Чернівецький національний університет
Бескаравайний Станіслав Сергійович
Становлення феномену технічної раціональності в епоху Нового часу як об'єкт філософської рефлексії
09.00.09. Філософія науки
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Капітон Володимир Павлович
Зміст 2
Вступ 3
Розділ 1. Аналіз літератури і методологія дослідження з теми дисертації. 10
1.1. Огляд літератури за темою дослідженя 10
1.2. Методологічні основи дослідження. 29
Висновки до розділу 1 39
Розділ 2. Рефлексія технічної раціональності в духовно-онтологічному вимірі культури Нового часу. 40
2.1. Хронологічно-генетичні рамки досліджуваного періоду і визначення поняття "технічна раціональність" 40
2.2. Форми технічної раціональності та передумови їх еволюції як прояв нової парадигми мислення 55
2.3. Соціальна детермінація технічної раціональності в структурі наукового і філософського знання Нового часу. 73
2.4. Технічна раціональність, як онто-гносеологічна підстава системи освіти Нового часу 101
Висновки до розділу 2 109
Розділ 3. Онто-гносеологічні засади технічної раціональності в контексті філософських традицій XVII - початку XVIII ст. 112
3.1. Рефлексія технічної раціональності в гносеологічних вимірах Нового часу. 112
3.2. Аналіз технічної раціональності в онтологічних побудовах Ф. Бекона, Р. Декарта, П. Гассенді, Б. Спінози 141
3.3. Вплив феномену технічної раціональності на формування механістичної картини світу 158
Висновки до розділу 3 178
Висновки 181
Список використаних джерел 186
Актуальність теми дослідження. Однією з найбільш значущих проблем, які виникають при аналізі процесу становлення філософських основ науки, є взаємозв'язок між різними видами знання - філософським, науковим і технічним. Якщо механізми взаємозв'язку філософського і наукового, або наукового і технічного знання проаналізовані відносно повно, то взаємозв'язок філософського і технічного - залишається недостатньо з'ясованим.
Конкретні прояви технічного знання - креслення, схеми, інструкції, правила тощо - це втілення технічних ідей, спрямованих на задоволення суспільних потреб і підпорядкованих критеріям утилітарності. З огляду на те, що потреби людей часто суперечать одна одній, обґрунтування технічних ідей також є суперечливим. Наукове ж знання, навпаки, маючи в своєму розпорядженні цілісну систему філософських засновків, прагне до несуперечності. Тому для поліпшення взаємозв'язку між видами знання й оптимізації процесів створення технічних теорій необхідним є розуміння філософських основ технічних ідей. Одна з передумов такого розуміння - виявлення загальних властивостей, відмітних рис, які притаманні технічним ідеям.
Одним із феноменів, віддзеркалених як у технічних, так і в наукових ідеях, є раціональність. Однак аналіз раціональності в контексті взаємного впливу науки і техніки порушує проблему гіпертрофованого сприйняття саме наукової раціональності. Г.Башляр, а також С.C.Авєрінцев, П.П.Гайденко, В.Н.Порус, В.С.Стьопін і багато інших дослідників осмислювали в основному феномен раціональності, виявляючи її різні критерії, з'ясовуючи еволюцію уявлень про раціональне в історії філософії, а також розкриваючи роль наукової раціональності в розвитку науки. Проте технічна раціональність не була безпосереднім об'єктом аналізу. Коли ж філософами досліджується проблема взаємозв'язку наукового і технічного, або філософського і технічного знання (праці Л.Мемфорда, Р.Мертона, Ж.Еллюля, а також В.І.Бєлозєрцева, Я.У.Сазонова, В.П.Каширіна, А.М.Розіна, В.Г.Горохова й ін.), то феномен раціональності не розглядається як основний об'єкт. Його роль у становленні гносеології, методології, що лежать в основі проектування й винахідництва, залишається не повністю розкритою.
Оскільки технічна раціональність осмислювалась епізодично, переважно в межах інших об'єктів дослідження, то аналіз її ролі в розвитку філософських основ науки треба здійснювати, спираючись на дослідження тих періодів історії науки і філософії, коли роль раціонального була найбільш значною і коли взаємозв'язок між наукою і технікою виходив на якісно нові рівні.
Новий час в історії філософії став періодом, коли відбувалася радикальна зміна парадигми науки та її методології. У XVII-XVIII ст. створювалися сучасні науки, що визначили подальший розвиток культури і цивілізації. Однією з найважливіших рис означених процесів було усвідомлення взаємного впливу науки і техніки, що виражалося в рефлексії ролі практики в людському пізнанні.
Становлення західноєвропейської філософської думки періоду Нового часу відбувалося значною мірою під знаком рефлексії процесів становлення класичних наук. У працях Г.Галілея, Ф.Бекона, Р.Декарта, П.Гассенді, Б.Спінози, Дж. Локка, Г.Ляйбніца, І.Ньютона розв'язувалися проблеми, з якими в процесі змін стикався світогляд учених. Ці проблеми були як теоретичними (удосконалення методів пізнання, створення механістичної картини світу), так і прикладними (застосування інструментів дослідження і нових методів отримання технічного знання). Феномен технічної раціональності, незважаючи на відсутність у XVII-XVIII ст. цього терміну, опосередковано відображався у філософських працях Нового часу й слугував опосередковуючою ланкою зв'язку між двома вказаними групами проблем.
Сучасні процеси взаємного впливу наукового, філософського і технічного знання істотно інтенсифікувалися порівняно з епохою Нового часу. Проте загальна структура цих процесів, яка склалася в цей період, збереглась. Отже, дослідження ролі технічної раціональності в генезі філософських основ науки XVII-XVIII ст. зберігає свою нагальність і актуальність. Аналіз особливостей становлення технічної раціональності в епоху Нового часу сприятиме подальшому розвитку сучасної філософії техніки, а також удосконаленню методології науки.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах науково-дослідної роботи "Духовні виміри філософії науки" (державний реєстраційний номер 0102V004409). Дисертаційна робота тісно пов'язана з темою наукового дослідження кафедри філософії Дніпропетровської державної фінансової академії "Проблема формування світоглядних орієнтацій людини в умовах трансформації суспільства" (державний реєстраційний номер 0101V005760).
Мета роботи полягає в розкритті ролі та значення становлення технічної раціональності як складника процесу розвитку філософії Нового часу.
Досягнення поставленої мети вимагає розв'язання таких основних завдань:
- з'ясування специфіки уявлень про феномен технічної раціональності в працях філософів XVII-XVIII ст.;
- застосування визначень раціональності, сформульованих А.Уайтхедом, І.Лакатосом, К.Хюбнером, а також М.Мамардашвілі, С.Аверінцевим для конкретизації поняття технічної раціональності;
- уточнення поняття форми технічної раціональності;
- розкриття передумов становлення форм технічної раціональності в епоху Нового часу через опис способів взаємозв'язку філософського, наукового і технічного знання;
- дослідження форм технічної раціональності, сформованих у період наукової революції Нового часу й імпліцитно виражених у працях Г.Галілея, Ф.Бекона, Р.Декарта, їх якісної відмінності від форм, поширених в епоху Ренесансу;
- виявлення значення процесу становлення форм технічної раціональності в розвитку наукових шкіл XVII-XVIII ст., а також взаємозумовленості основних методологій Нового часу;
- розкриття ролі, яку відіграє становлення форм технічної раціональності в процесі добору ідеальних об'єктів науки, що становлять основу механістичної картини світу.
Об'єкт дослідження - феномен раціонального в контексті взаємозв'язку філософського і технічного знання епохи Нового часу.
Предмет дослідження - процес становлення форм технічної раціональності як елемент наукової революції XVII-XVIII ст.
Методологічні засади дослідження. Основний метод, застосований у дослідженні - діалектика. У комплексі з ним використані методи аналізу й синтезу, дедукції та індукції, а також ідеалізації та абстрагування. Дослідження складних процесів наукової революції Нового часу здійснювалося, по-перше, за допомогою методів реконструкції історичної ситуації тієї доби, по-друге, методів, які відтворюють хід міркувань філософів XVII-XVIII ст. Це, зокрема, принцип єдності історичного та логічного, порівняльно-історичний метод і системний підхід, а також уявний експеримент і герменевтика.
В результаті дисертаційного дослідження було отримано результати, які містять елементи наукової новизни і виносяться на захист:
- показано, що уявлення про технічну раціональність в епоху Нового часу ще не були актуалізовані. В межах філософського знання цьому перешкоджала суперечність раціоналізму й емпіризму: раціональність ототожнювалася з дедукцією картезіанського зразка і водночас визнавалася розумність, раціональність усіх методів (зокрема емпіричних), які опонують ірраціональності;
- встановлено, що поняття технічної раціональності перебуває в стадії становлення. На основі тих підходів, які склались у філософській традиції XIX-XX ст. щодо розуміння раціональності (нормативного й критерійного), технічну раціональність можна визначити як якість технічних ідей, що визначає їх утилітарну застосовність, а форму технічної раціональності - як конкретно-історичне вираження раціонального в сукупності методів, ідеальних об'єктів і понять, які були вживані в технічному знанні;
- виділено буденну форму технічної раціональності, властиву ренесансному технічному знанню, що характеризується обмеженістю в абстрагуванні та формулюванні ідеальних об'єктів, якими користувалися при розв'язанні інженерних завдань. Ця форма знайшла своє віддзеркалення у висунутих П.Гассенді сенсуалістичних критеріях істини і в трактуванні ним атомістики Епікура;
- встановлено, що в конкуренції наукових шкіл перевагу мали ті, чиї дослідницькі програми і форми викладу опосередковано сприяли становленню форм технічної раціональності в перебігу наукової революції XVII-XVIII ст.;
- поєднання методів, яке дозволяло абстрагувати досліджуваний процес у вигляді моделі та конкретизувати цю модель у межах технологічних потреб, охарактеризовано як аналітико-синтетичну форму технічної раціональності, репрезентовану працями Г.Галілея;
- досліджено індуктивно-аналітичну форму технічної раціональності, виражену в працях Ф.Бекона, в основі якої лежить опис відносно стійких зв'язків між явищами за допомогою емпіричної індукції без введення якісно нових понять та ідеальних об'єктів.
- виявлено дедуктивно-синтетичну форму технічної раціональності, методологічну основу якої становить раціоналістична дедукція, що дозволяє формувати природничонаукові закони, застосовні в технічному знанні. Вона починає складатись у працях Р.Декарта й пов'язана своїми загальногносеологічними настановами з принципом cogito ergo sum. Показано, що ця форма вимагає повного математичного опису технічного об'єкта;
- у процесі дослідження передумов онтологічних побудов Б.Спінози встановлено, що ідея єдиної субстанції спрощувала абстрагування природних явищ і, отже, формулювання ідеальних об'єктів науки. Проте такі об'єкти не могли бути виражені математично й, отже, використані в природничонаукових законах, які застосовувалися в межах технічного знання;
- виявлено, що в якості онтологічної основи механістичної картини світу могли бути використані абстракції - чи то корпускули (І.Ньютон), чи монади (Г.Ляйбніц). Показано, що вибір між двома гіпотезами був здійснений завдяки можливості використовувати корпускули як ідеальні об'єкти в природничонаукових законах, які можна було застосовувати в межах технічного знання.
Теоретичне й практичне значення дослідження. Розширено й доповнено розуміння процесів формування механістичної картини світу. Уточнено визначення наукової і технічної раціональності, виявлено форми останньої. Встановлено, що потенціал взаємозв'язку технічного і філософського знання в період Нового часу хоч і не був актуалізований, але знайшов адекватне вираження в становленні форм технічної раціональності. Матеріали дослідження надалі можуть бути використані для написання методичних посібників і навчальних програм з таких дисциплін, як історія філософії, філософія техніки, філософія науки, соціальна філософія, а також у процесі підготовки і проведення відповідних лекцій і семінарських занять.
Апробація результатів дослідження проведена: Тези дисертації обговорювалися
- на засіданні кафедри гуманітарних дисциплін Національної металургійної академії України;
- на круглому столі в Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Української академії державного управління при Президентові України (3-4 вересня 2003 р.);
- на міському філософському семінарі (17 грудня 2003 р.); на міжнародних читаннях, присвячених творчості Б.Паскаля (Мінськ, 26-27 листопада 2003 р.);
- на конференції "Раціональність і свобода" (Санкт-Петербург, 16-18 листопада 2005 р.);
- на міжнародній науковій конференції "Російська фантастика на роздоріжжі епох і культур" (Москва, 21-23 березня 2006 р.);
- на міжнародній науковій конференції "Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри" (Чернівці, 26-27 жовтня 2007 р.).
Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів і висновків; загальний обсяг - 185 сторінок основного тексту. Список використаної літератури включає 280 джерел.
Публікації дисертанта, в яких розкриваються деякі аспекти основної теми, опубліковані у видавництвах за переліком ВАК України:
1."Новый Органон" Френсиса Бекона как пособие инженеру /Бескаравайный С.С. //Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 2. - Дніпропетровськ, 1998. - С.68-80.
2.Вклад Рене Декарта в инженерию /Бескаравайный С.С. //Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 3. - Дніпропетровськ, 1998. - С.64-80.
3.Техническая рациональность в системе ценностей наук Нового времени /Бескаравайный С.С. //Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 10. - Дніпропетровськ, 2001. - С.212-214.
4.Разум человека, как разум инженера в понимании Дж. Локка /Бескаравайный С.С. //Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. - Дніпропетровськ, 2001. - С.114-118.
5.Техническая рациональность как фактор становления образования в период Нового времени /Бескаравайный С.С. //Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 14. - Дніпропетровськ, 2002. - С.112-122.
6.Единство и противоречия научной и технической рациональностей /Бескаравайный С.С. //Вісник Дніпропетровського національного Університету. Випуск N 10. - Дніпропетровськ, 2003. - С.32-41.
7.Противоречия единства картины мира Лейбница с требованиями технической рациональности /Бескаравайный С.С. //Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 24. - Дніпропетровськ, 2004. - С.126-141.
8.Соотношение идей рациональности и религиозного фактора в научной революции Нового времени /Бескаравайный С.С. //Філософія. Культура. Життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 26. - Дніпропетровськ, 2006. - С.135-142.
9.К вопросу об определении технического закона /Бескаравайный С.С. //Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ, ДНУ, 2007 - С.31-39.
10.Свобода інженера як свобода людини у працях Б.Спінози /Бескаравайный С.С. //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 346-347. Філософія. - Чернівці: Рута, 2007. - С.153-158.
Розділ 1. Аналіз літератури і методологія дослідження по темі дисертації
1.1 Огляд літератури за темою дослідження
Технічна раціональність - один з найважливіших чинників становлення сучасної техніки. Розуміння історії її розвитку, тієї практики, що стоїть за нею, дозволить розкрити багато передумов формування механістичної картини світу.
Як самостійний об'єкт дослідження, технічна раціональність розглядалася надто рідко. Переважно як утилітарний аспект технологічних рішень в межах філософії техніки. В межах аналізу раціонального технічна раціональність розглядалася скоріше як різновид наукової раціональності. Критерії технічної раціональності, її форми і механізми, зміни таких форм трактувалися суперечливо.
