Бачкивская Юлия Игоревна : другие произведения.

Хижак

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Звичайна українська дівчина 15 років (це я) написала розповідь про досить незвичайного українського журналіста Влада Котєльнікова, якому щастить зустріти у житті справжнього друга. Незвичайним є лише те, що його ліпший друг - хижак, а місце їхнього знайомства - дикий карпатський ліс.

  Мій друг - хижак
  I
   Іду, немов ступаючи на перину. Мої ноги ледь не по коліна грузнуть в теплому, вологому, м`якому листі, що вже стільки років осипається з дерев по осені. Це листя майже не шелестить. Воно нагадує мені затишок свіжої теплої постелі, яка, як і багато чого іншого, залишилась далеко позаду. В іншому світі, в іншому, здається, житті, яке стало огидним мені через свою одноманітність і постійні заборони...
   Таким величним і таким нікчемним водночас я не відчував себе ще ніколи. Хто я тут, у велетенському дикому лісі з деревами, старими, як світ? Невже я зможу відбитись від голодного хижого звіра, повідомивши йому, що я скандально відомий журналіст Влад Котєльніков? Про це я думав і раніше, ще тоді, коли ідея втекти від рутини міського життя, бодай на час відпустки, була лише повітряною мрією. Та це не зупинило мене: втома від людей, метушні великого міста і безкінечних табу на все взяла своє - з величезним, майже непідйомним портфелем за спиною, я опинився тут...
   Вдихнувши на повні груди, я зрозумів, що раніше, усе життя до того, як я потрапив до цього лісу, я не дихав, а просто ковтав якусь тяжку суміш з усіх елементів таблиці Мендєлеєва. А тут повітря...Майже біля вуха я почув швидкий перестук - на віковічному клені сидів дятел. Так дивно все. Тут теж кипить життя. Хтось народжується, хтось помирає, усі працюють, добувають їжу, радіють, страждають, але роблять це якось по - дивному, незвично для нас і буденно, інстиктивно для себе.
   Заглибившись у такі роздуми, я не помітив, як вийшов на місце, яке з радістю зобразив би будь - який художник - пейзажист. З досить високої скелі з шипінням, клекотом і шаленою швидкістю летіли стрімкі потоки холодної і якоїсь казкової води. Я зупинився. Дерев тут майже не було, тому нічого не заважало багряному західньому сонцю гратись із неслухняним струмком - водопадом. Я вмився, зробив пару ковтків. Вода справді була живильною. Мені, стомленому з дороги й голодному, вона надала стільки сил, що вистачило б на тиждень. Я ще довго просидів, дивлячись на безперервний плин найціннішої й найважливішої для нас рідини, яку ми вже розівчились поважати. А чи багато ще є таких джерел, незабруднених людською рукою, таких, що течуть крізь віки й тисячоліття?
   Стало темно. Останнім часом день усе коротшає: літо вже наближається до фінішу. Я навпомацки піднявся нагору - туди, звідки починався водоспад. З`ясувалось, що це підземне джерельце дає йому життя. Тут, нагорі, було ідеальне місце для ночівлі: велика галявина, зовсім недалеко видніються якісь ягідні кущі (завтра розгляну детальніше), та й гуркоту води, що розбивається об каміння, майже не чути, натомість складається враження, що десь неподалік грає слабка заспокійлива мелодія.
   Я швидко розвів вогнище, розстелив спальний мішок. Їсти вже не хотілось, тому я, зручно вмостившись у своєму "ложі", ще деякий час дивився на чисте і, здавалось, таке близьке тепер зоряне небо. Чи не впреше у житті я заснув з легкими думками і легкою душею.
  
  II
  
  
   Я прокинувся від тяжкого дихання, спрямованого на моє обличчя. Відкривши очі, я мало не скрикнув: пригорнувшись до мене, у моєму ж спальнику мирно сопів вві сні молодий вовк. Я обережно підвівся. Якщо десь поруч є хтось із його родичів - мені кінець. Страх пройняв усе моє нутро. Я покрутив головою. Нікого ніби не було, але страх не покидав мене - що, як вони десь причаїлись? Вовк підняв голову і уважно на мене подивився. Жовті очі якось магічно притягували до себе. Я обережно доторкнувся до вологого носу. Вовк не злякався, не виявив аґресії, він лише поворушив ніздрями, мабуть, вловлюючи мій запах.
  - Фобос! Я називатиму тебе Фобос. Страх, у перекладі з латини. Зрозумій мене правильно - це було перше моє відчуття, коли я тебе побачив. - Вовченя зі здивуванням нагострило вуха. Воно, мабуть, уперше почуло людську мову, дивно взагалі те, що воно не злякалось мене. - Отож, Фобосе, зараз ми поснідаємо залишками мого пайку і підемо шукати ягоди і гриби, або, якщо це тобі недовподоби, ми поснідаємо залишками мого пайку, а потім ти покличеш своїх і вони поснідають мною. Хоча, це мене не дуже влаштовує.
   Фобос від здивування нахилив голову набік. Навряд чи він мене зрозумів, але в очах його читалась справжня зацікавленість.
  
   Я розділив з ним хліб і консерви. Фоб з`їв людську їжу з великим задоволенням і апетитом. Потім ми, як і збирались, вирушили на пошуки їжі. Фоб не відставав від мене ні на крок. На вигляд йому було сім - вісім місяців, що було досить дивно, адже вовки приводять потомство лише на початку літа, а Фоб народися, мабуть, в січні - лютому. Отож, мені попався незвичайний екземпляр! - зробив я висновок, дивлячись на блискучу сіро - буру шерсть і опущений донизу хвіст з загнутим доверху кінчиком - вовк був налаштований дружньо.
   Ми назбирали повний мішечок білих грибів та якихось солодких червоних ягід, які показав мені Фоб. Їжі мало вистачити до кінця дня, і я вже хотів повертатись до галявини, але Фоб, заскигливши, пробіг пару кроків в іншу сторону і обернувся на мене. Я не знав, що робити - раптом звір заманює мене до своєї зграї, звідки живим мені точно не повернутись. Фобос заскиглив. "Буде, що буде!" - майнуло в голові, і я швидкими кроками направився за вовком. Хвилин через десять ми вийшли до маленької галявини, скоріше навіть не галявини, а невеликої полонини - одного з мальовничих куточків в Карпатах, де хочеться залишитись навіки, перетворитись на камінь чи стеблинку трави, щоб безперервно спостерігати за плином часу з висоти пташиного польоту. Я стояв, дивлячись вдалечінь, тим часом Фоб розгрібав якусь купу листя під трьома високими соснами - єдиними деревами на всій гірській рівнині. Мене зацікавило, що вовк там заховав і чому покликав мене з собою. Підійшовши поближче, я побачив, що з-під цієї купи виглядає вовча голова. Фоб ліг поруч і почав облизувати мертвого вовка. Стать вовка, як і стать людини, можна легко визначити з рис морди. Це була вовчиця, причому не дуже молода.
   - Це твоя мати, Фобосе?...Мені жаль, малий!
   Я розгорнув руками листя, яке, мабуть, якимось чином наносив мій товариш, щоб вкрити мертву матір. Все тіло вовчиці було в глибоких від укусів ранах. На довгій шерсті запеклась кров.
  - За що тебе так?
  
  ІІІ
  
   Від того місця я йшов похмурий і сумний. Фоб теж в`яло плентався позаду. Вовчицю ми поховали, як і треба, у землі, котру довелось розривати голіруч. Фобос, як міг, допомагав мені.
   "Додому" повернулись вже під вечір. Я швидко розвів вогнище, і, почистивши гриби, поставив їх варитись. Фобос весь час крутився поруч, а коли я сів перепочити, він вмостився у мене на колінах і лише зрідка виразно підіймав на мене яскраво - жовті очі.
   - Фобе, ти втратив матір, але я не знаю, чи зможу тобі її замінити. Через три тижні закінчиться моя відпустка і я знову стану звичайною людиною, журналістом Владом Котєльніковим. Я з радістю заберу тебе у свою міську квартиру, та чи зможеш ти там жити? Адже "скільки вовка не годуй, а він в ліс дивиться".
   Фоб зіскочив з моїх колін і подивився мені в очі. Якось серйозно і по - дорослому...
   - Ну, добре, ходімо щось перекусимо.
   Фоб з апетитом їв варені гриби, а я не зводив з нього очей. Мені здавалось таким дивним, що страшний хижак, нехай ще молодий, але ХИЖАК, зараз сидить пліч - о - пліч з людиною, їсть її харчі і слухає її балачки, довіряючи їй, як комусь рідному і давно знайомому.
   Небо якось надто швидко стало темним. Із заходу прямо на нас йшла чорна грозова хмара.
   - Фобе, треба закінчувати трапезу, зараз, здається, почнеться сильна гроза. - І, немов у підтвердження моїх слів, десь зовсім недалеко вдарив грім. Від цього удару задрижала земля і Фобос підскочив на лапи. Від страху він піджав хвоста і міцно притулив до голови вуха, від чого здавалось, що вовк посміхається.
   - Спокійно, друже. Мій спальник ніби - то не промокає, а від блискавки якось заховаємось.
   Я взяв спальний мішок і решту нехитрого пожитку і відтягнув все це подалі від води і дерев. Фоб теж тягнув за мною казанок із залишками грибів. Щойно ми розмістились, почалась злива. Я заліз у спальник, Фоб заповз до мене. Закриваючи блискавку на спальнику, я дуже сподівався, що це допоможе мені залишитись сухим. Фобос міцно до мене притулився. Я відчував, як неспокійно він дихає. Закривши очі, я по звукам вгадував, що відбувається за межами нашого "кокону", а там - таки розгулялась стихія. Грім, здавалось, мав ось - ось викликати землетрус: від нього кожною клітиною дрижала Земля...і ми з Фобом. Мабуть той, хто писав, що ці спальники не промокають, розраховував на легкий літній дощик, а не на передосінню зливу.
   - Ні, Фобе, так жити не можна! Завтра ж починаємо будувати яку - не - яку оселю. Хоча б на ці три тижні. Згода? - вовк задоволено засопів, і мені вірилось, що він справді розуміє сенс моїх слів і підтримує ідею!
  
  ІV
   Цієї ночі я майже не спав. Просто не міг заснути в мокрій наскрізь постелі. Щойно на сході з`явилась перша червона риска, я підвівся, чим викликав сонне невдоволення Фобоса. Він по - дитячому спробував закрити очі лапами, але вже остаточно прокинувся.
   - Доброго ранку, друже!
   Фоб невдоволено поглянув на мене і швидко зробив впевнений рух, щоб обтрусити мокру шерсть. Після цього я став ще мокрішим, зате до мене прийшло розуміння того, що будити вовка так рано не варто.
   Вовчий шерстяний покрів видався дуже цікавим - він складався ніби з двох шарів: пухнастого теплого підшерстку та довгої жорсткої шерсті. Завдяки цьому Фоб вже через кілька секунд був практично сухим, зате мені довелось переодягатись. Ми нашвидко поснідали, розділивши залишки вчорашніх грибів, котрі довелось виловлювати з казанку, доверху був наповненого дощовою водою.
