не без здивування дивився на це дійство.

     ― Як добре, ― Рой полегшено зітхнув. Його обличчя було мокрим після води.

     ― Треба рушник, щоб витертись?

     ― Не варто, ― Бенксі тепер відчув себе набагато свіжішим, а рештки сну розтанули у воді, як туманне марево. ― Скільки ми вже тут пробули?

     ― Кілька днів, якщо я не помиляюся, ― промовив Том. ― Час тут різко міняється з ночі на день, а я стараюсь робити помітки на камені.

     ― Це ти правильно придумав, ― Рой поплескав його по плечу. ― І що тобі вдалося вияснити?

     ― Я шукав відповіді у книзі чатуранґа, ― Том зиркнув на свій записник. ― Там вдалося знайти записи про демона, що живе в стінах цього замку.

     ― Отже, демон таки існує? ― Рой пополотнів. ― Хто він? Як виглядає?

     ― Важко сказати, ― Том похитав головою. ― Символи лише частково описують його подобу, але ці факти ні про що не говорять. В книзі написано, що демона пробудили гноми, які запустили його сюди разом із невідомою магією. Демон існує тут стільки ж, скільки й замок. Вони практично нероздільні.

     ― Цілком можливо, що ця клята магія їх об’єднує, ― Рой нахмурив брови і замислився.

     ― В твоїх словах є доля правди, ― погодився Том. ― Книга каже, що демон пожирає енергію замку, немов вампір, що присмоктався до тіла і випиває поживні соки. Якщо не зупинити демона, то він не залишить тут камінь на камені.

     ― Ти з глузду з’їхав, Том! ― Рой глянув на нього, як на прокаженого. ― Нам треба забиратися звідси негайно. Від цього місця несе холодом і лихом. Я не збираюся тут надовго залишатися.

     ― Ми зовсім не знаємо ці місця, Рой. Нам треба розпитати у жителів замку, що тут в біса коїться, бо уявлення не маємо куди потрапили.

     ― А з чого ти взяв, що їм взагалі можна довіряти? Бо так каже твоя книга? Вона завела нас у самісіньке пекло.

     ― Книга знає, куди нас веде, ― Том стояв на своєму. ― Крізь вікно можна побачити лише високий густий ліс, що простягається на сотні ліг. Якщо тобі так кортить звідси забратися, то прошу дуже. Тебе ніхто тут насильно не тримає.

     ― Самому йти туди лячно, ― Рой глянув на молочні хмари, крізь які визирали примарні привиди дерев. ― Але й тут залишатися небезпечно.

     ― Цілком тебе розумію, ― підтримав його Том. ― Мені й самому не подобається цей замок, що зійшов зі сторінок готичного роману. І мені, як і тобі, моторошно від думки, що тут бродить лютий демон.

     Зненацька в двері хтось постукав. Том і Рой перезирнулись між собою. Запала напружена тиша, а потім почувся голос у коридорі:

     ― Можна зайти?

     ― Заходьте, ― дозволив Том.

     До покоїв зайшов карлик Шинкенглот. Він вклонився, тоді поправив вилоги на камзолі і сказав:

     ― Родина Вандермеєрів запрошує вельмишановних гостей за бенкетний стіл.

     ― Ми з радістю приймемо запрошення за бенкет, ― Том приязно усміхнувся карлику.

     ― Чудово, ходімо за мною, гості, ― карлик повернувся до виходу і зник в коридорі.

     ― Не подобається мені все це, ― Рой покрокував у коридор вслід за Томом.

     По закрученому лабіринту вони дійшли до балюстради з латунними перилами. Внизу на гостів чекав вишуканий стіл, накритий білою скатертиною, на який слуги зносили гарячі блюда. Важкий пар клубами плив у повітрі, а від смачного запаху аж слинки текли у роті. До пустих стільців, розставлених по периметру, сходилися члени родини, які сміялися між собою і переговорювалися.

     Рой спустився по мармурових сходах, тримаючись за холодні перила. Він помітив, що над стелею висів гігантський канделябр із сотнею свічок, а тьмяний блиск вогників віддзеркалювався на чорно-білій кахельній підлозі, що була вкладена у шаховому порядку.

     Том дивився уважно під сходи, щоб не підковзнутися, і ненароком зіштовхнувся з кимось у гостинній.

     ― Вибачте, сер, ― він підняв очі і побачив перед собою молодого юнака.

     Це був блондин із довгим світлим волоссям, заплетеним у косинку, а його квадратне обличчя блистіло аристократичною блідістю. Він носив пишний камзол голубого відтінку, а шию прикривала шовкова хустка зав’язана на вузлик. Юнак задер голову в небо, заткав ніс рукою і сказав приглушеним голосом:

     ― Від тебе смердить псиною.

     ― Крістіан, що ти собі дозволяєш при гостях! ― озвався збоку дзвінкий жіночий голос. ― Ще одне твоє слово і ти будеш їсти за столом з прислугою!

     ― Вибач, мамо, але це правда був... хм, гаразд, пропустимо це слово, але я ненавиджу собак, ― Крістіан вклонився Тому в знак вибачення і відступив у сторону.

     Як виявилось, голос матері належав милій старенькій жіночці, одягнутій у в’язаний жакет. Каблуки її туфель застукотіли по кахелю. Вона підбігла до Тома і потиснула йому руку. На дотик долоня старенької була теплою і шершавою, як пріле листя. Йому не хотілося її відпускати, але прийшлося. Жіночка поглянула лагідними совиними очима на Тома, а в кутиках сухих губ застрягала посмішка:

     ― Вибачте, монсеньйор, мого сина Крістіана за його грубий тон. В нього панує бунтарський юнацький дух.

     ― Все гаразд, ― запевнив Том. ― Я в жодному разі не гніваюся на жодну репліку. Мене звати Том Вулф. А вас?

     ― Я Жозефіна Вандермеєр, можете називати мене просто Жозефіна. Члени родини кличуть мене тітонькою. Це вже увійшло в звичку, проте я не гніваюся. А ще я власниця цього чудового замку.

     ― Я теж радий познайомитися. Рой Бенксі до ваших послуг.

     ― Ваш друг такий милий! ― обличчя Жозефіни розпливлося в радості. ― Монсеньйори, ви не просто так опинилися тут. Це стара Бааль привела сюди гостей, то ж ми маємо з гідністю прийняти вас, щоб добрі духи смертних віддячили нам тією ж щедрістю.

     ― Хто така стара Бааль? ― запитав Рой.

     ― В світі живих її ще кличуть долею, ― відповіла Жозефіна.

     До гостей підійшов пузань в білій льняній сорочці з мідними ґудзиками. Здавалося, що вони ось-ось тріснуть на його пузі. Грубу шию чоловіка прикрашало строкате жабо.

     ― Мене звати Едмунд Вандермеєр, ― познайомився він з гостями. Я син тітоньки, а по сумісництву ще й лихвар, займаюся старовинними речами. Якщо вам, монсеньйори, є що запропонувати, то ми можемо договоритися за ціну.

     ― Ми подумаємо над цим, ― Том ввічливо вклонився.

     Члени родини підходили по черзі і знайомилися з гостями. Тут була низенька Шарлотта з золотисто-каштановими волосами; Гаррі, чоловік Жозефіни, він був з сухим змарнілим обличчям і орлиним носом, в зеленому смокінгу і лавандою в передній кишені піджака; Беатріс, що весь час сміялася, а її маленький кирпатий носик прикрашали вугрі, однак вони лише придавали чарівності її дотепній вроді; Самуїл носив чалму, а його вишукану білу парадну форму з срібними ґудзиками прикрашав кривий кинджал з рубіновою ручкою, яка кріпилася за широкий шкіряний ремінь; Антуанетта в шикарному малиновому платті і пишній двометровій перуці, в якій були заплетені золоті піастри, осінні квіти і чорні перли, її перука сягала так високо, що могла ненароком запалитися від свічок, а ще її тонка струнка шия могла зламатися від важкої перуки; Генріх із блискучою лисиною і суворими карими очима в балахоні; Корнелія ― пристрасна, як іспанський тюльпан; Густав ― у воєнному мундирі із орденами, що дзвеніли і хиталися на могутніх грудях; і нарешті останній член родини, про якого ще не згадували у цій історії ― Маріанна з чорним каре на голові, в шкіряних рукавицях, обтягувальному платті з зеленими блискітками і хитрим поглядом лисиці. Здається, я назвав усіх, хто був присутній на бенкеті, оминаючи Лукрецію, про яку вже згадувалось в оповіді та інших членах родини, про яких не було відомо. Отже, можна рухатися далі.

     Гості разом із сім’єю Вандермеєрів сіли за високий стіл і стільцями, забратися на які було ще тією пригодою ― приходилось підніматися по металевій драбині, прикріпленій до тонких ніжок, а коли вдалося врешті всістися, був ризик звалитися і боляче вдаритись. Також на стільцях були спеціальні приставки до ніг.

     Прислуга теж не лишилася голодна. Їх стіл був набагато нижчий, чим у родини Вандермеєрів, та й стільці крихітні та низькі, немов це навмисно підкреслювало статус слуг у цьому домі. Том помітив, що за столом вже сиділи лікар Кропохвіст та карлик Шинкенглот. За ним також зібралися кухарі, кухарки, прачки, ткачихи, покоївки, один пристарілий камердинер, блазень і фрейліни. Хоч їх стіл був низький і не майорів вишуканими стравами, але він був такий довжелезний, що на ньому достатньо вистачало їжі.

     Перед кожним стояла піала наповнена прозорою водою. Кожен вмочив руки у воду, а Том і Рой повторили цей приклад. На дотик вода була холодною, як і усе в цьому замку. Жозефіна озвалася:

     ― Помолимось! Тоді вода очистить нас.

     ― Помолимось! ― загукали один за одним Вандермеєри.

     Стара володарка маєтку почала говорити таємну родинну молитву:

     «Unth marte do chokriza. Zibta dartum nomos kipa va zakur. Nath unth baril di valakah. Amen. Diroth hotot mo ra baritas. Comte do tidor no grimas sha balthur. Amen. Baal cozotras snkte zoroh aberoth. Amen.»

     Коли Жозефіна дочитала таємну молитву, то всі, що зібралися за обома столами почали їсти. Рой витер вологі руки об полотняну серветку і насторожено глянув чи бува своїм жестом ненароком не образив когось із присутніх. Він зловив прискіпливий погляд Лукреції. Йому здалося, що за ці кілька днів вона встигла достатньо вирости і змінитися в лиці, а її дівочі риси набували більш жіночих обрисів, хоча груди ще не встигли вирости. Скільки їй? Дванадцять? Тринадцять? Лукреція відвела погляд від Роя, немов злякалася, і почала наклади їжу в тарілку.

     Страв тут було чимало. Пухкі м’ясні пироги з смаженою цибулею, від одного вигляду яких хотілося їсти кусень за куснем, сирні чізкейки, омлети в овочах і м’ясному фарші, солодкі батати, рататуй, гострі курячі крильця в томатному соусі, мусака, холодний ґаспачо, запечена риба, салати, приправлені оливковою оливою та спеціями, і ще багато страв, в які хотілося впитися зубами. Леді вправно орудували вилкою та ножем, а чоловіки сміливо брали м’ясо руками і з небувалою насолодою їли. Десь в тіні заграв бард, а його музика милозвучно розносилася по залі, зігріваючи душі.

     ― Вам подобається тут, монсеньйори? ― запитала Жозефіна, що сиділа в самому кінці стола поряд із чоловіком Гаррі.

     ― Тут смачно і приємна атмосфера, але достатньо холодно, ― зізнався Том, який саме коштував м’ясо запеченого лебедя. Густий жир стікав по його щоках.

     ― Це проблема, яка виникає у будь-якому замку, ― озвалася Антуанетта, а густий фонтан волосся заворушився. ― Не має потреби опалювати ті покої, в яких ніхто не живе, тому там панує холод. А, як правило, каміни не можуть весь час підтримувати тепло.

     ― Цілком підтримую, люба сестричко, ― сказала Маріанна. ― Якщо мене не зігріє камін, то хоча б чоловік.

     ― То ось чому до тебе так часто заходить Шинкенглот, ― Крістіан зареготав. ― Бо він любить зазирати тобі під спідницю.

     ― Крістіан! ― Жозефіна тріснула вилкою об порцелянову тарілку так, що аж у вухах задзвеніло. ― Про що я з тобою щойно говорила? Хочеш за стіл до прислуги?

     ― Ні, тітонько, ― Крістіан опустив очі додолу, а усмішка зникла з обличчя, змінившись на сумну гримасу. ― Вибачте.

     ― Та він ніколи не вмів вести себе, як усі нормальні порядні люди, ― Маріанна відпила з бокала криваве вино. ― Блазень, що тут скажеш.

     ― Вельмишановне панство, ― озвався Том, намагаючись розбавити напружену атмосферу за столом. ― Розкажіть краще про демона, що бродить в стінах замку. Чи це лише красиві байки?

     ― А я думала, що ви нам більше повідаєте про демона. Адже саме тому ви сюди прийшли? ― Беатріс з цікавістю глянула на Тома.

     ― Хотілося б почути щось з перших вуст, бо ми поняття не маємо з ким ведемо справу, ― мовив Рой.

     ― Я бачив одного разу демона, коли вночі шукав слугу, що може виміняти мені нічний горщик, ― Генріх витер кутики губ серветкою. ― То була гігантська страхітлива фігура, від якої в мене аж серце защемило. Я підняв такий ґвалт, що аж стіни затряслись. Демон зник в коридорі, і відтоді мені не доводилося його більше бачити.

     ― Генріху ніхто не вірив, доки я сама в цьому не переконалася, коли гуляла нічним садом, ― згадала Корнелія. ― Мені не спалося, хоча я випила міцний настій з трав.

     ― Отже, демон приходить в замок тільки в ночі? ― Том приготував записник, щоб внести нові символи.

     ― Я бачив його днем, коли оглядав периметр бастіону, ― Самуїл розрізав ножем м’ясний пиріг. ― Я бачив, як диявольське поріддя скочило за кам’яні зубці мура. Я одразу витягнув свій кинджал і глянув униз, але з висоти нікого не розгледів. Проте клянуся, що запримітив моторошну потвору.

     ― Чи може бути так, Самуїл, що демон злякався, побачивши вас і втік? ― Том робив записи.

     ― Так і було, ― погодився Самуїл. ― Демон боїться мене.

     ― Виходить, що демон не такий і всесильний, ― додав Рой. ― Чому ж він вас боїться?

     ― Цікаве пиття, ― відмітив Густав. ― Можливо у когось є якісь пропозиції, бо я досі не втямлю, що відбувається у цьому замку.

     ― В родини є чимало секретів, але не думаю, що це якось стосується демона, ― висловився Едмунд, покрутивши жабо на своїй шиї. ― Це якось зв’язано з гном’ячим сріблом.

     ― І я так завжди вважала, ― погодилась Антуанетта. ― А може потвора жадає скарбів і шукає спосіб дістати ключ?

     ― А я так не думає, ― заперечив Гаррі. ― Навіщо демону скарби, якщо він вміє ходити крізь стіни?

     ― А чому ви думаєте, що демон ходив через стіни? ― Том записував усе вищесказане.

     ― Я так вважаю, ― сухо відповів Гаррі.

     ― Але ви цього не бачили? ― Рой пильно глянув на нього.

     ― Ні, не бачив, це лише мій здогад, ― Гаррі потягнувся до пляшки з бурбоном. ― Та як інакше він міг так швидко зникати?

     ― А може це один із нас прикидається демоном? ― видав Крістіан.

     ― А як щодо тебе, Крістіан? ― Беатріс глянула на звідного брата і захихотіла. ― Ти й сам мені видаєшся демоном, аж занадто в тебе бліда шкіра.

     ― Не хотілося вриватися в розмову дорослих, але я бачила недавно страшний сон, ― озвалася Лукреція. ― Я бачила в тому сні демона.

     ― Ох, лишенько! ― Жозефіна схопилася за серце. ― Він говорив з тобою?

     ― Він шепотів мені лихі слова, ― лице Лукреції наповнилось жахом.

     ― Стоп! ― зупинив її Рой. ― Ти сказала, що це був він. Ти бачила саме чоловіка?

     ― Я бачила бридку потвору, ― очі Лукреції потемніли. ― Від неї несло ропухами, гниллю і нечистотами. Потвора намагалася схопити мене, але я вчасно прокинулася. В цей момент моя лялька кудись зникла і мені стало дуже лячно. Я кликала Нелі, але її не було видно. Я злякалася, що монстр забрав мою улюблену ляльку, але, на щастя, Нелі повернулася під ранок.

     ― Чому ти нікому нічого не сказала? ― Жозефіна вороже глянула на Лукрецію.

     ― Вибач, тітонько, але мені було так страшно, що я боялася вийти зі своїх покоїв, ― Лукреція опустила очі додолу. ― Тільки зараз мені вистачило духу у всьому признатися.

     ― Я теж бачив темну фігуру у своєму сні, ― признався Рой. ― Не знаю чи це якось зв’язано з демоном.

     ― А якщо це монсеньйор був демоном? ― припустила Антуанетта. ― Він приходив у сні до Лукреції і налякав її своїм візитом.

     ― По вашому я демон?! ― Рой пирхнув. ― Це вже смішно. Я і Том всього лиш недавно в цьому замку, а ви вже записали нас у прислужників демона.

     ― А якщо це і є правда? ― прокинулася Шарлотта за столом, яка ще не обмовилась жодним словом. ― Їх прислала відьма, що живе у зачарованому лісі.

     ― Зачекайте, ― Том втрутився в розмову. ― Спочатку ви хочете, щоб я і Рой вам допомогли, а тепер звинувачуєте у відьомстві...

     ― Для нас ще досі загадка, як ви оминули чари замку і потрапили у наш маєток, ― мовив Гаррі.

     ― Ви лякаєте моїх гостей, ― заступилася Жозефіна. ― Монсеньйори ні в чому не винні. Правильно я кажу?

     ― Правильно, ― Рой кивнув.

     ― Кожен із нас може ходити крізь сон, бо тільки так нам велено виходити із замку, інакше наші душі перетворяться у порох, ― запевнила Маріанна. ― Тоді що заважає душенародженим прийти в сон до Лукреції і налякати бідолашну дівчину? Кожен із присутніх може бути демоном.

     ― То може демон я? ― Генріх зареготав. ― А всю історію про демона я вигадав, щоб ніхто на мене не подумав лихого.

     ― Це не смішно, Генріх, ― перервала його Жозефіна. ― Цей демон ще не накоїв лиха, але він виношує план.

     ― А якщо демон полює на душенароджених? ― в далині озвався глухий голос.

     Том озирнувся, блукаючи очима по залі, шукаючи того, кому належав голос. Нарешті він помітив в дальньому куті рух фігури у тьмяному світлі запаленого канделябра. Відчужений чоловік з темними розхристаними патлами сидів за маленьким круглим столиком і доїдав свою трапезу. Його високий силует тонув у напівтемряві, а жовтогаряче світло підкреслювало похмурий образ. Він був одягнутий у воєнний тренчкот і носив капелюха, що прикривав його широке обличчя з високими вилицями. Чорна густа борода закривала підборіддя. На спинці стільця висів залізний арбалет із вкладеною стрілою в тятиву. Чужинець тримав вухо насторожі, щоб бути готовим до несподіваного нападу.

     ― Хто ви? ― запитав Том. ― І чому ви вважаєте, що демон полює саме на нас?

     ― Мене звати Мисливець, ― озвався чужак.

     ― Ти й сам не пам’ятаєш, яке в тебе ім’я, ― в голосі Жозефіни зависла нотка гніву.

     ― Ніхто не пам’ятає, ― уточнив Мисливець. ― Я відмовився від свого імені.

     ― Тому тобі не можна їсти за одним столом з нами, ― мовила Антуанетта. Вона повернулася до гостів: ― Уявляєте, що це за чоловік, який відмовився від свого власного імені?

     ― На те у мене є свої причини, чому я так поступив, а ніхто з вас вже й не згадає, ― Мисливець дістав люльку і задимів. ― Мене аж нудить від вашої аристократичної сімейки, тому не надто хвилює сидіти з вами за одним столом. Ой, любонька, ти забула після вечері витерти губоньки серветочкою, негайно витри їх. ― Мисливець вдав, що гладить своє волосся. ― Доки я їла, моя зачіска зіпсувалася, як же я тепер покажуся гостям? Нехай слуги сплетуть мені негайно нову перуку. ― Антуанетта злостиво покосилася на нього. ― Або моє улюблене: хто привів собаку у дім? Ви що захотіли моєї смерті? А якщо я задихнуся від шерсті? Піду прогуляюся садом і подумаю, який я нещасливий зарозумілий аристократ і поплачу в шовкову хустиночку, ― Мисливець зробив театральний жест рукою, немов йому стало зле.

     ― А Мисливцю вдається нас пародіювати, ― Крістіан зайшовся гучним сміхом. ― Як же він це правно робить. Не можу ― зараз лусну від сміху.

     Він реготав і реготав, його живіт надувався, а щоки розпухли від реготу, доки Крістіан й справді не луснув. Пролунав вибух, як від зірваної кульки. Все, що залишилося від Крістіана це його розірвана сорочка, камзол, хустка і штани. Десь під столом валялися чоботи, від яких несло горілим димком. Том і з жахом глянув на пустий стілець:

     ― Невже він помер?

     ― Не беріть його дурні фокуси до голови, ― запевнила Маріанна, яка сиділа поряд. ― Він завжди таке витворяє перед гостями, хоче похизуватися своїми талантами.

     ― Чому ти повернувся до нас, Мисливець? ― звернувся до нього Едмунд.

     ― Хіба ж не ви говорили про демона, що оселився в замку? ― Мисливець обвів усіх присутніх своїм поглядом. ― Я прийшов по його голову.

     ― Тобі вдалося вбити злощасну відьму, яка живе у зачарованому лісі? ― сказала Беатріс.

     ― Вона вміє вправно ховатися, ― Мисливець невтішно захитав головою. ― Відьма досі жива.

     ― Це погана новина, ― Жозефіна була явно не в дусі після почутого. ― Якщо відьма бродить по лісу, то може накликати демонів у наш замок.

     ― Але що демону потрібно? ― задав питання Рой.

     ― Душі, ― промовив Мисливець. ― Душі годують демонів. Це їхній харч. Ми можемо використати вас двох, монсеньйори, як приманку для демона.

     ― Ви жартуєте? ― волосся Роя стало дибки.

     ― Мисливець правий, ― підтримав його Том. ― Демон вискочить на нас, а тоді ми його зловимо.

     ― Ти на чиїй стороні? ― Рой штовхнув його в плече. ― Ти з глузду з’їхав? Він зжере наші душі і відправить у вічний морок!

     ― Рой, ми не можемо покинути замок, доки в ньому бродить демон, ― наполіг Том. ― Він просто так від нас не відчепиться.

     ― А чому ви думаєте, що цей план спрацює, якщо ми обговорювали усе за цим столом? ― Рой подивився на присутніх.

     ― Я нюхом чую, що тут є перевертень, ― сказав Мисливець і родина заполошилась. ― Демон прокидається вночі, тоді його сила зростає. Той в кому живе демон, може навіть не підозрювати про це. Коли з’являється істинна сутність, потвора починає полювання.

     ― Однак ми ще не знає, за ким полює демон, ― підсумував Том.

     ― Ні, поки не знаємо, ― погодився Мисливець, ― але нам слід дізнатися. Якщо монсеньйори допоможуть здолати демона, то ми не залишимось в боргу. Правильно я кажу, Вандермеєри?!

     ― Авжеж! ― в один голос промовила родина. ― У нас достатньо скарбів, щоб задовольнити апетити монсеньйорів.

     Том і Рой були вимушені підтримати родину, бо й вибору, як такого, у них не було. Вони об’єдналися з Мисливцем, і як тільки завершили трапезу, то відправилися на полювання за демоном, що причаївся у стінах замку. Почати пошуки вирішили з літнього саду, в якому Корнелія бачила демона. Вони вийшли з бенкетного залу крізь подвійні двері і дійшли анфіладами кімнат до гвинтових сходів. Вежа, по якій вони спускалися, називалась Ластівчина, бо на горищі під череп’яним дахом ластівки розбудовували глевкі гнізда, розводячи своїх маленьким пташенят, а їх писк розносився по куполу вежі. Рой і зараз чув це пищання, коли ступав по закручених гвинтових сходах. Крізь вузькі вікна проливалося слабке світло. Мисливець тримав на готові арбалет, а його чоботи важко стукотіли по металевих перекладинах.

     ― Як тобі вдалося покинути замок? ― запитав Том і почесав ніс від нестерпного пилу, що літав у вежі.

     ― Для цього мені прийшлося забути своє ім’я, ― пояснив Мисливець. ― Я мав вполювати відьму. ― Він важко зітхнув.

     ― А як Вандермеєрам вдається подорожувати крізь сни? ― поцікавився Рой.

     ― Це можуть робити усі душі, ― переконливо промовив Мисливець. ― Якщо тобі хочеться кудись податись, варто лише про це подумати. Тоді це місце явиться тобі у сні і ти можеш блукати по його закуткам.

     ― Чи може бути так, що Лукреція думала про демона, і він прийшов у її сон? ― прийшов здогад до Тома.

     ― Цілком можливо, ― погодився Мисливець. ― Найбільше я хвилююся, що демон полює саме за нею.

     ― Це чому ж? ― Рой вчасно ухилився від поперечної балки, що нависла над головою.

     ― Скоро Лукреція має пройти важливу церемонію, яка називається Ініціація, ― поділився інформацією Мисливець. ― Це період, коли вона досягне зрілості і стане однією з нас. Тоді вона зможе вибрати собі в чоловіки одного із своїх братів.

     ― Ти сказав, одного із братів? ― перепитав Рой.

     ― Вандермеєри цінують чистоту понад усе, цього вони і добиваються у кревній спорідненості. Вони гидують від кровозмішення, і так було завжди.

     ― Не дивно, що демон забрів сюди, ― Рой прикинув щось у своїй голові.

     ― В цьому немає нічого поганого, ― запевнив Мисливець. ― Весь людський рід бере корені від Адама. Всі ми брати і сестри.

     ― Це теж вірна думка, ― Том кивнув головою.

     Вони дійшли до низького коридору із дерев’яною стелею, балки якої прогнили від черви і комашні, що завелася в дереві, а тканинні герби, які звисали трикутниками на балках, погризла міль. Хлопці вийшли крізь витесану арку в мурі на свіже повітря.

     Перед ними повстав сад у всій своїх красі: абрикосові дерева пахли духмяним цвітом, розкинувши широке зелене віття; до них притулилися рум’яні вишні, немов це були давні подруги, що шепотіли на вушко один одному старі секрети. Біля мурів росли клумби гвоздик та флоксів, трохи далі виростали червоні та жовті тюльпани, а за ними тягнулися барвінки. Квітковий килим розрізали стежки з гравію, який хрустів під ногами кожного, хто по ньому ступав. В темно-зеленій тіні стояла альтанка із плетеними кріслами, де можна було відпочити і трохи подрімати. По саду були розкидані статуї кам’яних ангелів, що склали руки у мовчазній молитві. Десь там в густій траві бродили маленькі альви, що перегукувались між собою тоненькими голосками. Сонце виблискувало на яскравих скляних вітражах в металевих рамах з позолотою, даруючи дивовижну мозаїку кольорів. Мозаїка в свою чергу складалася у химерні малюнки, де були зображені величні королі та королеви, обриси замків, тронів, пейзажі дерев, рік, озер, горбатих гір і зелених луків; при сяйві сонця вітражі іскрилися дивовижними вогнями, а образи горіли, вивергаючи іскри у синяву неба.

     Крізь заворожливе скло Рой побачив концентричні кола, що затягували у вирву божевільних сновидінь. Спочатку здавалося, що все це тільки мара, але придивившись ближче, він зрозумів, що то були очі, в яких запечатано повіки холодної темряви, яка гіпнотизувала і заворожувала. Рой відчув, як слизька змія звивається по його шиї і шепче на вухо: «Прийди і побач мене.»

     ― На що ти так дивишся? ― озвався голос Мисливця.

     Сон рукою зняло. Рой прийшов у себе і побачив, що гіпнотичні очі за вітражем зникли. Він не міг втямити, чи це була лише гра, чи йому вдалося побачити щось далеке, аж за гранню реальності, в іскрах пломенистих вітражів?

     ― Не знаю, що на мене найшло, ― Рой перевів погляд вгору, на віття дерев, де співали солов’ї та сойки.

     Цей сад був настільки чарівним, що в ньому можна було провести не одну вічність. В глибокій зелені тонув час, а пір’їсті хмари зупинили свій рух. Споконвічна гармонія диктувала нові правила у царстві природи, де сам Творець оживав у новій первородній формі. Ти одразу відчуваєш, як стаєш одним із варіантів самого себе, а думи линуть крізь сновидіння, бо опинившись тут по-справжньому відчуваєш, що таке сон ― забути, заснути, повірити і відпустити, лишень би час знову не озвався криками, біллю і душевними тривогами, що ростуть у глибинах давньої печалі, знаючи що віхола зими не змете твоїх сподівань, які і являться самим варіантом, що тобі весь час приходиться вибирати.

     ― Спокійно, немов у раю, ― Том усе записував і записував, немов це заспокоювало його з середини.

     ― Шукайте сліди потвори, будь-які докази, що зможуть вичислити лігво диявольського звіра, ― ніздрі Мисливця розширилися, його манили запахи саду, і серед тисячі потрібно було віднайти той самий, що служив демону і видавав його бридку прогнившу душу.

     ― А якщо це лише безтілесний привид? Як ми з ним будемо боротися? ― сказав Рой.

     ― Мабуть, за днини нам нічого не вдасться віднайти, ― Мисливець поправив капелюх на голові. ― Треба приходити сюди поночі.

     ― Вірно, ― Том глянув на череп’яний дах залитий сонцем і скраю від сліпучого диску побачив горбату тінь, що кралася по черепкам. ― Гляньте туди! Мерщій! ― Він вказав рукою на горбату тінь.

     Мисливець націлив арбалет і випустив стрілу. Рой вихопив свій револьвер і випустив кілька куль у тінь. Однак незважаючи на швидку реакцію, як у орла, вони не змогли випередити прудку фігуру, що сховалася за димарями.

     ― Підсадіть мене, хлопці! ― наказав Мисливець.

     Рой і Том стали біля піддашшя та почали майструвати імпровізовану драбину із власних рук. Мисливець викарабкувався на дах, а кілька черепків злетіло з-під його чобіт і впало у густу траву. Своїм похмурим силуетом він затінив сонце, вдивляючись у кожну шпарину, кожен закуток, кожну щілину, за якими могла ховатися потвора. Стояла мовчазна тиша і навіть птахи затихнули. Горбата тінь щезла так несподівано, як і появилась. Демон, немов випарувався, і хлопці вирішили, що справді мають справу з привидом, бо не було жодних слідів, а Мисливцю так і не вдалося вловити запах.

     ― Це не вампір і не перевертень, ― він скочив з даху і приземлився на м’яку шовкову землю. ― Однак час запастися сріблом, бо попереду на нас чекає лиха ніч, друзі.

     Вони покинули сад, в якому більше нічого було робити, і пішли довгими коридорами, що вели по лабіринту замку у майстерню Мисливця. Біля входу була посипана сіль, з дверей доносився тонкий запах ладану і часнику, сплетеного кільцями, що висів повсюди, немов древні реліквії, що захищали від темної сили, яка розповзлася стінами замку. На стелажі висіли мечі з древніми рунами, які Мисливець заборонив чіпати. Біля грубки висів ряд арбалетів і луків, а в кутку біля мітл мостилися алебарди. В старій запиленій шухляді валялися срібні кулі ― їх то якраз припасали на чорний день.

     ― Це зачароване срібло гномів, ― пояснив Мисливець, вручивши кожному запас. ― Вони можуть знищити будь-яку нечисту магію, але зі сріблом треба обходитись дуже обережно. Коли ви цілитесь, то робіть це з розумом, бо куль не так багато, як хотілося, кляті гноми сховали майже все під землею, залишивши нещасні крихти переплавленої руди.

     ― Срібло вселяє надію, що ми здолаємо демона, ― мовив Рой і сховав кулі надійно в кишеню.

     ― А що ми будемо робити за той час, доки не наступила темрява? ― запитав Том.

     ― Відпочивати і набиратися сил, ― відповів Мисливець і вмостився на рипучому кріслі. ― Чекайте перших місячних променів, а тоді приходьте сюди. Такий наш план. Вночі ми почнемо полювання на демона. Не забудьте зарядити пістолети.

     Том і Рой усвідомили, що решту дня вони вільні, тому вирішили прогулятися коридорами маєтку. Червоні килимові доріжки мали сантиметровий шар пилу, від якого весь час хотілося чхати. Їх віками ніхто не чистив і не збирався цього робити, бо за таку брудну роботу Вандермеєри не доплачували своїм слугам. Вдень масляні лампи не горіли, щоб економити світло, а заляпане скло так ніхто і не здогадався протерти, щоб замок виглядав естетичніше. В таких дрібних деталях розкривалася суть всієї аристократії Вандермеєрів, які грали чистоплотних і вихованих акторів при гостях, а самі були лише самозакоханими скупердягами, самозванцями з кишенями, набитими чужим золотом і сріблом. Уроком їм може служити історія, яка за ними йде слідом, вплетеною у спідницю старої Бааль. Однак родина пробула тут так довго, що їхні душі вже вросли у стіни маєтку, немов це був ще один секрет цього магічного місця.

     Рой запримітив портрети, розвішані на обвислих гобеленах в картинній галереї: художник малював різкими масляними мазками, наносячи грубий шар фарби, особливо це було видно на шкірі. Бежеві і тілесні тони особливо виділялись не темних фонах. Це придавало обличчям грубої структури, тому здавалося, що силуети вирізняються на фоні природи чи периметру кімнати. Вони були немов би живими, заховані за гранню полотна, за яким існував зовсім інший час і простір. Реальність непідвласна людському розумінню, але якою сповна можна було насолодитися. А очі! Ви би бачили ці очі! В них грала жива душа, що наповнювала тіло енергією. «Гра світла чи то магія замку?» ― раз за разом задавав собі питання Рой і не зміг відшукати раціонального пояснення всім дивам, які він тут побачив.

     ― Під низом є дати, ― спохватився Том, немов вхопився за ниточку. ― Отже, всі ці члени родини померли.

     ― Як думаєш, хто написав ці прекрасні портрети? ― Рой глядів на лиця принців та принцес, славних герцогів, баронів, королев і не міг відвести заворожений погляд.

     ― Їх писав справжній майстер, але Вандермеєри точно не поділяться своїми таємницями, ― Том зупинився перед порожньою рамою. ― А тут портрета ще немає.

     ― Мабуть, картина ще не готова, бо нелегка це робота створювати шедеври, ― Рой був готовий розцілувати художника чи художницю, що працював над цим. ― А ось тут ще є пусті портрети.

     ― Під рамами немає дат, ― Том записав це у свою книгу.

     ― Значить я таки був правий.

     Замок Ghatlingdar знав таємницю портретів, але не розповідав гостям секретів. Це мало залишитись за завісою, як і актори, що грали роль на сцені загадкового театру. Можливо, що колись хтось розкриє справжню правду, але це буде в зовсім іншій історії, а в цій химерній казці залишиться трохи несказанності, немов слова розлетілись по сторінках пожовклих загублених книг, і лише крихти вдалось зберегти і передати в цій оповіді.

     ― Як ти думаєш, Мисливцю варто довіряти? ― Рой поглянув на Тома.

     ― Не думаю, що він демон, проте і в книзі цього не написано, ― філософ знизав плечима. ― Він би не став дарувати гном’яче срібло, яке може його вбити.

     ― І то вірно, ― Рой почав підніматися по крутим сходам, оминувши галерею портретів. ― А як на рахунок інших членів родини?

     ― Кожен із них міг би бути демоном в душі, і навіть про це не здогадуватися, але не нам їх судити. Нехай вони самі між собою розбирається. А наша участь поступити так, як поступають герої в книзі, тоді ми станемо на один крок ближче, щоб знайти ключ до Каркози.

     ― І знайти Есме, ― додав Рой.

     ― Все має свою ціну і ми її теж заплатимо сповна.

     Неймовірно, але дивним чином без зайвої допомоги гостям вдалося знайти власні покої, мов сам замок привів їх назад. Від цієї думки починали повзати мурахи по шкірі. Рой досі не міг звикнути, що невідомий дух керував цим місцем, а магією був просякнутий кожен камінець, кожен листочок, кожна мурашка, що повзала землею древніх гномів.

     Ніч прийшла жорстокою коханкою в чорній сутані. Місяць повзав у імлистих хмарах, як заблукалий мандрівник, що шукав просвітлення. Перед походом Том вивчив рукописи чатуранґа, але не знайшов там відповіді на свої питання. Він сказав Рою, що книга лише частково відкриває завісу таємниці, тому навіть філософу не під силу дати відповідь на все. Тим часом демон вже бродив коридорами замку, бо неприємне відчуття поглинуло їхні душі. Тут ховалось щось по-справжньому лихе, вкрите віковічними секретами, про які навіть Вандермеєри боялися обмовитись.

     Картинна галерея спокушала новими портретами. Том першим помітив, що колекція поповнилася зображеннями сім’ї Вандермеєрів. Тут була і леді Антуанетта з пишною двометровою перукою, і Самуїл у парчі з кинджалом в руках, і Едмунд в жабо, і матінка Жозефіна власною персоною та решта членів родини. Під їх рамами не було жодних дат, бо вони продовжували коротати довгі дні у стінах замку, проте дні не любили, коли їх марнували, вкорочували, відрізали хвости і згадували про них так, немов вони залишилися згаслим спогадом у вмираючій свідомості сновидця, адже живі очі портретів виглядали сонними, замріяними і трохи сполоханими, коли хтось чужий глядів на них крізь призму безіменної ночі. Вони, немов всі разом стрепенулись, відчувши присутність чужоземців, погляди прокинулись, а масляна шкіра заворушилась. Рой аж відскочив від несподіванки. Портрети дивилися крізь простір і час іншої реальності, а від їх неперевершених образів віяло духом старої аристократії, яку так вміло передав художник на полотнах за допомогою вдалих масляних мазків.

     ― Вони живі, Рой, ― ледь чутно прошепотів Том.

     ― І без тебе бачу, що без магії тут не обійшлося, ― Рой все ще не вірив, що можна створювати такі шедеври живопису. Він запевняв себе, що це була гра світла.

     ― А тут бракує однієї картини, ― філософ запримітив пусту раму.

     ― Цікаво для кого вона приготована?

     ― Художник ще не завершив свою чергову роботу.

     В напівтемряві тьмяних ламп промайнула горбата фігура. Тепер вже її запримітив Рой. Він витяг пістолет, набитий срібними кулями, і направив у темряву. Жовте світло заворушилось, перестрибуючи з тіні на тінь. Фігура зникла у проході.

     ― Хто тут? ― слова Роя ехом пронеслися коридором замку.

     ― Ти злякаєш його, ― Том ринувся вперед.

     Старі дошки заскрипіли під чоботами. Роздалося страшне завивання, від якого пробирало нутро. Том вискочив за поворот, але потвора встигла щезнути, не залишивши жодних слідів. Рой тримав пістолет на готові, і пробирався у глиб проходу. Нестерпна тиша різала вуха. Монстр чекав слушного моменту, щоб вискочити і напасти. Напруження росло із кожною хвилиною. Том і Рой вибігли за кут, однак демон вже сховався у лабетах ночі.

     Захекані і перелякані вони дісталися до комори Мисливця. Том постукав по умовному знаку, але двері ніхто не відчинив. Це змусило зайти їх без запрошення. Мисливець сидів на кріслі, а його кривава голова з розпатланим волоссям лежала біля ніг. Хтось відрізав його язик, що спокійно лежав сірим слимаком на підлозі. Безголове тіло стискало в руках арбалет, направлене на двері. Він чекав на появу демона, але не встиг вистрілити, бо демон виявився прудкішим. Бризки крові заляпали стелаж з мечами, а руни на металі вкрились чорним злопам’ятним блиском.

     ― Ми запізнились, ― Том скрутно зітхнув.

     ― Демон пожер його нещасну душу.

     ― Однак слідів від укусів не видно.

     ― Хтось із членів родини вирішив помститися йому. Неодмінно один із них тримав на нього зуб.

     ― Можливо це була Жозефіна? ― Том вирішив оглянути кімнату вбивства. Люба ниточка могла вивести на слід вбивці.

     ― Думаєш, що вона не прийняла свого загубленого сина? ― Рой заткав ніс від неприємного смороду, бо в затхлій кімнаті страшенно несло трупом. ― Не знаю. Кожен із них тепер під підозрою.

     ― А це що таке?! ― Том запримітив у кутку діру в камені.

     ― Щуряча нора, ― прокоментував Рой.

     ― Якщо цей замок був створений завдяки магії, яку відкопали гноми, то як тут могли завестися щури?

     ― Невідомо скільки століть вже стоїть цей замок. Може щурам якимось чином вдалося зробити лази.

     ― Камінь цупкий, ― Том помацав щербату стіну. ― У мене з’явився здогад.

     ― Ти знаєш, хто вбивця?

     ― Поки ні, але ми це обов’язково вияснимо.

     Том і Рой не стали будити нікого посеред ночі, бо вони вирішили зробити хитріше: зібрати зранку усіх членів родини в бенкетній залі, і влаштувати справжній допит. Хтось із них мав видати себе жестами, поглядом чи невміло сказаними словами. Така тактика завжди діяла у детективах, і Том чудово про це знав. Разом із Роєм він опитав кожного, дізнаючись хто, коли і куди прямував минулої ночі. Я не буду втомлювати своїх читачів цією нудною анотацією, бо це б зайняло десятки сторінок тексту. Варто лишень зазначити, що ні в кого із родини не було залізного алібі, щоб підтвердити достовірність сказаних слів. Том не зводив очей з кожного із них, але його внутрішній Пуаро не зміг йому підказати, хто ж вбив Мисливця. Однак він нутром відчував, що вбивця ходить десь поряд і стежить за кожним його рухом. Рой признався, що йому здається те саме. Все це була справа злощасного демона. Том вирішив, що Мисливець знав вбивцю, тому і не вистрілив. Це ще раз направляло стрілки на Вандермеєрів. Однак члени родини були зовсім протилежної думки. В них закралися помисли, які переросли у перешіптування, що це Рой і Том загубили душу нещасного чоловіка. Навіть лялька Нелі була такої думки. Вона вискочила на бенкетний стіл і промовила, тицяючи крихітними пальчиками:

     ― Душогубці! Душогубці! Я говорила, що вони прислужують Крампусу і злій відьмі в проклятому лісі. Диявол живе у їхніх гнилих сердечках. Їх треба вигнати із замку, доки вони не наробили ще більшого лиха.

     ― Замовчи, Нелі, ― Лукреція схопила свою ляльку в руки і притулила до себе. ― Гості допомагають знайти демона, ризикуючи власними життями.

     ― Рано робити будь-які висновки, бо ми не можемо бути впевненими, що це справа рук наших гостей, ― промовила Жозефіна. ― Демону була вигідна смерть Мисливця, адже він був чи не єдиний, хто міг покласти кінець злому року. Ми влаштуємо похорони на сімейному кладовищі.

     ― А як на рахунок тебе, Нелі? Може це ти вбила Мисливця? ― Том гостро глянув на неї.

     ― Та як ви смієте! ― лялька налилася багрянцем.

     ― Нелі була тут ще за часів, коли магія гномів побудувала цей замок, ― промовила Жозефіна. ― Вона дбала про рід Вандермеєрів, коли всі ми були ще юними дітьми. Я не думаю, що це могла зробити Нелі.

     ― Ми можемо скористатися бібліотекою? ― поцікавився Том.

     ― Вас проведуть туди, ― погодилася Жозефіна.

     Члени родини прийняли одностайне рішення, що гостям теж варто приєднатися до траурної церемонії, яку вирішили влаштувати вже цієї ночі. Слуги почали плести вінки із кропиви, обпікаючи собі руки, а Шинкенглот приніс із келії чорні свічки, ладан, канделябри, драпування та камінці із рунічними написами. Кропохвосту поручили задання муміфікувати тіло мазями, а в цьому йому допомагали вірні помічники. Голову і рештки органів склали у спеціальний мішечок, який закопають пізніше у землю разом із тілом.

     Доки ще був день Том і Рой прогулялися до портретної галереї і виявили цікаву річ: портрети ще живих Вандермеєрів забрав таємничий художник, залишивши пусті рами на стінах. Вони не могли дати відповіді, чому так сталося, проте портрети з датами досі були на місці. Том увесь день ламав голову над вирішенням цієї загадки.

     Місяць заховався за полотном ночі, щоб не бачити трагічної сцени, що розігралася на цвинтарі. Четверо високопоставлених слуг із митрою на голові несли гроб, сколочений із темного дуба. Процесія відбувалася на задньому дворі замка. Стежки майже не було видно, бо вона поросла густою високою травою. Запалені канделябри освітлювали шлях. Так як виходити за межі замку було заборонено, всі могили викопували у межах бастіону із захисними мурами. Вандермеєри і слуги прямували за гробом до могили і співали тужливу пісню:

     Valahar Baal tsahtng go tor?

     Sebor ghnul ar paar,

     Monra ka pazur bo detor,

     Liasgigh nostra varar...

     Нічні птахи підспівали, а звірі в лісі тривожно завивали. Морозний вітер колисав плащі. Жозефіна, що простувала праворуч від гробу, лила сльози, зволожуючи траву. Під тьмяним жовтим світлом здавалося, що зморшки на старечому лиці стали глибшими, а лице викривилось у страшних муках. Її чоловік Гаррі сумно зітхав із протяжним хрипом, за ним плелася Лукреція опустивши голову додолу із лялькою в руках. Процесія дійшла до перших могил, від яких несло потойбічним холодом. Рой побачив старі, майже стерті імена, тих хто спочивав у землі. Вчувалося, що мерці перешіптуються там за товщею ґрунту, а їхні голоси із шелестом трави долинають з потойбічного світу.

     Том глядів у нічну даль і думав, що це за дивний ритуал, свідком якого він став. Хіба вони вже не стали тінями минуло? Хіба ж в них ще тече кров і б’ється серце? Хіба час досі плине, змінюючи місяць на сонце? Немов усі душі цього місця потонули в Лімбо, неживі і немертві, щасливі та нещасні водночас, воліючи забутись і бути забутими, але прагнучи віднайти істину і завершити свій цикл. Вони раз за разом грали цю виставу, прикидаючись живими акторами, хоча в душі знали, що вже давно були мертвими і лише відчуття землі дарувало справжній спокій, коли черв’яки розгризуть те, що залишилось від бутафорної плоті, а замок навіки збережи портрети їхній душ, бо вони теж були гостями в цьому світі і скоро відправляться далі, коли прийде їх час, а стара Бааль поведе за руку, вказуючи шлях.

     Слуги обережно опустили гроб у вириту яму, в якій копошилися черви. Кришку гробу забили цвяхами. Кожен із члени родини підходив, говорив кілька приємних слів, а тоді кидав грудку землі в яму. Незважаючи на витівки Мисливця, вони досі його любили і сильно сумували, адже ніхто з них не хотів відпускати його у підземний світ. Коли ритуал завершився, мужні чоловіки взяли до рук лопати і почали закопувати гроб землею. Вандермеєри поволі почали розходитися, а Рой і Том ще деякий час споглядали за могилою. Ось нарешті притягли грубий камінь із надписом: «Тут спочиває Мисливець», а під низом були вказані роки його життя. Чолов’яги опустили камінь на могильний горб і укріпили його землею, щоб камінь стояв міцно. Справу було завершено. Робітники розступилися і пішли назад до замку.

     Серед натовпу визирнув силует Лукреції. Вона, як примарна бліда тінь у білому шовковому платті, скрадалася серед могил і йшла протоптаною стежкою вглиб цвинтаря. Том і Рой, ховаючись за пощербленими каменями, тихими кроками йшли вслід за нею. Вони відчували, що дівчина щось замислила. Час від часу вона прислухалася і озиралася, проте нічна темрява добре сховала силуети шпигунів. Лукреція дійшла до старої могили і зупинилась. Вона стала навколішки і припала до землі:

     ― Ти чуєш мене?

     Ніхто не відповів. Том і Рой завмерли в німому очікуванні, влігшись на густу траву. Вони перестали дихати, щоб жоден звук не видав їхньої присутності. Навіть вітер зупинився і прислухався до німого мовчання. Крізь щілину між каменями хлопці спостерігали за нею.

     ― Це я, коханий, ― Лукреція м’яко прошепотіла і погладила камінь. ― Прокинься, любий.

     Ще з хвилину стояла німа тиша. Тоді щось зашурхотіло під землею. З-за могильного каменя вийшла горбата тінь. Вона була, як мумія, перев’язана бинтами, а в темряві блистіли два яскраві вогники.

     ― Ти тут, ― голос лунав, як з утроби матері.

     ― Я так сумувала за тобою, Ганс, ― Лукреція обійняла мумію. ― Я хочу бути разом з тобою.

     ― Ще не час, ― зашепотів Ганс. ― Спочатку ти маєш пройти Ініціацію.

     ― Вони будуть проти, кажу ж тобі, ― Лукреція припала губами до його губ. ― Вони хочуть, щоб я наступне життя прожила з Людовиком.

     ― Якщо ти цього не хочеш, то скажи їм.

     ― Вони не будуть мене слухати, коханий, ― Лукреція ледь не ридала. ― Тільки смерть може з’єднати мене з тобою.

     ― Цього демон і чекає. Він хоче, щоб ти це зробила, а тоді пожере твою душу. Переконай їх.

     ― Я спробую заради тебе, кохання моє. Нам потрібна лише мить, щоб застрягнути разом, як це зробили Елеонора і Віктор.

     ― Це неможливо, ― запевнив мрець. ― Я вже давно живу у підземному світі за гранню реальності. Ти повинна вмовити їх на це.

     ― Гаразд, любий мій. Хочеш піти в мої покої, де ми проведемо ще одну пристрасну ніч?

     ― Це стало небезпечно, кохана Лукреція. Всі думають, що я демон. Вони влаштували полювання на мене. Краще мені дочекатися в могилі.

     ― Час мине так швидко, як блискавка палає вночі, а кохання наше буде горіти вічність, милий Ганс.

     ― Прощай і не забувай мене, ― тінь сховалася за каменем.

     ― Я ніколи не забуду про тебе.

     Лукреція озирнулася в темряву, але нікого не помітила. Вона поспішила повернутися в замок, доки Вандермеєри не запідозрили її зникнення. Рой і Том залишились лежати в нічній темряві, доки блідий силует дівчини зовсім не зник.

     ― Ти теж все це чув? ― прошепотів Рой.

     ― Не зараз, Рой, ― сказав Том так тихо, як тільки міг. ― Привиди досі бродять серед могил.

     ― Треба забиратися звідси.

     Вони йшли по безлюдній стежці і їм здавалося, що з темряви визирають примарні обличчя. Сотні голодних очей дивилися, як живі душі бродять по цвинтарю. Бліді, вимучені, хворі лиця миготіли в пітьми, шепочучи примарними голосами. Рой та Том йшли так швидко, як тільки могли, метляючи протоптаною тропою. Тим часом з землі виростали худорляві руки мерців з посірілою мертвою шкірою, а викривлені пальці тягнулися до живої плоті. Від божевільного лютого завивання серце переставало битися у грудях. Рою спала думка, що вони загубилися, бо зайшли занадто далеко. Голодні очі наближалися, оточуючи свою здобич. Дорога стелилася між могилами, і нарешті втікачі помітили розмиті контури залізної брами, що вела до виходу.

     Та раптом щось холодне схопило Роя за ногу і не відпускало. Він закричав, чим розбудив усіх мертвих, які почали вилазити з могил. Мрець тягнувся руками по його литці, а його щелепи тріскотіли на розбитому черепі. Рой стукнув його прикладом по голові так, що зогнилі зуби повилітали з щелеп. Він намагався звільнити ногу, але кістлява долоня не відпускала його, вчепившись ще міцніше. Том з усієї сили замахнувся чоботом ― кістка тріснула, але кисть продовжувала тримати ногу Роя. Вона нагадувала павука, що впився лапами у плоть. Рой схопив набридливого павука, який дряпав шкіру до крові, і викинув на землю. Павук перевернувся на кістляві пальці і спішив, щоб поквитатися.

     Хлопці не гаяли часу. Вони взяли з землі каміння і палки, щоб відбиватися. Голови, кістки, ключиці напівзогнилих трупів ламалися і летіли в різні боки. Зомбі нападали один за другим, намагаючись вкусити солодку плоть. В повітрі плавала густа ектоплазма, в якій зібралися образи мертвих душ. Том вистрілив кілька разів із пістолета, чим ще більше розізлив духів. Супутники продиралися крізь мертве місиво, і їм залишалося ще кілька кроків, які відділяли їх від брами. Рой випустив усю обойму зі свого пістолета. Срібна магія гномів змусила привидів розступитися на деякий час. Ектоплазма заволала сотнею потойбічних голосів, а химерні обличчя розповзалися виродливими образами.

     Втікачі проскочили крізь діру у білій пелені і опинилися за воротами. Привиди залишились біля своїх могил, а їх голодні погляди проводжали тих, кому попри все вдалося врятуватися. Том і Рой, бігли не озираючись, доки нарешті не опинилися в стінах замку. Вони перевели подих і все ще не вірили, що змогли вибратися живими.

     ― Більше залишатися тут не можна, Том. Це місце прокляте. Ми маємо втекти вже сьогодні.

     ― А як же демон? ― філософ здивовано глянув на Роя. ― Ти хочеш, щоб він далі терзав невинні людські душі?

     ― Не такі вони й не винні. Ти сам усе бачив на свої очі. Ми не знаємо які ще таємниці приховують Вандермеєри. Що тепер скажеш? Хочеш, щоб привиди прийшли вночі і відгризли тобі голову?

     ― Сюди вони не зайдуть, ― з впевненістю в голосі промовив Том.

     ― Звідки тобі відомо? ― Рой схопив себе за волосся. ― Нечисть живе в стінах замку, а ти кажеш, що все гаразд?

     ― Я так не казав, але мав це на увазі, ― сказав філософ. ― Ми маємо довіряти один одному, бо далі нас чекають ще більш лихі пригоди.

     ― Звідки тобі це відомо?

     ― Так каже книга чатуранґа, яка вказує шлях, ― пояснив філософ.

     ― Я тобі довіряю, але... ― слова застрягли в горлі Роя, коли він згадав про привидів.

     ― Це я і хотів почути. Ми одна команда і будемо попри все йти до кінця.

     ― Так, ти правий, Том. ― Рой гордо підняв голову. ― Ми дійдемо до кінця і дізнаємось, що там за клятими воротами Каркози.

     Вони дійшли до портретної галереї, оповитої загадками. Переполохані портрети зустріли їх пронизливими поглядами. На цей раз таємничий художник повернув портрети Вандермеєрів на місця. В самому кінці зали висів портрет Мисливця. Він, як завше, знаходився у своїй майстерні, а на задньому тлі антуражу знаходились стелажі зі зброєю. Мисливець, одягнутий у воєнний тренчкот і крислатий капелюх, сидів на кріслі і палив люльку. Том присунувся ближче і зацікавлено поглянув у живе обличчя, оповите кільцями диму. Мисливець із жалем і співчуттям дивився йому у вічі. Том міг поклястися, що відчуває запах диму. Він міг поклястися, що всі картини були живими, і це не було грою світла.

     ― Глянь, під низом є дати життя і смерті, ― Рой вказав на цифри під рамою.

     ― Я теж їх бачу. Хм, але здається, що раніше цього портрету не було.

     ― Можливо, що це якось зв’язане із його зникненням, через яке він втратив ім’я?

     ― Я теж так вважаю. ― Том потер скроні. ― Цікаво, як Мисливцю вдалося вибратися звідси? Ну і швидко ж попрацював наш таємничий художник, якщо так в такі короткі строки закінчив свою роботу.

     ― Це не портрети, а чортівня якась, ― Рой зітхнув.

     Вони відправились по своїм кімнатам. Коридори привели їх куди треба, а по дорозі їм не зустрівся жоден демон, немов зло причаїлось і чекало свого часу. Том і Рой вирішили на ніч замикатися на ключ, щоб жоден лихий привид не зміг дістатися до них. Це була хороша ідея, зважаючи на всі ті моторошні дива, що творилися в замку.

     Рой заснув і проспав рівно половину ночі. Він прокинувся від шереху за дверима. Бенксі розімкнув повіки, і сон, як рукою, зняло. Він майже не спав, бо був сильно стривожений останніми подіями. Тепер його тривожні очікування справдились. Щось скрипіло і шепотіло за дверима. Рой скинув теплу ковдру і скочив із ліжка, тримаючи пістолет, набитий кулями, який весь час надійно лежав під м’якою подушкою.

     Двері відчинились і ошелешений Рой побачив, як коридор палає у несамовитому вогні. Язики полум’я догризали килимову доріжку, пожирали гобелени і ламали зотлілі балки. Вогонь пробирався до його кімнати. Волати на допомогу не було часу ― треба діяти негайно. Коли ти знаходишся у відчайдушній ситуації твій мозок починає думати набагато швидше, немов годинник, що з годин перемкнувся на секундні стрілки. Так сталося і цього разу. Рой пригадав той випадок, який він бачив по телевізору. У випуску новин показували, як гості, що застрягли в готелі під час пожежі, заховалися у ванній(мабуть, то були корейці, але зараз Рой вже не пам’ятав на сто відсотків). Вони навмисне використали вологість, яка буде перечити напору вогню, щоб врятуватися. Гості почали мочити рушники і затикати ними двері. Номер згорів до тла, полум’я дісталося до ванни. Сполохані гості сиділи і молилися, щоб вогонь не дістався до їхнього сховища. Врешті весь номер згорів, як і більшість готелю, який загинув від пожежі. Пожежники витягли щасливчиків, які вижили у стінах ванної, і були здивовані, що кімната залишились цілою.

     Авжеж, мокрі рушники!

     Рой почав зривати зі стін драпування, мочити у казані, який йому принесли до вмивання і накривати двері, доки вогонь не дістався його покоїв. Рой відчув запах диму і почув неприємне шипіння. Він знав, що все це було справою рук злощасного демона. Найбільше його непокоїло, як зараз почувається Том? Чи зміг він врятуватися від пожежі?

     Вогонь шипів, сичав, лютував, але не міг пробитися крізь мокру стіну, що зупиняла його. Рой усміхався, бо виграв цього разу. Він вирвався з лап смерті, коли його відправили на війну. Що йому якийсь демон? Потвора теж відчула цей тріумф, що поборов будь-який страх, і відступила. Шипіння і сичання припинилось. Рой ще сидів з півгодини, доки наважився відчинити двері. Його здивуванню не було меж, коли він відчинив двері, і побачив, що полум’я зникло, коридори були цілісінькими, неначе усе, що Рой пережив було химерним нічним кошмаром. Він запитав у стражі, яка стояла біля дверей:

     ― Як воно хлопці? Все гаразд? Не бачили чогось дивного останнім часом?

     Охоронці мовчали, як ні в чому не бувало. Рой знав, що з них не було ніякого толку, тому він просто замкнув двері на ключ і ліг на ліжко. Спати він більше не міг. Рой став біля вузького вікна і глядів у нічну темряву, що оповила темно-зелений віковічний ліс. Чим дальше він заглиблювався, тим химернішим і моторошнішим став цей світ. Що ж його чекає далі за цією густою туманною пеленою?

     Зранку Рой розповів Тому вчорашню історію, яка з ним трапилась. Філософ уважно слухав і записував у свій записник тільки йому зрозумілі символи. Коли Рой закінчив оповідь, Том промовив:

     ― Це міг зробити тільки демон. Він напустив тобі ілюзію вогню, але твій дух виявився занадто сильний, щоб піддатися ілюзії, тому ти зміг його перемогти. Таке враження, що він випробовує нас.

     ― Треба вивідати більше інформації про цю нечисть.

     ― І дізнатися у Лукреції про вчорашню сутичку, але так, щоб не налякати її, бо погрозами ми нічого не доб’ємося.

     ― Ти думаєш, що вона демон?

     ― Ні, але вона до цього всього якось причетна. Як і решта Вандермеєрів.

     ― Я можу поговорити з Лукрецію, ― погодився Рой.

     ― Тоді я піду в бібліотеку. Мені по душі копатися в книгах, ― сказав Том.

     Вони розділилися, щоб добути більше інформації. Рой випадково зустрів Лукрецію на веранді. Тепер ця дівчина виглядала досить дорослою, набувши грушоподібної жіночої фігури. За цих кілька днів Лукреція сильно підросла і витягнулась, її груди виросли у розмірі, щоб зваблювати чоловіків. Однак обличчя її було зажурене, бо думами воліла бути зі своїм коханим. Вона була не в найкращому вигляді, щоб щось розповідати, але Бенксі вирішив вхопитися за цей шанс, коли ніхто не міг завадити їхній розмові. Він присів поруч і заговорив:

     ― Це сумно усвідомлювати, що твої родичі помирають, ― Рой помітив її млосний погляд, від якого хотілось сховатись кудись подалі. ― По неволі починаєш задумуватися і про свою смерть, яка чекає тебе не за горами.

