Арина Левитина : другие произведения.

Iнколи...

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

   Iнколи ти народжуєшся. Такий довгий темний тунель перед тобою, м'якi стiнки прогинаються вiд поштовхiв твого тiла. Ти проходиш такий непростий шлях, стiльки зусиль докладаєш для того, щоб побачити те, що знаходиться далi за поворотом. Ти наче пливеш в темнiй каналiзацiї, до якої ти так звик i трошки шкода з нею прощатися. Тобi було тут так тепло i приємно, не було жодних проблем. Але тепер тебе чекає щось нове та iнтригуюче. Ти трiшки боїшся змiн, але водночас ти хочеш випробувати все, що тiльки iснує, ти смiливий i знаєш, що не один, що цей тунель, точнiше його зовнiшня сторона бiльше не покине тебе, вона буде з тобою.
   Iнколи бачиш своє вiдображення. Пiзнаєш два ока, один нiс, писок, що кожного дня прокидається у незмiннiй формi. Вiдчуваєш, що старiєш, бачиш змiни, якi не можливо зупинити. Очi наповнюються жалем i ще б хвилину - ти б мiг побачити сльози. Жалкуєш себе, забуваєш про все на свiтi, ти, наче епiцентр всесвiту. Вирiшуєш бiльше не тратити свою молодiсть. Обiцяєш собi не курити, не вживати алкоголю. Тепло одягатись i звичайно накупити собi кремiв для сухої недоглянутої шкiри...
   Iнколи стоїш в черзi у магазинi 'Продукти', хочеш придбати собi 'Крекер' i ще якоїсь поживної фiгнi, лиш би втамувати голод, обдурити зголоднiлий шлунок. Бо тобi починає болiти голова вiд тих неземних стогонiв шлунку. Перед тобою стоїть жiночка з дитиною, в руках тримає наплiчник з надписом : 'Tom and Jerry' made in USA. Жiночка час вiд часу повертає голову назад i ти бачиш її хитре обличчя в ластовиннi. Все було б бiльш-менш нормально, шлунок б i далi стогнав. Якби дитина не обернулась до мене обличчям i я б не побачила її пiдбите око, що струменить покорою, втомою i згаслою образою. Її мама купили цигарки...
   Iнколи заходиш в кафе 'Пiнгвiн'. Сама назва говорить про те, що тебе тут нiхто не вiтатиме оплесками. Береш брендi -колу i морозиво ( 100 гр.) з чорничним варенням. Поки накидають порцiю морозива в рожеву пластмасову форму, що де-не-де блищить невимитим жиром морозива минулого вiдвiдувача. Ти чуєш, як поряд стоячи й громадянин України починає обговорювати твою зовнiшнiсть iз барменом. Вони дивуються, що такi люди, як ти, мають права...
   Iнколи падає дощ, ти сiдаєш на пiдвiконник, простягаєш вперед свої ноги i насолоджуєшся стрiлами-краплями, що просiкають тебе наскрiзь. Ти не вiдчуваєш жодного болю. Лише приємна прохолода i швидкiсть солодких ударiв заспокоює тебе. В кiмнатi грає музика, усмiшка з'являються на обличчi. Очi наливаються щастям, задоволена похiть втихає. I ти починаєш зауважувати, що божеволiєш, ти не встигаєш ловити думки. Ти навiть не можеш зрозумiти про що ти в даний момент мрiєш, чого бажаєш. Такий дивний стан, ти згадуєш останнiй похiд до хiрурга, коли твою шкiру розтягували i витягали щось непотрiбне органiзму, здається якусь пухлину. Тепер твоя усмiшка все збiльшується i росте в ширину, i з уст котяться гострокутнi звуки задоволення...
   Iнколи чекаєш колишнього друга пiвгодини, а його все нема. вiн не прийде, але йти не можеш, ноги стали ватянi, руки не пiднiмаються, лиш з уст котяться нецензурнi словосполучення на iм'я твого колишнього - заспокоюєш своє розбите 'я'. Вiн не прийде. Знову посягає розум цей дивний вислiв. А ти все стоїш i чекаєш подарунку долi. А може краще задовольнитись тим, що маєш на сьогоднiшнiй день? А що ти маєш? Нiчого...