   Одразу після сніданку я взяв свою похідну сокиру і направився в ліс за матеріалами для будівництва хибари. Фоб, звичайно, йшов поруч. Майже до півдня ми носили зрубані гілки і стовбури на нашу галявину. Потім я приступив до роботи. Надаючи деревині потрібного розміру і форми, я для більшої впевненості, скріплював їх гнучкою корою молодих дерев. Годин до семи стіни були на половину готові. Ще два - три дні, і ми з Фобом матимемо майже справжню домівку. Спати ми лягли пізно, а наступні два дні пройшли у тому ж дусі. Перерви ми влаштовували лише для того, щоб знайти їжу, її приготувати і з`їсти...Останнього дню я займався дахом. На дерев`яний каркас, скріплений тією ж корою, я настелив товстий шар моху, а зверху прикрив ще й гілками. Залишок дня я займався "меблями". Без жодного цвяха виготовив імпровізовані "ліжко" і щось середнє між столом і тумбою.
   Ми з Фобом святкували новосілля. Вовк із захопленням вертів головою, оглядаючи кімнату розміром два на два з половиною метри, нюхав вистлану мохом підлогу і мало не вив від радості.
   - Ось, Фобе, тепер ми тут житимемо, не царські хороми, звичайно... - Я окинув оком своє "творіння", більше схоже на дитячу халабуду - ...але, знаєш, мені це місце здаєтья милішим і ріднішим за будь - яке інше на Землі!
   Фобос стрибнув на "ліжко" - підвищення з розколотих надвоє стовбурів, зв`язане незамінною корою і вкрите моїм спальним мішком - і спробував стати лапами мені на груди. Я обхватив його шию і обійняв, як рідного сина. Фоб поклав голову мені на плече і заспокоївся. Цей вовк за кілька днів став мені ближчим, ніж всі ті, хто були поруч усе життя. Ми розуміли один - одного без слів, і та тонка ниточка, що виникла між нами у перші секунди "знайомства", з кожною хвилиною перетворювалась на міцний нерозривний канат.
   Я так істояв з вовком на плечі, коли почув...людські голоси. Я відхилив шматок клейонки, що закривала диру в стіні - вікно. Знизу, біля водоспаду весело розмовляла група з семи чоловік - чотирьох хлопців і трьох дівчат. На вигляд вони були мого віку - близько 25 років. Мою халупу не було видно знизу, і я чомусь не мав жодного бажання спілкуватись з людьми і відповідати на їх безглузді питання. Але компанії закортіло піднятись нагору.
  -Ну, Фобосе, приготуйся. Зараз нас катуватимуть дурними розмовами.
   Фоб навіть голови не підняв. Він, стомлений будівництвом, міцно спав. Я сів на ліжко і втупився у велику діру в стіні - "двері", які я завішуватиму шматком брезенту, що дивом опинився у моїх подорожніх речах. Першим піднявся чорнявий хлопець. Він зупинився і з неприхованим подивом подивився у бік моєї оселі. Коли усі семеро вже стояли на галявині, я вирішив підійти до них, щоб не спостерігати до вечора за нерухомими від приголомшення "статуями", і пояснити, що я - не Робінзон Крузо. Добре, що вранці хоч поголився. Я швидкими кроками наблизився до людей. Фоб ліниво чимчикував зліва від мене. Зупинившись, і намагаючись зобразити щиру радість, я мовив:
  -Привіт! Будь ласка, припиніть так на мене дивитись, я тут менше тижня, причому так, як і ви, просто відпочиваю від цивілізації під час відпустки.
  -Гарний песик! - першою оговталась висока симпатична брюнетка. Вона нахилилась і протягнула руку, шоб погладити Фоба, але той подивився на неї з такою відвертою відразою та невдоволенням в жовтих вовчих очах, що дівчина мало не на метр відскочила назад. - Це ж... вовк! Справжнісінький вовк.
  -Так, знайомтесь, це мій друг Фобос. Боятись його не варто, але поводитись фамільярдно теж не рекомендую .
  -Фобос... - луною повторив хлопчина у великих темних окулярах.
  -До речі, зовсім забув відрекомендуватись. Влад Котєльніков. - Я протягнув руку чорнявому мускулистому хлопцеві.
  -Віталій... - Ледве чутно відповів він.
  -Макс! - Хлопчина в окулярах став сміливішим і вже не тримався осторонь.
  -Вадим. - Майже сміливо представився середнього зросту блондин.
  -Костя. - З легким західним акцентом промовив шатен з дивним кольором очей. Вони ніби переливались від яскраво - жовтого, як у Фоба, до зеленого.
   Далі я познайомився з дівчатами. Сміливу брюнетку звали Тіною, скромну шатенку з надзвичайно красивими рисами обличчя - Лесею, а низеньку тендітну дівчину з фарбованим яскраво - червоним волоссям - Ларисою.
   Після кількох секунд натягнутого мовчання тишу порушив упевнений голос Тіни:
  -Ви сказали "Влад Котєльніков"?
  -Так. Мене так звати...
  -Я зрозуміла - ображено відізвалась дівчина. - Я читала ваші матеріали. Мушу зізнатись, всі вони заслуговують відзнак.
  -Дякую, дуже приємно чути такі слова.
  -Думаю, чуєте ви їх не вперше.
   Я стверджувально кивнув головою і запросив усіх на "екскурсію" до хибари. Усім там, звісно, місця не вистачило, тому після захоплених "охів - ахів" і слів "Це ви самі зробили?без єдиного цвяха?за три дні?", я запросив усіх на білі гриби, зварені на вогнищі - нашу з Фобом коронну і майже єдину страву.
   Гості додали до нашого харчу ще й свої пайки. Гриби з консервами здавались справжнім делікатесом. Причому ми з Фобом більше цікавились тушонкою, а наші свіжеприбулі - грибами. Воно й зрозуміло... Набивши шлунки так, що стало важко навіть дихати, ми поволі почали розмовляти. Виявилось, що наші нові знайомі - студенти істфаку одного зі столичних ВУЗів. Вони всією компанією вирішили перед початком навчання влаштувати собі "дикий" відпочинок. Так, власне, і опинились тут. Я, в свою чергу, розповів про себе, свої мотиви перебування у цьому лісі і вислухав з десяток компліментів в адресу моєї праці від кожного. Дехто згадував такі мої матеріали, що навіть я ледве їх пам`ятаю. Тіна із захопленням дивилась на мене, від чого мені ставало якось ніяково, до того ж, як я зрозумів, їх з Віталієм пов`язують не лише дружні стосунки. Тому щоразу, коли я ловив на собі її багатозначні погляди, я намагався якнайшвидше відвести очі. Ми розмовляли кілька годин. Потім якось різко стемніло. Я поклав у вогнище дров, а Вадим тим часом дістав з дорожнього футляру чорну гітару. Я щиро йому посміхнувся.
  -Протягом усього перебування тут я жалкував лише про те, що не взяв гітару.
  -Отож, ми знайдемо спільну мову! - Хлопець посміхнувся у відповідь. - Зіграєш щось?
  -Звичайно! - Я взяв у нього інструмент. Пальці, відразу впізнали знайоме з дитинства відчуття і вхопили гітару міцно і уміло. В голову відразу прийшла пісня, яку я наспівував з того самого моменту, коли вперше побачив Фоба:
  Волчий вой да лай собак,
  Крепко до боли сжатый кулак,
  Птицей стучится в жилах кровь,
  Вера да надежда, любовь.
  Заголосуют тысячи рук,
  И высок наш флаг.
  Синее небо да солнца круг,
  Все на месте, да что-то не так...
   В очах у людей і, чомусь, навіть у Фобоса було здивування, але кожен з них підспівував знайомим словам Віктора Цоя. Хтось співав разом зі мною, хтось беззвучно рухав губами, а Фоб майже в такт підвивав. Ніч, гітара і велика компанія біля вогню - банальна, але така романтична картина. Єдиною оригінальною плямою якої був вовк. Він, здавалось, був не гіршим за інших фанатом гурту "Кіно". Дивно, але я, втікши від людей, був у той момент щасливий саме через їх присутність. Мені здавалось, що ми знайшли ту спільну мову, про яку говорив Вадим, але...
   Спати ми порозходились близько другої ночі. Поскільки у моєму помешканні не було де лягти навіть на підлозі, моїм знайомим довелось ночувати по старинці - у спальниках під відкритим небом. Я швидко заснув, обійнявши Фобоса, що розлігся мало не на все ліжко і задоволено сопів мені на вухо. Але раптом він підскочив і напружено нагострив вуха, вдивляючись кудись в інтригуючу невідомість темряви. Я теж підняв голову і почав прислухатись. Спочатку, не почувши нічого, я подумав, що Фобосу просто наснилось щось, але з півхвилини і я вловив тихі, повільні, вкрадливі кроки. Мені стало трохи моторошно, адже ці кроки цілеспрямовано наближали когось до моєї хибари. Ще невідомо, з якими намірами цей хтось сюди йшов. Втішало те, що поруч був Фоб.
   Кроки ставали все ближчими, і я вже приготувався до оборони, але занавіска відтулилась і у яскравому біло - зеленому світлі місяця намалювалась тендітна фігура Тіни. Вигляд вона мала однозначний: замість джинсів і спортивної куртки - короткий шорти, відкритий топ, темне хвилясте волосся, вдень зібране у хвіст, зараз спокусливо спадало на плечі.
  -Тіно? Що ти тут робиш...у такому вигляді? - у моєму голосі було більше обурення, ніж зацікавленості.
  -У якому "такому"?
  -Ти ж мене зрозуміла!
  -Мені зовсім не хотілося спати і я вирішила, що...можливо...ти міг би скласти мені компанію цієї безсонної ночі... - Тіна знала, як діяти на чоловіків. Вона говорила з такою дитячою наївністю і безпорадністю, що я ледве встояв.
  -Вибач, Тіно, це не найкраща ідея, я дуже втомився і хочу відпочити.
  -Я і пропоную тобі відпочинок, дурненький. - Мене вкінець роздратувала її фаміль`ярдність і я, забувши про делікатність, просто почав кричати.
  -Геть! Якщо ти прийшла сюди для "відпочинку", то можу тобі нагадати, раз у тебе на це мізків не вистачає, що зовсім поруч знаходиться Віталій, який, до речі, покладає на ваші з ним стосунки великі надії. І якщо тобі на це начхати, то я не хочу бути якось причетним до подібної підлості. А тепер - геть!
   Тіна, звичайно, чекала від мене дещо іншого цієї ночі, тому від фонтану моїх слів і емоцій вона зніяковіла і без єдиного звуку пішла назад. Вже за півхвилини відновилась тиша. Фоб ще сидів, переводячи здвований погляд з дверей на мене...Він вперше бачив мене таким знервованим. Що не кажи, а вовки і собаки добре відчувають настрій людини. А в мені в той момент відбувалось щось неймовірне. Здавалось, немов хтось полоснув ножем стару рану, а зверху ще й, не жаліючи, притрусив її соллю. Я теж колись був на місці Віталія, але мій "конкурент" виявився не таким толерантним, як я щойно. Тоді я довго лікував розбите серце, шукав виправдань їй, собі і своєму найкращому до тієї пори другу, навіть намагався звести рахунки з життям. На щастя, сміливості не вистачило довести справу до кінця. І врешті - решт я зрозумів, що життя не закінчується на зраді, нехай навіть зраді двох найближчих і найдорожчих людей. А на згадку про ті, далеко не найкращі, часи мого життя у мене залишились два глибокі рубці: один в душі, другий трохи вище кисті. Саме зараз вони, чомусь, особливо боліли і пульсували.
