Бескаравайный Станислав Сергеевич : другие произведения.

Диссертация. Украинский вариант

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Перевод с русского с некоторыми бюрократическими правками


Чернiвецький нацiональний унiверситет

iменi Юрiя Федьковича

На правах рукопису

Бескаравайний Станiслав Сергiйович

УДК 124.3 (091)

Становлення феномену технiчної рацiональностi в епоху Нового часу як об'єкт фiлософської рефлексiї

09.00.09. Фiлософiя науки

Дисертацiя на здобуття наукового ступеня

кандидата фiлософських наук

науковий керiвник

Капiтон Володимир Павлович

д. фiлос. н., професор.

Чернiвцi - 2008

Змiст

   Змiст 2
   Вступ 3
   Роздiл 1. Аналiз лiтератури i методологiя дослiдження з теми дисертацiї. 10
   1.1. Огляд лiтератури за темою дослiдженя 10
   1.2. Методологiчнi основи дослiдження. 29
   Висновки до роздiлу 1 39
   Роздiл 2. Рефлексiя технiчної рацiональностi в духовно-онтологiчному вимiрi культури Нового часу. 40
   2.1. Хронологiчно-генетичнi рамки дослiджуваного перiоду i визначення поняття "технiчна рацiональнiсть" 40
   2.2. Форми технiчної рацiональностi та передумови їх еволюцiї як прояв нової парадигми мислення 55
   2.3. Соцiальна детермiнацiя технiчної рацiональностi в структурi наукового i фiлософського знання Нового часу. 73
   2.4. Технiчна рацiональнiсть, як онто-гносеологiчна пiдстава системи освiти Нового часу 101
   Висновки до роздiлу 2 109
   Роздiл 3. Онто-гносеологiчнi засади технiчної рацiональностi в контекстi фiлософських традицiй XVII - початку XVIII ст. 112
   3.1. Рефлексiя технiчної рацiональностi в гносеологiчних вимiрах Нового часу. 112
   3.2. Аналiз технiчної рацiональностi в онтологiчних побудовах Ф. Бекона, Р. Декарта, П. Гассендi, Б. Спiнози 141
   3.3. Вплив феномену технiчної рацiональностi на формування механiстичної картини свiту 158
   Висновки до роздiлу 3 178
   Висновки 181
   Список використаних джерел 186
  

ВСТУП

   Актуальнiсть теми дослiдження. Однiєю з найбiльш значущих проблем, якi виникають при аналiзi процесу становлення фiлософських основ науки, є взаємозв'язок мiж рiзними видами знання - фiлософським, науковим i технiчним. Якщо механiзми взаємозв'язку фiлософського i наукового, або наукового i технiчного знання проаналiзованi вiдносно повно, то взаємозв'язок фiлософського i технiчного - залишається недостатньо з'ясованим.
   Конкретнi прояви технiчного знання - креслення, схеми, iнструкцiї, правила тощо - це втiлення технiчних iдей, спрямованих на задоволення суспiльних потреб i пiдпорядкованих критерiям утилiтарностi. З огляду на те, що потреби людей часто суперечать одна однiй, обґрунтування технiчних iдей також є суперечливим. Наукове ж знання, навпаки, маючи в своєму розпорядженнi цiлiсну систему фiлософських засновкiв, прагне до несуперечностi. Тому для полiпшення взаємозв'язку мiж видами знання й оптимiзацiї процесiв створення технiчних теорiй необхiдним є розумiння фiлософських основ технiчних iдей. Одна з передумов такого розумiння - виявлення загальних властивостей, вiдмiтних рис, якi притаманнi технiчним iдеям.
   Одним iз феноменiв, вiддзеркалених як у технiчних, так i в наукових iдеях, є рацiональнiсть. Однак аналiз рацiональностi в контекстi взаємного впливу науки i технiки порушує проблему гiпертрофованого сприйняття саме наукової рацiональностi. Г.Башляр, а також С.C.Авєрiнцев, П.П.Гайденко, В.Н.Порус, В.С.Стьопiн i багато iнших дослiдникiв осмислювали в основному феномен рацiональностi, виявляючи її рiзнi критерiї, з'ясовуючи еволюцiю уявлень про рацiональне в iсторiї фiлософiї, а також розкриваючи роль наукової рацiональностi в розвитку науки. Проте технiчна рацiональнiсть не була безпосереднiм об'єктом аналiзу. Коли ж фiлософами дослiджується проблема взаємозв'язку наукового i технiчного, або фiлософського i технiчного знання (працi Л.Мемфорда, Р.Мертона, Ж.Еллюля, а також В.I.Бєлозєрцева, Я.У.Сазонова, В.П.Каширiна, А.М.Розiна, В.Г.Горохова й iн.), то феномен рацiональностi не розглядається як основний об'єкт. Його роль у становленнi гносеологiї, методологiї, що лежать в основi проектування й винахiдництва, залишається не повнiстю розкритою.
   Оскiльки технiчна рацiональнiсть осмислювалась епiзодично, переважно в межах iнших об'єктiв дослiдження, то аналiз її ролi в розвитку фiлософських основ науки треба здiйснювати, спираючись на дослiдження тих перiодiв iсторiї науки i фiлософiї, коли роль рацiонального була найбiльш значною i коли взаємозв'язок мiж наукою i технiкою виходив на якiсно новi рiвнi.
   Новий час в iсторiї фiлософiї став перiодом, коли вiдбувалася радикальна змiна парадигми науки та її методологiї. У XVII-XVIII ст. створювалися сучаснi науки, що визначили подальший розвиток культури i цивiлiзацiї. Однiєю з найважливiших рис означених процесiв було усвiдомлення взаємного впливу науки i технiки, що виражалося в рефлексiї ролi практики в людському пiзнаннi.
   Становлення захiдноєвропейської фiлософської думки перiоду Нового часу вiдбувалося значною мiрою пiд знаком рефлексiї процесiв становлення класичних наук. У працях Г.Галiлея, Ф.Бекона, Р.Декарта, П.Гассендi, Б.Спiнози, Дж. Локка, Г.Ляйбнiца, I.Ньютона розв'язувалися проблеми, з якими в процесi змiн стикався свiтогляд учених. Цi проблеми були як теоретичними (удосконалення методiв пiзнання, створення механiстичної картини свiту), так i прикладними (застосування iнструментiв дослiдження i нових методiв отримання технiчного знання). Феномен технiчної рацiональностi, незважаючи на вiдсутнiсть у XVII-XVIII ст. цього термiну, опосередковано вiдображався у фiлософських працях Нового часу й слугував опосередковуючою ланкою зв'язку мiж двома вказаними групами проблем.
   Сучаснi процеси взаємного впливу наукового, фiлософського i технiчного знання iстотно iнтенсифiкувалися порiвняно з епохою Нового часу. Проте загальна структура цих процесiв, яка склалася в цей перiод, збереглась. Отже, дослiдження ролi технiчної рацiональностi в генезi фiлософських основ науки XVII-XVIII ст. зберiгає свою нагальнiсть i актуальнiсть. Аналiз особливостей становлення технiчної рацiональностi в епоху Нового часу сприятиме подальшому розвитку сучасної фiлософiї технiки, а також удосконаленню методологiї науки.
   Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацiйна робота виконана в межах науково-дослiдної роботи "Духовнi вимiри фiлософiї науки" (державний реєстрацiйний номер 0102V004409). Дисертацiйна робота тiсно пов'язана з темою наукового дослiдження кафедри фiлософiї Днiпропетровської державної фiнансової академiї "Проблема формування свiтоглядних орiєнтацiй людини в умовах трансформацiї суспiльства" (державний реєстрацiйний номер 0101V005760).
   Мета роботи полягає в розкриттi ролi та значення становлення технiчної рацiональностi як складника процесу розвитку фiлософiї Нового часу.
   Досягнення поставленої мети вимагає розв'язання таких основних завдань:
   - з'ясування специфiки уявлень про феномен технiчної рацiональностi в працях фiлософiв XVII-XVIII ст.;
   - застосування визначень рацiональностi, сформульованих А.Уайтхедом, I.Лакатосом, К.Хюбнером, а також М.Мамардашвiлi, С.Аверiнцевим для конкретизацiї поняття технiчної рацiональностi;
   - уточнення поняття форми технiчної рацiональностi;
   - розкриття передумов становлення форм технiчної рацiональностi в епоху Нового часу через опис способiв взаємозв'язку фiлософського, наукового i технiчного знання;
   - дослiдження форм технiчної рацiональностi, сформованих у перiод наукової революцiї Нового часу й iмплiцитно виражених у працях Г.Галiлея, Ф.Бекона, Р.Декарта, їх якiсної вiдмiнностi вiд форм, поширених в епоху Ренесансу;
   - виявлення значення процесу становлення форм технiчної рацiональностi в розвитку наукових шкiл XVII-XVIII ст., а також взаємозумовленостi основних методологiй Нового часу;
   - розкриття ролi, яку вiдiграє становлення форм технiчної рацiональностi в процесi добору iдеальних об'єктiв науки, що становлять основу механiстичної картини свiту.
   Об'єкт дослiдження - феномен рацiонального в контекстi взаємозв'язку фiлософського i технiчного знання епохи Нового часу.
   Предмет дослiдження - процес становлення форм технiчної рацiональностi як елемент наукової революцiї XVII-XVIII ст.
   Методологiчнi засади дослiдження. Основний метод, застосований у дослiдженнi - дiалектика. У комплексi з ним використанi методи аналiзу й синтезу, дедукцiї та iндукцiї, а також iдеалiзацiї та абстрагування. Дослiдження складних процесiв наукової революцiї Нового часу здiйснювалося, по-перше, за допомогою методiв реконструкцiї iсторичної ситуацiї тiєї доби, по-друге, методiв, якi вiдтворюють хiд мiркувань фiлософiв XVII-XVIII ст. Це, зокрема, принцип єдностi iсторичного та логiчного, порiвняльно-iсторичний метод i системний пiдхiд, а також уявний експеримент i герменевтика.
   В результатi дисертацiйного дослiдження було отримано результати, якi мiстять елементи наукової новизни i виносяться на захист:
   - показано, що уявлення про технiчну рацiональнiсть в епоху Нового часу ще не були актуалiзованi. В межах фiлософського знання цьому перешкоджала суперечнiсть рацiоналiзму й емпiризму: рацiональнiсть ототожнювалася з дедукцiєю картезiанського зразка i водночас визнавалася розумнiсть, рацiональнiсть усiх методiв (зокрема емпiричних), якi опонують iррацiональностi;
   - встановлено, що поняття технiчної рацiональностi перебуває в стадiї становлення. На основi тих пiдходiв, якi склались у фiлософськiй традицiї XIX-XX ст. щодо розумiння рацiональностi (нормативного й критерiйного), технiчну рацiональнiсть можна визначити як якiсть технiчних iдей, що визначає їх утилiтарну застосовнiсть, а фор­му технiчної рацiональностi - як конкретно-iсторичне вираження рацiонального в сукупностi методiв, iдеальних об'єктiв i понять, якi були вживанi в технiчному знаннi;
   - видiлено буденну форму технiчної рацiональностi, властиву ренесансному технiчному знанню, що характеризується обмеженiстю в абстрагуваннi та формулюваннi iдеальних об'єктiв, якими користувалися при розв'язаннi iнженерних завдань. Ця форма знайшла своє вiддзеркалення у висунутих П.Гассендi сенсуалiстичних критерiях iстини i в трактуваннi ним атомiстики Епiкура;
   - встановлено, що в конкуренцiї наукових шкiл перевагу мали тi, чиї дослiдницькi програми i форми викладу опосередковано сприяли становленню форм технiчної рацiональностi в перебiгу наукової революцiї XVII-XVIII ст.;
   - поєднання методiв, яке дозволяло абстрагувати дослiджуваний процес у виглядi моделi та конкретизувати цю модель у межах технологiчних потреб, охарактеризовано як аналiтико-синтетичну форму технiчної рацiональностi, репрезентовану працями Г.Галiлея;
   - дослiджено iндуктивно-аналiтичну форму технiчної рацiональностi, виражену в працях Ф.Бекона, в основi якої лежить опис вiдносно стiйких зв'язкiв мiж явищами за допомогою емпiричної iндукцiї без введення якiсно нових понять та iдеальних об'єктiв.
   - виявлено дедуктивно-синтетичну форму технiчної рацiональностi, методологiчну основу якої становить рацiоналiстична дедукцiя, що дозволяє формувати природничонауковi закони, застосовнi в технiчному знаннi. Вона починає складатись у працях Р.Декарта й пов'язана своїми загальногносеологiчними настановами з принципом cogito ergo sum. Показано, що ця форма вимагає повного математичного опису технiчного об'єкта;
   - у процесi дослiдження передумов онтологiчних побудов Б.Спiнози встановлено, що iдея єдиної субстанцiї спрощувала абстрагування природних явищ i, отже, формулювання iдеальних об'єктiв науки. Проте такi об'єкти не могли бути вираженi математично й, отже, використанi в природничонаукових законах, якi застосовувалися в межах технiчного знання;
   - виявлено, що в якостi онтологiчної основи механiстичної картини свiту могли бути використанi абстракцiї - чи то корпускули (I.Ньютон), чи монади (Г.Ляйбнiц). Показано, що вибiр мiж двома гiпотезами був здiйснений завдяки можливостi використовувати корпускули як iдеальнi об'єкти в природничонаукових законах, якi можна було застосовувати в межах технiчного знання.
   Теоретичне й практичне значення дослiдження. Розширено й доповнено розумiння процесiв формування механiстичної картини свiту. Уточнено визначення наукової i технiчної рацiональностi, виявлено форми останньої. Встановлено, що потенцiал взаємозв'язку технiчного i фiлософського знання в перiод Нового часу хоч i не був актуалiзований, але знайшов адекватне вираження в становленнi форм технiчної рацiональностi. Матерiали дослiдження надалi можуть бути використанi для написання методичних посiбникiв i навчальних програм з таких дисциплiн, як iсторiя фiлософiї, фiлософiя технiки, фiлософiя науки, соцiальна фiлософiя, а також у процесi пiдготовки i проведення вiдповiдних лекцiй i семiнарських занять.
   Апробацiя результатiв дослiдження проведена: Тези дисертацiї обговорювалися
   - на засiданнi кафедри гуманiтарних дисциплiн Нацiональної металургiйної академiї України;
   - на круглому столi в Днiпропетровському регiональному iнститутi державного управлiння Української академiї державного управлiння при Президентовi України (3-4 вересня 2003 р.);
   - на мiському фiлософському семiнарi (17 грудня 2003 р.); на мiжнародних читаннях, присвячених творчостi Б.Паскаля (Мiнськ, 26-27 листопада 2003 р.);
   - на конференцiї "Рацiональнiсть i свобода" (Санкт-Петербург, 16-18 листопада 2005 р.);
   - на мiжнароднiй науковiй конференцiї "Росiйська фантастика на роздорiжжi епох i культур" (Москва, 21-23 березня 2006 р.);
   - на мiжнароднiй науковiй конференцiї "Фiлософiя гуманiтарного знання: соцiокультурнi вимiри" (Чернiвцi, 26-27 жовтня 2007 р.).
   Структура й обсяг роботи. Дисертацiя складається зi вступу, трьох роздiлiв, дев'яти пiдроздiлiв i висновкiв; загальний обсяг - 185 сторiнок основного тексту. Список використаної лiтератури включає 280 джерел.
   Публiкацiї дисертанта, в яких розкриваються деякi аспекти основної теми, опублiкованi у видавництвах за перелiком ВАК України:
   1."Новый Органон" Френсиса Бекона как пособие инженеру /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 2. - Днiпропетровськ, 1998. - С.68-80.
   2.Вклад Рене Декарта в инженерию /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 3. - Днiпропетровськ, 1998. - С.64-80.
   3.Техническая рациональность в системе ценностей наук Нового времени /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 10. - Днiпропетровськ, 2001. - С.212-214.
   4.Разум человека, как разум инженера в понимании Дж. Локка /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя i соцiологiя в контекстi сучасної культури. - Днiпропетровськ, 2001. - С.114-118.
   5.Техническая рациональность как фактор становления образования в период Нового времени /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 14. - Днiпропетровськ, 2002. - С.112-122.
   6.Единство и противоречия научной и технической рациональностей /Бескаравайный С.С. //Вiсник Днiпропетровського нацiонального Унiверситету. Випуск N 10. - Днiпропетровськ, 2003. - С.32-41.
   7.Противоречия единства картины мира Лейбница с требованиями технической рациональности /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 24. - Днiпропетровськ, 2004. - С.126-141.
   8.Соотношение идей рациональности и религиозного фактора в научной революции Нового времени /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 26. - Днiпропетровськ, 2006. - С.135-142.
   9.К вопросу об определении технического закона /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя i соцiологiя в контекстi сучасної культури. Збiрник наукових праць. - Днiпропетровськ, ДНУ, 2007 - С.31-39.
   10.Свобода iнженера як свобода людини у працях Б.Спiнози /Бескаравайный С.С. //Науковий вiсник Чернiвецького унiверситету: Збiрник наукових праць. Випуск 346-347. Фiлософiя. - Чернiвцi: Рута, 2007. - С.153-158.
  
  
  
  
  
