Дивер Джеффри : другие произведения.

Жовтневий список

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  Зміст
  Титульна сторінка
  Ласкаво просимо
  Шокуючий кінець – це лише початок…
  Епіграф
  Розділ 36
  Розділ 35
  Розділ 34
  Розділ 33
  Розділ 32
  Розділ 31
  Розділ 30
  Розділ 29
  Розділ 28
  Розділ 27
  Розділ 26
  Розділ 25
  Розділ 24
  Розділ 23
  Розділ 22
  Розділ 21
  Розділ 20
  Розділ 19
  Розділ 18
  Розділ 17
  Розділ 16
  Розділ 15
  Розділ 14
  Розділ 13
  Розділ 12
  Розділ 11
  Розділ 10
  Розділ 9
  Розділ 8
  Розділ 7
  частина 6
  Розділ 5
  Розділ 4
  Розділ 3
  Розділ 2
  Розділ 1
  Передмова
  Про автора
  Подяки
  Посвята
  Зміст
  Також Джеффрі Дівер
  Інформаційні бюлетені
  Авторське право
  
  
  Почніть читати
  Зміст
  Інформаційні бюлетені
  Сторінка авторського права
  Відповідно до Закону США про авторське право 1976 року, сканування, завантаження та електронний обмін будь-якою частиною цієї книги без дозволу видавця є незаконним піратством і крадіжкою інтелектуальної власності автора. Якщо ви бажаєте використати матеріал із книги (не для рецензування), необхідно отримати попередній письмовий дозвіл, звернувшись до видавця за адресою permissions@hbgusa.com. Дякуємо за підтримку прав автора.
   Шокуючий кінець – це лише початок…
  Автор бестселерів №1 Джеффрі Дівер створив найбільш захоплюючий і оригінальний роман року — таємницю гонок з часом, розказану навпаки.
  ЖОВТНЕВИЙ СПИСОК
  Габріела відчайдушно чекає звісток про свою викрадену дочку.
  Нарешті відчиняються двері.
  Але справа не в переговорниках. Це не ФБР.
  Це викрадач.
  І в нього є пістолет.
  Як до цього дійшло?
  Два дні тому життя Габріели було нормальним. Потім несподівано вона отримує повідомлення, що її шестирічну доньку забрали. Їй ставлять ультиматум: заплатити півмільйона доларів і протягом 30 годин знайти таємничий документ, відомий як «Жовтневий список», або вона більше ніколи не побачить свою дитину.
  Запаморочливий роман із перипетіями, які розгортаються від його драматичної кульмінації назад до його несподіваного початку, ЖОВТНЕВИЙ СПИСОК — це Джеффрі Дівер у його найкращій майстерності та винахідливості.
  
  Життя можна зрозуміти лише назад; але це треба жити вперед.
   —СЕРЕН КІРКЕГАРД​​
  РОЗДІЛ 36
  18:30, НЕДІЛЯ
  
  
  ВОНА СТОЯЛА БІЛЯ ВІКНА манхеттенської квартири, визираючи крізь щілину в шторах. Її руки тремтіли.
  «Ви бачите когось?» — запитав чоловік з іншого боку кімнати різким голосом.
  "Я не впевнений. Може бути." Її тіло, напружене, висунуте вперед, Габріела щільніше підтягнула товсті аркуші тканини, наче хтось оглядав вікна біноклем. Або снайперська гвинтівка. «Звичайно, сьогодні я теж нікого не бачив. Поки не стало занадто пізно». Вона люто пробурмотіла: «Я б хотіла мати пістолет. Я б це використав. Якщо там хтось є, клянусь Богом, я б цим скористався».
  Сем Істон запитав: «Але хто б це був?»
  Вона повернулася до нього, швидко відійшовши від вікна. "ВООЗ? Це може бути будь-хто. Здається, всі в світі хочуть клятий Жовтневий список!»
  «Як вони могли знати, що ти тут?»
  Габріела гірко засміялася. «Здається, у мене більше немає секретів». Вона вагалася, а потім, неохоче, знову глянула. «Я просто не можу сказати. Я думав, що там хтось є. Але наступної хвилини його не стало. Я…» Потім вона маніакально прошепотіла: «Засув!»
  Сем дивився, схиливши голову.
  Габріела, широко розплющивши очі, запитала: «Я зачинила його?» Вона швидко вийшла з вітальні за ріг у коридор, а потім повернулася. «Ні, все гаразд. Все замкнено».
  Сем тепер зайняла своє місце біля вікна й визирнула. «Я бачу тіні, я бачу якийсь рух. Але точно сказати не можу. Може бути хтось, може бути дерево, яке дме вітерець. Проклятий ліхтар погас, той, що перед будинком». Він глянув на неї. «Це працювало раніше?»
  "Я не знаю", - сказала вона. «Я думаю, що, можливо, так і було. Як хтось міг вимкнути вуличне світло?»
  Сем не відповів. Він теж відступив від щілини між портьєрами. Він перетнув кімнату й сів біля неї на мочалку. Раніше вона зазначила, що він у гарній формі, але не бачила чітко, яка в нього тонка талія, які широкі плечі. Його м’язи випробовували піджак і білу сорочку.
  Габріела лютувала: «Ісусе, я ненавиджу це!… Сара, що вона переживає? Що вона думає? Що-?" Голос її здригнувся. Потім повільно вдихнула і видихнула. «Як скоро, як ти думаєш, поки ми не дізнаємось?» Деніел і Ендрю вирушили близько півгодини тому, щоб зустрітися з Джозефом.
  Вона витерла крапку крові з нижньої губи.
  Сем сказав: «Важко сказати. Знаєте, у Джозефа є свій план. Той... хтось на його посаді має майже всю владу».
  Габріела зрозуміла, що він збирався сказати «викрадач», але не хотіла цього додати, можливо, щоб вона не засмутилася ще більше.
  Вона повільно видихнула, натиснула на грудну клітку. Ледь здригнувся. «Я ненавиджу чекати».
  Сем ніяково сказав: «Вони зроблять це».
  «Чи будуть?» — запитала вона пошепки. «Джозеф божевільна людина. Дика карта. Я поняття не маю, що він збирається робити».
  Туман тиші наповнив напівтемряву кімнату, тишу, породжену двома незнайомцями, які чекали почути долю дитини.
  «Коли саме це сталося?» — запитав Сем. Його костюм був розстібнутий, сорочка без краватки, накрохмалена гладко, як Шитрок.
  «Коли Джозеф викрав її?» — запитала Габріела; вона не боялася вживати це слово. "Суботній ранок. Вчора».
  Назавжди тому. Це була фраза, яка спала їй на думку, але вона не вживала цього виразу з цим чоловіком, якого знала лише кілька годин.
  «А скільки років Сарі?»
  Габріела відповіла: «Шість. Їй лише шість».
  «О, Ісусе». Його довге матово-сухе обличчя виявило огиду, обличчя старше, ніж у більшості чоловіків за тридцять. Щелепа тремтіла.
  Вона кивнула на знак подяки за співчуття. Після паузи: «Я ненавиджу неділі».
  "Я знаю, що ви маєте на увазі." Очі Сема знову поглянули на неї: нові чорні джинси, куплені на втечі, поки за нею та Деніелом ганялися вулицями Нью-Йорка. Вони погано підходять. Об’ємний, непоказний темно-синій світшот. Він звернув увагу на її скуйовджене каштанове волосся та виснажене обличчя, з якого давно зірвано макіяж. Він також оглядав її худі стегна, її рясні груди, але явно не мав романтичного чи хтивого інтересу. Вона подумала: «Якими б не були його обставини чи вподобання, я впевнена, що виглядаю досить погано».
  Вона підвелася й пішла до рогу квартири. Там лежав чорний рюкзак, з якого ще звисав цінник. Вона розстібнула його, потім дістала меншу спортивну сумку, а звідти моток пряжі, кілька голок і шматок, над яким працювала. Пасма були темно-зелені та сині…
  Повторення рядка з пісні.
  Один з її улюблених.
  Габріела з червоними очима й тривожною поведінкою знову сиділа в пошарпаному плюшевому фіолетовому кріслі посеред вітальні. Хоча вона стискала пряжу, вона ще не почала ритмічного, втішного руху, такого знайомого, червоними спицями. Вона торкнулася рота серветкою. Подивився на пачку, білу, як тонкий полотно, тепер почервонілу. Її пальці були покриті лаком такого ж відтінку.
  Потім, тап, тап , Габріела в'язала п'ять рядів. Вона кілька разів кашлянула, натиснула на бік, під праву грудь, її очі на мить заплющилися. Вона відчула смак крові. Мідний, солоний, гіркий.
  Занепокоєно хрипучи над лобом, Сем запитав: «Якщо така кровотеча, чи не варто тобі звернутися до відділення невідкладної допомоги?» Виглядає гірше».
  Габріела коротко засміялася. «Це, напевно, було б не гарною ідеєю. Хіба Деніел не розповів тобі, що сталося сьогодні вдень?»
  «Ой. звичайно Не думав».
  «Я буду жити з цим, поки не поверну Сару. Тоді я подбаю про все. У тюремній лікарні, швидше за все». Цей коментар супроводжувала цинічна усмішка.
  Вона ще раз оглянула квартиру. Коли вони з Деніелом прибули дві години тому, вона була надто заклопотана, щоб багато чого помітити. Крім того, що він був заповнений пошарпаними меблями та випромінював відчуття тимчасовості, він був похмурим, особливо зараз у гнітючі сутінки. Вона гадала, що така атмосфера здебільшого пов’язана з високими стелями, маленькими кімнатами, сірими шпалерами, поцяткованими крихітними блідими квіточками. Її погляд звернувся до кованого журнального столика посеред кімнати. Його гострі краї були схожі на зброю з науково-фантастичного фільму.
  Біль…
  Стіл розпалив їй нерви. Але вона знову подумала, як часто робила останні два дні: твоя мета. Все, про що ви повинні думати, це ваша мета.
  Сара. Врятувати Сару — ваша єдина мета. Пам'ятайте це, пам'ятайте це, пам'ятайте це.
  Габріела запитала: «Ви багато працюєте з Деніелом?»
  Сем відповів: «Ми співпрацюємо з ним і Фондом Норуок майже сім років».
  «Скільки людей сказали йому, що він схожий на актора?» Вона згадувала п’ятничний вечір — чи справді це могло бути лише два дні тому? — першу зустріч з Деніелом Ріардоном. Пізніше того ж вечора: згадав його вологе лобо, поцятковане вологою, а під ним його блакитні очі, які були водночас легкими й інтенсивними.
  — Багато, — сказав Сем і знову потер свою голу блискучу шкіру голови. «Я не дуже розумію: ти той чи інший актор?» Він сміявся. Зрештою, можливо, у нього було почуття гумору.
  — А керівник вашої компанії Ендрю — як його прізвище?
  «Фарадей».
  «Він чарівна людина, — сказала вона. «Я ніколи раніше не чув про таку спеціальність, як у нього».
  «Не багато компаній роблять те, що ми робимо. Він зробив собі ім'я. Подорожує по всьому світу. Пролітає сто тисяч миль на рік. Мінімум».
  Ще один ряд пров'язала синім і зеленим. Торкніться, торкніться .
  — А твоя робота, Семе?
   «Я хлопець за лаштунками. Керівник операцій компанії».
  «Як я», — сказала вона. «Я керую офісом своєї компанії і…» Її голос згас, і вона кисло засміялася. «Я керував офісом. До того, як усе це сталося». Вона зітхнула, ще раз витерла губи, оглянула серветку й продовжила в’язати, наче просто втомилася отримувати погані новини. Вона кинула на нього кривий погляд. «У посадовій інструкції начальника відділу також є няня?»
  Він відкрив рота — це був протест, — але потім сказав, усміхнувшись: «Це було так очевидно?»
  Вона продовжила: «Для вас немає особливого сенсу брати участь у цьому, за винятком однієї причини: переконатися, що я тримаюся подалі від них».
  «Деніел і Ендрю ведуть переговори про звільнення вашої доньки від викрадача. Що б ти зробив, якби пішов з ними?»
  Вона знизала плечима. «Видряпи Джозефу чортові очі».
  «Це те, що Деніел вирішив. Тобі краще залишитися тут».
  «А якби я хотів пробратися на зустріч, як ти збирався мене зупинити?»
  «Я, мабуть, благав».
  Вона засміялася.
  «Що ви знаєте про Джозефа?» — запитав Сем.
  Посмішка зникла, як вода в пересохлому бруді. «Він монстр, садист». Вона кинула погляд на аптечну сумку CVS, усередині якої вони побачили пляму крові, бліду від білого пластику.
  Сем теж це зауважив. «Деніель сказав мені про це. Неймовірно. Хто б зробив щось подібне?»
  Вона на мить заплющила очі, зморщивши брови. «Джозеф великий і страхітливий. Хуліган, бандит. Але знаєте, що гірше? У нього така дивна сторона. Як і його стрижка. У нього справжнє густе світле кучеряве волосся, і він його жирнить чи щось таке. Це моторошно. Він дуже посміхається. І він має такий, я не знаю, такий тон, коли він говорить. Ви чули його по гучному зв'язку. кепкування. Гідді».
  «Ви знаєте, на кого він схожий? Той персонаж з одного з фільмів про Бетмена. Його зіграв Хіт Леджер. Пам'ятаєте?»
  "Так, ви праві. Точно. Жартівник."
  Раптом Ґабріела стиснула в’язання в кулаки, ніби вона збиралася розірвати шматок. Минула мить, і вона ніби здулася, головою вперед, плечі опущені. «Боже, який кошмар — ці вихідні». Жалюгідна посмішка вигнула її губи. «Два дні тому я була матір’ю з улюбленою роботою. Я щойно познайомилася з Деніелом, і, знаєте, між нами все налагодилося. І зараз? Мою доньку викрали. Деніел і ваш бос можуть бути на шляху до розстрілу. Поліція переслідує мене, і я зробив кілька... Сьогодні я зробив кілька жахливих речей. О, Христе…»
  Вона кивнула на вікно. «І, очевидно, Джозеф не єдиний, про кого варто хвилюватися. Проклятий жовтневий список? Чому він опинився в мене на колінах?»
  «Це вийде», — сказав він, хоча вони обидва знали, що заспокоєння було лише словесним доповненням.
  Через мить вона запитала Сема: «Навіщо Деніелу все це робити для мене? Будь-кого іншого давно б не було».
  «Чому? Він зацікавлений у тому, що відбувається».
  "Що?"
  "Ви."
  «Я?»
  Сем посміхнувся. "Ти йому подобаєшся. Ось що він мені сказав… І сказав не казати тобі».
  Вона уявила коротко підстрижене чорне волосся Даніеля, його квадратну щелепу, танцюючі блакитні очі.
  Актор…
  Вона відчула брижі внизу живота. Згадала його губи на своїх, його тіло близько. Його запахи, його смаки. Волога на його та на її лобі. «Мені він теж подобається».
  — Ось у чому справа, — сказав Сем, сідаючи вперед на шкіряну мочалку. «Не дивно: Даніель гарний, багатий і хороший хлопець. Багато жінок це бачать і думають: Джекпот. Але їм байдуже, хто він, не всередині. Вони не з'єднуються. Деніел сказав, що ви з ним порозумілися ще до того, як ви дізналися, що в нього є човен, шикарні машини та гроші».
  «Так, наша зустріч була не найромантичнішим за всю історію стосунків». Вона уважно подивилася на Сема. «Добре, йому подобається мене. Але він також робить це через те, що сталося в Нью-Гемпширі. правильно?»
  «Він сказав тобі?» Сем ніби здивувався.
  «Він, так. Звучить досить погано».
  Кивок. "О так. Змінив весь свій погляд на життя. І, правда, мабуть, це одна з причин, чому він вам допомагає. Віддячити за те, що сталося. Це було важко. Знаєш, із залученими його дітьми і все таке».
  "Так."
  «Деніел не всім розповідає про Нью-Гемпшир. Насправді, навряд чи хтось».
  Вона дивилася на своє в’язання, клубки кольорів. «Боже, це так ризиковано, що вони з Ендрю роблять. Вони применшили це, але… — Вона витягла телефон із сумки від толстовки, глянула на екран і посунула його назад.
  "Щось?"
  «Нічого». Зітхання. Вона підвелася, підійшла до бару й налила червоного вина. Підняла брову. Сем кивнув. Вона наповнила йому склянку, повернулася на диван і віддала його. Вони сьорбали. Звісно, без стукання склянками чи тостами. Не зараз.
  Ґабріела сіла й почала ковтнути, але звільнила вино з губ. Вона чутно видихнула.
  "З вами все гаразд?" — запитав Сем.
  Широко нахмурившись, вона дивилася на газету на журнальному столику «Чужий» . Мчання вперед.
  «Боже мій, — сказала вона.
  "Що?"
  Вона підвела очі, розплющивши очі, як монети. «Я знаю, що це таке».
  Він дивно поглянув на неї.
  «Жовтневий список, Сем». Вона підсунула « Нью-Йорк Таймс» йому. Він підійшов уперед і взяв його. Вона продовжила: «Я знаю, що це означає! Підказки були там весь час. Просто я їх не складав». Низьким голосом: «Це погано, Семе. Те, що станеться, дуже погано».
  Але перш ніж вона встигла сказати щось більше, як почувся шум із переднього коридору: клацання, а потім характерні музичні ноти петлі вхідних дверей, О-о , високо-низько. Рухнуло затхле повітря.
   Габріела швидко підвелася. Сем Істон, тримаючи вино в одній руці й газету в іншій, повернувся до коридору.
  «З моєю донькою все гаразд?» — скрикнула вона. "Будь-ласка скажи мені! З моєю дочкою все гаразд?»
  До кімнати швидко увійшов чоловік. Але це був не Деніел Рірдон і не Ендрю Фарадей, які повернулися з місії врятувати її дочку.
  Джозеф був у чорній куртці з рукавичками та жовтими тонованими окулярами-авіаторами. Його блискуче золоте кучеряве волосся звисало до середини вуха.
  У руці в рукавичці він тримав пістолет, дуло якого закінчувалося присадкуватим металевим глушником.
  "Немає!" Габріела видихнула, дивлячись на Сема.
  Швидко оглянувши кімнату, Джозеф повернувся до них, піднявши пістолет у спосіб, який здавався майже жартівливим.
   РОЗДІЛ 35
  17:50, НЕДІЛЯ НА
  40 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  СКЛАД БУВ таким, яким він залишив його в п’ятницю, коли він готувався тут.
  Вологі цегляні стіни, вкриті коростявою світло-зеленою фарбою, що пахне випарами миючих засобів, олії, пестицидів та іржі, освітлені недобрими флуоресцентними лампами. Одне почало мерехтіти, і Джозеф підвівся з-за столу, за яким сидів, узяв швабру з кута, пасма сформувались у масу, набік, наче волосся, що роздувається вітром, і кінчиком ручки розтрощив неприємну трубчасту цибулину. Не було нічого достатньо міцного, щоб стати на нього, щоб його зняти. Осколки падали, пил теж. Тріск приніс задоволення.
  Ця будівля була схожа на ту, де він минулої ночі робив свою маленьку операцію, склад на захід від Таймс-сквер. Тут, у Сохо, існував попит на промислові площі для перетворення на приватні резиденції — звісно, за астрономічні суми. Ця конкретна будівля, ймовірно, ніколи не буде переобладнана. Вікон не було. Погано для перепродажу шикарно налаштованим юристам і брокерам. Хоча це добре для цілей Джозефа. Насправді він міг розрізнити ледь помітні бризки темно-коричневих крапок на підлозі. Кілька місяців тому ці плями були яскраво-червоними. Нарешті чоловік сказав Джозефу те, що хотів знати.
  Суцільні цегляні стіни. Вони добре поглинали крики.
  Перш ніж повернутися до крісла, він підійшов до панелі обігрівача, підняв прилад. З вентиляційних отворів вислизало пропахле цвіллю повітря. теплий. все-таки він тримав рукавички — тонку тканину тілесного кольору. Але не для комфорту. Сила професійної звички. Джозеф згадував багато разів у розпал літа, коли він носив такі рукавички.
  Він знову сів у крісло, на спинку якого була накинута його шкіряна куртка. Знявши бейсболку й потерши свої густі золотисті локони, Джозеф поліз у сумку, яку приніс із собою, і дістав характерну зелену коробку шампанського Dom Pérignon. Потім він дістав із кишені два мобільні телефони — власний iPhone і той, який підняли з тієї самої квартири, де він взяв вино в коробці. Свій телефон він поклав на стіл. Другу він прокрутив — незграбно через рукавички — і зазначив номери телефонів і тексти.
  Він поставив Samsung, потім витягнув ноги, перевіряючи час. Йому не довелося б довго чекати. Це було добре. Він був напружений. Ти завжди був на межі в такі моменти. Ви повинні були бути. Він знав багато чоловіків, які розслаблялися, коли цього не слід було робити. Вони були мертві або змінилися на гірше, набагато гірше.
  Але адреналін вас дістав тільки поки.
  Він глянув на двері в задній частині складу, зачинені товстим глухим замком. Вона вела до невеликої комори. З-під дверей лилося тепле жовте світло. Ви могли почути Дору дослідницю DVD.
  « Гей, Чоботи! Ходімо туди! »
  Джозеф ще раз подивився на коробку з шампанським. Це було зіпсоване плямою крові збоку. Шість крапок у рядку, як частина азбуки Морзе для SOS. Він знав про престиж Dom Pérignon, хоча ніколи його не мав. Це нагадало йому, що він відчуває спрагу. Він підвівся і, ступаючи напруженим від холоду, підійшов до шафи в кутку складу, де він сховав пляшку свого «Спеціального пива». Він відкрутив кришку і спрагло випив майже половину вмісту. Відчув порив, відчув комфорт.
  Повільніше, сказав він собі.
  Але потім відклав решту.
  Він витер губи рукавом. Він поставив пляшку на стіл. Звичайно, він узяв би це з собою, коли б пішов, після того, як розмазав скло своєю виказною ДНК.
  Відкинувши своє важке тіло на спинку крісла, Джозеф здригнувся від різкого болю в стегні. Він поліз у кишеню свого піджака й дістав 9-міліметровий пістолет Glock, кинув магазин і перезарядив, замінивши дві кулі, якими він вистрілив нещодавно. Він пригадав очі жертви, які вражено дивилися на нього — надто онімілі, щоб навіть боятися. Завжди цікаві ті моменти перед пострілом. Люди поводилися якимись божевільними способами. Героїчний, жалюгідний, навіть нахабний. Він міг би написати книгу.
  Джозеф поклав рушницю на стіл і видобув глушник Gemtech, перевірив, чи він чистий, а потім укрутив його в дуло. Засунув зброю за пояс.
  Він глянув на годинник. Кінцевий термін залишався за дві хвилини. Він цікавився, чи...
  Від середньовічних дверей почувся рішучий стукіт.
  Погляд крізь вічко, яке він встановив учора. Деніел Рірдон і видатний бізнесмен. Джозеф постукав по рукоятці пістолета, щоб нагадати собі, де саме він обіймав його тіло. Потім відчинив засув.
   РОЗДІЛ 34
  16:00, НЕДІЛЯ НА
  1 ГОДИНУ 50 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  У ВІТАЛЬНІ КВАРТИРИ Деніел Рірдон познайомився. «Це Габріела Маккензі».
  — Ендрю Фарадей, — сказав старший із двох, які щойно увійшли. Інший чоловік запропонував: «Сем Істон».
  Руки потиснули. Сем був засмаглим, лисим, мав скелясте обличчя та швидкі очі. Андрію, який клав у кишеню ключі від квартири, було під шістдесят. У нього було густе біле волосся, всіяне чорними пасмами, зачесане назад і з проділом збоку. Волосся бізнесмена. Волосся політика. Ендрю був стрункішим, ніж Сем і Деніел, і не мав особливої мускулатури. Не більше п'яти дев'яти. Але миттєве враження Габріели полягало в тому, що він був імпозантніший за інших. І не через вік.
  Природжений бос…
  Даніель сказав: «Це люди, про яких я тобі розповідав. Я їхній клієнт. Були роками».
  Ґабріела й Даніель сіли на десятиліттями старий диван, який випускав більш інтенсивну версію затхлого запаху, який вона нещодавно намагалася вивести з квартири за допомогою кухонного трюку.
  «Похорони», — подумала вона. Похорони…
  Даніель налив ще трохи червоного вина. Він знову підніс до неї пляшку. Вона відмовилася. Андрій і Сем узяли склянки. Вони сьорбали.
   «Деніел розповідав нам про ситуацію, — сказав Ендрю. Його голос був заспокійливим, баритоном.
  Вона сказала шаленим голосом: «Я не знаю, що робити! Це кошмар. Дедлайн через дві години! Джозеф сказав, що у мене час до шостої, і цього разу без продовжень. Після цього… — Вона вдихнула, важко видихнула.
  Чоловіки, здавалося, були стурбовані цією істерикою, ніби не знаючи, як її заспокоїти. Нарешті Ендрю Фарадей сказав: «Ну, у нас є деякі думки».
  Сем поклав очі на Ендрю. Він був другорядним чи третім в ієрархії, як вона відразу побачила. Вона оцінила його як надійного та відданого.
  Даніель притиснувся до Габріели на дивані, і вона відчула тепло його стегна на своєму. Він коротко схопив її руку своїми довгими пальцями. І вона відчула силу, яку помітила раніше.
  «Чи можу я називати вас Габріела?» Питання було від Андрія. Здавалося, він питає дозволу. Правильно, стара школа.
  «Звичайно, так». Вона пригладила розпатлане волосся. Тоді зупинила її зайняті руки.
  Ендрю продовжив: «По-перше, щоб я міг зрозуміти, Габріела: просто щоб отримати факти. Цей чоловік, який викрав вашу доньку, Джозеф, як ви казали. Це його ім'я, чи не так?»
  "Так."
  «Він хоче документ, про який мені розповідав Деніел. Жовтневий список?»
  Вона кивнула.
  Андрій поглянув на її випалі очі. «І Деніел сказав, що ти не знаєш, що це означає».
  Вона знизала плечима. «Імена та адреси. Можливо злочинці. Все, що ми дійсно знаємо, це те, що люди готові вбивати заради цього».
  Ендрю сказав: «І ти не знаєш, що означає це слово «жовтень»?»
  Габріела глянула на Даніеля, який сказав: «Це може бути щось, що сталося в жовтні, у минулому: зустріч, подія. Або, — похмуро додав він, — це щось трапиться — наступного місяця. З огляду на те, що ми чули, це може бути щось дуже погане. Але, з іншого боку, це могло бути не що інше, як ім'я. Компанія, навіть людина. Або, може, код. Число десять — десятий місяць».
   «Або, — сказала Габріела, — Даніель розглядав анаграми».
  «У «Жовтні» можна знайти кілька цікавих слів. «Перезавантажити», «завантажити», «ядро», «пограбувати». Але поза контекстом ми просто не знаємо».
  — І тут є чоловік на ім’я Ґюнтер. Але жодного поняття, як він фігурує тут».
  Андрій кивнув, зважаючи на це. Він відхилився назад і провів вказівним пальцем по волоссю. Тепер Ґабріела оглянула одяг новоприбулих: чоловіки були в костюмах — костюм Ендрю був темно-синім, у лисого Сема — чорним, одночасно консервативним і дорогим до біса. Сорочки сині та білі відповідно. Без краваток. Взуття Bruno Magli або Ferragamo. Одяг і аксесуари були, як сказала б бос Габріели, «примо».
  Вона сказала їм рівним голосом: «Я знаю, що я повинна це здати».
  «Здати?»
  «Якби в мене вистачило сміливості, я б це зробив. Я б віддав це поліції, ФБР. Вони б знали, що це означає. Це єдина моральна річ. Але я не можу . Список — єдина розмінна монета, яку я маю, щоб врятувати Сару». Її голос перехопив. «Я почуваюся жахливо, але мушу віддати це Джозефу. У мене немає вибору».
  Даніель твердо сказав: «Не ти влаштував цей безлад. Чарльз Прескотт зробив».
  Ендрю запитав: «Чарльз Прескотт. Ваш бос, так?»
  «Тепер колишній бос», — пробурмотіла вона. І важко вдихнув, закашлявся. «Сара». Вона на мить закрила очі. «Я не можу уявити, через що вона переживає».
  «Це гарне ім’я», — сказав Сем, перші слова після їхнього привітання. У ньому було щось знайоме — підтягнута мускулиста статура, невимушений кут, під яким він стояв, спокійні очі. Тоді Габріела з потрясінням усвідомила, що так, професор! Хоч не знайомі в житті; у похоронному бюро, коли він лежав у шовковій підстилці труни. І, звичайно, спостерігати крізь призму сліз — як тоді, так і зараз.
  Ендрю сказав: «Дійсно гарне ім’я. Деніел казав мені, що Джозеф хоче не лише список, але й трохи грошей?»
  Габріела торкнулася пальцями своїх очей. Вони прийшли вологими. "Це вірно. Гонорар, який він заплатив Чарльзу». Вона глибоко вдихнула і сказала: «Але в мене немає таких грошей, півмільйона, навіть якби я заставила свій кооператив. Я… — Вона замовкла.
  Даніель заспокійливо перевів свої блакитні очі в її бік. Sotto voce: «Все буде добре, Мак». Прізвисько теж втішило. Тиск коліна до коліна, стегно до стегна, знову тиск пальців на руку. Його рука відступила; його нога ні. Вона відчула силу й тепло наполегливих м’язів.
  «Отже, — міркував Ендрю, — Джозеф хоче список і гроші». Його відоме обличчя стало скромним. «Однак подумайте про це: він дуже ризикує, можливо, просидить у в’язниці до кінця свого життя, його застрелять команди порятунку заручників. Це говорить нам, що тут працює щось більше, ніж жадібність».
  "Є?"
  Даніель додав: «Джозеф у відчаї. Він може здатися впевненим у собі. Але він боїться. Я думаю, він комусь винен гроші. Або він повинен відпрацювати якийсь інший борг. Значний борг. Хтось має на нього серйозні важелі впливу — щоб щось заплатити. Або, можливо, щоб доставити список».
  «І це добре», — запропонував Ендрю.
  «Добре?» — запитала Габріела.
  Деніел пояснив: «З відчайдушними людьми завжди краще вести переговори».
  «Він не поводився у відчаї», — похмуро сказала вона. «Він здавався мені до біса впевненим».
  «У вас є список?» — запитав Андрій.
  «Не з нами. Але це безпечно. У мого друга, Френка, він є у його квартирі».
  Сем запитав: «І ти довіряєш Френку?»
  «Він трохи дивний. Але, так, він надійний... коли справа доходить до мене». Її погляд уникав погляду Даніеля. «Але я не впевнений, куди це веде. Ви сказали «домовлятися». Я просто хочу дати йому те, що він просить, і повернути свою дочку. Це все."
  Через мить Ендрю сказав: «Ну, Габріело, я боюся, що це не так просто».
  "Чому ні?"
  «Деніел розповідав тобі, що ми з Семом робимо?»
  "Немає."
  «У мене є страхова компанія. Наша спеціалізація — написання полісів високого ризику. Якщо ви хочете побудувати фабрику у відомій гарячій точці, скажімо, у перехідній країні, як-от Лівія чи М’янма, ми гарантуємо ваших ключових керівників і об'єктів. Однією з наших великих прибутків є покриття випадків викрадення. Коли бізнесмена викрадають за кордоном, іноді його компанія або члени сім'ї звертаються до поліції. Але іноді — коли вони не можуть або надто ризиковано залучати владу — вони покладаються на такі компанії, як моя, щоб домовитися про звільнення та сплатити викуп.
  «І ось що я збираюся зробити з Джозефом. Переконайтеся, що він отримає те, чого хоче, але за умов, які гарантують, що Сару звільнять неушкодженою».
  «Ти… ти б це зробив?»
  Андрій усміхнувся. «Для мене це все в день роботи. І, як би дивно це не звучало, насправді це так само, як і будь-яка інша транзакція. Викрадення, чи банківська позика, чи придбання, чи спільне підприємство – немає великої різниці, коли справа доходить до завершення угоди. Ви завжди платите частинами. Ніколи не все наперед. Якщо ви відразу дасте Джозефу те, що він хоче, тоді він не матиме стимулу… залишати когось живим».
  «У мене є жовтневий список», — сказала вона. «Але не гроші».
  «О, у тебе є гроші, Мак», — сказав Даніель.
  Габріела спохмурніла.
  Ендрю пояснив: «Даніель дає викуп і сплачує нашу плату».
  " Що? Вона повернулася до нього обличчям.
  Він кивнув.
  «Я не можу прийняти це від вас».
  Деніел урочисто сказав: «Ви не можете дозволити собі цього не робити. Не зараз. Варіантів не залишилося. Ми не знайдемо захований скарб вашого боса вчасно».
  — Але… — вона замовкла. Потім повернулася й уткнулася обличчям у його шию, схлипуючи. Він міцно схопив її. Навіть коли вона здригнулася й охнула, він продовжував її тримати; фактично, він ще міцніше стиснув її. Сильно вдихнув проти її волосся.
  Андрій заворушився й глянув на годинник. «Четири сорок п'ять. У нас є година п'ятнадцять хвилин. Як ви збиралися передати йому список і гроші?»
   «Я збирався подзвонити йому, коли матиму готівку».
  "Гаразд. Ось що я хочу, щоб ти зробив. Ви подзвоните йому і скажете, що у вас є все, що він хоче. Але ти не збираєшся з ним зустрічатися. У вас є друг, який вам у цьому допомагає».
  «Ви можете сказати йому, що це той чоловік, якого він зустрів учора», — сказав Даніель. «Щоб він не подумав, що це коп. Дай йому моє ім'я. Він мене перевірив і знає, що я не загроза».
  Габріела твердо сказала: «Ні. Це моя донька, яку викрали. Я зроблю це."
  «Ми з Андрієм підемо. Андрій, бо це його справа. Я, тому що Джозеф знає, хто я, і що я пов’язаний з тобою».
  «Це надто небезпечно. Я не можу просити вас про це!»
  Ендрю тихо додав: «Це не так небезпечно, як здається. У нас є важелі впливу. У вас є цей список, який він так відчайдушно потребує, у нас є гроші, які він хоче».
  Даніель додав: «І ми це маємо». Його погляд ковзнув до пластикової аптечної сумки CVS у кутку кімнати. Маленький, але його неможливо ігнорувати. Темні плями всередині були очевидні. «У ньому будуть деякі докази, які можна відстежити до нього. Він це знає».
  Ендрю продовжив: «О, так, у нас є певні важелі впливу. Небагато, але достатньо, я думаю. Тепер ми зустрінемося з Джозефом о шостій. Щодо грошей… Ми дамо йому щось із того, що він хоче, на знак доброї волі. І частина списку — щоб довести, що він у нас є. І ми будемо наполягати на побаченні з вашою дочкою. Не відео чи запис. Побачити її особисто». Широка посмішка. — Тоді ми домовимося, що завтра в якомусь публічному місці буде обміняний повний Жовтневий список, решту грошей і докази. Він підняв долоні. «Для вашої дочки».
  Вона повільно кивнула.
  Деніел сказав: «Чи не могли б ви зателефонувати своєму другові Френку й додати кілька імен у список? Або ти ще пам’ятаєш ті, що бачив?»
  «Я пам'ятаю їх. Не адреси, а міста, в яких вони знаходяться». Вона записала їх і передала листок Даніелю, який прочитав і поклав його до кишені.
  Ендрю сказав: «Це добре. Джозеф перевірить їх, переконається, що вони справжні… Тепер гроші. Сьогодні ввечері ми дамо йому порцію. половина того, що він просить, мабуть, достатньо. Це покаже, що ми готові співпрацювати».
  Даніель сказав: «Досить легко зібрати двісті п’ятдесят тисяч».
  Деяким людям легко, подумала Габріела.
  «Ну що, ми готові подзвонити нашому другові Джозефу?» — запитав Андрій.
  Габріела якусь мить дивилася на телефон. Даніель нахилився до нього. «Ти можеш це зробити, Мак».
  Вона подивилася на нього, вдихнула, знайшла номер і набрала номер.
  «Увімкніть динамік», — наказав старший чоловік.
  Вона натиснула кнопку.
  За мить через лінію пролунав моторошний голос Джозефа. «Габріела! Привіт привіт! Я хвилювався. Кінцевий термін наближається, потроху зростає. І я впевнений, що ви пам’ятаєте, що відбувається, коли ви пропускаєте дедлайн. Ви нещодавно були на хорошому полюванні на сміття? Знайшов якісь хороші скарби за смітниками?»
  «Це була найгірша річ, яку будь-хто коли-небудь робив», — кинула вона.
  «О, я б’юся об заклад, ми можемо придумати кілька огидніших прикладів, якщо ми зіткнемося разом, чи не так? Але це було смачно, чи не так?» Ще одне його дивне хихикання.
  Щелепа Габріели тремтіла. «Як моя дочка?»
  «Ну, чесно кажучи, вона трохи заплуталася. «Де мама, чому мама не дзвонить?» Якщо це якась розрада, вона просить вас більше, ніж тата Тіма. Невже він був таким поганим чоловіком?»
  «Блін! Відповісти на моє запитання! Як там Сара?»
  «Вона в порядку».
  «Вона не в порядку, і вона ніколи не буде в порядку завдяки вам».
  Джозеф зневажливо сказав: «Люди переживають усілякі травми, і вони не гірші від зносу. Я показовий випадок».
  "Я ненавиджу тебе так сильно."
  «Шкода», — сказав він, цей співучий тон знову наповнив його голос. «Якби ти пізнала мене, то почувалася б інакше. Тепер я помітив, що ми на динаміку. Я уявляю, що зараз з вами в кімнаті ваш добрий друг, містер Рірдон, або хтось інший, але не поліція, тому що після хвилювань сьогодні вдень ви не збираєтеся прогулюватися до станцій. Принаймні не добровільно. Боже, ти справді зробила собі ім’я сьогодні, Габріела. Це був справжній безлад… Радий, що ти не мій офіс-менеджер. Тепер хто ваш аватар ?» Він розсміявся над цим коментарем. « Це містер Рірдон?»
  Даніель нахилився вперед. "Це вірно."
  «Ака JP Morgan. Адже ти не ковбой. Ви — відомий венчурний капіталіст. Я тебе перевірив. Норуокський фонд. Стаття перед назвою трохи претензійна, але це вражаючий одяг. Активи на два мільярди? Якби я мав пенсійний рахунок, я б дозволив тобі ним керувати. І все одно ви уникаєте гідророзриву та нестабільних інвестицій в енергетику? Як чудово. Здивований, що я зробив домашнє завдання?»
  "Не зовсім."
  Джозеф запитав: «Отже, Джей Пи, ти представляєш нашу Габріелу?»
  "Це вірно."
  вас лежить тягар доставити товар трохи більше ніж за годину. Ви сказали мені, що у вас є список. Як справи з холодною твердою готівкою?»
  Деніел пояснив їхню пропозицію, часткову оплату та кілька записів із Жовтневого списку, щоб він міг перевірити їх, переконатися, що вони справжні. Потім публічна зустріч для повного обміну.
  Джозеф зробив паузу, а потім сказав: «Мені більше подобається мати справу з Габріелою. Дай мені подумати, дай мені подумати… Я стаю на сторону «ні». Запропонував бадьоро.
  Габріела почала говорити, але Ендрю спокійно показав їй мовчати. Деніел запитав: «Яка твоя контрпропозиція?»
  « Всі гроші зараз. П'ятсот тис.»
  «Неможливо!» — випалила Габріела.
  «Давайте запитаємо маленьку Сару, як вона ставиться до неможливості, чи не так? Вгадайте, що я робив сьогодні вдень? Я обрізав троянди. Відрізати, відрізати. Ви знаєте, що це допомагає їм рости, щоб зрізати майже до кореня? Уяви це. Це..."
  "Зупини це!" Габріела звернулася до Даніеля з переляканими очима. Він кивнув. Трохи нахилившись вперед, він сказав у гучномовець: «Добре. Повна оплата сьогодні ввечері. П'ятсот К. Але тільки три прізвища з Жовтневого списку. І ми бачимо Сару особисто».
  «Це спрацює… Тільки дозвольте мені спочатку щось запитати. Тепер скажи правду, Габріела, список? Він у ваших гарячих рученятах?»
   Четвірка в кімнаті перезирнулася. Вона сказала: «У нас є. Десь у безпечному місці».
  «Ти зараз? Я на це сподіваюся. Тому що, дозвольте мені сказати це, я дуже погана людина, щоб обманювати. Якщо ви спробуєте мене обдурити будь-яким способом або будете триматись на мені, це матиме наслідки. Я не збираюся погрожувати вбити вашу дочку, тому що це нікому не допоможе. Але до біса зі мною, я подбаю про те, щоб вона зникла в підпільному ланцюзі усиновлення, і ти більше її ніколи не побачиш».
  "Немає!" — скрикнула вона.
  Він продовжив: «І це ще не все, пані Габріела. Мушу сказати, що я вважаю вас досить привабливим — вибачте, Дж. П. Морган. Не заздріть. Вона гарна жінка, правда? Я знаю, що ви згодні».
  Деніел стиснув щелепу.
  Джозеф знову засміявся. «Якщо все піде не так, як я хочу, я знайду тебе і подбаю про те, щоб ми провели трохи часу разом. Маю будинок за містом. Дуже, дуже безлюдно. Отже, Габріело, ти розумієш, що тут на кону?»
  Вона відчайдушно кивнула, а потім зрозуміла, що Джозеф не чує її відповіді. «Ніхто вас не обдурить! Ми зробимо те, що ти хочеш, я обіцяю!»
  «Гаразд, Дж. П. Морган, є місце в Сохо… Елізабет-стріт, два будинки на північ від Принса. На східній стороні вул. Склад». Йосип дав адресу.
  «Я буду там о шостій. З помічником».
  "ВООЗ?"
  «Мій страхувальник».
  «А, це має сенс. Але будь-яка героїчність і ви почули наслідки. Сара потрапляє в трейлер у Західній Вірджинії з відродженими мамою й татом, і ми з Габріелою починаємо зустрічатися».
  Даніель, здавалося, використовує всю свою силу волі, щоб контролювати свій голос. «Зрозумів».
  Клацання його роз’єднання здавалося пострілом.
  Габріела опустилася на диван. Вона виглядала надто виснаженою, щоб навіть плакати.
  Андрій піднявся. «Гаразд. Давай візьмемо гроші, Деніелю. Ми не маємо багато часу. Семе, ти залишайся з Габріелою.
   Сем Істон кивнув. «Звичайно».
  Даніель обернувся до неї й притягнув до себе. Він прошепотів: «Ми зробимо так, Мак. Я обіцяю."
  Потім двоє чоловіків зникли, двері зачинилися з характерним двома тонами.
   РОЗДІЛ 33
  15:30, НЕДІЛЯ НА
  30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ДЕТЕКТИВИ АРЕШ СУРАНІ ТА БРАД КЕПЛЕР сиділи в ще одній операційній кімнаті у великій будівлі NYPD , головному штабі . Третій за три дні. Уряд. Бля
  Третє — і найгірше. Тут відкривався вид на рвану стіну ратуші та гладеньку стіну банку, голубів, клаптик неба, голубине лайно. І те, що гнило за картотеками останньої кімнати, не наближалося до хімічної зброї тут.
  Кеплер пробурмотів своєму напарнику: «Вони готові?»
  Сурані поклала слухавку. «Вони готові».
  З огляду на обставини це звучало легковажно й неправильно, подумав Кеплер. Знаєте, тут ризикує життя людей.
  Можливо, обличчя Кеплера виявило, що він розлючений; Сурані, здавалося, зрозуміла. Він додав серйознішим тоном: «Вони зібрані й готуються. Це останнє, що я чув. Схоже, вони надто зайняті, щоб з нами розмовляти».
  Він мав на увазі тактичну групу поліції Нью-Йорка, хлопців із відділу екстреної допомоги — і, мабуть, також одну чи дві дівчини. Вся шикарна зброя, кулемети, шоломи, номекс, чоботи.
  Готовий наскочити, прибити перпсів.
  «Занадто зайнятий, щоб говорити з нами?» — повторив Кеплер різким голосом. «FCP Op не виникла з ними».
  За останні кілька годин назва операції змінилася з офіційної «Операція Чарльза Прескотта» на «операція КП».
  Тоді, завдяки ускладненням, які оточували цей випадок, неминучий модифікатор, починаючи з шостої літери алфавіту, тепер став перед назвою. Копи. Природно.
  FCP Op…
  Кеплер продовжував: «Це наше розслідування. Ми маємо бути в усьому, як… як…» Його голос зник.
  «Не міг придумати гарної метафори?» Сурані запропонувала.
  Кеплер закотив очі, скривившись. «Вони впевнені, де Габріела?»
  «Так, так, так. не хвилюйся Вони стежать за нею».
  Зачекайте, подумав Кеплер: як жуки на лайні, як хлопці з братства на бочках, як хлопці з братства на студентках…
  Але надто пізно.
  «Знову зателефонуйте в службу спостереження. Переконайтеся, що є сигнал».
  Сурані зітхнула. Але він виконав прохання. Провели коротку розмову. Він від’єднався й звернувся до Кеплера. «Так, вони мають хороший сигнал про неї. Величезний сигнал. Включення сигналу. Це добре, якщо я це скажу, чи мої люди не мають на увазі ерекцію?»
  Кеплер навіть не потурбувався. "Де саме ? Вони точно знають ?»
  «Так, вони точно знають. Саме там, як я вже казав раніше, виступає ESU. Вони готові приступити до демонтажу, щойно ми дамо слово».
  Але, звичайно, не ми дали слово; це був він . Капітан Барклі.
  Кеплер пробурчав: «Я хотів би побачити фотографії. Я хотів би бути на землі. У них є довбані камери, у ESU є. Вони повинні передавати нам фотографії».
  «Вистежити її було досить важко…»
  «Скажи мені щось, чого я не знаю».
  — спочатку слідкуйте за нею. Ви ж не отримаєте відео високої чіткості, заради Бога. О, це добре, якщо хтось із моїх переконань скаже…
  «Досить з цим». Кеплер звернув увагу на брудні вікна, безлад, жовто-зелену фарбу, запах: знову їжі. Але, на відміну від раніше, цього разу він був зовсім не голодним.
  Сурані глянула вниз і торкнулася свого коричневого піджака, який, як знову подумав Кеплер, дуже пасував до сірого кольору обличчя чоловіка. Його власна шкіра була важко заробленою засмагою, але його костюм, на відміну від костюма його партнера, був пом’ятий і — тепер він помітив — мав незручну пляму на рукаві. У формі вушок Міккі Мауса.
  Він сів вперед у справді незручному помаранчевому кріслі зі скловолокна й подумав: «Так це закінчується?» Я занурений у операцію, де люди можуть загинути, і ніхто точно не знає, що відбувається. І якщо він піде на південь, міді знадобиться козел відпущення. Привіт, детективи Сурані та Кеплер.
  Звичайно, існує тисяча різних способів, якими операція може зіпсуватися, але врешті-решт вам не потрібно турбуватися про тисячу різних способів, тому що потрібен лише один, щоб все зіпсувати. І зазвичай це той, якого ви ніколи не побачите.
  Двоє чоловіків не кинулися, коли капітан Пол Барклі зайшов до кімнати — детективи поліції Нью-Йорка не кинулися ні на що. Але Кеплер підняв ноги з сусіднього стільця, і Сурані поставив каву, яку він голосно пив. Для детективів із таким життям і справами, які вони вели, це було майже все, що вони могли висловити з точки зору поваги.
  Особливо сьогодні, у муках FCP Op.
  «Ви знаєте її місцезнаходження?»
  Сурані сказав: «Так. І вона поняття не має, що ми на неї. ЕСУ на позиції. Вони оцінюють ризик».
  Капітан фиркнув. ««Ризик»? Забудьте про фільми про поганих поліцейських — це звучить як те, що сказав би банкір. Ви бачили останні?» Барклі повернувся до комп’ютера, входячи в систему. «Я бачив це десять хвилин тому. Ісус».
  Що мав на увазі старий? У Кеплера було достатньо миль, щоб продемонструвати нетерпіння своєму начальнику, і він зробив це зараз, хоч мовчки й у вигляді насуплених бров, суворо насупивши смаглі брови.
  Кеплер думав, що має з’явитися офіційний документ або звіт або відео з камер спостереження. Але на екрані вони дивилися нещодавно оновлене онлайн-видання New York Post . Кеплер зітхнув, прочитавши історію, продовження попередньої. У першому заголовку було слово «поранений». У цьому було дієслово «помер».
  Обидві статті містили таке речення: «Розчавлено під вантажівкою».
   Сурані сказав: «Це не під контролем, я знаю».
  «І це неприйнятно. Я хочу переїхати. Я хочу, щоб перси оброблялися в Central Booking зараз . Це може обернутися кровопролиттям, якщо ми не будемо діяти швидко».
  «Це вже кривава баня», — пробурмотіла Сурані, дивлячись на фотографію тіла.
  Сердито показуючи на екран комп’ютера, Барклі пробурмотів: «Подивіться на пресу. Прокляті камери мобільних телефонів. Це проблема в наш час. Вони скрізь. Мудаки з Samsung або iPhone на місці події швидше, ніж перші служби реагування. лайно На ньому місце злочину?»
  «Так, але вони не отримують багато».
  Усі дивилися на екран. Кров досить яскрава у високій чіткості.
  «І Габріела з тим хлопцем?»
  Сурані сказав: «Так».
  «Тій жінці, — промовив капітан, — є за що відповідати». Особливо зловісним видався коментар, позбавлений нецензурності. Барклі сперечався, або, принаймні, схилив голову, ніби сперечався, і дивився у вікно.
  Банк, мерія, голубине лайно.
  «Добре, я дзвоню. Надішліть ESU. Негайно».
  «Це може все зіпсувати», — сказав Кеплер. «Думаю, нам варто почекати, дізнатися, хто гравці, які ризики. Що-"
  «Пришліть ESU зараз », — прогарчав Барклі, ніби він не звик повторюватися. Яким, Кеплер знав, він не був. «Ми більше не чекаємо. Що б вона ще не робила за останні пару днів, якщо вона закінчить так, як» — кивок на статтю про захоплення вантажівкою — «це буде погано для багатьох людей».
  Маючи на увазі його, маючи на увазі нас, маючи на увазі місто.
  Особливо погано для Габріели, хотів сказати Кеплер, але стримався.
  Сурані схопила слухавку. Він нахилився вперед, напружений, коли сказав: «Це Сурані. Ваші команди отримали зелене світло. Ти можеш... — Його сіро-коричневе обличчя завмерло. "Що? Що?"
  Кеплер і Барклі витріщилися на нього. Барклі було важко читати, але, безсумнівно, те, що він відчував, було тим самим жахом, який відчував Кеплер.
  " Що? »
   Повторення викликало обурення. Якщо він скаже це слово ще раз, Кеплер збирався схопити його за комір і забрати телефон.
  Але наступними словами Сурані були: «О, чорт».
  Очі Кеплера розширилися, і він підняв долоні. Значення: Скажіть нам щось довбане конкретне.
  Сурані тепер напружено кивала. «Звичайно, я поставлю його».
  "Що?" — спитав Барклі, очевидно, не помічаючи, що повторює свого детектива.
  Сурані сказав: «У командира тактичної операції ESU є хтось, з ким, на його думку, варто поговорити».
  "ВООЗ?"
  «Водій відділу санітарії».
  Барклі нахмурився сьогодні якнайглибше. «Яке відношення до операції має смітник?»
  «Тут». Сурані подала йому телефон, наче це був ящик з нестійкими патронами.
  Капітан вирвав у нього з руки апарат і звернувся до водія. Він від’єднався й сів назад. Нарешті: «У нас проблема».
   РОЗДІЛ 32
  15:15, НЕДІЛЯ НА
  15 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ЩО СТАЛОСЯ ТАМ, з тим чоловіком, — прошепотіла Габріела, витираючи сльози. «Я… я не знаю, що сказати».
  Даніель знову впав у стан очікування: спостерігав, не говорив. Його очі охопили похмурі післяобідні вулиці Мідтауна на сході. «Виглядає чітко. Давай."
  Вони пройшли ще один квартал.
  «Там. Це те місце, Мак. Давайте зайдемо всередину». Деніел вказував на вузький темно-коричневий житловий будинок у тупику на Східній 51-й. Він піднімався на висоту чотирьох поверхів, і багато вікон були закриті, як підозрілі очі.
  «Ми будемо там у безпеці».
  Вона жорстоко засміялася. Безпечний. Так звичайно.
  Даніель у відповідь стиснув її руку.
  Коли вони підійшли до будівлі, Габріела озирнулася, уважно розглядаючи тіні, вікна та двері. Поліції вона не побачила. Або інші загрози. Деніел впустив їх у вестибюль, який був пофарбований у кілька відтінків синього й освітлений матовими срібними бра. Декор був зі смаком, хоча навряд чи елегантний. На стіні біля поштових скриньок висіла картина — мабуть, написана кандидатом Пікассо — балерина. Вони піднялися сходами на другий поверх, де були двері двох квартир.
  Даніель направив її ліворуч, що виходило на передній двір.
   Клацнув ключ, скрипнула петля. Це видавало смішний звук, музичний. Перші дві ноти «The Star Spangled Banner».
  О–о, скажи, ти бачиш…
  Після того, як вони зайшли в темні кімнати, Даніель зачинив і замкнув двері, увімкнувши верхнє освітлення.
  Габріела кинула новий рюкзак, у якому була її спортивна сумка, на пошарпаний журнальний столик у вітальні. Деніел поклав свої речі поруч і важко сів на тверде крісло за обіднім столом. Він вийшов в Інтернет через свій iPad, а вона підійшла до вікна, подивилася на подвір’я та тупик.
  Габріелу турбував запах кімнат. Аромат нагадав їй похоронний салон. Старі, несвіжі хімікати, хоча тут вони були б лише очисниками, а не консервантами для мертвої плоті. Вона згадала саме такий запах шість років і два місяці тому. Її живіт скрутило, біль зростав, гнів зростав. Виникло зображення професора.
  Тоді вона подумала про свою мантру.
  Сара.
  Ваша мета. Зосередьтеся на своїй меті.
  Сара.
  Це лише випадковий запах, сказала вона собі, що викликає важкі спогади. І все-таки вона не змогла його повністю відкинути. Вона зайшла на кухню й відкрила холодильник, який був здебільшого порожній — контейнер з кавою, маслом, зморщений лимон, твердий, як ріг. А в хрустку цибулю. Це також було минуле, але не гниле. З кінця росли зелені пагони, моторошні. Вона подумала про неслухняне волосся Джозефа, прилизане, жирне. Вона знайшла ніж, тупий, але досить гострий, щоб нарізати овоч, якщо пиляти з натиском. Коли вона видобула невелику купу кілець, то знайшла в шафі олію, яку налила на запорошену сковорідку, не потрудившись її витерти. Вона збільшила вогонь і приготувала кільця та пагони, розсіяно помішуючи їх дерев’яною ложкою у формі вісімки.
  Солодкі запахи зросли, і незабаром вони пом’якшили запахи, які її турбували. Думки про минулу смерть згасли.
  Деніел Рірдон підійшов до дверей кухні. Вона відчула він уважно стежить за нею. Вона глянула на його гарне обличчя, відчула цей звук привабливості. Думка про вечір п'ятниці, два дні тому. Рік, назавжди.
  «Голодний?»
  "Ймовірно. Але я не хочу нічого їсти. Я просто освіжаю повітря».
  «З цибулею?» сміх Він чудово сміявся — так само, як актор, якого він дуже нагадував.
  Її голос тремтів, коли вона сказала: «Кожного вечора, коли вона зі мною, ми з Сарою готуємо їжу. Ну, не щовечора. Але більшість. Вона любить щось ворушити. Вона чудова мішалка. Ми іноді жартуємо, ми…» І вона різко замовкла, глибоко вдихнула, відводячи погляд від нього.
  Вона торкнулася грудей, здригнувшись, і Даніель підійшов ближче, взяв серветку й повільно витер кров з кутика її рота. Тоді він обійняв її. Його рука пройшла по її хребту, наткнувшись на бретельку її бюстгальтера під товстим світшотом і опустившись на поперек. Він притягнув її до себе. Вона напружилась і злегка застогнала. Він відхилив її голову назад і, незважаючи на залишки крові, міцно поцілував її в губи. Вона застогнала, нахмурившись, і він відпустив її.
  «Вибачте», — прошепотів він.
  «Не будь».
  Він знову притиснувся обличчям до її, втягуючи її тіло в себе. А потім відступив, ніби змушуючи себе. Вона вимкнула газ на плиті, і вони повернулися до вітальні.
  Вона оглянула квартиру. Воно було стерильним, потертим у стилі вицвілої елегантності, як багатії, які скорочують чисельність, йдуть на пенсію. Десять-п’ятнадцять років тому ці меблі були найвищої якості, але були потерті та потерті. Подушки постраждали від надто великої кількості дуп, килим — від надто багатьох шкіряних підборів.
  Некрасиво, так.
  Але було тихо. І усамітнений.
  Безпечний…
  Прикраси були переважно морськими. Відбитки кораблів у бурхливих хвилях, а також морські пам’ятні речі, ліхтарі та рибальське спорядження.
  Габріела поглянула на дерев’яну стелаж із сучками на стіні. "Ваш?"
   "Це вірно. Я зв'язав їх. Хобі». Він перевів погляд на короткі шматки мотузки, зв’язані в морські вузли, їх було два десятки. «У кожного з них є імена».
  Ще одна стіна була присвячена фотографії. Він помітив напрямок її очей. «Не такий хороший, як ваш».
  «У вас є Едвард Вестон та Імоджен Каннінгем, Штігліц».
  «Вони просто репродукції, а не оригінали».
  «Однак молодець. Якісна робота. І, зокрема, збирання цих частин. Вестон був новатором. Каннінгем також, хоча я думаю, що їй потрібна була перевага».
  «А ось і щось, що ваша донька оцінить». На одній стіні була антична верхова верхівка та пара шпор.
  У пам’яті виник незгладимий образ Сари.
  Сара…
  Вона відчула, що Даніель збирається підняти серйозну тему. Вона була права.
  «Мак, я збираюся попросити людей допомогти нам». Він кивнув у бік свого iPad, на якому, імовірно, надсилав і отримував електронні листи.
  "Допоможи нам?"
  «Вони хороші люди. І вони нам потрібні».
  «Я не можу цього запитати».
  «Ти не питав». Даніель посміхнувся. «Крім того, я вам у великому боргу. Ви той, хто придумав Прінстонське рішення. Я не знаю, що було б, якби вас там не було. Це був би кошмар».
  «Б'юся об заклад, ти міг би з цим впоратися».
  "Немає. Ти врятувала мені життя», — сказав він їй.
  Габріела скромно посміхнулася. «Хто вони, ці люди?»
  «Пара хлопців, з якими я працював роками. Розумний. Нам потрібен розум». Деніел подивився на її хмурі очі. «З нею все буде добре, Мак. Я обіцяю. З Сарою все буде добре».
  І Габріела подумала: « Обіцяю» . Яке дивне дієслово. Слово, якому не можна довіряти. Або не повинен.
  Як і саме слово довіра .
   «Не будь таким цинічним, — подумала вона.
  Але це було важко. Габріела була цинічною. Вона навчилася бути такою завдяки професору.
  Вона побачила нерухоме обличчя чоловіка, воскове, оточене атласом. Матеріал, який вона зневажала.
  «Вони скоро будуть тут». Він примружився, дивлячись у її бік. «Що ти думаєш? Щось важливе. Я можу сказати."
  М'яким голосом. "Немає."
  «Ні, ти не думаєш, чи ні, ти не кажеш? Це мають бути двері номер два, тому що ти не можеш не думати про щось. Це неможливо."
  Вона намагалася сформулювати слова так, щоб вони не вийшли дурними. Це було нелегко. «Занадто багато людей відвертаються, коли відбувається щось погане. Вони бояться, вони переживають через незручності, переживають, що їм не буде соромно. Але ти не хочеш, щоб Джозеф пішов з рук, і ти робиш це заради мене, заради когось, кого ти знаєш лише пару днів».
  Деніел Рірдон не міг почервоніти, оцінила вона. Але він був збентежений її словами. «Ви викликаєте у мене комплекс». Він озирнувся й помітив бар. «Мені потрібно випити. Ви? Вино? Щось сильніше?»
  "Немає. Просто… не зараз».
  Він відкрив пляшку каберне й налив рубінову рідину в склянку. Довгий ковток, здавалося, вигнав її нудну вдячність. У нього була інша. «Зараз. Нам варто подумати про наступні кроки. Ендрю та Сем незабаром повинні бути тут. По-перше, я думаю, ми повинні назвати ускладнення. Переконайтеся, що він вдома».
  Ускладнення …
  Вона посміхнулася при цьому слові. Потім прокрутила свій телефон, доки не знайшла ім’я Френка Волша та подзвонила. "Без відповіді." Вона надіслала смс. «Але я впевнений, що список безпечний. Немає причин, щоб цього не було».
  Обличчя Даніеля залишалося спокійним. Хоча, звісно, він би подумав: без того списку ваша донька мертва. І той чоловік, який хотів її вбити, той дурний Джозеф, невдовзі також погнаться за тобою.
  І йому не потрібно було додавати, що Джозеф теж шукатиме його.
  Але тут задзвонив телефон, і вона глянула на екран. Текст з'явився. Вона коротко посміхнулася. «Це Френк. Він не вийде сьогодні ввечері. Все добре».
  «Це у нас на одну турботу менше. Але я не знаю, як я ставлюся до містера Френка «Ускладнення» Волша у вашому списку швидкого набору. Я думаю, я краще займу його місце».
  «Я міг би підняти вас до другого місця».
  «Тільки два?»
  «Мама на першому місці».
  «Це досить справедливо».
  Деніел підійшов до високої розважальної кімнати з червоного дерева, приблизно 1975 року, хоча вона містила новіші компоненти. Він увімкнув радіо на місцеву станцію. Після п’яти хвилин поганої музики та гіршої реклами настав час для новин. Вона підійшла до пристрою й різко вимкнула його.
  Даніель дивився на неї, а вона дивилася на трубку. Вона сказала йому: «Я не хочу про це чути. Про те, що трапилося сьогодні — будь-що! Це має бути в новинах. Я в усіх новинах!» Її голос знову став уривчастим.
  «Нічого, все гаразд…»
  Вона здригнулася від дзижчання домофона. Це здалося голосним, як сигнал тривоги. "Даніель?" — почувся голос із динаміка. «Це Ендрю».
  Даніель заспокійливо кивнув і прошепотів Габріелі: «Кавалерія прибула».
   РОЗДІЛ 31
  14:15, НЕДІЛЯ НА
  1 ГОДИНУ РАНІШЕ
  
