Левитина Арина : другие произведения.

Де жа вю

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Подорож, часом вона здаэться раєм, часом власними похоронами

   Подорож...
  
   Попереджаю, до кiнця краще не читати...
  
   I
  
   - Ну що купила?
  - Так, пiвтора. П'ятнадцять гривень...
  - Як завжди. Нас сьогоднi так багато, як нiколи...
   По сiрiй грибковiй пiдлозi бiля дерев'яних сходiв проповз у свою нiрку щур. Вiн почувався тут, як вдома, нiкуди не поспiшав i не кремпувався через нашу присутнiсть.
  - Це погана прикмета.
  - У тебе що вже iзмєна?
  - Нi, це просто дуже зле!
  - Щур?
  - Так, все годi йдемо...
  - Ти ж кажеш, що це погана...
  - Але я хочу трави! Iдемо...
   Ми пiднiмались старезними дерев'яними сходами вверх, на останнiй поверх. Зi стiн облiтала шпаклiвка, на шершавiй поверхнi валялись шматки ганчiрок, качани яблук, залишки якоїсь тушеної капусти, вареної картоплi, моркви, гороху, чийогось лайна. Мене починало нудити... Запах стояв такий, що хотiлось насрати купу гiвна i нюхати ( воно має приємнiший аромат). Ми пiднiмались на горище, пiсок, попiл, якiсь дошки, наче мости, вели нас до культового мiсця. Величезна площа, маленькi круглi вiконечка, голуби, що тлумляться на даху, дерев'янi стiни, що пообписуванi матюками, iменами, закляттями, дивними, абстрактними словосполученнями, проханнями та погрозами. I були тут послання до Української Мiлiцiї.
   Я сiла на листок паперу, що лежав тут ще з нашого першого вiзиту i втикнула. Всi стишили свої голоси, почали метушитись, а вiн витягнув з черевика полiетиленовий пакетик. В пакетику мiстились: шматок туалетного паперу, в який було загорнуто зелене зiлля i ще там була фольга з-пiд шампанського ' Одеське'. Вiн подивився єхидним поглядом на мене, спокусливо усмiхнувся, перед тим заклавши за вухо пасмо темного волосся, що час вiд часу падало йому на обличчя.
  - Ну що починаємо?
  - Ага ,- пробубнiли всi гуртом, нiби змовившись.
   Хтось подав йому дивну ( не для мене) за формою пляшечку, я дала гравку, яку носила на шкарпетцi ( чорнiй, бавовнянiй).
   Почалась давня традицiя: натягування фольги на горло пляшки, затягування її за допомогою пластикового кiльця, пробивання гравкою дiрок на фользi за спiраллю, дезинфiкування заднього отвору, ну i звичайно ж засипання у фольгу зiлля. Нас було шестеро: я, двоє моїх екс-дiвчат, двоє депресивнiкiв i вiн. Ми знали одне одного, як своїх шiсть вiдчуттiв. Я була дотиком, перша колишня дiвчина - нюхом, друга - зором, один хлопець - смаком, другий -слухом, а вiн шостим вiдчуттям. Вiн знав, що сьогоднi можна тут сидiти, знав, що сьогоднi ми вiльнi i знав, що я люблю його, як i вiн мене.
   Колись я ходила сюди без нього, лише з одною iз своїх дiвчат. Спочатку все було нормально, але одного разу нас забрали в мiлiцiю. Це було грандiозно! П'ять молодих хлопцiв, схожих на звичайних прищавих гопiв забрали нас у вiддiлок. Спочатку вони обшукали мою сумку, не вiддавши належне травi, що лежала загорнутою в туалетний папiр, вони перерили сумку моїй подрузi. Узявши баклаху з собою ( вони сказали, що це речовий доказ) вивели нас вниз, попросили сiсти в їхнi бiлi 'Жигулi'. Ми чемно вiдмовились вiд такої ласки з боку шанованої мiлiцiї. Сказали, що краще пiдемо пiшки, оскiльки не довiряємо їхньому посвiдченню ( що, до речi, було одне на п'ять осiб!) Насправдi ми думали, що зможемо якось втекти. Коли ж ми нарештi пiшли пiшки, то з п*яти 'богатирiв' - сухоребрикiв з нами лишився лише один курдупель, якогось темношкiрого походження. Ми впевнено крокували вiд 10 брами пр.Свободи до пам'ятника Мiцкевичу, де я трохи невпевнено викинула свiй студентський. Я вважала, що не буду говорити їм свого справжнього призвiща, оскiльки не хотiла, щоб вони вийшли на мою адресу i батькiв. Хлопець йшов попереду, лише iнколи обертаючись, ми дивились по бокам, але нiякої путньої схованки не бачили; довелось прямувати до Мартовича...
   Не хочеться ще раз в подробицях згадувати, що ми там робили. В основному сидiли i чекали, поки кожного з нас перевiрить тьотя-лесбiянка ( роздягне, роззує, проведе навчальну бесiду на рахунок пiрсiнгу, гадiв посеред лiта, поглядiв на навколишнє середовище i життя). Вiдкривала очi на новий 'прекрасний' свiт: хлопцi -рагулята, дискотеки, мiнi-спiднички, каблучки, довге волосся, хорошi манери... Це тягнулось приблизно три години, було настiльки нестерпно сидiти на диванi i слухати тупi розмови працiвникiв вiддiлку. Коли я йшла на перевiрку, то в темнотi на сходах позбулась залишкiв трави, якi перед тим нiяк не могла знайти у сумцi, щоб викинути ранiше... А потiм нас вiдпустили, без жодних заднiх думок чи вагань. Ми були вiльнi, нас вже не гребло i взагалi нам здавалось, що ми потрапили у автокатастрофу i вижили ( вийшли сухими з сечi). У мене в кишенi чорної сукнi лежав телефон тьотi-лесбiянки, яка допитувалась якої ми орiєнтацiї, потрiбно було довго вiдбрiхуватись, щоб часом не попасти в її пута. Уявляєте... стоїш гола перед жiночкою, що питається тебе про твої погляди на рахунок протилежної статi i т.д. i т.п.
   Але це було так давно... Сьогоднi я з ним i менi нема чого боятись. Ми закiнчили наш обряд, забрали свої сумки з пiдлоги i почали виходити...
   Коли ми опинились на перших сходинках я обернулась, щоб взяти його за руку, але нiчого не побачила крiм води ( морської мутної води), що величезним потоком вмить збила мене. Це нагадувало Содом, наче менi сказали не обертатись, а я обернулась i стала соляним стовпом! Але ж менi нiхто нiчого не казав! Вода шумiла, мене несло стрiмко вниз, спiралеподiбнi сходи здавались вiчнiстю. Лише згодом я змогла висунути голову над поверхнею рiдини. Вода була солена i першi спроби розтулити повiки i сфокусувати погляд на чомусь були невдалими. Через добрих пiвхвилини я змогла проаналiзувати побачене мною... Навколо мене пливли мертвi тiла, дуже глибокi рани виднiлись на деяких частинах. Я не могла впевнено сказати, що то були мої колишнi друзi. Так саме колишнi, теперiшнє з ними вже не iснувало, не важко було здогадатись, що вони мертвi. А де ж вiн? Де вiн? Я нiяк не могла зустрiти його поглядом, крiзь мутно-голубувату воду нiчого не було видно. Мої сiдницi весь час бились об сходи, а iнколи до мене притулялись вiдкинутi водою частини тiл ( руки, чиясь нога). Це було настiльки жахливо, що я не могла навiть крикнути вiд горя, я лише тихо стогнала... Вiн! Так це вiн! Безсумнiву... О, Боже! Що з ним сталось?! Попечене обличчя, тiло зрiзане на мiльйони шрамiв, викоченi зiницi, вираз обличчя переповнений розпуки, жаху , ненавистi, розгубленостi... Наступними моїми думками були: 'Чому я вижила, чому саме я повинна була це все побачити? Чому? Чому я можу слухати? Мовчання... чому можу розумiти мову без слiв, без поглядiв, без рухiв, без тебе? Чому ти тепер не можеш? Чому ти бiльше не дихаєш? Чому я не взнала першою, що це станеться... Чому я так рiдко говорю без слiв ?'Нi!', чому ж я так часто чую це слово? Не вiд тебе, а вiд Тебе, чому той кого просиш бiльше говорить :'Нi!'? Чому я потiм б'юсь головою об стiнку, чому лежу на пiдлозi i реву? Чому пiсня закiнчилась швидше, тому що я її прослуховувала вдруге? Чи чому? Чому стiльки запитань? Може колись все це закiнчиться? Коли? Коли я знайду когось нового чи коли захочу померти... i я скажу до Тебе :
  - Забери мене до нього, не обов'язково до Себе. Лиш би до нього!
  - Ой нi, це надто багато. Вибач!
  - Нiчого я звикла...
   Чому половину життя ми тратимо на пошуки? Чому ж цi пошуки не завжди приносять позитивних результатiв, а якщо i приносять, то так ненадовго... Чому я говорю сама до себе? А чому бiля мене нiкого нема? Лише трупи... Чому я повинна хотiти жити, якщо нема жодної людини, щоб жила зi мною? Нема? А чому? Хто винен? Я сама? А що я зробила не так? Просто взяла i прямо вiдкрила всi свої карти, пiсля Твого першого ходу! А Ти хотiв гри, а менi вона не потрiбна! Чому я не можу вiдверто говорити, що я щаслива, що я найщасливiша людина на свiтi? Чому?
   Менi завжди всього мало? Маю ж батькiв, здоров'я їжу, лiжко, кiмнату( хоч i без дверей), але ж кiмнату i до того ж свою власну, одяг, косметику, вiкна, грошi, усмiшку ( що тепер буває так рiдко), друзiв ( хоча мертвих, але маю) - можна зробити порiвняння, мертвi друзi - це друзi за дев'ять тисяч кiлометрiв. То чого ж менi ще бракує? Його! Чому? Зараз буде нервовий зрив, вже бiла пiна на губах, зiницi помутнiли, що вже говорити за нiгтi, що впились у посинiлi вiд натиску ноги. Чому я не харкаю кров'ю? Цигарка..., друга, третя, четверта, fifth, sixth, seventh, восьма, дев'ята, десята, пачка, папiр вiд пачки, слова. Фольга, сiрники, кiмната (без дверей), їдальня, кухня, спальня, ванна, балкон... догорають... Лишились лише на попелi мої запитання :'Чому цього всього насправдi нема? Лише мертвий вiн, а я жива?! Чому?'
  