  -Фобосе, а ти що думаєш? Може, я не правий, може, слід було плюнути на принципи, на мораль, на ці дурні рубці і кинутись у вирій з головою?!...
   Фоб якось дивно подивився, ніби зневажаючи мене навіть за подібну думку. Все вони знають, тварини, тільки мовчать чомусь. Я розумів, що Фоб відчуває мене, знає про моє життя більше, ніж я сам. Може тому, що у мені він іноді впізнає себе, так само, як і я - себе у ньому. Ще не зрозуміло, хто із нас вовк...
   У тяжких спогадах і аналізі власного життя минула решта ночі, і, разом з пістрявою стрічкою ранкового сонця, прийшла єдина розумна за всю ніч думка: "Що б не було - нічого не змінити. Треба пишатись тим, що в тебе є, а не картати себе думками про те, як могло б бути."
   Про сон вже не могло бути навіть мови, тому я вийшов надвір і вдихнув на повні груди - так, що аж голова пішла обертом. Взявши у руки дорожню сокиру, я направився углиб лісу на пошуки сухих гілок для вогнища. Фоб своєю дивною вовчою ходою біг поруч, але раптом різко повернув наліво, здіймаючи за собою стовп пилу, листя, голок і моху. Наздогнати його було нереально, тому я, все ще перебуваючи в шоковому стані, почимчикував далі на пошуки дров.
   Хвилин через десять я наткнувся на сухий стовбур з гіллям, що лежав на землі. Я почав рубати його, аж раптом почув швидкі вевнені кроки і дике сопіння. Зі страху і зніяковіння я випустив сокиру з рук і повільно почав повертатись. Побачивши, хто мене так налякав, я почав сміятись без упину. Це був вовк...МІЙ вовк.
  -Фобосе, твоє ім`я справді пасує тобі на всі сто. Вже вдруге налякав мене мало не до смерті.
   Мій друг підійшов до мене і притулився шокою до моєї ноги. Я присів і обійняв його за сильну шию.
  -Друже! Друже! Ти перший, кого я називаю другом, тому, що я завжди був упевнений, що люди, котрі прикидаються моїми щирими друзями рано чи пізно мене зрадять. Так завжди і виходило. Люди...вони не заслуговують на те, щоб так називатись. Серед них немає розуміння, поваги, немає навіть кохання, хоча саме вони написали про нього стільки красивих слів. Фобе, вони забувають одне - одного так само легко, як вірші, зазубрені у третьому класі.
   Фоб тяжко дихав, але сприймав кожною клітиною усі слова, що я йому говорив. А у мене вперше в житті було відчуття, що поруч той, хто ніколи не зрадить. Він зробив для мене стільки, скільки ніхто навіть не намагався. Я не уявляю, як би я жив у цьому лісі, якби у мене не було Фоба.
  -Ну, друже, підемо додому? Хоча, знаєш, після нічної гості мені чомусь зовсім не хочеться бачити не те, що Тіну, але і людей взагалі. Як би їх здихатись...покорректніше? Може, є ідеї?
   Фоб подивився на мене, і (може, мені здалось) весело підмигнув правим оком.
  -Добре, покладатимусь на тебе.
   До "рідної" галявини я підходив без ентузіазму - як поводити себе з людьми, котрих я майже ненавидів, причому всіх, причому без причини, я не знав. Коли я підійшов, усі вже прокинулись і займались хто чим. Віталій, весело поглядаючи на Тіну, намагався розвести вогнище. Вадим підбирав якісь аккорди на гітарі і щось муркотів собі під носа. Він був єдиним, кого я, чомусь, хоч трохи поважав. Макс, знаючи, чим діяти на жінок, з оголеним м`язистим торсом грав у волейбол з Лесею та Ларисою.
   Я зупинився. Чому через нерозумну витівку однієї особи я зненавидів усіх інших, цікавих дотепних людей? Цього я не розумів, але зробити зі своєю відразою нічого не міг. Зібравши волю, я упевненими кроками вийшов на галявину.
  -О, а ми тебе вже шукали! - Весело сказав Вадим, відірвавшись на мить від інструмента. - А навіщо ці дрова? - Він вказав на мою ношу. - В тебе і без того запас немов для зимівлі.
  -Зайвими не будуть. - Коротко відповів я. - Гриби ще є, тому зараз хтось займеться приготуванням сніданку.
   ...Ми сіли колом, посередині стояв казанок з їжею і кілька відкритих консервних банок. Розмова не клеїлась. Фобос лежав біля мене і наминав гриби з тушонкою. З`ївши свою порцію, він різко піхопився з місця і направився до казану із залишками їжі. Максим спробував вихопити вариво у нього з - під носа, але отримав за це силький удар лапами в груди, Макс впав, вовк стояв на ньому і, тримаючи оскалену морду біля його обличчя, хижо клацав зубами. Я мало не аплодував: браво, Фобосе, ти справжній актор. Усі сиділи, боючись ворухнутись, і лише мені був відомий справжній задум Фоба. Через кілька хвилин милування картиною "Голодний вовк" я тихо і збентежено, щоб не викликати ніяких підозр, почав умовляти вовка:
  -Фобе, хороший мій, може, не треба їсти Макса? Нас з тобою тоді чекатимуть великі неприємності! Давай краще на полювання сходимо - за вбивство зайців хоча б не судять! - Ці слова скоріше не вовка заспокоювали, а ще більше лоскотали нерви людям.
   Фобос потихеньку почав відступати, але все ще продовжував погрозливо клацати зубами. Для більшої видовищності я зняв паска з джинсів і накинув його на шию вовкові. Люди сиділи приголомшені, не здатні вимовити ані слова, а волохатий актор виривався у мене з рук, щоб залякати бідолаг ще сильніше...
   Після шокової паузи першою прийшла до тями Тіна:
  -Хлопці, дівчата! Тут, здається, не лише вовк божевільний, але і його господар.
   Усі здивовано подивились на дівчину, а вона лише плечами потиснула:
  -Хіба нормальна людина житиме одна в дикому лісі з диким звіром. Це ж...дико.
  -Дорогенька! - Не знаю чому, але у мене вирвалось саме таке лоаскаве звертання. -Три рази поспіль повторити одне й те ж слово - це вже не просто тавтологія, але і діагноз. А щодо Фоба - він мій друг. І мені плювати на те, що мій друг - хижак, а якщо когось щось не влаштовує - цей ліс великий, галявин у ньому багато і ви, - я викрикнув слово "ви", - можете розміститись на будь - якій з них. Я дозволяю!
  -Та хто ти такий, щоб... - Макс спробував відстояти свою думку кулаком, але Фоб погрозливо ринув уперед. Я ледве стримав його. Хижак.
   ....Компанія зібралась і ретирувалась навіть не попрощавшись, лише гітарист Вадим легенько відсунув занавіску - "двері" і невпевнено мовив:
  -Ну...ми...ти...не згадуй...словом... лихим...Вибач...якщо...Ми...До побачення... - Прощання він навіть не сказав - видихнув.
  -До побачення! Знаєш, ви всі...Майже всі - чудові люди і я бажаю вам знайти свій шлях у цьому житті й не сподіватись на легку здобич.
   Вадим мовчав. Потім невпевнено кивнув і пішов геть.
  
  V
  
   Ми залишились одні. Я і мій друх - хижак. Фобос. Страх. Але ж головне не кількість друзів, а їх якість.
   Сонце знаходилось в зеніті. Воно розпікало духмяне вологе гірське повітря і заважало дихати, що рідко буває в горах. Я лежав із книгою на ліжку. Біля моїх ніг сопів вовк. Ідилія. Гармоня. Дружба.
   Раптом Фоб підхопився і побіг бо - зна куди. Я встиг лише крикнути йому вслід:
  -Фобосе, повернись!
   Але мій хижий друг краще за мене знав, що йому робити. Тяжко передати, що я відчував у наступні три години. Так непокоїтись, мабуть, здатні, лише батьки. Та, на полегшення, моє "дитя" повернулось. Щасливе, радісне, але з брудною, схожою на сотні малярських валиків, шерстю.
  -Ну, молодий чоловіче, що ви можете сказати у своє виправдання? - Я намагався виглядати якумога спокійніше і не видавати своєї радості від того, що друг повернувся цілим і неушкодженим. Фоб, знаючи свою провину, понуро дивився вниз, лише іноді блимаючи на мене яскраво - червоними очима, ніби гіпнотизуючи.
  -Що ж робити з тобою? - Я посміхнувся ледь помітно, але цього було достатньо, щоб сіроманець відчув, що пробачений. Він підбіг до мене, пританцьовуючи, з високо піднятим хвостом, неначе вовчий ватажок. - Але, Фобе, за все потрібно відповідати: зумів забруднитись - зможеш і відмитись. - Вовк подивився на мене з благанням в очах, а я думав лише про одне - як ось це дике створіння може так дослівно розуміти все, що я кажу?!...
   Спустившись до низу водопада, ми знайшли місце, де можна було зручно стояти, не боючись бути змитим стрімким гірським потоком. Фоб стояв зляканий, мокрий від крапель води, що відривались від загальної маси, а я, виливши на нього півпляшки свого шампуню, розмилював все це по брудній шерсті і не міг втриматись від сміху. Небагатьом, мабуть, доводилось милуватись запіненим хижаком, від якого за кілометр пахне манґо. Фоб злився і мало не вив від образи, але я не міг зупинитись. Насміявшись досхочу, я нарешті звернувся до ображеного:
  -Зате, Фобе, в тебе тепер ніколи не буде лупи - хоч в рекламі тебе знімай.
   Змивши усю піну, Фоб швидко, але обережно дістався берега. З його довгої шерсті стікали густі потоки, але він чекав на мене...ледве я підійшов до нього, мій вірний друг почав витрушуватись, і за пару секунд вже з мене стікала вода, а Фоб стояв ледь вологий і дуже радий з того, що помстився.
   Залишок дня ми провели у повному спокої - я здебільшого читав, Фобос спав. Після вечері я сидів на траві, звісивши ноги з обриву і спостерігав багряний захід сонця. Вовк метушився поруч, ніби намагаючись сказати щось.
  -Ну, Фобе, невже і ти хочеш, подібно цим...людям, чи як їх там, заважати мені думати? - Вовк миттево заспокоївся і, ніби засоромлений своєю ж поведінкою, тихо всівся зправа від мене. Ми обмінялись поглядами. В очах молодого хижака я побачив якусь невичерпну мудрість, якою володіють, мабуть, лише обрані люди. Одиниці на мільярд.