  
  ДЕТЕКТИВ БРАД КЕПЛЕР спостерігав , як його бос читав прес-реліз раз, два, ще раз.
  Капітан Пол Барклі подивився на прес-офіцера NYPD, хиткого молодого чоловіка з постійними прищами, який сидів перед ним у цій пекельній дірі операційної. Тоді, не кажучи ні слова, він опустив очі й прочитав ще раз.
  Шлунок Барклі видав звук «Харлі-Девідсона», на який усі в кімнаті вдавали, що ігнорують.
  Кеплер знав, що в цю пору дня Барклі майже неділю прибирав ростбіф своєї дружини разом із — коли вона не дивилася — величезними виделками картопляного пюре, змащеного маслом. Детектив знав про цю рутину, оскільки його кілька разів запрошували на обід. У нього було три повторюваних спогади про ці випадки: Барклі знову й знову розповідав одні й ті самі квазіблакитні жарти. Ростбіф дуже хороший. І Кеплер витрачає весь час, намагаючись з’ясувати, чи існують якісь можливі сценарії, щоб сказати дочці-всезнайці Барклі, студентці коледжу, замовкнути. Яких, звичайно, не було.
  Сам Кеплер ще раз прочитав реліз.
  Фред Стенфорд Чепмен, 29 років,… дружина, Елізабетта, 31 рік, двоє дітей, Кайл і Софі… Хірургічне втручання з видалення кулі, що застрягла біля його серця, заплановано на сьогодні… Розслідування триває… Прогноз невтішний…
  І так далі, і так далі, і так далі…
  «Скільки дзвінків?» — запитав Барклі в хлопця.
  «З преси? Сто."
  Барклі різко сказав: «Це перебільшення».
  Кеплер подумав: «Мабуть, ні». Його партнер Нареш Сурані, схоже, погоджувався.
  «Я хотів промовчати», — сказав капітан.
  «Стрілянина?» З ПА підліток.
  «Так, стрілянина. У проклятому Мангеттені. Я хотів, щоб це було до біса тихо. Але я думаю, що це не спрацювало, чи не так? Це був витік інформації розміром з Титанік ».
  Кеплер виправив, Титанік не був витоком інформації. Титанік був кораблем , який зламався через витік інформації.
  Але, звичайно, правка була негласною.
  Барклі схопив ручку й почав переглядати.
  Це дало Кеплеру можливість оглянути їхні нові розкопки. Це була друга кімната, до якої була призначена операція Чарльза Прескотта — CP Op — за останні два дні. Звісно, це був напружений час для поганих хлопців, і такі маленькі операції, як CP Op, не мали великого значення з точки зору збільшення кредиту, тому їм довелося зайняти будь-яку вільну кімнату на даний момент. Але це були ями. У просторі двадцять на тридцять футів було кілька моніторів високої роздільної здатності, але вони були вимкнені, і, здавалося, вони навіть не були підключені. Стіни були потерті — там нічого нового — а державні меблі були дешевими. Майже третина площі була відведена під склад. Також чимось пахло, ніби бутерброд з індичкою на винос впав за одну з картотечних шаф дуже-давно.
  Принаймні гірше бути не могло.
  Барклі відсунув прес-реліз назад, наче шайбу з повітряного хокею. "Виправ це. І, до речі, без коментарів від мене, окрім того, що розслідування тривають. Зупиніться на цьому. Більше нічого."
  Прес-офіцер спробував ще раз. — Але сотня дзвінків, сер.
  «Чому ти все ще тут?» Барклі видав звук, схожий на неприємну передачу. Цей вийшов із горла, а не з живота.
  "Так, сер. Вибачте, сер. Офіцер зі зв’язків із громадськістю вийшов.
  Чому, в біса, цей хлопець носить зброю? — подумав Кеплер.
   Барклі обернувся до двох детективів, які сиділи за пошарпаним столом з ДВП, і гаркнув: «Ісусе». Він кивнув у бік копії релізу Кеплера.
  Фред Стенфорд Чепмен, 29 років,... вогнепальне поранення...
  Тоді бос змінив напрямок. «Тепер, її ».
  Йому не потрібно було говорити Габріела. Не було жодної іншої жінки, яка б викликала у них стільки тривог.
  «Я сказав тобі вчора, що хочу, щоб вона була під наглядом. Двадцять чотири сім. Що в біса сталося? Ти був у неї, так? Камери, мікрофони».
  її.
  Бред Кеплер знизав плечима. «Вона підказала нам. Не знаю. А потім почав використовувати тактику ухилення».
  «Хіба це означає? Звучить як щось із фільму про поганого поліцейського».
  «Але, — сказав Кеплер, — ми все ще на ній». Погляд на партнера. «Правда?»
  Сурані зателефонував до відділу спостереження, поговорив, потім поплескав рукою по мундштуку й сказав Барклі та Кеплеру: «Офіцери вже близько. Це справедливо».
  Це звучало як щось із ще гіршого поліцейського фільму.
  Праведний?
  Капітан запитав: «Як ти впорався з хвостом, якщо вона підсунула тобі на своєму місці?»
  Сурані пояснила: «Бред знайшов її GPS».
  «Як, біса, ти це робиш?» Капітан широко нахмурився, щоб підкреслити це, жестом, який кілька його детективів добре наслідували, включно з Бредом Кеплером.
  «Вона була розсіяна. Це був хаос, зброя, крики, пірнання в укриття. Я поклав цю річ у кишеню її піджака».
  Кеплер міг сказати, що Барклі був задоволений, але його природа вимагала від нього запитати: «Ти вважаєш, що це безпечна ідея?» Капітан ніколи не міг просто сказати: «Добра робота».
  «Безпечна ідея?» — запитав Кеплер. Він не знав, що це означає. «Я, чесно кажучи, не думав про це. Це було те, що я мав зробити: навести на неї трекер, а потім відступити».
  Сурані, його сірий колір обличчя став ще сивішим під нелюдським світлом у похмурій операційній, сказав: «Це було досить добре, досить гладко. Вона поняття не має».
  «Мікрофон?» Капітан причесав своє підстрижене біле волосся — волосся старшого конгресмена — двічі, потім утретє. Здавалося, він оглядав Кеплера з ніг до голови, ніби схвалюючи його вражаючу засмагу. Або несхвально.
  «Ні, просто трекер. Ми втратили її на деякий час у метро».
  Система метро Нью-Йорка була величезною, швидкою та ефективною, а це означало, що вона могла транспортувати Габріелу будь-куди в межах території площею кілька сотень квадратних миль. І GPS-трекери там би не працювали.
  «Але потім вона спливла. Система відеоспостереження розпізнала обличчя на виході зі станції в Мідтауні. Відтоді сигнал стабільний».
  «Якщо вона не вирішить знову сісти на поїзд А».
  "Вона не може жити в MTA", - сказала Сурані. «Їжа там відстійна. А душові? Забудь про це." Це викликало суворий погляд Кеплера, тому що жарт був понад дурний. Це був навіть не жарт.
  «І вона була з хлопцем?»
  "Це вірно."
  «Залишайтеся на ній. Але я хочу, щоб усі, хто стежить, були невидимими. Ти стежиш за мною? Якщо почнеться стеження, люди можуть загинути. На моєму годиннику цього не відбувається».
  А чому ні? Кеплер дивувався драматичній заяві. Ви можете захистити всіх невинних у Нью-Йорку, бос? Багато людей померло на вашій годині протягом багатьох років, якщо ви подумаєте про це .
  Але Сурані лише сказав: «Ми сказали командам триматися подалі. Вони поруч, але не надто близько».
  Один із заступників начальника просунув голову в двері. «Гей, вибачте, панове. Треба заволодіти цією кімнатою».
  "Що?" — огризнувся Барклі. «Знову переїхати? Ти, мабуть, жартуєш?»
  Біловолосий, кругленький мідь знизав плечима, виглядаючи лише трохи розкаяним. «Отримали інформацію про терористів, і нам потрібна лінія ISDN. В інших кімнатах вони не працюють».
  «Терорист. Ми отримуємо тисячу порад терористів на рік. Чому це велика справа?»
   «Цим займається Бюро. Досить серйозно. І може впасти через два-три тижні. Ціль інфраструктури, такі речі. У вас є десять хвилин, щоб знайти нові розкопки». Він зник. Кеплер глянув на Сурані й зрозумів, що його напарник ледь утримується, щоб не тицнути пальцем у порожні двері. Вони помінялися посмішками.
  Зітхнувши, Барклі подивився на аркуші паперу на столі. Одну очолював Charles Prescott Investments .
  Друга була копією прес-релізу.
  Операція з видалення кулі, яка застрягла біля його серця, запланована на сьогодні...
  «Ми зробимо так, щоб це спрацювало. Я знаю, що ми будемо». Це слабке запевнення прийшло від Кеплера.
  Саме тоді Сурані подзвонили. Він прислухався. Він відключився. «Спостереження. Габріелла та Рірдон знову в русі. Біля сорок восьмої та сьомої, рухаючись на захід. Поруч є пара без позначень, але вони тримаються поза полем зору».
  Ві-цин-ти.
  Господи, — подумав Кеплер.
  Барклі відсунув папку Прескотта, наче вона нагадала йому про поганий медичний діагноз. Він запитав: «Чи хороший трекер?»
  Кеплер сказав: «Так. Батареї вистачає на кілька днів, і він точно визначає місцезнаходження на відстані шести футів».
  Сурані з гордістю додала: «І вона ніколи цього не помітить. Це всередині ручки Bic».
   РОЗДІЛ 30
  14:10, НЕДІЛЯ НА
  5 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  НЕБО ЗМІНИЛОСЯ НА ГІРШЕ.
  Губчасті хмари, які так лагідно й легковажно пливли в блакитному небі, зникли. Темно-сіра хмарність тяглася від горизонту до горизонту, ніби саме повітря було прив’язане до гострого краю цих останніх тридцяти годин. У гавані було неспокійно, вітер грубий.
  Габріела і Даніель виходили з метро. Після криків, після хаосу на Другій авеню нещодавно з’явилася поліція. Вони з Деніелом не мали іншого вибору, окрім як скористатися системою метро, щоб втекти, незважаючи на ризик бути поміченими поліцейськими. Але ніхто їх не помітив, і тепер на вулицях вони маневрували серед сімей, туристів, покупців і закоханих, намагаючись знайти прикриття в натовпі — так само, як двоє втікачів загубилися в різних лініях метро протягом останньої половини година. Вони приїхали до Гарлему з Верхнього Іст-Сайду, потім попрямували через місто й нарешті на південь до Мідтауну.
  Звідси вони пішли до квартири, про яку їй розповідав Деніел, — тієї, яку його компанія, The Norwalk Fund, зберігала для клієнтів з інших міст. Зараз там було порожньо, і вони могли там сховатися.
  Тепер він уважно озирнувся. «Ні поліції, ні Джозефа, ні нікого після нас».
  Габріела була урочиста. «Вся кров, Даніелю. Ви це бачили?"
   Звичайно, мав. Він міцніше стиснув її руку. Тиск, здавалося, мав сенс. Але що? Вона не могла сказати.
  «Дивіться!»
  Він також помітив синьо-білу патрульну машину, яка мчить їм на швидкості, наполегливо блимаючи фарами. Габріела скинула рюкзак з плеча, і вони повернули, підійшовши ближче до магазину, поставивши потік перехожих між собою та вулицею.
  Проте крейсер NYPD швидко промчав повз, прямуючи в напрямку інциденту.
  Кров…
  Даніель направив її на схід. «Квартира ось так. Близько восьми, десяти кварталів. Недалеко."
  Але перш ніж вони пішли, Габріела взяла його під руку і сказала: «Почекай. Давайте відмовимося від капелюхів і знайдемо кращий камуфляж». Вона постукала по темній бейсболці без логотипу, яка була на ній. «Нам потрібно більше, ніж це, щоб обдурити їх». Киваю на магазин одягу зі знижками, що знаходиться вище. "Ходімо за покупками."
  Через п’ять хвилин вони вийшли, одягнені в джинси — його блакитні, її чорні — і світшоти й вітровки, також темні. На його вершині було написано «NYU» . Її не було шрифтів або зображень. Одяг, який вони носили, був у пакетах для покупок.
  Вона скривилася, схопилася за грудну клітку, закашлялася. Потім витер пляму крові з її губи.
  "Мак!"
  Вона зневажливо сказала: «Все гаразд. Я можу це впоратися».
  Вони продовжували йти.
  Її телефон пінгував, смс. Вона глянула на екран. З’явилася усмішка, приглушена морщинням.
  «Ускладнення».
  "Що він сказав?"
  «Він отримав свій подарунок». Габріела вирішила не розповідати йому решту, яку Френк Волш написав.
  Вони були за рогом, коли повз промчав темний седан — явно поліцейська машина без розпізнавальних знаків. Цей, на відміну від патрульних машин хвилину тому, сповільнився, коли наближався. Потім пришвидшив і продовжив, зникаючи за рогом.
   Інших поліцейських автомобілів чи офіцерів у формі в цьому районі не було. «Думаю, це зрозуміло», — сказав Даніель.
  У свій рюкзак він запхав сумку з покупцями, у якій були сірі костюм і сорочка Canali, які він змінив у магазині. Габріела оглянула вміст своєї сумки та помітила бризки крові на своєму светрі та вітровці. «Я кидаю ці. лайно Мені сподобався цей светр».
  Вона перебирала кишені і залишала тільки гроші; все інше — квитанції, закривавлені серветки та ручку Bic — вона залишила в сумці. Вона озирнулася й помітила заповнену доверху вантажівку Департаменту санітарії, яка прямувала до переробного підприємства на 14-й вулиці біля річки Гудзон.
  Вона закинула сумку з покупками в кузов вантажівки, поки водій чекав, поки перемикається світло.
  Габріела схопила його за руку, Даніель набрав хороший темп, і вони пройшли крізь стада пішоходів, що заповнювали вулиці цього бурхливого недільного дня.
   РОЗДІЛ 29
  13:40, НЕДІЛЯ НА
  30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ФРЕНК УОЛШ СТОЯВ на крихітній кухні своєї темної квартири в Грінвіч-Віллідж, думаючи про вбивство того ранку.
  Це було нелегко.
  Ніколи не користувався ножем.
  Проблема полягала в тому, що зазвичай не можна було зарізати когось до смерті. Треба було рубати , йти по шиї, по ногах — по стегнових артеріях. Пах теж був хороший. Але колоти? Це зайняло вічність.
  І додайте до суміші: якщо людина, з якою ви билися, добре захищалася, як жертва того ранку, ви повинні були бути напоготові, ви повинні рухатися, ви повинні бути швидкими та ви повинні імпровізувати; у ножовому бою переваги змінювалися за секунди.
  Твердий — добре, пухкий — Френк стягнув свою грецьку рибальську шапку й почухав своє неслухняне руде волосся та шкіру голови, стоячи біля відчинених дверцят шафи. Лівою рукою він неуважно вщипнув згорток жиру навколо свого живота. Він відмовився від картопляних чіпсів.
  Він продовжував обговорювати варіанти харчування. Але відволікся.
  Габбі була в його думках. Як часто вона була.
  Тоді його розум, його розумний розум знову повернувся до бою того ранку. Згадуючи тваринну хіть, чисте задоволення — народжене десь, мабуть, сказав би психолог, із помсти за знущання, яких він зазнав у підлітковому віці. Він також відчував гордість за свою майстерність поводження з лезом.
   Він хотів би розповісти Ґеббі про конфронтацію, хоча деякі речі, як він знав, краще приховувати від неї. Відчув глибокий щикоть у животі, коли він уявляв її й думав про подарунок, який щойно отримав. Йому стало цікаво, у що вона зараз одягнена.
  Потім він знову звернув увагу на час їжі. Його кухня була центром квартири. Шафи були білі, а ручки мали фактичні важелі для розблокування, ніби кімната була камбузом на кораблі, який регулярно плаває крізь шторми. Якби двері не були захищені, Doritos, Tuna Helper і макарони з сиром полетіли б на підлогу в хвилях.
  Чіпси? Без чіпсів?
  Без чіпсів, вирішив він. І продовжував дивитися.
  Він перевів подих і відчув, що чимось пахне. Не зіпсована їжа. Що? Він озирнувся. Звернув увагу на старий пошарпаний стіл, міцно закріплений зі складеними листочками під однією ніжкою. Його капелюх сидів на ньому. Капелюх був веселим? Він відчув запах. Так, це було все.
  Чи дійсно грецькі рибалки носили грецькі рибальські шапки? — дивувався він.
  Він здогадався, що йому доведеться його помити. Але хіба це забере удачу? Він носив його під час бою того ранку. Він сунув його в мішечок, поки не вирішив.
  Повернемося до шаф і холодильника Титаніка . Без чіпсів, але не з селерою. Селера - це зло.
  Яблуко.
  Френк схопив величезний блискучий червоний McIntosh і сумку Ruffles і поскочив назад до свого захаращеного столу, який затишно стояв у кутку спальні. Коли він сидів у розкішному кріслі, він подумав: «До біса». Забув напій. The. Напій. Він повернувся на кухню й дістав дієтичну колу зі стільця біля столу, наповненого журналами й книгами, нагромадженими догори.
  Він глянув на подарунок, який надіслала йому Геббі. Його серце защеміло. Людина, він був на небесах.
  Габбі…
  Скільки ми втратили? — дивувався він. Стискаючи живіт. Шість фунтів за останній місяць. Якщо він зважився після сечі.
  Він жував і сьорбнув, хотів, щоб содова була охолола. Повинні мати поставив його в холодильник. Чому я забуваю речі? Френк Уолш знав, що йому важко зосередитися, але він також пишався тим, що це була негативна компенсація за те, що він був таким талановитим в інших аспектах.
  Як і його ножі.
  Він розглядав свої зразки найсучаснішої зброї, що займали дві книжкові полиці.
  Коли мав прибути вигнутий кукрі? Він подумав про гарне лезо — на зображенні на eBay був зображений класичний непальський армійський ніж.
  Потім він повернувся до реальності.
  Усі довбані листочки, які я постійно купую. Не забувайте використовувати їх не лише для підпирання ніжок столу.
  Напишіть: Поставте соду в холодильник.
  Наскільки це було важко?
  Він пригальмував на фішках. Не поспішай. Запишіть і це. Не їжте іншого, доки не пережуєте та не проковтнете той, над яким працюєте. Він зазначив, що газована вода — оскільки вона була жахливо теплою — бризнула на монітор Samsung, коли він відкрив банку. Він протер скло старою футболкою, ароматизованою Windex, яку він тримав біля комп’ютера. Йому незабаром доведеться випрати тканину. Це теж було весело. Як капелюх Maybe Greek Fisherman.
  Запишіть його.
  Він би.
  Френк не став записувати й повернувся до комп’ютера, не в змозі перестати думати про бійку з ножами.
  О, це було красиво. Хореографія. Танець. Гарний.
  Його ніж змахнув униз, а потім зупинився на півдорозі, коли його жертва зайняла оборонну позу — чого Френк і очікував.
  Потім він розвернувся назад і провів своїм сталевим лезом по оголеній шиї.
  Кров летіла, бризкала й танцювала в небо.
  Потім швидко — ти ніколи не вагався — він стрибнув праворуч і знову вдарив по іншій стороні шиї.
  І вмираючі очі дивилися, нерухомо на мить. Потім повільно закрився, коли калюжа крові поширилася.
  Зачекайте, — подумав Френк Волш. Це був його телефон? Він схопився за це.
   Немає.
  Він сподівався, що Габбі подзвонить.
  Ну, він знав, що вона подзвонить. Але він мав на увазі зараз. В цей момент. Він дивився на телефон, бажаючи, щоб він подзвонив. Це не сталося.
  Він більше думав про майбутній вівторок.
  Коротка фантазія розігралася: швейцар, Артур, дзвонить у домофон і каже: «Тут вас хтось хоче побачити. Її звати Габріела».
  Френк Волш усміхався. «Відправте її».
  І він чекав би на неї у своїх чорних джинсах і чорній сорочці — його найкращий вигляд, його худорлявий вигляд — вичищені зуби, розпилене волосся та дезодороване тіло. Його рибальська шапка була б у мішечку, якби він її спершу не виправ, чого, мабуть, не сталося.
  Він витягне подарунок, який вона щойно принесла сьогодні.
  Вона б звернула на нього свої гарні, пронизливі очі. І вони весело мружилися та фліртували. Вона казала: «Я ніколи не бачила твоєї спальні, Френк».
  Він подивився на записку, що супроводжувала подарунок.
  Шановний Френк. Думаючи про вас…
  О, чоловіче...
  Тоді Френк переглянув фантазію. У ремейку, трохи більш ризикованій версії, вони сиділи на дивані, торкаючись колінами, і дивилися старий фільм по кабелю, замість того, щоб піти на кінофестиваль. Подарунок — зараз він помітив, що гладить коробку — теж зіграє певну роль у цій фантазії. Центральна роль.
  Звичайно, вони вибрали б для перегляду щось нуар. Можливо, Асфальтові джунглі . Або "Кримінальне чтиво" . Це було б як танці Траволти та Уми Турман. Йому сподобався цей фільм (хоча він завжди дивувався: якщо Траволта був таким блискучим вбивцею, навіщо, в біса, він залишив свій автомат біля ванної, щоб Брюс Вілліс знайшов його, коли він пішов на звалище?).
  Вони могли дивитися це, або Reservoir Dogs або Inglourious Basterds .
  Або, чорт забирай, вони дивилися б усе, що хотіла б подивитися Геббі.
  Вони б говорили, вони б трахалися. Він уявив, як вона плаче від задоволення, можливо, від невеликого болю.
   А потім ще поговорили. Вона дізналася б про нього все, вона б дізналася, хто такий справжній Франклін Волш.
  Він плюхнувся на провисле ліжко й надіслав їй смс. Він подякував їй за подарунок, а потім — він не втримався — описав, що планує на побачення наступного вівторка. Він включив кілька пропозицій щодо одягу.
  Усе дуже смачно, вирішив він.
  Тоді він відтворив подумки бійку з ножами. Раз, два, знову і знову. Кров, крики, здригання тіла.
  Переважно кров.
   РОЗДІЛ 28
  13:00, НЕДІЛЯ НА
  40 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  СВОЄЮ РИТМІЧНОЮ, Цілеспрямованою ХОДОЮ Джозеф Астор прогулювався схожими на лабіринт вулицями цього дивного району, як турист, очі постійно рухалися.
  Він замінив довгий чорний плащ на чорні штани карго, футболку та шкіряну куртку. Він повертався до квартири, де був сьогодні вранці, але іншим шляхом. Ця частина міста збивала з пантелику. Проспекти, що йдуть убік. Його додаток GPS був корисним, але він, звичайно, рухався не самим прямим маршрутом. Він не поспішав, відступаючи, пробиваючись провулками й пустирями. Це збентежило дівчину-додатка для смартфонів Siri, але там не було можливості вибирати маршрути, щоб «уникати місць, де якийсь мудак чекає, щоб встромити мені кулю в голову».
  Повітря було прохолодним, і хмари збиралися на горизонті, посилаючи смуги довгої тьмяної тіні на тротуари, вулиці та будівлі. Раніше сонячне світло було в історії. Це було дуже погано, тому що, вірите чи ні, яскраве світло робило свідчення свідків менш достовірними, ніж похмуре; відблиски можуть чудово затемнювати. Жертви також можуть навіть не побачити вас чи пістолета, коли ви підходите.
  Він ще раз озирнувся. Резиденції були невеликими, багато з них з червоної цегли або брудно-коричневого каменю, який колись був білим або світло-сірим. Багато кіптяви та бруду. Він пройшов повз книгарню для геїв-лесбіянок-трансгендерів, пральню, квартири з витонченими кованими ґратами. Ви можете дивитися прямо в мініатюрні вітальні на рівні вулиці, в які вміщується не більше чотирьох-п’яти осіб. Хто б так жив?
  Багато, подумав Джозеф, судячи з кількості камер, повз які він пройшов.
  Манхеттен…
  Подумки Джозеф ще раз пробігся по складній схемі, яку він організував цими вихідними. Багато частин, багато викликів, багато ризиків. Але, перебуваючи в роздумах, він думав, що люди народжуються працювати. Неважливо, наскільки складна ваша робота, наскільки брудні ваші руки — у всіх значеннях цієї фрази. Не мало значення, чи ти був поетом, чи теслею, чи вченим, чи кимось іншим. Бог змусив нас встати з дуп і піти у світ, щоб щось робити з нашим часом.
  І Джозеф ніколи не був таким щасливим, як коли працював.
  Навіть якщо, як він збирався зробити за кілька хвилин, ця робота була вбивством.
  Безшумний GPS відправив його за ріг, і він зупинився. Там була будівля з коричневої цегли, де жила його жертва.
  Думаючи про те, як буде розгортатися ця ніч, Джозеф знову уявив Габріелу, її гарне обличчя у формі серця, її привабливу фігуру, і все це тремтіло від різкого голосу. Він також думав про чоловіка з нею, Деніела Рірдона. Він здавався розумним, а його очі випромінювали впевненість, яка лише трохи поменшала, коли Джозеф показав приклад свого пістолета.
  Він думав і про Жовтневий список.
  Попереду була складна ніч. Але ні з чим він не міг впоратися.
  Тепер, коли поліції не було видно, він безтурботно пройшов повз двері житлового будинку, зазирнувши всередину. Так, швейцар, якого він бачив раніше, все ще чергував. Джозеф був трохи роздратований через присутність старого за столом, що додало ускладнень, але неважливо. З будь-чим можна попрацювати з достатньою рішучістю та винахідливістю. І Йосип був добре оснащений обома. Він обійшов назад і порахував вікна, пригадуючи схеми планування споруди від Департаменту будівель Нью-Йорка. Так, його метою був дім. Він бачив рух і мерехтіння світла, наче з монітора телевізора чи комп’ютера. Тіні. Світло розлилося, а через мить зменшилось і згасло; ймовірно, від дверцят холодильника, оскільки світло виходило з кухні.
   Це нагадало йому, що він хотів зробити довгий ковток або два свого спеціального пива. Але пізніше. Зараз він був зайнятий.
  Робота, яку потрібно зробити.
  Джозеф підійшов до службових дверей. Вона була замкнена, природно. Переконавшись, що його не видно з жодного з вікон, він витягнув із внутрішньої кишені викрутку й почав махати. Це все, що вам потрібно 90 відсотків часу; інструменти для зламування замків зазвичай доставляли більше клопоту, ніж вони варті.
  Він ще раз перевірив свій пістолет, а потім знову зосередився на своєму завданні зламати замок, роздратований тим, що його мета, друг Габріели Френк Волш, жив на шостому поверсі. Його дихання тихо зашипіло, коли він подумав, що останнє, що йому зараз потрібно, це піднятися стільки сходів.
   РОЗДІЛ 27
  11:50, НЕДІЛЯ НА
  1 ГОДИНУ 10 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  я НЕ БАЧИ ЙОГО».
  Деніел Рірдон мав на увазі чоловіка, який стежив за ним і Габріелою з хаосу на Медісон-авеню — чоловіка в пом’ятому сірому костюмі та яскраво-жовтій сорочці, чоловіка з очима мисливського пса.
  Габріела сказала: «Хто він, у біса? Я не думаю, що він поліцейський».
  "Немає. Він би викликав підкріплення. Якби він був, тут була б тисяча машин».
  Вони швидко рухалися на південь Другою авеню. Вітер був сильний, хмари згорталися низько в небі. На перехресних вулицях все ще було багато людей — менше магазинів, більше житлових будинків — тому на тротуарах було менше людей, ніж ближче до Мідтауна. Вони знову озирнулися. «Можливо, це був просто збіг обставин, що ми бачили його кілька разів».
  «Ти справді так думаєш?» — запитав Даніель.
  «Ні», — видихнула вона. «Але, чесно кажучи, я вже не знаю, що думати». Вона здригнулася, тримаючись за бік і зупинившись.
  «Все ще болить?»
  — Так, — сказала вона. Вона доторкнулася до крапки крові на своїй щоці.
  «Лікар?»
  "Немає. Можливо, поліція звернулася до відділення швидкої допомоги. Давайте просто продовжимо».
   «Якщо ви зламали ребро і проткнули легеню, — сказав він, стурбований, — це може стати справжньою проблемою».
  «Мені доведеться з цим жити», — відповіла вона. Потім м’якше: «Поки у нас не буде Сара. Я буду жити з цим».
  Вони почали знову, максимально швидко віддаляючись від місця інциденту за кілька хвилин до цього. Даніель запитав: «Чого він міг хотіти? Той чоловік?"
  «У жовтій сорочці?»
  «Так».
  Габріела знизала плечима, ніби це було очевидно. «Якщо це не збіг обставин, він хоче Жовтневий список. Що ще? Джозеф не може бути єдиним після цього, я впевнений».
  Данило мовчав, похиливши голову. Після ще одного огляду тротуарів позаду них він сказав: «Є ще одна можливість, про жовту сорочку».
  «Що це, Даніелю?»
  «Він працює на Чарльза Прескотта».
  Вона спохмурніла. «Працюю на свого боса? Що ви маєте на увазі?"
  Даніель продовжив: «Ваш бос послав цього хлопця, щоб вистежити вас — дізнатися, що ви можете мати проти нього, інформацію, докази. Відмовити вас від дачі свідчень і звернення до поліції».
  Габріела похитала головою. «Чарльз просто подзвонив мені і поговорив зі мною».
  Деніел відповів: «Чарльз Прескотт, на якого ви працювали, той Прескотт, якого ви думали знати, міг би це зробити. Але це не справжній Прескотт. Після того, що ви про нього дізналися, ви не думаєте, що він здатний викликати когось, щоб зробити за нього його брудну роботу?»
  «Брудна робота?» Вона схопила його за руку. — Ти не думаєш, що він зробив би мені боляче? Наголос на дієслові, ніби було надто важко сказати «вбити».
  Голос Деніела був тихим, коли він сказав: «Це можливо, Мак. Ми повинні розглянути це. Ти ідеальний свідок. Ви можете розмістити Прескотта в місцях, з якими він не хоче, щоб його асоціювали. Ви знаєте його дівчину. Ви можете свідчити про всілякі речі. А тепер — ви знайшли Жовтневий список».
  І коли вона сказала: «Ні», цього разу її тон свідчив, що навіть вона не вірила, що Чарльз Прескотт не в змозі завдати їй болю. Ґабріела подивилася за ними, на широкий тротуар. «Жовта сорочка… де він ? Я не знаю, де він ! » Її голос затріщав від паніки.
   "Все добре. Ми загубили його в натовпі. Я..."
  "Немає! Ось він!"
  Голова Даніеля теж повернулася. «Правильно». Жовта Сорочка була за квартал, ухиляючись від пішоходів, неухильно рухаючись вперед.
  "Що ми будемо робити? Якщо він зупинить нас, Сара зникне. Я не можу цього допустити». Її широко розплющені очі, обведені червоною рамкою, дивилися на Даніеля.
  «Просто продовжуй. Швидше».
  Але лише через два квартали вона різко підтягнулася й вигнула спину, скривившись і стогнучи. Її коліна підкосилися, і лише сильна рука Деніела не дала їй покотитися на тротуар. «Це боляче, Даніелю. У мене болить груди… Треба відпочити. Лише на хвилинку». Вона озирнулася. «Там. Він нас там не побачить».
  Деніел допоміг їй вибратися з натовпу в темне місце, яке вона вказала, між двома припаркованими вантажівками. Повз проносився галасливий рух. Деніел поглянув у той бік, де вони востаннє помітили чоловіка. «Я його не бачу».
  Габріела сперлася на капот вантажівки «Мерседес», «Спринтер», і обійняла груди.
  Ще один погляд позаду них. — Нічого, — запевнив він її. «Поліції також немає. Даємо хвилину, а потім продовжимо. Доберемося до квартири. Ви можете відпочити. Дізнайтеся, наскільки сильно ви поранені».
  «Він, мабуть, звернув на бічну вулицю, вам не здається? Ми його обдурили».
  Даніель сказав: «Можливо».
  — Гаразд, — прошепотіла Габріела. «Тоді ходімо. Мені треба відпочити. Мені потрібно подумати».
  «За квартал є станція Lexington line. Ти зможеш?»
  «Звичайно. Мені вже краще».
  Вони звернули на тротуар.
  «Почекай!» — обізвався чоловічий голос. "Я хочу з тобою поговорити!"
  Вони оберталися навколо. Жовта сорочка з’явилася з боку руху між вантажівками. Шкіра на його жирному обличчі була спітніла. Він швидко підійшов, почав говорити й двозначно підняв руки — це могло бути привітання, може бути погроза.
  Тоді він поліз до нагрудної кишені.
  Габріела швидко відреагувала. Вона відійшла від Даніеля, поставила обох руки на грудях чоловіка і штовхнув. Коли він поштовхнувся назад — у пробку, — вона сказала Даніелю: «Ходімо, біжимо!»
  Але перш ніж вони встигли рушити тротуаром, почувся виск гальм, і велика вантажівка в’їхала в Жовту Сорочку зі швидкістю близько сорока п’яти миль на годину. Він перекинувся під колеса, і нудотний звук зім’ятої коробки наповнив повітря навколо них. Немає часу водієві сигналити, немає часу навіть чоловікові кричати.
  Габріела вигукнула, дивлячись на розбиту фігуру. «О, Ісусе. Ні-ні-ні!" За вантажівкою, яка врізалася в кабіну, намагаючись уникнути чоловіка, розлилася густа пляма темної крові. "Немає."
  Крики, крики, люди біжать до розчавленого тіла чоловіка, люди тікають. Мобільні телефони з’являються для дзвінків у 911… і для фотографій.
  Деніел Рірдон узяв її під руку. "Мак! Ми повинні піти. Зараз!»
  «Я не... Я не хотів цього робити! Я просто відреагував». Вона дивилася, тремтячи.
  "Послухай мене!" Деніел схопив її обличчя й повернув до себе, не звертаючи уваги на її скриви від болю. "Нам потрібно йти."
  «Але...»
  «Він був загрозою. Він мав бути загрозою. Якби не він, він би не пішов за нами. У вас не було вибору. Здавалося, він збирається на вас напасти. Він ліз до кишені. Можливо, він мав пістолет!»
  «Ти цього не знаєш! Подивіться, він ще рухається. Його нога. Воно рухається!»
  Вона дивилася на кров, заглушила крик.
  Сильна рука Деніела обхопила її плечі, наче лещата, і він відводив її геть. Вона напівспіткнулася, напів підтюпцем побігла поруч із ним. Вона наче ледве пам’ятала, як ходити.
  Його голос також був відтінений панікою. «Я знаю, ти засмучений. Я знаю, що тобі боляче, але ми повинні рухатися, Мак».
  «Я...» почала вона, тремтячи. «Я не думаю...»
  Але Даніель перебив. «Це все через вашу дочку. Пам’ятайте, що ви постійно говорите: «Зосередься». Ну, зосередься на своїй доньці».
  «Мій…» — видохнула вона.
  «Сара». Він твердо сказав ім'я. «Вибач, Мак. Прикро, що це сталося. Але це сталося, і ми не зможемо допомогти Сарі, якщо ти потрапиш у в’язницю. Буде час розібратися з цим — пізніше».
   Її обличчя стало блідою маскою, Габріела кивнула.
  "Продовжувати рухатися."
  Вона слідувала за нею, наче була дитиною, яка не знала, як їй ходити.
  Раптом він завмер. «Ні, зачекай, іди іншим шляхом. Будемо кружляти навколо кварталу до метро».
  "Чому, що не так?"
  «Як ми їхали, на розі стоїть покоївка».
  «Покоївка лічильника?» вона запитала. «Яка це різниця?»
  Деніел нахилився ближче й прошепотів: «Габріела, усі в Нью-Йорку, від ловців собак до ФБР, зараз шукають тебе».
   РОЗДІЛ 26
  11:35, НЕДІЛЯ НА
  15 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  В ОКОПАХ…
  «Подумай, розберись», — сказав собі Гел Діксон.
  Ви працюєте в окопах. Імпровізуйте.
  Він озирнувся по вулицях і помітив когось, хто міг би допомогти.
  Діксон підійшов до продавця хот-догів, який помахом руки відвів дим від вугілля, що зігрівало каштани й кренделі у його візку. Дим повернувся миттєво.
  Запах змусив Діксона зголодніти, але він був на своїй місії та проігнорував це відчуття.
  «Будь ласка, мені потрібно вас дещо запитати», — звернувся він до худого продавця в джинсах і футболці Mets. «Сюди прийшла пара, чоловік і жінка. Буквально кілька хвилин тому».
  Чоловік глянув на пом’ятий сірий костюм і яскраво-жовту сорочку Діксона і, можливо, зробив якийсь висновок щодо поєднання кольорів. Потім він поглянув на спітніле обличчя Діксона. «Чоловік і жінка?» Слабкий акцент.
  Діксон описав їх.
  Чоловік-хот-дог миттєво занепокоївся. «Я нічого не бачив. нічого Немає."
  "Все добре. Я диякон». Намагаюся його заспокоїти.
  «А…?»
   — У церкві, пресвітеріан, — сказав скуйовджений чоловік, затамувавши подих. «У Нью-Джерсі. Диякон».
  «Гмм», — сказав вуличний торговець, який, здавалося, був мусульманином і, мабуть, не мав уявлення, що таке диякон, але міг би оцінити відданість.
  “Релігійний. Я релігійна людина».
  «Священик?» — запитав чоловік, розгубившись. Він знову дивився на старий костюм і жовту сорочку Діксона.
  "Немає. Я просто релігійний. Диякон — це мирянин».
  «О». Продавець шукав довкола когось, кому він міг би продати хот-дог.
  помилка. Діксон сказав: «Я як священик».
  «О».
  «Приватна особа, яка допомагає священику. Як допомога імаму».
  «Імам?»
  «Подивіться». Діксон поліз у нагрудну кишеню й дістав звідти маленьку Біблію в чорній палітурці.
  «О». Чоловік сказав це з певним благоговінням.
  «Я щойно був на Медісон-авеню». Він широко показав рукою, хоча продавець, очевидно, знав, де Медісон-авеню.
  "Так."
  «І сталося те, що я бачив, як ця жінка скоїла злочин, жахливий злочин. Жінка, яку я щойно описав».
  «Злочин?»
  "Це вірно."
  Продавець торкнувся його грудей кінчиками пальців, можливо, це була форма молитви. Діксон зауважив, що його руки брудні. Він вирішив більше ніколи не купувати хот-дог від вуличного торговця. Чоловік запитав: «Усі сирени? Це те, що відбувається?»
  «Так, усі сирени. Багато сирен».
  Діксон витягнув із тримача серветку, потім ще дві. Він витер обличчя.
  «Хочете води, отче? Я називаю тебе «батьком»? Це те, що ти кажеш?»
  «Ні, я не преподобний», — сказав Діксон. «Я не хочу води. Диякон. Це як священик».
   «Добре, але якщо ви це зробите, просто запитайте. Пляшка. Або содову».
  «Ось що мені потрібно...»
  «У вас немає мобільного телефону, і ви хочете позичити мій?»
  "Ні ні. Мені потрібно з’ясувати, куди вони поділися — вона й цей інший чоловік, напевно, її друг. Я поговорю з ними, допоможу їм здатися».
  Продавець кліпнув очима, знову махнув рукою в бік диму.
  Діксон повторив: «Вона повинна здатися поліції. Я їй допоможу. Але вона мусить це зробити зараз. Якщо вони втечуть, поліція подумає, що вони винні, і вони можуть їх просто застрелити. Вони в паніці. Я знаю, що вони є».
  «Ви… як вони це називають, люди у вашій Біблії? Хто допомагає іншим людям?»
  Що? ох — Самарянин, — сказав Діксон, витираючи ще піт. Виїмки його сорочки були сірувато-жовті.
  «Так, це все».
  Моя біблія…
  «Здається, я. Не знаю. Вони прийшли сюди».
  Продавцю стало зручніше. «Так, ці люди, про яких ви говорите? Я їх бачив. Кілька хвилин тому. Я бачив їх, бо вони йшли швидко. І вони теж були грубими».
  Серце Діксона забилося трохи швидше. "Куди вони пішли?"
  «Вони там зайшли в той магазин. Ти бачиш це?"
  "В кутку."
  «Поруч з рогом. Сувенірний магазин.”
  Це було всього сорок або близько того футів.
  «Ви бачили, як вони пішли?»
  «Ні, я думаю, вони все ще там. Але я не надто звертав увагу. Вони могли піти».
  "Дякую тобі. Гадаю, ти врятував кілька життів».
  Діксон перетнув вулицю, потім зупинився. Пара вислизнула з магазину. Вони були в капелюхах, а в неї була інша сумка, вважає Діксон. Але це явно були вони. Вони озирнулися вулицею, помітили Діксона й на мить завмерли. Потім вони зникли в протилежному напрямку. Він зазначив, що жінка, здається, шкутильгає.
  Діксон почав слідом за ними.
  «Будьте обережні», — сказав продавець, його голос був низьким, наче він хотів додати слово «батько», але нагадував, що Діксон ним не був. «Якщо вони вчинили злочин, вони можуть не зрозуміти, що ви хочете їм допомогти. Вони можуть бути зневіреними, небезпечними».
  «Я помирився з Богом», — задихано вигукнув Діксон, кинувшись риссю, постукуючи себе по грудях, щоб переконатися, що маленька Біблія міцно сидить у нього в кишені.
   РОЗДІЛ 25
  11:10, НЕДІЛЯ НА
  25 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ПІСТОЛЕТ ПРОСТО ВИСТРАЛЯВ, — прошепотіла Габріела, істеричним тоном у її голосі. «Я не хотів цього робити».
  Даніель мовчав. Він швидко відвів її тротуаром подалі від місця стрілянини.
  Вона розпачливо запитала: «Він не помер, чи не так? Що ти бачив, Даніелю? Що ви бачили ?"
  Досі немає відповіді.
  Сирени наповнювали повітря навколо них, коли вони прямували на схід від Медісон-авеню. Були й вогні, пронизливі біло-блакитні мигалки. І відблиски біло-синіх мигалок у вікнах. Здавалося, всюди горіли вогні. Даніель і Габріела тримали голови опущеними. Вони не наважувалися дивитися вгору.
  Тоді він швидко спрямував її вбік, повернувши на дев’яносто градусів. Вона мало не спіткнулася, але він міцно її тримав.
  "Що?" — ахнула вона.
  Автомобіль занесло і зупинився, поліцейський автомобіль без розпізнавальних знаків. Двоє детективів у костюмах вискочили звідти та попрямували до переповненого спеціалізованого продуктового магазину, демонструючи свої значки.
  «Вони думають, що ми там?» вона запитала.
  «Просто продовжуй ходити».
  Маніакально Габріела запитала: «Він не помер, чи не так? Він був такий молодий! Будь-ласка скажи мені!" Мабуть, її хватка була болячою. Він нахмурився. Вона змирилася.
  «Я не знаю, Мак. Вибачте, але я не знаю. Це можливо."
   Ідучи так швидко, як наважувалися, не привертаючи уваги, вони рушили на схід, залишивши автомобіль без розпізнавальних знаків. Вона озирнулася. Офіцери не з'явилися. Вони з Деніелом поспішили на південь, потім знову на схід.
  Для будь-кого вони нагадували типову пару. Не особливо веселий, не особливо розмовний. Харрієд. Стосунки, обмежені стресом, проблемами з грошима, дітьми, сексуальними проблемами. Життя на Манхеттені, професіонали. Проте кожен їхній погляд здавався підозрілим.
  Але ніхто не вказував, ніхто не кликав, ніхто, здавалося, не збирався виривати мобільні телефони з кобур і швидко набирати 911.
  Ніхто не втік від каштанової жінки-вбивці та її супутника, схожого на актора.
  — Я не думав, Даніелю. Там був пістолет. Це просто було там. Я схопив його! Він згас. Я ніколи раніше навіть не торкався. Я просто… О, Ісусе. Що я зробив?»
  Оглянувшись позаду, виявилося півдюжини пішоходів, але жодної поліції. І все ж Габріела зосередилася на чоловікові в костюмі — пом’ятому сірому, з тонкої тканини, який здавався недостатнім у холоді. Він йшов у їхньому напрямку. Вона помітила його через жовту сорочку. Його крок здавався цілеспрямованим, хоча він не звертав на них особливої уваги.
  Габріела штовхнула Даніеля. "Той хлопець? Жовта сорочка? Подивіться уважно».
  "Зрозумів."
  «Здається, я бачив його раніше. На Медісон».
  «Він слідкував за нами зі стрільби?»
  «Я не знаю…» Габріела здригнулася, видихнула, а потім раптово зупинилася, поклавши руку на бік.
  "Це погано?" — запитав він, вказуючи вниз на її ребра.
  Кивок.
  «Ти вмієш ходити?»
  "Так." Хоча вона насупилася, коли вони почали знову.
  Вони тримали опущені голови, не дивлячись нікуди, крім тротуару. Раптом Даніель взяв її за руку й швидко повів до корейського гастроному, де вони зупинилися, щоб оглянути свіжозрізані квіти та ванну з льодом, у якій лежали пластикові пляшки з апельсиновим і манговим соком.
  "Що?" — пошепки запитала Габріела.
   «Копи».
  Поліцейський крейсер промчав повз тихо, але його вогні пронизували так різко, як сирена.
  Синій і білий…
  Через мить вони знову вийшли на тротуар. Вони ухилялися від руху, велосипедистів, бігунів і пішоходів. Коли вони виїхали на вулицю в центрі міста, повз них промчала інша поліцейська машина.
  Вона озирнулася і рішуче сказала: «Мені здалося, що я знову його побачила. Хлопець у жовтій сорочці».
  Коли вони дійшли до наступного перехрестя, повз них промчала ще одна поліцейська машина. Він не сповільнився, але офіцери оглядалися. Він сказав: «Нам потрібно піти з поля зору. Є місце, де ми можемо зупинитися».
  "Де?"
  «Фонд Norwalk має квартиру для клієнтів з іншого міста».
  «Норволк… О, ваша компанія, так?»
  Він кивнув. «Зараз порожньо. Біля Першої авеню в п'ятдесятих». Він звернув увагу на перехресний знак: 79-та . «Це довга прогулянка», — сказав він. «Але мене хвилюють таксі. У них є нова відеосистема, телевізори. Ваше зображення може з’явитися на екрані».
  «Я можу ходити, звичайно».
  Через п’ять хвилин він зупинився й оглянув її. «Ти не можеш ходити».
  Вона вдихнула, потім кашлянула. «Метро, добре». Вона знову притулилася до нього. «Цей чоловік за нами, жовта сорочка?»
  «Я його не бачу».
  Він узяв її під руку і направив на схід.
  Вона кілька разів глибоко вдихнула, дозволивши повести її тротуаром. «На Медісон-авеню? Він не був мертвий, коли ми пішли. Ви це бачили, правда? З ним, напевно, все буде добре, ти не думаєш? Він був таким молодим».
  Деніел Рірдон якусь мить не говорив. Він сказав: «Я не знаю, Габріела. Це залежить від того, куди ви його застрелили».
  «Він був одружений. На ньому була обручка. Можливо, у нього є діти».
  «Габріела…»
  «Я не хотів . Я запанікував. Я не хотів нікого образити. Але вони збиралися мене зупинити, і я не міг їм дозволити. Це було для Сари… Розумієте. Я повинен був щось зробити».
   «Людей можуть застрелити і залишатися живими».
  «Швидка допомога скоро приїде, чи не так? Можливо, хвилин».
  На 74-й і Лексінгтоні вони ухилилися від заторів і зупинилися на світлофорі біля продавця візків, який покликав: «Хочеш хот-дог?» Крендель?» Він глянув на них з деякою цікавістю. Коли вони проігнорували його, він звернувся до іншого клієнта і виловив сосиски з сірої води.
  Світло змінилося, і вони перетнулися.
  Вона сказала: «Люди дивляться на нас, Даніелю».
  «До тебе, Мак. Не ми».
  "Що?"
  «Тому що ти красива».
  Вона тьмяно посміхнулася. Вона кивнула на сувенірну крамницю. «Капелюхи», — сказала вона, показуючи на полицю.
  «Добре».
  Вони зайшли всередину.
  Вона схопила першу, яку побачила. Але Даніель посміхнувся і сказав: «Можливо, ні». На ньому красувався блискучий логотип Lady Gaga.
  «О». Вона вибрала звичайну темно-синю бейсболку. Він вибрав чорну.
  «Куртки?»
  Але все, що продавалося в магазині, було яскраво забарвлене й прикрашене блискітками я ♥ Нью-Йоркське спорядження, гірше ніж блискучий капелюх. Зовнішньому камуфляжу доведеться почекати.
  Вони обоє також купили новий багаж — маленькі рюкзаки, її чорний, його темно-сірий.
  Деніел заплатив готівкою, і вони натягнули кепки й запхали свої спортивні сумки в нові рюкзаки.
  «Не дуже маскування, але досить інше».
  У дверях Деніел визирнув, шукаючи поліцію, шукаючи чоловіка в жовтій сорочці, шукаючи Джозефа.
  «Нічого».
  «Але...»
  Вона взяла його під руку і стала серйозною. «Слухай, Даніелю. Це неправильно. Тобі пора йти. Виходьте зараз. Я не думаю, що вони навіть бачили вас там, коли я застрелив його. Піти від мене." Вона захлинулася. «Це не ваша проблема».
   Він швидко нахилився вперед і поцілував її в губи. «Гаразд, це все».
  Вона здивовано кліпала очима.
  "Що?"
  «Ти дивишся це шоу CSI ?»
  «Раніше я».
  «Ну, тепер у вас є моя ДНК. Якщо тебе спіймають, я теж піду».
  Вона посміхнулася. «О, Даніель…»
  «Все буде добре, Мак. Я обіцяю."
  "Мак?" Вона кліпнула, почувши, як він використовує це ім’я.
  «Ти більше Mac, ніж Габріела. І давай, з таким прізвищем, як Маккензі, не кажи мені, що тебе ніхто ніколи не називав Мак?»
  «Правда».
  Ґабріела не сказала йому, що вона та її батько використовували один для одного прізвиська, і те, що він дав своїй доньці, справді було «Мак».
  "Ти проти?"
  Вона посміхнулася. "Я це люблю."
  «І я можу просто кохати тебе», — прошепотів Даніель.
  Від цього слова вона напружилася, потім відпустила себе й притиснулася до нього плечима до стегна. І на мить жахи вихідних зникли.
   РОЗДІЛ 24
  10:00, НЕДІЛЯ НА
  1 ГОДИНУ 10 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  Д АНІЄЛЬ ТА ГАБРІЕЛА ВИЙШЛИ З ДНЯ і сиділи за хитким столиком у кав’ярні на Верхньому Іст-Сайді.
  Вона кивнула у відповідь на готель, у якому вони ночували. «Ти завжди береш дівчат на такі занурення?»
  «Лише ті, на мою думку, можуть це впоратися. Ви пройшли тест».
  Вона криво посміхнулася й повернулася до свого завдання. Перед ними лежали десятки документів, ділові записи, листи, копії електронних листів.
  Вона оглянула кілька останніх у купі. Вона відкинулася назад. «Схоже, що мій бос має близько мільйона доларів у вигляді «різних активів». Але невідомо, де вони можуть бути. Це так несправедливо! Знати, що там є гроші, яких достатньо для викупу, але не знати, де вони. Як я, в біса, здобуду Джозефу його кляті гроші?»
  Деніел перевірив свою половину документів і визнав, що також нічого не знайшов.
  Кава Габріели стояла перед нею недоторканою. Данило пив чай. Два мішки сиділи в чашці, фарбуючи воду в рум’яно-коричневий колір. Мало хто пив чай, подумала вона. Її мати зробила. Однак протягом останніх шести років жінка здебільшого просто дивилася на чашку прохолодного англійського сніданку на столі в будинку для садиб.
  Забудь це. Концентруйтесь. Це важливо, це життєво важливо.
  Габріела помітила, що спітніла. Вона витерла долоні об сині джинси. Вона зняла вітровку, але в ресторані було спекотно, а її вовняний светр, який вона сама зв’язала, був теплим. Блідо-зелений одяг був товстий. Вона пригадала, як вибирала пряжу, шукала в Інтернеті хороший візерунок для коміра та рукавів, ірландський ланцюжок.
  Вона сьорбнула кави й взяла тост, до якого не мала апетиту. Потім обома руками вона відчайдушно показала на документи та пробурмотіла: «Куди нам звідси йти? Сейфи?»
  «Поліція їх усіх знайде, закриє».
  Вони мовчали, довкола шум пароварки, музика з виставлених на продаж дисків, невелика розмова та купа стукоту клавіатур. Дивлячись у вікно, вона помітила силует мосту Квінсборо на 59-й вулиці. Це було різко на тлі байдужого неба.
  Габріела зробила ковток кави, потім ще один. Було гірко. Вона не заперечувала. Гострий присмак насторожив її.
  «Ви знайшли щось про цього таємничого Гюнтера?» запитав він.
  «Нічого, ні».
  «А як щодо сімейного майна?»
  "Що ви маєте на увазі?"
  «Батьки вашого боса? Брати та сестри? Десь там, де було інше ім’я, ніж Прескотт».
  Габріела швидко сказала: «Так, так! Є." Її очі розширилися. «Це може бути все. Коли батько Чарльза помер минулого року, він і його брати і сестри збиралися виставити сімейний будинок на ринок, але вони вирішили, що спочатку потрібно відремонтувати це місце. Чарльз ходив туди кожні кілька місяців, щоб працювати над цим. Його ще ремонтують».
  «Під чиїм іменем це було?»
  «Це був траст, який юристи назвали щось на зразок One Oh Nine Bedford Road Trust».
  «Поліція, можливо, ще не чула про це».
  Вона продовжувала: «Я бачила фотографії. Ідеально було б сховати гроші — вони старі, років двісті. І має десятки кімнат і величезний підвал. Наскільки великий мільйон доларів?»
  Даніель засміявся. «Я б не знав. Мої клієнти використовують банківські перекази. Але, ймовірно, він не такий великий, як ви очікували. Де будинок ?» запитав він.
  «Поруч з Ріджфілдом, Коннектикут. У західній частині штату, біля кордону з Нью-Йорком».
  "Я це знаю. Ми могли б піднятися туди й повернутися в часі до крайній термін. Ми можемо взяти мою машину. Я ставлю його в гараж за пару кварталів звідси». Але потім він нахмурився і запитав: «Телефон там ще працює?»
  "Не знаю. чому?»
  — Тобі краще спочатку спробувати, перш ніж ми з’явимось.
  «Чому? Думаєш, Чарльз там ховається? Поліція вистежила його до Карибського моря».
  — Ні, — сказав Даніель. «Я думаю, там може бути поліція ».
  «Ой. Звичайно." Вона підняла мобільний.
  Але Даніель зупинив її, вказавши на телефон-автомат у глибині магазину.
  «Ви думаєте, вони відстежують дзвінки?» вона запитала.
  «На даний момент я вже позаду параною».
  Вона підвелася, підійшла до телефону, підняла трубку й поклала кілька монет. Через дві хвилини вона знову опинилася за столом, підсуваючи стілець біля нього.
  Вона кинула сумний погляд. «Гарне рішення, Даніелю».
  «Хто відповів?» запитав він.
  «Детектив Холловей. Поліція штату Коннектикут. Я сказав, що це неправильний номер, і поклав трубку». Ґабріела зітхнула, і її тіло, здавалося, впало в себе. Деніел був ненабагато вищий за неї — може бути, дюймів на три, — але в цей момент вона настільки зменшилася, що він, здавалося, височів над нею. Її голова була нахилена вниз. «Це був наш останній шанс… О, Сара…» — пробурмотіла вона. «Що я збираюся робити, Даніелю? Якщо ми не отримаємо ці гроші…»
  Але потім вона замовкла й похитала головою. — Зачекайте, зачекайте… — вона ще раз переглянула розкладені перед ними документи.
  "Що? Ти схожий на вовка, який кидається за вівцею».
  Її темний ніготь підкреслював деякі записи в діловому формулярі. «Це рахунки витрат, які не підлягають вирахуванню, які були у Чарльза. Особисті рахунки. Я ніколи раніше не звертав на них уваги, тому що вони не мали жодного стосунку до бізнесу». Знову перечитуючи документи, Габріела вказала на деякі записи. «Минулого року він витратив близько ста тисяч на ювелірні вироби та універмаги. Деякі речі він доставив за адресою на Медісон-авеню, жінці на ім’я Соня Дітріх».
  "Хто вона?"
  «Я ніколи про неї не чув. Я знаю, що Чарльз зустрічався з деякими, але він ніколи згадав, з ким бачився. Жодна жінка ніколи не заходила в офіс». Знову переглядаючи баланси та бухгалтерські книги. «В біса, він зробив більше, ніж купив їй подарунки. Їй теж виписав десятки чеків. Сто тисяч, трохи більше».
  «І, можливо, дав їй трохи готівки».
  «Це може бути», — схвильовано сказала вона. «У неї може бути відсутній мільйон».
  Деніел запитав: «Чи залишила б вона країну з ним?»
  Габріела сказала: «Враховуючи, що він перебуває в розшуку, Чарльз, мабуть, остання людина, з ким вона хотіла б бути побаченою. Такі жінки, як вона, мають шосте почуття. Виживання, знаєте».
  Він відзначив певний тенор. "Як вона ? Я думав, ти її не знаєш».
  — Інтуїція, — сухо сказала вона.
  «Як нам з цим поводитися?» запитав він.
  «Я могла б зателефонувати і сказати їй…» — міркувала вона. «Ні, як це? Я міг сказати їй, що поліція шукає людей, пов’язаних із Чарльзом. Він хотів, щоб я забрав усе, що він залишив із нею, щоб тримати її в секреті».
  «Включно з великою сумкою стодоларових купюр? Я не думаю, що це спрацює».
  «Ні, мабуть, ні. Ну, як щодо цього ? Я скажу їй, якщо я не отримаю гроші, я піду в поліцію і повідомлю, що вона ховала для нього вкрадені гроші. Як вони це називають?»
  «Беґмен».
  «Я скажу тим детективам, що вона сумщик. Ну, сумчанка. Я отримую п’ятсот тисяч, а вона не сяде у в’язницю».
  «Мені це набагато більше подобається».
  Засовуючи зім’яту серветку в чашку, Даніель запитав: «А що, якщо її немає вдома?»
  Габріела на мить задумалася. «Тоді це план Б».
  "Який є?"
  «Я увірвуся в її довбану квартиру і виверну її навиворіт».
  