   II
  
  - Дiвчино, я так думаю, що вам вже краще?
  - Так, здається... -я дивилась на людину в зеленому спецодязi дуже невпевнено, а бiлi стiни львiвської психiатричної лiкарнi зовсiм не заспокоювали мої нерви.
  - Ну то що, ви можете зi мною поспiлкуватись?
  - Напевно можу... Хоча спочатку я б попросила надати менi першу медичну допомогу! - дещо впевненiше випалила я.
  - Навiщо?
  - Як це навiщо? Ви що з глузду з'їхали, невже не бачите моїх ран по всьому тiлi?
  - Панi, сядьте будь ласка, у вас шок, у вас щось трапилось, напевно. Я все розумiю, але ж нiяких ран чи тiлесних пошкоджень у вас не виявлено. Ми обслiдували вас, брали кров на аналiз... Знайшли в кровi залишки, як висловлюється українська прогресивна молодь : 'драпу'. Що ви на це скажете?
  - Нiчого, це не має зараз нiякого значення. У мене загинули друзi, наречений!
  - Так? - лiкар притворно-спiвчутливо поглянув на моє блiде обличчя, вiд його погляду менi стало ще гiрше.
  - Послухайте... Вчора...
  - Так, я це вже чув, ви вчора марили цiєю iсторiєю, як бачу сьогоднi нiчого не змiнилось.
  - Ви ж не даєте менi сказати!
   Лiкар нервово натиснув якусь телефонну кнопку, щось промимрив у слухавку i через декiлька секунд в кабiнетi з'явились двоє молодих чоловiкiв у бiлих халатах. Вони взяли мене попiд руки i спробували вивести.
  - Нi, пустiть! Я вмираю. Допоможiть! Я не божевiльна, я не божевiльна, я не божевiльна!!!
  
   III
  
  - Агов, прокинься! Не репетуй на весь вагон! - мене хтось тормошив.
   Я вiдкрила очi i зрозумiла, що це все був всього-на-всього сон, дуже страшний. Це було сновидiння про моє минуле з домiшками хворої уяви...
  - Як ти? На, попий води! - бiля мене стояла дiвчина з надзвичайно бiлим обличчям, можна було подумати, що це їй наснився кошмар. Вона мило посмiхалася i простягала металеве горнятко з чимось, що хлюпало в серединi.
  - Дякую, - бiльше я не знала, що сказати... Мою подяку завершив гудок потягу. Я їхала в Крим...
  