   Роздiл 1. Аналiз лiтератури i методологiя дослiдження по темi дисертацiї
   1.1 Огляд лiтератури за темою дослiдження
   Технiчна рацiональнiсть - один з найважливiших чинникiв становлення сучасної технiки. Розумiння iсторiї її розвитку, тiєї практики, що стоїть за нею, дозволить розкрити багато передумов формування механiстичної картини свiту.
   Як самостiйний об'єкт дослiдження, технiчна рацiональнiсть розглядалася надто рiдко. Переважно як утилiтарний аспект технологiчних рiшень в межах фiлософiї технiки. В межах аналiзу рацiонального технiчна рацiональнiсть розглядалася скорiше як рiзновид наукової рацiональностi. Критерiї технiчної рацiональностi, її форми i механiзми, змiни таких форм трактувалися суперечливо.
   Тому огляд лiтератури будуватиметься на таких принципах.
   По-перше, використанi працi будуть класифiкованi за фiлософськими напрямками, до яких належали їхнi автори. Таких напрямiв три: марксизм, фальсифiкацiонiзм що протистояв неопозитивiзму, i загальна культурологiчна течiя, що спирається в аналiзi Нового часу на iсторичнi та соцiологiчнi методи. Крiм того, будуть проаналiзованi низка праць фiлософiв, що не належать до жодної з цих груп, але вплинули на загальний розвиток сучасної фiлософiї та формування уявлення про рацiональнiсть.
   По-друге, в межах аналiзу цих напрямiв будуть розглянутi такi проблеми: наукова революцiя Нового часу - як культурологiчне явище; роль рацiональностi в становленнi фiлософських пiдстав наукового i технiчного знання; технiчна рацiональнiсть у межах фiлософiї технiки.
   Основоположники марксизму розглядали технiку як один з найважливiших чинникiв, що формують людське суспiльство. "Капiтал", "Походження сiм'ї, приватної власностi i держави", "Антi-Дюрiнг"[148, 150, 152] - працi, що зображають картину пiдпорядкування майже всього життя людства взаємодiї науки i технiки. Проте, проблематика цих, чудових у багатьох вiдношеннях творiв, трактувалася актуальними завданнями перiоду їх створення. Тут дослiджувалися в основному технiчнi винаходи другої половини XVIII-го i XIX-го столiть: парова машина i верстати, що приводяться нею у рух, удосконалення в металургiї, досягнення в виробництвi зброї. Авторiв у технiцi i науцi цiкавить їх роль у спiввiдношеннi продуктивних сил i виробничих вiдносин - ручний млин, який породжує феодальне суспiльство i парова машина, що породжує капiталiзм. Економiка, особливостi обiгу капiталу, його походження i розвиток - ось що цiкавило основоположникiв марксизму.
   Взаємозв'язок капiталу, технiки i науки, iсторичнi особливостi їх взаємного становлення, були багато в чому дослiдженi основоположниками марксизму. Практична природа цiєї взаємодiї також була встановлена: "Люди науки - оскiльки природнi науки використовуються капiталом як засiб збагачення... - конкурують один з одним у пошуках практичних застосувань цих наук" [154, с.556]. Проте, це один з небагатьох висловiв, присвячених ними технiчної рацiональностi. Швидше основоположники марксизму розглядали технiчну рацiональнiсть як одну з iманентних властивостей промисловостi капiталiстичного суспiльства, притаманних їй вже через конкурентну боротьбу. Рефлексiя технiчної рацiональностi фiлософами обмежено дослiджувалася К. Марксом i Ф. Енгельсом. Спецiальних дослiджень з iсторiї фiлософiї Нового часу основоположники марксизму не створили. Скорiше оцiнювався рiвень технiки - Ф. Енгельсом був проведений аналiз зброї i армiї тiєї епохи [257, с.45-49].
   Змiни у фiлософiї Нового часу як еталон основ наукової революцiї неодноразово привертали до себе увагу фiлософiв-марксистiв. З незначними варiацiями цим перiодом вказується XVII сторiччя. Наприклад, М.М. Шульман у статтi "Соцiально-методологiчне формоутворення науки i принцип дiяльностi" [255] називає часовий вiдрiзок 1543-1687рр [255, с.123].
   Наукову революцiю Нового часу аналiзували з рiзних точок зору. Перша - спроба аналiзу, що спирається переважно на соцiально-економiчнi чинники розвитку науки. Прикладом цього є праця "Соцiально-економiчне корiння механiки Ньютона" Б.М. Гессена [57]. Автор виявляє i аналiзує величезний перелiк технiчних завдань Нового часу. Даються докладнi характеристики насосiв, шахт, артилерiйських знарядь i т.п. Описуються навчальнi заклади i перераховуються видатнi iнженери того перiоду. Детально висвiтлюється те, як I. Ньютон, намагаючись розв'язати деякi технiчнi проблеми, доходив суто теоретичних висновкiв. Проте, фiлософський аналiз багато в чому був зведений до розгляду статистичних даних.
   Прикладом аналогiчного дослiдження є монографiя В. С. Кiрсанова "Наукова революцiя XVII-го сторiччя" [102]. Її автор скрупульозно аналiзує науково-технiчну ситуацiю того перiоду. Йому вдається вiдновити хiд мiркувань кожного вченого, який зробив значуще для науки вiдкриття. Проте основна увага в такiй галузi науки, як приладобудування, придiляється iнструментам дослiджень. Простежується зв'язок конструкцiї нових вимiрювальних приладiв з гiпотезами, для пiдтвердження яких вони були сконструйованi, фiлософськi пiдстави, покладенi в їх основу. Квадрант Тихо Браге, "небесний кубок" I. Кеплера, маятник Г. Галiлея, трубка Р. Бойля - ось основнi об'єкти аналiзу. Але машини, сконструйованi вченими, якi працювали в промисловостi, практично не згадуються. Аналiз фiлософських передумов технiки в цiлому - вiдсутнiй.
   Друга точка зору: розгляд наукової революцiї в контекстi основних гiпотез i теорiй, що панували в свiдомостi учених. Вона вiдбита в працях "Iсторiя Європейської фiлософiї i її зв'язку з наукою" [46] i "Еволюцiя поняття науки (XVII-XVIII ст.) Формування наукових програм Нового часу" [47] П.П. Гайденко. Автор цих робiт не вдається до докладного дослiдження обставин вiдкриттiв. Основна увага придiляється мiркуванням учених, їх аргументам. Аналiзуються гносеологiчнi передумови i несуперечливiсть фiлософських концепцiй, розкриваються їх основнi риси. Рушiйнi iдеї науки оцiнюються за критерiєм їх подальших наукових наслiдкiв, але мало уваги придiляється наслiдкам технiчним. А технологiчнi i фiлософськi проблеми стали взаємно визначати одна одну. Твори Френсиса Бекона розглядаються П.П. Гайденко саме пiд таким кутом зору - аналiзується взаємозв'язок методологiчних пiдстав науки i технiки. Проте, ця проблематика не одержує свого розвитку, i при аналiзi праць Р. Декарта, Г. Ляйбнiца, не порушується. Праця В.С. Бiблера "Вiд наукоученiя - до логiки культури" [25] - розвиває цю тематику. Автор детально дослiджує аргументацiю європейських учених з доказу гiпотез, що висувалися ними, обгрунтовує їх зв'язок з культурним середовищем Нового часу. Однак, технiчнi проблеми, що багато в чому формували це середовище, так само i промисловi наслiдки прийнятих фiлософами методологiчних та онтологiчних настанов - не згадуються. Схожий аналiз проводиться в статтi В.I. Пронякiна "Природознавство i фiлософiя - генезис iдейних альтернатив" [195] i монографiї В. Б. Окорокова "Метафiзика епохи трансцендентального мислення: специфiка, суть, тенденцiї" [169].
   Б.Г. Кузнєцов у працях, що описують еволюцiю картини свiту, починає простежувати взаємозв'язок мiж проблемами технiки i проблемами фiлософiї. Основною темою тут виступає взаємозв'язок мiж свiтоглядом учених i станом науки - мiж iндивiдуальним розумiнням навколишньої дiйсностi i тiєю картиною свiту, що формувалася у всього суспiльства учених. Вплив науки на технiку неодноразово пiдкреслюється: "Наступне поколiння в особi Бойля прагнуло за допомогою вiдродженої атомiстики вирiшити основнi проблеми хiмiї" [111]. Але обмежено розглядається взаємодiя з технологiчними проблемами, i немає анi найменшої згадки про технiчну рацiональнiсть.
   Збiрка "Генезис категорiального апарату науки" включає низку статей, у яких детально розглядається становлення науки Нового часу [56]. Доводиться, що саме становлення нового категорiального апарату математики (зокрема, в аналiтичнiй геометрiї Р. Декарта - впровадження символiки, що об'єднує в собi поняття множинностi i одиничностi [56, с.88]) i фiзики (формування поняття руху, iнерцiї, сили), дозволило сформувати будову дослiдної науки. Наводиться безлiч прикладiв з розвитку найрiзноманiтнiших наук, але такий важливий аспект застосування науки, як технiка, розглядається обмежено. Низку статей мiстить збiрка "Традицiї i революцiї в iсторiї науки" [226], в другому роздiлi якого розглядаються питання формування науки Нового часу. У статтях В.Н. Касатонова, В.С. Черняка дослiджують спiввiдношення змiн у математицi i розумiннi простору з фiлософськими конструкцiями того перiоду.
   Третя точка зору в книгах i збiрках, присвячених Новому часу в цiлому, спрямована на вивчення дiяльностi окремих постатей того перiоду. Прикладом такого аналiзу може служити книга В.Ф. Асмуса "Френсiс Бекон" [11]. Ретельно розглянутi соцiальне середовище Англiї, основнi твори засновника англiйського емпiризму, видiленi проблеми, порушенi ним, дослiджена бiографiя Ф. Бекона. Аналогiчна праця В. А. Панфiлова "Фiлософiя математики Декарта" [175], в межах якої дослiджується становлення замкненого циклу взаємодiї фiлософiї i математики; аналiзуючи культурно-фiлософський аспект становлення фiлософiї математики, вона обмежено показує його зв'язки з технiчною проблематикою. Але в працях, спрямованих на дослiдження творiв лише одного фiлософа, неминуче викликає тенденцiю розглянути всю епоху Нового часу крiзь призму його творiв, що знижує об'єктивнiсть аналiзу.
   Багато в чому звiльняється вiд спецiалiзованостi всiх трьох напрямiв праця Л.М. Косарєвої "Соцiокультурний генезис науки Нового часу. Фiлософський аспект проблеми" [108]. Видiляються способи i форми впливу соцiокультурного середовища на наукове мислення, формування завдяки їм когнiтивного ядра науки. Але, враховуючи вплив технiки, Л.М. Косарєва вважає особливостi суб'єкта Нового часу основним чинником побудови науки [108, с.9]. Соцiальними чинниками, що визначили формування механiстичної картини свiту, вказує iдеологiчнi i полiтичнi [108, с.91, с.96], але взаємозв'язок з технiкою не простежує.
   Технiчна рацiональнiсть також надто рiдко стає об'єктом аналiзу. Зокрема, в збiрцi "Фiлософiя технiки у ФРН" [233] в статтях Р. Кеттера, Р. Iнхтевена, Ф. Раппа проводиться порiвняння наукової i технiчної рацiональностi, а так само вiдношення технiки i природознавства в контекстi рацiонального. Запроваджується поняття технiчної рацiональностi як особливої цiлерацiональностi, яка втiлена в методичному знаннi. Проте цi статтi невеликi за обсягом i не мiстять навiть обгрунтованого iсторико-фiлософського визначення поняття технiчної рацiональностi. Можна констатувати, що проведений рiзнобiчний аналiз дозволив розкрити основнi причиново-наслiдковi зв'язки, яки визначили характер наукової революцiї Нового часу, але повної картини процесу фiлософських пiдстав наук представлено не було.
   Сьогоднi вiдсутня навiть загальновизнана дата початку перiоду формування сучасних форм технiчної рацiональностi, критерiї цього формування. Iнколи перiоду античностi в цьому питаннi надається бiльше значення, нiж Новому часу. Це не означає, що iсторики i фiлософи науки абсолютно не звертали уваги на змiни ролi технiчної рацiональностi в перiод Нового часу. Проте переважна їх бiльшiсть не видiляла технiчну рацiональнiсть з наукової рацiональностi.
   Книга П.П. Гайденко i Ю.М. Давидова "Iсторiя i рацiональнiсть: соцiологiя М. Вебера i веберовськiй ренесанс" [45] мiстить аналiз змiни розумiння рацiонального в працях самого М. Вебера та його послiдовникiв. Але основною сполучною ланкою мiж соцiумом i рацiональнiстю виступає не технiка, а релiгiя. Тому хоч у визначеннi рацiонального незмiнно присутня i практика [45, с.76], розвиток технiки в книзi не вiдбитий.
   У статтi Ю.А. Нарiжного "Iсторичнi типи рацiональностi" [158] видiленi три змiни типiв рацiональностi, змiни того набору дiй, слiдування якому визнавалося рацiональним на даному етапi розвитку: вiд мiфу до логосу (оволодiння iдеальними об'єктами), вiд античного космосу до картезiансько-ньютонiанської картини всесвiту i вiд сталого, жорсткого свiту до синергетичних його моделей. Основним об'єктом його дослiдження виступає людський розум у перiод античної наукової революцiї. Зокрема, автора дуже цiкавить поява мегамашини в раннiх людських суспiльствах. Але сакральнiсть такого механiзму, його "гiперособа", iснування якої намагається обґрунтувати Ю.А. Нарiжний, пов'язана з технiкою лише в описi скромного арсеналу тодiшнiх ремiсникiв.
   Л.Б. Баженов у декiлькох своїх працях аналiзує рацiональнi аспекти перетворення гiпотези на теорiю. Зокрема, вiн говорить, що одна з ознак такого перетворення - надання гiпотезою ранiше не очiкуваних фактiв [14, с.21]. Проте, визнаючи, що античнiсть не знала сучасного способу виведення гiпотез, вiн надто мало говорить про побудову гiпотез у Новий час. У Р. Декарта, на його думку, гiпотези вiдiграють допомiжну роль лише для пояснення явищ на основi механiки, а метод Ф. Бекона взагалi перешкоджає висуненню гiпотез [14, с.52].
   Збiрка "Рацiональнiсть науки i практики: Закономiрностi зближення" [199] присвячена проблематицi еволюцiї типiв рацiональностi та їх взаємодiї з практикою. Автори статей аналiзують, зазвичай, перехiд вiд донаукових форм рацiональностi до сучасних, при чому визначним перiодом визнається Новий час, перiод зародження капiталiзму. Проте рiзноманiтностi форм наукової рацiональностi не опонують формi технiчнiй - наукова рацiональнiсть розповсюджується на практику як на "пiдлеглу" царину (лише в одному випадку [120, с.107] за практикою визнається наявнiсть "форм рацiональностi", з яких технiчна нiяк не видiляється).
   Цiкавий щорiчник РАН "Проблеми рацiональностi"[232]. Однак проблеми, що порушують в цiй збiрцi, переважно стосуються наукової рацiональностi. Наприклад, В.С. Стьопiн дослiджує системнiсть теоретичних моделей ьа операцiї їх побудови в контекстi рiвнiв органiзацiї елементiв у теоретичних системах. Визначена одиниця методологiчного аналiзу науки - це система теоретичних знань вузької наукової дисциплiни. Автор розглядає зростання кiлькостi елементiв у теоретичнiй системi. Як пiдстави науки в нього виступають: картина дослiджуваної реальностi, iдеали i норми пiзнання та фiлософськi обґрунтування [219, с.31]. Одним з елементiв, що формують цю картину, виступає можливiсть використання сконструйованих iдеальних об'єктiв науки, зокрема - атома [219, с.35]. Механiстична картина свiту будувалася на принципах причинностi, закономiрностi природних процесiв та експериментальної перевiрки знання. Але цi принципи її побудови лише постулюються.
   Праця Г.Б. Жданова "Вибiр природознавства: 8 принципiв або 8 iлюзiй рацiоналiзму". Її автор аналiзує витоки й сучасне розумiння рацiонального. Використовуючи порiвняльно-iсторичний метод, вiн порiвнює iдеї класикiв XVII-го столiття iз сучасним рiвнем розвитку науки. Вiн прагне показати безсилля експериментальних методiв перед помилками [78, с.35]. Автор розглядає можливостi редукционiзму i детермiнiзму у свiтлi прогресу експериментальної технiки, зачiпає проблему математичного опису технiчних процесiв. Г.Б. Жданов скептично аналiзує принципи об'єктивностi опису, висловленi Ф. Беконом. Вiн захищає картезiанську рацiоналiстичну позицiю [78, с.60], намагаючись довести, що розвиток науки розкрив "дитячi проблеми" i догматизм рацiоналiзму, проте не скасував його як такий. Проте iмплiцитний вплив технiки на цей процес автором не аналiзується.
   В.С. Швирьов у працi "Знання i свiтовiдношення" [247] обґрунтовує необхiднiсть переоцiнки розумiння природи i суспiльства - i розглядає форми "рацiонально-рефлекторної свiдомостi" в сучасних умовах. Наука проголошується ним найбiльш яскравою формою такої свiдомостi. В.С. Швирьов акцентує увагу читача на кризi розумiннярацiонального, на тому, що зараз можливостi рацiональностi як такої критикують переважно самi вченi. Автор указує на наявнiсть iсторичних форм рацiональностi, на проблему виявлення ознак цих форм. Але основною проблематикою його дослiдження є питання розрiзнення таких критерiїв i настанов догматично-тоталiтарної свiдомостi радянського перiоду. В.С.Швирьов критикує сучаснi форми наукової рацiональностi, як вираз "галiлеївсько-ньютонiвської" методологiї. Однак простежуються результати фiлософських спроб загальної детермiацiї процесiв, зокрема сцiєнтизм, що зумовив технологiчне розумiння свiту.
   У статтi О.О. Печенкiна "Основнi теорiї, iндукцiя i критерiї науковостi" [184] розглядається виникнення теорiй. Автор дослiджує структурнi особливостi побудови теорiй, розглядаючи їх як цiлiснi, складнi утворення. Опосередкованим критерiєм їх науковостi оголошується практика - на тiй пiдставi, що теорiї дуже часто не встигають за новими фактами, i ми фактично оперуємо в середовищi, що значною мiрою складається iз застарiлих теорiй [184, с.77].
   Проблема рацiональностi та її специфiчних проявiв також розглядається в збiрцi "Рацiональнiсть як предмет фiлософського дослiдження" [198]. В.С. Швирьов вiдкриває його статтею "Рацiональнiсть як фiлософська проблема" [250], основною проблемою якої виступає вiдсутнiсть у вiтчизнянiй фiлософiї семантичного аналiзу значення слiв, зокрема поняття рацiональностi. Рацiональнiсть визначається автором як обговорення проблеми "спiвмiрностi людини та буття". В.С. Швирьов розглядає змiну бiльш конкретних критерiїв, вiдповiднiсть яким у рiзнi iсторичнi перiоди робила мiркування рацiональним. К.В. Рутманiс у статтi "Генезис iдей рацiонального у фiлософiї" [206] намагається дослiджувати саме виникнення iдеї рацiональностi в античнiй фiлософiї i доходить висновку, що в той перiод рацiональнiсть розглядалася як сумiрнiсть людини i буття. Стаття тiєї ж збiрки "Рацiональнiсть: наука, фiлософiя, життя" [4] прагне довести, що плюралiзм у розумiннi рацiонального неправильний, а є два основнi розумiння цього явища людської думки: гуманiстичне i наукоподiбне. Надалi обидвi цi концепцiї зводяться до єдиного визначення - осяжного розумного загального, що здiйснюється як взаємодiя розсудливого i розумного, що повинно привести ще i до об'єднання дрiбно-плюралiстичного i розсудливо-розумного пiдходiв.
   Книга В.С. Стьопiна та Л.Ф. Кузнецової "Наукова картина свiту в культурi техногенної цивiлiзацiї" [220], також присвячена питанням рацiональностi. Автори вбачають своє завдання в розглядi наукової рацiональностi, коренi наукової картини свiту, фiлософських образiв свiту та їх взаємозв'язку зi свiтоглядом людини. Розглядається змiна i доповнення системи категорiй наукової картини свiту, основнi свої зусилля автори зостереджують на впливi фiлософiї, впровадженнi цих категорiй. Дослiджується проблема впливу на наукову картину свiту не тiльки фiлософiї, але й натуралiстичної картини свiту. Був здiйснений аналiз процесу впливу емпiричного знання на теоретичнi мiркування - над усе авторiв цiкавили термiнологiчнi аспекти цього процесу: як протокольний опис експерименту перевтiлюється в категорiальну схему понять картини свiту? Розглядаючи взаємодiю досвiду i науки, проблему наукової картини свiту як програми його дослiдження, автори зостереджують свою увагу на експериментах, що привели до наукових вiдкриттiв. Але виключили з аналiзу як технiчнi передумови, так i технологiчнi наслiдки еволюцiї фiлософського знання. Парадокси в розвитку науки розглядаються з позицiї фальсифiкуючих доказiв, i створення нової теорiї починається з пошуку її математичної форми. У монографiї згадується наукова рацiональнiсть у зв'язку з програмою дослiдження науки, але її обґрунтування знайшло своє вираження лише в змiнi культурного середовища.
   Загальнонаукова картина свiту, на думку авторiв, виступає iнтегратором картин свiту, що створюються окремими науками, регулює постановку фiлософiєю основних теоретичних проблем. Аби з'ясувати, чи є автономними спецiальнi картини свiту, автори вдаються до iсторичного дослiдження. В його межах розглядаються соцiокультурнi передумови формування першої наукової картини свiту. Згадується залежнiсть науки Нового часу вiд провiдних технiчних проблем, але майже одразу їх увага зосережується на антропоцентризмi культури того перiоду. Саме перехiд до креативного мислення аналiзується авторами. Коли ж аналiзується сам процес створення першої наукової картини свiту, то вiн розподiляється на пiдготовчий етап, на протязi якого створювалися окремi теоретичнi схеми [220, с.110-176], i другий етап, коли з окремих теорiй вiдбувся синтез картини свiту. На першому етапi видiляються працi Г. Галiлея, Р. Декарта, Х. Гюйгенса, другий етап уособлює собою постать I. Ньютона. Автори абсолютизують його свiтогляд, як мiрило робiт його попередникiв. Кожен аспект руху тiл, вiдкритий Г. Галiлеєм, розглядається в межах єдиної механiстичної картини свiту, створеної I. Ньютоном. Єдиним натяком тут виступає субстанцiальна гiпотеза, що розвивається, Р.Декартом, i це лише тому, що теорiя "дальнодiї" I. Ньютона згодом була визнана помилковою.
   Автори розглядають експансiю механiстичної картини свiту в iншi спецiальнi науковi картини свiту, яка сталася наприкiнцi XVIII-го - початку XIX-го столiть, i перетворення механiстичної картини свiту в загальнонаукову. Їх взаємодiя аналiзується в контекстi виникнення нових iдей i понять, але знову таки, не у взаємодiї з технiкою. Нарештi, сучасна наукова рацiональнiсть характеризується як надiлена новими вiдмiтними рисами: вiдвертiстю, експлiкацiєю цiннiсно-смислових структур, що включаються в механiзми i результати об'єктивного осягнення дiйсностi [220, с.207].
   В.Н. Порус аналiзує питання розумiння рацiональностi у своїй працi "Рацiональнiсть. Наука. Культура" [192]. Вiн робит спробу всебiчно розглянути поняття наукової рацiональностi. Детально тут розглядається цiла низка концепцiй рацiонального, висунутих i застосованих у XX-му сторiччi: неопозiтiвiстiв i релятивiстiв, а також принцип вiдкидання всiх позицiй i плюралiстична рацiональнiсть. Розкриваються суперечностi мiж позицiями I. Лакатоса i П. Фейерабента, С. Тулмiна i Т. Куна. Описуються суперечностi, що визначають характер наукової рацiональностi: мiж "критерiйною" i "критико-рефлексiєю" моделями, вiдповiднiсть встановленим алгоритмам, методам, що вважаються критерiєм рацiональностi, й одночасне заперечення їх при виробленнi нових у межах загального розвитку науки i фiлософiї. Але основною темою дослiдження у своїй книзi В.Н. Порус робить взаємодiю рацiональностi i культури - наукова рацiональнiсть розглядається ним саме в такому контекстi. Питання взаємодiї технiки i фiлософiї В.Н. Порус розглядає обмежено, переважно як складову прагматизму.
   В межах фiлософiї технiки достатньо детально дослiдженi проблеми взаємодiї науки i технiки. Але категорiя рацiонального в процесi такого аналiзу використовувалася епiзодично, i наукова революцiя Нового часу не розглядалася як основоположний процес.
   В.I. Белозерцев i Я.В. Сазонов у книзi "Фiлософськi проблеми розвитку технiчних наук"[18] проводять аналiз взаємодiї фiлософiї i технiки. Розглядається змiст i структура фiлософських проблем технiчних наук, проблема об'єкту технiчних наук, дослiджується дiалектика розвитку технiки i технiчного знання. Видiляються основнi стадiї розвитку технiки: ручна технiка; технiка, що включає людину; i автоматична технiка. Ця схема дозволяє розглянути вiдношення людини i технiки. Аналiзується мiсце технiчних наук у системi наукового знання - показується, що академiчна наука пов'язана з практикою через технiчнi науки. Так само розглядається виникнення технiчних закономiрностей i методологiї технiчних наук. Доводиться, що цiлiснiсть технiчного пристрою визначається його функцiонуванням. Тут здiйснено якiсний i ретельний аналiз, однак вiн спрямований на дослiдження категорiї рацiонального, технiчна рацiональнiсть у зазначенiй працi не розглядається.
   У монографiї "Соцiальнi, гносеологiчнi i методологiчнi проблеми технiчних наук" пiд редакцiєю М.А. Парнюка розглядаються проблеми технiчної творчостi, гносеологiчних засобiв науково-технiчного пiзнання [213]. Вводяться поняття технiчного об'єкту, технiчної iдеї, розмежовуються технiчна проблема i технiчне завдання, виявляється специфiка технiчного пiзнання. Проте проблеми рацiональностi технiчного знання i специфiки фiлософiї Нового часу не аналiзуються.
   В.П. Каширiн у книзi "Фiлософськi питання технологiї"[97] прагне осмислити технiку i технологiю як вид руху. Розглядається технiка з моменту становлення людини, проводиться аналiз її вiдмiнностi вiд бiотехнологiї тварин, дослiджується вiдмiннiсть мiж технiкою i технологiєю. Розглядаються навiть штучнi матерiали, якi можна визначити як природну речовину, перетворену цiльовим характером соцiальної дiяльностi [97, с.89]. Наголошується, що розумiння генезису технiки неможливе без загальносоцiологiчних теорiй [97, с.141]. Розглядається i зародження технiчних наук: фактичне знання стає науковим, коли воно заздалегiдь цiлеспрямовано i взаємодiє iз спецiальними формами соцiальної дiяльностi, наприклад, навчанням [97, с.228]. Проте книга В.П. Каширiна не присвячена перiоду Нового часу - цей вiдрiзок iсторiї розглядається лише як епiзод процесу розвитку технiки, що передує становленню технiчних наук у XVII-XIX столiттях.
   Книга В.Н. Князєва "Людина i технологiя" [103] також розглядає соцiально-фiлософськi аспекти технiки. Технологiя розглядається як продукт людської дiяльностi та її передумова, а технiка - як результат опредметнення наукових законiв, однак у книзi не аналiзується Новий час.
   Книга С.С. Гусєва i Е.О. Гусєвої "Взаємодiя пiзнавальних процесiв в науковiй i технiчнiй творчостi" [65] мiстить детальний аналiз винахiдництва i формування пiзнавального ставлення людини до дiйсностi. Аналiзується винахiдництво i формування пiзнавального ставленнi людини до дiйсностi [65, с.11-12]. Розглядаються вiдмiнностi у ставленнi стародавнього свiту до винахiдництва вiд позицiй сучасного iнженера [65, c.18]. Автори показують, що Вiдродження - епоха зiставлення природного i штучного в технiцi [65, c.28]. У Новий час фiлософи прагнули до пiзнання природи як такої, технiка присутня в них у прихованому виглядi [65, с.29], лише в XIX-му столiттi оформляється фiлософiя технiки. Але авторам можна заперечити, що люди часто висловлюють iдеї, не розумiючи їх до кiнця; i технiка не змогла б розвиватися без хоч би зачаткових уявлень про технiчну рацiональнiсть. Автори книги основнi зусилля зосереджують на сучаснiй фiлософiї i намагаються з'ясувати, як технiчне завдання перетворюється на теорiю [65, с.61-64]. Основним об'єктом аналiзу була вибрана дiалектика творчої i пiзнавальної дiяльностi в процесi технiчної творчостi [65, с.84]. Саме у винахiдницькому процесi автори вбачають квiнтесенцiю взаємодiї науки i технiки. Але деталiзацiю цього процесу практично не подано, категорiального аналiзу технiчного знання не проведено. Можна зробити висновок, що аналiз лише процесу винахiдництва не дозволяє розкрити специфiку технiчної рацiональностi.
   У працi В. Г. Горохова "Концепцiї сучасного природознавства i технiки" [61] дослiджуються фiлософськi передумови створення наукової i технiчної теорiї. Порушується питання структури цих теорiй, лiтератури наукової прози, перетворення наукової теорiї в технiчну, iнституалiзацiї наукової i технiчної дiяльностi.
   Основним об'єктом iсторико-фiлософського аналiзу виступає "нова наука" Г. Галiлея та її вiдношення до технiки. Розглядається розумiння сучасними методологами - Т. Куном, I. Лакатосом, А. Айером, С. Тулмiном - науково-технiчної революцiї Нового часу. Визначена роль Г. Галiлея у створеннi основ "фiлософiї технiки" - формулювання основ методологiї дослiдження i проектування. У науковiй i технiчнiй теорiї В. Г. Гороховим i видiленi три схеми - функцiональна, потокова i структурна. Розкриття всiх трьох схем вiдкриває можливiсть технiчного використання нової сфери природних явищ. Основною вiдмiннiстю природничо-наукової теорiї вiд технiчної виступають: iнша якiсть абстрактних об'єктiв: у технiчнiй теорiї iдеалiзацiї вiдповiдає стандартним конструктивним елементам; структурна схема, що розкриває теорiю з урахуванням реалiзацiї - порiвняно слабо розвинена в природознавчих дисциплiнах.
   Проте В. Г. Горохов у данiй працi не дослiджує поняття рацiонального. Поняття "технiчна рацiональнiсть" згадується, але не розкривається i систематично не використовується. Взаємодiя фiлософського i технiчного знання розглядається як процес, прямо детермiнований економiчною та соцiальною необхiднiстю.
   В.С. Стьопiн, В.Г. Горохов, А.М. Розiн у книзi "Фiлософiя науки i технiки" [221], розглянули проблеми технiчної теорiї, її розвитку i загальної взаємодiї науки i технiки, питання рацiонального узагальнення в технiцi. Видiляються три ступенi рацiоналiзацiї технiки наукою: ремiсниче навчання (в перiод Нового часу), коли були органiзованi навчальнi заклади для iнженерiв (вiдсутнiсть зв'язку з фiлософiєю i наукою грунтується на основi вiдсутностi в пiдручниках того часу теоретичних дослiджень); поява технiчних наук, таких, як нарисна геометрiя (початок XIX столiття); i третя - як спроба комплексного узагальнення технiчних наук. Лише двi останнi стадiї рацiоналiзацiї представляють iнтерес для фiлософiї. Обґрунтовується точка зору, що "аж до XIX столiття наука i технiка розвиваються як би по незалежних траєкторiях" [221, с.252].
   У пiдручнику "Фiлософськi проблемi технiки", написаном В.П. Капiтоном i В.I. Палагутою [88] у стислiй формi подаються основнi поняття фiлософiї технiки, розглядаються вiдносини технiки i культури, наукового пiзнання i технiки, спiввiдношення законiв i технологiй. Порушуються проблеми формування технiчної та природничо-наукової рациональностей, технiчної теорiї. Але, велика рiзноманiтнiсть тем i форма навчального посiбника не дають можливостi авторам продемонструвати всю глибину аналiзу проблем.
   Немарксистська фiлософiя науки першої половини XX-го столiття зазнала потужного вливу неопозiтiвiзму i, багато в чому розвивалася пiд знаком його подолання. Одним з складникiв цього процесу була спроба iсторичного аналiзу наукових революцiй, тiсно пов'язана з концепцiями фальсифiкацiонiзму.
   Так Т. Кун провiв аналiз структури наукових революцiй в своїй вiднойменнiй роботi "Структура наукових революцiй"[114]. Наукова революцiя Нового часу розглядається ним як один з перiодiв змiни парадигм в науцi, але якого-небудь першорядного значення вiн їй не надає, аналiзуючи також i науковi революцiї XIX-го i XX-го столiть. Перiоди становлення парадигм класифiкуються скорiше за науковими дисциплiнами в межах яких вони вiдбувалися, нiж за iсторичними перiодами.
   У закономiрностях розвитку науки, що видiляються ним, надзвичайно багато уваги було придiлено рацiональностi. Але технiка взагалi, i зокрема рацiональнiсть технiчна, розглядалася Т. Куном як щось вторинне, залежне вiд гiпотез i експериментiв учених. У "Структурi наукових революцiй", наприклад, залишається неясним походження фальсифiкуючого експерименту. Iснує безлiч вказiвок на експерименти чисто науковi, але не розглянуто причин, що призвели до самої їх постановки. Певною мiрою позицiя Т. Куна обгрунтована - адже сучаснi галузi технiки виникли вже пiсля появи вiдповiдних наукових дисциплiн у контекстi вiдповiдних парадигм. Однак, процес змiни парадигм представлений залежним тiльки вiд внутрiшнiх чинникiв розвитку науки, натомисть впливу технiки Т. Кун не аналiзує.
   К. Поппер з перших сторiнок працi "Логiка i зростання наукового знання" [189] вiдмовляється обговорювати тему виникнення нових iдей у розумi вченого, перетворюючи цей процес на подiбнiсть "чорного ящика", чим усуває зовнiшнi чинники розвитку науки. З iншого боку, вiн висуває концепцiю оцiнки iстинностi гiпотези за кiлькiстi її вживаних наслiдкiв: чим бiльше успiшно вживаних на практицi наслiдкiв з цiєї гiпотези одержано, тим бiльше вона iстинна. Тобто фальсифiкацiонiзм пiдмiняє двостороннiй зв'язок науки i технiки одностороннiм впливом. Звiдки ж кожного разу виникають новi гiпотези, i навiщо потрiбний сам процес їх висунення, якщо вони все одно будуть спростованi? К. Поппер аналiзує процес змiни теоретичних формацiй у науцi, але до iсторизму в цiлому ставиться скептично [190] i фiлософiю епохи Нового часу як окремий об'єкт аналiзу не видiляє.
   I. Лакатос намагається показати суперечностi двох цих авторiв [118]. Його концепцiя "захисного поясу", що складається з другорядних гiпотез, якi оточують ядро кожної теорiї й оберiгають її вiд руйнiвного впливу фальсифiкуючого експерименту, частково знiмає гостре протистояння абсолютної iстинностi верiфiкационiзму та нескiнченного скепсису фальсифiкационiзму. I. Лакатос вимушений апелювати саме до людської дiяльностi, але про технiку вiн говорить дуже мало, i його слова зводяться до дiєздатностi або недiєздатностi тих або iнших теорiй, тобто робиться спроба розв'язати суперечнiсть лише на рiвнi гiпотез, але не на рiвнi їх зв'язку з практикою.