  ВОНИ СТАЛИ НА РОЗІ 88-ї та Медісона, за дві будівлі від тієї, на яку вказала Габріела. "Це воно. Там і живе вона, його дівчина, або коханка, або спільниця. Якою б не була пані Дітріх».
   «Я подумав, що «повія» була останньою посадовою інструкцією, — пошепки нагадав Даніель.
  Габріела перерила документи в сумочці. Потім вона подзвонила і піднесла телефон до вуха. Через кілька секунд вона прибрала пристрій. Вона сказала: «Голосова пошта. Гадаю, ми припускаємо, що її там немає».
  «На відміну від припущення, що вона не відповідає, тому що зайнята чищенням рушниці?» Він виглядав по-хлопчачому, він виглядав чарівно… і він сам здавався трохи зачарованим, коли дивився на її обличчя.
  "Гаразд. Ми йдемо з альтернативою».
  План Б…
  «Зачекай тут хвилинку», — сказала вона йому й пішла до вестибюлю елегантної коричневої будівлі, розглядаючи поштові скриньки. Вона повернулася до Даніеля. «Брате, у неї весь другий поверх». Вони дивилися на ті вікна, які були темні. Здавалося, що в кімнатах немає людей.
  — Давай, — сказала вона.
  Вони вийшли на провулок біля будівлі. Усі вікна на першому поверсі були заґратовані вигадливими ґратами. Вікна другого поверху, однак, не були захищені, а одне було частково відкрито.
  "Допоможи мені."
  Вони прикотили під ним смітник.
  Тоді Габріела повернулася й пішла назад на вулицю, а Даніель слідував за нею. Вона оглянула місце події. На тротуарі не було людно. — Алея вузька, — зазначила вона. «Немає причин, щоб хтось дивився в це і бачив мене».
  «Ти справді збираєшся проникнути?»
  «Так. Я впевнений, до біса».
  Вона звернула увагу на закритий антикварний магазин на розі. Попереду стояли два величезних китайських лева, прикріплені до тротуару масивними ланцюгами. Хто б їх вкрав? вона думала. Як ти міг обгородити вісімсот фунтів потворної скульптури?
  «Ти чекаєш там і, я не знаю, вдаєш, що дзвониш. Якщо ви побачите, що хтось підходить до будівлі, подзвоніть мені».
  Він швидко поцілував її. "Удачі." Він відступив футів на десять і дістав мобільний.
  Габріела повернулася до алеї. Вона щойно дійшла до гирла коли, зі стаккато тріпотіння термінових, офіційних вогнів, поліцейська машина без розпізнавальних знаків, а за нею синьо-білий крейсер NYPD, забуксував і зупинився перед будівлею.
  Деніел рушив вперед, але Габріела ледь помітно жестом попросила його залишатися на місці.
  Двоє детективів, які вчора зупинили пару, Кеплер і Сурані, вилізли з поліцейської машини без розпізнавальних знаків. Офіцер у формі, білявий і молодий, вийшов з крейсера.
  Жоден із них не дивився в бік Даніеля.
  Кеплер показав на тротуар, де вони стояли. «Проходьте сюди, пані Маккензі».
  Вона не рухалася.
  «Будь ласка. Зараз».
  Вона вагалася, а потім приєдналася до них.
  «Скажи нам, що ти робиш», — наполягав Сурані, хоча й ввічливо.
  «Це моя справа».
  «Ну, поясніть, що це за бізнес і чому він пов’язаний з провулком?»
  «Я не порушувала жодних законів», — відповіла вона.
  "Немає? Ви — просто міркували тут — думали про те, щоб, можливо,… проникнути в чиюсь квартиру?» Від Кеплера, звісно, і поставлений замерзлий сарказмом.
  «Це смішно. Тут живе друг мого боса».
  «Друг?» — глузливо запитав Кеплер.
  «Ми знаємо про пані Дітріх», — сказала Сурані.
  Габріела різко сказала: «Я маю повне право поговорити з нею».
  Кеплер запитав: «Про що?»
  «І я маю повне право не говорити тобі цього».
  Її очі звернулися до антикварного магазину, величезних левів. Даніель стояв позаду кількох глядачів, на відстані двадцяти футів. Він був близько — вона могла сказати, що він чув розмову, — але не так близько, щоб копи його помітили. Її насуплений погляд сказав йому залишатися там.
  «Що саме ти збирався робити, шепотіти пані Дітріх з-під вікна?» Кеплер подивився на смітник. «Дуже Ромео і Джульєтта».
  «А що ти тут робиш?» — зажадала вона.
   Кеплер засміявся. «У вас чудове ставлення — як для грабіжника. Відповідаючи на ваше запитання, оскільки ви не співпрацювали і оскільки Чарльз Прескотт досі перебуває в розшуку за підозрою у двох десятках злочинів, ми шукаємо інші сліди у цій справі. Один із них прислав нас сюди. Розкажіть нам, що ви знаєте про пані Дітріх».
  «Нічого. Я хвилювався за Чарльза. Я просто хотів запитати її, чи чула вона про нього, як у нього справи».
  — Знову питаю: через вікно? — запропонував Кеплер і проігнорував її гіркий погляд. Він додав: «Ви знаєте, вони роблять такі речі, які називаються телефонами. Але ми встигнемо про це поговорити в ув’язненні».
  "Що?"
  «Ми знову обшукали офіс вашого боса. Ми перевірили інвентар і виявили відсутність деяких речей. Габріела Маккензі, вас заарештовано за перешкоджання правосуддю». Він звучав так, ніби вже якийсь час з нетерпінням чекав вимовити ці слова.
  Вона випалила: «Ні!»
  Наче не втримався, Кеплер додав: «І ми підведемо справу про спробу крадіжки просто так». Погляд в провулок. «Смітник? Справді».
  «Ти не розумієш. Мій… — її голос замовк.
  «Твоє що?» — запитала Сурані.
  «Будь ласка. Я не можу дозволити собі зараз сидіти у в’язниці».
  Кеплер засміявся. «Вибачте, якщо це незручно». Він відвернувся, щоб записати кілька записів у зошит, і жестом показав офіцеру в уніформі. На його значку було написано патрульний Чепмен.
  Він підійшов до неї. «Покладіть сумку і поверніться, заведіть руки за спину».
  «Будь ласка!»
  «Зараз. Повернись». Офіцер потягнувся до своїх наручників, дивлячись вниз, щоб знайти їх. Коли він це зробив, Габріела кинулася вперед і вирвала його автоматичний пістолет з кобури.
  Натовп ахнув і розбігся.
  «Габріела!» — крикнув Кеплер. Він швидко підійшов і схопив її за руку. Вони схопилися, і Габріела важко впала на бік, кричачи від болю. Але вона вирвалась і спрямувала пістолет йому в обличчя. Він здригнувся й пригнувся, махнувши рукою, ніби відбиваючись від куль.
  «Тепер відступай!» — скрикнула вона й цілилася в детективів. "Ви два! Кидайте зброю! зараз! Під ті машини!»
  Сурані відчайдушно кричала: «Не роби цього! Ви-"
  Але вона дивилася на них холодним поглядом. І вони кинули зброю, куди вона вказала.
  Коли її погляд на мить привернули стрільби, що перекидалися, офіцер у формі кинувся вперед, намагаючись схопити її. Габріела вирвалася, але спіткнулася. Коли вона намагалася виправитися, пістолет вистрілив.
  Молодий поліцейський кліпнув очима, схопився за груди й упав на тротуар. «Ой, блядь. Ой.
  Габріела ахнула.
  Сурані не звернула уваги ні на неї, ні на пістолет, який вона все ще тримала, і побігла до поваленого офіцера, чиї руки розмахували руками, а ноги брикалися. Детектив нахилився над ним і крикнув йому через плече: «Виклич!»
  Кеплер пробурчав: «Ти, довбана сука! Стріляйте в мене, якщо хочете, але я запрошу його на допомогу!» Він витяг радіоприймач.
  Ридаючи, Габріела позадкувала. Потім розвернувся і побіг. На розі вона кинула рушницю в каналізаційну решітку. Вона приєдналася до Даніеля, який виглядав не менш враженим. Вона знову почала мчати. Але він зупинив її. «Просто гуляй. Дивіться вниз і йдіть».
  «Я—»
  «Просто гуляй. Повільно. Прогулянка».
  Габріела кивнула, кілька разів глибоко вдихнула й взяла його за руку.
  Вони попрямували на схід.
  Невдовзі, всього через кілька секунд, крик сирен банші прорізав прохолодне післяобіднє повітря з десятка сторін одночасно.
   РОЗДІЛ 23
  9:45, НЕДІЛЯ НА
  15 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ОК , — СКАЗАВ КЕПЛЕР, піднімаючи очі від телефону. «Адреса: Медісон за адресою вісімдесят вісім».
  «І що це має бути?» — запитала Сурані.
  «Дівчина Чарльза Прескотта». Він подивився на аркуш паперу. «Соня Дітріх».
  «Це все дуже складно», — промовила Сурані.
  — Ти останнім часом багато лаєшся, — сказав Кеплер. "Не такий як ти."
  «Не такий, як я? Тому що люди південноазіатського походження — це для вас індіанець , але не ваш індіанець — не лаються? Люди, які працюють в кол-центрах, не лаються?»
  « Це расизм», — обурено сказав Кеплер. «Що ви маєте на увазі під « мій індіанець»? Я не ходжу в казино».
  « Казино? – відповіла Сурані. «Моя точка зору точно. Ось так." Його сіре обличчя повернулося до партнера з виразом самовдоволеного тріумфу. Він зняв піджак і повісив його на стілець.
  Кеплер постійно дивувався тому, як його партнер міг бути таким струнким, але таким мускулистим. Чоловік грав у футбол більшість вихідних. Інколи крикет, гра, яку Кеплер просто не міг зрозуміти.
  Подумавши, що йому справді варто серйозно зайнятися гольфом, Кеплер махнув рукою, що означало, що суперечку закінчено.
  У дверях операційної з’явилася постать.
  «А, це Новачок Триім’яний», — сказав Кеплер, дивлячись на бейдж з іменем.
   — Фред Стенфорд Чепмен з’являється на службу, — сказав молодий білявий офіцер; Кеплер подумав, що його тон свідчив про певне ставлення.
  «І якщо тобі цікаво, то для протоколу я клянусь весь довбаний час», — сказав хлопець, який, очевидно, підслухав цю розмову. «Взагалі, лайка — це вже не лайка. Це інше».
  Ставлення…
  Кеплер кинув на нього такий-не-смішний-так-що-спостерігай погляд. Блонді замовк і вирішив не пропонувати те, що він збирався, що б це не було.
  «Гаразд, Фред Стенфорд Чепмен…»
  Новачок сказав: «Чому б тобі не називати мене Стош? Його-"
  «Ні, ти точно Фред Стенфорд Чепмен», — сказав Кеплер, наче даруючи почесне звання.
  «Безперечно», — повторила Сурані.
  «Зараз. Слухайте." Кеплер поінформував патрульного офіцера про операцію Чарльза Прескотта, і, хоча він залишався трохи розумним навколо очей, хлопець, здавалося, зрозумів це. І навіть зробив кілька хороших пропозицій.
  Тоді Кеплер сказав: «Давайте снідаємо. Щось велике».
  «І дорого», — додав Сурані.
  Кеплер сказав: «Ми передамо це патрульним. Наш воїн-вікінг підпишеться».
  Малюк якусь мить замовк. Він міг би подумати, що навіть під час оборонних операцій йому доводиться купувати собі їжу. «Я?»
  «Ця справа настільки облажана — вибач мене, Ганді, — сказав Кеплер, дивлячись на Сурані, яка знову показала йому палець, — що нам теж потрібні «Криваві Мері». Або, в біса, шампанське».
  «Шампанське?» Новобранець помирав.
  Кеплер дав йому цілих десять секунд. Потім сказав: «Ми з тобою їдемо, Фред Стенфорд Чепмен».
  «Так». І він намагався виглядати так, наче знав це весь час.
  «У нас є час для кави, і все. Ми йдемо до… Яка адреса?»
  «Медісон і вісімдесят вісім». Він додав до нового члена команди: «Саме там має бути наложниця Прескотта».
  Молодий офіцер сказав: «Наложниця — це жінка, яка існує в стосунки, схожі на шлюб, але не може вийти заміж за свого коханця, як правило, через різницю в соціальному класі. В Америці ви б не мали наложниць. Знаєш, менше класових проблем».
  Обидва детективи витріщилися на нього.
  Малюк почервонів. "Я просто кажу."
  — Господи, — пробурмотів Кеплер. «Тепер ви точно купуєте».
  Сурані, більш-менш голос розуму, сказав: «Давайте рухатися далі».
  Оперативники чекали, продовжуючи дивитися на патрульного.
  "Що?" У хлопця мало не зірвався голос.
  Сурані спохмурніла. «Ти не слухав?»
  "Як це?"
  «Брифінг. Прямо зараз."
  «Я був, так». Але він виглядав невпевнено, наче, можливо, не слухав так багато, як мав би.
  «Забути про це?» Кеплер вказав на бронежилет, що лежав на столі біля дверей.
  — Я пройду, — сказав молодий офіцер. «Потіє, як свиня, в одному з них. Крім того, що може піти не так?»
   РОЗДІЛ 22
  9:30, НЕДІЛЯ НА
  15 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ВОНИ СІДАЛИ РАЗОМ НА КРАЮ незастеленого ліжка, простирадла теплі й скручені, концентрично, як ураганні хмари, які видно з космосу.
  Їхні ноги торкалися.
  «Ми повинні незабаром виїхати», — сказав Деніел Рірдон. Він дивився вниз на Лексінгтон-авеню, ніби Джозеф чи команда інших убивць, які відчайдушно шукають Жовтневий список, стояли надворі. Його сумка була спакована.
  — Гаразд, — неуважно сказала Габріела. Вона підвелася й почала збирати свій одяг, запихаючи його назад у спортивну сумку. Темно-синій з червоним логотипом Nike збоку. Nike досі використовувала цей логотип? — дивувалася вона. І слоган:
  Просто зроби це…
  Вона принесла з собою дуже небагато, окрім папок, і незабаром покінчила. Вона помітила, що Даніель дивиться на неї. Сині джинси та зелений светр із V-подібним вирізом поверх шовкового камзолу кремового кольору. Світло-сіра вітровка LL Bean. Даніель теж був у новому вбранні — костюмі, як учора. Темно-сірий. італійська. Був ідеально віджатий. Він не носив краватки, це була певна поступка до вихідних. Аромат, що виходив із тканини, був терпким — хімічні речовини для хімчистки, — але вона відчула підтекст крему після гоління, лосьйону та мускусу. Крем для взуття теж. Він був вибагливий до свого взуття. Поєднання чомусь надзвичайно збудило.
   Так, вони повинні перевірити, подумала Габріела. Але вона не хотіла. Вона хотіла залишитися тут. Близько до нього.
  Дуже близько.
  За цих обставин це було абсурдом. Проте на мить її огорнуло почуття бажання — і можливість глибшого, пекуче гарячого зв’язку.
  Саме тоді він притягнув її ближче, його права рука послабилася, як шовковий шарф, на її шиї. Вона чинила опір, але лише на короткий час. Губи податливі й здуваються, смаки з’єднуються, тепло переходить від шкіри до шкіри. Чим більше вона розслаблялася, тим сильніше він обіймав її.
  І вона відчула те непереборне розкручування в собі.
  Чергові обійми, що межують з болем. Тоді він відступав. «Мені шкода. Я не повинен був цього робити». Хоча він не здавався анітрохи розкаяним.
  Незважаючи на те, що ім’я «Сара» буквально бачила в її пам’яті, Габріела тихо сказала: «Так, ти мала». І вона ще раз поцілувала його.
  «Давайте снідаємо і продовжимо виконувати домашнє завдання». Погляд на документи. «Нам потрібно знайти півмільйона доларів».
  Вона кивнула, але знову відчула спокусу потягнути його на ліжко поруч із собою. Вона легко уявила, що буде далі. Деніел був чуттєвим, із підтягнутим тілом — вона вже бачила й відчувала це достатньо. Міцна, непохитна хватка. Губи правильне поєднання твердого і м'якого. У нього був би грайливий язик, і він би ним часто користувався; він був людиною, яка насолоджувалася смаком, а також дотиком. Він притискав її до ліжка, притискаючи, що, незважаючи на її одержимість контролем, їй насолоджувалося — ніколи не могла цього зрозуміти, — а потім він пожирав її, однією рукою на її стегні, другою на грудях. Він був би невблаганним, власницьким, владним.
  А тепло й насолода, як наркотики, продовжуватимуться, зростатимуть і зростатимуть до кінця, що для неї буде досить швидким.
  Господи, вона цього хотіла.
  Позаду неї потяглася вервечка несхожих коханців.
  Невідповідність і гірше.
  Але, незважаючи на спокусу, вона змусила цю фантазію геть і проігнорувала теплі простирадла, його запахи, спогад про його руки та рот.
  Пріоритети.
  Цілі.
  Ім'я «Сара».
   РОЗДІЛ 21
  8:30, НЕДІЛЯ НА
  1 ГОДИНУ РАНІШЕ
  
  
  ВІН МАВ ВІДЧУТТЯ, ЩО ЗА НИМ СПІЛЬКУЄ.
  Френк Уолш ішов до своєї квартири у Вест-Вілліджі, помітивши чоловіка років сорока, великого розміру, з кучерявим світлим волоссям, що стирчало з-під бейсболки, у темному пальті. Чоловік був на протилежному боці Хадсон-стріт і йшов у тому ж напрямку. Але це було дивно, як цей хлопець ходив. Будь-хто інший дивився б йому під ноги, або вперед, або на вікна ліворуч від нього. Цей хлопець, однак, досить часто поглядав на рідкісний недільний ранковий рух. Ніби він хвилювався про машини, що їдуть за ним.
  Хвилювалася чому? Що за ним стежили копи, грабіжник? Вбивця?
  Або містер Шинель старанно уникав дивитися на власну ціль: самого Франкліна Волша?
  Тридцятирічний хлопець знав про підстерігання здобичі, про бійку, про напад. Про виживання.
  Про кров.
  Його інстинкти підказували йому, що цей хлопець був проблемою.
  Швидкий погляд, але чоловік, здавалося, передбачив це й відвів погляд. Френку вдалося лише поглянути на кругле обличчя й те моторошне волосся — тугі світлі кучері, гладкі. Але це було село, і дивний був порядок дня.
  Потім містер Шинель зупинився, щоб зазирнути у вікно, піднявши голову від, здавалося, законної цікавості. Тож, можливо, він був просто іншим місцевий. Френк сказав собі перестати бути параноїком. Крім того, він умів себе доглядати. Він намацав у кишені ніж і постукав по ньому для заспокоєння.
  Незабаром його думки відійшли від пана Шинелі. Вони навіть пропустили те, що чекало через півгодини: роботу з ножем, якою він був одержимий кілька днів.
  І вони зупинилися на… чому ще? лайно У вихідні візит з мамою. Вона його перегодувала. Вона змусила його взяти її за покупками в найлюдніший торговий центр на Лонг-Айленді. І з нею, звісно, не було про що говорити — ніколи не було, — хоча жінці вдалося принаймні півдюжини разів згадати про шлюб Френкової сестри.
  Частина цієї теми включала той факт, що Барбара та її чоловік «напевно народять дитину найближчого року».
  Це мимоволі викликало в уяві неприємний образ його сестри, яка займається сексом, через що минулого вечора він не обідав, принаймні до десерту.
  «Знаєте, Броббі та Стів хочуть чотири. Ідеально з різницею в один рік».
  Що хотіла мати? Невже вона думала, що він може помахати чарівною паличкою (хм, невдалий вибір слова, це) і, пуф, була дружина, яка висовує дітей? Бля, хіба вона не знала, що він робив усе, що міг? Його життя було не таким, як у всіх. Хто, наприклад, зрозуміє його одержимість?
  Ножі, бійка, кров…
  Крім того, ще одна річ: практичність. Зважаючи на його сферу роботи, він зустрічав не так багато жінок.
  Крім того, він тримався за одну конкретну людину.
  Ах, Габріела...
  Вівторок, звичайно.
  Її слова, перегороджені усмішкою.
  Зараз Френк швидкими кроками повертався з Пенсильванської станції в Медісон Сквер Гарден. Це була досить гарна прогулянка, яка гарантувала спалення, можливо, сотні калорій, особливо на прохолодному осінньому повітрі. Він навмисне зняв піджак, щоб його тіло скинуло жир, спалюючи калорії в холоді, хоча йому не подобалося дивитися на свою округлу фігуру у вітринах, коли він проходив повз них. Йому не слід було одягати трикотажну сорочку. Це було чіпляючим, розкриваючим.
  Ну, не дивися, сказав він собі.
   Але він це зробив.
  Все-таки він не зняв куртку. У холодну погоду ви спалюєте на 50 відсотків більше калорій, ніж у спеку. В Арктиці можна було їсти все, що завгодно, і при цьому худнути. Він досліджував це. Шість тисяч калорій на день. Там він повинен провести рік.
  Френк знову озирнувся довкола й помітив, що містер Шинель тепер був на тій самій стороні вулиці, що й він, і темп чоловіка продовжував збігатися з темпом Френка.
  Переслідування, напад, вбивство…
  Все-таки мала бути параноя.
  Чим би я зацікавив цього хлопця? І навіть якщо так, то як він міг знайти мене тут, на вулиці, крокуючи на південь від Пенсильванського вокзалу?
  Але, звісно, Френк Уолш добре знав комп’ютери: хороші та погані сторони машин. Він був добре обізнаний про прослуховування телефонів і збирання даних. Сьогодні вранці він купив квиток до міста за допомогою кредитної картки. Він зателефонував своїй матері, щоб сказати їй, що встиг на поїзд. Якби хтось хотів, він міг би дізнатися, у якому потязі їхав Френк, коли він прибуде на станцію, навіть як він виглядає — із зображення «Автотранспорт» (навіть якщо зображення було на тридцять фунтів легше, ніж зараз) .
  Потім він звернув за ріг на свою вулицю в Віллідж і ризикнув швидко озирнутися, тримаючи руку в кишені.
  Кучерявого хлопця не стало.
  Френк продовжив угору кварталом і наблизився до свого восьмиповерхового будинку. Підійшовши до дверей, він швидко увійшов і озирнувся, але тиха, обсаджена деревами вулиця була безлюдною.
  Він зайшов у вестибюль і нарешті розслабився.
  «Привіт, Артуре».
  Швейцар був старий, і коли він йшов, він човгав, і від нього пахло Old Spice. «Пакунок для вас, містере Волш».
  "FedEx?" Він чекав ножа, кукрі. Ці непальці були набагато смертоноснішими, ніж люди думали.
  Веселі шерпи, моя дупа.
  «Ні, це була ручна доставка. Якийсь латиноамериканець приніс його вчора».
  Це був поліетиленовий пакет із чимось прямокутним і важким. Він узяв це.
  "Дякую." Він не планував давати йому чайові. Френк був дуже щедрим на Різдво. Він зазирнув у сумку, і його серце калатало, і він засміявся, читаючи записку, що супроводжувала його.
  Він простягнув Артуру п’ять доларів.
  Старий взяв його без подяки, але з піднятою рукою, що Френк вирішив витлумачити як нескінченну вдячність.
  