Тому огляд літератури будуватиметься на таких принципах.
По-перше, використані праці будуть класифіковані за філософськими напрямками, до яких належали їхні автори. Таких напрямів три: марксизм, фальсифікаціонізм що протистояв неопозитивізму, і загальна культурологічна течія, що спирається в аналізі Нового часу на історичні та соціологічні методи. Крім того, будуть проаналізовані низка праць філософів, що не належать до жодної з цих груп, але вплинули на загальний розвиток сучасної філософії та формування уявлення про раціональність.
По-друге, в межах аналізу цих напрямів будуть розглянуті такі проблеми: наукова революція Нового часу - як культурологічне явище; роль раціональності в становленні філософських підстав наукового і технічного знання; технічна раціональність у межах філософії техніки.
Основоположники марксизму розглядали техніку як один з найважливіших чинників, що формують людське суспільство. "Капітал", "Походження сім'ї, приватної власності і держави", "Анті-Дюрінг"[148, 150, 152] - праці, що зображають картину підпорядкування майже всього життя людства взаємодії науки і техніки. Проте, проблематика цих, чудових у багатьох відношеннях творів, трактувалася актуальними завданнями періоду їх створення. Тут досліджувалися в основному технічні винаходи другої половини XVIII-го і XIX-го століть: парова машина і верстати, що приводяться нею у рух, удосконалення в металургії, досягнення в виробництві зброї. Авторів у техніці і науці цікавить їх роль у співвідношенні продуктивних сил і виробничих відносин - ручний млин, який породжує феодальне суспільство і парова машина, що породжує капіталізм. Економіка, особливості обігу капіталу, його походження і розвиток - ось що цікавило основоположників марксизму.
Взаємозв'язок капіталу, техніки і науки, історичні особливості їх взаємного становлення, були багато в чому досліджені основоположниками марксизму. Практична природа цієї взаємодії також була встановлена: "Люди науки - оскільки природні науки використовуються капіталом як засіб збагачення... - конкурують один з одним у пошуках практичних застосувань цих наук" [154, с.556]. Проте, це один з небагатьох висловів, присвячених ними технічної раціональності. Швидше основоположники марксизму розглядали технічну раціональність як одну з іманентних властивостей промисловості капіталістичного суспільства, притаманних їй вже через конкурентну боротьбу. Рефлексія технічної раціональності філософами обмежено досліджувалася К. Марксом і Ф. Енгельсом. Спеціальних досліджень з історії філософії Нового часу основоположники марксизму не створили. Скоріше оцінювався рівень техніки - Ф. Енгельсом був проведений аналіз зброї і армії тієї епохи [257, с.45-49].
Зміни у філософії Нового часу як еталон основ наукової революції неодноразово привертали до себе увагу філософів-марксистів. З незначними варіаціями цим періодом вказується XVII сторіччя. Наприклад, М.М. Шульман у статті "Соціально-методологічне формоутворення науки і принцип діяльності" [255] називає часовий відрізок 1543-1687рр [255, с.123].
Наукову революцію Нового часу аналізували з різних точок зору. Перша - спроба аналізу, що спирається переважно на соціально-економічні чинники розвитку науки. Прикладом цього є праця "Соціально-економічне коріння механіки Ньютона" Б.М. Гессена [57]. Автор виявляє і аналізує величезний перелік технічних завдань Нового часу. Даються докладні характеристики насосів, шахт, артилерійських знарядь і т.п. Описуються навчальні заклади і перераховуються видатні інженери того періоду. Детально висвітлюється те, як І. Ньютон, намагаючись розв'язати деякі технічні проблеми, доходив суто теоретичних висновків. Проте, філософський аналіз багато в чому був зведений до розгляду статистичних даних.
Прикладом аналогічного дослідження є монографія В. С. Кірсанова "Наукова революція XVII-го сторіччя" [102]. Її автор скрупульозно аналізує науково-технічну ситуацію того періоду. Йому вдається відновити хід міркувань кожного вченого, який зробив значуще для науки відкриття. Проте основна увага в такій галузі науки, як приладобудування, приділяється інструментам досліджень. Простежується зв'язок конструкції нових вимірювальних приладів з гіпотезами, для підтвердження яких вони були сконструйовані, філософські підстави, покладені в їх основу. Квадрант Тихо Браге, "небесний кубок" І. Кеплера, маятник Г. Галілея, трубка Р. Бойля - ось основні об'єкти аналізу. Але машини, сконструйовані вченими, які працювали в промисловості, практично не згадуються. Аналіз філософських передумов техніки в цілому - відсутній.
Друга точка зору: розгляд наукової революції в контексті основних гіпотез і теорій, що панували в свідомості учених. Вона відбита в працях "Історія Європейської філософії і її зв'язку з наукою" [46] і "Еволюція поняття науки (XVII-XVIII ст.) Формування наукових програм Нового часу" [47] П.П. Гайденко. Автор цих робіт не вдається до докладного дослідження обставин відкриттів. Основна увага приділяється міркуванням учених, їх аргументам. Аналізуються гносеологічні передумови і несуперечливість філософських концепцій, розкриваються їх основні риси. Рушійні ідеї науки оцінюються за критерієм їх подальших наукових наслідків, але мало уваги приділяється наслідкам технічним. А технологічні і філософські проблеми стали взаємно визначати одна одну. Твори Френсиса Бекона розглядаються П.П. Гайденко саме під таким кутом зору - аналізується взаємозв'язок методологічних підстав науки і техніки. Проте, ця проблематика не одержує свого розвитку, і при аналізі праць Р. Декарта, Г. Ляйбніца, не порушується. Праця В.С. Біблера "Від наукоученія - до логіки культури" [25] - розвиває цю тематику. Автор детально досліджує аргументацію європейських учених з доказу гіпотез, що висувалися ними, обгрунтовує їх зв'язок з культурним середовищем Нового часу. Однак, технічні проблеми, що багато в чому формували це середовище, так само і промислові наслідки прийнятих філософами методологічних та онтологічних настанов - не згадуються. Схожий аналіз проводиться в статті В.І. Пронякіна "Природознавство і філософія - генезис ідейних альтернатив" [195] і монографії В. Б. Окорокова "Метафізика епохи трансцендентального мислення: специфіка, суть, тенденції" [169].
Б.Г. Кузнєцов у працях, що описують еволюцію картини світу, починає простежувати взаємозв'язок між проблемами техніки і проблемами філософії. Основною темою тут виступає взаємозв'язок між світоглядом учених і станом науки - між індивідуальним розумінням навколишньої дійсності і тією картиною світу, що формувалася у всього суспільства учених. Вплив науки на техніку неодноразово підкреслюється: "Наступне покоління в особі Бойля прагнуло за допомогою відродженої атомістики вирішити основні проблеми хімії" [111]. Але обмежено розглядається взаємодія з технологічними проблемами, і немає ані найменшої згадки про технічну раціональність.
Збірка "Генезис категоріального апарату науки" включає низку статей, у яких детально розглядається становлення науки Нового часу [56]. Доводиться, що саме становлення нового категоріального апарату математики (зокрема, в аналітичній геометрії Р. Декарта - впровадження символіки, що об'єднує в собі поняття множинності і одиничності [56, с.88]) і фізики (формування поняття руху, інерції, сили), дозволило сформувати будову дослідної науки. Наводиться безліч прикладів з розвитку найрізноманітніших наук, але такий важливий аспект застосування науки, як техніка, розглядається обмежено. Низку статей містить збірка "Традиції і революції в історії науки" [226], в другому розділі якого розглядаються питання формування науки Нового часу. У статтях В.Н. Касатонова, В.С. Черняка досліджують співвідношення змін у математиці і розумінні простору з філософськими конструкціями того періоду.
Третя точка зору в книгах і збірках, присвячених Новому часу в цілому, спрямована на вивчення діяльності окремих постатей того періоду. Прикладом такого аналізу може служити книга В.Ф. Асмуса "Френсіс Бекон" [11]. Ретельно розглянуті соціальне середовище Англії, основні твори засновника англійського емпіризму, виділені проблеми, порушені ним, досліджена біографія Ф. Бекона. Аналогічна праця В. А. Панфілова "Філософія математики Декарта" [175], в межах якої досліджується становлення замкненого циклу взаємодії філософії і математики; аналізуючи культурно-філософський аспект становлення філософії математики, вона обмежено показує його зв'язки з технічною проблематикою. Але в працях, спрямованих на дослідження творів лише одного філософа, неминуче викликає тенденцію розглянути всю епоху Нового часу крізь призму його творів, що знижує об'єктивність аналізу.
Багато в чому звільняється від спеціалізованості всіх трьох напрямів праця Л.М. Косарєвої "Соціокультурний генезис науки Нового часу. Філософський аспект проблеми" [108]. Виділяються способи і форми впливу соціокультурного середовища на наукове мислення, формування завдяки їм когнітивного ядра науки. Але, враховуючи вплив техніки, Л.М. Косарєва вважає особливості суб'єкта Нового часу основним чинником побудови науки [108, с.9]. Соціальними чинниками, що визначили формування механістичної картини світу, вказує ідеологічні і політичні [108, с.91, с.96], але взаємозв'язок з технікою не простежує.
Технічна раціональність також надто рідко стає об'єктом аналізу. Зокрема, в збірці "Філософія техніки у ФРН" [233] в статтях Р. Кеттера, Р. Інхтевена, Ф. Раппа проводиться порівняння наукової і технічної раціональності, а так само відношення техніки і природознавства в контексті раціонального. Запроваджується поняття технічної раціональності як особливої цілераціональності, яка втілена в методичному знанні. Проте ці статті невеликі за обсягом і не містять навіть обгрунтованого історико-філософського визначення поняття технічної раціональності. Можна констатувати, що проведений різнобічний аналіз дозволив розкрити основні причиново-наслідкові зв'язки, яки визначили характер наукової революції Нового часу, але повної картини процесу філософських підстав наук представлено не було.
Сьогодні відсутня навіть загальновизнана дата початку періоду формування сучасних форм технічної раціональності, критерії цього формування. Інколи періоду античності в цьому питанні надається більше значення, ніж Новому часу. Це не означає, що історики і філософи науки абсолютно не звертали уваги на зміни ролі технічної раціональності в період Нового часу. Проте переважна їх більшість не виділяла технічну раціональність з наукової раціональності.
Книга П.П. Гайденко і Ю.М. Давидова "Історія і раціональність: соціологія М. Вебера і веберовській ренесанс" [45] містить аналіз зміни розуміння раціонального в працях самого М. Вебера та його послідовників. Але основною сполучною ланкою між соціумом і раціональністю виступає не техніка, а релігія. Тому хоч у визначенні раціонального незмінно присутня і практика [45, с.76], розвиток техніки в книзі не відбитий.
У статті Ю.А. Наріжного "Історичні типи раціональності" [158] виділені три зміни типів раціональності, зміни того набору дій, слідування якому визнавалося раціональним на даному етапі розвитку: від міфу до логосу (оволодіння ідеальними об'єктами), від античного космосу до картезіансько-ньютоніанської картини всесвіту і від сталого, жорсткого світу до синергетичних його моделей. Основним об'єктом його дослідження виступає людський розум у період античної наукової революції. Зокрема, автора дуже цікавить поява мегамашини в ранніх людських суспільствах. Але сакральність такого механізму, його "гіперособа", існування якої намагається обґрунтувати Ю.А. Наріжний, пов'язана з технікою лише в описі скромного арсеналу тодішніх ремісників.
Л.Б. Баженов у декількох своїх працях аналізує раціональні аспекти перетворення гіпотези на теорію. Зокрема, він говорить, що одна з ознак такого перетворення - надання гіпотезою раніше не очікуваних фактів [14, с.21]. Проте, визнаючи, що античність не знала сучасного способу виведення гіпотез, він надто мало говорить про побудову гіпотез у Новий час. У Р. Декарта, на його думку, гіпотези відіграють допоміжну роль лише для пояснення явищ на основі механіки, а метод Ф. Бекона взагалі перешкоджає висуненню гіпотез [14, с.52].
Збірка "Раціональність науки і практики: Закономірності зближення" [199] присвячена проблематиці еволюції типів раціональності та їх взаємодії з практикою. Автори статей аналізують, зазвичай, перехід від донаукових форм раціональності до сучасних, при чому визначним періодом визнається Новий час, період зародження капіталізму. Проте різноманітності форм наукової раціональності не опонують формі технічній - наукова раціональність розповсюджується на практику як на "підлеглу" царину (лише в одному випадку [120, с.107] за практикою визнається наявність "форм раціональності", з яких технічна ніяк не виділяється).
Цікавий щорічник РАН "Проблеми раціональності"[232]. Однак проблеми, що порушують в цій збірці, переважно стосуються наукової раціональності. Наприклад, В.С. Стьопін досліджує системність теоретичних моделей ьа операції їх побудови в контексті рівнів організації елементів у теоретичних системах. Визначена одиниця методологічного аналізу науки - це система теоретичних знань вузької наукової дисципліни. Автор розглядає зростання кількості елементів у теоретичній системі. Як підстави науки в нього виступають: картина досліджуваної реальності, ідеали і норми пізнання та філософські обґрунтування [219, с.31]. Одним з елементів, що формують цю картину, виступає можливість використання сконструйованих ідеальних об'єктів науки, зокрема - атома [219, с.35]. Механістична картина світу будувалася на принципах причинності, закономірності природних процесів та експериментальної перевірки знання. Але ці принципи її побудови лише постулюються.
Праця Г.Б. Жданова "Вибір природознавства: 8 принципів або 8 ілюзій раціоналізму". Її автор аналізує витоки й сучасне розуміння раціонального. Використовуючи порівняльно-історичний метод, він порівнює ідеї класиків XVII-го століття із сучасним рівнем розвитку науки. Він прагне показати безсилля експериментальних методів перед помилками [78, с.35]. Автор розглядає можливості редукционізму і детермінізму у світлі прогресу експериментальної техніки, зачіпає проблему математичного опису технічних процесів. Г.Б. Жданов скептично аналізує принципи об'єктивності опису, висловлені Ф. Беконом. Він захищає картезіанську раціоналістичну позицію [78, с.60], намагаючись довести, що розвиток науки розкрив "дитячі проблеми" і догматизм раціоналізму, проте не скасував його як такий. Проте імпліцитний вплив техніки на цей процес автором не аналізується.
В.С. Швирьов у праці "Знання і світовідношення" [247] обґрунтовує необхідність переоцінки розуміння природи і суспільства - і розглядає форми "раціонально-рефлекторної свідомості" в сучасних умовах. Наука проголошується ним найбільш яскравою формою такої свідомості. В.С. Швирьов акцентує увагу читача на кризі розумінняраціонального, на тому, що зараз можливості раціональності як такої критикують переважно самі вчені. Автор указує на наявність історичних форм раціональності, на проблему виявлення ознак цих форм. Але основною проблематикою його дослідження є питання розрізнення таких критеріїв і настанов догматично-тоталітарної свідомості радянського періоду. В.С.Швирьов критикує сучасні форми наукової раціональності, як вираз "галілеївсько-ньютонівської" методології. Однак простежуються результати філософських спроб загальної детерміації процесів, зокрема сцієнтизм, що зумовив технологічне розуміння світу.