   Iнколи хочеш кохатись. На вулицi тепло, вiкна розчиненi навстiж, до твоїх вух долинають звуки оргазму з iнших будинкiв. Повiтря в напруженому станi, внизу живота щось нагадує про себе. Можна подумати, що це природа кличе. В принципi можна i так висловитись, але це є не зовсiм доречно. Та нiчого не вийде, оскiльки Marilyn Manson надто далекий i неприступний для тебе...
   Iнколи бачиш Його на балконi. Вiн сидить склавши руки на перилах, опустив голову на руки i думає про щось, що тебе не стосується. Ти так хочеш крикнути 'Привiт!'. Але ти прекрасно знаєш, що не зможеш цього зробити, оскiльки комплекс i бiль ще не покинули тебе назовсiм. Колись все змiниться, т заглянеш легко Йому у вiчi i посмiєшся з побаченого. Але то буде колись... Наразi лише присутнiсть Його вiдсутностi поряд iз тобою...
   Iнколи сидиш перед дзеркалом, береш до рук пензлик, мастиш його в чорнiй помадi, легко декiлька разiв проводиш по спраглих вустах. Пiзнiше жирним темним олiвцем замальовуєш повiки i останнiй штрих - малюєш на лобi знак покори. Встаєш, ще раз оглядаєш пошарпане з роками обличчя i йдеш на вiйну з львiвським суспiльством, яке назавжди втратило твою повагу...
   Iнколи брешеш людинi прямо у вiчi. Вона розумiє, що ти повне падло, але ти не
  Перестаєш стояти на своїх ламких позицiях. Твої очi наливаються кров'ю, обличчя стає блiдим, в деякi моменти ти сама починаєш у правдивiсть сказаного. Щось схоже на повсякденну шизофренiю, яка нiколи не зникне, оскiльки плiвка брехнi кожного дня покривається новим - товстiшим шаром...
   Iнколи малюєш тушшю по iдеально бiлому паперi i згадуєш його. Бiлу шкiру, сiрi очi, попелясте волосся, що завивається на кiнчиках. Воно таке густе i соковите, хочеться пiдiйти i принюхатись. Вiдчути аромат свiжо митих клiтин. Бажаєш доторкнутись до нього, пропустити струменi енергiї крiзь пальцi. А потiм заглянути йому в очi i побачити усмiшку наповнену любовi лише до тебе. Нажаль, ти прекрасно знаєш, що це нiколи не вiдбудеться, оскiльки ви не знайомi. Ти можеш лише насолоджуватись його посмiхом, що дарований тобi i це без сумнiвiв, що тобi. I це все що, ти iнколи вiдчуваєш до нього.
   Iнколи ти починаєш читати нову книгу, яку знайшла у себе на поличцi, ранiше ти не звертала на неї жодної уваги. Заглиблюєшся у новий свiт, навiть не помiчаючи, що на вулицi вже темнiє i скоро пiде дощ i можливо ти змокнеш до останньої нитки, якщо зараз же не пiдеш додому. Але наразi у тебе не має дому, ти маєш лише книжку в якiй живеш ти i Вiн, бiльше нiчого не цiкавить. Перед твоїми очима мерехтить нове iснування, ти заглиблюєшся у пожовклi сторiнки минулого столiття. Тебе вже не цiкавить чи ти голодна, чи скоро буде дощ, чи прийде коли-небудь кiнець свiту... Iснує лише книжка без слiв, без букв, лише ти i твої новi друзi там присутнi. Ти не хочеш прокидатись вiд сну, але реальнiсть затягує, твої очi починають мружитись i напружуватись, оскiльки сонце зайшло ще десять хвилин тому...
   Iнколи лежиш у лiжку, тебе розбудив будильник, точнiше вiн не збудив, нi, лише зiпсував настрiй, оскiльки витягнув тебе iз свiту нiчних фантазiй. Яка рiзниця про що був сон, основне те, що вiн бiльше нiколи не повториться, ти бiльше нiколи не побачиш тих кадрiв пiдсвiдомостi. Вставати з постелi так не хочеться. Ти просо витягаєш свого носика з пiд ковдри, втягуєш на повнi груди холодного ранкового повiтря i знову закриваєш мiцно повiки, обiцяючи собi встати i пiти до душу через десять хвилин. Десять хвилин проходить, минає двадцять, пiвгодини, година , а ти далi продовжуєш лежати, лише кожних десять хвилин натискаєш кнiпочку годинника, щоб вiн ще трохи помовчав...