  Ф. РАНК ВІДКРИВ ДВЕРІ й увійшов досередини, кинувши піджак на крісло перед великим телевізором.
  Квартира, що складалася з трьох кімнат, була ось такою: темною і шалено захаращеною, але затишною — хоча інколи викликала клаустрофобію, залежно від його настрою. Міні-кухня з двоконфорковою газовою плитою та духовкою достатньо велика для вечері під телевізором або двох. Його мікрохвильова піч стояла на столі, розділяючи місце з книгами та журналами. Але колись, у цьому місці славного богемного мистецтва, ви створювали свої вірші чи картини, ви курили траву, ви спали з якомога більшою кількістю жінок і випивали до забуття; приготування їжі було другорядним, якщо не зовсім непотрібним.
  Френк підійшов до вікна й подивився на Вестбет, відоме товариство художників. Він мав вид на ту саму кімнату, де Даян Арбус порізала собі зап’ястя в 1971 році.
  Принаймні так сказав брокер з нерухомості, відчувши, що риба потрапила на гачок. Ніби це зробило б це занурення більш привабливим, щоб мати можливість дивитися на простір, куди злетіла дуже дивна фотографка.
  Потім перевів погляд і пошукав чоловіків у чорних шинелях.
  Жодного вбивці з Матриці з гладким кучерявим світлим волоссям. Він закрив штору.
  Потім Френк повернувся до щойно отриманої поставки і, опухши від радості, дістав темно-зелену коробку з шампанським Dom Pérignon.
  Він відклеїв записку.
   Шановний Френк. Думаючи про вас. Незабаром ми поділимося цим! Дуже чекаю вівторка. Я подзвоню тобі! XOXO, Габріела.
  Йому здавалося, що він щойно видряпав останній номер у лото і виграв мільйон доларів. Він голосно розсміявся від задоволення.
  шампанське! І він теж не думав, що це дешевий товар.
  Він уявив тонку талію Геббі, її високі круглі груди, густе пряме каштанове волосся, яке вона, здавалося, найчастіше збирала в пучки чи хвостики. Але іноді вона носила його, що Френку подобалося.
  Господи, яка вона була гарна.
  Він згадав, як бачив її в жовтому купальнику, засмагаючи в Центральному парку. Він думав, що бачив шрам на її животі. Він думав, чи це був кесарів розтин, чи внаслідок нещасного випадку.
  Він дивувався, як він міг дізнатися.
  Запитай її, дурничка.
  Їх кава в п'ятницю була чудовою. Він, мабуть, пройшов своєрідний тест, тому що подивіться на це! Він знову поглянув на зелений ящик. Перечитайте замітку. Потім ще раз, і ще раз.
  До біса, Дом Періньон. Він погуглив.
  лайно! Сто п'ятдесят баксів!
  Френк почав фантазувати, коли вона прийшла у вівторок. Він мав би місце spick-and-span.
  Пилососили. І освіжається повітрям; він понюхав і чимось запахло.
  Чисті простирадла на ліжку…
  Френк глянув на годинник. Що ж, йому доведеться подумати про їх побачення пізніше. Тепер настав час бою.
  Час смерті, час крові.
  Долоні почали пітніти.
  У своїй затхлій спальні Френк Уолш висипав кишені на комод: сорок три долари в зім’ятих купюрах, монети, квитанції, обгортка вафель Necco, обгортка Kit Kat і ніж, який він завжди носив, дводюймовий швейцарської армійської моделі з лупа, зубочистка і ножиці.
  Він відкрив двері шафи. Всередині були десятки туфель, один костюм, чотири бойові куртки та вішалка для капелюхів з єдиним головним убором, кепка грецького рибалки. Він схопив його й натягнув на своє рум’яне волосся. Він сів у своє скрипуче офісне крісло й увімкнув комп’ютер, скинувши черевики. Примружившись на екран комп’ютера, Френк збільшив гучність мишкою, і зазвучала музика, потойбічна музика з іншого виміру.
  Знайомий логотип заповнив екран, додаючи йому комфорту, ніби він бачить табличку «В’їзд» вашого рідного міста.
  Клани Гравіас Майор
  Онлайн-рольова гра номер один
  Френк натиснув кнопку «Відновити гру» та вказав на свій аватар, худорлявого, красивого воїна, зовнішність якого була схожа на свого власника лише кольором волосся. Він направив цю фігуру до збройової, щоб вибрати даратський ніж зі свого арсеналу зброї. Потім Френк доставив аватара на крилатому коні в Проспесіа-Вудс, де зустрівся з аватаром, яким керував молодий гравець із Тайваню.
  Вони запланували цю битву один на один, щоб вирішити суперечку між їхніми відповідними кланами, як це дозволяли правила гри.
  Через кілька хвилин він прибув до Судного кола, яке вже було оточене кількома десятками аватарів обох кланів. Люди, що стояли за цими створіннями — ніхто з них Френк ніколи не зустрічався особисто й навіть не спілкувався з ними — наказали воїнам і чарівникам аплодувати та стрибати вгору та вниз, вигукуючи підтримку. Інша сторона, звичайно, вчинила так само, підбадьорюючи свого воїна.
  Через мить з'явився протилежний аватар, химерна на вигляд істота з щупальцем замість хвоста. Він оглянув бойове коло і переступив через шлагбаум.
  Френк наказав своєму аватару зробити те саме. Два анімаційних творіння зіткнулися одне з одним.
  У нього була коротка пам’ять про містера Шинель, але вона швидко зникла. Йому довелося виграти в ножовому бою. Він наказав своєму аватару присісти й, висунувши злий клинок вперед, наступив на свого супротивника, який зайняв оборонну позицію, коли його зміїсте обличчя оглядало ворога.
   Френк махнув убік, а потім стрибнув уперед, розмахуючи ножем, наче гвинт літака, і вчепився за свою стратегію — вдаючи, що захищає Габбі від зґвалтування істотою.
  Текла кров і здіймалися жахливі крики, стріляючи з динаміків Bose, місячна зарплата.
  Френк знову підійшов.
  Переслідування, напад, вбивство…
   III
  
   РОЗДІЛ 20
  22:00, СУБОТА НА
  10 ГОДИН, 30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  H AL. ВИБАЧАЙТЕ , ЩО ЗІСПАСИВ ВАМ СУБОТНІЙ ВЕЧІР».
  «Ніколи не проблема зустрітися з тобою , Піте».
  Чоловіки енергійно замахали руками. Обидва праві зап’ястки, випадково, були оточені золотими браслетами. Один зі смаком, інший ні.
  — Ну, сідайте, — сказав Петро Карпанков, показуючи на стілець навпроти вишуканого, але потертого антикварного столу, який він використовував як письмовий стіл, з темного червоного дерева. "Сідайте. Хочеш випити? Хочеш віскі? Це твій напій? Ти хочеш чогось іншого?»
  «Ні, але дякую». Гел Діксон, тіло трохи кремезне, костюм трохи пом’ятий, але сорочка вигладжена, навіть зараз у цю вечірню годину.
  Вони були на верхньому, третьому поверсі старовинного будинку на Десятій авеню, де розташовувалася компанія Карпанкова.
  Росіянин налив горілки і сьорбнув теплої. Він підняв брову. "Ти впевнений?"
  «Ні, справді, Піте. Я маю на увазі, ти правий, так, я люблю віскі, але нічого для мене. Дружина відчуває запах у моєму диханні, я йду додому, і це все до біса. Я можу випити з нею, але не перед нею. Ви знаєте, як це».
  «Ах, жінки, жінки, жінки…» худий чоловік захихотів. Він був настільки схожий на Володимира Путіна, що Діксон задумався, чи не пов’язаний він якимось чином з російським президентом. У нього не було акценту, але іноді ви уявляли, що він є.
  З кутка почувся гуркіт і великий Карпанків пес — чий породи, яку Діксон не впізнав — потягнувся й повільно оглянув відвідувача. Не зовсім ворожий, не зовсім дружній. Він знову впав на подушку й зітхнув. Річ повинна була важити 150 фунтів. Карі очі собаки зупинилися на Діксоні й не відпускали. Чорно-сіре хутро може бути природним колючим, можливо, піднімається, як у хекла.
  Як і перед нападом.
  — Хороший хлопець, — ніжно сказав Карпанков.
  «Великий», — сказав Діксон.
  «Я чую, що у вас усе добре». Карпанков виглядав враженим. «Проект нового торгового центру».
  — Звичайно, — сказав Діксон. І не зводив очей з росіянина. «Ми заробляємо гроші кулаком, хоча я й гадки не маю, що до біса означає цей вислів».
  Карпанков кліпав очима. Потім засміявся. «Ха, це правда. Я ніколи про це не думав. «Подай кулак». Що це значить? Люди неуважні до того, що вони говорять. Кліше, лінива мова. Інколи тобі нудить».
  «Хворий».
  З кабінету Карпанкова відкривався вид на річку Гудзон. Тепер, уночі, вода була лише чорною смугою. Те, що спадало і текло, було вогниками, жовтими, червоними, зеленими, білими, що слабшали на північ і слабшали на південь.
  Карпанков відключився, а потім повернувся до Діксона, який дивився в очі чоловіка так довго, як міг.
  «Це якісь дуже дивні учні», — подумав він, відводячи погляд. Не п'ятдесят відтінків сірого. Два.
  Росіянин сказав: «Я думаю, що нам слід поговорити про той проект у Ньюарку. Ти і я."
  Радісний барабанний бій лоскотав Діксона. Він з ентузіазмом сказав: «Це буде чудовий удар, Піте. Вісім цифр, легко. Середня вісім цифр». Потім до себе: заспокойся, чорт накажи. Ти говориш, наче підліток, що хвилює про Бібера.
  «Вісім, так, ми припускаємо».
  «Ти приберешся з ним», - сказав Діксон.
  Це був жарт, оскільки частина проекту передбачала оренду великої хімчистки. Діксон дуже хотів взяти участь.
  Але Карпанков, схоже, не зрозумів гри слів.
  Діксон тримав обличчя нерухомим — треба було це робити, коли маєш справу з такими людьми Карпанков, але задоволення зростало з кожною секундою. Він рік сподівався, що Карпанков залучить його до якогось проекту, будь-якого проекту. Але Ньюарк? Ісус. Це був Boardwalk. Це був Парк Плейс.
  — Але мені потрібна послуга, Гел.
  За шматок Ньюарка він точно виручив би Карпанкова. Яке б не було завдання. Він сів вперед, нахмурившись від приємного передчуття.
  «Будь-що».
  Але деталі батога чи пряника запізнилися.
  У Карпанкова задзвонив телефон і він ввічливо сказав: «Вибачте».
  «Вперед». Діксон подивився на собаку; пес озирнувся. Діксон першим відчепився.
  Він підняв одне плече, потім друге, поправляючи свій сірий піджак. Воно було тісним, а тканина була тонкою вовною, надто тонкою для денної прохолоди. Він зрозумів це, щойно вийшов з дому, але не хотів повертатися за пальтом. Дружина. Його сорочка була синього пастельного відтінку, який дехто, ймовірно, вважав занадто яскравим. Діксону було байдуже. Він носив яскраві сорочки; це була його торгова марка. Вчора рожевий, сьогодні блакитний. Завтра він одягне жовте. Канарка жовта. Це було його улюблене. І завжди одягав його в неділю.
  Росіянин закінчив розмову. Потім, як завжди траплялося під час дискусій між чоловіками, Діксон знав, настрій безпомилково змінився, і настав час для серйозної торгівлі. Карпанков склав пальці докупи, наче закопав ласощів і тепівського бруду над їхньою могилою. «Тепер я дещо усвідомлюю».
  "Гаразд."
  Карпанков часто так говорив. Він щось усвідомлював.
  «Ви коли-небудь чули про Жовтневий список?»
  «Не знайомий. ні. Що це?"
  «Я не зовсім впевнений. Але я знаю це: це список імен деяких впливових людей. І небезпечно. Близько тридцяти, може, трохи більше. Я чув, з деякими з них я міг мати справу в минулому».
  «Жовтневий список. Чому це так називається?»
  Знизування плечима. «Ніхто, з ким я спілкувався, не знає. Загадка. Це може означати, що в жовтні настане пекло».
  "Наступного місяця."
  "Наступного місяця. Або, можливо, минулого жовтня сталося щось велике , і в результаті є плани. Тепер, Гел, я хочу цей список. Мені потрібен список. Але я не можу дозволити моїм людям робити це, тому що я можу мати зв’язок. Ті люди, з якими я працював. Ви не маєте жодного зв’язку».
  «Тому що я менша довбана картопля», — подумав Діксон. Але це його не хвилювало. Він жадібно кивнув, як собака. Ну, звичайний пес, а не великий лохун у кутку.
  Росіянин продовжив: «Тепер ось що. Я чув від Генрі — ти знаєш Генрі, мого фасилітатора?»
  «Правильно. Я знаю Генрі. Хороша людина."
  «Він, так. Він чув, що в місті живе жінка, має список або знає, де він. Ви отримаєте від неї список, а потім ми з вами розглянемо проект Ньюарк наполовину».
  « П'ятдесят відсотків?» — випалив Діксон. «Це дуже щедро, Піте».
  Чоловік відмахнувся від подяки. «Цю жінку звати Габріела Маккензі. Вона була офіс-менеджером придурка, який вів список — він проскочив з міста».
  «У вас є її адреса?»
  «Верхній Вест-Сайд, але її там немає». Карпанков тепів пальцями. Він нахилився вперед. «Вона та якийсь хлопець, з яким вона є, тримаються тихо, але мої джерела кажуть, що вони десь у місті. Його звати Рірдон. Мої люди сказали мені, що сьогодні ввечері чи завтра вони дізнаються про їхнє місцезнаходження та повідомлять мені». Його голос стишився, і він поклав руки на стіл. «Гел, я чув, що ти був найпопулярнішим, коли мова зайшла про життя на вулицях, розумієш, що я маю на увазі? Життя в окопах».
  «Я намагаюся», — скромно сказав Діксон. «Я знаю свій шлях».
  Карпанков прокашлявся. Його очі ковзнули на модель автомобіля на його столі, один із шести «Фордів», «Едсел». «І ви б зробили все, що вам потрібно, щоб отримати список? У вас з цим немає проблем, чи не так? Навіть якщо ця людина жінка. І невинний».
  «Зовсім не проблема». Діксон мав на увазі це, хоча він не додав, що вже вважав це завдання збудливим.
  «Вона буде вередливою».
  «Дівчата стають такими. Особливо в залежності від пори місяця».
   Карпанков усміхнувся. «Я маю на увазі, що вона буде обережною. Я не єдиний, хто хоче отримати список. За ним є інші люди».
  «Звичайно, ти вкажеш мені її місцезнаходження, і я подбаю про це». Діксон нахмурився, розглядаючи роботу. «Тож вона знає, що її шукають?»
  "Це вірно."
  «Ви знаєте, що одна річ, яку я зробив, дуже добре працює, особливо з жінками? Я кажу їм, що я як диякон у церкві. Це знижує їхню охорону. Я навіть ношу з собою Біблію». Він видобув маленьку чорну книжечку з нагрудної кишені.
  «Розумний, Хел».
  Чоловік сяяв. «Це дозволить мені підійти ближче. Тоді я дістаю свій шматок і саджу її до своєї машини. Відвезіть її на один з будівельних майданчиків і приступайте до роботи. Вона скаже мені, де список. І після? У понеділок заливаємо бетоном торговий центр. Вони ніколи не знайдуть тіло».
  «Добре».
  «А хлопець із нею? Він підключився?»
  «Ні, я думаю, просто якийсь бізнесмен, з яким вона спить. Мені до нього байдуже. Але…» Третє тепі.
  «Я теж про нього подбаю. Напевно, краще просто застрелити його».
  Схвальний кивок росіянина. «Я подзвоню вам, як тільки мої люди її знайдуть».
  Чоловіки встали й знову потисли один одному руки, цього разу ще енергійніше, і золоті ланки глухо зацокнули. Побачивши, що Діксон так палко стиснув руку свого господаря, пес підвівся. Діксон відпустив і негайно відступив.
  «Нічого страшного», — сказав Карпанков. "Ти йому подобаєшся."
  Так, подумав Діксон, для основної страви. Він посміхнувся собаці, яка була задоволена тим, що стояла й дивилася.
  За п’ять хвилин Гел Діксон був надворі на прохолодній, провітреній вулиці, натягуючи на себе легкий костюм. Він розслабився тепер, коли був далеко від організованого злочинного володаря Петра Карпанкова та Годзілли. Він пішов вулицею, бадьоро підстрибуючи, розмірковуючи, кому б він міг продати «Жовтневий список», як тільки зробить власну копію.
   РОЗДІЛ 19
  20:30, СУБОТА НА
  1 ГОДИНУ 30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ЖАХЛИВО , — ПРОШЕПОТАЛА Г АБРІЕЛА, ЩІПНУВШИ ЗУБИ.
  Вона тремтіла. Заплющені очі, важко дихає. «Як він міг це зробити?» На задньому сидінні таксі вона нахилилася до Даніеля, і він обняв її за плечі. Вона витерла очі. «Як хтось міг зробити щось таке підле?» Дивлячись на поліетиленовий пакет аптеки CVS біля їхніх ніг, Габріела підійшла ще ближче, і він міцніше стиснув її. Він був сильний. Гарні костюми, які він носив, товста, але драпірована тканина значною мірою приховували його статуру, але один дотик його руки не залишав сумніву, що він був у гарній формі.
  Вона знову подумала про зустріч із ним у п’ятницю, вчора.
  І що сталося.
  Відчула тихий тріск у собі, згадавши Деніела, який був дуже близько, він витирав вологу з її чола, а потім тією самою хусткою з його.
  Це було лише двадцять чотири години тому? Здавалося, це віки.
  Знову пінг, нижчий, тепліший, пульсуючий. Але вона відкинула цю думку. Зараз навряд чи був час.
  Сара…
  За півгодини до того їхнє таксі зупинилося біля його мансарди в Трайбеці, і він забрав спортивну сумку з туалетними приналежностями та змінним одягом. Зараз вони йшли до її квартири, щоб вона могла зробити те саме — і, найголовніше, зібрати папки з файлами.
  Вона сказала йому: «Документи можуть не мати нічого корисного, але це все, що нам потрібно, щоб врятувати життя Сари. У цей момент я хапаюся за соломинку».
  Тепер це був погляд Даніеля, який зупинився на поліетиленовому пакеті, зім’ятому, як крихітне бліде тільце. Незважаючи на те, через що вони пройшли, він залишався втіленням спокою — аж поки в тому огидному провулку не побачив, що випало з мішка. Він відсахнувся, реакція більш бурхлива, ніж її.
  Він прошипів: «Ісусе…»
  Потрясіння зникло, але на його місці з’явився гнів і, можливо, рішучість.
  «Чому ви хотіли це зберегти?» вона запитала.
  Коли вони були в провулку, Габріела швидко відкинула сумку, ніби її облили кислотою. Але Даніель, використовуючи свою елегантну шовкову хустку, зібрав мішок разом із його вмістом.
  Тепер він сказав: «Докази. На ньому буде ДНК, — кив на сумку, — можливо, навіть відбитки пальців Джозефа… якщо він буде необережний.
  «Звичайно. Я не думав про це. Я був емоційний».
  «Досить зрозуміло за цих обставин».
  Тепер їхали мовчки. Коли таксі під’їхало до Центрального парку й наближалося до її квартири, вона глянула на водія, щоб перевірити, чи він слухає, але він говорив по мобільному на якійсь близькосхідній мові, заглиблений у свою розмову. Вона прошепотіла Даніелю: «Поліція спостерігатиме. Джозеф теж міг бути».
  Тож вона скерувала водія на вулицю в кварталі на північ, за житловим будинком. Жовте таксі припаркувалося на темній бічній вулиці. «Я зайду на кілька хвилин», — сказала вона водієві.
  Але годинник очікування на лічильнику таксі працював, і його не хвилювало, що збираються його пасажири, які секретні місії загрожують. Він продовжив свою відривну розмову.
  Габріела вислизнула з кабіни і, підійшовши до стін сусідніх будинків, ніби за нею гналися шпигуни, попрямувала до службових дверей своєї квартири. Завантажувальний майданчик не був замкнений, але двері, що вели в підвал, були. Однак ключ від вхідних дверей впустив її.
  Через п'ять хвилин вона була у своїй квартирі, яку тримала в темряві. Працюючи здебільшого навпомацки, вона знайшла й заповнила одяг і бізнес-файли вона хотіла сховати свою нейлонову спортивну сумку, а потім обережно виглянула з дверей, перевіряючи, чи немає сусідів або, що ще більше хвилює, офіцерів поліції Нью-Йорка, які ховаються в коридорах. Але нікого не було.
  Вона замкнула за собою двері.
  Знову вийшовши на вулицю, вона швидко прослизнула на заднє сидіння, а водій відійшов від узбіччя.
  Даніель притиснув її коліно.
  Через кілька кварталів: «Сара», — сказала вона, жалібно міркуючи. «Мені цікаво, що вона зараз робить, що в неї в голові».
  — Не думай про це, — прошепотів Даніель. Вона відчула охоплююче тепло, коли його рука знову обхопила її плечі.
  Звиваючись серед суботнього вечора, який сповільнився через затори навколо Лінкольн-центру, таксист рулив на південь і схід через Мідтаун. За десять хвилин вони були біля «Волдорф Асторії». Деніел заплатив водієві, і вони вийшли на тротуар на Парк-авеню. Знову використовуючи серветку, він взяв поліетиленовий пакет із хворим вмістом і запхав його у свою спортивну сумку.
  «Будьте обережні», — сказала вона заціпеніло. "Кров."
  Коли вони зайшли у вестибюль, вона зупинилася й кліпнула очима. «Боже мій, це прекрасно».
  «Ви ніколи не були у Waldorf?»
  «Не зовсім у моїй фінансовій генетиці».
  «Зазвичай я просто зустрічаюся тут з клієнтами, але я залишався кілька разів. Коли я виконую роботу на своєму місці. Це старий Нью-Йорк. Ось що мені в ньому подобається».
  Її голова оберталася вперед-назад, розглядаючи дорогу деревину, масивний годинник у центрі вестибюлю, високі стелі.
  — Давай, — сказав він. «Ми оглянемо пам’ятки пізніше».
  За стійкою реєстрації вони зареєструвалися, дві кімнати, Деніел користувався своєю кредитною карткою; він хвилювався, що поліція чи хтось інший, кому може знадобитися Жовтневий список, можуть відстежити її тут, якщо вона використає свій. Вона прочитала в New Yorker .
  Вони вийшли з ліфта. Їхні кімнати були не суміжні, а на одному поверсі, недалеко одна від одної. Коли вони йшли коридором, Габріела відчула, як знову розкривається зерно привабливості — навіть більше, ніж ті почуття, які вона відчула вчора в барі, коли вони зустрілися.
   Так, вона продовжувала думати, Сара. Ім’я не зупинило хвилювання глибоко всередині, коли вона крадькома глянула на Даніеля. Але тоді: як ти можеш думати спати з ним?
  І все-таки вона заперечила: Можливо, тому, що ти був самотнім занадто багато років.
  А тому, що Деніел Рірдон трохи — можливо, дуже — схожий на вас?
  Але вона нагадала: залишайтеся зосередженими.
  Сара, Сара, Сара…
  У коридорі він сказав: «Давай щось перекусимо. Або хоча б випити».
  «Так, мабуть, мені щось потрібно».
  Той ранковий сніданок, який вони ділили, був туманним спогадом.
  Розкинувши сумки у своїх кімнатах, вони зустрілися внизу в тихому елегантному лобі-барі. Вони сиділи поруч один з одним на бенкеті, торкаючись колінами. Сервіруюча, жінка з волоссям, закрученим у пучок, підійшла й привітала їх, сказавши, що її звуть Ліз. Вона запитала, чи були вони в місті у справах чи у відпустці. Габріела дозволила Даніелю відповісти.
  «Просто оглядаю пам’ятки», — люб’язно сказав він.
  «Вибачте, погода не краща. Минулого тижня було тепло».
  Замовили: і сир, і паштет, і хліб, і пляшку «Брунелло».
  Сьорбаючи міцне тосканське вино, вони говорили про все, вільно спілкуючись — про все, крім Жовтневого списку та викрадення, тим більше не про поліетиленовий пакет. Вона принесла до столу файли зі своєї квартири з написом Prescott Investments—Open Items . Але вона залишила їх сидіти нерозкритими, ніби боялася, що вони можуть не знати, як вони можуть врятувати викрадену дитину.
  Вона подивилася на телефон і зітхнула. «Від Рафаеля. Він безпечно вийшов і зробив доставку. Все йде нормально."
  Кивнувши на цю гарну новину, Деніел скинув піджак, і вона помітила лінію червонуватої плоті, шрам, який виднівся у V, де його сорочка роздерлася. Воно переходило від грудей до плеча. Він перехопив її погляд і сором’язливо затягнув сорочку знову.
  «Чи можу я запитати, що сталося?»
  Він ніби дискутував.
  «Вибачте, я не хотів дошкуляти».
   «Ні, я тобі скажу. Кілька років тому я їхав з дітьми до Нью-Гемпшира і дуже втомився. Я не повинен був штовхати це. Я заснув і пішов з дороги».
  «Ісус».
  «Авто з'їхало з насипу в річку. Двері були зачинені на клин. Він почав наповнюватися водою».
  «Даніель, ні!»
  «Боже, як було холодно. Ми пішли подивитися на листя. Це був вересень, але дуже холодно».
  "Що сталося?" — прошепотіла вона.
  «Ми б усі потонули, якби повз випадково проїхав якийсь місцевий хлопець — виглядало так, наче він вийшов із Позбавлення , розумієте? Сорт гірської людини, жлоб. З'їхав пікапом по набережній, схопив сокиру і вскочив за нами, хоча вода мала бути приблизно тридцять п'ять градусів. Він просто підплив до машини і бив по задньому вікну, поки не витягнув нас. Я порізався шматком металу після того, як виштовхнув хлопців».
  «Ой, як жахливо».
  Даніель коротко засміявся. «І знаєте що? Як тільки ми були на березі, він помахав рукою на прощання і пішов. Не взяв би грошей, навіть свого імені не назвав. Він просто поводився так, ніби хто не ризикне замерзнути до смерті, щоб врятувати когось? Ніби це було найприродніше у світі».
  «Це ще болить?» Кивок у бік грудей.
  "Ні ні. Це було п'ять років тому. Іноді жорсткий, у вогкості. Але це все». Він затих. «Я був дурним і ледь не вбив своїх синів. Ніби той хлопець дав мені другий шанс. Я насправді не думаю, що я це заслужив. Але він був там».
  Вона опустила руку на його руку і натиснула. Вона так хотіла поцілувати його, але, доклавши певних зусиль, утрималася. Вони повернулися до вина й замовкли.
  Даніель підписав чек, і за її пропозицією вони розділили файли. Решту вечора вони проводили, доки не настане виснаження, шукаючи будь-яких підказок до готівки, яку міг сховати Чарльз Прескотт. Вони пішли до ліфтів. Коли вони вийшли з машини, він супроводжував її до дверей.
   Вона обняла його. «Даніель, я...»
  «Не знаєте, як мені віддячити?»
  Її відповідь полягала в тому, щоб стиснути його сильніше й віддатися риданням.
  «З нею все буде гаразд», — сказав він. «З вашою дочкою все буде добре».
  Габріела витерла очі й, відійшовши, глибоко зітхнула. Контролювала себе.
  Минуло кілька секунд; вони залишалися нерухомими, прислухаючись до голосів, що сміються в кількох кімнатах звідси, до телевізора, що гуркотів із бойовиками.
  Вона відчинила двері, увійшла всередину й повернулася до нього. Даніель підійшов ближче.
  Чи поцілував би він її? — дивувалася вона.
  Їй також було цікаво, як би вона відповіла.
  Але натомість він найчистіше обійнявся, пробурмотів «На добраніч» і, тримаючи в руках стос папок, ступив назад у зал. Двері зачинилися, і вона залишилася сама.
   РОЗДІЛ 18
  17:55, СУБОТА НА
  2 ГОДИНИ, 35 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ВОНИ ГУЛЯЛИ вулицею, що прямувала на північ на Іст-Сайді, уникаючи сміття, туристів і ранніх відвідувачів, робітників у нічну зміну, вигулювачів собак і бездомних чоловіків і жінок… чи, можливо, просто місцевих жителів, які виглядали безхатченками — неохайними, неуважними до волосся, бороди та прання .
  Їхня місія, яка виявилася важкою, полягала в тому, щоб знайти таксі, щоб відвезти їх до її кооперативної квартири. Габріела сердито пробурмотіла: «Те, що вони там зробили, ці придурки, це повернуло нас на годину назад! І крайній термін за лічені хвилини!»
  «Принаймні ви не у в'язниці», - сказав він.
  Вона не відповіла на це тепле заспокоєння. «Ісус, Деніеле, це безнадійно. Я знав, що ми не можемо отримати гроші вчасно, але принаймні ми могли знайти конкретну підказку до кінцевого терміну. Щось, щоб запевнити Джозефа, що незабаром ми матимемо гроші. Але зараз… чорт». Розпач стиснув її голос. Вона кивнула головою на схід і південь, звідки вони щойно прийшли. «Вони довбані садисти, ці двоє».
  «І де, в біса, всі таксі?» — пробурмотів він.
  Кілька промчали повз, чи то зайняті, чи то поза службою. Деніел помахав гаманцем одному з останніх, але водій просто продовжував їхати.
  Вони звернули на вулицю, яка була брудною, темнішою та гострішою, ніж у туристичній країні, менш завантаженою, у надії знайти таксі. Вони проходили повз магазини, в яких запорошені вітрини з DVD-дисками, мереживом і ґудзиками вживані книжки чи техніка стояли вицвілі за жирним склом, сумний порномагазин, освітлений жовчно-зеленими люмінесцентними лампами, китайські та мексиканські ресторани, що їдять на винос, які не могли пройти перевірку міста. Перед декількома з цих закладів сиділи худорляві смагляві чоловіки, курили й розмовляли тихим тоном або дзвонили по мобільному.
  У Габріели задзвонив мобільний телефон. Вона глянула на годинник. «Крайній термін». Вони зупинилися й підійшли до цегляної стіни будівлі, щоб ніхто інший не міг почути розмову.
  Вона глибоко вдихнула, натиснула «Прийняти» й увімкнула динамік, щоб Деніел міг чути.
  "Джозеф?"
  «Ах, Габріела. Я дивився на телефон. Витріщаючись. Він не дзвонив».
  «Це всього шість. Я збирався подзвонити тобі! клянусь Слухай..."
  «У вас є мої гроші?»
  «Я знайшов Жовтневий список!»
  «У вас є зараз?» Знову той дражливий голос. «Привід для святкування! На що це схоже? Він товстий, чи тонкий, чи надрукований на будівельному папері?»
  Вона випалила гортанним тоном: «Скажи мені, як моя дочка? Скажи мені!"
  «Вона трохи... стурбована». Наче Джозеф дувся.
  "Що? Що ви маєте на увазі?"
  «Я сказав їй, що не чув від вас хороших новин. Тому для неї може не бути хороших новин».
  «Ти сказав їй це?» — прошепотіла Габріела.
  «Тепер, що ти думаєш? Чи було б у моїх інтересах змусити вашу доньку ще більше панікувати? Чесно кажучи, я не можу з тобою навіть жартувати. Треба трохи розслабитися. Гаразд, гроші?» — спитав він, і його тон раптово став злим.
  «У мене є список ».
  «Чув цю частину. Але це означає, що у вас немає грошей. І оскільки ви ухилилися від запитання щодо опису списку, я також ставлюся до цього трохи скептично».
  "Ні ні! Клянусь!»
   «Ви коли-небудь помічали, — запропонував Джозеф, — коли люди говорять такі речі, як «клянусь» і «ви повинні мені повірити», вони завжди брешуть?»
  "Я не брешу! У мене це є. Це в місці для зберігання. Я не хотів ходити з ним».
  «У цьому немає великої потреби. У Нью-Йорку пропорційно менше пограбувань, ніж у Портленді, штат Мен. Так добре. Ви знайшли список. Wunderbar! Повернемося до грошей».
  «Я цілий день бігала по місту, намагаючись виконати те, що ти просив», — плакала вона. «Будь ласка, ще трохи часу. Це зайняло більше часу, ніж я думав. Вибач!»
  «Тебе мучить почуття провини, правда?»
  Даніель напружився від злості. Його обличчя потемніло. Але він мовчав.
  Вона нахилилася до телефону. «Будь ласка, це був кошмар. Скрізь міліція! Я ж не можу просто пробратися в сад за міським будинком Чарльза й почати шукати скарби, чи не так?» Її голос перехопив. Тоді вона сердито пробурмотіла: «Скажи мені прямо зараз! Як моя донька?»
  «Вона жива».
  « Живий? Але чи вона в порядку?»
  "Доволі багато."
  «Вона, мабуть, налякана».
  «А ще я боюся висоти. Змії теж не мої улюблені. Але ми справляємось. Тепер гроші змушують світ обертатися. Це була угода, яку ми уклали». Здавалося, він знову надувся. «Ви його порушили. Ви порушили нашу домовленість».
  «Я отримаю ваші гроші», — різко сказала вона. «Мені просто потрібно більше часу! Я роблю все, що можу».
  «Більше часу, більше часу». Його голос був глузливим.
  «Тільки трохи».
  «Можливо, знаєте, ви знайшли гроші й зволікаєте, намагаючись знайти спосіб зберегти їх і повернути свою доньку».
  "Немає! Навіщо мені це робити?»
  «Тому що ти залишився без роботи, пам’ятаєш?»
  Вона почала тремтіти. Даніель обійняв її.
  Джозеф сказав: «Ви були офіс-менеджером Чарльза Прескотта».
   — Так, — прошепотіла вона.
  «То ви щось знаєте про бізнес?»
  Вона вагалася. "Що ви маєте на увазі?"
  «Ти знаєш про бізнес?» — повторив він роздратовано.
  «Я… я знаю деякі речі. Що ти питаєш?»
  «Ви знайомі з поняттям штрафів?» Голос Джозефа був абсолютно рівним. Пропав грізний тон. «Мовляв, ви не платите податки вчасно, є штраф? Ну, ви мені не заплатили вчасно. Ви пропустили термін».
  "Я намагався ."
  «Спробувати» — це не слово. Або ти щось робиш, або ні. Неможливо спробувати щось зробити. Так. Новий термін. Шоста вечора завтра..."
  "Дякую тобі! я..."
  «Я не закінчив. Завтра о шостій вечора — ви передасте жовтневий список. А тепер п’ятсот тисяч».
  "Немає! Ти не можеш цього робити».
  «Це те, що ви говорите податковій службі? 'Мені дуже шкода. Я не можу заплатити те, що ти хочеш. Жодного штрафу для мене!» Подивіться на мене як на виправдання нациста». Гідді ще раз. Його сміх був майже хіхіканням.
  «Чому не просто довбаний мільйон?» — лютувала вона. — Чи десять мільйонів? Даніель стиснув її руку. Вона сказала Джозефу: «Я роблю все, що можу».
  «Ах, просто як «намагатися». Немає «найкращих» чи «найгірших». Дотримуватись вашої половини нашої угоди чи ні».
  «У нас немає домовленості ! Ти мене вимагаєш, ти викрадаєш...
  "Привіт! Хіба ми не говорили про кінодіалог? Тепер, наслідки, я казав: по-перше, штраф, додаткова сотня тисяч. Потім, по-друге, ви повинні піти на полювання на сміття».
  "Що?"
  «Полювання на сміттяра».
  «Я не розумію», — сказала Габріела здавленим голосом.
  «Що не розуміти? Це буде легко. Б’юся об заклад, щоб знайти приз, вам знадобиться не більше тридцяти хвилин».
  «Ти божевільний!»
  «Ну, це все відносно, чи не так? Ідіть на Таймс-сквер. Позаду смітник у провулку на сорок восьмому та сьомому. Західна сторона перехрестя».
  «Що там?» — запитала вона високим тремтячим голосом.
  Але реакцією Джозефа було відключення.
  