  -Фобе, Фобе, Фобе...Ти ж знаєш значно більше, ніж вдаєш. Тобі не набридло усе це? - Вовк із здивуванням підняв брови. - Хочеш запитати, що я маю на увазі? Подивись навкруги. Ти мудра, обізнана на житті істота, якій немає ще й року, а твоє оточення - наївна майже тридцятирічна людина, котра, як і всі їйподібні, вважає себе центром Усесвіту, віссю світу. - Слова палкими іскрами злітали у мене з губ. Я, не відриваючись, дивився на захід, і, раптом, відчув, як щось важке лягло мені на плече. Я розсміявся, у відповідь на що Фоб невдоволено засопів мені у вухо. Як пояснити йому, що сміюсь я від розуміння того, що в сучасному світі лише хижак, мабуть, здатен з такою любов`ю і щирістю підтримати людину. Добре, що хоч вони ще не розівчились бути людяними, чи.. як це назвати...
  -Знаєш, друже, - сказав я, обіймаючи вовка за шию, - наш вид - людей - наука обізвала "homo sapiens" - людина розумна, але, дивлячись на "сапієнсів" сьогодення, так і хочеться додати до цього терміну ще й заперечення. "Homo non sapiens". Людина нерозумна! Ну як звучить? - я легенько почухав Фоба за вухом. - Звучить, знаю, та головне - що це ще й правда.
   Сонце зовсім заховалось. Десь в Америці зараз, мабуть, ранок чи день. Чесно кажучи, мені якось байдуже до цього синтетичного континенту. Головне, щоб вони своїми штучними брудними руками залишки наших справжніх майже чистих мізків не чіпали. Марно Колумб час і нерви витрачав. Чомусь мені здається, що саме Америка - колиска homo non sapiens, хоча хто знає...Ні, хтось - таки знає...
   Думки обірвались, мені дико захотілось спати. І плювати, що лише пів на дев`яту, що в Америці хтось зараз тільки прокидається. Я тут, в українських Карпатах, з якими не зрівняються більше жодні гори, і я хочу хоч раз у житті виконати той розпорядок, що його вигадала для нас сама Природа: лягати із заходом, прокидатись із світанком. Так закінчився дивний, контрастний і незрозумілий день, що змішав усі барви відчуттів - від яскравих веселощів до сірого спліну.
   Я справді прокинувся коли сонце ледь зачервонілось на сході. Очі я з певними зусиллями, але відкрив, та вставати навіть не збирався. В хибарі було досить холодно - я вчора не закрив вікно. Крізь нього виднілось червонувате небо без жодної хмаринки. Я глибого вдихнувчисте повітря - коктейль з сосни, м`яти, полину і насиченої ранкової прохолоди. Солодко й від душі потягнувшись, я видихнув:
  -Доброго ранку, Фобосе! Фобе!!!... - вовка ніде не було. Я миттю підхопивсі, мало не впав, заплутавшись у тому, що колись було спальником, а нині слугувало мені ковдрою.
   В халупі його не було. Босоніж я вискочив надвір. Фоб там був...він спав, але поруч, поклавши голову йому на шию...лежав щн один вовк. Він був трохи молодший за Фобоса і, здається, це була дівчинка. Мій вовк одразу відчув на собі погляд і прокинувся, вовчиця, помітивши мене, злякано підскочила. Фоб повільно підійшов до мене і лизнув мою руку. Все стало зрозуміло - кохання. Сподіватимусь, що справжнє.
   Я присів і посміхнувся своєму другу, а той, повернувшись до вовчиці, виразно по - вовчому на неї подивився. Вона кинула на мене зляканий погляд, але почала несміливо підходити. Опинившись на відстані витягнутої руки від мене, вона змірила мене зацікавленим, але опасливим поглядом. Я протягнув руку, щоб погладити її, але вона відхилилась. І не дивно: мені б теж було страшно, чкби істота, яку я вперше бачу, протягувала до мене руки.
   Я спокійно встав і направився у глиб лісу, взявши із собою лише ніж і мішечок, у який зазвичай складав гриби. Йшов я не обертаючись, але ясно чув позаду себе шелестіння листя. Нарешті я наткнувся на те, що шукав. Досі мені ще ніколи не зістрічалось стільки їстівних грибів у оюдному місці. Ліс ніби відчув, що нас стало більше. Я почав швидкими, вже майже автоматичними рухами зрізати "підножний харч", намагаючись не звертати ніякої уваги на вовків. Це ж психологія, і не тільки людська, до речі: якщо на тебе уваги не звертають, ти ладен зробити що завгодно, аби її привернути. Та волохаті чомусь не поспішали цього робити - вони, мов по команді "Струнко!" сиділи за кілька кроків від мене і пильно стежили за кожним моїм рухом. І лише дорогою назад вовчиця раптом мене обігнала і зупинилась попереду, загородивши собою стежку. "Зараз щось буде!" - майнуло в голові. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що з твариною не може бути ніякого дружнього контакту, доки ти не на її рівні, а вище, тому я присів. Вовчиця враз підійшла до мене і обнюхала все обличчя. Я затамував подих - що може спасти на думку хижачці і чию позицію оборонятиме Фоб? Але сталось те, чого я аж ніяк не очікував: вовчиця лизнула мене - спочатку несміливо в ніс, в щоку, а потім почала облизувати все лице. Мені було лоскотно і весело, лише Фоб ревниво зітхав десь збоку.
   Додому ми повернулись вже як єдина зграя. Як завжди, я приготував гриби, якимось дивом знайшов банку тушонки і оюдразу ж, на честь "свята", її відкрив. Після ситного сніданку ми вляглись на самісінькому схилі. Шалено гуркотів водопад, майже заглушаючи щебетання птахів. Я вже засинав, але раптом підхопився від дивної думки - я ж досі не вигадав імені пожружці Фоба і тепер нашій повноправній "одноплемінниці". Я, перекрикуючи шум води, мовив:
  -Гей, мовчазна, - я справді ще не почув від вовчиці жодного звуку, - в мене, здається, є гране ім`я для тебе. Ти будеш Силентою! - вовчиця зацікавлено підняла голову. - Так, Силентою. У перекладі з латині "Silentium" - це мовчання.
   Фобос і Силента лежали бік - о - бік. В уявленні авторів жіночих романів вони були б ідеальною парою - вовки обмінювались ласкавими поглядами, немов зрозумівши, що ось воно - щастя, воно поруч, так близько, що можна навіть почути його подих.
  -Щасти вам, друзі! Не так, як мені "щастило", а по - справжньому... - невесело посміхнувся я.
   Весь день минув спокійно. Після вечері я, ловлячи останні промені червоніючого сонця, спробував записати щось розумне до свого щоденника. Може, вийшло і не дуже розумно, зате щиро: " Всі мої здобутки залишились в іншому, тепер вже чомусь чужому світі, де я - це Я, це Ego, це особистість. Там хтось хоче взяти в мене автограф, а хтось - вбити. Там я можу заявляти про якісь права...А тут...Я маю ті ж права і обов`язки, що і найменша комашка цього лісу. У природи - свої закони. Виживає сильніший, розумніший, хитріший, а не той, хто має більше грошей чи можливостей. Як на мене - все вірно..."
   Більше записати я не встиг - сонце сіло, а у моєму випадку це було знаком того, що час засинати. Відкритим залишалось лише одне запитання: як у моєму обширі, у кілька разів меншому за обшир Василя Стуса, розмістити двох вовків, при цьому не залишившись на вулиці самому. Але все вирішилось само собою, причому абсолютно несподівано для мене і Фобоса. Силента зникла. Просто зникла. Шукати абсолютно дику вовчицю у такому ж дикому і, до того ж, темному лісі, було справою марною і небезпечному. Я з іронією заспокоював Фоба:
  -Таки правду люди кажуть: "Скільки вовка не годуй, а він все в ліс дивиться". Ти ж, сподіваюсь, не такий.
   Але Фобос лише сумно підвивав. Я ще деякий час постояв надворі, але, зрозумівши, що від цього небагато зміниться, заховався у халупу. Фоб же, мабуть, на знак протесту, залишився спати ззовні. Що ж, у нас демократія, правда?...Хоча, у нашій дружній "зграї" скоріше "вовкократія", адже частіше за все погляди гострозубого населення переважають над переконаннями прямоходячого. Я заснув з невеселою посмішкою від думки, що краще "вовкократія" у прямому сенсі, ніж коли слово "вовк" стосується життєвої позиції людини.
   Сон був неспокійним. Спочатку я ніби впав у забуття - мені ввижались товстопузі можновладці у білих сорочках, дорожчих за мою квартиру, і з вовчими пащами. Вони намагались перегризти шиї один - одному і ще тисячам, мільйонам людей. З їх оскалених ротів погрозливо виглядали п`ятисантиметрові ікла, а з горлянок виривались страшні звуки смерті. Я прокинувся від неймовірного притоку адреналіну. Кілька секунд мені здавалось, що я все ще сплю - звуки продовжували долинати до мене. Оговтавшись, я вибіг на вулицю.
   Те, що відбувалось там було для мене у мільярди разів страшніше, ніж усі кошмарні сни разом узяті. На галявині, що із затишного місця перетворилась на поле бою, вбивали мого єдиного друга. Вбивали у прямому сенсі. Міцний молодий вовк стояв над Фобом, смертельною хваткою тримаюч зкривавлену шию. Фобос хрипів, його жовті, неймовірно яскраві, очі закривались від болю, він втрачав свідомість.
   Поруч голосно й істерично вила Силента. Мені було страшно і неприємно, що першим звуком, який я почув від неї, став звук безвихідності й жаху. У неї було розірване вухо, з нього текла кров, заливаючи півголови. Я не міг більше втрачати час. Вогонь. Мені потрібен вогонь. Я миттю опинився в халупці. На тумбі - запальничка, біля ліжка - щоденник...Не роздумуючи, цвіркнув кременем - усе немов у заповільненій зйомці.
   З палаючим факелом у руці підбігаю до сіроманця. Фоб відкрив очі. Ці очі благали мене про допомогу, ці очі вірили мені. Вовк, помітивши мене з вогнем, відірвався від Фоба, у цю ж мить догораючий факел підсмалив йому морду. Вовк заскавучав і дременув у сторону ліса.
   Фобос бездумно дивився у небо. Його ніздрі натужно і повільно набирали повітря. Це супроводжувалось неприроднім свистом і хрипом. Підбігла Силента. Вона почала облизувати Фобу рани, намагаючись хоч якось допомогти.
   Не можна було втрачати ні секунди. Я забіг в халупу, схопив спальник, що швидко перетворився на великий портфель. Аптечка...Бинти, йод, зеленка, перекис - стандартний і такий важливий тепер набір.
   Коли кров була зупинена, пов`язки накладені, найнеобхідніші речі зібрані, а Фоб обережно покладений у рюкзак (так, що лише безвільна голова лежала ззовні), до мене нарешті дійшло, що не зайвим було б зробити запас води - навряд чи ми зможемо попити при кожній необхідності. Не хотілось і особливо перевантажуватись - мені належало нести на собі Фоба, а це більше 40 кілограм, крім того, були ще пакунки з найнеобхіднішим, що може згодитись у дорозі. Тому я наповнив джерельною водою три дволітрові пляшки (хоч за це спасибі "гостям") і по - хитрому прикріпив їх на спину Силенті. Вовчиця не сперечалась, і, хоч і прогнулась в лапах від ваги, але розуміла, що без цього нам просто не вижити. Так ми вирушили в путь до цивілізації. Я намагався не обертатись. Твердий пекучий ком підступив до горла. Мені хотілось кричати. Ноги відмовлялись слухати. Я хотів додому. В маленьку хибару, розміром два на два, де минули найкращі тижні мого життя...
