Чорна кішка бігла по даху будинку при блідому місячному світлі. Вона відчувала, що ворог досить близько. Черепиця під лапами зісковзувала, але кішка встигла перескочити на дерево. Тінь дуба привела її у горішнє вікно. Якщо вона поспішить, то встигне врятувати тих, хто постраждав від Резонансу. Ворог досить близько. Він, наче невидима тінь, яка пробралась у будинок і потривожила його дух. Кішка була готова прийняти нових гостей. В голові спливли образи: картяр, в’язень, близнюки, пілігрим, спокусниця і бібліотекар. Вона знала роль кожного з них. Проте Ворог вже затуманив її голову і вигадав про себе байку. Хтось з них зрадник і проник незаконно у будинок. Треба вичислити Ворога посеред гостей і знищити. Але кішка знала, що діяти треба обережно: щойно Ворог виявить її, він спробує вбити.
«Шестеро гостей і один Ворог, - подумала кішка, - не так вже й погано»
Вона стрибнула у вентиляцію і зникла у темному проході.
Тим часом Генрі Гесл прокинувся від вічного сну. Він точно не пам’ятав чи спав раніше. Здається він вічність просидів у цьому шкіряному кріслі. Проте все змінилось: тепер до Генрі повернулася відчуття часу і простору. Він глянув на залізні двері – над ними світилося електронне табло. Залишилось 57 хвилин і 36,35,34…Генрі не знав, що трапиться, коли двері відчиняться. Він встав і потягнув металеву клямку на себе – двері були зачиненими. Отже, прийдеться шукати інший вихід.
Генрі обійшов кімнату. Приміщення нагадувало бляшану коробку. Стіни були зроблені з металевої плівки. Генрі сильно здивувався, коли відчув, що на дотик вони були м’якими. Він спробував розірвати плівку, але вона була дуже цупкою. При будь-якому ударі рука поринала в стіну, наче у перину. Генрі міг присягнутись, що з іншої сторони була порожнеча. На стелі висіла люмінесцентна лампа. В кутах висіли камери, що спостерігали за Генрі.
- Привіт, - Генрі помахав у камеру. – Коли мене випустять звідси?
- Привіт Генрі, - промовив голос із динаміку.
- Що означає табло на дверях?
- Привіт Генрі, - знову сказав голос із динаміка.
- Ти знаєш інші фрази?
- Привіт Генрі.
- Зрозуміло, таємничий голос. Отже я буду чекати, доки закінчиться таймер.
Генрі сів на шкіряне крісло і заплющив очі.
***
Джентльмен у фраку з прилизаним волоссям сидів на дерев’яному стільці і кидав гральні кубики на стіл. Поряд з ним сидів дідусь у прикованим кайданах на металевому пристрої з шоломом на голові, який закривав очі і вуха. Старий був одягнений у біле і мав сиву бороду до колін. Наступними на дивані примостилися близнючки азіатської зовнішності. Біля них сиділа дівчина з рудим волоссям і хлопець в окулярах. На підлозі сиділа людиноподібна істота і медитувала. Її шкіра була вкрита чорно-білими полосами, а обличчя прикривала густа темна копна волосся.
- Ми вже кілька хвилин ось так сидимо в повній тиші. - промовив джентльмен, - Час познайомитись ближче. Давайте по колу. Мене звати Леслі.
- Привіт Генрі, - промовив старий.
- Ні, мене звати Леслі.
- Привіт Генрі, - повторив дідусь.
- Ні, йолопе, Леслі!
- Привіт Генрі.
- Він нас не чує, бо в нього на голові шолом, - промовив хлопець в окулярах. – Якщо я вже порушив порядок, то я представлюсь. Мене звати Піт.
- Я Каті, а мою сестру - Ені. – промовила близнючка.
- А твоя сестра не може говорити за себе? – запитав Леслі.
- Вона зараз не при собі, - пояснила Каті.
- Лора, - коротко промовила рудоволоса.
- Харі, - сказала людиноподібна істота.
Леслі встав зі стільця і стиснув у худорлявих руках кубики. Фрак приховував його сутулість. Він провів рукою по темних волосах і промовив:
- Тепер, коли ми познайомились, хтось пояснить мені, як ми тут опинились? – запитав Леслі.
- Останнє, що я пам’ятаю – це спалах яскравого світла, - промовив Піт і поправив окуляри на носі. – Гадаю, що ми потрапили сюди завдяки телепортації, тобто хтось переніс на сюди з одного місця в просторі сюди.
- Телепортація? Що за дурне слово, - здивувався Леслі.