У статті О.О. Печенкіна "Основні теорії, індукція і критерії науковості" [184] розглядається виникнення теорій. Автор досліджує структурні особливості побудови теорій, розглядаючи їх як цілісні, складні утворення. Опосередкованим критерієм їх науковості оголошується практика - на тій підставі, що теорії дуже часто не встигають за новими фактами, і ми фактично оперуємо в середовищі, що значною мірою складається із застарілих теорій [184, с.77].
Проблема раціональності та її специфічних проявів також розглядається в збірці "Раціональність як предмет філософського дослідження" [198]. В.С. Швирьов відкриває його статтею "Раціональність як філософська проблема" [250], основною проблемою якої виступає відсутність у вітчизняній філософії семантичного аналізу значення слів, зокрема поняття раціональності. Раціональність визначається автором як обговорення проблеми "співмірності людини та буття". В.С. Швирьов розглядає зміну більш конкретних критеріїв, відповідність яким у різні історичні періоди робила міркування раціональним. К.В. Рутманіс у статті "Генезис ідей раціонального у філософії" [206] намагається досліджувати саме виникнення ідеї раціональності в античній філософії і доходить висновку, що в той період раціональність розглядалася як сумірність людини і буття. Стаття тієї ж збірки "Раціональність: наука, філософія, життя" [4] прагне довести, що плюралізм у розумінні раціонального неправильний, а є два основні розуміння цього явища людської думки: гуманістичне і наукоподібне. Надалі обидві ці концепції зводяться до єдиного визначення - осяжного розумного загального, що здійснюється як взаємодія розсудливого і розумного, що повинно привести ще і до об'єднання дрібно-плюралістичного і розсудливо-розумного підходів.
Книга В.С. Стьопіна та Л.Ф. Кузнецової "Наукова картина світу в культурі техногенної цивілізації" [220], також присвячена питанням раціональності. Автори вбачають своє завдання в розгляді наукової раціональності, корені наукової картини світу, філософських образів світу та їх взаємозв'язку зі світоглядом людини. Розглядається зміна і доповнення системи категорій наукової картини світу, основні свої зусилля автори зостереджують на впливі філософії, впровадженні цих категорій. Досліджується проблема впливу на наукову картину світу не тільки філософії, але й натуралістичної картини світу. Був здійснений аналіз процесу впливу емпіричного знання на теоретичні міркування - над усе авторів цікавили термінологічні аспекти цього процесу: як протокольний опис експерименту перевтілюється в категоріальну схему понять картини світу? Розглядаючи взаємодію досвіду і науки, проблему наукової картини світу як програми його дослідження, автори зостереджують свою увагу на експериментах, що привели до наукових відкриттів. Але виключили з аналізу як технічні передумови, так і технологічні наслідки еволюції філософського знання. Парадокси в розвитку науки розглядаються з позиції фальсифікуючих доказів, і створення нової теорії починається з пошуку її математичної форми. У монографії згадується наукова раціональність у зв'язку з програмою дослідження науки, але її обґрунтування знайшло своє вираження лише в зміні культурного середовища.
Загальнонаукова картина світу, на думку авторів, виступає інтегратором картин світу, що створюються окремими науками, регулює постановку філософією основних теоретичних проблем. Аби з'ясувати, чи є автономними спеціальні картини світу, автори вдаються до історичного дослідження. В його межах розглядаються соціокультурні передумови формування першої наукової картини світу. Згадується залежність науки Нового часу від провідних технічних проблем, але майже одразу їх увага зосережується на антропоцентризмі культури того періоду. Саме перехід до креативного мислення аналізується авторами. Коли ж аналізується сам процес створення першої наукової картини світу, то він розподіляється на підготовчий етап, на протязі якого створювалися окремі теоретичні схеми [220, с.110-176], і другий етап, коли з окремих теорій відбувся синтез картини світу. На першому етапі виділяються праці Г. Галілея, Р. Декарта, Х. Гюйгенса, другий етап уособлює собою постать І. Ньютона. Автори абсолютизують його світогляд, як мірило робіт його попередників. Кожен аспект руху тіл, відкритий Г. Галілеєм, розглядається в межах єдиної механістичної картини світу, створеної І. Ньютоном. Єдиним натяком тут виступає субстанціальна гіпотеза, що розвивається, Р.Декартом, і це лише тому, що теорія "дальнодії" І. Ньютона згодом була визнана помилковою.
Автори розглядають експансію механістичної картини світу в інші спеціальні наукові картини світу, яка сталася наприкінці XVIII-го - початку XIX-го століть, і перетворення механістичної картини світу в загальнонаукову. Їх взаємодія аналізується в контексті виникнення нових ідей і понять, але знову таки, не у взаємодії з технікою. Нарешті, сучасна наукова раціональність характеризується як наділена новими відмітними рисами: відвертістю, експлікацією ціннісно-смислових структур, що включаються в механізми і результати об'єктивного осягнення дійсності [220, с.207].
В.Н. Порус аналізує питання розуміння раціональності у своїй праці "Раціональність. Наука. Культура" [192]. Він робит спробу всебічно розглянути поняття наукової раціональності. Детально тут розглядається ціла низка концепцій раціонального, висунутих і застосованих у XX-му сторіччі: неопозітівістів і релятивістів, а також принцип відкидання всіх позицій і плюралістична раціональність. Розкриваються суперечності між позиціями І. Лакатоса і П. Фейерабента, С. Тулміна і Т. Куна. Описуються суперечності, що визначають характер наукової раціональності: між "критерійною" і "критико-рефлексією" моделями, відповідність встановленим алгоритмам, методам, що вважаються критерієм раціональності, й одночасне заперечення їх при виробленні нових у межах загального розвитку науки і філософії. Але основною темою дослідження у своїй книзі В.Н. Порус робить взаємодію раціональності і культури - наукова раціональність розглядається ним саме в такому контексті. Питання взаємодії техніки і філософії В.Н. Порус розглядає обмежено, переважно як складову прагматизму.
В межах філософії техніки достатньо детально досліджені проблеми взаємодії науки і техніки. Але категорія раціонального в процесі такого аналізу використовувалася епізодично, і наукова революція Нового часу не розглядалася як основоположний процес.
В.І. Белозерцев і Я.В. Сазонов у книзі "Філософські проблеми розвитку технічних наук"[18] проводять аналіз взаємодії філософії і техніки. Розглядається зміст і структура філософських проблем технічних наук, проблема об'єкту технічних наук, досліджується діалектика розвитку техніки і технічного знання. Виділяються основні стадії розвитку техніки: ручна техніка; техніка, що включає людину; і автоматична техніка. Ця схема дозволяє розглянути відношення людини і техніки. Аналізується місце технічних наук у системі наукового знання - показується, що академічна наука пов'язана з практикою через технічні науки. Так само розглядається виникнення технічних закономірностей і методології технічних наук. Доводиться, що цілісність технічного пристрою визначається його функціонуванням. Тут здійснено якісний і ретельний аналіз, однак він спрямований на дослідження категорії раціонального, технічна раціональність у зазначеній праці не розглядається.
У монографії "Соціальні, гносеологічні і методологічні проблеми технічних наук" під редакцією М.А. Парнюка розглядаються проблеми технічної творчості, гносеологічних засобів науково-технічного пізнання [213]. Вводяться поняття технічного об'єкту, технічної ідеї, розмежовуються технічна проблема і технічне завдання, виявляється специфіка технічного пізнання. Проте проблеми раціональності технічного знання і специфіки філософії Нового часу не аналізуються.
В.П. Каширін у книзі "Філософські питання технології"[97] прагне осмислити техніку і технологію як вид руху. Розглядається техніка з моменту становлення людини, проводиться аналіз її відмінності від біотехнології тварин, досліджується відмінність між технікою і технологією. Розглядаються навіть штучні матеріали, які можна визначити як природну речовину, перетворену цільовим характером соціальної діяльності [97, с.89]. Наголошується, що розуміння генезису техніки неможливе без загальносоціологічних теорій [97, с.141]. Розглядається і зародження технічних наук: фактичне знання стає науковим, коли воно заздалегідь цілеспрямовано і взаємодіє із спеціальними формами соціальної діяльності, наприклад, навчанням [97, с.228]. Проте книга В.П. Каширіна не присвячена періоду Нового часу - цей відрізок історії розглядається лише як епізод процесу розвитку техніки, що передує становленню технічних наук у XVII-XIX століттях.
Книга В.Н. Князєва "Людина і технологія" [103] також розглядає соціально-філософські аспекти техніки. Технологія розглядається як продукт людської діяльності та її передумова, а техніка - як результат опредметнення наукових законів, однак у книзі не аналізується Новий час.
Книга С.С. Гусєва і Е.О. Гусєвої "Взаємодія пізнавальних процесів в науковій і технічній творчості" [65] містить детальний аналіз винахідництва і формування пізнавального ставлення людини до дійсності. Аналізується винахідництво і формування пізнавального ставленні людини до дійсності [65, с.11-12]. Розглядаються відмінності у ставленні стародавнього світу до винахідництва від позицій сучасного інженера [65, c.18]. Автори показують, що Відродження - епоха зіставлення природного і штучного в техніці [65, c.28]. У Новий час філософи прагнули до пізнання природи як такої, техніка присутня в них у прихованому вигляді [65, с.29], лише в XIX-му столітті оформляється філософія техніки. Але авторам можна заперечити, що люди часто висловлюють ідеї, не розуміючи їх до кінця; і техніка не змогла б розвиватися без хоч би зачаткових уявлень про технічну раціональність. Автори книги основні зусилля зосереджують на сучасній філософії і намагаються з'ясувати, як технічне завдання перетворюється на теорію [65, с.61-64]. Основним об'єктом аналізу була вибрана діалектика творчої і пізнавальної діяльності в процесі технічної творчості [65, с.84]. Саме у винахідницькому процесі автори вбачають квінтесенцію взаємодії науки і техніки. Але деталізацію цього процесу практично не подано, категоріального аналізу технічного знання не проведено. Можна зробити висновок, що аналіз лише процесу винахідництва не дозволяє розкрити специфіку технічної раціональності.
У праці В. Г. Горохова "Концепції сучасного природознавства і техніки" [61] досліджуються філософські передумови створення наукової і технічної теорії. Порушується питання структури цих теорій, літератури наукової прози, перетворення наукової теорії в технічну, інституалізації наукової і технічної діяльності.
Основним об'єктом історико-філософського аналізу виступає "нова наука" Г. Галілея та її відношення до техніки. Розглядається розуміння сучасними методологами - Т. Куном, І. Лакатосом, А. Айером, С. Тулміном - науково-технічної революції Нового часу. Визначена роль Г. Галілея у створенні основ "філософії техніки" - формулювання основ методології дослідження і проектування. У науковій і технічній теорії В. Г. Гороховим і виділені три схеми - функціональна, потокова і структурна. Розкриття всіх трьох схем відкриває можливість технічного використання нової сфери природних явищ. Основною відмінністю природничо-наукової теорії від технічної виступають: інша якість абстрактних об'єктів: у технічній теорії ідеалізації відповідає стандартним конструктивним елементам; структурна схема, що розкриває теорію з урахуванням реалізації - порівняно слабо розвинена в природознавчих дисциплінах.
Проте В. Г. Горохов у даній праці не досліджує поняття раціонального. Поняття "технічна раціональність" згадується, але не розкривається і систематично не використовується. Взаємодія філософського і технічного знання розглядається як процес, прямо детермінований економічною та соціальною необхідністю.
В.С. Стьопін, В.Г. Горохов, А.М. Розін у книзі "Філософія науки і техніки" [221], розглянули проблеми технічної теорії, її розвитку і загальної взаємодії науки і техніки, питання раціонального узагальнення в техніці. Виділяються три ступені раціоналізації техніки наукою: ремісниче навчання (в період Нового часу), коли були організовані навчальні заклади для інженерів (відсутність зв'язку з філософією і наукою грунтується на основі відсутності в підручниках того часу теоретичних досліджень); поява технічних наук, таких, як нарисна геометрія (початок XIX століття); і третя - як спроба комплексного узагальнення технічних наук. Лише дві останні стадії раціоналізації представляють інтерес для філософії. Обґрунтовується точка зору, що "аж до XIX століття наука і техніка розвиваються як би по незалежних траєкторіях" [221, с.252].
У підручнику "Філософські проблемі техніки", написаном В.П. Капітоном і В.І. Палагутою [88] у стислій формі подаються основні поняття філософії техніки, розглядаються відносини техніки і культури, наукового пізнання і техніки, співвідношення законів і технологій. Порушуються проблеми формування технічної та природничо-наукової рациональностей, технічної теорії. Але, велика різноманітність тем і форма навчального посібника не дають можливості авторам продемонструвати всю глибину аналізу проблем.
Немарксистська філософія науки першої половини XX-го століття зазнала потужного вливу неопозітівізму і, багато в чому розвивалася під знаком його подолання. Одним з складників цього процесу була спроба історичного аналізу наукових революцій, тісно пов'язана з концепціями фальсифікаціонізму.
Так Т. Кун провів аналіз структури наукових революцій в своїй віднойменній роботі "Структура наукових революцій"[114]. Наукова революція Нового часу розглядається ним як один з періодів зміни парадигм в науці, але якого-небудь першорядного значення він їй не надає, аналізуючи також і наукові революції XIX-го і XX-го століть. Періоди становлення парадигм класифікуються скоріше за науковими дисциплінами в межах яких вони відбувалися, ніж за історичними періодами.
У закономірностях розвитку науки, що виділяються ним, надзвичайно багато уваги було приділено раціональності. Але техніка взагалі, і зокрема раціональність технічна, розглядалася Т. Куном як щось вторинне, залежне від гіпотез і експериментів учених. У "Структурі наукових революцій", наприклад, залишається неясним походження фальсифікуючого експерименту. Існує безліч вказівок на експерименти чисто наукові, але не розглянуто причин, що призвели до самої їх постановки. Певною мірою позиція Т. Куна обгрунтована - адже сучасні галузі техніки виникли вже після появи відповідних наукових дисциплін у контексті відповідних парадигм. Однак, процес зміни парадигм представлений залежним тільки від внутрішніх чинників розвитку науки, натомисть впливу техніки Т. Кун не аналізує.
К. Поппер з перших сторінок праці "Логіка і зростання наукового знання" [189] відмовляється обговорювати тему виникнення нових ідей у розумі вченого, перетворюючи цей процес на подібність "чорного ящика", чим усуває зовнішні чинники розвитку науки. З іншого боку, він висуває концепцію оцінки істинності гіпотези за кількісті її вживаних наслідків: чим більше успішно вживаних на практиці наслідків з цієї гіпотези одержано, тим більше вона істинна. Тобто фальсифікаціонізм підміняє двосторонній зв'язок науки і техніки одностороннім впливом. Звідки ж кожного разу виникають нові гіпотези, і навіщо потрібний сам процес їх висунення, якщо вони все одно будуть спростовані? К. Поппер аналізує процес зміни теоретичних формацій у науці, але до історизму в цілому ставиться скептично [190] і філософію епохи Нового часу як окремий об'єкт аналізу не виділяє.