   Iнколи дзвониш йому... Слухавки нiхто не пiднiмає, тобi стає моторошно i починає здаватися, що якщо вiн не вiзьме слухавки ти помреш, оскiльки втратиш сенс життя. Але вiн бере ту кляту трубку, вiн трiшки спiзнився, Iнша б дiвчина вже б давно поклала на iншому кiнцi дроту слухавку. Але ти не Iнша. Ти чекала його, бо не хотiла помирати, не хотiла розчаровуватись, ти пiдiбрала йому пiсню, вирiшила увiмкнути i дати йому послухати. Можливо тодi вiн розумiтиме твої вчинки краще. А вiн довго йшов до телефону лише через те, що у його лiжку зараз лежить Iнша, вона довго не хотiла вiдпускати його до тебе, їй набридло переривати найкращi моменти щодня. I вiн довго прислуховувався до її порад, до свого пожадання людської плотi. Але все-таки монотоннi гудки, що невблаганно розливались по кiмнатi з запахом сперми i людського поту, зробили свою справу. Вiн пiдiйшов, пiдняв i привiтався з невiдомiстю. Ти без жодного слова увiмкнула слова : холодна, голодна... I так три хвилини мовчання в трубку... Чуєш короткi гудки. Його вже нема....
   Iнколи ти здаєш крос. Тебе нiбито оцiнюють , дається час i ти повинна встигнути. Хтось говорить, що за тобою гнатимуться собаки, це можливо прискорить твої рухи, але то брехня. Насправдi Вiн втiкатиме вiд тебе, Вiн буде бiгти навпростець лиш би не бачити твоїх слiз. А ти доганятимеш, поки вiн не зникне за горизонтом. Вiн робить тебе тупою, голодною, холодною, непривабливою, ти стаєш лялькою , але все-одно бiжиш. Спочатку думаєш про нього. Потiм лише намагаєшся згадувати минуле, пiзнiше доходиш висновку, що ти повинна про щось думати, але нiчого не виходить. Так, вже п'ятсот метрiв, ще кiлометр i ви будете разом, принаймнi думками ( твоїми). Сонце пече в потилицю, очi жмуряться, з носа тече, кросiвки розшнуровуються, люди обганяють, ревнощi хапають тебе десь злiва пiд грудьми. А може це не ревнощi? Тодi що? Серце? А воно в тебе є? Дивно... Молишся до свого страху. Згадуєш останню молитву бiлої гарячки i де-не-де проскакують слова : ' Ще трохи! Тримайся...'. Хтось вже пробiг кiлометр, а ти тiльки мрiєш про це. Молись, щоб це не був лише сон. Вiн близько. Ще лише пiвкiломет -
  ра, рок-н-рол попереду чекає тебе, а може це iндастрiал? Останнi сто метрiв, голова йде обертом, позаду якась постать, ти прекрасно знаєш, що це не Вiн, отож потрiбно поспiшати. Не хочеться бути останньою, тодi тобi нiколи не пощастить бути з ним, хiба що вночi, коли всi спатимуть... Ти остання, позаду пусто, як i в душi. Але вже пiзно каятись чи нарiкати на долю. Нiхто не звертає жодної уваги на твою присутнiсть, ти ж прибiгла, можливо спiзнилась, але все ж таки... Невже не оцiнили, невже його нема? Нема! Доходиш до трави, ноги хитаються з боку в бiк, голова схожа на карусель, що переповнена товстими людьми, не витримуєш маси, швидкiсть обертiв прискорюється i ти падаєш на мокру зелену поверхню. Смерть? Нажаль, нi. Лише стукiт ревнощiв, спустошення, розпачу, запiзнiлої депресiї i присмак гiркоти. Котяться сльози. Його вже нема i бiльше нiколи не буде. Може буде? Не знаєш... Хтось кличе, не вiн... Натягуєш окуляри, щоб приховати жаль за минулим, за майбутнiм i в першу чергу за теперiшнiм, що пахне сечею...