     ― Всі рано чи пізно помирають, ― Лукреція все ще було десь далеко, але те, що вона заговорила ― хороший знак.

     ― Ми б з Мисливцем змогли здолати того демона, якби не прикрий випадок, ― Рой почав розмову здалека.

     ― Що ж вам зараз заважає це зробити? ― Лукреція холодним поглядом глянула йому у вічі. ― Я думала, що чоловіки розумніші, ніж здаються на перший погляд.

     ― У нас не вистачає інформації, щоб зловити демона, ― пояснив Рой.

     ― Я нічого не знаю, ― відрізала Лукреція. Вона встала з плетеного крісла і підійшла до балюстради.

     ― Я б так не сказав, ― Рой підійшов до неї. ― Твоїми устами говорить жінка. Доросла жінка. А дорослі жінки вміють брехати.

     ― Хто вам про це сказав? ― обличчя Лукреції пополотніло, немов всі її брудні таємниці випливли з безодні.

     ― Вам нічого лякатися, моя люба, ― Рой прочитав її думки. ― Я на вашій стороні.

     ― Тоді, що вам потрібно, монсеньйор?

     ― Я лише хочу дізнатися правду, щоб зловити демона. Без правди нічого не вийде.

     ― Я вже сказала, що нічого не знаю про демона, ― стояла на своєму Лукреція.

     ― Я був на цвинтарі і чув розмову з Гансом, ― признався Рой.

     ― Ви підслуховували?! ― рука Лукреції замахнулася в ударі, щоб дати ляпаса, але вона вчасно стримала власні емоції. В її очах зависло збентеження, а губи виражали непідробний сум. ― Як ви могли, монсеньйор? Хіба у вас немає честі? Я була кращої думки про вас.

     ― Нехай ваша думка залишиться при вас, ― Рой зітхнув. ― Мені треба знати, як Ганс причетний до цієї історії.

     ― Ви розповіли усе тітоньці? ― мокрі сльози накотились в кутиках очах.

     ― Ви про тітку Жозефіну? ― пригадав Рой. ― Жодного слова. Вандермеєри нічого не знають. ― Він обійняв Лукрецію і погладив її густе волосся.

     ― Я клянусь, що Ганс не має до цього ніякого відношення, ― Лукреція витерла мокрі сльози. ― Я просто хочу бути з ним.

     ― А як же вбивство Мисливця?

     ― Богом святим небесним присягаюся, що мій коханий Ганс не має до цього ніякого відношення, ― Лукреція виглядала так, немов стояла перед плахою. ― Ви його не знаєте. Ганс зовсім не такий. Він приходив у замок, щоб побачитися зі мною і не більше. Ганс занадто сильно ризикував, приходячи сюди, щоб попадатися на очі охороні і членам родини. Ми назначали годину, коли стража мінялася на пості. В цей момент Ганс міг прослизнути в мою кімнату.

     ― А твоя лялька знала, що ти зустрічаєшся з привидом?

     ― Нелі весь час десь лазить, але навіть якби вона знала, то нікому б не сказала.

     ― Чому ти так в цьому впевнена?

     ― Нелі зазвичай приходить вночі. До мене і раніше приходили привиди, але лялька нікому про це не казала.

     ― А що твоя лялька робить решту часу?

     ― Не знаю, ― Лукреція знизала плечима. ― Мабуть, гуляє по замку.

     ― Що мав на увазі Ганс, коли говорив, що ти маєш вмовити Вандермеєрів?

     ― Це вже вас не стосується...

     ― Ні стосується! ― натиснув Рой. ― В мене є дивне відчуття, як інтуїція, що демон якимось чином зв’язаний з тобою, Лукреція.

     ― Я хочу, щоб мені зробили ритуальне жертвоприношення, ― призналася Лукреція. Вона цілу мить дивилися Рою у вічі, а тоді відвела погляд.

     ― Тобто як це жертвоприношення? ― брови Роя полізли на лоб.

     ― Це спеціальний ритуал, який з’єднає мене з підземним світом, ― пояснила Лукреція. ― Проте ритуал можуть проходити душі, що пройшли Ініціацію. Я хочу вмовити тітоньку, щоб вона дозволила провести ритуал, але не знаю, як їй про це сказати.

     ― Але ти тоді помреш.

     ― Нічого ви не розумієте в коханні, монсеньйор, ― Лукреція протяжно зітхнула і набрала в легені побільше повітря. ― Я заради свого коханого Ганса готова на все.

     ― Чому ти так закохана в нього? ― поцікавився Рой.

     ― Бо він мені сподобався з першого погляду, ― Лукреція закусила губу. ― Однак стара Бааль розлучила нас.

     ― Як же це трапилось?

     ― Це вже справді особисте, ― Лукреція стояла стіною. ― Цього нізащо не розповім.

     ― Гаразд, ― Рой усвідомив, що спіймав її за живе. ― А хто такі Віктор і Елеонора?

     ― Ходімо зі мною, монсеньйор, я вам покажу, ― вітер колихав волосся Лукреції, доки нарешті вони не покинули веранду.

     Вони прийшли до знайомої портретної зали, в якій бували вже не раз. Лукреція оглянула портрети і зупинилася перед картиною, на якій були намальовані чоловік і жінка, що пили коктейлі в барі. Жінка була одягнута у вечірнє плаття, а на голові носила капелюшок з темною вуаллю. Чоловік носив бежевий клітчатий піджак, білу сорочку і бордову краватку. Він сидів обличчям до жінки, а по їхнім жестам і міміці на картині було видно, що між ними зав’язалася розмова. Вони пили і фліртували один з другим.

     ― Це і є Елеонора і Віктор, ― підказала Лукреція. ― Вони багато подорожували разом різними життями. Коли їхні життя обривалися, то вони поверталися назад в замок. Деколи першою верталась Елеонора, а деколи Віктор. Могло минути пару днів, а часом і кілька років років розлуки, але вони завжди поверталися у замок. Та цього разу вони не вернулись.

     ― Чому ж так сталося? ― Рой уважно дивився на картину.

     ― Вони застрягли в одній із реальностей навічно, ― Лукреція зітхнула, ― однак по їхньому виразу обличчя видно, що їм добре удвох.

     ― Як це застрягли?

     ― Щось пішло не так. Час зупинився, а їхні душі не встигли вибратися із закам’янілої реальності. Тепер вони живуть в одному моменті, замкнені навічно. Я б хотіла, щоб ми з Гансом теж застрягли у вічності.

     ― Не мели дурниць, Лукреція, ― промовив Рой. ― У тебе попереду ще безліч життів.

     ― Але без милого Ганса ці життя будуть сірими, як порох! ― вигукнула вона.

     ― Ти колись вже проживала життя?

     ― Я ніколи не покидала замок, однак після Ініціації я зможу покинути його.

     ― До речі, а де твоя лялька? Хіба ти не носиш її з собою?

     ― Вона гуляє сама по собі. Я не можу насильно тримати Нелі в руках.

     ― А коли має відбутися твоя Ініціація?

     ― Коли я виросту.

     ― Кожен день пролітає для тебе, як рік. Ти вже достатньо виросла.

     ― Час у замку минає досить швидко.

     ― Я це помітив.

     Рой попрощався із Лукрецією і поспішив навідати Тома, який сидів у бібліотеці за горою книг, вивчаючи старі пожовклі тексти. Шинкенглот підказав Рою дорогу, яка вела до бібліотеки. Вхід охороняла стража з алебардами. Вони пропустили гостя, коли той назвав своє ім’я. Том сидів за письмовим столом і робив нотатки. Весь стіл був заповнений ветхими фоліантами, які від часу мали ось-ось розсипатися в пил.

     ― Відчуваєш цей приємний запах бібліотеки, Рой? ― промовив філософ, щойно Бенксі підійшов до нього.

     ― Я відчуваю, як пил літає у повітрі, від якого хочеться чхати, ― Рой почесав ніс.

     ― Лукреція тобі щось розповіла? ― Том з цікавістю глянув на нього.

     ― Вона повідала мені багато інтересного, ― голос Роя інтригував.

     ― Тоді на цвинтарі ми бачили демона? ― очі Тома запалали вогниками.

     ― Лукреція сказала, що її коханий Ганс не може бути демоном. І, судячи сказаним словам, я їй вірю.

     ― Я знав, що той привид не може бути демоном, ― Том почесав чуприну. ― Це має хтось інший, хтось, кого ми не взяли до уваги.

     ― А як же та горбата тінь, що ми бачили на даху, коли гуляли садом? ― пригадав Рой. ― Та потвора була, як дві каплі, схожа на Ганса.

     ― А ти забув, як Мисливець сказав, що ми маємо справу з перевертнем? ― Том оперся ліктем об стіл. ― Демон може приймати лик того, кого захоче. Тому Мисливець і загинув, бо прийняв потвору за когось іншого.

     ― В твоїх словах є правда, ― погодився Рой. ― Але як ми виявимо того, кого шукаємо?

     ― В древніх книгах я знайшов, що сила демона, зв’язана із магією цього замку. Потвора не просто так оселилася в цих стінах. Вона чогось чекає.

     ― Це зв’язано із Ініціацією, ― осяяло Роя.

     ― Ти думаєш про те, що і я?

     ― Лялька.

     ― Я теж думаю, що це лялька, ― їх думки зійшлися. ― Хіба не дивно, що вночі вона кудись пропадає, доки всі сплять? В покоях Мисливця була маленька щуряча нірка. Крісло, на якому відпочивав Мисливець, передом було розвернуте до дверей, а задом до нори. Нелі з легкістю могла виповзти звідти вночі і вбити Мисливця.

     ― Так і справді було, ― Рой кивнув головою. ― Але як важко повірити, що така мала крихітка скоїла кровожерливе вбивство?

     ― Не забувай, що під личиною ляльки, може ховатися демон, який віками харчувався чужою енергією душ, ― підкреслив Том. ― Душа ляльки така ж древня, як цей замок. Коли гноми відкопали прохід у іншу реальність, хто знає, що вирвалося звідти. Ми так і не дізнаємося, що за сили спали під землею, і що трапилось з гномами, які зникли у підземеллі.

     ― Треба попередити Лукрецію та решту Вандермеєрів.

     ― Не спіши, Рой, ― заспокоїв його Том. ― Ми маємо все продумати.

     ― Часу залишилось небагато. Ініціація відбудеться з дня на день. Ти бачив, як швидко виросла Лукреція?

     ― В книзі я знайшов спосіб, як можна подолати демона. Лишилося лише знайти спосіб, як заманити Нелі у пастку. Тоді ми дізнаємося, чи справді вона володіє демонічною силою.

     І знову наступила ніч. І знову прокинувся демон, який ховався за таємничим ликом незнайомця. Зла лиха сила сновигала коридорами замку, підкрадалася за кутом і шукала нову жертву, від якої йшов тонкий запах, що манив потвору. На цей раз демон вирішив поласувати Томом. Він тихо, як щур, проліз крізь вузький прохід у кам’яній стіні, визирнув з нори і відчув запах м’яса, хорошого свіжого сирого м’яса, яке спало, і не підозрювало, що його зараз з’їдять. Цікаво, а які філософи на смак? Мабуть, важкі для перетравлення, бо весь час обтяжені глибокими думами. А ще вони солодкі і соковиті, адже м’ясо наповнене високими знаннями, в яких маринувалися усе своє життя. У демона потекла слинка.

     Накритий з головою, Том міцно спав. Ось і прийшов кінець тобі, нещасний філософ. Демон випустив гострі пазури, як у росомахи, кинувся на ліжко і роздер покривало. М’ясо порізалось на шматки і розкидалося по підлозі, а кілька кусочків прилипло до стіни. Демон впився зубами у плоть і одразу виплюнув її. Фу, яка гидота! М’ясо філософа на смак було огидним і бридким. Воно мало солоний смак і несло страхом і сечею. Що за божевільний бовдур? За хвилину до демона прийшло осяяння, що кров не хлинула з розтерзаних артерій, а замість шкіри плоть була вкрита товстим шаром свинячого сала. Демон гнівно загарчав і скинув ковдру, а від побаченого оскаженів. Там лежав макет людини, зроблений із свинячого м’яса та кісток.

     ― Проклятий філософ! ― вигукнув оскаженілий демон. ― Вирішив обдурити мене? Ти поплатишся за свою самовпевненість.

     Том і Рой весь цей час ховалися у шафі, тримаючи на готові пістолі, заряджені магією гномів. Демон спробував скочити на них і загризти насмерть, але наткнувся на невидиму стіну, яка з болем вдарила його по лапам.

     ― Все закінчено, Нелі, ― промовив Том. ― Ми бачили, як ти пролізла крізь щурячу нору і твоя метаморфоза в демона сильно вразила нас. Ми гадали, що це можеш бути ти, але до останнього сумнівались. Тепер наші сумніви розвіяні.

     ― Брудні пацюки, ― голос Нелі став хриплим і грубим. ― Ви приписали собі смертний вирок. Ваші душі будуть вічно горіти у пекельному вогні.

     ― А ти спробуй, ― Рой направив пістолет на демонічну голову.

     ― Тобі не пробити захист, ― сказав Том. ― Я скористався магічним чорним попелом, який забрав у Кропохвоста, доки Рой відволікав його душевною розмовою, бо в демонічних силах ми підозрювали кожного і нікому не довіряли. За допомогою попелу і інструкціям з книги я накреслив коло, виписане рунічними знаками древніх гномів. Коло, зроблене таким чином, що демон не може його просто так помітити, а відчує його силу лише тоді , коли проникне всередину. Лишилось заманити тебе в пастку. Я здогадався, що у потвори чутливий нюх і вирішив зробити приманку. Ми вкрали з комори трохи свинячого м’яса і сала, а жир промарнували людськими феромонами, щоб у демона не виникло ніяких підозр.

     ― Та не зважаючи на цю підготовку, ми не дуже вірили, що демон купиться на таке, однак удача виявилась на нашому боці, ― Рой усміхнувся. ― Ти програла, тварюка.

     ― Якщо звільните мене, я подумаю чи варто зробити таких метикуватих карликів своїми рабами, ― демон із несамовитою люттю дивився на них.

     ― Тобі кінець, ― Рой і Том направили пістолети.

     ― Зачекайте! ― гаркнула Нелі, ― я подарую вам вічне життя. Ви будете вічність купатися в золоті. Я дам вам таких красивих жінок, від яких буде замирати ваш погляд. Скажіть чого ви хочете.

     ― Ми хочемо, щоб ти здохло, падло.

     Роздався град пострілів. Кулі одна за одною влетіли у м’яке хутро монстра. Кімната наповнилася хмарою пороху. Демон загарчав. Рой і Том здивовано затамували подих, коли побачили, що їх снаряди перетворилися на срібні монети, які із дзвоном посипалися на паркет. Вони не очікували, що гном’яча магія буде безсильна проти демонічної броні.

     ― Ха-ха-ха! ― зареготала Нелі. ― Ви, маленькі тупоголові ідіоти, дійсно думали, що зможете вбити мене своїми іграшками? Я живу вже кілька віків у цьому замку, і до вас вистачало сміливців, що наважувалися піти проти моєї волі, але всі вони вже давно розпрощалися зі своїми життя. Тепер прийшла ваша черга.

     Демон почав рости у розмірах, набуваючи моторошного диявольського образу. Він вчепився рогами у стелю і почав гатити по ній кулаками. Біла штукатурка, як сніг, посипалася на землю. Том і Рой пригнулися вбік, ухиляючись від важких уламків дерева та каміння. Врешті демону вдалося пробити діру у стелі. Він схопився за зламаний край і повис на ньому. Стеля не витримала такої напруги і обвалилася. Гігантська каменюка пронеслася над головами Тома і Роя, які бігли до виходу, і розчавила шафу в щепки.

     ― Час завершити це зараз. ― Демон проліз на верхній поверх і зник у дірі.

     Ситуація вийшла з-під контрою. Тепер Рой і Том були впевнені, що Лукреції загрожує гігантська небезпека. Своїм галасом вони спробували розбудити замок, щоб привернути чужу увагу. Сполохана стража з алебардами кинулася за ними. Треба зупинити демона, доки не пізно, бо ціна ще одної людської жертви занадто велика.

     Лукреція в цей час міцно спала і бачила солодкий сон із милим Гансом. Проте її щасливе марення перервало дике гупання, немов скажений слон зірвався з ланцюга і вирішив розтоптати усе навколо. Лукреція прокинулася і відкрила важкі сонні повіки. Крихти туманного сну розвіялися і вона закричала, коли двері рознесла вщент страшна потвора з гострими пазурами. Монстр зайшов у покої і силою волі підняв її над ліжком. Перелякана дівчина почала брикатися і молотити руками повітря, але невідома зла магія не пускала її. Лукреція відчула пекучий біль по усьому тілу. Її шкіра набула кольору переспілого буряка, а жили на білках очей почервоніли. Крихітні краплі повилітали крізь пори в шкірі, повилазили з-під нігтів. Демон розтулив пащу і з насолодою випив кривавий струмок.

     ― Яка користь вбивати курку, яка несе золоті яйця? ― потвора вишкірилась. ― Краще дочекатися, коли курка виросте і тоді вичавити із неї всі соки.

     ― Мені дуже боляче! Відпусти мене! ― благала Лукреція, махаючи ногами в повітрі.

     ― Я знаю, крихітко, ― озвався демон, ― однак ти можеш не хвилюватися: одразу я тебе не вб’ю, бо завжди встигну випити енергією з твоєї душі.

     За дверима почувся людський тупіт. Це прибігла армія охоронців на чолі з Томом і Роєм. Стража наставила гострі алебарди на монстра.

     ― Ще один крок і я перетворю її на кривавий кисіль в мертвій шкурі, ― попередив демон.

     ― Робіть, як воно каже, ― прохрипіла Лукреція і виплюнула густу кров.

     Стража вирішила виконати наказ, розуміючи ціну, яку прийдеться віддати за голову демона. Вони переводили перелякані погляди, то на дівчину, яка висіла над ліжком, то на демона, який використовував усю свою ментальну енергію, щоб тримати Лукрецію в наручниках. Якби вона побачила, що в коридорі сховалася родина Вандермеєрів, які молилися усім богам за її душу, то це б придало дівчині небувалої хоробрості.

     Рой не мав жодного поняття, що робити далі, коли план покотився під три чорти. Однак Том в цей момент був зайнятий чимось неймовірним. Він схопив себе пальцями за скроні і закрив очі, зосередившись на власних потаємних відчуттях. Пожадливий демон одразу відчув прилив чужої ментальної енергії. Потвора на деякий час перестала катувати Лукрецію і зосередилась на потоці людського розуму, що виливав флуктуації своєї душі. Невидима нитка привела тварюку до свідомості Тома.

     ― Так, так, ― демон проник у дзеркальний коридор, що створив розум Тома, щоб захиститися. ― Що за маленький паскудник вирішив погратися зі мною в менталіста?

     ― Краще тобі відпустити Лукрецію, ― промовив Том. Крапля крові вилетіла з його правої ніздрі і впала додолу. ― Вона нічого тобі не зробила.

     ― Не тобі це вирішувати філософ, ― демон спробував розбити коридор, створений із уламків спогадів, але наткнувся на непохитну стіну.

     ― Тобі не пробитися, ― Том відчув сильний тиск і ще кілька краплин крові стекли по верхній губі. ― Мій розум володіє неймовірною енергією, яка не під силу твоїм темним чарам.

     ― Чому ти так впевнений? ― демон відпустив Лукрецію, і вона знесилена впала на ліжко.

     Він пустив усю свою ментальну енергію на Тома. Філософ скривився від пекельного болю. Йому ввижалися дивовижні образи інфернального вогню, що обпікав нутро, а демон з усієї сили намагався зламати стіну. Після кількох потужних ударів потвора відступила і перевела подих.

     ― А ти справді сильний, ― потвора готувалася до нового ментального удару.

     ― Доки ти намагався зламати мене, я дізнався твоє справжнє ім’я, Лаплас, ― Том витер закривавлені губи. ― Що тепер ти мені на це скажеш?

     ― Ти не смієш називати моє справжнє ім’я, мерзенний черв! ― на Тома обрушився новий удар демона, який похитнув ментальну стіну. Філософ зігнувся від пекельного болю. ― Ти будеш моїм рабом на віки!

     ― Не здавайся, я з тобою, Том, ― сказав йому Рой.

     ― Сам я не впораюся, ти маєш допомогти мені, ― мовив Том, відчуваючи як закипають мізки.

     ― Що я маю зробити? ― Рой побачив, як обличчя Тома скривилось від болю.

     ― Закрий очі і зв’яжися з моєю ментальною енергією.

     Рой так і поступив. Він думками полинув у темну безодню, доки не побачив, як в пустці б’ються світлий і темний струмінь. Чорна космічна енергія, належала Лапласу, а білою керував Том. Чорний промінь поволі перемагав, доки Рой зустрічним потоком не зрівняв сили. Тепер вони билися на рівних.

     ― Я впродовж довгих років харчувався енергією замка, пожираючи душі, ― сказав демон. ― Я бачив первозданну структуру часу і простору і був володарем цього світу, пануючи у вічності. Ніхто не сміє перечити моїй нескінченній могутній силі!

     ― Ми зламаємо тебе, як іграшку, ― прохрипів Рой, направивши всю свою силу на темний потік.

     ― А я думав, що демон Лаплас ― лише вигадки. Я думав, що не існує такої могутньої істоти, що може бачити крізь призму часу, ― Тома пробивав жар всередині.

     ― Помиляєтесь, душенароджені, ― сказав демон. ― Я передбачив ваш прихід ще давним давно і був готовий до цієї сутички.

     ― І ти знав, що вже програєш, ― Том вишкірив криваві зуби. ― Признай це.

     ― Ні! ― вигукнув Лаплас. ― Я вічна могутня енергія, що керує потоком часу! Я не можу померти.

     ― Може ти й безсмертний, ― промовив Рой, ― але я бачу, як твоя енергія вичерпується і бачу, як ти перетворюєшся на крихітну змарнілу ляльку.

     ― Я теж це бачу, ― енергія Тома з’єдналася з енергією Роя, утворивши потужний струмінь, направлений на Лапласа.

     Білий потік і справді перемагав. Блискучі іскри розліталися у різні сторони, а чорна енергія, від якої несло смородом і гниттям розтерзаних душ випаровувалася на очах. Світло долало темряву, бо було сповнене віри, могутньої віри в перемогу, перед якою темна сила не могла пручатися, бо дві душі створили міць, яка вже майже звалила демона. Лаплас перестав бачити потоки часу, він вже не передбачав майбутнього, а цього він боявся найбільше ― втратити контроль, бо без контролю демон був переможений. Він переоцінив свою могутність, відкривши ненароком справжнє ім’я, яке ментальна енергія світла використала на свою користь.

     Врешті потік зламав Лапласа ― ментальна енергія двох древніх душ поглинала його. Всі, хто бачили, як демон пручається і конає в муках, узріли біле світло, від якого заболіло в очах. Лукреція першою зажмурила очі, щоб ненароком не осліпнути. Решта вчинили, так як і вона. Несподівано світло щезло, а від демона залишилась лише мокра темна пляма на паркеті. Знесилені Том і Рой звалилися на землю. Стража підхопила їх у понесла до покоїв, щоб Кропохвіст зміг оглянути їх. Вони витратили майже всю енергію своїх душ і нагадували вичавлені губки, але обоє були щасливі, бо змогли знищити могутнього демона, що вирвався з іншої реальності. Більше він не буде харчуватися енергією душ, що застрягли потоках часу, якими демон керував, немов вправний павук, що стягував нитки.

      Вандермеєри були ошелешені новини, коли дізналися, що за ликом демона ховалася їхня улюблена лялька Нелі. Ніхто до останнього не вірив, що вона володіє демонічною силою і забирає душі тих, хто застряг у замку. Тепер привиди померлих могли з полегшенням упокоїтися на цвинтарі і демон більше не потурбує їх розтерзані душі у пошуках поживи. Том вважав, що саме тому Нелі завжди зникала під покровом ночі ― вона шукала поживну енергією, як вампір, що не може насититися кров’ю і хоче поглинути ще, і ще, і ще... Лукреція довго відходила від новини, що вона мала стати головним десертом для демона.

     ― За вашу хоробрість, монсеньйори, ви достойні будь-якої винагороди, ― сказала Жозефіна, коли усі зібралися за бенкетним столом в честь перемоги над демоном.

     ― Я особисто вдячна за порятунок, не знаючи, що моє життя висить на волосині, ― Лукреція вклонилася в знак вдячності.

     ― Ви можете назавжди залишитися в нашому маєтку, якщо бажаєте, ― запропонував Гаррі. ― Наші слуги тепер також ваші. Вам дадуть найкраще вбрання, вишукані покої і ще багато цінних дарів на ваш розгляд.

     ― Все це заманливо, ― озвався Том. ― Але ми з Роєм маємо відмовитися, бо повинні відправитись далі.

     ― У темному лісі, де живе хижа відьма, повно лих і небезпек, ― запевнила Антуанетта. ― Краще вам залишитися тут.

     ― Тоді нам знадобиться хороша зброя, ― мовив Рой.

     ― Вам потрібно викувати аніму, ― сказав Кропохвіст, що сидів поряд і слухав розмову. ― Без неї вам буде важко битися із пекельним потворним поріддям.

     ― Ти говориш про термін, сформований Карлом Юнгом? ― згадав Том. ― Він називав аніму жіночою частиною архетипа чоловіка, а в жінки цю роль виконував анімус. Це частина людської душі, проявлена у двох різних варіаціях.

     ― Я не знаю, хто такий Карл Юнг, ― признався Кропохвіст. ― Але в твоїх устах звучала правда, філософ. Ця частина душі ― меч із розписаними древніми рунами. Існують фальшиві копії таких мечів, які не володіють істинною силою. У родинні бібліотеці Вандермеєрів збереглися древні знання гномів, які знали, як правильно перетворити первозданну енергію душі, тобто аніму, на зброю, яка може знищити будь-якого ворога.

     ― У валькірії теж був такий меч, ― Рой згадав про Сандру. ― Тепер зрозуміло, звідки вона дістала цю силу.

     Вандермеєри дали добро на проведення ритуалу. Тома і Роя провели у приховану частину замку. Вони йшли під наглядом стражі через довгий коридор, що вів у глибини химерного підземелля, від якого несло сирістю і пліснявою. У квадратних вікнах мандрівники побачили таке, що ніяк не могло бути, а якби вони про це комусь розповіли, то їх би прийняли за божевільних.

     У вікнах світився океан ветхої блакитної енергії, в якій пузирилися іскристі бульбашки. Там плавали древні гігантські черви ― зертоніти, божественні істоти, що жили між пластами світів у безкінечному потоці часу. Вони не любили, коли хтось плив проти часу і вдирався у їхній священний потік, для створення якого приклав руку Творець. Зертоніти продовжували жити за пеленою реальностей, невидимі для звичайного ока, і жоден з них не міг увірватися у реальність смертного, але смертний міг плисти із ними бо безкінечній річці часу, яка не мала ні початку, ні кінця.

     В ритуальній залі горів і сичав гарячими язиками зелений грецький вогонь, запалений у золотих чашах. Мабуть, колись це була тронна зала королів-гномів, бо тут залишився масивний трон, виготовлений із чорного золота, а сидіння було покрите густим шаром попелу і пилу. За троном стояли кам’яні статуї гномів заввишки десяти футів. Гноми мали суворі кам’яні обличчя із густою бородою до пояса, убрані у вишукані лати, тримаючи могутні молоти, готові до боя. Їх сірі грізні очі були такими старими, як сам час, а ці статуї існували за довгі віки до створення неперевершеного замку, в якому оселилися Вандермеєри. Та й саме появлення цього роду в підземеллях гномів було охоплене безіменною таємницею. Ходили слухи, що вони були древніми предками гномів, що зникли під землею, а хтось казав, що Вандермеєри стали породженням невідомої магії іншої реальності. Ми так ніколи і не дізнаємося, що із усіх тверджень і догадок було справжньою правдою. Та й чи було це все насправді?

     При ритуалі були присутні найстарші з роду Вандермеєрів, одягнуті в сірі ряси. Тома і Роя убрали в церемоніальний одяг. Слуги провели їх подіуму, розташований навпроти трону. Жозефіна вирішила почати ритуал. Вона зачитала таємну молитву:

     Anima dominum nostre to seperim. Go do trohe nifel fulustar. Soki di valdaho nazum zimber alistar. Davan da barlom veritas. Amen.

     Рой відчув, як щось живе вирвалося із його грудей. Сліпучий білий шар полинув у темряву. Те саме сталося із Томом. Тепер дві кулі висіли під стелею, а з них сипалися іскри. Повітря стало гарячим, як у кузні. Роздалося гупання молотів, що відлунювалося від печерних стін. Звуки нагадували кування металу, але не було ні ковалів, ні молотів, ні ковадла ― у дію вступила древня магія, що перетворювала небесні кулі на мечі, розписані рунічним писанням гномів.

     Коли ритуал був завершений, мечі опустилися у руки володарів. Рой відчув небувалу силу, яку таїв у собі його меч. Том оглянув свій клинок, що блистів примарним білим сяйвом.

     ― Що написано на рунах? ― запитав Рой.

     ― Твій меч називається nifilim chako nimitras daven alebat, що перекладається, як «вогняний яструб, який дивиться в небесну далечінь», ― переклала Жозефіна. Вона окропила меч ритуальною водою.

     ― А в мене, що написано? ― поцікавився Том.

     ― Luna no vargos kemiri do nostar, ― прочитала Жозефіна. ― Місячний вовк, який мчить до зірок. Це багато про що говорить. Ваші з Роєм душі подібні і зв’язані невидимими нитками, що сплела Лорей. У вас одна ціль, яку ви маєте виконати удвох, тому коли ви разом, ваша сила зростає. Стара Бааль відведе вас за собою до воріт Каркози.

     Ці слова запали в душу Роя. Тепер він знав, що відіграє важливу роль у цьому світі. Рой шукав загублену дочку, а по дорозі відшукав щось набагато більше. Він допоміг здолати могутнього демона, і тепер навіть бог смерті Самеді не видався таким страшним і жахливим. У Роя прокинулася віра у вище призначення, приготоване Творцем, як випробування, крізь які йому треба пройти, щоб возз'єднатися з улюбленою Есме. А віра ― це половина перемоги.

     Розділ 11

     Відьмин ліс

     Вандермеєри спровадили гостів у довгу путь, подарувавши теплі хутряні шуби і міцні черевики з дубленої шкіри. Вони попередили, що там за стінами лютує дикий холод. Том і Рой не стали залишатися на Ініціацію Лукреції, бо час для них став важливий, як ніколи. Вони і так провели достатньо днів у замку, тому їм не лишалося нічого кращого, як подякувати за добрі дари і вийти за ворота. Мандрівники ступили на лиху стежку, порослу чагарниками, що вела у нетрі Відьминого лісу, де путівник міг не тільки заблукати, але й загубити своє ім’я, як це трапилось з Мисливцем.

     Осінній вітер грався із опалим листям, зривав його з обвислих гілок дерев, піднімав куряву і підганяв супутників у спини. Жовта висохла трава росла на низьких пагорбах, де подекуди траплялись купки дернистої землі, викопаної кротами. Позаду залишився масивний мур, на якому чатувала стража, а попереду виднівся вхід у тінистий зелений ліс, від якого віяло чимось таємничим і незбагненим. З півночі повіяло холодом, і здавалося, що лихі очі відьми причаїлися у прогалині між товстими стовбурами і спостерігають, як двоє незнайомців торують стежкою, що веде на вірну смерть.

     В лісі панувала своя атмосфера. В узвишші крон вчувався спів пташок, що перегукувалися між собою. Зіниці мандрівників врізалися в напівтемряву, напружились, намагаючись звикнути до нового освітлення. Тут стояв запах свіжої хвої, гною, пташиного посліду і березового соку, що скрапував по стовбурах дерев. Напівзогнилий бурелом промок від дощу, перегородивши шлях, тому прийшлося йти в обхід, простуючи по м’якому зеленому килиму із моху. Рой йшов незграбно і кілька разів поранився ліктями об кущі жимолості. В густих чагарниках росла висока кропива, тому добре, що вони одяглися, як слід. Том перескочив пагорб, а далі починався яр, в якому дзюрчав джерельний струмок. Філософ вирішив, що краще триматися струмка, щоб не загубитися в нетрях химерного лісу. Вони крокували деякий час мовчки, пригинаючи голови від низькорослих гілок, доки нарешті Том не заговорив:

     ― Я знаю, що ти засмучений після смерті своєї дочки, але тобі не варто хвилюватися, Рой. Так мало трапитися у одному із варіантів розвитку подій.

     ― Що ти маєш на увазі? ― Рой переступив камінь, об який ледь не спіткнувся. Він опустив голову додолу, щоб краще дивитися, куди йти.

     ― За життя ми живемо у просторі варіантів, ― мовив філософ. ― Це зв’язано із фізичними законами, що діють у нашому світі. Кожен із живих людей це варіант, який існує у своїй часовій лінії, доки смерть не прийде за тобою. Варіанти створюють інші варіанти і так триває до безкінечності. Нові варіанти створюють нові реальності, однак все це дуже довго пояснювати. Тим паче нам з тобою вже немає ніякого діла до діянь живих людей.

     ― Так до чого ти хилиш? ― Рой прислухався, бо чув, як поряд каркнула ворона, що присіла на гілля сосни.

     ― Смерть Есме чи будь-яка інша смерть ― лише варіант події, який міг статися рано чи пізно і до цього вело безліч чинників.

     ― Але якби я знав, що так станеться, то міг би попередити це, ― Рой нахмурив брови.

     ― Ні, не міг, ― заперечив Том. ― Можеш вірити мені, а можеш не вірити, але майбутнього не існувало, бо варіанти ще не зробили свій вибір, а те що трапилось, один із багатьох можливих варіантів, що збувся. Людям притаманна свобода вибору, тому кожен із нас будує свою реальність. Ти вибираєш, чи підеш сьогодні в магазин, чи не підеш, а може ти захочеш весь день провалятися на ліжку, і пропустиш той момент, коли тебе мала збити вантажівка. Тоді майбутнє змінитися і ти опинишся у варіанті, коли ти залишився живий, однак десь в паралельний реальності буде жити варіант, де ти будеш мертвий. І все, що ти можеш вчинити, це зробити вибір, не знаючи наперед, в якій реальності опинишся.

     ― Але ж чому тоді Есме загинула, якщо я хотів, щоб ми жили щасливо? ― це непокоїло і ятрило душу Роя.

     ― Ти не слухав, що я тобі щойно сказав, ― Том похитав головою. ― Справа в тому, що ти по своїй чи не по своїй волі, опинився в тому варіанті, коли твоя дочка загинула. Так було вже сотні раз, однак в деяких реальностях їй вдалося вижити.

     ― Я мав бути в тій реальності! ― ехо покотилося лісом. ― То чому ж світ був такий несправедливий до мене?

     ― Бо справедливості не існує, ― відповів Том. ― Все, що в рамках можливостей або вже сталося, або має статися. А ти краще подумай ось про що: серед безлічі можливих варіантів Роя ти справжній герой, бо зміг пережити муки втрати близької людини, а втрата дочки ― це справжнє лихо.

     ― На моєму місці поступив би так кожен, ― висловився Рой.

     — Ні, не кожен, ― заперечив Том. ― Інший Рой не зміг би цього пережити, тому для нього Есме все ще залишилась жива, а тобі було приготовано щось надто більше, ніж ти міг уявити. Не даремно ж ти після своєї смерті відправився на її пошуки, зустрів мене, щоб ми разом здолали демона. Все це трапилось не просто так. Я відчуваю, що щось вище веде нас крізь дорогу випробувань.

     ― В твоїх словах є правда, Том, ― Рой зітхнув. ― Немов усе і справді мало статися, як сталося. Я теж в це вірю усім своїм серцем. А куди ми тепер прямуємо?

     ― Книга чатуранґа каже, що наш шлях тепер лежить крізь Відьмин ліс до острова Проклятих, де ми знайдемо підказку, як знайти ключ до Каркози. Нам прийдеться переплисти море Потопельників, тому недарма ж ми попросили золота у Вандермеєрів, щоб можна було якомусь капітану заплатити за поїздку.

     ― А іншої дороги не існує? ― Рой глянув у безмежну синяву неба.

     ― Можливо, існує, ― припустив Том, ― але книга чатуранґа приховує це від нас. Вона веде нас своїм шляхом.

     Струмок під їхніми ногами плівся слизькою змією. Тому захотілося пити і він зачерпнув долонею холодну воду. На смак вона була крижаною, проте смачною. Рой теж напився, вгамувавши спрагу. Вони пішли далі крізь нетрі лісу, спускаючись вниз, а дорога за ними давно зникла. В улоговині не було жодних слідів, ні людських, ні звіриних; опале листя притрусило дернистий ґрунт, в якому копошилися земляні черв’яки.

     На землю поволі наступали сутінки. Прийшлося шукати собі нічліг. Вони оминули одну галявину за другою, шукаючи хороший прихисток від диких звірів, що чигали в нетрях лісу, однак ніяк не могли найти собі чогось, що підходило для захисту. Супутники могли б назбирати хмизу і розпалити вогонь, але якщо зі слів Вандермеєрів тут і справді бродила лиха відьма, то краще було переночувати без ватри, щоб не розбудити зло, що спало в лісі. Не знайшовши нічого хорошого, вони зробили собі схованку в кущах, де їх було найменше видно. Спати вирішили по одному, щоб бути готовими до небезпеки.

     Першим заснув Том. Рой пообіцяв, що через кілька годин його розбудить, аби замінити його на посту, а ще він запевнив, що зможе дочекатися світанку, бо зовсім не хотілося спати, де на кожному кроці чатувало щось лихе і потворне. В кожному шелесті гілок, в кожній тіні йому ввижалася відьма, яка могла їх закатрупити і відправити на вечерю в піч. Том влігся калачиком на м’яке блідо-коричневе листя, підставив собі лікоть замість подушки і заплющив очі. За кілька хвилин Рой почув, як філософ захропів. Доки Том спав, Рой присів на холодну тверду землю, стиснув у руках меч і вдивлявся у нічний морок, намагаючись побачити хоча б щось у тьмяному світлі місяця. Шкода, що в цьому місці не було годинника, тому важко сказати, скільки минуло часу, як Том заснув. Та по своєму внутрішньому чуттю Рой припустив, що пройшло близько півгодини. Він глядів на бліді силуети дерев з чорною кроною, шпичасті кущі, що вросли в землю, і помітив десь в далині рябі тіні, що шепталися між собою. Рой міцніше стиснув меч в руках, немов це мало його заспокоїти. Він повторяв у своїй голові, що все це йому тільки ввижається, а уява, як правило, може бути страшнішою за самого грізного ворога.

      У височині щось ухнуло і пролетіло над землею, затуливши своїм чорним силуетом місячний просвіт у небі. Мабуть, то була сова, яка в нічній час полювала на щурів. Рой пригадав, як бачив по дорозі кількох щурів і нори, вириті в землі. Та то цілком могли бути гнізда змій, що любили холод і вологу. Недарма вони вибрали місце подалі від гілок, щоб отруйний гад не зміг звалитися на них з дерева посеред ночі. А ще Рой пригадав металевих павуків, що стріляли лазерами. Він аж ніяк не хотів припускати думку, що ті сталеві монстри могли дістатися аж сюди, хоча така можливість існувала. Це була одна із причин, чому йому не хотілося забиратися в цей ліс, в якому причаїлося чимало погані.

     Невидимий годинник цокав у голові Роя, а важкі повіки хотіли замкнутися самі по собі. Попри усю шалену тривогу йому раптом захотілося спати, немов відьма навмисне напустила на нього сонну ману, щоб він заснув. Рой поплескав себе по холодних задубілих щоках, щоб прийти до тями. В жодному разі не можна спати, ― говорив він сам до себе. В жодному разі. Морок різав очі, і пройшла ще десь одна година. В темряві ввижалися химерні силуети, що тинялися забутими стежками лісу. Шелест листя підказував, що невидимі привиди блукають галявинами у пошуках загублених душ. Чи все це було насправді? Рой зловив себе на думці, що вже майже заснув. Не спи, дідько б тебе побрав! Не можна спати.

     Том уві сні перевернувся на лівий бік і перестав хропіти. Рой вирішив встати, щоб розім’яти закам’янілі ноги. Кожен м’яз озвався приємним болем, а кров прилинула до голови. На якийсь час розум пробудився. Він побачив, як його меч блиснув при світлі місячних променів. Тіні сховалися за стовбурами, чекаючи слушної миті, щоб напасти. Долоні спітніли, серце шалено гупало, а мозок кипів, як розгарячений баняк, який напружив звивини, аби вигадати, як дожити до світанку.

     ― Червоний пес спить під місячним килимом, ― прохрипів Том крізь сон.

     ― Що ти мелеш, друже? ― Рой вирячився на його темний силует.

     ― Ворон видзьобав дівиці очі фіолетового четверга після дванадцятої днини нового ранку. Сліпа ніч накрила сімнадцятьох… Чорний півень співав про втрачені двері… Вони там. Я їх бачу.

     ― Що ти бачиш? ― в горлі Роя пересохло.

     ― Той, хто спить, прокинеться, коли в цегляному будинку задзвонить телефон і пані в риб’ячому смокінгу підніме слухавку, з якої сочиться мутна вода, ― голос Тома звучав немов у трансі. ― Той, хто спить, скаже: «Вона бачила його, змарнілого, здивованого, здичавілого, з дивана крапала фарба, час обтікав, тікав, крапотів, котів у бавовняних светрах знайшли мертвими з випуклими більярдними шарами, які троє циган закотили у лузіниці… Вітер горить, тремтить, а в Техасі сонячно і спекотно, термометр тримається позначки + 68, тож беріть купальники і гайда на море. А далі спортивні змагання по стрибкам у височінь, де лелека смажить шашличні ковбаски…»

     ― Том, прокинься, ― Рой почав тормосити його за плече. ― Ти несеш якусь божевільну нісенітницю.

     ― Gather figary di patahr, nomostra pigir, ― Том говорив, як зачарований. Його голос гучно лунав на весь ліс. ― Shirhar mistra penetos…

     ― Прокидайся! ― Рой ляснув його по щокам. ― Вставай, Том! Ти мене не на жарт лякаєш.

     Рой почав його тормосити за плечі, молотити кулаками, лишень би він нарешті прокинувся. Том ще деякий час лежав у трансі, а потім його повіки почали повільно підніматися, під ними з’явилися бліді білки. Нарешті показалися зіниці і філософ заговорив:

     ― Вже прийшов мій час чатувати? ― його голос помітно змінився в тоні, тепер він лунав сонним і змученим від довгого недосипу.

     ― Ти почав марити в ночі, ― заговорив до нього Рой.

     ― Нічого не пам’ятаю, ― Том встав із землі і розім’яв руки. ― Я щось говорив?

     ― Щось? ― Рой пирхнув. ― Ти молов такі речі, від яких вуха почали в’янути.

     ― Все, як в тумані, ― він знизав плечима. ― Я відключився ненадовго, поринувши у сон, а потім ти мене почав будити. То якого біса трапилось?

     ― Я скажу тобі якого біса, ― Рой зміряв його гнівним поглядом. ― Ти читав відьомські закляття уві сні. Ось що ти робив.

     ― Цього не може бути! ― Том пополотнів. ― Я лишень задрімав на кілька годин.

     ― Хто знає, що з тобою б сталося, якби я тебе не розбудив вчасно. В цьому лісі не можна спати.

     ― Що ж, я вірю твоїм словам, Рой. Але скільки ми можемо витримати без сну? Кілька днів? Тиждень?

     ― Значить треба звідси забиратися, як найшвидше, ― Рой оглянув примарні обриси галявині. ― Тримай свого меча на готові, ми вирушаємо.

     Першим чином хлопці вирішили повернутися стежкою до струмка, однак виявилось, що на старій тропі все змінилося, немов сам ліс навів на них свої таємничі чари. Том був на сто відсотків упевнений, що вони йшли правильно, і Рой цілком погодився із ним. Від думки, що вони заблукали ставало не по собі. Щось стежило за ними крізь густу темно-зелену пелену і це щось вселяло моторошний жах в серця мандрівників. Відьма чигала в хащах і спостерігала хижими очима, які виглядали соковиту здобич.

     Том і Рой спустилися у глибокий яр, притрушений напівзогнилим листям і мокрим хмизом. Над яром схилилися плакучі верби, що спускали зелені коси до холодної землі, а вітер розчісував їх густі пишні крони, що налилися першими малиновими променями світанкового сонця. Це була втішна новина, що їм вдалося дожити до ранку. Тепер жоден привид не вселяв дикого страху у серця, хоча завжди треба бути готовим до кривавого бою, бо на кожному кроці чигала лиха і зла потвора ― породження справжнього мороку, що вилізло із химерних троп реальності, які сплелися в нутрі Відьминого лісу.

      Колючі кущі чагарників і густу кропиву приходилось рубати мечами, звільняючи собі шлях попереду. Вони вирубали собі шлях до прихованої стежки, яка вивела їх на простору площину, всіяну низькими землянистими пагорбами, вкритими мохом, між якими росли високі сосни. Ці насипи нагадували древні могильники, в яких спочивали народи, що колись населяли ці землі. Їх час вже минув, а трупи були з’їдені могильними червами, однак пам’ять жила, як і дух, що витав між гілок, поринувши у довгий сон.

     Мертву тишу порушував зойк сойки, що перелітала з віття на віття. Листя тихо шаруділо під чоботами, а ноги тонули у пухкій перині, яка встеляла тверду землю. Повітря було насичене соковитою хвоєю, від якої в голові віяв легкий морозець. Рой намагався не наступати на пагорби, а обходити їх вузькими улоговинами. Том робив те саме. Він весь час дивився собі під ноги, щоб не пропустити нічого цікавого, немов там були розкидані золоті монети. Рой ненароком став на шишку, яка захрустіла під ногами. Том відреагував спритним випадом меча, ледь не зачепивши Роя.

     ― Ти чого? ― Рой здивовано глянув на нього.

     ― Примарилось, ― Том опустив меч.

     В тіні дерев і справді ховалося щось лихе. Горбате створіння можна було помітити в кутику ока. Воно було схоже на безформний шматок воску з гачкуватим носом і чорними зіницями, що світилися недобрими вогниками. Рой відчув на собі холодний погляд і обернувся, але нікого не помітив: горбата тінь, укутана в темну мантію з каптуром, щезла, розчинившись у сосновому повітрі. Невідомо, чому злий дух Відьминого лісу вирішив відійти у тінь, але темні чари нагадували про його присутність. Том першим помітив на корі з глибокими жилами невідомі символи, вирізьблені на кривих стовбурах. Філософ побачив яскравий спалах, і на мить його серце зупинилось. Від поштовху його ноги підкосилися, а він ледь не звалився на землю. Те, що Том відчув, важко передати словами: ліс був хворий, просякнутий темною магією з позамежжя світів. Від невідомих символів пробирало до мурашок. Чорні завитки літер вселяли небувалий жах, нагадуючи про старі часи, коли лісом володіли таємні сили забутих богів, коли ліс був ще зовсім молодий. Тепер більшість тієї надприродної сили відійшла в небуття, залишивши відголоски древності, яку поглинув у себе ліс, який володів таємними знаннями.

     Чим далі вони заходили у холодну тінисту місцевість, тим більше невідома сила обплітала їх навколо себе. Кам’яні валуни на сірій траві шепотіли несказані слова, а голоси, які підхоплював вітер нагадували дитячий плач. Стривожений передзвін тамував біль в криках, а шум різав прямісінько в серце. Від голосів у Тома і Роя защемило в грудях. Вони попрямували вперед, щоб знайти джерело жалібного дитячого хору, однак голоси тонули в глибині, заманюючи у невидимі тенета.

     ― Стій! ― Рой зупинив Тома. ― Ми не можемо їх далі переслідувати, бо все це тхне небезпекою.

     ― То ж куди підемо далі? ― поцікавився Том.

     ― Прислухайся, ― наполіг Рой.

     ― Я слухаю, ― Том нашорошив вуха.

     ― Чуєш?

     ― Дзвін. Ти теж його почув?

     ― Авжеж. Схоже на журчання потічка.

     ― Якщо вийдемо до ріки, то будемо на вірному шляху до моря.

     Рой виявився правий. Крізь жалібний хор і справді прорився дзвін струмка, що протікав заглибиною. Вони пішли по краю обриву, простуючи за струмком, що жебонів нерозбірливими звуками. Вода була чистою і прозорою, вона звивалася широкою змією. Прямуючи за течією, завжди дістанешся місця, що може вказати шлях, бо навіть пливучи течією, ріка привиде до виходу. Так трапилось і цього разу. Проте загадковий знак, який послали боги, було не просто розгледіти, як здавалося на перший погляд.

     Пильний погляд філософа зловив те, що плавало у воді. Це був символ. Втрачені двері. Вони потонули у водній гладі, а біла фарба на дереві потріскалась із плином часу, бо ріка стерла частину пам’яті про істину, яка ховалася за дверима. Мідна ручка була вкрита мутним мулом. Том присів, обережно схопився за край обриву і спустився вниз. Дрібні камінці затанцювали під чоботами, скотилися по насипу і булькнули у воду.

     ― Стара Бааль привела нас сюди не просто так, ― вимовив Том. Він заворожено дивився на плесо води.

     ― Це втрачені двері, ― здогадався Рой.

     ― Що це означає?

     ― Ти говорив про це уві сні.

     ― Що я ще говорив?

     ― Важко сказати. Однак я пам’ятаю, як ти сказав «втрачені двері». Я відчуваю, що це саме вони.

     ― Як думаєш, що за ними? ― Том засунув руку у холодну воду і витер мідну ручку від мулу.

     ― Краще буде, якщо ми не будемо цього знати, ― попередив Рой.

     ― Хіба не за цим ми сюди прийшли? ― очі Тома палали. ― Двері ― лише завіса між світами. Ми маємо їх відкрити.

     ― Роби, як знаєш, але я б нічого в цьому лісі не чіпав, ― признався Рой. ― Ми не знаємо, з якими силами маємо справу.

     Двері манили до себе. Вони хотіли бути відкритими. Філософ міг відкрити їх стерши пелену між світами. Том намацав у воді мідну ручку і зробив повний оберт. Замок клацнув і двері піддалися. Хвиля води змінила своє русло і вийшла з берегів. За дверима не було ні землі, ні неба, лише темна космічна пустка. Том вдивлявся у морок, а морок вдивлявся у Тома. Там щось було. Щось ворушилося в темряві. Довгі чорні відростки ночі, які нагадували коріння, тягнулися крізь пустку до Тома. Рой теж бачив, як темрява вибирається назовні. Крижаний вітер обдув обличчя. Втрачені двері зачинились.

     Які двері? Двері? Та чи були вони взагалі? Том і Рой цього не пам’ятали. Вони стояли посеред квітучої поляни, а золоте сонце гріло їм в спини. В траві росли маки, нарциси, фіалки і барвінки. Від гарячого повітря лице налилося багрянцем. Дивне осяяння прийшло в їхні голови, однак вони зовсім забули, як сюди потрапили. Рештки спогадів про двері зовсім вивітрились з голови.

     Даремно гаяти таку чудову нагоду, щоб перепочити, не варто було, тому вони присіли на м’який килим квітів і вирішили перекусити. Том дістав із сумки житні коржики, а Рой поділився із своїм запасів в’яленим м’ясом. Вони поїли, наситившись сповна. Після того, як шлунок став повний, Рою страшенно захотілося спати. Він влігся на траві і замкнув повіки. Гаряче сонце приспало його примарними мріями.

     ― Не можна спати, Рой, ― Том розбудив його. ― Ти сам так сказав.

     ― Ще кілька хвилинок, ― попросив Рой, відчуваючи, як повіки налилися свинцем. ― Ми так довго бродили, і ти не даєш мені зовсім відпочити.

     ― На це не має часу, ― наполіг Том. ― Ми маємо рухатися далі.

     ― Я тебе ненавиджу, ― очі Роя були червоними, як у вампіра, якого розбудили після солодкого вічного сну.

     ― Я знаю, ― Том сховав рештки їжі до сумки.

     Вони йшли луками в ту пору, коли сонце стояло уповні і неймовірна спека розпалювала повітря жаром. Рой ледь чвалав за Томом, залишений будь-яких сил, однак Том теж почував себе не найкращим чином: йому страшенно хотілося спати, не менше, ніж Рою. Залізні фляги залишилися наполовину повними, бо спрага мучила не менше, ніж сон. Та стара Бааль не давала їм ні хвилину покою, підштовхуючи вперед у тінистий ліс, який починався одразу за осяяною поляною. В тіні стало легше дихати, однак від солодкого запаху ялиці і сосни захотілося ще більше спати. Їм так сильно хотілося заснути, що примарний ліс сам став схожий на дивний сон вигадливого казкаря.

     Криві стовбури закручувались у спіраль, а коріння визирало з-під бурого ґрунту дикими зміями, що звивалися, намагаючись вкусити одна одну. Спів пташок злився у химерну лісову пісню. Дорога вела кудись униз, кудись, де майже не сягало сонячне світло. У слизькому затінку повзали равлики, а в землі копошилися черви. Де-не-де можна було помітити горбики землі, над якими попрацювали кроти, що рили підземні лабіринти. Рой глянув вгору і помітив, як на темно-зелене листя падає сонячне світло, утворюючи сяючий мереживний візерунок, що павутинкою розпускався по небу.

     В другій половині дня сонливість відступила, а ступні горіли після довгої ходьби. Було прийнято рішення зробити ще один невеличкий привал, щоб м’язи змогли трохи відпочити. Вони не лишили надію позаду, а тримали із собою в кишені, вірячи, що ще можна знайти дорогу до ріки. Наступною проблемою назрівала ніч. Їм в жодному разі не можна було зупинятися, продовжуючи свій шлях. А пересуватися в темряві було дуже небезпечно, бо хто знає, що чигало в нічному мороці. Щоб знайти правильну дорогу, Том вирішив залізти на дерево, щоб розгледіти ліс із висоти пташиного польоту, та, на жаль, не знайшлося ні одного підходящого дерева, на яке можна було забратися, бо гілки росли занадто високо, а росту Роя не вистачало, щоб підсадити його нагору. Приходилося керувати лише своєю інтуїцією.

     Сонце повільно котилося за обрій, наливаючи небо багряними тонами, а ніч не несла в собі нічого хорошого. Солов’ї притихли в гаю, насолоджуючись останніми променями сонця. Зоряне волосся розпустилося на нічному полотні широким саваном. Срібночолий місяць спровадив свою золотаву сестру на сон і зайняв її місце. Однак Тому і Рою в жодному разі не можна засинати, щоб не потрапити під чари таємничого лісу, бо під час сну ліс відкривав душам прохід у древні химерні виміри, що таїв у своєму серці.

     Вночі йшли вони мовчки, бо несила було говорити. Холодний піт стікав по спині, а нічний мороз пробирав шкіру. Свіже повітря вдарило у ніздрі. Дорога плелася на узвишшя, вкрите густими чагарниками. Видно було набагато гірше, ніж вдень, тому ступати приходилось навпомацки. Гострі шипи дерли незахищені руки до крові, а кропива нещадно жалила, захищаючись від нічних небажаних гостів. Том кілька раз спіткнувся об каміння і впав на чагарники, та Рой поміг йому звестися на ноги.

     Врешті їм вдалося дістатися вершини узвишшя і вибратися на горбату галявину, осяяну місячним світлом. Вночі те світло лилося яскравим сріблом крізь лісову темряву, так що навіть трава горіла надприродним сяйвом. Віття дерев розступилося перед круглим місяцем, що дивився з темного куполу своїх володінь. Том глянув у височінь і промовив:

     ― Цей місяць виглядає неймовірно!

     ― Без нього ми би потонули у нічному мороці.

     Срібло осяяло тьмяний силует Тома. Здавалося, що він загорівся іскрами, що танцювали на його одязі. Його обличчя стало блідим, як свіже парке молоко, а клуби диму вилітали крізь напіввідкритий рот. Вогники зіниць були спрямовані у далеку височінь. Він був заворожений видінням, яке відкрило перед ним небо. Рой же відвів свій погляд від місяця і присів перепочити на густу траву.

     Місяць запалав яскраво, як ніколи. Його холодний жар розфарбував траву і стовбури дерев у ртутний колір. Том від того жару відчув себе досить дивно: у нього несподівано з’явилося бажання розірвати на собі одяг і кинутися вперед навипередки з вітром. Він пручався цьому бажанню, як тільки міг. Том зробив кілька непевних кроків назад, намагаючись відійти подалі в тінь, від впливу місячного жару, що пробудив дикий вогонь у його єстві. Він зупинив свій погляд на Рою:

     ― Зі мною щось коїться. Цей місяць…

     ― Що трапилось, Том?

     ― Не можу пояснити це відчуття. Воно випалює мене з середини, ― Том загорівся яскравіше, а його силует нагадував білий вогонь.

     ― Ти весь палаєш! ― Рой відчув біль в очах від яскравого сяйва і відвів погляд вниз.

     ― Я знаю.

     Том вибухнув мільярдами зірок, а його тіло вкрилося пухкою шерстю, ноги та руки перетворилися на лапи з гострими пазурями. Він став на карачки і почав вити на місяць. В Роя аж мурашки пробігли від цього дикого виття. Рой не міг повірити, що перед ним стоїть справжнісінький велетенський вовк із хижим нелюдським поглядом.

     ― Том?.. ― невпевнено окликнув він його.

     Відповіді не пролунало.

     ― Том? Це ти?

     Вовк вирячив хижі очі на Роя і завив. Рой скочив на ноги і схопив до рук свого меча:

     ― Краще не підходь до мене.

     Вовк припинив вити, гойднув головою, а тоді кинувся бігти у лісові хащі. Рой залишився сам посеред тінистого лісу довгої безіменної ночі. Він ще досі не міг повірити, що його друг перетворився на вовка. Рой кинувся вперед наздоганяти Тома, незважаючи на його дивну подобу, в якій той постав. І раптом в голову йому встряли слова, які колись промовив Крістіан Вандермеєр: «Від тебе смердить псиною». Невже той хлопчина і справді відчув вовчий дух, що жив у нутрі Тома? Крім цього ще щось ховалося у спогадах. Рой почав перебирати недавні події, згадуючи те, що трапилось. Якось Мисливець за столом під час першої зустрічі обмовився, що він нюхом чує перевертня. Всі тоді вважали, що він відчув присутність демона, а якщо то був зовсім не демон, а Том, який в будь-яку мить міг перетворитися на вовка? Недарма ж його меч носить назву «місячного вовка, що мчить до зірок». Значить весь цей час дух спав, а тепер він пробудився у цьому лісі. Не дивно, що магія цього древнього місця оживила його. І де ж тепер я маю шукати Тома?

     Рой кинувся бігти вперед, а чорні тіні дерев насувалися на нього. Далеко вчувалося вовче завивання. Він побіг на тваринні вигуки, а меч гойдався в його руці. Місячне світло наздоганяло позаду, а сталь виблискувала під холодними променями. Земля липла до чобіт і сповільнювала біг, але Рой старався тримати темп, що знайти Тома, який застряг у своїй вовчій подобі. Як же розвіяти ці чари?

     Бенксі нашорошив вуха. Виття припинилось і в лісі знову запанувала тиша. Врешті Рой захекався і зупинився спершись рукою об шершавий стовбур кедра. Він витер землю, що прилипла до черевиків, об придорожній камінь. В темряві неможливо було розібрати вовчих слідів, тому приходилося сподіватися, що Том не забрів занадто далеко. До світанку було ще багато часу, і це непокоїло Роя найбільше. На біг він витратив останній запас своїх сил, тому ледве волік свої ноги. Втома впала на нього важким тягарем і не давала нормально мислити. А ще нічний сон напустив пелену на очі.

     В напівсонному стані Рой чвалав вперед, перебираючи задерев’янілі ноги. Крізь сонний туман він помітив вдалині проблиск жовтогарячого світла. Невже це ще одна мана? Чи може він вже давно поринув у довгий сон, а дивний ліс ― лише частина мозаїки цього сну? Рой наступив ногою на гострий камінь і від болю одразу збудився. Ні, це не сон! Там справді щось горить вдалині. Він покрокував вперед на світло, тримаючи відкритими важкі повіки. Як виявилось, джерелом світла була дерев’яна хижа, що стояла на пагорбі серед двох могучих домів. Сяйво лилося з тьмяного квадратного вікна. Поруч же знаходились криві двері, до яких вів поріг із кам’яних сходів. Сходи вгризалися у землю, порослу бур’яном. Рою спало на думку, що раз там горить світло, значить в хижі хтось повинен жити. Можливо, відьма мешкає в цьому будиночку?