   Разом з фiлософами, що вiдстоювали прiоритет внутрiшнiх чинникiв розвитку науки, виник напрям, який продовжував соцiологiчну традицiю М. Вебера i представники якого надавали прiоритет зовнiшнiм чинникам. Р. Мертон у книзi "Наука, технiка i суспiльство в Англiї XVII-го столiття" [272], намагався довести, що досвiдчена експериментальна наука виникла пiд впливом пуританства, яка створило систему цiнностей, що сприяла науковим пошукам, - i тим обґрунтувати соцiальне походження генези форм наукового знання. Закладаються основи дослiдження етосу науки. Проте Р. Мертон вiдмовився вiд дослiдження методологiчного змiсту науки - введений їм iмператив унiверсалiзму, як позаперсональностi наукового знання, iмператив колективiзму, як вимоги поширення нових знань, подають науку як цiлком залежне вiд соцiуму явище. Рацiональнiсть не визначає цiннiсть працi ученого. Д. Блур у своїй роботi "Знання i соцiальний образ" намагався вiдстоювати теорiю соцiальної сконструїрованостi наукового факту [263]. Е. Цильзель в окремих статтях спробував виявити соцiальне корiння генезису наукового методу через походження понять "закон природи" i "науковий прогрес", проте роботи його невеликi за обсягом. Їх роботи були розвиненi. Кнорр-Цетiной, Л. Лауданом, i, як помiчає С. Шейпiн, в межах соцiологiї науки суперечка про вплив соцiуму на теорiї давно пiшла в минуле i проблемою є конкретнi механiзми функцiонування наукової культури як соцiальної системи [278].
   Проте одностороннє дослiдження зовнiшнiх чинникiв розвитку науки iстотно знижує цiннiсть аналiзу наукової революцiї Нового часу, що проводиться в межах наукової школи Р. Мертона .
   Робилися спроби i чисто iсторичного аналiзу Нового часу. Праця Ф. Броделя "Матерiальна цивiлiзацiя i економiка XVI-XVIII ст." [30] викликає шанування кiлькiстю зiбраного в нiй матерiалу. Серед iншого детально розглядається доля технiчних новинок: нова конструкцiя вiтряних i водяних млинiв, розповсюдження доменних печей, полiпшення конструкцiй гармат. Але iсторизм Ф. Броделя зумовлює його висновки. Вiн приводить безлiч фактiв, сотнi їх узагальнень, виводить тенденцiї i на цьому зупиняється. Причини того або iншого явища, якщо вони не були обумовленi соцiально-економiчними або технiчними чинниками, Ф. Броделя майже не цiкавлять. Основним об'єктом його дослiджень є не розвиток технiки i науки, а становлення капiталiстичної економiки. Ф. Бродель у загальних рисах визнає каузальнi пояснення глобальних iсторичних процесiв того часу, хоча у його працi вiдсутнiй аналiз фiлософiї тiєї епохи. Описана технологiчна революцiя в Англiї другої половини XVIII-го столiття, але створення фiлософських концепцiй, становлення наук, наукових шкiл, що зумовили її, практично не показано.
   Проблема зв'язку рацiональностi мислення i технiчних можливостей людини була однiєю з центральних проблем фiлософiї починаючи епохи Нового часу. Але трактат Ж.-О. Ламетрi "Людина-машина", не дивлячись на численнi передбачення, висловленi в ньому, не може вважатися зразком фiлософського аналiзу. До XIX-го столiття не iснувало навiть фiлософiї технiки як самостiйної дисциплiни. Сама дiя технiки на життя iндивiдуума i суспiльства розумiлася приблизно, механiзми їх взаємного впливу описаний не був. Окремi гiпотези Х. Вольфа, Ж.Ж. Руссо, Адама Смiта i Г. Гегеля не складалися в чiтку, несуперечливу систему. Лише на прикiнцi XVIII-го столiття Ж.А. Кондорсе пов'язав розвиток науки i технiки у межах самостiйного аналiзу [97, с.247].
   Власне, першим фiлософом технiки можна назвати Ернста Каппа (1808-1896), автора працi "Основнi напрями фiлософiї технiки" [62, с.35-38]. Вiн висунув принцип органопроєкцiї - розгляд технiки, як продовження людських органiв чуття i кiнцiвок. Проте, розумiти технiчну дiяльнiсть людини, спираючись на будову її тiла, означає зводити все рiзноманiття об'єктивної дiйсностi до фiзiологiї. А. Еспiнас спробував вивести визначення технологiї як "корисного мистецтва". Аналiзуючи описи правил в технiцi причини виникнення цих правил, вiн висунув гiпотезу про циклiчнiсть розвитку кожної окремої галузi технiки. Проте сам А. Еспiнас розглядав переважно становлення технiки в античний перiод [62, с.38-40].
   Ф. Бон розглядав технiку в її взаємодiї з мораллю i обов'язком, але, розглядав розумiння технiки в перiод Нового часу. Вiн говорив, що серед мислителiв цього перiоду панує нерозумiння феномену технiки, i сам проаналiзував структуру наукового i технiчного дослiдження. Також Ф. Бон указував на те, що наука i технiка разом формують будову теорiї - i протистоять в цьому практицi [62, с.41-44].
   О. Шпенглер [253] вiдмовившись вiд чисто iнструментального розумiння технiки, об'єднав в цьому поняттi всю цiлеспрямовану дiяльнiсть. У описi процесу становлення технiки з усiх форм кооперацiї людей, необхiдних для цього процесу, найважливiшою видiлив культуру. Проте, в межах "фiлософiї життя" О. Шпенглер використовував в аналiзi технiки iррацiональнi чинники, звинувачуючи технiку в бездуховностi, у вiдривi творчих сил iндивiда вiд предмету творiння. Аналiз технiчної рацiональностi суперечив би цьому iррацiоналiзму.
   М. Гайдеггер, один з найбiльших нiмецьких фiлософiв XX-го столiття, присвятив технiцi декiлька робiт. Вiдкинувши iнструментальний характер технiки, вiн зосередився на її цiльовому аспектi, вбачавши в ньому розкриття "потаєного". А розкриття "потаєного" - це сутнiсть "по-става", поняття, що визначає собою технiку. Вiн указує на Новий час, як на перiод, коли почала виявлятися сучасна сутнiсть технiки, тодi зароджується фiзика, яка дозволяє людським зусиллям бути бiльш дiєвiшими. Але його аналiз технiки i науки Нового часу не розгорнутий в окреме значне дослiдження[238].
   Х. Ортега-i-Гасет - найбiльший фiлософ Iспанiї XX-го столiття, представник фiлософiї життя, що знаходився пiд впливом екзистенцiалiзму, також аналiзував проблеми технiки [173]. Технiка розглядається ним як "зусилля ради заощадження зусилля" [173, с.40], але весь розвиток технiки пiдпорядкований особливому, специфiчному буттю людини, яке вимагає вiд неї прагнути отримати вигаданi нею самою зручностей. Власне розвиток технiки розкладається гим на три етапи: технiка випадку, коли людина запозичувала винаходи у природи, технiка ремесла, коли винахiдництво розглядається швидше як мистецтво i технiка доби людини-технiки - коли з'являється автоматика, усувається ручна праця, винахiд iнституалiзуєтся. Проте iспанський фiлософ не пояснює, чому природа людини, людське буття так рiзко вiдрiзняється вiд тварини, чому вiн повинен "зберiгати зусилля, щоб присвятити їх надлишок здiйсненню неймовiрного пiдприємства - реалiзацiї свого буття в свiтi" [173, с.47]. Крiм того, технiка визнається ним iманентно рацiональною, але завжди є хiба немає технiчно нерацiональнi вироби.
   Л. Мемфорд [273] в роботах "Технiка i цивiлiзацiя" i "Мiф про машину" виступає як представник технологiчного детермiнiзму. Об'єктом його аналiзу є соцiологiя технiки - механiзми бюрократiї i суспiльнi iнститути, необхiднi для розвитку технологiї. Л. Мемфорд вводить i обгрунтовує поняття мегамашини. Рацiональнiсть в його роботах позицiонується як властивiсть технократичної органiзацiї суспiльства. Але Л. Мемфорд не ставить своїм завданням аналiз змiн в технiцi i науцi перiоду Нового часу.
   Г. Башляр формулює свою позицiю з питання рацiональностi в роботах "Прикладний рацiоналiзм" i "Рацiональний матерiалiзм" [17]. За допомогою швидше експресивного, нiж послiдовного аналiзу, розглядається наукова рацiональнiсть (переважно як властивiсть формул i визначень), зв'язок якої з технiкою постулюєтся. Рацiональнiсть науки протиставляється буденнiй, донауковiй рацiональностi, проте рацiональнiсть виявляється не як єдина система, а як специфiчна для кожної групи наук властивiсть. Так само протиставляються рацiональнiсть власне науки (механiки) i рацiональнiсть фiлософської течiї, що грунтується на цiй дисциплiнi (механiцизму).
   К. Хюбнер, представник сучасної фiлософiї науки, в монографiї "Критика наукового розуму" [244] аналiзує розвиток технiки i поняття її рацiональностi. В цiлому К. Хюбнер розглядає процес змiни методологiчних парадигм в науцi як боротьбу "системних ансамблiв" - систем теорiй i правил наукової роботи. В межах цiлiсного набору гiпотез йому вдається поєднати соцiально-культурний аспект походження наукових теорiй з їх емпiричними передумовами. Конфлiкт, що приводить до розпаду нормальної науки, розглядається не як суперечнiсть мiж теорiєю i досвiдом, а як суперечнiсть в межах самого наукового знання. У той же час наукова рацiональнiсть знаходить вирiшальне значення тiльки в межах техногенної цивiлiзацiї. Але К. Хюбнер переважно лише позначає проблеми, що виникають в межах дослiдження проблеми рацiональностi, а вiдповiдає на поставленi перед собою питання значно обережнiше. Наукова революцiя Нового часу розглядається К. Хюбнером лише як окремий аспект взаємодiї "системних ансамблiв" науки i не є окремим об'єктом аналiзу.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   1.2 Методологiчнi основи дослiдження.
   Методи, за допомогою яких проводиться аналiз представлених проблем, повиннi вiдповiдати таким вимогам: забезпечувати повне розкриття теми, максимально коротку форму мiркувань i достовiрнiсть висновкiв. Проте, для всебiчного дослiдження об'єкту i предмету роботи необхiдне подолання двох основних теоретико-методологiчних утруднень.
   По-перше, це певний дуалiзм технiчної рацiональностi, як предмету дослiдження. З одного боку, вона має онтологiчнi пiдстави в конструкцiї технiчних виробiв, технологiях, тобто виявляється в особливостях iснуючої технiки. Так само її можливо прослiдити в технiчному знаннi дослiджуваної епохи - проектах машин, описах механiзмiв i будiвель. Але фiлософськи - це знання було осмислено надто слабо: не iснувало окремих дослiджень, присвячених методам рацiоналiзацiї iнженерної дiяльностi. Навiть в таких роботах як "Механiка" Г. Галiлея основною проблематикою був, зокрема, пошук законiв збереження iмпульсу, тобто складнощi у формуваннi природничо-наукових уявлень. Методологiя i гносеологiя Нового часу, розробленi в той перiод онтологiчнi гiпотези i створювана механiстична картина свiту, лише iмплiцитно мiстили розумiння фiлософами значення технiчної рацiональностi. Отже, необхiдно засновувати аналiз розвитку фiлософських концепцiй XVII-го сторiччя на об'єктивному процесi збiльшення взаємодiї технiчного i фiлософського знання, i в контекстi розумiння сучасниками цього процесу - виявляти їх уявлення про технiчну рацiональнiсть. А для цього потрiбен опис конкретних якостей, властивостей i проявiв технiчної рацiональностi як в технiчному знаннi, так i в гносеологiчних i онтологiчних гiпотезах.
   По-друге, в XIX-XX столiттях в межах iсторико-фiлософської рефлексiї Нового часу пiзнiшими мислителями - технiчна рацiональнiсть не розглядалась основним об'єктом дослiдження. При оцiнцi цiєї рефлексiї необхiдно використовувати методи, що дозволяють видiлити технiчну рацiональнiсть, як предмет дослiдження пiзнiших фiлософiв, з проблематики наукової рацiональностi, загальної структури наукової революцiї, або з передумов становлення фiлософiї технiки. Без цього неможливо зберегти тематику дисертацiйної роботи, оскiльки об'єкт роботи знаходиться на стику цих трьох тем.
   Базовою методологiєю дослiдження виступає дiалектика. По-перше, у iсторiї розвитку фiлософiї i науки є окремi перiорди, якi краще за iнших пiддаються дослiдженням за допомогою специфiчного набору методiв. Наслiдком тих наукових i фiлософських суперечностей, якi сформувалися в Новий час, стало створення дiалектики. А матерiалiстична дiалектика виявилася iдеальним iнструментом для дослiдження соцiально-экономический вiдносин того прiода - тому саме вона є методом, которий необхiдно використовивать, аналiзуючи взаємний вплив фiлософських та технiчних iдей. Непрямим показником цього може служити звернення професiйних iсторикiв до до праць фiлософiв. Нариклад Ф. Бродель в працi "Матерiальна цивiлiзацiя i економiка XV-XVIII ст."[30] регулярно порiвнює свої висновки з висновками К. Маркса, частково визнає його правоту, хоча останнiй не мав доступу до того колосального об'єму iсторичного матерiалу, який змiг обробити Ф. Бродель. Матерiалiстична дiалектика ровивалася i у ХХ сторiччi у фiлософiї науки (наприклад, працi Б.М. Кедрова [98, 99]), та у розумiннi суспiльства (працi А. Грамши [64]) А внаслiдок того, що багато успiшних дослiджень в питаннi розумiння iсторiї фiлософiї i фiлософiї науки були проведенi саме з допомогою дiалектики, це дозволяє додатково верiфiкувати результати даної роботи. По-друге, через її унiверсальнiсть i можливiсть опису в її межах практично будь-якого явища або процесу.
   Iншi, окремi, вузькоспецiалiзованi методи використовуються в межах дiалектичної методологiї для вирiшення окремих проблем, або розгляду специфiчних для фiлософiї епохи Нового часу, рис. Наприклад, аналiзуються спiввiдношення кiлькостi i якостi у взаємному впливi промисловостi i науки - це дозволяє через оцiнку масштабу дiї окремих наукових вiдкриттiв на загальну сукупнiсть технiчного знання встановити їх значущiсть, а ця оцiнка дозволяє виявити значення тих або iнших понять, iдеальних об'єктiв науки, фiлософських гiпотез.
   Використовуються категорiї одиничного, особливого i загального. Роботи кожного з фiлософiв Нового часу унiкальнi за комплексом виражених в них iдей. Проте конкретною формою свого iснування ця сукупнiсть iдей зобов'язана системi зв'язкiв, що закономiрно склалися, всерединi якої вона виникла. Тому розкрити значення кожного з дослiджуваних творiв можна тiльки в контекстi особливого. Особливе - це специфiчнi риси, властивi фiлософiї тiєї епохи, як цiлому, що вiдображають суперечностi мiж проблемами, властивими загальнiй еволюцiї фiлософських iдей i вирiшенням їх в кожному одиничному випадку. Дiя технiчної рацiональностi - одна з таких рис, яку можна прослiдкувати в послiдовностi формулювань понять, спрямованостi теорiй, що висуваються, долях наукових програм. Для дослiджуваного класу робiт вона є загальною, i її прояв пiдкоряється закономiрностям, якi ще не були властивi фiлософiї епохи Вiдродження i вже не мали аналогiчних проявiв в нiмецькiй класичнiй фiлософiї. Аналогiчно виражаються через категорiї одиничного, особливо i загального - вiдношення окремих винаходiв, природничо-наукових законiв i iдеальних об'єктiв технiчних теорiй. Останнi не володiють унiверсальнiстю природничо-наукових законiв, а лише опосередкують вiдношення мiж одиничним технiчним виробом i загальними природними законами.
   Використовуються процедури опредметнення та розпредметнення, як iнструмент розкриття зв'язку вiдстороненого фiлософського знання з технiкою, iндустрiєю епохи Нового часу. Цi поняття побiчно вiдображають процеси двох рiвнiв.
   По-перше "човник iдеальне-реальне", описаний Б. Г. Кузнецовим при аналiзi робiт Г. Галiлея. Перетворення конкретних технiчних проблем в iдеальнi теоретичнi схеми, знаходження вiдповiдi, i подальше втiлення знайденої вiдповiдi в приладах i механiзмах. Лише абстрагування, без розкриття сутi предмету, як соцiально-культурного феномену, без засвоєння i критичного переосмислення його суспiльного значення, тобто розпредметнення - не дозволяє адекватно аналiзувати машини i механiзми. Опредменення, як втiлення в механiзмах людських здiбностей, i тим представлення технiки як цiннiсно наповненого феномена, так само розкриває розумiння Г. Галiлєєм ролi технiки в розвитку фiлософiї. Аналогiчнi процеси представленi i в роботах iнших фiлософiв - Ф. Бекона, Дж. Локка, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона - не так показово, як в творах Г. Галiлея, проте їх можна видiлити i описати.
   По-друге, загальне, характерне для фiлософiї епохи Нового часу, як одиницi знання - взаємодiя рiзних видiв знання. Вiдбулося осмислення принципiв функцiонування механiзмiв, створенi фiлософської передумови їх розумiння - внаслiдок чого змiнилося мислення i поведiнка iндивiдiв, тобто розпредметнення. I одночасно тривав процес опредметнення - втiлення в технiцi нових людських здiбностей, i тим обґрунтування iдеалiв, що розвивалися, нових систем цiнностей.
   Дослiдження проводилося i на основi принципу спiввiдношення категорiй одиничного, особливого i загального, що вiдображають реальнi процеси, якi вiдбувалися в технiцi i фiлософiї. Одиничного винаходу що, використовувався в безлiчi промислових об'єктiв; окремих, особливих галузей технiки i положення науково-технiчної сфери загалом. Наприклад, спiввiдношення вiдкритого диференцiйного числення i змiни картини свiту необхiдно аналiзувати саме на основi цього принципу.
   Аналiз i синтез також виступають необхiдними iнструментами дослiдження. Кожен окремий даний процес був представлений на складовими частинами, а потiм на основi одержаних вiдомостей була встановлена загальна картина розвитку науки i технiки даного перiоду. Аналiз i синтез також застосовуються, оскiльки вони були основними методами, що використанi в методологiї Нового часу. Саме на їх протистояннi будувалася суперечка емпiризму i рацiоналiзму. Необхiдно видiлити явища, якi були б для описуваних процесiв атомарними, простими. Природно, що на процес наукової революцiї Нового часу впливало величезне число чинникiв. Але без деяких передумов наукова революцiя могла вiдбутися, а деякi факти були для неї лише випадковими. Цi передумови необхiдно видiлити i описати як частини єдиного процесу, породженого iсторичними умовами, який обумовив iснування сучасної науки. Формулювання природничо-наукового закону, або iдеального об'єкту технiчної теорiї, конструкцiя нового механiзму, якi дозволяли розширити можливостi людини.
   Використання принципу об'єктивностi, як вiдмова вiд бездоказового прийняття за iстину окремих гiпотез, припущень, диктується необхiднiстю мiнiмiзувати суперечностi, як що мiстяться в гiпотезах, якi протистоять одна однiй , так i в теорiях, що претендують на несуперечнiсть. Адже емпiризм i рацiоналiзм у фiлософiї Нового часу - претендували на статус довершеного методу, i альтернативна методологiя розглядалася фiлософами тiєї епохи як помилка. Цей принцип дозволяє уникати використання сумнiвних смислових i лiнгвiстичних конструкцiй, а так само окремих суб'єктивних тверджень - як, наприклад, невизнання Г. Ляйбнiцем закону всесвiтнього тяжiння.
   Методи iдеалiзацiї i абстрагування, як створення об'єктiв, що iдеалiзуються, i висунення абстрактних понять - необхiднi як доповнення принципу об'єктивностi. Оскiльки в своїй явнiй, вiдкритiй формi, технiчна рацiональнiсть в епоху Нового часу не дослiджувалася - то необхiдно порiвнювати тi iдеальнi об'єкти науки, що створювалися Г. Галiлеєм, Р. Декартом, Б. Спiнозою та iншими. Це абсолютно рiвна поверхня, неподiльна корпускула, ефiр. По рiзнiй технiчнiй рацiональностi цих iдеальних конструктiв, ми можемо судити про технiчну рацiональнiсть фiлософiї епохи. Метод iдеалiзацiї дозволяє упорядкувати аналiз сукупностi фактiв, наданих iсторичним дослiдженням, проводити його за наперед встановленими принципами. Так само цей метод необхiдний для вiдтворення процесу конструювання iдеальних об'єктiв науки - дозволяє аналiзувати те аргументування, що приводилася прихильниками монадної та корпускулярної гiпотез. Еволюцiя абстрактних понять вiдображає взаємодiю технiчного i фiлософського знання.
   Метод сходження вiд абстрактного до конкретного - як спосiб встановлення iстини в реальних ситуацiях. Вiдтворення аналiтичної абстракцiї вживаної в епоху Нового часу, дозволяє встановити, як саме фiксувалися властивостi об'єктiв. Iдеалiзуюча абстракцiя, розкриває способи отримання "iдеальних об'єктiв". Використання подiбних абстракцiя при розв'язаннi iнженерних задач - розкриває взаємодiю фiлософського i технiчного знання, аналiз подiбного використання дозволяє розкрити механiзм переходу природничо-наукових законiв в технiчнi iнструкцiї i правила. Також за допомогою цього методу встановлюється, та яка парадигма - наукова або технiчна - володiє прiоритетом розвитку в даний перiод: у конкретних iнженерних завданнях використовуватимуться абстракцiї, сконструйованi фiлософами чи ж властивi ремiсничому рiвню технiчного знання.
   Використовуються категорiї природного i штучного. Вони вказують на рiзнi модуси iснування предметiв гуманiтарного знання i задають принцип дуалiзму в їх вiдношеннях. В межах даної роботи категорiї використовуються для прояснення вiдносин природничо-наукового закону i iдеального об'єкту технiчної теорiї. Першi - вiддзеркалення природних зв'язкiв i вiдносин, об'єктивно присутнiх в природi; другi - свiдомо вiдображають штучно створене середовище, регульоване свiдомо поставленими цiлями. Так само при використаннi цих категорiй враховується специфiчне для Нового часу розумiння вiдносин штучного i природного. Механiцизм в уявленнi про природу, про живих iстот, як про машини, хай i створених Богом, породив, з одного боку, iлюзiю загального пiдпорядкування природи деякому набору правил, що обмежений, тобто примат штучних норм в її розумiннi. З iншого - багато в чому зняв питання про сенс буття, про казуальнiсть становлення законiв об'єктивної дiйсностi, оскiльки природнi механiзми природи, на розумiння яких орiєнтувалося фiлософське знання, iманентно не мiстили в собi смислових навантажень.
   Принцип єдностi iсторичного i логiчного що розглядається як вiдношення мiж iсторичною дiйснiстю i її теоретичним осмисленням. Вся та безлiч фактiв, що були представленi в межах роботи, потребує системних пояснень, а викладенi припущення вимагають цiлiсних логiчних обґрунтувань. З одного боку, обсяг роботи просто не дозволив продемонструвати весь зiбраний матерiал, з iншого боку, iсторичнi вiдомостi в значнiй мiрi не повнi (немає доступу до багатьох джерел). Необхiдне було на основi логiки i iсторичних закономiрностей вiдновити або невiдомi автору, або фрагменти картини розвитку фiлософiї i технiки Нового часу, i показати, що приведенi факти укладаються в межах вказаних процесiв,яких бракує, а невiдомi подробицi не можуть мати того, що визначає, для зроблених висновкiв, значення.
   Окрiм методiв та принципiв, яки можуть розглядатися як єлементи дiалектичної методологiї, для урахування iсторичної специфiки аргументiв, що висувалися фiлософами, i аналiзу пiзнiшої рецепцiї цих аргументiв необхiдне застосування наступного комплексу принципiв i методiв.
   Метод уявного експерименту - дозволяє оперувати iдеальними об'єктами, моделювати складнi багаторiвневi фiзичнi явища. Заснований на принципi гипотико-дедуктивного мiркування, вiн направлений на створення квазiемпiричних об'єктiв i подальший переклад цих образiв на мову теорiї. Уявний експеримент в своєму аналiтичному рiзновидi, орiєнтований на побудову прикладу, який пiдтверджує, або спростовує теорiю - необхiдний для вiдтворення мiркувань Г. Галiлея, Р. Декарта, I. Ньютона, Г. Ляйбнiца. Синтетичний рiзновид уявного експерименту, коли вiн виступає засобом конструювання наукової теорiї, також дозволяє прослiдити вплив технiчного знання на фiлософський. Удосконалення методу уявного експерименту, проведене цими фiлософами в епоху Нового часу, багато в чому обумовило зробленi ними висновки.
   Системний пiдхiд дозволяє доповнити використання принципу iсторичного i логiчного. Фiлософське i технiчне знання епохи Нового часу вiдповiдно до принципу системностi розглядаються як цiлiсний об'єкт, оскiльки iнтенсивнiсть взаємодiї мiж ними була вищою, нiж мiж iншими видами знання, або, в усякому разi, мала унiкальну специфiку. Багатоманiтнi типи зв'язкiв складають єдиний механiзм розвитку. Можна видiлити наступнi завдання дослiдження в межах системного пiдходу.
   По-перше, розробка засобiв, якi дозволять представити взаємодiю феномену технiчної рацiональностi i методологiї, онтологiї епохи Нового часу - як єдиної системи. Структура цiєї взаємодiї повинна ґрунтуватися на переходi вiд пiдсумовування рiзних видiв знання до виявлення iнтегруючих зв'язкiв - для цього доводиться їх взаємодоповнення, неможливiсть поступального розвитку без взаємодiї iнженерiв i фiлософiв. Також ознакою системностi буде змiна у фiлософських дисциплiнах, безпосередньо не пов'язаних з технiкою. Наприклад, в аксiологiї: поява автономної етики, властивої не тiльки фiлософам, але i iнженерам, i взагалi ученим, що вирiшували технiчнi проблеми.
   По-друге, побудова узагальненої моделi становлення феномену технiчної рацiональностi, i моделi прояву її специфiчних властивостей, обумовлених конкретно-iсторичними особливостями дослiджуваного перiоду.
   Так само в процесi аналiзу враховується, що системний пiдхiд, як один з елементiв методологiї, приходить на змiну механiцизму ще в XIX сторiччi. Отже, використання системного пiдходу, як бiльш довершеного iнструменту, в порiвняннi з методологiй Нового часу, дозволяє розкривати характернi для неї суперечностi i недолiки. В межах, теми даної роботи цими суперечностями виступають: редукцiя розмаїття методiв лише до одного, найбiльш безпомилкового, абсолютизацiя властивостей субстанцiй або корпускул - якi дозволяють звести розмаїття свiту до лише одного типу системної органiзацiї.
   Компаративiстський пiдхiд (порiвняно-iсторичний метод) - як спосiб шляхом порiвняння вiдокремлювати загальне та особливе в iсторичних явищах, досягати пiзнання рiзних iсторичних ступенiв одного явища або декiлькох спiвiснуючих явищ. Використовується в данiй роботi для зiставлення розвитку науки, технiки i фiлософських тенденцiй в декiлькох державах i рiзних культурних традицiях. Наприклад, розкрити яким чином специфiка англiйського емпiризму в розвитку науки i її взаємодiї з технiкою доповнювалася дiєю французького картезiанства. Чому Iталiя, Нiмеччина, Iспанiя не стали центрами розвитку науки та промислової революцiї, аналогiчними Францiї i Англiї? Так само застосування даного методу можна роздiлити на два напрями: до становлення суспiльних iнститутiв (зокрема освiтнiх), i для iсторико-фiлософського аналiзу, зокрема праць перiоду Нового часу.
   Компаративiстський пiдхiд доповнюється методом аналогiї - як схожiсть явищ i процесiв в яких-небудь властивостях. Необхiдно, в межах аналiзу наукової революцiї Нового часу, використовувати данi, з вже добре вивченої наукової революцiї початку XX столiття. За допомогою цього виявляються iмплiцитно присутнi у фiлософiї XVII столiття, iдеї, якi в своїй явнiй, вiдкритiй формi, були висловленi пiзнiше - вже в межах становлення фiлософiї технiки. Крiм того, використання методу аналогiї можливо при зiставленнi робiт фiлософiв, гiпотез, що висувалися, i процесiв становлення науки в межах фiлософiї епохи Нового часу. Наприклад, чим гiпотези про корпускули П. Гассендi вiдрiзнялися вiд використовуваних I. Ньютоном припущень про якостi атомiв; та у чому тотожнiсть успiхiв Г. Галiлея в розвитку механiки i механiстичного розумiння природи, що склалося у Дж. Локка.
   Метод екстраполяцiї необхiдний для аналiзу можливих альтернатив розвитку iнженерної i фiлософської думки Нового часу. Можлива вiдсутнiсть, занепад традицiї, наприклад, англiйського емпiризму - як могло б воно вплинути на використання в європейськiй фiлософiї картезiанського рацiоналiзму? Наскiльки можливим є вiдхилення вiд вiдомої нам лiнiї розвитку методологiї, якi вiдобразилися б на механiстичнiй картинi свiту, що створюється в ту епоху? I якi альтернативи в розвитку самої онтологiї, що впливала на технiчне знання: чи могла привести вiдсутнiсть "Математических начал натуральной философии" I. Ньютона - до прийняття "Монадологии" Г. Ляйбнiца як засадничого твору для iнженерної думки? I навпаки, чи могло розповсюдження технологiй, недоступних для пояснення за допомогою механiцизму початку XVIII столiття, скажiмо, в хiмiї, забезпечити бiльше емпiричне пiдтвердження вже не корпускулярної, а монадної гiпотези?
   Оцiнка таких альтернатив, меж розвитку технiки i варiацiй фiлософських iдей - показує, наскiльки закономiрним, необхiдним був розвиток iдей Г. Галiлея, використання праць П. Гассендi або Б. Спiнози. Вона розкриває стiйкiсть, обґрунтованiсть загальної лiнiї розвитку фiлософiї епохи Нового часу.
   Власне, iсторичне дослiдження проводиться в двох напрямах. По-перше для зiставлення часу виникнення i взаємного впливу гiпотез, що висловлювалися, розумiння достовiрнiсть тих або iнших джерел, використання чiткої хронологiчної схеми розвитку iдей, в межах якої проводиться їх подальший аналiз. Використання подiбної iсторичної картини розвитку iдей - дозволяє уникнути плутанини i чiтко розкрити причинно-наслiдковi зв'язки в аргументуваннi фiлософiв Нового часу. По-друге, для встановлення зв'язку iдей Нового часу про необхiднiсть рацiоналiзацiї людського мислення з соцiально-економiчними змiнами, що дiйсно проходили, пiдтвердження iндустрiальних засад технiчної рацiональностi. Зв'язок розвитку технiки, фiлософiї i науки не може бути виражений абстрактно, лише однiєю заявою - вона пiдтверджується фактами, iсторiєю винаходiв i датами виходу знакових книг.
   Використання категорiй стихiйного i свiдомого - дозволяє зiставити цiлi, що фiксуються фiлософiєю Нового часу, i їх досягнення в iсторичнiй перспективi. Загальна установка дослiджуваної епохи полягала в iдеї рацiональної органiзацiї всiєї фiлософiї - кожного її роздiлу, загальної структури i застосування, що у результатi повинно було забезпечити усвiдомлений напрям розвитку фiлософського знання. Стихiйнiсть розглядалася Р. Декартом, Б. Спiнозою, Дж. Локком - як прояв незнання, недосконалостi, яка буде усунене у мiру якiсного полiпшення людського мислення. Але крах наукових програм як емпiризму, так i картезiанського рацiоналiзму показав: адекватної рефлексiї i навiть повного опису всiх чинникiв розвитку фiлософського знання - проведено не було. Отже, в стихiйних процесах розвитку фiлософського знань, що фiксуються в роботах епохи Нового часу, але не усвiдомлюваних або таких, що однобiчно розумiються - виступають тi сили, що забезпечували руйнування планомiрностi розвитку науки. Становлення методологiї, онтологiї, аксiологiї йшло на основi величезного масиву розпорошеного в суспiльствi знання, яке не мiг врахувати жоден плануючий суб'єкт. Зараз, post factum, iснує можливiсть створити адекватну модель процесiв Нового часу. Навiть якщо не розглядати чинника iррацiонального, слiд визнати наявнiсть безлiчi локальних рациональностей, якi неприпустимо зводити лише до науки.
   Метод герменевтики використовується для аналiзу творiв фiлософiв i iнженерiв Нового часу - i є одним з основних через iсторико-фiлософську специфiку даної роботи. Необхiдний для виокремлення з їх текстiв фрагментiв, що вiдносяться до технiчної рацiональностi, вiдокремлення вiд суб'єктивних полiтичних поглядiв, вимог цензури та моди. Його застосування засноване на тому, що будь-яке саморозумiння опосередковане у виглядi знакiв, символiв i текстiв. Будь-яка людська дiяльнiсть - i створення текстiв зокрема, перш нiж бути доступною зовнiшнiй iнтерпретацiї, складається з внутрiшньої iнтерпретацiї окремих дiй. Отже, будь-яка iмплiцитно виражена в текстi iдея може бути визначена та пояснена.
   Для цього необхiдна реконструкцiя подвiйної роботи текстiв Ф. Бекона, Р. Декарта, Г. Галiлея, Б. Спiнози, Дж. Локка, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона. По-перше - розкриття внутрiшньої динамiки, що визначає структуризацiю творiв; по-друге, розумiння зовнiшнього проектування текстiв - у виглядi уявлень їх авторiв про свiт, про роль в ньому їх праць. Послiдовно, здiйснюючи iнтерпретацiю текстiв, необхiдно вiдтворити внутрiшню логiку авторiв, що вибудовували аргументування, якi розкривали причинно-наслiдковi зв'язки явищ, що висували тези. У свою чергу це вимагає реконструкцiї ситуацiї герменевтики, в якiй творили фiлософи Нового часу - починаючи вiд загального культурного контексту епохи i закiнчуючи моментами їх бiографiй: тобото вiдтворення часу тiєї картини свiту, на яку вони зпиралися [239, 240]. Повинна бути врахована мотивацiя кожного конкретного фiлософа - як результатний вектор мiж зовнiшнiми причинами їх дiяльностi i внутрiшнiм спонуками.
   Для визначення iсторико-фiлософської рефлексiї технiчної рацiональностi, як живої традицiї, що не уривається з епохи Нового часу, необхiдно зняти конфлiкт iнтерпретацiй їх робiт пiзнiшими авторами. При порiвняльному аналiзi робiт Р. Декарта та Г. Ляйбнiца, Ф. Бекона та Дж. Локка - треба уникати помилки, що фiлософи могли досконало розумiти змiст робiт своїх попередникiв. Тексти, як семантично автономнi об'єкти, пiсля їх створення вже незалежнi вiд авторiв, тому iррацiональний зв'язок, або дiалог з їх творцями неможливi. Але iнтерпретацiю елементiв тексту, присвячених технiчнiй рацiональностi, так само не можна зводити лише до розшифровки абстрактних мовних кодiв, не враховуючи особливостей мислення кожного конкретного читача. Як результат застосування методу герменевтики, можливо розумiння особливостей породження нових смислiв i формулювань нових понять, що зумовили практичний характер фiлософiї Нового часу.
   Висновки до роздiлу. Проблема ролi технiчної рацiональностi в науковiй революцiї Нового часу, її рефлексiї i мiсця в системi цiнностей наук того перiоду, дотепер аналiзується або узагальнено, або з позицiї переважно наукової рацiональностi. У тих випадках, коли об'єктом дослiдження ставав взаємний вплив фiлософського та наукового знання - перiод наукової революцiї Нового часу розглядався епiзодично, як один з обов'язкових елементiв у загальному iсторико-фiлософському оглядi. Роботи, в яких безпосередньо пiднiмалося питання про вплив особливостей технiчного знання на становлення гносеологiчних i онтологiчних уявлень Нового часу i навпаки - розпорошенi i невеликi за обсягом. Пiдбiр методiв, використованих в роботi, здiйснювався виходячи з необхiдностi подолання теоретико-методологiчних ускладнень: подвiйностi технiчної рацiональностi як предмету дослiдження i її вторинностi при пiзнiшiй iсторико-фiлософськiй рефлексiї перiоду Нового часу. Як базова методологiя використовується дiалектика - бо вона найбiльш унiверсальна, а для урахування iсторичної специфiки - метод герменевтики, компаративiстський пiдхiд, принцип єдностi iсторичного i логiчного.
  