   Iнколи хтось дзвонить тобi... Хоча звiдки ти знаєш, що саме тобi? Можливо, це лише твоя пiдсвiдома вигадка. Береш трубку : 'Слухаю'. Тиша. Ще раз те саме, знову пробiл. Може дiйсно краще помовчати? Добре спробую. Мовчу. Точнiше мовчимо. Дихаю, у вiдповiдь - нiчого. Двi хвилини сплили, наче останнi краплi мого терпiння з кiнця пляшки, впали в темноту, почула звук падiння на металевiй пiдлозi i поклала слухавку. Знову займаюся своїми справами : лакую нiгтi, бавлюсь у педикюр, граюсь чужими нервами, намагаюсь пiдiбрати музику до сьогоднiшнього настрою. Знову дзвоник. Знову життя повторюється, знову мовчимо. Чую, як проїжджає трамвай, як хтось тихенько
  ходить по кiмнатi, складає речi на столi, намагається не привертати до себе уваги, вiє вiтерець, я навiть спробувала вiдчути його на собi ( фiзично), поки що не вийшло, колись спробую ще раз. До мого вуха долинають чужi незнайомi голоси, наскiльки я зрозумiла - до мого товариша по тишi хтось заговорив, напевно батьки. Голоси все приближаються, щось бурмочуть, напевно зауваження через марну трату грошей за непотрiбнi мовчанки по телефону. Поклав слухавку...
   Iнколи ми лежали вночi на пiску, нас омивали хвилi. Його довге волосся доторкалось до моїх оголених плеч, рука з'єднана з моєю, кiнчиком язика торкалась його поголених грудей. Вирiшили пiти на дно. Хоча ми вже давно там. Тихо спустились у воду. Набрали декiлька ковткiв повiтря i нас поглинула третя iстота. Вона така нiжна, прохолодна i безмежна. Її тiло пружне, грацiйне. Вбирає нас у себе i не вiдпускає. I не вiдпустила...
  
   Iнколи дiвчинка стоїть посеред пустелi, навколо тiльки ти i деякi люди, що далекi тобi. Дитина стоїть з чорним капюшоном на головi, в лiвiй руцi тримає червону хусточку, її маленький пальчик змiнює напрям кожної секунди, тiло обертається по колу. I ось вона спинилась. Зняла мiшок i вибрала тебе. Дочка будить зi сну. Вставати не хочеться, приснився поганий сон, горло сушить пiсля неспокiйної ночi. Перед тобою стоїть Вона. Така нiжна, чорна i приваблива навiть зараз, коли її форми округлились, коли її живiт став кулеподiбної форми i ти знаєш, що там є твоє друге 'я'. Очi наповненi любовi, довiри i вiчностi. Йдете останнiй раз в душ, востаннє торкаєшся її тiла, її майбутньої дитини, вже не твоєї, обнiмаєш i шепчеш на вухо суть, яка назавжди залишиться з нею. Повернення у кiмнату псує настрiй, але вона не втрачає впевненостi. Не дає тобi загнутись прямо тут. Масує твої ноги лосьйоном, нiжно торкається тендiтними пальцями до твоїх стоп. Бере в руки косметику, починає такий звичний для неї акт - розмальовує твої губи, не втримується вiд спокуси: нiжно торкається вустами до твоїх спраглих губ, що вiрять у любов, хоч залишилось тiльки декiлька хвилин. Вбирає тебе, ти схожий на ' чорну правду'. Але це тiльки надає наснаги i страх бiжить геть з твоєї матрицi. Виходиш з будинку, дивишся навколо, оцiнюєш мавп розчарованим поглядом, що звiщає покарання. Ти наче проклинаєш їх, але за це тебе не вiзьмуть до пекла, тебе простять, оскiльки... Люди замирають, забувають про те, що хотiли докоряти за запiзнення, за втрату свого дорогоцiнного часу. Та хай йдуть на х... Яка марна трата часу у пустелi, у вигнаннi серед виродкiв. Подаєш Їй руку, торкаєшся долонею до пальцiв своєї дочки, що дивиться Страхом. Все iнше зараз вiдсутнє у нiй. Твої слова, наче заспокоюють, але не надовго, лише на декiлька хвилин дороги до... А потiм ще гiрше... Величезна колона прямує навпростець, навколо лише пiски. Люди прагнуть, щоб все швидше закiнчилось, у декого нерви починають невпинно стрибати з мiсця на мiсце, кiнця не видно, чекають поки твiй дух