Аннотация: Старенькое поизведение, но мне почему-то очень нравится. О том , какие образы может вызывать обыкновеннейший ливень. Коротенький этюдик-зарисовка.
Небо б"є срiбними ланцюжками по вiкнах. Дзвенить срiбло, мовби гiрське джерельце, плаче небо. Цей час розпадається на мiльйони етюдiв, а невидимий автор пильно слiдкує за всiм i пише книгу життя. Образи зi сторiнок оживають на заплаканих вiкнах, мов старе, ще нiме кiно. Оживають живуть за власним бажанням, зрушуючи щось у скам"янiлому серцi. Камiння спогадiв лавиною летить до самої глибини душi, i забутi, незнайомi обличчя в мить стають рiдними, наче й не було розлуки.
Вiдкриваю вiкно, впускаю в кiмнату дощ... Хай вiн змиє весь бiль, усю тугу та печаль, хай вiтер винесе на своїх крилах отi почуття, що не дають жити спокiйно. Але нi, дощ лише б"є срiблом по обличчю, а вiтер розхитує iншi брили в душi, якi так i прагнуть впасти.