- Ти з місяця звалився, красунчику? – Лора засміялася. – В 21 столітті не знати, що таке телепортація…
- На дворі 1890 рік, дорогенька, - промовив Леслі.
- Отже, нас перенесли не тільки з різних місць, але й інших часів, - промовив Піт.
- Нас перенесли не просто в якесь місце, а на межу між третім і четвертим виміром, - втрутився у розмову Харі. – Ви помітили, що стіни , які знаходяться далі від нас, насправді не має, там лише темна порожнеча?
- Як це нема? – здивувалася Каті. – Я чітко бачу обриси кімнати. Ніякої порожнечі немає.
- Я теж нічого не бачу, - погодився Леслі. – Хтось ще помітив порожнечу?
- Ні, - сказали Піт і Лора.
- Я попередив вас не наближатись до стін, бо вас засмокче у четвертий вимір, - сказав Харі. – Там не існує часу і простору у вашому розумінню. Вас розтисне, як дрібних комах. У кращому випадку ви помрете через кілька хвилин або проведете там цілу вічність, а це найгірший варіант.
- Ти ба який розумний монстр, - промовив Леслі. - Він типу чаклун.
- Високорозвинений інопланетянин, - поправив Піт.
- А хлопець шарить, - промовила Лора. – Він самий мізковитий серед нас.
- Я просто багато читаю, - зізнався Піт.
Розмову перервало шипіння, яке доносилося з дзеркала. У відображенні з’явився образ темної кішки.
- Привіт гості, - сказала кішка. – Немає часу все пояснювати. Слухайте мене і ви повернетесь додому живі і здорові. Один із вас Ворог. Він потрапив у Дім незаконним шляхом. Коли ви знайдете Ворога, вбийте його. Тоді Дім відпустить вас.
Дзеркало покрилося тріщинами. Через декілька секунд обломки впали і перетворилися на пісок.
- Отже, кішка намагалася попередити нас про небезпеку. – промовив Піт.
- Не можна сприймати слова кішки всерйоз, - сказав Харі. – Вона намагалася говорити з порожнечі. Це може бути лише ілюзія.
- Не знаю, що тут відбувається, але я йду звідси, - повідомила Лора.
Вона підійшла до залізних дверей і спробувала їх відчинити. Виявилось, що вони були замкнутими. Вона глянула на таймер над дверима і запитала:
- Що трапиться, коли час закінчиться?
- Не відомо. – сказав Леслі. – Коли таймер буде показувати нуль, можливо двері відчиняться. А може станеться щось гірше.
- Нам треба вичислити, хто з нас пробрався сюди навмисне, - промовив Піт. – Кожен повинен розповісти історію про себе, перед тим як потрапити сюди. Тоді ми складемо повну картину, чому ми тут і хто – Ворог. Не забувайте, що кожен з нас може бути вбивцею.
- Розумник правий, - погодився Леслі. – Я почну перший.
Історія картяра
Все сталося 18 грудня 1890 року, коли я потрапив сюди. Я блукав вулицями Нью-Йорка. На вулиці було досить холодно. Мороз обпікав щоки. Сніг залітав за комір мого пальта. Того дня я відправився у своє любиме казино «Лотус», бо за професією я картяр. Ще змалку я граю у блекджек, покер та інші азартні ігри. За мою майстерність мене так і прозвали Картярем. Я обіграв багатьох товстосумів за своє життя і привласнив їхні гроші. Я не жалію цих брудних свиней і оббираю їх до нитки. Але щось я занадто відволікся. Почнемо з того місця, коли я зайшов у казино. Там було тепло і грала приємна музика. Я дав кілька баксів на чай дворецькому, щоб він відніс моє пальто в гардероб. Я присів за один із зелених столів і тут почалася справжня гра. Спершу був блекджек. Я сидів і чекав, коли колода стане «гарячою». Підрахунки зайняли півгодини. В потрібний момент я поставив велику суму і виграв. Далі я грав у покер. Мій капітал множився. Я закурив сигару і попросив офіціанта принести мені віскі. Біля мене присіла молода дама. Вона запропонувала мені пограти в кості. Ми випили з нею. Пам’ятаю, як я випив кілька склянок віскі. Після цього я дав на чай офіціантові і замовив коктейль для дами. Прийшов час мені кидати кубики. Я поставив половину виграних грошей за вечір, бо інтуїція підказувала мені, що зараз буде великий виграш. В той момент в мене шалено билося серце. Я поцілував кубики на щастя і підкинув угору. Кості підлетіли в повітря. Хтось схопив мене за плече. Здається, це був офіціант, але обличчя я не роздивився. Я почув неприємне дзижчання у вухах. Несподівано моє тіло почало падати. В очах потемніло і, коли я прокинувся, то опинився тут. Це кінець моєї історії.