   ***
  
   Менi було шiстнадцять, коли я виїхала до Америки i там... Я жила в невеличкому апартаментi з свiтло-сiрими стiнами i чорними меблями. Поступила на журналiстику, в той час я вже непогано знала англiйську, бо перед тим закiнчила High School. Я виглядала на всi сто: бордове волосся сягало середини шиї, воно стирчало в рiзнi сторони i робило мене дуже cute . Великi темно-карi очi були надто наївними, як на мiй вiк, пухлi губи мали спокусливий згин зверху, а нiс був трiшки курносим. Менi страшенно подобалось вчитись на факультетi , який я обрала. На третьому курсi у мене було вже багато знайомих, деякi з них були зiрками. Я почувалась впевнено i знала цiль свого життя. Я нiколи не шукала слави, лише популярностi. I я легко добилась її, саме на журналiстицi. Жоден хлопець з мого унiверситету не цiкавив мене, з деякими я зустрiчалась, але все це було не довготривалим. Мексиканцi. Негри i бiлi, що оточують тебе з усiх бокiв... така обстановка була в школi, першi мiсяцi депресiй, першi днi непреривних слiз i протирання дупи в шафi. Так, я досить довгий час сидiла у тому темному, улюбленому куточку кiмнати. Шафа для мене була iзоляцiєю вiд того життя, яке я ненавидiла. Я багато чула про розкомплексованiсть американцiв, але нiколи не могла подумати, що вони дiйсно настiльки прямi i збоченi. Перший день у школi був для мене величезним випробуванням: ходиш вiд одного стола до iншого, заповнюєш рiзноманiтнi документи, вiдповiдаєш на питання, яких не розумiєш, губиш номери твого власного коду для замка. Доводиться пояснювати людям на ламанiй англiйськiй про свої проблеми i знову шукати виходу iз дебiльної ситуацiї. Потiм зустрiчаєш якого придурка-мексиканця, що питається чи не потрiбна тобi допомога... ' Чи потрiбна менi допомога?! Так, звичайно! I ось вас уже двоє, звичайно вiд не кумекає українською, але принаймнi усмiхається i щось меле англiйською, ти навiть дещо розумiєш... Пiсля декiлькох хвилин мовчання вiн питається, чи маєш ти хлопця i додає, що йому повинно бути соромно за це. Але вiн хотiв би з тобою зустрiчатися, бо ти вiдiтєлi дуже мила... А що ти?! Ну що ти? Як тобi пояснити, що тобi в дупi те зустрiчання i взагалi тебе нудить вiд тої Америки з її послугами з надiєю на вiддачу! Ти починаєш вiдкараскуватись, як найбiльш впевнено i серйозно, але насправдi тобi так смiшно, аж до слiз.' Не знаю, я ще подумаю, зустрiнемось у вiвторок i я скажу. Поки що не знаю...' А хотiлось сказати зовсiм iнше:' Fuck off and leave me alone:' потiм сидиш вдома i надiєшся на те, що побачиш того виродка не скоро, оскiльки в школi навчається три тисячi учнiв...
   I ось коли закiнчилось навчання в унiверситетi, через декiлька днiв один мiй знайомий запросив мене на закриту вечiрку його друзiв. Вiн нiчого не казав про те, хто там буде, лише таємниче посмiхався, що мало означати :' Тобi знайдеться там робота i ти будеш вiд неї в захопленнi!'
   Я любила рiзнi вечiрки, особливо якщо там були сливки чикагського суспiльства. Так, я жила саме в Чикаго, в downtown. Менi подобався цей район - хмарочоси, газони, молодь на травi. Великi квартири, все зроблено для того, щоб людинi було зручно i комфортно. Я жила на тридцять восьмому поверсi i звичайно не могла порiвняти цю квартиру iз моєю колишньою в Бервiнi, де я жила з батьками. Тепер я заробляла бiльше-менш нормальну стипендiю, i до того ж отримала нову роботу, яка починалась через тиждень. Звичайно я не мала тонни грошей i не могла собi дозволити купляти багато дорого одягу чи косметики, але це не було для мене проблемою, оскiльки декiлька рокiв тому я навчилась шити. I тепер могла смiло втiлювати мрiї в реальнiсть. Отож цього вечора я сiла за машинку, бо вирiшила, що повинна створити щось нове спецiально для цiєї вечiрки. Яка, до речi, поки що виглядала для мене Чорною Магiєю... оскiльки мої знання Чорної Магiї дорiвнювали кiлькостi вiдомої менi iнформацiї про цю вечiрку.
   Цiлу нiч я сидiла за шиттям, лише iнколи вставала випити соку чи з'їсти якогось грейпфруту. Пiд ранок сукня була готова... Чорний льон поєднувався з металевим обручем з шипами, на шию. Суконка сягала п'ят i була приталеною, а спина повнiстю вiдкритою, майже до дупи. Я прагнула, щоб всi були в захватi i вiдкрили менi свої таємницi, якi б я хотiла знати. Я нiколи не лягала в лiжко з тим, хто зацiкавив мене, як особистiсть про яку можна написати. Але я завжди намагалась виглядати так, щоб особа вiдкрила всi карти без злягання. Менi це вдавалось, хоча iнколи дуже важко. Я нiколи не була холодним журналiстом, що просо витягує факти, наче машина-автомат. Я була привабливою i м'якою, коли це було потрiбно, але не гнучкою. В менi поєднувався холодний розум i люб'язнiсть. Я уважно слухала спiврозмовника, навiть якщо вiн розповiдав про якiсь дебiльнi проблеми свого лайнового життя.
   Сьогоднi я повинна була бути 'вища кляса', не знаючи, що мене чекало там, я вiдчувала, що це буде щось суперове... Закiнчивши всi приготування до сьогоднiшнього вечора я лягла в лiжко i заснула мертвим сном. Коли я прокинулась i подивилась на годинник, мене схопив сердечний корч. Була шоста година вечора, а менi потрiбно було бути в зазначеному мiсцi о сьомiй. Урочиста частина починалась саме в цiй годинi, а дорога до примiського палацу займала годину часу... Я була ще зовсiм не зiбрана. Страшенно не любила спiзнюватись, а коли хтось дозволяв собi прийти невчасно, я могла вичитувати йому моралi цiлих пiвгодини. До того ж час-грошi, яких у мене й не дуже багато. Саме на урочистiй частинi я могла опридiлитись зi своїми сьогоднiшнiми жертвами. Потiм я просто не зможу цього зробити, всi розiйдуться по рiзних кiмнатах i будуть вiддаватись коханню, алкоголю, швидше всього наркотикам.
   Я швидко привела своє обличчя до нормального вигляду, зробила мокрий ефект волоссю, перед тим прийнявши холодний душ, вдягнула новоспечену сукню, бордовi босонiжки на шпильках, металевi браслети з шипами i не забула сумочку з блокнотом, диктофоном, вебкамерою i ще всiлякими причандаллями, в основному жiночими фiгнюшками.
   Залiзши у свiй чорний порш з вiдкидним дахом, я ще раз переконалась, що не помилилась у виборi авто. Увiмкнула радiо ' Alternative', саме в цю хвилину крутили пiсню M .Manson ' Tainted love'. Вiтер ворушив моє волосся, затемненi окуляри дозволяли розслабити очi, не зважаючи на сонце, що як раз заходило. Музика збуджувала мене i адреналiн все пiднiмався.
   За пiвтора години я ледве припаркувала машину, оскiльки вiльного мiсця практично не було, ще раз матюкнувшись я все-таки знайшла мiсце за двадцять метрiв вiд будинку. Нерви мої були, наче натягнутi струни, оскiльки їхавши сюди я попадала з одного трафiку в iнший.
   Натиснувши кнiпку дзвоника, дверi нiхто не вiдчинив. Я була така зла, що штовхнула зi всiх сил ногою тi довбанi дверi, вони на моє здивування вiдчинились. Зайшовши у вестибуль я була щиро шокована тим, що побачила : купа людей сновигали з однiєї кiмнати в iншу, деякi сидiли на пiдлозi i курили, дехто просто валявся на диванi. Серед них були вiдомi кiноактриси, вокалiсти, базгiтаристи, телеведучi деяких музикальних каналiв ( Mtv, First music), дизайнери, деякi редактори бульварних газет ну i ще багато менi незнайомих людей. Я нiяк не могла побачити свого знайомого, що запросив мене. Нiхто не звертав на мене уваги i навiть не думав пiдiйти i спитати чи є у мене хоч якесь запрошення на весь цей бедлам. Я вирiшила походити кiмнатами, може як раз пощастить знайти хоч якусь знайому менi людину. Зайшовши у першi покої, я не побачила нiчого, оскiльки все було в диму i лише якiсь голоси щось лепетали в туманi. Наступнi кiмнати не давали кращих результатiв, усюди були розкиданi бички, пляшки вина, Мартiнi, пива, горiлки. Втративши надiю я зайшла у ще одне примiщення, як виявилось це була їдальня. За довгим столом , на якому стояли свiчки, сидiли ще не втратившi над собою контроль люди. Серед них я побачила свого товариша, що пригублював якийсь лiкер i мило посмiхався дамочцi американською усмiшкою, своїми конячими зубами. Коли я приблизилась до вiльного крiсла, всi обернулись в мою сторону i запитливо глянули на мiй фейс. Я не розгубилась, нiчого не сказавши впевнено сiла i налила собi шампанського. Всiм сподобалась моя наглiсть i бiльше не дивились на мене, як на чужу. До того ж мiй друг представив мене. Хлопець, що сидiв праворуч мене поцiлував мою руку i це так насмiшило мене, що я не втрималась вiд того, щоб чокнутись з ним келихами. Я вливалась у цю атмосферу п'яного божевiлля. Злiва вiд мене сидiла особистiсть, яка чомусь дуже сильно впливала на мою пiдсвiдомiсть, у нього, напевно, було величезне бiо-поле. Я обернулась i побачила бiле обличчя з густим, прямим чорним волоссям, темно-сiрими очима i сталевим поглядом. Мене аж пересмикнуло, мiй веселий, безтурботний настрiй змiнився вмить на дискомфортнiсть.
  - Браєн.
   На його iм*я я лише змогла ковтнути слину i кивнути головою. Допивши своє шампанське я набралась бiльше смiливостi i вирiшила сьогоднi присвятити свiй час саме цiй особистостi. Але як це не було дивно для мене, я не могла почати свою лекцiю. Вiн виручив мене:
  - Ти журналiстка? - холодно спитав вiн.
  - Так, а звiдки ти знаєш? - це запитання було не зовсiм таким яким би я хотiла його бачити, але я чомусь перестала думати над тим , що говорю, менi здалось, що ця людина почала керувати моїми думками...
  - Тiльки що про це говорив Майкл, - ще бiльш нервово випалив...
  - Так, я журналiстка... - задумливо прошепотiла я i додала, - i як раз хотiла взяти у тебе iнтерв*ю! - я питливо поглянула в його розширенi зiницi.
  - Невже?! - насмiшливо спитав вiн.
   Менi чомусь здалось, що вiн почав нервуватись. Це було дуже дивно, особливо пiсля того, як вiн взнав, що я просто рядова журналiстка, що бiгає за знаменитостями.
  - То ти не проти?
  - А як на рахунок iншої кiмнати?
  - Менi все-одно, хоча думаю тишина нам би не завадила.
  - Ну то пiшли! - вiн встав, подав менi руку i ми вийшли iз зали, перед тим я обренулась i розгублено поглянула на Майкла, вiн лише хитро пiдморгнув менi та iронiчно посмiхнувся...
   Ми опинились наодинцi в темнiй кiмнатi, вiн стиснув мою руку :
  - Як на рахунок знайомства поблище? - прошепотiв вiн менi над вухом.
  - А як на рахунок кращого ставлення до мене? Я не повiя, що хоче взнати факти, що її цiкавлять, через лiжко!
  - Ясно, ну тодi менi нема чого тут робити!
  - Нема?! - роззлючено прокричала я.
  - Хоча нi, я собi зараз вiдiрвусь, хочеш приєднуйся.
  - Нi, дякую, обiйдусь, - я втомлено сiла на лiжко i увiмкнула настiнне бра, яке в темнотi намацала рукою.
  - Заспокiйся, чого надулась?! Я не хотiв тебе образити, прагнув зробити, як краще... До речi, вимкни свiтло, воно подразнює мої очi.
  - Хотiв як краще, а вийшло як завжди...
  - Чому це як завжди? У мене виходить так, дуже рiдко, - вiн зробив двi дорiжки i вдихнув їх за декiлька секунд.
   Я налила собi лiкеру i почала мовчки смакувати. У кiмнатi знову запанувала темнота, жалюзi були опущенi, через це менi здалось, що я в могилi. Ми сидiли мовчки, потiм вiн встав, закрив дверi на ключ i знову сiв на лiжко.
  - Це я , щоб нас не турбували...
  - Ага, - протягнула я, бокал лiкеру почав дiяти. Вiн пiдсунувся до мене, поцiлував.
  - Ти любиш Мартiнi?
   Я не зовсiм розумiла до чого це запитання, але все-таки вiдповiла:
  - Не дуже, а ти?
  - Я теж. Давай бавитись у таку гру : ми по черзi говоримо все, що спадає на думку! - Ok. Хто перший?
  - Ти!