     Крадькома Рой підійшов до вікна і зазирнув всередину. Виявилось, що світло ллється з брудно-жовтого воскового каганця, з якого скрапував віск на мідний підсвічник. Тьмяне сяйво заполонило невеличку комору. Рой розгледів безліч трав розвішаних на товстій мотузці, що дугою висіла на стелі. Справа стояла піч, брудна від кіптяві. Біля печі стояла молода на вигляд дівчина, яка поралася із глечиком. Його кришка була привідкрита, і звідти валив клубчастий пар. Рой носом відчув смачний запах, від якого в нього потекла слинка і забурчало в животі від голоду.

     Раптом дівчина різко повернула голову в сторону вікна. Рой миттю сховався під вікно, а серце шалено закалатало в його грудях. Чи бачила його відьма, чи ні, цього точно він не знав, але йому вистачило клепки обійти хижу і сховатися в кущах. Коли Рой вже сидів у імпровізованій засідці, двері хижі скрипнули і звідти визирнула дівчина з білявими косами. Вона тримала у своїх руках вила.

     ― Хто тут? ― її мелодійний голос луною покотився лісом. ― Це ти, мій коханий?

     Рой сидів мовчки затамувавши подих і глядів на чудовий силует дівчини. Вона і справді була красива і чарівна, як відьма. Дівчина ще кілька хвилин постояла на порозі, оглядаючи темряву, а тоді зачинила двері. Рой вирішив, що краще триматися подалі від відьми, і знайти Тома, який блукав у лісових хащах. Тому попри важку втому і бурчання в животі попрямував далі.

     Ліс зімкнувся перед ним щільним колом. Часами між дерев траплялися лисячі нори. Якби дістати одну лисицю, то можна було б зварити хорошу юшку. Однак непроста це була затія виманити хитрого звіра з власної домівки. Для цього б прийшлося для початку зловити зайця. А яке ж у кроликів ніжне м’ясо! Від цих думок Рою ще більше захотілося їсти. Він присів на грибній поляні, відкрив свій клунок, дістав кілька житніх коржиків непершої свіжості і в’яленого м’яса, щоб підкріпитися. Він їв і прислухався до кожного шереху. Чи бува відьма з вилами не кинулася його наздоганяти? Треба хутчіш знайти Тома, доки вона не навела на нього свої туманні чари.

     Рой брів у глиб віковічного лісу, а земля під ногами стала м’яка, як тісто. Він руками відсував кущі з дикими ягодами, протиснувшись у вузький прохід. Вже майже наступив світанок, тому стало краще видно, однак стежка стерлася під ногами. Рой і сам не міг втямити, куди він забрів. Несподівано його нога угрузла в земляне тісто. Він спробував витягти її, але вона не хотіла так легко піддаватися.

     ― Лайно собаче! ― вилаявся Рой і потягнув ногу, тримаючись за жмут віття куща.

     На щастя, йому вдалося звільнити чобіт, який тепер був обмащений липкою глиною. Далі йти було дуже небезпечно, тому Рой прийняв рішення повернутися назад до грибної поляни і пошукати інший шлях. Він продирався вперед крізь хащі, як раптом його нога знову влипнула у щось м’яке. На цей раз ногу було важче звільнити, ніж минулого разу. Рой з усієї сили смикнув ногою, зашпортався, і друга нога теж вгрузла в землю.

     ― Та щоб тебе! ― Рой почав смикати ногами, але ще більше вгруз у трясовину, яка поволі затягувала його в себе.

     Він очима почав шукати гілку, кущик чи щось таке, за що можна було б вхопитися, аби вилізти із ями, та на превелике лихо його руки ніяк не могли дотягнутися до чогось. Рой відчув, як серце почало шалено калатати в грудях. Ні, він не може ось так просто загинути у цій смердючій трясовині, не цього разу. Рой на все горло почав кликати на порятунок. Десь поряд мав бути Том, який його обов’язково почує і прийде на допомогу. Від крику горло захрипнуло, і з жахом Рой помітив, що його ноги зайшли в трясовину по коліна. Меч, який висів на поясі, додавав ваги, а це ніяк йому не грало на руку. Його все більше і більше затягувало вниз.

     Рой вже почав втрачати будь-яку надію на допомогу, як раптом у кущах щось заворушилось. Він не повірив власним очам, коли побачив живісінького Тома у людській подобі. Вигляд у нього був замучений.

     ― Том? Том! Це справді ти? ― Рой по пояс стояв у болоті. ― Як же ти вчасно.

     ― Не ворушися, бо трясовина, ще більше засмокче тебе у себе, ― Том схопився за кущ. ― Спробуй дотягнутися до моєї руки.

     Рой так і зробив. Він вже майже дістав до долоні Тома, але не вистачало всього лиш кількох сантиметрів, щоб зачепитися. Рой зробив ривок вперед, але ще більше загруз у трясовині.

     ― Халепа, ― Том озирнувся навколо. ― Я пошукаю палицю, щоб ти зміг дотягнутися до мене.

     ― Гей, тільки ти поквапся, бо я скоро потону у цій гидоті, ― по обличчю Роя пройшовся нервовий тік.

     Том зник у кущах. Рой затамував подих і спробував максимально не рухатися, хоча відчувався, як поволі сповзає вниз. І це не на жарт його лютило. Болото смерділо гниллю, бо в ньому потонула не одна жива істота, яка ненароком забрела у це гибле місце. Скоро він теж може стати обідом, а його кістки будуть перегнивати під грудою гнилі. Фу, як же воно смердить!

     Врешті повернувся Том із відламаною гілкою дерева. Він обережно підійшов до краю болота, схопився за кущ і простягнув палицю Рою. Цього разу йому вдалося дотягнутися до гілки. Том почав тягнути його на себе.

     ― Тягни дужче, бо ця липка зараза просто так від мене не відстане, ― наполіг Рой.

     ― Я стараюся, як тільки можу, друже, ― Том пихтів, тягнучи палку на себе.

     Рой поволі почав вилазити із гімна. Пальці Тома до крові вп’ялися у кущ. Тягнути стало важче. Гілки кущів затріскотіли. Липка рідина тримала Роя в своїх лабетах, пручаючись усім зусиллям Тома витягнути його. Раптом гілки куща зламалися. Том втратив рівновагу і бовкнувся у густу трясину, обливши Роя багнюкою з ніг до голови.

     ― Що ти накоїв! ― Рой почав відпльовуватися від бруду, що попав до рота. ― Вирішив померти разом зі мною?

     ― Це випадково трапилося, ― Том по пояс заліз у трясовину. ― Кущ не витримав напруги і зламався.

     ― І як же ми тепер будемо вибиратися звідси?

     ― Цього я ще не придумав, ― зізнався Том.

     ― І ми так і будемо чекати, доки трясовина остаточно нас не поглине?

     ― Це не я перший забрався у цю кляту діру.

     ― А як же тобі вдалося перетворитися з вовка на людину?

     ― І це тебе хвилює зараз найбільше, ніж власна смерть?

     ― Я хочу це знати.

     ― Не знаю, що на мене найшло, ― Том шукав очима порятунок. ― Я думаю, що те місячне світло було незвичайним, воно перетворило своїми чарами мене на вовка.

     ― Ні, вся справа в тобі, ― заперечив Рой. ― Забув, що в тебе написано на мечі? Ти ― місячний вовк по духу, тому і став ним. Ти ― місячний вовк, що мчить до зірок.

     ― В твоїх словах ховається правда, ― мовив Том. ― Дивно, що коли я перетворився на вовка, мій меч зник. Я вже злякався, що загубив його на місячній поляні, однак коли на світанку перетворився назад у людину, знайшов меч поряд із собою. Я вважаю, що аніма, тобто меч, може зливатися із духом людини і перетворюватися на одне ціле.

     ― Твої припущення цікаві, ― Рой підняв руки догори, щоб вони не потонула у болоті, а його тіло вже застрягло по плечі.

     Шансів вибратися із трясовини стало все менше і менше. Рой вирішив відволіктися на приємні спогади і пригадав близьку людину, про яку пам’ятав ще з початку своєї подорожі. В його уяві з’явився ніжний образ Есме ― його єдина улюблена донька, з якою він так хотів зустрітися. Смерть ― хитра пані, приходить, коли її найменше очікуєш. Вона сидить тихенько в кутку і гострить свою косу, а коли приходить час, встає і замахується, обриваючи тонку нитку життя, що з’єднує дух із тілом. Зараз смерть була, як ніколи, близько. Рой відчував нюхом її млосне гниле дихання. Невже їм так і судилося загинути у цій чортовій трясовині?

     У відповідь на його питання в кущах щось зашелестіло. Звідти вийшла та сама білявка, яку Рой бачив із вікна хижі. Вона була одягнута у сірий плащ із каптуром, що прикривав її біляві локони. Дівчина тримала у руці грубий канат. Один кінець грубої мотузки вона примотала до товстого каштана, а інший кінець кинула в трясовина.

     ― Хапайтеся, хлопці! ― крикнула вона їм.

     Том і Рой слухняно вхопилися за кінець мотузки. Дівчина вперлась ногами об кам’яний валун і натягнула канат. Важко було у це повірити, але їй міцній силі позаздрив би будь-який хлопець. Вона напружила м’язи і почала тягнути канат на себе. Трясовина зашкварчала: болото в жодному разі не хотіло відпускати двох апетитних кроликів, приготованих на обід. Канат забринів від натуги. Дівчина видала протяжний зойк і продовжила тягнути двох чоловік на себе. Мотузка зарипіла. Том і Рой з усіх сил трималися за канат, поволі вилазячи із липкої рідини. Це був єдиний шанс вибратися звідси живими. Та попри цю надію дівчина впала на коліна і впустила мотузку:

     ― Я більше не можу, ― вона важко дихала.

     ― Все ти можеш, крихітко, у тебе майже вийшло, ― підбадьорив її Том, відчуваючи, як знову сповзає у болото.

     ― Ти маєш спробувати ще раз, ― наполіг Рой.

     ― Я старалася, але в мене забракло сил. Думаєте це легко тягнути двох чоловіків? Треба було менше від’їдати пузо.

     ― Ми й так мало їли останнім часом, ― признався Рой.

     ― У тебе все вийде. Я вірю в тебе, ― сказав Том.

     ― І я, ― додав Рой.

     Дівчина знову стала на ноги, вчепилася за кам’яний валун і натягнула канат. М’язи в руках озвалися новою хвилею болю, але дівчина не відпустила мотузку і продовжила тягнути її на себе. Трясовина зачавкотіла, надувши бульбашки, які голосно лопнули із бридким запахом.

     ― Тягни, тягни, в тебе гарно виходить! ― підбадьорював Рой.

     ― Я ще в житті не бачив такої сильної дівчини, ― озвався Том.

     Ці слова сприятливо вплинули на неї. Вона тягла що є сил, а піт скрапував по її долонях. Дівчина напружила жили, а мотузка бриньчала в її руках. Нарешті Том і Рой почали вилазити із багна, яке прилипнуло до їхнього тіла. Трясовина все ще пручалася, але сили дівчини були неймовірними: вона витягувала їх із смердючого пекла. Хлопці стояли вже по коліна.

     ― Ще трохи, давай, прошу, ― благали вони.

     Білявка зробила фінальний ривок, висмикнувши чоловіків з брудних лап смерті. Вони впали на тверду землю, а знесилена дівчина впала біля них. Вона відхекалася, звелася на ноги, відв’язала канат від дерева і змотала у зміїний клубок.

     ― Вам не варто було приходити на відьмині болота, ― сказала білявка. ― Сюди відьма скидала трупи своїх ритуальних жертв. Хто зна, що за зараза плаває в тому гімні.

     ― То ти знаєш відьму, яка живе в цьому лісі? ― Том насторожено глянув на неї.

     ― Живе? ― дівчина пирхнула і засміялася. ― Я вбила цю кляту відьму власними руками, присягаюся серцем своєї матері. До речі, мене звати Гретель.

     ― Яке чарівне ім’я. А мене звати Том. Я ― філософ.

     ― І що ж привело філософа у ці дикі краї? ― Гретель зацікавлено подивилася на Тома.

     ― Ми з Роєм шукаємо одну річ, але поки не може сказати тобі що це.

     ― Після всього що я для вас зробила, ви не довіряєте мені? ― здивувалася Гретель. ― Я думала, що ми з вами вже подружилися.

     ― Це для твого ж блага, ― запевнив Рой. ― Про деякі речі краще не знати, навіть якщо вони існують.

     ― Отож-бо, ― погодився Том. ― Краще тобі це не знати.

     ― Ось ми вже і прийшли, ― Гретель зупинилася біля знайомої хижі. ― Але я не можу вас пустити всередину, доки ви не змиєте весь заразний бруд зі свого тіла.

     ― Гаразд, ― Рой кивнув головою. ― Тут є десь поруч річка?

     ― В ріці тече час, там ховаються втрачені двері, що потонули в ріці часу. Хто відкриє двері, тому судилося знайти шлях до Каркози, ― таємничо промовила Гретель, дивлячись кудись в невідомість.

     ― До Каркози? ― перепитав Том. ― І де шукати втрачені двері?

     ― Та я й сама не знаю, на то вони і втрачені, ― несподівано Гретель вийшла з трансу. Вона глипнула на хлопців. ― Чого ви ще досі тут стоїте? Колодязь на задньому подвір’ї. Налийте воду в діжку, скільки вам потрібно, і вилийте на себе, а я приготую вам чистий одяг. Не забудьте зняти це лахміття.

     Хлопці попрямували на задній двір і справді знайшли там колодязь. Том почав крутити ручку вниз, доки не почув плескіт води. Він глянув вниз, побачив темне плесо, в яке занурилась діжка. Коли вона вже була повна, Том почав крутити ручку назад. Піднімати воду було важко, але врешті йому це вдалося. Він зняв брудний одяг і вилив діжку на себе.

     ― Яка ж-ж-ж вона криж-ж-жана! ― Том зацокотів зубами і віддав пусту діжку Рою. ― Тепер твоя черга приймати душ.

     ― Щось мені не хочеться, ― сказав Рой, дивлячись на Тома, але все-таки почав крутити ручку, набираючи воду.

     Вода і справді була крижаною, від якої аж дрижаки йшли по тілу. Рой лишив трохи води в діжці і спробував на смак: вона була смачною, чистою, джерельною. Після холодного душу сон, як рукою зняло. Тепер хлопці почувалися бадьорими, але страшенно хотіли їсти після важких пригод, що з ними трапились.

     Гретель чекала їх в хижі. Вона розтопила піч і поставила казанок нагріватися на плиті, немов передчувала, що хлопці зголодніли після дороги. Гретель показала їм невеличку кімнатку, де вони могли перевдягнутися.

     ― Кому належав цей одяг? ― поцікавився Том.

     ― Моєму брату Гензелю, ― призналася Гретель.

     ― Як же вам вдалося забратися в ці дикі хащі? ― запитав Рой і присів на вільний стілець.

     ― Це довга історія, ― Гретель поставила глечик на стіл і відкрила кришку. З глечика пішов густий пар. ― Нас вигнали з замку, коли родина дізналася, що ми з братом кохаємось.

     ― Про який ти замок говориш? ― запитав Том.

     ― Замок Ghatlingdar, який перекладається, як гном’яче срібло, але це не точний переклад, ― промовила Гретель.

     ― Так ми прийшли саме звідти! ― осяяло Роя. ― Тільки не кажи, що ти з родини Вандермеєрів.

     ― Я теж з роду Вандермеєрів, ― призналася Гретель. ― Якщо ви були там, то мали чути про мого брата. Його немає вже кілька днів, і я почала хвилюватися за нього.

     ― Ти пам’ятаєш когось на ім’я Гензель? ― Рой повернувся до Тома.

     ― Ні, не пригадую, ― Том похитав головою. Він озвався до Гретель: ― А ти можеш нам описати свого брата?

     ― Ну, він високий, широкоплечий, з темним волоссям, трохи похмурий, ― пригадала Гретель.

     ― А він носив воєнний тренчкот? ― припустив Том.

     ― Так, це він! Це мій Гензель! ― очі Гретель засяяли. ― Отже, ви бачили його! З ним все в порядку?

     ― Тепер його звати не Гензель, а Мисливець, ― поправив Рой і сумно зітхнув.

     ― Так, я зовсім забула, що Вандермеєри стерли наші імена з власної пам’яті, ― Гретель взяла срібну ложку і почала розкладати їжу по череп’яних тарілках.

     ― Навіщо вони стерли ваші імена? ― Том вловив смачний запах печені.

     ― Таке було наше покарання за вчинені гріхи, ― пояснила Гретель, ― та ми не могли поступити інакше, бо кохали один одного. Вандермеєри сказали, що не можуть терпіти цього сорому і сказали нам не повертатися, доки ми не вб’ємо відьму. Врешті відьму було вбито, однак пам’ять про нас повільно згасала, залишившись забутою казкою на чужих вустах. Відтоді, як ми вбили відьму, Гензель взяв собі прізвисько Мисливець. Ми звикли жити удвох в цьому лісі, і наше незабутнє щастя тривало ціле тисячоліття, доки лісом не почали повзти слухи, що в замку завівся демон. Тоді Гензель мусив відправитися в Ghatlingdar, щоб вбити пекельне поріддя. Їжте, доки гаряче.

     ― Чому ж Мисливець збрехав, що відьма досі жива, хоча вона вже тисячу років, як мертва? ― Рой скуштував печеню і облизав жирні губи.

     ― А ви самі, як думаєте? ― Гретель скривила посмішку. ― Він не хотів, щоб Вандермеєри знали, що відьма мертва. Доки вона була живою, вона лякала їх, і вони боялися висунути свого носа до лісу. Так ми могли спокійно і щасливо мешкати удвох. Якби ж вони дізналися, що відьма здохла, хтось би точно почав лазити по лісу і все тут ламати. А лісу не подобається, коли в ньому щось ламають.

     ― Це й справді цікаво, ― погодився Том, запхавши ложку в тарілку. ― Не хотілося б тебе засмучувати.

     ― А що трапилось? ― на обличчі Гретель застигло занепокоєння. ― З моїм коханим Гензелем щось сталося? Кажіть, не мовчіть, прошу.

     ― Загинув твій Гензель, якого називали Мисливцем, ― сказав Рой.

     ― Його вбив демон, який оселився в замку, ― мовив Том.

     ― Ось воно як, ― серце Гретель гупнуло в провалля. Ложка вирвалася з її рук і з дзвоном впала на підлогу. З очей Гретель по щоках сповзли сльози. ― Я передчувала, що з ним трапилось щось лихе, але до останнього не хотіла в це вірити. Тепер я знаю. Хоча це дуже боляче, але тепер я знаю про це.

     ― Тобі не варто засмучуватись, Гретель, ― Рой обійняв її. ― Його похоронили з усіма почестями на родинному цвинтарі.

     ― Тепер його душа спочиває у кращому місці, ― сказав Том. ― Ти маєш цьому радіти.

     ― Так, я знаю, ― погодилась Гретель і розмазала сльози по щоках.

     ― Тобі варто подумати, чи варто повернутися назад у замок, коли ти знаєш, що Гензель не повернеться, ― промовив Рой.

     ― Якщо його душа жива, то він обов’язково повернеться до мене по забутих лісових стежках, ― загадково сказала Гретель.

     ― Їжа в тебе вийшла такою смачною, що у мене аж лящить за вухами, ― признався Том.

     ― Приємно це чути, ― усміхнулася Гретель. ― Ви, мабуть, змучились з дороги, вам слід відпочити і поспати.

     Вона виділила для них окрему кімнату, в якій колись мешкав Мисливець. Том встиг зробити записи перед тим, як остаточно заснути. Сни в цьому місці набували химерних візерунків, але хлопці не спали вже кілька днів, тому їх зморило, щойно вони припали головами до пухких подушок.

     Рою приснилася дивовижна дорога, виткана із сонячних павуків, що плели павутину крізь вітер, який шелестів зеленими кронами дерев. Стежка вилася то вгору, то вниз, то закручувалася у спіраль, як раптом з неба грянула тепла вода, що оросила його обличчя. Запах жимолості заполонив ліс. Вперед Роя вело якесь дивне відчуття, немов він йшов давно забутою дорогою, якою крокував уже не один раз, а в кінці його чекало щось заманливе.

     Світло яскравими смужками падало на галявину, встелену квітами. На траві пасся білосніжний єдинорог. Він нахилив свій ріг, що стирчав з голови, вниз і поїдав траву. Щойно єдинорог відчув людський дух, то підняв голову і глянув на Роя. Рой побачив його блакитні очі, наповнені небувалою мудрістю. Цю зустріч вони чекали цілу вічність.

     ― Ключ шукай в трояндовому саду, ― промовив єдинорог.

     ― Як мені знайти цей сад? ― запитав Рой.

     ― Відповідь в картині.

     ― Я не розумію.

     ― Скоро зрозумієш.

     Єдинорог перетворився на білу димку, що розповзлася травою, яка тепер світилася дорогоцінними смарагдами. Як давно вони вели цей діалог? Це було минуле чи майбутнє? Чи весь світ був скрадливою примарою, а за театральною завісою ховалася галявина, де спочивав єдинорог? Саме він знав, де шукати ключ. Ключ до Каркози.

     Тим часом Том існував у власному сновидінні, де ріка часу змінила свій напрям. Йому наснилося, що він став принцом Єгипту. На вигляд йому було не більше десяти, він вдався невисоко росту. Принц ходив по теплому піску, що приємно грів у ноги, а слуги в дорогій парчі , які зустрічали його на шляху, відводили погляди і кланялися, припавши колінами до землі. Том стояв біля гостроверхої піраміди, на вершині якої сидів яструб з вогняними крилами. Яструб розправив вогняні крила і злетів у небеса, затьмаривши собою сонце. Небо запалало червоними вогнями, а тоді… Тоді ніч прошепотіла: «Somnambul nihtir joge rotunda davinis.» Том впізнав ці слова. Це була давно забута мова. Мова Старих Богів, що дивилися у вічність. То була не ніч. Ні, зовсім не ніч. Щось ховалося за темною пеленою і говорило до Тома. Таке древнє і таке знайоме. Том відповів: «Van shah dar molos.» Він згадав ці слова. Вони означали символ нової епохи, що увібрала в собі пелюстки реальності. Коли ніч звершила свій шепіт, він прокинувся. Хто прокинувся? Той, хто спав.

     Із цим усвідомленням, Том розплющив очі. Рой ще спав біля нього, скрутившись калачиком. У вікно зазирало малинове проміння нового ранку. Том позіхнув і потягнувся. Він виспався, як ніколи добре. Щойно він встав, як в ліжку скрипнула пружина. Рой стрепенувся від цього звуку, як переляканий кіт, і схопив свій меч:

     ― Хто тут? Відьма покажись!

     ― Відьма мертва, Рой, ― сказав напівсонним голосом Том. ― Тут лишень є я.

     ― Як довго ми спали? ― Рой запхав меч у піхву.

     ― Щонайменше одну ніч.

     ― Мені наснився дивний сон, в якому я зустрів єдинорога. ― Рой переповів зміст сну. ― Ти маєш глянути у своїй книзі чи правда, що ключ до Каркози зберігається у трояндовому саду.

     ― А мені наснилося, що я був принцем Єгипту, ― мовив Том. ― Дивно. Немов я сам був не свій. І зараз до мене прийшло осяяння: то може я весь час був принцем Єгипту, якому снився сон, що він був Томом?

     ― А може ти весь час був Томом, якому снився, що він був принцем Єгипту?

     ― І це теж цілком ймовірна гіпотеза.

     Гретель ходила по яблуневому саду, зривала з дерев яблукі, налиті привабливим червоним рум’янцем, і клала їх до плетеної корзини. Рой і Том застали її якраз тоді, коли вона нахилилася в траву, щоб підняти ще одне яблучко.

     ― Можна кілька скуштувати? ― поцікавився Том.

     ― Ви вже прокинулись? ― Гретель обернулася до них.

     ― Ми хотіли попередити, що вже йдемо, ― промовив Рой.

     ― Ви не можете так просто піти, ― заперечила Гретель. ― Діти Лісу вас не випустять звідси.

     ― Хто такі Діти Лісу? ― поцікавився Рой, глянувши на темну лощину, що починалася за яблуневим садом.

     ― Хіба вам ніхто не розповідав цієї історії? ― Гретель дивно покосилася на них.

     ― Ніхто, ― признався Том.

     ― Тоді я розповім вам, ― погодилася Гретель. ― Ходімо в хату.

     Троє повернулися до хижі. Гретель взяла широку глибоку діжку і почала місити в ній тісто. Руки вона мала сильні і вправи, тому тісто у неї виходило те, що треба.

     ― Чому ти одразу не розповіла про Дітей Лісу? ― сказав Том, спостерігаючи, як тісто липне до пальців.

     ― Я думала, що ви це знаєте, ― Гретель добавила ще трохи борошна до тіста.

     ― А як же Мисливець дістався до замку, якщо звідси немає шляху назад? ― Рой глянув на чудову гравюру, що висіла на стіні. На ній був вирізьблений чорний півень.

     ― Ви говорите про кордони, за якими закінчується Ліс, чи не так? ― Гретель окинула їх спантеличеним поглядом.

     ― Ми не збираємося вертатися назад, ― запевнив Рой.

     ― Я чула, що за Відьминим Лісом починається море Потопельників, ― Гретель вийняла тісто з діжки і почала розкатувати на столі. ― Навіщо ви зібралися так далеко?

     ― Не має сенсу брехати, ― Том зловив знак згоди в очах Роя. ― Ми шукаємо ключ, який за нашими підрахунками захований на острові Проклятих.

     ― То ви так далеко забралися заради якогось ключа? ― Гретель усміхнулася.

     ― Можна й так сказати.

     ― Це має бути дуже важливий ключ, ― Гретель закінчила з тістом. ― Я допоможу, якщо ви допоможете мені.

     ― А що треба робити? ― Рой глянув у красиві очі Гретель.

     ― Треба почистити яблука.

     ― І це все?

     ― Все. ― Гретель кивнула головою. ― То як? По рукам?

     ― Та за те, що ти нам зробила, я почищу для тебе цілу діжку яблук, ― заявив Рой.

     ― Я б такими словами не розкидалася, бо можу дати чистити цілу діжку, ― сказала Гретель.

     ― А що ти будеш робити з цими яблуками? ― промовив Том.

     ― У мене зберігся рецепт яблучного пирога, який залишила покійна відьма, ― мовила Гретель. ― Вона використовувала його, щоб покидати володіння Лісу. Це дар, який треба піднести Дітям Лісу, щоб вони випустили вас. А доки ви будете чистити яблука, я розповім вам одну історію.

     «Трапилося це давно, коли ріка часу почала свій вічний потік. Вона текла Лісом, великим, могутнім, пишним, ще зовсім юним і молодим. В ріці часу плавали душі, їх енергія наповнювала Ліс. Колись за Лісом наглядали Старі Боги, але коли вони канули у Вічність, то Ліс залишився без особливого нагляду.

     Саме тоді хвороба прийшла в це місце, зробивши Ліс хворим і прокаженим. Відьма пробралася у Ліс і почала все тут руйнувати. Ліс, який віками жив у мирі і спокою, стрепенувся від руйнівної сили і почав давати відсіч злій відьомській магії, що напускала порчу. Тоді прокинулися Діти Лісу. Спільними зусиллями вони зупинили відьму, але вона була настільки сильною, що вбити її не вдалося. Тоді Діти Лісу замурували її на вічність у своїх володіннях. Проте відьма придумала хитрий спосіб, як задобрити духів, щоб вони її випускали на певний час. Вона варила цілющу енергію, зібрану з яблук, і віддавала її духам.

     Вся справа в тому, що Діти Лісу ― це загублені душі, які не змогли знайти дороги до своєї домівки. Більшість із них ― ще зовсім малеча. Батьки не мали шансів, щоб прогодувати своїх дітей, тому відправляли їх у ліс по гриби або збирати хмиз. Їх заводили у глиб хащів, звідки було важко знайти дорогу назад, а діти навіть не підозрювали, що їх обдурили. Вони ходили по лісу, блукали, шукаючи своїх батьків, доки врешті голодні, спраглі і безсилі не падали з ніг. Їх душі продовжували блукати, доки не знаходили таємні стежки, що вели у Ліс. Там вони вливалися в ріку часу, возз’єднуючись із енергією природи, що живила Ліс. Тепер вони ставали єдині із духом Лісу. Цю енергію не можна побачити неозброєним оком, але блукаючи Лісом, можна почути дзвінкий сміх ― це душі дітей бавляться один із одним. Діти обожнюють солодощі, тому відьма навмисне пекла для них яблучний пиріг, щоб насолодити їхні душі.

     Відьма бродила Лісом, шукаючи таємні лази у інші ліси, за гранями цього світу. Там вона сподівалася знайти ще живих дітей, щоб принести їх в жертву своїх відьомських ритуалів. Мертві трупи діточок вона викидала в трясовину, щоб приховати сліди своїх бридких злочинів. Так тривало до тих пір, доки не з’явились ми з Гензелем, щоб поквитатися із злою відьмою. У нас в запасі були зачаровані кулі, виготовлені зі срібла гномів. Врешті нам вдалося знайти і пристрелити стару суку, хоча це була нелегка задача, а кістки ми спалили на вогнищі. Нехай тепер горить в пеклі.»

     Коли Гретель завершила історію, хлопці вже дочистили яблука. Вони були заворожені тим, що вона розповіла, і навіть уявити не могли, що колись тут творилися такі лихі справи. Для них відкрилася ще одна прихована сторінка історії, яку таїв у собі цей чарівний світ. Гретель дрібно нарізала яблука і охайно прикрасила сире тісто. Коли десерт був зроблений, вона поставила його запікатися в піч. Гретель вийшла із кухні і пішла до комори. Там дівчина застрягла на кілька хвилин, копирсаючись у старих речах. Нарешті вона повернулася до гостей.

     ― Хочу вручити вам одну річ, ― Гретель віддала Тому компас. ― Він привиде вас, куди треба.

     ― Тобі не шкода його віддавати? ― Рой глипнув на чудовий прилад.

     ― Раніше ця річ належала Гензелю, ― Гретель зітхнула. ― Тепер я хочу віддати це в хороші руки. Сподіваюся, що ви його заслуговуєте.

     ― Ми дуже вдячні тобі за цей скромний дар, ― мовив Том. ― А в якому нам сторону слід йти?

     ― Вам треба прямувати весь час на захід, ― порадила Гретель. ― Як дійдете до кінця, то побачите старі руїни, де спочивають духи. Покладіть на ветхе каміння яблучний пиріг і чекайте. Перед вами має з’явитися прохід. Ступайте туди, і ви вийдете із Лісу.

     ― Ти стільки для нас зробила, а я навіть не маю, що дати тобі взамін, ― сказав Рой.

     ― Якщо я зроблю добру справу, то Старі Боги дозволять мені зустрітися із коханим Гензелем.

     За деякий час із печі почав доноситися ароматний запах яблук. Гретель вирішила дістати пиріг, щоб перевірити, чи він добре спікся. Вона встромила сірник у тісто. Ні, ще трохи сируватий. Дівчина запхала пиріг ще на десять хвилин. Коли десерт вже був готовий, вона відрізала невеликий шматок і розділила його між Томом і Роєм, ще частину Гретель з’їла сама.

     Пиріг і справді вийшов чудовим. Це придало хлопцям сил перед довгою подорожжю, що чекала їх попереду. Пиріг, який ще лишився, Гретель запакувала у пергамент і поклала у дерев’яну корзину. На останок вона сказала:

     ― Без Гензеля буде самотньо жити у Відьминому Лісі.

     ― Ти можеш піти з нами, ― запропонував Том.

     ― Ні, я маю залишитися тут, щоб охороняти Ліс, ― запевнила Гретель. ― Ви не єдині душі, які ненароком можуть заблукати тут. Та й до того ж, я вже звикла жити в тиші і спокою, тому не уявляю, як буду себе почувати серед інших людей.

     ― Цілком тебе розумію, ― погодився Рой. ― Деколи люди мене самого лякають.

     ― Колись Гензель вернеться забутою стежкою, і ви знову будете разом, ― підбадьорив її Том і усміхнувся.

     ― Я знаю, ― Гретель усміхнулася до нього у відповідь.

     Рой взяв до рук дерев’яну корзину з яблучним пирогом, а Том схопив компас і почав крутити його в руці, дивлячись куди показує магнітна стрілка, щоб визначити шлях. Вони покинули дерев’яну хижу і відправились далі. Світло дня ховалося у лісовій тіні, а стерта дорога вела їх на захід, де за могутніми деревами знаходилось море Потопельників.

     Час від часу вони помічали у лісових хащах дрібні силуети дітей, одягнутих у порване сіре лахміття. Вони визирали з-під кущів і перешіптувалися між собою. Десь далеко лунав дзвінкий дитячий сміх. Том і Рой орієнтувалися на голоси, що вчувалися вдалині. Магнітна стрілка вірно показувала на захід, отже, вони йшли у правильному напрямку. Десь позаду каркнув ворон, що стрибав з гілки на гілку і спостерігав за непроханими гостями, які вдерлася у святі володіння Лісу.

     Вони йшли ще довго, доки ніч не змінилася на день, доки місячне світло не заполонило простір. Тоді в напівтемряві за молодими буками показалися старі бліді напівзруйновані руїни, вкриті зеленим та бурим мохом. Вода і повітря помітно сточили камінь, наче його хтось обгриз. Дитячі голоси притихли і ліс замовк. Холодне західне повітря повіяло в обличчя. Рой здригнувся від холоду. На широкій зеленій галявині нікого не було видно, немов древні духи поховалися десь в тіні, за руїнами.

     ― Дивно, ― Том дивився на циферблат компаса, який світився у темряві.

     ― Що таке? ― Рой глянув на друга.

     ― Якщо пройти ще трохи вперед, то магнітна стрілка чомусь починає показувати на схід, а якщо повернутися на кілька кроків назад, то знову на захід.

     ― Магія якась, ― сказав Рой.

     ― Ні, не магія, ― заперечив Том. ― Це аномалія.

     ― Можливо, що ми вже на місці, ― припустив Рой.

     ― Судячи по руїнам, про які говорила Гретель, так і є, ― Том кивнув головою.

     ― Почнемо?

     ― Почнемо.

     Рой дістав з корзини яблучний пиріг. Духмяний запах яблук розлився по лісу. Голоси духів знову озвалися в темряві. Спраглі і голодні, вони бажали скуштувати дар, що принесли із собою мандрівники. Рой поставив пиріг на камінь і розгорнув пергамент, а тоді відійшов на кілька кроків.

     Таємна сила ступила на землі древніх руїн. Щось старе і забуте вийшло з темної ночі і направилось на солодкий запах яблук. Том і Рой стояли осторонь і чекали, як і наказала Гретель. Духи скуштували пиріг, увібравши всю поживну енергію. А тоді по нічному повітрю розлилась солодка мелодія:

     Igris contra farita spera

     Emen dotre lifatre sigara

     Amena fera? Amena fera?

     Mara ichdara

     Amena sfera

     Спів розносився луною, і кожен ветхий камінь бринів, насолоджуючись відгуками ночі. І крізь нічну млу прорізалося яскраве світло, від якого аж зарябіло в очах Тома і Роя. Перед ними відкрився прохід, зітканий із золотих промінців. Над проходом щось було написано, але Том не зміг розібрати древні символи. З проходу повіяло солоним морським повітрям. Мандрівники ступили за межу Ліса, де перед ними відкрився новий день, що сховав за собою ніч. Щойно Рой і Том покинули Ліс, як забута стежка зникла. Вони озирнулися назад, а перед ними була тільки гладка зелена рівнина. Жодного деревця. А куди ж зник Ліс? Та й чи було все насправді, чи їм це все тільки примарилось?

     Розділ 12

     Острів Проклятих

     За зеленою рівниною вдалині виднівся окрайчик лазурового моря. Берег охороняв форпост, обнесений дерев’яним частоколом. Це була торгова зона, куди збиралися торговці із різних світів, щоб зробити вигідний обмін свого товару. В дерев’яних вежах із гострими шпичаками сиділи арбалетники, одягнуті в сірі кіраси, що блискотіли на сонці. Вони недобрими поглядами зустріли мандрівників, що простували по витоптаній стежці до брами. Том привітливо помахав їм руками, але арбалетники і вусом не повели, залишаючи кам’яні вирази обличчя. Один із них шепнув щось другому і взяв до рук важкий арбалет.

     ― Ми прийшли з миром! ― крикнув їм Рой.

     ― Ви не схожі на мирних торговців! ― заволав хтось з верхньої вежі.

     ― У вас навіть з собою краму немає, ― додав ще один. ― То чого б нам вас пускати? Може ви за собою привели армію?

     ― То хіба ми схожі на шпигунів? ― здивувався Том. ― І де ви бачите тут армію?

     ― Ви так і не сказали нам, що вам треба, ― пробурчав товстий арбалетник і почесав густу чуприну. ― Якщо не бажаєте говорити, то можете котитися під три чорти.

     ― Ми прийшли із далеких країв і прямуємо до земель, що лежать за межами Моря Потопельників, ― сказав Том. ― Але для початку нам треба знайти підходящий корабель, щоб дістатися туди.

     ― А золото у вас є? ― захихотів золоточубий юнак. ― Чи ви прийшли сюди жебракувати?

     ― А це вже вас не стосується, добродії, ― мовив Рой, ― по-вашому кожен торговець має вивертати перед вами кишені?

     ― Ви не торговці, а нікчемні приблуди, ― заявив хлопець, що стояв на дерев’яній площадці і махав зазубреним клинком.

     Згодом на парапет піднявся товстий чолов’яга у воєнному мундирі із закрученими вусами. З ним прийшло ще декілька офіцерів. Їх еполети виблискували на сонці жовтогарячим сяйвом. Вони перекинулись кількома словами із арбалетниками. Том і Рой втупились на них, чекаючи, що трапиться далі. Несподівано начальник озвався згори:

     ― Як вас називати, чужинці?

     ― Том Вулф і Рой Бенксі до ваших послуг.

     ― Кажуть, що ви хочете переплисти море?

     ― Хочемо.

     ― Треба внести данину в казну, якщо хочете зайти.

     ― Чому ж ваші люди не сказали про це раніше, а ми маємо, як дурні, стирчати під палючим сонцем і чекати, доки нас впустять? ― Рой притулив долоню до очей, щоб краще розглядіти силует начальника.

     ― Без внеску не пустимо, ― заявив начальник варти. ― Якщо не заплатите, то можете забиратися звідси.

     Рой і Том перезирнулись між собою. У них був з собою невеличкий мішечок золота, яким вони планували розплатитися із капітаном корабля, але якщо їм прийдеться віддати золото начальнику варти, то чим вони заплатять за свою поїздку? Тоді Тому прийшла в голову геніальна ідея:

     ― Ми можемо заплатити вам ось цим, ― він витяг із своїх запасів срібні кулі. ― Це справжнє срібло гномів, яке володіє чарівною магією. Можете взяти їх, як знак нашої вдячності за нашу гостинність.

     ― Ще чого! ― начальник варти ледь не луснув від сміху. ― Ви нас за дурнів тримаєте? Думаєте, що ми купимось на цей безглуздий жарт? Хех, срібло гномів… Ну, ви і дотепники. Вирішили продати кулі. А може у вас в кишені завалявся ще глечик із золотом, який залишили леприкони десь за веселкою? Хто повірить у ваші дурні казки?

     ― У нас правда в руках срібло гномів, ― запевнив Рой.

     ― А я вчора вночі цілував золотоволоску, але в неї під спідницею зовсім не золото росло, ― кучерявий юнак зареготав, заливаючись сміхом і плескаючи друга по спині.

     ― Закінчуйте це балаган, хлопці, ― лице начальника налилось багрянцем. ― Або платите монетами або валите звідси. Не випробовуйте моє терпіння.

     ― Гаразд, у нас є золото, ― признався Том і потягнувся до шкіряного кисету, що лежав у наплічній сумці. ― П’ять монет задовільнить вашу душу?

     ― П’ять то мало. Десять давай, ― наполіг начальник.

     ― Може сім?

     ― Одинадцять.

     ― Може все-таки зійдемося на десяти?

     ― Лише тому що в мене хороший настрій, ― начальник окликнув того, що чатував внизу: ― Варака, не стій стовпом, відчиняй ворота, кому кажу!

     ― Слухаюсь, сер.

     Дерев’яна брама заскрипіла. Перед брамою стояло четверо чоловіків у воєнній формі із сивиною у волоссі, тримаючи напоготові мушкети. Начальник варти спустився по сходах, обійшов своїх підлеглих і простягнув вперед руку. У Роя прокинулося химерне бажання взяти меча і відсікти руку цього підлого скупердяя, але в останню мить він зупинив себе.

     ― Тримай свої гроші, ― Том відлічив з кисету десять золотих монет і кинув гроші у шершаву долоню.

     ― Ось так би і відразу, хлопці, замість того, щоб розказувати казки про гном’яче срібло, ― начальник запхав гроші до кишені. ― Можете йти на всі чотири сторони.

     ― А ви не хочете дати нам якийсь папірець, що ми законно знаходимося на території цього… ― Том запнувся. ― До речі, як називається це селище?

     ― Грімлок, ― промовив начальник. ― Не маю я часу на ваші дурні папірці. Та не хвилюйтеся, ніхто вас чіпати не буде, доки я сам цього не побажаю. ― Він повернувся спиною до чужоземців і пішов далі по своїх справах.

     ― Дуже привітний чоловік, ― Том дивився, як його фігура віддалилася і сховалася за рогом будинку.

     ― І не кажи, ― Рой озирнувся навколо.

     Вибоїста дорога розділяла ряди дерев’яних будиночків, які були не вище трьох поверхів. По дорозі проїхав кучер на гнідому коні із причепленим возом, набитим різним крамом: в масивних глечиках зберігалися крупи, спеції, сіль і порох. Кучер тримав в руках батіг і наганяв коня, який ледве волочив ноги по в’язкому багну, що липнув до копит. По вулиці бродили матроси із випивкою в руках, а один із них насвистував веселу мелодію собі під ніс. Якийсь молодий юнак у розхристаній льняній сорочці приставав до товстуватої пані що стояла в кінці вулиці, притулившись своїм масним тілом до стіни. Поряд на кривому стільці сидів сивий чоловік у потертій матросці з люлькою в зубах. Він відкрутив дерев’яний протез, відставив його в сторону і почав масувати обрубок, який залишився від ноги. Рой підійшов до старого і привітався:

     ― Здоровенький будь, діду. Що за біда сталася з твоєю ногою?

     ― Шторов, шинку, ― дід усміхнувся беззубим ротом. ― Плокляті акули відгрижли.

     ― Ви тут старий житель. Не підкажете, де нам знайти хорошого капітана, що поведе нас у море?

     ― Вам тлеба найти колшала Фленшіша, шо чаштенько ходжає в «Співочу діву», ― дід сплюнув жовту слину на землю.

     ― А куди саме треба йти? ― запитав Том.

     ― Плойдете ше три дома і жавернете плаволуч.

     ― Дякуємо за інформацію, діду.

     Дід невдоволено покосився на них і усмішка спала з його обличчя:

     ― Жа те, шо я вам поміг, жаплатіть дідові монету на харч, не шкупічся, шинки.

     ― Гаразд, діду, ― Том неохоче заліз в кисет і дістав одну золоту монету. ― Пам’ятай нашу доброту.

     ― Шчасливої подоложі, шинки, ― дід схопив монету і почав розглядати її на сонці.

     ― Сподіваюся, що він нас не надурив, ― промовив Рой до Тома.

     Дід говорив правду: вони пройшли по вулиці ще три дома і праворуч помітили стару засмальцьовану вивіску, де напівстертими літерами було написано: «Співоча діва». Біля таверни стояли чоловіки середнього віку і палили люльки, набиті духмяним тютюном. Легка димка повзла пильною вулицею. Том ринувся крізь натовп дверей, а Рой кинувся за ним.

     Однак прямо перед двосторонніми дверима їх зупинила циганка із розпатланими косами, одягнута в червоний шовк. Воронове волосся спадало на тендітні плечі. Смугляве обличчя було розписане чорними вуграми. Найбільше вони купчилися на носі і під очами. Її простора спідниця волочилася по землі, а кінець був вимазаний у бруді. Вона блиснула зеленими зіницями і схопила Роя за руку:

     ― Я бачу твоє майбутнє. Я розповім тобі долю красунчику, якщо вислухаєш мене.

     ― Краще відпусти мене, відьмо, доки я не розпоров тобі черево, ― пригрозив Рой, схопившись за ефес меча.

     ― А матуся не вчила тебе, як треба обходитися з дамами, ― циганка цупко вчепилася в кисть руки, відчуваючи, як шалено пульсує кров. В очах з’явився страх, як тільки вона помітила, що рука Роя потягнулася до меча. Циганка погладила його за плече і спробувала приворожити своїм спокусливим поглядом. ― Не так швидко, любий мій. Я знаю, де її шукати. Я знаю, де зараз знаходиться твоя донька.

     ― Не ведися на ці брудні трюки, Рой, ― озвався осторонь Том. ― Вона хоче виманити з нас золото.

     ― Ви не з цих земель, хлопці, чи не так? ― циганка окинула їх цікавим поглядом. ― Раніше я вас тут не бачила.

     ― Як тебе звати, дівчина? ― запитав Рой.

     ― Вероніка, ― представилася циганка.

     ― Вероніка, не заговорюй мені зуби, а говори правду, що тобі відомо про мою дочку?! ― гнів говорив у нутрі Роя. Він ще не знав достеменно вірити їй чи ні.

     ― Я скажу тобі все і навіть більше, юний лицарю, якщо отримаю за це справедливу платню, ― наполягла Вероніка. ― Якби ви побували тут довше, то знали, що я походжу з древнього роду циганських чаклунів, які володіють даром передбачення. Це у нас тече в крові.

     ― Ага, чаклуни, ― Том пирхнув. ― Будеш розказувати ці казки роззявам, що вірять у чарівних ельфів.

     ― Я не вірю в чарівних ельфів, Том, ― Вероніка навмисне зробила акцент на останньому слові, спостерігаючи за його реакцією, а от в чари вірю.

     ― Ти й справді, відьма, ― Том пополотнів. ― Як ти дізналася моє ім’я?

     ― Кажу ж, ― циганка грайливо усміхнулася, ― в мені тече кров древніх чаклунів.

     ― Тоді скажи, як звати мою дочку, щоб я тобі повірив, ― мовив Рой і відчув, як сухість підступає до горла.

     ― Її звати Есме, чи не так? ― крізь темно-фіолетові губи блиснув золотий зуб.

     ― Як ти це робиш? ― у Роя перехопило подих.

     ― Заплати, добрий чоловік, і я розкажу тобі набагато більше, ― голос циганки звучав журливою мелодією.

     ― Дай мені золоту монету, Том, ― попросив Рой.

     ― Вона замилює тобі очі, ― Том недовірливо подивився на Вероніку. Йому щось не подобалось в ній. Від неї віяло нечистю.

     ― Дай мені золоту монету, будь-ласка! ― голос Роя продзвенів на всю вулицю, привернувши увагу кількох джентльменів, що стояли поруч.

     ― Тільки одну, гаразд? ― Том витягнув з кисету монету.

     При її вигляді у циганки заблищали очі. Вона вирвала монетку з рук Тома і спробувала її на зуб ― вона виявилась твердою і цупкою, значить була справжньою.

     ― Тепер кажи, відьмо, все, що знаєш про Есме, ― Рой загородив їй вихід на той випадок, якщо вона захоче втекти.

     ― Дай свою праву долоню, ― попросила Вероніка.

     Рой зробив так, як вона просила. Циганка почала розглядати лінії на його руці, при цьому вона шепотіла собі під ніс якісь таємничі слова, від яких у Роя пішли мурахи по шкірі. Тоді Вероніка дістала з кишені брудну хустинку, в якій зберігалися камінці з дивними символами, схожими на руни. Вона попросила взяти камінці до руки і міцно затиснути. Рой неохоче виконав це прохання. Том з підозрою дивився на усе це дійство. Він уважно спостерігав за пасами, які виводила циганка. Несподівано її зіниці закотилися, виваливши білки, а очі ледь не повилазили з орбіт:

     ― Я бачу, бачу, ― її голос став глухим, утробним. ― Твоя донька Есме зараз жива і неушкоджена.

     ― Де вона? ― Рой згорав від нетерпіння почути відповідь.

     ― Вона… ― Вероніка замахала руками, немов відмахувалася від мух. ― Вона зараз далеко, дуже далеко, і водночас близько.

     ― Досить говорити загадками, кажи, проклята відьма, де вона! ― Рой горів від власного гніву.

     ― Я завжди кажу тільки правду, ― на мить ноги циганки підкосилися, але вона втрималася на місці. ― Есме зараз знаходиться за пеленою цього світу. Я намагаюся достукатися до неї, але не можу, немов її відгородили від реальності за міцною завісою.

     ― Вона зараз в небезпеці? ― запитав Рой.

     ― Їй загрожує небезпека, але зараз з нею усе гаразд. Хтось хоче використати її у своїх брудних цілях.

     ― Хто саме?

     ― Я бачу картину, ― на якусь хвилину циганка замовкла, немов розглядала щось в далині. ― Та картина видається мені дивною, майже живою. О, я бачу ще щось! Перед картиною сидить молодий художник, який пише її.

     ― Кого він пише? ― голос Роя задрижав. Старі жахливі спогади пробудилися в його голові.

     ― Він пише портрет. Портрет твоєї дочки. Лишенько, він помітив мене. І погляд у нього недобрий, злий, наповнений цілковитою темрявою і ненавистю, ― лице Вероніки стало білішим за крейду.

     ― Ти бачиш, як він виглядає?

     ― У нього довге патлате волосся кольору стиглої пшениці, короткий кирпатий ніс, тонкі вуста, худі змарнілі щоки. Досить! Досить! Геть! ― Циганка почала видавати дивні звуки, немов захлиналася водою. ― Я не…можу…ні…все…не проси більше.

     Ноги Вероніки підкосилися. Рой вчасно встиг підхопити її своєю мужньою рукою. Циганка важко дихала, а серце в грудях билося, як у переляканої пташки, яку загнали в клітку. Рой поплескав її по щоках, але вона не приходила до тями, повіки стривожено пурхали, як метелики. Рой помацав блідий лоб ― вона вся палала.

     ― Гей, хто не-будь, принесіть води! ― вигукнув він. ― Том, чому ти стоїш, хіба не бачиш, що їй зле? Принеси води.

     ― Колонка знаходиться ліворуч, біля дерев’яного стовпа, ― хлопець з голим пузом в сірих штанях показав пальцем в бік.

     Ніхто з чоловіків навіть не подумав бідкатися за долю якоїсь прокаженої циганки; вони навіть не глянули в її сторону, а продовжили вести свою бесіду про останні новини, що трапились в селищі. Том був єдиний, хто прожогом метнувся за водою, а Рой тим часом залишився з циганкою. Він посадив її на крісло і перевірив пульс, який виявився слабким і переривчастим.

     ― Навіть не думай вмирати, чуєш? ― Рой поторсав її за плечі. Циганка не відізвалася.

     За п’ять хвилин вернувся Том із відром холодної джерельної води в руках. Рой зачерпнув трохи в долоні і хлюпнув на голову, оросивши лице. Непритомна Вероніка ніяк на це не відреагувала. Тоді Рой вилив на неї ще води, і нарешті вона відкрила повіки:

     ― Що зі мною трапилось? ― вона переводила погляд то на Роя, то на Тома.

     ― Ти втратила свідомість, ― пояснив Том. ― Таке буває, особливо, коли перегрієшся на сонці.

     ― Я знемагаю від спраги, ― циганка припала лицем до відра і почала пожадливо пити.

     ― Ти пригадуєш, що бачила? ― запитав Рой, коли Вероніка перестала нарешті напилася.

     ― Я бачила демона, ― в голосі циганки читався небувалий жах. ― Його злий дух витав навколо мене. Він був настільки сильним, що почав душити мене. Я намагалася пручатися, але… Але цього виявилось недостатньо. Демон виявився занадто сильним.

     ― Це часом не Лаплас? ― припустив Том.

     ― Ні, не він, ― Вероніка похитала головою. ― Цей демон був зв’язаний із людським духом. Я бачила ім’я. Ленні. Того художника звали Ленні. Ленні ван Рейн.

     ― Цього не може бути, ― ком ненависті підступив до горла Роя. ― Ленні ван Рейн мертвий.

     ― Його тіло мертве, ― поправила циганка, ― а дух його досі живий, і ним маніпулює могутній демон, який може зрівнятися по силі із демоном Лапласа. Він дуже сильний, хитрий і небезпечний. Саме він тримає Есме за пеленою світів.

     ― Де він зараз? ― Рой все ще сумнівався у словах Вероніка, а нова хвиля люті підступила до горла.

     ― Він на шляху до острова Проклятих, ― повідомила циганка. ― Есме десь біля нього.

     ― Ти ж сказала, що вона знаходиться за пеленою світів? ― Рой заплутався у словах циганки. ― Ти можеш сказати конкретніше?

     ― Я вже сказала, ― відрізала циганка. ― Есме і далеко, і близько. Якщо вам вдасться знайти Ленні, то ви натрапите на Есме, який ховає її від лишніх очей. Але будь обережний, Рой, бо смерть ступає по твоїм п’ятам. Я відчуваю її гнилий млосний запах за твоєю спиною.

     ― Я знаю, ― Рой згадав про барона Суботу.

     ― От, холера, ― Том зітхнув. ― Якщо Ленні теж полює на ключ, то нам треба хутчіш дістатися туди першими, інакше ми не дізнаємося, куди слід прямувати далі.

     ― Ти теж маєш бути обережний, Том, ― циганка перевела погляд на філософа. ― Жовте таксі чекає на тебе.

     ― Що ти маєш на увазі? ― Тома проштрикнув електричний розряд, від якого по його обличчю поповзли судоми.

     ― Ти знаєш, Том, знаєш, я це бачу в твоїх очах, ― циганка говорила із іронією в голосі. ― Жовта фарба не стирається. Помста буде чекати тебе на острові Проклятих, тому подумай двічі, перш ніж пхатися туди. Чи справді для тебе важливий ключ до Каркози, щоб померти за нього? Чого це ви раптом язики проковтнули? Думали, що я не знаю?

     ― Що означає жовте таксі? ― Рой повернувся до Тома.

     ― Нічого, ― філософ опустив очі додолу.

     Коли Рой перевів погляд назад на циганку, її слід вже простив. Він ошелешено оглянув вулицю, але Вероніка розчинилася в повітрі. Магія, та й годі! Хлопці ще довго не могли прийти до тями після її слів, що залишили гіркий слід на їхніх серцях. Вірити чи не вірити цим словам вирішувати їм, але кожен із них знав, що вона відала крихту брудних таємниць, про які їм було дуже важко згадувати, немов вона потягнула за гнилу занозу, яка довго сиділа в нутрі, а коли за неї вчепилася циганка, заноза озвалася диким пекучим болем.

     Мозок ще обдумував ті слова, що напророкувала Вероніка, а ноги ступили до «Співочої діви». Всередині було доволі гамірно і весело: моряки із келихами елю, що пінився і стікав по столі, співали байки про морського диявола і сотню цнотливих дівиць, що він тримав у себе в полоні. За розмовою вони збиралися в дружнє коло і починали грати в карти, роблячи ставки на власну перемогу. Народу зібралося багато: були тут і зовсім молоді юнги, серце яких кликало пуститися берега, а старі, просолені життям і морськими баталіями, капери говорили про минулі пригоди, від яких кров починала стигнути в жилах. Всі вони пили, щоб забути все лихе і згадати все хороше, а ром лився багряною рікою по горлу крізь сміх і сльози, золото дзвеніло, монетка крутилася, то в одну сторону, то в іншу, нагадуючи, що життя доволі примарна штука, і не знати в чию сторону доля повернеться наступного разу, тому то й прийшов час пити і веселитися, доки ще є смак до життя, доки в серці ще палає жага до пригод. Дівиці з пишними буферами у полотняних фартушках ходили з дерев’яним підносом і збирали випиті келихи, а чоловіки не втрачали можливості в цей момент ляснути їх по задниці. Окрім офіціанток вистачало тут спокусливих куртизанок, що виставляли напоказ голі груди, від яких у молодиків прутики піднімалися вгору. Та що там говорити, навіть у старих, просмалених життям, починала текти слинка крізь зогнилі зуби, коли вони бачили перед собою миле чарівне личко і пругкі губки, готові до роботи.

     ― Я чув, що у вас тут самий хороший ром на всьому Дикому Заході, ― Том ляснув монетою по барній стійці.

     ― Нічого не чула про Дикий Захід, але ром у нас чудовий, ― запевнила барменша з повним личком і довгими темними косами, переплетеними зеленою та червоною стрічками. Вона запхала золоту монету в бюстгальтер. ― Скільки вам налити?

     ― Скільки вистачить, ― мовив Рой.

     ― А ти часом не знаєш, де знайти корсара Френсіса, любонька? ― запитав Том.

     ― Часом знаю, ― барменша кивнула головою і показала рукою. ― Ось він сидить посередині перед сценою. І судячи по його вигляду він зараз почне свій дурнуватий виступ.

     Щойно вона це промовила, як Френсіс встав зі свого стільця із стаканом зеленого пійла, в якому плавало щось чорне. Він хитався зі сторони в сторону, а його трикутний капелюх ледь не злетів з голови. Френсіс поправив свої довгі чорні пасма волосся, накрутив вуса і роздвоєну борідку, випив трохи зеленого пійла та озвався:

     ― Любі, джентльмени! Хто ще не знає, мене звати Френсіс Шарк або ще мене кличуть Морською Акулою. Я радий, що ми зібралися разом у цей чудовий день, щоб з насолодою провести час разом. Я радий бачити кожного! І тебе, і тебе, і тебе, і навіть вас, ― Френсіс вказав пальцем на Роя і Тома. ― Вас двох я раніше тут не бачив. А для нових гостей, я з радістю скажу, що збираю екіпаж, щоб відправитися на острів Проклятих. ― Між моряками пройшовся насторожливий шепіт. ― Так, вам не почулося, джентльмени. Я і моя команда відправляємося в море до острова Проклятих, де на нас будуть чекати горе золота, звитяжні пригоди, красиві русалки і ще багато чого цікавого! То ж не баріться, друзі. Я беру до себе і старих і малих, окрім жінок звичайно, бо жінка на кораблі ― то до великого лиха, а ми з вами поважаємо старі традиції. Відправляємось завтра на світанку. Часу залишилось обмаль. Якщо ви сумуєте за смаком пригод, то гайда з нами. Я б на вашому місці не втрачав цієї чудової можливості. Буду чекати на ваші заявки. Хто з нами?

     ― Ми! ― крикнув Том через увесь зал, піднявши руку.

     ― О! Я бачу, що новачки зловили хвилю удачі, ― корсар усміхнувся їм і плеснув у долоні. ― Вони не пошкодують, що відправились зі мною. Хтось ще бажає? Місць повно!

     Залою пронеслася тиша. Корсар стояв мовчки, потираючи позолочені ґудзики на вишуканому камзолі, а його довгі солдатські черевики скрипіли на паркеті. Не довго думаючи, Френсіс допив своє зелене пійло, відригнув і сів на своє звичне місце. Рой і Том підхопили келихи із ромом і приєдналися за його стіл.

     ― Ви звідкіля будете, хлопці? ― корсар усміхнувся новій компанії друзів. ― Давненько не бачив нових обличь.

     ― Ми прийшли з далеких земель, що на сході, ― підхопив розмову Рой.

     ― Зі сходу, за Великою рівниною? ― Френсіс нахмурив густі кущисті брови. ― Кажуть, що в тих землях легко заблукати. Мабуть, ви багато чого бачили на своєму шляху?

     ― Бачили багато, ― Том розгледів мертву чорну голову змії з висолопленим язиком, що плавала у зеленому пійлі. ― А ти бачу теж бувалий моряк, Френсіс? Звідкіля сам будеш?

     ― Сам я теж з далеких земель, про які ви не чули, ― корсар налив ще випивки у стакан.

     ― І все-таки цікаво буде послухати, ― Рой випив рому і відчув пекучий присмак на язику.