І. Лакатос намагається показати суперечності двох цих авторів [118]. Його концепція "захисного поясу", що складається з другорядних гіпотез, які оточують ядро кожної теорії й оберігають її від руйнівного впливу фальсифікуючого експерименту, частково знімає гостре протистояння абсолютної істинності веріфікационізму та нескінченного скепсису фальсифікационізму. І. Лакатос вимушений апелювати саме до людської діяльності, але про техніку він говорить дуже мало, і його слова зводяться до дієздатності або недієздатності тих або інших теорій, тобто робиться спроба розв'язати суперечність лише на рівні гіпотез, але не на рівні їх зв'язку з практикою.
Разом з філософами, що відстоювали пріоритет внутрішніх чинників розвитку науки, виник напрям, який продовжував соціологічну традицію М. Вебера і представники якого надавали пріоритет зовнішнім чинникам. Р. Мертон у книзі "Наука, техніка і суспільство в Англії XVII-го століття" [272], намагався довести, що досвідчена експериментальна наука виникла під впливом пуританства, яка створило систему цінностей, що сприяла науковим пошукам, - і тим обґрунтувати соціальне походження генези форм наукового знання. Закладаються основи дослідження етосу науки. Проте Р. Мертон відмовився від дослідження методологічного змісту науки - введений їм імператив універсалізму, як позаперсональності наукового знання, імператив колективізму, як вимоги поширення нових знань, подають науку як цілком залежне від соціуму явище. Раціональність не визначає цінність праці ученого. Д. Блур у своїй роботі "Знання і соціальний образ" намагався відстоювати теорію соціальної сконструїрованості наукового факту [263]. Е. Цильзель в окремих статтях спробував виявити соціальне коріння генезису наукового методу через походження понять "закон природи" і "науковий прогрес", проте роботи його невеликі за обсягом. Їх роботи були розвинені. Кнорр-Цетіной, Л. Лауданом, і, як помічає С. Шейпін, в межах соціології науки суперечка про вплив соціуму на теорії давно пішла в минуле і проблемою є конкретні механізми функціонування наукової культури як соціальної системи [278].
Проте одностороннє дослідження зовнішніх чинників розвитку науки істотно знижує цінність аналізу наукової революції Нового часу, що проводиться в межах наукової школи Р. Мертона .
Робилися спроби і чисто історичного аналізу Нового часу. Праця Ф. Броделя "Матеріальна цивілізація і економіка XVI-XVIII ст." [30] викликає шанування кількістю зібраного в ній матеріалу. Серед іншого детально розглядається доля технічних новинок: нова конструкція вітряних і водяних млинів, розповсюдження доменних печей, поліпшення конструкцій гармат. Але історизм Ф. Броделя зумовлює його висновки. Він приводить безліч фактів, сотні їх узагальнень, виводить тенденції і на цьому зупиняється. Причини того або іншого явища, якщо вони не були обумовлені соціально-економічними або технічними чинниками, Ф. Броделя майже не цікавлять. Основним об'єктом його досліджень є не розвиток техніки і науки, а становлення капіталістичної економіки. Ф. Бродель у загальних рисах визнає каузальні пояснення глобальних історичних процесів того часу, хоча у його праці відсутній аналіз філософії тієї епохи. Описана технологічна революція в Англії другої половини XVIII-го століття, але створення філософських концепцій, становлення наук, наукових шкіл, що зумовили її, практично не показано.
Проблема зв'язку раціональності мислення і технічних можливостей людини була однією з центральних проблем філософії починаючи епохи Нового часу. Але трактат Ж.-О. Ламетрі "Людина-машина", не дивлячись на численні передбачення, висловлені в ньому, не може вважатися зразком філософського аналізу. До XIX-го століття не існувало навіть філософії техніки як самостійної дисципліни. Сама дія техніки на життя індивідуума і суспільства розумілася приблизно, механізми їх взаємного впливу описаний не був. Окремі гіпотези Х. Вольфа, Ж.Ж. Руссо, Адама Сміта і Г. Гегеля не складалися в чітку, несуперечливу систему. Лише на прикінці XVIII-го століття Ж.А. Кондорсе пов'язав розвиток науки і техніки у межах самостійного аналізу [97, с.247].
Власне, першим філософом техніки можна назвати Ернста Каппа (1808-1896), автора праці "Основні напрями філософії техніки" [62, с.35-38]. Він висунув принцип органопроєкції - розгляд техніки, як продовження людських органів чуття і кінцівок. Проте, розуміти технічну діяльність людини, спираючись на будову її тіла, означає зводити все різноманіття об'єктивної дійсності до фізіології. А. Еспінас спробував вивести визначення технології як "корисного мистецтва". Аналізуючи описи правил в техніці причини виникнення цих правил, він висунув гіпотезу про циклічність розвитку кожної окремої галузі техніки. Проте сам А. Еспінас розглядав переважно становлення техніки в античний період [62, с.38-40].
Ф. Бон розглядав техніку в її взаємодії з мораллю і обов'язком, але, розглядав розуміння техніки в період Нового часу. Він говорив, що серед мислителів цього періоду панує нерозуміння феномену техніки, і сам проаналізував структуру наукового і технічного дослідження. Також Ф. Бон указував на те, що наука і техніка разом формують будову теорії - і протистоять в цьому практиці [62, с.41-44].
О. Шпенглер [253] відмовившись від чисто інструментального розуміння техніки, об'єднав в цьому понятті всю цілеспрямовану діяльність. У описі процесу становлення техніки з усіх форм кооперації людей, необхідних для цього процесу, найважливішою виділив культуру. Проте, в межах "філософії життя" О. Шпенглер використовував в аналізі техніки ірраціональні чинники, звинувачуючи техніку в бездуховності, у відриві творчих сил індивіда від предмету творіння. Аналіз технічної раціональності суперечив би цьому ірраціоналізму.
М. Гайдеггер, один з найбільших німецьких філософів XX-го століття, присвятив техніці декілька робіт. Відкинувши інструментальний характер техніки, він зосередився на її цільовому аспекті, вбачавши в ньому розкриття "потаєного". А розкриття "потаєного" - це сутність "по-става", поняття, що визначає собою техніку. Він указує на Новий час, як на період, коли почала виявлятися сучасна сутність техніки, тоді зароджується фізика, яка дозволяє людським зусиллям бути більш дієвішими. Але його аналіз техніки і науки Нового часу не розгорнутий в окреме значне дослідження[238].
Х. Ортега-і-Гасет - найбільший філософ Іспанії XX-го століття, представник філософії життя, що знаходився під впливом екзистенціалізму, також аналізував проблеми техніки [173]. Техніка розглядається ним як "зусилля ради заощадження зусилля" [173, с.40], але весь розвиток техніки підпорядкований особливому, специфічному буттю людини, яке вимагає від неї прагнути отримати вигадані нею самою зручностей. Власне розвиток техніки розкладається гим на три етапи: техніка випадку, коли людина запозичувала винаходи у природи, техніка ремесла, коли винахідництво розглядається швидше як мистецтво і техніка доби людини-техніки - коли з'являється автоматика, усувається ручна праця, винахід інституалізуєтся. Проте іспанський філософ не пояснює, чому природа людини, людське буття так різко відрізняється від тварини, чому він повинен "зберігати зусилля, щоб присвятити їх надлишок здійсненню неймовірного підприємства - реалізації свого буття в світі" [173, с.47]. Крім того, техніка визнається ним іманентно раціональною, але завжди є хіба немає технічно нераціональні вироби.
Л. Мемфорд [273] в роботах "Техніка і цивілізація" і "Міф про машину" виступає як представник технологічного детермінізму. Об'єктом його аналізу є соціологія техніки - механізми бюрократії і суспільні інститути, необхідні для розвитку технології. Л. Мемфорд вводить і обгрунтовує поняття мегамашини. Раціональність в його роботах позиціонується як властивість технократичної організації суспільства. Але Л. Мемфорд не ставить своїм завданням аналіз змін в техніці і науці періоду Нового часу.
Г. Башляр формулює свою позицію з питання раціональності в роботах "Прикладний раціоналізм" і "Раціональний матеріалізм" [17]. За допомогою швидше експресивного, ніж послідовного аналізу, розглядається наукова раціональність (переважно як властивість формул і визначень), зв'язок якої з технікою постулюєтся. Раціональність науки протиставляється буденній, донауковій раціональності, проте раціональність виявляється не як єдина система, а як специфічна для кожної групи наук властивість. Так само протиставляються раціональність власне науки (механіки) і раціональність філософської течії, що грунтується на цій дисципліні (механіцизму).
К. Хюбнер, представник сучасної філософії науки, в монографії "Критика наукового розуму" [244] аналізує розвиток техніки і поняття її раціональності. В цілому К. Хюбнер розглядає процес зміни методологічних парадигм в науці як боротьбу "системних ансамблів" - систем теорій і правил наукової роботи. В межах цілісного набору гіпотез йому вдається поєднати соціально-культурний аспект походження наукових теорій з їх емпіричними передумовами. Конфлікт, що приводить до розпаду нормальної науки, розглядається не як суперечність між теорією і досвідом, а як суперечність в межах самого наукового знання. У той же час наукова раціональність знаходить вирішальне значення тільки в межах техногенної цивілізації. Але К. Хюбнер переважно лише позначає проблеми, що виникають в межах дослідження проблеми раціональності, а відповідає на поставлені перед собою питання значно обережніше. Наукова революція Нового часу розглядається К. Хюбнером лише як окремий аспект взаємодії "системних ансамблів" науки і не є окремим об'єктом аналізу.
1.2 Методологічні основи дослідження.
Методи, за допомогою яких проводиться аналіз представлених проблем, повинні відповідати таким вимогам: забезпечувати повне розкриття теми, максимально коротку форму міркувань і достовірність висновків. Проте, для всебічного дослідження об'єкту і предмету роботи необхідне подолання двох основних теоретико-методологічних утруднень.
По-перше, це певний дуалізм технічної раціональності, як предмету дослідження. З одного боку, вона має онтологічні підстави в конструкції технічних виробів, технологіях, тобто виявляється в особливостях існуючої техніки. Так само її можливо прослідити в технічному знанні досліджуваної епохи - проектах машин, описах механізмів і будівель. Але філософськи - це знання було осмислено надто слабо: не існувало окремих досліджень, присвячених методам раціоналізації інженерної діяльності. Навіть в таких роботах як "Механіка" Г. Галілея основною проблематикою був, зокрема, пошук законів збереження імпульсу, тобто складнощі у формуванні природничо-наукових уявлень. Методологія і гносеологія Нового часу, розроблені в той період онтологічні гіпотези і створювана механістична картина світу, лише імпліцитно містили розуміння філософами значення технічної раціональності. Отже, необхідно засновувати аналіз розвитку філософських концепцій XVII-го сторіччя на об'єктивному процесі збільшення взаємодії технічного і філософського знання, і в контексті розуміння сучасниками цього процесу - виявляти їх уявлення про технічну раціональність. А для цього потрібен опис конкретних якостей, властивостей і проявів технічної раціональності як в технічному знанні, так і в гносеологічних і онтологічних гіпотезах.
По-друге, в XIX-XX століттях в межах історико-філософської рефлексії Нового часу пізнішими мислителями - технічна раціональність не розглядалась основним об'єктом дослідження. При оцінці цієї рефлексії необхідно використовувати методи, що дозволяють виділити технічну раціональність, як предмет дослідження пізніших філософів, з проблематики наукової раціональності, загальної структури наукової революції, або з передумов становлення філософії техніки. Без цього неможливо зберегти тематику дисертаційної роботи, оскільки об'єкт роботи знаходиться на стику цих трьох тем.
Базовою методологією дослідження виступає діалектика. По-перше, у історії розвитку філософії і науки є окремі періорди, які краще за інших піддаються дослідженням за допомогою специфічного набору методів. Наслідком тих наукових і філософських суперечностей, які сформувалися в Новий час, стало створення діалектики. А матеріалістична діалектика виявилася ідеальним інструментом для дослідження соціально-экономический відносин того пріода - тому саме вона є методом, которий необхідно використовивать, аналізуючи взаємний вплив філософських та технічних ідей. Непрямим показником цього може служити звернення професійних істориків до до праць філософів. Нариклад Ф. Бродель в праці "Матеріальна цивілізація і економіка XV-XVIII ст."[30] регулярно порівнює свої висновки з висновками К. Маркса, частково визнає його правоту, хоча останній не мав доступу до того колосального об'єму історичного матеріалу, який зміг обробити Ф. Бродель. Матеріалістична діалектика ровивалася і у ХХ сторіччі у філософії науки (наприклад, праці Б.М. Кедрова [98, 99]), та у розумінні суспільства (праці А. Грамши [64]) А внаслідок того, що багато успішних досліджень в питанні розуміння історії філософії і філософії науки були проведені саме з допомогою діалектики, це дозволяє додатково веріфікувати результати даної роботи. По-друге, через її універсальність і можливість опису в її межах практично будь-якого явища або процесу.
Інші, окремі, вузькоспеціалізовані методи використовуються в межах діалектичної методології для вирішення окремих проблем, або розгляду специфічних для філософії епохи Нового часу, рис. Наприклад, аналізуються співвідношення кількості і якості у взаємному впливі промисловості і науки - це дозволяє через оцінку масштабу дії окремих наукових відкриттів на загальну сукупність технічного знання встановити їх значущість, а ця оцінка дозволяє виявити значення тих або інших понять, ідеальних об'єктів науки, філософських гіпотез.
Використовуються категорії одиничного, особливого і загального. Роботи кожного з філософів Нового часу унікальні за комплексом виражених в них ідей. Проте конкретною формою свого існування ця сукупність ідей зобов'язана системі зв'язків, що закономірно склалися, всередині якої вона виникла. Тому розкрити значення кожного з досліджуваних творів можна тільки в контексті особливого. Особливе - це специфічні риси, властиві філософії тієї епохи, як цілому, що відображають суперечності між проблемами, властивими загальній еволюції філософських ідей і вирішенням їх в кожному одиничному випадку. Дія технічної раціональності - одна з таких рис, яку можна прослідкувати в послідовності формулювань понять, спрямованості теорій, що висуваються, долях наукових програм. Для досліджуваного класу робіт вона є загальною, і її прояв підкоряється закономірностям, які ще не були властиві філософії епохи Відродження і вже не мали аналогічних проявів в німецькій класичній філософії. Аналогічно виражаються через категорії одиничного, особливо і загального - відношення окремих винаходів, природничо-наукових законів і ідеальних об'єктів технічних теорій. Останні не володіють універсальністю природничо-наукових законів, а лише опосередкують відношення між одиничним технічним виробом і загальними природними законами.
Використовуються процедури опредметнення та розпредметнення, як інструмент розкриття зв'язку відстороненого філософського знання з технікою, індустрією епохи Нового часу. Ці поняття побічно відображають процеси двох рівнів.