  -Я... боюсь i хочу iнколи я гублюсь серед своїх думок я люблю музику твою тебе я починаю п'янiти я напевно вже п'яна я люблю зеленi соковитi яблука я не люблю м'якi банани я божеволiю вiд чорного кольору вчора я думала що все буде зовсiм iнакше ... - я зупинилась, налила собi ще один келих, витягнула iз сумки 'Captain Black' Gold, вiн припалив i я продовжила, - я iнколи плачу я дуже нiжна хоча навiщо я все це говорю?
  - Продовжуй, не бiйся, я не зроблю тобi боляче, хоча я дуже не люблю, коли хтось бiля мене курить...
  - Знаєш iнколи менi хочеться послати весь свiт я дуже не люблю коли мене хтось критикує я готова роздерти на шматки цю людину це мiй мiнус!
  - Ну не знаю, чи це мiнус. Я теж не люблю критики.
  - Її, напевно, нiхто не любить!!!
  - Напевно...
  - Тепер твоя черга, - тихо сказала я i поклала свою отяжiлу голову йому на колiна, простягнула ноги на лiжку i закрила повiки.
  - Я бачу коридор, в кiнцi коридору зелене свiтло, там стоїш ти! Гола i прекрасна! Твої повiки заплющенi. Ти плачеш. Я знаю, що не можу пiдiйти, але не знаю чому... Нi, я знаю! Я не маю тiла, лише моя душа! Я мертвий, а ти все плачеш.
   Вiн нахилився i поцiлував мене ще раз. Я була готова поламати всi свої правила щодо дiлових вiдносин до спiврозмовникiв не мого кола.
  - Я хочу тебе.
   Я мовчала, менi було важко зламати всi стiни, але я зробила це :
  - Я теж...
   Вiн обняв мене своїми довгими холодними руками, нiжнi, стрункi пальцi заковзали по моєму одязi. Вiн допомiг менi роззутись, поклав на лiжко i почав облизувати мої пальцi на ногах. Нiжно торкаючись вологим язиком поверхнi моїх пальцiв, я вiдчувала себе настiльки щасливою. Його губи ковтали пальцi по черзi, я всiма клiтинками нiг вiдчувала чутливiсть його вуст. Простогнала i протягнула до нього руки.
   В дверi хтось постукав...
  - Агов, люди, вiдчинiть, я забув тут свої condoms!
   Ми не хотiли зупинятись, але кожен з нас розумiв, що потрiбно виручити чувака. Браєн встав i вiдчинив дверi. Я сидiла на лiжку з п'яним, розгубленим i трiшки засоромленим поглядом.
  - Sorry, я на секунду, - сказав незнайомець, - до речi, раджу вам спускатись вниз, там приїхав iменинник!
  - Гаррi, вже приїхав? - розчаровано спитав Браєн.
  - Так, - хлопець вийшов i зачинив за собою дверi.
  - Потрiбно йти, все-таки iменинник приїхав, потiм продовжимо...
  - Ага, - сонно промурчала я i почала застiбати свої босонiжки.
   Коли виходили з кiмнати, у living room всi свистiли i щось викрикували. А менi так не хотiлось бачити того iменинника, до того ж нiхто менi нiчого не казав про день народження i я не купляла подарунок.
  - Давай пiдiйдемо до нього!
   Цiлий вечiр ми провели бiля того Гаррi, який виявився дуже веселим i дотепним чоловiком. Вiн дуже любив Браєна i я йому також сподобалась, отож вiн нас тримав бiля себе цiлу вечiрку. Я не скажу, що було нудно, було суперово, особливо нiчна прогулянка в лiсi при повному мiсяцi, ми розпалили вогнище i готували шашлики. Це була одна з найкращих вечiрок на яких менi доводилось бути. Темнi древа, м'яка прохолодна трава, полум'я, зiрки, салюти, музика, танцi навколо вогню пiд техно, медитацiї... Пiсля того всього ми так i заснули в лiсi. Прокинувшись я вiдчула на собi теплу ковдру i на грудях чиюсь руку. Коли я вiдкрила повiки, то зрозумiла, що це була рука Браєна. Вiн мав серйозний вираз обличчя у снi. Менi чомусь не хотiлось їхати додому. Звичайно я могла встати, перейти галявину, сiсти в машину i поїхати геть. Я чомусь вiрила, що вiн не попрощається зi мною так просто, що вiн не скаже , що його вже не гребе i вiн не хоче мати зi мною щось спiльне. Я вирiшила полежати i почекати поки вiн прокинеться.
  - Привiт, протягнув вiн i позiхнув.
  - Iдемо?
  - Якщо хочеш, пiшли. Я трiшки змерз, треба їхати додому вiдiгрiватись.
   Я посмiхнулась, хоча всерединi закрався страх, оскiльки вiн мiг поїхати до себе додому, а я залишусь з нiчим. Я встала, взяла свою сумку i не обертаючись пiшла вперед, спрацював iнстинкт самодостоїнства i гордостi.
  - Агов, зачекай, чого так поспiшаєш? Все-одно ми поїдемо разом!
  - Разом? Куди?
  - До мене, ти не проти?
  -Не проти.
   Я сiла у своє авто, вiн у своє, менi довелось їхати за ним, як виявилось вiн знiмав номер в центрi Чикаго, зовсiм не далеко вiд мого помешкання. Сам вiн жив у Лос-Анджелесi, а в Чикаго приїхав спецiально на це день народження. В принципi вiн мiг їхати сьогоднi додому i йому не потрiбен був номер, але знаючи свою гультяйську натуру вiн вирiшив пiдстрахуватись на всяк випадок.
  - Заходь! Почувайся, як вдома!
  - Ага. Але не забувай, що ти в 'Ляльцi'...
  - Що?
  - Та нiчого, це у мене ностальгiя за Україною, я там народилась.
  - То чому ти туди не з'їздиш?
  - Не знаю... Менi здається, якщо я туди поїду, то вже не захочу повертатись.
  - Ну то що?
  - Тодi я бiльше нiколи тебе не побачу... Лише по телевiзору...
  - Ха, ти ступила на небезпечну дорогу... Ти це знаєш? До речi...
  - Що?
  - Лiна...
  - Так? - я була здивована тим, що вiн пам'ятає моє iм'я, зазвичай такi особистостi , як Браєн не запам'ятовують iмена дiвчат з якими провели нiч. Зi мною у нього навiть цього не було... Але все ж...
  - Я йду в душ, можеш приєднатись.
  - Дякую за запрошення! Ти йди, я ще подумаю.
   Вiн зняв пiджак, сорочку i гонорово направився у ванну кiмнату. Пройшло п'ять хвилин, а я так i не знала , що робити. Тупо дивилася на годинник, що стояв передi мною на столi i тiкав. Я боялась цiєї особистостi. Ранiше я стiльки чула про його грубiсть, збоченiсть, самозакоханiсть, цинiчнiсть, гордiсть..., що тепер менi було страшно падати йому в обiйми... Можливо, я стану для нього ще одною iграшкою, пiсля першої гри вiн зламає мене i викине. Минуло десять хвилин, а вiн все ще не виходив ( дожидав свою здобич). А я була, наче та наполохана лань, що бачила приманку i знала, яке можна задоволення отримати вiд неї, але також я знала наслiдки. Ранiше я завжди вiдмовлялась вiд насолоди, оскiльки боялась фатального завершення. Та сьогоднi я вирiшила отримати кайф, а що буде далi мене не цiкавило... Я сама не вiрила в це, але все ж таки роззулась i рушила до цiлi.
   Зайшовши у bathroom, я побачила його тiло крiзь скло душової кабiнки. Воно було пiком моїх потаємних бажань. Воно було плодом моїх пiдлiткових i теперiшнiх фантазiй. Я вiдчинила дверцята i зайшла i вiддала себе потоку долi. Мокрi краплi вiдразу намочили мою сукню i саме в цю мить я зрозумiла таку просту але важливу для мене рiч : моя туш не водостiйка. А вiн всього-на-всього переможно посмiхався.
  - У тебе дуже сексуальний вигляд у цiй сукнi в душi.
  - Дякую, але менi здається у мене от-от потече туш.
   Пiсля моїх слiв вiн почав пристрасно цiлувати мої повiки i водночас зривати iз мене сукню. Я почувала себе другою половинкою мiсяця. Його руки творили мої думки, його очi були дзеркалом свiту, у який я так хотiла потрапити, а його вуста були входом у темний тунель, де я могла сiсти в темному кутку, притулитись до найдорожчого для мене i напитись холодної, джерельної води -життя. Я знала, що передi мною не людина. Це посланець Вищої сили, що я лише маленька мурашка, яка може зазирнути в середину Раю i можливо, якщо їй дуже пощастить - залишиться там назавжди.
  - Я...
  - Мовчи, я все знаю... - поцiлунки, воз*єднання, народження, воскресiння,
  свiтанок, вихiд iз темної, сирої труни, новий погляд, божевiлля, впевненiсть у тому, що бути не такою, як всi - це зовсiм не страшно i не боляче. Це блаженство. Краплi води, що пестять твоє стомлене колишнiм життям тiло, його пальцi, що є солонуватими на присмак, наче океан. Я топлюсь, наче снiг, навеснi. Сонце ще не пекуче, воно ще дуже нiжне, але все-одно топить мене. Я топлюсь в океанi, такому глибокому i темному. Дзеркала вiдбивають ту густу темноту, якої я завжди так прагнула. Того спокою, тишi, вiчностi, того божевiлля, що виливає крiзь твої вуста щось в'язке i холодне - це колишнє життя, що так втомило тебе. Забуття, дотики, анестезiя, амнезiя вперемiшку з реальними теплими краплями, що обпiкають твою душу. Там народилось, щось нове, ти вимкнула свiтло в серединi себе, ти нарештi знайшла вимикач i змогла зробити собi приємно, тепер тебе не рiзатимуть тi променi рiзкого бiло-жовтого вiдтiнку. Тепер ти вiднайшла стан Екстазу. Там народилась квiтка... По обличчю котяться сльози, краплини щастя i пекла, що в тобi. Бог дає нам радiсть i в той самий час вiн нiби поколює нас десь злiва ( ми знаємо, що це має означати - це все не назавжди). I вiд цього нам хочеться смiятись i плакати. Я вiдчувала, я вiдчувала... Я воплотилась у нього, а вiн у мене. Ми помiнялись мiсцями, бо нам хотiлось знати одне одного краще, потiм нашi душi знову повернуться до своїх тiл. Але це буде потiм, а зараз... Зараз не iснує, ми загубили годинники, ми загубили колишнє життя, але ми не жалкуємо... Ми лише смiємося, вiн смiється, я смiюсь. Ми нiяк не можемо спинитись. Нам смiшно. Так дивно, я так давно не смiялась, так давно... А тепер все змiнилось, мiй смiх тепер не нагадує момент коли розбивається скло. Нi, вiн тепер ллється iз мого горла наче солодке вино, якого я перепила на метрополiї. Пiсля цього смiху на душi стає так легко, ти вiдчуваєш, що знову оживаєш пiсля довгої дороги клiнiчної смертi. Вiн дає менi свою долоню, я бачу лише багато коротких лiнiй, що весь час перериваються i народжуються знову. А у мене лише три довгих дороги, що тягнуться безкiнечно довго, що говорять менi про майбутнє, в яке я не вiрю тепер без нього...
   Все закiнчилось... Я одягнулась в його чорний костюм, пiдкотила штани i поїхала додому, перед тим домовившись з ним про вечерю сьогоднi у мене вдома.
   Я з самого початку знала, що скоро йому доведеться їхати назад до свого мiста, до свого реального. Але тепер я знала, це нове життя, новий сенс...
   Ми зустрiчались з ним щотижня, вiн просив мене переїхати до Лос-Анджелесу, але я вiдмовлялась. Оскiльки не хотiла мiняти все знову, я навiдувала батькiв, я мала роботу, я боялась все кинути заради сну.
   Одного разу, коли вiн обiдав у мене я сказала :
  - Знаєш, менi здається, що це було б чудово, якби ми разом з'їздили до мене додому, на Україну. Ми б провели декiлька днiв у Львовi, а потiм поїхали б в Крим - гори, море, пiсок, хвоя, сонце, нiч, зорi, стежки серед лаванди, цвiркуни, пiд музику, яких засипаєш вночi, медузи, що свiтяться фосфором, палатка, що стає вдень сауною, пляж нудистiв, заморожений сiк, який ми ковтатимемо один за другим, сонячнi окуляри, слiди вiд купальника, сухi вина, осетрина, вогнище з печеною картоплею, поїзд...
  - Поїзд?
  - Знаю, ти проти, але я не хочу лiтаком, я хочу, щоб ти вiдчув, що таке подорож Україною: через лiси, поля, степи, Днiпро. Я хочу, щоб це були незабутнi враження для нас обох. Розумiєш?
  - В принципi так, але поїзд...
  - Думаю купейний вагон, буде нормально... А СВ я не хочу, там нема верхньої полички! А я її дуже люблю!
  - Але я не впевнений коли зможу звiльнитись, у мене зараз дуже напружений графiк.
  - Я розумiю, але все ж таки спробуй! Ця подорож надихне тебе. От побачиш. Це буде щось нове i неповторне. Обiцяю! Я не можу сказати, що Крим - це безлiч вражень, скорiше всього це мiсця, де ти краще пiзнаєш своє я. Це iзольованiсть вiд людей, це ти i твоя пiдсвiдомiсть.
  - Цiкаво... - ти порився у своїй сумцi i витягнув пакетик з кокаїном.
  - Жеби тебе качка копнула з твоїми наркотиками, - розлючено виплеснула я на англiйськiй.
  - Що?
  - Це такий український вислiв.., - злiсть перетворилась на жалiсть, -менi чомусь шкода стало його через те, що вiн не знає української, мого народу, його ментальностi, моєї душi до кiнця.
   Останнiм часом я все бiльше хотiла покинути USA... Але я розумiла, що тодi згублю його... Ми зустрiчались вже два роки. Для мене це так багато означало, думаю для нього також. Вiн -шосте вiдчуття, що береже мене вiн депресiй. Вiн -мiй талiсман, моя вiра...
  