     ― Тоді слухайте, ― Френсіс поправив хустинку на м’ясистій шиї. ― Сам я по крові француз, служив у короля Людовика XVI корсаром і мав корсарську грамоту з печаткою, підписану самим королем, ― корсар підняв вказівний палець вгору, підкреслюючи важливість сказаних слів. ― Король давав мені хорошу платню за мої морські плавання. У мене було все: золото, випивка, дівиці, хороша команда, а за мої звитяги на флоті король Людовик навіть натякав, що може зробити мене губернатором міста дальніх островів. Діло лишалося за малим: я мав провернути таємну місію, доручену королем, під час французької кампанії у «Вест-Індії». Сказати, що це за місія, я не маю права, хлопці, ― Френсіс усміхнувся жовтими гнилими зубами з карієсом, ― бо мені прийшлося відтяти вам язики, щоб ви нікому не змогли розпатякати сказане. Але не хвилюйтеся, я лише пожартував. Так-от, я зібрав команду бравих хлопців на борту фрегата «Марія-Антуанетта», названого в честь дружини Людовика XVI. Корабель цей літав, як ластівка! На всіх парусах ми помчали через Атлантичний океан до берегів Вест-Індії. Однак далі пішло все не по плану, а виною був клятий штурман, який каявся, що ми йшли точно по курсу. Ми витратили більше тижня, блукаючи водними просторами, а сухої землі не було видно, хоча вже давно мали бути на місці. Морський диявол вхопи того клятого штурмана! ― Френсіс сплюнув під стіл. ― Ми скинули його за борт, де він кілька годин ще кричав на поміч, молотячи руками по воді, доки зовсім не захлинувся. Штурмана у нас не було, ми збилися з курсу, приходилося шукати шлях до Вест-Індії самим. Зате на один голодний рот стало менше. Я сам прийняв роль штурмана і повернув курс на кілька градусів на норд-вест. Це було погане рішення, за яке я дорого поплатився. Нас зловив мертвий штиль. А ви уявляєте, що коли немає вітру, це смерть для парусного судна? ― Корсар вибалушив очі. ― Припасів залишалося не так багато, і приходилось економити. А потім ще й почалася лихоманка. З команди у двохсот чоловік в живих залишилось менше сотні. На борту не було лікаря, щоб їх допомогти, тому напівдохлих ми скидали у море, щоб зупинити заразу.

     Голод і горе ми запивали ромом, а вітру не було ще кілька днів. Нарешті нам пощастило зрушити з мертвої точки, коли припасів вже майже не лишилось. Витримали ці жорстокі поневіряння самі міцні чолов’яги, а всіх старих давно зморило від голоду чи лихоманки. Нас тоді вже було чоловік п’ятдесят. І що ви думаєте? Шлунки зводило з голоду, немов хтось пропалив діру в животі, а їсти то хотілося. Нам не лишалося нічого кращого, як брати снасті і ловити щурів, що бігали по підвальних приміщеннях. Кок, якого звали Товстий Сем, що на той час нагадував висушену тріску, варив з щурів м’ясну юшку і ділив між тими, кому вдалося вижити. Цього вистачало, щоб не здохнути з голоду. Чи я лише грів себе цими словами?

     Ми, загублені примари океану, довгими днями і ночами блукали в пошуках землі, а надії на спасіння в серці майже не лишилось. Від голоду, світ став наповнений імлистим дурманом, і ми вже самі не знали, хто ми, мертві чи живі приблуди, що гойдалися на хвилях безкінечних вод. І крізь туманне марево наш корабель несподівано натрапив на шматок землі. «Земля! Земля!» ― закричав спостерігач, що сидів на високому шпилі грот-щогли. Ми заметушилися, як знавіснілі оси. Я наказав лоцману спустити якір, щоб не сісти в мілину. Боцман Капшок приготував шляпки, щоб ми добралися до містечка, якого не було на карті. Так «Марія-Антуанетта» прибула в це чудове місце під назвою Грімлок.

     На щастя земля кишіла людьми, за золото ми змогли від’їстись і відіспатись, а гарячі дівчата зігріли нас своїми ніжними тілами. Море кликало нас назад, але ми так і не змогли довідатись у місцевих, як добратися до Вест-Індії. Все, що нам лишалося, ― шукати щастя в цих дивних водах, в яких подейкували живуть русалки. Так і почалось наше нове життя, заповнене безкінечними пригодами.

     ― Це доволі захоплива історія, ― признався Рой, коли Френсіс закінчив свою розповідь.

     ― А як ти дізнався про острів Проклятих? ― Том закінчив пити свій ром. В його голові крутилося від випитого.

     ― Ворона на хвості принесла звістку, що там лежать скарби, які на цілу вічність зроблять тебе молодим і багатим, ― Френсіс загіпнотизовано дивився на голову змії, що плавала в скляній пляшці.

     ― А чому ти так впевнений, що цього разу корабель прийде у вірне місце? ― Рой з цікавістю глипнув на нього.

     ― Ви двоє не вірите мені?! ― капітан стукнув кулаком по столу. ― Ніхто ніколи мені не вірить.

     ― Минулий штурман погано закінчив, ― сказав Том і покрутив пустий стакан.

     ― Цього разу штурманом буду я, ― запевнив Френсіс. ― Я поведу корабель до острова Проклятих.

     ― У тебе є карта, як туди дістатися? ― запитав Рой.

     ― Є, ― корсар видавив із себе хитру посмішку. ― То ви пливете з моєю командою чи ні?

     ― А з чого нам знати, що ти нас не викинеш по дорозі?

     ― Скажу вам чесно, ― Френсіс нахилився вперед, ― мені в команду потрібні хороші гребці, а ви, як я помітив, міцні чолов’яги. Такі б пригодилися.

     ― Ми б могли пригодитися, ― Рой підморгнув капітану.

     ― То що візьмеш нас у плавання? ― запитав Том.

     ― Ще прийдеться доплатити за припаси, ― Френсіс почесав вус. ― Такі правила, хлопці.

     ― Скільки?

     ― П’ять золотих.

     ― Іде, ― Том відрахував з кисету золоті монети.

     ― Відчалюємо завтра з першими променями сонця. Не запізнюється. ― Корсар сховав монети до кишені і усміхнувся. ― Ви мріяли про пригоди, славу і багатство? Ви це отримаєте.

     В кисеті залишилось всього кілька монет, які прийшлося віддати за кімнату, щоб переспати ніч. Коли шкіряний мішечок опустів, вони стали бідними до нитки. Після випитого Том спав без задніх ніг, а Рой все ніяк не міг заснути, прислухаючись до жіночих зойків, що доносилися із сусідньої кімнати. Він приліг на бік і думав над словами Вероніки. Десь посеред ночі йому таки вдалося заснути, хоча спалося тривожно. Рою приснився блідий череп барона Суботи. В його пустих зіницях повзала змія. Вона звивалася, намагаючись вкусити Роя, але ніяк не могла своїм роздвоєним язиком дістатися до нього.

     Прокинувся Рой в холодному поті, коли ніч ще не змінилася на день. Нічне жахіття заблукало в тумані сновидінь і вже майже вивітрилось з голови. Том розплющив очі, як тільки почув, що Рой почав одягатися.

     ― Яка година? ― запитав він сонним голосом.

     ― Небо вже посіріло, сонце ось-ось вилізе. Нам треба поспішати, ― Рой натягнув на діряві шкарпетки на чоботи.

     ― Ми в жодному разі не має пропустити корабель, ― Том прожогом скочив з ліжка.

     На причалі зібралося доволі багато люду. Чоловіки в подертих матросках, сірих бавовняних штанях, з банданами на голові палили люльки, а густий дим линув у сизу синяву ранішнього неба. Серед них було кілька дрібних мускулистих карликів з наголо вибритими головами, які голосно між собою сперечалися.

     ― Чекаєте на капітана Френсіса? ― запитав Том у моряка з довгою бронзовою бородою.

     ― Він має з’явитися з хвилини на хвилину, ― моряк струсив попіл на брудно-жовтий пісок.

     Рой оглянув берег. В цю пору дня море ще не встигло нагрітися, а морські хвилі з пінистими гребнями шумно врізалися у прибережні кам’яні хвилерізи. На мокрому піску валялися дохлі бліді медузи ― жертви чергового прибою. Рой схопив одну за білу м’яку голову. На дотик вона була слизькою, як желе. Медуза сповзла крізь пальці і плюхнулася на пісок. Рой пустив свій погляд трохи далі і подивився на зеленувате прибережне море, яке кишіло водоростями. Біля берега були пришвартовані шлюпки, а на горизонті виднівся силует фрегата з опущеними парусами. З моря йшов насичений солений запах.

     Том прислухався до ридання і завивань, що доносилися з західної частини берега. Він побачив молодих дівчат, одягнутих у білі сутани. Вони схилили свої голови над морем і ридали, а гіркі крокодилячі сльози струмками текли у море. Їх обличчя були наповнені небувалим горем, а від поглядів згаслих очей серце наповнювалося важкою тугою.

     ― Хто це? ― запитав Том у моряків, вказуючи на заплаканих дівчат.

     ― Це Плакальниці, ― пояснив срібнобородий чоловік у пом’ятій жилетці. ― Вони проводять тут цілий день і цілу ніч, проливаючи сльози за своїми загиблими чоловіками, що пішли у морське плавання і не повернулись. Плакальниці вірять, що одного дня духи чоловіків повернуться за ними і заберуть їх у морські пучини. А до тих пір вони будуть наповнювати море Потопельників новими сльозами. Тому моря назавжди залишаться гіркими і солонами, бо відомо, що води всіх світів з’єднані однією ниткою.

     ― А їх душі, сповнені журби і втрати, ніколи не знайдуть покою, ― подумав Том. ― Вони будуть вічність лити сльози, доки ріка часу не зупинить свій потік, бо навіть вічність має властивість стікати до фінального кінця.

     ― Багацько вас тут сьогодні зібралося, ― вперед вийшов капітан, розірвавши роздуми Тома. Він оглянув свій екіпаж, який сумлінно чекав його на березі.

     ― Слава капітану! Слава капітану! ― загомоніли матроси.

     ― Не треба лишній почестей, ― Френсіс відкланявся. ― Займайте пусті шлюпки, «Марія-Антуанетта» вже чекає.

     Рой ступив на дно шлюпки, а Том пішов за ним. Шлюпка загойдалася на морській гладі і ледь не перекинулася. Слідом за хлопцями в шлюпку повсідалося ще з дюжину матросів.

     ― Жвавіше! Жвавіше! ― підганяв капітан, який вибрав для себе найкращий човен. ― Беріться за весла, хто вже встиг зайняти місця.

     Рой, як і Том, не мали жодного поняття, як веслувати, але забули про це нагадати при розмові з Френсісом. Однак його мало цікавили такі подробиці.

     ― Чого не гребете? ― оскалився на них одноокий дід з шершавим обличчям. ― Беріть весла, недоумки.

     ― А як треба гребти? ― Рой глянув на нього з непорозумінням.

     ― Береш і гребеш. ― Дід глянув на нього, як на дурника. ― Чи ти за життя навчився тільки цицьки мнути?

     ― Цей чорномазий теж не вміє гребти, ― низькорослий карлик вишкірився на Тома.

     ― То давайте навчимо їх, хлопці, ― озвався високий здоровань з голим торсом. ― Взялися!

     Том і Рой взяли свої весла.

     ― А тепер вперед-назад, ― командував здоровань. ― Замахнулись і виштовхнули воду. Не забувайте працювати кистями. Швидше, швидше, хлопці! Як штопати волохаті дірки, то вам духу хватає, а тут чого поскисали? Вище ніс, ледацюги.

     Рой веслував, як тільки міг, відчуваючи біль, що підступив до м’язів. Весла намагалися вирватися з рук, а морська вода пручалася його рухам. Тим часом у Тома почало виходити краще, його руки рухалися плавно, в такт воді, немов він все життя пропрацював вправним плавцем. Декілька шлюпок вирвалися перед ними вперед, обганяючи на добрий десяток метрів, хоча вони стартували одними із першими. Том веслував і глядів, як сіре ранкове небо наливається першими багряними променями сонця. Він кинув погляд назад. Берег поволі віддалявся від них, а ще з десяток шлюпок наздоганяли їх, розрізаючи носами пінисті хвилі. На березі виднілися дрібні фігурки матросів, що всідалися у незаповнені шлюпки: вони проспали ранкову зустріч у обіймах куртизанок, а тепер наганяли згаяний час.

     Ранкове сонце освітило фрегат. На носі виднілась вирізьблена фігура королеви. Фарба на ній стерлася від часу. Фрегат мав три щогли: бізань-щоглу, грот-щоглу і фок-щоглу. На грот- щоглі була приготована велика дерев’яна корзина, в якій мав сидіти спостерігач і доповідати, що видно попереду, щоб не пропустити небезпечні гострі скелі чи перші признаки землі. Спостерігачу видавали свисток, телескоп і сигнальний ліхтарик. Про свої спостереження він доповідав штурману або лоцману, які стежили за рухом корабля. Часами обов’язки штурмана міг виконувати і сам капітан, а деколи він міг доручити це першому помічнику.

     Коли шлюпка підпливла ближче можна було розгледіти французький прапор: білий хрест на синьому тлі; під короною на синьому полотні красувалися три жовті лілії. Том пригадав, що такий прапор використовували французькі воєнні кораблі до кінця 18-го століття. Пізніше його замінять на прапор з трьома вертикальними смужками: синю, білу і червону. Також Том здогадався, що корсару Френсісу не судилося дожити до часів Французької революції і застати страту короля Людовика XVI та прихід до влади Наполеона. Йому б прийшлися до душі ідеї нового полководця, просякнуті духом французького романтизму.

     Кисті рук почали нити від веслування, але Рой зціпив зуби і продовжував штовхати шлюпку вперед. Солоне морське повітря висушувало його обличчя. Запах солі прорізав ніздрі. На чолі Тома виступили гарячі крапельки поту. Він задумливо мовчав, дивлячись на величний фрегат «Марія-Антуанетта», а Рой дивився на синьо-зелену гладь, під якою плавали риби і морські коники серед бурих та темно-зелених водоростей. Під низом було щонайменше метрів п’ятнадцять, немов вони зависнули на високій багатоповерхівці і ось-ось могли зірватися у безодню. Від цієї думки у Роя аж дух захоплювало. Він ще ніколи не бачив такої краси, що таїв у собі підводний світ: рибки, мушлі, ракушки, краби і рапани, що прилипнули до каміння, устриці, мідії, вугри ― Рой був зачарований побаченим.

     Шлюпка носом стукнулася об борт фрегата прямо перед канатною дорогою, що вела на палубу. Матроси один за другим почали забиратися на палубу, а мотузка скрипіла під їхніми чоботами. Шлюпку зачепили ланцюгами, і за допомогою лебідки затягли на фрегат. Боцман Капшок, який був відповідальний за використання шлюпок, простежив, щоб жодна шлюпка не лишилася плавати без нагляду, а тому, хто вирішив схалтурити, він виписав відбірних лящів і наказав спускатися вниз, щоб зачепити судно за гаки.

     Коли весь екіпаж зібрався на борту, капітан Френсіс віддав наказ негайно братися за шпиль для підйому якоря. Том і Рой разом із кількома мускулистими матросами взялися за троси, щоб підняти паруси. Капітан вибрав верткого карлика, який вправно лазив по канатах і дав команду зайняти місце спостерігача на високому шпилі грот-щогли. Майстер-зброяр Валеріан спустився по трапу на нижні яруси, щоб перевірити запаси пороху. Він зазирнув в дуло кожної гармати і переконався, що основні запаси зброї в повному порядку.

     Як тільки вітер засвистів крізь білу парусину, фрегат «Марія-Антуанетта» зрушив з місця. Рой побачив, як причал із мініатюрними хатинками перетворюється на дрібну сіру смужку землі, а згодом берег зовсім зник за водними просторами. Море шуміло, а корабель гойдався зі сторони сторону, розрізаючи носом хвилі. Гурт чайок пронісся в синяві неба. Одна з них каменем ринулася вниз, закинула голову в море і дістала звідти смачну рибину, яка ще деякий час борсалася у цупкої дзьобі, доки чайка не ковтнула її.

     Капітан Френсіс роздав кожному матросу свою задачу: найвитриваліших посадили за весла, хтось мав ловити пацюків, щоб ті не погризли снасті, кількох лоцман забрав з собою, щоб стягувати канати, а решта пішли драти мокрими ганчірками палубу. Тому і Рою пощастило менше всіх: їх відправили працювати веслами. Рой і так відчував біль в руках, пальці нагадували дерев’яні прутики, які було важко зігнути, а тут ще й вияснилося, що знову прийшов час братися до нестерпної роботи. Він промовчав, але все його нутро кипіло від люті.

     Через чотири години прийшов перший помічник капітана, високий коренастий чолов’яга у шкіряному дублеті, якого звали П’єр. Він привів із собою заміну. Матросам дозволили півгодини перепочити і поїсти. Рой зустрів очима худого змарнілого кока на прізвисько Товстий Сем у брудній засмальцьованій майці і коротких штанях. Він наливав з однієї глибокої каструлі в залізні миски жовту слизьку масу, яка нагадувала понос, а з другої каструлі шматки жарених свинячих шкірок із густим жирним соком. Після довгої роботи руки в Роя відвалювалися і він ледве вмовив себе взяти в руки ложку. На смак страва була гидотна і прісна, а ще в ній бракувало солі, але вона добре тамувала голод, набиваючи шлунок. І за це вони з Томом заплатили капітану, який збирав гроші на харч, чи потрібно було дякувати коку, королю щурячої юшки, що не вмів як слід готувати? Їм залишилося лише пережити весь цей корабельний жах, за який вони заплатили останнє золото.

     Після обіду Том і Рой пішли вичищати до блиску палубу. Сонце гріло в потилицю, а піт струмками котився за сорочку, що прилипала до спини. Солоний запах води забивав ніздрі і нестерпно хотілося пити, та на щастя кожному видали залізну баклажку з ромом, хоча після випитого рому ще більше пересихало в горлі. Однак бувалі моряки, що проводили все життя в плаваннях вже давно привикли до усіх негараздів. Та чи справді вони вірили, що їм добре заплатять після поїздки? Мабуть, капітан Френсіс брав відповідальність за свій екіпаж і вже зекономив половину отриманого авансу, що розплатитися з кожним. З кожним, хто зможе вибратися живим з острова Проклятих.

     Доки моряки надривали спини, корсар сидів у кают-компанії в оточенні близьких друзів і вивчав карту місцевості. Він вертів у руках астролябію, приміряв кут і градус, дивлячись на шматок потертого пергаменту.

     ― Якщо срані недоумки будуть веслувати у нормальному темпі, то ми при сприятливому вітрові доберемося до острова за якихось п’ять днів, ― прокоментував Френсіс, зробивши помітку на карті.

     ― П’ять днів це для мене ціла вічність, ― бородань Халстар потер штучне око із мертвою скляною зіницею. ― Може скажеш їм, щоб вони гребли швидше?

     ― Хочеш, щоб вони після цього зробили із мене шашлик на багатті? ― Френсіс почесав чуприну. ― Сказати я можу, але тоді кожен із вас сяде за весла.

     ― Мені не охота, ― признався старий у шкіряній куртці. ― Я вже не маю тих молодих сил, і прутень у мене вже давно не стоїть.

     ― Та кому, яке діло до твого прутня, старий недоумок? ― Халстар захихотів. ― Ти б ще розказав, чим среш по ночам.

     ― Досить розмов! ― Френсіс стукнув кулаком. ― Беріться за роботу.

     Капери розбрілися кожен своєю дорогою, лиш би не попадатися на очі капітану. Френсіс закінчив робити розрахунки і піднявся по трапу на палубу. За кермом стояв лоцман Мавері. Його сива павутинка бороди спускалася рідкими пасмами до горла, з якого стирчав гострий кадик. Він палив тютюн, завернутий в листя коки, і глядів у лазурну даль, а руки його тримали кермо. Хвіст бандани ліниво розвівався на вітру. Його тьмяний карий погляд помітив капітана, що сперся об фок-щоглу. Френсіс про щось роздумував, дивлячись у телескоп на море.

     ― Щось видно, капітане? ― поцікавився лоцман.

     ― Нічого цікавого, Мавері, ― Френсіс скрутив телескоп. ― Я прийшов замінити тебе на вахті, а ти можеш піти і поспати кілька годин.

     ― Дуже вам дякую, капітане, ― Мавері відійшов від керма, відкрив люк і сховався на нижніх ярусах.

     Спека потрохи спадала, а Френсіс мовчки стояв і глядів в даль. В цей момент підійшов Рой, який тримав у руках мокру швабру і відро води. Він робив вигляд, що чистить палубу, а самому було цікаво поглядіти на штурвал.

     ― Як погодка, капітане? ― озвався до нього Рой.

     ― Бувало і гірше, ― Френсіс стояв, як статуя, не відводячи голови від курсу. ― Радій, що море спокійно, бо плисти в шторм ― та ще мука.

     ― Бували в морських баталіях?

     ― Приходилось.

     ― А навіщо морякам веслувати, якщо вітер і так несе нас вперед?

     ― Забагато питань задаєш ти, як там тебе… ― Френсіс почесав лоб.

     ― Рой. Рой Бенксі.

     ― Слухай, Бенксі. Я ж коли перший раз тебе зустрів, то зрозумів, що ти не дурень. Якщо веслувати, то швидше дістанемося острова. А вітер завжди може змінити курс.

     Раптом палубою пронісся крик, який доносився з вершини грот-щогли. Капітан зиркнув нагору і побачив карлика, що розмахував руками. Френсіс нашорошив вуха, але не міг розібрати, що той коротун молотить язиком.

     ― Ти чуєш, що він кричить, Рой? Я не можу розібрати, що булькоче той телепень.

     ― Ніяк не чую, капітане, ― Рой знизав плечима.

     ― От, холера ясна, ― пробурчав Френсіс. ― Як тільки відпустиш від себе лоцмана, одразу якась біда визирне, ― капітан повернувся до Роя. ― Стань за мене, я маю дізнатися, що там за лемент. І де ж зараз швендяється П’єр?

     ― А мені точно можна за кермо? ― перепитав Рой.

     ― Це прямий наказ капітана, ― Френсіс гостро глянув на нього. ― Просто тримай його рівно і нічого не чіпай.

     Капітан пішов назустріч карлику, який перебирав короткими пальчиками по канату, спускаючись вниз. Між ними зав’язалася розмова. Тим часом Рой відчув в своїх руках кермо. На якийсь час він керував судном із двомастами людей. Хто б міг повірити, що він дожив до такого? Нарешті капітан повернувся, і Рой передав йому кермо назад.

     ― Що трапилось?

     ― Попереду кораловий риф, ― Френсіс повернув кермо праворуч.

     ― А що таке риф?

     ― Побачиш.

     Кораловими рифами виявились червоні кам’яні відростки, що росли із морського дна. Вони тягнулися на десяток метрів під водою, будуючи неприступну внутрішню імперію. На перший погляд ця конструкція не представляла небезпеки, але запросто могла зробити діру в корпусі корабля. Тому краще було їх оминути. Найбільше Френсіс хвилювався, щоб не сісти в мілину, бо рифи росли саме біля мілини. Як штурман, він не міг прорахувати кожної похибки, тому добре, що спостерігач не дарма протирав свої штани на вершині грот-щогли.

     Як тільки Рой завершив дерти палубу, як його тут же відправили за весла. Він побачив у протилежну ряду Тома, який веслував. Так вони провели час аж до вечора за нудною роботою, доки їх не відправили вечеряти. На цей раз кок порадував команду соленою тріскою, кіркою житнього хліба і овочевою зупою. Після вечері заморені хлопці повлягалися спати у тісні каюти, які тхнули чоловічим потом, брудними шкарпетками і щурячим послідом. Рой спав погано, бо на верхній койці весь час хтось хропів, а його хрип гудінням лунав по каюті.

     Моряків змушували працювати по 16 годин, а на сон вділялося всього 8. На наступний день юнаки почали скиглити і проситися назад додому. Капітан наказав першому помічнику відшмагати батогом кожного, хто буде крутити носом. Якщо ж скигління продовжиться, капітан дав згоду викинути сопливий непотріб за борт на поталу кровожерливим акулам. Доки Рой веслував, то помітив в морі сірі гребні хижаків із гострими зубами. Вони крутилися навколо фрегата, немов очікували на ласу жертву. Раніше він бачив дельфінів тільки на картинці, а тут вони гасали по морським хвилям, вистрибували з моря, а їхні гладкі сіро-блакитні спинки блистіли під сонячними променями.

     Рой не міг передати, як сильно його боліли руки на наступний день. Кожен м’яз віддавав ниючим болем, від якого хотілося дертися на стіну. Від довгого сидіння на пекельному сонці обличчя Роя напухло багряним цвітом і страшенно пекло. Йому хотілося почесати пекучу шкіру, але його руки були зайняті веслами. Під час обіду він помив обличчя водою, але від цього йому не стало краще. Врешті сухе морське повітря висушило шкіру, яка згодом почала лущитися і боліти. Та Рой попри все терпів пекельні муки.

     На вечір примхливий вітер змінив курс. Це страшенно не сподобалося капітану. За його підрахунками, якщо вітер не змінить напрямок, вони могли втратити один день шляху. Провізії залишалось ще вдосталь, однак Френсіс ніяк не планував довгого круїзу. Харчі ще треба було залишити на зворотній шлях.

     На горизонті небо зливалося із морем, і не було видно жодної хмаринки, як раптом Рой неозброєним оком розгледів дрібну крапку землі. Схоже, це був острів. Карлик, що сидів на вершині, теж помітив землю і доповів про це лоцману Мавері, а той в свою чергу капітану. Френсіс був задоволений, що вони підходили до землі. Цей острів був лише однією із контрольних точок на карті. Попереду був ще довгий шлях, але принаймні їхній фрегат не збився із курсу.

     За блідою піщаною смугою острова росли кокосові пальми. Бурхливі хвилі моря врізалися у гострі скелясті шпичаки, що росли в західній частині. Сильний вітер розчісував зелені зарості. Погода розігралася не на жарт. Щойно корабель оминув острів, як на вечірньому небі почали збиратися фіолетові і темно-малинові хмари. Капітан передчував, що вночі може початися шторм.

     Його найгірші сподівання справдились. Вночі по небу прокотився грім. Небо палало електричними нитками блискавок, що розрізали темні похмурі хмари. Буря розігралася, як ненаситна прожерлива каракатиця. Моряків розбудили посеред ночі, щоб спустити паруси. Від бурі і сильних поривів вітрів парусина могла порватися, а з дірками в парусі далеко не попливеш, як говорили бувалі матроси між собою. Рой і Том вчепилися за канати, спускаючи паруси, прив’язані до рей. Решта вовтузилася із снастями. Холодний дощ періщив, як із відра, а бурхливі хвилі з тріском вдарялися об борт, заливаючи палубу морською водою.

     Матроси поховалися в трюм, як перелякані щурі. Капітан Френсіс спостерігав за негодою з круглого вікна ілюмінатора своєї каюти. На палубі залишився лише лоцман Мавері, який тримав штурвал по заданому курсу. Дощ струмками стікав по його обличчю. Він сплюнув жовту слину і прогарчав:

     ― Тисяча Кракенів! О, великий Тритон, чим ми тебе розгнівали, що ти наслав на нас цю біду?

     У відповідь Мавері отримав холодний ляпас морської води. Його очі глипали в слизьку темряву, а чоботи хлюпали по воді. Небо розрізала нова блискавка, освітивши його бородате порепане лице блідим сяйвом. Він ще за свого життя бачив і не таке. Для нього ця негода була лише іграшкою. «Переживемо», ― мовив він до себе, ― «переживемо».

     Рой сидів у каюті, прислухаючись до хриплих завивань вітру і шарудіння води. Ніхто й не думав лягати спати ― моряки пили ром і говорили, розповідаючи п’яними голосами байки про море. Том уважно слухав і записував слова до своєї книги. Ось саме ті уривки, що йому вдалося занотувати:

     Давно це було. Ще за часів морського царя Посейдона, що правив у своєму підводному царстві, коли світ був зеленим і молодим. Всі чули ці історії про байстрюків із зябрами і посинілою шкірою. Казали, що то сам Посейдон вилазив з океану, приймаючи подобу молодого красивого матроса. Він ходжав по рибацьким селищам, шукаючи земних дівчат на одну ніч. Вони й здогадатися не могли, що трахаються із самим Посейдоном. А потім в них народжувалися виродки, ні риба, ні м’ясо. То було щось малютке, худорляве, з посинілими губами і темними мутними зіницями. Жінки обходили їх, як рідних, а коли ті виростали, то покривалися лускою. На сонце малюки майже не виходили, ховаючись у тіні, а ще вони страшенно любили плавати у морі. Деякі діти народжувалися такими кволими, що у них замість ніг були відростки без пальців, які зросталися в один обрубок, що вкривався лускою. Виродки майже не їли, харчувалися переважно сирою рибою. Більшість із них не виживало за земних умов, а матері під покровом ночі ходили в ліс і закопували маленькі трупики, щоб позбутися сорому, про який ніхто не мав дізнатися, бо більше ніхто в житті не захоче трахатися з жінкою, в якої народилося потворне немовля. Були й ті, кому вдалося вижити. Від шести до десяти років у них замість легень починали проростати зябра. Більше вони не могли дихати нормальним повітрям, тому один за другим зникали в товщі води, де Посейдон був радий прийняти своїх загублених байстрюків.

     В народі ходила й інша легенда. Казали, що у Посейдона були красиві дочки-русалки. Одна їхня половина була, як у людей, а друга, як у риби. Вони вміли плавати водами крізь різні світи та реальності. Тих, що заблукали, викидало з прибоєм на берег. Моряки були зачаровані їхньою небувалою вродою, від якої їхній прутень ставав сторчма. Вони користалися моментом, щоб пустити сперму у їхнє лоно. За те, що подарували їм задоволення, моряки відпускали русалок назад у море. Були й такі, що ловили їх у сіті і несли у дім, щоб насолодитися сповна, однак без морської води вони не могли довго прожити. От тоді і пішли слухи про дітей з пласкими риб’ячими головами, з жаб’ячою шкірою і пухирями, недорозвинутими кінцівками та лускою по всьому тілу.

     Моряки, вертаючись з плавань, каялись, що чули чарівні голоси морських сирен, що співали пісень неземним мелодійним голосом. А ще вони мали гострі зуби, якими любили куштувати солодку плоть. Їх волосся було вкрите водоростями, а шкіра холодною на дотик. Вони манили своїми чудовими піснями моряків у морські пучини. Дальша їхня доля була невідомою. Когось зжирали, когось перетворювали на собі подібних, версій було море.

     Розмову перервав П’єр, який зазирнув до каюти:

     ― Годі бити байдики, лайнюхи! Беріть відра, і гайда збирати воду, бо ще трохи і нас затопить.

     Щойно Рой вибрався через люк назовні, як його з ніг до голови облило морською водою. Він послизнувся, а його черевики промокли до нитки. Вода майже досягала колін. Дощ не вщухав, а важкі вологі краплі били по обличчю. Моряки, кожен із своїм відром, черпали воду з палуби і викидали за борт. Кількох матросів відправили відкачувати воду через помпи. Фрегат розхитувало. Молодий юнга не втримався на ногах, і його, бідолаху, знесло у море.

     ― Людина за бортом! ― заволав Рой, а його вигуки тонули в завиванні бурі. ― Треба спустити шлюпку!

     ― Яка, блядь, різниця? ― озвався один із моряків. ― Головне, щоб нас не знесло. А того юнця вже забрало море.

     Рой глядів, як безпомічний юнга борсається серед бурхливої темної води. Він намагався дотягнутися до рятівного канату, що скинув йому Рой, але всі його старання були марними ― хвилі відкидали його подалі від фрегату. Того юнця забрало море. Жертвою стихії був не він один: ще кількох моряків знесло вниз під сильними поривами вітру. Ті, хто був спритніший, схопилися за линви, коли корабель розхитало, як іграшку. Під час потужного поштовху Том ледь не злетів у повітря, боляче вдарившись об щоглу.

     Корабель перехилило в інший бік. Том відчув, як його зносить вниз. Він спробував вхопитися за щоглу, але його руки були занадто слизькі. Серце гупнуло в чоботи, коли вітер змів його за борт фрегата. Права нога зашпорталася у снастях, а тіло повисло над безоднею. Том пробував вибратися назад на палубу, однак фізично не міг дотягнутися руками за край борта. Фрегат накренився, стукнувши його по голові. Перед очима пробігли яскраві зірочки, а в зубах застряг солоний смак крові.

     Побачивши, що його друг ось-ось впаде, Рой кинувся до нього. Чоботи хлюпали у брудній стоячій воді, а дощ крижаними каплями впивався в лице. Якихось кілька метрів відділяло їх один від одного. Хвиля вдарилася об фрегат, збивши Роя з ніг. Солена вода залетіла у рот, вуха і ніздрі. Коли судно вирівнялось, Рой зміг стати на ноги. Він протер очі від води і побачив, як Том тримається з останніх сил руками за снасті, зависнувши над морем.

     ― Я вже йду, Том! ― крикнув Рой і захлюпав чоботами вперед.

     Пальці Тома сповзали вниз. Лютий вітер намагався скинути його, але Том продовжував пручатися, як міг. Врешті його пальці зісковзнули по борту. У Тома перехопило подих, а серце валялося на кінчиках ніг. Внизу чекало крижане провалля.

     В останню мить Рой вхопив його за руку. Від важкого тягаря його ледь не перекинуло за борт разом з Томом. Рой усім тілом потяг його на себе, відчуваючи холодні мокрі пальці. Тому вдалося схопитися вільною рукою за борт.

     ― Ледве спасся, ― прохрипів Том. Він важко дихав, а в голові паморочилось.

     ― Краще триматись за канати, щоб не злетіти вниз, ― Рой почовгав по воді, шукаючи залізне відро.

     Лоцман вчепився за штурвал міцними руками, намагаючись вирівняти корабель. На допомогу йому прийшов капітан, злий, як щука. Разом вони маневрували по скаженим хвилям, стараючись тримати рівновагу.

     Боротьба з стихією тривала до самого ранку, доки буря не вщухла. Скажений вітер притих. Хлопці, як зомбі, ходили по кораблю і збирали відрами воду, що накопилася під час негоди. На землі валялися щепки мокрого дерева і обломок зламаної реї з подраним парусом. Фок-щогла була сильно пошкоджена, а дерев’яну статую Марії-Антуанетти знесло в море. На щастя, грот-щогла і бізань-щогла залишились цілими і неушкодженими.

     Капітан Френсіс віддав наказ підняти паруса. Він сподівався, що вони не сильно збилися з курсу під час негоди. Коли на палубі не залишилось води, втомлені моряки полягали спати. Френсіс залишився керувати судном, доки його втомлена команда спала. Він дістав баклажку рому і видудлив її до дна.

     Підняли матросів в обід, коли гаряче сонце розпалило синяву неба. Після нічної пригоди палуба вкрилася грубою кіркою солі, яку прийшлося віддирати від дерева. Рой був радий взятися за це заняття, чим знову братися за весла. Тому доручили чистити гармати під керівництвом майстра-зброяра. Валеріан спостерігав, щоб його помічники нічого не зламали, бо за зброю він відповідав головою.

     Коли хлопці закінчили прибирання, кок закликав усіх до поживного обіду. Морякам роздали кашу, м’ясну підливку і окраєць житнього хліба, який був твердий, як камінь. З їжею вибирати не приходилось. Рой був голодний, як тигр, який готовий загризти лань, і хоча прісна каша не змогла вгамувати його апетит, після обіду він став почувати себе краще. Його знову посадили за весла. Так минув ще один проклятий день на цьому судні.

     Наступного дня на горизонті з’явився ще один острів. Цей шматок землі нагадував груду поламаного каміння, а скелі гострими шпичаками вилазили з води. Карлик протрубив у мідний ріжок. Капітан, що вивчав карту в кают-компанії, спустився по трапу на палубу, почувши сигнал спостерігача. Він зробив свої розрахунки і виявив, що фрегат відхилився всього на кілька градусів від заданого курсу. Френсіс віддав наказ лоцману триматися напрямку сауз-вест, а під вечір повернути на сауз-іст-іст.

     Море втихомирилось, немов лихо причаїлося в глибокій темній почині. Під вечір Том побачив, як дельфіни вистрибують з води, граючись під малиновими променями сонця, що поволі котилося на захід. Цей день минув без пригод, але наступний не вселяв довіри.

     Рой збився з ліку, скільки вони вже мандрують безкрайніми водами. Вивітрена просолена шкіра на його обличчі почала загоюватися. Від постійного сонячного опромінення він тепер почав нагадувати загорілого туземця чи аборигена. Том не приховував своєї усмішки, коли помітив, що Рой сильно засмагнув.

     ― Чого ти смієшся? ― питав Рой.

     ― Це все через хороший настрій, ― хихотів Том.

     Шторм залишився химерним спогадом у їхній пам’яті. Вони пливли, і пливли, і пливли… Рою здавалося, що це ніколи не закінчиться. Том звик до хитавиці, хоча в перші дні його трохи нудило. Капітан заявив, що плити залишилось від сили два дні, тримаючись оптимістичних прогнозів.

     Всі переполошилися, коли побачили на морському плесі гігантську чорну пляму. Рой протиснувся між моряками, щоб теж поглядіти на дивне чудо. Хтось заволав, що це Кракен виліз із глибин дна, щоб помститися, за те, що вони зухвало забралися у його володіння.

     Чорна пляма росла, наповнюючись густою масою, доки не розірвала гладке плесо моря тисячами бризок. Стовп фонтану бризнув у небо. З води виліз гігантський кит із білим пузом. Він зробив сальто і приземлився на воду із гучним плескотом. «Бум!» Моряки гляділи, як кит поплив у їхню сторону, молотячи чорним хвостом по воді. Найбільше вони злякалися, що гігантська риба може перекинути їхнє судно догори дном, але, слава морським богам, цього не трапилось. Кит пірнув під воду і зник. Більше моряки його не бачили.

     ― Кита ніколи не бачили, бездарі? ― загорланив П’єр. ― Нумо за роботу. Жвавіше беріть за весла.

     Моряки порозходилися, зрозумівши, що вистава закінчились. Рой прокляв весла, за які йому знову прийшлося взятися. Його кисті нили від нестерпного болю, пальці вкрилися мозолями, а рук він взагалі не відчував. Том підбадьорював його, що плисти лишилось ще короткий відрізок часу, але Рой пригадував йому, що так він казав і вчора, і позавчора, і кілька днів назад, однак морю не було кінця-краю.

     Нова надія зблиснула наступного дня. Спостерігач в другій половині дня побачив сіро-зелену пляму, що насувалася на них зі сходу. Він затрубив у ріг, давши сигнал капітану. Френсіс примчався так швидко, як тільки міг.

     ― Що там? ― він взяв свою підзорну трубу і припав правим оком до неї.

     На горизонті виднівся острів. Капітан оскаженів від задоволення, бо за його розрахунками це був саме той острів, на який вони так довго чекали. Острів Проклятих. Острів забутих богів і древніх легенд. Острів, що таїв в собі загадки і безцінні скарби загиблих піратів та флібустьєрів.

     ― Курс до землі, ― наказав Френсіс, ховаючи підзорну трубу. Він знайшов боцмана, що валявся на гамаку. ― Ми підходимо до острова Проклятих. Треба перевірити шлюпки на справність, бо після негоди в них могли завестися діри.

     ― Що вже підпливаємо? ― Капшок розтулив очі. Він встав і почав чесати правий бік. ― Тоді за діло.

     Моряки пустили між собою слух, що скоро їхнє судно буде на місці. На вустах Роя і Тома зависла переможна усмішка. Так, вони дочекалися цього тріумфу! Потайки між собою вони почали планувати, як відділитися від основної групи, щоб знайти карту. Однак Том в своїй книзі не знайшов жодної підказки, де саме вона знаходиться, а острів виявився чималенький: чим ближче фрегат підпливав, тим більшою ставала земля.

     На горизонті виріс пальмовий ліс в оточенні щербатих скель, а на сході виднілись гори, вкриті зеленню. Корабель обійшов острів з заходу, де починалася блакитна лагуна, що врізалася в золотий берег. Фрегат помітив перед собою корму ще одного корабля зі спущеними парусами.

     ― Невже це судно барона Суботи? ― майнуло в Роя у голові.

     ― Прокляті пірати нас обігнали, ― пробурчав капітан Френсіс, помітивши чорний прапор з білими кістками. На голові череп носив темний циліндр.

     ­― Це не пірати, це барон Субота, ― прошепотів Том.

     На сусідньому судні не було жодного руху, немов все живе на ньому вимерло. Швидше за все екіпаж вже висадився на острів. Капітан почав підганяти свою команду. Він наказав взяти з собою шаблі і зарядити пістолі, бо попереду чекав важкий кривавий бій. Френсіс навіть і не мріяв, що скарби дістануться йому без боя. Боцман тим часом приготував шлюпки. Моряки сідали у шлюпки, які спускали лебідкою вниз. Рой відчув запах морських водоростей і гнилої риби, щойно їхній човник спустили на море. Попереду лишалось переплисти лагуну, щоб дістатися сухої землі.

     Матроси помітили райдужні хвости, що вигравали всіма барвами веселки під променями гарячого сонця. Хтось наполягав, що це дивний вид дельфінів, однак в лагуні показалися дівочі голови і всі в один голос загукали: «Русалки! Русалки!» Морські дівиці привітно усміхалися здаля і махали руками. Моряки почували себе дуже щасливими і махали їм у відповідь. Натомість Рою вони не вселяли жодної довіри.

     Райдужні хвости поплили в їхню сторону, а луска іскрилася вогниками із химерної казки. Ніхто не міг повірити, що ці русалки справжні, доки вони не заспівали дивними голосами, від яких вуха починали лящати від насолоди:

     Милий славний морячок

     Хто спіймався на гачок?

     Моє серденько тріпоче

     Лоскотати тебе хоче

     В дивних водах зустрічаєш ти мене

     Я пливу, кохання моє

     Ласкавий голос русалок заколисував. Їх спів був, як солодкий нектар, що лип до вух. Рой розглядів у воді їхні випуклі груди. На місці голих пипок росли перламутри. У мокрому розпатланому волоссі дівиць застрягли водорості і мокра кора. Їх шкіра мала світло-синій відтінок, а губи налилися холодним фіалковим цвітом. В мутних зіницях ховалася темна морська безодня, з якої вони прийшли у цей світ.

     Кілька русалок підпливло до першої шлюпки. Вони схопилися руками за край. Матроси пороззявляли роти, дивлячись то на бездонні очі, то на перламутрові пипки грудей. Їх волосся полізло дибки від незбагненої вроди, що постала перед ними.

     ― Ти мій милий морячок? ― запитала морська красуня з каштановим волоссям. Вона без перестанку кліпала довгими віями, з яких скрапувала вода.

     ― Це ти мені? ― юнак почервонів і відчув, як його пеніс піднімається в штанях.

     ― А кому ж? ― русалка не зводила з нього погляду і повторила «Ти мій милий морячок?»

     ― Я твій милий морячок, ― відповів юнак, заворожений дивною красою морського створіння.

     ― Ти спіймався на гачок, ― з пащі русалки визирнули гострі зуби-ігли. Вона впилася в шкіру юнака, роздираючи руками сорочку, і потягла за собою в воду. Ноги малого борсалися, доки не зникли під водою. На блакитному плесі розповзлася багряна пляма.

     ― Це не русалки! ― заверещали матроси. ― Це хижі сирени! Бийте їх, хлопці!

     Половина матросів вже не розбирали, що коїться навколо, бо були заколисані магічним співом. Сирени перевертали шлюпки і забирали в морські пучини своїх зачарованих чоловіків. Мабуть, одних з’їдять живцем, а других використають для статевих утіх, щоб виростити нове поріддя, а потім теж з’їдять. Така була нещаслива участь кожного потопельника, що опинився у кровожерливих руках сирен, що вміли чудово присипляти увагу своєї здобичі.

     Рой одразу втямив, що коїться, коли сирени почали напади на шлюпки. Він взяв до рук весло і з усієї сили вгатив дівчині по голові, що вилізла перед ним з води. Від удару шматок деревини застряг у проламаному черепі, її мізки перетворились на криваву кашу, а випуклі риб’ячі очі повилазили з орбіт. Сестри вирвалися з води, намагаючись вкусити гострими зубами Роя за горла. Том схопив до рук пістоль і зробив дві влучні дірки у черепи. Мертві трупи сирен спливли верх животом.

     До берега залишалося ще кілька сотень метрів, а зграя кровожерливих дівиць продовжувала свій наступ. Сирени закричали так, що у деяких чоловіків аж полопалися вуха до крові. Крізь криваві цівочки повилазив мозок. Матроси з перевернутих шлюпок намагалися врятуватися, гребучи руками до берега, проте сирени, немов піраньї, швидко наздоганяли їх, впиваючись зубами у солодку плоть. Вони ламали руками шлюпки, витягували звідти чоловіків і забирали їх у глибокі води. Люди кричали, пручалися, відчуваючи холодний дотик рук, доки море Потопельників не поглинуло їх.

     Том і Рой взяли весла в руки і прокладали шлях до сухої землі. Позаду їх наздоганяла шлюпка капітана Френсіса, який відчайдушно бився з морськими тварюками. В повітрі витав запах пороху і крові. Блакитна лагуна налилася багряними відтінками. Шматки плоті і дерева валялися на воді. Гострі шаблі різали дівицям голови, і деякі з них вже почали відпливати у морські води, зазнавши ганебної поразки. Їх чари були недовговічними і почали розсіюватися, а задурманені голови матросів приходити в себе. Ще кілька відчайдушних сирен спробували перевернути шлюпку, однак отримали кулю між очі. Жмуття довгого волосся, відірвані голови, риб’яча луска, обрубки хвостів, зябри, з під яких вилазили синьо-фіолетовими ковбасками кишки, валялися серед кривавого місива.

     Шлюпки сформувались у щільну флотилію і розбити їх було непростою задачею. Вони пливли кривавою лагуною, підходячи до берега. Деяких моряків, що безпомічно борсалися в воді, вдалося затягнути у рятівні човни. Сирени відступили, рятуючи поранених сестер. Битву остаточно було програно, але жертв серед моряків було більше, чим серед сирен. Як полегшено зітхнули матроси, коли відчули під ногами сухий пісок. Не можливо словами описати це відчуття.

     ― Кляті діти Тритона! ― корсар Френсіс змочив криваву шаблю у прозорій воді. ― Я завжди ненавидів русалок. Пісок хрустів під його ногами.

     ― То були сирени, сер, ― поправив його П’єр, який виглядав не найкраще.

     ― Русалки, сирени… Яка нахер різниця, П’єр? ― капітан поправив трикутну шляпу. ― Головне, що ми вижили. Скільки залишилось в живих?

     ― Близько сотні, ― доклав П’єр.

     ― Половина, ― Френсіс зітхнув. ― Половина бравих хлопців пішла до дна. Морський диявол! Кракен їх забери, цих клятих русалок! Робим невеликий привал і рушаємо далі.

     ― Ти як? ― запитав Том Роя. Він ще сам не відійшов після морської баталії.

     ― Нічого, ― Рой присів на гарячий пісок. ― А ти?

     ― Я перелякався до смерті, ― признався Том. ― Думав, що та морська лярва затягне мене на дно.

     ― Добре, що все обійшлося, ― промовив Рой. ― Треба рішити, як поступити далі.

     ― Краще йти в команді, ― прошепотів Том. ― Хто зна, що ще за лихо ховається на острові Проклятих.

     ― А чому його називають островом Проклятих? ― поцікавився Рой.

     ― В книзі чатуранґа немає чіткого пояснення, чому цей острів так називається, ― сказав Том. ― Однак там пояснюється, що це лихе місце, на якому правили Старі Боги, а тепер їх імена назавжди забуті. Жреці будували храми для Старих Богів.

     Матроси перед походом напилися, як слід, ромом, проводжаючи сумними поглядами товаришів, що затонули в морі. Та чи не тому це місце називається морем Потопельників? Десь глибоко на морському дні причаїлися морські потвори, що чекали свого часу. Їх існування було оповите старими легендами і казками, однак спитайте себе, а звідки беруть початок усі легенди і казки? Старий світ ховався у товщі води, доки новий світ покоряв земельні простори. А казка залишиться казкою, доки з морського дна не з’явиться райдужний хвіст з химерними вогнями.

     Пляж був вкритий дрібними мушлями і ракушками, розкиданими на золотому піску. Вітер розчісував пальмам коси, а під ними валялися кокоси. Поряд росла ананасова роща, а банани зеленими гронами звисали з дерев. Капітан звернув увагу на свіжі людські сліди на піску ― пірати недавно зійшли на берег і прямували в нетрі острова.

     В тіні дерев панувала приємна прохолода. Десь неподалік журчав струмок. Вода виявилась прісною, тому моряки наповнили свої баклажки. Серед хащів ховалися лемури. Вони перестрибували із дерева на дерева, а темно-сірі шубки рябіли в густій зелені тропічного лісу. Екіпаж переслідувала зграя макак із світло-коричневою шерстю. Вони чіплялися хвостами за гілки, перекручувались на ліанах, гукаючи незваних гостей диким тваринним лементом.

     Вперед вів прорубаний шлях, який залишили по собі пірати. Обламані вітки, листя папороті, шматки кори валялися на землі. На ґрунті були чіткі вм’ятини від чобіт. Дорога губилася перед нагромадженням скелястих порід. Френсіс першим забрався на кам’яні уламки, а за ним почали підніматися решта. Уступи були слизькими, а внизу валялося гостре каміння. З кожним рухом крихка скеля обвалювалася вниз. Підніматися приходилось дуже обережно, щоб ненароком не скотитися, розпоровши собі живіт.

     Забравшись нагору, команда йшла ще десь півгодини. Людські сліди вели через дрібний лісок. Серед потовченої трави залишились перегорілі рештки розпаленої ватри. В повітрі тхнуло людським духом і гноєм. За ними вчувався запах диму і горілого дерева. Поруч присів мангуст з рудою шубкою, який харчувався плоттю мертвої кобри. Тваринка сполохалася, побачивши людей, і кинулася в хащі. Мангуст причаївся в темряві, дивлячись злісними чорними ґудзиками, як екіпаж зупинився серед розкиданого попелу.

     ― Вони щойно були тут, ― Френсіс помацав попіл. Тліючий жар ще жив у поліні.

     ― Кляті пірати зовсім близько, ― П’єр почесав ніс. ― Треба послати розвідників вперед.

     ― Ми з Роєм можемо піти, ― озвався Том, піднявши руку.

     ― Ви двоє? ― капітан неохоче глянув на них. ― Чого б це?

     ― А чому ні? ― підтримав свого друга Рой. ― Ми сильні і прудкі.

     ― Нехай йдуть, якщо так сильно бажають, ― заголосили матроси. Просолені життям, вони знали, що краще триматися купи.

     ― Тоді, гаразд, ― Френсіс махнув рукою. ― Ступайте вперед. Ми будемо доганяти вас. Якщо побачите щось підозріле, вертайтеся назад і докладіть мені.

     Том і Рой прорвалися крізь колючки і ступили у темні тропічні хащі, куди майже не досягало сонце, заховане за могутніми кронами. Повітря тримало в собі теплу вологу, що парила в лице. Над їх головами пролетіло какаду і зникло у верховітті.

     ― Як думаєш, добре, що ми відірвалися, чи треба було залишатися в групі? ― запитав Том, прислухаючись до звуків природи.

     ― Ми дісталися поставленої цілі і можемо йти своєю дорогою, ― сказав Рой.

     ― Я думаю, що наступна підказка має бути десь серед загублених руїн, ― припустив Том. Він полистав книгу з пожовклими сторінками. ― Здається, я все-таки знайшов підказку: шукайте відповідь серед каменів на острові Проклятих.

     ― Цілком можливо, що нам треба знайти храми Старих Богів, яким поклонялися древні жреці, ― здогадався Рой. ― Вони мали відати, де знайти ключ від Каркози.

     ― Казанок у тебе варить, ― погодився Том. ― Треба поспішити, доки люди барона Суботи не дісталися до карти першими.

     Роя перехопило дивне відчуття. Він відчував присутність Есме, немов вона зачаїлась десь поблизу. Однак чим ближче Рой підходив до можливого місця її перебування, тим дальше вона віддалялася від нього. Це неможливо. Есме, де ти сонечко? Відгукнися. В тумані пекучих роздумів згадалися слова циганки: «Есме і далеко, і близько.» Але цього не повинно бути.

     ― Ключ зовсім поряд, я відчуваю його, ― запевнив Рой. Його нутро прокинулось і запалало несамовитим вогнем.

     ― Веди нас, куди підказує тобі серце, ― Том глянув з надією на нього. ― Ти приведеш нас до Каркози.

     Рой побіг вперед, а Том кинувся за ним. Зелене листя і гілки дерев миготіли перед очима. Рой відчував, що його душа була зв’язана з Есме невидимою ниткою, яка вела його у потрібне місце. Дух в грудях перехопило, і зовсім не через біг. Так близько Рой ще не був, аби зустрітись зі своєю дочкою. Думки в голові перемішалися у сплутаний вузол.

     Дорога обривалася перед канатною дорогою, що вела на другий кінець провалля. Внизу бушував нестримний потік води. Рой став на першу дерев’яну дощечку, тримаючись руками за хиткий канат, і подивився вниз. Краще б він цього не робив. Внизу провалля стриміли гострі ікла шпичастих базальтових порід. Від висоти в очах Роя пробігли темні бісики.

     Щось нове пробилося у його свідомість. Це було осяяння. Забуті спогади винирнули в голові. Він був більшою частиною механізму, ніж міг собі уявити. Острів неспроста кликав їх. Острів Проклятих. Вони повернулися, щоб завершити цикл.

     ― Ти впевнений, що нам саме туди? ― Том розвіяв чорну імлу в голові Роя.

     ― Так, ― Рой відвів погляд від провалля. У очах проясніло. ― Я відчуваю, що Есме зовсім близько. Дивно. Дуже дивно.

     ― Що таке? ― Том глянув у його спітніле обличчя. ― Що ти відчуваєш?

     ― Раніше я хотів знайти свою загублену дитину, а тепер усе змінилося, ― голос Роя тремтів, а погляд притупився. ― Щось жило в мені, і прокинулося тут, на цьому острові. Скажи мені, хто такі Прокляті?

     ― Ти мене лякаєш, Рой, ― Том схопив Роя за плече. ― Краще тобі не стояти на краю провалля.

     ― Ні, краще тобі мене не чіпати, ― Рой смикнув плечем. Дошка під ногами заскрипіла, а канати гойднулися хвилькою. ― Перемотай час назад.

     ― Замок з портретами? Смертельне шосе?

     ― Ні, далі, ще далі, набагато далі. Ми ж неспроста потрапили на цей острів?

     ― Неспроста, ― погодився Том.

     ― Пригадай, душам після смерті не можна подорожувати крізь світи.

     ― Ні, не можна, ― філософ задумався.

     ― А знаєш чому ми можемо?

     ― Чому? Що штовхає нас вперед?

     ― Бо ми і є Прокляті, замкнуті у вічному циклу. Душі, що не найшли упокій. Тому ми і бродимо у пошуках Каркози.

     ― Ці світи ― лише символи, через які ми проходимо, щоб добути знання, як відкрити Каркозу, ― сказав філософ. ― То чому ми Прокляті?

     ― Краще скажи, чому ми потрапили на острів? Чому мертвий корсар, який вважає себе і свою команду живою, привів нас сюди? Чому він вирішив відпливати саме тоді, коли з’явились ми?

     ― Знамення, ― припустив Том.

     ― Жовте таксі, то все жовте таксі, ― зірвалось в його голові.

     ― Отож бо знамення, ― повторив Рой. ― По волі Старих Ббогів Прокляті повернулись назад на острів.

     ― Куди ж відправились душі Проклятих, яких пожерли сирени? ― Том відчув неприємний запах гниття.

     ― Можливо, що вони не були Проклятими, тому не змогли потрапити на острів, ― наполіг Рой.

     ― Хіба Прокляті можуть відкрити Каркозу?

     ― Вони повинні відкрити Каркозу, щоб зняти прокляття, ― запевнив Рой.

     Той, хто спав, прокинеться.

     ― І ти кажеш, що до тебе прийшло осяяння? ― Том все ще не вірив слова Роя. Він не міг прийняти той факт, що був одним із Проклятих.

     ― Ти не віриш мені, ― прочитав Рой у його думках. ― Доки є острів, доти будуть Прокляті. Бути Проклятим це вибір, що зробив кожен із нас. Прокляття породжене нашими власними людськими бажаннями.

     ― Ми могли б відмовитись від власних бажань, щоб не бути Проклятими.

     ― Однак жага штовхає нас вперед.

     Рой згадав старий сон.

     ― Ми ходили кільцями Натхари…

     ― …де червоний пес спить під місячним килимом, ― продовжив Том, ― а…

     ― …чорний півень співав про втрачені двері, ― закінчив Рой.

     ― Я згадав, ― Том засяяв. ― Ми вже відкривали їх у Відьминому Лісі.

     ― А потім?

     ― Що потім?

     ― Потім ми їх відчинили, а далі що?

      Той, хто спав, прокинеться.

     ― Про що ти? Я втратив нитку розмови, ― Том втупився у переполоханого Роя.

     ― Я не знаю, ― Рой знову окинув поглядом провалля, намагаючись згадати, про що вони говорили. ― Есме стала в цьому світі чимось більшим, чимось значнішим, ― новий вогонь зажеврів в нутрі. ― Есме ― це і є ключ до Каркози.

     ― Ключ це лише символ, ― поправив Том. ― Кожен символ ― це ключ до Каркози.

     ― Ті душі, що залишились в Дарканджелесі, теж можуть бути Проклятими?

     ― Це не Прокляті, а Мертві душі, поглинуті людськими бажаннями, ― Том зітхнув. ― Їх вже не врятуєш.

     ― Вовки, ― пробурмотів Рой. ― Вони вовки у кролячій шкурі.

     Коли стоїш на краю провалля, з одної сторони стоїть смерть, а з другої життя. Між ними знаходиться третє ― те, що відділяє життя від смерті. Те третє вибирає між життям і смертю, стоячи на краю провалля. Рой стояв і глядів, як бурхливий потік б’ється об скелі. В провалі він помітив шматок деревини із облізлою білою фарбою. Мідна ручка манила, щоб її відчинили. Та щойно Рой відвів погляд, як зовсім забув про втрачені двері. Чорний півень співав про втрачені двері.

     ― Ти впевнений, що нам саме туди? ― запитав Том.

     ― Ти вже це питав, ― Рой відчув, як дерев’яні дошки прогинаються під його ногами.

     ― Прийшов час вирішувати.

     ― Я маю знайти Есме.

     Рой пішов вперед, тримаючись руками за канати. Холодний потік повітря підганяв його в плечі. Гнилі дошки хрустіли під ногами. Рой робив повільні кроки, а міст скреготів під ним. Обережно, крок за кроком, він пробирався вперед. Він дійшов вже до середину мосту, як раптом його нога оступилася, втрапивши у діру між дошками. П’яний міст заходив ходуном. Нога повисла у порожнечі.

     ― Не роби різких рухів! ― гукнув Том, який спостерігав за ним з твердої землі.

     Рой спробував піднятися. Гнила дошка відвалилася від канату і зірвалася вниз. Роздався тихий плескіт. Цей міст скоро не витримає ваги. Повертатися назад було пізно. Рой вирвав ногу з безодні і якимось дивом втримався на мості. Мотузки під ним задрижали. Він просунувся ще на кілька кроків вперед. Ще дві дошки відвалилось і впало у провалля. Канат рипів, як навіжений. Здавалося, що ще трохи і він обірветься.

     ― Я зараз звалюся! ― струмок поту покотився по лівій щоці Роя.

     ― Не втрачай надії, ти майже дійшов до протилежного краю, ― голос Тома тонув у звуках бурхливої річки.

     Рой просунувся на три четверті. Мотузка різала руки до крові, а він продовжував йти. Міст нагадував щелепу з вирваними зубами. Його ноги пересувалися небезпечною пащекою, яка в несподіваний момент розтулиться і забере його в провалля. Рой уявив, як його кістки ламаються об каміння, а шпичаки протикають плоть. Краще було про це не думати.

     Вітер сичав у вуха, а Роя відділяло всього кілька кроків до твердої землі. Він вже не розбирав слова Тома, який невпинно щось викрикував. Оступитись стало б смертельною помилкою. Рой ризикнув і стрибнув. Його ноги перелетіли гнилі дошки і приземлилися у багнюку, а коліна послизнулись на вогкій траві. Він нарешті дістався іншої сторони.

     Том стояв з другого боку і чекав. Міст не вселяв надії. Після Роя йти по ньому було вдвічі небезпечніше. Рой завмер, дивлячись, як Том вагається ступати на міст чи ні. Кожен крок міг стати смертельним. Том подумав і прийняв рішення. Він дістав свій вірний меч і сконцентрувався на його силі. Аніма засвітилась срібним місячним сяйвом. Том з’єднався в одне ціле зі своїм мечем і перетворився на місячного вовка із густою шерстю, яка пускала павутини світла в різні боки. Тепер філософ нагадував яскраву нічну зірку, що жевріла при світлі дня.

     ― Він хоче перестрибнути провалля, ― здогадався Рой.