   За спиною ж у мене лежав той, заради кого я ладен був віддати життя, заради нього, власне, ми і повертались - Фоб потребував лікарської допомоги, причому серйозної. Його голова, тяжка і безвільна, лежала на моєму плечі. Кожен подих давався йому з неабияким болем і зусиллями. Мені було нестерпно чути, як страждає найрідніша істота, хотілось віддати йому свої сили, хотілось померти, щоб не бачити його мук.
  -Боягуз! Боягуз! Боягуз! - у відчаї повторював я собі.
   Силента постійно оберталась на Фоба. Її очі наповнювались сльозами і вона переводила благальний погляд на мене, ніби кажучи: "Ти людина, ти можеш значно більше, ніж сам думаєш, а ти ідеш і скиглиш. Врятуй його. Зроби так, щоб він жив!!!"
   Сонце сідало і нам потрібно було шукати місце для ночівлі. Ми зупинились на абсолютно відкритій полонині. Тут не було жодного деревця чи кущика, лише десь в далечині синів сосновий ліс. Я обережно зняв з плеч портфель з дорогою ношею. Фобос, опинившись на землі, зі значним зусиллям спробував підняти голову. Мені було ніяково від вигляду кровожерливої і грізної за своєю природою тварини, що не могла дати ради навіть власному тілу. Приготувавши традиційні гриби я спочатку погодував Фоба (довелось у прямому сенсі примушувати його з`їсти навіть найменший шматочок), а потім поїли вже ми із Силентою. Чомусь нам теж шматок не ліз до горла, що при величезних фізичних навантаженнях могло обернутись для нас справжньою трагедією.
   Фоб залишився лежати у спальнику, тому нам із Силою довелось звернутись кублом навколо нього,щоб не замерзнути вночі. Трава пахла заспокійливо і м`яко, а зірки ніби наспівували пісню, знайому, здається, усе свідоме життя.
  Всем, кто ложится спать - спокойная ночь,
  Спокойного сна...
   І все тіло вимагало одного - не змін, як завжди, а сну. Отого самого освіжаючого і спокійного сну, з яким зазвичай боришся з допомогою міцної кави і їдкого сигаретного диму. Я не противився бажанню тіла і розуму і майже миттєво заснув.
   Ранок був по - гірському свіжим і прохолодним. Я прокинувся від напору льодяного вітру, що дув прямо мені в обличчя і не давав дихати. Силента підхопилась на ноги і, тримаючи ніс за вітром, щось винюхувала. Вітер безжально дув на Фоба, шерсть на його морді покірно розвіювалась, але сам вовк на це ніяк не реагував. У мене на мить навіть з`явились страшні підозри, від яких хотілось кричати і вити... Та Фоб, на щастя, їх розвіяв, відкривши очі.
  -Фобе, рідний, як ти? - найдурніше запитання, яке могло прозвучати у такій ситуації.
   Фобос спробував підняти голову, але вона безсило лежала на вологій землі. Я відвернувся, щоб придавити бажання закричати, кинутись у прірву. Ну не можу, не можу я дивитись на страждання найдорожчої мені істоти. Не можу повірити, що не в силах щось змінити.
   Скупий сніданок з грибів, що вже приїлись і свіжих ягід не допоміг відчути себе жвавішими. Фоба я годував маленькими шматочками, вмовляючи його з`їсти хоч що - небудь. Силента мовчки спостерігала за цим і я з подивом помічав, що її очі наповнюються справжніми сльозами. А, хоча, що тут дивного? Дивніше, коли плаче людина, котра за природою своєю жорстокіша і кровожерливіша за усіх хижаків на Землі. От якби людям ще й пащі з іклами, як у вовків...одним видом приматів на планеті стало б менше.
   Дорогу ми продовжили одразу по закінченню сніданку - втрачати час було б найнерозумнішим рішенням. Я вже не відчував болю в спині від важкої ноші, я просто йшов. Силента бігла поруч і щохвилини оберталась на Фоба. Я можу уявити, що вона відчувала у ті хвилини. Я забув, що таке кохання, тому міг лише здогадуватись, про що думала вона. Коли сонце стало у зеніті я зрозумів, що, мабуть, зійду з розуму від перевтоми та чорних думок. Щоб якось розрядити ситуацію, я почав співати все, що приходило в голову, не доспівуючи початі пісні до кінця і одразу ж починаючи нові. Ассорті з репертуарів "Кіно", "Наутілуса Помпіліуса", "Акваріума", "Пікніка", "Аліси" та інших моїх улюблених гуртів хоч трохи, але підбадьорили мене. Вовчиця спостерігала за мною, мов за навіженим, а я розспівував знайомі рядки, не контролюючи ритм і мелодію. Мені було начхати абсолютно на все, моє життя зімкнулось до меж складеного спальника за спиною. Силента...Вона не ображалась, я знаю, вона розуміла, що поки що Фоб для мене - найдорожче у житті. Вовчиця навіть не намагалась відсудити право першості, адже Фобоса любила не менше за мене.
  Это - выстрел в висок изменяющий век,
  Это - черный чулок на загорелой ноге,
  Это - страх темноты, страх что будет потом,
  Это - чьи-то шаги за углом, это ...
  
  Это - камень в руке, это - лезвие бритв,
  Настоящие дни, настоящие дни...
   "Пікніковська" пісня, виконана моїм дурним від знервованості й перевтоми голосом, обірвалась раптово. Я зрозумів, що почув звук, від якого тікав кілька тижнів тому. Ось...ще і ще...Машини. Десь поруч проходить автодорога, а значить це дає мені право сподіватись, що мій вовк житиме. Я почув нестерпний для моїх вух хрип за спиною і відчув, що моє тіло наповнюється надприродньою силою, яка спонукає мене бігти, летіти до спасіння. Швидкими але надзвичайно обережними кроками я направився на звук. Скоро стало сутеніти і через числені стовбури сосен пробивалось світло фар.
  -Фобе, Фобе, все буде добре! - скоромовкою вимовляв я. Мені самому складно було в це повірити. Я хотів і в той же час боявся везти Фобоса до лікаря. А що, як той скаже, що надії нема. Що, як він відмовиться допомагати хижому дикому звіру без документів та довідок? Що, як...
   Остоточно вибившись із сил та зранивши ноги об гострі кущі, ми дійшли до дороги. Силента не скиглила, але я бачив, що вона закриває очі від болю - її лапи повсемісно кровоточили: за нею залишались криваві сліди, а на сіро - бурій шерсті запікались струмки крові. Вона намагалась не звертати уваги на такі "дрібниці", її, як і мене, зараз нійбільше хвилював Фоб, котрий, по - моєму, вже не зовсім розумів, що з ним відбувається. Його погляд, позбавлений жодної думки чи емоції, був направлений кудись вліво. Він дивився ніби і на мене, але і не на мене водночас. Він і не усвідомлював, мабуть, хто я, і навіщо тримаю його на плечах...
   Силента присіла на землю і несміливо, трохи гидуючи, почала облизувати зранені лапи. Це погано - облизувати кров, потім можуть виникнути неприємні проблеми зі шлунком, але для вовчиці це був єдиний спосіб знеболювання і дезінфекції.
   Я бачив здивовані погляди водіїв авто та їх пасажирів, вони, мабуть, ще довго потішатимуться - ще б пак: дивак з двома вовками...Люди, люди!.. Чому ви не можете подумати, що ці хижаки, можливо, кращі, досконаліші за вас. Я впевнений, що вовк не кинув би у біді ще одного вовка, чи навіть людину. Він краще вбив би, але не примушував довше страждати. Моя рука стомилась від "голосування", але не було іншого виходу. Фобоса я поклав на траву, Силента згорнулась поруч, їх навіть не було помітно з дороги. Саме це і допомогло. Старенький мікроавтобус з подряпаними дверцятами нудно просвистів гальмами прямо біля мого носа. Дверята відчинились і з них вистромилось давно неголене обличчя сивуватого чолов`яги середніх років.
  -Доброго здоров`ячка, можу чимось помогти? - ці слова були сказані з такою щирістю, що я повірив у чудеса, крім того, це були перші слова людини, які я почув за довгий період...
  -Якщо Вам не буде тяжко... - я замовк - мені б теж було тяжко, якби невідомий тип заліз би в мою машину з двома вовками! - Наврядчи Ви зможете мені допомогти. Мої друзі потрапили в біду, одного з них серйозно поранено і він потребує медичної допомоги, і всі ми дуже вибились із сил...
  -Так в чому вопрос?! - жвавий суржик чоловіка чомусь примусив посміхнутись.
  -"Вопрос" в тому, що мої друзі - хижаки...
  -Ти намєкаєш, шо ви з якоїсь бандитської бригади? Чув я про якихось "Хижаків"... - очі у чолов`яги округлились, він зробив рух, щоб при необхідності швидко закрити машину і накивати п`ятами.
  -Все не так страшно, хоча, може, навіть страшніше, ніж ви можете уявити... - я, з недоречною у даній ситуації посмішкою, спостерігав, як скорочується кожен м`яз на обличчі і руках водія. Щоб нарешті пояснити йому істинну ситуацію, я крикнув - Силенто!
   Вовчиця, обережно, самими кігтями торкаючись землі, підійшла до мене. Чоловік відшарнувся. Такого він точно не очікував. Він, мабуть, менше здивувався б, побачивши тут якогось мань`яка... Сила покірно сіла біля моєї ноги.
  -Ось... - ніби підводячи підсумок, видихнув я. - А там, у рюкзаку, лежить ще один вовк. Якщо йому вчасно не допомогти, то... - я замовк, бо не хотів навіть говорити про це.
  -Хлопче, ти... - на цьому словниковий запас чоловіка вичерпався.
  -Так, я навіжений, божевільний, ненормальний. Я ідіот, якщо вам довподоби так думати. Але я скоріше втрачу своє життя, ніж дозволю загинути їм, розумієш?! - я кричав. За мене говорили чисті емоції, імпульси. Я зрозумів, що останні дні - починаючи з моменту страшної бійки - я живу лише на імпульсі. Мене пронизує током щоразу, коли хочеться кинутись у прірву. Тоді, завдяки цій енергії до мене приходить розуміння того, що я відповідаю не лише за себе...Як там казав французський льотчик...
   Волохатий водій, здавалось, заразився моїми емоціями. Він одним рухом вискочив з автобуса і відкрив задні дверцята:
  -Я їжджу досить швидко. Тобі куди? - він промовив ці слова, ніби зомбі, запрограмований на допомогу.
  -Бажано було б в Столицю. Я там прописаний, та і медики там, думаю, більш кваліфіковані.