  ЇМ НЕ ПОТРІБНО було ТАКСИ.
  Приз, який Джозеф надіслав їм знайти, знаходився лише за чотири квартали звідси. Вони поринули на Таймс-сквер, дезорієнтуючий світ яскравих вогнів, величезних моніторів високої роздільної здатності, треків пульсуючої музики, що накладаються один на одного, лоточників, вуличних музикантів, нетерплячого транспорту, божевільних велосипедистів, туристів, туристів, туристів… Натовп тепер був щільнішим, галасливішим. , передчуваючи вистави, концерти, обіди та фільми.
  За десять хвилин вони підійшли до перехрестя, яке описав Джозеф. Вона сказала: «Там! Це смітник». І рушив вперед.
  — Почекай, — сказав Даніель.
  — Ні, — твердо сказала вона.
  Він намагався її зупинити. Але вона відсторонилася й опустилася на коліна, дивлячись за пошарпаний темно-зелений смітник.
  Габріела видобула пакет аптеки CVS і заглянула всередину. Вона захлинулася. «Це світшот Сари!» Рожевий одяг був щільно ватяний. Вона почала його піднімати і завмерла. «Кров, Даніелю!» Смуги, здебільшого висохлі до коричневого кольору, були помітні. Було в них щось примітивне, як фарба на обличчі стародавніх воїнів.
  Габріела обережно підняла сорочку, перев’язану стрічкою з ситцевої коси. Коли вона це зробила, одяг розгорнувся, і щось впало з внутрішніх складок на похмуру підлогу алеї. Кольори були рожеві від плоті та червоні від крові, а форма мала мізинець.
  Деніел підійшов до неї перед тим, як вона вдарилася головою об бруківку.
   РОЗДІЛ 17
  17:30, СУБОТА НА
  25 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ЄДИНЕ ДОБРЕ ЦЕ ТЕ, ЩО ПІДВИЩУЄ МІЙ ІНТЕРЕС ...
  Джозеф Астор декламував це собі, коли ніс свою сумку з покупками до складу на крайньому західному боці Манхеттена, у сорокових. Рух на вулицях був шумним; на річці Гудзон, мовчить.
  Його велика постать вирувала над тротуаром, і люди кидали погляди на його тіло, його мертві очі та кучеряве світле волосся й уникали йому шляху. Джозеф не звернув на них уваги, зауваживши, що ніхто з них не був поліцейським чи іншою загрозою.
  вражаючий вид на авіаносець «Інтрепід» , Джозеф звернув у бічну вулицю й підійшов до одноповерхового складу. Він розв’язав важкий замок Майстра, відчинив двері м’язом, увійшов і зачинив їх. Він увімкнув світло. Склад був здебільшого порожній, хоча всередині стояли два фургони, один абсолютно непотрібний, і обвислі ящики, складені в одному кутку, пліснявіли в неприємну масу на підлозі. Це місце було маловикористаним і типовим для тисячі таких будівель, двох тисяч трьох, у всьому Нью-Йорку. Маленькі міцні споруди, які завжди потребували фарби та фумігації, або без вікон, або зі скляними панелями, настільки брудними, що вони були практично затемнені. Більшість цих будівель були законними. Але деякі з них використовували чоловіки, переважно чоловіки, яким потрібні були безпечні будинки для певної діяльності — подалі від громадськості, подалі від поліції. Довгострокова оренда, передоплата. Комунальні послуги оплачують фальшиві компанії.
  Сьогодні ввечері він востаннє користуватиметься цим складом; він залишив би це назавжди й перейшов на іншу, схожу, у Сохо, на решту роботи, яку він міг би назвати роботою Габріели чи роботи Прескотта, але натомість — із деяким збоченим гумором — назвав роботу Сари Sleep-Away.
  Він зняв піджак, але залишив бежеві тканинні рукавички — завжди рукавички. Він підійшов до кутка місця, верстака. У центрі була вітровка, яку він показав Габріелі раніше того дня, разом із рожевим світшотом, на якому Сара була вишита на грудях. Праворуч була дюжина старих інструментів, а серед купи він знайшов велику пару ножиць, на зразок тих, якими обрізають гілки чи стебла квітів. Край був іржавий, але досить гострий.
  Єдине добре…
  З сумки для покупок він дістав склопластикову руку манекена магазину одягу. Раніше того дня він викрав пластиковий доріжок із відкритого вантажного доку за виставковим залом у Модному кварталі, після того як стежив за Ріардоном і Габріелою біля будівлі з вивіскою Prescott Investments на фасаді.
  Міцно стиснувши ножиці, він порізав манекенові мізинець за другий кістячок. Він поклав його на середину толстовки й дістав останній предмет у сумці — яловичу вирізку, запечатану в щільний целофан. Він використав машинки для стрижки, щоб прорізати дірку в кінці сумки, щоб кров стікала на пластикову цифру та толстовку. Було більше рідини, ніж очікувалося; результат був відповідно жахливим.
  Чудово.
  Він підтягнув сорочку стрічкою для волосся в ситцеву стрічку.
  Побачивши яловичу кров, він подумав: «Як мило, як смачно … Ці слова, якими він не забуде поділитися з Габріелою пізніше». Працюючи, він відкрив пляшку свого улюбленого напою в світі. Його спеціальний напій. Це було практично все, що він випив. Підтримуючи, втішаючи. Він глибоко випив.
  Пляшка на день…
  Прибравши і поклавши стейк у холодильник у крихітній кухонній зоні складу, він поклав свою роботу в аптечний пластиковий пакет CVS.
   Він повернувся до столу й сів, потягуючи свій улюблений гавайський пунш — оригінальний смак, червоний.
  Джозефу було цікаво, якою буде реакція на сувенір у сумці.
  Ще один погляд на годинник. Дедлайн наближався. Він думав про Габріелу, Жовтневий список і Деніела Рірдона. Джозеф познайомився з ним лише приблизно шість годин тому, на вулиці з Габріелою, і вже сильно не любив його.
  Тоді його думки перекинулися до друга Габріели, Френка Уолша, якого він не знав, а лише стежив за ним і, звісно, дізнавався. Джозеф завжди робив домашнє завдання, перш ніж піти займатися своїм ремеслом.
  Пухкий Френк Волш. Ботан Френк Волш.
  Джозеф не відчував особливої неприязні до містера Волша; він вважав його досить дурною, наївною людиною. Жалюгідний.
  Він подумав, що дуже шкода, що Френк збирається провести свою останню ніч на землі з матір’ю, а не потрахатися. Принаймні, подумав Джозеф, сьорбаючи солодкий напій, він припустив , що ні. Ік.
  Вересневий холод просочився всередину, і, хоча на ньому було багато природної ізоляції, він тремтів. Джозеф дуже хотів закінчити цю частину роботи та повернутися додому в Квінс, де кілька нових фільмів Netflix чекали в маленьких червоних конвертах. Більшість людей, мабуть, були б здивовані, що такий чоловік, як він, який у своєму житті вбив двадцять дві людини — чоловіків, жінок і, хоч і лише з необхідності чи випадково, дітей, — захоплювався б фільмами. І все ж, чому б і ні? Вбивці теж були людьми. Насправді він дізнався дещо про свою сферу роботи з фільмів і телебачення.
  The Long Good Friday , The Professional , Eastern Promises та інші. Сопрано не дуже. Хоча йому подобалася гра акторів, він не був цілком упевнений, чому Тоні та знімальну групу — жоден із них не був особливо розумним — не заарештували й не кинули на сцену в середині першого сезону.
  Удача, вгадав він.
  Ні, сценаристи.
  Він підняв комір піджака й із задоволенням розглядав, як повертається додому, сидячи перед «Соні» сам, ну, зі своїм Кот мейн-кун, Антоніоні, і перегляд останніх дисків. Він думав, чи варто йому взяти вирізку з собою на обід.
  Ні, сьогодні ввечері він приготує пісну кухню. Збережіть калорії.
  Джозеф глянув на годинник. Він узяв сумку CVS, вийшов назовні й замкнув двері складу.
   РОЗДІЛ 16
  16:50, СУБОТА НА
  40 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  я НІКОЛИ НЕ ДУМАЛА, ЩО ЗНАЙДЕМО ЦЕ, — сказала Габріела, задихаючись. «Жовтневий список».
  Вони були на Третій авеню, швидко віддаляючись від офісної будівлі.
  Деніел Рірдон сказав: «Я не подивився на це. Що б ти міг сказати?»
  «Я щойно глянув на першу сторінку. Імена, місця та числа. Можливо, рахунки, можливо, суми в доларах. Я не знаю, що вони означають. І я нікого не впізнав».
  Вони продовжували мовчати кілька хвилин, перш ніж він сказав: «У списку ви бачили щось про «Жовтень»?»
  "Немає."
  «Цікаво, що це означає. Анаграма, ім’я?»
  «Можливо, — припустила Габріела, — це означає, що наступного місяця щось станеться. Щось справді погане». Вона зітхнула, наче відчуваючи ще більшу провину за те, що не здала список.
  "Як довго?" вона запитала. «До закінчення терміну Джозефа?»
  Пауза, і Деніел сказав: «Приблизно годину десять хвилин».
  "Немає! Так пізно ?» Габріела підтягнула піджак ближче. Вітер був сильний і сповнений осінньої прохолоди. «Ми ніяк не можемо знайти гроші вчасно! У нас немає підказок».
  Даніель погодився. «Я не розумію, як».
  «Але у нас є список!»
   Він вагався, а потім сказав: «Це не те, що він хотів до шостої. Він хотів гроші».
  «Але для нього це найголовніше. Хіба у вас не склалося таке враження? Якщо він розумний, він візьме це і відпустить Сару».
  «Вибач, Габріела, але я не думаю, що він дуже розумна людина».
  Вона витріщилася на нього, і в її голосі була істерика. «Але це все, що я маю!»
  «Усе ж, — наполягав він, — ми повинні спробувати знайти його гроші. Або принаймні місце, де це може бути, щоб ми могли сказати йому, що наближаємось. Цього може бути достатньо — якщо ми зможемо дати йому щось конкретне — щоб виграти більше часу».
  Її плечі опустилися, і вона кивнула на будівлю. «Якщо в офісі нічого немає, то я не знаю, де ще ми можемо знайти підказки до...» Вона раптово замовкла.
  "Що?"
  Нахмурившись, Габріела сказала: «Минулої ночі, коли я зустріла вас?»
  Він усміхнувся. "Я пам'ятаю."
  «Я раніше пішов з роботи на ту зустріч щодо переговорів про оренду складу на Банкірській площі? Поспішна робота? Я мав із собою деякі файли».
  «Правильно. Я думав, що ти справжній трудоголік. Що в них?»
  «Відкриті позиції для бухгалтера. Деякі справи, але деякі особисті Чарльзові. Якщо я щось у них знайду, ми зможемо принаймні сказати Джозефу, що у нас є слід».
  «Тоді ходімо до вас. швидко У нас небагато часу».
  Вони поспішали до верхньої вулиці, щоб встигнути на таксі.
  Деніел підняв руку, щоб відбити одного, коли позаду них пролунав голос: «Стій».
  Вони зупинилися, обмінялися здивованими поглядами, потім обернулися.
  Габріела кліпнула очима й подивилася на двох детективів із нестримним гнівом. Вона прошепотіла Даніелю: «Ні, ми не можемо чекати! Ми повинні зараз же дістатися до мене!»
  Вона звернулася до копів. «Детектив Кеплер і…» Вона подивилася на іншого, меншого, із сіруватим кольором обличчя.
  «Сурані».
   Кеплер жестом наказав таксі продовжувати рух.
  "Немає!" — гавкнула Габріела.
  Водій вагався, а потім, реагуючи на сердитий погляд детектива, помчав, щоб взяти інший проїзд.
  Сурані запитала: «Чи чули ви про свого боса?»
  "Немає. Я більше нічого не знаю про те, куди він подівся. Я б подзвонив вам, якби щось дізнався».
  "Міг би ти?" — запитав Кеплер. «Ви не були дуже зайняті?»
  "Що це має означати?" Її голос був кремінним.
  «Вештаєтеся у своїй квартирі, дивитеся телевізор?» — вистрелив детектив. «Хто знає, чим ти займався?»
  Вона запитала: «Як ти знайшов мене тут? Ви стежили за мною?»
  «Ми були в Prescott Investments. Когось, що відповідає вашому опису, помітили, коли він віддалявся від місця. Ми думали прогулятися цим чудовим районом. І подивіться, чи випадково ви тут не опинилися. Після вчинення злочину».
  Більш спокійний із них, Сурані, сказав: «Було повідомлення, що хтось, можливо, щойно увірвався в офіс Прескотта».
  "Що?" — запитала вона, нахмурившись.
  Кеплер уважно поглянув на неї — і цинічно. «Це був ти?»
  «Я—»
  «Не бреши».
  — Ні, — твердо сказав Даніель.
  Габріела обернулася й подивилася на Даніеля, який наближався до офіцера. «Габріела хотіла отримати деякі особисті речі. Але ми побачили, що є поліцейська печатка, тож пішли».
  "Так?" — запитав Кеплер.
  «Правильно», - сказала Габріела, озираючись, ніби Джозеф був поруч і холоднокровно спостерігав за цією розмовою.
  О, і, до речі, хтось спостерігатиме за вами. Кожну хвилину…
  «Слухай, нам треба йти. У мене немає на це часу».
  Кеплер продовжив, не звертаючи уваги на її протест: «Перед будівлею стояв офіцер. Чому він не помітив, як ви зайшли у вестибюль?»
  — Не знаю, — сухо сказала Габріела. «Якщо він мав охороняти це місце, запитайте його».
   Кеплер різко сказав: «Що, в біса, ти шукав?»
  «Деякі особисті речі. Ви це чули. Чекова книжка, кілька моїх банківських виписок. Нічого, що б вас цікавило. Нічого, що має відношення до Чарльза.
  — І ви не порушили опечатування місця злочину?
  "Звичайно, ні."
  «Знаєте, це злочин», — сказала Сурані.
  «Я так припускав. Ось чому ми пішли».
  Кеплер зловісно сказав: «У мене є офіцер, який зараз оглядає це місце. Просто перевірити, чи чогось не вистачає».
  Деніел сказав: «Це був важкий час для неї. Чи не могли б ви просто дати їй відпочити?»
  Здавалося, що Кеплер відпрацьовував свої навички ігнорування людей. Він подивився на Даніеля з ніг до голови, схоже на презирство, потім відійшов, дістав свій мобільний телефон і зробив кілька дзвінків.
  Сурані стояла поруч, менш вороже, але уважно, ніби хотіла схопити їх, якщо вони спробують втекти.
  Вона глянула на годинник. Даніель теж дивився на це вниз. «Час», — прошепотіла вона. «Дедлайн…» Її щелепа тремтіла. «Ми повинні доставити ці файли в мою квартиру!»
  Кінцевий термін залишався через сорок п’ять хвилин.
  «Нам справді треба йти!»
  Kepler відключено. «Радий, що ми натрапили на вас», — сказав він, звучачи зовсім не дуже радісно. Він кивнув на телефон. «ФБР щойно дізналося дещо інше. Ті клієнти, про яких я вам розповідав сьогодні? Деякі з них працюють у сфері фінансових послуг — США, Європа та Далекий Схід. Бразилія теж. Багато торговців акціями та облігаціями. Але принаймні один був відомим торговцем зброєю, який спеціалізувався на вибухівці та хімічній зброї. Він єдиний, кого ми змогли ідентифікувати. Гюнтер. Напевно, той європеєць, якого ви згадали, у Сент-Томасі. До речі, дякую за це. Не знаю імені. Родом із Франкфурта. Ми думаємо, що він має безпечний будинок десь у Верхньому Іст-Сайді. Це ім’я звучить вам у дзвони?»
  "Немає. У Чарльза ніколи не було клієнта на ім’я Ґунтер».
  «Ну, так і зробив», — різко сказав Кеплер. «Я щойно сказав тобі це».
   «Я маю на увазі те, що я ніколи про нього не чув».
  Раптом Кеплер глянув на її сумочку й побачив, що стирчить кут конверта. "Що це?"
  Вона відійшла. «Нічого».
  «Нічого? Б’юся об заклад, що більше, ніж нічого».
  «Лише особисті речі».
  "Що?"
  «Я не відповідаю на це. Якщо ви їх хочете, отримайте довбаний ордер».
  Кеплер подивився на Сурані й запитав: «Чого ми навчилися в школі детективів?»
  Його напарник запитав: «Яка частина?»
  «Про те, коли є підозра у злочині, скажімо, проникнення».
  «О, злам і проникнення в офісну будівлю?»
  «Так, точно. Це означає, що ми можемо обшукати підозрюваного без ордера, чи не так? Конституція нам це дозволяє».
  Сурані сказав: «Це спонукає нас робити це».
  «Хіба просто не подобається ця Конституція?» — міркував Кеплер, вириваючи сумку з її рук і дістаючи конверт.
   РОЗДІЛ 15
  15:15, СУБОТА НА
  1 ГОДИНУ 35 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  Обережно рухаючись, пара мовчки йшла вологою, обсадженою деревами вулицею Мідтауна. Обережно через необхідність. Вони знали, що поліція повинна стежити за офісом Прескотта.
  Габріела дивилася на машини, що мчали на перехресті. Темні машини, бліді машини, таксі, лімузини, вантажівки. Транспортні засоби, як і пішоходи, були частиною гобелена Манхеттена. Але вона не помітила нічого незвичайного, ніхто не звернув на них особливої уваги.
  Побачивши на узбіччі поліцейську машину без розпізнавальних знаків, вони зупинилися біля дерева гінкго, оточеного низьким парканом із кованого заліза, щоб помітити собак зі стовбура. — Ось і все, — прошепотіла вона, вказуючи на шестиповерхову офісну будівлю приблизно за п’ятдесят футів на схід, на тому самому боці вулиці, де вони стояли. На табличці біля вхідних дверей були вказані півдюжини підприємств — терапевти, мануальний терапевт, компанія графічного дизайну.
  Угорі: Prescott Investments, LLC .
  «Як ти тримаєшся?» — запитав Даніель.
  "Зі мною все гаразд." Відхилення питання.
  Габріела згадувала, що коли вона була підлітком, професор часто втішав її, ставлячи те саме чи схоже запитання. "Ти в порядку?" «Все добре?» Він сидів поруч і дивився на неї. Вона відчувала запах тютюну та лосьйону після гоління. Спочатку вона відповідала, що з нею все гаразд, таким же тоном, як і зараз, але він усміхався й наполягав. І він нарешті запрацював би з неї, що вона була сумна чи сердита через якийсь випадок у школі або через те, що хтось над нею сміявся (навіть у тринадцять років вона була висока й худа, як стовп), або просто тому, що день був холодним і похмурим.
  Габріела все життя мала проблеми з настроєм.
  Професор зазвичай міг обдурити смуток, принаймні на час.
  Цей спогад вона відкинула. З трудом.
  «Ось вона», — сказала Габріела, кивнувши в бік своєї привабливої латиноамериканки, колеги Олени Родрігес, яка стояла через дорогу. Жінка йшла до будівлі з протилежного боку, опустивши очі, похмуре обличчя.
  Олена Родрігес підняла очі й побачила їх, а потім пішла на інший бік вулиці. Її погляд перевів на поліцейську машину без розпізнавальних знаків, припарковану перед офісною будівлею, де сидів один офіцер. Вона завагалася на вулиці, ніби намагаючись не бути поміченою, і відступила. Коли повз проїжджала вантажівка, вона поспішила за нею прямо на зустрічне таксі. Почувся жахливий крик і скрегіт шин, схожий на крик хижого птаха, а потім гучний тупіт. Погляд Деніела та Габріели був закритий, але через мить вони побачили, як Олена повернулася до узбіччя.
  — Боже, — прошепотів Даніель.
  Одразу поліцейський, який сидів у поліцейській машині, вискочив і побіг їй на допомогу. Поліцейський озирнувся, а потім нахилився до жінки й витяг радіоприймач. Таксник підбіг, несамовито жестикулюючи руками.
  — Ісусе, — пробурмотів Даніель. «Вона в порядку?»
  Це справді виглядало погано, усвідомила Габріела, але прошепотіла: «Ми не можемо про неї хвилюватися. Ходімо."
  Вона схопила Даніеля за руку й потягнула його вперед. Діставши з кишені ключі, вона поспішила до офісної будівлі. Поки поліцейський нахилявся над Оленою і дзвонив, вони зайшли у вестибюль. Габріела вставила ключ у внутрішній дверний замок, і менш ніж за хвилину вони були на другому поверсі, біля дверей, позначених ще однією латунною табличкою: Prescott Investments, LLC .
  Двері були заклеєні жовтим клейким маркером. На місце злочину не заходити . Номер телефону, за яким можна зателефонувати, якщо хтось забажає отримати доступ до офісу, був внизу.
   Деніел вагався, але Габріела відчинила двері кабінету й штовхнула всередину, акуратно розірвавши оголошення NYPD навпіл із гучним, розриваючим звуком.
  Зачинивши за ними двері, вона зупинилася, кліпаючи очима, озирнулася. «Боже мій, забрали все! Комп'ютери, шредери, жорсткі диски, картотеки, креденси. Вони, мабуть, привезли вантажівки!»
  Даніель теж оглянув кімнати, потім глянув у вікно. «Я не можу сказати, як там Олена. Дерева закривають огляд. Я думаю, що вона все ще на землі».
  «Ми не можемо хвилюватися про неї. Треба шукати! Гроші і жовтневий список. Вони нам потрібні!»
  Її голова повернулася, коли вона розглядала те, що кілька предметів було всередині. Якісь погані твори мистецтва, фотографії, дипломи та сертифікати на стінах. Також вази з штучними квітами, канцелярське приладдя, чашки, кухлі, зів’ялі квіти, сімейні фотографії, пляшки вина, коробки з-під кави та закуски. На двох журнальних столиках лежали професійні журнали, останні випуски New York Times і Wall Street Journal , кілька книг: Боргові ринки в країнах БРІК, Процедури бухгалтерського обліку та оподаткування нафтових і газових лізингових партнерств .
  У кутку стояли кілька ящиків для зберігання, без кришки, але наповнені паперами.
  Ґабріела впала на коліна й поринула між коробками.
  «Корисно?» — спитав Даніель, почавши переглядати шухляди, які, здавалося, були порожніми, окрім канцелярського приладдя.
  Вона швидко їх прочитала. "Немає. Це лише записи про нерухоме майно щодо будівлі. Нічого спільного з бізнесом Чарльза».
  Вона почала рвати шухляди й переглядати шафи, а Даніель піддирав килим і стукав по стінах, очевидно, шукаючи приховані відділення.
  «Чоловічий підхід, — подумала Габріела. Не обов’язково поганий.
  Вони продовжили пошуки. Але через двадцять хвилин Габріела встала, незграбно озирнувшись. Вона в розпачі сказала: «Нічого». Вона закрила очі й зітхнула. Потім скорботно подивилася на годинник на стіні. «Він стежив за своїм власним годинником швидко, десять хвилин, Чарльз, щоб він ніколи не запізнювався, ніколи не пропускав зустріч чи конференц-дзвінок». її дивлячись на годинник, вона сказала: «У нас є дві години. О, Сара. Вона подавила схлипування. «Що ми будемо робити?»
  Даніель знову обережно визирнув у вікно. «Поліцейський по радіо, дивиться на будівлю. Він здається підозрілим. Ой, до біса».
  "Що?"
  «Щойно хтось вийшов із будівлі. Якась жінка. Поліцейський викликав її». Даніель швидко відступив. «Він знову дивиться вгору. Я думаю, що він підозрілий. Нам краще вийти».
  Саме тоді Габріела похитала головою. «Нафта і газ».
  "Що?"
  Вона вказала на журнальний столик у приймальні. «Ця книга?»
  Це був підручник, товстий і страхітливий. Порядок оподаткування партнерства з лізингу нафти та газу .
  Вона сказала: «Ми ніколи не виконували такої роботи». Вона взяла фоліант. Погортав його. «Даніель, дивись». Перші сто сторінок були щільними текстами про бухгалтерський облік і податкові процедури. Однак посередині було дюжина сторінок у книжці, які не мали нічого спільного з партнерством.
  Угорі першої сторінки були слова: Жовтневий список.
  Габріела засміялася. "Так!"
  «Він сховав це на виду».
  «Розумно з його боку. Список фактично переплетений, як і будь-які інші сторінки, тому він не випинається підозріло. Ніхто не буде думати про це двічі; і було мало шансів, що хтось вкраде нудний підручник на умовах лізингу».
  Габріела обережно вирвала список. «Давайте скопіюємо це». Вона озирнулася. «Почекай. Зник копіювальний апарат. Поліція забрала. чому?»
  Даніель знизав плечима. «Можливо, чіп пам’яті. Відбитки пальців, я не знаю».
  Габріела глянула у вікно. «Черт». Вона швидко відступила вбік. «Відступи».
  "Що? Поліція?"
  "Немає. Хтось інший. Я побачив чоловіка в провулку навпроти, який дивився у вікно. Це міг бути Джозеф. Темне пальто, як у нього. Я точно не міг сказати».
   «Як він міг стежити за нами сюди? Чому він хоче?»
  «Він сказав, що перевірить, якщо ми підемо до копів». Габріела знову обережно глянула у вікно. «Я нікого не бачу. Напевно, я параноїк».
  Деніел сказав: «Можливо, ні. Ми точно не знаємо, що в списку, але щось підказує мені, що Джозеф буде не єдиним, хто цього хоче».
  Вона знову подивилася у вікно. «Поліцейський? Він на своєму радіо. Він знає, що щось відбувається».
  «Ми повинні вибратися звідси».
  «Це єдиний екземпляр списку. Ми не можемо ризикувати, щоб Джозеф, поліція чи будь-хто там, – кивок на вулицю, – вкрав його. Це моя єдина розмінна монета, щоб повернути Сару».
  Вона швидко оглянула кімнату й помітила на креденсі пляшки з вином. — Подарунки від клієнтів, — сказала вона. Вона кивнула на темно-зелену коробку шампанського «Дом Періньон». «Чи не могли б ви відкрити це?»
  Даніель розв’язав застібку й підняв верх. Вона дуже міцно згорнула сторінки «Жовтневого списку» і, коли він підняв пляшку, підсунула їх під неї. Він знову закрив коробку й поклав її в пластиковий пакет. Чорним маркером вона написала записку на Post-it і додала її до сумки.
  «Що ти з ним робиш?» — запитав Даніель.
  «Я збираюся доставити його моєму другу Френку».
  «Френк Уолш, містер Комплікацій», — сказав Деніел із сухою посмішкою.
  «Так. Але надійне ускладнення». Вона глянула на вікно. «Що робить коп?»
  Виглянувши, Деніел повідомив: «Все ще по радіо, але він дивиться на вікна. Він підозрює. Безумовно."
  Габріела повернулася до столу, на якому було написано ім'я Е. Родрігеса . Вона взяла чистий конверт розміром з лист і запхала туди десяток папірців із сумочки — квитанції, дисконтні картки, кілька рахунків. Вона засунула конверт у карету й залишила стирчати кут.
  — Страховий поліс, — сказала вона. «Про всяк випадок. А тепер ходімо звідси».
  З Даніелем, який ніс шампанське, вони вийшли з офісу, і вона зачинила двері. Звук ліфта на ходу наповнив коридор. Вона озирнулася й кивнула на сходи. Вони піднялися на третій поверх, де побачили худорлявого латиноамериканця, що штовхав швабру. «Рафаель!»
  «Габріела! Я чув про містера Прескотта. Ви думаєте, це неправда?»
  «Я впевнений, що ні. Це має бути велика помилка».
  «Я молюся за нього. Моя дружина теж».
  «Дякую, Рафаель. Це Даніель».
  Чоловіки потиснули один одному руки, а потім Габріела запитала: «Чи не могли б ви зробити мені велику послугу?»
  «Звичайно. Що тобі потрібно?"
  Вона взяла сумку з шампанським і простягла її Рафаелю. «Мені зараз потрібно поговорити з юристами і зібрати разом документи. Я мав сьогодні віднести це своєму другові, але не можу встигнути. Для нього це дійсно важливо. Чи можете ви залишити це в його будівлі в Віллідж?»
  «Звичайно, звичайно, я це роблю».
  — Він на Грінвіч-стріт, сім вісімдесят. Це біля Бетюна. Його звати Френк Волш». Вона записала адресу та ім'я. Він поклав папірець у кишеню.
  "Гаразд."
  «Ти рятівник, Рафаель».
  Вона порибалила свою сумочку й простягла йому чотири двадцятки.
  «О, тобі не потрібно цього робити». Він похитав головою.
  «Ні, ні, я наполягаю».
  «Ну, gracias ». Він неохоче поклав гроші в кишеню.
  “ Нада . Якщо його немає, просто залиште пакет швейцару».
  Габріела й Даніель знову попрямували до сходів. Вона перехопила його погляд, у якому помітила кривий гумор. «Френк лише свого роду хлопець. Справді».
  «Гей, — запропонував він, — як я можу заздрити тому, кого ти називаєш «складністю»? Якби ви сказали «жеребець» або «коханець», то це була б інша історія».
  Вона обняла його й поцілувала в шию. Вони втекли по сходах, вийшовши на провулок за будівлею.
   РОЗДІЛ 14
  14:50, СУБОТА НА
  25 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ТУРТЛ - БЕЙ , ЧАСТИНА Східного Мангеттена поблизу ООН, колись був одним із найгірших районів міста. Наприкінці 1800-х років ця територія була всіяна нерегульованими підприємствами — шкіряними заводами, бійнями, пивоварнями, електростанціями та вугільними заводами, — де рівень травм і смертності серед працівників був жахливим. Темні, перенаселені багатоквартирні будинки були убогими та смерділими та були майже такими ж охопленими хворобами та небезпечними, як і лауреат блакитної стрічки розпусного занепаду в Нью-Йорку того часу: Файв Пойнтс, неподалік від нинішньої мерії.
  Габріела це знала, бо улюбленою темою професора була історія Нью-Йорка. Він знав місто так, як деякі люди знають статистику своєї улюбленої бейсбольної команди.
  Назва «Черепашача затока», як він сказав Габріелі багато років тому, коли вони сиділи в його затишній лігві, походить від того факту, що берегова лінія Іст-Рівер неподалік була невеликою гаванню, яка захищала вантажні та пасажирські судна від примх водного шляху. , яка була підступною навіть у безвітряні дні та смертоносною під час шторму. Черепахи грілися на мулистих берегах, в очереті та на скелях, а чаплі та чайки їли рибу та залишки риби на вузькому виступі мілководдя перед тим, як річка круто спала до свого похмурого дна.
  Він сказав їй: «Тоді це місце було сміттєзвалищем для тіл, річка була — зараз це правда, але менш. Після сильного дощу черепи та кістки були б виявлені. Діти гралися з останками».
  Можливо, річка все ще була водяною могилою для випадкових жертв мафії, але, мій мій, як 125 років змінили все. Місцевість тепер була елегантною та стриманою, а гавань повністю зникла — її випрямила швидкісна автострада ФДР.
  Габріела стояла поруч із Деніелом Рірдоном у житловому центрі району Тертл-Бей, викрадаючись із тіні — у всіх сенсах цього слова — Верхнього Вест-Сайду, звідки вони отримували такі погані новини.
  Вони зазирнули в тихий провулок — і легко помітили поліцейську машину без розпізнавальних знаків, припарковану перед невеликою офісною будівлею, на яку Габріела вказала як на будинок Prescott Investments.
  — Ти мав рацію, — прошепотіла вона. «Вони спостерігають за місцем. Шукаю Чарльза. Для мене."
  Машина з поліцейським була повернута проти них, але вони все одно відступили за ріг, на Другу авеню, де їх не було видно. Вони були засліплені оманливим сонячним світлом, яке не надто зменшувало холод.
  «Скільки компаній у вашій будівлі?» — запитав Даніель.
  «Дюжина чи близько того. Загалом маленькі. Ми теж маленькі». Саме тоді Габріела напружилася, дивлячись на вулицю. Її очі засяяли. «Олена».
  Деніел прослідкував за її поглядом.
  Худенька латиноамериканка, років тридцяти, у джинсах і вітровці Фордхемського університету крокувала до них. Її волосся було зібране назад і здавалося вологим, можливо, через душ, перерваний дзвінком Габріели.
  «О Олена!» Габріела обняла її.
  «Хіба це не жахливо? Я хворий. Я просто хворий!» Її очі були червоні, наче вона нещодавно перестала плакати.
  Габріела представила Даніеля як «друга».
  Оглянувши красеня з ніг до голови, Олена Родрігес потиснула йому руку та підморгнула Габріелі, жінка-жінці, маючи на увазі: Ну, він сторож. «Ми працюємо разом, Габріела і я».
  "Я знаю. Я чув."
  Вона видихнула повітря зі щік. «Я маю на увазі, що працювали разом. Більше ні». Габріелі: «Ти чула ще щось?»
   «Ні, тільки те, що поліція сказала мені сьогодні вранці».
  Гарне обличчя Олени спохмурніло. «Ви розмовляли з тими ж? Кеплер і якийсь індієць. Мені вони зовсім не сподобалися. Кеплер, особливо».
  «Так».
  Олена мала сумний вигляд і кивнула в бік офісної будівлі. М’яким голосом: «Я ходив цим шляхом на роботу сотні разів і завжди був таким щасливим. Тепер... — Вона знизала плечима. Потім жінка зітхнула і запитала: «То що я можу зробити? Я зроблю все, щоб допомогти».
  «Ми з Деніелом спробуємо знайти щось в офісі, що доведе невинність Чарльза».
  «Знайди придурка, який його підставив».
  Габріела вагалася, а потім сказала: «Точно».
  Деніел глянув у її бік, безсумнівно, думаючи, яку вона почуває винною за те, що збрехала своїй колезі та подрузі.
  «І нам потрібна ваша допомога».
  «Звичайно».
  «Мушу тобі сказати, Олено, це якось… екстремально».
  «Гей, дівчино, я щось сказав?»
  «Гаразд. Мені потрібно, щоб тебе збила машина».
  " Що? »
  «Я насправді не маю на увазі отримати удар. Просто почніть переходити вулицю і вдайте , що вас вдарили. Коли повз проїжджає таксі або машина, хлопніть нею по дверях або збоку і впадіть на тротуар. Коп, який охороняє будівлю, прийде тобі на допомогу. Коли він це зробить, ми з Деніелом проліземо всередину й обшукаємо офіс. Тільки не давайте йому своє справжнє посвідчення особи. Придумайте щось — ви залишили сумочку вдома. Щоб у вас не було проблем після того, як вони дізнаються, що офіс зламали».
  Деніел Рірдон якусь мить дивився на Габріелу, а потім тихо засміявся. «У вас є гарні плани», — сказав він.
  «Я була чудовим офіс-менеджером», — відповіла Габріела.
  «Коли я сказала «що завгодно», — пробурмотіла вродлива жінка, — я мала на увазі не спати всю ніч, читаючи файли. Але якщо ти хочеш, щоб я постукав собі по дупі, дівчино, ти потрапила в аварію. Гей, я можу кричати?»
  «Якщо хочеш голосно».
   РОЗДІЛ 13
  12:30, СУБОТА НА
  2 ГОДИНИ, 20 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  У ГН, УНН, УНН…”
  — Господи, — пробурмотів детектив Бред Кеплер. "Це жахливо." Він був злий. І холодний теж, жорсткий, болячий. Вони були на даху будівлі навпроти кооперативної квартири Габріели на Верхньому Вест-Сайді. В обох чоловіків були навушники, по одному. Вони ділилися.
  — Ой, — сказала Сурані.
  Кеплер різко розсміявся. «Це мало бути смішно?»
  Сурані не зрозумів.
  «Шум, який ви щойно зробили».
  «... який шум?»
  «Ун». Ти крякнув. Це те саме » . Скривившись, Кеплер постукав по навушнику. Потім він знову поглянув на відкрите, але завішене вікно вітальні Габріели.
  «Який шум?» — повторила Сурані. «Я буркнув?»
  «Ти буркнув. Ви сказали: "ехн". »
  «Ой. і? Чого ти засмучений?» — запитав Сурані, розлючений через те, що його в чомусь звинуватили.
  Кеплеру було байдуже; у сьогоднішній розлюченій Світовій серії він перемагав. «Тож ми щойно сказали їй, що її бос заброньований за містом, вона втратила всі свої заощадження, вона без роботи, і що вона робить?»
  Гм, гм, гм…
  «Х*ба його. Це неправильно. Просто неправильно».
  «Він досить гарний. Дайте йому це. Виглядає так само, як той актор».
   «Ні, він, біса, не робить».
  «Але ви точно знаєте, якого актора я маю на увазі, чи не так? Тому він робить. І я думаю, що він гарний».
  Кеплер вважав, що його напарник сказав це, щоб ще трохи мучити його.
  Сурані знизав плечима. «Це не моя справа, що вона там робить. Ваш теж. Це наша справа стежити за нею. Це воно. Більше нічого».
  Габріела та її хлопець здивували їх тим, що не залишилися на вулиці, а попрямували до її квартири. Детективи — готові стежити за нею — кинулися налагоджувати спостереження за сусідньою будівлею, сидячи або стоячи на колінах на холодному, вкритому галькою даху. Кеплер і Сурані запустили диктофон, налаштували мікрофон на ціль і чекали.
  Незабаром вони почули голоси. Це була гаряча електроніка, і вони могли розібрати достатню кількість розмов.
  Дискусія всередині спочатку велася здебільшого про Прескотта та компанію та про те, як Габріелі все ще важко повірити в жахливі речі, які сказали ті «мудаки», маючи на увазі, звичайно, Кеплера та Сурані. Вони також помітили коментар про те, що вона була шокована та розгнівана тим, «що сталося».
  Усі діалоги були записані. Нічого не допомогло.
  Щодо візуальних зображень, то спочатку не було на що дивитися — тіні, штори, що коливаються, відблиски від блискучих поверхонь. Тоді, приблизно двадцять хвилин тому, поліцейські зафіксували якийсь тихий шепіт, і Кеплер кліпав очима, дивлячись у вікно в бінокль. Він схопив Сурані за плече, прошепотивши: «Ісусе Христе».
  Побачивши, як Габріела знімає светр, вони обоє роззявилися. У своєму бюстгальтері та вузьких стрейчевих штанях вона підійшла до вікна й засунула штору.
  Ісусе…
  Деякий час тиша, потім звуки хтивості попливли в ефірі.
  І воно все ще було сильним.
  «Ун, ун, ун», іноді з переривками: «Так, там. Не зупиняйся!»
  І незмінно популярне: «Тукай мене!»
   «У мене болять коліна. Навіщо їм каміння на даху?»
  «Можливо, дренаж».
  «Ой, дощ не йде крізь камінці?»
  Сурані сказала: «У вас занадто поганий настрій. О, подивіться на свої штани».
  "Що? О, Христе». Щось, здавалося, смоляні плями поцятковали його коліна.
  Кеплер почув, як Габріелі наказали «Встати на карачки. Ви так хочете, чи не так?»
  Вона відповіла, затамувавши подих, що так, саме так вона цього хотіла.
  І знову залунав ун, ун, ун .
  Сурані засміялася, що ще більше розлютило Кеплера.
  Потім з'явився розширений uhn . Це означало, як припустив Кеплер, що вечірка закінчилася.
  «Посткоітальне блаженство», — прошепотіла Сурані. «На часі. Я готовий злізти з даху. Тут мороз». Він підвівся з присідань.
  Кеплер сказав: «Коли вона піде, вам краще бути до цього готовим. Ми прилипаємо до неї, як до клею».
  «Я готова», — сказала Сурані. «Я виглядаю так, ніби я не готовий? І «приклеїти до неї, як клей»? Чи можете ви вибрати гірше кліше?»
  Кеплер проігнорував його.
  Але погоня сталася не просто тоді. З квартири Габріели долинув шепіт. І гра почалася знову.
  Гм, гм, гм…
  «Бля, — пробурмотіла Сурані, знову сідаючи.
  Кеплер витріщився. Його напарник рідко лаявся. Опера Чарльза Прескотта виявляла найгірше в усіх.
   РОЗДІЛ 12
  ОПІВДЕНЬ, СУБОТА НА
  30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  Г АБРІЕЛА притиснула серветку до очей, коли вони з Деніелом повернулися на тротуар, прямуючи до Центрального парку, мовчазно перетравлюючи жахливу новину, яку вони отримали у вестибюлі її будинку. Вони були на тротуарі, заштрихованому різкими тінями від дерев над головою. Вересневе сонце продовжувало випромінювати шалену силу, хоча й мало тепла, як далекий прожектор. Час від часу Даніель торкався її руки, і вона думала, чи не обійме він її для розради.
  Він цього не зробив.
  «Ми підемо в офіс», — сказала вона з відчаєм у голосі. «Можливо, зараз поліція покінчила з цим. Я можу спробувати знайти цей жовтневий список».
  Вона побачила своє відображення у вікні. Наскільки вона виглядала, як усі, як нормально — темно-коричневі стрейч-штани, вузький бордовий светр, шкіряна куртка, гаманець через плече, сумка Тіффані звисає з її руки, красивий чоловік поруч. По дорозі в кіно, в оздоровчий клуб або на пізній сніданок з друзями.
  Як і всі.
  Але як по-різному.
  «Той хлопець, Джозеф», — відповів Даніель. «Ісус. Знаєте, найстрашніше було його запаморочення. Його жартує. Це просто погано».
  «Частина мене все одно вважає, що мені варто звернутися до поліції», — сказала вона. Потім подивився на нього. "Що ти думаєш?"
   Даніель подумав про це. «Чесно кажучи, я думаю, що наслідки можуть бути катастрофічними, якщо він дізнається».
  «Але вони знають, як поводитися з цими речами!» — палко сказала Габріела. «У них є спеціалісти з викрадення. Я впевнений, що так. Учасники переговорів щодо заручників».
  «Це інше. Це не те, що Джозеф просить гроші, які ви можете погодитися йому заплатити, і поліція вас у цьому підтримає. Якщо ви підете до них — навіть якщо Джозеф про це не дізнається — Жовтневий список з’явиться. І копи цього захочуть».
  Через мить вона сказала: «Правда». Ще один шматок серветки до її ока.
  «І ми маємо припустити, що Джозеф робить те, чим погрожував: має когось стежити за вами, щоб ви не підходили до поліції».
  «Ти не заслуговуєш на це, Деніеле. Ви не повинні мати нічого спільного з цим, зі мною. Я навіть не знав тебе двадцять чотири години тому. Тобі варто просто піти додому і забути про мене».
  Габріела відчула, як його голова закрутилася.
  Він сказав: «Мені це не дуже цікаво».
  "В тому, що?"
  «Забути про тебе».
  Вона схопила його за руку й на мить притулила голову до його міцного біцепса. Вона бачила фільм із актором, на якого нагадував Даніель, у якому чоловік зняв сорочку, що викликало захоплення у більшості жінок у залі. Мало того, що їхні обличчя були схожі, але й їхні статури були дуже схожими.
  «Мій офіс у Мідтауні, на сході. Давайте візьмемо таксі. Ми повинні рухатися швидко. Кінцевий термін… шоста вечора. У нас так багато роботи». Вона обернулася шукати таксі.
  — Почекай, — різко прошепотів він.
  "Що?"
  — За нами стежать, — сказав Даніель.
  "Ти впевнений?" Вона звучала сумнівно. Але вона озирнулася назад і побачила фургон, який приїхав до узбіччя. "Джозеф?"
  «Раніше я не бачив фургонів».
  «Якщо це поліція, — сказала вона з панікою в голосі, — і Джозеф побачить, він подумає, що ми їх викликали! Він уб’є Сару!»
  «Ми не впевнені, що це копи. Можливо, це збіг».
   Але фургон не був випадковістю; його фактично окупувала поліція. Це підтвердилося, коли вони помітили синьо-білу патрульну машину NYPD, яка вирушила назустріч із Columbus Circle, а потім різко загальмувала й розвернулася.
  Вона сказала: «Хтось у фургоні щойно зв’язався по рації з патрульною машиною і сказав їм геть звідси. Так, це копи. Вони сподіваються, що я приведу їх до Чарльза».
  «А подивіться, — пробурмотів Даніель.
  Вона прослідкувала за його поглядом у бік того, що, ймовірно, було поліцейським автомобілем без розпізнавальних знаків — сірим седаном із кількома маленькими антенами, що щетинилися на даху.
  — До біса, — розлютилася вона. «Вони скрізь!»
  «Що нам робити?»
  Після хвилини внутрішніх суперечок вона сказала: «Повернімося до моєї квартири. Зачекайте, пройдіть туди, біля узбіччя».
  "Що?"
  «Залишайтеся на сонці».
  Даніель невпевнено нахмурився. Потім він посміхнувся. «Ах, ти хочеш , щоб вони нас побачили».
  «Точно».
  
  ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ ХВИЛИН вони повернулися до її будинку. Цього разу вони не знайшли небажаних нападників і нерішуче зайшли в ліфт, щоб піднятися на другий поверх. У своїй кімнаті, яка виходила на південь, вона поставила сумку Тіффані, яку він їй приніс, на антикварний столик біля дверей, а також свою сумку. Зняла з неї піджак і накинула на гачок.
  Даніель обвів поглядом усе, зосередившись на книгах, на фотографіях маленької білявої дівчинки.
  — Сара, — сказав він.
  Вона не потурбувалася кивнути. Це все одно не було питанням.
  Даніель звернув увагу на інші фотографії, на яких здебільшого зображена сама Габріела. Кілька з нею та її батьками. Один він довго вивчав.
  «Ти і твій батько?»
  Вона подивилася в його бік. "Це вірно."
  «Він гарний чоловік. Твої батьки живуть у місті?»
  «Він помер», — сказала вона йому. «Мама вдома».
  «Мені шкода. Чим він заробляв на життя?»
  «Працював в енергокомпанії. Con Ed. Менеджер».
  Знімок був зроблений десять років тому. На ній була зображена двадцятидворічна Габріела та її батько, старший рівно на тридцять років; у них один день народження, 10 травня. Телець. Вона сказала це Даніелю, а потім сумно додала: «Він говорив, що люди, які є Тельцями, вважають астрологію великою фігняю».
  Даніель засміявся. І він ще раз подивився на зображення високого чоловіка з підстриженим коричневим волоссям.
  Вона не сказала йому, що фотографія була зроблена за тиждень до його смерті.
  У них був однаковий вираз обличчя, легкий і жартівливий, невідрепетований. У її матері був гарний день, і вона грайливо зробила фото.
  Тоді Даніель звернув увагу на дюжину художніх фотографій у рамках, усі чорно-білі. Він підійшов близько, щоб оглянути їх. Здебільшого це були натюрморти та пейзажі, а також деякі портрети.
  Він запитав: «То це ваші?»
  Вона дивилася у вікно крізь щілину бічної штори. "Що?"
  «Ці фотографії. Ваш?»
  "Так."
  «Ну, я вражений». Він пройшов по встеленій килимом підлозі перед ними, нахилившись, щоб оглянути кожного.
  «Раніше я малював, але вирішив, що мені більше подобається фотографія. Є щось спокусливе в тому, щоб взяти реальність і контролювати її». Її голос був повний ентузіазму, але ця енергія раптом зникла, і вона замовкла, дивлячись на малюнок серця олівцем в рамці. Я люблю тебе, мамо, було старанно написано на полях.
  Даніель підійшов до вікна.
  «Бачиш копів?» Вона відвернулася від картини.
  «Ще ні», — відповів він знову дивлячись.
  Вони обговорювали, що робити далі, як врятувати Сару — вступити офіс Prescott Investments, намагаючись знайти жовтневий список і гроші.
  Вона замовкла і важко сіла в крісло. "Це приголомшливо", - сказала вона.
  «Ніщо не приголомшливо, якщо йти крок за кроком». Оглядаючи вулицю, він клацнув язиком. «Так. Ось вони. Через дорогу є дитячий майданчик, пара тусовується, опустивши голови. Тільки вони в ділових костюмах і дітей поруч немає. Вони можуть говорити в мікрофони в рукавах. Ой, а потім на даху будівлі навпроти вашого? Схоже на той дует з вулиці».
  "Дах?" — запитала вона, нахмурившись від недовіри. «Вони шукають?»
  «Ні, вони просто налаштовують обладнання, здається. Мікрофон — тарілка якась».
  Габріела відвернулася й розсіяним поглядом обвела кімнату.
  «Гаразд».
  Даніель запитливо подивився на неї.
  «Дайте мені знати, коли вони закінчать».
  Вона ходила туди-сюди перед вікном, стурбовано крокуючи.
  Лише через хвилину він сказав: «Добре, вони націлюють туди якусь велику фалічну лінзу».
  Вона підійшла до нього впритул і прошепотіла: «Давайте поговоримо про Чарльза та справу, але не кажіть нічого про Джозефа».
  Він кивнув.
  Протягом п’яти хвилин вони вели імпровізовану, але достовірну розмову про ймовірні злочини Чарльза Прескотта та її безвихідне становище. Однак в один момент у неї по щоках почали капати справжні сльози, і їй довелося зупинитися, щоб усвідомити себе.
  Потім, стоячи прямо перед вікном, вона наказала: «Іди сюди».
  "Що-?" — запитав Даніель.
  «Іди сюди», — твердо повторила вона.
  Нахмурившись, з цікавістю до її тону Даніель виконав вказівку. Як прохолодний осінній вітерець влітав у кімнату з відчиненого вікна, вона міцно схопила його і поцілувала в уста. Спочатку обережно, потім твердіше.
  «Поцілуй мене у відповідь», — прошепотіла вона.
  Він був здивований, але виконав наказ, твердо й із пристрастю — його хватка за її плечі ледь не завдала болю. Вона відчула його щире бажання. Вона відчула в собі спалах туги.
  Тоді Габріела змусила себе пошепки сказати йому: «Відійди назад і подивися на мене так, ніби тобі подобається те, що ти бачиш». Вона зняла свій бордовий светр.
  «Мені не потрібно прикидатися, — сказав Даніель.
  У блідо-блакитному бюстгальтері й облягаючих стрейчевих штанях вона підійшла до вікна, на мить зупинилась і засунула штору. Потім вона знову одягла светр.
  «Неприємно», — прошепотів він.
  Вона піднесла пальці до губ. Вона схопила пульт від телевізора й, вимкнувши гучність, увімкнула пристрій і кабельну приставку, а потім прокрутила канали з оплатою за перегляд, доки не знайшла фільм для дорослих. Два клацання, і поганий фільм ожив у медіа-розрізненні , зображуючи молоду пару, яка ходить біля басейну в дуже напруженому шезлонгу. Гучність зросла.
  Гм, гм, гм…
  Вона кивнула на двері, а потім зняла шкіряну куртку зі стійки в коридорі. Але її обличчя стало похмурим, коли вона подивилася на одяг на сусідньому гачку: дитячу парку зі штучного хутра.
  Потекло ще більше сліз.
  Даніель обійняв її за плече й підбадьорливо обійняв. Габріела натягла темні окуляри. Він теж зробив це, і вони вийшли в коридор, де пахло килимом і миючим засобом. За десять хвилин вони вислизнули зі службового входу в задній частині будівлі й знову попрямували до Центрального парку, вільні від сторонніх очей і вух.
   РОЗДІЛ 11
  11:15, СУБОТА НА
  45 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  я ДОСІ НЕ МОЖУ В ЦЕ ПОВІРИТИ, — прошепотіла Габріела. «Якби ви коли-небудь зустріли його, зустріли Чарльза, ви б подумали, що те, що говорили ті люди, неможливо».
  Вони з Деніелом продовжували мовчки йти в тіні Верхнього Вест-Сайду. Вони були майже до її квартири. Там, як вона пояснила, вона зателефонує колезі по роботі Олені та адвокату Чарльза й подивиться, чи зможе вона з’ясувати, що сталося.
  Вона додала: «Він був найкращим хлопцем у світі. Коли я розлучилася, він сказав усе, що мені потрібно, просто дайте йому знати. Він знайшов адвоката для розлучення. Один з кращих в місті. Він позичив мені десять тисяч на витрати. Але це була не позика. Я намагався повернути йому гроші, але він не взяв ні копійки». Вона взяла серветку й притулила її до очей.
  Вони звернули на перехресну вулицю, схожу на каньйон, і попрямували на захід. За мить вони були біля її будинку, п’ятиповерхової цегляної споруди за кілька кварталів від Центрального парку, між Колумбусом і Амстердамом.
  Коли вони зайшли до вестибюлю, чоловік, що стояв біля ліфта, оглянув її з ніг до голови. «Габріела Маккензі?»
  «Черт. Ще один коп?» — прошепотіла вона Даніелю.
  Тоді їхні очі помітили, що він носить паперову сумку для покупок Whole Foods.
  "Що це?" — тихо запитала вона.
  «Ти Габріела ?» Чоловікові було шість-два. Він був міцний, але не товстий. Твердий, як твердий мішок із добривом. Його волосся являло собою купу кучерявих світлих локонів.
  "Так. Вибачте, хто ви?»
  Запаморочливий сміх. «Гей, там. Як справи? Прекрасний ранок, чи не так? Чудова. Прогнозую хмарність і різке падіння температури пізніше, але давайте насолоджуватися тим, що ми маємо зараз, чи не так?»
  Він підійшов до них, рухаючись гнучко, як великий чоловік. Ледь помітна усмішка. «Я Джозеф». Він не простягнув руку. «Не намагайтеся ламати собі голову. Ми ніколи не зустрічалися». Кивок Даніелю, який дивився в темні очі чоловіка. Під розстебнутим чорним пальтом він носив коричневий костюм вільного крою та сорочку з двома розрізами на животі. Його зуби, як не дивно, мали трохи рожевий відтінок.
  "І ти…?" Вона не завершила запитання, а натомість запитала: «Звідки ти мене знаєш?»
  «О, я ще ні. Не особисто, тобто. Моя втрата, це. Як справи сьогодні? Немає настрою спілкуватися? Нічого страшного. У мене є те, що вас зацікавить».
  «Про що ти говориш? Залиште нас у спокої».
  «Почекай. «Цікаво», — сказав я. Вам не цікаво, що саме?»
  "Немає."
  «О, привіт. Б'юся об заклад, що ви будете. Скажи п'ять баксів. Хочеш підвезти мене?»
  «Гей, від’їдь, містере», — сказав Даніель, просуваючись на дюйм або два.
  Джозеф підняв руку, ніби відбиваючись від удару. Усміхаючись, зіщулюючись. Грайливий. «Просто подивіться. Дуже будь ласка? Я тебе благаю." Він підняв сумку з покупками.
  Голова Ґабріели повернулася до Даніеля, коли Джозеф поліз у сумку й дістав вітровку, чорно-синю, як вода Нью-Йоркської гавані в сутінках. Це був дитячий розмір. Він також продемонстрував пластикову ляльку, схожу на Барбі. Але сукня була знята з іграшки. Бежева плоть сяяла в смузі сонячного світла.
  Габріела скрикнула.
  Джозеф широко насупився. «Вуха. Вуха!» Він постукав по своєму. «Це було шумно».
  Вона лютувала: «Де ти це взяв? Це куртка Сари! І її лялька!» Вона відступила і схопила мобільний телефон.
   Джозеф сказав: «О, щодо телефону. Тільки подумай, чому я не хочу, щоб ти дзвонила. Це забагато? Я проголосую, що ні».
  «Що це за біса?» Даніель гавкнув.
  Джозеф помахав пальцем, але нічого не сказав.
  Голос її надривався, Габріела повторила: «Де ти це взяв? Де вона? Хто ти?"
  «Стільки, багато запитань… Давайте розглянемо їх по одному. Я отримав куртку від пані Сари. Це безглуздо. А де вона могла бути? Як ви думаєте, де? З кількома моїми друзями. Що стосується питання номер три, я поки що відмовчуся від нього».
  Габріела кинулася, схопивши його за лацкани. Це застало Джозефа зненацька, і він похитнувся назад, на зміну посмішці сердито нахмурившись. Данило стримав її.
  Потім на обличчі Джозефа знову з’явилася гладка усмішка. «Розслабтеся! З маленькою Сарою все добре».
  Даніель підійшов ще ближче. Джозеф розкрив пальто й піджак і показав приклад пістолета. «Більше покажи-розкажи! Тож сідай там, Ковбою.
  Даніель, широко розплющивши очі, відступив.
  Габріела видихнула, дивлячись на зброю.
  Джозеф оглянув Даніеля з ніг до голови. «А хто ти насправді , Ковбой?»
  «Я друг».
  «Друг. Гаразд. Дай мені побачити твій гаманець».
  Деніел вагався, потім покопався в кишені й простягнув йому пачку готівки. Сотні п'ятдесятники. Напевно, тисяча доларів.
  «Це те, що йде в гаманець. Це не гаманець».
  "Візьми це."
  «Я не хочу цього. Я хочу твій гаманець».
  Габріела крикнула: «Де Сара? Що ти зробив?»
  Джозеф знову постукав по вухах. «Давайте не будемо привертати до себе занадто багато уваги. Це, — він постукав по пістолету, — навіть голосніше, ніж твоя істерика. А тепер, Ковбой, гаманець».
  Даніель простягнув м’яку шкіру.
  «Ні, ні…» Габріела вже плакала.
  Гортаючи банкноту, Джозеф ніби запам’ятовував різноманітні факти. Він вислизнув одну з візитних карток і оглянув її. «Норволкський фонд. Звучить прибутково». Він віддав усе назад. «Ось, ковбой Ден, мешканець вулиці Франклін-стріт вісімдесят п’ять. Гарний район. Це все, що я зараз хочу. Але якщо мені колись знадобиться позика, я радий знати, що ти дуже готовий розлучитися зі своїми грошима». Потім до Габріели: «Тепер про пані Сару. Вона відвідує моїх друзів через твого боса. Що, можливо, ви зрозуміли. Зникнення Чарльза Прескотта. Що мене дуже непокоїло. Ви, мабуть, чули про це від поліції?»
  «Так, але що…»
  Палець на його губах змусив її замовкнути. «Так, підійде просто денді. Не кажи більше, якщо я не запитаю. Гаразд?"
  Вона кивнула, стиснувши руки.
  «Тепер, якщо штрафна поліція міста Нью-Йорк зателефонує вам знову, не розмовляйте з ними. Якщо ваш телефон дзвонить, і ви не впізнаєте ідентифікатора абонента, не беріть трубку. Якщо вони залишать повідомлення, не відповідайте на їхні дзвінки. Якщо вони зупинять вас на вулиці й запитають про будь-що: від часу доби до того, де купити хороші пончики під час перерви, до подробиць про переваги нижньої білизни вашого боса, скажіть їм, що ви нічого не говорите, поки не побачите свою юрист. Якщо я дізнаюся, що ви спілкувалися з поліцією, я не буду радий. А це означає, що пані Сара не буде щаслива».
  "Зупини це! Кинь грати в ці довбані ігри!» Габріела ковтнула слину й витріщилася на вітровку й ляльку. «Звідки я знаю, що вона в тебе є? Можливо, ви їх вкрали».
  Джозеф обережно згорнув блакитну вітровку й посунув її в сумку, а на неї впустив ляльку. «Ось що сталося. Твій колишній чоловік, Тімоті, сьогодні вранці підвіз вашу доньку на її урок танців. Невдовзі після цього до школи прийшов мій колега, схожий на батька Тіма, і виписав її. Ім’я та фотографія дідуся є в списку призначених звільнених».
  «Звідки ти це дізнався?» — вражено прошепотіла Габріела.
  Джозеф, здавалося, був не в настрої відповідати. «Він сказав, що плани змінилися, і він мав відвезти Сару до друзів. У вас була несподівана подорож. Дідусь-двійник висадив її с сказали друзі. Тобто я. Ось як це спрацювало. І до біса гладко, якщо я так скажу».
  "Немає! З незнайомцем вона б не пішла!» Габріела заплакала.
  «Останній раз вона бачила свого дідуся два роки тому. Я дізнався це за допомогою кількох клацань мишки. Цк, цк — усі ці соціальні мережі. Сьогодні люди дуже недбалі».
  Витерши очі кінчиками пальців, вона прошепотіла: «У мене небагато грошей. Але я дам тобі все, що ти хочеш. Я позичу його. Я буду..."
  Веселі очі Джозефа знову поглянули на Даніеля. «Ти стаєш напруженим, Ковбою; ти починаєш нервувати. Я можу це бачити. Ніби ти думаєш зіграти героя. Ти хочеш взяти ручку і тицьнути мене в око? Ну, по-перше, я б убив тебе, перш ніж ти наблизишся до мене на шість дюймів. Але якби тобі вдалося схопити биту або заховати при собі РПГ і ти витягнув мене, як ти думаєш, що станеться з нашою Сарою? Будь трохи розумнішим, гаразд?»
  Даніель спокійно сказав: «Поліція схопить вас. І ФБР. Викрадення — федеральний злочин».
  Йосип зітхнув. «О, пульс-легко…» Його очі знову перевелися на Габріелу. Тепер його голос був розважливішим. «Слухай. вона в порядку Вона дивиться телевізор. У неї є іграшки. Вона думає, що вона з якимись вашими друзями, яких вона не зустрічала. Треба було на день-два поїхати за місто».
  «Якщо ти зробиш їй боляче, я…»
  «Попередження про діалог фільму… Давайте не гаяти час, гаразд?»
  «Я хочу з нею поговорити. Я хочу її побачити».
  "За хвилину."
  «Будь ласка».
  "За хвилину ." Джозеф озирнувся навколо них. Спостерігачів не було. «А тепер слухай мене уважно. Ти слухаєш?"
  "Так, але-"
  «Тсссс. Все, що я хочу, це щоб ти слухав».
  «Гаразд». Вона подивилася вниз, повз свої тремтячі руки.
  «Чи чули ви сьогодні Чарльза Прескотта?»
  «Ні, клянусь. Я б тобі сказав, якби почув від нього. Будь ласка… Що ти хочеш?»
  Джозеф кивав. Він знову подивився на вулицю з вхідних дверей. Кілька перехожих, але цій групі ніхто не платив уваги. — Є список — із детальною інформацією про деяких клієнтів Чарльза. Тридцять два з них, якщо бути точним».
  "Тридцять два?" — запитала вона, швидко дивлячись на Даніеля.
  "Це вірно. Він назвав це Жовтневим списком. Це були спеціальні клієнти, для яких він виконував, скажімо, якусь приватну роботу».
  «Я ніколи про це не чув».
  «Тепер це мене не хвилює, чи не так? У всякому разі, я один із тих клієнтів. І ми брали участь у важливому проекті, який був зірваний через те, що ваш бос несподівано зник. Я не люблю випадання з колії, і тепер мені потрібно бути на зв’язку з іншими. Без нього ми корабель без керма. Ви, до речі, вловили це слово? «Потрібен» список? І ти збираєшся отримати це для мене».
  «Але як я можу отримати те, про що я ніколи не чув?»
  «Ви знали Чарльза краще, ніж більшість людей. Навіть якщо ви говорите правду — я, до речі, не зовсім впевнений у цьому, — але навіть якщо ви говорите, ви краще за будь-кого можете зрозуміти, де це».
  Деніел сказав: «Але якби це було настільки важливо, він би не зберігав це сам. Він би віддав його комусь на зберігання. Його адвокат, його...
  «У його адвоката його немає. Я перевірив."
  Габріела запитала: «Містере. Гросберг? Ви з ним говорили?»
  Джозеф замовк, і його товсті губи розтягнулися в усмішці. «У нас була зустріч. А… дискусія . Я переконаний, що в нього немає списку».
  «Зустріч? Ви зовсім не це маєте на увазі. Що, в біса, ти з ним зробив?»
  «Розслабтеся. За місяць-два він одужає».
  «Йому сімдесят років! Що ти зробив?"
  «Габріела, ми тут на одній хвилі? Мені не потрібно, щоб ти був дивним. Мені потрібно, щоб ти був зосереджений, заради Сари. Тепер я почув про цей список від маленької пташки — якої, до речі, вже немає з нами».
  " Що? »
  Джозеф зморщив ніс, відкидаючи її приголомшений вираз. «Цей Твіті Пай, я казала, ця маленька пташка сказала мені, що Чарльз був такий параноїк, що не зберігав список у комп’ютерах. Він сказав, що якщо Моссад можна зламати, то можна зламати і його. Тому він мав лише друковані копії. І він зберіг одну в Нью-Йорку. Воно десь тут. Ви повинні знайти це».
   «Як?»
  Джозеф підняв палець. «Можливо, ти знаєш більше, ніж думаєш».
  "Я не! Можливо, інші працівники чули про це, але...
  «Олена Родрігес, його кивок на позитивні дії? Випадкові темпи? Бухгалтер? Ні, ти був єдиним, хто працював так близько з містером Чарльзом Прескоттом. Він сказав мені це. Він сказав, що немає нікого, як Габріела. Тож ти маєш бути маленькою дівчинкою, яка може. Мені потрібно, щоб ти знайшов мені жовтневий список».
  Він дослідливо перевів свій моторошний погляд на Габріелу. «І є ще дещо, чого я хочу. Початковий гонорар, який я заплатив Чарльзу. Я хочу його назад. Чотириста тисяч доларів».
  «Гонорар?» — запитала Габріела. «У Prescott немає попередньої комісії. Ми отримуємо річний відсоток від портфоліо…» Потім вона кивнула й додала з огидою: «Але я розумію: це особливі клієнти, про яких ви говорите. Ці тридцять два».
  «Точно!»
  «Але якщо ви таємниця, як я можу знати, де якісь гроші для… вас ?»
  «Оооо, це вразило». Джозеф удав, що надувся.
  Деніел сказав: «Слухай, Джо. Будь реалістичним. Якби її бос пішов, він забрав би готівку з собою».
  «Джо»?» Чоловік широко озирнувся.
  «Джозеф».
  «О, мій ». Він усміхнувся. «Чарльз покинув місто досить швидко. Згідно з моїми джерелами, коли Прескотт дізнався, що є ордер, він пішов під заставу і не отримав усіх грошей, які міг мати. Можливо, поліція знайшла щось із цього. Але я б’юся об заклад, що є набагато більше. І я сподіваюся заради вас — і пані Сари — що ви зможете зірвати куш. А тепер, Габріела, давайте встановимо ще основні правила. По-перше, як я вже сказав, ніякої поліції. І конус мовчання з усіма іншими: Вашим колишнім чоловіком, Вашим найкращим другом, Вашим перукарем. Усі».
  «Ти мерзенний!»
  Джозеф повернувся до Даніеля, який виглядав так, ніби збирався вдарити чоловіка. «Вибачте, що ви потрапили в центр цього. Але ви розумієте картину. Ти не виглядаєш дурним. Ти теж тримай язика на замку. Ви на це згодні?»
   «Так».
  Джозеф засміявся. «Якби погляди могли вбити». Він сказав Габріелі: «Зараз майже полудень. Мені знадобиться список до початку роботи в понеділок, тож я даю вам — я щедро дам вам — до шостої завтра, щоб знайти його. неділя. Але про гроші — це вже окрема історія. У випадку, якщо все розвалиться і поліція прийде стукати, стукати, стукати в мої двері, мені знадобляться ті гроші в моїй гарячій маленькій ручці, щоб я міг стрибнути з корабля. Це я хочу до шостої вечора».
  « Сьогодні ввечері? Неможливо!» сказала вона, задихаючись. — Чотириста тисяч доларів?
  «Заради Сари, тобі краще придумати, як зробити це надзвичайно можливим».
  Тоді з ноткою рішучості в голосі Габріела сказала: «Я нічого не роблю, доки ви не дозволите мені поговорити з моєю дочкою».
  «Ви не можете говорити з нею». Джозеф відкрив свій телефон і показав відео. «Але…»
  Даніель і Габріела подивилися вниз. Симпатична білява дівчина сиділа і дивилася мультфільми. Не звертаючи уваги на темні форми двох дорослих на задньому плані.
  «Як ти міг це зробити?» — лютувала вона знову.
  Джозеф нудно зітхнув і відклав телефон. «Час для поп-вікторини. Тепер, яке найважливіше основне правило?»
  «Жодної поліції». Слова звучали, наче сказані під водою.
  «Ура, ти отримав п’ятірку». Він підняв сумку з лялькою та толстовкою. «О, і, до речі, хтось спостерігатиме за вами. Кожну хвилину. Ти мені віриш? Не треба відповідати. Побачимось." І він пішов.
   РОЗДІЛ 10
  10:30, СУБОТА НА
  45 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  L ЛЕГКИЙ ПЕРЕКЛАД НА четвірці в Центральному парку. Різке світло, болюче.
  Відкладаючи свій золотий щит поліції Нью-Йорка, Нареш Сурані глянув на Деніела Ріардона, проігнорував його та запитав Габріелу: «Чи чула ти сьогодні Чарльза Прескотта?» Навіть яскраве сонце не могло зігріти сиву шкіру детектива.
  "Мій бос? Ні. Боже мій, з ним усе гаразд?» Її очі дивилися на Даніеля. Інший детектив, Бред Кеплер, теж помітив його, але ігнорував його так само ефективно, як і його партнер.
  «Коли ти востаннє бачив його?» — запитав засмаглий Бред Кеплер.
  «Вчора, на роботі. Вранці. Тоді я пішов на нараду і пробув цілий день. Сталася аварія? Будь ласка Ви повинні сказати мені!»
  Вони дивилися на неї, здавалося, підозріло. Сурані запропонував: Прескотт зник… здається, з великою кількістю грошей своїх клієнтів».
  Габріела розсміялася. «Ні, це неможливо. Виникла плутанина».
  "Боюся, що немає. Ми з детективом Сурані працюємо з відділу фінансових злочинів департаменту поліції. Містер Прескотт перебував під слідством протягом останніх двох місяців».
  «Інший Чарльз Прескотт. Це має бути інше».
  Сурані взяв на себе більшу частину розмов, і тепер він продовжив: «SEC і ФБР розслідували грошові надходження та виведення підозрілих рахунків для торгівлі акціями тут і за кордоном. Деякі з цих облікових записів створив пан Прескотт, і, здається, вони були на користь різних клієнтів. Були зв’язки з Нью-Йорком, тому ми долучилися. Це триває місяцями».
  «Не може бути!»
  Сурані продовжив: «Ми збиралися провести обшук в офісі та заарештувати його вдома сьогодні вранці, але він, мабуть, дізнався про розслідування та втік учора пізно. Зараз в офісі та його будинках працюють групи. Він зник, очистив півдюжини рахунків у США та перевів гроші на рахунки, які неможливо відстежити за кордоном».
  Вона глянула вниз. Вони стояли біля панелі доступу до водопроводу на тротуарі. Залізні вироби були не з Нью-Йорка, а звідкись. Це був навіть не американський. Вона сказала їм: «Він дійсно сказав, що збирається на роботу вчора пізно. Я вже казав вам, я був на нараді поза офісом більшу частину дня. Я бачив його близько години вранці. Ми ледве сказали десяток слів. Я припустив, що він працював допізна, а потім пішов додому».
  «Він не пішов додому. У нас це було під наглядом».
  "Він пішов? О, Боже."
  Кеплер запитав Даніеля: «Ви друг пані Маккензі?»
  "Це вірно."
  « Ви знаєте Чарльза Прескотта?»
  — Ні, — сказала Габріела. «Він не знає».
  Деніел пояснив: «Ми познайомилися лише вчора ввечері. Габріела і я».
  Вони втратили до нього інтерес, ніби думали, що сьогодні вранці це був пікап, ніч сексу та сніданок. Даніеля, здавалося, не хвилювало їхнє враження про нього.
  Вона продовжила: «Це просто помилка. По-перше, Чарльз ніколи не зробив би нічого протизаконного. Це неможливо уявити». Її голос тремтів. Вона відкашлялася. «Якщо він пішов несподівано, я впевнений, що це була екстрена ситуація. В одного з його клієнтів виникла проблема. Чарльз так. Він більше, ніж інвестиційний радник. Він друг...
  «Проблема, так. Федеральне звинувачення». Кеплер додав: «Справді, пані Маккензі, помилки немає». Він був спокійним, але в його голосі можна було почути й часточку роздратування.
  Тепер вона випалювала: «Я офіс-менеджер. Як він міг зробити щось подібне без мого відома? Як це могло бути?»
  Деніел заворушився, мабуть, маючи на увазі: це, мабуть, не найрозумніше сказати, припускаючи, що вона була співучасником. Вона замовкла. Сурані кліпнув очима через свої не надто ефективні окуляри та сказав: «У нас немає жодних доказів вашої участі в схемі».
  Однак його тон додав слово «ще» в кінці речення.
  «Хто ті клієнти, про яких ви згадали?» — запитала Габріела.
  «У нас немає імен. За даними ФБР, значна кількість людей була з Далекого Сходу, Південної Америки та Близького Сходу. Вони відслідковували покупки готівкою та акціями».
  Габріела розсміялася, хоч і трохи істерично. «Це помилка ! Я ніколи не чув про будь-яких там клієнтів. І я знаю їх усіх».
  Сурані відповів: «Ну, наша інформація полягає в тому, що у нього там були клієнти. Здається, тридцять два. І він переводив гроші на ці рахунки. Хтозна чому? Швидше за все, відмивання грошей. Але ми не впевнені».
  "Боже мій." Зляканий шепіт. «Тридцять два клієнти?»
  «Це було два дні тому».
  Ґабріела відкрила рота, а потім повільно стиснула губи, наче слова їй не вистачило.
  Сурані: «Пані Маккензі, ти маєш зрозуміти, містер Прескотт застав нас зненацька. Ми знали, що у нього був квиток в один кінець до Цюріха на вихідні до Дня Колумба, тож ми думали, що він залишиться в країні до того часу».
  "Односторонній?" Габріела сказала. "Немає. Я організовую всі його поїздки. Він не планував їхати. Звичайно, не в один бік».
  «Ну, він зробив», — гаркнув Кеплер.
  Його напарник продовжив: «Прескотт, мабуть, дізнався про розслідування й завчасно проскочив. Але не до Швейцарії. Ми не знаємо де. Тому нам потрібно отримати імена й адреси цих тридцяти двох клієнтів».
  «Ви нічого не знайшли в офісі?»
  Сурані пояснив: «Ми знаємо, що він прилетів на Сен-Мартен вчора близько шостої вечора. Після цього він зник. Влада там не може його знайти. Тепер ми сподіваємося, що ви співпрацюватимете. Ми повинні знати, куди він подівся».
   «Розкажи нам, що ти знаєш», — рішуче сказав Кеплер, примруживши темні очі.
  «Я нічого не знаю!»
  — Мабуть, бачиш, Габріело, — сказав Кеплер сардонічним тоном. «Наприклад, чи знаєте ви, що в нього є будинок у Маямі?»
  «Його будинок на пляжі. Звичайно."
  «Там! Побачити? Ти щось знав. І все-таки ви не зробили цього добровільно. Продовжуємо. А як щодо інших будинків — це те, що нас особливо цікавить за кордоном. Або будь-які друзі чи романтичні партнери, у яких він може зупинитися».
  Вона дивилася вниз на різкі тіні на тротуарі, сонячне світло різко падало на листя.
  "РС. Маккензі?»
  Вона підвела очі. "Що?"
  Кеплер запитав більш відверто: «Чи є Прескотт якісь будинки за межами країни? Чи відвідує він когось конкретно в будь-якій іноземній країні?»
  «Він… ні, я ніколи не чув про нього. Він часто їздить на Кариби. Я маю на увазі, у нього там є клієнти ».
  Вираз на обличчях поліцейських говорив: «Ми знаємо, що він знає».
  Деякі з них, звичайно, серед сумнозвісних тридцяти двох.
  «Давай, Габріела, продовжуй. Ти в крутій частині!»
  Даніель сказав: «Чому б тобі не розвеселитися? Ви щойно повідомили досить важкі новини. І я не думаю, що ти впорався з цим дуже добре».
  Поліцейські знову проігнорували його. Це Сурані, той, хто тримався легше, продовжив: «Подумайте, пані Маккензі. Є згадки про поїздки, які він здійснював? Люди, яких він збирався побачити?»
  «А-а-а, — сказав Кеплер, — схоже, ти щось думаєш. Поділіться. Давай."
  Деніел зиркнув на нього. Але поліцейський не зводив очей з обличчя Габріели.
  Вона сказала: «Ви згадали Сен-Мартен. Коли він був там, то іноді літав до Сент-Томаса. Я не знаю, з ким він зустрічався — можливо, з одним із тих тридцяти двох особливих клієнтів, про яких ти згадав. Все, що я знаю, це те, що цей чоловік був з Європи і жив у Сент-Томасі дев’ять місяців на рік. І була в нього велика яхта, величезна. Я думаю, що в назві човна було «Острів» або «Острови».
   Копи переглянулись, ніби їх заінтригували ці крихти.
  «Добре, ми це перевіримо», — сказала Сурані.
  Кеплер кивнув. «Гарна робота, Габріела. Я знав, що ти це маєш».
  Даніель, здавалося, хотів збити посмішку з обличчя детектива.
  Вона запитала Сурані: «Ти говорив з Оленою Родрігез? інший помічник Чарльза?»
  «Так, годину тому», — відповів Кеплер. «Вона була не більш корисною, ніж ти».
  Сурані простягнув їй свою картку. «Якщо ви можете придумати щось інше, зателефонуйте нам».
  Вона взяла його, але потім її рука опустилася. І її обличчя виявляло ще більше жаху. Вона витріщилася на поліцейських. «Але, Боже мій. Я щойно зрозумів… я маю на увазі, моя робота? Що я буду робити за гроші? Моя зарплата… А мої пенсії?»
  Сурані глянула на Кеплера, який нарешті виявив вигляд співчуття. «Мені дуже шкода, але Прескотт очистив усі рахунки компанії пізно ввечері. Нарахування заробітної плати та пенсії теж. Він перевів близько двадцяти п’яти мільйонів у банк на Кайманах, а потім він зник. Нічого не залишилося. Ні копійки».
   РОЗДІЛ 9
  10:00, СУБОТА НА
  30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  ВОНИ ПРОБИЛИСЯ ПОВЗ Овечої галявини в Центральному парку та під гілками дерев, освітлених безфільтрованим сонцем. Листя все ще трималося на гілках, а конфігурація тканини та жилок була такою жвавою та барвистою, як картина Джексона Поллока, постійно змінюючи відтінок і світіння; вітер був стійкий.
  З сумочкою через плече Габріела тримала в одній руці сумку від Тіффані, яку їй приніс Деніел, а в іншій — паперовий мішечок із бубликом із вершковим сиром із волоськими горіхами для її дочки.
  «Ходімо туди», — сказала вона, кивнувши.
  Невдовзі вони опинилися біля водойми, відійшовши від стежки, щоб триматися подалі від багатьох манійних бігунів. Серйозний бігун із верблюжою ходою випередив багатьох із тих, хто бігав.
  Розмова стала предметною, як правило, ранковою зустріччю, і Деніел запитав про її історію з Prescott Investments. Вона додала з деякою пристрастю: «Я люблю цю роботу. Я маю на увазі, дуже люблю це. Я був одним із тих людей, які отримували хороші оцінки, закінчували з відзнакою і все таке. Але я не хотів робити нічого практичного. Я була пані Креатив. Це те, що було для мене важливо: письмо, малювання, дизайн, здебільшого фотографія. Хедхантер послав мене до Чарльза Прескотта. Йому потрібен був фрілансер, щоб зробити кілька фотографій для брошури».
  Габріела посміхнулася. «Він запитував мене про використання Photoshop та деяких інших програм, і прямо посеред інтерв’ю він зупинив мене. Він сказав: «Забудь про це». Я думав, що зараз заплачу; Мені дуже потрібна була робота. Але він засміявся і сказав: «Я бачив ваше портфоліо». Фотографії чудові. Ви художник. Але по розмові з вами я можу сказати, що ваші справжні таланти — це аналіз і організація. Бізнес.
  «Звичайно, я думав, що він просто каже мені забиратися, але потім він запропонував мені роботу на місці: офіс-менеджер. Повний робочий день, пільги, все. Спочатку мене образили; Я маю на увазі, я знав , що буду відомим художником. Але потім я визнав, що, можливо, я цього не хотів».
  Габріела з усмішкою подивилася на Даніеля. «То ви навчилися не задавати мені жодних питань? Ви отримуєте повний пошук інформації в Google. Ти збираєшся тікати?»
  "Ще ні. Поки що це не та катастрофа, якою виявилася минула ніч». Тоді Даніель так чарівно похитив голову й додав із належною часткою серйозності: «Але ти не кинув свою фотографію».
  «Правильно. Насправді це було смішно. Я став більш продуктивним. Робота повний робочий день звільняла. Мені не потрібно було турбуватися про те, щоб заробляти на життя картинами чи дизайном, мистецтвом, письмом. Я міг сприймати образи, які мене зворушили. І, як виявилося, Чарльз мав рацію. У мене була голова для бізнесу. Ведення офісу, ведення переговорів про оренду обладнання, планування зустрічей, бухгалтерія… усе. Зустріч з Чарльзом врятувала мені життя. Я переживав розлучення, і мені потрібен був якийсь напрямок, якесь підтвердження, знаєте. Він став моїм наставником… І вгадайте що?»
  «Він ніколи не бив тебе».
  «Жодного разу. Завжди джентльмен. Добрий, смішний. Просто чудовий чоловік. У бізнесі, де є багато людей, які не такі чудові».
  «Я це дуже добре знаю».
  Вони повільно йшли порізаним тротуаром. Їхні плечі кілька разів торкнулися. Щоразу, коли це траплялося, вона відчувала електричний заряд. «Смішно, що раз чи два в житті ти зустрічаєш хорошу людину, і це змінює тебе назавжди. Це Чарльз».
  «Я припускаю, — сказав Даніель, — що він знає справу. Він заробляє гроші».
  "О так. Чарльз геній. Ми добре впоралися».
  «Можливо, я йому подзвоню. Я завжди шукаю вбрання, щоб зробити бізнес с. Є над чим подумати. І чи керує він вашими інвестиціями? Ваш 401(k) чи ануїтет?»
  «Він поставив мене в кілька хороших позицій…» Слова загальмувалися, коли вона кліпала, відкривши рота.
  Деніел явно намагався зберегти відсторонений вираз. Тоді він здався і розсміявся.
  «Чорт», — сказала вона, також усміхнувшись. «Він запропонував кілька інвестиційних стратегій. Я не стану мільйонером, але коли Сара буде готова до коледжу, на це будуть гроші».
  «Чи робить ваш колишній внесок?»
  Цікава зміна тактики, зауважила вона. Вона зберегла свій голос нейтральним, коли сказала: «Тім намагається знайти себе. Я жартував — про себе, — він повинен заглянути під камінь. Але він робить усе, що може, я думаю. Просто якщо у вас є діти, вони для вас на першому місці. Якщо ви не задоволені своєю роботою, терпіть її, поки вони не закінчать навчання. Якщо ви в депресії, впорайтеся з нею заради них. Якщо останнє у світі, що вам хочеться, — це черговий концерт балету, замовкніть і йди». Габріела цокнула язиком. "Гаразд. Більше нічого від мене про мого колишнього. А тепер розкажіть мені про своїх ... дітей».
  Він засміявся над вагітною паузою. «Добре, Брайс і Стівен. П'ятнадцять і сімнадцять». Він описав двох красивих, повністю американських хлопців. Він додав, що вони були розумними і ніколи не робили нічого гіршого, ніж крадькома випити пива або повернутися додому на годину або близько того пізніше. «Ніяких наркотиків, ніяких бійок».
  Деніел пояснив, що планує, щоб вони вступили до хороших коледжів, але не до Ліги Плюща. Він хотів, щоб вони здобули міцну освіту, але у великих різноманітних школах.
  «Фінанси? Бізнес?»
  «Я б не проти. Капіталізм був добрий для мене. Це захоплююче. Я це люблю. Але головне, чим вони задоволені. Тільки так можна досягти успіху. Хто знає? Можливо, вони будуть художниками, письменниками чи фотографами … У будь-якому випадку, хтось справді знає, чим вони хочуть займатися до тридцяти?»
  Неподалік елегантний кінь, на якому верхи сиділа приваблива молода брюнетка у повному спорядженні, галопом промчав уздечкою.
   Він запитав: «У вас є камера? Ти міг би сфотографуватися для Сари».
  «Ні, зазвичай я не ношу це з собою. Крім того, я зробив багато фотографій коней».
  Вони спостерігали, як прекрасна істота зникала на північ, крокуючи до Гарлему.
  Вона мовчала. Даніель насупився й глянув на тротуар.
  "Що?"
  «Мені здалося, що хтось дивиться в наш бік». Світло стало сильнішим, і він натягнув Ray-Bans.
  Вона подивилася. «Я нікого не бачу».
  «Можливо, уява. Якийсь чоловік, подумав я. У темному пальті».
  Вони продовжили прогулянку до її квартири, дивлячись на кілька візків продавців. Вживані книги, диски, їжа, звичайно. Завжди їжа.
  Потім Габріела відчула зміну мови тіла Даніеля. Він сказав: «Те ускладнення, про яке ви мені розповідали в ресторані? Наскільки він складний?» Він ще раз озирнувся туди, де, як йому здалося, хтось спостерігав за ними.
  «Френк Волш не збирається стежити за мною».
  "Немає? Ти впевнений? Почекай, він більший за мене?»
  Вона оцінила спортивні плечі, руки та груди Даніеля. «Якщо справа дійде до бійки, я думаю, ти переможеш».
  Він видихнув. «Тоді я розслаблюся».
  — Серйозно, — сказала вона. «Френк хороший хлопець. Він надійний. Він… милий».
  Деніел почав сильно сміятися від цього промовистого слова.
  "Я там." Вона вказала на непоказну будівлю на перехресті, доступну лише через дивні, але добрі закони про оренду в Нью-Йорку.
  Деніел почав щось говорити, але в цей момент двоє чоловіків у костюмах, які не дуже підходили, підійшли з очевидним наміром.
  Габріела зазначила, що вони не прийшли з того місця в парку, де Деніел вважав, що помітив їх послідовника.
  Один із чоловіків, англо та засмаглий, носив тіні авіатора; інший, індійського — південноазіатського — походження, носив ті окуляри, які автоматично затемнюється на сонці. Габріела кліпала очима, дивлячись на їхні бейджи й посвідчення NYPD.
  «Ти Габріела Маккензі».
  "Так. Я… Так, я. Хто ти?"
  Той, у сонцезахисних окулярах-авіаторах, жваво сказав: «Я детектив Кеплер, це детектив Сурані. Ми могли б поговорити з вами на хвилинку?»
   РОЗДІЛ 8
  9:00, СУБОТА НА
  1 ГОДИНУ РАНІШЕ
  