   IV
  
   Повернення додому... Я змiнилась, я виросла, але я не зметалевилась, я не закам'янiла. Я просто стала iншою. Та й не тiльки я. Все, що я залишила на Українi набуло нових форм, все стало таким далеким, але не чужим. Дев'ять тяжких годин роздумiв i покусувань верхньої губи. Зараз я побачу все... I я побачила... Наче все стоїть на своїх мiсцях, але тепер все таке дивне.
  - Ну як тобi? - спитала я Браєна, коли ми зайшли в Дзиґу.
   Вiн промовчав... Звичайно для нього це мiсце - мистецька дiрка, а для мене це стiльки переживань, спогадiв, стiльки тепла, стiльки емоцiй!
  - Це моя батькiвщина. Це я! Тут моя душа! Тут моє дитинство i моя молодiсть... Тут я! - ми йшли по площi Ринок.
  - Я розумiю, менi подобається це мiсто андеґраунду. Я в захватi вiд десятої брами, вiд Мiцкевича, 'Лялька' також нiчого. Я б не хотiв тут жити, але менi здається тобi пощастило , що ти тут народилась. Тебе це мiсто народило особливою.
  - Я знаю... Менi пощастило, що я знайшла тебе, я перестала боротись iз собою. Якби ж ти знав, що я пережила за цi роки життя без тебе. Моє дитинство... Гiвно, усе життя гiвно, а люди хотiли, щоб я любила те загране життя i люди казали, що я повинна його любити, бо так сказав Бог. Як я могла любити життя, якщо росла серед матiв, серед крикiв. Я сидiла в туалетi i намагалась рiзати свої руки. Я знала, що не зможу померти, але я намагалась побачити кров. Коли я рiзала ножем шкiру я ще раз i ще раз переконувалась, що вона у мене з металу, нiякої кровi, нiяких порiзiв, лише рожевi смуги, що залишались вiд тупих лез. Менi здається я зустрiла тебе саме тодi, коли цього потребувала найбiльше, Бог вичiкував моменту найвищої потреби, а я так довго страждала лише для того, щоб належним чином оцiнити тебе!
  - Я не такий вже дарунок, повiр менi... Я вiдчуваю, що не зможу довго жити на цiй планетi. Це нiколи не був мiй свiт... нiколи... I хтось заплатить за мою смерть...
  - Ти знаєш я зараз якось перестала думати про смерть. Не знаю чи я б колись змогла заподiяти собi кiнець. Я надто боюсь Бога... Це моя слабiсть, розумiєш? Я не зможу змiнитись, я навiть боюсь якихось змiн в цей бiк...
  - Я розумiю тебе, менi шкода, що ти запрограмована саме на таке iснування, ти залежна. Менi жаль... Сумнiваюсь, що я зможу тобi допомогти, в принципi ти не потребуєш цiєї допомоги.
  - Напевно... Ну, якщо на рахунок смертi, то я точно не потребую допомоги, оскiльки хочу, щоб Вiн сам забрав мене, коли б я просила. Напевно, вiн забере, коли це буде потрiбно менi найбiльше. Тодi б я точно знала, що вiн мене любить i що Вiн є...
  - Лiна... якби вiн був, вiн би повбивав нас усiх...
  - Нi! Ти помиляєшся, вбивати - це не цiкаво...
  - Ти так вважаєш? Менi здається це приємно вбивати свої iграшки...
  - Куди приємнiше над ними знущатися...
  - Ти зробила прогрес. Суперова думка...
  - Одна людина, яка живе у Львовi, сказала б, що це грiх.
  - А що таке одна людина?
  - Спогад i бiльш нiчого... Хоча ти також один, але ти...
  - Лiно, я -далеко не все...
  - Ти читаєш мої думки!
  - Я читаю книгу життя.
  - Перестань, це вже починається дiалог обкурених iстот.
  - Ти боїшся цього?
  -Нi, напевно нi, хоча я чомусь хочу плакати... Сама не знаю чому, просто хочу... Я згадала дитинство, я згадала своїх батькiв... Я згадала Eminem, слова пiсень:
  - Поплач, вилий почуття на волю, а то вони засохнуть. До речi, я вважаю, що нашi дiти слухатимуть Eminem.
  - Iдемо, скоро треба буде їхати на вокзал...
  
   ***
  
   Поїзд... Верхня поличка, бiле простирадло, ще двоє не знайомих менi людей i вiн знизу. Трiшки вiдкрите вiкно, м'яка подушка, щастя вiд того, що я так далеко вiд усiх знайомих менi ранiше людей. На яких я тепер дивитись не можу. Скiльки болю, скiльки слiз я пролила через них! Я їду в Крим. Подорож iз ним, я заспокоїлась пiсля останньої нашої розмови, закрила повiки i тихi поштовхи потягу заколисали мене, як малу дитину.
  - Sweet Dreams:
  - Same to you:
   Гарячий ранок, довгi розмови в тамбурi...
  - Ти знаєш, я щасливий, що ми поїхали поїздом...
  - Чому?
  - Тому що ти менi показала те, про що я вже забув. Точнiше такого я ще не бачив. Це настiльки жахливi умови, iнколи потрiбно опинятись у такому мiсцi, це дає нам можливiсть стати кращими. Менш вимогливими... Розумiєш?
  - Звичайно... Коли я подорожую поїздом, це нiби занурення в бруд, але коли ти виходиш з нього, то починаєш цiнити життя бiльше, нiж колись, ти наче очищуєшся...
  - Саме так. Я нiколи подумати не мiг, що це буде таким чином. До того ж звуки руху потягу так заспокоюють мене i у мене з'явилось натхнення. Україна...
  - У мене вона не викликає агресiї, лише люди цiєї країни iнколи можуть настiльки вивести мене. Ти знаєш, американцi не кращi, але вони принаймнi ставились до мене лiпше, нiж мiй рiдний народ!
  - Я розумiю, але менi чомусь здається, що вони не такi тупi.
  - В цьому я з тобою згiдна на сто вiдсоткiв... Але проте вони сидять в багнi i не вiдомо коли з нього вилiзуть! Чому така несправедливiсть?
  - В Америцi є все, але люди...
  - Люди добрiшi, тому що їм нема чого злитись одне на одного. А в нас це зовсiм iнакше. Кожен дивитись одне на одного, як на вовка!
  - Але все ж таки ти хочеш повернутись?!
  - Я навiть не знаю чого я хочу зараз, можливо лише продовження цього сну...
  - Ти велика фантазерка...
  - Я знаю... - сумно посмiхнулась i проковтнула ще один ковток кави.
  - Тобi не здається, що я змiнився?
  - Так, навiть дуже. Я думаю, що це на краще, принаймнi я задоволена змiнами...
  