  
  
   Роздiл 2. Рефлексiя технiчної рацiональностi в духовно-онтологiчному вимiрi культури Нового часу.
   Яка була роль технiчної рацiональностi в механiзмi становлення структур фiлософського i технiчного знання Нового часу, в процесах взаємодiї "зовнiшнiх" i "внутрiшнiх" чинникiв розвитку фiлософiї i наукової революцiї, а також наскiльки повно цей процес усвiдомлювався i спрямувався сучасниками?
   2.1 Хронологiчно-генетичнi рамки дослiджуваного перiоду i визначення поняття "технiчна рацiональнiсть".
   Чи змiнилося як-небудь розумiння рацiонального в перiод Нового часу i якщо так, то якi причинно-наслiдковi зв'язки зумовили цю змiну в контекстi загальної трансформацiї парадигми мислення?
   Для аналiзу даного питання необхiдно обмежити площiну дослiдження, ввести i обґрунтувати ключовi поняття, за допомогою яких вiн проводитиметься.
   Чим же будуть обмеженi обсяги даної роботи? По-перше, тим часовим перiодом протягом якого вiдбувалася змiна парадигм науки i технiки. Це перiод, що одержав назву Новий час, коли були закладенi моделi становлення наук i вiдбулися змiни в суспiльствi, що зробили найбiльший вплив на сучасну технологiчну цивiлiзацiю. По-друге, деталiзацiєю даного питання. Нечисленнi класики кристалiзували в своїх працях головнi тенденцiї того перiоду, якi i виступатимуть основним об'єктом аналiзу, але через бажання кожного з них створити цiлiсну систему поглядiв та прагнення мiркувати переважно про науку, технiчна рацiональнiсть в їх творах вторинна.
   Зараз iснує багато критерiїв обмежень часових меж того перiоду, коли стара парадигма фiлософiї зупинилася в своєму розвитку i стала активно використовуватися нова. У одних випадках, як у А.В. Ахутiна, цей перiод прийнято ототожнювати з часом появи нових наук i революцiйних змiн в старих [13, с.84], в iнших, як у М.М. Шульмана, цей часовий вiдрiзок ув'язується з виходом книг - "Математичних основ натуральної фiлософiї" - сучасникiв, що вплинули на свiтогляд [255, с.119]. Але наукова революцiя починається тодi, коли ученi масово змынюють спосыб мислення, основи науково-пiзнавальної дiяльностi [245, с.94] - виникає питання датування цього моменту.
   Епоха Ренесансу не змогла дати таких теорiй, якi остаточно зруйнували б стару картину свiту. Технiчна рацiональнiсть залишалася iзольованою вiд наукової рацiональностi - за словами Дж. Портi пiзнанням природи окремо займалися "тi що знають, але що не творять" i "тi що творять, але що на знають" [76, с.43]. Нескiнченний аналiз i коментування античних i богословських праць перестали бути єдиними завданнями науки, але питання природознавства ще не стали стрижнем її проблематики. Пiдтвердження тому - епiзодичнiсть використання в сумiжних дисциплiнах фiзичних i математичних робiт Н. Орема, Ж. Бурiдана та iнших [251, с.91]. Бернардiно Телезiо - засновник iталiйської фiлософiї природи, сенсуалiст - був передовим фiлософом XVI-го сторiччя [85, с.326], але не змiг надати того, що визначає впливи на науку. Типовий образ думки Тартальї - математика i корифея технiки того часу: вiн схилявся перед авторитетом Архiмеда [172, с.60], працює з механiками, iнженерами, артилеристами [172, с.24]. Але його науковi працi нагадують художнi твори. У науцi критерiї краси, а також вiдповiдностi знання деколи ставилися вище за критерiї достовiрностi. Перший математичний трактат, не пересичений художнiми вiдступами i одночасно позбавлений пихатого академiчного стилю, написав Рафаель Бомбеллi, сучасник Тартальї [172, с.75]. Гелiоцентрична система М. Коперника визнавалася все бiльшим числом вчених, але, по-перше, вона була наповнена такою кiлькiстю суперечностей, що це не дозволяло вважати її бiльш нiж смiливою гiпотезою, по-друге, геоцентризм "нiс" в собi вже розробленi фiлософськi i антропологiчнi установки, що пов'язували його з свiтоглядом людей. Вирiшальнi докази на користь гелiоцентризму вже пiсля 1600-го року, що дозволили змiнити свiтобачення в цiлому, висловили I. Кеплер i Г. Галiлей.
   До останнiх десятилiть XVI-го столiття вiдноситься розробка Ф. Вiєтом сучасної символiки алгебри. Початок фiлософських праць Ф. Бекона також припадає на цей перiод. Почався процес не критики, а незворотього замiщення старої наукової парадигми новими структурами знання: так, пiсля публiкацiї праць У. Гильберта вже неможливi старi уявлення про природу магнетизму [102, с.51]. Два десятилiття 1590-1610 дали якiсний стрибок в розвитку загальнонаукової рацiональностi, в цей же час почали висловлюватися i обґрунтовуватися iдеї, несумiснi iз старими фiлософськими концепцiями.
   Десятилiття 1720-30 рр. показало, що, не дивлячись на вiдхiд корифеїв: Дж. Локка, Х. Гюйгенса, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона, нова фiлософiя i наука як i ранiше розвиваються. Нове мислення не тiльки сформувалося у формах, близьких до сучасних, але i частково отримало економiчну, полiтичну i iдеологiчну незалежнiсть. З погляду фiлософiї науки рiк 1730-й теж знаменний: I. Бернуллi одержав премiю французької Академiї наук за мемуар "Про систему Декарта i визначення з неї орбiт i олiфєєв планет", в якому мiстилася критика переконань I. Ньютона. Це було одним з останнiх значних заперечень механiстичної картини свiту, що затверджувалася, i воно побудоване вже не на схоластичних творах, а на породжених Новим часом же картезiанських гiпотезах про вихоревий рух [168, с.307]. При цьому iдеальнi конструкти, за допомогою яких фiлософи осмислювали свiт - "субстанцiї" i "корпускули" були пiднятi на якiсно новий рiвень, в дискусiях використовувалися принципово новi методи. До 1730-му року наукове знання, що спиралося на нову фiлософiю, стало цiлiсною системою, що не пiдкорялася окремим науковим авторитетам.
   Цi 130 рокiв не були однорiдним перiодом поступового становлення нової парадигми мислення. У серединi XVII столiття розвиток фiлософiї супроводжувався надзвичайно важливою змiною прiоритету в зусиллях фiлософiв. Вiд створення нових методiв пiзнання до спроб побудови нової, по можливостi всеосяжної картини свiту. На початку даного перiоду точнi науки чiтко усвiдомлювали свої слабкостi: Г. Галiлей в листi до Т. Кампанелло стверджував: "Я вважаю за краще знайти iстину в нiкчемно малiй речi, але абсолютно, чим говорити про великi речi, не наближаючись до ним". Вченi вважали за краще вести дослiдження в окремих, iзольованих галузях. Тому з'явилася i знайшла безлiч послiдовникiв доктрина, що стверджувала, що Бог залишив людям точнi знання у формi двох книг: священного писання i "книги природи", якою є навколишнiй свiт [63]. I перша половина XVII-го столiття стала часом створення нових гносеологiчних методiв, висуненням вузькоспецiалiзованих гiпотез (за винятком картезiанської програми наукових дослiджень).
   Якiсний стрибок, що вiдбувся в 50-х роках XVII-го столiття, в розвитку спiвдружностi фiлософiї i науки був надзвичайно важливий: сума критичних дослiджень окремих гiпотез i фактiв, яка до того могла породжувати як максимум новi методи, або неповнi, суперечливi свiтосистеми, зробила в думках учених i фiлософiв перехiд, що дозволив формулювати не тiльки погляди на свiт, але i його цiлiснi, несуперечливi картини. Слiд пам'ятати, що зсув основного фокусу зусиль фiлософiв i учених на створення нових систем не привiв до вiдмови вiд роботи над методами: вони продовжували взаємодоповнюватися i оснащуватися новими iнструментами аналiзу.
   Отже, можна роздiлити даний перiод на двi частини, докладнiше розглянутi нижче: протягом першої половини XVII-го столiття на уламках арiстотелiвсько-теологiчної системи фiлософського i наукового знання, що рушилася, створювалися новi методи дослiдження природи (методологiчний перiод Нового часу), протягом подальших 80-ти рокiв цi методи удосконалювалися i втiлювалися в нову картину свiту (системний перiод).
   Визначивши хронологiчно-генетичнi межi даного процесу, необхiдно видiлити структурнi елементи аналiзу, що проводиться. По-перше, технiчна рацiональнiсть - це основне поняття, яке буде розкрите через його вiдношення до близьких за смислом понять. По-друге, буде проаналiзоване спiввiдношення технiчної i наукової рациональностей. По-третє, буде уточнене визначення форми технiчної рацiональностi.
   Поняття "технiчна рацiональнiсть" поширене в межах як природничих, так i технiчних наук, але дотепер багато в чому залишається невизначеним. Технiчна рацiональнiсть не може бути зведена до методу створення технiчних пристроїв. Адже кожен окремий метод рацiональний або нерацiональний, залежно вiд обставин. Але в iдеалi технiчна рацiональнiсть супроводжує будь-який процес ухвалення технiчного рiшення. Що означає взагалi "рацiональнiсть" та чи можливо на засадах фiлософiї Нового часу одержати адекватне уявлення про це поняття? За сприятливим збiгом обставин, навiть в межах метафiзичних уявлень того перiоду, рацiональнiсть могла б розумiтися, як властивiсть розуму пояснювати i використовувати дiйснiсть. У цьому значеннi слова "рацiональне" зустрiчається у Ф. Бекона, що шукає "рацiональний шлях пiзнання", як найбiльш короткий. "Рацiональне пiзнання" присутнє i у Дж. Локка в "Дослiдах про людське розумiння" [140, с.17], як необхiдний, хоч i не вичерпний, елемент пiзнання взагалi. I у Г. Ляйбнiца поняття "рацiональнiсть" тим бiльше несе в собi пiзнавальний змiст.
   Але в умовах становлення нової парадигми мислення виникла i пiдтримувалася суперечнiсть в прiоритетах - мiж пiзнанням самого розуму (коли створення iнструменту мiркувань ставало метою) i його практичним використанням (коли практичнi результати затуляли розвиток пiзнавальних методiв). Наслiдки цього були надзвичайно багатограннi. Наприклад, Р. Дж. Коллiнгвуд при аналiзi фiлософiї Нового часу, указує, що в процесi вiдкидання концепцiї пробабiлiзму [105, с. 178] - рiзнi напрями по-рiзному вирiшували проблему розвитку уявних образiв i методiв дослiдження дiйсностi, розумiння "видимостi". Iдеал рацiональностi - як наукоцентрiчностi, аргументованостi, що сформувався в XVII столiттi i виражений в класичному картезiанському рацiоналiзмi - негайно почав пiддаватися критицi. Ще до розповсюдження творiв Р. Декарта, Ф. Бекон в "Великому вiдновленнi наук" прямо ототожнює догматизм i рацiоналiзм, софiстику i рацiоналiзм [34, с. 29; 31, с.47]. Вже в епоху Нового часу спостерiгалося протистояння рацiоналiзму i емпiризму - при тому, що їх засновники апелювали до розуму своїх послiдовникiв, до науковостi мислення. Наслiдком цього стало протистояння мiж поняттям "рацiональне", до кiнця не сформульованим, не вираженим, i термiном "рацiоналiзм", пiд якими переважно розумiли картезiанство, забезпечене специфiчним уявленням про матерiю i концепцiєю вроджених iдей. Чiткого розподiлу в епоху Нового часу проведено не було, тому часто критика дедуктивного методу пiзнання зовсiм не є критикою рацiональностi як такий.
   Бiльш того, Новий час успадкував цю проблему: античний, грецький рацiоналiзм був чисто дедуктивним [1, с.125], середньовiчний арiстотелiзм теж, тому iндуктивний емпiризм повинен був затверджувати себе як рацiональний метод, протиставляючи себе старим назвам. Н. С. Автономова указує проблему спiввiдношення рацiонального i емпiричного - актуальної в питаннi рацiонального i сьогоднi [3].
   Це свiдчить про те, що iдеал рацiональностi, що сформувався в Новий час, не може служити критерiєм аналiзу феномену рацiонального того перiоду.
   Якщо мiркувати апофатично, то необхiдно вiдштовхуватися вiд розумiння iррацiонального у фiлософiї. Проте в перiод Нового часу - iррацiональне протистояло розвитку науки, взаємодiї фiлософського i технiчного знання. Навiть спроби добросовiсної рефлексiї науки на iррацiональнiй основi, зробленi Б. Паска лем, привели до фактичного розподiлу його наукової i релiгiйної дiяльностi. Вже в XIX-м столiттi, в межах загальної критики рацiональної фiлософiї, становлення науки почало пiддаватися аналiзу. Проте, тут ми зустрiчаємося з серйозними суперечностями. За А. Шопенгауером головне в науцi - iнтуїцiя: позадоказове здобуття знання вiд безпосереднього тiлесного контакту з дiйснiстю [252, с.681]. Але сам А. Шопенгауер вимушений був одразу визнати недостатнiсть цього джерела знань: "Тiльки розум наочно, безпосередньо i абсолютно пiзнає як дiє важiль, полiпаст, шестерня, як саме собою тримається зведення. Але унаслiдок властивостi iнтуїтивного пiзнання, що тiльки що торкнулася, - звертатися виключно до безпосередньо даного - одного розуму недостатньо... тут повинен взятися за справу розум, на мiсце переконань встановити вiдвернутi поняття, i якщо вони вiрнi, то успiх" [252, с.681].
   Ф. Нiцше в зiставленнi аполонiйського i дiонiсiйського початкiв, в загальнiй критицi сучасного йому суспiльства, поставив пiд сумнiв iдеал розвитку європейського свiтобачення, закладений в Новий час. Скептицизм, що зруйнував "космологiчнi цiнностi християнства" [162, c.7], пiдiрвав iррацiональнiсть як джерело творчостi. "Казуалiзм", механiцизм в природних науках це межа нiгiлiзму. Традицiя шукати протистояння рацiонального i iррацiонального в розвитку суспiльства, наук, привела до змiцнення iдеї протистояння культури i цивiлiзацiї - в роботах О. Шпенглера, К. Ясперса [261], Х. Ортеги-i-Гассета[173], М. Гайдеггера. Новий час оцiнюється ними суперечливо. О. Шпенглер лише в XIX-му сторiччi вбачає початок занепаду Європи. Хоча XVII сторiччя i надало фаустiвськой душi "центральне поняття "сили" [254, с.616], у Р. Декарта вiн бачить ще лише порив фаустiвськой душi - об'єднання числа i нескiнченностi [254, c.227], а фiзика I. Ньютона - не веде до тлумачення Апокалiпсису. М. Гайдеггер вже зв'язує науку XVII-го сторiччя i розвиток машинної технiки [240, с.93].
   Вони одностайно звинувачують пануючу зараз технiку, механiстичне свiтобачення в знищеннi "iнтуїцiї", "творiння речей", в "смертi органiзму в механiзмi". Вiдмiнностi в оцiнцi рацiональностi в епоху Нового часу визначаються рiвнем дослiдження взаємозв'язкiв мiж розвитком науки i промисловою революцiєю - якщо наукова революцiя того перiоду стає об'єктом аналiзу, то саме вона визначається поворотним пунктом в iсторiї технологiї.
   В основу технiчних знань можуть бути покладенi рiзноманiтнi iдеї. Наприклад, сприйняття Х. Ортегой-i-Гассетом технiки як надмiрного виробництва [173, с.39]. Проте, у момент переходу до аналiзу, власне, розвитку технiки, або послiдовно побудованих фiлософських систем - форми цього аналiзу стають рацiональними. У Ортеги-i-Гассета технiка - "зусилля ради заощадження зусилля" [173, с.41], i навiть у М. Гайдеггера, де технiка представлена "розкриттям потаєної", заснованим на "по-ставе", деталi цього "розкриття" роз'яснюються за допомогою цiлком рацiональних причинно-наслiдкових зв'язкiв [239, с.231].
   Мабуть, в найчiткiше це протистояння виразилося в роботi Е. Гуссерля "Криза європейських наук i трансцендентальна феноменологiя", яка є своєрiдним перехiдним рубежем мiж рiзноманiтними формами iррацiонального, фiлософiї життя i т.п., i рацiоналiстичними дослiдженнями. Розглядаючи Г. Галiлея, як основного математизатора науки, як творця "точних законiв", аналiзуючи механiзм iдеалiзацiї явищ, вiн звинувачує його в забуттi "смислового фундаменту природознавства", у вiдверненнi вiд "безпосереднього тiлесного свiту" [66, с.28]. Почалося протистояння "фiзикалiстського об'єктивiзму" (що втiлював рацiональнiсть точних наук) i "трансцендентального суб'єктивiзму" (що втiлював внутрiшнiй свiт суб'єкта). В результатi математизована методологiя зробилася самодостатньою, вузько утилiтарною - вiдбулося вихолощення смислу математичного природознавства "технiзацiєю". У обмеженостi цiлей, властивої рацiональностi нового європейського мислення i бачить Е. Гуссерль кризу науки. Отже, можна зробити висновок, що iррацiоналiзм не може бути використаний для фiлософського осмислення технiчного знання.
   Якщо мiркувати апагогiчно, рацiональний - означає розумний, такий, що вiдштовшується вiд розуму, доступний його розумiнню [235, с.386], то що вважати критерiєм доступностi розуму, джерелом розуму? У фiлософськiй традицiї XX-го столiття спостерiгається суперечнiсть мiж абсолютизмом i релятивiзмом. В.Н. Порус видiляє нормативний i критерiйний пiдходи - для рацiональностi мiркувань необхiдне, або сурове дотримання логiки (вiдповiднiсть розсудливим, встановленим розумом правилам), або слiдування тим цiлям, що ставлять перед собою мислителi i якi задають критерiї.
   Еволюцiонував кожний з цих пiдходiв. Роботи Л. Вiтгенштейна - мабуть, найяскравiший вираз нормативностi в розумiннi рацiонального. Поза нормою не може бути взагалi нiчого - "свiт є сукупнiсть фактiв", якi шикуються в чiткi, пiзнаванi логiчнi взаємозв'язки [41], тому цей свiт а priori рацiональний. Роботи А. Н. Уайтхеда мiстять ще одну спробу метафiзично об'єднати рацiональнiсть, iсторiю науки i математику. Основою рацiональностi оголошується повторення явищ[227, с.68]. "Ефективнiсть фiлософiї" XVII-го столiття А.Н. Уайтхед убачає в створеннi понятєвої системи, пов'язаної з математикою, що абстрагує i редукує реальнiсть [227, с.112]. Це столiття назване "столiттям генiїв" - дещо створених ними, вельми рiзнорiдних, але таких, що об'єдналися в межах наукового свiтогляду, течiй, дозволили сформулювати "математичну фiзику", що остаточно перемогла сторiччям пiзнiше. А.Н. Уайтхед вiдзначає характер об'єктiв рацiоналiзацiї (i, вiдповiдно, розумiння рацiональностi), що змiнюється, - "средневековье было одержимо мечтой рационализировать бесконечное; люди XVIII-го века рационализировали социальные отношения... ссылками на природные реалии" [227, с.113]. Рацiональнiсть все так само протистоїть iррацiональностi - i при посиланнi на якийсь вищий порядок речей (визначуваний iнтуїцiєю) "у неї не залишається прав" [227, с. 152]. Смутнi iнтуїцiї, проте, теж повиннi бути "базисом рацiональностi"[228, с.362]. У цьому розумiннi А.Н. Уайтхед вимагає розширення обсягу поняття "рацiональнiсть", її ширшого епiстемологичного тлумачення. Традицiя, що йде вiд Епiкура, пояснювати нашу iнтуїцiю лише iнтерпретацiєю враження - його не влаштовує. Але єдиний раз точно встановлений, цей обсяг рацiонального не повинен бiльш розширюватися.
   В межах радянської фiлософiї нормативний пiдхiд досягає свого вищого виразу у М. Мамардашвiлi - формулюється уявлення про нормативне розумiння рацiональностi на рiзних стадiях розвитку фiлософської думки. Становлення рацiональностi, проходило в перiод Нового часу розглядається як становлення способiв спостереження - тих передумов до висновкiв, "онтологiї розуму" що оформилися в перiод тодiшньої наукової революцiї. Це "просторовий вираз фiзичного явища", "матерiальнiсть явищ", їх вiдтворюванiсть [147с.9]. При тому, що оточуюча нас данiсть є очевиднiстю, що не зводиться до iншої сутi. Подiбнi вимоги дозволяють частково зняти суперечностi мiж емпiризмом i рацiоналiзмом. Задаються межi класичної рацiональностi - вони визначаються iснуванням унiкальних явищ (таких, як людськi вiдчуття) [147, с.25] i тим, що при спостереженнях ми маємо справу з "свiдомими явищами" - сприймаємо свiт, обробляючи його картину нашою свiдомiстю [147, с.32]. Обґрунтовується перехiд до нових, некласичних норм розумiння рацiональностi - потрiбне введення принципу "онтологiчної неповноти буття"[147, с.79].
   Крах неопозiтiвiзму показав, що нормативний пiдхiд не може бути суворо дотриманий - будь-якi розсудливо встановленi правила рано чи пiзно скасовуються.
   Критерiйний пiдхiд в розумiннi рацiональностi передбачає змiну її змiсту як тiльки цього вимагають вирiшуванi задачi. Р. Рортi критикував нормативний пiдхiд на прикладi "рацiональних реконструкцiй" - спроб звести гiпотези фiлософiв минулого до сучасних наукових канонiв [277, с.61]. Критика аналiтичної фiлософiї, всього напряму "репрезентацiонiзму" приводить його до культурно-релятiвiського прагматизму. Рацiональним у фiлософiї стає iнструменталiзм. Проте, iз-за постiйної змiни критерiїв - визначення рацiонального деколи знижується до рацiоналiстичного плюралiзму П. Фейерабента [229], або психологiчному узагальненню спостережень за ментальними процесами У. Куайна [276]. К. Хюбнер характеризує це протистояння нормативностi i крiтерiальностi тим, що "iсторичнi по характеру рацiональнi рiшення", за своєю метою є позаїсторiчнимi, "оскiльки нацiленi на оптимальну узгодженiсть iз загальною цiлiснiстю" [244, с.288].
   Тут виникає питання про спiввiдношення розуму i розсудку, але це настiльки фундаментальна проблема, що вона виходить за межi даної роботи. Досить буде навести визначення, вiдповiдно до якого розсудок - це тип розумової дiяльностi, пов'язаний з видiленням i чiткою фiксацiєю абстракцiй i застосуванням сiтки цих абстракцiй для освоєння мисленням предмету [163, с.418]. Розум - мислення в тiй формi, яка адекватно i в чистому виглядi здiйснює i виявляє його загальну дiалектичну природу [236]. Можна сказати, розум створює якiсь правила мислення, а розсудок вимагає їх дотримання. Проте, наскiльки будуть рацiональнi правила, який механiзм їх змiни, - в цьому предмет суперечностi мiж номiнальним i критерiйним пiдходами.
   Це можуть бути логiчна несуперечнiсть системи, мiнiмальне число припущень в гiпотезi i т.д. Але якщо ми вдумаємося в приведене вище визначення розуму, i зiставимо його з поняттям iстини, як тотожностi буття i мислення, то можна сказати, що найбiльш рацiональними є тi критерiї "правильностi" мислення, якi найбiльшою мiрою сприяють наближенню його до буття. Логiчна несуперечнiсть наближає мислення до розумiння об'єктивної дiйсностi, логiку застосовують, аби позбутися помилок - але логiка обмежена. Можливо, це дiалектика, герменевтика або iнший напрям? Проте кожне з них не може вважатися всеосяжним. Висловлюючи визначення того або iншого критерiю, ми обмежуємо себе. Необхiдний загальний критерiй iстини, який постiйно оновлювався б залежно вiд обсягу знань людини i мав тверду прив'язку до об'єктивної дiйсностi (i до технiки як до прояву цiй дiйсностi). Примушував фiлософiв "ставити iстину вище всякої конвенцiї" [6, с.16]. Такий критерiй вiдомий достатньо давно - це практика.
   Слiд обмовитися, практика, хоч i суб'єктивно тлумачиться людьми, але вона ж є те єдине, що дає людям критерiй для подолання власної суб'єктивностi. Адже iдеальна мова, мрiя Г. Ляйбнiца, на якiй можна було б достовiрно вести дискусiї, так i залишилася мрiєю. Саме практика, зрештою, спростовує людськi помилки.
   На нашу думку, рацiональними можна вважати такi дiї, такий спосiб думки, якi краще за iнших сприяють практичнiй дiяльностi. Напливає висновок ототожнити рацiональнiсть з ефективнiстю, доцiльнiстю. I дiйсно, при рацiоналiзацiї ефективнiсть прямо вважається основним принципом [163, с.421]. Але не можна ототожнювати критерiй iстини з самою iстиною. Прагматизм вимагає визнати iстиною саме те, що вiдповiдає iндивiдуальнiй користi - але практичний досвiд одного iндивiда завжди обмежений, вiдповiдно буде обмежений для нього i критерiй корисностi. I.Т. Касавiн говорить про критерiй ефективного задоволення соцiальних потреб, а соцiальними потребами вважає необхiдними умовами для соцiального прогресу вимоги [93, с.64, 65]. Проте питання сутностi соцiального прогресу вимагає абсолютно окремого дослiдження. Тому необхiдно внести доповнення: якщо ми говоримо "ефективнiсть", то ми повиннi вказати, по-перше, мета дiй, показник яких порiвнюється, по-друге, у жодному випадку не усувати з розумiння рацiонального логiчну несуперечнiсть, цiлiснiсть картини свiту, можливiсть експериментальної перевiрки i iншi iнструменти мислення, що пiзнає. Подiбне вихолощення приведе до позитивiстського розумiння рацiональностi, виключить з неї все, що не вiдповiдає експериментальнiй перевiрцi. Ця проблема розкрита В.В. Iльiним [83, с.34] - абсолютизацiя будь-якого з численних критерiїв рацiональностi приводить до неможливостi її чiткого визначення. Ефективнiсть - лише найзагальнiша ознака, що обкреслює межi рацiональних дiй, i ототожнення з ним рацiональностi приводить до помилки дуже широкого визначення. Логiчна несуперечнiсть, навпаки, буде конкретним виразом рацiональностi, що виявляється при досягненнi тiєї або iншої мети.
   Ймовiрно, рацiональнiсть можна визначити як властивiсть вибору мiж альтернативами поведiнки людини, мiж iнструментами його мислення в процесi пiзнання. Схоже формулювання згадувалася Н. С. Автономової [3, с.15] i А. Етционi [259, с.293] Узагальнюючи опис аргументування, одержимо наступну дефiнiцiю. Рацiональнiсть - категорiя знання, що вiдображає його узгодженiсть iз загальною цiлiснiстю об'єктивної дiйсностi.
   Чи можна вiднести рацiональнiсть виключно до процесу або до результату? Результатом рацiональних висновкiв може бути вироблення методу ухвалення рiшень, застосування якого також буде рацiональним. Мiж практикою, що визначає вибiр серед альтернативних форм дiй, i кожної з цих форм - таких як рацiоналiзм, емпiризм - спостерiгається дiалектична єднiсть iсторичного i логiчного. Суворе дотримання одному методу, виконання лише одного набору вимог до висновкiв, буде чiтким дотриманням логiчному. Проте, системи, в межах яких це робиться, при всiй їх несуперечностi, можуть не мiстити в собi багатьох важливих чинникiв - i суб'єкт, що мiркує з їх допомогою, зрештою порушить власнi методологiчнi вимоги. Приклад чого - пiзнiй арiстотелiзм, такий їдко критикований Г. Галiлєєм i П. Гассендi. I для того, щоб методологiя залишалася ефективною, необхiдно змiнити спосiб дiй. I оскiльки практика, "нацiлена на оптимальну узгодженiсть iз загальною цiлiснiстю", завжди системна, необхiдно створити нову систему, яка логiчно пояснювала ту iсторичну спадкоємнiсть, що спостерiгається в наших дiях - так i досягатиметься "узгодженiсть".
   Як же формулювання поняття рацiонального проектуватиметься на визначення технiчної i наукової рацiональностей? А. А. Iвiн вказує на "локальнi рацiональностi", в яких i конкретизується загальна рацiональнiсть [234, с.719]. При аналiзi рацiональностi, що вiдноситься до конкретних дисциплiн, ми маємо справу iз спецрацiональнiстю, охарактеризованою Е.П. Нiкiтiним - це особливий рiзновид рацiональностi, властивий тiй або iншiй формi духовної дiяльностi [161]. Але форми духовної дiяльностi на щось направленi. Значить, що про наукову i технiчну рациональностi треба говорити як про цiлерацiональностi, чия форма пiдпорядкована певним завданням.
   На початку розглянемо поняття наукової рацiональностi для подальшого конструювання на його основi поняття технiчної рацiональностi. Наука - сфера людської дiяльностi, функцiєю якої є зрозумiння iстини - вироблення i систематизацiя об'єктивних знань про дiйснiсть. I найочевиднiший прийом - ототожнити вимоги рацiональностi з критерiями науковостi. Проте К. Хюбнер доводить неправильнiсть зiставлення "рацiональностi науки" i "рацiональностi мiфу" [244, с.320], тобто рацiональнiсть не властива науцi в силу тiльки її статусу.
   Але потрiбно знайти критерiї рацiональнiстi наукових знань. В. Ньютон-Смiт видiляє цiльову ознаку наукової рацiональностi: створення дiйсних теорiй, що пояснюють деякi сфери явищ [274, с.163]. Можна сказати, що безпосередня мета науки - опис i пояснення явищ дiйсностi. Проте, наука повинна не тiльки систематизувати вже iснуючi знання, але i шукати шляхи до їх збiльшення. А.I. Ракiтов порiвнює науку з машиною по виробленню нових наукових знань [197, с.118]. Шлях кiлькiсного збiльшення знань може розрiзнятися: можливо винахiд нових методiв, безсистемне накопичення фактiв i створення нових методик експериментiв. Системнiсть наукового знання показує себе як ефективний iнструмент його збiльшення - адже без системи данi будь-якого експерименту або спостереження важко навiть тлумачити. Те саме можна сказати i про аргументованiсть висновкiв i чiткiсть наукових мiркувань
   Наукова рацiональнiсть - якiсть наукового знання, що визначає його гносеологiчнi можливостi.
   Розумiння ролi наукової рацiональностi, що склалося, в науковiй революцiї Нового часу вiдобразила дискусiя, що розвернула мiж К. Поппером, Т. Куном i I. Лакатосом. Всi три вiдстоювали нормативний пiдхiд до наукової рацiональностi - вважали рацiональним певний набiр методiв i висновкiв. Але сутнiсть суперечностi криється в змiнi цього набору вимог до мислення - в критицi ступеню релятивiзму або, навпаки, негнучкостi. К. Поппер в своїй роботi "Логiка i зростання наукового знання" сформулював тi норми, яким повинна вiдповiдати наукова теорiя: простота, прогноз принципово нових явищ i проходження принципово нових перевiрок [189, с.164]. У результатi головною вимогою до теорiй - фактично, до їх рацiональностi - стає поєднання евристичностi i несуперечностi. I оскiльки несуперечнiсть оголошується приоритетною, то сам кумулятивний розвиток науки ставиться пiд сумнiв. Бiльш того, всякi конвенцiалiстичнi прийоми, що рятують теорiю вiд фальсифiкацiї, вiдкидаються К. Поппером. Ефективнiсть присутня лише post factum, як бiльше число "iстинних наслiдкiв" тiєї або iншої теорiї. Наукова революцiя Нового часу при таких передумовах аналiзу стає всього лише одним з виткiв нескiнченної спiралi фальсифiкацiї, i цей виток абсолютно неможливо вiдокремити не тiльки вiд iнших, порiвняного масштабу, але i вiд дрiбнiших фальсифiкацiй.
   Т. Кун, формулюючи концепцiю наукових революцiй, задав критерiй рацiональних дiй - це дiї в межах прийнятої в даний момент парадигми науки. Здавалося б, чисто нормативний пiдхiд. Але цей критерiй вже не зводиться до логiчної несуперечностi - якби це була тiльки несуперечнiсть, наукова парадигма змiнювалася б негайно з появою фальсифiкуючого експерименту. На рацiональнiсть рiшень впливає процес розвитку науки: виникає перехiдний перiод наукової революцiї, коли йде пошук засадничих метафiзичних пiдстав науки [114, с.170]. У результатi парадигма постає як набiр розпоряджень для наукової групи [114, с.233]. Нормативнiсть рацiональностi при цьому розмивається, але вiдмови вiд неї не вiдбуваються. Новий час постає як один з поворотних пунктiв в iсторiї науки i фiлософiї - перiод формулювання парадигм механiки, фiзики i астрономiї [114, с.165-170].
   I. Лакатос розробив гнучкiший пiдхiд до поняття i ролi наукової рацiональностi. Вона з'явилася як змiна якостi еврiстики в науководослiдницьких програмах. Перехiд вiд позитивної, сприяючої пiзнанню, еврiстики, до негативної, направленої лише на збереження iснуючих теорiй - i позначає вiдхiд вiд рацiонального образу дiй. В цьому випадку нормативне розумiння рацiональностi зберiгається лише формально: "Всупереч фальсифiкационiстськой моралi Поппера ученi нерiдко i цiлком рацiонально стверджують, що... експериментальнi результати ненадiйнi i що розбiжностi мiж ними i теорiєю будуть знятi подальшим її розвитком" [118, с.371]. У роботi "Iсторiя науки i її рацiональнi реконструкцiї" перераховується низка рацiональних "логiк вiдкриття", спiввiдношення рацiональностi яких вже залежить вiд спiввiдношення зовнiшнiх i внутрiшнiх чинникiв розвитку науки. Перiод Нового часу для I. Лакатоса стає епохою, коли ученi ще "сподiвалися, що методологiя забезпечить їх зведенням механiчних правил для вирiшення проблем" [119, с.458] - тобто, перiодом розвитку нормативного пiдходу.
   Отже, фiлософська рефлексiя наукової рацiональностi тiсно пов'язана з її iсторичним розумiнням. Проте, рецепцiя наукової рацiональностi мислителями, що жили в Новий час, сучасними авторами кожного разу трактуючи в межах достатньо вузьких, наукоцентричних, концепцiй. У результатi серiя блискучих аналiзiв виродилась у суперечки про спiввiдношення логiки вiдкриття i психологiї дослiдження. Це говорить про наявнiсть неврахованого чинника в становленнi парадигм науки. Еволюцiя фiлософських iдей виявляється такою, яка вiдбита неповно - це не дозволяє вивести розумiння наукової рацiональностi з безвиходi, i не дає вiдповiдь на питання про унiкальнiсть Нового часу, як епохи становлення сучасної науки.
   Перейдемо вiд поняття наукової рацiональностi - до поняття рацiональностi технiчної. Для того щоб виявити її цiльовий характер необхiдно спиратися на поняття технiки. Скористаємося таким формулюванням: технiка - сукупнiсть засобiв людської дiяльностi, створених для здiйснення процесiв виробництва i обслуговування невиробничих потреб суспiльства [188, с.525]. Iнодi в це визначення включають знання i навички, за допомогою яких люди створюють i використовують цi засоби [164, с.61]. За М. Вебером, формальна рацiональнiсть - є мiра технiчно використовуваних в господарствi обчислень [45, с.76], але таке визначення вузько i неадекватно. У технiцi ефективнiсть завжди спрямована на розв'язання якоїсь задачi, i всяка технiчна iдея - є "знання способiв використання природних закономiрностей для задоволення суспiльних потреб" [213, с.205]. Цей аспект рацiональностi вiдокремлює функцiональнi технiчнi вироби вiд рiзноманiтних чудернацтв i виробiв.
   Р. Кеттер прямо описує технiчну рацiональнiсть - як особливу цiлерацiональность, втiлювану в методичному знаннi [101, с.343]. Зрозумiло, що рацiональний спосiб вирiшення технiчної задачi повинен бути заснованим на методi, адекватному її складностi, i виражений в лапiдарному алгоритмi мiркувань. Але якi критерiї адекватностi методу i чому необхiдно обмежуватися лише методологiчним знанням? Можливо, для вiдповiдностi цьому методу потрiбно витрачати "суспiльно необхiдну кiлькiсть працi", коли з появою нової технологiї використання старої технологiї стає економiчно нерацiональним [148, с.398-406]. Проте, "суспiльно необхiдна кiлькiсть працi" лише опосередковано не пов'язує технiчну рацiональнiсть з технiчним знанням.
   Синтезуючи поняття технiки з поняттям наукової рацiональностi, можна одержати таке, можливо адекватне визначення. Технiчна рацiональнiсть - якiсть технiчних iдей, що визначає їх утилiтарну застосованiсть.
   Технiчна рацiональнiсть значима для взаємодiї фiлософського i технiчного знання, тому що саме вона визначатиме доцiльний рiвень рефлексiї в практичнiй дiяльностi. Мiра необхiдного для виробництва аналiзу мiркувань iнженера за допомогою фiлософських категорiй - буде технiчно рацiональною.
  