По-перше "човник ідеальне-реальне", описаний Б. Г. Кузнецовим при аналізі робіт Г. Галілея. Перетворення конкретних технічних проблем в ідеальні теоретичні схеми, знаходження відповіді, і подальше втілення знайденої відповіді в приладах і механізмах. Лише абстрагування, без розкриття суті предмету, як соціально-культурного феномену, без засвоєння і критичного переосмислення його суспільного значення, тобто розпредметнення - не дозволяє адекватно аналізувати машини і механізми. Опредменення, як втілення в механізмах людських здібностей, і тим представлення техніки як ціннісно наповненого феномена, так само розкриває розуміння Г. Галілєєм ролі техніки в розвитку філософії. Аналогічні процеси представлені і в роботах інших філософів - Ф. Бекона, Дж. Локка, Г. Ляйбніца, І. Ньютона - не так показово, як в творах Г. Галілея, проте їх можна виділити і описати.
По-друге, загальне, характерне для філософії епохи Нового часу, як одиниці знання - взаємодія різних видів знання. Відбулося осмислення принципів функціонування механізмів, створені філософської передумови їх розуміння - внаслідок чого змінилося мислення і поведінка індивідів, тобто розпредметнення. І одночасно тривав процес опредметнення - втілення в техніці нових людських здібностей, і тим обґрунтування ідеалів, що розвивалися, нових систем цінностей.
Дослідження проводилося і на основі принципу співвідношення категорій одиничного, особливого і загального, що відображають реальні процеси, які відбувалися в техніці і філософії. Одиничного винаходу що, використовувався в безлічі промислових об'єктів; окремих, особливих галузей техніки і положення науково-технічної сфери загалом. Наприклад, співвідношення відкритого диференційного числення і зміни картини світу необхідно аналізувати саме на основі цього принципу.
Аналіз і синтез також виступають необхідними інструментами дослідження. Кожен окремий даний процес був представлений на складовими частинами, а потім на основі одержаних відомостей була встановлена загальна картина розвитку науки і техніки даного періоду. Аналіз і синтез також застосовуються, оскільки вони були основними методами, що використані в методології Нового часу. Саме на їх протистоянні будувалася суперечка емпіризму і раціоналізму. Необхідно виділити явища, які були б для описуваних процесів атомарними, простими. Природно, що на процес наукової революції Нового часу впливало величезне число чинників. Але без деяких передумов наукова революція могла відбутися, а деякі факти були для неї лише випадковими. Ці передумови необхідно виділити і описати як частини єдиного процесу, породженого історичними умовами, який обумовив існування сучасної науки. Формулювання природничо-наукового закону, або ідеального об'єкту технічної теорії, конструкція нового механізму, які дозволяли розширити можливості людини.
Використання принципу об'єктивності, як відмова від бездоказового прийняття за істину окремих гіпотез, припущень, диктується необхідністю мінімізувати суперечності, як що містяться в гіпотезах, які протистоять одна одній , так і в теоріях, що претендують на несуперечність. Адже емпіризм і раціоналізм у філософії Нового часу - претендували на статус довершеного методу, і альтернативна методологія розглядалася філософами тієї епохи як помилка. Цей принцип дозволяє уникати використання сумнівних смислових і лінгвістичних конструкцій, а так само окремих суб'єктивних тверджень - як, наприклад, невизнання Г. Ляйбніцем закону всесвітнього тяжіння.
Методи ідеалізації і абстрагування, як створення об'єктів, що ідеалізуються, і висунення абстрактних понять - необхідні як доповнення принципу об'єктивності. Оскільки в своїй явній, відкритій формі, технічна раціональність в епоху Нового часу не досліджувалася - то необхідно порівнювати ті ідеальні об'єкти науки, що створювалися Г. Галілеєм, Р. Декартом, Б. Спінозою та іншими. Це абсолютно рівна поверхня, неподільна корпускула, ефір. По різній технічній раціональності цих ідеальних конструктів, ми можемо судити про технічну раціональність філософії епохи. Метод ідеалізації дозволяє упорядкувати аналіз сукупності фактів, наданих історичним дослідженням, проводити його за наперед встановленими принципами. Так само цей метод необхідний для відтворення процесу конструювання ідеальних об'єктів науки - дозволяє аналізувати те аргументування, що приводилася прихильниками монадної та корпускулярної гіпотез. Еволюція абстрактних понять відображає взаємодію технічного і філософського знання.
Метод сходження від абстрактного до конкретного - як спосіб встановлення істини в реальних ситуаціях. Відтворення аналітичної абстракції вживаної в епоху Нового часу, дозволяє встановити, як саме фіксувалися властивості об'єктів. Ідеалізуюча абстракція, розкриває способи отримання "ідеальних об'єктів". Використання подібних абстракція при розв'язанні інженерних задач - розкриває взаємодію філософського і технічного знання, аналіз подібного використання дозволяє розкрити механізм переходу природничо-наукових законів в технічні інструкції і правила. Також за допомогою цього методу встановлюється, та яка парадигма - наукова або технічна - володіє пріоритетом розвитку в даний період: у конкретних інженерних завданнях використовуватимуться абстракції, сконструйовані філософами чи ж властиві ремісничому рівню технічного знання.
Використовуються категорії природного і штучного. Вони вказують на різні модуси існування предметів гуманітарного знання і задають принцип дуалізму в їх відношеннях. В межах даної роботи категорії використовуються для прояснення відносин природничо-наукового закону і ідеального об'єкту технічної теорії. Перші - віддзеркалення природних зв'язків і відносин, об'єктивно присутніх в природі; другі - свідомо відображають штучно створене середовище, регульоване свідомо поставленими цілями. Так само при використанні цих категорій враховується специфічне для Нового часу розуміння відносин штучного і природного. Механіцизм в уявленні про природу, про живих істот, як про машини, хай і створених Богом, породив, з одного боку, ілюзію загального підпорядкування природи деякому набору правил, що обмежений, тобто примат штучних норм в її розумінні. З іншого - багато в чому зняв питання про сенс буття, про казуальність становлення законів об'єктивної дійсності, оскільки природні механізми природи, на розуміння яких орієнтувалося філософське знання, іманентно не містили в собі смислових навантажень.
Принцип єдності історичного і логічного що розглядається як відношення між історичною дійсністю і її теоретичним осмисленням. Вся та безліч фактів, що були представлені в межах роботи, потребує системних пояснень, а викладені припущення вимагають цілісних логічних обґрунтувань. З одного боку, обсяг роботи просто не дозволив продемонструвати весь зібраний матеріал, з іншого боку, історичні відомості в значній мірі не повні (немає доступу до багатьох джерел). Необхідне було на основі логіки і історичних закономірностей відновити або невідомі автору, або фрагменти картини розвитку філософії і техніки Нового часу, і показати, що приведені факти укладаються в межах вказаних процесів,яких бракує, а невідомі подробиці не можуть мати того, що визначає, для зроблених висновків, значення.
Окрім методів та принципів, яки можуть розглядатися як єлементи діалектичної методології, для урахування історичної специфіки аргументів, що висувалися філософами, і аналізу пізнішої рецепції цих аргументів необхідне застосування наступного комплексу принципів і методів.
Метод уявного експерименту - дозволяє оперувати ідеальними об'єктами, моделювати складні багаторівневі фізичні явища. Заснований на принципі гипотико-дедуктивного міркування, він направлений на створення квазіемпіричних об'єктів і подальший переклад цих образів на мову теорії. Уявний експеримент в своєму аналітичному різновиді, орієнтований на побудову прикладу, який підтверджує, або спростовує теорію - необхідний для відтворення міркувань Г. Галілея, Р. Декарта, І. Ньютона, Г. Ляйбніца. Синтетичний різновид уявного експерименту, коли він виступає засобом конструювання наукової теорії, також дозволяє прослідити вплив технічного знання на філософський. Удосконалення методу уявного експерименту, проведене цими філософами в епоху Нового часу, багато в чому обумовило зроблені ними висновки.
Системний підхід дозволяє доповнити використання принципу історичного і логічного. Філософське і технічне знання епохи Нового часу відповідно до принципу системності розглядаються як цілісний об'єкт, оскільки інтенсивність взаємодії між ними була вищою, ніж між іншими видами знання, або, в усякому разі, мала унікальну специфіку. Багатоманітні типи зв'язків складають єдиний механізм розвитку. Можна виділити наступні завдання дослідження в межах системного підходу.
По-перше, розробка засобів, які дозволять представити взаємодію феномену технічної раціональності і методології, онтології епохи Нового часу - як єдиної системи. Структура цієї взаємодії повинна ґрунтуватися на переході від підсумовування різних видів знання до виявлення інтегруючих зв'язків - для цього доводиться їх взаємодоповнення, неможливість поступального розвитку без взаємодії інженерів і філософів. Також ознакою системності буде зміна у філософських дисциплінах, безпосередньо не пов'язаних з технікою. Наприклад, в аксіології: поява автономної етики, властивої не тільки філософам, але і інженерам, і взагалі ученим, що вирішували технічні проблеми.
По-друге, побудова узагальненої моделі становлення феномену технічної раціональності, і моделі прояву її специфічних властивостей, обумовлених конкретно-історичними особливостями досліджуваного періоду.
Так само в процесі аналізу враховується, що системний підхід, як один з елементів методології, приходить на зміну механіцизму ще в XIX сторіччі. Отже, використання системного підходу, як більш довершеного інструменту, в порівнянні з методологій Нового часу, дозволяє розкривати характерні для неї суперечності і недоліки. В межах, теми даної роботи цими суперечностями виступають: редукція розмаїття методів лише до одного, найбільш безпомилкового, абсолютизація властивостей субстанцій або корпускул - які дозволяють звести розмаїття світу до лише одного типу системної організації.
Компаративістський підхід (порівняно-історичний метод) - як спосіб шляхом порівняння відокремлювати загальне та особливе в історичних явищах, досягати пізнання різних історичних ступенів одного явища або декількох співіснуючих явищ. Використовується в даній роботі для зіставлення розвитку науки, техніки і філософських тенденцій в декількох державах і різних культурних традиціях. Наприклад, розкрити яким чином специфіка англійського емпіризму в розвитку науки і її взаємодії з технікою доповнювалася дією французького картезіанства. Чому Італія, Німеччина, Іспанія не стали центрами розвитку науки та промислової революції, аналогічними Франції і Англії? Так само застосування даного методу можна розділити на два напрями: до становлення суспільних інститутів (зокрема освітніх), і для історико-філософського аналізу, зокрема праць періоду Нового часу.
Компаративістський підхід доповнюється методом аналогії - як схожість явищ і процесів в яких-небудь властивостях. Необхідно, в межах аналізу наукової революції Нового часу, використовувати дані, з вже добре вивченої наукової революції початку XX століття. За допомогою цього виявляються імпліцитно присутні у філософії XVII століття, ідеї, які в своїй явній, відкритій формі, були висловлені пізніше - вже в межах становлення філософії техніки. Крім того, використання методу аналогії можливо при зіставленні робіт філософів, гіпотез, що висувалися, і процесів становлення науки в межах філософії епохи Нового часу. Наприклад, чим гіпотези про корпускули П. Гассенді відрізнялися від використовуваних І. Ньютоном припущень про якості атомів; та у чому тотожність успіхів Г. Галілея в розвитку механіки і механістичного розуміння природи, що склалося у Дж. Локка.
Метод екстраполяції необхідний для аналізу можливих альтернатив розвитку інженерної і філософської думки Нового часу. Можлива відсутність, занепад традиції, наприклад, англійського емпіризму - як могло б воно вплинути на використання в європейській філософії картезіанського раціоналізму? Наскільки можливим є відхилення від відомої нам лінії розвитку методології, які відобразилися б на механістичній картині світу, що створюється в ту епоху? І які альтернативи в розвитку самої онтології, що впливала на технічне знання: чи могла привести відсутність "Математических начал натуральной философии" І. Ньютона - до прийняття "Монадологии" Г. Ляйбніца як засадничого твору для інженерної думки? І навпаки, чи могло розповсюдження технологій, недоступних для пояснення за допомогою механіцизму початку XVIII століття, скажімо, в хімії, забезпечити більше емпіричне підтвердження вже не корпускулярної, а монадної гіпотези?
Оцінка таких альтернатив, меж розвитку техніки і варіацій філософських ідей - показує, наскільки закономірним, необхідним був розвиток ідей Г. Галілея, використання праць П. Гассенді або Б. Спінози. Вона розкриває стійкість, обґрунтованість загальної лінії розвитку філософії епохи Нового часу.
Власне, історичне дослідження проводиться в двох напрямах. По-перше для зіставлення часу виникнення і взаємного впливу гіпотез, що висловлювалися, розуміння достовірність тих або інших джерел, використання чіткої хронологічної схеми розвитку ідей, в межах якої проводиться їх подальший аналіз. Використання подібної історичної картини розвитку ідей - дозволяє уникнути плутанини і чітко розкрити причинно-наслідкові зв'язки в аргументуванні філософів Нового часу. По-друге, для встановлення зв'язку ідей Нового часу про необхідність раціоналізації людського мислення з соціально-економічними змінами, що дійсно проходили, підтвердження індустріальних засад технічної раціональності. Зв'язок розвитку техніки, філософії і науки не може бути виражений абстрактно, лише однією заявою - вона підтверджується фактами, історією винаходів і датами виходу знакових книг.
Використання категорій стихійного і свідомого - дозволяє зіставити цілі, що фіксуються філософією Нового часу, і їх досягнення в історичній перспективі. Загальна установка досліджуваної епохи полягала в ідеї раціональної організації всієї філософії - кожного її розділу, загальної структури і застосування, що у результаті повинно було забезпечити усвідомлений напрям розвитку філософського знання. Стихійність розглядалася Р. Декартом, Б. Спінозою, Дж. Локком - як прояв незнання, недосконалості, яка буде усунене у міру якісного поліпшення людського мислення. Але крах наукових програм як емпіризму, так і картезіанського раціоналізму показав: адекватної рефлексії і навіть повного опису всіх чинників розвитку філософського знання - проведено не було. Отже, в стихійних процесах розвитку філософського знань, що фіксуються в роботах епохи Нового часу, але не усвідомлюваних або таких, що однобічно розуміються - виступають ті сили, що забезпечували руйнування планомірності розвитку науки. Становлення методології, онтології, аксіології йшло на основі величезного масиву розпорошеного в суспільстві знання, яке не міг врахувати жоден плануючий суб'єкт. Зараз, post factum, існує можливість створити адекватну модель процесів Нового часу. Навіть якщо не розглядати чинника ірраціонального, слід визнати наявність безлічі локальних рациональностей, які неприпустимо зводити лише до науки.