зламається. I ось нарештi ти падаєш. Дивишся на Неї, бачиш омофор, очi добра i покори до життя у вигнаннi. Ти знову говориш про те, що все перетворюється згодом у гiмно. Нiхто не слухає, принаймнi намагається. Ненависть до мавп i любов до Неї додала сил, ти пiднявся i знову рушив уперед. Вже виднiються хрести злiва, розмитi кольори пустоти. Для декого це всього-на-всього прогулянка, музика супроводжує ансамбль. Танцює дiвчина в чорному, для неї це лише свято спокою, для iнших впевненiсть у тому, що вони творять добро. Нi, тобi це все набридло. Спинився, вiдiйшов, придивився. Може помиляєшся? Нi, все саме так, як ти i думав. Зграя мавп, що не хоче йти вперед до свого страху. Лише вбиває його, ховає десь глибоко, закопує i ставить хрест. Насолода боротьби не для них. Старенька, поморщена бабця, лице схоже на плавлений шмат поржавiлого залiза, випиває сто грам, iнколи навiть страх тяжко викорiнювати... Деякi мавпи знiмають карнавальнi маски i хочуть подивитись в очi смертi без жодних гримас. Смертi можна вiдкрити все, вона не розпатякає, не продасть. Червона хусточка падає. Кожен пiднiмає камiнь, а ти лише дивишся i заглядаєш в глибину. Тобi вже не страшно, нi лише приходить пiдтвердження твоїх думок. Ти не помилявся i нiколи вже не зможеш цього зробити. Очi дочки набираються слiз, до жорстокостi потрiбно звикати змалечку. Вона ( чорна краса) згинає постать до землi, ноги напружуються, лiвою рукою притримує живiт, очi зверненi в себе. Намагається знайти вiдповiдi на запитання, якi прийшли в останнiй момент, але вже надто пiзно. Дивиться на тебе i просить про помилування. Воно не наступить. Кидай. Нiчого не змiниться. Люблю. Вона розумiє, але це не надає смiливостi. Закриваєш повiки, повiльно стягуєш з пошрамованих грудей сорочку, дивишся в небо... I темнота...
   Iнколи ти взнаєш неприємну рiч - на вулицi люди говорять, що ти - повiя, так би мовити пiшла *недобра слава *. Звичайно можна вбити себе i нiхто не помiтить. Можливо згадуватимуть мiсяць, а потiм все встане на свої мiсця. Людям треба жити далi. Але тебе це правило не стосується, ти не людина, ти не повiя, ти не та... про кого говорять, та доказувати комусь щось не має потреби, мавпи не зрозумiють. Ти даєш однiй людинi номер свого телефону. Вiдкриваєш їй своє внутрiшнє 'Я', а вона безкоштовно роздає його всiм на вулицi. I ось пiшла *недобра слава *... Пiшла по руках Слава. Але я не Слава... I нiколи за нею не ганялася, навiть не мрiяла. Завтра вдягнешся у чорне, розмалюєш чорним олiвцем все навколо очей, лиса голова притягуватиме негативну енергiю. Весь негативiзм забирає ваше волосся ( надає захист), а у мене його нема, але якось пофiг. Хай знущаються, хай називатимуть повiєю, хай блюватимуть при першому поглядi на мене, хай брешуть, нехай встромляють ножi у спину. Менi все-одно! Я i так знаю, що я не мавпа i скоро мене заберуть звiдси, можливо це буде Вiн...
   Iнколи тобi так боляче, горло здавлюють сльози, починаєш задихатися через iстерику, руки застигли у непорушнiй позi, ноги заклякли, ти скрутилась у темному кутку, щоб нiхто не чув i не бачив. В примiщеннi грає Cranberries ' Zombie', бездумно повторюєш слова, скоро заспокоюєшся i починаєш дивитися в одну точку на стелi, бiльше нiчого не iснує для тебе. Диск заїло, ти навiть не помiчаєш цього. Лише повторюєш звук приблизно п'ятдесят разiв, за цей час встигаєш проаналiзувати минулi подiї... I знову те саме, знову биття в конвульсiях, задихання. Нестача кисню, ковтки повiтря не допомагають. Таке враження, що воно забруднене, мозок не сприймає його запаху, смаку, густини, об'єму, маси. Ти в застиглiй смолi... P.S. курити менше треба...