  
  
  
  
  
  
   2.2. Форми технiчної рацiональностi та передумови їх еволюцiї як прояв нової парадигми мислення
   Формою прояву технiчної рацiональностi буде конкретно-iсторичне втiлення технiчного знання. Проте якi будуть складовi його елементи i яка iсторiя становлення таких форм? Довершена форма технiчної рацiональностi повинна забезпечувати усунення неефективних технiчних рiшень: iнженер повинен приймати рiшення, мiркуючи в межах технiчної картини свiту, спираючись на закони, використовуючи при цьому вiдповiднi методи, iдеальнi об'єкти i поняття для формулювання висновкiв. Результатом його мiркувань повиннi бути алгоритми дiй робiтникiв, вираженi як термiнологiчно, так i в кресленнях, схемах, iнструкцiях.
   Об'єднуючи всi цi вимоги, можливо одержати визначення. Форма технiчної рацiональностi - її конкретно-iсторичний вираз в сукупностi iдеальних об'єктiв, понять i методiв. Природно, що для створення такої форми необхiднi передумови, що забезпечують культуру мислення: необхiдно створити вiдповiднi методи, сконструювати iдеальнi об'єкти. Технiчне знання необхiдно рефлексувати за допомогою фiлософського. До перiоду Нового часу фiлософiя такої взаємодiї i вiдповiдної культури мислення забезпечити не могла.
   Якщо порiвняти малюнки з механiки Л. да Вiнчi i сучаснi креслення, то видно, що в малюнках можна говорити про технiчну рацiональнiсть самого процесу малювання, форми малюнка, але змiст малюнка, що вiдображає уявлення про предмет, якiсть малюнка як проекту - менш рацiонально, оскiльки зображення наповнене надмiрними деталями. Замiсть єдиного аналiзу є нагромадження подробиць [170, с193-194]. Тому iнтуїцiя у вiдкриттях Л. да Вiнчi вiдiграє таку велику роль [170, с.219]. У художнiх малюнках лiнiя позбавлена однозначностi, а для креслення кожна лiнiя i кожен знак цiнний не сам по собi, а зв'язками з iншими знаками, що виражають точну думку iнженера [213, с.220]. Сучаснi креслення, таблицi, графiки вiдображають технiчну рацiональнiсть в розумiннi технологiчних процесiв. Креслення буде настiльки рацiональним, наскiльки будуть iдеальнi об'єкти, "елементи теоретичних конструктiв, графiчно вираженi у кресленнi" [16, с.110], вiдображатимуть технiчну iдею, що сприяє розв'язання iнженерного задавдання.
   Аналогiчне питання створення технiчно рацiонального методу. Емпiрична iндукцiя i рацiоналiстична дедукцiя, створенi Ф. Беконом i Р. Декартом, диктують прямо протилежнi способи мiркувань. Для розв'язання проблеми фахiвець або емпiрично перебирає варiанти, або робить розрахунки, що взагалi позбавлять його експериментiв, або поеднює цi два методи. Вибiр методу, що був використаний iнженером, значною мiрою залежить вiд вiдомостей, якi є у нього, фактично, вiд онтологiчних передумов. I створення картини свiту, що дозволяє поєднати природничо-наукове i технiчне знання при розв'язаннi технiчних задач, стало одним iз завдань фiлософiї Нового часу. Також необхiдно врахувати те, що форма технiчної рацiональностi повинна бути внутрiшньо несуперечливою - тобто бути позбавленою безсистемностi буденно-ремiсничого технiчного знання.
   Проте, для розкриття iсторичних особливостей становлення форм технiчної рацiональностi, необхiдно виявити вiдмiнностi наукової i технiчної рациональностей. Форма наукової рацiональностi - сукупнiсть прийомiв аналiзу явищ i процесiв для вироблення рiшення при вiдшуканнi нового в картинi об'єктивної дiйсностi. Предмет наукової рацiональностi: пiдбiр i вимога таких методологiчних настанов, якi наближають людське мислення до буття. Вiдмiнностi в науцi необхiдно визначатимуться її цiлевстановленням - пiзнанням об'єктивної дiйсностi. В технiчнiй рацiональностi значно гострiше виявляється внутрiшня суперечнiсть мiж створенням, удосконаленням методу i дисциплiною в застосуваннi методологiчних настанов. Завдання технiчної рацiональностi - розумне створення i використання технiки, вдосконалення технологiй. Чи можна сказати, що хоча технiчна рацiональнiсть сама по собi i не несе пiзнавального навантаження (iнженер не забов'язан дослiджувати), але опосередковано, вона здiйснює вiдбiр складових елементiв гносеологiчного апарату?
   Методологiчнi настанови, яки повиннi дотримуватися рацiональний учений або iнженер - вiдрiзняються. Р. Кеттер називає це вiдмiнностями в цiлевстановленнi [101, c.350]. Вимоги, що пред'являються технiчною рацiональнiстю: технологiчнiсть рiшення, швидкiсть його прийняття. Прагматизм висуває тi самi вимоги по вiдношенню до iстини. Мета iнженерної дiяльностi не iстина, виражена в абстрактних формулах, а обмежений технiчний результат. Розумiння iстини висуває значно жорсткiшi вимоги - наукове знання прагне до тотожностi буття i мислення. Проте, носiй технiчного знання прагне об'єднання мислення i буття в межах практики.
   Наукове знання, як i технiчне, мiстить елементи утилiтарностi: коли виникає необхiднiсть не стiльки в iстинi, скiльки в методицi розрахунку, не в кiнцевому результатi, але в працездатнiй гiпотезi, наука цiлком може видати ученому i iнженеру напiвфабрикат. Вже в перiод Нового часу затвердилася практика (найбiльш яскраво виражена в працях Г. Галiлея i I. Ньютона) прийняття за iстину найбiльш вiрогiдної гiпотези. Г. Кеттер вказує на вiдмову науки Нового часу вiд пробабiлiзму, успадкованого середньовiчною наукою з часiв античностi [101, с.348]. Навiть коли ученi i фiлософи, що закладали основи механiстичної картини свiту, були упевненi в можливостi вiдшукати абсолютнi i остаточнi закони природи (як зазначила Х. Патнем - фiзика з XVII столiття була метафiзикою, точнi знання розглядалися як можливiсть повного i остаточного опису всесвiту) [183, с.30]), то вони не абсолютизували iстиннiсть всiх використовуваних ними законiв. Тобто можна ставити питання про взаємодiю технiчної рацiональностi - i фiлософського знання.
   Гiпотеза, як елемент наукової картини свiту, надзвичайно гнучка - i її змiна спричиняє за собою загальнi змiни науки. Iсторiя науки показує, що у будь-який момент свого розвитку вона не володiє абсолютною iстиною, до якої нескiнченно прагне (виявляється дiалектика абсолютної i вiдносної iстини [150, с.138]), але вона так само говорить, що частка дiйсних положень в науцi зростає. Методологiя науки i технiчної творчостi складалися багато в чому незалежно одна вiд одної i їх вiдмiнностi лише знiмаються їх генетичною спiльнiстю, "єдиною сутнiстю - пiзнанням законiв навколишнього свiту i їх цiлеспрямованим використанням" [213, с.237]. Механiзм можна вважати iдеальним не через бездоганну конструкцiю, а через достатнє виконання функцiй. Гiпотеза принципово не може вважатися абсолютною iстиною. Тому наукове знання, зрештою, не приймає п'ятипроцентної погрiшностi звичайних iнженерних розрахункiв, i його точнiсть, не є абсолютна як така, абсолютизована в порiвняннi з технiчним знанням.
   Вiдмiннiсть форм технiчної i наукової рациональностей виявляється в порiвняннi цiлiсностi наукового i технiчного знання. Проблема цiлiсностi наукового i технiчного знання не може бути розкрита в обмеженому обсязi даної роботи, проте деякi очевиднi висновки зробити можна. Цiлiснiстю знання можна визнати вiдсутнiсть в ньому суперечностей i унiверсальнiсть елементiв - так закон, вiдкритий i двi тисячi рокiв тому, може використовуватися зараз в найскладнiших розрахунках, i навпаки, суперечностi, невiдчутнi зараз, можуть завтра набути вирiшального значення. I якщо в розв'язаннi нового завдання можливо задiяти весь накопичений досвiд, то знання вважається цiлiсним.
   Наукове знання значно бiльш цiлiсна система порiвняно з технiчним знанням - через прагнення до повного розумiння, до досягнення абсолютної iстини, закладеної в основi: всяке роздiлення сукупностi вiдомостей означає її збитковiсть, помилковiсть. Тут прихована найважливiша суперечнiсть прагматизму i наукової рацiональностi: ототожнюючи критерiй iстини з самою iстиною, прагматизм фактично усуває з людських мiркувань картину свiту. У. Джемс [74] вимагав, щоб фiлософськi суперечностi, що не мають реального вiддзеркалення в нашiй практицi, були взагалi виключенi з обговорення. Але якщо пiдкоритися цiй вказiвцi, то методологiчнi настанови, якi повiдомляють людинi алгоритм її дiй, розсипаються. Адже для того, щоб абстрагувати ситуацiю, необхiдно мати якусь iдеальну модель. Природно, шо в такiй моделi виникатимуть суперечностi, i не всi вони матимуть вiдношення до практики - абстракцiя не може повнiстю вiдповiдати дiйсностi. I оскiльки У. Джемс вимагає взагалi вiдмовитися вiд їх розв'язання, то наука для прагматистiв у результатi перетвориться в "промптуарiй" - набiр вже розв'язаних завдань, описаний Ф. Беконом.
   Технiчне знання не має такої цiлiснiстi. Цiлiснiсть його визначається можливiстю використання технiчних прийомiв в рiзних галузях практики: з огляду на те, що повна унiверсальнiсть а priori неможлива, нерацiонально зводити технiчне знання в єдину систему. Цiлiснiсть присутня i в технiчному знаннi: безлiч технiчних прийомiв в межах однiєї галузi виробництва зведенi в єдине цiле, iснує стандартизацiя, теорiя машин. Проте якщо в науковому знаннi який-небудь закон стає виключенням, що суперечить загальнiй теорiї - це сприймається як недосконалiсть i недолiк, то емпiрично одержанi аспекти технологiї можуть вважатися досягненням, над теоретизуванням якого працювати нiхто не буде.
   Цим пояснюється обмеженiсть фiлософської рефлексiї технiчного знання в епоху Нового часу. Неможливiсть його цiлiсного осмислення як такого, i призвела до парадоксу: з одного боку визнається необхiднiсть збiльшення могутностi людини, з iншого - фiлософи, говорячи про "початки" знання, надто слабо застосовують його в спробах класифiкацiї машин i механiзмiв, їх удосконалення. Фактично, лише Ф. Бекон i Г. Галiлей намагалися аналiзувати власне технологiї або розглядати продуктивнiсть окремих дисциплiн (як, наприклад, астрологiї). В iнших випадках - технiчне знання згадується рiвно настiльки, наскiльки воно служить пiдтвердженням фiлософських висновкiв. Так, у Б. Спiнози приклад з пасовою передачею лише пiдтверджує iснування тiльки одного виду руху [215, с. 179]. Парадокс був частково усунений тiльки завдяки роботам I. Ньютона: з'явилася можливiсть редукувати розумiння технiки до уявлення про використовуванi в нiй закони - рефлексiя технiчного знання стала зводитися до рефлексiї наукового.
   В той же час у вченого в процесi пошуку iстини, єдина вимога, яку необхiдно виконувати, - несуперечнiсть гiпотез, що висуваються, об'єктивнiй реальностi i один одному. У науцi негайний результат бажаний, але не обов'язковий. Наукова рацiональнiсть, на вiдмiну вiд технiчної, мiстить вимоги якнайшвидшого i простого пiзнання iстини. Вiдверто фантастична гiпотеза, що спирається на низку незвичайних фактiв, буде вiдкинута - їм спробують знайти бiльш розумне пояснення. Винаходяться рацiональнi способи розрахункiв, спрощуються методики експериментiв. Але будь-якi спекулятивнi висновки, що побудованi на обмеженому наборi даних або не враховують другорядних вiдомостей, ведуть до втрати достовiрностi. Вiдкриття залежностi, ефекту, явища, що задовольняє iнженера, для дослiдникiв i фiлософiв - лише перший етап. Виявлення всiх аспектiв нового явища, його генезису, каузальних зв'язкiв вiдкриє вченому новi горизонти.
   Суперечностi мiж ученим i iнженером, що виникають з рiзних цiлей, не дозволяють прийняти точку зору, згiдно якої технiчна творчiсть - це сукупнiсть дiяльностi по створенню нової технiки i пiзнанню, необхiдному для її розробки [18, с.48.]. Якщо є дешевий, емпiричний спосiб вирiшити технiчне завдання, iнженер застосує його. Учений же побачить перед собою недолiк в картинi свiту, який необхiдно заповнити гiпотезами, що висуваються.
   Але цi суперечностi не можуть затулити їх величезної схожостi. Навiть "кабiнетний", вiдiрваний вiд виробництва вчений, через ланцюжок утiлюючих його iдеї iнженерiв, заглиблює технiчне знання. Як частини єдиного процесу розумiння свiту - цi суперечностi знаходять своє вiддзеркалення в знаменитому порiвняннi Ф. Бекона шляхiв пiзнання: мурашки, бджоли i павука. Фiлософiя науки приходить до їх розумiння в той момент, коли намагається об'єднати практичну i теоретичну дiяльнiсть в спiльних межах, що i вiдбулося в Новий час.
   Де ж та грань, за якою технiчна рацiональнiсть переростає в наукову? Там, де перед iнженером постає завдання, що не пiддається наявним алгоритмам розв'язання. Коли безсилi стандартнi прийоми типу збiльшення потужностi або запасу мiцностi. У цей момент iнженер вимушений вiдкинути застарiлу схему поведiнки. Його уявлення про процеси, використовуванi в технiцi, показують свою неповну адекватнiсть - необхiдно виявити суть того явища, що стоїть перед ним, одержати повну картину того, що вiдбувається, а отже - краще зрозумiти об'єктивну дiйснiсть. Якiсно нове завдання означає, що для результату технiчного процесу сталi значущi закономiрностi, чий вплив до цього не враховувався. Їх треба видiлити i проаналiзувати.
   Тому мiрою, що вiдокремлює iнженера вiд ученого, технiчну рацiональнiсть вiд наукової, є поява при розв'язаннi технiчної задачi такої кiлькостi технiчних питань, яка вимагає якiсно нового рiвня знань. А це вiдбувається при розв'язання якiсно нових технiчних завдань. У цiй ситуацiї iнженер вимушений запозичувати методи роботи вченого. Iстина стане прiоритетом пiзнання, i тому наукова рацiональнiсть, стане ознакою дiй iнженера. Йому необхiдно привести абстрактну картину технiчного процесу у вiдповiднiсть з дiйснiстю. I для удосконалення цiєї картини йому знадобляться принципово новi уявлення про процеси, необхiдно буде сконструювати iдеальнi об'єкти, створити новi методи роботи з ними. Тобто для забезпечення взаємодiї наукової i технiчної рацiональностi потрiбне використання фiлософiї. Ця проблематика була найбiльш явним полем дiяльностi для фiлософiв Нового часу: опосередковане створення методiв, вiдповiдних для роботи з технiчно знанням, конструювання нових iдеальних об'єктiв науки. Фактично, вся наукова революцiя того перiоду була побiчно пiдпорядкована цьому завданню - тому, в iмплiцитнiй (або явної) формi дана проблематика порушується у Ф. Бекона, Р. Декарта, Г. Галiлея, П. Гассендi, Б. Паскаля, Б. Спiнози, Х. Гюйгенса, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона.
   Але має мiсце i зворотне перетворення. Здавалося б, якщо технiчнi завдання для ученого вториннi, то технiчна рацiональнiсть не визначає його дiї. Проте будь-який науковий експеримент здiйснюється в технiчному середовищi: тi ж знаряддя вимiрювання є технiчними виробами. Природно, експериментальнi зразки, вельми недосконалi: перша пiдзорна труба, перший мiкроскоп. Але технiчна рацiональнiсть в наукових експериментах знаходить своє вираження: при конструюваннi нових приладiв або виявленнi унiкальних феноменiв учений зустрiчається з чисто технiчними проблемами. Iснує безлiч ситуацiй, коли для отримання очiкуваного, теоретично передбаченого фiзичного ефекту, необхiдно створити умови для його прояву. Наприклад, дослiд О. Герiке [102, с.263]. Для нього довелося винаходити металевi сфери - самi по собi достатньо складнi вироби. Їх необхiдно вiдлити так, щоб вони могли витримати тиск повiтря, зробити перехiд для з'єднання з повiтряним насосом i т.п. Аналогiчнi складнощi виникають з утiленням теоретично можливих конструкцiй в технiцi: "Коли Дж. Уатт створював свою парову машину, сучасна йому наука могла надати допомогу в 3-4 проблемах, а не в десятках" [91, с.42]. Ця проблематика - вже не так явно розглядалася фiлософами Нового часу. Вiдповiднiсть вимiрювальних приладiв теорiям, що перевiряються, як аспект взаємодiї наукового i технiчного знання - достатньо специфiчне питання. У явнiй формi вiн порушується хiба що у Г. Галiлея, ним цiкавилися Б. Паскаль, Х. Гюйгенс i I. Ньютон. Проте в цiлому ця проблема зводилася до питання про достовiрнiсть людських вiдчуттiв: рацiоналiзм розв'язував її переважно негативно, а для сенсуалiстiв (наприклад, П. Гассендi), прилади лише розширювали можливостi сприйняття людини. Якщо данi спостережень за допомогою телескопа ще ставилися пiд сумнiв, то винахiд мiкроскопа викликав значно жвавiшу реакцiю серед натуралiстiв, чим серед фiлософiв.
   Описанi змiни в поведiнцi iнженера демонструють взаємозв'язок технiчної i наукової рацiональностей, перехiд їх один в одного. Це вiдбувається залежно вiд умов: якiсно новi знання вимагають вiд технолога наукової рацiональностi, але i учений-експериментатор вимушений розв'язувати технiчнi проблеми i зважати на технiчну рацiональнiсть у своїх мiркуваннях.
   Чи можуть стати тотожнi мiж собою технiчна i наукова рацiональностi та коли? Сучаснi темпи прогресу вимагають поєднання наукових вiдкриттiв з їх негайним технiчним втiленням: суперечностi мiж рацiональностями знiмаються в межах всього циклу виробництва. Проте до Нового часу подiбного зняття у фiлософiї i в академiчних науках не було (виключення - одиничнi): можна було говорити лише про деяку бiльш менш рацiональну рефлексiю природничо-наукових i технiчних знань. Лише в Новий час технiчна рацiональнiсть ставала значущим аспектом дiяльностi фiлософiв (хай i не актуалiзованим), коли формується свiтобачення i розробляються методи, що мають технiчну спрямованiсть. Тому дослiдження цього становлення, розумiння рецепцiї фiлософами Нового часу суперечностi мiж рацiональностями є актуальним i в сучасних умовах.
   Наукова i технiчна рацiональностi спрямованi на рiзнi об'єкти. Їх дотримання передбачає рiзний ступiнь абсолютизацiї i точностi. Рiзна доказова база, яку вимагають для дотримання достовiрностi технiчна i наукова рацiональностi. Вимоги наукової i технiчної рацiональностi мають загальну пiдставу - задоволення людських потреб, але в алгоритмах у досягненнi конкретної мети можуть протистояти одна однiй.
   Для ефективнiшого застосування необхiдно узагальнити i пояснити стiйкi вiдношення, що повторюються, мiж явищами, на пiдставi яких виробляються методи розв'язання технiчних проблем - сформулюваня законiв, висунення теорiй. Марксистська традицiя визначає закони як "внутрiшнiй i необхiдний зв'язок мiж явищами" [153, с.246], в той же час мовиться про закони науки - вiдображеннi в людських головах реальних природних процесiв [84, с.15-27]. I хоча "закони мислення i закони природи необхiдно узгоджуються мiж собою, якщо тiльки вони належним чином пiзнанi" [151, с.539-540], для уникнення в подальшому аналiзi користування зразу обома формулюваннями, приймемо визначення закону, запропоноване В.П. Капiтоном: "Закон - iдеальне, характерне для суб'єкта, що пiзнає, та практично дiючої людини, вiдтворення загальних, необхiдних, iнварiантних, регулярних зв'язкiв матерiальних явищ за допомогою їхнiх репрезентантiв" [87, с.21]. Аби сформулювати закон, виходячи з вимог даного визначення, необхiднi двi складовi: по-перше - бачення iнварiантних зв'язкiв матерiальних явищ; по-друге - репрезентанти (вiд reprasentation - уявлення [95, с. 363]), якi є класом, що включає iдеальнi конструкти (iдеальнi об'єкти), поняття i сам знаково-лiтерний запис законiв.
   I. Кант, пiдсумовуючи гносеологiчнi зусилля Нового часу, мiг заявляти, що пiзнаючи природу "Розум повинен пiдходити до природи, з одного боку, з своїми принципами, згiдно лише з якими узгоджуються мiж собою явища i можуть мати силу законiв, i з iншою, з експериментами, продуманими згiдно принципiв" [86, с.85-86]. Вiдповiдно, iснують i двi лiнiї пiдготовки формулювання закону. Перша - гiпотеза: "особливий прийом висунення i подальшого доказу деякого положення", якщо застосовувати визначення дане Л.Б. Баженовим [14, с.38]. Її предметом так само виступають форми зв'язку явищ i причини як самих явищ, так i форма зв'язку мiж ними [14, с.7] - за наявностi репрезентантiв, що бiльш сформувалися. Друга - закономiрнiсть: лише наближене, огрублене математичне або логiчне вираження зв'язкiв i вiдносин матерiальних явищ, в якому iдеальнi об'єкти ще не одержали завершенного оформлення i можуть збiгатися з образами, яки сприймаються за допомогою вiдчудтiв.
   Гiпотеза i закономiрнiсть в процесi наукової дiяльностi об'єднуються в закон. Сам закон одержує своє пояснення в межах теорiї - "цiлiсної системи понять, законiв i констант" [208, с.217]. Це вiдкриває можливiсть гнучкої змiни формулювань закону, пристосування його пiд поточнi умови. Теорiї з однiєї дисциплiни складають окрему картину свiту. Окремi картини свiту сходяться в межах однiєї, яка найповнiше вiдображає об'єктивну дiйснiсть. Ця послiдовнiсть "умовивидiв" неодноразово спостерiгалася в науцi [197, с.270], зокрема в перiод Нового часу, i неодноразово дослiджувалася. Але що вiдбувається в технiчному знаннi, чи є там аналогiчнi процеси, наскiльки вони в своєму розвитку взаємодiють з фiлософським знанням?
   Науковi закони використовуються в технiчному знаннi, та в них вiдбуваються змiни. При цьому обмежується описуваний терен: предметом виступають лише технiчнi вироби i процеси. Також при цьому змiнюється змiст закону.
   Технiка iснухє i без науки. Природно, створення технiки не завжди вимагає наукових знань. Будь-який стрiлець може сказати, як лук гнеться пiд його пальцями, але принципу важеля вiн не формулює. Тому технiка як "опредметнення законiв науки" [103, с.25] трактуватися не може. Людина вiдображає в своїй свiдомостi дiю механiзмiв у виглядi алгоритму виготовлення i застосування. Яка ж була структура сукупностi таких алгоритмiчних описiв? Можна сказати, що мало мiсце безлiч теоретично не пов'язаних мiж собою спостережень, спiльнiсть яких могла функцiонувати, лише спираючись на безперервну емпiричну перевiрку. Це були закономiрностi, що вiдображають буденно-ремiсниче знання про технiчнi процеси. Без теоретичного конструювання - просто емпiричне узагальнення даних. Проте завжди була наявна кiлькiсть майже незв'язаних мiж собою гiпотез ad hoc, що пояснювали одне або два явища - репрезентанти, покладенi в їх основу, були примiтивнi i не пов'язанi в єдину систему.
   Але природничо-науковий закон не може з,явитися в технiчному знаннi тiльки у виглядi неврегульованих алгоритмiчних описiв. Необхiднi обидвi передумови - залежнiсть i гiпотеза. Перш за все необхiдне зведення всiєї наявностi технiчних знань в єдиний набiр даних. Ренесанс породив безлiч людей, що володiють достатнiми для цього знаннями. Прикладом такої роботи можна вважати трактат Георга Бауера (Агрiколи) "Про гiрську справу i металургiю" (Базель 1556г.) [5], де були зiбранi i в окремих випадках проаналiзованi практично всi тодiшнi вiдомостi з цього питання. Це те i були спроби рефлексiї технiчного знання як такого. Вони продовжувалися впродовзя усього Нового часу у виглядi створення рiзних "театрiв машин i механiзмiв". Ця тенденцiя знайшла своє вiддзеркалення в "промптуарiї" Ф. Бекона - для фiлософiв Нового часу стала очевидною необхiднiсть "скласти наперед i зберiгати... докази, застосовнi до всiх випадкiв, що особливо часто зустрiчаються" [35, с.90].
   Технiчна гiпотеза - припущення в розумiннi технiчних явищ, iстиннiсть якого не визначена, що описує їх взаємодiю в практично сприйманiй формi. Технiчна гiпотеза, як i наукова, для свого формулювання потребує репрезентантiв. Для цього процесу потрiбен категорiальний апарат. Мислення людини не оперує одиничними об'єктами [10, с.34], для адекватного виразу одиничного явища через термiни i поняття необхiдний їх синтез у межах єдиної теорiї. Але не можна говорити про викладення такого апарату в працi "О горном деле и металлургии" i їй подiбних. Там присутнє лише узагальнення даних, їх класифiкацiя, але зведення їх у єдину несуперечливу систему - вiдсутнє. Для створення такої системи, фактично теорiї, не обхiдномати уявлення про сенс основних початкових понять визначати їх через фiлософськi категорiї [10, с.16]. Тобто використовувати фiлософське знання. У епоху Вiдродження подiбних праць створено не було, i Л. да Вiнчи мiг лише заявляти що "нiякої достовiрностi немає в науках там, де не можна застосувати жодної з математичних наук" [136, с. 86], але про створення цiлiсного понятового апарату в будь-якiй галузi технiки - i мови не було.
   Необхiднi структура, метод, у межах яких можна аналiзувати виявленi залежностi i якi потребують математичного, або чiткого логiчного вираження, i якiсно нового рiвня. Питання взаємодiї такого апарату i технiчних дисциплiн - розв'язувалось фiлософiєю Нового часу: Л. Фейербах назвав Ф. Бекона "емпiриком у фiлософiї", в тому розумiннi, що експериментуючи з методами пiзнання вiн змiг добитися об'єднання "фiзичних дослiдiв i вiдкриттiв" i "мистецтва експериментування"[231, с.94]. Поняття, що обмежують простiр дiї природничо-наукових законiв, надає галузь технiки, яка займається аналiзом даної групи явищ, але їх систематизацiя - неможлива без методологiї.
   Чи можливий розвиток технiки без її зв'язку з дисциплiною, використовуваною для формулювання iдеальних об'єктiв i апарату для виразу закономiрностей? Майстри з виготовлення булату були представниками саме такого напряму. Але вiн дуже нестiйкий. Якщо ж узяти артилерiю 1500-го року, то ми маємо справу з технiчною прототеорiєю: немає критерiю, який вiдрiзняв би передумови правильного прогнозу вiд неправильного; є можливiсть довiльного тлумачення єдиного теоретичного узагальнення - тобто, залежностi, спостережуванi артилеристами, i репрезентанти, що надаються аристотелiвською механiкою, ще не вступили в продуктивну взаємодiю. А у 1800 року, пiд час промислової революцiї, вже є репрезентанти.
   Але що може послужити критерiєм такого рiвня взаємодiї фiлософiї i технiки? Проведення операцiй, якi вважалися б неможливими при буденному рiвнi знання. В науцi вiдмiнним прикладом служать мiркування Г. Галiлея - арiстотелiки не могли собi дозволити такої свободи в користуваннi системами вiдлiку. А Г. Галiлей мiг зважати поверхню Землi кулястої i плоскої одночасно [50, с.351]. Диференцiальне i iнтегральне числення дозволяє його користувачу одночасно рахувати нескiнченно малу величину i дорiвнює i не дорiвнює нулю. У технiцi це дає принципово новi можливостi використання явищ: точнiсть ведення артилерiйського вогню, розрахунок водотонажностi кораблiв. I введення нових iдеальних об'єктiв i понять фiлософським знанням визначає напрям розвитку технологiї.
   Щоб використовувати природничо-науковi закони в технiчному знаннi необхiднi вiдповiднi репрезентанти. В.Г. Горохов помiчає: "Абстрактнi об'єкти технiчної теорiї володiють цiлою низкою особливостей. Перш за все вони є "однорiдними" в тому сенсi, що зiбранi з деякого фiксованого набору блокiв за певними правилами "збiрки"..." [221, с.261]. Без них, iдеальних об'єктiв сформульованих наукою, але редугованих - ефективнiсть iнженерної працi дуже низька. У своїх роботах про арбалетний механiзм Л. да Вiнчи намагався проаналiзувати його роботу [267], але теоретичнi основи динамiки ще не були створенi, повноцiнне абстрагування процесу було неможливе. Поняття центру тяжiння, нейтральної зони в дузi, що згинається, ще не видiлилися з простих деталiзованих описiв технiчних виробiв.
   Ця "однорiднiсть" iдеальних об'єктiв пояснюється тим, що використовується нижчий рiвень абстрагування процесiв. У дiалектичному спiввiдношеннi категорiй "одиничне-особове-загальне" технiчна теорiя спрямована на опис особливого, оскiльки практична дiяльнiсть людини завжди використовує лише частину вiдомих йому процесiв. Тому iдеальнi об'єкти i поняття, не мають унiверсального характеру. Це створює певну складнiсть для їх формулювання: фiлософська традицiя з часiв Арiстотеля спрямована на пошук загальних початкiв, в напрямi "вiд зрозумiлiшого для нас до явнiшого природi" [9, с.61].
   Однак, присутнє i зворотне явище - технiчна гiпотеза, може бути сформульована в iзоляцiї вiд загальної картини свiту. Дiйсно, теорiя "iмпетуса" повинна пояснювати унiверсальний клас явищ в земному свiтi, незалежно вiд мiсця, часу i т.д. Г. Галiлей i I. Кеплер пробують обчислювати небеса на основi земних явищ, а I. Ньютон прямо робить це. Технiка на подiбне не претендує. Ступiнь змiсту елементiв ad hoc може бути значно вищою. Початковi настанови, на яких базується гiпотеза, можуть прямо суперечити загальнiй картинi свiту.
   Природничо-науковий закон спрямований на опис явищ, незалежно вiд їх використання в технологiї. В межах технiчного знання з його допомогою треба одержувати передбачувальний висновок за результатами практичної дiяльностi. Треба враховувати цiле виваженiсть людської практики. Доки електрика виявляється у виглядi вогнiв святого Ельма - це природне явище, але коли вiд гальванiзму сiпаються жаб'ячi лапки - це вже технiчна процедура. Отже, необхiдний набiр початкових даних: емпiричних данi, одержанi в результатi практичної дiяльностi (необхiдне введення емпiричних коефiцiєнтiв), i абстрагуюча дисциплiна, необхiдна для видiлення i опису причиново-наслiдкових зв'язкiв.
   Поняття, що використовувалися для обмеження сфери застосування природничо-наукових законiв можуть бути слабо пов'язанi з науковою картиною свiту. Iдеальнi об'єкти можуть бути обмеженими, науково нерацiональними. Так, у теплоенергетицi часто пiдрахунок кiлькостi теплоти здiйснюється не в "Джоулях", прийнятих системою одиниць СI, а в "Калорiях", якi краще вiдображають специфiку виробництва.
   Чи можливо говорити про природничо-науковi закони, сформульованi в перiод Нового часу для використання в технiчному знаннi i про ступiнь рефлексiї таких формулювань? Новий час це перiод, коли суперечнiсть науки i технiки було знято, i, вбачаючи в навколишнiй природi по сутi великий механiзм, фiлософи прагнули зрозумiти дiйснi природнi закони, аби їх використовувати в технiцi. Iдеальнi об'єкти i поняття, сформульованi в межах подiбних дослiджень, змогли отримати утилiтарний характер. Справдi, щоб зняти протистояння штучного i природного, фiлософам Нового часу необхiдно було визнати наявнiсть їх загальних засад. Але iснували два чинники, що визначали взаємодiю формулювання природничо-наукових законiв i технiчного знання. По-перше, iснували механiзми, що не мали природних аналогiв. Для опису їх сукупностi були потрiбнi закономiрностi, безпосередньо до природи не застосовнi. Отже, було потрiбне створення уявних конструкцiй, якi вiдображали штучнi об'єкти, що дозволило б видiлити з сукупностi природних властивостей об'єкту, його технiчно придатнi якостi, тобто створення утилiтарних репрезентант. Приклади цього можна знайти вже в "Механiцi" Г. Галiлея [49, с.12]. По-друге, закони природи формулювалися, зокрема пiд впливом практичних завдань, актуальних у перiод Нового часу, що зумовило механiстичний характер фiлософiї епохи Просвiтництва.
   Однак рефлексiя законiв, сприйняття їх у власнiй, самототожнiй якостi, в методологiчний перiод Нового часу (див. пiдроздiл 2.1) була ще обмежена. Ф. Бекон розглядає форми явищ як "закони i визначення чистої дiї, якi створюють просту природу" i одночасно як невiддiльнi вiд практики залежностi [35, с.114], але сама кiлькiсть "форм" - абстрактних, великих i менших, видових - у нього настiльки рiзноманiтна, що про рефлексiю їх як закон можна говорити швидше як про окремий випадок. Р. Декарт уже оперує функцiональними залежностями [46, с.141] i розглядає закон збереження iмпульсу [69, с202]. У системний перiод Нового часу (див. пiдроздiл 2.1) закони вже стали усвiдомлюватися як iнварiантнi зв'язки i вiдношення, переважно з областi фiзики, вони iменувалися природними, натуральними часто для пiдкреслення їх iстинностi. Г. Ляйбнiц вводить поняття функцiї [212, с.9]. Дж. Локк мiркує про закони природи, пiзнанi розумом через досвiд [142, с.20], хоч i має на увазi пiд ними моральнi закони. Свiтобачення I. Ньютона знаходить пряме вiддзеркалення в математичних формулах. Одержана у результатi дiяльностi фiлософiв Нового часу механiстична картина свiту, нiколи б не змогла використовуватися для становлення чисто технiчних наук в XVIII-XIX ст. як би природничо-науковi закони, якi лежать в її основi, не були пристосованi для використання в межах технiчного знання.
   А як спiввiдносяться наукова i технiчна теорiї? Якщо наукова теорiя повинна створювати передумови для виробництва знань: вiдображати iстотнi характеристики реальностi i здiйснювати регулювання когнiтивної спадковостi [199, с.237] (тобто забезпечувати кумулятивнiсть знань); то технiчна теорiя спрямована на вироблення адекватних людськiй дiяльностi iдеальних об'єктiв, їх несуперечливе використання при змiнi формулювань законiв. Але це зовсiм не означає, що базовi iдеальнi об'єкти, якi лежать в її основi, повиннi бути тотожними природничо-науковим. "Технiчнi теорiї можуть мати власнi конкретнi тенденцiї розвитку" [213, с. 252]. Наприклад, в багатьох теплотехнiчних розрахунках тепловий потiк описують як субстанцiю, але не як змiну швидкостей рухiв молекул [225, с.116]. Технiчна теорiя повинна лише описувати механiзми для адекватної трансформацiї iдеальних об'єктiв i понять. Такою можна вважати теорiю машин i механiзмiв, теорiю автоматiв та iншi. В перiод Нового часу - тiльки Г. Галiлей у своїх працях не актуалiзуючи, а лише на великому числi прикладiв, розкривав механiзми редукцiї репрезентантiв природничонаукових законiв для використання в технiцi.
   Чи iснують рiзновиди форм технiчної рацiональностi, якi критерiї їх вiдмiнностi, i чи вiдбувається змiна таких форм?
   Факт змiни наукою i технiкою за час свого iснування базових теорiй - є загальновизнаним. Визнається також наявнiсть рiзних форм рацiональностi. Але основний акцент при цьому робиться на iсторичнi та соцiокультурнi аспекти рацiонального, змiни в законах i парадигмах науки [158, с.221; 210; 103, с.13]. Якщо розумiти "локальну рацiональнiсть" [234, с.719] саме як форму рацiональностi, то вона повинна мiстити специфiчну систему цiнностей, набiр методiв, систему категорiй i спецiальнi правила адекватностi. Тобто потрiбно виявити передумови змiни форм технiчної рацiональностi i то, з якого часу можна вiдраховувати iснування сучасних форм. Та щоб зменьшити затрати часу, потрiбно виявити, чи можливо при визначеннi форми технiчної рацiональностi не перераховувати всi її складники, а вказувати найбiльш характерну, яка визначає собою iншi.
   Основна характеристика форми технiчної рацiональностi - це те, за допомогою чого вона дозволяє розв'язувати конкретнi iнженернi завдання. Таких складникiв, чинникiв можна видiлити чотири: можливiсть виявлення залежностей; створення технiчних iдеальних об'єктiв i понять; використання природничо-наукових законiв в iнженернiй практицi; використання технiчної теорiї.
   Вiдповiдно до форми технiчної рацiональностi класифiкуються:
   1) для розв'язання конкретних iнженерних завдань неможливо цiлеспрямовано виявляти закономiрностi, формулювати поняття, створювати iдеальнi конструкти i спиратися на онтологiчнi передумови;
   2) можливо епiзодично виводити закономiрностi, використовувати ad hoc при розв'язаннi iнженерних завдань абстрактнi об'єкти i поняття, створенi в межах наукових теорiй;
   3) можливо цiлеспрямовано емпiрично вiдшукувати залежностi, властивi технiчним виробам, при нагодi застосовувати знання природничо-наукових законiв;
   4) на основi формулювання абстрактних об'єктiв технiчної теорiї i створення її понять, досягається можливiсть редукцiї природничо-наукових законiв для їх застосування в iнженернiй практицi;
   5) завдяки досягненню позаемпiрiчностi розв'язання окремих класiв технiчних завдань - перебiльшується значення природничо-наукових теорiй, технiчнi теорiї розглядаються як їх окремий випадок.
   Перш нiж аналiзувати форми технiчної рацiональностi, що з'явилися протягом Нового часу, необхiдно описати форми, що iснували в епоху Ренесансу. Старою формою технiчної рацiональностi було запозичення технiчних рiшень у природи i прихильнiсть технологiчної традицiї, недаремно Арiстотель описував ремiсникiв, як таких, що дiють тiльки за звичкою [8, с.66]. У стародавньому свiтi не iснувало методiв експериментальної перевiрки механiзмiв. Тому технiка старовини прагнула дотримуватися конструкцiй, що одного разу добре показали себе, закладаючи в них надмiрнi запаси мiцностi. Закони в її межах формулювалися по сутi випадково, взаємодiя фiлософського i технiчного знання при розв'язаннi технiчних завдань практично не спостерiгалася. Фiлософська рефлексiя, що об'єднює наукове i технiчне знання, може бути представлена хiба що працями Архiмеда, а рефлексiя технiчного знання як такого була узагальненням вже вiдомих положень (роботи Вiтрувiя). Традицiйнiсть мислення iнженерiв - достатнє визначення для цiєї форми технiчної рацiональностi, першої у запропонованiй класифiкацiї.
   До початку Вiдродження традицiйна форма технiчної рацiональностi себе вичерпувала. У 1440 роцi I. Гуттенберг винайшов друкарський верстат [202, с.109]. Його конструкцiя була така очевидна i проста, бо для її створення не було потрiбно досконального знання математики. Вiдомий вертолiт Леонардо да Вiнчi це просто вiдрiзок "архiмедого гвинта", чия форма не визначається обчисленнями. Технiчна рацiональнiсть набула рису, яку зараз приписує їй мiщанське мислення: розумно, рацiонально було чинити так, як пiдказував здоровий глузд. Виникла буденна форма технiчної рацiональностi, що була заснована на розв'язаннi технiчних завдань за допомогою комбiнацiї неспецiалiзованих образiв i понять. Вона вiдповiдає другому номеру в запропонованiй класифiкацiї. Що правда, вже тодi здоровий глузд повинен був в чомусь виражатися. I вiн виразився в прагненнi до краси, iдеальної пропорцiйностi створюваних конструкцiй [90, с.142-143], а також у прагненнi перевiряти частину одержаних знань шляхом експериментiв. Закони перспективи принесли в мистецтво математичнi методи, але вiдбувалися i зворотнi проникнення. Механiзми намагалися будувати за образом геометричних фiгур (ще одним чинником цього був вплив неоплатонiзму, як фiлософського напряму, що був тiсно пов'язаний з математикою). Були описанi численнi закономiрностi, вираженi переважно, пропорцiйним спiввiдношеннями. У прошарку iнженерiв, що зароджувався, з'явився хоч якийсь гносеологичний апарат для опису тих процесiв, з якими вони працювали. Однак закони природи, проте, не можна виразити тiльки в термiнах арифметики або в категорiях, що надаються неоплатонiзмом. Тож механiзм вироблення iдеальних об'єктiв науки був вiдсутнiй. В аспектi рефлексiї технiчного знання показовий приклад аналiзу робiт Л. Б. Альбертi, приведений М.А. Парнюком: застосовуючи певнi абстрактно-теоретичнi побудови до практики, iталiйський учений не формулював спецiальної термiнологiї, i в описi будiвельних конструкцiй лише починав схематизацiю моментiв сил, напруг, характерних для балок, стiн i т.п. [213, с.149-151].
   Цим пояснюється збереження традицiоналiстського пiдходу до технiки значної частини своїх позицiй. Новi, необхiднi механiзми конструювалися вiдповiдно до пропорцiй або вiдповiдно до естетичних уявлень. Iнодi за проектами будувалися макети i моделi (лише простi з них могли перевiрятися математично за допомогою теорiї важеля). Безпосередньо пiсля цього набував чинностi принцип традицiї, вiдповiдно до якого для будь-яких радикальних змiн конструкцiї потрiбно було починати весь цикл дослiджень спочатку.
   Буденна форма технiчної рацiональностi дозволяє ширше використовувати взаємодiю наукового i технiчного знання, нiж традицiоналiстська. До початку XVII-го столiття ця форма досягла свого розквiту: у її межах розв'язувалися переважна бiльшiсть iнженерних завдань i робилися майже всi технiчнi вiдкриття. Водночас була виявлена межа її розвитку: неможливiсть синтезу iдеальних об'єктiв, що забезпечують створення математичного апарату адекватного складним процесам. Це робило неможливим формулювання природничо-наукових законiв та їх використання в технiцi, i, отже, здiйснення чiтких передбачаваних розрахункiв. Спираючись тiльки на мiркування, вже не можна було нi рухати вперед технiку, нi упорядковувати той обсяг знань, що зростав, який забезпечувало природознавство. Гармати були поставленi на колеса, i їм була надана бiльш менш економiчна форма, в той же час сказати точно, куди впаде ядро, не мiг нiхто. Буденна форма рацiональностi стала вичерпуватися - в iсторiї фiлософiї ця криза знайшла своє вiддзеркалення в критицi Ф. Беконом, Р. Декартом i Г. Галiлеєм безсистемного накопичення вiдомостей. Саме необхiднiсть використання бiльш досконалих методiв пiдштовхнула фiлософiв, що займалися удосконаленням пiзнання, до пошуку нових форм рацiональностi. Це вiдкривало шлях до трансформацiї форм технiчної рацiональностi та впровадження нових методiв у виробництво.
  