Леслі перемішав кубики і викинув цифру 9. Він глянув на прикутого і поплескав старого по обличчю.
- Діду тепер твоя черга говорити, - промовив Леслі.
- Привіт Генрі, - промовив дід.
- Скільки тобі ще повторювати, що мене звати Леслі!
- Залиш божевільного старого в спокої, - промовила Каті.- Я розповім історію про двох близнючок мене та Ені. Присягаюся, що кожне моє слово – правда.
***
Тим часом Генрі Гесл розплющив очі. Він глянув на табло: залишилося 45 хвилин. Йому набридло сидіти і він знову підійшов до залізних дверей. Він тричі постукав.
- Мене хтось чує? – запитав він. У відповідь – тиша.
Генрі знову присів на крісло. Він задумався: чи йому треба щось зробити, щоб таймер зупинився. Чому почався відлік? Хто зачинив його у цій кімнаті? Хвилини невблаганно щезали одна за одною. Генрі відчував, що має щось зробити, доки відлік не закінчився, але не знав, що.
***
Гості за стіною почули три постукування. Вони перезирнулися один між одним. За стіною хтось очікував на них. На таймері залишилося 44 хвилини. Хтось теж очікував, коли вийде час. Леслі скомандував поквапитись і Каті почала говорити.
Історія близнючок
Мене звати Каті. Мені 23. Я разом зі своєю сестрою виросли і народились в Новій Англії. З самого народження батьки виявили у мене і Енні дивний дефект. Щойно я прихожу до тями, Ені впадає у транс. Вона відчуває все навколо і бачить, але не може поворухнутись чи щось сказати. Коли Ені приходить до тями, я впадаю у транс. Проте це ще не все. З самого народження Ені якимось чином говорить тільки по-французьки. Її намагались привчити до англійської, але вона вирішила розмовляти тільки французькою, хоча добре розуміє англійську. Останнім часом Ені почала все більше віддавати контроль мені. Вона майже ні з ким не спілкується і багато спить. Лікарі поставили їй діагноз - хронічна депресія. Це все, що вам варто знати про нас з Ені.
Дивний випадок трапився з нами 11 листопада 2435 року. В той день ми були вдома. Ені спала, а я наводила порядок в домі. Я прискіпливо відношуся до чистоти. Для мене кожна пилинка – це ворог. Саме коли я протирала дзеркало, в двері подзвонили. Це був листоноша. Він вручив мені червоний конверт. На дотик він був легким. Це був лист від незнайомця. Щойно я отримала його в руки мене схопив різкий біль у животі. Я впала на підлогу і почала блювати. Я чула, як в сусідній кімнаті кричить моя сестра. Листоноша набирав номер швидкої допомоги, щойно побачив як я скорчилась на підлозі. Я втратила свідомість і опинилася у цій кімнаті поряд з вами. Ось і все.
- Гаразд, Каті. Тепер ти мусиш впасти в трас, щоб дати можливість поговорити нам з Енні, - промовив Леслі.
Каті погодилася на умови. Вона завмерла на дивані і Ені почала говорити. Француженка говорила коротко і чітко, проте гості зрозуміли лише половину англійської з того, що вона розповіла. Коли Ені знову провалилася у транс, Каті переказала те, що сказала її сестра.
Історія другої близнючки
Мене звати Ені. Я народилася у невеличкому провінційному містечку у 2422 році. Все, що мені відомо зі слів моєї сестри – правда. Ворог контролює нас з середини. Коли я спала, він приходив до мене у сні. Я лише коліщатко в його руках. Більше я нічого не скажу.
- Коротко, але змістовно, - погодився Леслі. – Наступний.
Наступною була рудоволоса красуня Лора. Вона обвела пильним поглядом гостей і почала свою розповідь.
Історія спокусниці
Лора це лише мій псевдонім. Вірніше сценічний образ. Коли я була підлітком, то вчилася у театральній школі. Я жила з батьками у невеликому підвальному приміщенні. Коли тато помер, а мати вигнала мене на вулицю, мені виповнилося 18 років. Щоб не вмерти з голоду, я почала спокушати чоловік, користуючись своїми театральними навичками. Мені приходилося спати з ними, але я завжди була в теплі і ніколи не страждала від голоду.