   Iнколи вашi душi з'єднуються, а з деяким часом дiляться навпiл. Трiщать по швам, з роками вони настiльки приросли одне до одної, що тепер дуже важко рiвно подiлити одне цiле. Ви обоє закриваєте вуха, щоб не чути трiскоту, обоє заплющуєте очi, щоб не бачити кровi, що тече з свiжо зробленої рани. Вашi руки впираються у стiнi, бо бiль настiльки мiцний, що без крикiв не обходиться. Темнота, галаси, стогони, мокрi слiди на обличчi - це все, що переповнює короткий коридор з шириною в один метр. Часточку вiд часточки, крихту вiд крихти намагаєтесь розлучити спiльними зусиллями. Тканина не витримує, починає поротись, рватись у тих мiсцях, в яких це зовсiм не потрiбно. Але вже надто пiзно зупиняти процес роз'єднання, який почався багато рокiв тому. Можливо навiть при першiй вашiй зустрiчi атоми душi жiночої статi не сприймали своїх нових сусiдiв. Але все ж таки їх Щось притягувало до протилежного. Щось велике i невiдоме, Щось, що пахло апельсинами i деколи випромiнювало аромат цитрусу. Але пахощi не перемогли, пузлi не склалися, надто складана будова атомiв кожної протилежної душi. I сталась одна непоправна рiч... Коли душi роз'єднались, вони померли. Адже нiхто не попередив їх про те, що вони не зможуть iснувати один без одного...
   Iнколи ти бачиш свого першого. Перед твоїм стервозним поглядом з'являється Чорне i Бiле. Коли бачиш бiле, то ти прагнеш Його, хочеш торкнутись, забутись, народитись ще раз. З другим ти кохалась платонiчно i не iнакше. Але це не має жодного значення. А Бiлий все поряд, дивиться на тебе i не дає спокiйно вмерти, здається, що вiн це робить навмисно. Вони нiколи не були разом, як тiльки приходило 'Nobodies', Бiлий виходив геть поза межi реальностi. Залишався тiльки Вiн. I бiльше нiкого. Вiддаєшся по черзi, спочатку Одному, потiм Другому. Але це не заважає тобi нормально iснувати, насолоджуватись первиннiстю...вториннiстю кольорiв. Один кричить, що ти вмерла для нього, другий вiдвернувся задом, бачиш лише його Бiлизну, що давить на твiй мозок, наче пошлiсть будови Ейфелевої вежi. I так вся сутнiсть переплетена капiлярами сексу з рiзними площинами, з рiзними iстотами, що є протилежними за своїм призначенням.
  Бiле - вiтряна порода голубого кольору, що струменить тимчасовiстю, весною, легким перельотом з одного материка в iнший, нажаль, з тяжкими наслiдками. Чорне - вiчнiсть, прозрiння нiколи не наступить, все покрито темрявою i загадковiстю, потяг до темної ями дуже сильний. Особливо коли вiдчуваєш її подих на своїх грудях, що ще не давно торкались до гарячої вiтряної весни. Але опiки вилiкували холодом темноти i звуками-стогонами, що простягались на тисячу кiлометрiв, через синiй океан думок. А колись наступить смерть, коли твоя душа спустошиться i фiзичне тiло зноситься роками,
  ахроматичними вiдтiнками, що кiнець-кiнцем змiшаються на палiтрi життя в одноманiтну сiру масу, яка не тривожитиме твоє серце анi на краплю кровi...
   Iнколи ти впадаєш у забуття. В примiщеннi агресивної музики hardcore скачуть божевiльнi люди, що намагаються викинути свiй потiк енергiї на поверхню. Всi силуються прорвати оболонку внутрiшнього, щоб прорватись у зовнiшнє. А ти просто сидиш у крiслi, що хитається вiд ритму твого оскаженiлого тiла. Закриваєш повiки, 'System of a down ' давить на твоє тiло i ти починаєш вiдчувати, як тебе поглинають шари прохолодної води. Це таке приємне вiдчуття, ти нiби заглиблюєшся в себе i музика стає фоном для iснування, а не навпаки... Все глибше, глибше , глибше i ти бачиш, що поряд є ще хтось. Вiн так схожий на тебе, що ти здогадуєшся хто це... Це ти власною персоною. Величезнi гострi зуби. Мокре, довге чорне волосся спадає на плечi, звiрячi очi дивляться голодом i розпустою. Руки простягаються до тебе i просять возз'єднання душ. Нi! Страшно. Я не монстр! Вiдкриваєш повiки i розумiєш, що ти їх навiть не закривав...