  -Я до Житомира. Там розберемось. - поки він це говорив, я вже ніс Фоба в машину. Він прокинувся, але лише байдужим поглядом глипнув на мене, і знову провалився у болючий сон. Силента тим часом вже розмістилась у салоні. Водій кинув на одне з двійних сидінь якісь ганчірки і вовчиця тут же зметикувала і залізла на них. Коли чоловік побачив пораненого вовка на моїх руках, почув страшні хрипи і свисти з його грудей, я зрозумів, що йому стало ніяково за свої попередні здогадки і бажання закрити дверцята і поїхати своєю дорогою. Він в одну секунду знайшов старе рядно і акуратно постелив його на заднє сидіння. Я поклав туди Фоба, а сам присів на краєчку.
  -Мене Федя звати. Федір Степанович, хоча краще просто Федя. - чоловік невпевнено простягнув мені руку.
  -Влад. - я спробував посміхнутись, але замість цього моє лице перекосила страшна гримаса.
  -Дуже приємно. Жаль, що при таких обстоятєльствах познакомились. - Суржику! Рідний мій суржику! Як довго я намагався тебе позбутись, але, відчуваю, скоро знову почну вживати улюблені слівця. Ще б пак - з таким компанйоном!
  -Федю, давайте поїдемо скоріше, тут справа життя і смерті.
  -Канєшно, канєшно! - Федя вискочив із салону, сплюнув на асфальт і, швидко перебігши перед автобусом, впевнено сів за кермо. З диким скрипом ми зрушили з місця.
   Я поклав голову Фобоса собі на коліна. Я бачив і відчував, коли його тіло зводив страшний біль, я витирав сльози, що градом котились з його очей, я намагався хоч якось допомогти.
   Годин у десять, коли настала справжня серпнева ніч, ми заїхали в якесь село. Більшісь вікон були темними - для села це вже пізня година. Ми зупинились біля низенької хатини. Федір заглушив мотор і повернувся до мене:
  -Я молока візьму, тут у баби Гані таке молоко, що і мертвого підніме... - з цими словами Федя відчинив двері й впевненими кроками направився до хати, а хвилин через десять повернувся з п`ятилітровим бідоном, якого довірливим жестом простягнув мені.
   Бідон був дуже теплим, від нього віяло солодкуватим запахом лактози і якоюсь дійсно живою силою. Я миттєво вискочив з салону, дістав з внутрішньої кишені куртки флягу, давно пусту й суху, і налив туди молока по самі вінця. Федя з незрозумілим поглядом спостерігав за тим, як я намагаюсь засунути цю флягу в ікласту пащеку пораненого вовка.
  -Слухай, я тут колись підвозив одну мамашу з дитятком невеличким, вони у мене бутилочку залишили...забули...ну, знаєш бутилочки такі дитячі з соскою... - Федір відкрив "бардачок", з якого посипались найрізноманітніші речі - там явно давно не прибирали. Чоловік довго з незрозумілими словами шукав пляшечку, і, нарешті, з урочистим виглядом дістав її, запорошену і бруднувату.
  -Момент, зараз продезинфікуємо! - Федя побіг до будинку славнозвісоної баби Гані і повернувся звідти з абсолютно чистою і якось дивно пахнучою пляшкою.
  -Баба Ганя сказала, що краще домашньої горілки нічого не дезинфікує! - розплився у добродушній посмішці Федір Степанович.
   Я вихопив у нього заповітну пляшечку, наповнив її молоком і простягнув Фобові. Він, докладаючи значних зусиль, відкрив рота, і, по - дитячому прицьмокуючи, почав пити тепло - солодкий вміст пляшечки. Федя, Силента і я не могли намилуватись таким видовищем. Фоб їсть!!! Він за пару хвилин випив одну пляшечку, я наливав ще і ще. Соска стала схожа на решето, а Фоб все їв і їв. Він випив більше двох літрів молока і ми з радістю помітили, що в його очах почали з`являтись хоч якісь іскри життя. Ми нашвидко перекусили і продовжили дорогу. Я, знесилений і трохи заспокоєний, дуже скоро заснув, а точніше - відключився. Я не відчував, скільки пройшло часу, мені весь час снилось, що я то падаю у темну прірву, то злітаю до небес, аж раптом я почув голос Федора:
  -Владе, час вставати!
  -Ми вже у Житомирі? - не відкриваючи очей запитав я.
  -Майже.
   Я відкрив очі і з вікна побачив те, чого аж ніяк не очікував побачити...Ми були у Києві.
  -Федір Степанович...Мені не сниться?
  -Нє, можеш вийти на вулицю і вдихнути рідного вонючого столичного повітря. - Федя посміхався, демонстративно скрививши обличчя.
  -Як я можу віддячити Вам?
  -Давай договоримось: ти зараз показуєш мені дорогу до ветбольніци, заводиш туди цих зубастих товаришів, а я, щоб не запізнюватись додому (у мене не жінка - фурія), лечу до Житомира, а потім ти мені дзвониш, і кажеш, що все дуже добре, а Фобос з Силентою вже бігають як положено... - Кожне слово Федя вимовляв з душею, не так, як вимагають правила побудови речення, а так, як вимагає серце.
   Я погодився на всі умови, і розказа в Федору приблизний маршрут до ветлікарні - я сам не розумів, звідки я знаю, що вона там знаходиться. Далі все - як у заповільненій зйомці: забігаю в прийомну, щось невнятно кричу, за мною на вулицю вибігають студенти - практиканти, обережно виймають Фоба з машини, Силента, не звертаючи уваги на біль, вискакує за ними. Я автоматично беру у Феді листок з його телефоном, так же автоматично потискаю йому руку і біжу в приміщення, де вже відбувається щось незрозуміле - люди відскакують і верещать при вигляді моїх вовків, собаки гавкають і забиваються під крісла, коти намагаються десь втекти, а мені, якщо відверто, на все це наплювати, я за практикантами забігаю в операційну, допомагаю вийняти Фоба з рюкзака, намагаюсь пояснити, що з ним відбулось...Нас із Силентою вигнали з операційної, і я просто всівся на підлогу, міцно обхвативши Силу за шию. Занурившись у її довгу шерсть, я не помічав здивованих і застережливих людських поглядів. Через кілька хвилин з операційної вийшов хлопчина - практикант. Він присів на крісло поруч із нами і тихим стомленим головом вимовив:
  -Як їх звати?
  -Фобос і Силента. - коротко і ще тихіше відповів я.
  -Страх і Мовчання... - "Медики вчать латину" - подумав я.
  -Де ти знайшов їх? - хлопчині було дійсно цікаво, він, мабуть, думав, що ми з цирку чи з зоопарку.
  -Колись я, можливо, напишу про це книгу. Книгу про справжніх друзів...
  -Розумію! Ти почекай ще трохи, там досить серйозно все, але у нас лікар - профі, він твого Фобоса зараз заново народить! - Голос хлопчини став бадьорішим, від чого мені трохи покращало.
  -Дякую! - вигукнув я, коли той уже зачиняв за собою двері операційної.
   Я, так і не встаючи з підлоги гіпнотизував годиннник на стіні. Минуло вже дві з половиною години. Невже все дійсно так серйозно? Нарешті двері відчинились, з них вийшов зтомлений лікар із закривавленими рукавами білого халату та струмками поту на обличчі. Побачивши мене, лікар пожвавився і змучено посміхнувся:
  -Ну що...молодчина твій Фобос. Зараз трохи від наркозу відійде і буде, як новенький.
   Я не міг вимовити і слова, хотілось обійяти цього лікаря, хотілось віддати йому все, що в мене є, аби віддячити за безцінну послугу - врятування Фоба.
  -Лікарю, я...Дякую. Дозвольте я швидко з`їзджу додому. Я... в мене просто слів немає. - я посміхався якоюсь дурненькою посмішкою, але собачий ескулап, мабуть, вже звик до подібних виявлень емоцій. Він, теж посміхнувшись, вимовив:
  -Так - так, не маю нічого проти. От тільки дівчинку залиште, у неї проблеми, я бачу, з лапами.
  -Так, звісно, я миттю.
   Я у дико - лісовій одежині заскочив у метро і на перших хвилинах не міг зрозуміти, чому від мене так шарахаються люди. Але, мені, чесно кажучи, було начхати на людей та їх думку про мене. Я летів додому і скрегіт ліфту, що підіймав мене на двадцятий поверх, здавався мені нестерпним свідченням повільності його дії. Нарешті я дома...Чи не дома?.. Давно забутий, але раніше автоматизований рух провертання ключа у замку. Важкі броньовані двері відчинились, я стояв на порозі своєї комфортабельної просторої квартири з недавно завершеним ремонтом у стилі хай - тек і не міг зрозуміти, що я тут роблю. Чужим стало електричне світло, комп`ютер, телевізор, ванна, обкладена дорогим кафелем. Я дійсно не міг зрозуміти, навіщо це все. Нашвидко прийнявши душ (котрий ніколи не зрівняється з ТИМ водопадом) та переодягнувшись, я схопив ключі від машини та п`ять зелених папірців із шухляди і спустився в гараж під будинком. Машина, мій улюблений залізний кінь - всюдихід, теж стала мені чужою. Я завів мотор і різко рвонув з місця. До лікарні я приїхав хвилин через двадцять: мені дуже пощастило, що я не потрапив до пробок. На мене у післяопераційній палаті чекала Силента з перебінтованими лапами, вона сиділа біля столу, на якому віднодив від сну Морфіуса Фоб. Він видавав якісь незрозумілі звуки - чи то гавкаючи на когось, чи то плачучи. Я стояв, не зводячи очей з нього. Навіть товсті шари бинта не приховували те, що його постригли - шерсть залишилась лише на животі і трохи на спині. В деяких місцях крізь марлю просочувалась кров. Мені було тяжко повірити, що цей жалюгідний комок бинтів, перештопаної шкіри, залишків шерсті та крові колись був сильним хижаком. Вовком. Страхом. Фобосом. За цими роздумами я навіть не помітив, що у кімнату зайшли. Лікар кілька секунд постояв за моєю спиною і тихо сказав:
  -Я розумію, що вам тяжко дивитись на це, але повірте, все склалось навіть краще, ніж я міг собі уявити. А зараз давайте оформимо документи - у нас державна установа, тому з цим строго...
  -Лікарю, документи ми оформимо, але перед цим я хочу віддячити вам за те, що врятували мого найкращого друга...і дуже допомогли іншому - я подивився на Силенту, їй було значно краще, вона, здавалось, розуміла, що і з Фобом все буде добре, тому лише вдячно дивилась на лікаря. Я простягнув лікарю конверт. - Дмитре Андрійовичу... - я втупився очима у бейджик, - я прошу Вас прийняти це як найменше, що я можу для вас зробити. - Ветериинар посміхнувся якоюсь зкривленою посмішкою. Сивуваті брови здивовано піднялись над очима.
  -Владе, - лікар мене впізнав, - твій обов`язок - допомагати людям правильно розуміти події, що відбуваються навколо них, мій обов`язок - допомагати тваринам вижити, позбавляти їх від болю. Тобі за твою працю платить редакція, мені - держава, а ось цього,- Дмитро Андрійович вказав на конверт, - не потрібно. Я всього лиш виконував свою роботу, хоча випадок, треба сказати, досить незвичайний. Я чув, ти нашому практиканту обіцяв книгу про своїх вовків написати - то ти, будь - ласка, дай мені її першому прочитати, це буде справжньою подякою...А гроші - це справа остання.