  
  
  
  
  
  
  
   2.3 Соцiальна детермiнацiя технiчної рацiональностi в структурi наукового i фiлософського знання Нового часу.
   Якими найбiльш iстотними чинниками "внутрiшнiми" i "зовнiшнiми" визначалися механiзми становлення нових форм технiчної рацiональностi?
   Найбiльш iстотними внутрiшнiми чинниками були: якiсне збiльшення взаємодiї наукового i технiчного знання, що виявилося в пiдвищеннi значущостi технiчної рацiональностi; втрата релiгiєю вирiшального значення для фiлософського дискурсу, що виробляє репрезентантiв природничо-наукових законiв. Зовнiшнiм чинником стало включення науково-технiчних знань у товарно-грошовi вiдносини, завдяки тiй самiй технiчнiй рацiональностi.
   Так який же був механiзм взаємозв'язку формування iдей про необхiднiсть взаємодiї науки i технiки - i нових фiлософських гiпотез?
   Допитливiсть завжди штовхала людину до пiзнання. Знання приносило користь людям, але перед Новим часом ця користь не була персонiфiкована. Переважну бiльшiсть вiдкриттiв було зроблено випадково або у результатi дослiдницького хобi окремих людей. Людська допитливiсть була слабо аргументована. Винятки були одиничнi. Очевидно, що для досягнення якихось якiсно нових результатiв наукової дiяльностi необхiднi змiни в мотивацiї. Але щоб аналiзувати змiни у мотивацiї необхiдно виявити критерiї рiвня розвитку науки, тi кiлькiснi i якiснi показники, що вiдрiзняють середньовiчного фiлософа-експериментатора Роджера Бекона вiд Френсиса Бекона. Ф. Розенберг визначив для цього три умови: 1) наявнiсть фiлософських передумов, що визначають загальний характер теорiй i загальнi риси логiчних i методологiчних прийомiв; 2) низка математичних припущень i передумов та апаратом висновкiв i обчислень, що випливають з них; 3) експериментальний матерiал, що визначає характер методики, яка склалася, i загальний напрям наукових iнтересiв [202, с.15].
   Але тiльки цих чинникiв недостатньо. Вченi та iнженери - це частина суспiльства. Iснує взаємозв'язок господарського i культурного розвитку, та для виразу цього взаємозв'язку необхiднi ще двi умови: 4) наявнiсть сталого прошарку суспiльства, члени якого мають можливостi для наукової дiяльностi; 5) наявнiсть iндустрiї, яка зможе освоїти науковi вiдкриття i поставити перед ученими та iнженерами новi завдання. Отже, "вироблення нових методологiчних установок", подальший розвиток онтологiчних гiпотез, можливi лише при використаннi їх в технiцi (у широкому розумiннi - це потребує промисловї революцiї). Вiдбутися це могло через перетворення продукту працi вчених - нових знань - в товар. Для iнституалiзацiї науки, яка забезпечить умови досягнення нового рiвня фiлософського знання - необхiдне здiйснення розширеного капiталiстичного вiдтворення. Загальна формула капiталу "Г-Т-Г'" [148, с.166] в застосуваннi до наукових знань може трансформуватися у "грошi-вiдкриття-грошi'". I технiчна рацiональнiсть стала спонукачем наукових дослiджень, одним з критерiїв розробки нових методологiй i формулювання законiв, що були використанi в межах технiчного знання.
   Однак не можна вульгаризувати вплив суспiльних процесiв на фiлософiю - анi Р. Декарт, анi Б. Спiноза, анi Г. Ляйбнiц, анi навiть I. Ньютон не одержували безпосередньої користi вiд висунутих ними фiлософських доктрин. Кругообiг грошi-вiдкриття-грошi на ту пору надто рiдко включав у себе одного ученого, що реалiзовує свої iдеї, або пiдприємця, що платить ученому за винаходи. Справа йшла iнакше: роботи Г. Галiлея i Б. Паскаля допомагали середньостатистичному математику i механiку новою iдеєю i методом. Прикладом тут служить еволюцiя використання сили пари: спочатку Д. Папен сконструював установку для отримання вакууму, де використовувалася сила стиснення пари, що охолоджується. Потiм з'явилася машина Саверi, де пара вже проводила механiчне зусилля, але по сутi вона була iграшкою. I лише надзвичайна потреба в насосах забезпечила успiх винаходу Т. Ньюкомена [100, с.12-14]. Люди, що одержали вигоду, зовсiм не прагнули матерiально заохотити вiдомих фiзикiв i фiлософiв. Але користь, одержана певним чином, вимагала повторного вкладення грошей у ту саму галузь. В результатi вiдбулося зростання загального рiвня iнтересу до нових наук i кiлькiсть людей, що займаються ними. А оскiльки iстотний прогрес у науцi неможливий без формування нового свiтогляду i змiн у фiлософiї, то i вона починає розвиватися.
   Весь цей цикл, навiть з насущних проблем, мiг продовжуватися роками i десятилiттями. Якiсний прорив вiдбувся тiльки у серединi сторiччя: головний науково-технiчний пiдсумок соцiальних змiн середини XVII-го столiття в Англiї, Голландiї i, частково, у Францiї i Нiмеччинi - буржуазiя зрозумiла, що технiчнi удосконалення iнтенсифiкують навiть мануфактурне виробництво, i там, де вона вже стала правлячим класом, цикл "вiдкриття-прибуток-вiдкриття" скоротився до декiлькох рокiв. Зрозумiло, таку швидкiсть обiгу мали лише конкретнi технiчнi винаходи: наприклад створення Б. Паскалем обчислювальної машинки [242, с.395]. Але iнженери i фiлософи могли тепер працювати в межах одних органiзацiйних структур: лондонська спiлка вчених перетворася на Королiвське Наукове Товариство, а спiлка М. Марсенна влилася у французьку Академiю.
   Втiм, необхiдно детальнiше пояснити дiю того механiзму, що змiг забезпечити перехiд вiд статичного набору умов, необхiдних для розвитку науки, до динамiчної картини використання фiлософського знання в технiцi. Отже, перший ступiнь, або ж перший виток спiралi - фiлософськi концепцiї, що визначають собою картину свiту. Наприклад, фундаментальна гiпотеза, виражена в працях Г. Галiлея, що доводить гомогеннiсть простору. Вона ще не є "технiчним товаром".
   Прогрес першого ступеня породжує собою прогрес науки в окремих галузях i прикладнiй технiчнiй думцi. Закони i теорiї, що конструюються вченими в межах певної картини свiту i що тлумачать перебiг природних процесiв - це другий ступiнь. Наступний, третiй виток - їх застосування в межах технiчного знання. Як, наприклад, використання Г. Галiлєєм параболiчної траєкторiї при описi польоту ядра. Зараз складають артилерiйськi таблицi, за допомогою емпiричних коефiцiєнтiв i обмеження терену застосування - зводять природничо-науковий закон до технiчного виразу.
   Технiчна рацiональнiсть удосконалення технологiй i конструкцiй механiзмiв - четвертий виток. У разi розумiння законiв iнженером - iнновацiї спрощуються. Це, наприклад, iдея обладнання годинника маятником. П'ятий, низхiдний ступiнь: алгоритмiчний опис технологiї, його можно вiднести до технiчної прототеорiї (фактично це know how - знаю как зробити). Хоч вiн i припускає використання математики i логiки - це не закономiрнiсть, але емпiрична залежнiсть. Вона ще не може бути поширена винахiдником на схожi механiзми, а присутня лише в єдиному зразку: так, знаючи пропорцiї складових єлементiв для виготовлення скла зеленого кольору, майстер може не знати технологiї виготовлення синього скла.
   Перерахованi в другiй - п'ятiй ступенях технiчнi знання i технiчнi вироби - все це товари, в яких може утiлитися "товарнiсть технiчного знання". Засновниками марксизму ще в XIX-му сторiччi було показано, як змiни в засобах виробництва викликають за собою змiни в суспiльствi, причому не тiльки глобальнi, революцiйнi змiни у виробничих вiдносинах, але й безлiч дрiбних, локальних. Це - шостий ступiнь, вiн як i перший не є технiчним товаром. Спiввiдношення мiж п'ятим i шостим ступенями - мiж продуктивними силами i виробничими вiдносинами - найпомiтнiше, воно неодноразово i ретельно дослiджувалося [113; 75; 194]. Капiталiсти прагнуть збiльшити вiдносну додаткову вартiсть [148, с.322]. Для цього необхiднi вiдповiднi вкладення у винахiдництво. Спостерiгається кiлькiсно-якiсний стрибок в товарностi знань. Виникає "мiнова вартiсть" технiчних iдей. Товарнiсть iдеї падає зi збiльшенням її абстрактностi, загальностi. Закон, застосований у технiцi - це товар ще бiльш специфiчний, нiж рацiоналiзацiя, тому його важко реалiзувати - його пошуки стають рентабельними лише в межах досить розвиненої практики його суспiльного використання.
   Коли думка, очевидна зараз, остаточно оформилася в суспiльнiй свiдомостi розвинутих держав - знання стали об'єктом конкуренцiї: у 1638-му роцi Генеральнi Штати Нiдерландiв звертаються таємно до Г. Галiлея з проханням дати вказiвки щодо застосування спостереження супутникiв Юпiтера для визначення довгот [112, с.499]. Iдеологiчнi суперечностi державами фактично знищують заборони на публiкацiю наукових i фiлософських праць. Так "Дiалог про двi системи свiту" Г. Галiлея, внесений в iндекс заборонених книг, надрукували у Лейденi в 1638 роцi [112, с.498]. Завдяки регулярному випуску праць Б. Паскаля, Р. Бойля i iнших, їх могли читати металурги, корабелебудувальники, гiрничi iнженери. Хай теоретичнi викладення безпосередньо ще не увiйшли до технiчних пiдручникiв, але до початку XVIII-го столiття взаємодiя механiки i точних наук з промисловiстю оформилася з усiєю виразнiстю.
   Але якi граничнi умови процесу взаємодiї фiлософського i технiчного знання, i яка була фiлософська рецепцiя цього процесу в епоху Нового часу?
   Перш за все необхiдно виявити в цьому процесi роль рiвня знань. Достатня, для промислової революцiї, концентрацiя технiки, ранiше досягалася неодноразово. Можна пригадати захоплення наукою античної рабовласницької знатi, особливо олександрiйського Єгипту 100-50 рр. до н.е. Але однi знання не продукували iншi. Очевидно, знанню для того, щоб перетворитися на товар, перейти вiд допитливого добирання закономiрностей до виведення законiв, необхiдно досягти критичної кiлькостi. Необхiдно, аби вченi та iнженери, ґрунтуючись на картинi свiту масово формулювали природничо-науковi закони для розв'язання завдань, недоступних буденнiй формi технiчної рацiональностi. Тiльки тодi вченi починають регулярно проводити практично застосовнi знання. Вiддiлення технiки вiд фiлософiї, яке спостерiгалось в епохи Античностi i Середньовiччя, не можна пояснити тiльки соцiально-полiтичними умовами - фiлософiя не могла одержати кiлькостi природничо-наукових вiдомостей, достатньої для побудови наукової картини свiту, яка б зо своєю повнотою та детальнiстю могла бути використана в технiцi. Ф. Бродель описує ситуацiю в Ломбардiї, як загальну моду на механiку [32, с.567]. Але тiльки такi корифеї, як Л. да Вiнчi, могли регулярно здiйснювати вiдкриття. Новi знання розглядалися як щось позитивно-стихiйне. Мало хто мiг сказати, що вiн гарантовано розв'яже технiчну проблему. Винахiдники багато в чому випадково формулювали закономiрностi на основi обмеженого i неадекватного набору iдеальних об'єктiв. Якщо здiйснення вiдкриття залежить бiльше вiд особистих якостей, нiж вiд вживаного методу, то превалює iнтерес до осiб механiкiв, а не до їх знань. Це було найважливiшою ознакою низького рiвня рефлексiї технiчного знання, його носiїв розглядали як свого роду майстрюкiв. Остаточний перехiд до професiйної iнженерної дiяльностi став можливий, коли новi методи i математика настiльки проникли в механiку, що їх застосування вже гарантувало розв'язання пересiчної технiчної проблеми: з'явилася можливiсть масового навчання iнженерiв i "продажу" їхньої працi.
   Що стосується онтологiї, прийнятної для використання в iнженерiї, то у фiлософiї Ренесансу можна спостерiгати окремi спроби систематизацiї природних явищ або античних гiпотез, що пiдпали пiд вплив християнської теологiї (арiстотелiзм П. Помпонаццi [85, с.303-309]), або вже на основi натуралiстичного сенсуалiзму (Б. Телезiо [7, с.122-128]). Але для технiчного знання цi роботи наслiдкiв не мали.
   Також необхiдно вiдзначити еволюцiю можливостей технiчного знання, змiни, пов'язанi з взаємодiєю з фiлософським знанням. Можна сказати, що удосконалення машини або процесу перестало бути чимось незвичайним в епоху Вiдродження, коли невеликою кiлькiстю людей за декiлька рокiв були зробленi десятки винаходiв, буденна форма технiчної рацiональностi включала пошуки iзольованих закономiрностей. Математичний опис вузлiв i процесiв в механiзмах - надзвичайна рiдкiсть навiть в епоху Ренесансу [202, с.128]. Технiчне знання було достатньо структуровано для прийняття математичних описiв вже в епоху Нового часу. Причому сама математизацiя технiчного знання була показана ще Г. Галiлеєм, I. Кеплером та сучасниками, а остаточно вона затвердилася як наявна стандартна процедура вже пiсля винаходу диференцiйного та iнтегрального числень.
   Розширення загальних знань про процеси, що були використанi в технiцi, перестало бути унiкальним у перiод першої наукової революцiї, яка створила механiстичну картину свiту. Безлiч явищ одержали достовiрне, практично застосовне пояснення в межах єдиного розумiння свiту. Створення технiчно застосовних фiлософських i математичних концепцiй - стало системним, заснованим на фiлософськи обґрунтованiй i при цьому технiчно прийнятної картинi свiту.
   Пошук альтернативних фiлософських пiдстав технiчно застосовної картини свiту, порiвняння фiлософських передумов наукової революцiї Європи i Сходу - окреме питання, що виходить за межi даної роботи. Але можна сказати, якi категорiї, що складали основу схiдної фiлософiї, гiрше поєднувалися з процедурами вимiрювання. Вони були пристосованi для осмислення швидше якiсних, нiж кiлькiсних змiн свiту. Визначальна для китайської фiлософiї категорiя - "безпочаткове Дао" принципово не вимiрюване нi в просторi, нi в часi - тому, як репрезентант у законi, малопридатне. Аналогiчнi якостi iнших категорiй приводили до ускладнень при використаннi принципiв лi-закона i матерiальної сили "цi", навiть для формулювання математичного виразу природничо-наукових законiв. Тому iдеї неоконфуцианца Шао Юна, про чисельне вираження форм предметiв, не одержали технiчного застосування. Проте не можна зводити передумови технiчної революцiї лише до рiзницi у фiлософiї: соцiально-економiчний набiр чинникiв, необхiдних для неї, склався в Європi багато в чому випадково. Як зазначив Ф. Бродель, технiчне змагання мiж Європою i рештою свiту було гонитвою невикористаних можливостей [31, с.462].
   Якi думки висловлювалися провiдними вченими Нового часу про можливостi взаємодiї фiлософського i технiчного знання, або про технiчну рацiональнiсть, як про ланку, що зв'язує знання i технiку? Iдеї про кориснiсть розвитку технiки одержали економiчне обґрунтування вже в 1615 роцi, коли А. де Монкретьен ввiв термiн "полiтична економiя" i в промисловостi угледiв джерело багатства [258, с.63].
   В органiзацiйному зрiзi найяскравiше виразив такi iдеї Ф. Бекон в "Новiй Атлантидi". Iдеальне суспiльство, яким править наука, i яке iснє саме завдяки її силам. Проте "Нова Атлантида" - утопiя, недосяжнiсть якої була зрозумiла вже сучасникам. Описаний "Будинок Соломона" - орден вчених, якi для своєї господарської незалежностi мають у розпорядженнi масу копалень, майстрових i сiльських угiдь [38, с.516]. Недаремно його порiвнюють з орденом єзуїтiв i приписують ранжирована квазiiєрархiчна система [207]. Лише частина членiв ордена зайнята науковими дослiдженнями. Ретельно описанi Ф. Беконом майстернi i лабораторiї iзольованi не тiльки вiд решти свiту, але, багато в чому, й вiд жителiв Атлантиди. Черговому винахiднику споруджується статуя i дається винагорода [38, с.523], але впровадження цього винаходу визначається якимсь колегiальним органом, тобто описана не "товарнiсть знання" в чистому виглядi, а швидше бюрократичний пiдхiд до використання вiдкриттiв. Крiм того, серед членiв будинку iснує жорстка спецiалiзацiя [38, с.522], мало не станова бюрократiя вчених, яка вiдрiзняється вiд тодiшнiх унiверситетiв Європи лише мiнiмальним ступенем об'єднання науки i виробництва.
   Г. Галiлей самою своєю дiяльнiстю об'єднував фiлософське i технiчне знання. З своїх перших праць, зокрема в "Механiцi", вiн говорить про користь, яку можна отримати з пристроїв, що удосконалили за допомогою кращих мiркувань [49, с.7]. У всiх його творах розглядається iдея про необхiднiсть добиватися досконалостi технiчного знання. Але Г. Галiлей, розглядав свої вiдкриття швидше як прибуткову власнiсть, нiж як товар.
   Р. Декарт у своїх мiркуваннях практично не висловлюється про фiлософiю, як про iндустрiально значущу пiдтримку технiки. Творець методу, який повинен збiльшувати владу людини над природою i оберiгати людину вiд помилок, надто невиразно висловлюється з приводу його безпосереднього технiчного використання. Р. Декарт i картезiанцi не зробили питання технiчного застосування одержаного знання об'єктом свого аналiзу. П. Гассендi намагався сформулювати передумови функцiонування науки. Але "товарнiсть знання" не пов'язана в нього з технiкою. Багато сказано про товарний вид знання - легко читанiй мовi, побудовi робiт, формi доказiв [54, с.212]. Тут спостерiгається розрив мiж гуманiтарною освiтою фiлософiв i необхiдностi мiркувати про технiку.
   Дж. Локк говорить про робочу силу як про товар. У його працях можна спостерiгати перехiд вiд майже поетичного "знання - то сила" Ф. Бекона, до iсторичного (хай багато в чому i заснованому на Бiблiї) обґрунтування свобод i цiнностей. У "Двох трактатах про державне правлiння" є твердження про те, що 99/100 цiнностi землi полегає в її обробцi людиною [138, с.284]. Умiння добре обробляти землю в цьому випадку теж є цiнним. Це говорить про те, що рацiоналiзацiя технiчного знання стала сприйматися сполучною ланкою мiж прикладною i академiчною науками. Г. Ляйбнiц - людина, що допомагала заснуванню Берлiнської Академiї i, частково, Петербурзької, не мiг не розглядати питання прибутковостi наукової дiяльностi. У творi "Про примноження наук" вiн прямо каже, що будь-який володар повинен пiклуватися про науку для посилення своєї торгiвлi i мануфактурного виробництва [127, с.179]. Є достатня кiлькiсть висловiв про прибутковiсть того або iншого винаходу. Але проблематика технiчного використання довершених вiдкриттiв практично не фiгурує у творах Г. Ляйбнiца.
   Можна зробити висновок, що в перiод Нового часу гiпотеза про зв'язок фiлософiї i технiки як за допомогою економiки, так i за допомогою необхiдностi використання нових гносеологiчних iнструментiв у технiцi, не дiстала рiвня системностi. Деколи сприймалася утопiчно, не була вiдпрацьована на прикладах, не довела своєї iстинностi. Типова що до цьому позицiя Т. Гоббса: у тiй користi, що приносить наука людям, вiн не роздiляв фiлософiю, фiзику i геометрiю, лише згадуючи про технiку разом з виправленням характерiв [58, с.27]. Але не тому, що виразно уявляв їх, як частини єдиної системи, а тому, що змiшував наслiдки розвитку технiки i виправлення вдач, i навiть унiверситети розглядав швидше як розсадник католицизму [59, с.266-268].
   Технiчнє знання та теорiї, в полi дискурсу яких мiркують iнженери i вченi - мають свою структуру. Якi тенденцiї цiєї структури - не збiльшення можливостей, але внутрiшнi змiни епохи Нового часу - можна пояснити впливом фiлософського знання?
   Спробуємо скористатися для структуризацiї технiчного знаннями поняттями, якi вiдносяться до наукового знання. Найбiльш загальна структурна одиниця знання - промптуарiй (якщо користуватися термiном Ф. Бекона) наукових рiшень, на основi якого приймаються новi рiшення, має сучаснiше визначення - парадигма. За визначенням Т. Куна, парадигма науки це: "Фiзика" Арiстотеля, "Альмагест" Птолемея, "Основи" i "Оптика" Ньютона i багато iнших... ...некоторые загальноприйнятi приклади фактичної практики наукових дослiджень - приклади, якi включають закон, теорiю, їх практичне застосування i необхiдне устаткування, - всi в сукупностi дають нам моделi, з яких виникають конкретнi традицiї наукового дослiдження" [114, с.28]. Так само парадигмою науки можна вважати вiдносну iстину, що виразилася в системi знань з високим рiвнем об'єктивностi i прийнятої науковим спiвтовариством як iнструмент пiзнання свiту. Вiдносна iстина, в кожен момент розвитку науки, вимагає її приведення до якоїсь стiйкої системи для побудови "дiйсної i найбiльш простої фундаментальної теорiї, вiдповiдної даному рiвню пiзнавальної дiяльностi i що добре "працює" на практицi" [10, с.16].
   У даному контекстi нас цiкавитимуть два прiоритети системи знань: прiоритет цiлiсностi (яка вимагає впорядкованостi, централiзацiї, суворої iєрархiї термiнiв), що дозволяє досягнути несуперечностi, i прiоритет введення iнновацiй (який вимагає включати в систему будь-якi новi вiдомостi), що дозволяє розширювати можливостi. При розв'язаннi конкретного задавдання парадигма ототожнюється з формою рацiональностi: обидвi вони складаються з набору алгоритмiв, порядку застосування методiв, вимог використовувати при аналiзi явищ певну сукупнiсть iдеальних об'єктiв i понять. Але найважливiша вiдмiннiсть мiж ними - в прiоритетi iнновацiй. Парадигма науки не може подолати iнерцiю власної цiлiсностi, спираючись тiльки на саму себе. Фiлософськi передумови, покладенi в її основу, не можуть бути усуненi самими ученими без "фальсифiкуючих експериментiв". У той час, як форма рацiональностi завжди готова змiнитися: зробити стрибок до нового наповнення, доповнити природничо-науковi закони, якi лежать в її основi. Тiльки доки ухвалення рiшень за допомогою алгоритмiв, створених у данiй парадигмi, залишається ефективним, рацiонально слiдувати даним парадигмальним методологiчним настановами.
   У в такому контекстi можна говорити про парадигму технiки: технiчна теорiя, технологiчнi алгоритми - складовi частини парадигми технiки. Якщо певний рiвень конструювання складає технiчну парадигму в об'єктивнiй дiйсностi, то в свiдомостi вченого, що займається технiчними завданнями, вона повинна знаходити своє вiддзеркалення. Чи iснували технiчнi працi, або компiляцiї таких праць, якi змогли б виконати роль, яку виконували "Математические начала натуральной философии" в науцi? В окремих галузях технiки такi парадигми iснували - описи технологiчних пристроїв, якi включали практично всi вiдомi конструкцiї.
   З урахуванням цих фактiв формулювання парадигми технiки, ймовiрно, можна визначити так: сума технiчних знань, яка зведена в єдину систему, i визначає типовi характеристики створюваних технологiй i технiчних виробiв.
   Чи можна ототожнювати змiст праць Архiмеда з парадигмою технiки? Адже навiть у XVI-м сторiччi математик Тарталья вважав його роботи неперевершеними. Але в механiцi працi Архiмеда не зведенi в одну систему. Тому для механiкiв його твiри виступають як парадигма лише пiсля обробки, компiляцiї, проведення рефлексiї. I такою роботою можна визнати лише опис Героном Александрiйським в I-м столiттi до н.е. всiх тодiшнiх п'яти основних технiчних пристроїв, зведення принципу їх дiї до теорiї важеля, доповнене описом деяких технiчних чудернацтв. Була одержана сума механiчних технологiй стародавнього свiту, об'єднана принципом їх створення. По сутi, була сформульована "загальна технiчна настанова епохи" [213, с.254], що визначає напрям i спосiб розв'язання технiчних завдань. Але в творах Вiтрувiя, давньоримського архiтектора, що визначив пiзньоантичну iдеологiю будiвництва, немає математично виражених принципiв конструювання, хоча була сформульована безлiч засадничих тез, якi репрезентують технологiю споруди будiвель. Була вiдсутня не тiльки наука про опiр матерiалiв у цiлому, але й саме поняття напруженостi матерiалу. Можна говорити про нижчий рiвень рефлексiї.
   Парадигма технiки в артилерiї сформувалася взагалi без фiлософської або наукової рефлексiї. Ознака появи парадигми технiки - це, по-перше, вiдносно швидке поширення типових уявлень про технологiї, тобто впорядковування технiчних знань, що виходять за межi окремої школи, цеху або коло осiб. Через 200 рокiв пiсля появи артилерiї в Європi - виробилися прийоми бойових дiй i найбiльш типовi конструкцiї знарядь. До вже згадуваного 1500 року кожне нововведення, по-перше, не вважалося чимось незвичайним, будь-який зброяр мiг вiдновити хiд мiркувань автора винаходу. По-друге, будь-яке нововведення розглядалося з погляду критерiю доцiльностi, що виробився: технiчна рацiональнiсть оцiнювалася майстрами-зброярями приблизно однаково. З цiєї митi вже можна говорити про парадигму технiки у виробництвi вогнепальної зброї.
   Отже, для формування парадигми технiки немає потреби у фiлософському знаннi. Але сучаснi галузi технiки вимагають наукового обґрунтування, i в основi ергономiки або приладобудування лежать методологiчнi пiдстави, створенi з використанням фiлософiї. I якщо артилерiя 1500 року була заснована на буденнiй формi технiчної рацiональностi, то сучасна парадигма збройової справи вимагає вищих форм рацiональностi. Технiчнi теорiї повиннi розглядатися як частина природничо-наукових i тут має забезпечуватися позаемпiрiчне розв'язання значної частини технiчних завдань.
   Тобто перехiд до якiсно нової парадигми (як окремий випдок - сучасної) потребує фiлософського знання, проведення фiлософської рефлексiї технологiй. Якщо так, то при якому рiвнi розвитку технiки це необхiдно?
   Щоб визначити це, необхiдно з'ясувати, що є перiодом змiни парадигми в технiцi. Такою змiною можна вважати початок масового конструювання i виготовлення пристроїв, якi при попереднiй парадигмi технiки були неможливi. Перехiд до парової машини - це змiна технiчної парадигми машинобудування, конструювання вдосконаленого маятникового годинника Х. Гюйгенсом - змiна парадигми в приладобудуваннi i т.п. Змiна парадигми технiки безпосередньо зумовлена появою можливостi використання якогось явища: тодi створюються новi технологiї. Цi новi можливостi можуть дати емпiричнi вiдкриття (властивостi намагнiченої голки), або створення нової методики прикладних дослiджень (спектральний аналiз в хiмiї). Це можуть бути i досягнення в гносеологiї, як, наприклад, створення Ф. Беконом емпiричної iндукцiї. Але при переходi вiд першої парадигми технiки в якiй-небудь галузi до парадигми вищого рiвня - питання полягає в змiнi якостi використання тiєї ж групи явищ. Необхiдно бiльш глибоке, нiж буденно-ремiсниче, розумiння процесiв. При цьому з'являється можливiсть конструювати вироби на основi знання природничо-наукових законiв, та, можливо, можна досягти позаемпiрiчного розв'язання технiчних завдань. Але потреба в розв'язаннi зазначених проблем виводит на необхiднiсть фiлософського знання: потрiбнi iдеальнi об'єкти для законiв, уживаних у межах технiчного знання.
   Як найбiльш помiтний прояв цього процесу можна назвати математичний опис тих процесiв, на яких ґрунтуються технологiї даної парадигми: подiбна математизацiя звеличувалася всiма фiлософами Нового часу. Але математика сама по собi не є панацею: астрологи пiдтримували впродовзi усього середньовiччя астрономiю як iнструмент своїх дослiджень. А Корнелiй Агрiппа згадує, що алхiмiки цiнували математику [210]. Щоб усунути цю суперечнiсть необхiдно визначити критерiй, у якому виявляється новий рiвень парадигми технiки i новий рiвень технiчної рацiональностi.
   Прямий причиново-наслiдковий зв'язок виявляється у змiнi якостей технiчних виробiв: як тiльки математика дозволяє досягти ясностi в технологiї, з її допомогою усуваються зайвi технологiчнi операцiї - цi ознаки вказують на присутнiсть нової форми технiчної рацiональностi в iнженерному мисленнi. Забезпечується використання природничо-наукових законiв при розв'язаннi iнженерних завдань. Природно, це можливо лише тодi, коли пiдготовленi умови для абстрагування використовуваного процесу - введенi поняття, сформульованi репрезентанти, що дозволяють виразити його в математичнiй формi. Тодi стрiмко зростає ефективнiсть технiчних пристроїв. Там, де до цього технiка спиралася на експеримент, спостереження i макетне моделювання, тепер є можливiсть удатися до моделювання математичномго.
   Але неможливо звести весь вплив фiлософського знання лише до iдеальних об'єктiв. Парадигма технiки, яка дозволяє позаемпiрично розв'язувати технiчнi завдання, пов'язуючи безлiч процесiв, повинна спиратися на онтологiчнi уявлення, сформульованi у виглядi картини свiту. Потрiбна технiчна картина свiту. Спробуємо одержати її визначення на визначення наукової картини свiту, або узагальненої картини. Загальна картина свiту - "одиниця знання, об'єкт якої - свiт у целому" [155, с.62]. У її межах присутня велика кiлькiсть взаємозв'язаних картин свiту - наукова картина свiту одна з них - "iдеальна модель природи, що включає найбiльш загальнi поняття, принципи i гiпотези фiзики i що характеризують певний iсторичний етап її розвитку" [156, с.71]. Наукова картина свiту за допомогою понять i законiв, що входять в неї, значною мiрою формує сприйняття вченим дiйсностi. Наукова картина свiту багато в чому визначається фiлософським знанням - онтологiчнi гiпотези вiдiграють роль апрiорних передумов у наукових мiркуваннях.
   Наукова картина свiту також не монолiтна, вона змiнюється з часом - i є два основнi чинники її подiл. Перший - за тими дисциплiнами, що в неї входять: у сучаснiй науцi можна бачити безлiч окремих картин свiту - фiзична, хiмiчна, астрономiчна i т.п. Другий - за прiоритетнiстю окремих дисциплiн. Як зазначав Б.М. Кєдров, в перебiгу наукового прогресу змiнювалися лiдери пiзнання [99, с.196], коли на основi окремої дисциплiни вченi намагалися класифiкувати решту наук i, вiдповiдно, загальну наукову картину свiту [28, с.44]. У перiод Ного часу можливо говорити про початок побудови механiстичної наукової картини свiту (нижче - механiстичної).
   Отже, технiчною картиною свiту, ймовiрно, можна назвати модель природи, що вiдображає можливостi її використання в людськiй дiяльностi. I якщо для вченого природне явище - набiр законiв, то для iнженера воно - потенцiйний об'єкт технiчних перетворень.
   Iснує безлiч гiпотез, що визначають взаємозв'язки наукової i технiчної картин свiту, та стосунки мiж вченим та iнженером. Бiльшiсть з них взагалi iгнорує поняття технiчної рацiональностi [220] або стосуються виключно сучасностi, робить чисто декларативним об'єктом аналiзу iсторiю цього процесу. Роль фiлософського знання у формуваннi парадигми технiки можна встановити за тим, наскiльки технiчна картина свiту детермiнується науковою. Водночас, значущiсть технiчної рацiональностi для фiлософського знання - так само повинна вiдображатися в процесi цiєї детермiнацiї.
   I тут можна вказати на "Основи..." I. Ньютона. Ця книга, не зважаючи на вiдсутнiсть конкретних технiчних прийомiв, описаних там, стала настiльною для дуже багатьох iнженерiв. Визначивши онтологiчнi передумови фiзики, за тiєї умови, що фiзика (механiка - як її провiдна дисциплiна) стала використовуватися в технiцi - I. Ньютон задав нову парадигму технiки. Саме Новий час став тим перiодом iсторiї технiки, коли нова парадигма науки стала обганяти в своєму розвитку парадигму технiки - на пiдставi методологiчних та онтологiчних настанов, явища спочатку осмислювали, а лише потiм використовувалися.
   Подальший розвиток парадигми технiки залежить вже вiд двох чинникiв: власне iнженерних iнновацiй, що створюються в межах технiчного знання, та iнновацiй, заснованих на тому, що принесло в технiчне знання елементи наукового i фiлософського знання. Наприклад, революцiя у використаннi артилерiї почалася саме в пiзньому Ренесансi, коли зусиллями Г. Галiлея була створена унiверсальна модель падiння тiл, яку стали застосовувати до гарматних ядер. Тобто, коли механiка Нового часу змогла тiльки почати формулювати свою парадигму, це вже безпосереднiм чином вплинуло на технiку - були заданi пiдстави (математичнi i репрезентативнi) для iнженерного використання природничо-наукових законiв. У якостi промислової революцiї це проявилося пiзнiше. Наукова картина свiту (у основi якої лежали висновки, зробленi на основi фiлософського знання) почала робити вирiшальний вплив на технiчну картину свiту. Вiдхiд вiд буденної форми технiчної рацiональностi вимагав опори на усвiдомлювану iнженерами методологiю та онтологiю.
   I така взаємодiя наукового i технiчного знання - вимагає еволюцiї фiлософського знання. Для забезпечення взаємодiї потрiбнi новi методи, новi онтологiчнi уявлення. Одже, лиш соцiальними чинниками неможливо пояснити змiни у вiдносинах парадигми технiки i наукової картини свiту. Наявнiсть виробництва вже забезпечує якусь експериментально-дослiдницьку базу науцi, але без методу i iнструментiв експериментальних дослiджень цього було недостатньо. Цим i пояснюється характер розвитку технiки XVI-го сторiччя, коли в мiстах на ратушах став з'являтися перший годинник, але до евольвентного перетину зубу шестернi нiхто не додумався. Спробуємо встановити якi змiни у фiлософському знаннi - не в змiстi, але у формах прояву - повиннi були вiдбуватися при цьому.
   В XVII-му сторiччi суднобудування й гiрничу справу [57, с.17-18] можна видiлити як галузi технiки, якi демонстрували використання "товарностi знання" i одночасно являли собою нову парадигму технiки. Вiдповiдно роботи з гiдравлiки, механiки, аеродинамiки не могли не сприйматися тим iнженерним складом, що був на копальнях вже у XVI-му столiттi. Трактат Агрiколи "Про гiрську справу i металургiю", виданий ще в 1555 роцi, став настiльною книгою богатьох iнженерiв. Вiдбулося становлення балiстики як прикладної дисциплiни. Астрономiя, ця квiнтесенцiя технiчних наук XVII-го сторiччя, вимагала точностi вимiрювань: розвивалося приладобудування. Найважливiшим науково-технiчним завданням стало створення точних механiзмiв для вимiру часу.
   Всi цi дослiдження приводили вчених, що займалися технiчними завданнями, до необхiдностi безперервного аналiзу власного сприйняття. Щоб винайти щось нове, потрiбно вирватися iз звичного порядку мiркувань - проникнути в суть явища: для цього сприйняття явище необхiдно розкласти, скорелювати з якоюсь моделлю. I якщо результатiв немає - модель необхiдно змiнювати. Для можливостi подiбного аналiзу потрiбнi якiсно новi методи пiзнання, тоб то стрибок саме у фiлософському знаннi. Але для цього потрiбно визначити цю зовнiшню нову якiсть, пов'язати її з новою формою технiчної рацiональностi.
   Проаналiзуємо для цього стан дисциплiн, що вже склалися, однак завмерли у своєму розвитку. Наприклад, алхiмiя: яких-небудь технологiй, що приносять конкретнi результати, тут не iснувало. Що цiнувалося в алхiмiї? Якщо розглянути працi i спiлкування з учнями найбiльш знаменитих алхiмiкiв, то виявляється дивовижна закономiрнiсть: учням вони не вiдкривали всього, тi самi повиннi були йти по дорозi, лише позначенiй учителем [196, с.19]. Аргументування цього звучить дивно, наприклад, вiдомий алхiмiк Фламель пояснював це так: "Я не уявляю собi можливостi написати це зрозумiлою латинською мовою, оскiльки Бог негайно покарав би мене" [196, с.20].
   Висновок цiлком очевидний: таємниця найбiльше цiнувалася алхiмiками. З огляду на те, що одне випадкове вiдкриття не приносило з собою iнших, кожний з алхiмiкiв вiд спiлкування з iншими боявся бiльше програти, нiж виграти. Через це так i не були подоланi бар'єри мiж окремими групами дослiдникiв. Адже для цього на основi успiшно зроблених вiдкриттiв повинен був виробитися єдиний погляд на явища. Для цього потрiбнi простi i незаперечнi експериментальнi пiдтвердження слiв вченого. Але це накладало сильнi обмеження на гносеологичность їх дiяльностi, - ховаючи своє незнання вiд iнших, алхiмiки самi не могли його усунути i починали сприймати як необхiднiсть! А якщо процес сприймається як щось апрiорно недоступне, вiн не пiдлягає аналiзу. Явище стає феноменом, що не осягається до кiнця, "рiччю в собi".
   Натомiсть в астрономiї безвiдмовним критерiєм були спостереження неба за допомогою телескопа. Iоганн Кеплер, який спочатку з сумнiвом ставився до робiт Г. Галiлея, згодом саме завдяки телескопу змiнив свою позицiю [111, с.125]. Алхiмiя такого критерiю надати не змогла i залишилася контркультурою, рацiонально настроєною частиною суспiльства, що не приймається [271]. В алхiмiї набiр загальноприйнятих гiпотез, законiв, iдеальних об'єктiв, за описуваний перiод часу не був систематизований. Твори, що приписуються Р. Луллiю, Р. Бекону i Фламелю, залишалися для алхiмiкiв основними навчальними посiбниками. Точнiше, було зроблено безлiч спроб просунутися далi, але через їх численi невдач вони або залишилися надбанням вузького кола осiб, або були публiчно висмiянi i вiдданi забуттю. Тому не можна визнати таємницю в алхiмiї лише наслiдком впливу культурного середовища [77, с.34] - швидше пiд впливом забобонiв формувалися мiфологiчнi образи, вживанi для приховування вiдкриттiв i яскравостi мови. Але сама таємничiсть виникала тому, що вигадки одного алхiмiка не могли роздiлятися всiма iншими, вони тягнулися лише до меж його авторитету. Кожен новий алхiмiк додавав чергову вигадку до суми помилок. Так, Парацельсу довелося винаходити якусь "металеву воду" [196, с.133] як третiй початок фiлософського каменя.
   Алхiмiя i механiка Нового часу є двома стадiями взаємодiї фiлософського i технiчного знання. У механiцi - завдяки експериментальнiй базi є можливiсть аргументовано обговорювати онтологiчнi засади науки. Р. Декарт зводить всi якостi матерiї до протяжностi i тим перший створює єдиний алгоритм вироблення механiстичних репрезентант. Прихильники корпускулярної гiпотези - ведуть з ним вiдкриту дискусiю. В алхiмiї репрезентанти ще служать швидше традицiйним зразком думки, чим вiддзеркаленням дiї. Створення їх пiдпорядковане суб'єктивним чинникам. Аргументоване обговорення - неможливе.
   Так що ж служить показником переходу вiд одного способу мислення до iншого? Ставлення до таємницi змiнюється як в технiчному, так i у фiлософському знаннi. Змiна вiдбувається при переходi до мануфактурного виробництва. Ставлення до таємницi ремесла в цехах порiвняно iз зберiганням секретiв алхiмiками - це незмiнний алгоритм дiй, i всякi змiни в ньому швидше можуть привести до погiршення продуктiв працi, нiж до їх удосконалення. Цiлеспрямована генерацiя технiчних iдей вiдсутня. Але якщо алхiмiки були дослiдниками без промiслової практики, то ремiсники - практиками без дослiдження. Ф. Бекон критикував арiстотелiзм саме за такiй подiл наукового мислення i ремiсничих умiнь [35, c.23]. Поведiнка дослiдникiв змiнюється з початком регулярного отримання вiдкриттiв. Таємниця з феномену, на який алхiмiк може послатися як на останнiй доказ - перетворюється на ще один експеримент. Технiчний секрет може зберiгатися дуже ретельно, але якщо колега-вчений володiє тими ж методами, рано чи пiзно вiн цей секрет розкриє. Виробляється ставлення до технiчних секретiв (чи ж до спостережуваних феноменiв), як до товару, що морально зостарiває. Таємницю все одно доведеться розкрити тим, хто знаходиться поруч. Отже, новi методи пiзнання забезпечували настiльки швидку генерацiю нових iдеальних об'єктiв (достатньо адекватних для нових технологiй), що вона дозволяла витримувати цi "перегони секретiв". Тодi ж вiдбувається впорядковування системи iдеальних об'єктiв i понять, адже основу знань засекречувати немає нiякої потреби - вiдкрита методика розрахункiв потрiбна для взаємної перевiрки як ученого так i iнженера. Тобто спостерiгалися протилежнi процеси: збiльшення кiлькостi i одночасно впорядковування нових iдеальних конструктiв.
   Неможливiсть включення алхiмiчних гiпотез хоч у якусь цiлiсну систему наукового знання, як одна з головних причин втрати алхiмiєю статусу науки, знайшла своє пiдтвердження вже в епоху Просвiтництва: I. Кант зазначав, що прагнення хiмiкiв забезпечить єднiсть їх дисциплiни, як однiєї з основних ознак науки - "Хiмiки зробили значний крок вперед вже тодi, коли - змогли звести всi солi до двох основних видiв... i навiть ця вiдмiннiсть вони намагаються розглядати як рiзнi прояви однiєї i тiєї ж основної речовини" [86, с.559]. В курсi хiмiї Ф. Лефевра - 1660 р. [56, с.126], вона вже роздiлена на фiлософську, фармацевтичну i ятрохимiю, її завдання розумiється як розкладання природних сумiшей на складовi елементи i розумiння їх властивостей [56, с.127].
   У дргiй половинi XVII-го столiття I. Ньютон, Р. Бойль i Дж. Локк ведуть iнтенсивне листування з питань алхiмiї [57, с.28]. I ось саме тут алхiмiю чекав найбiльший крах - реальних результатiв одержано не було, доступ для фiлософського знання до технiчного був заритий.
   У межах становлення нової парадигми технiки, заснованої вже i на фiлософському знаннi - одержує одне зi своїх пояснень перехiд вiд геоцентризму до гелiоцентризму. Фiлософське обґрунтування цього процесу трактується як вiдмова вiд антропоцентризму [143, с.60], введення в науку усвiдомлення нескiнченностi свiту [46, с.46-55], доводиться необхiднiсть змiни всiєї картини свiту, всього свiтогляду для сприйняття цiєї гiпотези [111, с.119-139]. Не заперечуючи справедливостi даних висновкiв, їх можна доповнити. Геоцентризм, як пiдстава Птолемєївської системи свiту, як засаднича теза абстрагуючої дисциплiни - астрономiї, став неможливим для однiєї з галузей практики - для навiгацiї. Створити нову технологiю орiєнтацiї на морi стало можливо тiльки спираючись на новi астрономiчнi гiпотези. З одного боку, потрiбно було дотримуватися прiоритету наукової парадигми перед технiчною при практичнiй необхiдностi визнати гелiоцентризм, з iншого - висока цiлiснiсть наукового знання не дозволяла приймати за iстину гiпотезу, що суперечить рештi картини свiту. Потрiбно було радикально перебудувати онтологiчнi настанови, поєднуючи в них технiчне i наукове знання.
   В думках тих, хто займался технiчними проблемами вчених, була система у межах якої проходив процес урiвноваження вимог парадигми технiки i фiлософського знання. Без системи неможливе дотримати найбiльш ефективний баланс мiж вимогами технiчного знання, що вже сформувало, старою парадигмою - i новими гiпотезами. Адже постiйна змiна методiв мiркування не дає iнженеру розвивати технiчнi знання, а постiйна вимога утилiтарностi методологiї - негативно впливає на її пiзнавальнi можливостi. Спробуємо розглянути прояви цiєї суперечностi у фiлософському знаннi зовнi, але вже як прояв змiн аксiологiї, еволюцiї в системi прiоритетiв вчених. Для цього примемо допущення, що система цiнностей науки - це структура прiоритетiв, вiдповiдно до якої вчений вибудовує проблематику своїх праць.
   Розглянемо систему цiнностей передової частини вчених. Природно, абсолютно автономної аксiологiї в науки бути не може - система цiнностей кожного ученого формується в межах суспiльства. Але усвiдомлення вченими себе як якоїсь спiльноти, саме виникнення "республiки вчених" було б неможливе без прийняття ними спiльної системи цiнностей, що має самостiйну структуру. Якi були критерiї цiнностей в науцi даного перiоду i як вони могли взаємодiяти з фiлософiєю i технiкою? Сучасне розумiння цiнностей не ототожнює цiннiсть i кориснiсть, цiннiсть i iнструментальну придатнiсть [159, с.66; 21] - цiнностi мисляться як точка перетину проблем рацiонального i проблем людської суб'єктивностi [211, с.42], або як моральна категорiя [144, с.64]. Але в Новий час, з його пануванням наукоцентрiзму, з нескiнченним доказом "корисностi науки" - саме прагматизм визначав сприйняття наукових цiнностей. Мабуть, лише у Б. Паскаля присутнє не пiдпорядкування, але протиставлення суб'єктивного людського вiдчуття та об'єктивностi рацiонального.
   Спробуємо ввести визначення наукової цiнностi, характерної для Нового часу: це прiоритет у прагненнi вченого одержати таке знання, яке приведе його до володiння новим знанням, або до верифiкацiї того, що вже є.
   Але досягнення нового знання не скасовує старого. Тому, з одного боку, вони найбiльше цiнували те, чого їм найгострiше не вистачало, з iншого боку, цiнувалися методи, що добре зарекомендували себе, i системи, якi систематизували властивостi навколишнього свiту i дозволяли одержувати новi знання.
   Перше пояснює ту популярнiсть, яку незабаром пiсля видання набували праць Г. Галiлея, I. Ньютона, та iнших, у яких мiстилися спроби розв'язання актуальних наукових проблем. З тiєї ж причини їх актуальни твори, що одержали своє мiсце в думках людей, вже так сильно не займали iнженерiв. Друга причина пояснює неухильне зростання авторитету математики, механiки i змiсту робiт зазначених авторiв. Послiдовне їх вивчення дозволяло опановувати методологiї i самостiйно знаходити вiдповiдi на насущнi питання.
   Виникає роздiлення знання на кiлькiсне i якiсне. Якiсне - виражено методологiєю i вже виведеними законами, кiлькiсне - це набори констант, спостережень, непояснених залежностей - багато в чому черпалося з технiчного знання. У вiдкриттях, якi дозволяють розв'язувати завдання, що стоять перед ученим, завжди присутнiй елемент неповноти, невiдповiдностi об'єктивнiй дiйсностi. Виникає дуалiзм у розумiннi цiнностей: надiйнi iнструменти i методи розв'язання стандартних завдань цiнуються разом з новими вiдомостями, вiдкриттями, що дозволяють ставити якiсно новi завдання. Наприклад, при розв'язаннi Х. Гюйгенсом проблеми маятника формула, яку вiн вивiв, була необхiдна саме для нього, пiзнiше широко розповсюдилася, знайшла своє застосування в тисячах iнженерних завдань.
   У системi цiнностей науки у початковий перiод Нового часу прiоритет вiдповiдав саме процесу становлення наук - iстина цiнувалася так високо, що можна говорити про якийсь гносеологiчний нiгiлiзм. Як заявляв Амбруазе Парi: "Я вважаю за краще бути правим поодинцi, чим помилятися не тiльки з мудрецями, але i зi всiєю рештою свiтла" [57, с.26]. Це явище того перiоду, тобто спроби зробити iстиннiсть знання єдиним критерiєм його застосування i цiлком усунути морально-цiннiснi характеристики дослiджень - наголошувалося неодноразово [73, с.194].
   Друге мiсце в iєрархiї цiнностей займала рацiональнiсть. Не у вузькому, картезiанському розумiннi, але в широкому - як вiдповiднiсть розуму. Створюванi методи повиннi були служити пiдмогою мiркуванням, так як циркуль кресляру. Пiзнання iстини повинне було вiдповiдати якимсь нормам - навiть не утворивши завершеної системи, новi знання повиннi були мати внутрiшню структуру. Наслiдком цiєї вимоги стало критика Р. Декартом "всезнайок", що перенавантажують свiй розум безсенсовою iнформацiєю[238, с.304].
   Визначемо мiсце технiчної рацiональнiстi в цiй iєрархiї. Методологiчно технiчна рацiональнiсть ще не була актуалiзована, проте присутня в межах загальних методологiчних розробок: приватна топiка Ф. Бекона однаково пiдходить i для розв'язання загадки нерiвномiрностi падiння тiла, i для створення iнженерної конструкцiї [23]. Технiчна рацiональнiсть у системi цiнностей Ф. Бекона i Р. Декарта багато в чому розумiлася як атрибут цiнностi технiки i одночасно була частиною загальної рацiональностi пiзнання. Як необхiдний атрибут мiркувань, технiчна рацiональнiсть з кожним удосконаленням їх методу, або появою нової системи вимагала все бiльшого обсяку доказiв i аргументiв - за рiвнем цiнностi вона наближалася до рацiональностi, але не виробилася, як окрема характеристика мiркувань.
   Можна сказати, що в початковий перiод Нового часу аксiологiя, як вторинна, "надбудовна" фiлософська дисциплiна, не могла запобiгти прояву нiгiлiзму в науцi. Вплив технiчного знання мiг виявлятися головним чином у методологiї, як галузi фiлософiї, що найбiльш швидко розвивалась.
   При переходi до системного перiоду Нового часу система цiнностей зазнала метаморфози - i у взаємодiї мiж фiлософським i технiчним знанням виявляються механiзми цього перетворення. Чого найбiльше не вистачало десяткам тодiшнiх iнженерiв? Вони вже мали у своєму розпорядженнi найрiзноманiтнiшi методи, вельми значний обсяг знань i багатий фактичний матерiал. Iнструменти пiзнання, вiд математичних формул, годинника i вимiрникiв, так само були вельми численнi, але такi ж неврегульованi. Але в кожному окремому випадку застосування того або iншого методу вимагало робити це в межах тiєї або iншої системи - часто архаїчної. Можна застосовувати метод i зовсiм без системи. Такий спосiб дiй передбачав лише промптуарiй Френсиса Бекона - збори рецептiв розв'язань, без розумiння внутрiшньої механiки подiй [34, с.313]. Але в цьому випадку iнженер позбавлявся можливостi застосовувати розробленi алгоритми дiй i одержанi вiдомостi в абсолютно несхожих ситуацiях. Технiчне знання потребувало системностi. Тому рацiоналiзм Р. Декарта який вимагав усвiдомлення взаємозв'язкiв всiх явищ, став одним з недосяжних зразкiв орiєнтацiї iнженерiв на вимоги фiлософського знання.
   Другий перiод Нового часу ознаменувався створенням картин свiту: їх цiлiснiсть i несуперечнiсть зайняла перший рiвень цiнностi. Радикальнi змiни онтологiчних тверджень (як це було з теорiєю флогiстона) сприймалися важко, адже для цього потрiбна велика кiлькiсть експериментальних спостережень i теоретичних висновкiв. Але в цiлому картина природи безперервно доповнювалася новими вiдкриттями, кожне з яких ще бiльше пiдносило її цiннiсть в очах людей, як наслiдок - спостерiгалося постiйне зростання авторитету "системотворних" праць. Фiлософське знання змогло "асимiлювати" технiчне в межах єдиної системи, яка створювалася фiлософами, але не iнженерами. В науцi це вiдобразилося в створеннi нової парадигми: як "вирiшальнi експерименти" (за термiнологiєю Т. Куна [114, с.199]), так i безлiч головоломок, що породжувалися технiкою - пояснювалися i розв'язувалися одними i тими ж самими способами.
   Другий рiвень цiнностi подiляли: 1) методи отримання знань: емпiрична iндукцiя, рацiоналiстична дедукцiя, аналiтико-синтетичний метод, створений Г. Галiлеєм; 2) iнструменти, що забезпечують це отримання, такi, як диференцiйне числення; 3) достовiрнiсть одержаних даних, яка була витiснена з першого мiсця введенням поняття вiрогiдностi в процес формулювання гiпотез i закономiрностей - фiлософи все бiльше усвiдомлювали об'єктивнiсть випадкового (особливо у формi непiзнаного), i на тлi численних перемог розуму помилки вже не здавалися такими фатальними. Кожний з цих компонентiв був необхiден для цiлiсної системи цiнностей.
   Наукова рацiональнiсть, 4-й компонент другого рiвня цiнностей, визначала вибiр методу доказу, мiри достовiрностi дослiдження. Вона могла забезпечити успiх роботi в наукових i навколонаукових колах. Цим списком могли обмежуватися iдеали автономного фiлософського i наукового знання. Блискуче, рацiональне розв'язання абстрактної гносеологiчної проблеми може послужити зразком думки. Але без його зв'язку з конкретикою (яку забезпечувало, у результатi, технiчне знання), супротивники цього розв'язання зможуть привести бiльше контраргументiв. I коли з цiєї проблеми з'являться твори, що пiдтримують аналогiчний рiвень наукової рацiональностi, ця робота вiдiйде в тiнь.
   Технiчна рацiональнiсть була 5-м компонентом другого рiвня - саме вона вiдкривала шлях до втiлення iдей у технiчному знаннi: масове ухвалення iнженерами створеної фiлософом методологiї опосередковано свiдчить про її iстиннiсть. Онтологiчнi i методологiчнi передумови наукової iдеї могли забезпечити технологiчнiсть експериментiв, якими її можна було перевiрити.
   Процес бiльш докладної розробки онтологiчних моделей, їх втiлення в практицi, зрештною, привiв до повернення "гносеологiчного нiгiлiзму" на вищому якiсному рiвнi. Пантеїзм Б. Спiнози, що буквально розчиняв Бога в свiтi, змiнився допущеннями I. Ньютона, в яких роль надприродного у результатi, зводилася до проблеми першопоштовху. Згодом виник механiстичний детермiнiзм, який взагалi виключав Бога з картини свiту. Лагранж заявив, що не потребує такої гiпотези. Це говорить про те, що цiннiсть механiстичних гiпотез в онтологiї пiднялася так високо, що їх стали вважати унiверсальним засобом пiзнання.
   Вдночас фiлософське знання не замикалося на взаємодiї з технiчним, розширювалося коло дослiджуваних проблем. Англiйськi фiлософи XVII-го столiття розв'язання гносеологiчних задач пов'язували з розумiнням соцiуму - недарма в Т. Гоббса доказ неможливостi природжених iдей пiдкрiплювався численими етнiчними i соцiальними спостереженнями. Створюванi ними аксiологiчнi конструкцiї залежали i вiд розумiння антропологiї, теологiї i .п. Тобто "асимiляцiя" технiчного знання - була не одиничною.
   Щоб упевнитися у впливi технiчного знання епохи Нового часу на фiлософський - порiвняэмого його з дiєю якогось абсолютно не пов'язаного з технiкою феномену, роль якого у фiлософi визнається. Наприклад, оцiнивши, як був взаємний вплив iдей рацiональностi i вiри, i наскiльки визнавалася така взаємодiя.
   Цю проблему не можна зводити до вiдповiдi на питання: як спiввiдносилися в думках вчених наявнiсть вiчних iстин i пошук законiв природи. Вплив релiгiї багатоманiтний. Як правило, прагнуть знайти суперечностi мiж наукою i релiгiєю, зводячи всю взаємодiю мiж ними до подолання впливу релiгiї. Часто видiляють декiлька найбiльш iстотних вiдмiнностей: iнтернацiональнiсть науки i нацiональнiсть релiгiї, єдинiсть науки i множиннiсть релiгiї, об'єктивнiсть i надперсональнiсть наукового знання; догматизм, консервативнiсть релiгiї i готовнiсть науки до постiйного перегляду своїх постулатiв взагалi i термiнологiї зокрема [12, с. 42]. Але дiю релiгiї можна роздiлити на декiлька складникiв: дiя релiгiйної вiри на свiтовiдчування людини, вплив теологiї на структуру мiркувань учених i фiлософiв (найсильнiше впливає на фiлософське знання), вплив тверджень вiри на суспiльну свiдомiсть, соцiально-економiчну ситуацiю i т.д.
   Релiгiя i наука абсолютно по-рiзному формують свiтогляд. Основна вiдмiннiсть диктується вiдношенням з об'єктивною дiйснiстю: наука має в своєму розпорядженнi об'єктивнi критерiї перевiрки своїх тверджень - звiдси випливає її надперсонiльнiсть, iнтернацiональнiсть i т.д. У релiгiйному свiтобаченнi людина створена Богом, залежить вiд його задумiв, а також вона грiшна. Проте, людство в цiлому - центральна вiсь у всесвiтi будь-якої свiтової релiгiї, без цього вона просто не може iснувати. I цей феномен присутнiй у всiх релiгiях, чи то буддизм, християнство або iслам.
   Так само релiгiя вимагає iнтуїтивно-цiлiсного сприйняття свiту: вiруючий не повинен шукати конкретнi першооснови свiтоу (наприклад, атом), водночасне можна вiдкидати неiстотне, бо свiт в цiлому - результат божественного промислу [43]. Чого ж вимагає наука, чого вимагає технiчне знання? Цiлiсне релiгiйне сприйняття свiту розбивається на окремi частини. Наука немислима без класифiкацiї, роздiлення, вичленування зi свiту окремих елементiв. Використання технiки вимагає вiд людини рацiонального погляду на речi. Це веде до того, що наука принижує надприроднє або до рiвня об'єкту експерименту, або до рiвня забобону (хоча I. Ньютон та Г. Лейбниць були вiруючими - наступне поколiння фiлософiв дало iдеї Просвiтництва). Диво, як принципово нез'ясовний феномен - це основа релiгiї. Iнтуїтивно-цiлiсне сприйняття свiту неминуче вироджується в спроби знайти в зовнiшньому свiтi лише пiдтвердження власних думок: людина може побачити диво, прояв божественної волi абсолютно у всьому, чи то блискавка, чи загибель худоби. Нав'язування своєї волi свiту можливо лише як дублювання релiгiйних догм, знання про яких теж повинне бути интутивно-цiлiсним.
   У цiй суперечностi питання стоїть про конструювання онтологiї, методологiї i про застосування конкретних методiв (не говорячи вже про аксiологiю) - тобто воно знаходиться у площинi фiлософського знання. I якщо у фiлософiї Нового часу можна спостерiгати вiдхiд вiд iнтуїтивно-цiлiсного свiтогляду, то це говорить про порiвняно вищий вплив наукового i технiчного знання, нiж релiгiї.
   Iснують переконання, що вiдстоюють прiоритетну роль релiгiї у фiлософiї Нового часу: без вiдчуття людиною себе особою, що творить, причому особою пов'язаної з Богом через Христа в розумiннi Нового заповiту, наука у принципi не могла б створитися [19, с.281], людина займає очiльне мiсце в природi завдяки своєму духу, а не науцi [20]. Окрiм цього, є концепцiя М. Вебера, вiдповiдно до якої наукова революцiя Нового часу визначалася протестантською етикою.
   Але подiбнi концепцiї не враховують низки чинникiв. Як фiлософське, так i технiчне знання можуть розвиватися автономно вiд релiгiї. Першi науки, такi як геометрiя i астрономiя, зародилися до появи християнства (що було зазначено ще Роджером Беконом [85, с.271]), i перша фiлософська рефлексiя науки була проведена ще Арiстотелем. I все, що можуть у даному випадку сказати прихильники релiгiї, це доводити подiбнiсть гiпотез Платона i Сенеки з християнською теологiєю. Вiра i релiгiя не пiдмiняють собою технiчного знання - людина старовини могла вiдчувати себе творцем не меншою, а то й бiльшою мiрою, нiж християни: досить пригадати Дедала. Тодi твердження, що релiгiя служила необхiдним каталiзатором взаємодiї фiлософського i технiчного знання, стає сумнiвним.
   Як зразок паралельного впливу вiри i технiчного знання на третю дисциплiну - показова еволюцiя образу в живописi: вiд середньовiчних зображень святих до антропоцентричної традицiї Ренесансу. Типовим прикладом тут служить перенесення основного напряму в живописi з iкони на портрет. Коли християнство визначало свiтогляд художникiв, портрет людини, що не має безпосереднього вiдношення до Бога, - це швидше виключення, нiж правило. У церковному мистецтвi пiдкреслювалися тiльки певнi якостi людини, необхiднi з релiгiйної точки зору. "Потреба будь-якому житейському епiзоду... надавати форму етичного зразка" [241, с.231], як спосiб мислення, накладала свiй вiдбиток на сприйняття свiту: в чуттєво сприйнятних образах люди шукали спочатку моральну символiку i лише вiдтак - причиново-наслiдковi зв'язки. Лише в перiод Ренесансу "...людина вперше стала думати, що реально i суб'єктивно-плотський картина миру, що вiдома їй, i є справжнiсiнька його картина, що це не вигадка, не iлюзiя" [143, с.55]. Люди перестали сприймати свiт через призму античної космологiї або середньовiчної теологiї. Тому Леонардо да Вiнчi створюючи iкони, бачив у святих людей не завдяки релiгiї, а всупереч нiй. Але традицiя сенсуалiзму так само не могла обходитися без абстрагуючої дисциплiни. Спочатку в живописi цю роль виконувала математика: вимога пропорцiйного зображення людського тiла, привело до подiлу його схеми А. Дюрером на 1500 частин [143, с.54], а в цiлому в основу свiтогляду була прокладена варiацiя неоплатонiзму.
   Якщо повертатися до взаємодiї технiчного i фiлософського знання, то тут зберiгаються вказанi механiзми - зображення, використовуване в практицi, прообрази креслення вже стали виключати непотрiбну деталiзацiю. В його основу було покладене нове розумiння свiту, вже засноване на аналiтичнiй геометрiї Р. Декарта. Можна сказати, що зображення, яке вiдiйшло вiд морального символiзму (який i не мiг поєднуватися з iнженерiєю), дiйшло системи прийомiв, спрямованих на отримання адекватно-практичного уявлення про дiйснiсть. I як роботи М. Копернiка i М. Кузанського, що багато в чому суперечать затвердженiй католицькою церквою структурi всесвiту, писалися при початковому її схваленнi, так i свiтогляд Ренесансу був тiєю альтернативою традицiйному теологiчному свiтобаченню, що не мала досить можливостей, аби оголосити себе цiлком незалежною вiд релiгiї. Тому влив релiгiї на фiлософiю Нового часу не можна зводити до християнської вiри. Залишалися сфери, де технiчне знання не могло конкурувати з релiгiєю. Такий вплив теологiї. П. П. Гайденко розглядає вплив християнства на генезис новоєвропейського знання [44] на прикладах впливу окремих теологiчних конструкцiй на метафiзичнi уявлення Р. Декарта, I. Ньютона та iнших. Так само теологiя допомогла подолати магiчно-окультний погляд на природу, властивий епосi Вiдродження [44, с.69]. Проте, не заперечуючи цiлком такого впливу, можна поставити питання ширше - чи визначався природничонауковий дискурс Нового часу теологiчним або, навпаки, теологiчний дискурс фiлософiв визначався їх природничонауковими поглядами? Критерiєм цього може виступити безперервнiсть розвитку природничонаукових гiпотез i теорiй порiвняно з теологiчними: логiка розвитку теологiчних конструкцiй Нового часу вторинна що до наукових. Можна сказати, що фiлософи перiоду Нового часу вважали за необхiдне погоджувати свої метафiзичнi мiркування з окремими твердженнями християнства, але теологiчнi аргументи настiльки широко трактувалися, що їх вплив не можна порiвнювати з впливом логiчних висновкiв.
   Тiльки до цього процесу теологiю зводити не можна: вона стала iнструментом для доказу своїх переконань, причому в тiй галузi, де неможливо було не поставити нiяких експериментiв. Необхiднiсть зводити поточнi дискусiї до обмеженого набору тез Священного Писання була передумовою удосконалення дедуктивних методiв - систематизувалися модуси силлогiзмiв, винаходилися способи швидкого погодження з судженнями (мнемонiчний вiрш, логiчний квадрат) [107, с.455,383,274]. Завдяки цьому вироблялася культура висунення доказiв, побудови систем аргументiв, слiдування дисциплiнi логiчних доказiв i т.п. Можна сказати, що в цей час створювалися засади того методологiчного апарату, якiй пiзнiше стане основою рацiоналiзму. Задавалася форма дискусiї вчених, вироблялися десятки способiв i прийомiв, якi потiм використовуватимуться. I це явище - запозичення у схоластики її логiчної, дедуктивної серцевини - було зрозумiле вже сучасникам: недаремно Б. Паскаль порiвнював cogito ergo sum Р. Декарта з критикою Августином скептицизму [179, с.100]. Коли фiлософiя Нового часу стала претендувати на створення наукової картини свiту, Бог залишився iдеальним об'єктом, на тлумаченнi сутi якого перевiрялася невразливiсть теорiй що до критики. Як алгебра запозичувала у фiлософiї образ нескiнченно малого, так i фiлософiя Нового часу запозичувала у схоластики прийом порiвняння якостей об'єкту з нескiнченною досконалiстю Бога. Бог в очах фiлософiв того перiоду набув рис елементу онтологiчних гiпотез, що забезпечує цiлiснiсть картини свiту: Р. Декарта критикували за те, що вiн мiг взагалi обiйтися без Бога у створенiй їм картинi свiту, але все-таки використовував його. Адже Р. Декарт не мiг пояснити взаємодiю матерiальної i iдеальної субстанцiй - хiба що посиланням на якостi мозолистого тiла в головному мозку.
   Фiлософiя вiдбивала змiни у взаємному вливi iдей божественного i технiчного, що вiдбувалися в суспiльнiй свiдомостi: кращим технiком середньовiччя в iдеях християнства був диявол, вiн розпоряджався умiннями стародавнiх [137, с.6], але телескоп Г. Галiлея диявольським породженням вже не оголошували.
   Релiгiя впливала на фiлософiю - i через суспiльно-полiтичне життя, особливо сильним був вплив протестантських течiй. Етика накопичення багатства, як це показав М. Вебер, iдеально пiдходить для буржуазiї, сприяє перетворенню знання в товар. М. Вебер протиставляє двi християнськi течiї - ортодоксальний католицизм, з його iдеалом традицiйного життя, протестантському жаданню безперервного розширення справи. В цьому протистояннi найяскравiше виявляється роль релiгiї, але зводити тiльки до нього наукову революцiю не можна, про що сам М. Вебер i попереджав [39, с.106]. Отже, вплив релiгiї на фiлософське знання навiть у межах християнства - багатоманiтний, суперечливий, i специфiка дiї релiгiйної вiри на особливiсть людини принципової ролi не вiдiграє. Тим бiльше рефлексiя нових методiв i гiпотез у фiлософiї - не зводилася лише до уявлення про новi релiгiї. У християнських державах наукова революцiя вiдбувалася при створеннi соцiально-економiчних передумов - Францiя, Англiя i Голландiя як передовi технiчнi держави Нового часу, стали носiями рiзних форм християнської релiгiї. Суспiльна свiдомiсть у цiлому, i фiлософiя зокрема, ще не могли вiдмовитися вiд релiгiї. Необхiдно було вiдповiсти на тi самi питання, на якi до цього майже пiвтори тисячi рокiв монопольно вiдповiдала церква, але це було неможливо оскiльки вiдмова вiд релiгiї, вiд вiри як iнструменту пiзнання породила б обмеженiсть в гносеологiчних очiкуваннях Нового часу. Тому християнство займає таке визначальне мiсце у фiлософiї того перiоду.
  