   Iнколи я так люблю темряву, що намагаюсь її iмiтувати всiма можливими способами. Закриваю вiкна, затягую фiранки так, щоб свiтло не просвiчувалось крiзь щiлини. Нажаль, тканина дуже свiтла. Мрiю про чорну! На голову натягаю чорну панамку, намагаюсь прикрити нею повiки, а ще до того всього встромляю на нiс чорнi
  окуляри. Залишається лише одне -взяти аркуш паперу, чорну кулькову ручку i увiмкнути улюблений ' Mechanical animals'. Починаю писати в улюбленiй своїй стихiї. В такi моменти я почуваю себе, як вдома ( хоча я є у себе дома), але темрява буває тут так рiдко. Вiкна виходять прямо на сонячне промiння, що б'ється безперестанку об скло i не дає менi зануритись в свої фантазiї. Промiння буває таке настирливе, що доводиться завiшувати вiкна чорною матерiєю, яку я лiплю до рами за допомогою скочу. Так... Тепер я вдома. В головi все встає на свої мiсця, влаштовується порядок, кожна поличка чекає, коли до неї пiдiйдуть, похвалять за чистоту i педантичнiсть. Тиша, спокiй, тепло приходять до мене i я починаю нагадувати собi маленьку вiдьму, що пише по бiлому паперi чорною кров'ю. Чорнi жаби сiдають поруч глухого темного озера i затихають. Лише Brian має право говорити зi мною час вiд часу i то тiльки з мого дозволу. На данiй територiї наказую я. А до нього в гостi я ще не ходила, напевно. Тому, що боюсь. Вiн i не запрошував мене, та це не має значення, я можу прийти без попередження. Просто страшно, що вiн володiтиме мною, а не я ним. Я до такого поки що не звикла. Отож повинна сидiти тут i думати. як вийти сухою з темного озера i не зачепити чорних жаб...
   Iнколи сидиш наполовину гола в лiжку. На чорному волоссi спочиває темний капелюшок, груди покояться на теплiй, м'якiй ковдрi, спина трiшки згорблена. Чорнi гiпюровi трусики обтягують дупцю, що сидить неприкрита на краю лiжка. Торкаєшся своєї нiжної шкiри власним язиком, вiдчуваєш оксамит деяких частин тiла ( наприклад грудей). Руки вiдштовхують своїм свiтлим, м'яким волоссям. Плечi схожi на лизачки карамельного смаку, що збуджує нервовi клiтини. Легкi судороги проходять по всьому органiзму, блаженство пелена повiки у темряву. Всi думки повсякденного життя пливуть за течiєю геть. А ти навпаки... Вiдчуваєш, як хвилi котяться на тебе з неприхованою жорстокою впевненiстю. Але тобi подобається бути побитим, отримувати ляпаси атомами води. Красу i силу вiдчуваєш на своєму понiвеченому тiлi. Душа ще не втомилась. Навпаки тiльки запалала бажанням до ударiв хвиль, до екстремального сексу, що дає життя. Але вже надто пiзно щось хотiти, про щось мрiяти чи щось вiдчувати, особливо народження дитини... Хтось постукав у кiмнату....
   Iнколи приходиш додому i розумiєш, що настав кiнець. Остання сторiнка перегорнута, закладка валяється десь на пiдлозi. Перечитати вдруге неможливо. Щасливе. Рожеве життя дається лише раз. На полакованому паркетi лежить вона. У такiй дивнiй, незвичнiй позi, оголене тiло ослiплює мармуровою поверхнею. Пiдлога залита кров'ю, у щiлинах паркету протiкають довгi темно-бордовi струмочки, наче артерiї. Шовковисте руде волосся розсипане навколо обличчя. схоже на сонячне промiння. Проте захiд сонечка давно вже вiдбувся. Очi широко розкритi. Чорний мигдаль очних яблук дивиться на стелю i випромiнює величезний потiк ще не згаслої енергiї. Хоча тiло вже холодне. I лише одне слово, роздряпане ножем чи лезом по шкiрi багато разiв супроводжує смерть. Твої руки простягаються вгору i ти починаєш стогнати вiд болю. Ти не здивований, ти знав, що кiнець все-одно прийде. Хоча, можливо, ти не сподiвався, що вiн настане так скоро. Не маєш сил плакати. Сльози висохли вiд болю, вони бiльше нiколи не прийдуть до тебе. Пустеля охопила сутнiсть твого буття.
   I тепер ти так реально вiдчуваєш, як сильно в тебе асоцiюється смерть з кривавим словом : 'IНКОЛИ'...
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"