Трапилось це наприкінці травня 2117 року. Одного вечора у пошуках своєї жертви, я натрапила на неприємного чоловіка, який спробував мене спершу зґвалтувати, а коли я почала пручатися, він намагався мене вбити. Мені дивом вдалося втекти від нього. Я бігла вузькими провулками у цілковитій темряві. Раптом я спіткнулася і провалилася у морок. Коли я прийшла до тями, то опинилася тут. Так все і було.
Наступила черга Піта говорити. Він поправив окуляри і розповів свою історію подій.
Історія бібліотекара
Вас радий вітати Піт Раго. Мені 32, неодружений. Я працюю в місті Парнас архіваріусом. Проте я люблю вживати для своєї професії застаріле слово – бібліотекар. На таймері залишилося половина часу, тому буду говорити коротко по суті.
15 серпня 42359 року я знаходився у головному відділі Архіву і займався родоводом Марка Гесела. Він шукав документи щодо свого близького родича. У зв’язку з протоколом я не можу більше розголошувати відомості про клієнта. Того дня я зайшов у головну систему і підключився до даних. Я відкрив один із файлів і в цей момент трапилася помилка. Хтось хакнув програму, тобто зламав системний код. Тоді я побачив сліпуче світло, яке в буквальному сенсі затягувало в себе. Тому я припустив, що це була телепортація. Я опинився тут і це кінець моєї історії.
- Вельми цікаво, але зовсім не зрозуміло, - усміхнувся Леслі. – У вас все так погано у майбутньому?
- Тобі, дрібній комасі, і близько не зрозуміти того, що трапиться в майбутньому, - промовив Харі. – Ти лише нікчемний gomo sapiens.
- Обережно з висловами, потворо, - промовив Леслі. – Розкажи нам про своє майбутнє.
Історія пілігрима
Я Харі – еволюційний нащадок людей. Зовні я мало схожий на людину, але в глибині серці я завжди з шаною відносився до своїх предків. Неважливо, який рік був тоді, коли я потрапив сюди. Це було так пізно, що сам час вже почав помирати. Я бачив захід Всесвіту – старого, спотвореного віками, самотнього. Нас залишилося небагато – живих нащадків великих людей. Зовсім зневірившись у собі, я відправився у священну подорож – знайти Древніх, які підкажуть мені праведний шлях. Їхні храми знаходились там, де раніше була Земля. Тепер це був лише космічний попіл, який витав у просторах Космосу. Я проробив довгий шлях, довший за саму вічність. Мої пошуки привели мене до храму Древніх на Батьківщину моїх предків. Там я знайшов джерело, з якого живляться корені самого Іґґдрасілля. Я підніс чашу до своїх губ, щоб випити та дізнатись істину Всесвіту, але в цей момент якась тінь пролетіла наді мною. Я підняв свій погляд і побачив, як небо падає на небо. Я зажмурився і раптом опинився тут. І це моя історія.
- Ми вислухали кожного з вас і тепер час зробити висновки, бо в нас залишилося 20 хвилин. – попередив Леслі. – В когось є якісь пропозиції?
- Ми маємо справу з небезпечним Ворогом, який може подорожувати у часі або живе більше чим звичайна людина, - промовив Піт і решта гостей покосилися на Харі.- Він хитрий і підступний. Ворог вибрав моменти з нашого життя, коли ми були найбільше уразливі. Не буду приховувати: я був у скрутній ситуації і вліз у борги. Мій клієнт пропонував великі гроші, якщо я знайду потрібну інформацію для нього. Тому я був на межі, коли файл зламали.
- Я теж розповів не всю правду, - зізнався Леслі. – В той день я поставив усі свої заощадження, бо теж був по вуха в боргах. Той кидок кубика був вирішальний для мене.
- Я була звичайною проституткою, - сказала Лора. – В мене настав період, коли ніхто не хотів мене. Мені приходилося ночувати серед п’яниць і бомжів. Той маніяк був останньою краплею.
- Я була на межі нервового зриву, коли дізналася, що моя сестра хвора на виліковну хворобу. Щоб полегшити її біль, я брала контроль на себе. – сказала Каті. – Я чекала новин від лікаря. Коли прийшов той лист, моє єство здригнулось. Я чекала дива, що врятує сестру.
- Я з самого початку знав, що моя місія не така вже й священна. – На обличчя Харі накотилися сльози чорні, наче смола. – Я більше за все на світі бажав відпити з джерела Древніх.
- Приємно чути, що ніхто з нас не був ангелом, - сказав Леслі. – У нас залишилось 17 хвилин. На мою думку, дід досі залишається головним підозрюваним.