  
  ВОНИ СИДІЛИ ОДИН НАПРОТИ ОДНОГО в забризканій вітрині гастроному Irving's Deli, Верхній Вест-Сайд.
  Ресторан, суміш лінолеуму, пофарбованого хрому та потертого дерева, був хаотичним. Були запахи часнику, риби, пари з бубликів, тостів, кави. Невідповідні парфуми та лосьйон після гоління також розпорошуються замість душу; в суботу, навіщо прикрашатися?
  День був чудовий, яскравий вересневий вихідний, і люди юрмилися. За столиками та в чергах було багато місцевих жителів, але, як сказала Габріела, також було багато «перешкодників».
  «Ти маєш на увазі з мого капюшону», — крикнув Даніель, перекриваючи океанський рев відвідувачів. «TriBeCa?»
  «Ми думаємо вимагати від вас паспорти, щоб перетинати Чотирнадцяту вулицю», — сказала вона.
  «Це профілювання», - сказав Даніель.
  Вони повернулися до їжі.
  Їй здалося дивним, що Деніел на вихідних одягає костюм — сірий, як учора, але іншого крою — і сорочку рожевого кольору. Без краватки. Чи планував він піти на зустріч пізніше? Або йому просто було зручніше не носити повсякденний одяг? Габріела була в темно-коричневих стрейчевих штанях, бордовому светрі, також з перлами. Ботильйони. Одного разу він подивився на її постать — коли йому здалося, що вона не звертає уваги. Светр був тісним.
   Стіл був невеликий, і вона поправила характерну бірюзову сумку Тіффані на кутку. «Ще раз дякую за це».
  «Найменше, що я міг зробити».
  Деніел запитав, де саме вона живе, порівняно з гастрономом, який був на Бродвеї, біля 75-ї.
  Габріела скривилася. «Близько чотирьох кварталів звідси. Я буваю сюди занадто часто. Стегна, які я маю, я маю подякувати Ірвінгу». Її очима пробігла по прилавку, наповненому всіма смаками, які тільки можна уявити. «Я зрозумів, що кошерне не означає низьку калорійність». Вона замовкла, нахмурившись. "Я чекаю."
  Даніель постукав долонею по лобі. «Які стегна?»
  "Занадто мало і занадто пізно."
  «Але, очевидно, ти тренуєшся».
  «Я дам тобі за це кілька балів», — сказала вона.
  Даніель виглядав філософськи. «Ви помічаєте, коли чоловіки кажуть жінкам: «Ой, ти тренуйся», — це на черзі. Коли жінки запитують про це, вони хочуть знати, чи збирається він обійматися в ліжку в неділю вранці чи вставати на світанку на побачення зі своїм Adidas».
  «Я повинен був подумати про це. Це була вихідна лінія?»
  Даніель запитав: «Хочеш варення?»
  На сніданок була кава, рогалики з пумпернікелю та копчений лосось. Без цибулі. «Цибуля — це річ на четвертому чи п’ятому побаченні», — оголосила Габріела.
  « Це побачення?»
  Вона думала про минулу ніч. Її відповідь була: «Я не знаю, чи потрібно над цим думати».
  "Досить справедливо. Тим не менш, ви керуєте інвестиційним домом, а я керую фірмою венчурного капіталу. Ми професійні надмірні думки. Немає?"
  «Правда», - сказала вона.
  «Але не буде перебільшенням сказати, що минулої ночі ми пережили абсолютно нестерпну ніч».
  «Ні, це точно».
  Він нахмурився. «Ти придираєшся до їжі. Можна мені той шматок лосося? Самотній збоку?»
  «Ваш».
  Він вдарив списом і з’їв його. «Які у вас плани на сьогодні?»
   «Я забираю Сару з уроку танців. І ми проводимо решту вихідних разом».
  «Ви двоє чудово проводите час. Я можу сказати."
  «О, ми так». Її очі розширилися. «Звичайно, ми йдемо до American Girl і FAO. Але MOMA і Met також. Сара просить художні музеї. Вона така розумна. Я мушу постійно нагадувати собі, що їй лише шість».
  «Розумний. Отже, вона має твої гени».
  «Вона отримала мої гени темпераменту . Ах, здається, я щойно знову влучив у свого колишнього. Я сказав собі, що не збираюся цього робити».
  Вони кивнули молодому чоловікові-слугі, щоб він долив кави. І подякував йому. Деніел подивився на неї зі стриманою посмішкою. «Тут ви розповідаєте мені про ускладнення?»
  Габріела сильно засміялася. «Б’юся об заклад, ви заробляєте своїм клієнтам купу грошей. З таким розумінням».
  «Без обручки», — сказав Даніель, глянувши на її палець. «Ти прекрасна, що, до речі, не так схоже на те, що «Вау, ти справді тренуєшся». Я просто відчуваю, що повинно бути ускладнення».
  "Гаразд. Є така крихітна складність».
  «Наскільки маленький?»
  "Зупини це!" Вона знову засміялася. «Його звати Френк. Френк Волш».
  «Яке жахливе ім’я», — сказав Даніель, зморщивши свій ідеальний ніс.
  "Ти слухаєш?"
  «Розкажи мені про Френка», — сказав він, вимовляючи губами останнє слово. «Мені дуже хочеться знати про ускладнення Френка».
  «Ти злий! Ми зустрічаємося з деякими».
  «Ти збираєшся за нього заміж?»
  Після паузи: «Насправді він трохи більше зацікавлений мною, ніж я ним».
  «Ніколи раніше не чув про таке», — сардонічно сказав Даніель. «Мені справді запропонувала жінка на першому побаченні. Вона поставила запитання, щойно почула, що я маю роботу. Я не вигадую. Але я повинен додати, що це була текіла».
  «Ти сказав так?»
  "До того, що?" — з удаваною невинністю запитав Даніель.
   Вона продовжувала: «Френк дивакуватий — він комп’ютерний ботанік. І відлюдник. Але він знає фільми, які я люблю, і він смішний і уважний. Сьогодні такого не часто знайдеш».
  «Ось моя інструкція, — сказав Даніель. «Солодкий фактор».
  "Солодкий?"
  «Якщо ви описуєте своє нинішнє кохання як таке, що викликає обурення та роздратування, то ви закохані. Якщо ви кажете, що він милий, це приречено, і вам потрібно негайно кинути його — заради того, хто вас дратує».
  «Я поки що не буду вживати прикметників щодо Френка». Вона глянула на годинник. «Мені не потрібно деякий час бути в школі танців. Хочеш провести мене до моєї квартири?»
  «Гарна ідея, — сказав він, — це допоможе скинути зайву вагу зі стегон».
  "Гарна спроба. Але ти мене не дратуєш. І все ж». Вона взяла його виделку, в якій був його останній шматок лосося, вмочила рожевий кубик у сметану й швидко з’їла.
   II
  