   ***
   Вогкiсть, дощ, теплi калюжi по яких бiгаєш босонiж. Вiтер, що розвiює наше волосся i воно тече за хвилею цього дня, що тiльки-но розпочався. Шоста ранку. Ми на вокзалi в Сiмферополi. Сiдаємо на автобус i їдемо подалi вiд цивiлiзацiї, вiд москалiв. Браєн нiколи не зможе зрозумiти, що таке москалi, хто такi цi люди для мене i мого народу. Для нього це лише росiяни i Москва, яка йому, до речi, дуже сподобалась... Звичайно, Москва бiльше схожа на Лос-Анджелес. Нiж Львiв. Хоча Петербург менi бiльше до вподоби. В цьому нашi погляди розбiгаються. Я обожнюю сiрi, пошарпанi будинки, музеї, в яких можеш проводити цiлi днi поспiль, в яких можна назначати зустрiчi i потiм не шкодувати за свiй вибiр. Львiв, Петербург, Амстердам, Париж, Рим, Берлiн... мiста моєї мрiї...
   Тепло його руки в цей прохолодний день, що є таким рiдкiсним для даного середовища. Степ, поля лаванди, винограду, низькi вершини, полин, будяки, бiле сонце. Наша зупинка... Тягнемо обоє сумки i стiкаємо потом...
  - Здалась тобi та подорож, я вже здихаю...
  - Ще трохи, потерпи, я знаю цю мiсцевiсть. Через пiвгодини ти будеш лежати бiля води, на пiску i нюхати свою коку! От побачиш!
  - Ти вмiєш вселити надiю...
  - Я знаю! До речi, як тобi аромат?
  - Нiчого, хоча я не в захватi. Надто парко.
  - Ага, я Карпати бiльше люблю, але цю сторiнку України я покажу тобi якось iншим разом...
  - Я хочу сiсти i вiддихатись...
  - Добре. Тiльки без наркотикiв?
  - Ок. Може дасиш води?
  - Тримай! - я пiдiйшла, дала йому пляшку i керуючись невiдомою менi силою накинулась на нього. Звалила його з нiг у вологу, пожовтiлу траву i почала роздягати, серед поля.
  - О, це вже серйозно! - Браєн засмiявся i вкусив мене легенько за плече.
   Нашi нагi тiла торкались одне одного i вiдкидались в протилежнi боки. Ми прагнули возз'єднання з природою за допомогою любовi одне до одного. Пiсля наймiцнiших вiдчуттiв ми вiдштовхувались одне вiд одного i задоволенi падали на мокру землю. Менi здалось, що я злилась iз плоттю землi, я влилась у неї, вдихнула її життя i знову вилилась на поверхню.
  - Дякую...
  - Завжди готовий допомогти за таких обставин...
   Свiжi, з новими силами ми рухались вперед до скелi, бiля якої я вже колись вiдпочивала. Я вже давно там не була i зараз була такою щасливою ще раз побачити красу минулого. Я любила пiсок, вiн нагадував менi героїн. Вiн був таким блiдим, жовтим, таким сипучим i його було так багато. Мене гребло, ми випили пляшку сухого вина, ми лежали на пiску i повiльно вмирали. Я вiдчувала. що падаю, ми курили траву, ми занурювались, так повiльно, за спiраллю, нас змивало водою на дно, я вмирала, я вiдчувала приближення кiнця фiльму. Я ще не втомилась його переглядати, але Хтось сказав, що скоро настане кiнець, оскiльки режисер любить обламувати не тiльки глядачiв, але й акторiв. Я вiдкривала повiльно повiки i дивилась на нього, а вiн на мене, ми вмирали, я тримала його за руку, моя рука була мокра, як i його. Нам було жарко, сонце пекло несамовито, воно не любило нас i ми його теж. Я не могла встати, я не могла вилiзти, смерть пiдступила надто близько. Вона огорнула нас з усiх бокiв, вона тримала нас за вiльнi руки. Тi руки були такими холодними, а її долонi такими кiстлявими i крихкими, як пiсок. Але вона не зникала. Вона не нагадувала героїн, вона була смертю... Я зазирнула в її пустi зiницi, i я побачила пустоту. Вона нiяка, її неможливо описати, не можливо намалювати, бо вона пуста, вона не має тiла, оболонки, слiв. Вона не має нiчого, але все-таки вона iснує! Вiн також її бачив, але на вiдмiну вiд мене, вiд нього вона не вiдвернулась, вона заполонила його, напевно вiн їй сподобався, вона тримала його три години i я не могла допомогти. Я не могла його витягнути, я не на жарт перелякалась. Але не знала що робити, вода не допомагала, поцiлунки не рятували, вiн спустошився, вiн помер на три години...
  
   ***
  - Я тут...
  - Як ти? - я дивилась на нього, як на людину, що воскресла.
  - Не знаю. Мене попустило, це було так страшно, я думав, що це кiнець життя, а початок нового iснування в пустотi.
  - Вона вiдвернулась вiд мене, це як у фiльмi, ти наступний, я проскочила...
  - Це гiрше, я хочу у воду. Я хочу вiдчути щось реальне i прохолодне, бо я зараз поїду...
  - Iдемо, тримайся за мою руку...
   Вода, ти заходиш у неї i торкаєшся маленьких камiнчикiв на днi, що масують твої ступнi. Ти вдягаєш маску на обличчя i занурюєшся у цей холодний, голубий всесвiт. Це зовсiм iнакше життя: маленькi риби плавають стаями, вони бояться залишитись на одинцi, вони завжди разом, вони такi мiзернi, що їх навiть важко побачити, але вони є. Плавають бiля поверхнi води, грiються на сонечку, що ховається вiд них за плiвкою води. А вода така мокра...
   Я виплила на поверхню...
  - Знаєш, менi здається, що все крутиться по колу.
  - Наприклад...
  - Моє ставлення до життя... Я щось не можу зараз про це говорити, я йду на берег, менi треба подумати..
   Iнколи вiн буває таким звичайним, матерiальним, iнколи нам так важко порозумiтись, дiйти згоди, iнколи я думаю, що це кiнець. Пригадались слова : ' A pill to make you numb, a pill to make you dumb, a pill to make you anybody else, but all the drugs in this world wan*t save her from herself:.' А що ж мене тодi врятує вiд себе? Ну от а тепер вiн почав спiвати... До мого вуха долинають слова...
  - I*m only my way down now, I*d lake to take you with me:'
   Коли ж це закiнчиться? Коли перестане вживати ту срану наркоту так часто? Fucking life!!! Fucking Brian: Я не можу йому замiнити наркотики, я не можу бути з ним так часто, як той дурман в головi... Ми майже нiколи не буваємо з ним на одинцi, кокаїн ( кока), щось середнє мiж чоловiком i жiнкою, я бачила це, воно прекрасне, воно досконале i вiн те дуже любить, напевно бiльше нiж мене. Воно завжди стоїть мiж нами, воно... я йому заздрю.. воно може бути з ним, воно впливає на нього, воно каже йому 'Ти мене хочеш зараз i вже!' I вiн нiколи не заперечує, вiн скоряється, бо знає, що не виживе, якщо не побачить те ще раз!
   Вечiр... Думки зриваються одна за одною, як повiї на Kelinworth Ave. А сиджу бiля розкладеної палатки, чи скорiше шатра i чищу бульбу, в той час, як вiн намагається встати з пiску ( це продовжується вже добрих пiвгодини)... Менi вже набридло його кликати. Не хочу йому допомагати, хай сам вилазить звiдти куди залiз... Сам захотiв побачити те, поспiлкуватись з тою iстотою (кокою чи кокаїном). Слухаю 'Зґвалтована i стомлена' Кара, музика тисне на мене, i картоплина одна за одною втiкають кудись... я залишилась сама...
  
   V
  
  - Лiна, я йду до мiста. Потрiбно закупитись продуктами...
  - Ти ж не знаєш дороги... - i що це з ним таке?
  - Я маю надiю, що ти менi намалюєш план...
  - А коки чи героїнчику тобi не намалювати? - розлючено спиталась я, - я не хотiла його самого вiдпускати, до того ж дорога до найближчого селища була не такою близькою, мало що з ним могло трапитись... Вiн, наче моя дитина...
  - Я пiду сама, вари рис. Тiльки не забувай води доливати? Чуєш?
  - А ти не бачила де мої пакети з... ? - вилетiв голос з палатки.
  - Я забрала все, до останньої крихти. Сьогоднi тобi не дам. Ти ще вiд вчорашнього не вiдiйшов ! Вари їсти, слухай музику, ок?
  - Нi, не окау, вiдколи це ти почала контролювати мої дози?
  - Браєн, все, я не хочу з тобою говорити, я пiшла... Ти нiкуди не йди, я через двi години повернусь... Чекай мене... - вiдповiдi не було...
  