Метод герменевтики використовується для аналізу творів філософів і інженерів Нового часу - і є одним з основних через історико-філософську специфіку даної роботи. Необхідний для виокремлення з їх текстів фрагментів, що відносяться до технічної раціональності, відокремлення від суб'єктивних політичних поглядів, вимог цензури та моди. Його застосування засноване на тому, що будь-яке саморозуміння опосередковане у вигляді знаків, символів і текстів. Будь-яка людська діяльність - і створення текстів зокрема, перш ніж бути доступною зовнішній інтерпретації, складається з внутрішньої інтерпретації окремих дій. Отже, будь-яка імпліцитно виражена в тексті ідея може бути визначена та пояснена.
Для цього необхідна реконструкція подвійної роботи текстів Ф. Бекона, Р. Декарта, Г. Галілея, Б. Спінози, Дж. Локка, Г. Ляйбніца, І. Ньютона. По-перше - розкриття внутрішньої динаміки, що визначає структуризацію творів; по-друге, розуміння зовнішнього проектування текстів - у вигляді уявлень їх авторів про світ, про роль в ньому їх праць. Послідовно, здійснюючи інтерпретацію текстів, необхідно відтворити внутрішню логіку авторів, що вибудовували аргументування, які розкривали причинно-наслідкові зв'язки явищ, що висували тези. У свою чергу це вимагає реконструкції ситуації герменевтики, в якій творили філософи Нового часу - починаючи від загального культурного контексту епохи і закінчуючи моментами їх біографій: тобото відтворення часу тієї картини світу, на яку вони зпиралися [239, 240]. Повинна бути врахована мотивація кожного конкретного філософа - як результатний вектор між зовнішніми причинами їх діяльності і внутрішнім спонуками.
Для визначення історико-філософської рефлексії технічної раціональності, як живої традиції, що не уривається з епохи Нового часу, необхідно зняти конфлікт інтерпретацій їх робіт пізнішими авторами. При порівняльному аналізі робіт Р. Декарта та Г. Ляйбніца, Ф. Бекона та Дж. Локка - треба уникати помилки, що філософи могли досконало розуміти зміст робіт своїх попередників. Тексти, як семантично автономні об'єкти, після їх створення вже незалежні від авторів, тому ірраціональний зв'язок, або діалог з їх творцями неможливі. Але інтерпретацію елементів тексту, присвячених технічній раціональності, так само не можна зводити лише до розшифровки абстрактних мовних кодів, не враховуючи особливостей мислення кожного конкретного читача. Як результат застосування методу герменевтики, можливо розуміння особливостей породження нових смислів і формулювань нових понять, що зумовили практичний характер філософії Нового часу.
Висновки до розділу. Проблема ролі технічної раціональності в науковій революції Нового часу, її рефлексії і місця в системі цінностей наук того періоду, дотепер аналізується або узагальнено, або з позиції переважно наукової раціональності. У тих випадках, коли об'єктом дослідження ставав взаємний вплив філософського та наукового знання - період наукової революції Нового часу розглядався епізодично, як один з обов'язкових елементів у загальному історико-філософському огляді. Роботи, в яких безпосередньо піднімалося питання про вплив особливостей технічного знання на становлення гносеологічних і онтологічних уявлень Нового часу і навпаки - розпорошені і невеликі за обсягом. Підбір методів, використованих в роботі, здійснювався виходячи з необхідності подолання теоретико-методологічних ускладнень: подвійності технічної раціональності як предмету дослідження і її вторинності при пізнішій історико-філософській рефлексії періоду Нового часу. Як базова методологія використовується діалектика - бо вона найбільш універсальна, а для урахування історичної специфіки - метод герменевтики, компаративістський підхід, принцип єдності історичного і логічного.
Розділ 2. Рефлексія технічної раціональності в духовно-онтологічному вимірі культури Нового часу.
Яка була роль технічної раціональності в механізмі становлення структур філософського і технічного знання Нового часу, в процесах взаємодії "зовнішніх" і "внутрішніх" чинників розвитку філософії і наукової революції, а також наскільки повно цей процес усвідомлювався і спрямувався сучасниками?
2.1 Хронологічно-генетичні рамки досліджуваного періоду і визначення поняття "технічна раціональність".
Чи змінилося як-небудь розуміння раціонального в період Нового часу і якщо так, то які причинно-наслідкові зв'язки зумовили цю зміну в контексті загальної трансформації парадигми мислення?
Для аналізу даного питання необхідно обмежити площіну дослідження, ввести і обґрунтувати ключові поняття, за допомогою яких він проводитиметься.
Чим же будуть обмежені обсяги даної роботи? По-перше, тим часовим періодом протягом якого відбувалася зміна парадигм науки і техніки. Це період, що одержав назву Новий час, коли були закладені моделі становлення наук і відбулися зміни в суспільстві, що зробили найбільший вплив на сучасну технологічну цивілізацію. По-друге, деталізацією даного питання. Нечисленні класики кристалізували в своїх працях головні тенденції того періоду, які і виступатимуть основним об'єктом аналізу, але через бажання кожного з них створити цілісну систему поглядів та прагнення міркувати переважно про науку, технічна раціональність в їх творах вторинна.
Зараз існує багато критеріїв обмежень часових меж того періоду, коли стара парадигма філософії зупинилася в своєму розвитку і стала активно використовуватися нова. У одних випадках, як у А.В. Ахутіна, цей період прийнято ототожнювати з часом появи нових наук і революційних змін в старих [13, с.84], в інших, як у М.М. Шульмана, цей часовий відрізок ув'язується з виходом книг - "Математичних основ натуральної філософії" - сучасників, що вплинули на світогляд [255, с.119]. Але наукова революція починається тоді, коли учені масово змынюють спосыб мислення, основи науково-пізнавальної діяльності [245, с.94] - виникає питання датування цього моменту.
Епоха Ренесансу не змогла дати таких теорій, які остаточно зруйнували б стару картину світу. Технічна раціональність залишалася ізольованою від наукової раціональності - за словами Дж. Порті пізнанням природи окремо займалися "ті що знають, але що не творять" і "ті що творять, але що на знають" [76, с.43]. Нескінченний аналіз і коментування античних і богословських праць перестали бути єдиними завданнями науки, але питання природознавства ще не стали стрижнем її проблематики. Підтвердження тому - епізодичність використання в суміжних дисциплінах фізичних і математичних робіт Н. Орема, Ж. Бурідана та інших [251, с.91]. Бернардіно Телезіо - засновник італійської філософії природи, сенсуаліст - був передовим філософом XVI-го сторіччя [85, с.326], але не зміг надати того, що визначає впливи на науку. Типовий образ думки Тартальї - математика і корифея техніки того часу: він схилявся перед авторитетом Архімеда [172, с.60], працює з механіками, інженерами, артилеристами [172, с.24]. Але його наукові праці нагадують художні твори. У науці критерії краси, а також відповідності знання деколи ставилися вище за критерії достовірності. Перший математичний трактат, не пересичений художніми відступами і одночасно позбавлений пихатого академічного стилю, написав Рафаель Бомбеллі, сучасник Тартальї [172, с.75]. Геліоцентрична система М. Коперника визнавалася все більшим числом вчених, але, по-перше, вона була наповнена такою кількістю суперечностей, що це не дозволяло вважати її більш ніж сміливою гіпотезою, по-друге, геоцентризм "ніс" в собі вже розроблені філософські і антропологічні установки, що пов'язували його з світоглядом людей. Вирішальні докази на користь геліоцентризму вже після 1600-го року, що дозволили змінити світобачення в цілому, висловили І. Кеплер і Г. Галілей.
До останніх десятиліть XVI-го століття відноситься розробка Ф. Вієтом сучасної символіки алгебри. Початок філософських праць Ф. Бекона також припадає на цей період. Почався процес не критики, а незворотього заміщення старої наукової парадигми новими структурами знання: так, після публікації праць У. Гильберта вже неможливі старі уявлення про природу магнетизму [102, с.51]. Два десятиліття 1590-1610 дали якісний стрибок в розвитку загальнонаукової раціональності, в цей же час почали висловлюватися і обґрунтовуватися ідеї, несумісні із старими філософськими концепціями.
Десятиліття 1720-30 рр. показало, що, не дивлячись на відхід корифеїв: Дж. Локка, Х. Гюйгенса, Г. Ляйбніца, І. Ньютона, нова філософія і наука як і раніше розвиваються. Нове мислення не тільки сформувалося у формах, близьких до сучасних, але і частково отримало економічну, політичну і ідеологічну незалежність. З погляду філософії науки рік 1730-й теж знаменний: І. Бернуллі одержав премію французької Академії наук за мемуар "Про систему Декарта і визначення з неї орбіт і оліфєєв планет", в якому містилася критика переконань І. Ньютона. Це було одним з останніх значних заперечень механістичної картини світу, що затверджувалася, і воно побудоване вже не на схоластичних творах, а на породжених Новим часом же картезіанських гіпотезах про вихоревий рух [168, с.307]. При цьому ідеальні конструкти, за допомогою яких філософи осмислювали світ - "субстанції" і "корпускули" були підняті на якісно новий рівень, в дискусіях використовувалися принципово нові методи. До 1730-му року наукове знання, що спиралося на нову філософію, стало цілісною системою, що не підкорялася окремим науковим авторитетам.
Ці 130 років не були однорідним періодом поступового становлення нової парадигми мислення. У середині XVII століття розвиток філософії супроводжувався надзвичайно важливою зміною пріоритету в зусиллях філософів. Від створення нових методів пізнання до спроб побудови нової, по можливості всеосяжної картини світу. На початку даного періоду точні науки чітко усвідомлювали свої слабкості: Г. Галілей в листі до Т. Кампанелло стверджував: "Я вважаю за краще знайти істину в нікчемно малій речі, але абсолютно, чим говорити про великі речі, не наближаючись до ним". Вчені вважали за краще вести дослідження в окремих, ізольованих галузях. Тому з'явилася і знайшла безліч послідовників доктрина, що стверджувала, що Бог залишив людям точні знання у формі двох книг: священного писання і "книги природи", якою є навколишній світ [63]. І перша половина XVII-го століття стала часом створення нових гносеологічних методів, висуненням вузькоспеціалізованих гіпотез (за винятком картезіанської програми наукових досліджень).
Якісний стрибок, що відбувся в 50-х роках XVII-го століття, в розвитку співдружності філософії і науки був надзвичайно важливий: сума критичних досліджень окремих гіпотез і фактів, яка до того могла породжувати як максимум нові методи, або неповні, суперечливі світосистеми, зробила в думках учених і філософів перехід, що дозволив формулювати не тільки погляди на світ, але і його цілісні, несуперечливі картини. Слід пам'ятати, що зсув основного фокусу зусиль філософів і учених на створення нових систем не привів до відмови від роботи над методами: вони продовжували взаємодоповнюватися і оснащуватися новими інструментами аналізу.
Отже, можна розділити даний період на дві частини, докладніше розглянуті нижче: протягом першої половини XVII-го століття на уламках арістотелівсько-теологічної системи філософського і наукового знання, що рушилася, створювалися нові методи дослідження природи (методологічний період Нового часу), протягом подальших 80-ти років ці методи удосконалювалися і втілювалися в нову картину світу (системний період).
Визначивши хронологічно-генетичні межі даного процесу, необхідно виділити структурні елементи аналізу, що проводиться. По-перше, технічна раціональність - це основне поняття, яке буде розкрите через його відношення до близьких за смислом понять. По-друге, буде проаналізоване співвідношення технічної і наукової рациональностей. По-третє, буде уточнене визначення форми технічної раціональності.
Поняття "технічна раціональність" поширене в межах як природничих, так і технічних наук, але дотепер багато в чому залишається невизначеним. Технічна раціональність не може бути зведена до методу створення технічних пристроїв. Адже кожен окремий метод раціональний або нераціональний, залежно від обставин. Але в ідеалі технічна раціональність супроводжує будь-який процес ухвалення технічного рішення. Що означає взагалі "раціональність" та чи можливо на засадах філософії Нового часу одержати адекватне уявлення про це поняття? За сприятливим збігом обставин, навіть в межах метафізичних уявлень того періоду, раціональність могла б розумітися, як властивість розуму пояснювати і використовувати дійсність. У цьому значенні слова "раціональне" зустрічається у Ф. Бекона, що шукає "раціональний шлях пізнання", як найбільш короткий. "Раціональне пізнання" присутнє і у Дж. Локка в "Дослідах про людське розуміння" [140, с.17], як необхідний, хоч і не вичерпний, елемент пізнання взагалі. І у Г. Ляйбніца поняття "раціональність" тим більше несе в собі пізнавальний зміст.
Але в умовах становлення нової парадигми мислення виникла і підтримувалася суперечність в пріоритетах - між пізнанням самого розуму (коли створення інструменту міркувань ставало метою) і його практичним використанням (коли практичні результати затуляли розвиток пізнавальних методів). Наслідки цього були надзвичайно багатогранні. Наприклад, Р. Дж. Коллінгвуд при аналізі філософії Нового часу, указує, що в процесі відкидання концепції пробабілізму [105, с. 178] - різні напрями по-різному вирішували проблему розвитку уявних образів і методів дослідження дійсності, розуміння "видимості". Ідеал раціональності - як наукоцентрічності, аргументованості, що сформувався в XVII столітті і виражений в класичному картезіанському раціоналізмі - негайно почав піддаватися критиці. Ще до розповсюдження творів Р. Декарта, Ф. Бекон в "Великому відновленні наук" прямо ототожнює догматизм і раціоналізм, софістику і раціоналізм [34, с. 29; 31, с.47]. Вже в епоху Нового часу спостерігалося протистояння раціоналізму і емпіризму - при тому, що їх засновники апелювали до розуму своїх послідовників, до науковості мислення. Наслідком цього стало протистояння між поняттям "раціональне", до кінця не сформульованим, не вираженим, і терміном "раціоналізм", під якими переважно розуміли картезіанство, забезпечене специфічним уявленням про матерію і концепцією вроджених ідей. Чіткого розподілу в епоху Нового часу проведено не було, тому часто критика дедуктивного методу пізнання зовсім не є критикою раціональності як такий.
Більш того, Новий час успадкував цю проблему: античний, грецький раціоналізм був чисто дедуктивним [1, с.125], середньовічний арістотелізм теж, тому індуктивний емпіризм повинен був затверджувати себе як раціональний метод, протиставляючи себе старим назвам. Н. С. Автономова указує проблему співвідношення раціонального і емпіричного - актуальної в питанні раціонального і сьогодні [3].
Це свідчить про те, що ідеал раціональності, що сформувався в Новий час, не може служити критерієм аналізу феномену раціонального того періоду.
Якщо міркувати апофатично, то необхідно відштовхуватися від розуміння ірраціонального у філософії. Проте в період Нового часу - ірраціональне протистояло розвитку науки, взаємодії філософського і технічного знання. Навіть спроби добросовісної рефлексії науки на ірраціональній основі, зроблені Б. Паска лем, привели до фактичного розподілу його наукової і релігійної діяльності. Вже в XIX-м столітті, в межах загальної критики раціональної філософії, становлення науки почало піддаватися аналізу. Проте, тут ми зустрічаємося з серйозними суперечностями. За А. Шопенгауером головне в науці - інтуїція: позадоказове здобуття знання від безпосереднього тілесного контакту з дійсністю [252, с.681]. Але сам А. Шопенгауер вимушений був одразу визнати недостатність цього джерела знань: "Тільки розум наочно, безпосередньо і абсолютно пізнає як діє важіль, поліпаст, шестерня, як саме собою тримається зведення. Але унаслідок властивості інтуїтивного пізнання, що тільки що торкнулася, - звертатися виключно до безпосередньо даного - одного розуму недостатньо... тут повинен взятися за справу розум, на місце переконань встановити відвернуті поняття, і якщо вони вірні, то успіх" [252, с.681].