   РОЗДІЛ 7
  22:00, П'ЯТНИЦЯ НА
  11 ГОДИН РАНІШЕ
  
  
  ЗНАЄТЕ , Я ПОВИННА БУТИ ЧЕСНОЮ», — сказала Габріела Деніелу Рірдону. «Це був такий дивний вечір, який я пам’ятаю. Ви образилися? Я не хотів тебе образити».
  Він не прокоментував її оцінку. Натомість він запитав: «А чи це було побачення ?»
  Вона на мить задумалася. «Це було схоже на побачення».
  «Date- lite ?»
  « Начебто », — виправила вона.
  «Ах».
  Вони йшли Бродвеєм на північ від Батері-парку прохолодним вересневим вечором. Шашка вікон у прилеглих офісних будівлях. Багато освітлених, деякі темні. Світ права та фінансів ніколи не відпочиває, навіть увечері п’ятниці. Вулиці все ще були зайняті рухом, хоча пішоходів стало менше. Лімузини стояли в черзі перед шикарними будинками.
  «Дивно», — запитально повторив він. «Ви маєте на увазі ресторан?»
  Ну, це було частиною цього. Вони їли в одному індійському закладі каррі, тікку та пиво Kingfisher. Повітря було тропічно вологим і важким від сандалового дерева, консервованої музики на ситарі, а їжа була, можливо, найкращою південноазіатською кухнею, яку вона коли-небудь їла. У кімнаті домінував величезний морський акваріум, що містив десять тисяч галонів. Габріела була захоплена різнокольоровими рибками, які легко носилися по акваріуму. Креветки були на У меню, зазначила вона, інших морепродуктів не було. («Добре, — сказала вона йому, киваючи на акваріум. — Це було б неправильно».)
  «Здебільшого під словом «дивне», – сказала Габріела, – я насправді мала на увазі те, що сталося перед вечерею».
  «Ой. Це».
  І згадуючи ті години, хоч спогадів було багато, найпомітнішим був дотик Деніела, коли він підняв шовкову хустку й витер вологу з її чола. Тепер вона знову відчула, як усередині неї стрепенуться, низько, як тоді.
  Якийсь час запанувала тиша, поки вони йшли до метро — першої її станції. Нарешті Деніел запитав: «Коли ти дзвонив своєму колишньому, я не слухав, але я помітив, що ти не дуже довго розмовляв зі своєю донькою. Все впорядку?"
  «О, вона в порядку. Іноді, коли тато має її і він поруч, вона замовкає. Вони прекрасно ладнають. Йому добре з нею. Але ви знаєте, як це: колишні».
  Крива посмішка Даніеля свідчила про те, що він усе добре знав.
  Вересневий вітерець обвивав їх.
  «Тобі холодно?»
  "Трішки."
  «Візьми мою куртку».
  "Немає." Вона щільніше обтягнула свій світлий твід. "Зі мною все гаразд."
  Він не наполягав; він, мабуть, відчував, що коли вона прийме рішення, воно залишиться прийнятим. Що значною мірою було правдою щодо Габріели.
  Вона скривилася й вказала на площу біля Уолл-стріт, яку вони саме проходили. Площа Банкірів. «Бачите ту будівлю?» Вона вказала на присадкувату будівлю, розташовану поруч із новою фондовою біржею, де навіть у цю годину ще киплять будівельні роботи. З іншого боку був медичний центр — філія великої міської лікарні.
  « Цьому я маю подякувати за мої зіпсовані вихідні».
  «Це виглядає не так страшно».
  «Якби ти тільки знав».
  За кілька хвилин вони були на станції метро, де вона мала сісти на поїзд до Верхнього Вест-Сайду, лінії Восьмої авеню. Деніел пішов додому.
   — Подивіться, — сказав він і замовк.
  Габріела обернулася до нього. Вона відійшла вбік, щоб промінь вуличного ліхтаря не потрапляв їй в очі.
  «Дивись?» — підказала вона.
  Деніел говорив як пацієнт, якого врятував хірург відділення невідкладної допомоги: «Я справді вам зобов’язаний. Для Прінстонського рішення».
  «Це б вийшло», — поважно сказала вона.
  «Не так, як ти це впорався».
  «Зробив усе, що міг, за… скажімо так, складних обставин».
  Але вдячність була, звичайно, прелюдією до неминучого.
  Він сказав: «Добре, я вважаю вас дуже привабливою. Але це тільки частина. Ти мені подобаєшся. Ти веселий, мистецький, ти знаєш справу. Ось у чому річ: я ні з ким не бачуся і не бачуся ні з ким деякий час. Чи можна тобі подзвонити?»
  «Будь-хто може зателефонувати будь-кому, якщо має номер», — сказала Габріела. «Питання в тому, чи підніму я?»
  Даніель виглядав задумливим. «Пам’ятаєте дні до ідентифікації абонента? Це було життя на межі, чи не так? Піднімати чи ні?»
  Вона заповнила: «Це буде телемаркетер, побачення, колишній хлопець?» Пропозиція роботи?»
  «Або неправильний номер».
  — Або, не дай Бог, ваша мати. Габріела скривилася. «Зараз ми м’які».
  «Боягузи».
  Вони стояли в трьох футах один від одного. Навколо них снували бізнесмени, проносилися машини.
  Настав час розходитися. Вони обидва це знали.
  Він нахилився, щоб доторкнутися до щоки.
  Вона відчула тепло, відчула ледь помітну щетину. Залишки вологи від раніше, згадуючи його витирання з брів і щік. «Ніч». Його слово було сказано тихо.
  «Ніч».
  Вона розвернулася й почала спускатися сходами, шукаючи квиток на метро. Потім зупинився. Вона покликала: «Мої черевики?»
  "Що?"
   «Та стара сумка Tiffany, яка в мене була? З моїми дорослими черевиками всередині?» Раніше того вечора вона змінила високі підбори на балетки Aldo, які тепер носила. «Я залишив це в ресторані».
  Він посміхнувся.
  — Ні, — сказала вона, стримуючи сміх. «Не навмисне».
  "Ти впевнений? Можливо, щоб ще раз побачити мене?»
  Габріела сказала: «Вибачте. Я б не ризикнув втратити пару Stuart Weitzmans лише заради того, щоб знову побачити чоловіка. Будь-який чоловік».
  Даніель сказав: «Як це? Ми можемо взагалі уникнути проблеми телефонного дзвінка. Ми зараз візьмемо зобов'язання. Я зупинюся в ресторані по дорозі додому, заберу їх і доставлю завтра під час сніданку. Як гастроном Ірвінга, Бродвей. Дев'ять?»
  Вона замовкла, а потім сказала: «Мабуть».
  «Я знаю», — сказав він, і його обличчя похмуріло. «Ви думаєте: сніданок буде таким же нудним, як сьогодні?»
  «Ніщо не може бути таким нудним, як останні три години», — відповіла Габріела й зникла біля входу в метро.
   ЧАСТИНА 6
  18:30, П'ЯТНИЦЯ НА
  3 ГОДИНИ 30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  Т A QUARIVA S SUPER CUT безкомпромісна смуга крізь сутінки гавані Нью-Йорка, Деніел Рірдон за кермом .
  «Як швидко ми йдемо?» Ґабріела перекричала сексуальний гуркіт двигуна, вітер, хвилі.
  «Близько сорока».
  «Вузлів на годину?»
  Деніел крикнув: «Ти не кажи цього. Вузли включають милі та години. Сорок вузлів. Це приблизно сорок п’ять миль на годину».
  Габріела кивнула, усміхаючись швидкості. «Відчувається швидше».
  — Тоді вам потрібен човен, який я тримаю в Коннектикуті. Вийде сімдесят».
  Вона не потрудилася запитати вузли чи милі. Напевно, це не мало значення на такій швидкості.
  У передній частині прекрасного італійського швидкісного катера не було пасажирського сидіння як такого — лише шкіряний U-подібний банкет, що оточував задню частину відкритого кокпіту. Габріела могла втиснутися біля Даніеля на водійському сидінні, але вона воліла залишитися стояти позаду нього, поряд, схопившись за спинку його сидіння, її голова біля його вуха.
  Тридцятитрьохфутовий з чорним корпусом і насиченою дерев’яною палубою без зусиль м’яв помірні хвилі. Поверхня води була схожа на темну білизну, а безхмарне небо над Нью-Джерсі сяяло лавово-помаранчевим від сонця, що зникало, краєвид розділявся двома фіолетовими знаками оклику диму з далеких димових труб.
  Це була фотографія, яка чекала, щоб статися, хоча й не для того, щоб її зняти Габріела. Вона працювала виключно в чорно-білому, і ця сцена була лише кольоровою, без суті. Претті її не цікавила.
  Вона знову звернула увагу на Даніеля. Він був чудовим водієм — як вона навчилася називати пілотів таких човнів. Він передбачав дрейф і силу кожної хвилі, ніби це був гравець-супротивник на спортивному полі. Іноді він розбивався об нього, іноді він легко підіймався на гребінь і використовував насип води, щоб пришвидшити човен вперед.
  Вона вважала його управління кермом і хромованими елементами керування надзвичайно чуттєвими, і відчула це низьке розгортання всередині себе, коли помітила його міцну хватку, напівусмішку, повну зосередженість. Сині очі були зосереджені на воді, як лев шукає здобич.
  Ґабріела нахилилася ще ближче й запахла його волоссям, шкірою та шкірою після гоління.
  "Що ти думаєш?" запитав він.
  «Я була на гребних човнах у Центральному парку», — сказала йому Габріела. «Я не кваліфікований, щоб оцінювати продуктивність».
  Ці слова могли бути сприйняті як флірт. Він не відповів. Їй було цікаво, що вона відчуває з цього приводу.
  Вона продовжувала кричати: «Але на поверхні , так би мовити...»
  Він засміявся.
  «Неймовірно».
  Деніел пригальмував назад, і деякий час вони курсували. Тепер вони могли говорити, не підвищуючи голосу. Він сказав із похмурим виразом обличчя: «Ну, неприємно псувати настрій, але в мене залишилося небагато часу. Мені дуже потрібна ваша допомога». Нагадування про головоломку, про яку він згадував раніше.
  Він кивнув на товсту палітурку, що лежала на підлозі човна між ними.
  Вона твердо сказала: «Ви повинні дотримуватися Прінстонської формули».
  «Принстон?» Він нахмурився.
  «Погляньте на сторінку тридцять восьму. Це відповідь».
  Він тримав папку на колінах і гортав сторінки. На одному він зупинився й подивився вниз. «Ви впевнені? Принстон?»
  «Абсолютно без сумніву».
  «Це досить ризиковано, чи не так?»
  «Ось чому я це запропонував».
   Він здавався невпевненим.
  Габріела сказала: «Але це ваше рішення».
  "Ні ні." Даніель озирнувся навколо. "Гаразд. Я піду з цим». Він засміявся. «Принстонське рішення». Він додав: «Ти рятівник».
  Вона кліпала очима при цьому слові. «Чи можете ви вибрати іншу фігуру мови? Я маю на увазі, враховуючи, що ми знаходимося в центрі гавані Нью-Йорка і випадково пливемо до того справді великого корабля».
  Він підняв очі. «Це миля звідси. Це нагадує мені, я забув запитати: ти вмієш плавати?»
  «Наскільки ти поганий моряк?» вона запитала.
  «Я просто маю на увазі, що дам тобі PPD».
  «Пі-пі що?»
  «Засіб індивідуального захисту. Або, ваше слово: рятувальник».
  «Я вмію плавати», — сказала вона.
  "Зачекай." Коли він помітив, як вона міцно тримає рукоятки, він повернув у вражаючий кільватер, взяв його лоб у лоб. Човен мало не нахопив повітря й врізався у воду з іншого боку гребеня. Бризки бризнули на їхні обличчя.
  "Ходи сюди." Даніель поліз у нагрудну кишеню й дістав білу шовкову хустку. «Лише декоративно», — сказав він, усміхаючись. Вона нахилилася вперед, і він витер бризки солі з її чола та щік, а потім зі своїх.
  Тепер він керував паралельно Манхеттену. Вони побачили потойбічне видовище, як вогні міста оживають і стають яскравішими. У темних сутінках Габріелі було холодно. Вона здригнулася й міцніше затягнула свою чорно-білу куртку.
  Даніель подивився на годинник. Сім сорок. «Ти ще обідаєш?»
  «О, до речі. Я не хворію морською хворобою».
  Він нахмурився. «Треба теж запитати. Ой.
  «Я б вам сказав. Я просто маю на увазі, відповідаючи на ваше запитання, так: я голодую. І ми повинні скоро повернутися. Ті ночі, коли у мене немає Сари, я телефоную їй перед тим, як вона лягає спати. Я ніколи цього не сумую».
  «Я намагаюся робити те саме з хлопцями».
  Він повернув на південь, униз по Гудзону, і повернувся до гавані. Деніел відпустив педаль газу вперед. У нього була диявольська посмішка. «Ще п'ятнадцять хвилин?»
  «Звичайно».
  Він повернув праворуч, ближче до контейнеровоза, який вона бачила раніше, який прямував у напрямку до Верразано-Норроуз.
  «Боже, це величезно».
  «Це після Panamax. Це означає, що вона не пройде через Панамський канал».
  «Наскільки це високо?» Вона дивилася вгору, коли вони наближалися до масивного корпусу, червоного й пошарпаного, навантаженого різноманітними контейнерами.
  «Я не знаю», — відповів Деніел. «Можливо, десять історій. Можливо, більше. Вони класифікуються за довжиною та шириною, а не за висотою. Вона, мабуть, тисячу футів завдовжки, сто двадцять завширшки».
  «Вона»? Чи всі човни дівчата?»
  "Немає. Вони жінки». Без жодної мілісекунди вагань.
  «Достав мене», — подумала вона. І довелося сміятися. «Це чудово і потворно», — сказала Габріела. « Вона , я маю на увазі». Потім постукала по панелі приладів. «Ваш човен — як її звати? Я не дивився на спину».
  « Човен. »
  Поривчастий вітер. Вона крикнула: «Правильно. Як її звати?"
  «Ні, її звати Боут» .
  «Це все, що ти міг придумати?»
  «Це все, що я хотів».
  «А «Човен» не взяли?»
  «Це не те, що вам потрібно використовувати торгові марки. Але ні, я ніколи не бачив Човна . Більшість людей більш творчі». Він описав і написав деякі. « Дразливий лук. Екіпаж інтересів. Плата за навчання Чарлі. Nauty Call .»
  Вона застогнала.
  "Зачекай. Ось і слід монстра».
  Вражаючі гребені води заряджали їх.
  Вона стала на коліна, стиснувшись ще міцніше, тильними сторонами долонь притиснувшись до його плечей. Здавалося, він міцно вмостився на її кісточках. Даніель вирівняв корабель і майстерно обдурив двигун і колесо, коли вони зустріли першу хвилю.
  Човен врізався в хвилю. Габріела відчула, як дихання покидає легені, коли вони важко приземлилися.
  Ще дюжина зіткнень, кожне приборкане за попереднє.
  Човен легенько гойдався.
   «Дивіться, — сказав він із захопленням, що межувало зі страхом у голосі. Якщо китайське морське чудовисько було вражаючим, то від корабля, який вони бачили праворуч, захоплювало дух.
  «Він такий великий, як місто», — сказала вона. «Що це ? »
  «VLCC. Дуже великий сирий носій. Танкер. І бачите, як високо вона піднімається? Вона в баласті — на борту немає масла. Вона розвантажилася в Джерсі».
  «Збираєтесь до Панамського каналу?»
  «Вона теж не підійде. Вона прямує до Середземного моря або навколо Горна».
  « Титанік ».
  Він засміявся. « Титанік був вдвічі менший за неї», — кивнув на супертанкер.
  «Як швидко вона їде?»
  «Навіть повні вони можуть робити вісімнадцять вузлів. Порожній, двадцять п'ять, я вважаю. Якби я був один, я б мчав її до того буя».
  «Чому?»
  Даніель знизав плечима. «Тому що це було б весело».
  «Ні, я маю на увазі, чому тільки якщо ти був сам?» Коли він вагався, вона додала: «Давай. Зроби це."
  "Раса?"
  «Звичайно».
  "Не знаю."
  Вона прошепотіла: «Ти маєш дякувати мені за Прінстонське рішення, пам’ятаєш? Ти мені винен."
  Даніель скерував до буя й пригальмував назад, ніби даючи VLCC, який, мабуть, переважав човен на сто тисяч тонн, фору. Вихлопні гази швидкохідного катера булькали, вітер шипів, а за ними верещали чайки, благаючи друга.
  «Готові?»
  Вона кричала: «Іди!»
  Даніель штовхнув дросельні заслінки вперед, і Боут відскочила, високо піднявши її голчастий лук, коли вони помчали до буя.
  Човен і масивний танкер перетиналися на курсах у сорок п’ять градусів. З кожною секундою воно ставало все більшим і темнішим, коли вони наближалися один до одного. Незабаром VLCC став потойбічним, видимим лише в контурах і бігаючих вогнях і зрідка бурштинові крапки вікон. Нестримна форма, що поглинає все небо, але все ще росте, росте.
  — Це буде близько, — крикнув Даніель. Вони обоє глянули праворуч на сирий носій, а потім на буй, який був за триста ярдів.
  Потім двісті.
  Один…
  «Близько!» — повторив Даніель уривчастим криком. «Це буде близько. Я можу зупинитися. Ти хочеш, щоб я зупинився?»
  Її серце калатало, як примітивний барабан, наелектризоване від швидкості, від наближення величезного судна, від присутності чоловіка за штурвалом у дюймах від неї, Габріела нахилилася ближче й притулила свою голову до нього. «Виграй», — прошепотіла вона. «Я хочу, щоб ти виграв».
   РОЗДІЛ 5
  17:00, П'ЯТНИЦЯ НА
  1 ГОДИНУ 30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  L IMONCELLO'S НЕ БУВ ЗАЙНЯТИЙ.
  Можливо, так і було б, можливо , так і було б, оскільки ресторан був у центрі Уолл-стріт і була п’ятниця. А з цього місця відкривався вид на мальовничу гавань Нью-Йорка, звідки відкривався вид на човни та нескінченні хвилі, що піднімалися й спадали, як метроном. Це було лише місце для трейдерів і брокерів, які гралися з мільйонами доларів інших людей за останні вісім годин, щоб відсвяткувати свої правильні рішення, забути про погані.
  Але зараз, пізно вдень, бар був напівпорожній. Ті бізнесмени, які приходили пізніше, усе ще сиділи за столами або писали квитки на поверхах закритих бірж, у клубах здоров’я та на пробіжках через Батері-парк.
  Особливо тут, біля води, в повітрі відчувався запах осені.
  Габріела пробігла кімнатою з латунними та дубовими акцентами, повертаючись від туалету до високого стільця в барі, на якому вона сиділа останні півгодини. Вона скинула свій чорно-білий картатий піджак і повісила його на спинку табурета. Біла шовкова блуза була акуратно заправлена в плісировану сіру спідницю довжиною до колін. На ній були чорні штани та плямисті бордово-чорні туфлі на підборах; пізніше вона переодягне свої чорні балетки — туфлі для прогулянок на роботу; та зручна пара лежала на підлозі в вицвілій сумці від Тіффані, яку вона використовувала для транспортування взуття.
  Вона відновила редагування документів, які відтоді розглядала вона приїхала. Верхня була під заголовком Відкриті питання для бухгалтера . Кілька записів вона пройшла повністю. Інші вона позначила точними зірочками, кожна лінія сонця була однаковою довжини. Під ними було півдюжини аркушів із назвами компаній, а під ними – Балансовий звіт і прибутки та збитки. Не було жодного аркуша з переліком активів на суму менше 250 мільйонів доларів. Інший сказав, CP Personal Accounts .
  Потім вона звернулася до іншого контракту, під назвою « Короткострокова комерційна оренда». Але про зміст не було нічого короткого. Двадцять сторінок щільного шрифту. Вона зітхнула й почала це ще раз, зупинившись, щоб помітити себе в дзеркалі. Її волосся було сильно зібране назад і закріплене шпильками, що чомусь робило каштановий відтінок світлішим.
  Вона відредагувала деякі, а потім подивилася у високі вікна, відпила вина й мигцем побачила міський пірс А. Споруда була не такою великою, як інші пірси на півночі, у Грінвіч-Віллідж і Мідтаун, але цей мав більше історії. Професор особливо цікавився сагами про центр Манхеттена і годинами розповідав їй історії. Побудований у 1880-х роках для Департаменту доків і портової поліції, Пірс А був свідком невпинного розширення міста. Вона звернула увагу на семиповерхову вежу з годинником, яка була побудована в 1919 році. Витончений годинник був меморіалом солдатам США, загиблим у Першій світовій війні. Це було особливо гостро, враховуючи, що оригінальний пірс був побудований сином відомого генерала Союзу під час громадянської війни.
  Вона могла слухати професора годинами.
  Коли Габріела повернулася до оренди, чоловік, який стояв біля неї, поставив свій напій і продовжив говорити в свій мобільний телефон.
  Габріела напружилася і випалила: «О. Гей. Коли він не відповів, вона заговорила ще сильніше. "Вибачте."
  Нарешті він зрозумів, що став об’єктом коментаря. Він обернувся, насупившись.
  Вона показала свій рукав, який був у коричневих плямах. «Подивіться».
  Його квадратне красиве обличчя, моторошно схоже на обличчя відомого актора, під коротко підстриженим чорним волоссям, розглядало рукав, а потім її обличчя. Його погляд перевів її погляд на склянку віскі. Його брови піднялися. «Ой, до біса». У телефон: «Я тобі передзвоню, Ендрю». Він відключився. «Я це зробив? Мені шкода».
   Габріела сказала: «Так, коли ти ставиш склянку. Прямо зараз. По телефону ти розмовляв і повернувся. Воно розлилося».
  «Вибачте», — повторив він. Це звучало щиро, а не оборонно.
  Його очі перекочували з плями на її білу блузку, всю блузку, під якою виднівся слід від бюстгальтера. Воно було блідо-блакитним. Потім його погляд знову зупинився на плямі. "Шовк?"
  "Так."
  «Я знаю, що робити», — пояснив він. І взяв на себе відповідальність, викликавши бармена, молодого чоловіка, який, здавалося, покривав макіяжем татуювання на шиї; це був бар на Уолл-стріт, а не в Іст-Віллідж.
  «Газована вода і рушник, ні, не зелений. Білий. Білий рушник. І сіль».
  «Сіль?»
  «Сіль».
  Ліки прибули. Він не наніс воду та приправи сам, а дозволив їй це зробити. Вона теж чула цей трюк — від своєї матері, як він чув від своєї бабусі, як він сказав їй.
  — Обережно з сіллю, — сказав він. «Я не знаю, наскільки добре це працює на шовку. Ви можете пошкодити тканину, якщо будете терти занадто сильно».
  Чарівний трюк впорався зі своїм завданням. Залишилося лише найменше знебарвлення.
  Вона оглянула його очима під насупленими бровами, а потім: «Чому ти не п’єш Мартіні, як усі тут?»
  «Я не люблю Мартіні. Я б, напевно, купила полуничний Космо, і якби це було так, пляма б ніколи не вийшла. Я заплачу за прибирання».
  «Якби я була чоловіком, ти б зробив таку пропозицію?»
  «Я не роблю жодних пропозицій чоловікові, який носить шовкову блузку».
  Якусь мить вона тримала обличчя прямо, а потім засміялася. "Ні, дякую. Його все одно треба було б відправити в пральню».
  «Ну, я ще раз прошу вибачення».
  Вона підняла долоні. «Прийнято».
  Коли розрядка досягнута, вона повернулася до оренди, а він до свого мобільного. Але коли остання сторінка документа була розмічена і коли його дзвінок роз’єднався, тиша спонукала їх глянути один на одного — спочатку в дзеркало — і розмова відновилася.
   «Я відправляю тебе додому зі смердючим віскі. Що скаже твій чоловік?»
  «Він, мабуть, не дізнається. Оскільки він живе за тридцять миль від мене».
  «А, ти теж у тому клубі. Я Деніел Рірдон».
  «Габріела Маккензі».
  Вони потисли один одному руки.
  Розмова трохи звивалася, обидва перевіряли воду, а потім знайшли справжню північ, яка включала питання, якого ніколи не уникнути в Нью-Йорку: чим ви заробляєте на життя?
  Деніел працював венчурним капіталістом, приватним капіталом, сказав він їй. «Норволкський фонд». Він кивнув. «Ми за кілька кварталів звідси. На Широкому».
  Габріела глянула на документи. «Я офіс-менеджер для фінансового радника. Prescott Investments».
  «Не думай, що я їх знаю». Він глянув на документи перед нею, а потім швидко відвів погляд, ніби розглядати конфіденційні дані клієнта було рівносильно погляду крізь ненавмисно залишені відчинені двері ванної кімнати.
  «Це маленьке вбрання. Багато років тому Чарльз працював у Merrill, але відкрив власний магазин. Він набагато щасливіший».
  «Ваш офіс тут поблизу?»
  «Ні, Мідтаун, схід. Черепашача затока». Вона зітхнула. «Мій бос — він чудовий хлопець, але сьогодні вранці він кинув це мені на коліна. Він хоче взяти в оренду склад на Банкірській площі — біля Уолл-стріт — і угода зірвалася. Мене обрали перевірити нове приміщення… і розглянути договір оренди на сорок сторінок. Ми маємо підписати це за два тижні».
  "Два тижні ?"
  «Так. А ви знаєте площу Банкірів? Навіть щоб потрапити всередину та оглянути це місце, знадобилися години. Усе це будівництво».
  «О, новий додаток до фондового ринку. Наразі має бути закінчено».
  «У будь-якому випадку, я прийшов сюди, щоб написати кілька нотаток і відпочити».
  «І на тебе проллють напій».
  «Здавалося, ти теж працюєш, діловий дзвінок». Вона кивнула на два мобільні телефони, які стояли перед ним. iPhone і Motorola Droid.
  «Я робив проект із партнерством в Арубі. Він тільки сьогодні закрився. З дев’ятої я обговорював деталі».
  «Вітаю. І мої співчуття».
  "Дякую." Деніел засміявся й сьорбнув скотчу. «Я пішов поплавати в оздоровчому клубі і прийшов сюди… відпочити».
  Вона посміхнулася луні.
  Розмова повільно відхилялася від професійної. Була наведена особиста статистика. Вони обоє жили на Манхеттені. Він сказав їй, що має двох синів, які живуть зі своєю колишньою в Найаку.
  «Ми з чоловіком маємо спільну опіку». Габріела витягла телефон із сумочки Coach. Вона прокрутила та показала картинку. «Це Сара. Їй шість».
  «Чарівний».
  «Вона захоплюється балетом і гімнастикою. Але вона щойно відкрила для себе коней. Ой, вона хоче коня?»
  «Де ти в місті?»
  «Верхній Захід. Дві спальні, тисяча квадратних футів. Можливо, ми могли б посадити коня, але я не думаю, що вони добре справляються з ліфтами».
  «А тато Сари?»
  Вона сказала: «Ні. Йому добре в ліфтах».
  «Ти досить кумедний». Говорив так, наче Деніел не зустрічався з жінками, які були.
  «Тім живе на Лонг-Айленді, — продовжила Габріела. «Але не в районі конюшні».
  Деніел жестом показав бармену, який негайно відповів. «Ще один для мене. І для неї те саме».
  — Ні, справді, — запротестувала Габріела.
  «Дешевше, ніж купити нову блузку Neiman Marcus».
  «Це Macy's. Але я не хотів відмовитися від напою. Я не проти того, що я п'ю. Я перейду на піно нуар Merry Edwards. Оскільки він купує».
  Даніель підняв брову, вражений її вибором.
  За мить з’явилися напої. Їй було цікаво, які татуювання бармен приховує під макіяжем.
  Окупуйте! Геть один відсоток!
  Або, можливо, щось просте: до біса капіталізм.
   Вона думала про те, щоб сказати це Даніелю, але, хоча він, мабуть, розсміявся б, вона вирішила цього не робити.
  Коли надійшли нові окуляри, вони стукали й говорили про агонію та екстаз життя в місті. Про Ground Zero, який було видно з Лімончелло. Торгові вежі назавжди кидають незгладимі тіні на місто.
  Потім у невимушеній розмові виникла дюжина тем: ресторани, подорожі, батьки, політика — останнє безпечним поглядом, хоча їхні погляди здавалися схожими.
  Коли вони майже допили напої, Даніель подивився на годинник. Не глянув крадькома, лише підняв важкий Rolex і відзначив час.
  Вона кивнула. «Плани на вечерю, звичайно».
  «Насправді ні. У мене зустріч». Очі Даніеля кружляли, її волосся, її обличчя, її очі. «Ви повинні повернутися до своєї дочки?»
  Вона внюхала підтекст. «Я заберу її завтра. Сьогодні вона в батька».
  «Не знаю, чи вам цікаво, але ця зустріч? Ви зацікавлені мені допомогти?»
  "Робити те, що?"
  «Насправді я зустрічаюся з дизайнером інтер’єру, щоб підібрати оббивку».
  Вона похитала головою. «Це поганий вихід на лінію».
  «Я встановлюю нову шкіру на свій швидкісний човен».
  «Це краще».
  Він відкрив рюкзак, який використовував як портфель, і дістав буклет із зразками шкіри. Вона гортала сторінки, впорядковані за кольорами. Її улюбленими були насичено-помаранчеві, які вона уявляла кольором сидінь у нахабних спортивних автомобілях. У назвах були такі слова, як «морква», «гарбуз», «бурштин», «помідор».
  Але її улюблений називався «Прінстон», мабуть, за шкільними кольорами університету Нью-Джерсі. Це була найсміливіша пропозиція компанії.
  — У мене є перевага, — повільно сказала Габріела. «Але як я можу сказати напевно, не бачачи човна?»
  «Ми можемо це виправити».
   РОЗДІЛ 4
  13:30, П'ЯТНИЦЯ НА
  3 ГОДИНИ, 30 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  П РІУС , КОЛЬОР ТОЙОТИ ВАН, нешкідливий світло-блакитний, м’яко проносився звивистими вулицями Бронксвіля, штат Нью-Йорк, повз особняки, розташовані серед просторих дворів із жовтою травою, в’яне садів, береги хрусткого вересневого листя .
  Звикши до водіння свого Maserati, Деніел Рірдон не надто дбав про автомобіль, хоча він і не очікував потужності. Здебільшого він заперечував проти тихої роботи двигуна. Він чув, що деякі машини тепер додають звук, сексуальні звуки двигуна через динаміки. Це було обманом, і він вважав це смішним. Даніелю подобалася автентичність, добре це чи погано. Вихлопні труби Maserati Tubi, наприклад, резонували на високій тональності, що на верхніх діапазонах передач могло загрожувати пробити ваші барабанні перетинки.
  Він любив це.
  По радіо звучала слабка класична музика, але вона тьмяніла, коли пролунав вхідний дзвінок. Деніел відповів і заговорив зі своїм клієнтом незграбною діловою мовою, яка водночас невиразна й точна. Нарешті, прийнявши деякі технічні юридичні та фінансові рішення, він приємно попрощався з людиною, яка минулого року заробила Норуокському фонду майже двісті тисяч доларів. Він відключився. Знову піднялася класична музика. Моцарт. Концерт для кларнета. Дивний інструмент, на якому, як він знав, дуже важко грати. Колись він зустрічався з дівчиною, яка була кларнетистом у симфонічний оркестр. Вона пояснила, що очерет забрав у неї найбільше часу, щоб опанувати. «Ви повинні домовитися про звук від них».
  Даніелю дуже сподобався цей вираз, тому він запам’ятав речення, тоді як образ дівчини майже зник багато років тому.
  У своєму сірому костюмі Canali Даніель точно був одягнений для цієї місцевості. Він був схожий на будь-якого іншого бізнесмена, який завчасно повертався додому зі своєї юридичної фірми чи інвестиційного банку в Уайт-Плейнс.
  Він їхав обережно. Вулиці були гладкі від барвистих шарів; вітер і дощ змовилися прорідити крону дуба та клена, знищуючи листя (майже буквально, видаляючи приблизно кожен десятий листок — Даніель дратувався, коли люди вживали це дієслово неправильно).
  Він повернув на провулок Гендерсон, який наразі був порожній, і продовжив повз будинки, менш розкішні, ніж особняки, але так само тихо. Вікна будівель здебільшого були темні, і він не помітив жодної людини на чистих тротуарах. На чотиристоронньому перехресті він загальмував і пропустив темно-червоний Grand Cherokee, який проїхав перед ним, перетворивши на Henderson. Даніель повільно прискорився і впав позаду автомобіля.
  За кілька кварталів, коли позашляховик наблизився до знака «стоп», Даніель натиснув на педаль гальма. «Пріус» забуксував на листі й м’яко постукав по бамперу «джипа».
  Він насупився й глянув уперед. Він побачив очі пасажирів джипа, водія в дзеркалі та свого молодого пасажира: дівчина перевела погляд з деякою загальною ворожістю.
  Даніель здригнувся й виліз. Він приєднався до водія, який стояв біля відчинених дверей джипа. Він похитав головою. «Мені так шкода!»
  Кремезний чоловік у темно-синьому курткі, темно-коричневих брюках і блакитній сорочці сумно посміхнувся. — Не так, як ти рухався зі швидкістю сто миль на годину.
  «Я не думав, що листя буде таким гладким. Чоловіче, це було як лід. Я просто продовжував». Деніел подивився на переднє сидіння. Він сказав дівчині, явно дочці цього чоловіка: «Вибачте, ви в порядку?»
  «Так, так. Я вважаю." Білява дівчина повернулася до свого iPod. День був теплий, але на ній була шапка-панчоха, натягнута на довге волосся, а рукави її товстого світшота сягали їй майже до пальців.
   Двоє чоловіків підійшли до позашляховика й оглянули автомобіль. Водій Cherokee сказав: «Вони роблять їх жорсткими. Я збирався сказати про американські машини, але, чорт забирай, я насправді не знаю, де зроблені ці діти. Це може бути Токіо». Кивок на Prius. «І це могло бути зроблено в Арканзасі. У будь-якому випадку його частини».
  Даніель оглянув бездоганний район. Все ще було безлюдно. «Томасе, слухай уважно. Ти слухаєш?"
  Водій продовжував посміхатися. Чекаю на пояснення. Коли не було, він запитав. «Я тебе знаю?»
  «Ні, не хочеш. Тепер я хочу назву банку в Арубі, який використовує ваше інвестиційне партнерство. І номер головного інвестиційного рахунку та PIN-код».
  «Почекай. Що це?"
  Даніель розстібнув піджак і показав вузьку рукоятку старого револьвера «Сміт-енд-Вессон». .38 спец.
  "Боже мій." Його погляд звернувся до дочки, зануреної в еліксир музики.
  «Просто дайте мені інформацію, і все буде добре. Вона теж буде».
  "Хто ти…?" Його голос зріс у нитку звуку, мало схожу на ноту очеретяного інструменту.
  «Почекай, почекай», — сказав Даніель, не зводячи посмішки, на випадок, якщо хтось трапиться за одним із тих чорних вікон. "Не панікуйте. Ви не хочете цього робити. Це просто бізнес. Все, що я хочу, це ця інформація. Я перевірю це, а тоді ви йдіть своєю дорогою. Ви втратите двадцять мільйонів доларів, але ніхто не постраждає. Крім того, ви не отримали це через соціальні інвестиції, чи не так?»
  — Ти божевільна, — прошепотів він. Паніка зникла, її місце зайняв гнів. І швидко. «Ти, придурок. Ти робиш це перед моєю дочкою? На кого ти працюєш?»
  «Томасе, ти не маєш багато часу. Я спочатку застрелю твою дочку, бо ти мені потрібен живий, щоб віддати мені...
  «Гаразд. Навіть не згадуй про це! Навіть не кажіть! Гаразд, я тобі віддам».
  Даніель подзвонив.
  "Привіт?" — почувся низький, мелодійний голос у відповідь.
   «Ендрю». Він передав телефон Томасу та наказав: «Передайте йому інформацію».
  «Я не запам’ятав!»
  «В неї першою стріляють і...»
  «Я просто маю на увазі, що це в моєму телефоні! Він зашифрований. Це займе хвилину».
  Деніел сказав у слухавку: «Він повинен це розшифрувати».
  Ендрю Фарадей сказав через тонкий динамік: «Добре. Але поспішайте».
  Деніел зазирнув у джип. Дівчину, здавалося, роздратувало те, що вона не може знайти пісню у своєму плейлисті.
  Деніел спостерігав, щоб переконатися, що Томас не наїхав на 911, бізнесмен почав друкувати на своєму мобільному. Він втратив своє місце. Він глибоко вдихнув. Даніель сказав йому: «Залишайся спокійним. Не поспішай."
  «Він сказав поспішати!»
  — Спокійно, — сказав Даніель.
  Томас почав спочатку. Він кивнув на екран і взяв телефон з Даніелевої руки. Він почав декламувати цифри.
  Деніел забрав iPhone назад. "Добре?" — запитав він Андрія.
  Він почув натискання клавіатури. Затримка. "Це добре." Телефон відключено.
  Увесь інцидент, починаючи від перевірки автомобіля та закінчуючи підтвердженням, зайняв чотири хвилини, якраз стільки часу, скільки двоє водіїв добродушно обмінялися інформацією про страхування й погодилися, що немає сенсу телефонувати в поліцію.
  «А тепер сідайте в машину і їдьте додому. Все добре. Ти дав нам те, що ми хотіли. Тепер усе покінчено. Просто йди додому».
  Томас повернувся й тремтячими руками потягнувся до дверей джипа. Відкривши його, Даніель дістав із кишені паперовий рушник і, обернувши його навколо рукоятки пістолета, витягнув зброю та двічі вистрілив бізнесменові в потилицю. Він нахилився й зазирнув у салон, де кров’яні плями на приладовій панелі та лобовому склі, а також на обличчі та капелюсі його доньки, яка кричала, дивлячись на тіло свого батька, що здригалося. Вона несамовито хапалася кігтями за ручку дверей.
  Деніел підняв заспокійливу руку. Вона завмерла, не впевнена в цьому жесті, як він уявив, і трохи повернулася до нього. Він вистрілив їй один раз у центр грудей. Коли вона впала назад, дивлячись угору, він вистрілив їй ще двічі, в рот. Для стовбура мозку. Це спорожнило п'ятизарядний циліндр.
  Даніель кинув пістолет на сидіння й поклав паперовий рушник у кишеню. Він повернувся до «Пріуса» й повільно об’їхав «Черокі». Він виїхав за межі району, час від часу перевіряючи дзеркало заднього виду, але не побачив ні вогнів, ні машин швидкої допомоги. Він помітив лише кілька позашляховиків, випадково два з майже ідентичними дитячими сидіннями, прикріпленими на задньому сидінні.
  Він виїхав прямо на бульвар, а потім попрямував у місто. Зрештою він опинився в Південному Бронксі. GPS надіслав його на перехрестя біля одного з кращих — чи принаймні чистіших — житлових проектів. Він під'їхав туди, де на паркувальному місці стояв Taurus. Він підійшов позаду й блимнув фарами, хоча водій уже бачив його, як він помітив. Коли «Форд» з’їхав із місця, Деніел паралельно припаркувався, протер салон на наявність відбитків пальців, потім виліз і впустив ключі на підлогу автомобіля, залишивши його незамкненим. Він сів на пасажирське сидіння Taurus.
  Деніел кивнув лисому Сему Істону, який сидів за кермом, і Сем зняв ногу з гальма й помчав вулицею.
  «Чув, що все пройшло добре. Телефонував Андрій».
  «Добре. І без хвоста, — сказав Даніель. «Я впевнений на дев’яносто дев’ять відсотків».
  Проте Сем кивнув — як і Деніел — він продовжував перевіряти дзеркало заднього виду частіше, ніж міг би розумний водій.
  Перед тим, як «Форд» повернув на вулицю, що мала їх привезти до Мангеттена, Деніел озирнувся й помітив двох молодих чоловіків, які повільно проходили повз «Пріус», озираючись, а потім підступаючи ближче, як койоти, що винюхують поранену здобич.
  Данило прочитав текст. Готівка була злита з рахунку Aruba і вже була відмита.
  «Хочеш додому?» — запитав Сем. «Або підсадити вас у звичайному місці?»
  «Центр міста. Клуб."
  Даніель незмінно проводив п’ятницю після обіду, купаючись у своєму оздоровчому клубі в Баттері-парку, потім випивав або два в Лімончелло і брав на човні прогулятися на заході сонця в гавані Нью-Йорка.
   Після цього трохи індійської чи тайської їжі та назад додому, де він викликав одну з дівчат із служби виїзного зв’язку, якою користувався. Кого вибрати? — дивувався він. Даніель був в особливому настрої після стрілянини — він уявляв розпростерте закривавлене тіло доньки жертви. Цей спогад був стійким і привабливим.
  Він вирішив попросити одну з дівчат, яка дозволяла своїм клієнтам займатися грубою торгівлею. І все ж він нагадав собі, що йому доведеться проявляти трохи більше стриманості, ніж кілька тижнів тому, коли Аліса — чи це була Аліна? — опинилася у відділенні невідкладної допомоги.
   РОЗДІЛ 3
  12:20, П'ЯТНИЦЯ НА
  1 ГОДИНУ 10 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  G Еббі!»
  Вона обернулася й побачила пухлого рудого чоловіка, що наближався через проходи до супермаркету електроніки біля мерії.
  Вона знову згадала своє перше враження, зроблене приблизно місяць тому, коли вони зустрілися. На круглому тридцять з чимось було написано фермерський хлопець . Вигляд, який ви мало бачили на Манхеттені. Не те, щоб у цьому образі було щось погане (що завгодно, крім хіпстерського вигляду, як відчула Габріела); проблема полягала лише в тому, що його було надто легко уявити в комбінезоні.
  Вона посміхнулася. "Привіт!"
  «Що ти тут робиш?» — запитав її Френк Уолш, усміхаючись.
  Він був одягнений у коричневу сорочку поло, яка пасувала до всіх інших тут. Його табличка з іменем повідомляла: Ф. Волш, менеджер відділу ремонту комп’ютерів .
  Вона взяла його руку, яку він обійняв.
  Габріела сказала: «Проведіть зустріч у центрі міста. Я думав, що я можу сказати привіт.
  Його обличчя ніби світилося. "Без жартів! Я просто про тебе думав. Ого, Тіффані».
  Вона глянула на сумку. «Просто моє зручне взуття».
  «Мені подобаються ті, що ти носиш», — прошепотів він, звернувши увагу на високі підбори, які підняли її на його зріст. Стюарт Вейцманс. Вони коштують стільки ж, скільки один із комп’ютерів у продажу в сусідньому торцевому ковпачку.
  «Спробуй колись пройтися в них на роботу», — сказала вона зі сміхом.
   На дальній стіні з великих і малих телеекранів мерехтіли партитури тієї ж реклами Geico.
  Френк глянув на годинник. «Ви вільні для обіду?»
  «Ні, я маю повернутися на ту зустріч. Але встиг випити кави».
  «Угода».
  Вони пішли до Starbucks по сусідству, зібрали свої напої — вона — чорну каву, Френк — пінисте латте. Вони сиділи й балакали серед приглушеного скреготу блендерів і шипіння парового пристрою.
  Незважаючи на зовнішність, Френк був настільки далеко від ферми, наскільки це можливо. «Ботан» було кращим описом, це слово вона б уникала, але він сказав це про себе один чи два рази, тому, можливо, це було політично коректно. Його поглинули комп’ютери. Його робота тут, звичайно. І він, здавалося, був завзятим учасником рольових онлайн-ігор; вона зрозуміла це з того, як він скромно запитав її, чи знає вона певні назви (вона ніколи в житті не грала ні в одну). Потім, виглядаючи дещо розчарованим, він змінив тему й більше не порушував цю тему, мабуть, збентежений.
  Френк Волш також був кіноманом; він ходив у кіно двічі на тиждень. Це у них було спільне.
  Вони пили каву та балакали. Потім він зізнався, скривившись: «У мене вихідні... але я повинен відвідати свою маму».
  «Вітаю. І всі мої співчуття».
  Він засміявся.
  «Вона на Лонг-Айленді?» – згадала Габріела.
  «Syosset. Але я повернувся в неділю опівдні. Тоді в Сохо починається фестиваль нуар. Ви зацікавлені? Стерлінг Гейден, Іда Лупіно, Ден Дурія. Кращі з кращих."
  «О, вибач, Френк. Майте плани на неділю».
  «Звичайно». Він не виглядав особливо розчарованим. «Гей, я роблю мікс з тих пісень, які тобі сподобалися. Ну, мікс завантажити . Згадай «касетку» новому клерку тут, і вони запитають: «Га?» »
  «Вау, дякую, Френк». Хоча вона задавалася питанням: які це пісні? Сучасну музику вона не слухала, попсу взагалі не слухала. Багато класики і джазу. Багато старовинних співаків і співаків кабаре. Сінатра, Каунт Бейсі, Нат Кінг Коул, Розмарі Клуні, Деніз Дарсел. Вона успадкувала величезну колекцію чудових альбомів. Сотні з них, обійнятих своїми красивими картонними піджаками з насиченим запахом. Кілька років тому вона купила вертушку Michell GyroDec, чудову машину. Коли вона збільшила гучність у своїй квартирі, звуки, які він посилав на підсилювач, були абсолютно чистими. Арешт. Вони вкрали твою душу.
  Можливо, вона мимохідь згадала про це Френку, і він запам’ятав.
  Розмова звивалася: про останній фільм Де Ніро, про здоров’я Френкової матері, про плани Габріели переобладнати її квартиру в Верхньому Вест-Сайді.
  Потім: «Дуже, що ти сьогодні з’явився». Вимовлені певним тоном.
  "Як це?"
  «Я збирався подзвонити тобі пізніше. Але ось ти тут. Так."
  Габріела сьорбнула міцної кави. Вона люб’язно підняла до нього брову. Це означає, продовжуй .
  «Запитати тебе щось?»
  "Будьте впевнені."
  «У нас є шанси?» Він ковтнув від нервів.
  "Нас…?" Габріела думала, чи цей займенник є закінченням речення, хоча вона підозрювала, що це так.
  Френк все одно додав: «Побачення, серйозніше. Ой, я не говорю про шлюб. Бог. Я навіть не думаю, що це має фінансовий сенс сьогодні. Але кожного разу, коли ми виходили, це клацало. Я знаю, що це лише кілька разів. Але все ж." Він перевів подих і кинувся вперед. «Послухайте, я не Райан Гослінг. Але я справді працюю над тим, щоб скинути кілька кілограмів».
  Він поглянув у свою каву. Він показував, що використовує Equal, а не цукор, і замовляв із 2-відсотковим вмістом молока, хоча Габріела знала, що це не інструменти для боротьби із зайвою вагою.
  Вона сказала йому: «Жінкам подобаються чоловіки з багатьох причин, а не лише через зовнішній вигляд. І я пішов з кимось, хто колись був мертвим дзвінком для Райана Гослінга, і він був повним херем».
  "Так?"
  «Гей, ти мені подобаєшся, Френк. Я справді так. І може бути «ми». Я просто хочу робити все дуже повільно. У мене були деякі проблеми в минулому. У вас теж, чи не так?»
  «Гей-ай, я був магнітом для помилок». Він детально розповів про те, що сказав їй кілька тижнів тому про важкий розрив. Вона не могла точно сказати, хто тут дурень, а хто дурень.
  Слухаючи, вона нарахувала на його обличчі шістнадцять веснянок.
  «Я це поважаю», — сказав він серйозно.
  "Що?" Вона щось пропустила?
  «Те, що ти розумний. Знайти час, обміркувати речі. І щоб ти не став дивним і не втік звідси».
  «Як я можу бігти? Я ношу вбивчі високі підбори».
  «Це досить мило».
  І тепер, коли Френк підняв серйозну тему і це питання обговорювалося, він відмовився від неї, за що вона була безмежно вдячна. Він підвівся, дістав із таці три пачки цукру й повернувся, висипавши вміст у каву, а потім здійнявши вир. Перш ніж сісти, він дістав свій телефон Samsung з кобури.
  «Посміхніться».
  "Що?"
  Він спрямував на неї об’єктив фотоапарата і зробив кілька знімків у повний зріст, від голови до черевика, а вона посміхнулася.
  Нарешті він сів, переглянув фотографії. «Деякі сторожі». Тоді Френк відпив ще кави й подивився на неї. «Ви знаєте, цей кінофестиваль триває весь тиждень».
  «Справді? Я вільний у вівторок, якщо хочеш».
  «Тоді я працюю…»
  "Добре-"
  «Ні, якщо вівторок тобі підходить, я поміняюся змінами».
  «Справді?»
  «Для вас, так».
  «Це справді мило, Френк. Справді мило». Вона подарувала йому легку посмішку.
   РОЗДІЛ 2
  11:00, П'ЯТНИЦЯ НА
  1 ГОДИНУ 20 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  БРАД КЕПЛЕР ТА НАРЕШ СУРАНІ чекали в конференц-залі поліції Нью- Йорка , де було лише одне вікно з крапками, яке виходило на будівлю, яка, на думку Кеплера, виходила на гавань Нью-Йорка. Це було так само добре, як і більшість переглядів — принаймні для детективів, третє — в One Police Plaza. Принаймні, коли вони брали участь в операції, яка не мала назви, про яку ніхто не знав, і яка, мабуть, могла б зіпсувати кар’єру так само, як і зробити її.
  Кеплер милувався його рукою, менш м’язистою, ніж тоді, коли він приєднався до війська, але більш засмаглою. Потім він поглянув на Сурані, яка мала майже сірий колір обличчя, який залишався сірим, незважаючи на те, скільки сонця він не мав. Обом чоловікам було близько тридцяти років і вони були більш-менш підтягнуті, хоча статура Кеплера відображала реальність життя детектива: малорухливий спосіб життя, а ходьба — найважча вправа на роботі. Місяць тому він переслідував когось і спіймав його, але стегно все ще болить.
  придурка.
  «Цей хлопець, яким лайном він здається?» Він постукав файлом на столі перед собою.
  «Не знаю», — відповів Сурані своєму напарнику. «Ніколи про нього не чув. Для чого ця кімната? Я навіть не знав, що це тут».
  Офіс біля їхнього відділу «Головні справи» був пошарпаний і тьмяний, заповнений похиленим столом, шістьма стільцями, три з яких були незрівнянними, шафою для документів і десятками коробок з написом « Викинути».
  І довбаний марний погляд. Але принаймні це був погляд, не схожий на його кабінка, п’ять-шість чи тисяча поверхів звідси, де єдине, на що він міг милуватися, це дупа детектива Лайкіші Таун. Що було на що подивитися. І цей образ аж ніяк не сподобався.
  Тепер Кеплер поглянув на коробки й вирішив, що ці етикетки кумедні. Ящики виглядали так, наче вони були тут місяцями. Так чому ж хтось просто не викинув їх за інструкціями?
  Ласкаво просимо до поліції Нью-Йорка.
  Час був трохи після 11:00 ранку. Ви відчували запах старої олії, часнику, риби, як час від часу в більшості будівель, залежно від переважаючих вітрів і вологості, враховуючи близькість і невпинне зазіхання на Китайський квартал. . Щодо Маленької Італії: Arrivederci!
  — Я голодний, — сказав Кеплер.
  "Я також. Але».
  «Де всі?»
  Сурані не знала. Тому вони приймали телефонні дзвінки, вони телефонували.
  «Тому, — сказав Кеплер на своїй Галактиці, пояснюючи злочинцю, якого він спіймав, а тепер під заставою, — вони більше не хотіли б збивати його. Це найкраще, що вони зроблять, а це означає, що це найкраще, що ви можете зробити. Вісімнадцять місяців. Ви можете подати це, стоячи на голові».
  «Чорт, чувак», — почувся голос Девона з іншого кінця лінії.
  "Гаразд. Треба йти." Кеплер від’єднався й ще раз подивився на свою теплу коричневу руку. Він нікому не сказав, що його джерелом були лампи солярію Ларчмонта, що за п’ятнадцять миль від дому. Він розповідав людям, що щодня бігав, грав у гольф, плавав.
  «Це був Девон?» — запитала Сурані.
  «Так».
  «Вісімнадцять місяців? Стоячи на голові? У жодному разі. Він трахався».
  "Я знаю це. Ти це знаєш. Девон це знатиме . Шкода, але він не повинен був керувати автомобілем для втечі».
  «А це не так», — сказала Сурані.
  "Що?"
  "Автомобіль. Ніхто не втік».
  Кеплер засміявся. «Капітан запізнився. Вони обоє запізнилися. І я голодний. Ви вчора винесли рішення на суді».
  Сурані з деякою скромністю сказав: «Так, це вийшло добре. Я був щасливий. Гарне журі. Мені подобаються хороші журі».
  Двоє детективів більше сперечалися, ніж робили один одному компліменти, а іноді й відверто ображали, але всі форми відповіді ґрунтувалися на однаковій прихильності. Слово «розлютити» часто зустрічалося.
  Він і Сурані були коханцями протягом останніх семи років і партнерами — у професійному сенсі — чотири. Одного разу незабаром один чи інший запропонують одружитися. Кеплер був дуже близький до того, щоб поставити запитання.
  І бережи Боже всіх, хто зробив про це хоч один коментар, підняв хоч одну брову, видихнув.
  Кеплер знову оглянув свій телефон, щоб замовити винос. На початку його адресної книги на Галактиці були три папки: !breakfast , !dinner , !lunch , доданий розділовий знак, щоб файли залишалися першими в черзі, перед людьми. Він дебатував між першим і третім — у нього був ніби млинцевий настрій, — коли в кімнату нарешті увірвалися духові.
  Обіцянка сосисок і вафель зникла разом із самим телефоном, коли всередину зайшов змучений чоловік у костюмі. Зморшкувате обличчя, численні підборіддя, капітану Полу Барклі було за п’ятдесят. Він ніс круглий живіт людини, яка їла, коли йому було зручно, а не тоді, коли довгі години й потреби вимагали від нього брати сніданок, коли настав обідній час, або навпаки.
  І все ж репутація цього чоловіка була така ж праведна, як загар Кеплера — і набагато справжня. Усі знали, що Барклі сплатив свій внесок, і, згідно з легендою, у нього були шрами від куль. Тож ніхто з детективів не чіплявся, принаймні не дуже, і точно не до його обличчя.
  «Панове».
  — Капітане, — сказала Сурані. Кивок від Кеплера.
  «Напружений день», — пробурмотів Барклі й подивився на свій iPhone, щоб підтвердити це. Прочитайте текст. Надіслала смс, не звертаючи уваги на чоловіків.
  Шлунок Кеплера запротестував. Вафлі. Він хотів вафлі. Або, можливо, клубний сендвіч.
  Барклі різко сказав: «Отже, про що це? Запит на операцію під прикриттям?»
   — Правильно, — сказав Кеплер.
  «Де детектив Макнамара?»
  — У дорозі, — сказав Кеплер.
  «Ну, починай». Барклі страхітливо звів брову. Правило нетерпіння.
  «Ну, знаєте, сер, ми не впевнені. Ми це не складали».
  «Це було...» Сурані замовкла й глянула капітану на двері. «Ось натхненник операції. Вона може розповісти вам усі подробиці. Гей, Габбі!»
  Красива, але сувора жінка увійшла до кімнати. Як правило, не посміхаючись, вона подивилася на всіх трьох чоловіків, киваючи головою капітану.
  Кеплер, з його схильностями, не в останню чергу був зацікавлений у детективі Геббі через її тіло. Але, чувак, вона добре одягалася. Він це цінував. Тонка біла блузка під піджаком у чорно-білу клітку. Як знову називалася та тканина? Для цього було якесь слово, цей шаблон. Сіра спідниця.
  І це були чудові темні панчохи. Також гарні високі підбори.
  Він і Сурані не любили переодягатися, але якби вони й були, то були гірші люди, щоб імітувати, ніж детектив Габбі.
  Вона сама була трохи легендою. Донька детектива з організованої злочинності, вона приєдналася до служби відразу після коледжу, працюючи на місці злочину. Коли її батька вбили під час виконання службових обов’язків, вона стала детективом і перейшла до великих справ, часто працюючи деталями OC, як і її старий, спеціалізуючись на надзвичайно жорстоких східноєвропейських бандах, що базуються в Брукліні та Квінсі.
  Відома своєю роботою під прикриттям, вона мала блискучу історію арештів. І, що ще важливіше, рівень її судимостей був завищеним. Будь-хто міг зачепити будь-кого; мати мізки та яйця, щоб переконатися, що лохи пішли на довгий період часу, було чимось зовсім іншим.
  Ґебі відкинула з чола зухвале пасмо каштанового волосся.
  Капітан запитав її: «То ви хочете провести таємну операцію?»
  «Звучить як телешоу», — іронізував Кеплер, намагаючись змусити її посміхнутися. Усі його ігнорували, і він вирішив перестати бути милим.
  «Це правильно», — сказала вона їм.
   «У чому справа?»
  «Я почув від свого довідника, що з’явився гравець. Хлопець на ім'я Деніел Рірдон».
  «Ніколи про нього не чув. Організована злочинність?»
  «Жодного зв’язку з жодною з екіпажів, які мені вдалося знайти», — повідомила Геббі. «За словами мого інформатора, він керує невеликою операцією з Уолл-стріт. У нього є два партнери, з якими він працює. Мати лише імена. Енді або Ендрю та Сем».
  «Чи «Семюель»?» — поцікавився Кеплер.
  Вона перевела на нього очі; зазвичай вони були зеленими, сьогодні вони були більш жовтуватими, моторошними. «Тільки «Сем». ” Сказане жваво, ніби: чи не згадав би я довше ім’я, якби це було те, що я почув? «Більше нічого про них не знаю. Але мій довідник чув, що це восьмизначна операція».
  «Ісус. Хто ваш інформатор?»
  «Хлопець, пов’язаний із командою Sedutto».
  Кеплер із певним благоговінням запитав: «Ваш хлопець — конфіденційний інформатор із Седутто ?» І він ще живий?»
  Ніби роздратована через переривання, вона коротко сказала: «Він дуже хороший. І я плачу йому багато грошей, щоб бути хорошим».
  Капітан запитав: «У чому справа Рірдона та його команди?»
  «Це серйозне лайно, Поле. Переважно чистка грошей, трохи наркотиків, трохи зброї. Офшорні речі. Але найгірше те, що він вдарив щонайменше півдюжини людей. Пара свідків і кілька суперників. А хтось зі свідків? Здається, з хлопцем була родина. Їх теж убив».
  «О, чувак», — сказав Сурані, хитаючи головою. Він і Кеплер вивчали можливість усиновлення.
  «Багатомільйонні операції та влучання», — міркував капітан. Він зовсім не стривожився. Гарний прес-матеріал, подумає він. Це було цинічно, але Кеплер знав, що в цьому бізнесі потрібно враховувати імідж. Лайно Білого Лицаря мало значення під час бюджету, це мало значення під час підвищення. Цю гру вивчили всі, і ніхто не почувався винним у грі.
  «Що ви плануєте для знімального майданчика?» — запитав Барклі.
  «Це буде складно. Рірдон розумний. І підозрілий до біса, згідно з моїм довідником. Мені потрібно створити фальшивий офіс десь на Мангеттені».
   «Офіс? Що це означає?" — прямо спитав Барклі.
  Її голос відповідав його: «Компанія. Бізнес, офіс . Ймовірно, інвестиційна компанія. Мені багато не треба. Пара кімнат, меблі. Кілька фальшивих файлів я знайду сам. Декорації, реквізит. Офіс буде безлюдним — і напівпорожнім, наче його обшукали. Це частина мого плану».
  «Ми не Abscam, у нас не так багато грошей».
  «Що таке Abscam?» — запитала Сурані.
  Ніхто не відповів. Кеплер нагадав собі пояснити своєму партнеру, що це було одне з найбільших укусів в історії США.
  Габбі сказала: «Нам це не коштуватиме багато. Я думав, ми могли б використати те місце, яке Наркотики закрили минулого місяця. Він просто порожній. Мідтаун. Черепашача затока. О, і мені знадобиться незайнятий міський будинок десь у Верхньому Іст-Сайді. Тільки для зовнішнього вигляду. Вся ця справа, ймовірно, підійде під пару G».
  Барклі пробурчав: «Це, напевно, можливо».
  «Я доручу ІТ створити фальшивий веб-сайт для компанії. Я зроблю так, ніби на нього щойно напали. І я зроблю сторінку у Facebook для своєї прикриття. Прості речі. Але достатньо, щоб обдурити Ріардона, якщо він перевірить. Що він і зробить».
  Барклі ще раз буркнув. «Тримайся. Ви повинні мене переконати, детективе. Розкажи мені більше про Реардона».
  «Не маю багато. Я датамінував його. Він багатий, живе швидко. Володіє Мазераті, але вона повільніша за його Порше. У нього є чудовий човен у Коннектикуті та ще один у нижньому Мангеттені».
  «Ну-ну, — сказала Сурані. «Ми переслідуємо абсолютно новий клас злочинців. Рухаючись у світі».
  «Або вниз», — виправила Ґеббі з морозом у голосі. «Він вбиває сім'ї, пам'ятаєш?»
  Принаймні Кеплер був не єдиним, кого вона стукала своїм батогом.
  «Рірдон неодружений. Ніколи не був одружений, хоча мій довідник каже мені, що іноді він стверджує, що розлучений, а іноді він вдівець. У нього мансарда в TriBeCa вартістю три мільйони і компанія на Волл-стріт. Це законно — він бере участь у роботі з венчурним капіталом. Норуокський фонд. Але минулого року він заробив лише один пункт два мільйони, згідно з його податками. Його спосіб життя в п'ять разів кращий. Тож інвестиції — це прикриття для відмивання грошей, продажу зброї та інших речей, які він робить».
  «Можливо, він просто бреше податковій службі про те, скільки заробляє його законна компанія», — припустив Кеплер.
  «Не про його прикриття. Навіщо йому це робити? Хто б це зробив? Це самогубство. Він не дурний, Бреде».
  Ой
  Сурані запитав: «А партнери? Андрій і Сем? Вони пов’язані з Norwalk Fund?»
  «Звичайно, я перевірив компанію, намагаючись знайти їхні повні імена. І ні, вони не є».
  Звичайно…
  «То що ти хочеш, щоб із цього вийшло?» — запитав Барклі. Він був відомий своєю любов'ю до великої картини.
  «Я підійду до Рірдона, потім розкладу наживку, дам йому, Ендрю та Сему шанс з’єднатися з моїм інформатором у чомусь великому. Я буду невинним, тому мене доведеться витягти».
  «Звинуватити їх у злочинній змові», — сказав Барклі.
  «Точно так. Мій довідник, його звуть Джозеф, буде підключений. Як тільки вони зустрінуться з ним і згадають смертельне слово, ми зможемо заїхати. І отримати ордери на їхні офіси та будинки. Якщо нам пощастить, ми зможемо знайти щось, що пов’язує його з попередніми хітами — зброю, записи, грошові перекази».
  — Здається, ви все добре продумали, як завжди, детективе. Скажи мені, як ти хочеш це запустити».
  Вона пояснила: «Моїм прикриттям для знімального майданчика буде Габріела Маккензі, менеджер фальшивого бізнесу, про який я згадувала. Я називаю це Prescott Investments. Це виглядатиме так, ніби мій бос — Чарльз Прескотт — займався якоюсь незаконною торгівлею акціями. І ви двоє розслідували його за це. Настав час бюсту, але він зник. Ви підходите до нас з Ріардоном на вулиці. Ви повідомляєте новини про Прескотта. Це приверне увагу Ріардона. Потім, коли ти підеш, підійде і мій Джозеф. Він скаже мені, що уклав якісь незаконні угоди з Прескоттом і розлютився, що втік з міста. Він попросить мене передати цей таємничий список, який коштує мільйони».
   — запитав Барклі. «Що в списку?»
  Гарне запитання, подумав Кеплер.
  «Неважливо», — сказала вона зневажливо.
  А може й ні.
  — Це Макгаффін, — продовжила Геббі. «Може бути що завгодно. Але я вирішив зробити так, щоб Рірдону це здавалося , ніби це список злочинного світу, залучених у змову знищити фондову біржу на день-два та провести масштабне очищення. Я дам кілька підказок, щоб він зрозумів. Мовляв, один із клієнтів Прескотта – німецький терорист і торговець зброєю. Я називаю його Гюнтер. Інші — брокери чи трейдери, переважно за кордоном. І я працюю над договором оренди, який має бути підписаний протягом наступних кількох тижнів — щодо нерухомості на Банкірській площі в Мангеттені, де фондова біржа встановлює нову систему зв’язку. Рірдон, можливо, це зрозуміє, але для безпеки я збираюся сховати цю записку в деяких файлах, які я дам йому для вивчення, ніби я не знав, що вона там є».
  Вона поклала на стіл інший документ.
  Від: Чарльз Прескотт
  Кому: Інвестиційний синдикат
  Re: Оновлений розклад
  2-е число місяця: відкривається Технологічний центр Нью-Йоркської фондової біржі на Банкірській площі в нижньому Манхеттені.
  4-е число: Договір оренди складу на площі Банкірів, 7 вступає в силу. Наші «інженери» прибувають з відповідним обладнанням, щоб відключити волоконно-оптичну систему Технологічного центру прямо під складом.
  6-е число місяця: американські інвестори залишають юрисдикцію в безпечні гавані. Рекомендовано: Швейцарія, Кайман, Сент-Кітс, Сент-Томас.
  8 числа місяця, 11 ранку: Подія відбувається на складі. NYSE призупиняє торгівлю.
   8–9 число: Завершення угод короткого продажу, здійснених протягом року, розподіл прибутку інвесторам.
  «Цільова дата — близько Дня Колумба, тому я називаю це жовтневим списком — люди в синдикаті Прескотта разом».
  «Люблю це», — сказав Кеплер. Він був справді вражений. Якби він грав за іншу команду, то міг би легко закохатися в Габріелу.
  Вона продовжила: «Джозеф також збирається вимагати повернення завдатку, який він заплатив Прескотту. Чотириста тисяч доларів, щось у цьому роді».
  «Ого, стривай, я не можу придумати, щоб купити такі гроші», — швидко сказав капітан.
  "Немає. Мені не знадобляться справжні гроші. Для Ріардона достатньо знати, що ставки високі. Якщо депозит чотириста тисяч, то операція має справу з серйозними коштами. Це скріпить угоду».
  Барклі запитав: «Навіщо використовувати свій КІ для ролі?» Чому не детектив під прикриттям?»
  «Довіра. Якщо Рірдон перевірить, він знайде, що Джозеф пов’язаний із Седутто. Але, як я вже сказав, мені знадобиться ще принаймні пара офіцерів, крім Бреда та Нареша. Я хочу Олену Родрігес з відділу наркотиків».
  «Я спробую його розмахнути», — сказав Барклі.
  Ґебі твердо сказала: «Зробіть так, щоб все вийшло. вона мені потрібна. Вона хороша».
  «Яка її роль на знімальному майданчику?» — запитав Барклі.
  «Вона буде моєю співробітницею в Prescott».
  Сурані: «Ви сказали погрожувати вам. Як Джозеф збирається змусити вас надати йому список?»
  «Він викраде мою дочку».
  Кеплер здивовано кліпав очима. У неї є дочка? Габбі була найменш материнською людиною, яку він міг придумати.
  Вона продовжувала: «Рірдон залишатиметься біля мене, поки я буду бігати містом, шукаючи «Жовтневий список» і чотириста К. Я впевнена, що він покличе Ендрю та Сема — вони вдадуть, що допомагають мені. поверни мою дівчину. Але що вони насправді зроблять, так це укладуть угоду з Джозефом, щоб продати йому список або почати з ним бізнес».
  «А якщо Рірдон не кусається?» — запитав Кеплер.
   «Тоді ви згаяли день або два, коли могли грати в гольф».
  «Він не грає в гольф», — сказала Сурані. «Він дивиться гольф».
  Кеплер подав йому палець. Тонко. І ласкавий погляд.
  «А я втрачаю дві тисячі за знімальний майданчик», — пробурчав Барклі.
  Вона подивилася на нього так, ніби він був чоловіком, який робить дуже дрібне зауваження щодо крохмалю в своїх сорочках.
  Лише Ґебі Макнамара з тридцяти тисяч поліцейських у нью-йоркській поліції могла вбити мідь таким виглядом.
  «Отже, Поле, ми можемо йти далі?»
  Або використовуйте їхні імена.
  Він хвильку дискутував. «У вас максимум три дні. Ми згортаємо це в понеділок, незалежно від того, що ви знайдете або не знайдете».
  «Угода. Дякую." Її вдячність швидко згасла. «Тепер багато роботи доведеться переконати Ріардона в тому, що це законно». Ніби вона згадала, що їй потрібно залишити білизну, Габбі сказала: «Мені потрібно застрелити копа».
  Вона глянула в мій бік, коли це сказала? — здивувався Кеплер.
  Барклі твердо сказав: «На знімальному майданчику не було зброї. Не може статися».
  «Мені потрібно», — сказала вона, і ці слова були ще сильнішими, тому що вона була такою нахабною. «Якщо у Ріардона є якісь сумніви, це їх розвіє. Ми оснастимо рушницю холостими або навчальними патронами». Вона котилася попереду. «Візьмемо хлопця з патруля. Він буде в джазі».
  Кеплер сказав: «Ні».
  Усі звернулися до нього, Габбі найпронизливіше. Він сказав: «Ви не можете мати Рірдона поруч. Патрульний чи свідки побачили б його, і він би став підозрюваним. Він би пішов на землю або відступив».
  "Влучне зауваження. Я про це не думав. Я подбаю, щоб він був на відстані».
  Барклі зауважив: «Преса, громадськість, усі здурять, копа застрелять. Раптом це перша сторінка New York Post . Люди будуть задавати питання про нього».
  Вона сказала: «Це станеться на безлюдній вулиці. Мінімізуйте свідків. Ми будемо використовувати фальшиве ім'я. Я перевірив, і в поліції нікого немає на ім'я Фред Стенфорд Чепмен. Моє побачення на шкільний випускний бал. Ми отримаємо підроблену табличку з іменем і підготуємо фальшивий прес-реліз. Скажи голові профспілки патрульних, що це в комплекті».
  Вона впилася в капітана Барклі поглядом зі снайперської гвинтівки. І вона мовчала. Він неохоче сказав: «Мабуть, це спрацює».
  «У мене є весь набір». Ґебі порилася в сумочці. Кеплер помітив згорток пряжі, синьо-зелений. Він пам'ятав, що вона розслаблювалася в'язанням. Спочатку це здалося дивним, але він витрачав час на Angry Birds і Sudoku і, так, дивився гольф. Вона витягла аркуш паперу й поклала його на стіл перед ними. «Це сценарій, день за днем, починаючи сьогодні вдень. Запам'ятайте зараз. Перед тим, як я піду, його подрібнюють. Будуть варіації та імпровізації, але я надішлю вам повідомлення, коли плани зміняться».
  Троє чоловіків просунулися вперед і прочитали.
  ОПЕРАЦІЯ ПІД ПРИКРИТТЯ 2340-42 (КОДОВА НАЗВА: «ЧАРЛЬЗ ПРЕСКОТТ OP»)
  П'ятниця
  —Дет. Макнамара, або ж Габріела Маккензі, вступає в контакт із піддослідним Деніелом Рірдоном.
  Субота
  —Дец. Кеплер і Сурані зв'язуються з детективом. Макнамара та Суб’єкт Рірдон розповідають про втечу Чарльза Прескотта з міста.
  — Конфіденційний інформатор Джозеф зв’язується з дет. Макнамара та Підданий Рірдон про викрадення доньки (Сара), вимагання Дет. Макнамара надасть «жовтневий список» і дол.
  — Макнамара та Рірдон намагаються знайти жовтневий список і $.
  — За сприяння дет. Олена Родрігес, дет. Макнамара та Суб’єкт Рірдон отримують доступ до місця розташування «Prescott Investments» на Мангеттені. Знайдіть жовтневий список.
  — У зазначеному місці дет. Макнамара та Суб’єкт Рірдон стикаються з Детсом. Кеплеру та Сурані, але вдалося вивезти Жовтневий список з Prescott Investments. Додає довіри до його важливості. Підказки, надані Піддослідному Реардону про можливе фінансове шахрайство.
  —Дет. Макнамара та Піддослідний Рірдон залишаються під прикриттям, намагаючись знайти долари, водночас ведуть переговори з розвідником Джозефом як «викрадачем».
   неділя
  —Дет. Макнамара та Суб’єкт Рірдон намагаються знайти гроші в таунхаусі коханої Чарльза Прескотта у Верхньому Іст-Сайді. Перехопив Дец. Кеплер і Сурані та патрульний офіцер із вигаданим іменем Фред Стенфорд Чепмен. Сценічна зйомка Чепмена. Дет. Макнамара та Підданий Рірдон тікають. Дет. Макнамара симулює поранення під час втечі.
  — Якщо він цього ще не зробив, піддослідний Рірдон, ймовірно, зв’яжеться з партнерами, Ендрю та Семом, під виглядом допомоги Дет. Макнамара забезпечує звільнення дочки.
  — Піддослідний Рірдон і або/або Ендрю та Сем зустрічаються з розвідником Джозефом з наміром взяти участь у змові з метою обману та вбивства детектива Макнамари. CI або місце зустрічі буде підключено. CI передасть інформацію про місцезнаходження Det. Макнамара.
  — Тактична ліквідація Ріардона, Ендрю та Сема екстреною службою.
  Барклі, очевидно, був вражений, хоча й намагався не показувати цього. «Людина. Це сценарій» .
  Вона прямо сказала: «З такими людьми, як Рірдон, ви не імпровізуєте».
  Він вбиває сім'ї...
  Кеплер запитав: «Ви впевнені, що Рірдон піде з вами?»
  «Він прийде. Я подбаю про це».
  «Як ти збираєшся його зловити?»
  «Кожної п’ятниці вдень він плаває в оздоровчому клубі Баттері Парк...»
  — Або грає в ракетбол чи теніс, — швидко зауважив Кеплер.
  Вона повернулася до нього. «Єдина причина приєднатися до цього конкретного клубу — теніс або басейн. Мої дані показують, що він ніколи не платив за час на корті і не купував м’ячі. Отже , він плаває».
  Я виправляюся. І вона говорить грецькою. Або це була латиниця? Яка жінка. Інша команда виглядала все цікавіше.
   «Після цього він йде до Лімончелло випити».
  «Що у Лімончелло?»
  “Ресторан біля гавані.” Ґебі навчилася розмовляти з Кеплером, не дивлячись на нього. Вона продовжила Барклі: «Він зазвичай п’є скотч або червоне вино. Я візьму з собою кілька маленьких пляшок кожного. Я подивлюся, що він п’є, і піду до жіночої кімнати, пролию собі на рукав. Змусити його подумати, що він заплямував мою блузку. Я візьму це звідти».
  Поміркувавши, Кеплер подумав, що Геббі, можливо, не найкраща жінка в світі.
  «Що ви маєте на увазі під тим, що ви «симулюєте травму»?» — запитала Сурані, постукуючи по сценарію.
  «Мені доведеться здаватися вразливим. Щоб Рірдон повірив, що я не загроза. Можливо, я впаду, а потім укушу щоку зсередини, щоб виглядало, ніби я кровоточу зі зламаного ребра та розриву легені. Крім того, здається, що Рірдон трохи садист. Те, що я відчуваю біль, збудить мене».
  «Ти був би озброєний?» — запитала Сурані.
  «Як я можу бути? Я офіс-менеджер інвестиційної компанії». Погляд на сценарій, який вона написала.
  — Тоді дріт, — запропонував Кеплер.
  Габбі сказала: «Ні». Нахмурившись, ніби нескінченно спантеличений, він не зрозумів.
  Сурані сказала: «У нас є кілька хороших гаджетів із технічного відділу, Габріело, я маю на увазі обладнання для спостереження. У нас є GPS і мікрофон у прикурювачі...
  «Ви б дали мені запальничку, коли я не курю?» Що Рірдон збирається з цим робити?»
  "Я просто кажу. Щось».
  "Немає. Ніяких проводів. І жодного стороннього спостереження. Ви двоє і всі... тримайтеся на відстані. Я не можу ризикувати, що Рірдон підкаже на знімальний майданчик. Це найбільша небезпека. Він не прожив так довго через необережність. А тепер читайте сценарій, поки не запам’ятаєте його».
  Вона відсунула сторінку вперед, і, як учні перед суворим учителем, Сурані та Кеплер виконали її вказівки. Коли вони кивнули, Геббі все підмела й підійшла до подрібнювача. Вона підключила одиниця в і зробив конфетті. Потім перекинула сумочку на плече. Вона сказала детективам: «Сьогодні ввечері я надішлю вам детальнішу інформацію. Перехопіть нас на розі біля моєї квартири близько десятої чи одинадцятої».
  Сурані продекламував: «Детективи Кеплер і Сурані зв’язалися з детективом Макнамарою та суб’єктом Ріардоном щодо: Чарльз Прескотт втікає з міста». »
  Її перша і єдина посмішка. «Добре».
  Кеплер сказав: «Одна річ?»
  Ґебі поглянула на нього серйозно. "Так?"
  «Ваш розвідник, це Джозеф. Ви йому довіряєте?»
  «Майже так».
  «Багато, — луною повторив Кеплер. «Гаразд, Джозефів бос? Седутто? Він біда; ти це знаєш. Чи є шанс, що Джозеф керує тобою ? Я маю на увазі, можливо, він думає, що Ріардон є джерелом великих грошей. І він теж виведе вас, коли отримає те, що йому потрібно».
  Найкращі конфіденційні інформатори морально завжди перебували лише на дюйм від осіб, з якими вони були пов’язані.
  Чи розлютилася б Геббі, що він поставив під сумнів її розсудливість, довірившись цьому Джозефу?
  Але вона сказала лише: «Я ціную це, Бреде. Але я оцінив ризик, і він прийнятний. Ми мало що можемо з цим зробити».
  Потім її не стало.
  «Ну, це чортова дівчина», — сказав Барклі.
  Іменник, до якого ні Кеплер, ні його напарник не хотіли наближатися.
  Тоді капітан сказав: «Я хочу, щоб на неї були очі та вуха».
  «Але, — зауважила Сурані, — вона сказала, що жодного спостереження».
  «Мені байдуже, що вона сказала. Я хочу знати все, що вона каже, куди ходить і кого бачить. Двадцять чотири сім. Надто небезпечно залишати її крутитися на вітрі. Займіться цим зараз».
   РОЗДІЛ 1
  8:20, П'ЯТНИЦЯ НА
  2 ГОДИНИ, 40 ХВИЛИН РАНІШЕ
  