  
  
  
   2.4 Технiчна рацiональнiсть, як онто-гносеологiчна пiдстава системи освiти Нового часу.
   Чи можна вiдшукати зовнiшнi прояви нового рiвня взаємодiї фiлософського i технiчного знання - в освiтi, в змiнi не тiльки спосiбу наукової комунiкацiї, але й iнститутiв науки?
   Для цього потрiбно виявити обставини проникнення сучасного розумiння свiту, сучасного ставлення до технiки, в систему освiти, та час коли це вiдбувалося. Потрiбно встановити яким чином одночасний вплив поглядiв на навколишнiй свiт перетворюється на їх довготривалий розвиток i iснування.
   На перший погляд - це середина i друга половина XVIII-го столiття, коли почали у великiй кiлькостi створюватися технологiчнi навчальнi заклади, а у Францiї почали свою дiяльнiсть енциклопедисти. Проте епоха Просвiтництва - це в першу чергу кiлькiсне зростання впливу нових iдей: спроба розповсюдити iдеї рацiоналiзму на всi галузi людського мислення - особливо фiлософiю [167] й освiту [167, с.118]. Але щоб так успiшно накопичувати i транслювати наукове i технiчне знання - необхiдно мати фiлософськi пiдстави, що їх систематизують. Логiчно припустити, що Просвiтництву повинно було б передувати формування передумов нового свiтогляду.
   Зрозумiло, не можна заперечувати самоосвiти, розвиток нових переконань на основi поширених творiв корифеїв Нового Часу, на основi робiт Р. Декарта, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона, що стали класичними. Але навряд чи новi навчальнi заклади можливо засновувати тiльки пiд впливом цих праць: важко уявити прямi соцiальнi наслiдки вiд читання гносеологiчних робiт.
   Для взаємодiї фiлософського i технiчного знання, необхiднi були кадри, сотнi, а потiм i тисячi людей, якi зможуть застосувати нову методологiю на практицi. Для достатньо швидкого формування дослiдника, вченого, iнженера необхiдне оточення людей, яке позбавить його вiд хрестоматiйних помилок. Для послiдовної розробки серйозних наукових проблем необхiдна жива традицiя - i знову-таки неможливе iснування такої традицiї, заснованої виключно на обмеженiй кiлькостi загальновизнаних природничо-наукових i фiлософських праць.
   Одже, для самої появи iдей Просвiтиництва необхiдна наявнiсть якихось вогнищ нової думки. Тому для розумiння iсторiї розвитку фiлософського перебiгу Нового часу, необхiдно проаналiзувати середовище їх поширення: структуру тих перших навчальних закладiв i спiльнот, де викладали i популяризували математику, механiку, фiлософiю.
   Ученi i iнженери не працюють у повнiй самотi, вони якось органiзованi i згрупованi. Їх соцiальна угрупованiсть має на увазi єднiсть позицiй з основних проблем, задає напрям мiркувань. На початку даного перiоду iснувало декiлька видiв їх взаємодiї, декiлька iнститутiв, що забезпечували їх iснування.
   По-перше, навчальнi заклади, що iснували в Європi вже не одне столiття. Академiчна наука, зосереджена в унiверситетах, не змiнювалася в основнiй своїй масi до середини XVII-го столiття - унiверситети дуже багато перейняли вiд замкненостi мiських цехiв. Наприклад, Дж. Бруно в Падує не дали кафедри, а через декiлька мiсяцiв її одержить Г. Галiлей, який ще не встиг посваритися з професурою [172, с.96]. В "академiчному" середовищi не було передумов для змiни характеру фiлософського знання. Необхiдно було "мiмiкрувати" пiд офiцiйну доктрину, але пiсля М. Кузанського i М. Копернiка, зробити щось нове на цьому теренi було важко. Будь-яке технiчне дослiдження свiдомо було окремим, iзольованим, оскiльки не вело до узагальнюючих висновкiв. Тому "кембрiджськi калькулятори" й iншi унiверситетськi групи, що займалися дослiдженням природи, не змогли створити змiст нової форми (четвертої або хоч би третьої згiдно з запропонованою класифiкацiєю) технiчної рацiональностi. I навпаки - переважна бiльшiсть створених ними логiчних конструкцiй (якi претендували на роль iдеальних об'єктiв) були непридатнi на практицi - як "iмпетус" Ж. Бурiдана, що розвивав теорiї Арiстотеля.
   Одночасно академiя, коледж, будь-який вищий навчальний заклад залишалися iдеальним живильним середовищем, с перших "ланцюгових реакцiї" взаємодiї рiзних видiв знань. Яскравим прикладом служить розповсюдження картезiанства в науковому середовищi: виникнення школи в Утрехтському унiверситетi [238, с.244], яке забезпечило його систематичний виклад. Звiдти вийшли бiльшiсть прихильникiв учення Р. Декарта, що поширили його по Європi. I навiть мода на картезiанство, встановлена в Парижi М. Марсенном, не могла з нею змагатися.
   Проте вже в епоху Ренесансу освiченi люди перебували не тiльки в стiнах академiй або монастирiв. Другим мiсцем їх зосередження були двори монархiв, що займалися меценатством. Тут були присутнi самi рiзнi люди: вiд Тихо Браге до алхiмiкiв. Забезпечити взаємодiю фiлософiї i практики ця група не могла - вона була дуже неоднорiдна. Третiм анклавом нової освiти став прошарок освiчених людей, якi були тiсно пов'язанi з буржуазiєю, що народжувалась, або фiнансово незалежнi. На початковому етапi даного перiоду її внутрiшня координацiя в основному обмежувалася дискусiями i читанням лекцiй в приватному колi. Але цi групи могли формуватися пiд найбiльш значним впливом нових iдей, оскiльки характер їх органiзацiї не був жорстко заданий традицiєю. Тому їх доля може служити соцiальним вiддзеркаленням змiн у фiлософському знаннi. Листування мiж передовими вченими Європи виросло в "Республiку вчених", де М. Марсенн i Г. Ольденбург вiдiгравали роль своєрiдного центру спiлкування [168, с.297]. "Академiя дослiдiв" i "Академiя дєї Лiнченi" були бiльш вдосконаленими iнститути, але вони проiснували обмежений перiод часу. Клуб однодумцiв, з якого згодом виросла Королiвське товариство наук, з'явився в Лондонi лише в 1645 роцi [57, с.25].
   Згадувана вище прихованiсть усiляких дослiджень, призводила до того, що математики й фiзики iнодi впродовж багато рокiв берегли таємницю свого вiдкриття. Але вiдкриття в думцi однiєї людини не примножується, а лише втрачає в своїй значущостi. Так Тарталья, Кардан, Бомбеллi одностайно були впевненi, що професор Сципiон дель Ферро першим знайшов розв'язання рiвняння третього ступеня i поховав це вiдкриття у себе в архiвi [172, с.64]!
   У результатi в думках окремих iнженерiв, друкарiв, флотоводцiв - усiх "передвiсникiв наукової революцiї" [94] складалася надзвичайно строката, амбiвалентна картина свiту, де цитати Арiстотеля могли бути перемiшанi з модними iдеями Г. Галiлея i витягами з праць Тартальї. Встановлених методик розв'язання технiчних завдань не було. Кожен iнженер повинен був сам, залежно вiд обставин, визначати ту форму рацiональностi, в якiй вiн працюватиме.
   Завоювання прихильникiв тiєї або iншої системи поглядiв, використання в мiркування тiєї або iншої форми рацiональностi - веде за собою збiльшення її впливу: все нове починає розглядатися через її призму. Збiльшення впливу штовхає систему до ще бiльшого поширення. I загальною рисою багатьох фiлософськiх течiй Нового часу стала їх "iндустрiальнiсть": наявнiсть не просто шкiл або гурткiв, а опосередкований зв'язок дiяльностi цих спiвтовариств з їх впливом на науку i технiку. Тобто взаємодiя мiж рiзними видами знання, необхiдна для вироблення iдеальних об'єктiв до природничонаукових законiв, застосовних в межах технiчного знання - ззовнi було здiйснено, вони були присутнi в свiдомостi одних i тих же людей.
   Критерiй початку самовiдтворювання системи знань - використання її при дослiдженнi свiту послiдовниками її творця. Послiдовники можуть бути i опосередкованими, такими, що одержали вiдомостi про новi досягнення думки тiльки з книг i через третi руки, але, як правило, цi люди тiсно знайомi з першовiкривником. Такими були Е. Торрiчеллi, учень Г. Галiлея, Э. Галлей, колега I. Ньютона. Проте один учень, проте, не вирiшує справи: вiн не зможе пов'язати бiльш-меньш складну картину свiту з технiкою i одночасно розвивати її.
   Необхiдна така кiлькiсть прихильникiв нової системи знань, яка зможе одночасно i якiсно розвивати, i практично використовувати її - доводячи взаємодiю технiчного i фiлософського знання. А це можливо, якщо створюється органiзацiя, здатна поєднувати дослiдницьку дiяльнiсть, що проводиться на основi нової системи знань, з викладацькою - така органiзацiя i може вважатися науковою школою. Найважливiшим етапом створення наукових шкiл став перехiд вiд iндивiдуального методу навчання до колективного. Iдеї такої трансформацiї освiти були викладенi в роботах Я.А. Коменського [106], в яких процес навчання прямо ототожнювався з друкарською справою [106, с.304]. Утверджується (i усвiдомлюється сучасниками), iдея про максимально широке запровадження будь-яких нових методологiчних i онтологiчних гiпотез.
   Чимало фiлософiв даного перiоду могли слугувати початковим пунктом подiбних ланцюгових реакцiй. Послiдовники Р. Декарта розвивали уявлення про свiт у межах його концепцiй, Ф. Бекон також мав прихильникiв, не кажучи вже про Б. Спiнозу, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона. Якi ж змiни у формi викладання нових фiлософських iдей можна назвати такими, що сприяють об'єднанню взаємодiї фiлософського i технiчного знання в процесi викладання?
   По-перше - стислiсть опису методiв. Спроби стисло викласти суть своїх пропозицiй - можна було спостерiгати i ранiше, тепер новi методи, що повiдомляються в декiлькох пунктах, повиннi забезпечити їх прихильника iнструментом роботи з найширшим колом питань. Метод Р. Декарта - висловлюється в 4-х пунктах, Б. Паскаль укладає свiй метод в 8 пунктiв [179, с.96], опис приватної топiки Ф. Бекона можна умiстити на однiй сторiнцi! Результати застосування таких методiв повиннi бути не дискусiйними, але мати вiддзеркалення в практицi. Фiлософи епохи Ренесансу, нехай навiть i пов'язанi з практикою, як Л. да Вiнчi - могли так стисло описати свої методи лише у виглядi афоризмiв. Аналогом поєднання стислостi i унiверсальностi методiв Нового часу можуть служити "тропи" агностикiв, i релiгiйнi догмати. Але стежки не давали позитивного знання, а лише заперечення, догмати ж - завжди недоказовi.
   По-друге - вiдмова вiд пiдпорядкування мiркувань апарату дедуктивної логiки, вiдхiд вiд форми викладу i доказу, характерних для пiзнього арiстотелiзма. Заперечення логiки як таке не вiдбулося, але навiть у Б. Спiнози немає строгого дотримання фiгур силогiзмiв; П. Гассендi iронiзує над спробами абсолютизувати стародавнiй "Органон" як iнструмент пiзнання. Сувора дедукцiя стає непотрiбною - оскiльки фiлософське знання взаємодiє з практикою.
   По-третє - зменшення ролi iсторико-фiлософської аргументацiї в питаннях онтологiї. Нi в "Метафiзичних розмислах" Р. Декарта, нi в роботах Г. Галiлея, нi на "Математiчнiх основах натуральної фiлософiї" I. Ньютона, нi в "Монадологiї" Г. Ляйбнiца немає спроб визначити характер субстанцiї, або корпускули, або наявностi свiту як такого - на основi зiставлення попереднiх точок зору з цього питання. Присутнi посилання на очевиднiсть, на несуперечнiсть, на експериментальнi пiдтвердження - але навiть Г. Ляйбнiц, надзвичайно ерудований в iсторiї фiлософiї, перш нiж ввести поняття "монада", не проводить аналiзу еволюцiї поняття субстанцiї [121].
   Форма подачi iдей, проте, не гарантує їх успiшного поширення: Г. Галiлей працював на академiчнiй посадi, а Ф. Бекон творив у вигнаннi. Але англiйська наука сприйняла в своєму розвитку вiд цього засланця багато бiльше i значно бiльш охоче, нiж iталiйська вiд професора Падуанського унiверситету. Прикладом академiчного вченого, що зробив бездоганну кар'єру не тiльки на теренi офiцiйної науки того часу, але i в думках нащадкiв може служити хiба що I. Ньютон: вiн був фiлософом який що визначав розвиток технiки, та був визнан ще до смертi.
   Для розв'язання цiєї суперечностi треба показати, як мiг розвиток технiки впливати на концепцiї викладання. Технiчна рацiональнiсть, яка забезпечувала зв'язок науки i капiталу, в результатi перетворила спiлки любителiв в органiзацiї професiоналiв. Але цей процес повинен був проходити в межах суспiльних механiзмiв. Неможливо було одночасно вiдмовитися вiд старих форм викладання. Зберiгалися лише тi органiзацiї, якi змогли одержати державний статус i вiдреклися вiд "небезпечних освiтнiх, культурних i соцiальних гасел i цiлей, якi в недавньому минулому ототожнювали науку з рухом за нову освiту" [264], стали на шлях соцiального конформiзму. Академiчне середовище виступає кращим провiдником iдей, кращим "транслятором законiв" [87, с.34]. Рене Декарт не дарма побоювався виникнення навколо себе школи картезiанства - вiн порiвнював її з шкiдливим плющем, що обвивається навколо дерева [237, с.233]. У прагненнi до слави учнi радикалiзували, вульгаризували досягнення вчителiв - розвиток фiлософського знання ставав неможливим.
   Проте в Англiї, Францiї вiдбувався розвиток промисловостi: в межах становлення загальнонаукових iнститутiв новi фiлософськi iдеї змогли iнституалiзуватися. А в Нiмеччинi i Iталiї наука просто не могла стати iндустрiєю, яка сприяє удосконаленню технiки, частиною продуктивних сил. Тому учнi Г. Галiлея не змогли утворити школу або традицiю настiльки могутню, щоб на практицi аналiзувати методологiчнi i онтологiчнi проблеми, якi пiдняв в своїх творах їхней вчитель - тобто продовжувати взаємодiю фiлософського i технiчного знання.
   Органiзацiйнi можливостi взаємодiї фiлософського i технiчного знання в останнiй третинi XVII-го столiття були обмеженi. На початку даного перiоду це суспiльна тенденцiя частково була пiдтримана окремими державами. Достатньо розвинена особливiсть наукових робiт - ґрунтуючись на нових iдеях, передбачати технiчне використання результатiв дослiджень - не утвердилася ще в освiтi. Чи був хоч один навчальний заклад, закiнчивши який в 1670 роцi, можна було мати технiчну освiту, i одночасно квалiфiковано спiввiдносити зробленi винаходи з механiстичною картиною свiту? Словом, де можна стати iнженером-винахiдником, який знає фiлософiю?
   Вiддалено наближається до цього iдеалу Лейденський унiверситет, у якому навчався Х. Гюйгенс, це був передовий навчальний заклад, хоч i що мало гуманiтарну спрямованiсть. Але Х. Гюйгенс вирiс у науковому середовищi: його батько був однiєю з тих вельмож, якi популяризували науку в Голландiї [102, с. 243]. Королiвське Наукове Товариство в Лондонi або установлена Кольбером Академiя наук в Парижi - також надавали такi можливостi. Участь у дискусiях, розумiння проблем, що стоять перед вченим спiвтовариством, i способiв їх подолання, давала "студенту" уявлення про сучаснi йому фiлософiю i технiку. Але ще була вiдсутня система, що спрямовувала перспективних iнженерiв на вищий рiвень освiти. Королiвське Наукове Товариство обмежувало себе розробкою переважно природничо-наукових питань. Академiя наук у Францiї ще не мала можливостi широкого викладання.
   Слiди цiєї ситуацiї помiтнi в тодiшнiй лiтературi. Дж. Локк, у своєму трактатi про виховання, не довiряючи навчальним закладам, рекомендував для освiти швидше читання певних книг, спiлкування з розумними людьми i подорожi [141, с.142]. Але таких, хто вчився безпосередньо у великих,щасливих, на зразок Д. Папена, учня Х. Гюйгенса, було небагато. В думках сучасникiв вiдбувався вiдхiд вiд iдеї передачi знань вiд учителя учневi - як якоїсь форми одкровення, завжди пов'язаного з особою вчителя. Той, хто навчався сам повинен був осягати iнварiантнi зв'язки i вiдношення, присутнi в навколишньому свiтi. Вчителем могла бути як людина, що знає цi закони, так i книга, i сам свiт. Р. Декарт, Х. Гюйгенс, Г. Ляйбнiц об'їздили немало країн Європи.
   Навiть не вiдмова вiд таємничостi, але явний, вiдкритий перехiд до просвiти нових наукових спiвтовариств i був зовнiшнiм критерiєм взаємодiї технiчного i фiлософського знання. Iдеї просвiтниицтва могли поступитися iдеям елiтарностi, як це неодноразово траплялося до того. Наприклад, Р. Бойль зробив кар'єру вченого, займаючись в домашнiй лабораторiї - на перший погляд iдея наукової рацiональностi, тобто рацiонального пiзнання природи, при такому порядку речей анiскiльки не страждає.
   Але сам смисл технiчної рацiональностi як властивостi технiчних iдей, що визначає їх утилiтарну застосовнiсть, абсолютно не може вiдповiдати такому елiтарному суспiльству. Промисловiсть щорiчно ставить перед iнженерами завдання, для розв'язання яких треба досягати в науцi нових висот, i вона ж вимагає також щоденного розв'язання тисяч виробничих питань. Ще в 1615 роцi А. де Монкретьен в "Трактатi про полiтичну економiю" вимагає вiдкрити ремiсничi школи з обов'язковим навчанням у них [258, с.64]. Як бачимо, потреба в освiчених iнженерних кадрах усвiдомлювалася виразно. Адже двi-три сотнi талановитих учених можуть розробляти лише дуже невелику кiлькiсть технiчних проблем - до рутинних процесiв виробництва у них просто не доходитимуть руки. Через деякий час обмеженiсть кола учених приведе до застою, догматизацiї будь-яких онтологiчних i методологiчних передумов дослiдження. Багато проблем не будуть розробленi через свою специфiчность, як працi Кавендiша, що мiстили в собi закон Кулона, але похованi в архiвах лорда.
   У викладаннi яких саме предметiв виражатиметься об'єднання технiки i науки (не тiльки фiлософiї), виховання в одному закладi наукових i технiчних кадрiв? Академiчнi курси можуть включати опис сотень технiчних прийомiв, студентам можуть демонструвати артефакти. Але тодi академiя вчитиме ремiсникiв-iмiтаторiв чи не в арiстотелiвському розумiннi. Цi дисциплiни повиннi забезпечувати можливiсть рефлексiї одержаних вiдомостей, можливiсть формулювання законiв. Тобто бути тим iнструментом iнженерного розуму, про який говорили i Р. Декарт, i Ф. Бекон: пiдносити iнженерне знання на якiсно новий рiвень порiвняно з рефлексiєю технiчного знання самого собою. Вони повиннi давати майбутньому iнженеровi можливiсть орiєнтуватися в картинi свiту - формувати рацiональнiсть його майбутнiх дiй. Природно, це й математика, це фiзика, насиченi прикладами актуальних технiчних завдань. Подiбна органiзацiя викладання абсолютно змiнює ставлення до поширення знань: I. Ньютон, на вiдмiну вiд Р. Декарта, вже не боявся радикальних висловiв, що лунали у колi послiдовникiв, що утворилося бiля нього.
   До кiнця даного перiоду технiчнi науки входять в академiчне життя: механiка, балiстика, суднобудування, астрономiя стають майже обов'язковими в багатьох навчальних закладах. У Росiї при Петрi I передбачалася одночасна пiдготовка наукових та iнженерних кадрiв [174, с.496; 113, с.52]. У промовi на вiдкриттi Академiї Г.Б. Бельфiнгер сказав, що нова наука почалася з гiгантiв духу, Г. Галiлея, Р. Декарта, вiдтак потiм з'явилися науковi товариства, вiнцем яких i стали Академiї - наука розвинулася багато в чому ще й тому, що навiть випадковi вiдкриття одержували своє втiлення в "indastria" [80, с.18]. Сучасники цiлком усвiдомлювали закiнчення того "столiття генiїв", яким пiзнiше назве Новий час А.Н. Уайтхед.
   Тому з проникненням точних наук в стiни унiверситетiв вiдходять на другий план традицiйнi способи комунiкацiї: листування мiж ученими, клуби. Вони, втiм, зберiгаються, дискусiйне середовище не зникає. Це пов'язано з тим, що будь-яка педагогiчна програма вiдрiзняється достатнiм консерватизмом, викладачi прагнуть описувати розв'язанi проблеми. Так виховують iнженерiв. Але, дiйшовши периферiї науки, людина повинна вступити в сферу невизначеностi. З багатьох проблем не вироблено єдиної думки - i тут не обiйтися без дискусiй. Для використання i осмислення технiчного знання, як принципово менш цiлiсного, не можна було абсолютно жорстко формалiзувати фiлософський дискурс. Уявлення про необхiднiсть такої системи склалися в Новий час: поки ньютонiанство не набуло майже абсолютного авторитету, в думках фiлософiв змагалася безлiч течiй i концепцiй - стала ясна необхiднiсть "дискусiйного майданчика", на якому навiть у серединi XVIII-го столiття, спираючись на окремi проблеми науки, могли ставити пiд сумнiв основи ньютонiанства [114, с.68].
   Висновки по роздiлу:
   Даний перiод революцiйних змiн у фiлософському знаннi обмежений 1600-1730 роками - за цей час вiдбулися: радикальна змiна категорiального складу мислення та iнституалiзация науки.
   Надане визначення технiчної рацiональностi як властивостi технiчних iдей, що визначає їх утилiтарну застосовнiсть. Розкрито поняття форми технiчної рацiональностi як конкретно-iсторичного вираження технiчної рацiональностi в сукупностi iдеальних об'єктiв i методiв.
   З'ясовано, що змiни у фiлософiї Нового часу багато в чому ґрунтувалися на змiнi форм рацiонального, що було зумовлено досягненням якiсно нового рiвня взаємодiї фiлософського i технiчного знання. В межах форм технiчної рацiональностi, поширених в епоху Ренесансу - традiционалiстської i буденної - неможливо було створювати репрезентантiв для формулювання природничонаукових законiв, застосовних у технiчному знаннi, i тим подолати рiзну спрямованiсть наукової i технiчної рацiональностi.
   Перехiд до нових форм технiчної рацiональностi виступив найважливiшою соцiально-економiчною передумовою i одночасно наслiдком змiн у Новому часi. Можливiсть використання природничонаукових законiв у межах технiчного знання дозволила забезпечити його товарнiсть, i опосередковано товарнiсть фiлософського знання - i об'єднати їх у межах загальної дослiдницької дiяльностi. Показано, що формування парадигми технiки без використання фiлософського знання можливо, але лише на буденно-ремiсничому рiвнi. А позаемпiричнiсть проектування технiчних виробiв вимагає абстрагування природних явищ, можливого тiльки з використанням фiлософськи обґрунтованого понятєвого апарату.
   Цей процес зробив безпосереднiй вплив на систему цiнностей учених, характер їх наукової комунiкацiї, - можливiсть технiчного використання нових наукових знань стала опосередковано визначати висунення фундаментальних гiпотез. Пiд цим впливом змiнилася форма викладу фiлософського знання - в дискурсi Нового часу зменшилася роль iсторико-фiлософського аргументування. Онтологiчнi i методологiчнi основи наук стали предметом вiдкритого обговорення, i завдяки цьому парадигма технiки стала побiчно визначатися фiлософами через поняття i конструйованi iдеальнi об'єкти, що пропонувалися.
   Фiлософи Нового часу лише частково усвiдомили вплив технiчної рацiональностi на формулювання ними нових методiв i онтологiчних гiпотез, саме поняття "рацiонального" розумiлося обмежено i ототожнювалося з дедуктивною методологiєю взагалi i з картезiанством - зокрема. Вплив релiгiї i культурного середовища на процес наукової революцiї знайшов свiє вираження у: а) використаннi вироблених в межах теологiї начаткiв методологiчного апарату, б) впливi теологiї на метафiзичнi уявлення Р. Декарта, I. Ньютона. Проте цiй влив не був визначальним.
   Проекцiя фiлософського знання на технiчне, створення нової парадигми технiки - вимагали виникнення наукових шкiл, об'єднання їх з навчальними закладами i впровадження у викладання наукових дисциплiн, що дозволяли iнженерам здiйснити рефлексiю технiчного знання. В цьому процесi технiчна рацiональнiсть вiдiгравала роль чинника, що визначає вiдмову вiд замкненостi у викладаннi. Сучасниками це усвiдомлювалося як потреба переходу вiд iндивiдуального до масового навчання, i необхiднiсть розумiння механiзмiв мислення людини i законiв природи, достатня для цього переходу.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Роздiл 3. Онто-гносеологiчнi засади технiчної рацiональностi в контекстi фiлософських традицiй XVII - початку XVIII ст.
   Яким найбiльш iстотним чином технiчна рацiональнiсть могла впливати на формування методологiї i картини свiту? Якi були прояви цього процесу, iмплiцитно присутнього в роботах фiлософiв?
   3.1.Рефлексiя технiчної рацiональностi в гносеологiчних вимiрах Нового часу.
   Оскiльки створювати два рiзнi методи для розв'язання iнженерних i природничо-наукових завдань - нерацiонально, то єдиний метод повинен застосовуватися унiверсально. Тому якiсний стрибок у формi технiчної рацiональностi можна пов'язати з працями лише декiлькох фiлософiв, в завдяки яким вiдбулося становлення основних гносеологiчних методiв - Г. Галiлея, Ф. Бекона, Р. Декарта.
   Ученим, що порушував в своїх працях фiлософську проблематику, i що визначив ставлення фiлософiї до технiки, був Г. Галiлей. Виражена в його працях нова форма технiчної рацiональностi, що спиралася на поєднання аналiтичних i синтетично-дедуктивних методiв, дозволяла доводити технiчний вирiб до параметрiв, якi неможливо було досягти за допомогою самого лише здорового глузду. Розглянемо. як саме нова форма рацiональностi поєднувалася з його методами, i наскiльки успiшним було її гносеологiчне застосування.
   За часiв пiзнього Ренесансу, коли i створювалася методологiя Г. Галiлея, наука не мала в своєму розпорядженнi такої кiлькостi вiдомостей, щоб формувати з них всеосяжну, єдину, несуперечливу картину свiту. З одного боку це було явним недолiком нового знання, з iншого - вiдповiднiсть новiй парадигмi ще не обмежувало розуму фiлософiв. Час Г. Галiлея, може бути за винятком останнiх рокiв його життя, це перiод застосування нових методiв в iзольованих, мало пов'язаних один з одним дiлянках дослiджень. Якщо перерахувати математикiв та iнженерiв-сучасникiв Г. Галiлея, таких як Валерiо Лiна, що написав трактат про центри тяжiння тiл [51, с.438], або Рафаеля Бомбеллi [172, с.75], то вони займалися десятками прикладних i теоретичних проблем, i кожний з них мiг знайти свою галузь дiяльностi, вiдкриття в якiй не суперечили дослiдженням iнших. Нове знання ще не досягло того рiвня органiзацiї, коли суперечностi мiж корпускулярною i субстанцiальною гiпотезами зажадають вiд ученого, що висловлює гiпотезу, звiряти її з єдиною картиною свiту. Схоластика здавалася новим ученим небезпечнiшим супротивником, нiж висновки їхних колег.
   Тому онтологiчнi проблеми у працях Г. Галiлея є вториннi порiвнянно з гносеологiчними: сам вiн систематизував свої власнi знання, але їх сума ще не претендувала на пояснення всiх явищ природи. Причому це обмеження претензiй виражалося в двох формах. З одного боку, прямо йде про тимчасову нерозв'язанiсть окремих технiчних проблем: явище удару так i не одержало математичного вираження - вiн прямо визнавав це i дав лише якiсну оцiнку чинникiв, що впливають на силу зiткнення [51, с.389]. З iншого боку, Г. Галiлей не претендував на тлумачення явищ живої природи. Однi з небагатьох натякiв: мiркування про механiзм дiї скелета тварин [50, с.367] i пропорцiї тiл велетнiв [51, с.119]. Але, ще не вступаючи в суперечностi з собою, ця сума вiдкриттiв i генiальних припущень, мiстить неминучi суперечностi, якими зумовлено спiввiдношення нових вiдкриттiв Г. Галiлея i цих помилок.
   "Пробiрних справ майстер" - твiр, присвячений дискусiї Г. Галiлея з Орацiо Грассi, з питання про суть спостережуваних комет [48]. У цiй працi Г. Галiлей вiдстоює неправильну позицiю, вважаючи комети атмосферним явищем. Його опонент, прихильник геоцентричної системи свiту, намагається довести, що комети - небеснi тiла. Вже був винайдений телескоп i, здавалося б, очевиднi спостереження повиннi розв'язати цю суперечку. Але цього не вiдбувається.
   Такий стан речей, коли теоретично правильна точка зору не подiляється практично нiким, можна пояснити тiльки тiєю колосальною перевагою, що давав Г. Галiлею новий метод викладу матерiалу i мiркувань. Проте мiркування самого Г. Галiлея про природу комети можуть спантеличити: наприклад, питання про походження її свiчення. Чи можна сказати, що воно походить вiд тертя або просто вiд руху? Сарсi навiть провiв експеримент, пiд час якого молотом розплющував шматочок мiдi, який вiд цього нагрiвався, але не втрачав своїй маси [48, с.199]. Здавалося б, це - прообраз експерименту Джоуля, що доводить перетворення роботи в теплоту! Але Г. Галiлей намагається довести, що матерiя при тертi безпосередньо перетворюється на енергiю, просто кiлькiсть цiєї матерiї незначна. Сарсi, вiдстоюючи позицiю з нагрiвом аннямтiла вiд тертя, намагається довести, що тiла при русi в повiтрi можуть спалахувати i наводить приклад розповiдi очевидцiв про ядра, що оплавилися в польотi. Г. Галiлей у вiдповiдь заявляє, що якщо систематично проводити дослiди, то в повiтрi ядра не оплавляються.
   Чому ж логiчнi мiркування Г. Галiлея приводять до таких помилок? Краще за О. Грасси узагальнюючи вiдомi йому факти, Г. Галiлей приходить до висновкiв, якi спростують вже через декiлька рокiв, але якi, не дивлячись на свою помилковiсть, наблизили пiзнання iстини з того ж питання про рух комет. Г. Галiлей дивиться на свiт крiзь призму свого методу i суми своїх вiдкриттiв. Все те, що не укладається в прокрустове ложе його визначень, вiн або спростовує або пристосовує до свого уявлення.
   Але ця позицiя науково рацiональна, в оточеннi безлiчi помилок, що утвердилися в геоцентризмi (а ще вiрнiше в пiзньому арiстотелiзмi). У цьому виявляється буденна форма рацiональностi, найбiльш поширена в перiод Ренесансу. Вона виражається в терплячому знаходженнi в супротивника все нових i нових помилок, висуненнi очевидних схем й аргументiв. Але ця форма рацiональностi порiвняно малоефективна. Г. Галiлей, оцiнюючи зовнiшнiй свiт, використовував й iншi форми рацiональностi.
   Описаний В.С. Бiблером "човник "iдеализацiя-реалiзацiя", демонструє механiзм iдеалiзацiї процесiв, вживаний Г. Галiлеєм, постановку ним уявних експериментiв - "якщо точно прослiдкувати весь шлях формування математичних iдеалiзацiй, i потiм вводити тi умови, вiд яких ми вiдвернулися, то опиниться - з урахуванням зворотної реалiзацiї - що математика вiдповiдає життю" [27, с.471]. Але роль рацiональностi в цьому аналiзi висвiтлена не була. Спробуємо простежити розвиток цiєї позицiї Г. Галiлея, зрозумiти, яким чином технiчна рацiональнiсть впливала на висунення ним гiпотез i формулювання законiв.
   Одна з перших праць Г. Галiлея - "Механiка" - забезпечила йому академiчну посаду. Мета її очевидна - вона спрямована на рацiоналiзацiю технiки. З перших сторiнок в очi впадають численнi вказiвки на користь, вiд застосування механiчних знарядь [49, с.7]. Проте до якої форми технiчної рацiональностi вiдноситься змiст "Механiки"? Детально аналiзуються основнi механiчнi пристосування: безмiн, комiр, блок i навiть водяний равлик Архiмеда [49, с.16,17, 22, 35]. Виявляються особливостi роботи Г. Галiлея: з одного боку, вiн доводить помилковiсть багатьох уявлень про могутнiсть технiки, з iншого боку, всi перераховуваннi явища прагне розглянути тiльки з однiєї точки зору, а саме з позицiї закону про важiль. Тут технiчна рацiональнiсть представлена в новiй, поки що не доведенiй до досконалостi, формi. Експериментальнi данi, у тому числi i тi, якi Г. Галiлей спостерiгав на екскурсiях, органiзовуваних академiєю на Флорентiйськi будiвництва, узагальнюються на основi закону важеля. I вже з цього узагальнення виводяться рекомендацiї для побудови механiзмiв, якi неможливо одержати лише в результатi спостереження.
   I особливо цiкаво розгляд проблеми сили удару [49, с.37]. Тут багато незрозумiлого, пише Г. Галiлей, але вже ясно, що є те саме спiввiдношення, що i в iнших механiчних прикладах: сила, опiр i простiр удару взаємно пов'язанi. Якщо придивитися до опису ним гвинта i блоку, то там спостерiгається часткова iдеалiзацiя цих механiзмiв. Вони постають у виглядi схем дiй сил: моменту i ваги [49, с.29]. На загальнiй схемi кожне дане тiло забезпечене центром тяжiння. I такої часткової iдеалiзацiї, разом iз застосуванням геометричних методiв аналiзу, цiлком вистачає для опису дiї безмiну i коловороту, але вона неможлива при описi удару. Г. Галiлей, застосовуючи умовний критерiй аналiзу роботи механiзмiв, намагається розповсюдити його використання на нiби то схоже явище удару, проте, йому це не вдається.
   Але у структурi цих дiй є суперечнiсть: мiж буденною формою технiчної рацiональностi - i новою формою, що створюється Г. Галiлеєм. Вiн проводить часткову iдеалiзацiю процесу, i сам же його потiм частково конкретизує за допомогою геометричних доказiв. Робиться спроба ввести новi iдеальнi об'єкти i за допомогою математичних методiв описати емпiрично дослiджуваний процес. Це - вже ознака нової форми технiчної рацiональностi. Проте, максимум, що змiг Г. Галiлей - дати якiсь розпливчатi рекомендацiї, тобто досягти результатiв, якi ще забезпечувала буденна технiчна рацiональнiсть. Числових вiдповiдей вiн не одержує. Iдеальнi об'єкти неадекватнi емпiричним даним. Г. Галiлей не може конкретизувати вiдповiдi, спираючись тiльки на мiркування i, головне, процес не абстрагований до кiнця - описи процесiв проаналiзованi, але не переробленi ним у поняття, до яких можна пiдiбрати математичне вираження.
   Перш нiж детально аналiзувати метод Г. Галiлея, необхiдно розкрити деякi аспекти передумов його створення: наскiльки фiлософiя Г. Галiлея була близька до робiт Платона, i чи можна вважати його неоплатонiком? Основною сполучною ланкою мiж ними i була якраз можливiсть створення абстрактно-теоретичних схем об'єктiв мiркувань. Першим цей метод описав Платон. У "Державi" прямо мовиться: "Хоча геометри користуються кресленнями i роблять звiдси висновки, їх думка обернена не на креслення, а на тi фiгури, подiбнiстю яких вiн є" [186, с.318]. Для того, щоб забезпечити можливiсть операцiї з iдеальними об'єктами, необхiдно виключити з аналiзу частину їх другорядних ознак - тих, що не вiдповiдають початковим iдеям, закладеним у них. Тодi буде досягнутий схематизм його сприйняття i одержано "эйдетичний змiст математики", про який каже В.О. Панфiлов [177, с.60]. Пiсля чого можна конструювати поведiнку предмета (в даному разi, геометричної фiгури) у вiдповiдних ситуацiях. Можна сказати, що вся невичерпна сукупнiсть зв'язкiв i вiдношень реальних об'єктiв, за прикладом Платона, замiнювалася Г. Галiлєєм обмеженим числом їх якостей. У результатi були отриманi "iдеальнi тiла", як описує їх В.С. Стьопiн, "надiленi не тiльки такими ознаками, якi ми можемо виявити в реальнiй взаємодiї об'єктiв досвiду, але i ознаками, яких немає нi у одного реального об'єкту" [218, с93]. М.А. Розов називає їх iдеальними об'єктами науки [204].
   Але мiж Г. Галiлєєм й античною фiлософiєю лежить антагонiстична суперечнiсть: ставлення до практики. На свiт, як на тiнь, що вiдкидається iдеями на стiну печери, вiн не дивився. Платонiвський сублiмат [50, с.116] в "Бесiдах..." вже лише iнструмент для визначення величини першого божественного iмпульсу планет. I про спосiб "пригадування" iстини Г. Галiлей висловлюється надто скупо: коли в "Дiалогах..." Симплiчiо нагадує Сальвiатi, що за Платоном пiзнання є пригадування [50, с.290], той глухо вiдповiдає, що спирається на факти. Ейдетичний опис процесiв у Г. Галiлея пiдпорядкований утилiтарнiй функцiї. Пiдсумком його дiяльностi стало завершення ренесансного неоплатонiзму: вироблення принципово нових способiв абстрагування якостей об'єктiв, якi зробили безпосереднє звернення до творiв Платона - нерацiональним. Розбiжностi з Арiстотелем теж не можуть бути зведенi до простої рiзницi в гiпотезах: Г. Галiлей не пiдпорядковував кiлькiсть видiв руху - кiлькостi категорiй, як це робив давньогрецький мислитель [9, c.163].
   Прийом вичленування окремого фiзичного тiла або явища з навколишнiх зв'язкiв в застосуваннi Г. Галiлея досяг якiсно вищого рiвня в "Дiалогах про двi системи свiту". Це виражалося у тому що прийоми абстрагування i прийоми конкретизацiї фiзичних проблем стали багатогранними, поповнилися новими аспектами i доповнювали один одного майже досконало.