   Я не знав, що відповісти лікареві, тому лише мовчки кивнув. Дмитро Андрійович вийшов, а Фоб почав приходити до тями. Відкривши очі і побачивши мене, він спробував підскочити від радості, але ще не мав стільки сил. Навіть через пелену наркозу я помітив в його очах грайливі іскорки. Фоб знову був тим Фобом - веселим і життєрадісним вовком, якого я знав.
  -З поверненням, друже! - я обережно потиснув йому лапу. Він радісно підняв догори хвоста, ніби відповідаючи на мій привіт.В кімнату зайшов той же хлопчина - практикант, котрий заспокоював мене біля операційної:
  -Ну, я ж вам обіцяв, що все з вашим Фобом буде гаразд. У мене до вас лише проханнячко... - хлопець зам`явся, -Словом, я одразу вас не впізнав, але лікар сказав, що ви - той самий Влад Котєльніков...не могли б... - практикант простягнув мені клаптик паперу.
  -Давай краще ти мені даси автограф! - весело, але цілком серйозно сказав я.
  -Навіщо? Я ж... - хлопчина не знав, що відповісти.
  -Ти допомагав рятувати життя істоті, від якої залежить моє життя. Знаєш, у Висоцького є пісня "Тот, который не стрелял". Переслухай її і зрозумієш, як ти допоміг мені вижити....
  -Це ж мій обов`язок. - розгублено сказав хлопець.
  -Так от уяви - писати - це теж мій обов`язок. Це для мене так же звично, як для тебе перебінтувати лапу котеняті, ти ж не вимагаєш за це слави та автографів. Давай домовимось, що другим читачем моєї книги станеш ти, добре?
  -З`явились "конкуренти" на першість? - співрозмовник повеселішав.
  -Дмитро Андрійович.
   Обмінявшись веселими розуміючими посмішками, ми попрощались.
   Зі значними зусиллями та допомогою санітарів я привіз вовків додому. Опинившись у незвичній обстановці, дикі тварини опасливо оглядали мою квартиру. Фобові, який ледь відійшов від наркозу усе, мабуть, здавалось маревом. Нехай для початку буде так. Їм до наших умов призвичаїтись набагато складніше, ніж нам до їхніх, адже людина, яка опиняється наодинці з природою, згодом починає згадувати рідну мову - мову природи. Що ж накажете згадувати хижакам серед синтетичного блиску пластмаси, нікелю і кахелю?...
  VI
   Фоб і Силента вже звикли до постійної уваги. Два дорослих вовка на повідках - явище досить дивне навіть для нашої країни парадоксів. Моя квартира тепер теж мало нагадувала те творіння дизайнерів - футуристів, якою була півтора місяці тому. Всюди сліди від кігтів, шматки шерсті і крихти від кісток та іншої вовчої їжі. Ми звикли. До всього звикаємо - ще Достоєвський помітив.
   Наше життя ввійшло у звичну течію. Світська хроніка писала, що Влад Котєльніков з`їхав з ґлузду і вирішив переплюнути самого Байрона, який хоча б одну дику тварюку тримав... Нехай пишуть. Усі з такого починають. Останнім часом мене хвилювало інше...
   Якось я мав необережність, побачивши у супермаркеті білі гриби, купити їх, щоб згадати наше дике і несамовите, але таке справжнє життя...З того моменту, коли вовки відчули їх смак, у їх пам`яті дійсно чітко вималювались обриси тих днів, але це не призвело до приємних спогадів, навпаки - до жорсткої безвихідної ностальгії. Фоб і Силента практично відмовились від їжі, прогулянки не викликали в них такого захвату, як раніше. Навіть увісні вовки хутко перебирали лапами, ніби біжучи безкрайніми полонинами. Апогей бажання повернутись на волю настав у день мого народження. Так - сяк прибравши квартиру і замовивши якоїсь їжі, я чекав на запрошених. Першим завітав як завжди пунктуальний і до ненормального товаристський жовтогазетник і мій хороший знайомий Гоша Папенюк. Почувши дзвінок у двері, Фоб різко зістрибнув з дивану. Така поведінка мене і насторожила і, в той же час, приємно здивувала - останніми днями він взагалі був абсолютно апатичним і не раеґував ні на що. Я відчинив двері і вже відкрив рота, щоб привітатись, але Фобос опередив мене. Він кулею вискочив з дверей і повлив Гошу на спину. На щастя, я встиг зреаґувати і відтягнув вовка за вуха ще до того, як той встиг нанести удар.
   ....Гості пробачать, квартира замкнена, Гоша образиться і напише якусь нісенітницю. Нехай так. Мотор реве і фари розрізають ніч. Нехай так. Сльози котяться по обличчю і крупними краплями падають додолу. Нехай так. Найважливіше, що на задньому сидінні лежать дві істоти, які останні місяці заміняли мені все, але природа взяла своє. Вони мені видались потрібнішими, ніж я їм.
   На світанку я зупинився на тому самому місці, де нас із пораненими вовками підібрав щиродушний Федя. Я вийшов з машини, відчинив задні дверцята, випускаючи вовків. Вони несміливо, дивлячись мені увічі вилізли з авто. Ми, ніби змовившись, одночасно зітхнули. З обох боків від дороги - ліс, прямо за обрієм синіють міцні гірські хребти. Люблю вас, Карпати! Ви стали для мене доленосним місцем і від вашої присутності у моїй душі я не позбавлюсь, мабуть, ніколи...
   Вовки не наважувались від мене відійти - вони з сумом переводили погляд з лісу на мене...
  -Ну, друзі, хто для вас рідніший? Не йдіть проти природи. Зрозумійте, я дуже помилився, пішовши у той похід. Для людини у природі немає місця. Висловлюючись мовою міста і бізнесу: людина забрала свої акції з натурального світу, побудувавши для себе синтетичний і несправжній. Так само і вам немає місця у нашому світі. Наші дороги розходятья. Зазвичай, вони навіть не перетинаються: не кожна ж людина на своєму віку зустрічає вовків. Ще менше з ними заводять дружні відносини. І лише одиниці перестають уявляти своє життя без жовтооких сіроманців. Значить, я маю усі підстави вважати себе особоливим, обраним...
   Вовки обережно, з острахом дивились на мене. Силента тремтіла усим тілом. Вона намагалась поближче підійти до мене, немов прохаючи прощення, хоча і розуміла, що я не тримаю на них жодної образи. Я звик усе завжди розуміти і входити в положення всих і кожного - робота така. Раптом, немов за командою, на очах у вовків з`явились сльози. Глянцева пелена застеляла жовті очі, схожі на п`ятидесятикопійкові монети, а мені здавалось, що за тією пеленою ховається усе моє життя. Я почав тихо наспівувати:
  " В наших глазах крики "Вперед!"
  В наших глазах окрики "Стой!"
  В наших глазах рождение дня
  И смерть огня.
  В наших глазах звездная ночь,
  В наших глазах потерянный рай,
  В наших глазах закрытая дверь.
  Что тебе нужно? Выбирай!"
   А очі Фоба й Силенти, подібно відеокліпу, відображали сенс слів Віктора Цоя.
  -Прощавайте! - без тіні емоцій промовив я - Будьте щасливі й ніколи не забувайте мене, благаю! Може, я і не приніс вам нічого хорошого, може, навіть навпаки, але не забувайте мене хоча б тому, що я був у вашому житті. І...я люблю вас! - так, я тримався, я намагався говорити байдужим голосом, але я зірвався на останній фразі. Я просто впав на коліна і, з усієї сили притиснувши до себе друзів, почав голосно ридати, зариваючись обличчям у їх густу шерсть, що все ще мала запах собачого шампуню, яким я їх купав. Повз нас проносились автомобілі, хтось пригальмовував, щоб роздивитись незвичну картину, хтось навпаки прискорювався, хтось сигналив. А мені...нам було начхати на усіх цих чужих і непотрібних. Три серця бились однаково, три серця розривались від болю у передчутті розлуки. Шість пекучих струмків сліз падали додолу, залишаючи вологі сліди.
  -Я люблю вас! Будьте щасливі! Ніколи не розлучайтесь! - мов зачарований повторював я.
  VII
   Червень був жарким і надзвичайно задушливим. Я дивився з вікна свого двадцятого поверху на розпалене, розпатлане місто і вкотре ловив себе на думці, що я тут чужий. Минуло п`ять місяців з того часу, відколи я розпрощався з вовками, а перед очима все ще стояла болісна картина: вони удвох, обертаючись після кожного кроку, біжать в сторону лісу. Моя квартира залишилась такою ж, якою була, коли вони її покинули. Я підійшов до подряпаної і проколотої у кількох місцях канапи. Бруд в`ївся глибоко в тканину - Фоб завжди після прогулянки у першу чергу біг не до ванної мити лапи, як хотілося мені, а на канапу їх витирати у своє задоволення. Я чітко побачив перед очима його задоволену єхидну морду. Мовчки погладивши диван, я пошкандибав на кухню. Кут на повороті до неї був обшарпаний мало не до штукатурки - вовки любили бігати по коридору поки мене не було в дома, і, чомусь, рідко вписуваись в цей поворот. Я доторкнувся до стіни і без сил сів на підлогу. Усе в цій квартирі безслівно нагадувало про Фоба і Силу. На стіні висіло велике фото - двоє вовків, що сидять пліч-о-пліч і я з пришелепкуватим, але щасливим виразом обличчя притулився на задньому плані йставлю їм "ріжки". Ніііііііііі! Я не продовжуватиму існувати. Я жити хочу, а як без них? Робота перетворилась із стилю життя на рутину, спосіб заробити грошей. В друзях почали проявлятись різко негативні якості, на які я раніше просто не звертав уваги...
   Мотор весело завивав, з динаміків виривались звуки улюблених пісень, а я мчав, передчуваючи зустріч. От тільки якою вона видаться, та і взагалі, чи вдасться мені знайти своїх вовків у дрімучому лісі? Я ладен дорого заплатити, аби знову побачити їх, питання лише - чи не сприйняли вони нашу розлуку як навмисну з мого боку, чи не образились на мене за неї... Я різко загальмував на знайомому місці. Вимкнув магнітофон, вийняв заготований рюкзак, перехрестився, грюкнув дверима...противий подвійний звук ввімкнення автомобільної сигналізації став немов кордоном між моїми тяжкими роздумами і початком безпосереднього пошуку. Знайома дорога. Якщо, звичайно, ледь помітну звірину тропку між кущами можна було назвати дорогою. Ліс - це стабільність. Тут нічого не змінюється, хіба що випадає і тане сніг. Навіть якщо дерево зпопелиться від потрапляння блискавки, це не здасться неприроднім. Воно у ту ж хвилю впишеться в попередню картину лісу, і здається, що так тут було завжди. Руйнівні зміни приносять лише сокири у людських руках, але до цих дерев вони, на щастя, ще не дібрались. Я йшов, втрачаючи рівновагу на прілому листі, що, мов сипучі піски, затягувало до свого теплого і духмяного дна. Я підсковзався і падав на слизьких глиняних стежках - у горах, мабуть, недавно пройшов дощ. Я був на всі сто впевнений у вірності свого шляху і повертав назад, зайшовши в глухий кут. Мені не було відомо, де мої вовки, та серце кликало мене до хибари. Я боявся, але відчайдушно хотів відтулити її брезентову занавіску - двері (якщо вони, звісно, залишились). Хотів знову пережити ті щасливі хвилини...