Ф. Ніцше в зіставленні аполонійського і діонісійського початків, в загальній критиці сучасного йому суспільства, поставив під сумнів ідеал розвитку європейського світобачення, закладений в Новий час. Скептицизм, що зруйнував "космологічні цінності християнства" [162, c.7], підірвав ірраціональність як джерело творчості. "Казуалізм", механіцизм в природних науках це межа нігілізму. Традиція шукати протистояння раціонального і ірраціонального в розвитку суспільства, наук, привела до зміцнення ідеї протистояння культури і цивілізації - в роботах О. Шпенглера, К. Ясперса [261], Х. Ортеги-і-Гассета[173], М. Гайдеггера. Новий час оцінюється ними суперечливо. О. Шпенглер лише в XIX-му сторіччі вбачає початок занепаду Європи. Хоча XVII сторіччя і надало фаустівськой душі "центральне поняття "сили" [254, с.616], у Р. Декарта він бачить ще лише порив фаустівськой душі - об'єднання числа і нескінченності [254, c.227], а фізика І. Ньютона - не веде до тлумачення Апокаліпсису. М. Гайдеггер вже зв'язує науку XVII-го сторіччя і розвиток машинної техніки [240, с.93].
Вони одностайно звинувачують пануючу зараз техніку, механістичне світобачення в знищенні "інтуїції", "творіння речей", в "смерті організму в механізмі". Відмінності в оцінці раціональності в епоху Нового часу визначаються рівнем дослідження взаємозв'язків між розвитком науки і промисловою революцією - якщо наукова революція того періоду стає об'єктом аналізу, то саме вона визначається поворотним пунктом в історії технології.
В основу технічних знань можуть бути покладені різноманітні ідеї. Наприклад, сприйняття Х. Ортегой-і-Гассетом техніки як надмірного виробництва [173, с.39]. Проте, у момент переходу до аналізу, власне, розвитку техніки, або послідовно побудованих філософських систем - форми цього аналізу стають раціональними. У Ортеги-і-Гассета техніка - "зусилля ради заощадження зусилля" [173, с.41], і навіть у М. Гайдеггера, де техніка представлена "розкриттям потаєної", заснованим на "по-ставе", деталі цього "розкриття" роз'яснюються за допомогою цілком раціональних причинно-наслідкових зв'язків [239, с.231].
Мабуть, в найчіткіше це протистояння виразилося в роботі Е. Гуссерля "Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія", яка є своєрідним перехідним рубежем між різноманітними формами ірраціонального, філософії життя і т.п., і раціоналістичними дослідженнями. Розглядаючи Г. Галілея, як основного математизатора науки, як творця "точних законів", аналізуючи механізм ідеалізації явищ, він звинувачує його в забутті "смислового фундаменту природознавства", у відверненні від "безпосереднього тілесного світу" [66, с.28]. Почалося протистояння "фізикалістського об'єктивізму" (що втілював раціональність точних наук) і "трансцендентального суб'єктивізму" (що втілював внутрішній світ суб'єкта). В результаті математизована методологія зробилася самодостатньою, вузько утилітарною - відбулося вихолощення смислу математичного природознавства "технізацією". У обмеженості цілей, властивої раціональності нового європейського мислення і бачить Е. Гуссерль кризу науки. Отже, можна зробити висновок, що ірраціоналізм не може бути використаний для філософського осмислення технічного знання.
Якщо міркувати апагогічно, раціональний - означає розумний, такий, що відштовшується від розуму, доступний його розумінню [235, с.386], то що вважати критерієм доступності розуму, джерелом розуму? У філософській традиції XX-го століття спостерігається суперечність між абсолютизмом і релятивізмом. В.Н. Порус виділяє нормативний і критерійний підходи - для раціональності міркувань необхідне, або сурове дотримання логіки (відповідність розсудливим, встановленим розумом правилам), або слідування тим цілям, що ставлять перед собою мислителі і які задають критерії.
Еволюціонував кожний з цих підходів. Роботи Л. Вітгенштейна - мабуть, найяскравіший вираз нормативності в розумінні раціонального. Поза нормою не може бути взагалі нічого - "світ є сукупність фактів", які шикуються в чіткі, пізнавані логічні взаємозв'язки [41], тому цей світ а priori раціональний. Роботи А. Н. Уайтхеда містять ще одну спробу метафізично об'єднати раціональність, історію науки і математику. Основою раціональності оголошується повторення явищ[227, с.68]. "Ефективність філософії" XVII-го століття А.Н. Уайтхед убачає в створенні понятєвої системи, пов'язаної з математикою, що абстрагує і редукує реальність [227, с.112]. Це століття назване "століттям геніїв" - дещо створених ними, вельми різнорідних, але таких, що об'єдналися в межах наукового світогляду, течій, дозволили сформулювати "математичну фізику", що остаточно перемогла сторіччям пізніше. А.Н. Уайтхед відзначає характер об'єктів раціоналізації (і, відповідно, розуміння раціональності), що змінюється, - "средневековье было одержимо мечтой рационализировать бесконечное; люди XVIII-го века рационализировали социальные отношения... ссылками на природные реалии" [227, с.113]. Раціональність все так само протистоїть ірраціональності - і при посиланні на якийсь вищий порядок речей (визначуваний інтуїцією) "у неї не залишається прав" [227, с. 152]. Смутні інтуїції, проте, теж повинні бути "базисом раціональності"[228, с.362]. У цьому розумінні А.Н. Уайтхед вимагає розширення обсягу поняття "раціональність", її ширшого епістемологичного тлумачення. Традиція, що йде від Епікура, пояснювати нашу інтуїцію лише інтерпретацією враження - його не влаштовує. Але єдиний раз точно встановлений, цей обсяг раціонального не повинен більш розширюватися.
В межах радянської філософії нормативний підхід досягає свого вищого виразу у М. Мамардашвілі - формулюється уявлення про нормативне розуміння раціональності на різних стадіях розвитку філософської думки. Становлення раціональності, проходило в період Нового часу розглядається як становлення способів спостереження - тих передумов до висновків, "онтології розуму" що оформилися в період тодішньої наукової революції. Це "просторовий вираз фізичного явища", "матеріальність явищ", їх відтворюваність [147с.9]. При тому, що оточуюча нас даність є очевидністю, що не зводиться до іншої суті. Подібні вимоги дозволяють частково зняти суперечності між емпіризмом і раціоналізмом. Задаються межі класичної раціональності - вони визначаються існуванням унікальних явищ (таких, як людські відчуття) [147, с.25] і тим, що при спостереженнях ми маємо справу з "свідомими явищами" - сприймаємо світ, обробляючи його картину нашою свідомістю [147, с.32]. Обґрунтовується перехід до нових, некласичних норм розуміння раціональності - потрібне введення принципу "онтологічної неповноти буття"[147, с.79].
Крах неопозітівізму показав, що нормативний підхід не може бути суворо дотриманий - будь-які розсудливо встановлені правила рано чи пізно скасовуються.
Критерійний підхід в розумінні раціональності передбачає зміну її змісту як тільки цього вимагають вирішувані задачі. Р. Рорті критикував нормативний підхід на прикладі "раціональних реконструкцій" - спроб звести гіпотези філософів минулого до сучасних наукових канонів [277, с.61]. Критика аналітичної філософії, всього напряму "репрезентаціонізму" приводить його до культурно-релятівіського прагматизму. Раціональним у філософії стає інструменталізм. Проте, із-за постійної зміни критеріїв - визначення раціонального деколи знижується до раціоналістичного плюралізму П. Фейерабента [229], або психологічному узагальненню спостережень за ментальними процесами У. Куайна [276]. К. Хюбнер характеризує це протистояння нормативності і крітеріальності тим, що "історичні по характеру раціональні рішення", за своєю метою є позаїсторічнимі, "оскільки націлені на оптимальну узгодженість із загальною цілісністю" [244, с.288].
Тут виникає питання про співвідношення розуму і розсудку, але це настільки фундаментальна проблема, що вона виходить за межі даної роботи. Досить буде навести визначення, відповідно до якого розсудок - це тип розумової діяльності, пов'язаний з виділенням і чіткою фіксацією абстракцій і застосуванням сітки цих абстракцій для освоєння мисленням предмету [163, с.418]. Розум - мислення в тій формі, яка адекватно і в чистому вигляді здійснює і виявляє його загальну діалектичну природу [236]. Можна сказати, розум створює якісь правила мислення, а розсудок вимагає їх дотримання. Проте, наскільки будуть раціональні правила, який механізм їх зміни, - в цьому предмет суперечності між номінальним і критерійним підходами.
Це можуть бути логічна несуперечність системи, мінімальне число припущень в гіпотезі і т.д. Але якщо ми вдумаємося в приведене вище визначення розуму, і зіставимо його з поняттям істини, як тотожності буття і мислення, то можна сказати, що найбільш раціональними є ті критерії "правильності" мислення, які найбільшою мірою сприяють наближенню його до буття. Логічна несуперечність наближає мислення до розуміння об'єктивної дійсності, логіку застосовують, аби позбутися помилок - але логіка обмежена. Можливо, це діалектика, герменевтика або інший напрям? Проте кожне з них не може вважатися всеосяжним. Висловлюючи визначення того або іншого критерію, ми обмежуємо себе. Необхідний загальний критерій істини, який постійно оновлювався б залежно від обсягу знань людини і мав тверду прив'язку до об'єктивної дійсності (і до техніки як до прояву цій дійсності). Примушував філософів "ставити істину вище всякої конвенції" [6, с.16]. Такий критерій відомий достатньо давно - це практика.
Слід обмовитися, практика, хоч і суб'єктивно тлумачиться людьми, але вона ж є те єдине, що дає людям критерій для подолання власної суб'єктивності. Адже ідеальна мова, мрія Г. Ляйбніца, на якій можна було б достовірно вести дискусії, так і залишилася мрією. Саме практика, зрештою, спростовує людські помилки.
На нашу думку, раціональними можна вважати такі дії, такий спосіб думки, які краще за інших сприяють практичній діяльності. Напливає висновок ототожнити раціональність з ефективністю, доцільністю. І дійсно, при раціоналізації ефективність прямо вважається основним принципом [163, с.421]. Але не можна ототожнювати критерій істини з самою істиною. Прагматизм вимагає визнати істиною саме те, що відповідає індивідуальній користі - але практичний досвід одного індивіда завжди обмежений, відповідно буде обмежений для нього і критерій корисності. І.Т. Касавін говорить про критерій ефективного задоволення соціальних потреб, а соціальними потребами вважає необхідними умовами для соціального прогресу вимоги [93, с.64, 65]. Проте питання сутності соціального прогресу вимагає абсолютно окремого дослідження. Тому необхідно внести доповнення: якщо ми говоримо "ефективність", то ми повинні вказати, по-перше, мета дій, показник яких порівнюється, по-друге, у жодному випадку не усувати з розуміння раціонального логічну несуперечність, цілісність картини світу, можливість експериментальної перевірки і інші інструменти мислення, що пізнає. Подібне вихолощення приведе до позитивістського розуміння раціональності, виключить з неї все, що не відповідає експериментальній перевірці. Ця проблема розкрита В.В. Ільіним [83, с.34] - абсолютизація будь-якого з численних критеріїв раціональності приводить до неможливості її чіткого визначення. Ефективність - лише найзагальніша ознака, що обкреслює межі раціональних дій, і ототожнення з ним раціональності приводить до помилки дуже широкого визначення. Логічна несуперечність, навпаки, буде конкретним виразом раціональності, що виявляється при досягненні тієї або іншої мети.
Ймовірно, раціональність можна визначити як властивість вибору між альтернативами поведінки людини, між інструментами його мислення в процесі пізнання. Схоже формулювання згадувалася Н. С. Автономової [3, с.15] і А. Етционі [259, с.293] Узагальнюючи опис аргументування, одержимо наступну дефініцію. Раціональність - категорія знання, що відображає його узгодженість із загальною цілісністю об'єктивної дійсності.
Чи можна віднести раціональність виключно до процесу або до результату? Результатом раціональних висновків може бути вироблення методу ухвалення рішень, застосування якого також буде раціональним. Між практикою, що визначає вибір серед альтернативних форм дій, і кожної з цих форм - таких як раціоналізм, емпіризм - спостерігається діалектична єдність історичного і логічного. Суворе дотримання одному методу, виконання лише одного набору вимог до висновків, буде чітким дотриманням логічному. Проте, системи, в межах яких це робиться, при всій їх несуперечності, можуть не містити в собі багатьох важливих чинників - і суб'єкт, що міркує з їх допомогою, зрештою порушить власні методологічні вимоги. Приклад чого - пізній арістотелізм, такий їдко критикований Г. Галілєєм і П. Гассенді. І для того, щоб методологія залишалася ефективною, необхідно змінити спосіб дій. І оскільки практика, "націлена на оптимальну узгодженість із загальною цілісністю", завжди системна, необхідно створити нову систему, яка логічно пояснювала ту історичну спадкоємність, що спостерігається в наших діях - так і досягатиметься "узгодженість".
Як же формулювання поняття раціонального проектуватиметься на визначення технічної і наукової раціональностей? А. А. Івін вказує на "локальні раціональності", в яких і конкретизується загальна раціональність [234, с.719]. При аналізі раціональності, що відноситься до конкретних дисциплін, ми маємо справу із спецраціональністю, охарактеризованою Е.П. Нікітіним - це особливий різновид раціональності, властивий тій або іншій формі духовної діяльності [161]. Але форми духовної діяльності на щось направлені. Значить, що про наукову і технічну рациональності треба говорити як про цілераціональності, чия форма підпорядкована певним завданням.
На початку розглянемо поняття наукової раціональності для подальшого конструювання на його основі поняття технічної раціональності. Наука - сфера людської діяльності, функцією якої є зрозуміння істини - вироблення і систематизація об'єктивних знань про дійсність. І найочевидніший прийом - ототожнити вимоги раціональності з критеріями науковості. Проте К. Хюбнер доводить неправильність зіставлення "раціональності науки" і "раціональності міфу" [244, с.320], тобто раціональність не властива науці в силу тільки її статусу.
Але потрібно знайти критерії раціональністі наукових знань. В. Ньютон-Сміт виділяє цільову ознаку наукової раціональності: створення дійсних теорій, що пояснюють деякі сфери явищ [274, с.163]. Можна сказати, що безпосередня мета науки - опис і пояснення явищ дійсності. Проте, наука повинна не тільки систематизувати вже існуючі знання, але і шукати шляхи до їх збільшення. А.І. Ракітов порівнює науку з машиною по виробленню нових наукових знань [197, с.118]. Шлях кількісного збільшення знань може розрізнятися: можливо винахід нових методів, безсистемне накопичення фактів і створення нових методик експериментів. Системність наукового знання показує себе як ефективний інструмент його збільшення - адже без системи дані будь-якого експерименту або спостереження важко навіть тлумачити. Те саме можна сказати і про аргументованість висновків і чіткість наукових міркувань
Наукова раціональність - якість наукового знання, що визначає його гносеологічні можливості.