- Не будемо забувати, що кожен з нас може брехати, - промовила Лора. - Просто нам невідомо, як дід вплетений у цю історію. Мені здається неймовірною історія англійки і француженки.
- А історія про проститутку взагалі висмоктана з пальця. – обурилася Каті.
- Кожен з нас під підозрою, але Ворога можна вирахувати логічним шляхом. – сказав Піт. – Леслі, як звали того офіціанта, який приніс тобі коктейль?
- Не пам’ятаю, але в голові вертиться буква Г. Гаррі чи Герберт було написано на його значку.
- Щось схоже я бачила на конверті, - пригадала Каті.
- Родича, якого розшукував мій клієнт, звали Генрі Гесл. – промовив Піт.
- Це може бути і маніяк, який переслідував мене, і тінь, яку бачив Харі у храмі.
- Хто ж такий цей Генрі Гесл і чого йому потрібно від нас? – запитав Леслі.
***
Генрі глянув на таймер. Залишилося 15 хвилин. Він сподівався, що залишиться живим, коли вийде час. Його очікування здавалося вічністю. Генрі ходив колами по кімнаті і сподівався, що його випустять звідси. Час перетворився на резинову жуйку, яку розтягують. Генрі опустився на м’яке крісло і заснув.
***
- У нас менше 15 хвилин, щоб вирішити, хто з нас помре, - серйозним тоном промовив Леслі.
- А якщо кішка була неправа і ніхто з нас не Ворог? – припустив Піт.
- Треба здобути хоч якусь інформацію про старого. – промовила Лора і підійшла до діда.
Вона оглянула металевий стілець на якому сидів прикутий в’язень. Дід відчув, що хтось підійшов до нього і промовив: «Привіт, Генрі!». Лора провела рукою по холодному металу. Її пальці доторкнулися вигравійованого напису «ВОРТЕКС Індастріз». Схоже, що це була назва компанії, що виготовила крісло. На спинці знаходився важіль. Біля ручки знаходилися цифри.
- Він сидить на електричному стільці, - зробила висновок Лора.
- І чекає, доки його підсмажать, - додав Леслі. – Він весь час говорить з якимось Генрі. Може він його спільник, якого ми маємо вбити.
- Я підозрюю, що справжній вбивця ховається за залізними дверима. – сказав Піт. – Не може бути все так просто. Ми не можемо ризикувати життям старого.
- Чекати до кінця таймера немає сенсу, - промовив Харі. – Наші життя проти життя вбивці.
- Голосуємо, - запропонувала Каті. – Я проти Лори. Я не вірю у її банальну історію про проститутку.
- В такому разі я б голосувала проти цієї нікчеми, але не хочу марнувати свого голосу, - сказала Лора. – Я голосую проти старого.
- Цілком підтримую, - сказав Леслі. – Хто ще з нами?
- Я, - погодився Харі. – Не можна довіряти цьому божевільному, прикутого до електричного стільця.
- Ні це помилка! – розгнівався Піт. – Ви ще пошкодуєте про свій вибір. Щось в цій історії не клеїться. Я не буду голосувати.
- Як хочеш.
Лора підняла важіль на максимальну позначку. Руки старого почали трястися, а з годом усе тіло. З його рота полилася біла піна. Він не кричав від тисячі вольт, що пронизувало його тіло, лише божевільно реготав. Гості відступили від нього.
- І довго він ще буде так корчитись? – запитала Каті.
- Здається, йому зовсім не боляче. – висловився Піт. – Я здивований, що людина може витримувати таку напругу. Хіба що він зовсім не людина.
Від сильної напруги лампа на стелі замерехтіла, а через хвилину вибухнула. Осколки осипалися яскравим феєрверком. Каті закричала і притулилася до стіни. З обоїв вирвалися слизькі темні руки. Вони схопили азіатку і потягли за собою. Гості побачили перелякане обличчя дівчини, яку поглинає темний слиз.
- Ні! – вигукнув Харі. – Я ж попереджав не доторкатися до стін!
- Що з нею тепер буде? – запитав Піт.
- Нічого, - сумно вимовив Харі. – Тепер її доля в руках Спостерігачів.
- Дивіться! У нас залишилося 8 хвилин, - Леслі вказав на таймер. – Хіба час не мав зупинитись?
- Мав або не мав, або ми вбили не того, - сказала Лора. – Яка тепер різниця.
- Ми ще не знайшли вбивцю. – сказав Харі.
Леслі дістав запальничку і запалив канделябри, що стояли на столі. Піт оглянув гостей і промовив: «Всі ви огидні вбивці!»