   ***
  Я була повна сил, свiжа i щаслива, тому що залишалась сама серед дикого степу.... Фак.. Ну скiльки я ще буду заглиблюватись у свої думки, коли бачитиму когось схожого на нього!! Фак.. його вже нема... нема два роки... Нема ... Розумiєш, Лiна??? Ти можеш це догнати? Браєна нема... Нема... Вiн залишився з тою.. як її.. з..., а ти вже два роки сама... Сама... С...А...М...А...! Вiн лежав на пiдлозi, а вона його кликала, гукала. Як нiколи... Вона була така красива, така нiжна, вона була його музою, а не я. Така бiла, чиста i непорочна, не людська... Вiн вiдповiв на її гукання, пiдiйшов. Взяв її зав руку i пiшов... Вони ходили полем, мiж волошок i макiв, мiж ромашок... Вiн цiлувався з нею, вiн вдихав її аромат, облизував її, вiн любив... А мене не було.. i бiльше нiколи не буде...я була поза межами його реальностi, поза межами його кайфу. Вони тримались за руки i йшли тим полем, вiн був такий спраглий нових знань, нової стадiї любовi. Вiн думав, що вона заведе його в нове iснування, що вiн стане богом... Але вiн не став богом, вiн... якби це сказати.. ну по-вашому, вiн помер... Дивне слово... Кока завела його в новий свiт, тепер всi знання вiдкритi перед ним. Вiн знав, що помре в степу серед волошок, а я думала, що вiн помре зi мною...Чому я людина? Чому не наркотик? Чому я не могла бути з ним тодi??? Фак.. скiльки я буду падати в ту глибоку яму спогадiв, в ту темну криницю безкiнечних картань самої себе? А перед моєю поличкою стоїть дiвчина, що так схожа на нього i тримає металеве горнятко з водою...
  - Ну що будеш пити чи нi?
  - Буду... - а в неї таке гарне чорне довге волосся i майже чорнi очi, i така бiла сметанкова шкiра... А я так люблю Браєна. Вже два роки я сама, наче стара дiва. Я не можу тепер думати про чоловiкiв, я вiдчуваю сором перед ним , коли розумiю, що менi хтось подобається з чоловiчої статi.
   Я доторкнулась її теплої руки своєю холодною долонею i чомусь не забрала свою руку вiдразу, а так i тримала притиснутою до її нiжної шкiри. Вона також не противилась, лише посмiхнулась...
  - Дякую за воду, - сказала я коли випила все до самого дна, - ти не хочеш пiти в тамбур попалити? Ти, до речi палиш?
  - Так, говори тихiше, а то ми тут не однi. Iдемо! - вона витягнула з пiд своєї подушки пачку ' Прима легка' жовтого кольору, я згадала свою молодiсть на Українi i гiрко всмiхнулась, витягнувши з кишенi ' Laky Strike'
   В тамбурi було прохолодно i я вiдчула, що моє життя набирає нових обертiв, два роки тому я їхала з Браєном в Крим, але при цьому вперше за весь цей час менi не закортiлось плакати.
  - Ти куди саме їдеш? - впевнено i дещо зверхньо спитала незнайомка.
  - Ну в принципi в одне маловiдоме мiсце бiля скель, я там колись вже вiдпочивала, чудове мiсце для самотностi. А ти?
  - Ну, я ще не вирiшила. Просто Львiв захарив, от i вирiшила розвiятись. Але я ще толком не придумала куди саме їхати...
  - Хочеш, поїхали зi мною?! - я сама дивувалась своїй самовпевненостi i смiливостi. Пiсля заданого питання я усвiдомила, що менi подобається чимось ця дiвчина i вона є першою людиною пiсля... пiсля... яка рiзниця... Я просто хочу провести з нею час.
  - Ну... навiть не знаю, пропозицiя iнтригуюча, але я зовсiм тебе не знаю i...
  - Ну а що тобi розповiсти про себе?
  - Не знаю, коротка автобiографiя не завадить...
  - Ок, я народилась у Львовi, менi 26, з сiмнадцяти рокiв я живу в Чикаго, iнколи навiдуюсь у Львiв, буває, що приїжджаю в Крим...
  - А коли ти востаннє була в Криму?
  - Два роки тому.., - я засумнiвалась чи розповiдати їй про Браєна, але вирiшила утриматись, - звати мене -Лiна, працюю журналiстом.
  - Ну, я - Катерина, або просто Ice, закiнчую зараз Львiвський унiверситет iм. Франка, факультет англiйської фiлологiї, їду в Крим вiдпочити, бо посварилась зi своїм хлопцем, вiн менi набрид...
  - А чому Ice?
  - Мене так проклинали за мiй характер...
  - Невже ти така холодна i рiзка?
  - Не знаю, для кого як..., - ти iронiчно посмiхнулась, видно було, що тобi подобається твiй нiкнейм.
   Я витягнула другу цигарку, припалила i задумалась. Ти мовчала i дивилась кудись крiзь стiни пустим поглядом. Твоє волосся спадало на твої оголенi майкою плечi. Ти була стрункою в темно-синiй довжелезнiй спiдницi i рiзнокольоровiй майцi, менi чомусь захотiлось пiдiйти i поцiлувати тебе... А наша мовчанка все тривала, я ранiше нiколи не думала про дiвчат, та ще й молодших за себе на чотири роки. Але Ice була не такою, як всi, у неї приховувалось щось магiчне, щось таємниче i темне... Вона була так схожа на... Браєна... Вперше за два роки менi не боляче порiвнювати його з кимсь, думати про когось iншого. Може це через те, що вона -дiвчина?..
   З своєї безпорадностi я сiла на землю i почала курити ще швидше, мене напрягала ця тиша, я так хотiла пiдiйти до неї i поцiлувати, але не могла. Я ранiше такого не робила, моя недосвiдченiсть давалась взнаки.
  - Про що ти думаєш? - зацiкавлено спитала моя нова знайома.
  - ... Про... Тебе! - я вимовила слово 'тебе' так швидко i голосно, нiби менi довго хтось тримав заклеєним писок i ось нарештi скотч вiдклеїли i я змогла викрикнути те, що наболiло всерединi.
  - Про мене? Цiкаво, про що саме?
  - Ти ранiше мала дiвчину?
  - Так, двiчi, але останнiм часом я зустрiчалась з хлопцем, а що?
  - Просто я ранiше нiколи не цiкавилась жiночою статтю, але ти мене притягуєш.
   На мої слова ти нiяк не вiдреагувала, тобто ти нiчого не сказала, але реакцiя була грандiозною - ти пiдiйшла до мене, присiла i твої вуста торкнулись моїх... Ми одночасно розчинили нашi губи i ти запустила в мене, як стрiлу свого вологого язика, на кiнцi якого була титанова сережка. Я вiдчула неймовiрне збудження, мурашки пробiглись по спинi i грудях, руки зiмкнулись на твоїй спинi, я стискала твої пелюстки по черзi, я ковтала твiй язик i менi подобався присмак металу. ТИ облизувала мою шию, я покусувала тебе нiжно за мочки твоїх вух, що були без сережок, я перебирала пальцями твоє волосся, ти цiлувала мої зiмкненi повiки, ми кусали одне одного за шию, нашi рухи набирали швидкостi, рiзкостi. У моїх дiях вiдчувався голод, жадоба, натхнення. Нiби мене випустили iз залiзної клiтки, в якiй тримали два роки. Я вкусила тебе за верхню губу, ти простогнала... i в примiщення зайшов якiсь старий дiдусь, який надумав собi скурити свiй
  'Беламорканал'. Ми трiшки засоромленi, пiднялись з пiдлоги i попрямували трохи розлюченi до свого купе.
   Перед самими дверима ти сказала:
  - Потiм продовжимо, я поїду з тобою...
   Коли я залiзла на свою поличку, то схилила голову i сказала :
  - Sweet dreams...
  - Same to you... - вiдповiла весело ти.
   Як ти взнала, що потрiбно вiдповiсти саме так.. Ми з Браєном так завжди прощались, коли засинали, як ти взнала?.. Як??? З цим питанням в думках я i заснула, наче безтурботне немовля.
  
   ***
  
   Я завжди неправильно переходила дороги, я нiколи не знала правил суспiльства i через це мене не любили люди. Я завжди була надто вiтряною на вулицi, рiдко дивилась на дороги i машини, єдиною цiкавою концепцiєю для мене була будова схеми американських дорiг з обкуреної точки зору, яку я нiколи не пам'ятала у нормальному станi, нажаль. Я часто ходила з опущеною головою пiсля смертi Браєна, я не хотiла бачити людей, їхнi щасливi, наповненi похiттю обличчя. Мене нудило вiд блискучих усмiшок, вiд їх зовнiшнього вигляду... Я залишилась одна. Пила каву i напивалася джину у своїй неприбранiй квартирi. Менi набридло ходити в душ, переодягатись, дивитись в дзеркало. Я просто сидiла i пила, а потiм бiгала в туалет, спочатку блювати, а потiм так : для потреби. Пройшло два тижнi, як мене звiльнили з роботи. А загалом пройшло два мiсяцi. I лише тепер я зрозумiла, що просто так не помру, що Бог вже не почує мене...
   Якось до мене прийшов друг... , я навiть не знала скiльки часу пройшло з ... дня. Але вiдчувала , що багато. Коли я вiдчинила йому. То побачила на собi достатньо здивований погляд, вiн виражав легку вiдразу . Напевно, що до мене...
  