   Захід сонця завжди тихіший, ніж схід. Вранці прокидається уся лісова живність і від їх пробудження ліс гомонить на різний мотив. Натомісь вечором усі замовкають у передчутті нічного відпочинку. О такій порі нескладно почути навіть...власні думки. У кого вони є, звичайно. Я втомився думати, тому почув зовсім інше. Десь близько міцними потоками грав знайому мелодію гітарист - водопад. Мій міні - Анхель. Він програвав відомому велетню лише розмірами, зате для мене був не менш величним. Він зіграв у моїй долі одне з провідних значень. Бурхливі води кликали до себе. У знесилених ногах з`явилось дивне відчуття приливу енергії. Я не йшов, я біг. Посмішка не зникала з обличчя. У мене було відчуття пораненого вояки, що після запеклої війни та тортур у концтаборі повертався нарешті додому. Я вмився цілющими водами, змиваючи пил, піт і темні думки, пов`язані з містом. Впевненими кроками направився догори. З кожним сантиметром схилу, що залишався за моєю спиною у грудях і животі зростало дивне почуття тривоги. Що відкриється моїм очам через хвилину?...
   О Боже мій! Галявина не змінилась. Трава мала той же свіжий запах, що і майже рік тому. Хибарка безтурботно стояла зліва від мене, гостинно розвіюючи вицвівшу і трохи порвану занавіску за вітром. На тремтячих і ніби чужих ногах я направися додому. Руки неслухняно відхилили "двері". Я несміливо подивився всередину і мало не зомлів. На моєму ліжку, дбайливо застеленому листям і мохом згусками запеклася калюжа крові. Вона пролилася давно і вже встигла набути темно - коричневого кольору. По хибарі повсюди лежали шматки вовчої шерсті. Я підняв один з них. Сумнівів не було. Лише Фоб та Сила могли мати таку м`яку шерсть - за час міського життя вони звикли купатись у собачих шампунях регулярно, тому згодом цілком могли зніматись у рекламі цього засобу. Навряд чи ще якийсь дикий сіроманець міг похвалитись тим же. Але чому кров? Серце калатало, мов скажене. Невже мисливці? Полювання тут заборонені, але закони в нашій державі, схоже, вже не мають належної влади. Бракон`єри. Мої вовки повернулись додому. Вони так само, як і я сумували за хатиною над водопадом, а потім заявились якісь нелюди з рушницями і, мабуть шалено зрадівши легкій здобичі, вби... Я не хочу продовжувати. У холодному поту я вибіг надвір. Відчай і нічна темрява заліпили мені очі і я впав доілиць на траву, де, здається, ще недавно грався з вовками. Зі своїми вовками. Сльози текли з очей. Я не міг і не хотів себе контролювати. Я закричав. Дико, жахливо, пронизливо. Я рвав траву, що потрапляла під руки. Мені хотілось знищити увесь світ, а, в першу чергу, себе. Ненависть і огида до створіння з моїм ім`ям пронизала кожну клітину мого тіла. Це я дозволив їм померти. Це я приручив їх, а потім відправив назад до лісу. Це я...
  -Ненавиджу!!! - щосили заверещав я у темряву.
   Минуло з півтори години поки я оговтався і, докладаючи зусиль, зміг підвестись. Сидячи на колінах я тремтячими руками дістав сигарету. Не курив вже майже три роки, проте завжди носив із собою пачку цигарок...Просто законом для мене були слова "если есть в кармане пачка сигарет, значит всё не так уж плохо на сегодняшний день"... Я істерично засміявся - не так вже й погано... Міцно затягнувши дим до легенів, я закашлявся. Гидота! Але здоровим помирати жаль.
  -Помирати? - запитав я самого себе, - Владе, ти хочеш померти? Дурень! Мало того, що вже маєш набуту шизофренію, то ще і по життю дурень. Треба ж. Ти кинеш усе? (Хоча, насправді, що тобі кидати). Добре, підемо складним шляхом: ти візьмеш на душу гріх? У тебе вистачить сміливості піти у вічність з каменюкою на душі? Вперед! Хоча, чисто теоретично в тебе є шанс. Шанс померти не від власних рук. Подумай логічно: ти сидиш у лісі. Дикому - дикому, справжньому - справжньому. А де ліс, там і хижаки... - я замовк на слові "хижаки". Я перестав вірити у хижаків, як діти перестають вірити у "бабайку". Точніше я, як і вони, перестав їх боятися, бо зрозумів, що є загрози й більш реальні. Наприклад шизофренія. Я посміхнувся від власних думок. Але посмішка через мить почала перетворюватися на перелякану гримасу - позаду мене почулися вкрадливі кроки. Я повільно повернув голову. В цей момент блимнули два жовтих вогника і сіра фігура стрибнула мені в обличчя. Наврочив. Це був вовк. Яскраве місячне сяйво добре освітлювало все навколо і я зрозумів, що знаю його. Підпалена, зкалічена вогнем морда говорила про одне - це той самий хижак, котрий намагався вбити Фоба. Гострі зуби мертвою хваткою вчепились мені в лице. Інстинкт самозбереження і розуміння того, що вже нічого не тримає за життя мов спалахи контрастного світла відвідували мою голову. В одну мить мені хотілось схопити вовка за вуха, тим самим збивши його з пантелику, хотілось зробити щось, аби врятувати себе, позбавитись пекучого болю. Та одразу за цим промайнула думка: "Я ж сам цього хотів. Це, мабуть, щось на кшталт виконання останнього бажання. Хоч в останні хвилини життя усе складається за моїм сценарієм!". Я вже приготувався прийняти смерть. Чесно! Пропали страх і тривога. Мені чомусь здавалось, що так має бути, але...Через ричання мого сірого ката я почув шелестіння трави. Хтось четвероногий швидко наближався до місця нашого бою. Ще мить - і я відчув, що цей хтось відштовхнувся від землі. Стрибок. Мій кат завлився під масою нападаючого. Кров заливала мені очі. Я не мав сил підвесись, лише намагався руками витерти густі солоні потоки і повернути голову направо. Звідти доносились жахливі звуки: хрипи, ричання, завивання. Невже вовки так боряться за здобич, чи то пак - за мене?! Раніше це робили лише редактори і ласі до грошей дівчата... Отож, зправа бійня, а зліва чути ще якісь швидкі четверолапі кроки. Вони наблизились до мене і вологий шорсткуватий язик мовчки почав вилизувати моє зкровавлене обличчя. Я відкрив очі. Місячне світло намалювало наді мною знайомий силует.
  -Силента! - скрикнув наскільки вистачило сили я.
   Звуки бою зтихали. Я боявся думати, хто бився за моє життя. І, тим паче, лякало мене те, чим все закінчилось. Той сіроманець, я добре пам`ятаю, сильний і досвідчений боєць... І він, здається, одинак. А такі завжди більш аґресивні. Та ще й по відношенню до давніх ворогів. Усе замовкло. На фоні цвіркотіння числених коників чувся лише тихий хрип. У той же момент наді мною намалювалась ще одна фігура.
  -Фоб!!!!!!!!!!!!! - я верещав щодуху. Відчував, що голова набрякла і нестерпно болить, але верещав. Я обійняв обох друзів. По розпухлому, немов гарбуз лицю текли гарячі сльози. - Я люблю вас! Я люблю вас! - повторював, як закляття.
   Ніч минула у турботах про обличчя і радісному спостеріганню за кожним рухом моїх вовків. Я вмивався джерельною водою, навпомацки шукав серед трави подорожник і тулив його до загальної рани, якою стало обличчя. Йод, зеленка, бинти, і Влад Котєльніков став скидатися на погано муміфіційовані доісторичні рештки. Та хіба це головне? На світанку ми втрьох поховали вовка - одинака. Фоб кидав на позбавлене життя тіло злі погляди, а мені було щиро жаль свого теоретичного вбивцю. Йому просто не пощастило зустріти на своєму шляху того, хто зміг би зрозуміти його, прийняти таким, який він є. Тобто був.
   Силента поводилась неспокійно і весь час бігала кудись до лісу. Я не міг нічого зрозуміти, зате Фоб реаґував на це абсолютно спокійно. Коли після сніданку вовчиця знову кудись дременула, я спіймав себе на дивній здогадці. Початок літа, кров на підстилці, зтурбована і весь час втікаюча вовчиця...
  -Фобе! - весело покликав я друга, - ти не хочеш мені сказати нічого з приводу поповнення жовтооких рядів?
   Вовк весело задер догори хвоста. Запишався! Батько... Він підскочив і очима звелів йти за ним. Хвилин через десять ми підійшли до лисячої нори. Вовки часто "окуповують" чужі домівки. Фоб впевнено заліз до нори і через хвилину на поверхні показалась його задоволена морда з мініатюрним клаптиком пуху в зубах. У клаптика виділялись коротенькі лапки, хвостик і закриті щілинки очей. Фобос ніжно тримав щеня за загривок і обережним рухом запропонував мені взяти його в долоні. Я підставив тримтячі руки і ласкаво прийняв дорогоцінну ношу. З нори вийшла Силента і принесла мені ще один "скарб". Скоро на моїх долонях опинилось п`ятеро карапузів. Усі, як один, сонно сопіли. Я посміхнувся. Заради цього варто жити! Життя заради життя! Не заради тупого відтворення, як у деяки комах, а заради ось такого мирно сплячого життя. Може, зараз їм сниться грандіозне полювання, де кожен з них, звісно, є ватажком, лідером. Це все буде потім. Вони стануть ватажками. Діти таких батьків не можуть бути рядовими. Усе ще буде. Я позбавлюсь свого столичного ярма і куплю хатину на схилах Карпат. Я ніколи більше не розлучусь з Фобом і Силою...і ще з дивною п`ятіркою, яка, я відчуваю, подарує ще немало пригод і переживань усім нам. Буду жити працею власних рук. Причому не складаючи опуси, а вирощуючи життя на ниві. Я не кину писати, ні. Не зроблю це хоча б тому, що це не професія, а діагноз. Я напишу таки книгу про сіроманців, зроблю першими читачами лікаря і практиканта, напишу і створю ще багато чого (сподіваюсь корисного). А ще я навчусь любити і знайду таку ж шалену людину, як і я сам. І ми теж подаруємо світові життя!!!...
   Та це все потім. Зараз на моїх долонях лежить найцінніший скарб, який Господь дав людині. Початок. Дитинство. Поки існуватиме дитинство, існуватиме й життя. Я поцілував малюків і заглянув увічі їх батькам. Фоба і Силу давило щастя і гордощі. А я раптом повірив у кохання. Я зрозумів - воно не повинно нести руйнування і смерть. Воно на те й вигадане, щоб творити, вдихати життя, дарувати його. І я знайду його, справжнє, не таке, як у Ромео і Джульєтти, а таке, як у Фобоса і Силенти...
  27.08.2005 - 27.03.06
  
  у творі використані слова пісень Віктора Цоя
  та гурту "Пікнік"
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"