- Не більше ніж ти, ботаніку, - промовив Леслі. – Те, що ти не голосував, не звільняє тебе від відповідальності. Бездіяльність – це теж злочин.
- Замовкни! – крикнув Піт і взяв у руки шматок розбитого скла.
- Слухай, Піте, опусти скельце, бо ще поранишся.
Піт різким рухом кинув скло у Леслі. Той не встиг відскочити – скло впилося йому в шию. Леслі не очікував, що Піт насмілиться вбити його. В очах помутніло і картяр опустився на підлогу.
- То ось хто тут справжній вбивця, - Леслі витяг закривавлений шматок скла. З його шиї струмком полилася кров.
- Я думав, що ти справжній Ворог, - Піт глянув на таймер, але він не зупинявся. – Я вже не знаю, чому можна вірити.
- Спокійно, хлопче, - Лора відступила на кілька кроків назад. – Не гарячкуй так. Ми тобі не вороги.
- Я не винен. Ця гра змусила мене вбити Леслі. Цей таймер зводить мене з розуму, - Піт підняв ще один шматок скла з підлоги.
Харі не став чекати, доки хлопець метне його в когось. Він направив руки в кривдника і Піт повис у повітрі. Хлопець намагався пручатися, але невідома сила тримала його в повітрі. Харі різко підняв руки угору і Піт вдарився об стелю. Удар розтрощив його череп і мізки повилітали з голови.
- О, Господи! – Лора відвернулася, щоб не бачити це страшне видовище.
Харі подивився на таймер. Залишились лічені хвилин.
- Вибач, - промовив Харі і тепер Лора взлетіла в повітря. Те саме він зробив і з француженкою.
Харі стояв посеред трупів і дивився, як останні хвилини спливають на таймері. Він до останнього вірив, що зможе вибратися з цього проклятого місця. Ось пішла остання хвилина. Генрі Гесл теж заворожено дивився на секунди таймера. Ще трохи і відлік припиниться. Харі побачив, як двері відчинились. Він бажав побачити за ними вихід з цієї кімнати. Проте його бажанням не судилося трапитись.
За дверима у невеличкому приміщенні знаходилася лазерна зброя. Розовий промінь націлився на обличчя Харі. Він спробував сховатись, але було пізно. З дірки в голові Харі потекла біла речовина. Він опустився на коліна і впав на паркет.
Через кілька хвилин з вентиляційного проходу з’явилася чорна кішка. Вона побачила мертві тіла, що валялися на підлозі.
- Я запізнилася, - з прикрістю промовила вона.
- Не картай себе, - сказав дідусь, що був прикутий до стільця. – Це не твоя вина. Важко добиратися довгими лабіринтами сюди.
- Це ти був Ворогом, якого треба вбити.
- Який же я Ворог? – дід вишкірив свої жовті зуби. – Я Господар цього дому.
- Не бреши мені! – кішка підійшла і дряпнула старого по нозі.
- Тоді хто же твій хазяїн, кицю? Ось я.
- Якщо ти не розповіси, навіщо з’явився тут, я роздеру тебе на шматки.
- Хоч я буду розповідати тобі цю історію вдесяте, але мені важко знову засмучувати тебе. Почнемо з того, що ти лише здоровий глузд мого божевільного мозку, який бореться з хворобою. Якщо прийшов час моєї сповіді, то я розповім всю правду. Мене звати Генрі Гесл і це моя історія.
Історія Генрі Гесла
Мене звати Генрі Гесл. Час вже давно перестав існувати для мене. Не знаю хто я такий, чи пройшло вже стільки часу, що я забув свою сутність. Мій мозок поступово вмирає від кількох тисяч вольт, що пронизують мій мозок, але про це пізніше. Я досі пам’ятаю той прекрасний трояндовий сад, що знаходився біля мого дому, коли ще молодість не покинула мене. Як потім виявилося, дім – це моя свідомість, що відділилася від мозку. Я міг щомиті переміститись у свою свідомість і опинитися у власному домі. Можна сказати, що весь цей час я жив у власній голові, але в це важко повірити. Думаєш, що я божевільний? Мені теж деколи так здається.
Йшли дні і доглядати за моїм господарством ставало все важче і важче. Мені хотілось хоча б на мить покинути грань своєї свідомості, щоб побачити решту світу. Тоді я створив тебе, кицю – крихту свого розуму. Ти мала слідкувати за моїм домом, доки я мандрую. Так і почалися мої пригоди.
Коли я покинув межі моєї свідомості, то опинився на планеті Земля, яка стала моїм новим домом. Минали місяці і я почав забувати про будинок з трояндовим садом. Під час своєї подорожі, я познайомився з людьми, такими як я. Одного дня я завів сім’ю і почав жити власним життям.