  
  Я СКАЖУ ВАМ , ЩО МЕНІ ПОТРІБНО . Мені потрібен хтось мертвий. Хтось поганий, хто був неприємним і завдав мені та іншим людям багато болю. Це проста мета — вбивство, — але є складнощі. Багато ускладнень».
  Петро Карпанков зробив паузу, ніби ці слова були надто драматичними. Або, можливо, недостатньо драматично, неефективно передаючи масштаби гріхів, за які він хотів отримати справедливість. Сьогодні його обвітрена шкіра була блідшою, ніж зазвичай, і йому здавалося, що йому шістдесят, а не п’ятдесят. Голова чоловіка у формі кулі, присипана коротким рідким волоссям, дивилася у вікно Karpankov Transportation, Inc., середньої компанії, якою він керував роками, успадкованої від свого батька. Будівля, непоказна й потерта, розташувалася в центрі міста, біля річки Гудзон. У нього було достатньо грошей, щоб побудувати великий сучасний завод, але він зберіг оригінальну будівлю компанії. Так само він жив у тому самому окремому будинку площею дві тисячі квадратних футів із червоної цегли в Брайтон-Біч, Бруклін, який належав його родині майже сто років.
  Не відводячи очей, Карпанков продовжував говорити. «Я не знав, куди ще звернутися по допомогу — через ускладнення, розумієте. А тому, що я мав би чіткий мотив смерті цієї людини. Я був би підозрюваним. Ось чому ти мені потрібен. Ви можете переконатися, що мотиви не такі, якими здаються. Ти добре це вмієш. Ні, не добре. Ти - найкраща."
   Нарешті він обернувся, і його очі зустрілися з очима жінки, що сиділа через стіл. Габріела Макнамара легко озирнулася, усвідомлюючи все це. «Продовжуй, Пітере».
  «О, і за цю роботу я подвоюю вашу гонорар. Плюс усі витрати, звичайно».
  Про останнє Карпанкову було годі й згадувати. Він завжди оплачував її витрати, коли вона виконувала за нього роботу. Вбивство чи щось інше.
  Зелені очі Габріели зосередилися на його, які, як не дивно, мали два відтінки сірого.
  Мафіозний бос продовжував із сильним гнівом у голосі: «Я б хотів, щоб я міг убити його сам. О, я цього бажаю. Але…”
  Габріела знала, що Карпанков давно нікого не вбивав. І все ж худий чоловік із двокольоровими очима та сірою щетиною на голові в той момент виглядав цілком здатним на вбивство.
  Вона відчула теплий подих на своїй руці. Вона подивилася вниз; Величезний Карпанків пес Гюнтер вискочив з його ліжка в куток, щоб лизати їй долоню. Вона почухала колючу сіро-чорну шерсть між його вухами. Габріела зналася на тваринах; вона полювала з пташиними собаками, коли була підлітком. Вона і собака росіянина зблизилися, коли він був цуценям. Тепер він був величезний. Місяць тому Гюнтер убив найманого вбивцю, який кинувся на Карпанкова під час прогулянки в Брукліні. Собака блискавично схопила нападника за горло та струснула життя з крикучого нападника. Вбивство людини, яка його найняла, — ямайського наркобарона — було останньою роботою Габріели для Карпанкова.
  Собака знову облизав її пальці, понюхався й повернувся до свого ліжка.
  «Як його звуть, людину, яку ви хочете вбити?»
  «Деніел Рірдон».
  «Я його не знаю».
  Тепер Габріела дивилася на річку Гудзон крізь вікно, яке було вільним від штор. Замазка в рамі скручувалась і потребувала заміни. Вона відчула бажання зняти старі пачки, замінити їх і пофарбувати. Вона виконала багато ремонтних робіт сама, у своїй квартирі в місті та в своєму мисливському будиночку на півночі штату, в Адірондаках, де вона часто полювала — як зі своїм фотоапаратом Nikon, так і зі своїм Winchester .270.
   Карпанков то торкнувся своєї щоки, то пальці лягли на підборіддя. Потер її, ніби шукаючи щетину, яку він забув пригладити того ранку, хоча шкіра здавалася Габріелі ідеально виструганою. Він бурмотів слова російською. « Hui blyad cyka ».
  Габріела добре володіла мовами. Оскільки вона часто працювала в Бруклінграді та інших східноєвропейських іммігрантських районах Нью-Йорка, вона вивчила російську мову. Вона зрозуміла «пінесос».
  Вона запитала: «Яка історія Ріардона?»
  «Ти знаєш Керол?»
  «Кероль? Дочка вашого помічника, Генрі?»
  "Це вірно."
  «Гарна дівчина. Підліток?»
  «Двадцять».
  «Генрі був з тобою довгий час». Коли Габріела прибула, помітила, що Генрі не було за своїм столом у передпокої, і його зараз тут немає. Зазвичай він був постійною тінню.
  «Вісімнадцять років. Він мені як брат».
  Тон Карпанкова — більше, ніж його попередні слова — пояснював, що цю історію буде важко розповідати.
  Він обернувся і налив у склянку «Столичну». Він запропонував це їй. Вона похитала головою. Він кинув всю склянку, а потім почав історію. «Рірдон підібрав Керол у барі. Відвів її назад у квартиру, яку його компанія утримує для клієнтів. Норуокський фонд. Десь на Іст-Сайді, у п’ятдесятих. Він спокусив її, хоча насправді це було зґвалтування. Він одурманив її. Він сфотографував її. Огидні картинки. Він прив'язав її до залізного журнального столика. Він використовував ці тугі вузли, які він знає, тому що він плаває на човнах. З ним це було як гра. Вона не могла поворухнутися. Тоді він побив її верховою травою». Його голос захекався. «Біль був жахливим... біль».
  Після чергової порції горілки і дюжини повільних вдихів: «Потім він і ще один чоловік по черзі… ну, ви розумієте. Це теж знімали. Видно було її обличчя, а не їхнє. Рірдон погрожував викласти відео в Інтернеті. Господи, Керол була в коледжі, вона викладала в недільній школі! Це зруйнувало б її життя».
  Габріела сприйняла цю інформацію, ледь помітно кивнувши. Її обличчя у формі серця не виявило жодної реакції. Для неї це були лише факти. Хоча вона знала і любив Генрі, вона не відчувала жодної особистої зацікавленості в цій справі.
  Легкість цього розставання була частиною її дару.
  Якби подарунок був.
  Карпанков продовжив: «Рірдон використав фотографії, щоб змусити Генрі розкрити інформацію про мою операцію. Комп'ютерні файли, паролі. Рірдон і його партнери зламали нашу систему та вкрали майже чотириста тисяч доларів, перш ніж ми закрили сервери. Генрі намагався вбити себе. Він прийняв таблетки. Я пішов до лікарні, і він зізнався, що сталося». Після паузи. «Я пробачив його».
  «Кероль?»
  "Що я можу сказати? Вона ніколи не буде колишньою».
  Габріела кивнула.
  На його великому столі лежали папери, файли, роздруківки та велика колекція моделей автомобілів. Дорогі. метал. Ви можете відкрити двері та капоти і зазирнути всередину. Це справді були витвори мистецтва. Окрім грамзаписів, які їй дав професор, Габріела нічого не збирала. У будинку на півночі штату не було трофеїв; вона полювала на м'ясо. А зброя? Вони були просто інструментами торгівлі, які слід було викинути або замінити, якщо з’явиться більш ефективний.
  "Так. Рірдон? Він женеться за твоєю компанією?»
  Karpankov Transportation не перевозив багато, окрім відмиваних грошей, зброї та повій, хоча, незважаючи на такі обмежені спеціалізації, він заробляв великі гроші.
  «Я думаю, що те, що сталося з Керол, було випадковим. Рірдон завів з нею розмову, дізнався, що її батько працює в прибутковій компанії, і скористався цим».
  «Він і цей інший чоловік? Це тільки вони двоє?»
  «Ні, є троє, які працюють разом. Один — Андрій. Там також є силовик на ім’я Сем». Карпанков урочисто додав: «Я думаю, що Сем був другим чоловіком із Керол».
  «Це їхній modus operandi? Виявляти невинних і використовувати їх?»
  Карпанков засміявся. " 'Образ дії.' Ви вивчали латинь, я пам'ятаю. Твій батько сказав мені це. Він дуже пишався своєю школяркою».
  Її батько пішов до поліцейської академії відразу після закінчення середньої школи, але він цінував освіту і справді пишався тим, що його єдина дитина закінчила Фордхем з відзнакою. Він сам відвідував курси підвищення кваліфікації, спеціалізуючись на історії, і годинами розмовляв про минуле Нью-Йорка з Габріелою та її матір’ю. Вони добродушно прозвали його «Професором», і це прізвисько прижилося.
  «Це одна з його операцій», — сказав Карпанков. Його голос тремтів; почуття минулої миті зникло. «Вони придумують багато різних схем — вимагання, шантаж, викрадення, відверте вбивство. Іноді вони маскуються під бізнес-консультантів або страхових експертів. Вони зближуються з керівниками, знаходять внутрішню інформацію, дізнаються їхні слабкі місця».
  «Бізнесмени, страхування?» — міркувала Габріела. Вона вважала це цікавою стратегією. Вона відклала цей факт у свої плани, які вже формувалися. «Тож ви хочете смерті Ріардона, ви хочете, щоб я дізнався, хто такі Ендрю та Сем. І вони теж мертві. І повернути гроші?»
  "Це вірно." Карпанков підтягнув до себе модель автомобіля. Вона думала, що це Ягуар. Вона не дуже зналася на автомобілях. В Адірондаках вона тримала 1000-кубовий мотоцикл Honda.
  Мафіозний бос продовжував: «Мене не хвилюють гроші, але...»
  «Повага».
  «Точно так. Повага і помста. Розумієте, що я маю на увазі під складним?»
  Це було, так.
  Але Габріела жила для ускладнень. Вона поправила піджак, дрібну біло-чорну клітинку, гусячу лапку. І розгладила спідницю, яка цього ранку була сірою, як нестійка вода Гудзона. Зі своєї помаранчевої шкіряної сумки «Coach» Габріела дістала згорток трикотажної синьої та зеленої пряжі й почала розсіяно працювати голками.
  Клік-клак-клак змагався зі звуком вантажівок з-за вікна Карпанкова. Він нічого не сказав.
  «Розкажи мені, що ти знаєш про Ріардона», — простодушно запитала вона, що було її способом сказати: «Так, я візьмуся за роботу». Звичайно, буду.
  «Йому трохи за тридцять. Гарний вигляд. Тут». Він продемонстрував фотографію темноволосого бізнесмена.
  Досить добре виглядає, так, вирішила вона. Широкі плечі. Габріела відчула хвилювання, хоча лише частково через його статуру та дивну схожість із Джорджем Клуні десятирічної давності. Привабливість була насамперед через його вузькі очі. Вони здавалися жорстокими. Кмітливість. Хижий.
  «Чорнило?»
  "Мабуть, без татуювань", - сказав Карпанков. — Але в нього є шрам — на грудях і на плечі. Він заклав бомбу під час підпалу, і вона спрацювала передчасно. Очевидно, він стверджує, що отримав це, рятуючи двох дітей від автомобільної аварії, або коли хтось врятував його від аварії. Він змінює історію відповідно до сценарію.
  «Він має ступінь з бізнесу в університеті Ліги Плюща. І він має законну інвестиційну компанію, якою керує як прикриття. Фонд Norwalk, про який я згадував. Заробляє багато грошей і витрачає їх. Автомобілі та човни. Але він також соціопат. Минулої весни вони з Андрієм вбили чоловіка, який погрожував стати свідком проти нього. Рірдон міг застрелити чоловіка, коли той був один. Але він убив і сім'ю. Я повинен вірити, що частина його вбила їх, тому що йому це подобалося. Дружину катували і зґвалтували. Садист, я казала, як із Керол.
  Габріела, в'язання.
  Вона закрила очі, дозволивши думкам вирватися. Карпанков мовчав; вона працювала на нього роками, і він знав, як обертається її розум, коли говорити, коли заперечувати. Кілька хвилин вона була зовсім в іншому місці. Створення порядку з клубка. І він не сказав ні слова.
  Коли вона вийшла на поверхню, вона на частку секунди була справді здивована, що вона не одна. Вона знову зосередилася. «У мене є кілька ідей. Мені потрібен ще хтось, щоб допомогти. м'язи. Не боїться брудних рук. Краще, якби він не мав з вами занадто багато зв’язків».
  Карпанков на мить замислився. «Є хтось, кого я використовую на позаштатній основі. він хороший. Дуже розумний."
  "І він не має проблем?"
  Речення не потрібно було закінчувати.
  «Зовсім жодного. Він зробив для мене дюжину робіт. Власне кажучи, він зараз тут. Внизу», — сказав Карпанков.
  «Давайте поговоримо з ним». Її погляд знову зупинився на Гюнтері. Він озирнувся. Його хвіст стукав від задоволення.
  Подзвонив Карпанков, ввічливо попросивши чоловіка приєднатися. Потім відключив. "Що ти робиш?" Кивок у бік пряжі, зеленої та синьої.
  Пісня, яка їй сподобалася. Джеймс Тейлор.
  Вона сказала: «Це буде шаль». Вона дивилася на кінчики голок. Ідеї приходили швидко.
  Через п'ять хвилин у двері постукали і Карпанков покликав: «Заходьте».
  До кімнати увійшов здоровенний чоловік зі світлим волоссям, густим і кучерявим, з обличчям із квадратною щелепою і потиснув Карпанкові руку. «Пітер». Його очі були впевнені, і він глянув на Габріелу без цікавості, пожадливості чи поблажливості.
  «Це Габріела Макнамара».
  «Джозеф Астор». Обличчя чоловіка було маскою, коли він дивився на неї. Він, мабуть, не знав, хто вона така, і не мав значення. Це було добре. Репутація була марною. Як похвала та образи та шкільні спортивні трофеї.
  Руки потиснули. Його шкіра була грубою. Вона відчула слабкий запах, який визначила як крем для гоління, а не після гоління. Він сів на інше офісне крісло. Воно застогнало. Джозеф не був товстим, але міцним, схожим на опорну колону.
  «Ви називаєтеся «Габріела»?»
  «Так, я ненавиджу прізвиська». Для неї «Геббі» була особливою мошкою. Єдине прізвисько, яке їй подобалося, було прізвисько її батька. Для нього вона була Маком. Оскільки він був для неї професором.
  «І, — сказав Карпанков, — я ненавиджу, коли мене називають «Пітом». »
  Друга з тріумвірату нічого не сказала, але відчула, що «Джо» — не вдалий варіант.
  Темно-червоні голки постукували своїми тьмяними кінчиками. Карпанков пояснив Джозефу ситуацію з Ріардоном так само, як він пояснив це їй. Потім він додав: «Габріела береться за роботу з пошуку цих людей і їх усунення. Вона попросила помічника допомогти».
  Джозеф сказав: «Звичайно. Все, що я можу зробити».
  Тиша, окрім клацання голок. Нарешті вона сказала Джозефу: «Що я зроблю, це зберу набір. Ви знаєте слово «набір»?»
   «Поліція говорить про таємну операцію. Схоже на виставу».
  «Мені ще потрібно обдумати деталі — я зроблю це протягом наступних кількох годин. Але, по суті, я запрошую кількох людей на свою звичайну роботу, щоб організувати операцію, розшук, щоб зловити Ріардона та його спільників. Здаватиметься, що якісь поліцейські переслідують мене, щоб Рірдон повірив, що я маю доступ до багатьох грошей і деяких секретів чи чогось подібного. З поліцейськими за мною, він буде схильний вірити, що це законно. Я впевнений, що я зможу вмовити свого капітана».
  «Поліція?» — сказав Джозеф, і на його обличчі з’явилася розгубленість. «Ваш капітан?»
  Габріела сказала: «Я поліцейський».
  «Ти…»
  «Я зателефоную і домовлюся про зустріч з ними, моїм капітаном і парою інших детективів за кілька годин».
  "Поліція?" — повторив Джозеф, хоча й з меншою невпевненістю, ніж раніше.
  Карпанков додав: «Ґабріела — титулований детектив NYPD. Ця робота була... корисною для нас. Як ви можете собі уявити».
  Джозеф не відреагував, окрім затриманого кивка. Тоді він підняв брову. «Як же ти там опинився?»
  «Мій батько теж працював у поліції Нью-Йорка», — спокійно сказала вона. «Я пішов по його стопах. Мене цікавила фотографія..."
  — Вона хороша, — урвався Карпанков, — справді добра. Він показав на чорно-білий пейзаж на стіні. «Це одна з її».
  Джозеф без жодної реакції переглянув зображення й озирнувся.
  Габріела продовжувала. «Я влаштувався фотографом у відділ «Місце злочину». Одного дня нам подзвонили в Квінсі. Перестрілка. Ніхто не перевіряв моє прізвище, а виявилося, що жертвою став мій батько».
  "Добре." Джозеф насупив брови.
  «Не було жодної таємниці; він був убитий дружнім вогнем. Двоє молодших детективів щойно пустили зброю в хлопця, якого вони вважали озброєним ґвалтівником — він, до речі, не був жодним із них. Слідчі облажалися і взяли не ту людину. Ймовірний підозрюваний отримав поверхневі поранення. Мій батько — він їх підтримував — отримав шість ударів і помер миттєво.
  «Коли головний детектив зрозумів, хто я, вони мене зняли випадок — конфлікт інтересів, звісно, — але все одно я зняв багато фотографій. Я хотів записати, хто вбивці, його колеги-копи».
  «Вони потрапили до в'язниці?» — поцікавився Джозеф.
  "Немає. Смерть мого батька визнали випадковою. Їх відсторонили від роботи на два тижні — із збереженням заробітної плати. Потім повернувся на службу. Ніби нічого не сталося».
  «Вони все ще в армії?»
  «Вони більше не з нами», — тихо сказала вона. Потім вона подивилася на Джозефа. «Але хіба ти справді не запитуєш, як я опинився тут , працюючи з Пітером?»
  «Так, мабуть, я».
  «Після смерті тата моя мама розпалася. Вона була хвора, емоційно хвора, ще до того, як це сталося. Його смерть знищила її. Департамент і місто для неї нічого не зробили. Це було так, ніби вони не могли визнати, що облажалися. Але на нашому порозі з’явився Петро. Він врятував їй життя, доставив її в лікарню. Дружина теж доглядала за нею. Виявилося, що тато весь час працював на Пітера. Я вирішив, що буду робити те саме».
  «Я спочатку не хотів, — сказав Карпанков. «Але вона була наполегливою. Я радий, що вона була. Ральф Макнамара допоміг моїй організації отримати внутрішню інформацію про розслідування тощо. Габріела допомогла в цьому… та в інших навичках».
  Габріела не сказала Джозефу, що природа її батька була вкорінена в ній. Вона могла пригадати десятки інцидентів у школі, коли вона опинялася в кабінеті директора, часто разом із охороною чи навіть поліцією, після того, як втратила його — божевільно нападаючи на дівчину чи хлопця, які знущалися над нею чи іншим учнем. Статус професора як шанованого детектива захистив її від системи підлітків, і він допоміг їй навчитися контролювати свої потяги до насильства.
  Але лише контроль, ніколи не усувайте.
  Тепер Габріела позбулася сімейної історії клацанням спиць. «Отже, з Реардоном нам допоможе поліція Нью-Йорка». Ідеї продовжували швидко приходити. Так це завжди працювало. Розум - винахідлива і плідна істота. Від деяких думок вона відкинула, від деяких боролася, а деяким дозволила стояти як ідеально сформовані компоненти її схеми. Її долоні були вологі від поту, а серце билося у прискореному ритмі.
  Джозеф запитав: «Що я можу зробити?»
  «Я поясню своєму капітану та поліції, що ви конфіденційний інформатор, який працює на мене. Це дозволить мені зберегти вашу анонімність. Ми будемо використовувати лише ваше ім'я. Я буду Габріелою… Маккензі ». Її очі встигли побачити назву марки на етикетці пляшки віскі, що стояла на креденці позаду Карпанкова. «Ґабріела Маккензі, якась бізнесвумен, і ти будеш вимагати з мене купу грошей». Слабкий тупіт, як ідея. Це було золото. «Ми вдамо, що ви викрали мою дочку».
  «У вас є дочка?»
  "Немає. У мене немає дітей. Але ти підходиш до мене, коли я з Рірдоном, і скажеш, що ти викрав її і вб’єш Сару, якщо я не отримаю тобі те, що ти хочеш».
  «Ваша донька буде Сарою?»
  "Це вірно. Це ім'я мого коня. Кобилка я стабільна на півночі штату і катаюся на вихідних. Але ми завантажимо кілька фотографій шестирічної дитини. Відео також».
  Джозеф кивнув. «Люди ідіоти, скільки вони розміщують в Інтернеті».
  «Хіба це не правда».
  «Чого я хочу від тебе, крім того, що варто викрадення маленької дівчинки?»
  Виникла інша ідея. Іноді вони падали, як сніг. «Документ. Секретний список. Дуже цінний. Список, який хоче кожен, а це означає, що Рірдон також захоче його».
  — Макгаффін, — сказав Джозеф.
  "Що це?" — запитав Петро Карпанков.
  Габріела сказала: «Хічкок». Вона була здивована, що Джозеф знав цей термін. Не тому, що він здавався невігласом — якраз навпаки, — але йому було лише за сорок, а режисер ввів цей термін понад півстоліття тому. Вона пояснила Пітеру Карпанкову: «Макгаффін — це річ, об’єкт , за яким усі женуться у фільмі напруги. Скарби Сьєрра-Мадре, втрачений ковчег, список секретних агентів NOC. Неважливо, що його навіть не існує. Це те, що рухає історію вперед. Я підійду з якоюсь змовою про вибух або щось таке ж смішне. Підірвати банк або біржу. Люди зі списку зможуть заробити на цьому статок».
  Джозеф сказав: «А як щодо того, щоб ми назвали цей список чимось загадковим? Дайте йому назву».
  Карпанков запропонував: «У мене є ідея. Як щодо жовтневого списку?»
  Габріела кивнула. «Добре, мені подобається. Але чому це?»
  «Ми з дружиною пішли вчора ввечері в Хофбрау, Третя авеню. Октоберфест у четвер. Найкращий вінський шніцель і сауербратен в місті. Октоберфест… жовтневий список. Мені просто спало на думку».
  “Ідеально. Це середина вересня; Я дам підказки, що все, що станеться, станеться наступного місяця. Тепер, Джозефе, тобі потрібен цей таємничий список. І трохи грошей теж. Рірдон вкрав у Пітера чотириста тисяч. Але давайте перейдемо до п’яти — виплата відсотків».
  Росіянин кивнув.
  «Як ви отримаєте від них готівку?» — запитав Джозеф.
  Вона замислилася над цим на мить. «Ах, Рірдон придумає, щоб я заплатив це як викуп. Він вдарить по одному зі своїх рахунків і викашляє гроші. Звичайно, він справді використає це для того, щоб заплатити вам — як стимул вести з ними бізнес. Тільки ви можете сказати їм, як найкраще використовувати жовтневий список. Ви їм для цього знадобитеся».
  У Джозефа теж була думка. «Давайте почнемо з чотирьохсот тисяч, але щоб додати правдоподібності, можливо, ви можете пропустити дедлайн, і я підвищу ставку до п’ятисот тисяч».
  «Так, мені це подобається». Її очі сяяли. «І коли я пропускаю цей термін, ти надсилаєш мені щось від моєї доньки, щоб продемонструвати свою злість». Вона випадково глянула на свої нігті, які були темно-червоні. «Можливо… Я знаю, закривавлений палець».
  "Що?" — випалив Карпанков.
  Вона посміхнулася. «Просто з манекена чи ляльки. Візьміть підроблену кров. Або купити кривавий стейк».
  Джозеф кивнув, наче це була найлогічніша ідея у світі.
  Вона продовжила йому: «Ми будемо грати до вечора неділі. Ви обираєте цільову зону — десь безпечний будинок — і домовляєтесь про зустріч з ними. Коли вони з’являються, ви їх вбиваєте».
   Йосип подумав про це. «У мене є склад у Сохо, з яким я майже закінчив. Я скористаюся цим. Вони думають, що я викрав вашу дочку, так? У закладі є кімната позаду. Я поставлю туди кілька дитячих відео. Коли вони підуть перевірити та відчинять двері, я подбаю про них ззаду». Потім насупився. «Але що ви скажете своєму капітану? Якщо це під прикриттям, хіба вони не очікують отримати докази через передачу чи щось таке?»
  Це була хороша думка, але вона продумала це. — Я скажу їм, що ти — мій довідник — став шахраєм, убив Ріардона та інших і вкрав гроші. Потім зник. КІ все одно ніхто не довіряє. Це не виглядатиме надто чудово — невдала операція, — але справа в тому, що мій капітан не дуже розсердиться. Після смерті Ріардона ми обшукаємо його будинки та офіс; ми повинні закрити півдюжини справ, за якими стояв він і його команда. І вони заощадили б на суді».
  — Чудово, Габріела, — благоговійно сказав Карпанков.
  Торкніться, торкніться.
  Габріела додала довгий ряд до шалі, яку вона плела. У неї була інша думка. «Знаєш, Пітере, було б корисно, якби виглядало, що за мною хтось інший . Це більше залучить Ріардона до сету, якщо він відчує, що після Жовтневого списку також є інший гравець. Нехай це здається набагато ціннішим. Є думки?»
  Тепер Карпанков, сидячи спинкою, дивився на стелю своїми сіро-сірими очима. «Чи було б сенс, якби ця людина померла?»
  «Цікава ідея», — відповіла вона. «Це може спрацювати. чому?»
  «Я про щось знаю».
  "Так?"
  «Є хтось… ця мураха з Брукліна. Думає, що він хрещений батько. Хел Діксон. Ти його знаєш?"
  «Здається, я чув це ім’я».
  «Він говорив про переїзд на Мангеттен і Джерсі. Я думав про те, щоб його вивести. Це може бути шанс».
  Габріела погладила спідницю, розглядаючи додаткового гравця. Вона сказала Карпанкову: «Ви можете зустрітися з Діксоном. Скажи йому, що ти чув, що є Жовтневий список і що він у мене є. Дайте йому роботу, щоб отримати її. Коли він прийде за мною, я подбаю, щоб мене ніхто не побачив, і виведу його. Потім я скажу своєму капітану, що це зробив Рірдон».
   Це викликало ще одну думку, і пряжа опинилася в неї на колінах. «Є особиста ситуація, з якою мені теж потрібно розібратися».
  Вона злегка примружилася, пояснюючи: «У мене з кимось були проблеми. Це минуло приблизно місяць тому. Я закінчив роботу й подбав про тіло, але поліція була ближче, ніж я думав. Я пірнув у кінотеатр і підібрав цього хлопця, щоб ми могли піти як пара. Це спрацювало. Але проблема в тому, що він не пішов. Це коштувало мені пари побачень. Він перетворився на трошки сталкера. Він шпигує за мною, з’являється біля моєї квартири. Зрештою він міг би пояснити, що я працюю на Пітера. Він навіть фотографував мене, коли думав, що я не знаю». Її губи скривилися в гримасі. «Він дуже хворий — у нього щось із взуттям. У нього починає текти слина, коли він бачить мене на високих підборах. Фотографує мене на мобільний і завжди стежить, щоб моє взуття потрапило в кадр. Проклятий збоченець». Вона знизала плечима. «Було б корисно, якби він теж помер».
  Джозеф запитав: «Як його звати?»
  «Френк Волш». Вона описала його і додала: «Давайте також підставити Ріардона за його вбивство». Вона відновила в'язання. Чоловіки дивилися на алюмінієві голки. У неї склалося враження, що вони цікавляться, чи вбивала вона когось із ними. Вона ніколи не мала. «Я знаю, що спрацює. Коли ми з Рірдоном знайдемо список, я передам його Френку на зберігання, можливо, доставлю його йому. Я подбаю про те, щоб відбитки Ріардона були на конверті, коробці чи будь-якому іншому, куди я його покладу. Пітере, чи не міг би ти організувати, щоб хтось із твоїх людей був у будівлі, яку ми використовуємо для знімального майданчика? Прикинутися двірником. Я попрошу його доставити його Френку».
  «Звичайно. А як щодо Рафаеля?»
  «Так, він хороший». Потім вона сказала Джозефу: «Після доставки пакунка — у неділю — ти підеш до Френка, застрелиш його та візьмеш усі докази, які містять відбитки Ріардона чи ДНК. Тож це буде в цільовій зоні, коли ви виведете Реардона та його товаришів. Але візьміть Френковий мобільний і витріть його жорсткий диск. На ньому будуть мої фотографії».
  Джозеф кивнув. Потім він сказав: «Ваші напарники — детективи, ваш капітан — вони захочуть стежити за вами. Це може бути проблемою».
  Вона скривилася. "Я знаю. Навіть коли я скажу їм цього не робити, вони намагатимуться поглянути на мене. Мені просто потрібно пам’ятати про це і переконатися, що я втрачу будь-які хвости чи електронне стеження».
  Відклавши в’язання, Габріела сіла вперед. Вона була задоволена Джозефом, подобалося, що він розумний і що він так легко дивився їй в очі, без виклику, боязкості чи флірту. «Тепер, перш ніж ми підемо далі, я хочу дещо сказати: очевидно, ви знайомі з кіно. Ви знаєте, що таке метод акторської майстерності?»
  «Я чув про це. Насправді точно не знаю».
  «Це коли актори розумово й емоційно стають персонажами, яких вони грають. Щоб це спрацювало, щоб обдурити Ріардона і переконатися, що ми обидва виживемо, я буду офіс -менеджером і матір’ю-одиначкою, яку я створив. Габріела Маккензі. Габріела Макнамара припинить своє існування».
  Вона не поділилася ні з Йосипом, ні з Карпанковим, що це буде всепоглинаюче перетворення. Вона переїхала б зовсім в інше місце. Вона повторювала ім’я своєї вигаданої дочки знову і знову — вголос і про себе, — доки дівчина не оживала. Вона повірила, що якщо не привезе Жовтневий список і гроші, то більше ніколи не побачить свою кохану Сару. Вона б пошкодувала про смерть Гела Діксона. У Френка Волша також, хоча насправді він був дратівливою складністю в її житті. Вона відчувала б щирий страх, що поліція переслідує її. І вона сформувала б справжній потяг до Ріардона, ніби вони взаємно підхопили одне одного в барі, іскра запалила те, що могло перетворитися на справжні стосунки. Вона може навіть трахнути його.
  А після того, як Джозеф застрелив Ріардона, вона пережила період трауру.
  Ґабріела добре справлялася з тим, що робила, саме тому, що обманювала себе так само легко, як і своїх жертв.
  Вона спокійно подивилася на Джозефа. "Ти розумієш?"
  "Так."
  «Мені потрібно, щоб ти зробив те саме».
  «Я розумію». Джозеф на мить відвів погляд. «Знаєте, ми говоримо про акторство. Що ти думаєш про це? Я міг би бути схожим на того актора, який помер, у тому фільмі про Бетмена кілька років тому. Хіт Леджер, Джокер. Знущальний, непередбачуваний, моторошний».
  "Мені це подобається. І якою була його філософія?» — подумала вона, згадуючи фільм. «Єдина користь — це те, що сприяє його інтересам. Це буде вашою рушійною силою».
  Джозеф похитав головою. «Єдине добре те, що сприяє мені інтерес. Я запам'ятаю це. Мені це подобається." Потім він запитав: «Одне питання, у зоні вбивства? Ви теж там будете?»
  Вона врахувала це. «Ні, вони не захочуть мене там. Рірдон і хтось із інших захочуть зустрітися з вами наодинці. Вони залишать мене з нянею, мабуть, із Семом, десь у безпечному будинку». Погляд на Карпанкова. — Швидше за все, туди ж, куди забрали Керол, ту квартиру в Мідтауні, яку зберігає його компанія. Тоді вона сказала Джозефу: «Я надішлю тобі точне місце, коли дізнаюся».
  — Ти будеш мати з собою зброю? — запитав Джозеф.
  "Немає. я не можу Але я впевнений, що Сем це зробить». Вона подумала про шаблон Ріардона. «Рірдон, мабуть, збиратиметься повернутися до притулку після того, як укладе з тобою угоду — ймовірно, щоб покінчити зі мною сам. І, враховуючи те, що він зробив з Керол, я думаю, що вони з Семом можуть мати інші плани щодо мене. Більше мотузок і вузлів.
  «Тож після того, як ти вб’єш Ріардона та Ендрю, візьми ключ від безпечного дому та йди туди. Якщо на дверях є ланцюжок або захисна планка, я їх зніму. Надішліть мені повідомлення, коли будете поруч, і я відверну Сема чи Ендрю чи когось, хто моя няня. Я скажу йому, що я розгадав таємницю Жовтневого списку чи щось подібне. Ти впусти себе. Той, хто там, мабуть, подумає, що це двоє інших повертаються, і не буде надто підозрілим.
  «Але нам слід бути обережними. Коли я почую, що двері відчиняються, я скажу одне з двох. Якщо я скажу: «З моєю донькою все гаразд?» це означатиме, що у Сема немає зброї. Він нічого не підозрює. Безпечно просто зайти і застрелити його. Але якщо я скажу: «Даніель, що сталося?» тоді це означає, що він підозрілий і має свою зброю. Поверніться в зал. Це буде перестрілка. Я сховаюсь і зроблю все, що можу, зсередини».
  Джозеф кивнув. «З моєю донькою все гаразд» означає, що я маю зелене світло для зйомок. «Даніель, що сталося?» означає сховатися».
  "Це вірно."
  "Зрозумів."
  «Добре». Габріела поклала пряжу та напівготову шаль назад у сумку. Вона ніжно глянула на Гюнтера, який знову замахав хвостом. Вона підвелася, потиснула руку Карпанкові, потім Йосипу. "Так. Берімося до роботи».
  я
  
   ПЕРЕДМОВА​
  Ми маємо подякувати Стівену Сондхайму за цю книгу. Кілька років тому я слухав інтерв’ю неповторної Террі Ґросс із Сондхеймом, одним із моїх улюблених композиторів і авторів текстів музичного театру, на національному громадському радіо в її програмі « Свіже повітря» . Однією з п’єс, які він обговорював, була Merrily We Roll Along , яка, мабуть, була єдиною його п’єсою, яку я не бачив. Мене захопило те, що це почалося в сьогоденні і перемістилося в минуле. Особливо цікавим був його коментар про пісню, яка означала одне в сьогоденні, а означала щось інше, коли її вперше (ну, пізніше) представили.
  Мені подобається концепція розривної лінії часу. Подивіться другий найкращий фільм Стенлі Кубрика «Вбивство» ( «Стрейнджлав» — не 2001 — мій номер один) або «Кримінальне чтиво» , «Пам’ять» , «Назад у майбутнє» . І, звісно, класичний епізод Зайнфельда «Зрада», який був даниною власної п’єси Гарольда Пінтера у зворотній хронології « Зрада» .
  Я почав замислюватися, чи можливо для автора трилерів створити історію, розказану назад, яка була б сповнена незрозумілих моментів, несподіванок і перипетій, які, на мій погляд, є втіленням хорошої кримінальної літератури. Завдання, звичайно, полягає в тому, щоб представити поворот («викриття», як кажуть у голлівудській мові), перш ніж навести факти, які привели до цього, і все одно зробити сюрприз захоплюючим. Це схоже на те, що спочатку розповісти важливу лінію жарту, а потім подати саму схему, але змусити аудиторію сміятися так само, ніби вони почули кляп у належному порядку. Це можна зробити:
  Бармен каже: «Ми тут не обслуговуємо мандрівників у часі».
  Мандрівник у часі заходить у бар.
  Пізніше я накреслив і написав «Жовтневий список» — роман, який починається з останнього розділу, а потім повертається назад у часі, приблизно на два дні, до першого розділу. Хоча він трохи коротший, ніж більшість моїх романів, я можу сказати, що він був більш складним, байт за байтом, ніж усе, що я написав раніше.
  Через пристрасть моєї героїні до фотографії я подумала, що включатиму зображення у всю книгу, на початку кожного розділу. Деякі з них є лише ілюстративними. Але деякі є підказками щодо таємниць, які зберігає книга, а деякі самі по собі є поворотами. Як сказала Габріела: «Є щось спокусливе в тому, щоб взяти реальність і контролювати її. Іноді я створюю буквальне зображення, іноді я починаю з цього і маніпулюю ним. Іноді кінцевий результат неясний, абстрактний; тільки я знаю правду».
  Я не можу погодитись.
  Замість того, щоб давати назви малюнкам там, де вони з’являються в книзі, я подумав, що краще включити їх у зміст. Знову той сюрприз.
  —JD, Чапел-Гілл, Північна Кароліна
   ПРО АВТОРА​​
  Колишній журналіст, фолк-співак і адвокат, Джеффрі Дівер є міжнародним автором бестселерів номер один. Його романи потрапили до списків бестселерів по всьому світу, зокрема в New York Times , Times of London, Corriere della Sera в Італії , Sydney Morning Herald і Los Angeles Times . Його книги продаються в 150 країнах і перекладені на двадцять п'ять мов.
  Автор тридцяти романів, двох збірок оповідань і документальної книжки про право, він отримав або потрапив у шорт-лист низки нагород у всьому світі. Міжнародна асоціація письменників трилерів назвала його «Тіла, які залишилися позаду» романом року, а його трилер « Розбите вікно» та окремий роман « Край» також були номіновані на цю премію. Він був нагороджений «Сталевим кинджалом» і «Кинджалом оповідання» від Британської асоціації письменників-криміналістів і премією Неро Вулфа, а також тричі лауреатом премії Ellery Queen Readers Award за найкраще оповідання року та переможцем Британська премія Thumping Good Read Award. «Холодний місяць» нещодавно назвали «Книгою року» Асоціацією авторів містик Японії, а також журналом Kono Mystery Wa Sugoi . Крім того, японська асоціація пригодницької фантастики нагородила «Холодний місяць» і «Карт-бланш» щорічною нагородою Гран-прі.
  Він брав участь в антології Books to Die For , яка отримала премію Agatha.
  Його останні романи: «Кімната вбивств» з Лінкольном Раймом; XO , трилер Кетрін Денс, для якого він написав альбом пісень у стилі кантрі-вестерн, доступних на iTunes і на компакт-диску, а до цього «Карт-бланш» , останнього роману-продовження про Джеймса Бонда, міжнародного бестселера номер один.
  Дівер був номінований на сім премій Едгара від Мистичних письменників Америки, премії Ентоні та премії Gumshoe. Нещодавно він потрапив у короткий список премії ITV3 Crime Thriller Award за найкращого міжнародного автора.
  Його книжка «Дівоча могила» була знята у фільмі HBO з Джеймсом Гарнером і Марлі Метлін у головних ролях, а його роман «Збирач кісток» був повнометражним релізом кінокомпанії Universal Pictures з Дензелом Вашингтоном і Анджеліною Джолі в головних ролях. І, так, чутки правдиві; він дійсно з’являвся як корумпований репортер у своїй улюбленій мильній опері « Як обертається світ» . Він народився за межами Чикаго, має ступінь бакалавра журналістики в Університеті Міссурі та ступінь юриста в Університеті Фордхем.
  Читачі можуть відвідати його веб-сайт www.jefferydeaver.com .
   A ПОДЯКА
  З особливою вдячністю Мітчу Гоффману та Керолін Мейс за те, що ризикнули (і допомогли мені відійти назад, наскільки це можливо). Також дякую Джеймі Ходдер-Вільямс, Майкл Пітш, Джеймі Рааб, Ліндсі Роуз, Кеті Рауз і Девід Янг. І я справді вдячний за те, що жонглювала моя постійна команда, щоб зберегти цю книгу на правильному шляху, а я – більш-менш здоровим: Мадлен Ворхолік, Джулі Дівер, Дебора Шнайдер, Кеті Глісон, Вів’єн Шустер, Бетсі Роббінс, Софі Бейкер, Джейн Девіс, Вілл і Тіна Андерсон і Хейзел Орм.
   Для Френка, Морін і Кейтлін Джеветт.
   ЗМІСТ​
  ТА НАЗВИ ФОТОГРАФІЙ​​​
  Обкладинка
  Титульна сторінка
  Ласкаво просимо
  Шокуючий кінець – це лише початок…
  Епіграф
  Передмова
  Я: П'ятниця
  Глава 1. Побудова графіків
  Розділ 2. Габріела
  Глава 3. Фетиш
  Глава 4. Fender Bender
  Розділ 5. Де лежать її жертви
  Розділ 6. Мотузка, піт, біль
  Розділ 7. Свідок спокуси
  II: субота
  Розділ 8. Ранок після, № 1
  Розділ 9. Сара
  Розділ 10. Центральний парк
  Розділ 11. Лялька
  Глава 12. Бездітність
  Глава 13. Інтим
  Розділ 14. Перша робота Деніела, приблизно 1998 рік
  Розділ 15. Місце злочину І
  Розділ 16. Втеча
  Розділ 17. Жертва
  Розділ 18. Полювання на сміття
  Розділ 19. Солодкі сни
  Розділ 20. Добрий суддя
  III: неділя
  Розділ 21. Воїн
  Розділ 22. Прокидатися на самоті
  Глава 23. Модниця
  Розділ 24. Ранок після, № 2
  Розділ 25. Роршах
  Розділ 26. Диякон Хал
  Розділ 27. Ніякої доброї справи
  Розділ 28. Другий подарунок Франка
  Розділ 29. Місце злочину II
  Розділ 30. Поза полем зору
  Розділ 31. Середи Габріели
  Розділ 32. Пам'ять запахів
  Глава 33. Осічка
  Розділ 34. Налив Юди
  Глава 35. Мавзолей Данила
  Розділ 36. Останній напій Сема
  Подяки
  Посвята
  Про автора
  Також Джеффрі Дівер
  Інформаційні бюлетені
  Авторське право
   ТАКОЖ ДЖЕФФІ ДІВЕР​​​
  Кімната вбивств *
  Справа з підручника (оригінальна історія про Лінкольна)
  Потрійна загроза (Оригінальні історії)
  XO ** / *
  XO: The Album (музичний компакт-диск з оригінальними піснями)
  Карт-бланш , роман про Джеймса Бонда
  Край
  Палаючий дріт *
  Найкращі американські загадкові історії 2009 (Редактор)
  Список спостереження ( Мідний браслет і рукопис Шопена ) (Співавтор)
  Придорожні хрести **
  Залишені тіла
  Розбите вікно *
  Спляча лялька **
  More Twisted: Зібрання оповідань, том другий
  Холодний місяць * / **
  Дванадцята карта *
  Сад звірів
  Twisted: зібрані оповідання
  Зникла людина *
  Кам'яна Мавпа *
  Синє ніде
  Порожній стілець *
  Говорити мовами
  Сльоза диявола
  Танцівниця труни *
  Збирач кісток *
  Дівоча могила
  Молитва про сон
  Урок її смерті
  Володарка Юстиції
  Жорсткі новини
  Смерть синьої кінозірки
  Манхеттен - мій ритм
  Пекельна кухня
  Блюз кривавої річки
  Неглибокі могили
  Століття чудових напружених історій (редактор)
  Гаряча та спекотна ніч для злочину (Редактор)
  Франкенштейн Мері Шеллі (вступ)
  
  
  *За участю Лінкольна Райма та Амелії Сакс
  **За участю Кетрін Денс
  Дякуємо, що придбали цю електронну книгу, видану Hachette Digital.
  Щоб отримувати спеціальні пропозиції, бонусний вміст і новини про наші останні електронні книги та програми, підпишіться на наші інформаційні бюлетені.
   Зареєструватися
  Або відвідайте нас на hachettebookgroup.com/newsletters
  
  Щоб дізнатися більше про цю книгу та автора, відвідайте Bookish.com.
   Авторське право
  Ця книга є художнім твором. Імена, герої, місця та події є продуктом уяви автора або використовуються вигадано. Будь-яка схожість із реальними подіями, місцями чи людьми, живими чи мертвими, є випадковою.
  Авторські права на текст і фотографії No 2013, Gunner Publications LLC
  Дизайн обкладинки від Flag.
  Фото обкладинки Майкла Скоглунда/Workbook Stock/Getty Images
  Авторські права на обкладинку No 2013 Hachette Book Group, Inc.
  Всі права захищені. Відповідно до Закону США про авторське право 1976 року, сканування, завантаження та електронний обмін будь-якою частиною цієї книги без дозволу видавця є незаконним піратством і крадіжкою інтелектуальної власності автора. Якщо ви бажаєте використати матеріал із книги (не для рецензування), необхідно отримати попередній письмовий дозвіл, звернувшись до видавця за адресою permissions@hbgusa.com. Дякуємо за підтримку прав автора.
  Grand Central Publishing
  Книжкова група Hachette
  237 Парк Авеню
  Нью-Йорк, Нью-Йорк 10017
  hachettebookgroup.com
  twitter.com/grandcentralpub
  Перше видання електронної книги: жовтень 2013 р
  Grand Central Publishing є підрозділом Hachette Book Group, Inc.
  Назва та логотип Grand Central Publishing є торговою маркою Hachette Book Group, Inc.
  Бюро спікерів Hachette надає широкий вибір авторів для виступів. Щоб дізнатися більше, відвідайте www.hachettespeakersbureau.com або зателефонуйте за номером (866) 376-6591.
  Видавець не несе відповідальності за веб-сайти (або їх вміст), які не належать видавництву. ISBN 978-1-4555-7666-1
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"