     Вовк ступив на кілька кроків назад і потягнувся задніми лапами, вигнувши спину дугою. Том розминав тіло перед стрибком. Він загарчав, вискаливши жовті зуби. Стрибок віри зробити було не просто: Том мав прийняти свою сутність Проклятого, щоб перестрибнути міст. Така була воля острова. Він би хотів відмовитись від своїх бажань, але зараз зробити це було не просто. Не тоді, коли ключ лежав десь зовсім поряд. Прокляті не просто так приходять на острів, їх кличе доля. На іншому краю провалля чекало прийняття. Прийняття самого себе.

     Том відштовхнувся від краю провалля і зробив гігантський стрибок вперед. Він Проклятий власними бажаннями, як Ікар, що підлетів занадто високо до розпаленого сонця, коли було ще занадто рано узріти верховну мудрість, осліплений жагою до знань.

     Вовк завис над проваллям, і час зупинився. Він глянув униз і побачив втрачені двері. Клямка відчинилася і звідти визирнула рука із покрученими пальцями. Із чорної шпарини повіяло космічним холодком. За дверима щось шкреблося і намагалося вилізти, і звідти долинали звуки джазового саксофону. Хтось розбив келих, музика перестала грати. Покручені пальці показали спочатку три, потім один, і ще раз три. Тоді рука сховалася і втрачені двері зачинились. Вони зникли у потоці води. Час пішов своїм ходом.

     Том летів крізь провалля, а в його голові копошилися числа: три, один три. Три, один, три. Три, один, три. З пам’яті стерлись втрачені двері, залишившись м’яким намулом на нижніх ярусах підсвідомості, але про цифри він пам’ятав, немов це було найважливіші числа в його житті. Вовк відчув, як плавно летить вниз. Він удало приземлився на землю, ввігнавши пазурі у теплий ґрунт.

     ― У тебе вийшло, ― Рой провів рукою по його гладкій місячній шерсті.

     Вовк принюхався. Він гострим нюхом вловив людський запах. Попереду хтось на них чекав.

     ― Ти щось відчуваєш, Том?

     Вовк кивнув.

     ― Я теж. Ходімо глянемо.

     Серце Роя палало диким вогнем. Він відчував усім своїм нутром, що Есме досить близько. Вовк загарчав, відчуваючи погану енергію, але Рой не звернув на нього уваги, ринувшись вперед. Він біг через хащі тропіків, його штани дерлися об реп’яхи і колючки, а вовк носом чув, що людський дух вже зовсім поряд. В зарослях вони помітили рух.

     ― Есме? ― вирвалося у Роя.

     В кущах хтось сидів. Рой кинувся вперед. Його серце від хвилювання тріпотіло. Несподівано в повітрі щось свиснуло. Рой відчув, як його різко смикнуло за чобіт, вириваючи землю з-під ніг. Світ перед очима закрутився. Його перевернуло догори ногами, підвісивши за дерево. Вовк, відчувши небезпеку, стрибнув у хащі.

     ― Так, так, ― озвався знайомий жіночий голос. З нетрів вийшов жіночий силует.

     ― Це ти, бісова лярва, ― обличчя Роя побуряковіло. Він розгледів перевернуту постать Елайзи.

     ― Давненько ми з тобою не бачились, Рой, ― вона стиснула вуста так, що вони побліднули. ― Ти попався, солоденький кролику. А куди подівся твій дружок?

     З хащів вискочив оскаженілий вовк. Його шерсть стала дибки, а очі блищали місячним полум’ям. Він не зводив дикого погляду з Елайзи, приготувавшись в будь-який момент скочити на неї. Елайза наставила на тварину гострий кинджал.

     ― Не так швидко, песику, ― з тіні дерев вийшла друга постать.

     Серце Роя забилося лютим вепром. Він же помер, ― була перша думка, що майнула в його голові. Чому цей жах знову ожив в його очах і старі спогади розповзлися бридкими струпами? Чому цей блядський сучий син знову живий?

     ― Ти не Ленні ван Рейн, ― крива усмішка розрослась на вустах Роя. ― Ти блядська примара.

     При тьмяному світлі тропічного лісу повстав молодий юнак із пшеничними кучерями, тонкими молочними вусиками під носом і блакитними єхидними очками, що бігали назад-перед. Його худорлява шия трималася на кістлявому тільці із тонкими руками-прутиками. На ньому була малинова клітчата сорочка, рвані джинси і пара брудних стоптаних кедів.

     ― А я завжди мріяв глянути на твій вираз обличчя, старий пердло, коли ти будеш висіти, як скислий огірок, ― Ленні вишкірився. ― Я твій нічний кошмар, що з’явився ясного дня. Ти відчуваєш, біль, страх, безпомічність? Я їх тобі подарую.

     ― Стули пельку, малий шмаркач, ― Рой сплюнув густу слину, що назбиралася в роті.

     ― А що ти мені зробиш? Натравиш на мене свого ручного песика?

     Вовк загарчав, підступивши на кілька кроків вперед.

     ― Я задушу тебе голими руками, щойно звідси звільнюся, ― прошипів Рой.

     ― А куди подівся філософ? ― запитала Елайза, не зводячи погляду з вовка. Вона знала, що він може будь-якої миті на неї напасти.

     ― Навіщо тобі філософ? ― Рой навмисне тягнув час, щоб вивідати інформацію.

     ― Я маю вирвати йому очі, ― сказала Елайза.

     ― Філософ залишився на пляжі із рештою командою, ― збрехав Рой. ― Вони скоро помітять, що я не повернувся і почнуть пошуки. Тобі не сховатися, крихітко.

     ― Якщо не скажеш, де твій дружок, твій собацюра піде на котячий фарш, ― в Ленні з’явився нездоровий запал.

     ― Спершу ви маєте сказати, що ви зробили з Есме?

     ― Ми сховали її, ― Ленні хихикнув.

     ― Закрийся! ― гаркнула на нього Елайза. ― Хіба тобі не було наказано тримати язик за зубами?

     Щойно вона перевела свою увагу на Ленні, як вовк накинувся на неї. Важка туша збила жінку з ніг. Вона встромила кинджал у густу шерсть, захищаючись від нападу. Вовк заскавчав, а гаряча пляма крові розлилася на його місячній шерсті. Тварюка розтулила пащу з гострими зубами і клацнула щелепами, відкусивши Елайзі ніс, ― шматок плоті з ніздрями покотився по землі. Елайза заверещала несвоїм голосом, ослабивши хватку. Із трикутної чорної діри вилилася темно-червона густа кров, що струмком збігла по щоці.

     Жінка копнула вовка в хутро, скинувши його з себе. Вона зробила перекид назад, присівши у бойову стійку. Кинджал залишився стриміти у нутрі звіра. Вовку було боляче пересуватися з крицею в боку, яка колола його гострим жалом. Вовк заскавчав, намагаючись вирвати лапами кинджал. Елайза відчайдушно схопила пістолет і направила звіру в голову.

     ― Бережися! ― вигукнув Рой.

     Елайза зробила три постріли, цілячись в голову. Вовк спритно відскочив убік, а кулі з дзвоном відбились від каміння і рикошетом влучили у карликову пальму. Кинджал виліз із вовчого хутра, а на його місці зяяла чорна діра, з якої сочилась кров. З рукавів Елайзи вискочили залізні сюрикени, що засвистіли в повітрі, і збрили шерсть над головою вовка. Тварина заскавчала і кинулась бігти в кущі, залишаючи за собою мокрий слід від крові.

     ― Далеко не втече, ― Елайза підхопила кривавий кинджал, що припав брудом і пилюкою.

     ― Ти заплатиш за це, ― Рой відчув, як тіло починає терпнути, а в голові загуділо.

     ― Час тебе звільнити, солоденький, але для початку ми зв’яжемо тобі руки, ― Ленні міцно вхопився за кисті рук, а Елайза прийнялася в’язати морським вузлом, щоб вибратися із пут стало неможливою задачею.

     ― Той вовчара може повернутися, ― сказав Ленні. ― Треба бути обачним.

     ― Клята собацюра валяється у калюжі власних кишок, ― Елайза дістала кишеньковий ніж і прийнялася різати мотузку. ― Нам головне знайти філософа і вирвати його очі. А тебе, солоденький, ми доставимо живцем баронові Суботі.

     Рой гупнувся плечима об землю, а в голові запаморочилось, коли кров відхлинула від голови. Він спробував піднятися, але терпкі ноги не слухалися. Стопами пробіглися колючки.

     ― Старе пердло, став інвалідом. Вставай, недоумок. ― Ленні копнув його в зад. ― У нас немає часу на ігри.

     ― Закрий щелепу, дрібна сволота, бо отримаєш, ― Рой був готовий роздерти його на шматки.

     ― Спочатку ти маєш в мене відсмоктати, ― Ленні плюнув йому в обличчя.

     ― Досить, малий, ― заступилася Елайза. Вона схопила Роя під пахи і допомогла стати на ноги.

     Вони йшли прорізаною тропою у глиб лісу. Рой час від часу озирався, шукаючи очима Тома, що ходив десь поруч у зеленій тіні дерев. Він сподівався, що його рана була несмертельною. Головне, що Елайза і Ленні не знали, що Том ховається під личиною вовка. Це був їхній невеликий козир. Однак Рой не міг втямити, навіщо барону Суботі здався Том. Невже це якось зв’язано із ключем, який вони шукають? Якщо його досі не вбили, значить він відіграє не менш важливу роль у цьому спектаклі. Його могли вбити вже сотню раз, але від самого початку богу смерті було щось від нього потрібно, адже недарма Керміт вмовляв його відправитись в Дарканджелес. Хоча… Банда Італійця намагалася його позбутись, щойно він допоміг відкрити їм портал. Але в той момент втрутилася валькірія. Люсі Тревор. Сандра Санчез. Безліч імен ховаються за одною особистістю, яка тепер мертва. В який же наступний світ полинула її душа?

     Барон Субота, сірий кардинал міста темних ангелів, вів власну шахову партію проти Старих і Нових богів. Павук, що сидів у центрі павутини і смикав за ниточки. Він стежив за Томом і Роєм задовго до початку цієї гри. Однак весь час старався діяти дуже обережно, щоб ніхто не здогадався про його справжні наміри. Хто ще про них міг знати? Елайза? Керміт? Італієць? Ні, вони всі пішаки. А на кону був ключ до Каркози. Ось, що хвилювало його найбільше. Він наказав тримати Есме у заручниках, як запасний козир. Барон спостерігав за невидимою кулісою, на що Рой може піти заради своєї улюбленої дочки. Бенксі закипів від думки, що його весь цей час водили за ніс, як маленьку ручну мишку.

     Трійця піднялася нагору, де закінчувався ліс. З вершини відкривався вид на щербаті базальтові камені, що гігантськими глибами розкинулися на височині. Древні шматки Старих Богів нагадували про ті часи, коли світ був ще молодий. На заході Рой помітив ступінчасті піраміди, висічені з каменю. Високі тотеми із забутими обличчями стриміли із високої трави. На землі розкинули плацдарм люди барона Суботи. Вони розвантажували обладнання із дерев’яних ящиків і скринь. Археологи в сірих плащах з лопатками і щітками вивчали землю, почавши масштабні розкопки. Рой здогадався, що вони намагаються знайти карту, яка покаже шлях до ключа.

     Шукайте відповідь серед каменів на острові Проклятих.

     ― Ми знаємо, що у філософа була древня книга, яка могла б полегшити наші пошуки, ― мовила Елайза, вивчаючи хижим поглядом Роя. ― Якщо скажеш, де зараз Том, я обіцяю, що не буду вбивати його. Лише виріжу йому очі, залишивши назавжди сліпим. Непогана плата за життя.

     ― Твої слова червиві, сука, ― Рой глянув на набряклий синець, де раніше був її ніс. Білий хрящ вкрився липким червоним желе. ― Я нічого тобі не скажу.

     ― Скажеш, любчику, ― Елайза копнула його між ніг. Рой скривився від болю і зігнувся навпіл. ― Ти маєш сказати мені, де шукати карту Каркози.

     ― Нічого не вийде, ― сказав Рой. ― Скоро сюди прийде корсар Френсіс зі своєю команду і всім вам буде непереливки.

     ― Це ще що за один? ― запитав Ленні. Він стиснув долоні в кулаки.

     ― Француз на прізвисько Морська Акула. А ще він полюбляє ласувати щурячою юшкою.

     ― Ну і бридота! ― на обличчі Елайзи з’явилася відраза. ― Та що в голові у тих французів?

     До них підбіг старший чоловік у шкіряному дублеті і льняних штанах.

     ― Леді, до нас прямує загін із північної сторони лісу, ― озвався він грубим баритоном. ― Накажете стріляти?

     ― Годфрі, бери своїх людей і прямуйте до них. Не дайте їм дістатися до руїн храмів, ― наказала Елайза.

     ― Слухаюся, леді, ― Годфрі кивнув головою і свиснув у два пальці. На його заклик хлопці, що сиділи на поляні, піднялися і схопилися за зброю.

     Елайза повернулася до Роя. Вона наказала двом мужнім чолов’ягам прив’язати його до дерев’яного стовпа. Рой відчував себе загнаним у капкам. Йому залишилось лише сподіватися на допомогу Тома або прихід екіпажу капітана Френсіса.

     ― Кажи, де філософ, ― Елайза погладила Роя кинджалом по горлу.

     ― Там, де капітан Френсіс, ― запевнив Рой, відчуваючи на шиї гостроту кинджала.

     ― Чому ти опинився так далеко від своєї групи?

     ― Я прочісував місцевість у пошуках води. А ще намагався знайти Есме, яку ви ховаєте на острові. Скажи мені, де вона.

     ― Питання тут задаю я, ― Елайза стукнула його кулаком в живіт так, що у Роя перехопило дихавку. ― Де карта?

     ― Яка карта? ― Рой притупив погляд.

     ― Не роби із себе блазня, ― Елайза ляснула його по щоці, залишивши червоний слід на щоці. ― Де блядська карта?

     ― Я думав, що барону Суботі відомо, де шукати карту, ― Рой усіма силами тягнув час.

     ― Зрозуміло, будемо грати в піжмурки, солоденький, ― Елайза провела кинджалом по шиї. Рой відчув, як шкіра запекла від болю. Вона облизала кривавий поріз. ― Я намагалася бути хорошою, зайчику, але моє терпіння лопнуло. Знаєш, що я зроблю з Есме, якщо ти далі продовжиш гратися в мовчанку?

     ― Ні, тільки не Есме! ― Рой заскрипів зубами. ― Не чіпай мою дочку, брудна сука.

     ― Уяви собі, як я буду відрізати від неї плоть шматок за шматком, а потім твій старий приятель Ленні закінчить з нею, як треба, ― Елайза з насолодою дивилася, як цівочка крові стікає по шиї.

     ― Якщо з неї впаде хоча б один волос… ― Рой затнувся, а його обличчя поблідло. ― Сука, ти в мене будеш повзати на колінах і гризти землю, якщо з моєю Есме, щось станеться.

     ― Давай не будемо заходити в крайності, Рой. ― Елайза витерла крицю об брудну хустинку. ― Просто скажи мені, де карта, і я облишу твою доньку в спокої.

     ― Я не знаю, де карта, ― просичав Рой.

     ― Твій друг знає, ― заявила Елайза. ― В нього написано в книзі.

     ― В книзі нічого не написано, ― признався Рой. ― Там лише сказано, що карта знаходиться на острові Проклятих, але не вказано, де саме.

     ― Брешеш. Я нюхом чую підлу брехню, що злітає з твого паскудного язика.

     ― Залиш Есме в покою, ― серце Роя забриніло болем. ― Клянуся, я нічого не знаю.

     Раптом повітря роздерли звуки пострілів. Почулися чоловічі крики. Елайза перелякано озирнулась. Рой переможно усміхнувся: він нарешті дочекався підмоги. Це був його шанс вибратися із цієї пацючої пастки.

     Люди капітана Френсіса із оголеними мечами і пістолями в руках вдерлися на терени храмів. Група барона Суботи неспала: вони схопилися за мушкети і почали наступати на чужинців. В повітрі прогриміли нові постріли. Археологи кинули з рук лопати і щітки та поховалися за ящиками. Рой зрадів, коли серед натовпу помітив капітана Френсіса, який повів натовп на піратів, що хотіли прибрати до рук його скарби. Елайза покинула Роя, приєднавшись до кривавого бою, що розігрався на просторах зелених пагорбів. Мечі задзвеніли, рубали плоть, а скошені голови, руки і ноги летіли на землю. Палка битва тільки починалася.

     Рой був міцно зв’язаний мотузками, тому йому не залишалось нічого кращого, як спостерігати за ходом бою. Він зробив кілька невдалих спроб звільнитися від пут, але натомість зробив так, що мотузки почали ще сильніше різати тіло. Кров на горлі запеклася тонкою кіркою, а рана пульсувала болісним вогнем. Залишалося лише вірити, що його друзі зможуть перемогти піратів.

     ― Я вже поруч, ― озвався знайомий голос. Рой відчув на потилиці важке гаряче дихання.

     ― Том?

     ― А хто ж ще, ― мотузка на руках зарипіла. Том один за другим зрізав міцні пути.

     ― Як твоя рана?

     ― Це зараз неважливо. Головне знайти карту і вибратися з цього проклятого острова.

     ― Але як ми її знайдемо? ― Рой оглянув Тома і помітив, що його правий бік був перев’язаний розірваною ганчіркою, з-під якої проступала багряна пляма.

     ― Мені підказала аніма. Я побачив слід, який веде ось до того храму, ― Том вказав пальцем на щербату будівлю у вигляді напівзруйнованої піраміди. З західної сторони камінь осипався від часу. ― Коли я став вовком, то відчув силу, яка рветься крізь нетрі піраміди. Я бачив сліди Старих Богів. Карта повинна бути десь там.

     ― Ти можеш йти?

     ― Рана неглибока, ― запевнив Том. ― Нам треба дістатися туди першими.

     Дорогу їм перегородили бандити. Рой дістав свого меча, який горів тепер несамовитим полум’ям. Одним потужним ударом він розсік голову ворогу, а на його черепі залишився просмалений слід. Половинка запеченого мозку покотилася пильною дорогою. Ще один спробував відрубати йому руку, але Рой вчасно ухилився. Наступний вогняний удар проткнув йому пузо. Вогонь прослизнув у його нутро, обпікаючи органи. Бандит закричав, а одяг загорівся на його тілі. За хвилину він вже нагадував обвуглену статую, а його шкіра набула кольору запеченого яблука. Рой палав ненавистю у вирі битви, що зміцнила його бойовий дух. Вогняний меч прокладав йому дорогу вперед, а Том прикривав його з тилу. Разом вони просувалися до входу у завітний храм.

     Елайза помітила, що Рою вдалося звільнитися від пут. Вона знайшла його серед сотні інших бійців, що потопали в крові. Його обличчя розсікали бойові шрами, а він ступав із чорношкірим союзником дорогою, що вела до храму. Вона здогадалася, що це був філософ. Тепер два кролики були у неї на гачку. Елайза віддала команду своїм поплічникам слідувати за тими двома. Вони не мали права втекти від неї.

     ― Дивись, що витворяє той шмаркач, ― Том вказав кінцем меча, з якого скрапувала кров, на Ленні. ― У того малого живе якась нелюдська демонічна сила.

     Рой розгледів у натовпі світлі кучері Ленні. Його руки нагадували відростки, як дві порожні тіні, що струменіли чорними енергетичними потоками. Ленні схопив відростком переляканого юнця. Меч вислизнув з його рук. Молодик шаркав ногами у повітрі, намагаючись звільнитись у повітрі. Крізь відросток пронеслися іскри, як від блискавки. Пролунав хлопок. Не було ні зриву, ні розірваних кишок, ні крові. Після зриву юнак просто зник, розщепившись у повітрі.

     ― Трясця… ― у Роя перехопило подих. Гіркий ком підступив до горла. ― Ти це бачив?

     ― Чорна магія, ― Том збліднув від страху. ― Я відчуваю дивний запах. Запах демона.

     Ленні помітив двох чоловіків, що вирячились на нього і усміхнувся. Так усміхалися тільки психопати. В тій посмішці не було нічого людського, тільки злорадний тріумф. То була не людина. То був справжнісінький демон. Демон, про якого попереджала циганка Вероніка. Темні відростки іскрилися злою енергією в його руках. Холодні очі демона горіли химерними потойбічними вогнями. Він швидкими рухами насувався на Тома і Роя.

     ― Мерщій до храму, ― скомандував Рой. Він вдавив ногою противника у сонячне сплетіння.

     ― Хапайте їх, ― Елайза прицілилась і пустила кулі з пістолета. Вона змазала всього на кілька сантиметрів.

     Підступ до храму охороняли лише двоє. Том стрибнув на одного і розколов мечем череп. Фонтаном бризнула кров. Другий вистрелив з мушкета. В повітрі пурхнула хмарка диму. Запахло горілим деревом і порохом. Із хмари вилетів Рой. Він з криками наніс удар вогняним мечем. Голова із спутаним волоссям покотилася по землі. Безголове тіло стискало в руках мушкет, а каскад крові лився із відкритої рани.

     Ленні тим часом схопив електризованими відростками матросів, які намагались списами проткнути його. Демонічна тінь вхопила їх за горлянки. За мить вони щезнули, не залишивши по собі жодних слідів. Елайза вилізла із виру битви і приєдналася до нього.

     ― Кляття, вони вже біля храму, ― Елайза витерла нову кров, що скрапувала з розсіченого носа.

     ― Схоже, що вони натрапили на ключ, ― злорадна усмішка з’явилася на обличчі Ленні. ― Це наш з тобою шанс.

     ― Щойно вони ступлять туди, як опиняться в пастці.

     Рой першим зайшов у тінь храму, а позаду його прикривав Том, відстрілюючись мушкетом загиблого солдата. Попереду були заплутані лабіринти, висічені із базальту. На стінах залишились древні рунічні написи мовою Старих Богів. Якби у Тома було більше часу, то він би обов’язково заніс ці записи у свою книгу. Вони почули позаду себе кроки Елайзи і Ленні, що перегукувались між собою.

     ― Куди ви зібралися, кролики? ― озвався низький голос Елайзи.

     ― Треба поспішити, ― вони побігли в центр заплутаного лабіринту, куди більше не попадало сонячне світло. Факели, які висіли на стіні, чарівним чином почали запалюватися зеленим полум’ям, яке освітило древній базальт.

     ― Я бачу прохід, ― очі Тома палали місячним світлом. ― Нам туди.

     Хлопці повернули праворуч. Елайза з Ленні старалися не відставати, прислухаючись до глухого стукоту чобіт. Зелені факели миготіли перед очима. Прохід звужувався. Елайза скочила за наступний поворот і наткнулася на стіну.

     ― Прокляття, ми загубили їх, ― цього майже не було видно, але в тьмяному світлі щоки Елайзи налилися багрянцем люті.

     ― Можна повернутися назад, ― запропонував Ленні.

     ― І віддати ключ у руки ворога? ― Елайза спопелила його поглядом. ― Ще чого. Ми йдемо вперед.

     ― Розділимось. Один із нас швидше натрапить на їхній слід, ― Ленні закрокував зворотнім шляхом.

     ― І вони переб’ють нас по одинці, ― Елайза пришвидшила крок, намагаючись зрозуміти, коли вони завернули у невірному напрямку.

     Доки вони шукали рішення, Том і Рой опинилася у вузькій залі. Вниз вів прохід, але він виявився затоплений водою. І як вода поступала до високих пагорбів, чи вони самі того не помітили, як спустилися в надра острова? Рой намочив водою губи ― вона виявилась солена.

     ― Я бачу, що слід веде у товщу води, ― промовив Том.

     ― Ти впевнений, що нам треба плисти туди? ― Рой глянув на спокійне стояче плесо.

     ― На сто відсотків, ― запевнив філософ.

     ― А якщо нам не вистачить кисню?

     ― Іншого вибору немає. Нам треба спробувати.

     ― Якщо прохід приведе до тупика у нас не вистачить кисню, щоб випірнути назовні.

     ― А ще його могло завалити з часом, ― Том задумався. ― На жаль, я не прихопив із собою аквалангів. Треба ризикнути. Ми із тобою і так вже мертві. Нам не має що втрачати.

     ― Я б так не сказав.

     ― Ти вмієш плавати?

     ― Це було дуже давно, ― Рой насупив брови.

     ― Треба пригадати старі часи.

     Том запхав древню книгу чатуранґа в непромокаючий футляр і приготувався до стрибку. Він пірнув у прохід, піднявши бризки в повітря. Мутна вода поглинула його. Рою не залишалось нічого кращого, як пірнути слідом за ним. Він розгледів у мутній воді два тьмяні вогники ― вовчі очі Тома, що вказували шлях. Аніма його душі зв’язалася із древньою енергією Старих Богів, що вирувала із самого серця острова Проклятих. Том бачив видимі тільки йому символи, що люмінесцентними завитками відображались на базальтовому камені.

     Вони пливли затопленими кімнатами храму у помірному темпі. За хвилину легені почало різати від нестачі кисню. Том поняття не мав, скільки часу їм ще залишилось плити, слідуючи за загадковими символами. Повітря в легенях перетворювалось на вуглекислий газ і просилося на зовні. Рой видихнув частину переробленого повітря. Прозорі бульбашки полинули до стелі.

     Том відчував нестерпну нестачу кисню і шукав очима вихід. Він опинився у довгій затопленій анфіладі кімнат із стертими обличчями Старих Богів. Вовчі очі шукали символи, але погляд загубився у мутній воді. Легені пекли несамовитим вогнем. На мить Том запанікував, але подумки взяв себе в руки. Треба уважно приглядітись. Рой не міг втямити, чому вони зупинились. Невже місячний вовк загубив слід? Рой задихався, але терпів до останнього. Очі різало від соленої води. Він майже не розрізняв, куди вони пливуть. Прийшлося випустити останні залишки повітря з легень. Руки робили плавні рухи, а це забирало лишню енергію. Ну, довго ти ще будеш копатися, Том? Давай, хутчіше.

     Нарешті філософ побачив далекий символ у проламі, якого не помічав раніше. Він заплив у пролам, залишаючи по собі потривожену воду. Рой попрямував за блискучими очима. В темній воді ввижалися химерні тіні дивних створінь. То були з’яви, що ховались серед гірської породи у заглибинах і тріщинах храму. Рой не знав, чи бачить він це насправді, чи це тільки ввижається. Хотілося дихати. Нервові електричні розряди закололи в пальцях.

     Тіні затанцювали у густих водоростях. По дну проповзли краби, що знайшли затишне місце серед розбитого каміння. У височині Рой розгледів розмиті обриси печери. Руки ледве молотили по воді. Останній ривок, давай вперед! ― наказував він собі. В голові почало крутитися, перед очима пробігли темні кола.

     Несподівано нестримний потік кисню врізався в ніс. Рой відчув нерівну площу і схопився за неї руками. Очі сльозилися і він не міг щось побачити. Мокрий, як хлющ, Том допоміг йому вибратися у напівзатоплену печеру, в яку вони натрапили. Сталактити гострими довжелезними бурульками звисали із стелі. Тут стояв затхлий запах солі і ще чогось древнього ― запах каміння і піску, печерної породи і глини. Рой відкашляв воду, яка потрапила через ніс і промовив:

     ― Нарешті ми вибралися.

     ― Це ще не кінець, ― сказав Том.

     І був правий. Вони стояли на порозі нового відкриття, який був важливим кроком у їхній довготривалій подорожі. Том відчував, що в цій печері захована карта, яка вказувала шлях. Можливо на ній була зображена дорога до самої Каркози, яку ніхто не знав, як шукати. Кожна душа з часом сама находила загублену стежину, порослу дикими травами і кропивою. Та ніхто не відав, коли приходить той самий час, і що чекає тебе чекатиме у Каркозі. Або хто.

     Той, хто спить прокинеться.

     ― Треба сказати якісь слова чи заклинання? ― Рой ступав по печері, озираючись навколо.

     ― Таємний прохід просто так не відкриється, ― мовив Том. ― Тут потрібне щось особливе.

     ― Що саме?

     ― Не знаю.

     Arapis. Salador. Dornea to trohea. Jiho nosutara. Lonarei. Baal. Kitos. Limfo tuaris. Sighul limantis. Kassiopea. Grimgrit. Gozotros.

     Том перебирав усі відомі йому слова, вичитані у книзі чатуранґа, але жодне з них не підходило. Він вже почав розчаровуватися в собі.

     ― Ми не з того кінця копаємо, ― промовив Рой. ― Слова тут не потрібні.

     ― Потрібен символ, ― до Тома прийшло осяяння. ― Якщо Старі Боги чекали нашого повернення, то залишили це місце відкрите для наших прихованих сутностей.

     ― Треба скористатися нашою анімою, з’єднавши душі із мечем, ― придумав Рой.

     ― Я теж про це подумав, ― кивнув Том.

     ― Навчи мене викликати аніму, ― попросив Рой.

     ― Я й сам до кінця не розумію, як це відбувається, ― признався Том. ― Перший раз це у мене вийшло випадково. Для початку тобі треба взяти до рук меч і подумати про своє призначення.

     Рой так і зробив. Він пригадав надпис на його мечі: nifilim chako nimitras daven alebat ― «вогняний яструб, який дивиться в небесну далечінь». Від цієї думки меч запалав яскравіше. Вогонь струменів по сталевій криці. Відчувши нестримний жар, Том відійшов на кілька кроків назад. Рой заплющив очі. Він уявив себе тим яструбом, що дивиться у небесну безкінечність. Дихання його стало рівним, глибоким. Він відчув, як вогонь струменить крізь усе його тіло. По плоті пронеслися вогняні іскри. Замість рук у Роя виросли крила, що запалали у печерній темноті. На обличчі виріс дзьоб, а очі набули пташиної форми. У нього вийшло з’єднатися із своєю анімою.

     Том провернув те саме. Він перекинувся на вовка із місячною шерстю і глянув на вогняного яструба. Гарячий вогонь і холодний місяць дивились один на одного. Вони були духами однієї породи, що йшли єдиною стежкою, яка вела до Каркози. В пітьмі вони розгледіли ворота, де змішались ніч і день, час і простір. За ними відкривався прохід, куди збиралися душі із усіх реальностей. Однак духи відчули, що ще рано їм відкрити ворота до Каркози. Час ще не став.

     Печера розчинилася в імлі. Зоряна стежка вивела їх до колодязя з чорною водою. На колодязі сидів крук в нічному убранні. Він пив з колодязя, наповненого забутими знаннями. Крук злетів у повітря і сказав шовковим голосом:

     ― Навіщо древні духи прийшли у Ng’yaharom?

     ― Ми шукаємо ключ до Каркози, ― сказав місячний вовк.

     ― І душу на ім’я Есме.

     ― Це одне із імен, ― уточнив крук. ― Бачу, бачу. Нелегкий шлях здолали, щоб прийти сюди. Карта вам потрібна, яка приведе до Годинникаря.

     ― Хто такий Годинникар? ― запитав Рой.

     ― Він керує Часом, слідкуючи за його механізмами, що тримають основи реальностей, ― прокаркав крук. ― Я відкриваю вам частину карти, щоб ви могли знайти Годинникаря і дізнатися в нього, де шукати ключ від Каркози.

     ― А як ми знайдемо Каркозу? ― запитав Том.

     ― Коли у вас буде ключ, смерть відкриє дорогу.

     Крук злетів у космічну пуску і зник в тіні ночі. Загадкові обриси колодязя сховалися в імлі. Почулося скрипіння. Вовк і яструб повернулися в печеру. Вони побачили, як відкривається таємний прохід в печерній породі. Том і Рой знову перекинулись у людей, взявши до рук мечі.

     Вузький коридор привів до мармурового постаменту. На холодному мармурі лежав посірілий шматок свинячої шкіри, на якому була намальована карта. Том помітив на карті острів, на якому вони зараз знаходяться. За темним кружальцем розкинулось море на відстані кількох ліг. На північ від острова пролягав материк, далі стелився гірський кряж. Недалеко звідти знаходилась помітка у вигляді червоного хреста. Фарба вицвіла на світло-коричневому тлі.

     ― Це схоже на шпиль чи на вежу, ― мовив Рой, дивлячись на потертий малюнок.

     ― Нам сюди, ― Том ткнув пальцем на червоний хрест. ― Годинникар розповість нам, як відшукати ключ.

     ― Таке враження, що ми щось пропустили, ― в нутрі Роя прокинулось дивне відчуття. ― Есме зовсім близько.

     Рой би здивувався, якби дізнався, що його дочка знаходиться в храмі. Вірніше сказати, що шлях до неї лежав через храм. Однак ми таким чином перебігаємо через події, які ще мали статися, а доля вела Роя оманливим шляхом не до Есме, а до Годинникаря, тому їхню зустріч прийдеться відкласти. Якби Рой точно знав, що Есме в храмі, то кинувся б бігти лабіринтом у її пошуках, а робити цього було не варто, і поясню чому. Коли духи зустрілись із круком, вони відкрили шлях древній забутій енергії до острова, який скоро прокинеться.

     Той, хто спав, прокинеться.

     В очах Елайзи рябіло від світла зелених факелів. Ленні обережно ступав за нею. Вони гляділи в темну пустку і не могли відшукати просвітлення, бо душі їхні були сліпі.

     ― Ми блукаємо тут вже цілу вічність, ― Ленні зітхнув.

     ― Почекай, малий, ми вже майже на місці.

     ― Нам треба вибиратися до виходу, ― наполіг Ленні.

     ― Як хочеш, можеш забиратися, шмаркач, ― Елайза пирхнула.

     Раптом щось схопило її за щиколотку. Воно було холодним, слизьким і неприємним. Елайза закричала і відчула кислий сморід гною. Із стіни вилізла ще одна рука, зіткана із темряві, що схопила її за горло. Елайза почала задихатися.

     ― Ленні, Ленні, ― прохрипіла Елайза. ― Допоможи мені.

     Ленні закляк на місці, не знаючи що робити. До горла підступив ком страху. Із стіни з’являлися все нові і нові руки, які хапали Елайзу за лице, коси, бедра, талію, тяглися до живота. Жінка намагалася звільнитися, але руки міцно прикували її до стіни, що вкрилася непроглядною пітьмою. Вона щось нерозбірливо мугикала нажаханим голосом.

     ― Що за чортівня, ― Ленні дивився, як темрява забирає Елайзу в себе.

     Серце в його молодому тілі закалатало переполоханим горобчиком. Він злякався і побіг коридором, куди бачили очі. Позаду залишилась Елайза. Вона рвалася руками і ногами вперед, але холодні вогкі пальці скували тіло. Ленні біг вперед, чуючи передсмертні відчайдушні крики. Поступово темрява поглинула її і крики змінились на підступну тишу. Елайза розчинилася в ній.

     Темна рука з пальцями, вкритими гнояками, вилізла з підлоги, і Ленні перечепився за неї, ледь не впавши на плоске каміння. Щось схопило його за кучері, вирвавши шматок волосся. Голова зірвалась болем. Холодні пальці хапнули за обличчя. Ленні відростком зламав шматок стіни і кинув у зграю голодних рук з покрученими пальцями, що перегородили йому шлях. Тьма поглинула камінь.

     ― Досить! ― закричав Ленні нажаханим голосом. В горлі пересохло.

     Перед очима миготіли вогняні факели. А далі… А далі була лише непроглядна пітьма. Зі стелі виросли нові руки, що ледь не відірвали Ленні ніс. Слизькі пальці намагалися залізти йому в рот. Переляканий хлопець відчував на собі дотик пітьми, що намагалася забратися в його голову, спостерігала за його переполоханими думками. Тьма згущувалась. Ноги долали великі відрізки коридорів, минаючи повороти. Час тягнувся вічність.

     Лиш би не тупик, лиш би не тупик, ― благав Ленні.

     Він перескочив через ряд рук і побачив за наступним рогом яскраву смужку білого світла. Холодні пальці шаруділи по базальту, намагаючись вхопити хлопця за ноги. Ленні біг не озираючись, а з пітьми доносились голоси химерних істот. Забуті древні духи оживали. По тілу пройшлися мурашки. Темрява наступала, а просвіт був вже зовсім близько. Ленні минав останні кроки до виходу. Щось цапнуло його за відросток, по якому пронеслись іскри. Напівживий хлопець вибіг на сонячну поляну, залишивши позаду себе храм.

     Ленні обернувся. Руки з покрученими гнійними пальцями заховались в тіні пітьми. Перед входом, що нагадував чорний квадрат, з’явились концентричні кола, які гіпнотично впливали на свідомість. Серце в грудях Ленні шалено калатало. Він не міг повірити, що йому вдалося вибратися живим з пекельного лабіринту. Ленні не жалів, що Елайзу не вдалося врятувати ― вона стала жертвою обставин. Жахливі слизькі пальці ожили химерними спогадами в його голові. Він жадав, щоб Рой, старе пердло, і його друг-філософ залишились назавжди гнити в стінах храму, щоб руки пітьми забрали їх в своє потойбічне царство мороку.

     Однак цьому не судилося трапитися. Так сталося, що Рой і Том не повернулись до затоплених кімнат храму, щоб знову пройти заплутаним лабіринтом, де на них чекали слизькі руки пітьми. Справа в тому, що крук відкрив для них таємний прохід в печері, який вивів їх з храму. Я не знаю, чи передбачив він те, що древня пітьма знову ожила, чи все трапилось випадково, але знаю, що Рой і Том вибрались цілими і неушкодженими, що не скажеш про щезлу Елайзу. Та чи була вона мертвою? Що чекало її за потойбічною пітьмою?

     Баталія між командою капітана Френсіса і людьми барона Суботи продовжувалась. Землю усіяла гора мертвих трупів. Чоловіки з перерізаними горлянками і скляними згаслими очима валялися на землі, висолопивши сірі язики, ранені горланили і корчились від болі, хто міг, відступав у хащі, де зализував рани після бою.

     Капітан виглядав не найкраще: його камзол нагадував розірване ганчір’я, з рваних ран сочилася кров, а свій трикутний капелюх він загубив у пилу битви. Цівка крові запеклася під нижньою губою. Та не дивлячись на свій паскудний вигляд, корсар продовжував рубати направо і на ліво, а загрозливий вітер шарпав його розпатлане волосся.

     А те, що трапилось далі, змусило дві сторони перервати криваву бійню. Небо застелила темно-сіра хмара, яка гігантською тінню накрила острів. Зачекайте…то зовсім не хмара. Невже небеса розверзлися, випустивши ангелів? Я був майже правий. Небо встелив загін бойових валькірій із дворучними мечами. Їх сталеві обладунки блищали на сонці. Землею прокотився переляканий лемент. Нова армада насувалася на острів.

     ― Що це в біса таке? ― Том вирячив очі на крилатих істот, що спускалися з неба.

     ― Не може бути, ― Рой роззявив рот. ― Це валькірії.

     Одну із них він впізнав по обличчю. Вона мала ту саму лискучу смугляву шкіру, пухкі темні губи і пишне волосся смоляного кольору. Це була його улюблениця Люсі Тревор, яку насправді звали Сандра Санчез. Однак крила її були не воронячими, а сніжно-білими. Вони іскрилися, як айсберг погожого сонячного дня. Але як після всього, що з ними сталося, їй вдалося вижити, впавши з хмарочоса?

     Валькірія Сандра вихором летіла прямісінько до них, стискаючи в руках меч. Чорне, як ніч, волосся тріпотіло на вітру. Том нажахано дивився у її глибокі сірі очі, наповнені гнівом. Валькірія не зводила від Тома погляду, пікіруючи прямісінько на нього. Том пригадав жовте таксі. Так, це була вона. Та, про кого попереджала циганка Вероніка.

     Жовта фарба не стирається. Помста буде чекати тебе на острові Проклятих, тому подумай двічі, перш ніж пхатися туди.

     ― От, лайно, ― вирвалося з уст Тома. Він згадав те, що так сильно намагався забути.

     Валькірія приземлилася на землю, встелену сірою галькою. Її обличчя палало від ненависті. Вона загрозливо крокувала вперед, тримаючи меч у бойовій стійці. Дика тигриця, що вполювала свою здобич.

     ― Сандра? ― окликнув її Рой.

     ― Рой? ― коли вона помітила свого старого приятеля її погляд став м’якшим. ― Що ти тут робиш?

     ― Ми з Томом шукали ключ від Каркози.

     ― Ти з цим клятим членососом заодно? ― зашипіла валькірія. ― Коли ти встиг переметнутись на сторону ворога?

     ― Я не розумію… ― на обличчі Роя з’явилось занепокоєння. ― Ти щось наплутала.

     ― Я наплутала? ― голос Сандри зривався від люті. ― Я зараз відчикрижу яйця цьому йобаному членососу.

     ― Рой, вона не жартує, ― Том приготував меч, щоб відбити атаку. ― Тобі краще відійти, щоб не попасти під гарячу руку.

     ― Цей членосос правий, ― очі Сандри налились кров’ю. ― Тобі краще відійти в сторону.

     ― Нам варто просто поговорити, ― Рой розгублено переводив погляд то на Сандру, то на Тома. ― Що в біса за концерт ви двоє влаштували?

     Валькірія з криком кинулась вперед. Том наставив меча, щоб захиститись. Меч Сандри розрубав повітря, закрутившись у химерному танці. Вона рухалася так швидко, що Том не встигав за її рухами. Криця блиснула над Томовою головою. Він не встиг підняти свого меча.

     ― Це смертельна помста, ― подумав Том і заплющив очі, щоб не бачити свого ганебного програшу.

     Пролунав дзвін металу. Меч в руках валькірії завібрував. Клинок зупинив другий клинок. Рой напружено тримав меч, відбивши різаний удар. Валькірія тиснула з усіх сил, але руки Роя теж були зроблені не з тіста. Він напружив м’язи. Том, зрозумівши, що залишився живий, відскочив в сторону. Філософ мовчки стояв, не наважившись атакувати.

     ― Рой, якщо ти не зупинишся, я відірву твій член, ― процідила Сандра.

     ― Ти мій друг і він мій друг, ― Рой говорив через силу, стримуючи напір. ― Я не можу допустити, щоб хтось із вас загинув.

     ― Ти сам не знаєш, що несеш, ― Сандра зі скрипом надавила на меч Роя.

     ― А що я маю знати? ― Рой невдоволено глянув на неї.

     ― А ти чого мовчиш, членосос? ― Валькірія блиснула злим поглядом на Тома. ― Ти йому не розповідав за свої минулі грішки?

     ― Він цього не знає, ― Том похитав головою.

     ― Та що ви мені не договорюєте? ― Рой запалав внутрішнім вогнем.

     ― Пам’ятаєш, як я тобі розповідала про своє минуле життя? ― Сандра опустила меч.

     ― Пам’ятаю, ― Рой кивнув.

     ― Я тобі розповідала за водія, який пристрелив мене, коли мій любий братик грабував банк. Так ось цей членосос стоїть перед тобою, ― валькірія вказала пальцем на Тома.

     ― Це правда? ― Рой здивовано глянув на свого друга.

     ― Так, це правда, ― голос Тома забринів. ― А що я по-вашому мав робити? Стояти і чекати, доки мене пов’яжуть і кинуть гнити у в’язницю? ― він перевів погляд на Сандру. ― Якщо хочеш поквитатися, то вперед, я готовий.

     ― Більше ніякої крові, ― сказав Рой, перегородивши валькірії шлях мечем. ― Гляньте тільки на гору трупів, що усіяли землю. Невже ви бажаєте стати одними із них? А як же наша місія, Том? Ти геть глузд втратив? Ця жінка порве тебе на шмаття, я її знаю.

     ― Що за місія? ― запитала Сандра, втихомиривши гнів у голосі.

     ― Ми шукаємо Каркозу, ― проказав Том. ― Вірніше ми маємо знайти ключ, який допоможе відкрити ворота.

     ― Всі душі потраплять у Каркозу, ― сказала Сандра. ― І ти віриш його словам, Рой?

     ― Ми пройшли з ним довгий шлях, люба Люсі…

     ― Не називай мене так, ― сльоза заблищала в оку. ― Люсі Тревор давно мертва. Вона впала з хмарочосу.

     ― Том не раз рятував мені життя, як і я йому, ― сказав Рой. ― Ми подолали небезпечну дорогу, йдучи пліч-о-пліч. Саме Том привів нас сюди, де ми завдяки його дару відшукали карту, яка приведе нас до Каркози. Він філософ, який володіє древніми знаннями чатуранґа і добрий чоловік. Він дав обіцянку, як і ти, щоб відшукати Есме. Той, кого ти знала, помер в минулому житті. То ж, Сандра Санчез, невже ти хочеш збовтати мутну воду, яка осіла на дні минулого? В цьому світі наші душі вийшли на новий рівень. Помста не подарує тобі спокою, зате принесе нову смерть.

     ― Але ж… ― валькірія затнулася. ― Йому довіряти не можна. Він брав участь у пограбуванні банку. Він пов’язаний з бандою Італійця. Цей негідник може бути подвійним шпигуном, що працює на барона Суботу.

     ― Том? ― в нутро Роя закралась легка недовіра, хоча він все ще був на його стороні.

     ― Тоді я був звичайним таксистом, ― Том зітхнув. ― Мені в той час сильно потрібні були гроші, тому я пішов на пограбування банку. Мене знайшов Енріке, на прізвисько Коханець, який запропонував роботу. Це було лише один раз. Після того я більше не мав справу з гангстерами.

     ― Невже весь цей час ти мені брехав? ― запалав Рой. ― Ти навмисне зустрів мене на задньому дворі, коли я тікав від групи ніндзя, щоб втертися в довіру? Ти вговорив мене на підлу справу, щоб викрасти сумку з грішми і продовжував мною маніпулювати, щоб отримати свій клятий ключ, а на Есме тобі взагалі було начхати.

     ― Не начхати! ― зірвався Том. ― А ти думав, що я потрапив у місто темних ангелів, бо я святий? Вибач, але в мене не має пари біленьких пухких крилець, як у Сандри.

     ― Я думав, що ти філософ, який подорожує крізь світи у пошуках Каркози, ― Рой перевів подих. ― Ти ніколи не розповідав, що був вбивцею.

     ― А як би це по-твоєму виглядало? Ой, слухай, Рой, а я тобі не розповідав, як пришиб одну кралю, коли грабував банк. Так це мало виглядати?

     ― Ні, не так, ― Рой зітхнув. ― Але скажи нам чесно, чи ти працюєш на Італійця, чи на барона Суботу, чи на ще якогось гнійного жука, що заправляє лайном.

     ― Клянуся, що я ніяк до цього не причетний, ― голос Тома звучав твердо. ― Можливо я діяв з корисними намірами, шукаючи Каркозу, але тебе, Рой, я ні разу не зрадив. Ми билися з потворами ночі і змогли знищити могутнього демона. Хіба я робив це в корисних цілях? Думаєш, ворон довірив мені карту, якби я був недостойним?

     ― У вас є карта до Каркози? ― погляд валькірії освіжився. Вона прокручувала в голові усе, що сказав Том і Рой.

     ― Ми знаємо, де шукати Годинникаря, що допоможе знайти ключ, ― сказав Рой.

     ― Покажіть карту, ― наказала валькірія.

     ― Ось вона, ― Том дістав сірий шматок свинячої шерсті. ― Якщо хочеш, забирай.

     ― То чому ж ви раніше мовчали, членососи? ― Сандра усміхнулася. ― Якщо Том доведе свою вірність, з нас вийде чудова команда.

     ― Ти готова мені пробачити свою смерть? ― здивувався Том.

     ― Я нічого тобі не обіцяла, але якщо спробуєш надурити нас з Роєм, то сам знаєш, що трапиться, ― криця зблиснула в руках валькірії.

     ― А чому сюди прилетів загін валькірій і як ти залишилась живою? ― безліч питань закрутилось в голові Роя.

     ― Немає часу пояснювати, ― відрізала Сандра. ― Якщо карта у вас, то треба звідси забиратися.

     ― Чому? ― Том і Рой перезирнулись.

     ― Той, хто спав, прокинеться, ― прошепотіла валькірія.

     Цей шепіт став останньою краплиною, яка розбудила Старого Бога. Він чекав знак, який пробудить його з небуття. І ось час настав. Земля задрижала під ногами, а листя посипалось з дерев. Із надер храму почулося моторошне виття, від якого серце полізло у п’яти. Гігантські скелі розкололись навпіл, а з надер висунулася могутня рука колосальних розмірів.

     ― Він прокинувся! Беріться за мечі! Будемо наступати клином! ― загукали старші валькірії. Легіон був готовий до бою.

     Френсіс закляк на місці. Він не міг втямити, що відбувається навколо, а звивини під пульсуючим черепом тріпотіли від жаху. Він дивився, як гігантська рука вилізає на сотню метрів через скелю, масивні каменюки котяться вниз, знищуючи дерева, як патички. Очі капітана поповзли на лоб. Що в біса тут відбувається?

     З темних проходів пощерблених храмів вибухнув потік крижаного вітру. За ним з коридорів повилізала чорна пітьма, яка густими потоками закручувалась у дикий вихор. Пробудилися вулкани, що спали віковічним сном, а тепер зірвалися яскравими викидами магми, піднімаючи стовп попелу і диму. З сірого марева визирали потойбічні зіниці пітьми. Стерте обличчя Старого Бога піднімалося назовні.

     ― Прокляття! ― вигукнув Том. ­― Як нам вибратися звідси?

     ― Я зможу підняти одного в повітря, і це не будеш ти, сраний членосос, ― валькірія дико глянула на філософа.

     ― Ти знову за своє? ― Рой зажеврів вогнем. ― Я зможу перекинутися на яструба і спробую злетіти, а ти візьмеш на себе Тома.

     ― Ще чого, ― валькірія пирхнула. ― Я не буду його тягти на собі.

     ― Не час сперечатися, Сандра, ― Рой дивився на неї і молився. ― Ти обіцяла мені, що допоможеш знайти Есме. Том впевнений, що ключ до Каркози і Есме знаходиться в одному місці. Ти маєш витягти нас звідси, будь-ласка.

     ― Ти ручаєшся за цього чорномазого, Рой? ― валькірія була переповнена сумнівами.

     ― Том володіє древніми знаннями чатуранґа, Сандра. Нам треба повірити йому. Вбити ти його завжди встигнеш.

     ― Тоді я витягну вас звідси.

     Старий Бог прокинувся, змітаючи з себе важкі окови, що стримували його в собі. Рушились пласти землі, наповзаючи один на другий, каміння летіло в різні сторони. Купка людей із моторошними вигуками падала у провалля. Тіло бога піднімалося із потойбіччя, руйнуючи все на своєму шляху. Острів стогнав, ревів і просив пощади. Ліси з корінням викручувало і несло в непроглядний морок.

     Рой перекинувся на вогняного яструба і злетів у повітря. Валькірія неохоче схопила Тома під плечі і понесла в небо. Вони продиралися крізь густий смок, намагаючись знайти вихід. Шматки базальтової породи вибухали фонтаном і товкли під собою людей, що не змогли вибратися з острова. Їх чекала жахлива участь.

     Крізь сиву димку Рой побачив жахливе обличчя Старого Бога, що вилізло із мороку. Від вигляду стертих обрисів його лиця на тлі реальності перехоплювало подих, а голова сходила з розуму. Воно увібрало в собі первородну космічну енергію, що текла крізь пласти реальності і вирувала темними згустками-потоками, що звивалися слизькими зміями. Пітьма повзла крізь пекельні зіниці, що дивилися крізь вічність.

     Валькірії обступили Того, чиє ім’я було назавжди забуте. Навіть древні тексти чатуранґа мовчали про одвічну пітьму, що ховалася за завісою реальності. Ніхто не хотів накликати на себе гнів Старого Бога, однак тепер світ змінився назавжди. Том і Рой, не знаючи того, що стали каталізатором страшного дійства, пробудивши жахливі старі сили. Тьма тягнулася гігантськими руками в небо, а під низом відкрилось пекельне провалля, де морилися прокляті душі, які Старий Бог забрав у своє древнє царство пітьми.

     Легіон валькірій нагадував рій набридливої мошкари, яку Старий Бог намагався відігнати від себе. Він хапав їй могутніми пальцями і відривав крильця, як мухам. Пітьма заповзала у їх нутро і забирала душі у вогняне провалля. Мечі не справлялися із мороком, що нищив тканину реальності.

     Шматок скелі боляче вдарила валькірію по крилах. На якийсь час вона втратила орієнтацію, потонувши у густому диму. Сандра затріпотіла на вітру, а Том важким тягарем ніс її назад до землі. Валькірія вирівняла політ і знову зметнулася вгору. Ще один уламок пронісся над головою і з гуркотом вдарився об землю. Нелюдські крики долинали з розлючений пекельних надер.

     Дивом трійці вдалося прорватися крізь смок, побачивши чисту прозору синяву. Сонце палало золотим яблуком. Під низом не стихали моторошні звуки і потойбічні завивання тьми, від яких нутро тріпотіло у конвульсіях. Ніхто не знав, що буде, якщо валькіріям не вдасться побороти Того, хто прокинувся. А що трапиться, якщо Старий Бог перетне море Потопельників? Що буде, коли він добереться до інших світів?

     Том сподівався, що Годинникар дасть їм відповіді на питання. А попереду чекав ще довгий шлях. А всі шляхи рано чи пізно приводили до Каркози.

     Розділ 13

     Есме

     Вона відчула на собі дотик сонця, що лоскотав її за щоки. Зачудований сон зник примарою із свідомості, явивши очам стривожену реальність. Есме розплющила очі і побачила перед собою бантини, прикріплені до дерев’яні стелі. В кутиках повзали дрібні павуки, роблячи з липкої павутини нові пастки для мух.

     Ех, так не хотілося вставати. Голова прикипіла до м’якої подушки. Сплутане волосся лежало довгими пасмами, закручуючись у тонкі лінії. Есме потягнулася руками, вигнувши струнку спину. Колись хотілось стати балериною, але пуанти так сильно тиснуть на ноги. Хлопці дивилися б на мою помаду чи на пругкі груди, чи на пачку? Я ж незграбно танцюю. Ні, бути балериною ― непосильна мука, а ще ноги приходиться мочити у соленій воді, щоб позбутися набряків.

     ― Таточку Рой! ― окликнула його сонним голосом Есме. ― Я прокинулась.

     Вона стала з ліжка і окинула поглядом кімнату, в якій опинилася. Перед ліжком стояла стара шафа, поруч інкрустований комод, на який падало сонячне світло із вікна. На комоді стояло люстро. Рештки сну вивітрились з голови і до Есме прийшло осяяння, що вона зараз не в своїй кімнаті. Тоді де ж вона?

     Останнє, що приходило до голови це море випитого алкоголю. Разом із подругами вона рішила трохи побавитись, адже в цьому не було нічого поганого. Але крім того в голову вдерся уламок іншого спогаду. Хтось сфотографував її на вулиці. Яскравий спалах фотокамери, а потім темрява. В голові запаморочилось. Есме присіла на крайчик ліжка, щоб прийти до тями. Вона пригадала, що була в якомусь незнайомому місті. Можливо їй все наснилось і вона просто заснула в гостях? Ця версія більше скидалася на правду.

     На ній була лише біла нічна сорочка. Куди ж подівся весь одяг, в якому я прийшла? Есме вдруге встала з ліжка і підійшла до шафи. На щастя там вона знайшла там безліч жіночого вбрання, яке чудово підходило їй по розмірам. Що за дурний сон, ха-ха. І чому ж я порпаюся в чужій шафі? Питань було більше, ніж відповідей. Есме вирішила, що ніхто не образиться, якщо вона надягне на себе хоча б щось, аби не повстати в голому вигляді, збуджуючи хлопчачі пісюни. Від слова «пісюни» вона зареготала, уявивши маленьку обм’яклу свистульку, що звисала між ногами. Можливо на вечірці з неї фонтаном пер алкоголь, і прийшлось кинути брудний одяг до пральної машини. Тоді це все пояснює.

     Есме примірила на себе малинову сорочку, яка робила її лице рожевим і не таким блідим, як зазвичай. Чорні латексні штани були трохи завузькі, але попа туди влізла. Це вже щось. Есме не знайшла жодних тапочок, проте їй добре підійшли сандалі з модними дизайнерськими візерунками.

     Залишилось заплести волосся. На комоді лежав гребінець. Дивно, але на вигляд він був, як новенький. Зазвичай в гребінці залишається багато волосся, але цей щойно купили в магазині і ще не використовували. Есме взяла його, зачесалася, дивлячись на своє заспане обличчя в дзеркальце. Під очима красувались синьо-фіолетові синці. Їх треба було замастити пудрою, але зараз був непідходящий час і місце. В верхній шухляді комоду лежали гумки і шпильки. Есме взяла фіолетову гумку і заплела довге волосся у кінський хвіст.

     Вона підійшла до вікна і відчинила його, щоб провітрити після себе. В кімнату увірвався мелодійний запах троянд, що п’янив до нестями душу. Есме сунула голову через віконну раму, аби побачити, що коїться назовні. Вона побачила, як серед зеленої галявині росли пишні трояндові кущі. Як красиво! У Есме перехопило подих і назріло моторошне здивування. Невже це все насправді?

     Вона спустилася сходами вниз до вітальні. Дерев’яні дошки встеляв смугастий персидський килим. Посеред вітальні стояв журнальний столик, на якому були розкидані глянцеві журнали із зображенням моделей, які представляли нові колекції в купальниках. Поруч стояло кілька вішаків із хутряними шубами.

     ― Агов, народ! ― гукнула Есме. ― Досить грати в дурні жарти! Виходьте!

     Ніхто не відповів. В нутрі з’явилось легке занепокоєння. Як вона умудрилась опинитись у цьому незвичайному місці? Куди поділися люди? Вони не могли так швидко порозходитися після вечірки. За цим всім ховалася якась таємниця.

     Вона помітила скляну фотографію у рамці, що стояла на письмову столі і припадала пилом. По обличчю пробігся жах. Есме впізнала хлопця із пшеничним волоссям, який виглядав усміхненим. Це ж Ленні. Ленні ван Рейн. В грудях озвалися спазми, нудота підступила до горла. Есме кинулася в туалет і виригала з нутрощів усе лайно, що накопилося всередині. Цей сон починає перетворюватися на кошмар. Есме відкрутила кран, помила брудні губи від блювотиння і вмила обличчя, сподіваючись, що цей дурний сон зараз закінчиться. На останок вона змила за собою воду в туалеті.

     Треба подихати свіжим повітрям, щоб прийти в себе. Має ж бути якесь логічне пояснення, щоб знайти відповідь на всі питання, хоча деколи її жіночий мозок відмовлявся дружити з логікою. Есме відчинила вхідні двері, опинившись на альтанці. Два плетені крісла стояли один навпроти другого, розділені круглим столиком.

     На дворі не віяв навіть легенький вітерець, а повітря прилипло в’язким тістом до простору. Есме провела рукою і відчула липку в’язкість на собі. Час тут, немов зупинився, а вона зав’язла у цьому химерному просторі. Есме підійшла до трояндового куща. На перший погляд це були звичайні квіти, але коли вона взяла одну троянду до рук, її пальці втрапили у маслянистий крем, як від свіжоспеченого торта, що не встиг як слід пропитатися. Вона піднесла крем до носа і понюхала. В ніздрі врізався запаморочливий запах фарби.

     ― Дуже дивно, ― сказала Есме. ― Схоже, що я досі сплю.

     Вона знала, що достатньо ущипнути себе, щоб прокинутися. Але цього разу такий фокус не спрацював. Натомість на гладкій шкірі з’явилися почервонілі сліди від нігтів. Дівчина плеснула себе по обличчю, від чого запекла щока. Невже я не сплю?

     Есме закричала у приступі паніці. Жіночий зойк прокотився по алеї, але ніхто не прийшов на допомоги, немов усі й справді повимирали. Вона кинулася бігти по дорозі, а сердечко закалатало в грудях. Шлях з трояндових кущів не закінчувався, хоча дівчина пробігла доволі солідний відрізок. Сандалі почали терти змучені стопи. Захекавшись вона зупинилась. Позаду неї на відстані кількох метрів знаходився загадковий будиночок, з якого вона вийшла десь півгодини назад. Її чарівним чином повернуло назад.

     Що це за прокляття? Тільки не панікуй, люба, все гаразд, все чудово. Сон, як сон. Залишилось знайти спосіб, як прокинутись звідси у нормальну реальність. Хоча Есме вважала, що та реальність, в якій вона була раніше, здавалася вже й не такою нормальною. Та й троянди там не цвіли. А тут приємно пахло, як в раю.

     На альтанці Есме помітила кішечку, яка грілась на сонці. Кішка стрепенулась щойно побачила живу людину і вирячила на неї очі, немов промовляла: «А ти справді жива людина? Як ти взагалі сюди потрапила?». Есме наважилась підійти трохи ближче.

     ― Не хвилюйся, я тебе не ображу, ― сказала вона і погладила ніжну сіру шерсть.