Пройшло ще з кілька десятків років. А потім я помітив, що мої діти виросли, а дружина постаріла. Проте моя зовнішність не змінилась – я залишився тим самим юним Генрі Геслом. Йшли роки, діти стали старшими і загубилися по світу. Тим часом я пережив смерть своєї дружини. Вона померла на моїх руках і тоді я раз і назавжди вирішив покінчити зі смертю. Я втратив лік часу, намагаючись знайти ліки від смерті. Сусіди почали помічати, що я за багато років не змінився і мені прийшлося на певний час відсторонитися від людей.
Я багато мандрував і пізнавав світ. Одного дня я помітив, що все навколо мене змінилось: старі цивілізації помирали, а нові - зароджувалися. Я бачив падіння імператорів, створення чудес світу і безліч воєн. Все мінялося, проте я залишався незмінним. Переживши кілька епох, я вирішив перестати мандрувати і стати таким, як всі люди. Тоді я вирішив оселитися у новому могутньому місті під назвою Нью-Йорк. Мене приваблювали його високі будинки, зелені парки і статуя, що стирчала з-під води.
Одного дня я пригадав, що шукав спосіб створити ліки від смерті, але цьому так і не судилося трапитись. Тоді я вирішив, що повинен забезпечити собі безсмертя. Вивчаючи стародавні техніки, яких навчився, подорожуючи різними країнами, я відкрив у собі дивну здібність створювати емоційний зв'язок з людьми і на деякий час відправляти їх у мою свідомість. Я назвав цей процес Резонансом. Я багато експериментував, доки досконало не вивчив свій дар досконало. Тоді я ще не був упевнений, що саме хочу створити, але моїм рішенням було створити довгий ланцюжок Резонансу, який буде пролягати через усе моє життя.
Я довго вивчав людей, перш ніж вибрати когось особливого. Першою моєю жертвою став Леслі Стратон, який був шахраєм у казино. Він крав фішки у гравців, шахраював у покер і вів аморальний спосіб життя. Одного дня я вловив момент, коли Леслі програв майже все. Мені довелося працювати офіціантом у казино. Я виловив момент, коли Леслі переповнювали емоції від азарту, і в цей момент я створив з ним зв'язок, помістивши у свою свідомість.
Пройшло ще кілька століть і я почав божеволіти від свого безсмертя. У пошуках нових відчуттів, мені прийшлося робити огидні речі. Одного разу люди мені настільки остогидли, що я вирішив вбивати найгірших з них. Теплої місячної ночі, я помітив проститутку, яка гуляла безлюдними темними провулками. Як виявилося потім, її звали Лора Касл. Вона почала тікати від мене, і тоді я відчув солодкуватий запах, що виділяв її страх. Емоції жінки були такими сильними, що я відразу зрозумів – ось, кого я так довго шукав! Вона стала другою жертвою Резонансу.
Захопившись вбивствами, я не помітив, як став серійним вбивцею. Одного разу я глянув у дзеркало і не зміг подивитися собі у вічі. Мені стало настільки бридко, коли усвідомив, ким я став, що вирішив покінчити життя самогубством. Щоб покарання було довгим і болючим, мені прийшло в голову вирішення - порізати вени. Я лежав у сміттєвому баку, стікаючи кров’ю, дивився на сонце і пригадував своє прожите життя. Якась жінка найшла мене брудного, залитого кров’ю, і викликала швидку. Я просив її цього не робити, але вже через деякий час приїхала швидка і врятувала мене. Після цього випадку, я знайшов для себе нове призначення – рятувати життя інших, незважаючи хто вони такі і чим займаються в житті.
Минув час і я нарешті освоїв медицину. Я міг бути будь-яким лікарем, починаючи від хірурга і закінчуючи психіатром. Врешті-решт до мене зверталися люди із самими неймовірними і рідкісними захворюваннями. Та самим цікавим випадком у моєму житті стала доля двох близнючок – Каті і Ені Лі. Ніхто з лікарів не міг зрозуміти природу їхнього феномену. Для мене було справжнім викликом зробити так, щоб сестри перестали впадати в транс. Для цього я спеціально вивчив французьку мову. Коли Ені з кожним днем ставало гірше і Каті все частіше отримувала контроль, я перестав їсти і спати, намагаючись знайти рішення. Всередині мене прокинулося милосердя і після декількох безсонних ночей, я вирішив, що єдиний шлях врятувати сестер – це відправити їх у свою свідомість.