   Вижила з себе мораль, вiдчула фiлософiю у всiх її проявах, ви не пробували? Напевно що нi, оскiльки цей стан можна дiстати найлегшим способом в Америцi.. Коли живеш одна i мастурбуєш... i кiнчаєш. Фiлософiя самотностi, не атеїзму, не моралi, нi лише реальних фiзичних вiдчуттiв. Навколо пусто, сiро. Але це вже не пригнiчує, це лише нагадує, що потрiбно задовольняти себе самiй. Нiкого нема.. можливо i не треба?! Отож приступимо до описiв цiєї картини.. Жiнка -дiвчинка в сiрiй кiмнатi з чорними рамками на стiнах. Велике, просторе, королiвського розмiру лiжко ( по-американським стандартам). Дiвчинка єврейської зовнiшностi ( великi карi очi, чорне волосся, єврейський нiс, рожевi губи, бiла шкiра, форми вiсiмнадцятого сторiччя, мимоволi згадуєш картини митцiв)... Одна у просторiй кiмнатi, сидить на чорному лiжку з чорними простирадлами, що мають запах пустоти, до цього аромату домiшуються запахи крему, яким вона намазує спрагле тiло кожного ранку. Дiвчинка сидить i тупо дивиться на стiну, там висить постер з великими рiзнокольоровими очима. Якi вона дуже любить, але якi її чомусь в даний момент не збуджують. Розливаються слова по сiрiй кiмнатi, хтось говорить, що вiн є джгутом. Можливо це правда, оскiльки вона нiяк не може збудити свою плоть... Тодi її очi потрапляють на слова з душi Де Сада i ось нарештi приходить довгожданий момент, коли чоловiк може вiдчути, як його член стає стовбуром, дуже гладким на дотик, а дiвчина може вiдчути, як її чаша наповнюється солодким соком. I починає нещадно солодко пекти. Але ж навколо пустота, лише лiтають слова з роману 'Жюстiна', ще можна вiдчути легкий присмак диму у наелектризованому повiтрi. Її спина повiльно опускається на рiвну поверхню м'якого матрацу. I пальцi, зволоженi рожевим язиком, проникають вглиб чашi, яка горить i прагне... Повiльними рухами дiвчина-жiнка збуджує своє тiло до стану непiдвладних конвульсiй i легких стогонiв, що з часом перетворюються у висловлювання природи. Звуки вилiзають з душi, не з голови. Вона не думає над ними, вони виливаються з горла i розлiтаються атомами по кiмнатi. Ще кiлька хвилин i тiло стає некерованим, вона вже нiчого не робить, але серце стукотить, як божевiльна вiд кохання жiнка в дверi свого коханця, що не хоче чомусь вiдкривати їй. Не встигає ковтати повiтря, тiло ламає. Вiдчуває момент смертi. Ось -ось i задихнеться, ще трошки i серце не встигне видати новий 'стук'... Але ось рука випадає з чашi i тiло простягається у всю свою довжину на гладкiй постелi. З глибини випливає останнiй подих... i тиша. Не потрiбно пити вина, чи курити марiхуану, вистачає лише довести себе до дверей, що ведуть до нової екзистенцiї. Похмiлля володiє її думками, зiницi трiшки закоченi вверх. Вуста ледь привiдкритi... i лише серце плює на все i починає вiдновлювати свою рутинну дiяльнiсть.. Серце не вiдчуває оргазму, воно лише на кiлька хвилин впадає пiд вплив екстазу... кiлька хвилин i знову пустота...
   Набридло вже малювати твої портрети. Згадувати кожну частинку твого тiла, поїдати очима чорно-бiлi фото, в яких кiнчики по боках починають загинатись ( ознака часу).. так це було давно.. тепер ти вирiс, ти вже навiть старий.. а я просто собi сиджу на пiдлозi i нюхаю папiр. Маю надiю, що твої образи мають запах, але крiм тютюну зi своїх рук нiчого не вiдчуваю... Твої очi... нiколи не усмiхались на фотографiях, i менi тепер важко самiй пригадати усмiшку твоїх очей. Запах твого тiла... нема.. i вже нiколи не буде... В голову прийшла iдея : розрити могилу... I що? I нiчого.. Iдея втекла настiльки несподiвано, як i з'явилась... Хоча, нi ... Я ж знаю, що тебе в могилi нема.. i нiколи не було.. А чи був ти взагалi? Якi докази? Ну, кiлька фотографiй, на яких ти легко обнiмаєш мене, так легко, можна подумати, що хтось змушує тебе це робити...
   Пустi зiницi дивляться на мене з пожовтiлого паперу. Навiть тодi, коли я робила цей рисунок, ти був пiд кайфом... Легка посмiшка, порно фантазiї бiгають навколо, вони так близько. Але все-таки не торкаються.. Лише холод стiни обпiкає мою голу спину...Чому на моїх малюнках ти посмiхаєшся?? Такого насправдi не було. Моя душа сприймала тебе усмiхненим.. i поневолi цю усмiшку знущання виводила моя рука...
   Пiсня починалась з того, що вона втягувала кокаїн своїми тонкими нiздрями . Не важливi слова, нi , лише отой звук втягування. Вiн засiв у моєму мозку назавжди. Такий продовгуватий i сухий, такий спокiйний i вражаючий. Пiсля нього хочеться говорити, бо вiн затягує, той звук втягує тебе все глибше, i здається, якщо зараз ти нiчого не скажеш, то опинишся всерединi себе. Вчимось дихати i одночасно говорити... це важливо.. якщо не навчитесь...
  
   А потiм я каталась на каруселi. Менi навiть здалось, що це краще нiж секс, поки мене не знудило. А потiм я сiла на американський асфальт i почала плакати... Тебе не було.. i нема.. i не буде...
  
   Я в Криму... бiля мене оте розпутне дiвчисько, що весь час прагне кохатись, вона не може вгамуватись, її статевi губи завжди такi вологi, i прагнуть щоб їх торкались вiчно, навiть спати вона без моїх пестощiв не хоче.. Засинає завжди перша. Я, наче казочку повинна їй на нiч читати... Якби вона не була схожа чимось на тебе, я б нiколи не була з нею, - це я так себе виправдовую. Я люблю її довгi, молочнi ноги, люблю її солодкi пальчики, люблю її солону шкiру, я люблю злизувати сiль з її тiла. Пiсля купання в холодному морi...
   Вчора я малювала її обличчя, її темнi очi, її пухлi вуста, що є привiдкритими i завжди готовi до поцiлунку, я малювала її тiло на пiску, руки чомусь тряслись, напевно тому, що в думках я малювала тебе.. Коли я була пiдлiтком, всi менi казали, що я знайду собi достойного чоловiка i буду, як всi.
  Як Всi... Дивне словосполучення... Що я розумiю пiд цими словами? Ну.. Закiнчити навчання, знайти роботу, познайомитись з хлопцем, який не вживає багато алкоголю. Який приходить вчасно на побачення, дарує троянди, стандартний у сексi, та й у всьому... Сiра миша, що нiколи не покине, що буде вiрно служити.. або ти йому, або вiн тобi.. Нiяких стрибкiв почуттiв, нiяких падiнь i пiдйомiв.. як почалося. так i закiнчиться.. в гробу.. В гробу я це все бачила...
   Нема того 'сiрого чоловiка', натомiсть на пiску лежить 'рожева' дiвчина, готова прийняти мене в любому середовищi, за любої погоди, в любiй позi... Такi стосунки завжди на гранi, ти нiколи не знаєш, чи прокинешся завтра. Чи витримає твоє серце ще один оргазм, чи буде вона така гаряча завтра . чи буде взагалi з тобою?
   - Я до тебе звикла, Катерина....
  - Не називай мене так, я не люблю цього iменi. Воно менi не пiдходить.
  - Добре. Не буду.
  - Я також до тебе звикла. От тiльки скоро це все закiнчиться, тобi потрiбно буде повертатись в Чикаго...
  - Я можу залишитись у Львовi, якщо ти цього хочеш.
  - Ти ще й питаєш? Звичайно хочу, дуже хочу. Але ж це може пошкодити твоїй кар'єрi?!
  - Нi. Зовсiм. Я спокiйно зможу знайти роботу у Львовi. Я вже про це думала, ранiше. Я можу завтра пiти в мiсто i подзвонити до своїх, вони перешлють мiй рахунок.. I я зможу навiть не вiд'їжджати до Чикаго, щоб забрати речi. Я не хочу покидати тебе навiть на кiлька днiв!
   Ти пiдбiгла до мене. Ти стягнула мого купальника, i ми мiцно-мiцно цiлувались, ми робили одне одному приємно по-черзi. Як я любила тебе тодi. Я вiдчувала себе коханкою i матiр'ю водночас. Я завжди була екстремалкою. Нiколи не боялась кинути все заради любовi. Одного разу, я все-таки послухалась розуму.. i перший рiк нашого зустрiчання з Браєном я жила окремо, в iншому мiстi.. О, як я шкодую тепер за це, скiльки я втратила... Надто пiзно щось повернути...
  
   Ми прожили у снi ще два тижнi. Ти завжди була поряд, ти розумiла мене з пiвслова. Iнколи ти любила сiсти в тiнi i думати... Я не знала про що ти думала. Я не питала. Я вважаю, що кожна людина повинна мати в собi щось таке, про що не знає нiхто, так цiкавiше...
   все, що спочатку здається цiкавим i не бiльше .. згодом перетворюється у трагедiю...
  
   Пiсля останнього речення менi хочеться пропустити цiлих два листка... тому що велика прiрва мiж тими вiдчуттями.. що були .. i що є.. i що будуть... можливо, з ласки редактора я розмiщу там кiлька портретiв свого кохання, можливо я буду така добра i покажу вам свою душу.. а потiм здохну.. оскiльки, коли комусь показуєш найсокровеннiше , жити потiм не можеш... надто боляче...
  
   Я їду в поїздi.. знайома вам вже ситуацiя, напевно вже встигла набриднути зi своїми подорожами. На жаль не можу сказати, що це моя остання... Ми ж вiчно подорожуємо - з одного життя в iнше... Минуле повернення до Львова було дуже болючим. На вокзалi мене з Ice зустрiв її колишнiй хлопець. Виявляється, тодi коли вона сидiла в тiнi, вона згадувала його( вона нав1ть дзвонила йому, щоб в1н нас зустр1в, я цього не знала).. По її словам, вона не хоче закiнчити життя будучи лесбiянкою, це не правильно ( так вона каже).. Жiнка повинна мати чоловiка, дiтей... А я їй цього не дам. Отож для неї краще повернутись до свого минулого. А я надто серйозно настроєна. Вона навiть виправдовувалась тим, що вона не заслуговує, щоб я для неї кидала все. Запевняла мене, що я ще найду чоловiка i буду щаслива ( ну от , знову... i всюди цi сiрi люди, якi не можуть кинути все заради любовi...) Її хлопець спочатку навiть спробував докоряти менi, що я вiдiтєлi така стара цьоця i 'развращаю' малолiтнiх, що я вже повинна мати мiнiмум двох дiточок, а не лесбiянством забавлятись...
   Я їду... тiльки вже не в Крим.. а з Криму.. пустота.. i холод.. Зима.. я поїхала зимою.. На три днi.. сидiла бiля холодного моря i мерзла.. трiшки прихворiла.. зовсiм трiшки... я жила в будиночку.. в санаторiї.. цiлими днями сидiла на ледь-ледь заснiженому пiску i нюхала старi фотографiї... вони вже нiчим не пахли, лише холодом i снiжинками, якi розчинялись i робили маленькi плямки. З очей вже не котились гарячi сльози, тепер котилось лише життя.. як сльози.. вниз.. i нiщо його вже не зупинить.. хiба зiтре рука Господа...
   Я, як завжди на своїй другiй поличцi, а на першiй нiкого нема ( але це так здається тiльки на перший погляд).. нiщо не є таким, як спочатку виглядає... Там знизу.. в холоднiй, просторiй, шкiрянiй сумцi.. лежить мертве немовля, яке везе мама з невдалої операцiї додому...
  
   Р. S. Я ж попереджала, що до кiнця краще не читати...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"