     Кішечка замуркотіла і прийнялася тертися головою об ноги. Від лоскотів вусиків Есме засміялась. Кішка стрибнула їй на коліна і скрутилася клубочком. А потім тваринці набридло лежати і вона пішла далі, сховавшись у лабіринті трояндового саду.

     Це місце нагадувало Есме ті дивні казки, які читав їй татко Рой у дитинстві. В неї була товста книжечка з твердою обкладинкою, на якій була зображена принцеса, що сиділа у високій вежі. А внизу її чекав красивий принц на білому коні. В житті принци не такі красиві, як той на малюнку. На синьому полотні неба дугою простиралася веселка усіма барвами кольорів, яка зникала за пейзажами гір. А книжечка та так і називалася «Десь за веселкою». В ній було безліч малюнків. Маленька Есме любила сидіти в ліжку, накрившись м’якою периною і розглядати зображення печерних тролей, бородатих карликових гномів, благородних принців і принцес, лихих відьом, що літали на мітлах, мудрих чарівників, фей, єдинорогів, драконів та ще безліч дивовижних казкових істот, що оселилися на сторінках книги.

     На Есме несподівано нахлинули старі спогади, коли вона жила щасливо із своїм рідним татком, який завжди піклувався про неї і читав на ніч казки. Він сідав на стільчик і починав довгу оповідь:

     ― В далекому-далекому королівстві, такому далекому, що туди ведуть довгі милі через луги, поля, ліси, куди рідко забрідала людська нога…

     ― А мама теж в тому королівстві? ― питала маленька Есме.

     ― Авжеж, люба, ― Рой цілував її в лобик, залишаючи мокрий слід. ― Твоя мама теж живе зараз спокійно і щасливо десь за веселкою.

     ― Коли ми з нею зустрінемось? ― Есме глипала маленькими карими очками на нього.

     ― Це буде ще нескоро, ― Рой перегорнув сторінку книжки. ― Для початку тобі треба вирости, стати великою, щоб ти могла дійти ніжками у таке далеке королівство.

     ― І тоді я зустрінусь із мамою? ― зіниці Есме заблищали.

     ― Звичайно зустрінешся, ― Рой усміхнувся, а в очах застигли скупі чоловічі сльози. ― Дозволиш, я продовжу?

     ― Так татко, я хочу, щоб ти читав, мені подобається твій голос, ― Есме всілася зручніше в ліжку і прийнялася слухати.

     ― Так от, ― Рой найшов очима потрібний рядок. ― В тому далекому королівстві жив красивий і багатий принц…

     Есме виринула з виру власних спогадів. Вона усвідомила, що знову потрапила у будинок. Праворуч від вітальні знаходилася кухня. Їх розділяв вузький коридор, який вів у ряд інших кімнат. Есме спробувала відчинити двері, але більшість із цих дверей виявились зачиненими. Хто ж позачиняв їх?

     Вона помітила під сходами ще одне приміщення. Двері вкривало тонке павутиння. Опукла ручка була вкрита рудою кіркою іржі. Есме потягнула клямку на себе. Старі кріплення заскрипіли. З середини повіяло свіжим повітрям.

     Есме не могла передати своє здивування, яке вона відчула, коли зазирнула за двері. Там не було кімнати чи підвалу, а попереду простягалася горбата земля, встелена шовковою травою. Між пагорбами лежала голова дракона із заплющеними очима. Дракон спочивав, а хмарки гарячого повітря лилися в небо крізь ніздрі в носі. Дракон був з ніг до голови вкритий обсидіановою лускою. Довгий хвіст гігантською анакондою звивався в клубок, а на його кінці стриміли обсидіанові шпичаки. Між перетинчастими крилами із натягнутою рожевою шкірою виступали жирні фіолетові вени, по яким циркулювала гаряча кров. Передні лапи з товстими жовтими відростками пазурів впилися в м’який ґрунт. Товсте пузо час від часу надувалося, а дракон рівномірно дихав, спочиваючи на зеленій рівнині.

     Есме обережно зачинила двері, щоб не розбудити гігантську потвору, яка могла в будь-який момент прокинутися. Цей дракон міг вщент спопелити дім за секунду. Вона б і оком не встигла кліпнути, як згоріла б живцем. Страшно про таке подумати.

     Тепер вона була впевнена, що цей дім не належав її друзям. З цим будинком якось був зв’язаний Ленні ван Рейн, фотографію якого Есме знайшла у вітальні. Та що за дивні речі тут коїлись? Вона з острахом відчинила ще одні двері, які виявились незамкненими. З нутрощів кімнати полилось біле яскраве світло. Світ перед очима Есме затягнуло білим туманом.

     ― Ти заснула? ― озвався крізь гамір голос Ленні.

     ― Мені щось примарилось уві сні, ― вона підняла голову з плеча хлопця і роззирнулася навколо.

     Вони їхали у переповненому автобусі. Колеса машини дрижали по кривій дорозі з вибоїнами. За вікном виднівся сільський пейзаж. Маленькі будиночки із солом’яними шляпками стояли у один рядочок, обнесені дерев’яними заборами. За хатинками починався ліс і скелясті гори. В салоні стояв огидний запах людського поту, від якого Есме ледь не знудило. Їй захотілося мерщій вийти на свіже повітря.

     ― Скільки нам ще їхати? ― запитала вона у Ленні.

     ― Ми вже майже на місці, ― Ленні глянув на наручний годинник. ― Ще десь хвилин десять.

     ― Чому ти не взяв у тата машину?

     ― Він саме поїхав по справах у сусіднє місто, ― пояснив Ленні.

     ― Мене зараз знудить, ― Есме відчула, як нова хвиля нудоти накотила до горла.

     ― Чому ти така нетерпляча? ― Ленні дістав паперовий пакет. ― Якщо не зможеш більше тримати це в собі, плюй у торбинку.

     Есме витерла хустинкою спітнілий лоб. В такий паркий день не працював кондиціонер, який поламався через невідомі причини. Люди товклися в салоні. Вона побачила лисого товстуна в короткій сорочці, що тримався за поручень. З під сорочки виднілася волохата пахва. Невже було так важко поголити пахви, а не смердіти ними на весь салон? Вона ось-ось виригає.

     Автобус підскочив на камені. Машину закрутило, а в животі Есме забурчало. Якась жінка невтомно тарахкотіла писклявим голосом на задньому сидінні. Від гамору розболілась голова. Коли ж це вже закінчиться?

     Нарешті водій зупинив автобус, зупинившись на узбіччі. За машиною простирався метровий стовп пилюки. Коли подвійні дверцята відчинились, люди почали штовхатися, просуваючись вперед. В клітчастій сумці похилої дами зарохкала свиня. Есме побачила, як вона ворушиться крізь полотняну тканину, намагаючись вибратися назовні. Дівчина пропустила вперед даму із свинею, а наступною вийшла сама. В голові проясніло, коли ковток свіжого повітря наповнив легені. Поступово нудота відступила, хоча неприємний присмак ще залишився на язику.

     ― Як ти? ― запитав Ленні, тримаючи в руках дерев’яну плетену корзину.

     ― Хочу їсти.

     ― Підемо знайдемо хорошу галявину, на якій можна полежати і розслабитися, ― Ленні повів її у лісок.

     Вони знайшли затишне місце у тіні. Трава була трохи волога від роси. Ленні розправив покривало, яке тріпотіло під подувами вітру. Есме взялася за другі два кінці і допомогла розправити покривало. Вони вмостилися на ньому, і Ленні дістав з корзину сандвічі і кока-колу. Для них це була найкраща їжа в світі. Есме впилася зубами в сандвіч і відчула запах шинки і сира.

     ― Ти сам їй зробив? ― запитала вона, коли вже майже доїла перший бутерброд.

     ― Ні, ― Ленні похитав головою, дивлячись на її рожеві скельця окулярів.

     ― Мама?

     ― Теж ні. Кухарка. Вона в нас відповідає за їду. Мама весь час в роз’їздах на модних виставках.

     ― Тобі було ліньки самому зробити сандвічі?

     ― Навіщо, якщо дома є прислуга? ― Ленні з нерозумінням подивився на неї.

     ― У мене дома не має прислуги, ― Есме висипала крихти хліба на траву. На рештки їжі почали збігатися мурахи. ― Раніше їду готував тато Рой, а потім він навчив мене робити страви. Коли він надовго залишався на роботі, я лишала щось смачного для нього в холодильнику.

     ― Отже вирішено, ― Ленні вишкірився. ― Наступного разу сандвічі будеш готувати ти.

     ― Якщо ти наполягаєш, ― Есме прикинула щось в голові, ― то я запросто можу це зробити. Всього лиш треба нарізати хліб, шинку, сир, можна дати трохи салату і масла.

     ― Я не їм масло, ― відказав Ленні. ― Мама каже, що масло зіпсує мені фігуру.

     ― А що ти їси?

     ― Салати, приправлені оливковою олією, пліснявий сир, який тато привозить із Італії, піцу, мариновані шампіньйони, устриці і середземноморську рибу. Мама каже, що рибу треба їсти, бо в ній багато фосфору і мікроелементів. А ти їси рибу?

     ― Ми з татом їли запеченого карпа у духовці, ― пригадала Есме. Вона доїла ще один сандвіч і запила колою. ― Правда риба трохи у нас пригоріла.

     ― А чому ти ніколи не розповідала про свою маму?

     ― Моя мама померла під час родів, ― призналася Есме.

     ― У тебе немає інших братів і сестер?

     ― Ні, немає.

     ― У мене теж, ― сказав Ленні і випив з пластмасового стаканчика коли. ― Мати в домі ще одного малого пуцьвірінка означає ділитися з ним іграшками, речами і тобі менше залишиться всього. Розумієш про що я кажу?

     ― Я завжди мріяла, що у мене буде двійко дітей або більше, ― призналася Есме.

     ― Для чого тобі діти? ― запитав Ленні. ― Вони ж сруть на кожному кроці. За ними приходиться міняти пелюшки.

     ― Ну, як це для чого? ― вона поглянула на нього з нерозумінням. ― Їх хочеться торкатися, пестити, тягати за щічки. Я завжди хотіла мати меншенького братика або сестричку.

     ― А я завжди хотів мати шикарний автомобіль із переднім приводом, щоб мотор гудів, ― Ленні вдав, що крутить у руках кермо. ― Уяви, тільки я і ти, ми мчимося по широкому шосе, спідометр зашкалює, в салоні лунає гучна музика.

     ― Звучить круто! ― Есме всміхнулася. ― А куди ми їдемо?

     ― Ми їдемо одружуватись у Лас-Вегас.

     ― Ого, так швидко! ― Есме не стримала дикий сміх і прикрила обличчя долонею. ― Я тебе ледве знаю, як і ти мене.

     ― Але це не завадить зробити оце.

     Він присунувся до неї ближче, зняв рожеві окуляри і поцілував в губи. Есме відповіла на його пристрасть взаємністю. Вона відчула, як його м’який пушок під носом лоскоче її. Ленні спробував запхати свій язик в її уста, і Есме дозволила йому це зробити. Його язик на смак був холодний, слизький і солоний. Вони пристрасно цілувалися, втративши лік часу. Раптом Ленні потягнувся до бретельки, що з’єднувала бюстгальтер.

     ― Ні, цього ми робити не будемо, ― Есме смикнулась і відсунулась від нього на кілька метрів, поправивши плаття.

     ― Я тебе чимось образив? ― Ленні дивився на неї з небувалою хіттю. Його очі ковзали на її груди.

     ― Ти не зробив нічого поганого. Просто я не хочу займатися сексом, ― від його ненаситних поглядів їй стало не по собі.

     ― Як знаєш, ― Ленні відчув, що пеніс затвердів в його штанях.

     ― Розкажи мені краще, як ти минулого літа з’їздив у Іспанію, ― промовила Есме. Вона взяла з корзини ще один сандвіч.

     ― Там було тепло і сонячно. Дрібний пісок пік в ноги…

     Раптом світ перед очима накрило рідким туманом. Есме прийшла в себе у коридорі знайомого будиночка. Двері самі по собі зачинились перед нею. Що це було? Спогади? Спогади, які зв’язували її з Ленні. Вона згадала свій перший поцілунок, який був таким незвичайним, неймовірним, трохи бридким і солоним, але й водночас приємним і незабутнім. Тоді на галявині вони вперше поцілувалися.

     Есме брела довгим коридором, намагаючись зрозуміти, як її занесло у власний спогад, хоча він видався їй трохи викривленим, немов усі слова, які вона говорила були нецілковитою правдою. Таке враження, що минуле перекрутили. За наступними дверями її чекав черговий сюрприз.

     Цього разу її перенесло на заднє подвір’я художнього університету. Тривала друга половина літа. Есме вирішала прийти після занять, щоб допомогти посадити молоді пагінці каштанів. Вона уявляла, як прийде сюди через років двадцять чи тридцять і побачить, як дерева розростаються могутніми кронами, затіняючи під собою траву.

     Її роздуми перервав молодий стрункий юнак з пшеничним волоссям і кирпатим носом. Щось тьохнуло в серці Есме, розливаючись приємним трепетом, коли вона дивилася на нього зачарованим поглядом. Він був одягнутий у простору футболку, яка була йому трохи заширока і спадала нижче поясу, рвані бриджі з стразами і стоптані кеди. Його пишне волосся розвівалося на вітру. Матінка рідна, невже я закохалася в нього?

     ― Мене звати Ленні, ― привітався він і потиснув їй руку, яка на дотик була гладка, як шовк.

     ― Приємно познайомитись, ― Есме усміхнулася до нього загадковою посмішкою. Вона провела рукою по волоссю. ― Мене звати Есме Бенксі.

     ― Есме, яке красиве ім’я, ― Ленні почервонів. ― На якому курсі ти вчишся?

     ― Першому. Я поступила цього літа, одразу як закінчила школу. Все життя мріяла стати художницею.

     ― І я на першому курсі. Ми могли б ходити на навчання разом.

     ― Звучить цікаво, ― підтримала його Есме. ― Допоможи мені, потримай пагінець, доки я буду присипати ямку землею.

     Ленні дивився на брудний відросток і перекривився. Щоб він брався чистими руками за бруд? Ленні перевів погляд на Есме. Вона чекає. Якщо ти, йолопе, хочеш запросити її на побачення, то мусиш робити, як вона каже.

     ― Звичайно, Есме, я допоможу, ― Ленні вичавив з себе посмішку.

     ― От і добре, ― Есме набрала в руки свіжого ґрунту. ― Тільки дивись, тримай рівно, бо інакше дерево виросте криве і некрасиве.

     ― У такої красуні все має вийде чудово.

     Есме зловила комплімент і зашарілася. Вона відчула флюїди, які пускав в її сторону Ленні. Невже це кохання? Матінко небесна, я зараз запалаю.

     Вони продовжили працювати в команді. Ленні намагався розгледіти пухкі груди Есме, доки вона притоптувала лопаткою землю. Коли вони закінчили, то обоє були в бруді. Ленні домовився зустрітись з нею наступного дня і прожогом кинувся змивати з рук глевку землю. В той день він відчув себе справжнім переможцем. День проведений в грязюці не пройшов для нього даремно.

     ― Тату, я закохалася, ― призналася якось Есме татові за сніданком.

     ― Я сподіваюся, що це не наркоман з сусіднього дому? ― Рой глянув на дочку з-під лоба.

     ― Що ти, ― вона махнула рукою. ― Він до біса багатий.

     ― Як його звати?

     ― Ленні. Ленні ван Рейн. Йому, як і мені, недавно виповнилось вісімнадцять.

     ― Хто його батьки?

     ― Вони володіють модним домом «Колрідж». Пам’ятаєш, як ми проходили в центрі високу будівлю із гостроверхим дахом?

     ― Щось таке пригадую, ― Рой напружив пам’ять. ― Це та що находиться перед входом у сквер, де полюбляють ходити денді і смалити сигарами.

     ― Саме так, ― Есме кивнула. ― Мати Ленні працює головною дизайнеркою, що придумує і стверджує нову лінійку одягу, а його батько займається фінансами. Як тобі таке?

     ― Це чудово, що ти тягнешся до людей з фінансами, ― Рой посміхнувся щирою посмішкою. ― Не втрать цей чудовий шанс завести стосунки із багатим молодим чоловіком.

     ― Я думаю, що вийти за нього заміж дуже перспективно, ― замріялась Есме. ― А ще він полюбляє живопис, як і я. Хіба ж це не чудово?

     ― Ви познайомились із ним в університеті?

     ― Так, він допомагав мені після занять посадити дерево.

     ― Допомога ― ознака дорослого чоловіка, ― сказав Рой. ― Я бажаю тобі щастя у цій справі.

     ― Ти не проти, якщо Ленні прийде до мене в гості? ― Есме встала зі столу, щоб помити за собою брудний посуд. Вона забрала у тата брудну тарілку.

     ― Нехай приходить, ― погодився Рой. ― Якщо будете вести себе як слід, ― він навмисне тоном підкреслим останнє слово.

     ― Все буде гаразд, таточку, ― вона підійшла до Роя, міцно обійняла і поцілувала. ― Ленні ― хороший. Ось побачиш.

     Від тоді Есме почав часто снитися їй уві сні. Він спускався до неї по веселці на білосніжному коні, а його вишуканий вигляд зачаровував її. Одягнута у весільне плаття з фатою на голові, вона танцювала з ним вальс, а мелодійна музика скрипок змушувала їх серця битися в один такт. Есме прокидалася від чарівного сну, яку залишився десь за веселкою, а до вух ще доносились звуки музики, а перед очима стояв усміхнений образ Ленні. Як же я його обожнюю!

     Ленні з легкістю знайшов високий щербатий будинок, витесаний з грубого каменю, куди не раз приводив Есме після занять. Ну і біднота, ― подумав Ленні, глянувши на сірий мерзенний прямокутник, у вікнах-дірочках якого горіло жовте світло. Він ніс із собою букет рожевих троянд ― улюблених квітів Есме. Ленні був одягнутий у зелений піджак з обрізаними рукавами, які тепер були в моді, широкі штани, що сповзали до землі і ховали за собою шкіряні черевики з довгими носами.

     Коли хлопець натиснув на сьомий поверх, ліфт загудів, як потривожений джміль. Він знайшов двері із номер «41» і тричі постукав, а тоді сховав букет за спину. Почулися приглушені кроки. Ленні приготувався побачити Есме, але двері відчинив Рой у спортивних штанях. Його підборіддя прикривала тижнева небрита щетина.

     ― Проходь, малий, ― Рой потиснув хлопцеві руку. ― Мене звати Рой Бенксі.

     ― Ленні ван Рейн, ― йому не сподобалося, що його назвали малим, але він промовчав, прикусивши губу.

     ― Я прийшов змучений з заводу, тому прошу тебе сильно не шуміти, бо голова розколюється, ― сказав Рой.

     ― Розумію, ― Ленні кивнув головою і почав роззуватися. Він сказав це мимохідь, не розуміючи, як це працювати на заводі.

     ― Ти проходь праворуч, а я поки полежу на дивані і додивлюся футбольний матч. Ти любиш футбол, Ленні?

     ― Мій тато по понеділкам грає в гольф. А в футболі я нічого не тямлю, ― Ленні відчув легкий запах перегару з рота Роя і відвернувся.

     ― Гаразд, ― Рой пішов до свого улюбленого телевізора.

     Есме сиділа за письмовим столом і креслила у зошиті простим олівцем. Вона здивувалася, коли помітила, як Ленні відчинив двері.

     ― Я щось зовсім засиділась за своїми малюнками, ― Есме відклала олівець. ― Зовсім не чула, як ти дзвонив у двері.

     ― Я приніс тобі квіти, ― Ленні вручив їй букет троянд.

     ― Ох, які чудові! ― Есме припала носом до букету. ― Зачекай мене хвилину тут, а я наллю воду до вази.

     ― Це правильно, ― Ленні присів на окрайчик ліжка.

     Вони сиділи і говорили до пізньої ночі. Рой час від часу підходив до дверей з банкою пива в руках і прислухався до їхнього шепоту. Він сподівався, що вони там не накоять дурниць. Тим часом Ленні викладав їй усе про себе: про його зацікавлення художниками епохи Відродження, про те, як він почав писати картини на полотнах, ділився своїми секретами роботи з кольорами. Есме з превеликим задоволенням його слухала, забувши про все на світі, немов вони двоє потонули у зовсім іншій реальності.

     ― Ти б могла на вихідні прийти до мене і глянути на мої картини, ― запропонував Ленні.

     ― Хороша ідея, ― підтримала його Есме. ― Мені, як художниці, це дуже цікаво.

     ― Не сумніваюсь, ― Ленні розплився у посмішці.

     Молодий художник жив у жовтому цегляному котеджі, що знаходився у багатому спальному районі Роукфорд, аж на окраїні міста. Тут більшість багатіїв будували чудові заміські вілли на фоні красивих пейзажів природи. І повітря тут було свіжіше, ніж в місті, яке постійно було наповнене автомобільними газами і заводським смоком.

     Пишний фронтон котеджу був прикрашений статуями ангелів. З боків садиби випинались контрфорси з випуклими вікнами в позолоченій рамі. На трикутному даху, оббитому червоним металом, стояв флюгер у вигляді металевого чорного півня, що обертався і скрипів під дією вітру, а цей скрип нагадував якусь незрозумілу зачудовану мелодію, немов півень щось наспівував, а вітер доносив уривки цієї пісні. Гладенький зелений газон недавно хтось акуратно підстриг. В зелені гралися мініатюрні керамічні гноми, що тримали в руках ліхтарі. Від них йшов запах згорілого воску. Вночі Ленні любив приходити сюди, класти свічки у ліхтар, які горіли аж до самого ранку. Мати казала йому, що одного разу він так спалить увесь будинок.

     Вони зайшли всередину. Есме помітила кілька вішаків біля парадного входу, на яких красувались вишукані хутра і модні плаття. Ленні натякнув їй, що одного дня якесь із цих плать може стати її. Есме зняла черевики і поставила на відполірований паркет, викладений керамічною плиткою, що блищала на сонці. Ленні провів її вверх по сходах, прикрашених літієвими перилами з закрученими візерунками. Навпроти балюстради знаходилась кімната Ленні, в якій він творив. Його спальня знаходилась поруч.

     Есме одразу помітила, що кімната, в якій працював Ленні, набагато просторіша, ніж та, в якій їй приходилось тіснитися усе життя. Стіни були прикрашені полотнами, над якими працював молодий художник. Вона впізнала мазкову техніку живопису, якою колись писали картини імпресіоністи. В голову одразу приходили роботи Мане, Моне, Ренуара, ван Гога та інших. Ленні використовував для своїх робіт олійні фарби, що придавали його роботам живучості і об’єму. Вони не були покриті лаком, бо ще як мінімум рік мали сохнути на полотні. Есме була захоплена пейзажами гір, морів, хвилястих річок, що пливли зеленими галявинами. Вона, немов відчувала на власні вуха журчання води. У Ленні був неабиякий талант до живопису. У такому юному віці не кожному було під силу творити рукою майстра. Його картини виглядали, як живі.

     ― Я теж хочу так писати картини, ― Есме ледве відвела зачудований погляд.

     ― Ти мені лестиш, ― знітився Ленні.

     ― Ні, правда, у тебе чудово виходить, ― вона присіла на старий пружинний диван.

     ― Я можу створити для тебе особливу картину, ― признався Ленні. ― Тільки уяви собі поле трояндових квітів, що жевріють під вранішнім сонцем і ніколи не зів’януть. Там буде стояти невелика хатинка з альтанкою, а в центрі картини будеш красуватися ти.

     ― Я навіть не знаю… ― слова застрягли в горлі Есме.

     ― Я хочу написати тебе, моє кохання, ― милозвучно промовив Ленні. ― Я готовий навіть заплатити тобі за позування.

     ― Це великодушна пропозиція, ― Есме навіть не знала, що сказати. ― Мені, як художнику, сильно потрібні гроші на фарби і полотна, які в нас час коштують немалі гроші.

     ― Тоді погоджуйся, ― підбадьорив її Ленні. ― Ти будеш приходити сюди по вихідних і позувати мені.

     ― Я подумаю, ― сказала Есме. ― То чим займемося зараз?

     ― Як знаєш, ― промовив Ленні. ― Я піду за служанкою, щоб зварила нам чай. Здається, у нас мають бути солодкі тістечка, хоча мама не дозволяє їсти багато виробів з муки. Вони псують мені фігуру і зуби. Вона більше береже їх для гостей.

     ― Я сама можу заварити чай, ― сказала Есме. ― Покажи мені, де кухня.

     ― В цьому домі так не робиться, ― зупинив її Ленні. ― Для цього завжди була служниця.

     Уламки спогадів і сплутаних фраз один за одним вривалися до свідомості Есме. Чим більше вона відчиняла дверей, тим більше пригадувала подій, що трапилось із нею в минулому. А попереду на неї чекало найжахливіше. Есме здригнулась, але змусила себе відчинити наступні двері.

     Вона почала помічати дивацтва Ленні з того моменту, коли він запросив її в театр на балетну виставу «Лускунчик» і прем’єру балету «Жизель». Він одягнув фіолетове плаття із блискітками, яке щільно облягало його із ніг до голови. На голову Ленні надягнув модну шляпку з довгими полями, а на ноги ― чорні туфлі на високих платформах. Есме на його фоні виглядала блідою примарою у своєму бежевому светрі і чорних класичних штанях. Сказати, що вона була здивована його новим іміджом, ― це нічого не сказати.

     ― Як я тобі? ― Ленні покрутився навколо своєї осі, щоб Есме змогла його краще роздивитися.

     ― Це… Це… ― Есме намагалася підібрати слово, щоб не образити його, бо як на неї чоловіки в сукнях щонайменше виглядали дивно. ― Це відпадно.

     ― Повний ульот, ― Ленні іскрився, як новорічна ялинка. ― Мама каже, що я виглядаю, як останній крик моди. Вона запросила мене сфотографуватися для нової обкладинки глянцевого журналу.

     ― Це справді зараз модно? ― Есме було нелегко приховати своє здивування.

     ― Тобі не подобається моє плаття? ― Ленні нахмурив брови.

     ― Що ти, Ленні. Твоє плаття чудове. Однак воно занадто сильно стягує твої ноги.

     ― Ну що ж, ― художник зітхнув. ― Щоб красиво виглядати, приходиться чимось жертвувати.

     Якби я була хлопчиком, то не хотіла б виглядати, як педик.

     ― То ми йдемо в театр? ― запитала Есме, оглядаючи свого бойфренда з ніг до голови, намагаючись знайти в цьому платті хоча б щось хороше.

     ― Тільки губки намащу, бо вони в мене тріскаються, ― сказав Ленні. ― Мені мама купила спеціальну безбарвну помаду для чоловіків.

     А член тобі мама забула купити?

     ― Ми запізнимось на виставу, ― Есме подивилась на позолочений годинник, який їй недавно подарував Ленні.

     ― Ще хвилинку, ― Ленні закінчив чепуритися.

     Під час антракту люди підозріло косилися в їхню погляди. Есме намагалася пропускати мимо себе погляди, що прострілювали наскрізь, однак Ленні не подобалося, що на нього косяться. Він не міг втямити, що в такому вигляді краще не виходити в люди. Чи він це робив навпаки навмисне, щоб підбурювати публіку, бо художники любили виступати у ролі провокаторів, як і більшість творчих людей.

     ― Як тобі «Лускунчик»? ― запитав Ленні.

     ― Мені сподобалося, ― сказала Есме і відпила безалкогольний коктейль. ― А тобі?

     ― Мені подобаються балерини. Ця грація, цей перформенс доводить мене до екстазу, ― Ленні склав губки трубочкою. ― Я б хотів малювати балерин у стилі Едґара Деґа.

     ― Тобі так сильно запав в душу імпресіонізм?

     ― Ще б пак, ― Ленні перезирнувся, коли хтось штовхнув його в спину. ― З дрібних мазків може вийти хороший візерунок.

     Вони ще деякий час говорили про мистецтво, доки не закінчився антракт. Люд почав потрохи розбрідатися, щоб займати місця, бо з хвилини на хвилину мав початися балет «Жизель». Есме заснула десь на половині. Два балети підряд виявились для неї непосильним трудом.

     Так і проходили її вихідні після навчання у художньому університеті: то балет, то позування перед полотном. Ленні ставив для неї нові задачі, як художник, що платив гроші своїй моделі, які Есме збирала для власних майбутніх робіт. Хлопець вимагав, щоб вона позувала для нього в напівголому стані, прикрившись білою прозорою сутаною. Есме не одразу погодилась на цю умову, але пішла на це заради кохання і мистецтва. Як же вона помилялась.

     Градус напруження зріс після того випадку на сходах, коли Есме зіштовхнулась з Гаррі Коладом. Вона перечепилась за сходинку і впала, вдарившись коліном. Альбомні листки із кресленнями посипалися у неї з рук. Дівчина почала збирати їх по сходах, а Гаррі зупинився, вибачився і допоміг їй позбирати розкидані роботи. Він затримав погляд на одному із листків в руках, а потім гляну Есме у вічі і сказав:

     ― Ти гарно малюєш. Як тебе звати?

     ― Есме.

     ― Мене Гаррі. Радий знайомству, ― він ввічливо протягнув їй руку.

     ― Дуже приємно, Гаррі, ― Есме усміхнулася і потиснула долоню в знак нового знайомства. ― Я раніше бачила тебе. Ти вчишся на паралельному курсі.

     ― Вивчаю графіку і дизайн, ― пояснив Гаррі.

     ― Мене більше тягне до живопису, ― сказала Есме. ― Обожнюю розглядати полотна старих майстрів.

     ― Ми б могли сходити разом в картинну галерею, ― мовив Гаррі, ― якщо ти не проти.

     ― Я подумаю, ― промовила Есме.

     В цей момент по сходах проходив Ленні. Він підслухав частину розмови, що зав’язалася між Гаррі і Есме. Ленні пройшов сходами, зробивши вигляд, що нічого не трапилось. Однак всередині зірвалася буря ненависті. Як Есме могла зрадити мене? Я заради неї готовий на все, а вона фліртує з іншим хлопцем, цим паскудою Гаррі.

     Щойно Ленні завернув за ріг, як лють закипіла в ньому. Він побіг до хлопчачого туалету, щоб змити з себе весь негатив. В туалеті нікого не було. Ленні став перед дзеркалом і відкрутив воду. Полився холодний потік. Хлопець сунув голову під кран. Серце в грудях шалено калатало. Він намагався заспокоїтись, але думками весь час повертався до того ганебного моменту на сходах.

     ― Чому ти одразу нічого не сказав тому паршивцю? ― озвався хтось поряд. ― Ти тюхтій, Ленні, ось хто ти є.

     ― Хто тут?

     Ленні озирнувся. В ньому наросло занепокоєння, коли він нікого не побачив. Хлопець пройшовся по кабінках, але вони виявились пустими. Невже мені здалося?

     ― Я до тебе звертаюся, матусина донечка, ― долинув голос позаду.

     Ленні розвернувся. Позаду нього було лише дзеркало, в якому виднілось його зображення на фоні кахельної плитки.

     ― Це я до тебе говорю, ― озвався двійник з дзеркала.

     ― Що тобі треба від мене? ― Ленні вирячився на дзеркало.

     ― Є розмова, ― промовив двійник. ― Ти занадто багато дозволяєш тій хвойді.

     ― Есме не хвойда, вона моя дівчина, ― поправив Ленні.

     ― Уже не твоя, ― двійник вишкірився, пройшовшись рукою по пшеничному волоссю. ― Той шмаркач Гаррі забрав її у тебе. Есме така, як і усі жінки. Вона знайшла собі красивішого, багатшого, розумнішого. Подумай, навіщо їй такий довбень, як ти?

     ― Ні, ти брешеш! ― Ленні стукнув кулаком по дзеркалу, від якого воно забриніло. ― Вона кохає тільки мене.

     ― Есме давно до тебе охолола, ― двійник виставив на показ вибілені зуби. ­­― Вона приходить до тебе лиш, щоб позувати і заробляти гроші, а твої казочки про кохання ця лярва пропускає поза вуха.

     ― Замовчи, ― процідив крізь зуби художник.

     ― Я хочу для тебе лише добра, Ленні. Я хочу, щоб ти виріс чоловіком. Крім мене про тебе більше ніхто не подбає.

     ― Я буду чоловіком, ― Ленні стиснув кулаки.

     ― Тоді покажи тому недоумку Гаррі чого варте твоє кохання.

     Це трапилось під кінець літа, коли перший осінній холод пронісся вулицями міста. Деякі дерева вже почали жовтіти, а листя опадало на землю. Більшість птахів почали відлітати на схід, шукаючи тепла. Гаррі Колад, одягнутий в бежеве пальто, занотовував у своєму блокноті їхній політ, присівши на лавку в терені художнього університету. До нього на всіх парах щемив Ленні, а його чорна шкіряна куртка розвівалася на вітру. Гаррі не помічав його до того моменту, доки Ленні сам не підійшов і не сказав:

     ― Привіт Гаррі. Є розмова.

     ― Чого тобі? ― Гаррі сховав блокнот до кишені.

     ― Я бачив, як ти залицяєшся до моєї дівчини Есме, ― голос Ленні став грубим, жорстким.

     ― Не розумію, про кого ти… ― Гаррі вирячився на молодика.

     ― Все ти розумієш, бовдуре, ― Ленні штовхнув його в плечі. ― Скажи мені, ти вирішив трахнути цю хвойду, хочеш залізти в її дірку?

     ― Відстань від мене, придурок, ― Гаррі штовхнув його у відповідь.

     ― Мій член буде там раніше, ніж твій, сученя, ― Ленні з усієї сили заїхав йому по обличчю.

     Гаррі відчув, як від удару заболіла щелепа. Він закричав і замахнувся на Ленні, але той прудко відскочив в сторону. Руки зціпилися у двобії. Гаррі вдалося копнути хлопця в живіт. У Ленні перехопило подих, він скривився.

     ― Тобі срака, ― Ленні спробував його перекинути. Гаррі не втримався і впав на вогкий асфальт.

     ― Та щоб тебе, придурок, не потрібна мені твоя дівчина, ― Гаррі зіщулився, прикриваючи обличчя руками.

     Ленні, як хижак, відчув слабину здобичі і напав. Він копав Гаррі по ребрах, молотив у живіт. Його переповнювали лють і ненависть, яку він зганяв на своїй жертві. Врешті Ленні відстав від нього і прожогом кинувся бігти до воріт, доки хтось із викладачів не помітив їхньої бійки.

     ― Тобі це просто так не минеться, придурок! ― крикнув йому навздогін Гаррі.

     Він встав і поправив замащене в бруді пальто. Тим часом Ленні добіг за ворота університету і зник за кам’яним забором. Гаррі відчув, як болить розсічена губа. Він тільки зараз пригадав ту дівчину Есме, яку одного разу зустрів на сходах. Здається, це був її хлопець. Гаррі сподівався, що більше він до нього не буде лізти. Прудкий сучий син.

     Наступили вихідні. Есме нічого не знала про бійку між Ленні і Гаррі. Гаррі не став афішувати цієї події, вирішивши, що так буде краще, однак намагався не зустрічатися поглядом з тою дівчиною, яку збив на сходах. Есме не підозрювала, що Ленні занадто гаряче ревнував її до навколишнього світу. Вона, як ні в чому не бувало, прийшла до котеджу художника. Двері їй відчинила служниця. Жінка одразу запитала, чи не принести їй чаю. Есме усміхнулася до неї і сказала, що не відмовиться.

     Похмурий Ленні сидів у своїй майстерні. Він стрепенувся, коли Есме зайшла всередину. Вона сіла на пружинний диван, який заскрипів під нею. Есме помітила, що Ленні саме вимальовував троянди, наносячи густий шар фарби на полотно.

     ― Привіт, Ленні, ― дівчина усміхнулася до нього.

     ― Привіт, ― він відповів холодно і коротко.

     ― Щось трапилось? Ти виглядаєш якимось сумним?

     ― Зі мною все гаразд, ― заскрипів Ленні. Він помив пензлики і відставив полотно. ― А ти щаслива?

     ― Я почуваюсь щасливою поруч з тобою. А ти сам як думаєш?

     ― Я так не думаю, ― Ленні різко встав зі стільця.

     В цей момент служниця принесла дві порцелянові чашечки чаю і пряники на таці. Ленні подивився на неї злим вовчим поглядом. Він спостерігав, як служниця поставила тацю на стіл і пішла по своїх справах, причинивши двері. Есме взяла до рук чашку і відпила. На смак чай був солодким і терпким.

     ― Нам треба поговорити. ― Ленні підійшов до дверей і замкнув на ключ.

     ― Що відбувається, Ленні? Ти якийсь перезбуджений. З тобою точно все гаразд?

     ― Це ти ведеш себе останнім часом дивно, ― Ленні з останніх сил стримував лють.

     ― З чого ти взяв? ― Есме насупилась.

     ― Тобі подобається Гаррі Колад?

     ― Гаррі… ― Есме задумалась.

     ― Гаррі Колад, ― повторив Ленні. ― Хлопець, що зустрів тебе на сходах.

     ― А ти про нього, ― згадала Есме. ― Я бачила його лише одного разу.

     ― Так я тобі повірив, ― Ленні вишкірився. ― Я бачив, як ти говорила з Гаррі, який запрошував тебе на побачення, і ти з охотою погодилась на його пропозицію.

     ― Ти все переплутав, Ленні, я сказала йому, що подумаю над його пропозицією. Але це не значить, що я б пішла з ним гуляти, бо в мене є ти.

     ― Ти кохаєш, мене?

     ― Усім серцем, Ленні.

     ― То доведи мені це по-справжньому, ― Ленні підійшов до Есме і зняв з неї окуляри з рожевими скельцями.

     Він присів біля неї на дивані і почав пристрасно цілувати. Вона відчула полуничний смак помади на його губах. Вони ніжно цілувалися, а час непомітно летів вперед. Ленні відчув, як пеніс затвердів у його штанах. Спочатку він ласкаво гладив Есме за волосся, а його рука тяглася все нижче і нижче, доки не заповзла їй під джинси.

     ― Що ти робиш, Ленні?

     Вона спробувала відштовхнути його руку, проте він не здавався. Другою рукою Ленні почав стягувати з неї джинси.

     ― Перестань, ― нервово сказала Есме. ― Давай просто будемо далі цілуватися.

     ― Я кохаю тебе усім серцем, ― промовив Ленні, знімаючи з неї сорочку.

     ― Я теж, але давай дочекаємось того моменту, коли ми одружимось, ― Есме відчула його гаряче дихання, коли він цілував її шию.

     ― Давай ми займемось коханням зараз, ― рука холодним удавом заповзла їй під трусики.

     ― Я не хочу трахатися, ― Есме відчула, як страх скував її. Морозець пройшовся по шкірі.

     ― Тоді я тебе змушу, ― Ленні ривком стягнув з неї труси, під яким ховалося кудряве волоссячко.

     Есме пробувала закричати, але страх скував її голосові зв’язки. Їй стало так страшно, що вона видала з себе лише нерозбірливий шепіт, ворушачи губками, як риба, яку виловили з води. Вона почала судомно борсатися, намагаючись звільнитись, однак Ленні міцно схопив її за руки і навалився на неї усім тілом, щоб вона не змогла вибратися. Він дивився на неї поглядом хижого лева, що спіймав бажану лань.

     Свідомість Есме розідрала біль, коли щось тверде просунулось в її лоно. Від пекучої болі полились сльози. Нервові закінченні в голові палали розбурханою ватрою. В очах потемніло. Щось тверде і слизьке ритмічно ворушилось в ній, заходячи глибоко, у самісіньке черево. Есме відчула небувале збудження, яке раніше ніколи не відчувала. Прокинулись голосові зв’язки ― вона закричала. Ленні засунув їй в рот шматок брудної ганчірки, щоб служниця не почула розпачливі крики. Він почав рухатися швидше, відчуваючи, як його член треться об здавлені стінки.

     ― Ще трохи люба, потерпи. Обіцяю, що кінчу тобі на живіт, ― заговорив Ленні збудженим голосом. Його очі палали від екстазу.

     Від смаку брудної ганчірки стало млосно. Есме відчула різкий біль там внизу. В нутрі озвалась нова пекельна хвиля болі. Ленні членом відчув щось тепле і мокре. Він побачив, як між її ніг стікає цівка крові. Це збудило його ще більше. Він ще глибше загнав пеніс у її нутро. По тілу Есме пішли судоми. Вона намагалася вирватися із останніх сил, а в мозку пройшовся крижаний холодок. Есме билася від моторошного болю, відчуваючи його кожною клітинкою свого тіла, але не могла нічого вдіяти. Її свідомість зламалася. В ній перемішалося збудження, біль, страх, дика тваринна хіть, лють і якась збочена насолода від того, що скоїв з неї її ґвалтівник. Руки Есме тряслись від хвилі екстазу, що пронеслася аж до кінчиків пальців. Ленні не втримався ― він кінчив прямісінько її в лоно. Есме відчула, як гарячий струмок прокотився від члена в її нутро. Вона заплакала гіркими сльозами.

     ― Все, кінець, ― Ленні поцілував її в щоку і витягнув брудну ганчірку з рота.

     ― Я тебе не навиджу, сучий син! Щоб ти був навіки проклятий! ― Есме натягла труси, які просочилися кров’ю.

     ― Ми просто потрахались, ― Ленні зліз з неї.

     ― Я тебе ненавиджу, ― вона поспіхом вдягла джинси. ― Ти мене зґвалтував. Я все розкажу татові.

     ― Я тебе не ґвалтував, ми просто трахались, ― по обличчю Ленні пройшовся нервовий тік. Він спробував зупинити її, але Есме влучно копнула його в яйця ― Ленні скрутився від болю.

     Вона ненароком розтовкла рожеві окуляри, що валялися на землі і дісталася дверей. Ключ повернувся в шпарині, і Есме вибігла по сходах до виходу. Вона виринула на волю, а всередині все боліло, немов усі її органи перемололо в м’ясорубці. Спогади в свідомості розбились на уламки. Вона погано розбирала, що коїться навколо. В голові плавав туман. Від дикого жаху Есме йшла і ридала, а в трусах горіло полум’я болі, від якого хотілось лізти на стелю. По дорозі вона виригала усе, що з’їла на сніданок. Сум’яття почуттів, зрадливе кохання. Чому я так обожнювала Ленні? Чому хотіла вийти за нього заміж? Цей покидьок зґвалтував мене, а я дурепа не могла нічого зробити. Погана. Погана, брудна дівчинка.

     Фонтан жовчі підкотив до горла. Вона вирвала на придорожню стіну. Якийсь тип, що йшов стежкою обізвав її п’яною потаскухою. Насрати. Тепер для мене кожен чоловік ― лайно собаче.

     Есме не пам’ятала, як дісталася дому. Вона взагалі не розуміла, що коїться навколо. Розбиті уламки свідомості плавали в голові, намагаючись зібратися до купи. Знову підкотила нудота. Внизу все напухло і пекло. Вона відчула, як цівка крові прилипла до ноги. Есме попорпалася в кишені і знайшла ключі. Пальці викручувало, руки тремтіли і ключ ніяк не хотів потрапити в шпарину. Блядські двері.

     З третьої спроби вона зайшла в квартиру. Дома нікого не було ― мабуть, Рой ще працює на заводі. Есме побігла до ванни і зняла з себе увесь брудний одяг. Вона дивилася на свій голий вигляд, на розмазану туш під заплаканими очима, погляд її ковзнув вниз, де запеклась кров, прилипнувши желеподібною масою до лапкового волосся. Вона відкрутила кран. Від шуму води задзвеніло в голові.

     Вона лягла у ванну, відчула плечима приємну прохолоду металу. Тепла вода окутала її, немов перина. Есме взяла до рук мило і почала натирати себе з ніг до голови, детально відчищаючи кожен шматок бруду від тіла. Вона взяла мочалку, намилила і почала відчищати желеподібну кров між ногами. Криваво-брудні струмки води пливли у водостік.

     ― Я брудна, брудна, брудна дівчинка, ― Есме заридала. Відчайдушний крик вирвався з легень, який роздер їй горло.

     Вона ридала і ритмічно продовжила терти шкіру. Від тертя з’явилася приємна біль. Та щойно вона змивала з себе мило, як знаходила нові ділянки бруду, які приходилось відчищати. Есме раз за разом милила себе і змивала бруд, милила і змивала бруд, милила і змивала бруд… Це могло продовжуватись вічність, доки вона не помітила, що дотерла шкіру до крові. Тоді вона зупинились і новий потік чорних сліз покотився у ванну. Як би не старалась відмити свій бруд, сором змушував почуватися її затасканою хвойдою, і вона не могла позбутися цього ганебного відчуття, що з'їдало її середини. Їй почало здаватися, що всередині копошяться черви, які завелися в піхві і доїдають нутрощі.

     Врешті Есме вилізла з ванни. Вона взяла з шафи чистий одяг, хоча досі почувалася брудною. Вона почовгала до татового бару і дістала звідти пляшку віскі. Есме відкрутила її і залпом випила ковток. Гаряче пійло обпекло її нутрощі, а біль внизу живота стала меншою. Тоді вона випила ще і ще. Їй хотілось забутись і заснути. Хотілось, щоб цей жах закінчився. Хотілось почуватись чистою, а не брудною.

     Від випитого алкоголю головою прокотилося оп’яніння і вона заснула. Рой знайшов її у сплячому положенні з пляшкою віскі в руках, коли повернувся з роботи та зайшов на кухню, щоб викласти з холодильника пиво.

     ― Есме? ― Рой поторсав її за плече. ― Вставай, люба, прокидайся. Чому ти валяєшся посеред кухні?

     ― Він мене зґвалтував, ― Есме розплющила очі. Вона потягнула віскі до рота, але Рой забрав у неї пляшку і поставив назад до бару.

     ― Хто це зробив? ― обличчя Роя побагровіло. Очі гнівно дивились на п’яну дочку.

     ― Ленні ван Рейн. Він хотів зайнятися зі мною сексом, а я не хотіла. От і вийшло, що я тепер брудна паскудна шалава.

     ― Не кажи такого, Есме, ― Рой поцілував її в лоб. ― Я дзвоню в поліції. Суча мала шмаркля.

     ― Нехай його посадять і мужики будуть довбати його в задницю, ― на обличчі Есме з’явився нездоровий усміх. П’яні очі плавали в тумані.

     ― Алло, це поліція? ― Рой приклав до вуха слухавку. ― Мою дочку зґвалтували. Ні, ґвалтівника поруч немає. Нехай хтось приїде і заповнить протокол. Диктую адрес. Вулиця генерала Ашермана, дім 34, квартира 41.

     Минуло близько п’ятнадцяти хвилин. Есме визирала з вікна, доки не побачила, як до під’їзду під’їхав поліцейський б’юїк. Звідти вийшло двоє поліцейських і один судмедексперт. Вони зайшли до будинку. За кілька хвилин у двері подзвонили. Рой відчинив їм двері і запросив усередину.

     Поліцейські попросили Роя зачекати за дверима, доки вони будуть проводити допит. Есме говорила незв’язно і сплутано, слова запліталися на язику, але врешті їм вдалося добути інформацію про Ленні ван Рейна, місце його проживання і контактний номер, записаний у мобільному дівчини. Потім офіцери попросили її пройти медогляд на наявність слідів зґвалтування, а тим часом вони допитали Роя, вияснили, де він працює, його рід заняття, занесли до протоколу час, коли він повернувся додому та ще безліч дрібних деталей, що могли допомогти слідству у розслідуванні.

     Судмедексперт, коли оглядала Есме, виявила мікропорізи у жіночій вульві ― сліди зґвалтування, які могли зіграти важливу роль під час проведення слідства. Також вона взяла зразок крові, щоб провірити в ній наявність сперматозоїдів. Згодом результат показав наявність чоловічої сперми в крові.

     Поліція затримала Ленні і посадила в слідчий ізолятор. Там він просидів довгий термін у мовчанні і терпінні, як наказав його адвокат, якого найняв його батько. Він знайшов найкращого адвоката в місті, який після арешту Ленні почав шукати способи, як полегшити його вину.

     ― У нас є якісь шанси, що його не запроторять у в’язницю за зґвалтування? ― непокоїлась мати Ленні.

     ― Ми можемо тільки сподіватися, що суддя врахує 12 поправку в конституції, прописану законом, ― сказав адвокат. ― На жаль, слідство зафіксувало акт статевого насилля, тому важко щось зробити у цій ситуації.

     ― Я плачу вам великі гроші, щоб мій син не гнив за ґратами, ― увірвався в розмову батько Ленні. ― Зробіть щось корисне.

     Настав суд присяжних. Головний прокурор задавав питання Ленні, на які він відповідав чітко і прагматично. Я не стану переказувати довгий діалог, а лише окреслю головні деталі. Художник, якого звинувачували в зґвалтуванні, наполягав, що статевий акт був узгоджений двома сторонами, а зґвалтування було вигадане з ціллю виманювання грошей. Служанка, яка в той момент була в домі, запевняла, що не чула жодних криків. Її слова не були об’єктивними, так як вона працювала на сім’ю ван Рейнів, хоча давала показання під присягою. Якби виявилось, що вона збрехала, її б чекало позбавлення волі строком у 10 років за лжесвідчення.

     Есме, яку вже втомили довгі допити, стояла на своєму. Вона запевняла, що хлопець поводився з нею грубо і вчинив статевий акт насильницькими діями. Хоч свідків бракувало на її стороні, але батько завжди був на її боці і підтримав дочку у суді. Були і докази судмедекспертизи, які підтверджували правдивість слів дівчини.

     Суддя разом із присяжними зібралися в окремій кімнаті, щоб обговорити деталі слідства. Однак за стінами суду залишились приховані факти, які вирішили подальшу долю засідання і все, що відбувалося під час суду нагадувало швидше маскарад чим правомірне правосуддя. І не було сенсу вникати в суть справи і вірити у справедливе рішення у світі, в якому правила не людська совість, а гроші.

     Так і трапилось цього разу. Батько Ленні поклопотався, щоб усім присяжним заплатили, а найбільше грошей отримав чесний і справедливий суддя. Ніхто із них не став перечити батькові Ленні, бо він був одним із найшановніших людей у місті і мав багато впливових друзів. Місто ― це павутиння, в якому правлять павуки. Або ти робиш, як тобі кажуть, або ти стаєш мухою.

     Суддю менше всього хвилювала доля брудної дірки якоїсь хвойди, що не змогла дати відсіч пустотливому юнаку. Він хотів піти до коханки, влаштувати інтрижку подалі від дружини, бо його збуджували великі цицьки тої пишної лярви, яка з задоволенням смоктала йому член. Вона приходила додому після п’ятої, а суд затягнувся аж до шостої, тому суддя поспішив винести вирок. Щоб все виглядало в силу правомірної демократії і не зганьбило його честь, суд виніс Ленні ван Рейну умовне засудження у вигляді п’яти років. Це звільняло його від реального сидіння за ґратами. За цей період державна влада буде контролювати його домашню поведінку і заносити в реєстр. Таке було останнє слово закону.

     Рой, коли почув вирок, озвірів, як скажений пес. Він почав матюкати з ніг до голови продажного суддю, який залишив на свободі нікчемного сучого сина Ленні, що зґвалтував його дочку. Він клявся, що відірве малому пацюку член, якщо суд не прийме іншого рішення. Мати продовжували сипатися з його рота, а суддя зітхнув і мовчки покинув залу.

     Есме після суду почувалася себе покинутою, немов лялька, яку викинули на смітник. Усі її мрії і сподівання потонули в желеподібній брудній крові. Вона снилася їй в ночі. Огидна маса, що стікала по її ногам. Ленні приходив до неї кожної ночі, хапав за руки і вставляв свій твердий член між ногами. Есме прокидалася в холодному поту із сльозами на очах. Лоно озивалося пекучим лоном. Вона майже нічого не їла. Стала худа і змарніла, як висушена тріска.

     Із позором дівчина забрала документи із художнього університету, бо більше не хотіла бачити в очі Ленні. Їй вчувалося, що однокурсники пошепки називають її брудною хвойдою. Малювати вона більше не могла ― руки трусилися кожного разу, коли вона бралася за олівець.

     ― Так більше продовжуватися не може, ― сказав Рой. ― Я найму для тебе психолога чи психіатра, що полікує тобі голову.

     ― І де ж ти візьмеш гроші? ― гіркий ком накотився в горлі Есме. ― Краще я піду на роботу і більше ніколи не буду займатися дурними полотнами. Ригати від них хочеться.

     ― Я знайду гроші, ― твердим голосом сказав Рой.

     Він відшукав недорогу клініку, в якій працювали хороші психологи. Великими зусиллями йому вдалося затягнути Есме на перший візит. Дівчині порекомендували жінку-психолога, милу усміхнену жіночку, яка працювала з жертвами зґвалтування. Після їхніх розмов Есме нарешті почала нормально їсти, і Рой став менше хвилюватися за неї.

     Так і проходили дні для Есме: вечором вона ходила до психолога, а зранку йшла на роботу в першу зміну, де підробляла у забігайлівці, що продавала фаст-фуд, яка мала назву «Татусь Карлос».

     З першого дня її поставили біля плати ― масивної розпеченої сталевої штуки, на якій вона смажила котлети для бургерів. Есме брала заморожені напівфабрикати з морозильної камери, розкладала на розпеченій плиті, а потім чекала, доки котлети просмажаться. Пізніше її навчили смажити яєчню і підсмажувати бекон для тостів. Працювати біля плити було небезпечним заняттям: весь час в очі намагалася потрапити гаряча олія. Котлети час від часу приходилось перевертати, і гаряча олія бризкала на руки, від якої на пальцях з’являлися пухирі. Шкіра червоніла, набрякала і злазила на наступний день, залишаючи обпечені рани.

     Есме мовчки все терпіла, ковтаючи сльози, а менеджери постійно робили їй зауваження, що вона неправильно розкладає м’ясо, забуває його солити, не міняє за собою ганчірки, забуває мити лопатки і не правильно складає котлети. Вона стікала від поту, як розплавлена свіча, а на кухні завжди стояло сперте задушливе повітря, від якого легені наповнювалися потворною масною масою.

     Есме приходила додому і дивилася на свої розчервонілі просолені руки у масній олії і казала собі: «Тепер такими руками я більше ніколи не зможу писати картини. Мою кар’єру художниці закінчено. Тепер я стала збезчещеною кухаркою.»

     Кожен день до «Татусь Карлос» приходило їсти безмежна кількість людей, що були не проти скуштувати фаст-фуд. Есме приходилось без перестанку смажити блядські котлети, і навіть вільної хвилини не було, щоб напитися води. Піт струмками стікав по обличчі, а Есме про себе проклинала кожного, хто приходив за бургерами. Вона ненавиділа цю роботу, але була змушена працювати, щоб заробляти собі гроші на прожиття.

     На роботі вона познайомилася із Крісті, яка допомагала на кухні готувати бургери. Вона була пишна, немов здобна булочка, носила в носі пірсінг, а в кутику нижньої губи красувалася опукла родимка. Крісті мала кислотно-фіолетове каре, довгі кінчики якого спадали на плечі. Під час перерви вони багато розмовляли між собою.

     ― Виглядаєш якоюсь розкислою, ― сказала їй одного разу Крісті за обідом.

     ― Це все від цієї дурнуватої роботи, ― Есме махнула рукою. ― Ненавиджу смажити котлети.

     ― Ніхто цього не любить, але комусь треба стояти біля плити, ― сказала Крісті. ― Не хочеш після роботи прийти в гості і розвіятися?

     ― А хто ще буде? ― Есме нашорошила вуха.

     ― Ну, прийде ще трохи народу, ― Крісті прикусила губи. ― То ти з нами?

     ― Якщо там будуть хлопці, то я пас, ― попередила Есме.

     ― А чого ти так боїшся хлопців? ― Крісті з зацікавлення подивилася на неї. ― В тебе якісь комплекси на це рахунок?

     ― Не хочу про це говорити і все, ― зіскочила Есме.

     ― Облиш, я вмію тримати секрети на відміну від тих недоумкуватих начальниць, що горланять на тебе кожен день. Деколи хочеться, щоб ці язикаті хвойди поздихали. Хочеш, підемо на вулицю, покуримо і ти мені поділишся наболілим? Не можна весь час тримати лайно у собі і чекати, доки воно вилізе з усіх дір.

     Від слова «діра» Есме потягнуло блювати. В голові промайнув член, який випускає в неї сперму. Відразу перехотілось їсти.

     ― Я не курю, ― відрізала Есме і відвернула в голову вбік, намагаючись забути жахливі спогади, що виринули з підсвідомості, того смердючого підвалу, який вона старалася тримати на замку, як радила їй психолог.

     ― Можеш просто постояти за компанію, а я покурю, ― промовила Крісті і дружелюбно поторсала її за плече. ― Не скисай.

     ― Ну, гаразд, ходімо.

     Вони вийшли на заднє подвір’я кафе. В сміттєвих баках сусіднього будинку копирсалося двоє бомжів, одягнуті в міхові шуби, які поїла міль, і подерті шапки-вушанки. Вони перебирали сміттєві пакети, намагаючись знайти щось поживне. З їхньої сторони йшов неприємний сморід гнилої риби і м’яса.

     ― У нас буде невеличка вечірка з музикою і танцями, ― Крісті дістала сигарету і запалила.

     ― Дай мені теж одну, ― попросила Есме.

     ― Сигарету? ― Крісті покосилася на неї. ― Ти ж казала, що не палиш?

     ― Але ж ти мені пропонувала… ― Есме затнулася.

     ― На, тримай, ― Крісті дістала з пачки сигарету і простягла Есме.

     ― Що за марка? ― Есме запхала сигарету до рота, відчувши приємний присмак тютюну.

     ― Марвборо, ― сказала Крісті. ― Відчуй смак індійських прерій. Кращих сигарет ти не знайдеш. Тримай вогонь.

     Есме крутила запальничку в руках, доки не розібралася, як запалити сигарету.

     ― Тепер зроби довгий вдих, немов ти п’єш коктейль через соломинку, ― порадила Крісті.

     ― Аж в голові запаморочилось, ― Есме закашлялась, випустивши густий сірий дим з легень.

     ― Перші рази завжди торкає, а потім звикаєш, ― Крісті скурила вже половину сигарети.

     ― Відчуваю, як в грудях розливається тепло, ― Есме зробила ще затяжку. На зубах застиг смак паленої соломи.

     ― Так що ти хотіла мені сказати? ― Крісті скинула попіл на землю.

     ― А ти нікому не скажеш?

     ― Обіцяю.

     ― Ну, в цьому не має великого секрету. Я хотіла розповісти, що мене зґвалтував мій хлопець. Ось така правда.

     ― Який жах, ― Крісті обійняла подругу. ― Тобі було боляче?

     ― Ще й як, ― сльози накотилися на очі Есме.

     ― Паскудний сучий син, ― Крісті роздавила каблуком недопалок. ― Як він міг таке з тобою зробити?

     ― Сама не знаю, ― Есме знизала плечима. Після куріння вона відчувала легке головокружіння і поколювання в потилиці, однак в неї піднявся настрій після викуреної сигарети. Серце билося трохи швидше, ніж раніше.

     ― Його посадили? ― запитала Крісті.

     ― Татко цього мерзотника поклопотався, щоб йому винесли умовний строк, ― Есме зціпила зуби від злості.

     ― Так і знала, що в цьому місті всі судді продажні, ― Крісті із співчуттям глянула на подругу. ― Тоді тобі тим більше треба розвіятися після пережитого. Ходімо з нами на вечірку, люба. Повір, у нас буде весело.

     ― А там будуть хлопці?

     ― Обіцяю, що хлопців не буде, ― усміхнулася Крісті. ― Тільки ми, дівчата.

     ― Тоді гаразд, я прийду, ― пообіцяла Есме. ― А коли це буде?

     ― Десь на днях, я скажу тобі на роботі, як тільки ми знайдемо підходящу годину.

     Есме попередила Роя, що збирається в гості до дівчат і може затриматись до вечора. Рой сказав їй, щоб вона багато не пила. Есме пропустила цю фразу повз вуха, хоча було варто послухатися татка.

     Крісті привела свою подругу у квартиру багатоповерхового будинку, що належала її тітці, яка знаходилась у роз’їздах. Вона вирішила використати цю можливість, щоб запросити своїх друзів на вечірку. В квартирі вже давно не робили ремонт: стіни були вкриті старими облізлими багетами, під стелею росла зелена пліснява, а соснові дошки тріщали під ногами. Коли Есме роззувалася, то помітила двох жирних тарганів у прихожій. Вона подумала, що тут би не завадило навести порядок.

     З вітальні долинав гучний металевий рок і веселі жіночі смішки. Крісті представила своїм подругам Есме і назвала по черзі своїх друзів: Кайлі, Клару, Бетані і Естер. Дівчата перезнайомились і потиснули друг другу руки. Вони всілися на довгий диван і розлили в стакани мартіні. На столі були закуски у вигляді салатів і канапок.

     ― Розкажи щось про себе, ― попросила Бетані. Вона стишила трохи звук на магнітолі і вимкнула саб-буфер.