Час продовжував непомітно текти для мене. Я сидів на кам’яному виступі, а мої ноги звисали в провалля. Тоді я спитав себе: «Хто я? Бог? Дух? Чи може щось інше?». Відповіді не було. Лише білоголовий орлан пролетів над моєю головою. Чи може то була сойка. Я вже не пам’ятаю. Що, кицю? Ти вже втомилася слухати мою розповідь? Почекай ще трохи, бо я вже майже закінчив. Тим паче, що часу у мене залишилось небагато.
Через багато тисяч років, я помітив, що поступово старію. Отже, я був уже не такий безсмертний. В той час я вивчав технології, які згодом пригодилися мені. З часом у мене появилася невеличка проблема: один із багатьом моїх нащадків вирішив відкопати інформацію про мене. Він звернувся до архіваріуса, якого звали Піт Раго. Хлопець тоді не підозрював з ким зв’язався. Я не хотів викривати себе і вирішив перешкодити їм. Мені вдалося підсунути вірус у один із файлів і так вийшло, що Піта теж засмоктало у мою свідомість.
Після цього інциденту одна могутня організація зацікавилася моєю особистістю і мені прийшлося втекти з Землі. Тоді я подався в далекі світи і почав подорожувати крізь інші реальності. В кінці-кінців посеред пильних руїн Древніх я знайшов інопланетного нащадка людей – Харі. Він став останньою моєю жертвою, яка потрапила у мою свідомість.
Я прожив так багато, що не знав чи живий ще, чи вже мертвий. Моя шкіра давним-давно покрилася зморшками, а тіло стало слабким і немічним. Я не знав, скільки ще зможу жити у тілі людини. Напевно це триватиме доти, доки плоть не розкладеться на молекули. Єдиним рішенням було повернутися до мого рідного дому з трояндовим садом. Там зберігалася моя свідомість на межі вимірів, непорушена і незнищена часом. Я досі дивуюся, як мені вдається виживати у цьому недоторканому острівку розуму.
Спланувавши свою долю, я вкрав з найкращої в’язниці у Всесвіті електричне крісло для в’язнів і прикував себе до нього. Тоді я повернувся додому і віддав свою долю людям, яких збирав у своїй свідомості усе своє життя. Так почалася ця гра. Запустився таймер, адже я не можу тримати гостей тут більше ніж годину. Щоб мій здоровий глузд не втручався, я придумав лабіринти розуму, щоб не зіпсувати це безумство. Після кількох тисяч вольт, що пройшли по моєму тілу, мій мозок поступово помирає і мені залишилось жити ще недовго.
Після того, як мою долю було вирішено, я звільнив своїх гостей. Не хвилюйся, кицю, вони всі живі і здорові. Мені лише прийшлося «відрубати їхні кінці» з своєю підсвідомістю. Вони вже прокинулися у своєму часі і забули, що з ними трапилося. Єдине, кого мені не вдалося повернути – це Каті. Намагаючись врятувати її від іншого виміру, я забрав її у свою підсвідомість – темне і таємниче місце, яке я сам не до кінця вивчив. Вона буде вічність блукати підвалами будинку і можливо колись вибереться звідти.
Останні сили покидають мене, кицю. Але я забув сказати тобі ще дещо. Мене охопило де-жавю, коли я зробив це. Таке знайоме відчуття, що це вже відбулося вдесяте, а може й всоте. Мені вдалося створити у своїй свідомості нового Я, коли струм пройшовся по моїм нейронам мозку. Він замінить мене і стане новим Господарем Дому. Ти мала зупинити мене, кицю, доки я цього не вчинив, але тобі знову не вдалося цього зробити. Я знаю, що мені не варто було повторяти все знову, але не зміг примусити себе зникнути назавжди. Кицю, я бачу сльози на твоєму обличчю. Тепер ти згадала все. Не сумуй. Скоро ми знову зустрінимось.
***
Генрі Гесл побачив, як останні секунди покинули таймер. Залізні двері відчинились і свіже повітря потрапило у середину. Сонячні промені розрізали тускле світло приміщення.
Генрі вийшов з кімнати і сонце осліпило його очі. Він відчув приємний запах квітів. Коли Генрі обернувся, то помітив, що кімната, в якій його тримали в полоні, розчинилася в повітрі. Перед ним розкинувся пишний трояндовий сад. На зеленій галявині пустив свої могутні корені високий дуб. Кам’яна дорога привела Генрі до чудового будиночка, який примостився серед красивої природи. На зустріч йому вийшла чорна кішка.
- Ось ти і дома, Генрі, - промовила вона і завиляла хвостом.