Навколо мене натовп, люди багато чого прагнуть, кожен своє, але єднає їх сьогоднi одне - екстаз вiд музики .
Бiля мене стоїть чувак, дивиться на мене голодним поглядом, складається враження, що у нього зараз слина потече.
Важко дихати, пульс прискорюється, хоча я зовсiм не рухаюсь, якщо не враховувати моїх рук, що дрижать вiд перенапруження. З очей котяться краплi. Їх склад: щось солоне i дуже смачне. А чувак все поїдає мене, ось вiн вже дiйшов до мозку. Ще трохи i мене не стане. Хочу сiсти на пiдлогу, але нажаль не вистачає сил. Я падаю, нiхто не звертає на це особливої уваги. Навiть " знайомий" чувак вiдвернувся вiд мене i почав втикати пiд " Marilyn Manson". А я продовжую лежати серед цього дикого натовпу, серед цiєї голодної, здичавiлої юрби. " Якесь збiговисько..." - пролiтає в моїй головi. Я прагну пiднятись з брудної, затоптаної землi, але хтось наступив менi на светр, отож я безсила. Намагаюсь, щось сказати йому... Нiчого не виходить, бо вiн загiпнотизований музикою, йому не до мене. Хлопець навiть не чує мене.
Продовжую лежати на пiдлозi. Дивлюсь на зорi, бачу, як одна з них падає i в ту ж мить зникає. Загадую бажання, збувається, встаю... В залi лунають слова : we have no future. "Знайомий" чувак знов обертається, моргає менi i скалить свої бiлi iкла.
Дивлюсь перелякано на нього, закладаю пасма волосся за вухо, намагаюсь усмiхатись, не вдається. Замiсть усмiшки на обличчi виникає гримаса. Хлопець пiдходить до мене, нахабно обнiмає i прагне силомiць вiдвести кудись. Закiнчилась пiсня... Всi починають аплодувати. Вiн у тому ж числi. Я зникаю...
Перед очима новий контингент : якiсь тупi пики, що нiчого не бачать i не чують окрiм того, що вiдбувається на сценi. Бачу якогось наркомана, що сидить у колi ж таких, як вiн... Всi гучно регочуть, один з них запросив мене до свого табору, навiть запропонував тягу їхнього творiння. Я вiдмовилась, хоча страшенно хотiлось "полiтати" з незнайомцями. Проте знаходитись у цьому гармидерi менi зовсiм не кортiлось.
Ступила ще кiлька крокiв... Пара голодних пiдлiткiв, що поїдають губи одне одного. Вiн блукає своєю мiцною рукою пiд її светриком, згодом спiдничкою. Вона усмiхається , як той "знайомий" чувак. Менi стає моторошно, прагнеться, щоб все зникло, щоб це було тiльки сном, або ж книжкою, яку я ненароком вiдкрила.
Намагаюсь протиснутися мiж ненажерливою парочкою i якимось педерастом. Що в мрiях мрiє виграти чоловiка, який скаче, мов божевiльний, попереду.
По дорозi зустрiла людину, що нерухомо лежала на землi. Доторкнулась пальцями до мiсця, де мав би бути пульс... I нiчого не вiдчула, лише стукiт свого серця, що от-от мало зупинитись або вибухнути вiд перенапруження.
Якийсь "зайчик" несамовито дрочив дивлячись на ще зелене дiвчисько. Та мала теж стояла з широко розплющеними повiками i втикала пiд Manson.
I Бог не чув моїх молитв, нiхто не хотiв допомогти менi забратись з цього мiсця нафiг. Отож залишалось тiльки одне - покiнчити життя самогубством. Наскiльки б це слово не нервувало мене, все-таки у той момент iншого виходу iз ситуацiї я не бачила.
Витягнула з рюкзака пiстолет, встромила його собi у горло i легко. Я б навiть сказала милозвучно натиснула на курок.
I дивно вiдразу я знайшла вихiд, який так довго i пристально шукала весь цей час. Менi навiть образливо стало через те, що я стiльки часу затратила на пошуки. Все ж таки вихiд був завжди так близько, потрiбно було лише простягнути руку.