     ― Раніше я була художницею, ― призналась Есме. ― Але тепер я з цим зав’язала.

     ― Ого! ― В дівчат повилазили очі. ― А в тебе збереглись фотки? Було б цікаво глянути на твої малюнки.

     ― Я робила знімки на телефон, ― Есме дістала з кишені джинсів смартфон. ― Як правило, я малюю простим олівцем.

     Дівчата зацікавлено вивчали твори мистецтва і похвалили Есме за старанну роботу. Кожна із них почала розповідати про себе, а Есме уважно слухала. Пляшку мартіні вони випили за годину. Естер дістала вишневий лікер і сказала тост:

     ― Давайте вип’ємо за міцну дружбу.

     ― Звучить чудово, ― підтримала її Есме.

     ― І за нові знайомства, ― додала Клара.

     Після випитого Есме відчула, що вже оп’яніла. Вона з’їла кілька канапок і пустилася в танець. Бетані і Крісті відлучились на балкон, щоб покурити. Клара і Кайлі схопили Есме за руки і закружлялись, так що аж в голові закрутилось. Як тільки дівчатка докурили, вони знову сіли за стіл і ще розлили алкоголь. За веселими розмовами пляшка лікеру опустіла непомітно.

     ― Діставайте коньяк, ― сказала Кайлі, яка була вже була п’яна до нестями.

     ― Зачекай ти зі своїм коньяком, ― зупинила її Бетані. ― У нас є щось круче, ніж алкоголь.

     ― Про що це ви? ― Есме із зацікавленням гляділа на них.

     ― У нас є чарівний пилок феї, ― Крісті дістала із сумочки маленький пакетик з білим порошком.

     ― А це точно безпечно? ― Есме з недовірою глянула на пакетик.

     ― Після того, як ти спробуєш це, то відлетиш в країну фей, ― Крісті відкрила пакетик і висипала частину порошку на стіл.

     ― А ця країна знаходиться десь за веселкою? ― запитала Есме.

     ― За якою, блядь, веселкою? ― Кайлі зареготала. ― Ти що перепила, подруга?

     ― Зараз вона спробує і одразу прийде до тями, ― промовила Клара. ― Це швидко прочистить їй мізки.

     Крісті взяла пластикову карточку і розділила порошок на тонкі білі смужки. Бетані присунулась ближче і відчула запах прального порошку: туди точно підсипали якісь домішки.

     ― У кого ти брала це лайно? ― запитала Бетані.

     ― Як завжди, у Кривого Фредді, ― відповіла Крісті. ― Та не сци в труси, воно нормальне.

     ― Я буду першою. Забито, ― озвалася Клара.

     Есме спостерігала, як дівчина скрутила папір у трубочку. Тоді запхала один кінець в ніс і вдихнула білу доріжку в себе. Клара зашморгала носом, прочищаючи ніздрю. Її білки очей вмить почервоніли ― зіниці розширились, а від них розпускались криваві жили.

     ― Щось в роті пересохло, ― Клара випила води. Раптом вона зареготала, як дика кішка. ― Ну що дівчатка, хто наступна хоче потрапити до країни фей?

     Наступною порошок вирішила спробувати Кайлі, за нею була Бетані, а потім Крісті. Останньою в черзі залишилась Есме, яка до останнього відмовлялась спробувати наркотик.

     ― Тобі треба розслабитись від всього того лайна, що коїлось з тобою останнім часом, ― наполягала Крісті. ― Воно вмить стре дурні спогади з твоєї голови і ти забудеш усе, як страшний сон. Буде весело, подруга!

     ― Якщо так… ― бажання все забути було сильнішим за всі інші. Вона хотіла стерти Ленні зі своєї свідомості. Есме взяла до рук паперову трубочку.

     ― Ми спеціально відсипали тобі мінімальну дозу.

     Коли Есме вдихнула порошок, то відчула поколювання в носовій пазусі. Під правим оком пройшовся жар. Він піднімався все вище, до мозку. Нейрони в голові шалено затріщали, вибухаючи іскрами. Свідомість в голові зірвалась. Есме побачила, як світ навколо розвертається фантасмагоричною картиною, немов калейдоскоп реальностей розпустився неймовірним цвітом.

     ― Як красиво, ― Есме провела рукою в повітрі. Вона бачила, як долоня залишає яскраві сліди на тлі реальності.

     В наступну мить пульс заскакав по тілу, а серце забилось так швидко, як метелик, що намагався вирватися на волю крізь зачинене вікно. Есме налила собі в стакан води і залпом запила. Вона відчувала, як вода холодним потоком розливається по її нутру, як річка, що освіжає висохлі береги. Згодом Есме звикла до незвичайного стану. Її мозок почав краще сприймати інформацію, по тілу пронеслась приємна ейфорія, що проймала до кінчиків пальців.

     Дівчата влаштували п’яні ігри. Есме веселилася і розважалася разом із ними. Вона почувалася жвавіше і розв’язніше, ніж зазвичай. Подруги дивувались її шаленій енергії, яку Есме виплескувала з себе.

     ― Може хтось хоче мене трахнути? ― видала вона з себе. ― Я не проти, як слід, розважитись.

     ― Ти полюбляєш дівчаток? ― Кайлі захихотіла.

     ― О, я їй обожню, ― Есме зробила реверанс. ― Я хочу когось трахнути.

     ― Зачекай хвилинку, ми зараз замовимо хлопчиків, ― промовила Бетані.

     ― Хлопчиків? ― Есме пополотніла.

     Із свідомості виплив Ленні зі своїм мерзенним пенісом. Есме відчула, як хтось здер частину мозку з її голови. По обличчю пройшлися судоми. Есме захитало зі сторони в сторону.

     ― З тобою все в порядку? ― запитала переляканим голосом Крісті. ― Не варто було згадувати про хлопчиків.

     ― Усе гаразд, ― вишкірилась Есме. ― То де ви кажете знаходиться країна фей?

     Есме зробила кілька непевних кроків. Раптом вона звалилася на землю, вдарившись потилицею. Її руки почали судомити і тріпотіти, як у одержимої. Зіниці закотилися за криваві білки очей. Лоб вкрили бусинки поту. Несподівано судоми Есме припинились. Бетані підбігла до неї і помацала чоло:

     ― Вона вся горить, як полум’я.

     ― Помацай пульс, ― сказала Крісті.

     ― Серце не б’ється, ― сказала Бетані, приклавши руку до шиї. Вона взялася за кисть ― пульсу не було.

     ― Твою мать! ― Клара схопила себе за голову. ― Вона зараз здохне.

     ― Не здохне, ― голос Кейлі тремтів. ― Треба дзвонити у швидку.

     ― А потім ще й поліція нагряне і нас усіх пов’яжуть за наркотики, ― Бетані почала робити непрямий масаж серця. ― Ну, вставай, сука. Це вже не смішно.

     Есме лежала на землі бездиханним тілом.

     ― Здається, у моєї тітки десь мав бути адреналін, ― сказала Крісті.

     ― То чого ти, блядь, стоїш?! Шукай! ― рявкнула на неї Клара.

     Крісті заметушилась по кімнаті у пошуках адреналіну. Доки Бетані намагалася завести серце бездиханної Есме, Кейлі наважилась подзвонити у швидку. Спливали дорогоцінні хвилини. Клара змела зі столу рештки порошку і викинула за балкон, щоб не залишилось слідів наркотиків.

     Реанімаційна група приїхала швидко ― минуло всього десять хвилин. Проте за цей час серце Есме так і не завелось, незважаючи на старання Бетані. Кілька розрядів дефібриляторів не дали позитивних результатів, бо душа Есме вже відлетіла на той світ.

     Коли Рой дізнався про смерть своє дочки, то впав у важку депресію. Він почав багато пити, намагаючись заглушити неймовірний біль, від якого ледь не збожеволів.

     Бідолашна Есме. Я не зміг вберегти тебе. Я втратив тебе, як колись твою матір. Сподіваюся, що після смерті Господь приготував вам хороше місце.

     ― Ти вже прокинулась? ― знайомий голос розбудив свідомість Есме.

     Уламки спогадів посипалися в голові. Вона помітила, що знову опинилася в загадковому будиночку, що з’явився із зачарованого сну. Перед нею стояв Ленні.

     ― Це не можеш бути ти, ― сказала з жахом в голосі Есме.

     ― Ти не рада мене знову бачити? ― Ленні прямував до неї по коридору.

     ― Я згадала, я померла, ― ледь чутним шепотом озвалася Есме. ― Ти лише марення.

     ― Я живіший за усіх живих, ― Ленні доторкнувся до неї. Вона відчула холодний дотик і здригнулася.

     ― Як я тут опинилася?

     ― Я приніс тебе сюди після твоєї смерті, ― сказав Ленні, а його очі горіли запальним вогнем. ― Тобі подобається тут?

     ― Я тебе не навиджу, ― проскрипіла Есме.

     ― І це після того, що я для тебе зробив? ― Ленні підійшов до неї впритул. Есме відчула на власній шкірі його важке спекотне дихання. ― Я зробив цей трояндовий будиночок спеціально для тебе, бо ти так обожнюєш троянди.

     ― Забирайся геть.

     ― Тепер нас з’єднує вічність, ― Ленні схопив її за стан. ― Ми будемо жити в цьому райському місці разом і смерть більше не розлучить нас.

     ― Ти мерзенне лайно, ― Есме вдарила його кулаком в груди. ― Більше тобі не вдасться це зі мною зробити.

     Вона вирвалася з його обіймів і кинулася бігти. Татку, де ж ти? Невже я назавжди застрягла у цьому кошмарі?

     ― Далеко тобі не втекти, ― озвався позаду голос Ленні.

     Його моторошний регіт прокотився коридором. Есме втрапила у пастку і самотужки вибратися вона не могла. Їй залишалось надіятися на допомогу. Есме всіма силами сподівалася, що Рой врятує її.

     Розділ 14

     Вежа Годинникаря

     Раз на рік наставав особливий час, коли барон Субота міг спуститися зі світу мертвих до світу живих. Цей час він використовував із задоволенням для себе, щоб вдосталь наїстися, напитися і повеселитися із живими душами. Найбільше цей день святкувався на Гаїті і був там відомий, як День Мертвих. Тоді натовп паломників збирався біля могили барона Суботи, люди курили, пили ром і чекали сходження духа барона. Так, як свято припадало на 1 і 2 листопада, варто згадати, що першого числа за католицькими віруваннями святкувався День всіх святих, а другого числа День всіх померлих.

     Молодий чоловік у вишуканому темному костюмі і високому циліндрі прогулювався площею, заповненою людьми. Він насолоджувався п’янким смаком повітря, просочене кубинським ромом, і йшов вперед, цокаючи довгою тростиною по бруківці. Люди помічали його розфарбоване обличчя, що нагадувало череп і прийняли цього чоловіка за чергового прихильника мертвого бога, але ніхто й не здогадався, що цей красивий молодий чоловік з довгими чорними патлами, що спадали йому на плечі, і був бароном Суботою.

     Цей день барон Субота вирішив провести особливим чином. Клубок павутини сплітався у його руках. Він прийшов у світ живих із важливою місією, щоб правильно розставити фігури на шаховій дошці. Тільки таким чином йому б вдалося дістатися Каркози, тому цей день він не буде пити і веселитися, а зробить справу, яка принесе йому славу і могутність над всіма богами. У нього була лише доба, щоб влаштувати усе правильно, а потім йому прийдеться повернутися назад у світ мертвих і чекати, довго чекати, доки все піде, як він то задумав. А потрібен був йому Ленні ван Рейн, який сам того не усвідомлюючи грав важливу роль у хитрому сплетінні душ. Йому судилося стати ключовою фігурою, яка приведе всіх у Каркозу.

     Однак самовдоволений художник, в якому ще не згаснув юнацький пил, не здогадувався, що по його душу прямує барон Субота. В цей час він веселився разом із своїми друзями і попивав алкогольне мохіто.

     ― Розкажи нам ще раз цю історію, Ленні, ― попросили друзі.

     ― Там немає, що розказувати, ― Ленні відчув крижаний смак лайма. ― Та бідна сучка Есме позувала переді мною, бо я платив їй гроші, а потім я її трахнув. Спочатку вона пручалася, як дика норовлива левиця, але ж хіба можна встояти перед таким левом, як я? ― Ленні зробив театральний жест, а друзі йому зааплодували. ― Я запхав їй в рот шматок брудної ганчірки, а потім, як слід підштопав. Та брудна хвойда потекла від мого гігантського члена, а я кінчив прямісінько у її брудну дірку. А потім ця невдячна сука подала на мене в суд і заявила, що я її зґвалтував. Уявляєте, що це за неподобство? Я плачу хвойді, щоб трахнути її, а вона з мене вирішила зробити йолопа. От такі тепер паскудні жінки, хлопці. Дозвольте мені відлучитися на хвильку.

     Ленні встав зі столу, відчуваючи переповнений сечовий міхур. Він швидким кроком побіг до вбиральні. На щастя там знайшлася вільна кабінка, куди можна було спустити накопичену сечу. Вийшовши з туалету, його перестрів молодий чоловік з розфарбованим обличчям, як у скелета. В очі кинувся його високий циліндр і тростина, яку він стискав у руках. Художник намагався не витріщатися на нього і пройти повз, але цей дивний чоловік зупинив його.

     ― Ти Ленні ван Рейн? ― хлопець відчув холодний дотик його пальців на своїй кисті.

     ― Я Ленні, сер. Вибачте, ми з вами раніше зустрічались?

     ― Можеш звати мене бароном Суботою, ― промовив чоловік у циліндрі. ― У мене є для тебе ділова пропозиція, юначе, яка може зробити тебе щасливим і багатим.

     ― Я і так щасливий і багатий, ― усміхнувся Ленні.

     ― І ще на додачу безсмертним, Ленні.

     ― Безсмертним? ― юнак прийняв цього дивного чоловіка за божевільного. ― Ви кепкуєте з мене.

     ― Хіба схоже, що я з тебе кепкую? ― очі барона Суботи наповнилися темрявою. ― Про безсмертя я не жартую. Нам треба поговорити віч-на-віч, як два дорослі чоловіки.

     Цей тип не вселяв довіри, але в Ленні прокинулося якесь дивне бажання піти разом з ним. Він відчував внутрішньою інтуїцією якусь страшну невловиму силу, яка витала навколо нього. Ленні подумав, що цей чоловік має в руках владу, і за невідомими причинами міг поділитися неї з ним. Вони присіли за крайній столик біля вікна, яке відкривало вигляд на проїжджу частину. Барон попросив офіціанта принести по бокалу хорошого червоного вина. За кілька хвилин він вже повернувся з готовою тацею.

     ― Часу в мене залишилось не так багато, тому говорити я буду з тобою суто по справі, ― сказав барон Субота і відпив вино. На смак воно було терпке, але хороше, як він і просив.

     ― Навіщо я вам потрібен? ― поцікавився Ленні.

     ― Щоб для початку я зробив ось так, ― барон клацнув пальцями, ввівши молодика у гіпнотичний стан.

     Ленні завмер, а його очі втупились у невідомість. Барон відкрутив набалдашник посоху і висипав звідти частинку червоного порошку та гарненько розмішав його. Порошок чудово розчинився у вині так, що його не було видно. Тоді барон закрутив набалдашник, знову клацнув пальцями і промовив:

     ― Так про що це я? О, так я хотів поговорити про безсмертя Ленні.

     ― Ви — чорний маг? ― художник відпив вино, яке йому дуже сподобалось. І смак воно мало якийсь загадковий, незвичайний.

     ― О, ні, Ленні, я володію силою набагато сильнішою, ніж усі чорні маги на цьому мізерному клаптику землі, ― промовив барон. ― Ти пий і слухай, що я скажу тобі, юначе, бо наша зустріч не випадкова.

     ― Я слухаю, ― Ленні відпив ще половину бокала. ― Ви поділитесь своїми секретами?

     ― Ти не втрачаєш моєї надії, колега, ― золотий зуб барона блиснув при світлі дня. ― Я прибув з далеких невідомих земель, де існують настільки могутні сили, що тобі це навіть не снилось у самих жахливих кошмарах. Там панують боги, що можуть стерти твою реальність помахом руки. Ми можемо відправитись у світи, де я наділю тебе безмежною силою і владою. Я навчу тебе, як створювати власні реальності. Тільки уяви собі великого і могутнього Ленні, якому більше ніхто не буде перечити у власних планах. Так ти прийняв рішення?

     ― А я маю час подумати?

     ― Я так не думаю, ― барон глянув на золотий циферблат годинника. ― Твій час спливає. Тобі вирішувати зараз або ніколи. До речі, зовсім забув тобі сказати, що в придачу я можу подарувати тобі Есме. Я знаю, що ти не проти від такого подарунка, ― барон облизав чорні губи.

     ― Есме? ― пополотнів Ленні. ― Вона ж мертва. Старий пердло Рой приходив до нас додому і гарчав, що це я її вбив. Ми кілька раз викликали копів, коли він погрожував спалити наш котедж. Недоумок.

     ― Ті світи, в які ми відправимось, твоє кохання досі живе, ― сказав Самеді загадковим тоном. ― Я відкрию для тебе такі чарівні двері, про які ти не мріяв. І це все зараз для тебе, Ленні, це все не сниться. Але вирішуй прямо зараз.

     ― Я готовий, ― сказав Ленні. Він не сильно вірив словам цього шарлатана, до останнього думаючи, що це лише дотепний фокус, щоб його розвеселити. Він сказав так, бо його перемогла людська цікавість ― доволі оманлива річ.

     Однак ніякого фокуса не послідувало. Натомість барон сказав Ленні:

     ― Тобі треба пройти через дорогу і купити букет троянд в ось тій крамничці, ― він показав вказівним пальцем.

     ― Троянд? ― Ленні переповнило обурення. Не це він очікував почути.

     ― Троянд, ― повторив Самеді. ― Я скоро приєднаюся до тебе.

     Останні слова були доволі дивними. Ленні стало не по собі від цієї зустрічі. Він вже не знав, чи поступив правильно, коли погодився на умови цього божевільного. Однак в ньому прокинувся азарт: йому подобалася ця гра. Самеді теж подобалася ця гра, але насправді шахові фігури були в його руках.

     Ленні вийшов на вулицю через парадний вихід. В голову вдарило сонце. Йому раптом стало настільки спекотно, що аж в голові закрутилося і перед очима пробігли темні кільця. А далі все було, як у сні. Ленні не тямлячи, що робить, вийшов на проїжджу частину.

     В цей момент на всій швидкості по дорозі мчав жовтий корвет, не збавляючи темпу. Водій не встиг загальмувати і вписався прямісінько у юнака, що переходив дорогу. Ленні жбурнуло на асфальт, боляче вдаривши об придорожній стовп. Йому знесло половину черепу, а фонтан кривавих бриз заляпав тротуар. Білі мозкові звивини валялися в кривавій каші, а праве око витекло із черепа. Жмуття пшеничного волосся прикрило понівечену частину обличчя. Ліву руку вивихнуло в неприродню позу, а з плоті стирчав білий обрубок зламаної кістки.

     Жінка, яка йшла по вулиці, закричала. Вона судомно дістала із сумочки мобільний і почала викликати поліцію та швидку допомогу. Їй не вдалось запам’ятати номера жовтого корвету, що збив молодика і не зупинився, підло сховавшись за рогом наступного кварталу.

     Дивний чоловік, що сидів у кафе і спостерігав за дійством через вікно несподівано зник, немов його і ніколи не було, залишивши по собі недопите вино, що було єдиним матеріальним доказом його присутності. Пізніше поліція опитала офіціанта, але він так і не зміг згадати, з ким говорив молодий художник перед тим, як кинутися під колеса автомобіля. Більше дивного чоловіка в циліндрі ніхто не бачив, однак будьте обачні, коли зустрінете його ― це може виявитись барон Субота.

     Темрява поглинула душу Ленні. Він блукав крізь чорну пустку, намагаючись знайти дорогу. Художник почув тихий шепіт, що долинав з надер мороку: «Сюди, до мене хлопчику. Сюди. Ще трохи. Ти вже близько». Ленні брів крізь пустку на загадковий шепіт.

     Крізь темряву прорізався зелений вогонь, а звук був такий, немов хтось запалив сірник. Запахло козлячим духом і пожовклою травою. Ленні розрізнив блідий силует горбатого чоловіка, загорнутого в темну цупку матерію. Крізь капюшон його мантії визирав крючкуватий ніс, немов зліплений з старого пластиліну чи виліпленого з воску.

     ― Сюди, мій хлопчику, ― горбата постать манила пальцем юнака. У примарному зеленому світлі палець нагадував зморшкувату личинку з довгим жовтим відростком.

     В темряві ще хтось ховався. Тіні стрибали у вогні і вчувалося козляче блеяння. Але то були не козли, а щось інше. Щось жахливе і моторошне.

     ― Хто ти? ― Ленні намагався розгледіти обличчя під каптуром, але обличчя там не було. Лише морок.

     ― Можеш називати мене Пастухом, ― голос створіння скрипів, як ржава хвіртка. ― Я давно чекав на тебе, Ленні.

     ― Куди подівся барон Субота? ― запитав Ленні.

     ― Зараз це неважливо, ― промовив Пастух. ― Він виконує свої обов’язки, а свої. Підійди до мене ближче.

     ― Барон обіцяв, що я побачу Есме. Де вона? ― Ленні зупинився на відстані одного кроку.

     ― Усьому свій час, мій любий хлопчику, ― Пастух простяг руку вперед і доторкнувся до Ленні.

     Чорна енергія потекла крізь нього в черево юнака. Ленні закричав. В темряві посипалися іскри. Пастух переливав у художника демонічну силу, що просочувалась в його душу. Ленні відчув, як демон копошиться в ньому, роздираючи нутрощі. Сил кричати більше не було, прийшло смирення. Коли демон поглинув частину душі, то зміг оселитися всередині і заволодіти свідомістю Ленні. Демону було легко зламати ту душу, яка була переповнена людськими бажаннями.

     ― Ти готовий? ― запитав Пастух.

     ― Я готовий, ― вишкірився Ленні. Його очі були наповнені пітьмою.

     * * *

     Вичерпавши земний час, барон Субота повернувся у своє лігво. Він був задоволений своєю роботою. Тепер залишалось лише чекати, доки кожна шахова фігура стане на своє місце. Ленні повернувся без Елайзи, що сильно його занепокоїло.

     ― Що трапилось? ― запитав Самеді глухим голосом.

     ― Елайза мертва, ― сказав Ленні байдужим тоном.

     ― Розповідай.

     Як барон і очікував, Ленні з Елайзою вдалося заманити Роя у пастку, однак Самеді не передбачив, що клятий інженер приведе із собою цілу армаду людей, озброєних до зубів, що влаштують криваву бійню на острові. Барон з трепетом в серці слухав, як вони переслідували Тома і Роя до храму, як чорна пітьма прокинулась і ожив Старий Бог, як з неба спустилася хмара валькірій, щоб зупинити його.

     ― Карта в тебе? ― єдине, що цікавило барона в цей момент.

     ― Вона в філософа, ― сказав Ленні. ― Я бачив її в його руках перед тим як використати Резонанс. Він показував карту валькірії.

     ― Як вона виглядала?

     ― Чорношкіра, висока, статна. Здається, Рой назвав її Сандрою.

     ― Прокляття! ― Самеді стукнув кулаком по столу. ― Ця драна сучка вижила. А я думав, що вона давно загинула і перетворилась на розплющений млинець, коли впала з хмарочосу. ― Барон схопив чорну королеву і скинув з шахової дошки. ― Не можна було довіряти Елайзі цю місію. Ну що ж, тепер коли вона мертва, прийдеться довершити все самому. Так чи інакше я відкрию двері до Каркози, коли Рой буде в моїх руках. ― Він повернувся до хлопця, що напружено спостерігав за ним. ― Ти можеш йти, Ленні. Поки що ти мені не потрібен.

     Художник поклонився і вийшов. Наступним зайшли Італієць і Керміт.

     ― Ви повернулись, ― усміхнувся барон. ― Ви принесли те, що я вас просив?

     ― Наша подорож була довгою, і це далось нам нелегко, ― сказав Керміт.

     ― Не жуй вівсянку в роті, Керміте, ― Самеді, ледь не вибухнув від ярості. ― Дзеркало у вас?

     ― У нас, ― коротко відповів Італієць.

     ― Я хочу на нього глянути.

     Хлопці зняли драпування і поставили дзеркало на інкрустований стіл. Люстро переливалось незвичайним сяйвом. Воно було приблизно два метра в ширину і в довжину. Саме цікаве було те, що дзеркало не показувало відображення, а показувало лише туманну димку.

     ― Чудово, ― барон потер долоні. ― Тепер ми зможемо схопити тих двох недоумків, що вкрали у нас карту, коли пройдемо крізь портал дзеркала.

     Самеді прошепотів таємні слова tamaris labrum і подумки уявив Роя. Дзеркало ожило, озвавшись електричним скрипом. Густий туман розсіявся, явивши картину: валькірія крізь море несла на руках чорношкірого чоловіка, а поруч летів птах із вогняними крилами. Попереду виднілася обвисла скеляста порода висотою в сотню метрів, а на самій вершині розкинулись просторі зелені луки. Трійця була на шляху до материка.

     ― Ми знайшли їх, любі друзі, ― очі барона засвітилися. ― Як тільки вони дістануться сухої землі, ми нападемо на них, а до тих пір будемо чекати.

     * * *

     На губах прилипнув смак пилу і бруду. Натовп скандував, роздираючи вушні перетинки. Рефері промовляв відлік: «Чотири, п’ять, шість..!». Вставай, ― волав внутрішній голос, ― навіть, якщо більше не лишилось сил, тобі треба встати, бо на тебе поставили великі гроші.

     І Том встав, хитаючись на ногах. Йому якимось дивом треба було протриматися до кінця раунда, щоб вижити у цій пекельній сутичці. Він важко дихав, а легені роздирало від пекучого болю. Світ перед очима плавав розмитими плямами. До його вух долинув захоплений крик фанатів.

     Рефері дав сигнал бою і почався бокс. До кінця раунду залишалась ціла хвилина. За цей час його суперник міг знести йому макітру. Його зображення двоїлося перед очима. Том закрився рукавицями, щоб супротивник не дістався обличчя. Однак той спробував пробити оборону, зробивши два сильні удари кулаками. На третій удар Том відскочив в сторону і замахнувся у відповідь, але зловив руками повітря. Секунди спливали.

     ― Раунд! ― закричав рефері, що означало невелику перерву.

     Том присів на своє місце. Тренер, який стояв позаду і спостерігав за боєм дав йому напитися води і простягнув рушник. Боксер випив частину води, а решту вилив на голові.

     ― По очкам здоровань виривається вперед, але ти можеш влаштувати йому нокаут. Ти зможеш, ― тренер поплескав його по плечу.

     ― Це провал, ― Том сплюнув кров.

     ― Не кажи так, малий. Борися до останнього. Зберися і прикінчи сучого сина.

     Том виглядав ненайкраще. Під правим оком красувався здоровий фіолетовий синець, нижня губа була розсічена, а зуби плавали в каламутній крові. Том відчув її металевий присмак в роті. Час вичерпався. Треба повертатися на ринг.

     Здоровила був у бойовій формі. Він почав гамселити Тома, щойно почався наступний раунд. Том був менший за нього і верткіший, але ще один влучний удар може стати для нього фатальний. Боксери танцювали у смертельному танго, а натовп скандував ― люди хотіли м’яса і крові.

     Тому вдалося кілька разів влучити в груди. Від ударів у здоровили перехопило подих. Він закружляв, роблячи відхід назад. Він чекав ― йому не було куди спішити ― йому потрібна була помилка суперника. Том був повністю вимотаний після напружених раундів і в нього зовсім не залишилось сил. Та ще й суперник попався міцний ― він не пробачав помилок.

     Том замахнувся правим хуком. Удар вийшов не надто влучним. Здоровила скористався моментом і контратакою попав у щелепу. В повітря полетіли бризки поту. Том відчув, як каппа ледь не вилетіла з зубів. Потужна атака відправила його в нокаут. Том так і не встав, а рефері дорахував до десяти, і всі признали його поразку.

     Том прийшов в себе за кулісами. Медики намагалися привести його в себе. Вони дали понюхати йому нашатирного спирту, щоб повернути свідомість. З часом розмиті плями зникли, і він почав розрізняти стривожені обличчя, що зібралося навколо. Серед них було й лице тренера, який хвилювався більше за всіх. Він по-дружньому любив Тома і до останнього вірив, що він виграє бій.

     ― Не цього разу, ― Том ледве молов язиком і це прозвучало як: «нич ги риз».

     ― Ти добре тримався, малий, але не зрубав каси, ― тренер допоміг йому звестися на ноги.

     Тренер знав, що Том збирає гроші на операцію. Його матері мали видаляти небезпечну пухлину, а грошей не вистачало. Якщо він далі буде тягнути, то вона може не вижити. Йому було так важливо виграти цей бій, але цього разу він програв. Його обличчя нагадувало грушу для биття, немов його покусав рій розгніваних ос.

     Ти програв, просто признай це. Дива більше не трапиться і твоя матуся буде лежати у могилі, бо ти не зміг виграти цей сраний бій. Ну, і що з того, що та горила добре билася? Тобі більше не заплатять і люди перестануть дивитися твої бої. Твоє життя перетвориться на лайно і ти будеш знову таксувати по місту, підбираючи п’яних торчків з вулиці.

     Том почувався розгубленим і покинутим. Йому хотілося вийти в ліс і закричати там на всю горлянку, щоб звільнити свій гнів. Він ледве дочвалав до паркінгу і сів у рідний жовтий корвет. Том повернув ключ запалювання і виїхав на проїжджу частину. Мимо проносились будинки безбарвними полосами. Боксер намагався зосередитись на дорозі, а все його обличчя пекло і кожна клітинка озивалася болем.

     Він дочекався, доки загориться зелене світло, і повернув наліво. На тротуарі він побачив смуглого чоловіка у леопардовій куртці, що махав йому рукою. Том пригальмував авто на узбіччі. Незнайомець швидко заскочив у салон і зачинив за собою двері.

     ― Куди тобі? ― запитав Том.

     ― Довезеш до Вінстон-роуд? ― запитав незнайомець.

     ― Це аж на іншому кінці міста, ― прикинув Том.

     ― Я добре заплачу, ― незнайомець ткнув йому в руки грубу пачку грошей. ― Решту дам, як доїдемо.

     ― Як тебе звати? ― Том завів корвет, і вони рушили.

     ― Енріке Санчез, ― усміхнувся незнайомець. ― Серед друзів мене більше знають, як Коханця.

     ― Мене Томом звати. Ти гангстер чи сутенер? ― Том зиркнув на нього крізь дзеркало заднього виду.

     ― З чого ти взяв?

     ― У тебе це на обличчі написано.

     ― А твоє обличчя нагадує фіолетовий зогнилий помідор, ― Енріке видавив з себе глузливу усмішку. ― Тобі бандити морду набили? Чи ти тікаєш від колекторів?

     ― Я займаюся боксом, ― відповів Том. ― У мене був жорстокий бій.

     ― Виграв чи програв?

     ― Програв, ― Том відчинив переднє вікно і закурив.

     ― Співчуваю, братику. А боксом займаєшся професійно чи задля розваги?

     ― Гроші потрібні матері на операцію, ― Том випустив хмарку диму у вікно.

     ― Я ж не просто так питаю, братику, ― усмішка спала з обличчя Енріке. ― Мені якраз хлопчина бойовий потрібен, такий як ти.

     ― Я ні на кого не працюю, ― заявив Том і сплюнув у вікно. ― Таксую тільки для себе. Клієнтів на вулиці вистачає, таких як ти.

     ― Ти сказав, що тобі потрібні гроші. Я можу допомогти.

     ― Я розбоєм не займаюся, ― відрізав Том.

     ― Вислухай мене, братику, ― голос Енріке став настороженим. ― Є одна серйозна справа, для якої мені потрібен таксист, щоб зробив м’яку посадочку. В тебе ліцензія таксиста є?

     ― Лежить в бардачку.

     ― Чудово. Ніхто з копів не прикопається.

     ― Ти пропонуєш мені чорнуху? Я на такі діла не йду.

     ― Ніякої чорнухи, ― запевнив Енріке.

     ― А що тоді?

     ― Пограбування банку.

     ― Що?!

     ― Ти чув мене. Ми з пацанами хочемо грабанути банк і нам потрібен водій. У нас є готовий план. Беремо готівку, грузимо у портфелі і вичалюєм. Тобі треба лише привезти нас на місце, почекати на стрьомі в тачанці і відвезти нас з банку. От і все. Заплатимо одразу готівкою.

     ― А де гарантії, що ви мене не вколошкаєте по дорозі? ― Том покосився на Енріке.

     ― На це не буде часу. Ми своїх не кидаємо, ― запевнив Коханець. ― Скільки тобі треба на операцію?

     ― Штук десять.

     ― Накинемо ще десять зверху.

     ― Ще двадцять.

     ― По рукам, братику, ― Енріке дістав пожовклий папірець. ― Тут записаний мій номер телефону, якщо передумаєш. Я задзвоню на днях, коли все буде готово.

     Том продиктував йому свій номер, і вони розійшлись. На останок Енріке сказав йому: «Ауфідерзейн, аміго» і зник скрадливою тінню серед нетрів високих будинків. Ще довго Том перебирав у голові цю дивну розмову, роздумуючи чи не погарячкував він часом зі своєю відповіддю. Проте назад свої слова він вже не міг забрати. З іншої сторони Коханець, цей смаглявий гангстер чи сутенер, чи ще хтозна-який пройдисвіт, міг вирішити усі його фінансові проблеми. Та чи не вилізе йому ця угода боком покаже тільки час.

     Енріке не збрехав йому: він задзвонив у нічний час, коли Том лежав на ліжку у глибоких роздумах. Коли завібрував мобільний, він різко підняв його і підніс слухавку до вуха:

     ― Алло?

     ― Це я, братику, ― озвався солодкий механічний голос. ― Впізнаєш мене?

     ― Енріке?

     ― Він самий, ― запала пауза. ― Ми збираємося відвідати кролячу нору цієї суботи і зібрати смачну моркву. Ти з нами?

     ― Я готовий, ― погодився Том. ― Як ми зустрінемось?

     ― На розі Кортні-роуд стоїть кафе «Татусь Карлос». Будеш чекати нас там біля дванадцятої.

     ― По рукам. Я буду на жовтому корветі.

     З нетерпінням Том чекав суботи. Він перестав нормально спати, роздумуючи про те лайно, в яке в’язався. Йому раніше ніколи не приходилось грабувати банки та й взагалі мати справу з бандитами. В нічних жахіттях йому снилось, що він під’їжджає до кафе на Кортні-роуд, де на нього вже чекає загін поліції. Вони витягують його з авто, притискають обличчям до капоту і зв’язують руки. Його кар’єра боксера закінчена ― тепер він подільник гангстерів. Йому снилася жахлива їжа, якою годували ув’язнених, смердючі матраци, на яких приходилось спати і безліч відміток, надряпаних нігтями ― дні тягнулись довгими катувальними годинами. Він прокидався серед ночі із жахом на серці і лежав у приступі паніці до самого ранку. Часом руки тягнулися подзвонити Енріке і все відмінити, але він боявся, що гангстери його пристрелять, залишивши здихати на вулиці.

     А тоді наступила субота. Том був сам не свій від початку дня. До дванадцятої було безліч часу, а йому хотілося швидше усе закінчити. Він поняття не мав, з якими людьми прийдеться мати справу, а Енріке у своїй телефонній розмові видав дуже мало інформації. Гроші для нього не грали ролі, лише здоров’я матері. Тільки так він міг виправдати себе у її очах.

     Жовтий корвет примчав на Кортні-роуд вже об одинадцятій, на годину раніше зазначеного часу. Том зайшов у «Татусь Карлос», щоб випити кави, бо очі злипалися ― минулу ніч він майже не спав. Він випив чорну каву, від якої аж зводило язик, і з’їв два сандвіча. Він чекав. Стрілки повільно неслися по циферблату годинника, а коли він на них глядів, то час взагалі зупинявся на місці. Хотілося вибігти, завести двигун і зникнути з міста назавжди.

     Офіціантка принесла рахунок і запитала, чи він на когось чекає. Вона все знала. Ця сука працювала на копів. Ось вона стоїть біля стійкі і доповідає про нього копав. Лайно собаче. Ще й усміхається, щоб я нічого не запідозрив. Треба забиратися звідси, доки не пізно.

     Том кинув кілька купюр, залишивши здачу і кинувся до машини. Він завів двигун. Напруження зростало. Кляті гангстери зробили з нього цапа-відбувайла. Том перевів погляд на кафе. Офіціантка поклала слухавку і підійшла до наступного клієнта. От і все. Чекай на копій.

     Ти, блядь, просто на взводі. Заспокійся Том. Звідки ти знаєш, кому вона дзвонила? З чого ти взяв, що вона працює на копів? Ти йобаний параноїк Том, ось хто ти такий насправді. І як такого сцикуна взяли на пограбування банку? Візьми себе в руки і доведи цей раунд до кінця.

     Том глибоко вдихнув і видихнув, намагаючись заспокоїти розтривожене серце. Нерви, як оголені електричні проводи, струменіли по тілу. Він глянув на вулицю: жодної поліцейської машини. Пройшло вже п’ятнадцять хвилин. Ані гангстерів, ані копів. Кілька машин зупинилось на паркінгу. Вийшли люди, щоб перекусити в кафе. Поки що нічого підозрілого. Він глянув на себе у дзеркало: фіолетові синці ще не до кінця зажили після боксу, а очі були червоними, як у вампіра.

     До чого ти докотився Том?

     Наступила дванадцята година. Том помітив компанію, яка прямувала в його сторону. Він розгледів Енріке, з ним йшла кучерява блондинка, чоловік із порепаним обличчям в темних окулярах і рудий ірландець з хитрим зеленим поглядом. Коли вони сіли до нього в салон, Том познайомився з ними ближче. Енріке представив всіх по черзі: блондинку звали Елайза, ірландця Кермітом, а чоловік із порепаним обличчям називав себе Італійцем.

     Італієць, який виявився босом банди, дістав із сумки карту. На ній було накреслено маршрут, по якому вони мають прямувати. Італієць наголосив, що вони мають рухатися тільки по заданому маршруту і дав Томові час його вивчити. Для такого правного таксиста, як він, це зробити дуже легко, бо Том володів хорошою фотографічною пам’яттю. Бос розповів план дій і дав Тому пістолет із глушником.

     ― А для чого мені пушка? ― Том глянув на Італійця.

     ― Ще й питає, ― вишкірився Керміт.

     ― Це для страховки, ― пояснив бос. ― Стріляти вмієш?

     ― Колись проходив військову підготовку, ― сказав Том.

     ― Якщо хочеш, то можеш приєднатися до нашого гурту, ― запросив Італієць.

     ― Енріке повідомив, що це справа на один день, ― проказав Том. Він не хотів зв’язуватися з типи підозрілими типами.

     ― Як знаєш, ― Італієць почесав ніс. ― Я двічі не повторюю. Після справи отримаєш свою частку, і більше ти нас ніколи не побачиш. Думаю, що ти втовк у свою макітру, що нікому про нас не розкажеш?

     ― Даю слово, ― промовив Том.

     ― Дивися, кролику, не базікай багато про гроші, ― усміхнулася Елайза.

     Гангстери одягли на руки чорні латексні рукавиці і перев’язали міцним сірим скотчем, щоб вони часом не злетіли з рук. Вони все детально продумали, щоб не лишити жодних слідів і відбитків пальців. На плечі бандити одягли рюкзаки, повернуті кишенею до живота, щоб легше було збирати готівку. А ще пригодилися клоунські маски, щоб ніхто їх не впізнав. В банку була беззвучна сирена, яка викликала копів. Один із працівників міг нею скористатися, тому на грабунок було лише 15 хвилин. Саме за такий час в середньому приїжджала поліція. Вони домовилися, що Том дасть сигнал на мобільний, якщо щось піде не так.

     Не зважаючи на всю їхню жорстокість, гангстери домовились між собою нікого не вбивати. Зброя була потрібна, щоб налякати ― жертви були лишніми. Старих і вагітних жінок в заручники не брати. Стріляти лише при крайній необхідності. Вони мали зайти з криками, погрожуючи всіх перестріляти, натиснути на начальника банка, який під тиском передасть банкноти. Їм залишалось лише запхати пачки у портфель і кинутися до виходу. На цьому вистава була завершена.

     Том під виглядом таксиста повіз банду до зазначеного на карті місця. Він зупинив авто перед головним входом до банку. Гангстери ще раз усе перевірили і натягли на голову клоунські маски. Як тільки вони вийшли, для Тома почалися найдовші 15 хвилин у його житті.

     За кілька хвилин боксер побачив, як з салону машини вийшла озброєна жінка в поліцейській формі. Мозок озвався жахливим лементом. Все це відбувалося насправді. Ця сука йшла з направленим пістолетом прямо на нього. Том зціпив у руках пістолет. Він зняв запобіжник. Вибору не лишалось. Якщо хочеш вижити, то мусиш мати інстинкти хижака.

     Том визирнув через вікно. Поліцейська почала стріляти, цілячись йому в голову. Том вистрілив слідом за нею. Все відбулось миттєво. Кулі просвистіли повз голову Тома. Кілька з них вписалося в дзеркало заднього виду, яке відвалилось і впало на землю. Натомість Тому вдалося влучити в жінку. Вона впала на асфальт, стікаючи цівками крові. Серце застукотіло шаленим молотом.

     Прокляття я пристрелив її. Тепер мене посадять за вбивство копа.

     Руки судомно потяглися до телефону. Захотілося подзвонити в швидку, проте він зупинив себе: копи визначать номер, по якому дзвонили і натраплять на його слід. Цього допустити не можна. Том дивився, як жінка конає на вулиці, і його серце налилося кривавим жалем та співчуттям. Він не хотів її вбивати. Вона першою напала на нього. Боксер знайшов у телефоні контакт Енріке і дав йому сигнал. Треба забиратися, доки не пізно.

     Гангстери не стали довго чекати, отримавши сигнал Тома. Все, що встигли, вони згребли у рюкзак і кинулися до виходу. Том тримав корвет заведеним і натиснув педаль газу, щойно гангстери заскочили в салон.

     ― Дави! Дави! ― крикнув Італієць.

     ― Я так і знав, що кляті копи нас вистежать, ― промовив Енріке.

     ― Вона сама на мене вискочила, ― сказав Том. ― Я не мав іншого вибору, як стріляти.

     ― Хороший хлопчик, ― мовила Елайза. ― Твоя доля вже лежить в сумці. Ми б могли забрати набагато більше, якби не та суча лярва.

     ― Копи вичислять мене і посадять, ― процідив Том.

     ― Не посадять, ― сказав Енріке. ― Просто забудь про ту сучку. Тепер це не важливо. Головне, що гроші у нас.

     Корвет мчав по дорозі, як скажений пес. Автомобіль задрифтував на повороті і понісся вниз вулицею. Том ледве розбирав, куди летить. Він маневрував між автомобілями і на очах переляканих пішоходів пронісся на червоне світло. Йому хотілося швидше вибратися з цього лайна і більше про нього не згадувати. Однак із свідомості виплив образ жінки, що стікала кров’ю. Вона грибком прилипла до його пам’яті.

     ― Обережно! ― викрикнула Елайза.

     Том побачив, як на дорогу вискочив юнак з пшеничним волоссям. Він спробував звернути вбік, але машина неслася занадто швидко. Перед очима пронеслося розгублене обличчя юнака. Капот здригнувся, почувся хрускіт кісток. Юнака відкинуло в бік і вдарило об стовп. Мізки кривавим місивом повилітали з його голови. Якась жінка, що проходила поряд, закричала пронизливим голосом.

     ― Та що, блядь, таке! ― озвірів Том, вивернувши кермо. ― На моїй совісті вже друга смерть за сьогодні.

     ― Забудь про свою совість. Газуй, малий, і не зупиняйся, ― озвався позаду Італієць.

     ― І дивись, мать твою, на дорогу, недоумок, ― добавила Елайза.

     Том молився про себе, щоб ніхто не встиг запам’ятати номер його автомобіля. Жовтий корвет занадто сильно кидався в очі. Цей день міг закінчитись для нього плачевно. Таксист трохи збавив швидкість. Нехай він ненароком пристрелив жінку, але збити того нещасного юнака… Це була фатальна помилка.

      Той хлопець міг би жити і радіти життю, якби я пильнував за дорогою. Том, ти що взагалі перетворився на ідіота?

     Нарешті корвет зупинився у безпечному місці. Італієць віддав Тому його заслужену частку. Більше таксист ніколи з ним не зустрічався і з його бандою. Однак пізніше їм ще судилося зустрітися.

     Том відтер брудну кров від капоту. Тоді він зміг поїхати далі і дістатися свого будинку. В роті стояв неприємний кислий смак. Його всього трясло. Перед очима стояли образи мертвих людей, які загинули по його вині. Коли він доїхав до дому, то першим ділом заховав корвет у гараж. Том взяв викрутку і відкрутив на всякий випадок номера. Він знав чорний ринок, на якому можна було купити нові. Того ж дня він купив в будівельному магазині червону фарбу і перефарбував корвет. Він навмисне вибрав червоний ― колір смерті, вини і крові. Цей колір буде нагадувати йому про гріхи, які він вчинив.

     Його матері успішно зробили операцію і видалили пухлину, однак вона навіть не здогадувалась, яку ціну заплатив її син, щоб вона одужала. Так і повелось у світі: хтось помирає, а хтось починає жити заново. Так смерть ходить пліч-о-пліч із життям.

     Жахливі сни не покидали Тома. Йому снилося, як фарба кров’ю стікає з корвета, і він знову сідає в жовте таксі. Він бачив старі обличчя: Керміта, Італійця, Енріке, Елайзу. Він бачив інші лиця. Мертві лиця жінки-поліцейського і розгубленого юнака. Вони дивилися на нього крізь призму потойбіччя, а їхні очі були наповнені крижаним мороком. Том сідав у жовте таксі і віз їх по мертвому місту, по примарним вуличкам, що кишіли нечистю, брудом і нечистотами.

     ― Ти вбив нас, тепер ти вічно будеш горіти у пеклі, ― шепотіли потойбічні голоси.

     З холодним потом він прокидався у мокрому ліжку. Щоб лишитися при здорову глузді Том почав читати Біблію і ходити в церкву по неділям. Таким чином він хотів, хоч трохи позбутися важкого тягаря на його грішній душі. Том почав все більше читати, щоб заспокоїти стривожену свідомість, яка не давала йому спокою ні вдень, ні вночі. Він почав цікавитись філософію, шукаючи відповіді на питання життя і смерті. Він намагався зрозуміти, чому все обернулося жахливим кошмаром для його душі.

     * * *

     Дослухавшись розповідь Тома, валькірія нічого не сказала. Вона не пробачила йому його брудні вчинки, але тепер Сандра хоча б розуміла, які причини спонукали боксера-таксиста відправитись на пограбування банку. Валькірія в будь-яку мить могла скинути його в море, але не зробила цього, усвідомивши, що як-не-як вони тепер були одна команда. Час просто забути минулі образи, нехай це і було важко зробити.

     Валькірія теж вирішила розповісти частину своєї історії. Коли Самеді відрізав їй крила і скинув з хмарочоса у неї не було жодного шансу, щоб вижити. Вона летіла крізь густі хмари, що окутали її непроглядною пеленою. Сандра скористалася своєю анімою і перетворилась на гадюку, намагаючись зачепитись хвостом за уступ. Вона летіла крізь пустку і надіялась на краще. Зовсім не хотілось думати про смерть, про те, як асфальт розчавить її, перетворивши на криваву пляму.

     Вона летіла каменем вниз не знати скільки часу, а потім трапилось диво. Її зміїна луска загорілась золотим сяйвом. Щось божественне спустилось з небес і зігріло її душу. Приємне тепло струменіло крізь неї і наповнювало незвичайною силою. Щось нове прокинулось в ній. Жар розірвав нутро Сандри, а далі вона погано пам’ятала, що трапилось з нею. Згадала лише біле сліпуче сяйво, в яке валькірія перетворилась, знаходячись на порозі смерті і нового життя.

     Важко сказати, як їй вдалося вижити. Сандра прокинулася від сліпучого світла, опинившись у вузькому провулку серед сміттєвих баків. Вона відчула позаду себе крила. Але це були не чорні крили, а білі, як у ангела. Сандра на власній шкірі переконалася, що переродилась у щось нове. Необхідно впасти, щоб піднятися. Їй треба було мерщій попередити своїх сестер-валькірій, що бог смерті Самеді задумав щось погане. Вона не знала чи Рой живий, чи мертвий, але всім серцем вірила, що він вижив. Часу рятувати його не було ― в першу чергу треба зібрати загін валькірій, щоб зупинити барона Суботу. Вона зметнула в небо і покинула місто темних ангелів. Більше їй тут було не місце.

     Коли Сандра закінчила свою розповідь, вони саме підлетіли до просторого материка, на якому знаходилась вежа Годинникаря. За зеленими рівнинами стриміли гострі шпичаки скель. Том зорієнтувався по карті і вияснив, що вежа має знаходитись за цими скелями.

     Рой перший присів на землю і нарешті після довгого польоту на вогняних крилах нарешті знову став людиною. В цьому образі він почувався більш комфортними. Сандра полегшено зітхнула, коли опустила Тома, ― її напружені м’язи рук сильно боліли після важкого тягаря.

     Шлях тепер пролягав через широкі луки, а далі починався гірський кряж. Скелі піднімалися кривими ступенями вгору, нависаючи загрозливими зубами над головою. В сланцевій породі був прорізаний прохід, який вів у глибину, огорнуту напівтемрявою. Трійця ступила у нові незвідані землі. Там було холодно і сиро. Каміння вкривав мох і сіре павутиння. Вітер тужливим голосом свистів по коридору.

     ― Мені це місце не вселяє радість, ― Рой дістав вогняний меч.

     ― Тримаємося в купі і не відходимо один від одного, ― дала вказівку Сандра.

     Том прислухався і вловив ледь чутне бриніння. В темряві вчувався шепіт голосів, від якого мурашки прокидалися на шкірі. В затінку скрадалися тіні. Вони ховалися за крутими обрисами скель, за пожовклою травою, за ступінчатими уступами. Сандра побачила, як дрібні ніжки замолотили по пильній дорозі. Щось насувалося.

     ― Будьте обережні, я щось бачила, ― попередила Сандра. ― В цій дивній темряві ховається якась сутність.

     Рой вірив її словам. Він і сам помітив обриси моторошних істот, що просувалися за ними по коридору скель. Том помітив їхню присутність на уступах, коли підняв голову догори. Дрібні лапки зашкряботіли, сховавшись у темних вузьких переходах. В норах, вирізьблених у гірській породі, палали розгнівані очі.

     ― Виходьте тварюки! ― гукнув Рой. ― Чому поховалися?

     Знову задріботіли ніжки. Напруга росла з кожною хвилиною. Трійця приготувалася до нападу, виставивши вперед загрозливі мечі. Тьма росла, застрибнувши на каміння, яким була усіяна пильна дорога. Чим далі вони заходили, тим більше небо насувалось важким свинцевим куполом. А з ним прокидалися нові жахіття.

     ― Ми знаємо, Рой, що ти вбив нашу матусю, ― озвалися тоненькі жіночі голоси. ― Ми плели павутину з темряви і чекали доки ти потрапиш в неї.

     ― Цього не може бути, ― в голову Роя вдарили старі спогади. ― Ким була ваша матуся?

     ― Ти й сам вже здогадався.

     З темряви повиповзали химерні створіння з жіночими головами. Вони мали жирні мохнаті тулуби, до яких кріпилися павучі ніжки з зазубленнями. Замість людських губ з їхньої пащі стирчали небезпечні хеліцери, з яких скрапував огидний зелений слиз. Їх очі палали червоними вогнями. На зріст павукожінки були трохи вищими за людей.

     ― Що за прокляті тварі, ― жах прокотився по нутру Тома.

     ― Прийшов час помсти, ― засичала павукожінка, перебираючи мохнатими лапками і наближаючись до своїх жертв.

     Сестри кинулися за нею в бій. Вони шкряботіли по землі, підбираючись ближче і ближче. Нарешті одна з них стрибнула вперед. Вона розтулила хеліцери, спробувавши вкусити смачну людську плоть. Рой вогнем зрубав їй голову. Ноги підкосилися в повітрі і туша впала неживим каменем. На мертвій жіночій голові застиг жах і не розуміння. Мертва павучиха розтулила пащу в німому криці, як на знаменитій картині Караваджо.

     Павукожінки розлютились ще більше, коли була пролита перша кров. Вони випустили павутину, прикріпивши Роя до скелі, як Прометея. Він спробував звільнитись, але був зв’язаний по рукам і ногам. Валькірія вискочила вперед, захищаючи Роя і випустила кишки із потвор. Їхня зелена кров фонтаном бризнула, окропивши каміння. Том дістав пістолет і почав стріляти по прилеглих виступах. Павуки повилазили з чорних нор і ущелин, оточуючи смертоносним колом.

     Доки його друзі чинили опір, Рой спробував сконцентрувати силу в своїй анімі. Могутній жар переповнював його нутро. Рой розірвав липкі павучі пути, випустивши хвилю вогню, яка здерла шкіру із кількох павучих. Павукожінки відступили, коли побачили гаряче полум’я, що роздерло пітьму. Вогняний яструб затанцював у дикому танці, викльовуючи очі із жіночих голів. Том і Рой добивали ворогів ярими колючими ударами, пробираючись крізь тьму. Павучихи сичали від болю і стрибали назад у чорні діри, де панувала приємна прохолода.

     Друзі не лишили павукам жодних шансів на перемогу. Разом їх сила і міць зросла на десятки разів. Вогонь випалював темряву, а шалені мечі розрубали потворну плоть. Від битви Том і Сандра були з ніг до голови обмазані слизькою зеленою кров’ю ворогів, що пахла зогнилим м’ясом. Їх очі, переповнені люттю, шукали наступну жертву.

     Вони самі не повірили, коли дісталися виходу з ущелини, залишивши по собі гору трупів, що стікали кров’ю. Повсюди валялися мертві жіночі голови, від яких несло гниттям. Древнє зло зачаїлось в пітьми, випустивши мандрівників зі своєї пастки. Павучихи поховалися у чорних глибоких норах. Вони споглядали очима пітьми, як люди покидають їхні володіння, перебираючи павучими лапками.

     ― Ледве вирвались, ― прохрипів Том, відчуваючи на губах присмак павучої крові.

     ― Нам це вдалося, ― у Роя крутилось в голові. Перетворення забрало у нього багато сил, а відкат після використаної енергії озвався в ньому диким болем.

     ― Це ще не кінець, а тільки початок, ― озвалася Сандра, сховавши кривавий меч. ― Схоже, що ці павучихи приповзли із самого Дарканджелесу.

     ― Де бродять мертві душі, ― додав Том.

     ― А знаєте, що це означає? ― очі валькірії втупились в невідомість.

     ― Що? ― нутро Роя похололо.

     ― Тьма згущається, ― голос Сандри дрижав. ― Старий Бог прокинувся і скоро цей світ перетвориться на попіл.

     ― Не кажи так, ― промовив Том. ― Ми маємо це зупинити.

     ― По-твоєму ми схожі на героїв? ― пирхнула валькірія. ― Не сміши мене. Я відправилась з вами тільки тому, що обіцяла відшукати Есме. Тільки зараз я почала усвідомити, що скоро все потоне в темряві.

     ― Годинникар нам має допомогти, ― сказав Том. ― Він вкаже шлях до Каркози.

     ― А ти ніколи не думав, що Каркоза це лише дурна казочка, легенда, байка? ― валькірія глянула на Тома. ― Ти справді віриш, що десь за веселкою є щаслива країна для таких мрійників, як ти? Каркози ніколи не існувало і все в що ти вірив ― це брехня.

     ― Це правда, ― заперечив Том.

     ― Ти зі своїми просвітницькими ідеями продовжуєш вірити в утопію ― чудовий світ, де люди будуть жити в мирі і злагоді. Тоді скажи мені, філософ, чому одні душі гниють, борсаючись у бруді і злиднях, а другі знайшли утіху і багатство? І після цього ти будеш говорити про кращий світ?

     ― Я не говорив, що Каркоза ― це кращий світ, ― Том похитав головою. ― Є душі мертві, що залишились в тваринній подобі, є душі прокляті, що застрягли між світами і є душі блаженні, що знайшли спокій. Всі душі будуть у Каркозі.

     ― То що таке Каркоза? ― запитав Рой. ― Куди ми йдемо?

     ― Якби ж я знав, ― задумався Том. Відповідь застрягла на кінчику язику.

     Ніхто не знав, що таке Каркоза, доки сам там не опиниться. Тоді відкривається зовсім інший світ, прихований за театральною завісою. Коли спектакль закінчено, актори покидають сцену. Аплодисментів вже не чути ― тільки тиша. Щось шкребеться в космічній темряві.

     Той, хто спав, прокинувся.

     Валькірія пополотніла від жаху, коли небо вкрилось чорним полотном, явивши яскраві зіниці Спостерігачів. Холодні безжальні очі древніх створінь знову дивилися на них. Вони повернулись і чекали останнього часу. Вони спостерігали, як світ кане в морок. Боги мочали, бо слова це лише пил на піску ― символи, що стерлись в морі часу.

     ― Дивіться туди, ― Рой махнув рукою.

     На горизонті випиналася висока вежа, що вгрузла у дернисту землю. Вона нагадувала покорчений палець, що звивався в небо, немов вказуючи шлях до правильної відповіді. Вежа була вкрита металевими сталевими пластинами, припаяними одна до другої. Конструкцію вкривали зазублені шестерні, старі маховики, пружини намотані кільцями. З вилог стирчали важелі. Вікна з мідним обрамленням нагадували ілюмінатори підводного човна.

     Вони підійшли до грубих важких дверей. Над ними висів дзвоник, до якого була прив’язана мотузка. Мандрівники постукали, а потім стояли і чекали, доки їм відчинять двері, проте їх ніхто не відчинив. Тоді Рой наважився потягнути за мотузку. Пролунав дзвін. Минуло близько п’яти хвилин, як із внутрішньої сторони вежі почали доноситися кроки чобіт, що постукували по металу.

     Нарешті двері відчинились. Перед ними став старий пузатий дідуган із пожовклим пергаментним обличчям, на якому красувалися численні зморшки, що мішками звисали донизу. Сиве волосся довгими нитками спадало на його чорну сутану з витканими золотими зірками, а потилицю обрамляла лисина, вкрита старечими темно-коричневими плямами з волохатими бородавками. Ніс його був схожий на червоно-фіолетову розпухлу картоплину. Праве око прикривала лупа, прикріплена залізною пласкою смужкою до голови, крізь мутне скельце око виглядало випуклим і потворним.

     ― Я Годинникар, ― представився старець. ― А вас трьох звати Сандра, Рой і Том?

     ― Так, ― в один голос ошелешено промовили гості.

     ― Тоді ходіть за мною, ― Годинникар почав підніматися по сходах, а низ його сутани волочився по металу, збираючи пил.

     Невже він їх знає і чекав на них? Звідки йому було відомо, що вони троє потраплять до його вежі? Все це було досить дивно. Старий впустив їх, як давніх друзів, спитавши лише імена. З його сторони це було дуже безпечно. З іншої ― йому було відомо набагато більше, ніш трьом заблукалим душам. Адже все-таки це Годинникар.

     Дід повів гостей за собою по закручених гвинтових сходах, проказуючи щось чужорідною незрозумілою мовою. Том намагався розібрати його слова, але це не було схоже на мову древніх чатуранґа чи на іншу йому відому. Вони піднялися на саму вершину, опинившись у просторому кабінеті, в якому жив і працював Годинникар.

     В повітрі стояв притомний запах машинного масла, від якого починало паморочитись в голові. Тут знаходилось просте ліжко накрите сірою ковдрою. Поруч була книжкова шафа з скляними дверцями, за якими ховалися пожовклі фоліанти і древні свитки, які розсипалися від часу. Біля кам’яної стіни примостився ряд столів, на якому зберігалися колби, пробірки, реагенти, розібрані на частини дивакуваті механізми, годинники, баночки з машинним маслом та ще безліч дрібниць. У кутку стояв акваріум, в якому граційно плавали рибки різних видів і розмірів. Крізь арку вів вихід на балкон з мармуровою балюстрадою, на якій звивався плющ.

     Годинники тут були всюди. Вони висіли на стінах, звисали із стелі, прив’язані мотузками або прикріплені гачками, стояли на столі, на шафі, на підвіконні, невпинно цокаючи і показуючи різний час на циферблаті. Годинники мали різну форму і стиль. Вони були пісочні, водяні, сонячні, електричні, механічні, квантові. Деяких з них відмотували час назад. Увагу Тома привернули годинники з неевклідовою геометрією. Були тут і пристрої, що відміряли час, показуючи невідомі символи, а ще існував цілий гігантський механізм, що відображав цілу театральну виставу: дивлячись на те, в якому положенні знаходились годинні, хвилинні і секундні стрілки, таке й положення приймали фігури на сцені, де постійно мінялися декорації і діючі персонажі.