Розуміння ролі наукової раціональності, що склалося, в науковій революції Нового часу відобразила дискусія, що розвернула між К. Поппером, Т. Куном і І. Лакатосом. Всі три відстоювали нормативний підхід до наукової раціональності - вважали раціональним певний набір методів і висновків. Але сутність суперечності криється в зміні цього набору вимог до мислення - в критиці ступеню релятивізму або, навпаки, негнучкості. К. Поппер в своїй роботі "Логіка і зростання наукового знання" сформулював ті норми, яким повинна відповідати наукова теорія: простота, прогноз принципово нових явищ і проходження принципово нових перевірок [189, с.164]. У результаті головною вимогою до теорій - фактично, до їх раціональності - стає поєднання евристичності і несуперечності. І оскільки несуперечність оголошується приоритетною, то сам кумулятивний розвиток науки ставиться під сумнів. Більш того, всякі конвенціалістичні прийоми, що рятують теорію від фальсифікації, відкидаються К. Поппером. Ефективність присутня лише post factum, як більше число "істинних наслідків" тієї або іншої теорії. Наукова революція Нового часу при таких передумовах аналізу стає всього лише одним з витків нескінченної спіралі фальсифікації, і цей виток абсолютно неможливо відокремити не тільки від інших, порівняного масштабу, але і від дрібніших фальсифікацій.
Т. Кун, формулюючи концепцію наукових революцій, задав критерій раціональних дій - це дії в межах прийнятої в даний момент парадигми науки. Здавалося б, чисто нормативний підхід. Але цей критерій вже не зводиться до логічної несуперечності - якби це була тільки несуперечність, наукова парадигма змінювалася б негайно з появою фальсифікуючого експерименту. На раціональність рішень впливає процес розвитку науки: виникає перехідний період наукової революції, коли йде пошук засадничих метафізичних підстав науки [114, с.170]. У результаті парадигма постає як набір розпоряджень для наукової групи [114, с.233]. Нормативність раціональності при цьому розмивається, але відмови від неї не відбуваються. Новий час постає як один з поворотних пунктів в історії науки і філософії - період формулювання парадигм механіки, фізики і астрономії [114, с.165-170].
І. Лакатос розробив гнучкіший підхід до поняття і ролі наукової раціональності. Вона з'явилася як зміна якості еврістики в науководослідницьких програмах. Перехід від позитивної, сприяючої пізнанню, еврістики, до негативної, направленої лише на збереження існуючих теорій - і позначає відхід від раціонального образу дій. В цьому випадку нормативне розуміння раціональності зберігається лише формально: "Всупереч фальсифікационістськой моралі Поппера учені нерідко і цілком раціонально стверджують, що... експериментальні результати ненадійні і що розбіжності між ними і теорією будуть зняті подальшим її розвитком" [118, с.371]. У роботі "Історія науки і її раціональні реконструкції" перераховується низка раціональних "логік відкриття", співвідношення раціональності яких вже залежить від співвідношення зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку науки. Період Нового часу для І. Лакатоса стає епохою, коли учені ще "сподівалися, що методологія забезпечить їх зведенням механічних правил для вирішення проблем" [119, с.458] - тобто, періодом розвитку нормативного підходу.
Отже, філософська рефлексія наукової раціональності тісно пов'язана з її історичним розумінням. Проте, рецепція наукової раціональності мислителями, що жили в Новий час, сучасними авторами кожного разу трактуючи в межах достатньо вузьких, наукоцентричних, концепцій. У результаті серія блискучих аналізів виродилась у суперечки про співвідношення логіки відкриття і психології дослідження. Це говорить про наявність неврахованого чинника в становленні парадигм науки. Еволюція філософських ідей виявляється такою, яка відбита неповно - це не дозволяє вивести розуміння наукової раціональності з безвиході, і не дає відповідь на питання про унікальність Нового часу, як епохи становлення сучасної науки.
Перейдемо від поняття наукової раціональності - до поняття раціональності технічної. Для того щоб виявити її цільовий характер необхідно спиратися на поняття техніки. Скористаємося таким формулюванням: техніка - сукупність засобів людської діяльності, створених для здійснення процесів виробництва і обслуговування невиробничих потреб суспільства [188, с.525]. Іноді в це визначення включають знання і навички, за допомогою яких люди створюють і використовують ці засоби [164, с.61]. За М. Вебером, формальна раціональність - є міра технічно використовуваних в господарстві обчислень [45, с.76], але таке визначення вузько і неадекватно. У техніці ефективність завжди спрямована на розв'язання якоїсь задачі, і всяка технічна ідея - є "знання способів використання природних закономірностей для задоволення суспільних потреб" [213, с.205]. Цей аспект раціональності відокремлює функціональні технічні вироби від різноманітних чудернацтв і виробів.
Р. Кеттер прямо описує технічну раціональність - як особливу цілераціональность, втілювану в методичному знанні [101, с.343]. Зрозуміло, що раціональний спосіб вирішення технічної задачі повинен бути заснованим на методі, адекватному її складності, і виражений в лапідарному алгоритмі міркувань. Але які критерії адекватності методу і чому необхідно обмежуватися лише методологічним знанням? Можливо, для відповідності цьому методу потрібно витрачати "суспільно необхідну кількість праці", коли з появою нової технології використання старої технології стає економічно нераціональним [148, с.398-406]. Проте, "суспільно необхідна кількість праці" лише опосередковано не пов'язує технічну раціональність з технічним знанням.
Синтезуючи поняття техніки з поняттям наукової раціональності, можна одержати таке, можливо адекватне визначення. Технічна раціональність - якість технічних ідей, що визначає їх утилітарну застосованість.
Технічна раціональність значима для взаємодії філософського і технічного знання, тому що саме вона визначатиме доцільний рівень рефлексії в практичній діяльності. Міра необхідного для виробництва аналізу міркувань інженера за допомогою філософських категорій - буде технічно раціональною.
2.2. Форми технічної раціональності та передумови їх еволюції як прояв нової парадигми мислення
Формою прояву технічної раціональності буде конкретно-історичне втілення технічного знання. Проте які будуть складові його елементи і яка історія становлення таких форм? Довершена форма технічної раціональності повинна забезпечувати усунення неефективних технічних рішень: інженер повинен приймати рішення, міркуючи в межах технічної картини світу, спираючись на закони, використовуючи при цьому відповідні методи, ідеальні об'єкти і поняття для формулювання висновків. Результатом його міркувань повинні бути алгоритми дій робітників, виражені як термінологічно, так і в кресленнях, схемах, інструкціях.
Об'єднуючи всі ці вимоги, можливо одержати визначення. Форма технічної раціональності - її конкретно-історичний вираз в сукупності ідеальних об'єктів, понять і методів. Природно, що для створення такої форми необхідні передумови, що забезпечують культуру мислення: необхідно створити відповідні методи, сконструювати ідеальні об'єкти. Технічне знання необхідно рефлексувати за допомогою філософського. До періоду Нового часу філософія такої взаємодії і відповідної культури мислення забезпечити не могла.
Якщо порівняти малюнки з механіки Л. да Вінчі і сучасні креслення, то видно, що в малюнках можна говорити про технічну раціональність самого процесу малювання, форми малюнка, але зміст малюнка, що відображає уявлення про предмет, якість малюнка як проекту - менш раціонально, оскільки зображення наповнене надмірними деталями. Замість єдиного аналізу є нагромадження подробиць [170, с193-194]. Тому інтуїція у відкриттях Л. да Вінчі відіграє таку велику роль [170, с.219]. У художніх малюнках лінія позбавлена однозначності, а для креслення кожна лінія і кожен знак цінний не сам по собі, а зв'язками з іншими знаками, що виражають точну думку інженера [213, с.220]. Сучасні креслення, таблиці, графіки відображають технічну раціональність в розумінні технологічних процесів. Креслення буде настільки раціональним, наскільки будуть ідеальні об'єкти, "елементи теоретичних конструктів, графічно виражені у кресленні" [16, с.110], відображатимуть технічну ідею, що сприяє розв'язання інженерного задавдання.
Аналогічне питання створення технічно раціонального методу. Емпірична індукція і раціоналістична дедукція, створені Ф. Беконом і Р. Декартом, диктують прямо протилежні способи міркувань. Для розв'язання проблеми фахівець або емпірично перебирає варіанти, або робить розрахунки, що взагалі позбавлять його експериментів, або поеднює ці два методи. Вибір методу, що був використаний інженером, значною мірою залежить від відомостей, які є у нього, фактично, від онтологічних передумов. І створення картини світу, що дозволяє поєднати природничо-наукове і технічне знання при розв'язанні технічних задач, стало одним із завдань філософії Нового часу. Також необхідно врахувати те, що форма технічної раціональності повинна бути внутрішньо несуперечливою - тобто бути позбавленою безсистемності буденно-ремісничого технічного знання.
Проте, для розкриття історичних особливостей становлення форм технічної раціональності, необхідно виявити відмінності наукової і технічної рациональностей. Форма наукової раціональності - сукупність прийомів аналізу явищ і процесів для вироблення рішення при відшуканні нового в картині об'єктивної дійсності. Предмет наукової раціональності: підбір і вимога таких методологічних настанов, які наближають людське мислення до буття. Відмінності в науці необхідно визначатимуться її цілевстановленням - пізнанням об'єктивної дійсності. В технічній раціональності значно гостріше виявляється внутрішня суперечність між створенням, удосконаленням методу і дисципліною в застосуванні методологічних настанов. Завдання технічної раціональності - розумне створення і використання техніки, вдосконалення технологій. Чи можна сказати, що хоча технічна раціональність сама по собі і не несе пізнавального навантаження (інженер не забов'язан досліджувати), але опосередковано, вона здійснює відбір складових елементів гносеологічного апарату?
Методологічні настанови, яки повинні дотримуватися раціональний учений або інженер - відрізняються. Р. Кеттер називає це відмінностями в цілевстановленні [101, c.350]. Вимоги, що пред'являються технічною раціональністю: технологічність рішення, швидкість його прийняття. Прагматизм висуває ті самі вимоги по відношенню до істини. Мета інженерної діяльності не істина, виражена в абстрактних формулах, а обмежений технічний результат. Розуміння істини висуває значно жорсткіші вимоги - наукове знання прагне до тотожності буття і мислення. Проте, носій технічного знання прагне об'єднання мислення і буття в межах практики.
Наукове знання, як і технічне, містить елементи утилітарності: коли виникає необхідність не стільки в істині, скільки в методиці розрахунку, не в кінцевому результаті, але в працездатній гіпотезі, наука цілком може видати ученому і інженеру напівфабрикат. Вже в період Нового часу затвердилася практика (найбільш яскраво виражена в працях Г. Галілея і І. Ньютона) прийняття за істину найбільш вірогідної гіпотези. Г. Кеттер вказує на відмову науки Нового часу від пробабілізму, успадкованого середньовічною наукою з часів античності [101, с.348]. Навіть коли учені і філософи, що закладали основи механістичної картини світу, були упевнені в можливості відшукати абсолютні і остаточні закони природи (як зазначила Х. Патнем - фізика з XVII століття була метафізикою, точні знання розглядалися як можливість повного і остаточного опису всесвіту) [183, с.30]), то вони не абсолютизували істинність всіх використовуваних ними законів. Тобто можна ставити питання про взаємодію технічної раціональності - і філософського знання.
Гіпотеза, як елемент наукової картини світу, надзвичайно гнучка - і її зміна спричиняє за собою загальні зміни науки. Історія науки показує, що у будь-який момент свого розвитку вона не володіє абсолютною істиною, до якої нескінченно прагне (виявляється діалектика абсолютної і відносної істини [150, с.138]), але вона так само говорить, що частка дійсних положень в науці зростає. Методологія науки і технічної творчості складалися багато в чому незалежно одна від одної і їх відмінності лише знімаються їх генетичною спільністю, "єдиною сутністю - пізнанням законів навколишнього світу і їх цілеспрямованим використанням" [213, с.237]. Механізм можна вважати ідеальним не через бездоганну конструкцію, а через достатнє виконання функцій. Гіпотеза принципово не може вважатися абсолютною істиною. Тому наукове знання, зрештою, не приймає п'ятипроцентної погрішності звичайних інженерних розрахунків, і його точність, не є абсолютна як така, абсолютизована в порівнянні з технічним знанням.
Відмінність форм технічної і наукової рациональностей виявляється в порівнянні цілісності наукового і технічного знання. Проблема цілісності наукового і технічного знання не може бути розкрита в обмеженому обсязі даної роботи, проте деякі очевидні висновки зробити можна. Цілісністю знання можна визнати відсутність в ньому суперечностей і універсальність елементів - так закон, відкритий і дві тисячі років тому, може використовуватися зараз в найскладніших розрахунках, і навпаки, суперечності, невідчутні зараз, можуть завтра набути вирішального значення. І якщо в розв'язанні нового завдання можливо задіяти весь накопичений досвід, то знання вважається цілісним.
Наукове знання значно більш цілісна система порівняно з технічним знанням - через прагнення до повного розуміння, до досягнення абсолютної істини, закладеної в основі: всяке розділення сукупності відомостей означає її збитковість, помилковість. Тут прихована найважливіша суперечність прагматизму і наукової раціональності: ототожнюючи критерій істини з самою істиною, прагматизм фактично усуває з людських міркувань картину світу. У. Джемс [74] вимагав, щоб філософські суперечності, що не мають реального віддзеркалення в нашій практиці, були взагалі виключені з обговорення. Але якщо підкоритися цій вказівці, то методологічні настанови, які повідомляють людині алгоритм її дій, розсипаються. Адже для того, щоб абстрагувати ситуацію, необхідно мати якусь ідеальну модель. Природно, шо в такій моделі виникатимуть суперечності, і не всі вони матимуть відношення до практики - абстракція не може повністю відповідати дійсності. І оскільки У. Джемс вимагає взагалі відмовитися від їх розв'язання, то наука для прагматистів у результаті перетвориться в "промптуарій" - набір вже розв'язаних завдань, описаний Ф. Беконом.
Технічне знання не має такої цілісністі. Цілісність його визначається можливістю використання технічних прийомів в різних галузях практики: з огляду на те, що повна універсальність а priori неможлива, нераціонально зводити технічне знання в єдину систему. Цілісність присутня і в технічному знанні: безліч технічних прийомів в межах однієї галузі виробництва зведені в єдине ціле, існує стандартизація, теорія машин. Проте якщо в науковому знанні який-небудь закон стає виключенням, що суперечить загальній теорії - це сприймається як недосконалість і недолік, то емпірично одержані аспекти технології можуть вважатися досягненням, над теоретизуванням якого працювати ніхто не буде.