     ― Ви це самі все створили? ― вражено запитав Рой.

     ― Дещо я ще не встиг полагодити, а щось мені подарували, але часу стекло стільки, що я вже не згадаю, так давно це було, ― Годинникар усміхнувся беззубим ротом.

     ― А цей набридливий цокіт не заважає спати по ночам? ― поцікавилася Сандра.

     ― Я вже зик до нього, ― дід почесав лисину.

     ― Давайте ближче до діла, ― озвався Том. Він дістав шматок посірілої свинячої шкіри. ― Ця карта вказала нам шлях до вас. Ми шукаємо ключ до Каркози і вважаємо, що ви б могли нам допомогти.

     ― Я вже давно чекаю на вас, ― промовив дід і всівся на крісло. ― Я відміряв час з похибкою у кілька хвилин, бо приходилось змащувати і оглядати механізми. І врешті ви прийшли вчасно, запізнившись лише на 37 секунд.

     ― А звідки вам це було відомо? ― Сандра роззявила рот.

     ― Свої секрети, дитино, я буду тримати при собі, ― промовив Годинникар. ― Однак прийшов час відкрити вам частину правди. Ви ж чекаєте на відповіді чи не так? ― він зловив зацікавлені погляди. ― Я так і думав. Що ж слухайте. Існувало давним давно пророцтво, написане рукою Творця. Звучить воно приблизно так. Ворота до Каркози зможе відкрити лише древня душа інженера, яка будує реальності. Очі філософа бачать, де лежить ключ від воріт. Він веде душу інженера крізь реальності, бо тільки інженер може взяти до рук ключ, який захований у древній душі художника. Коли інженер відчинить ворота, всі душі повернуться в Каркозу.

     ― Це багато чого пояснює, ― Том обдумав слова Годинникаря.

     ― Тепер зрозуміло, чому доля звела нас разом, ― сказав Рой.

     ― Але в пророцтві ні слова не сказано про мене, ― здивувалася Сандра. ― До чого ж тут я?

     ― Ти зв’язана з ними одною ниткою, ― проказав Годинникар. ― Пророцтво розповідає, як відкрити ворота, але не розповідає, яким чином розгорнуться ці події на тлі реальності. Ти грала роль провідниці, яка вела їхні душі до основної цілі. Це був довгий процес, який супроводжав вас разом крізь життя і смерть.

     ― Після всього, що Том зі мною зробив? ― розгнівалася Сандра. ― Він вбив мене, а я маю привести його до Каркози?

     ― Важко пояснити тобі, ― Годинникар нахмурив брови. ― Статися так мало. Але подумай ось про що: якби ти не загинула в бою, то б ніколи не стала валькірією. Таке призначення було приготоване тобі по духу, а Том лише зіграв свою роль. Таким чином ти мала прийти до Каркози, подолавши свій шлях, як кожен з нас. От я, наприклад, як Годинникар, мушу стежити за часом, що протікає крізь усі реальності, змащувати механізми, щоб усе йшло за планом, який виразив Творець. У своїх снах я блукаю між вимірами і споглядаю, як час тече, звивається, утворюючи візерунок на полотні реальності, який пряде Лорей.

     ― Важко прийняти це в своє серце, ― промовила Сандра.

     ― Прийде час і ти будеш думати зовсім інакше, ― сказав Годинникар. ― А зараз час зосередитись на головному. Часи змінились. Прокинулись старі забуті сили. Світи матеріальні і нематеріальні руйнуються, бо скоро ворота Каркози відчиняться.

     ― А що таке Каркоза? ― поцікавився Том.

     ― Це місце, в яке потрапляють всі душі, ― відповів йому Годинникар. ― Ти хотів почути іншу відповідь чи не так? Химерні думи з’їдаються твою голову, але всі сумніви розсіються, коли ти переступиш ворота Каркози.

     ― Якщо ти такий всезнаючий, то скажи мені одну єдину річ: де зараз моя дочка Есме? ― запитав Рой і затамував подих.

     ― Вона, як і ключ, заховані в древній душі художника. На жаль, в останній своїй еманації, він піддався впливу демонічних сил і власним людським бажанням, осквернивши свою душу, яку поволі пожирає демон.

     ― І далеко, і близько, ― пригадалися слова циганки.

     ― Це Ленні ван Рейн, ― здогадався Рой і зціпив зуби. ― Ось чому я відчував нутром Есме, але не бачив її.

     ― Але як йому вдалося поглинути душу дівчини? ― Том не міг повірити, що завітний ключ лежав перед його носом.

     ― Художник володіє темним даром Резонансу, ― повідомив Годинникар. ― Він завдяки демонічній силі поглинає чужі душі, які томляться в його нутрі. Він створив у власній душі підпростір, в якому може змінювати реальність. Саме там потрібно шукати ключ до Каркози.

     ― Нам треба туди дістатися, доки цей мерзотник не накоїв лиха моїй дівчинці, ― промовив Рой.

     ― Часу у вас залишилось не так багато, ― погодився Годинникар і перевів погляд на Сандру: ― Ти маєш відправитися з ними бойова діва, валькірія. Ти будеш захищати їх в бою.

     ― Якщо таку долю приготував мені Творець, то я зможу захистити своїх друзів, ― валькірія повернулася до Тома і потиснула йому руку: ― Ти повинен відшукати ключ до Каркози, а я пробачаю твої помилки, бо доля зв’язала нас разом. Тепер я твій друг.

     ― Я теж твій друг, а все, що сталося в минулому було моєю гіркою виною, ― Том обійняв її.

     ― Дуже благородно із твоєї сторони, Сандра, ― з гордістю глянув на неї Годинникар. ― Ти відізвалася на поклик у важкий темний час. Творець не забуде про тебе.

     ― Залишається лише зробити план, як нам дістатися у цей підпростір реальності, ― мовив Том.

     ― Для цього вам знадобиться одна річ.

      Годинникар покопався у ветхих ящиках і дістав старовинний кишеньковий годинник із закритою цинковою кришкою, що прикривала циферблат. По годиннику сповзав до блиску начищений ланцюжок. Завідне вушко механізму прикрашало позолочене кільце. Том пригадав, що такі годинники були особливо популярні в кінці 19 століття, коли модно було тримати їх в кишені. Пізніше ланцюжки зникли і годинники почали носити на шкіряному чи металічному ремені, перетворившись з кишенькових на наручні. Годинникар демонстративно натиснув на бічну кнопку. Всередині відкрився звичайний циферблат. В низу великого кола, по якому ходили великі стрілки, знаходилось невелике вічко, що лічило секунди.

     ― Годинник, як годинник, ― промовив Годинникар таємничим голосом. ― Однак за кожним механізмом заховане щось набагато більше. Цей простий на перший погляд пристрій має доволі примітивну назву ― хронометр. Однак цей хронометр вміє відлічувати не лиши точний час, а ще й проникати у час людської душі, який вона використала у фізичній еманації земного життя.

     ― Доволі потужна штука, ― наголосив Том, уявляючи наскільки це могутня річ і скільки вона може накоїти лиха, якщо потрапить не в ті руки.

     ― Як воно працює? ― запитав Рой.

     ― Циферблат показує відлік, тобто шлях, який людина пройшла від народження до смерті, ― Годинникар окреслив пальцем коло по корпусу. ― Перша хвилина означає початок, а шістдесята, як ви розумієте, кінець. У когось життя було довше, у когось коротше, тому в кожного циферблат буде відміряти свій час. Якщо потягнути за бічне кільце, хронометр випустить енергію у вигляді сфери, але зараз краще цього не робити. Вам треба змусити художника скористатися демонічним даром Резонансом, щоб він відкрив коридори своєї душі, а тоді схопити за кільце і хронометр запрацює. Якщо покрутити вушко, то ви опинитесь в потрібній точці часу і простору. Ви пройдете по заплутаному лабіринту його життя і знайдете приховане місце, де він ховає ключ і дочку Роя ― Есме. Таким чином ви зловите двох зайців одним махом. І ще одне, ледь не забув попередити: в жодному разі не крутіть вушко назад, бо це може привести до катастрофічних наслідків. Час не любить, коли його відмотують назад.

     ― А як нам повернутись у привичний світ? ― запитав Том.

     ― З боку є кнопка, яка відчиняє і зачиняє циферблат, ― Годинникар показав її. ― Як тільки ключ буде у вас, варто всього лиш натиснути на неї. В цей момент дія хронометра зупиниться. Та не забувайте, що душа художника буде пручатися вашим діям проникнути у її святилище, коли чужа енергія потрапить всередину. Це, як імунітет, що хоче подолати вірус. Дістати ключ буде нелегко.

     ― Ми справимось і Есме знову буде на волі, ― твердо сказав Рой.

     ― Однак ми впустили Ленні на острові. Невідомо чи він вижив після катастрофи, ― засумнівався Том.

     ― Художник та інші слуги смерті скоро прийдуть сюди, ― старий поглянув на годинник з зозулею. ― Вони будуть приблизно за п’ять хвилин.

     ― Прокляття! ― валькірія схопилася за меч. ― Чому ви нас раніше не попередили?

     ― Усьому свій час, ― Годинникар почесав лисину. ― Покваптеся, стрілки тікають. Я не жартую.

     ― Зустрінемо їх надворі, ― мовив Рой. ― На відкритому повітрі буде легше зловити клятого художника.

     ― Тоді вперед.

     Запах смерті завис в повітрі. Самеді був уже поруч.

     Розділ 15

     Трояндовий будиночок

     Трійця покинула вежу Годинникаря, щоб зустрітися зі злом, яке насувалося на них. Попереду банди йшов вдоволений барон Субота. Під його ногами стелився зелений кислотний туман, від якого трава сіріла, ламалася, перетворюючись на попіл. З ним крокували його вірні помічники: Керміт, Ленні та Італієць. Небо над ними набрякло темними синцями. Насувалася битва, яка визначить переможця.

     Валькірія зупинилась і виставила вперед меч. Солоний вітер колихав її волосся. Рой вибухнув вогняними іскрами, а його розпечена криця в руках налилася багрянцем. Том теж дістав свою зброю, що світилася місячним світлом. Барон не став нападати одразу, вичікуючи слушного моменту, як удав, що сплітався кільцями навколо жертви. Ленні сочився темними відростками, які закручувались баранячими рогами. Керміт і Італієць стояли позаду, як додаткова підтримка в бою.

     ― Ми можемо домовитись з вами, ― сказав здаля Самеді. ― Я можу залишити вас в живих, якщо ви дістанете для мене ключ від Каркози.

     ― Ми не будемо з тобою заключати згоду! ― викрикнув Рой. ― Ти вже й так достатньо наробив лиха.

     ― Годинникар вже, мабуть, розповів вам про пророцтво, ― просичав барон. ― Не думайте, що зможете перехитрити мене.

     ― У нас не лишилось вибору, як поквитатися з тобою, ― промовила валькірія.

     Нові питання назрівали в головах трійці: «Чому барон привів сюди Ленні? Чи відомо йому, що ключ знаходиться в художника?». Йому було відомо дуже багато. Рой прочитав це у очах супротивника. Невже клятий пройдисвіт заманив їх у пастку?

     Кислотний туман підступав усе ближче. Рой відчув холодний наплив енергії на власній шкірі. Він без жалю дивився у темні діри барона Субота. Самеді підняв руки догори і туман хвилею піднявся в повітря. Зелена хвиля накрила з головою, затуливши похмуре небо. Рой випустив свій жар і вогонь розсік хвилю навпіл. Місячне світло полилось з меча Тома. Крила валькірії стрепенулись, коли потужний потік вітру ледве не збив її з ніг.

     ― Якщо не хочете по-хорошому дістати для мене ключ, я змушу зробити це силою. Але для цього мені потрібна енергія душі.

     Барон Субота схопив Італійця і приклав до нього руку. «Що ви робити бос?» ― останні полохливі слова вилетіли з нього. Його нутро розідрав струмінь енергії. Тіло луснуло, вибухнувши кривавим фонтаном. Після жертвоприношення потоки ефіру і ектоплазми перемішались у густій консистенції, а Самеді розтулив пащу, щоб випити всю його душу. Гарячий шар гаснув, із ядра долинали розпачливі нелюдські крики, а барон допивав усе до останнього, щоб набратися сил.

     Коли ритуал було завершено, Самеді загробним голосом зачитав таємну молитву. Земля під ногами задрижала, вкриваючись тріщинами. З темряви залунали могильні голоси. З тріщин вибирались кістляві руки, а за ними показались пощерблені черепи з дірами, що світились зеленим вогнем. Армія мерців, яка спала під землею, вибралася назовні. Від їхнього могильного завивання стало не пособі.

     Рой почав трощити ногами голови скелетів, що намагалися вибратися назовні. Кістки хрустіли, а щелепи тріскотіли, намагаючись вкусити плоть. Глухе завивання перебив дзвін мечів. Криця билася об крицю. Валькірія розмашисто крутилась у смертельному танго, а вороги падали біля її ніг. Рой вогнем ламав пожовклі ребра, а Том наносив смертельні удари по хребту місячним світлом.

     Серед армії мерців з’явилася темна постать барона Суботи. Він тримав у руках невеликий темний молитовник, а слова з його рота линули темними зміями мороку. Вони вселялися у зламані кістки скелетів, зростаючи їх у ціле. Солдати з кривими мечами і ятаганами в руках оживали на очах. Вони стали щільною стіною, захищаючи свого володаря.

     Рой в останню мить встиг ухилитися від смертельного удару. Прислужник тьми замахнувся мечем, але зміг лише розсікти щоку. Рой відчув, як кров хлинула з рани, а в розпороту щоку залетів холодний вітер. Він закричав і копнув ворога так, що його кістки розлетілись по землі. Наступний удар вогнем зніс ще двох, що налетіли на нього у стрибку.

     Том тим часом відбивався, як міг, пускаючи енергію місячного світла зі свого меча. Скелетам вдалося завдати йому незначних порізів, але Том був так захоплений битвою, що навіть не помітив, як його ранили. Валькірія, яка билася поруч із ним несподівано отримала міцний удар в щелепу. Вона сплюнула густу кров із вирваними зубами і нанесла нищівний удар по голові, в якій копошилися черви.

     Мерці лізли з усіх сторін, відчуваючи запах людської крові, що сочилася зі свіжих ран. Вони лізли мертвою горою. Трійця проривалася крізь кістяну стіну, шукаючи очима Ленні. Юнак мав бути десь близько. Самеді чудово використовував свої ресурси, чекаючи моменту, коли його вороги ослабнуть, щоб нанести остаточний удар. Рой здогадався, що вся ця бійня з мерцями була бутафорською виставою, адже перш за все барон хотів отримати ключ, а без інженера і філософа, йому ніколи його не дістати. Їм потрібно було знайти художника до того, як їхні сили вичерпаються.

     Несподівано два чорні відростки роздерли землю і Рой відскочив у сторону. Він гукнув Тома, що бився поруч. Філософ знайшов очами Ленні, що проривався крізь скелети. Художник пустив кілька електризованих зарядів, від яких Том успішно ухилився.

     ― Ви заплатите за все! ― прокричав Ленні.

     ― А ти спробуй, малий шмаркач, ― навмисне дразнив його Рой.

     Темні відрости пронеслися біля його обличчя. Рой відчув, як підгоріло волосся на його голові. Він відчув запах смаленої шкіри. З боку прилетів удар, який з усієї сили впився в груди. У Бенксі перехопило подих, і він покотився по землі. В цей момент на нього наскочило кілька мерців. Том успішно відбив їхні удари, а черепи з хрускотом впали на пожовклу траву. Зі спини прилетів болісний удар, від якого філософ скривився в муках.

     ― Все закінчено, ― Ленні встромив відросток у тіло Тома, який розповзся гнилою гангреною. ― Скоро твоя душа захлинеться від гнилі і буде вічно борсатися у моєму підвалі.

     ― Давай зараз! ― прохрипів Том, і фонтан гнилі вилився з його рота. Перед очима пронеслися іскри.

     Рой витягнув хронометр і з силою потягнув за кільце. Фіолетове світло розщепило темряву, перетворивши кількох скелетів на груду пороху. Ленні скривився від яскравого сяйва, закриваючись руками. Світло обпікало його шкіру. Несподівано час зупинився. Сфера накрила їх куполом. Рой покрутив вушко хронометра. Реальність перед очима зірвалася різнокольоровими вогнями. Струмінь енергії відкрив портал, забираючи їх в себе. Ленні закричав, коли чужорідне єство впилося в нього глибокими коренями. І раптом крик стихнув.

      Рой усвідомив, що їде в автобусі. Біля нього сидів Том. Вони перезирнулись між собою. Тільки хронометр в руках Роя підказував: все, що трапилось раніше, ніяк не могло бути сном. Перед ними на сидінні сиділа жінка з немовлям. Вона сказала: «Тихше, Ленні, не кричи на весь автобус.»

     ― Вони вдерлися в моє нутро, мамо. Мені боляче, ― проричало немовля демонічним голосом.

     ― Хто вдерся? ― запитала мати.

     ― Вони, ― немовля повернулося і показало пальцем на Тома і Роя. Очі маленького Ленні були наповнені пітьмою.

     Несподівано усі пасажири обернулись в їхню сторону. Їхні очі теж були чорними, як ніч. Вони повитягали пістолети і націлились. Кулі з жаром вилізли з дул. Рой в останню мить усвідомив, що їх справи кепські. Він покрутив вушко, і кулі зупинились у польоті. Салон автобуса враз закрутило у спіраль, а реальність понесла їх крізь яскравий веселковий промінь світла. Рой глянув на циферблат. Він зупинив час на п’ятнадцяти хвилинах.

     Реальність стала на свої місця. Тома і Роя викинуло крізь безодню на теплий асфальт. По дорозі проїжджали машини. Люди пройшли мимо них, не звертаючи уваги. Це були несправжні люди, а лише те, що лишилося від спогадів Ленні ― ілюзорні копії спогадів.

     ― Ти як? ― запитав Рой, приходячи до тями.

     ― Нас ледь не пристрелили пасажири автобуса, ― Том піднявся на ноги. ― Думаєш, я зараз почуваюся в нормі?

     ― Покажи рану, ― Рой спробував підняти сорочку, щоб глянути на живіт, але Том зупинив його: ― Зараз не час робити такі речі в цьому місці.

     ― Той паскудник добряче засадив тобі відростком в живіт, ― Рой із жахом подивився на Тома. ― Воно тебе болить?

     ― Зараз не час про це говорити, ― Том скривився. ― Час знайти Ленні.

     ― Я зупинився на 15 хвилинах. Це чверть пройденого життя. Думаєш, ми ще не пересікли межу? Не хотілось би крутити час назад.

     ― Хто знає, скільки той паршивець Ленні прожив земного життя, ― Том потер живіт, що пульсував болем.

     Повз них пройшов хлопець із пшеничним волоссям. На вигляд йому було не більше п’яти років. Рой одразу впізнав Ленні. Малий внутрішнім чуттям відчув, що ці люди погані. Незнайомці прийшли не з цього світу. Ленні побліднув і кинувся бігти по вулиці. Том і Рой побігли за ним. Будинки гойдалися, схилившись кривим желе. Дорога перед ними дивним чиним почала подовжуватися, збільшуючи відстань. Вони намагалися догнати малого засранця, але це була марна спроба.

     ― Прокляття! ― вигукнув Том, коли Ленні зник за рогом. ― Ми його впустили.

     ― Годинникар попереджав, що реальність буде на його стороні, ― захекано промовив Рой, спершись руками об коліна. Він дивився на довгу вулицю із викривленим простором.

     ― Перемотай ще на п’ять хвилин, ― сказав Том.

     ― Гаразд, ― Рой покрутив вушко.

     Реальність перемінилась, і цього разу вони опинилися в замкнутій кімнаті. Маленький Ленні стояв перед відчиненою шафою і приміряв мамині плаття. Вони були на нього завеликі і він весь час заплутувався у довгому наряді. Йому звідкись вдалося дістати косметичку. Сяк-так Ленні натягнув плаття і став перед дзеркалом. Він відкрив косметичку, дістав звідти помаду і почав намазувати собі губи. Несподівано Ленні побачив у дзеркалі відображення незнайомців і ужахнувся.

     ― Це знову ви, ― пропищав Ленні тоненьким голоском.

     ― Ми не прийшли тебе кривдити, малий, ― запевнив Том. ― Нам лише треба, щоб ти показав нам свою країну мрій.

     ― Забирайтеся недоумки! ― закричав Ленні, борсаючись у платті.

     Дзеркало, що висіло на шафі, задрижало. Рой чекав, що трапиться далі, не наважившись перемотувати. Несподівано дзеркало тріснуло і гострі шматки полетіли у їхню сторону. Том випустив хвилю місячного світла, що перемолола куски дзеркала. Рой заплющив очі. Дрібний пил неприємно впився в лице, залишаючи мікропорізи. Рой відчув металевий смак крові на губах. Осколки посипалися на землю.

     ― Не жартуй з нами, Ленні, ― проричав Том. ― Краще скажи, де ти ховаєш ключ.

     ― Який ключ? ― вишкірився Ленні жирною червоною посмішкою. Його щоки були вимазані в помаді.

     ― Ти чудово знаєш про що ми, Ленні.

     ― Ви ніколи не дістанете мій чудовий трояндовий сад, ― промовив малий.

     На місця дзеркала тепер зяяла чорна діра. Ленні скочив туди і зник у пітьми. Том ступив кілька кроків вперед, але Рой зупинив його:

     ― Не йди туди, Том. Це може бути пасткою. Не забувай, що це несправжня реальність, а ілюзія, вигадана в голові художника.

     ― Я не забув, Рой.

     ― У нас є підказка, ― усміхнувся Бенксі. ― Як і говорив єдинорог у моєму сні: ключ шукай в трояндовому саду.

     ― Ми, як ніколи, близькі до розгадки, ― Том скрутився від нової хвилі болю. ― Але що це за сад? І де він знаходиться?

     ― Поняття не маю, ― Рой схопив себе за голову. ― Годинникар казав, що десь має бути прохід.

     ― Біля дому, де жив художник, був трояндовий сад?

     ― Я так не думаю, ― Рой похитав головою.

     ― Можливо це місце нереальне, заховане в його підсвідомості.

     ― Треба перемотати ще.

     На цей раз Рой крутнув занадто сильно, ніж хотів. Стрілка на циферблаті стрімко ринула вгору і зупинилась між цифрою десять і одинадцять. Нова реальність впала під їхніми ногами. Вони опинились біля університету, де колись вчився Ленні. Саме тут він вперше познайомився із Есме. Том і Рой, заховались за деревами, спостерігаючи, як художник йде в сторону дівчини.

     ― Що вони роблять? ― пошепки запитав Рой, злившись із тінню високого дубу.

     ― Схоже, що вони зібрались, аби садити дерева, ― Том засяяв. ― Авжеж дерева!

     ― Ти щось придумав? ― Рой глянув на філософа.

     ― Дерево ― це символ, що зародився в голові художника, ― сказав Том. ― Нам треба було з самого початку думати глобальніше. Ленні довго йшов до того моменту, як сховати ключ в трояндовому саду, але в його голові ця ідея зародилася тоді, коли він зустрів Есме. Це була ідея у формі дерева, яка перетворилась на трояндовий сад.

     ― Чому ти так вирішив?

     ― Бо ключ і Есме зв’язані одним цілим, ― здогадався Том. ― Троянди ― це улюблені квіти Есме. Значить троянди зв’язані з Есме.

     ― Це сталося незадовго після знайомства з Ленні, ― старі спогади увірвались в голову Роя. ― Есме ходила позувати до художника.

     ― І тоді він захопився натурою цієї дівчини. Він потонув у божевільному коханні до неї. А троянда стала символом їхнього кохання.

     ― Треба перемотати ще на хвилину, ― промовив Рой.

     ― Але зроби цього разу усе делікатно, ― попросив Том.

     Реальність закрутилась у химерну спіраль і перенесла їх художній кабінет, в якому працював Ленні. Кімната була пустою. В повітрі стояв запаморочливий запах масляних фарб. На столі стояла банка з каламутною водою і кисточками. Безліч полотен прикрашали стіну, купчились біля стола і валялися без діла на дивані. Увагу хлопців привернула головна картина, що стояла на мольберті у центрі кімнати.

     ― Тільки-но глянь на це, ― Том був заворожений побаченим. ― Яка чудова картина.

     Полотно, над яким працював Ленні, виглядало немов живе, завдяки вмілим мазкам художника. Коли Рой побачив в центрі картини оголене зображення своєї дочки, на очі накотилися гіркі сльози. Есме, моя люба Есме. Вона сиділа на альтанці в оточенні троянд, що купчилися над блакитним небом. Вражало те, наскільки точно Ленні передав її натуру, наче вона ось-ось зійде з картини.

     ― Трояндовий сад, ― прошепотів Рой, немов його хтось підслуховував. ― Так ось що це все значило.

     ― Це місце з його мрій, як я і догадувався, ― промовив Том. ― Мій зір підказує, що місце, яке ми шукаємо, ховається в картині.

     ― Але як ми туди потрапимо? ― запитав Рой.

     ― Не забувай, що це місце несправжнє, ― нагадав Том. ― Здається, ми натрапили на прохід.

     Том підійшов і доторкнувся до картини. Він відчув її густу маслянисту структуру, в якій потонули його пальці, немов вгрузнули в торт. Том просунув руку ще дальше, заглибившись в масло. Несподівано його затягнуло в картину і він зник з очей Роя.

     ― Том?! ― окликнув він його.

     Відповіді не прозвучало. В цей момент почулися кроки. Хтось підходив до дверей. Ручка повернулась і заскрипіла. Швидше за все це був Ленні, який ненадовго відлучився від роботи, а тепер повернувся назад. Рой хутко стрибнув у картину і зник якраз тоді, коли двері відчинились.

     Але це був не Ленні. Це був слизький морок. Він огорнув кімнату темрявою, стираючи залишки спогад з реальності. Тьма наступала, наближаючись по слідам незнайомців.

     Роя викинуло біля Тома на квітучу галявину із смарагдовим полотном трави. Пагорби росли один вище другого. В ніздрі прорізався їдкий запах масла. Повітря нагадувало сині збиті вершки, що м’яким шаром прилипнули до землі. Сонце, що висіло вгорі, нагадувало неживий ком розплавленого сиру. Щось з цим світом було не так, і вся його штучність вилізала крізь діри.

     ― Поглянь туди, ― прошепотів Том.

     Спочатку Рой не зрозумів, чому його друг говорить шепотом, а в наступну мить побачив гігантського дракона, що спав у прогалині між пагорбами. З його ніздрів валив гарячий сірий пар. Обсидіанова луска вкривала твердим панциром з ніг до голови. За драконом виднілися обриси будиночка, в якому Ленні сховав Есме.

     ― Як ми його обійдемо? ― шепотом озвався Рой.

     ― Нам треба непомітно проповзти у густій траві. Це наш єдиний шанс пробратися непомітно.

     Вони пірнули у смарагдовий шовковий килим. Рой пальцями відчув, що земля була не земля, а м’яка масляниста маса, яка пахла старим льоном, олією і вапном. Трава лоскотала його за руки, а зелені паростки лізли в очі і вуха. Рой ледь не пчихнув, але вчасно стримався. Том намагався якомога тихіше шелестіти в траві, просуваючись ліктями вперед.

     Хлопці завмерли, коли побачили, що дракон заворушив вухами. Ніздрі надулися, як два димаря. Несподівано важкі сонні повіки піднялися, явивши світу два яскраві сапфірові світила, як у маяка. Дракон вискалив жовті зуби з кликами і глянув на широку рівнину. Він нюхом відчув людську плоть, але нічого не побачив у траві. Рой мовчав, притулившись обличчям до землі, а серце в грудях шалено загупало. Том теж не ворушився.

     ― Нам срака, ― промайнуло в його голові.

     Пролунало протяжне позіхання. Дракон звернувся калачиком і знову замкнув повіки.

     ― Пронесло, ― подумав Рой.

     Хлопці ще деякий час мовчки лежали в траві, чекаючи, доки дракон знову засне, поринувши у глибокі сни. Тихим повзком вони оминули пагорби, час від часу оглядаючись назад, перевіряючи чи крилата потвора міцно спить. Омріяні двері були зовсім близько. Рой наважився встати і ривком кинувся до дверей. Дракон почув вухами шурхіт трави і прокинувся. Однак коли він розплющив очі, дві людські тіні вже зникли за дверима.

     ― Думаєш я для тебе дешева річ, з якою можна поводить, як забажаєш? ― озвався знайомий голос Есме.

     ― Я такого не говорив! Я кохав тебе, сука невдячна! ― крики належали Ленні.

     ― Я тебе усім серцем ненавиджу, паскудний мерзотник. У нас могло бути все чудово, ми б зіграли весілля, а потім народилися діти. Ми б купили віллу за містом, де чистіше повітря , і прожили б там до старості, але своїми хтивими бажаннями, Ленні, ти все зіпсував. Подивись на кого ти перетворився. Твої руки ― гнійні обрубки, з яких сочиться темрява. Ось на що перетворилась твоя проклята душа.

     Пролунав ляскіт, а потім жіночий зойк. Рой кинувся бігти по коридору на допомогу. Голоси доносилися з вітальні. Він зупинився у дверному проході і побачив, як Есме стоїть напроти Ленні. Її обличчя прикрашав синьо-зелений синець під правим оком.

     ― Лиши її в спокої, недоумок! ― вигукнув Рой, зціпивши кулаки.

     ― Татку?! ― сльози радісними струмками полились з очей, коли вона побачила перед собою найріднішу людину в світі.

     ― А це ти, старий пердло? ― Ленні повернувся в його сторону. ― На тебе я й чекав.

     ― Він прийшов не один, ― вперед вийшов Том, виставивши меч.

     Відростки Ленні набули форми щупальців восьминога. Він випустив чорну маслянисту рідину в Роя і Тома. Рой відскочив в сторону. В’язка речовина роз’їла стіну за його спиною. Том стрибнув і спритним ударом відрубав щупальце. На його місці виросли два нові відростки, які скрутились навколо меча, намагаючись його вирвати з рук. На допомогу прийшов Рой, який розсік темряву вогнем.

     Ленні зашипів від болю і відступив назад. Його тіло наповнювала чорна маса, перетворюючи його на гігантського восьминога. Волосся лаптями злетіло з голови, а слизька шкіра обросла навколо нього. Мутні риб’ячі очі з лускатими повіками дивилися хижим поглядом. Ноги обросли темрявою, а зі спини і живота виростали все нові щупальця, наповнені ядовитим слизом.

     Рой з криком кинувся на потвору, але слизькі відрости схопили і, немов удави, почали стягувати його в міцних лещатах. Решта щупальців кинулися за Томом, який випустив місячне світло з меча. Темрява покрученим корінням пройшла крізь сяйво і схопила другу жертву в свої обійми. Есме кинулась їм на допомогу, але міцне щупальце з усієї сили штовхнуло її в сторону. Вона відлетіла в стіну, так що аж осипалася штукатурка.

     ― Ви попалися, ― зареготав восьминіг. ― Я б розчавив вас, але барон Субота наказав схопити вас. Я відкрию для вас підземелля.

     Несподівано паркет під ними провалився. Килим, шафа, журнальний столик та інші меблі разом з фіранками на вікнах засмоктало в чорну вирву. Есме закричала, а її дикий крик потонув у пітьмі. Восьминіг відпустив щупальці і скинув Тома та Роя вниз.

     * * *

     Валькірія стояла на купі кісток, захищаючи сферу, в якій застрягли її друзі. Скелетів майже не лишилось ― вона перебила практично всіх. Подалі від неї стояла темна постать барона Суботи, а біля нього останній живий прислужник ― Керміт. Енергія, яку висмоктав бог смерті, вже вичерпалась, а мерці перестали вилазити з тріщин. Знесилена Сандра розправилась з останньою нечистю і подивилась у крижані очі смерті.

     ― Самеді, я прийшла по твою головою, ― прохрипіла вона задиханим голосом і сплюнула кров на жовті зламані кістки.

     ― Бог смерті не може померти, ― усміхнувся він. ― Скоро все буде закінчено.

     ― Ти зможеш потрапити в Каркозу тільки через мій труп, ― кривавий меч дрижав у її руках.

     ― Сумніваюся, ― Самеді повільним кроком ступав до неї. ― Ти вже і так мертва. Залишилась лише твоя заблукала душа, що мандрує по світах. Але я можу допомогти тобі знайти потрібний шлях.

     ― Я вже знайшла його разом із моїми вірними друзями, ― мовила Сандра.

     ― Я можу дарувати тобі вічне життя, валькірія, ― кістки шаруділи під його ногами. ― Ти станеш безсмертною.

     ― Ти не зламаєш мене, Самеді. Я сильніша, ніж ти думаєш. Я стою тут, серед купи кісток, і дивлюся в очі смерті. Думаєш, я злякалася? Ні, моя кров була пролита недаремно.

     ― Смерть захищає слабких і знедолених, ― барон підійшов ще ближче. Поли його костюму шурхотіли на вітру. ― Знаєш, чому Ґюстава Дюпена назвали Кермітом?

     ― Бо він хворий психопат, який ґвалтував і вбивав жінок, ― в голові Сандри промайнули фото мертвих понівечених тіл і вона здригнулася. ― Він залишав на місці вбивства іграшкове жабеня. Цей покидьок має вічно гнити в пеклі.

     ― Але якби ти зазирнула глибше у минуле, то зрозуміла б його набагато краще і не була б до нього такою жорстокою.

     ― Немає виправдання усіх вбивствам, які скоїв цей покидьок.

     ― Ти права, ― барон погодився. ― Однак раніше це був звичайних хлопчик, який вів себе чемно і слухняно. Був собі такий, ввічливо вітався на вулиці і радів життю до тих пір, як життя його не зламало. То де проходить та грань, яка ламає душі?

     ― Він психопат, який не розуміється ні в любові, ні в інших людських почуттях, ― процідила валькірія.

     ― Я розповім тобі, що трапилось. Ґюстав дуже любив природу. Одного сонячного дня він пішов у лісок, який ріс біля його дому і зловив жабеня, яке назвав Кермітом в честь свого любимого персонажа мультсеріала, що він полюбляв дивитися по телевізору. Правду я кажу, Керміте?

     ― Так, володарю, ― на обличчі Керміта з’явився сум і виступили сльози. ― Може не треба продовжувати?

     ― Ні, ― заперечив Самеді. ― Нехай Сандра дослухає цю історію до кінця. Так от, Ґюстав чемно доглядав і прибирав за жабеням, годував його і водив на прогулянки. Його радість тривала рівно до того дня, коли п’яний батько не прийшов з роботи у поганому настрої. Я б навіть сказав у дуже поганому настрої. Він працював на заводі, де переробляли тваринні рештки і виготовляли корм для тварин. Від нього завжди йшов млосний, затхлий сморід переварених кісток і випотрошених кишок. Ґюстав одразу дізнався, що його батько дома, коли почув сморід змішаний із перегаром. Він п’яним завалився в кімнату, де бавився Ґюстав із жабеням. Його мати тим часом дивилася телевізор. Батько скинув важкий пасок і хитким кроком попрямував до своєї дружини. Тоді він зірвав з неї одяг, відшмагав до крові паском, а потім зґвалтував на очах у переляканого хлопчика. Коли він закінчив, то схопив кухонного ножа і перерізав їй горлянку. Ґюстав забився в куток і скімлив від побаченого жаху. Тоді батько хотів взятися за хлопця, але в очі йому трапилась жаба, що сиділа поруч і кумкала. Він схопив жабу і розчавив ― кривавий слиз стік по його пальцям. Ґюстав був переповнений відчаєм, коли батько розчавив останнє добро, яке гріло йому серце, і він втратив його назавжди. І хто ж винен у цій історії: виробники спиртних напоїв чи завод, що виготовляв тваринний корм, чи батько, чи сам Ґюстав, що приніс жабу в дім? Хіба можна вважати його психопатом за те, що доля поступила з ним жорстоко? Він вбивця чи жертва обставин?

     ― І те, і інше, ― промовила валькірія. ― Я все життя жила в бідності, але не виношу, коли вмирає невинна людина через сліпу жорстокість.

     ― А хіба маленький Ґюстав міг все це винести? Лиш смерть прихистила його і знайшла достойне життя в новій сім’ї.

     ― Твоїх словах криється лише половина правди, Самеді. Ти використовуєш людей, як тобі заманеться, граючи на їхніх старих образах. Зі мною цей фокус не пройде, ― просичала валькірія.

     ― Ти знаєш, що робити, Керміте, ― кивнув йому Самеді.

     Тіло Керміта позеленіло, вкриваючись пупирками і бородавки з рудою волосінню. Зелена маса набухала і росла в розмірах. Шия перетворилась на товстий мішок і набрякла, а голова видовжилась вперед, губи напухли. Очі повилазили з орбіт і вкрилися густим слизом. Руки і ноги скрючились, а між пальцями з’явилися перетинки. Коли метаморфоза закінчилась, перед валькірією повстала гігантська жаба із надутим пузом, як повітряна куля.

     Жаба розтулила пащу, і язик вистрибнув з темно-фіолетових губ. Сандра спробувала розрубати його мечем, але лезо м’яко увійшло всередину, як в тісто, і прилипнуло до язика. М’яка слизька плоть звивалася навколо неї. Валькірія розправила крила і злетіла вгору, однак жаба міцно впилася язиком і не відпускала. Тугий канат тяг її в пащу, як муху, що потрапила в пастку.

     Сандра відчула себе у безвихідній ситуації. Жахливо було думати, що трапиться, коли Самеді добереться до сфери і зламає її. Це була катастрофа.

     * * *

     Рой відчув холодний шорсткий дотик цементу. Він розтулив очі. Хтось тормосив його за плечі і говорив:

     ― Прокидайся, таточку. Не лежи на холодній підлозі, бо простудишся.

     ― Есме, як я сумував за тобою, ― він обійняв свою загублену дитину.

     ― Я теж татку Рой, ― вона так сильно його стиснула, що ледве не роздавила. Її переповнювала неймовірна радість.

     Як довго вони чекали, щоб зустрітися один з одним. Рой тримав її в обіймах і боявся відпустити, намов Есме була лише маренням його розбурханої уяви. Сльози щастя котилися струмками, а лице вп’ялося у ніжне волосся дочки. Скільки ж він пережив, щоб нарешті бути з нею.

     Есме глянула на Роя занепокоєним поглядом: ― Що з твоєю щокою?

     ― Це так, подряпина. ― Він помацав запечену діру в щоці і вона озвалася неприємним болем.

     ― Хто цей чоловік, що прийшов з тобою? ― Есме вказала на лежачого Тома.

     ― Це мій друг, який допоміг знайти тебе, ― сказав Рой. Він нахилився до Тома і поторсав його за плече. ― Гей, друже, вставай. Нам треба забиратися звідси.

     ― Нам не вибратися, ― мовила Есме. ― Двері замкнені, я пробувала.

     ― Кепсько, ― Рой ще раз поторсав Тома, але він лежав у непритомному стані.

     Рой розщепив сорочку на животі. Його найгірші сподівання справдились. В районі пупка гнилою гангреною розповзалась пітьма, з якої сочився білий гній. Гангрена впилась в нього щупальцями і проникала все глибше в плоть.

     ― Прокляття, Том! Ти не можеш здохнути! Ми маємо вибратися і знайти ключ! ― Рой з усієї сили дав йому ляпас.

     ― Мені дуже погано, ― прохрипів Том і виригав густий темний слиз на землю. Він скривився від болю, вискаливши потемнілі зуби.

     ― Потерпи, ми вже майже прийшли.

     ― Я бачу світло, ― прохрипів філософ, хоча його повіки були заплющеними. ― В центрі лабіринту лежить ключ.

     Ситуація була плачевною. Якщо вони не виберуться, то будуть вічно гнити у схибленому розумі Ленні. Том довго не протягне. Їм треба швидше дістатися Каркози, хоча вони так і не дізнались, де конкретно знаходиться це місце. Філософ бачить ключ. Якщо він помре, то ключ кане в пітьмі. Рой прийнявся бити кулаками в залізні двері, так що його кісточки розбились до крові:

     ― Ленні, лайно ти собаче! Випусти нас звідси!

     Том конав від болю, а Рой втратив будь-яку надію. Він ніяк не міг допомогти своєму другу. Гангрена розрослась занадто сильно, та й поруч не було жодних інструментів, щоб її вирізати. Пітьма все глибше пробиралася в нутро філософа.

     Есме скочила на ноги, коли почула в коридорі кроки. Рой теж їх почув. Він витягнув свій меч і приготувався атакувати, хто б це не був. Хтось зупинився перед дверима і повернув у замку ключ. Двері причинились і в прорізі з’явилось кошаче обличчя.

     ― Не треба, я без зброї, ― кішка затулила обличчя руками, коли над нею зависнуло небезпечне лезо.

     ― Хто ти? ― Рой оглянув кішку розміром з людську постать, яка стояла на двох лапах, і була одягнута в старий одяг вікторіанської епохи з капором на голові.

     ― У мене немає імені, ― відповіла кішка. ― Я частина душі Ленні, його аніма, називайте, як хочете. Я єдине, що залишилось доброго в його нутрі, яке поглинула демонічна сила. Останній промінець в царстві пітьми. Я вже давно наглядаю за трояндовим будиночком і чекала слушного моменту, щоб звільнити нещасну душу Ленні.

     ― Ти знаєш, де знаходиться ключ від Каркози? ― запитав Рой.

     ― Я знаю, де ключ, ― кивнула кішка. ― Я покажу вам те місце.

     Рой схопив напівживого філософа на руки і попрямував за кішкою. Есме пішла слідом за ними. В коридорі доносились приглушені замогильні викрики, від яких ставало моторошно. Кішка розповіла, що за дверима в підвалі томляться душі, які забрав Ленні в полон, завдяки своїй демонічній силі. Якщо витягнути ключ з пітьми, то демону в нутрі більше не буде звідки черпати силу і душі зможуть вирватися на свободу.

     ― Я бачу ключ, ― прохрипів Том. ― Він там.

     ― Ще трохи, друже, ми вже прийшли, ― сказав Рой.

     Кішка провела їх по закрученому лабіринту і зупинилась біля потрібних дверей. Том говорив крізь силу, але Рой по його словам розібрав, що вони досить близько. Філософ відчував його древню могутню енергію. Кішка сказала, що не зможе довго ховати їх від очей Ленні, тому їм слід поквапитись.

     Щойно трійця ступила за двері, як їх обдало крижаним холодом. Там не було жодного світла, лише непроглядна слизька пітьма. Вони йшли вперед, а Том казав, в якій стороні знаходиться ключ. Незважаючи на те, що руки Роя втомились його тримати, він тримався з останній сил, а його чоботи хлюпали у слизі. А попереду був тільки морок і нічого більше.

     Вони духом відчули, що у темряві щось скрадається. Щось жахливе і мерзенне. Крижане дихання дуло їм в спини. Головне не піддаватися страху, ― подумав Рой. ― Утрьох вони непереможні. Потвора повзала в пітьмі, але не наважилась підійти. Вона принюхувалася і вивчала чужинців, що вторглися в самісіньке нутро Ленні. Есме стримувала себе, щоб не закричати. Вона молила всіх богів, щоб вибратися із цього проклятого мороку.

     ― Ми прийшли, ― сказав тихим голосом Том. ― Ключ має бути десь поряд.

     Рой провів руками у пітьмі і намацав щось тверде. Це була скринька чи ящик. Щойно він доторкнувся, як у темряві засвітився циферблат із кодовим замком.

     ― Тут якийсь код, ― сказала Есме. ― Що це означає?

     ― Треба ввести числа, ― прошепотів Том.

     ― Дідько, і де ж нам взяти код? ― запитав Рой.

     ― Я бачу відбиток спогадів, ― голос Тома поволі стихав. ― Я бачу числа за втраченими дверима.

     Філософ прошепотів їх, але Рой не розчув.

     ― Скажи голосніше, ― попросив Рой.

     ― Не можу, зв’язки слабнуть. Тьма підібралася до горла.

     Рой нахилився до самісінького вуха і зміг розчути числа. Три, один, три. Рой поняття не мав, звідки філософу були відомі числа, але скористався його підказкою. В механізмі скриньки щось клацнуло, і вона відчинилась. Волосся стало дибки, коли в тьмі зажеврів ключ. Це був ключ від Каркози. Рой схопив його в руки. На дотик він був теплий.

     Потворі, яка ховалась в темряві, не сподобалось те , що Рой відчинив скриньку. Прогарчав тваринний рик і подув крижаний вітер. Земля здригнулась від тупоту ніг. Рой скоріш схопив хронометр і міцніше обійняв Есме. Він натиснув на кнопку, що мала вернути їх назад. Вихор реальностей закрутив трійцю крізь веселковий потік яскравого світла.

     * * *

     Сандра борсалася в слизькому язику гігантському жаби. Її легені здавило від болі і вона почала задихатися. Від млосного гнилого запаху, що долинав з пащі, почало паморочитись в голові. Останні сили покинули її, і вона вже майже змирилась з невблаганною смерті, але ще надіялась на диво, яке мало врятувати її життя вдруге.

     Позаду почувся тріск. Сфера розкололася, випустивши електричні блискавки. Краєм ока валькірія побачила, як крізь туманні випари вилізли Том, Рой і ще одна дівчина, яка скоріш за все була дочкою Роя. Філософ лежав на землі і не ворушився. Рой обтрусив крихти землі і піднявся на ноги. Він помітив велетенську жабу, яка скрутила валькірію язиком у тугий клубок. Сандра хотіла щось сказати, але легені геть здавило. Вона, як рибка, заплямкала губами.

     Ленні, який прийшов до тями після дії сфери, йшов назустріч до Роя. З кожним кроком його тіло набувало форми чорного слизу. Білки очей провалилися в діри у черепі. Він щось хотів сказати, але язик вивалився з пащі і поповз сірим слимаком по землі. Слиз повністю поглинув його одяг і сплив на землю, утворивши смердюче болото. Відкрилася воронка, і звідти повилітав рій комашні з продовгуватими хоботками. Вони дзижчали і линули у небо.

     Коли жаба угледіла смачну комашню, то випустили Сандру, яка борсалася в язику. Вона стрибнула вперед і почала хапати нову здобич. Валькірія схопила свій меч і зметнулась в повітря, описавши дугу. Меч розпоров жабі кишки, що вивалились синьо-фіолетовими ковбасками із пуза. Керміт видав передсмертний стогін і завалився на землю.

     Останній прибічник смерті канув у пітьму. Залишився лише Самеді, що стояв осторонь і спостерігав за цією сцену, однак він зовсім не був здивований тим, що трапилось. Барон знав, що так все і могло закінчитись.

     ― Дурне жабеня, ― процідив Самеді. ― Ключ від Каркози у вас? ― крізь зуби визирнув роздвоєний язик.

     ― Ти його не отримаєш, Самеді, ― валькірія стала на сторону своїх друзів.

     ― Нехай ви вбили мою прислугу, але мене вам не вдасться подолати, ― промовив Самеді. ― Сам я не можу відчинити ворота Каркози, однак інженеру це під силу, ― барон перевів погляд на Роя. ― Гру закінчено. На дошці залишились тільки ви і я. Або я вас всіх зітру на попіл або ви відкриєте Каркозу. Третього варіанту немає.

     ― І де ж нам шукати ворота? ― запитав Рой.

     На ці слова болото забурчало. Бульбашки надувалися і з ляскотом лопалися. На плесі з’явилась тінь ― із глибини щось піднімалось. Спочатку виліз шматок деревини. Рой ніяк не міг втямити, що відбувається. З болота піднімалась пласка дошка, вкрита злущеною білою фарбою, Коли деревина піднялася на метр, з’явилась мідна ручка, під нею красувалась замкова шпарина. Рой вже бачив ці двері раніше. Двері з його сновидінь. Втрачені двері.

     ― Том, глянь, це ж ворота Каркози, ― Рой вирячився на двері. ― Том, ти мене чуєш?

     ― Філософ більше нам не потрібний, ― захихотів Самеді. ― Пітьма з’їла його нутро.

     ― Він має жити, просто він не говорить, бо його зв’язки скувало, ― Рой до останнього надівся, що його друг ще не мертвий.

     Однак варто було поквапитися. Він дістав з кишені ключ. Зіниці Самеді запроменіли. Він відчув, що Каркоза вже близько. Солодка мить, на яку він так довго чекав. Барон вирішив підступити до дверей ближче, але валькірія перегородила йому шлях.

     ― Більше ні кроку, ― промовила Сандра. Її білосніжні крила розправились божественною енергію, що променіла з тіла.

     Тремтлива рука Роя просунула ключ у шпарину. На диво він ідеально підійшов до замка. Інженер повернув ключ і замок піддався. Серце шалено молотило по грудях, коли він схопився за мідну ручку. Самеді крізь божественне світло жадібно дивився, як двері відчиняються. Він побачив за воротами біле сяйво, від якого осліп.

     ― Мої очі! Мої очі! ― закричав Самеді. ― Я більше нічого не бачу.

     ― Смерть сліпа, ― промовив чужий потойбічний голос, який не належав ні чоловіку, ні жінці. ― Смерть має залишитись за воротами Каркози.

     Потік світла наповнив темряву. Люди заплющили очі, бо неможливо було глядіти на це сліпуче сяйво. Самеді вже не міг відвести погляд. Він узрів щось у тому сяйві незвичайне диво, щось, що лежало за пеленою світів. Пергаментна шкіра злетіла з обличчя, оголивши череп кольору слонової кістки. Шматки порваного одягу розвіяло на вітру, а кусочки кістки відділялися від скелету, перетворюючись на порох. Перед тим, як сяйво стерло бога смерті з реальності, він узрів у світлі істину. А наступної миті час і простір перестали для нього існувати. Коли спалах припинився, невідомий голос промовив:

     ― Ходіть за мною, душі.

     Рой схопив Тома за плечі і потяг за собою у сяючу браму. За ним слідом ступили Есме і Сандра. Двері за ними зачинились. Ключ зник з шпарини, розчинившись у повітрі. Деревина почала тонути, доки зовсім не зникла у пелені сяйва. Втрачені двері щезнули, немов їх ніколи і не існувало, а пам’ять про них була загублена.

     Розділ 16

     Каркоза

     Біла пелена перед очима розсіялась. Вони опинились серед пустельної рівнини, в якій тихо шелестів прохолодний вітер. Посеред просторої площі валялися руїни старих храмів, шматки розвалених арок, гротескне каміння і розламані колони. В скелях, що стриміли із висохлої землі, були висічені апсиди із темними дірами. На заході частину кам’яної стіни заміняли контрфорси пощербленого собору, а черепиця нагадувала зламані щелепи древнього бога.

     Тишу розрізав глибокий викрик. Том розплющив очі і сперся руками об тверде каміння:

     ― Я живий? ― філософ глянув на свій живіт і помітив, що гнила гангрена зникла. ― Цього не може бути, я знову живий. Я знову можу нормально говорити.

     ― Ми дісталися Каркози, друже, ― Рой допоміг йому стати.

     ― Що за дивне місто, ― валькірія не могла прийти до тями, оглядаючи старовинну архітектуру.

     ― Тут все таке древнє і вкрите піском, ― промовила Есме.

     Вони дісталися сходів, вирізьблених у камінні, і спустились вниз. Звідти починався лабіринт звивистих вуличок із вимощеною кам’яною бруківкою. Колись це місто процвітало і його населяли жителі, але тепер тут усе було розламано і розтрощено, залишивши по собі руїни, погризені часом. Крім четвірки не було жодної живої душі, яка могла їм розповісти, що тут трапилось.

     На небі не було ні зірок, ні синяви, ні чорноти. День більше не змінявся на ніч, а час залишився лише оманливою ілюзією. У височині прокинулись Спостерігачі, розплющивши повіки. Яскраві зіниці освітили шлях. Есме сильно злякалась, коли помітила, як пильні погляди просвердлюють її наскрізь, але Рой запевнив дочку, що вони не будуть її чіпати.

     Лабіринт вивів на округлу площу, яку оточували розвалені храми і високі вежі. В центрі цієї площі на постаменті горіла розжарена куля. Крізь палаючий вогонь можна було розгледіти істоту, яка скрутилася колечком, як ембріон. Істота заговорила до них:

     ― Вітаю вас, обранні, на землях Каркози, ― надприродний голос линув, як з утроби матері. Цей голос не належав ні тварині, ні людини.

     ― Ти правитель цього древнього міста? ― запитав Том.

     ― Я Вічне Дитя, ― представилась істота. ― Я проводжу свою вічність у Каркозі. Я бачу сни, дивні сни, наповнені безліччю реальностей. Ви теж є у тих снах.

     ― Я зараз сплю? ― розпалений вогонь прикував погляд Роя.

     ― Ти спав і нарешті прокинувся. Прокинувся у Каркозі, ― промовило Вічне Дитя. ― Вітаю вас. Ваш сон закінчився.

     ― Я отримаю усі свої відповіді? ― поцікавився Том.

     ― А для чого тобі всі відповіді, Том? Навіщо тобі знати все?

     Філософ не відповів, опустивши очі додолу.

     ― То хто ти? ― перепитала Есме. ― Ти ― Творець?

     ― Дуже хороше питання, ― озвалося Вічне Дитя. ― Однак в Каркозі воно не має жодного значення. Тут немає ні творців, ні богів ― лише вічність. Це все, що достатньо знати.

     ― Що за сяйво вбило бога смерті? ― промовила валькірія Сандра. ― Хто тепер керує смертю?

     ― Смерть питала, чи існує Творець і отримала відповідь, узрівши істину. Смерть залишилась за воротами Каркози, ― почувся позаду мелодійний голос.

     Мандрівники обернулись на голос і побачили, як пустельною землею крокує постать жінки із темно-оливковою шкірою, одягнута в білу шовкову туніку. Вона мала наголо вибриту голову, на її граційній шиї звисали коштовності з дорогоцінними каміннями. Решта тіла була повністю прикрита сутаною, лише голі ступні визирали з-під полів, що волочились по пильній стежці. В руках жінка несла дві чаші: одна була наповнена світлою есенцією, а друга темною. Від енергії йшов приємний чарівний аромат.

     ― Я принесла те, що ви просили, ― озвалася жінка.

     Вогняна куля розчахнулася. Крізь полум’я йшла постать. Усі затамували подих, вдивляючись у стовп іскор. Вони приготувались узріти щось божественне, незвідане. Однак те, що вийшло з полум’я привело їх у справжнісінький шок. З вогню вийшов бармен у сірому костюмі-трійці з гарними відполірованими ґудзиками, бордовий метелик прикрашав білу сорочку. Чорне зализане волосся блистіло від матового гелю. Рой впізнав знайоме обличчя андроїда Ніка, якого колись зустрів у Ньюарку.

     ― Передай мені келихи, Оракул, ― попросив Нік.

     Оракул обережно передала чаші бармену. Він взяв кубки і випив спочатку з того, що був наповнений білою есенцією, а потім чорною. Коли бармен поглинув енергію, то промовив до Роя:

     ― Не очікував мене тут побачити?

     ― Що за чортівня? ― Рой вирячив на нього очі. ― Це все було сплановано, як тільки я опинився в Ньюарку?

     ― В якомусь сенсі так, син Валтхари, ― подоба Ніка змінилась на згорблену жінку в темній мантії. ― Walthar hmtwar. N’yagtangul forwyorh shongtul f’yarghsal.

     ― Чому ти ховаєшся за образами людей? ― промовив Том. ― Ти не хочеш показувати свою істинну суть?

     ― Я і є істинна суть, ― згорблена постать змінилась на Тома і говорила його голосом. ― Я і є образ. ― Том змінився на Сандру в поліцейській формі, від чого у філософа пішли мурашки по шкірі. ― Так краще для тебе? Моя подоба залежить від того, який сон я бачу.

     ― То в цьому винні ви! ― не витерпіла Есме. ― Якщо ви бачили мій сон, то чому дали мене зґвалтувати? Чому всі стали наді мною глумитись і я пішла працювати у забігайлівку, щоб смажити срані котлети, обпікаючи руки в жирній олії? Чому?

     ― Такий був твій сон, ― Вічне Дитя прийняло подобу матері Есме. ― Я бачу хороші сни і жахіття. Ніколи не знаєш, чим закінчиться той чи інший сон, доки не побачиш його на власні очі.

     На очі Есме набігли сльози, Коли вона побачила рідну матір. Їй хотілось кинутись вперед і обійняти її, а серце защемило від болю. Проте вона стримала в собі цей порив. Есме вже давно не вірила у ті дурні казки, що десь за веселкою живе її матір, але так хотілось її побачити.

     ― Ти її побачиш, ― Вічне Дитя глянуло на Есме. ― Це трапиться зовсім скоро. Душі вже повернулись в Каркозу.

     Вони побачили, як нові душі виходять крізь руїни древнього міста. Пустеля почала наповнюватись життям, розквітаючи буйним цвітом і травами. Старі пощерблені камені ставали на свої місця, відновлюючи храми і будинки. Місто росло на очах, набуваючи нових незвіданих форм.

     ― Що було в тих келихах, які ви випили? ― озвалася Сандра. ― Якесь магічне зілля?

     ― В тих келихах була свідомість душ, які повернулись до Каркози, ― відповіло Вічне Дитя. ― Їх сон закінчився. Я п’ю з білої чаші і з чорної чаші. Душі ― чорно-білі. Я відділяю чорне від білого, пітьму від світла. В чорному келиху залишається лише чорне, у білому ― біле. Коли я п’ю, то пізнаю світло і темряву. Свідомість душ живе в мені вічність. Я наповнюю своїми знаннями нові сни про нові реальності у безкінечному циклу. Кожного разу все повторюється і смерть знову питає, чи є Творець, а відповідь завжди захована за воротами Каркози.

     ― То ти і нас поглинеш? ― Рой пополотнів. ― Я не віддам тобі свою дочку, хоч ти Творець, хоч ти Диявол.

     ― Я не збираюся вас поглинати, ― запевнило Вічне Дитя. ― Вас вже чекають далі.

     ― А там щось є? ― здивувався Том. ― Щось є за Каркозою?

     ― Там є нові сни, нові життя, ― промовило Вічне Дитя. ― Ти багато знаєш, філософе, але ти сліпий. Якби ти не задавався питаннями, на які не має відповіді, шукаючи Каркозу, а зосередився б на тому, що є в даний момент, то зрозумів, що вже знаходишся у вічності.

     ― Я щасливий, що відшукав свою дочку і не хочу для себе жодного життя без неї, ― сказав Рой.

     ― Я теж не хочу більше покидати свого рідненького таточка, ― Есме міцно обійняла Роя.

     ― Тоді вам час продовжити свій шлях разом, ― сказало Вічне Дитя.

     ― А як щодо мене? ― запитала валькірія. ― Що чекає мене далі?

     ― Коли клубок розплутався, ти можеш іти разом з ними або своєю дорогою.

     ― Ходи з нами Сандра, ― наполягла Есме. ― З нами буде веселіше.

     ― Я подумаю, ― скрадливо усміхнулась до неї валькірія.

     ― А я піду своєю дорогою, ― запевнив Том. ― Мені є над чим замислитись. Можливо, знайду свою матір.

     ― Ти був мені хорошим другом крізь довгу подорож, сповнену небезпек, ― Рой потиснув руку філософу. Він глянув на нього сумним поглядом. ― Мені буде тебе не вистачати.

     ― Ми ще зустрінемось, не сумнівайся, ― Том поплескав його по плечу.

     ― Вам вже час, ― спокійно промовило Вічне Дитя. ― Pataras go nifil sfera. Треба зайти у вогняну сферу.

     ― Всі душі повернулись у Каркозу, як казало пророцтво? ― запитав Том на останок.

     ― Це сталося, Том. Вони повернулись.

     Це був кінець. Кінець цієї історії, але не кінець подорожі. Ворота Каркози залишились зачиненими, але ключ лежав у глибині серця кожного, кому вдалось відкрити це загадкове місце, пройшовши крізь тернистий шлях.

     Вічне Дитя віддало пусті чаші в руки Оракула і ступило у вогонь. Мандрівники пішли вслід за Вічним Дитям. Остання ілюзорна оболонка душ згоріла у вогні. Перед ними відкрився дзеркальний коридор, що нагадував калейдоскоп. Крізь дзеркала відображались різні світи і реальності. Вибір лежав перед мандрівниками, у який наступний світ зайти. Том побачив місячне світло в кінці коридору і пішов за ним. Рой, Сандра і Есме увійшли в дзеркало, яке було їм найбільше по душі. Дорога нагадувала борозну, по якій вони ступили і щезнули у пелені світів. Для них почалась нова історія, що брала свій початок десь за веселкою.

     8 вересня, 2021 р.