   З методiв абстрагування початковим слiд визнати прийом часткової iдеалiзацiї. Позбавлений повного набору своїх якостей, предмет повинен зберiгати подiбнiсть з оригiналом, i Г. Галiлей сам застерiгає вiд надмiрно смiливих уявних конструкцiй. Але при виконаннi цих умов iдеалiзацiя надає новi можливостi в дослiдженнi процесiв. Необхiдний аспект процесу видiляє сам Г. Галiлей. Прикладом цього служить прийом усунення опору повiтряного середовища: коли Симплiчiо пробує апелювати до дослiду з каменем, що кидається з щогли корабля який рухається, Сальвiатi справедливо вказує на гальмуючий вплив повiтря [50, с.240].
   Г. Галiлей розвиває показану можливiсть абстрагування якостей тiла в два iншi прийоми. По-перше, коли шляхом послiдовного наближення окрема якiсть тiла доводилася до свого абсолюту. Наприклад, рух абсолютно твердої сфери по абсолютно твердiй гладкiй поверхнi. На початку усувається вплив повiтря - це часткова iдеалiзацiя. Але чи можна так само негайно абстрагувати бронзову сферу i площину? Г. Галiлей сам заявляє, що насправдi це не так, i сфера абсолютно кулястою не буває [50, с.307]. Але тут же каже, що тiл, дотичних поверхнями, а не окремими точками, в природi значно менше, отже, таке допущення цiлком можливо. Тому процес котиння сфери iдеалiзується в два етапи: спочатку з його абстрактного вiдображення в думцi iнженера вiддаляється опiр повiтря, а вiдтак сама сфера уявляеться iдеально твердою i кулястою.
   По-друге, використання iмовiрнiсного пiдходу i прийняття певної погрiшностi як у вимiрюваннях, так i в обчисленнях. Iмовiрнiсний пiдхiд до вимiрювань продемонстрований у третьому днi "Дiалогiв...", коли аналiзуються тринадцять спостережень найновiшої зiрки 1572-го року [50, с.384]. Тут прямо ведеться про те, що астрономiчнi iнструменти недосконали, можуть давати погрiшнiсть, але значно вище вiрогiднiсть того, що у визначеннi величини кута вона складе 2-3 хвилини, а не 10-15 хвилин. Г. Галiлей говорить не про неточнiсть розрахункiв у визначеннi мiсце цiєї зiрки, а про неточнiсть вимiрювань, породжену саме недосконалими iнструментами - iстина не може бути задовiльно пiзнана без використання її в технiчнiй практицi. У вимiрюваннях вже можна помiтити закономiрнiсть помилок i усунути її. Причому технiчна рацiональнiсть - якiсть технiчних iдей, що визначає їх утилiтарну застосовнiсть - вимагає удосконалювати методи вимiрювань, висувати новi їх способи, а вже наукова рацiональнiсть - як якiсть наукового знання, що визначає його гносеологiчнi можливостi - вимагає не брати до уваги крайнi результати, що мають найбiльшi вiдхилення. П.П. Гайденко зазначає, що усунення упередження тодiшньої астрономiї - про неможливiсть точних вимiрювань - допомогло зближувати математичний об'єкт з фiзичним i тим розв'язати принципову суперечку мiж математикою i фiзикою як науками i механiкою як мистецтвом [46, с.89].
   Якiснiше тлумачення результатiв використання iнструменту повинне допомогти в знаходженнi iстини. Але навiть у найбiльш вiрогiднiй гiпотезi можна нескiнченно сумнiватися - лише дiалектика абсолютної i вiдносної iстини (хай i неусвiдомлено вживана) дозволяє нехтувати цими сумнiвами. I Г. Галiлей з усiєю певнiстю помiщає зiрку 1572 року в надмiсячну сферу, хоча абсолютно точних спостережень, якi би ще пiдтверджували, в нього немає. Нескiнченний i одночасно безрезультатний пошук iстини нерацiональний - i Г. Галiлей вiдмовляється вiд нього.
   Виникає питання, чи не продиктований цей висновок виключно прагматичними мiркуваннями, невже iстиною є те, що "краще працює"? Цей аргумент неодноразово приводиться Г. Галiлеєм, i з погляду наукової рацiональностi, як вiддзеркалення пiзнавальної здатностi наукового знання, вiн необхiдний. Але важливо роздiляти верифiкацiю найбiльш вiрогiдної гiпотези i софiстичнi хитрощi в доказi спекулятивного припущення. Прагнення довести абсолютно все з часом обростає численними винятками, канонiчними посиланнями i перетворюється на застарiлу манеру ведення дискусiї, яку i представляв Орацiо Грассi. Та й арiстотелiзм, спочатку загальний, пiд тягарем все нових i нових фактiв наповнився тисячами виняткiв - i втратив свою цiлiснiсть, набувши еклектичностi, спекулятивностi. Тому методи Г. Галiлея, що робили унiверсальними окремi закони фiзики, на тлi арiстотелiзму не тiльки краще працювали, але й були бiльш цiлiсними. Г. Галiлей вустами Сальвiатi каже, що iстину можна довести значно великим числом способiв, нiж брехню [50, с.229]. I насправдi, мiркування арiстотелiкiв XVI-XVII ст., хоч i прагнули спиратися на логiку Арiстотеля, були далi вiд осягнення дiйсностi, нiж помилки Г. Галiлея. Г. Галiлей же виражав загальну тенденцiю фiлософiї початку XVII-го столiття - гнучкiший стиль мислення [248] - i йому вдалося зробити це значно краще за iнших. Адже, використовуючи метод Г. Галiлея, його послiдовники дiйшли усунення його помилок, спираючись саме на розробленi ним вимоги до iстинностi результатiв мiркувань.
   Г. Галiлею, як ученому, що прагнув надати конкретнi вiдповiдi на поставленi питання, необхiдно було постiйно розв'язувати задачу спiввiдношення часу, витраченого на пошук iстини, i дiйсного наближення до неї. I дiяльнiсть Г. Галiлея була ефективнiша не тому, що вiн вiдмовився вiд розумiння iстини, нiбито задовольнившись її грубою формою, а тому, що його експериментально-рацiоналiстичний метод дозволяв швидше до неї наближатися. В цьому i полягає дiалектика наукової рацiональностi, досягнень галiлеївського методу - знаходячись ближчим за iнших до недосяжної абсолютної iстини, вiн не став витрачати свої зусилля на досягнення її, а зосередився на вiдшуканнi конкретних розв'язкiв i загальному вдосконаленнi свого методу.
   Також слiд зазначити, що прийняття iмовiрнiсного пiдходу до розв'язання проблеми було прямим наслiдком послiдовних наближень якостi якогось предмету до його абсолюту. Адже створюючи iдеальну копiю окремого предмету, iнженер повинен зважати на можливiсть своєї помилки.
   Але одного абстрагування мало - в результатi дiй, заснованих на ньому, вiдповiдi можуть бути одержанi лише в разi успiшного аналiзу проблеми. I такi вiдповiдi будуть найпростiшими i очевиднiшими. Необхiдна ще i конкретизацiя вiдповiдей. Методи цiєї конкретизацiї, в порiвняннi з "Механiкою", були вдосконаленi - доповненi новими iнструментами i впорядкованi. Серйозно удосконалилися методи геометричного розв'язання завдань. Якщо порiвняти креслення й iлюстрацiї, що супроводжували "Механiку" i "Дiалоги...", то геометричнi приклади вiдзначаються витонченiстю i чiткiстю. Цей процес видно видно в "Пробiрнику", там багато доказiв побудованi на геометричних теоремах [48, с.151]. Звичайними стають трьохвимiрнi схеми. На пiдставi оригiнального креслення доводиться, що нерiвномiрнiсть в обертаннi зовнiшнiх планет можна пояснити тiльки рухом Землi [50, с.438]. Багато в чому геометричнi прийоми замiнювали йому ще не розроблений апарат алгебри. Те, що може потребувати безлiчi обчислень, доводиться шляхом декiлькох iлюстрацiй. У такого методу конкретизацiї мiркувань були переваги, але був й iстотний недолiк: обмеженiсть застосування.
   Також необхiдно сказати про такий аспект дiяльностi Г. Галiлея, як iнструменти дослiджень. I гiдростатична вага, i пропорцiйний циркуль, i навiть та установка, на якiй Г. Галiлей перевiряв параболiчну траєкторiю руху тiл - все це дає однозначну, абсолютно конкретну вiдповiдь на питання, що породжуються суперечностями в спостереженнях. У. Г. Горохов вказав, що технiчнi засоби були iнструментом усунення рiзницi у властивостях iдеальних об'єктiв i реальних тiл [61, с.255]. Iнструменти невiд'ємнi вiд способу пiзнання свiту. В цьому аспектi дiяльностi Г. Галiлея можна спостерiгати прiоритет технiчної рацiональностi над науковою - саме технiка указує доцiльну мiру рефлексiї. Крiм того, бiльшiсть винаходiв були зробленi ним для розв'язання технiчних проблем, будь то точнiше вимiрювання ваги або розмiру, i лише як наслiдок застосованi в чисто наукових цiлях. Проте iнструменти вимiрювань i спостережень - лише окремий вираз всiєї експериментального складника його методу. Вона включає i скидання куль з рiзного матерiалу з Пiзанської вежi, i спiлкування з артилеристами, i багато iншого. Прикладом такого експерименту служить пряма вказiвка на траєкторiю польоту гарматних ядер або куль, яка не вiдрiзняється вiд траєкторiї природно падаючих тiл. Саме експеримент робить iмовiрнiсний пiдхiд можливим i позбавляє iнженера вiд нескiнченних блукань у нетрях бiльшої або меншої вiрогiдностi. Сальвiатi прямо заперечує Сiмплiчiо в питаннi про кiлькiсть форм руху в одного тiла, що один єдиний експеримент розв'яже всi питання i допущення, що з'явилися в ходi суперечки [50, с.220].
   Але дуалiзм методу - як окремих процесiв абстрагування i переходу вiд абстрактного до конкретного, як незалежних аналiтично i синтетично дедуктивних складникiв - вiдносно неефективний. Спостереження в той же телескоп, без абстрагуючих методiв, якi звiльнять спостерiгача вiд безлiчi iлюзiй, що навiваються цим iнструментом, майже даремнi. Системнiсть, як компоненту наукової рацiональностi дослiдника, вимагає їх об'єднання. Об'єднаний метод i знайшов своє втiлення в уявних експериментах, що проводяться Г. Галiлеєм. У "Дiалогах" уявний експеримент досягає блискучих висот, коли гiпотеза про обертання Землi пiдтверджується десятками прикладiв. Для їх висунення необхiдно послiдовно абстрагувати ситуацiю, а потiм вивести з неї абсолютно чiтку вiдповiдь. У порiвняннi польоту птахiв i поведiнки падаючих предметiв на землi з комахами, що лiтають в замкнутiй каютi корабля, який рухаєтся [50, с.288], чiтко вичленує явище, що цiкавить автора, - рух тiл в загальнiй системi координат. Потiм це явище моделюється в нових умовах так, що на поставлене питання можна дати тiльки одну вiдповiдь.
   Утилiтарна застосованiсть потенцiйної технiчної iдеї, що виникає з астрономiчних гiпотез - як посилання на технiку, як критерiй достовiрностi й ефективностi, запозичений з практики - при таких уявних експериментах виявляється неодноразово. Наприклад, коли Г. Галiлей мiркує про якостi небесної сфери, якби така була i оберталася навколо нерухомої Землi: вiн доводить, що її мiцнiсть повинна була б перевершувати мiцнiсть усiх матерiалiв, що є на Землi [50, с.213].
   Вiдбувається перехiд вiд буденної форми технiчної рацiональностi до форми технiчної рацiональностi, що поєднує емпiрику i рацiоналiзм, який дозволяє ширше використовувати математичнi методи. Буденна рацiональнiсть, як комбiнацiя вiдомих усiм образiв i понять без їх аналiзу, як iлюстративнi доводи, ще складає в доказах значну частку. Небеснi тiла довершеної форми не вiчнi, так само як не вiчнi кришталевi кулi на землi [50, с.183] - ось її звичайний приклад. Створюється нова, емпiрико-рацiоналiстична форма рацiональностi, заснована на поєднаннi аналiтичних методiв абстрагування i синтетично-дедуктивних методiв переходу вiд абстрактного до конкретного.
   Але технiчний її рiзновид спрямований на створення i використання технiчних виробiв. А наукова використовується для доказу гiпотез, що висуваються. Це можуть бути складнi приклади, коли розглядаються дослiдження Арiстотеля про кидання диску. Процес польоту диску абстрагується: його рух описаний не буденними словами, що допускають численнi iнтерпретацiї, а у виглядi чiткої картини, яка для свого математичного опису вже не потребує введення iнших понять. Пiсля цього мiркування пiдтверджуються експериментально, i i людини, що прочитала їх, залишиться мало сумнiвiв в непридатностi мiркувань Арiстотеля до технiчних об'єктiв [50, с.258-260].
   Об'єднання абстрагування i переходу вiд абстрактного до конкретного в межах нової форми технiчної рацiональностi iстотно пiдвищує достовiрнiсть як аналiтичних, так i синтетично-дедуктивних висновкiв. Так, наприклад, коли Сiмплiчiо намагається спростувати спостереження сонячних плям, Сальвiатi вiдповiдає йому, що оскiльки вони пiдкоряються закономiрностям, i цi закономiрностi укладаються в гiпотезу про обертання Сонця, то вони не можуть бути iлюзiями [50, с.152]. Такий доказ був неможливий у межах буденної форми технiчної рацiональностi, яка оперувала лише загальнодоступними об'єктами, що були в наявностi, iдеальними, - адже для його висунення потрiбно визнати вiдповiднiсть дiйсностi якоїсь iдеальної моделi, яка створювалася шляхом введення нових понять.
   Чи можна сказати, що в результатi "Дiалогiв" була створена картина свiту? Нi, з'явилася цiлiсна картина сонячної системи; iнерцiя, рухи тiл в єдинiй i рiзних системах координат були представленi, як унiверсальнi явища. Абсолютно правильно Сагредо помiчає, правда вже в "Бесiдах", що була створена нова наука [51, с.303]. Але не бiльше того.
   У "Бесiдах i математичних доказах" Г. Галiлей цiлком вiддався вдосконаленню методу своїх робiт. Вiдбувається остаточне об'єднання методiв абстрагування i конкретизацiї в єдине цiле на вищому якiсному рiвнi, нiж продемонстрований в "Механике". Вiдбувалося це шляхом удосконалення прийомiв, алгебри, - математична складова методу повинна була пiднятися до рiвня, що дозволяє оперувати тими iдеальними об'єктами, що конструював Г. Галiлей. Вiн, що правда, так i не написав працю, присвячену нескiнченно малим, хоча його про це просив Бонавентуро Кавальєрi, що займалася цiєю проблемою [172, с.209]. Але в "Бесiдах" помiтнi спроби розв'язання деяких проблем, якi дозволяють розширити межi застосування алгебри. Алгебра бiльш унiверсальна, нiж геометрiя в тому розумiннi, що для свого застосування їй не обов'язково наочне вираження тих iдеальних об'єктiв, якi вона описує. А отже, вона може бути застосована до ширшого кола завдань.
   Г. Галiлєєм ставиться низка принципових питань: чи може безперервне складатися з величин, що неможливо подiлити [51, с.140]; чи можна роздiлити лiнiю на нескiнченне число частин [51, с.152]; чи можна визначити об'єми тiл за їх площами [51, с.160]? I на них даються вiдповiдi: будь-який вiдрiзок можна роздiлити на нескiнченне число частин, але на це буде потрiбно нескiнченний час, у той же час лiнiю можна поламати на нескiнченне число дiлянок, скрутивши її у коло. I мiркування про дугу, частину кола, яке будучи збiльшеною до нескiнченних розмiрiв, втрачає якiсть кривизни [51, с.147], тут виступає вже не окремою згадкою, як в "Диалогах" [51, с.471], а вбудовано в математичний доказ. Нескiнченнiсть знаходить свiй вираз в одиницi [51, с.150]. Якi висновки можна зробити з цих прикладiв? Спосiб створення iдеальних об'єктiв пiд пером Г. Галiлея об'єднується з математикою, але Г. Галiлей ще не перетворив його на унiверсальний iнструмент. Г. Галiлей робить спробу пiдрахувати площу, що вiдтинається траєкторiєю параболи [51, с.227], i йде по шляху розтину цiєї площi на безлiч маленьких прямокутникiв. Але вiдсутнiй класичний граничний перехiд. Замiсть нього - довге мiркування, що супроводжується посиланнями на працi Архiмеда. Те ж саме вiдбувається, коли Г. Галiлей намагається визначити центр тяжiння деяких тiл [51, с.345]. Йому доводиться будувати навколо коноїду ряд цилiндрiв i фактично брати їх середньоарифметичнi значення. Це не завершений метод, а поєднання окремих випадкiв i прийомiв великого розуму. Можна сказати, що Г. Галiлей йшов до створення диференцiального числення, володiв фiлософськими передумовами, необхiдними для створення поняття граничного переходу. Але йому просто не вистачило сил i часу.
   Пiдсумком зусиль, алгебри Г. Галiлея, стало складання таблиць для артилерiйської стрiльби [51, с.314]. Тут закон падiння тiл одержує математичний вираження, але в його межах видiляється технiчне застосування формул - вiдкритий закон природи знаходить технiчне застосування майже без змiни понять i без змiни якостей iдеального падаючого тiла. Геометричний аспект методу Г. Галiлея також ним розвивався. Практично всi теореми руху тiл або опору матерiалiв супроводжуються новими кресленнями. Тут видно не тiльки схема тривання процесу, вiдбитi не тiльки сили, що впливають на тiло, але врахований час цього впливу.
   Iдеалiзацiя об'єктiв аналiзу в "Бесiдах..." перетворена на абсолютно стандартну процедуру в межах уявного експерименту: Сальвiатi прямо говорить про предмети, "узятi в абсолютi" [51, с.202]. Єдиною закономiрнiстю об'єднуються коливання маятника i струни, що вимагає попереднього вичленування поняття коливання i вказiвки на те, що i в тому i в iншому випадку воно пiдкоряється одному закону. Iмовiрнiсний пiдхiд до обчислень i теорiї, шо їх пiдтверджують, так само продемонстрований у "Бесiдах i математичних доказах". Коли Сiмплiчiо дорiкає Сальвiатi в тому, що тiла, якi за його теорiєю повиннi падати одночасно, мають при падiннi розбiжнiсть у два пальцi висоти, у вiдповiдь Сальвiатi резонно помiчає, що якщо рахувати за Арiстотелем, то похiбка в розрахунках буде близько ста лiктiв, i нову теорiю слiд прийняти за iстину, як бiльш вiдповiдну дiйсностi [51, с.168].
   Отже, Г. Галiлєєм фактично в завершенiй формi представляється експериментально-рацiональний метод пiзнання свiту. Вiд експериментiв дослiдник переходить до теорiї, що пояснює їх, з'ясовує наскiльки унiверсальна ця теорiя i якi межi її застосування. Пiсля чого, в межах теорiї, вiн проводить експериментальнi дослiдження i одержує готовий до практичного використання результат. I чим частiше мерехетить човник "iдеалiзацiя-реалiзацiя", тим достовiрнiше будуть виведення iнженера. Завдяки цим прийомам експеримент став iнструментом, що примушує вiдповiдати природу на питання людей.
   Формульований Г. Галiлєєм метод, що поєднює прийоми абстрагування i переходу вiд абстрактного до конкретного, iнодi оцiнюваний як парадоксальний - адже одночасно передбачав пошук iстини вiд вiдчуттiв до розуму i вiд розуму до вiдчуттiв [27, с.455] - виявився iдеальним i для формулювання природничонаукових законiв. З одного боку, вiн дозволяв сконструювати адекватнi технологiчним процесам iдеальнi об'єкти, поняття i математично виразити виявленi закономiрностi. З iншого боку, прийняття за iстину найбiльш вiрогiдної гiпотези дозволило широко застосовувати сформульованi закони без жорсткої прив'язки їх до картини свiту. Це вiдкрило шлях до створення якiсно нової парадигми технiки - шляхом рефлексiї технiчного знання на методологiчних пiдставах, наданих фiлософiєю. Перед нами четверта форма рацiональностi за класифiкацiєю, поданою в пiдроздiлi 2.2.
   Але вiдсутнiсть картини свiту, вiдповiдної новим гносеологiчним методам, ускладювало взаємодiю природничонаукових законiв, вживаних у технiчному знаннi - з фiлософськими теорiями, що лежали в основi цiєї створюваної картини свiту. Пошук адекватних iдеальних об'єктiв мiг приводити до помилок, аналогiчних помилкам Г. Галiлея.
   В той же час обмеженiсть набору застосовних у технiцi i одночасно в науцi понять, неможливiсть з їх допомогою унiверсально описувати використовуванi в технiцi явища породжували необхiднiсть у методi, який дозволяв би обiйтися взагалi без "iдеальних об'єктiв науки". Таким став метод емпiричної iндукцiї.
   На перший погляд, "Новий Органон" для використання в технiчних цiлях взагалi не призначений, швидше вiн стане в пригодi дослiднику. Ф. Бекон на початку докладне описує стан наук того часу, класифiкує їх, обґрунтовує саму необхiднiсть їх розвитку i лише в п'ятiй книзi цього твору розкриває теорiю експерименту, вводить ключовi поняття полювання Пана i Нового Органона. Принципи емпiризму детально описанi у фактично окремому творi "Афоризми про тлумачення природи i людини". Але навiть там неможливо знайти конкретних прикладiв розв'язання технiчних завдань.
   Цьому є свої пояснення. Така була необхiднiсть того часу: через вiдсутнiсть механiстичної картини свiту, що дозволяє зiставити мiж собою рiзнi явища, i вiдсутнiсть цiлiсної технiчної картини свiту для розвязання "рядових", з погляду сьогоднiшньої технiки, завдань, доводилося писати цiлi працi, а пересiчний iнженер цiлком мiг зробити найважливiше наукове вiдкриття або володiти унiкальною технологiєю. Всякому автору, що створив оригiнальний метод, доводилося створювати i фiлософську систему, в межах якої його можна було застосувати, i хоч би початки картини свiту - тобто по можливостi описати або навколишнi явища, або науки, що класифiкують їх. I оскiльки навiть звичайне iнженерне завдання могло зажадати для свого розв'язання якiсно нових теоретичних розробок, те пiдпорядкування методу виключно вимогам технiчної рацiональностi виявлялося неможливим, була потрiбна вiдповiднiсть цього ж методу вимогам наукової рацiональностi.
   Проте передумови до змiни виду рацiональностi - з науковою на технiчну - не скасовують її внутрiшнi суперечностi. Ф. Бекон вiдомий як прихильник корисних знань, збiльшення потужностi людини i розповсюдження його влади на природу. Здавалося б, продуктивнiсть пiзнання повинна превалювати у всiх дiях учених. Але в другiй частинi "Нового Органона" Ф. Бекон розглядає суперечностi мiж свiтлоносними i плодоносними дослiдами - тими експериментами, якi приносять нам знання i тими, що дають корисний результат. З них першими необхiдно починати свiтлоноснi: "спочатку ми шукаємо тiльки свiтлоносних дослiдiв, а не плодоносних" [35, с.73]. Але чому ж, якщо знання так необхiдно повиннi бути корисними, що заважає їм залишатися тiльки вiдомостями? На перший погляд свiтлоноснi дослiди - лише спроба окреслити сферу експериментiв, якi й повиннi давати утилiтарнi вiдомостi. Проте Ф. Бекон указує, що механiк, який здiйснює безлiч дослiдiв тiльки для власної користi, не може рухати вперед науку, необхiднi дослiди, якi сприяють вiдкриттю причин тих або iнших явищ [35, с.61]. На початку "Другої книги афоризмiв про тлумачення природи" вiн прямо пише: "Справа i мета людської могутностi в тому, щоб проводити i повiдомляти даному тiлу нову природу або нову природу. Справа i мета людського знання в тому, щоб вiдкривати форму даної природи... Цим первинним справам пiдкоряються двi iнших справи, вторинних i нижчого розряду. Перша пiдкоряється перетворення одного конкретного тiла в iнше в межах можливого; друга - вiдкриття у всякому породженнi або русi прихованого процесу..." [35, с.83]. Яснiше виразити суперечнiсть мiж вимогами наукової i технiчної рацiональностi просто важко.
   Будь-яке технiчне завдання у всi часи починається з "розчищення мiсцевостi": перш нiж сформулювати питання, необхiдно побачити фон, на якому вiдбувається дiю - провести свiтлоноснi дослiди. Для цього iнженер повинен бути вiльним як вiд забобонiв, а в процесi розв'язання завдань долати свої помилки. Велика частина "Нового Органона" присвячена саме цiй проблемi - створена Ф. Беконом система дозволяє уникнути найпоширенiших забобонiв того часу. Численнi легенди i афоризми в своїй масi вчать самостiйному аналiзу прийнятних рiшень - це одна iз спроб рефлексiї технiчного знання (можна сказати ширше, прикладного) - на основi фiлософського. Як головний пiдсумок цiєї роботи Ф. Бекон формулює образи 4-х iдолiв: найбiльш небезпечних помилок, що пiдстерiгають будь-якого iнженера i дослiдника.
   Розчистивши поле дiяльностi, iнженер може рухатися далi, i Ф. Бекон показує свою теорiю експерименту. Основними постулатами цiєї теорiї можна вважати такi вислови: "Адже хоча вiдчуття досить часто одурюють i вводять в оману, проте в союзi з активною дiяльнiстю людини вони можуть давати нам цiлком достатнi знання; i це досягається не стiльки за допомогою iнструментiв (хоч i вони до певної мiри виявляються корисними), скiльки завдяки експериментам, здатним об'єкти, що недоступнi нашим органам чуття, зводити до об'єктiв, що приймаються плотью"; "...наша мета полягає в тому, щоб надати iнтелекту необхiдну допомогу, завдяки якiй вiн зможе подолати всi таємницi природи. Адже жодна людина не володiє такою твердою i досвiдченою рукою, щоб бути здатним провести пряму лiнiю або обкреслити довершений круг, тодi, як вiн легко може зробити це за допомогою лiнiйки i циркуля" [34, с.285]. У даних цитатах постулюється мета - створення науково рацiонального методу пiзнання. Формулюється iдеал пiзнання i як практично використовуваного набору вiдомостей - без знань неможливо надати допомогу людинi в його практичнiй дiяльностi у використаннi природи. Вказуються способи отримання таких знань: iнженер повинен пiдтверджувати свої висновки не тiльки спостереженнями, мiркуваннями, як робив до цього, але для виявлення iстини активно ставити експерименти i спиратися на їх результати.
   Пiзнання за допомогою експерименту може бути двоякого роду: рухатися вiд одних експериментiв до iнших, або вiд експериментiв до аксiом, якi вкажуть шлях до нових експериментiв. У першому випадку - науковий досвiд або "Полювання Пана". У другому - "Новий Органон". Це двi опори, "циркуль iнженера" за Ф. Беконом, - в їх конкретизацiї i виявляється та нова форма рацiональностi, яку можна назвати емпiричною технiчною рацiональнiстю, що виражається у використаннi прийомiв перебору, експериментального дозволу варiантiв технiчного завдання. Через можливостi експерименту i варiанти його застосування розкривається змiст "Полювання Пана". Наприклад, змiна експерименту - проведення його на об'єктах, подiбних тим, на яких вiн вже проводився: наприклад експеримент з готовлення папiру не з ганчiр'я, а з вовни або шкiри. Можна змiнити "дiючу причину" процесу - як замiнюють сонячне випромiнювання штучним. Можна змiнити i кiлькiснi чинники експерименту, але слiд пам'ятати, що вони не завжди ведуть до якiсних змiн.
   "Перенесення" експерименту може йти трьома шляхами: запозичення у природи, з однiєї галузi дiяльностi людини в iншу або з якоїсь частини мистецтва в iншу частину того ж мистецтва. З першого шляху згодом виросла цiла наука - бiонiка, що моделює природнi втнаходи для розв'язання технiчних завдань: повiтряна куля узята у павука-плавунця, застосування реактивного двигуна - у восьминога, крила лiтака - у птаха. Перенесенням з однiєї галузi науки в iншу Ф. Бекон називає наступний досвiд: якщо у нас є лiки, що допомагають хворому пiд час нападiв хвороби, чи не буде його профiлактичне застосування таким же корисним? Зараз ми знаємо, що Н. Паганiнi, поставивши на скрипку альтову струну, одержав абсолютно новий звук.
   Iнверсiя експерименту - доказ зворотного тому, що виведене з експерименту: дзеркала вiдображають сонячнi променi i тим пiдсилюють тепло, а чи можуть вони пiдсилювати холод? Iнший аспект експерименту - його посилення, доведення до крайностi. Так ми можемо дiзнатися межу мiцностi будiвельних матерiалiв. Пiд посиленням експерименту Ф. Бекон розумiє також застосування iнструментiв з бiльшою роздiльною здатнiстю: чи можна за допомогою мiкроскопа виявити трiщину в дiамантi чистої води? Зараз рентгенiвськi знiмки зварних швiв на особливо вiдповiдальних деталях використовуються по всьому свiту. Нарештi, випадковостi в експериментi - постановка його без логiчних на те пiдстав - дослiдник може завдяки ним зробити безлiч вiдкриттiв, адже "таємницi природи лежать поза второваними шляхами" [34, с.309].
   Ф. Бекон вказав iнструменти розв'язання технiчних завдань, але потрiбне було визначити порядок їх застосування. У третьому роздiлi п'ятої книги наука про вiдкриття доказiв дiлиться на промптуарiй i топiку. Якщо промптуарiй - сховище доказiв, розв'язань, проблем (довiдник констант i сума готових розв'язань), що найбiльш часто зустрiчаються, то топiка: "...своєрiдне з'єднання даних логiки i конкретних матерiалiв окремих наук" [34, с.313].
   Спецiальна топiка - це дослiдження конкретної проблеми шляхом ряду дослiдiв i висновкiв. Пiсля кожного дослiду робляться висновки, i ми "становимся не только ближе к решению проблемы, но и можем лучше разглядеть это решение" [34, с.314]. "Спецiальнi топiки" - це основа iнженерних дiй за Ф. Беконом, це той алгоритм, за яким повинна дiяти людина, що розв'язує технiчну проблему. Початкова її форма - це довгий перелiк питань, що в сумi становлять основне питання даного завдання. Послiдовно вiдповiдаючи на них за допомогою низки експериментiв (полювання Пана) i одержуючи промiжнi вiдповiдi, вiд яких вiн iде до нових експериментiв (Нового Органона), iнженер приходить до своєї мети - перелiку вiдповiдей, якi однозначно розв'язують поставлене завдання.
   В цiлому iнженер повинен дiяти таким чином: вiдкинути вигадки, забобони i недостовiрнi факти, очищуючи фон розв'язання завдання; скласти спецiальну топiку розв'язання завдання, тим самим детально сформулювавши його, i показати шлях розв'язання; розв'язати спецiальну топiку, спираючись на експерименти й мiркування, i сформулювати чiтку вiдповiдь. Наприклад, при спорудi моста iнженер, що дiє за методом Ф. Бекона, повинен буде скласти спецiальну топiку, в якiй розпише, якi вiдомостi необхiдно зiбрати i якi експерименти необхiдно провести. Йому доведеться досконально з'ясувати всi данi про грунт берегiв i швидкостi течiї, щоб звiритися з даними промптуарiя. Потiм провести серiю експериментiв, послiдовно перебравши всi можливi матерiали для споруди моста. Причому так будуть перевiренi десятки параметрiв. Наприклад, надiйнiсть матерiалу до гниття, буде визначена змiною експерименту - навантажену балку буде обстругано, нiби вона пiдгнивала двадцять рокiв. Як наслiдок, у нього буде перелiк вiдповiдей, спираючись на якi можна будувати мiст.
   Чи буде такий алгоритм адекватний для створення технiчної теорiї? З одного боку, так - адже не потрiбно повне абстрагування процесiв; дослiдження сутi явища, декларується, але можна обiйтися i без нього. Дiя вiдбувається на рiвнi "емпiричних схем" - фрагментiв реальностi, що були схематизованi [222, с.24; 223, с.31]. Перед нами метод пiзнання свiту, що не потребує створення нових iдеальних конструктiв. З iншого боку, вiдсутнє узагальнення, алгебри одержаних вiдомостей: вiдсутня не тiльки гiпотеза, але й математичний вираз закономiрностi. Проблематичний сам перехiд вiд суми спостережень за явищем до суми його властивостей: коли саме необхiдно завершувати складання таблиць, що описують холод i тепло, як зрозумiти "... всi вiдомi приклади... без якої-небудь надмiрної тонкостi" [36, с.91]. Iстина хоч i "дочка часу" [35, с.48], але вiн може бути необмеженим. Повна iндукцiя вимагає великого числа експериментiв, i часто неможлива. Емпiрична iндукцiя формує нашi знання шляхом виключення невiрних вiдповiдей. Тому кожен наш крок, кожен висновок необхiдно перевiряти десятками експериментiв або спостережень. Прикладом цього є дослiдження теплоти [35, с.92]: складається таблиця її можливих проявiв, а вiдтак з них вiдкидаються всi несуттевi чинники. Для дослiдiв i спостережень, якi необхiдно провести, складається таблиця, яку треба заповнити. Це - топiка. Вся сума вiдповiдей на поставленi завдання повинна зберiгатися в спецiальнiй бiблiотецi - промптуарiї. Ф. Бекон вимагає виведення аксiом з сум дослiдiв [35, с.91], вiн вкладає всю свою хитрiсть i винахiдливiсть у подальше роз'яснення способiв тлумачення спостережень, постановки експериментiв i висновкiв з них (27 видiв прикладiв з поясненнями).
   Безпосередньо самим Ф. Беконом природничо-науковi закони не формулювалися. Iсторiя розвитку взаємодiї мiж фiлософiєю i наукою показала, що продуктивний i при цьому чисто аналiтичний метод пiзнання - мiф епiстемологiв [249, с.106]. За допомогою навiть сучасних математичних методiв можна "оценить степень зависимости или соотношения одной величины от другой, но такой анализ не может раскрыть конкретную форму или тип функциональной связи, т.е. закон" [205, с.78]. Проте емпiрично виведенi закономiрностi, присутнi як в природничих науках, так i в технiцi, хоча вони не повнi, не системнi. Можна сказати, що емпiрична iндукцiя допомагає вiдшукувати залежностi i сумiщати їх з уже створеними iдеальними об'єктами. I можна говорити про нову форму технiчної рацiональностi, вираженої Ф. Беконом: емпiрична форма технiчної рацiональностi - заснована на принципах iндуктивного експериментального розв'язання технiчних завдань. Третя форма згiдно запропонованою нами класифiкацiєю.
   Емпiричний метод у дiях ученого можна вважати рацiональним тiльки на периферiї науки, коли немає нiякої iншої можливостi перевiрити припущення, окрiм як тотальною постановкою експериментiв. Для iнженера емпiрична iндукцiя стає рацiональною, коли вiдсутнiй теоретичний опис використованих ним процесiв. Вiдповiдно для ученого емпiрична iндукцiя рацiональна при дослiдженнi знов вiдкритого явища - поки немає гiпотези, що узагальнює спостереження для пiзнання, а також коли необхiдно проводити рефлексiю явища - але для цього ще дуже мало даних. Крiм того, емпiризм, викладений у творах Ф. Бекона, ще позбавлений математичних iнструментiв. Для розв'язання дослiдницьких i технiчних проблем засновник англiйського емпiризму разом з експериментом використовує логiку. Ф. Бекон наводить як приклад приватної топiки "пункти дослiдження про важке i легке", де намагається детально описати, як треба дослiджувати силу тяжiння. А в Iталiї Г. Галiлей, провiвши на експериментальнiй установцi серiю дослiдiв, знайшов у їх результатах математичну залежнiсть, яку змiг пояснити. Але хоча Г. Галiлей до моменту публiкацiї "Нового Органона", 1620 року, вже багато рокiв плiдно працював - Ф. Бекону не можна дорiкати у ретроградствi. По-перше, на боцi фiлософсько-логiчних методiв у дослiдженнi свiту тисячолiтня традицiя, по-друге, Г. Галiлей працював паралельно з Ф. Беконом, i ще не створив своїх головних праць, лише пiсля поширення яких iнженерiя стала неможлива без математики.
   А що сказав би сучасний iнженер або дослiдник побачивши це, пiшов би вiн шляхом спецiальної топiки? Iнженер заявив би про технiчну нерацiональнiсть таких дiй - кiлькiсть дорогих дослiдiв при спорудi звичайного моста неприпустимо велика. Але цiлком метод Ф. Бекона не вiдкине навiть найбiльш технiчно рацiональний iнженер. Фiлософи i дослiдники вiдгукнуться про нього з бiльшою похвалою. Рiч у тому, що "Новий Органон" допомагає постановцi питання, вказує експериментальний шлях його розв'язання, а про отримання вiдповiдi говорить мало. Саме остання частина алгоритму найбiльш суперечлива, адже результати експерименту можна трактувати по-рiзному. Щоб цього уникнути, необхiдний цiла низка додаткових експериментiв, а в iдеалi - повна iндукцiя. Iнженеру ж потрiбен лише технiчно необхiдний рiвень точностi. В цьому випадку нерозв'язанi аспекти завдання повиннi ставати погрiшностями, якi iнженер свiдомо припускає. Тодi з гносеологiчного, але практично даремного - завдання перетворюється на утилiтарне.
   Технiчна рацiональнiсть емпiричних методiв часто входить у суперечнiсть з їх основною настановою: для розв'язання складної проблеми та розбивається на декiлька спецiальних, i для отримання спецiальної вiдповiдi передбачається поставити деяку кiлькiсть експериментiв. Причому для кожного нового виробу, що навiть трохи вiдрiзняється, потрiбна своя серiя експериментiв.
   Емпiричний метод, як технiчно рацiональний, може бути застосований у специфiчних умовах - на периферiї наукового знання. Наслiдування Ф. Бекону у вивченнi "практичних" мистецтв, спроби всеосяжного пiзнання свiту в межах його програми дослiджень згасли вже до кiнця XVII-го столiття [108, с.8]. Т. Едiсон був останнiм iнженером, що тотально використав цей метод. М. Тесла так вiдгукувався про тисячi поставлених Едiсоном експериментiв: "... якби Эдiсон втратив шпильку в стозi сiна, вiн... з величезною швидкiстю i завзятiстю перебирав би соломинку за соломинкою. Саме поверхневе знайомство з теорiєю заощадило б йому 30% працi" [81, с.156].
   Проте там, де теорiї ще просто не iснує, метод Ф. Бекона найбiльш рацiональний. Вiн дозволяє вiдмовитися вiд вимушеного слiдування один раз перевiреному шаблону або вiд закладання до конструкцiї величезних запасiв мiцностi, як були вимушенi робити в давнину [109, с.70], коли використали традицiйну форму рацiональностi. Якщо ж iнженер-емпiрик починає застосовувати математику, то вiн приходить до емпiричної формули, виведеної на основi експериментiв залежностi, вираженої без знання закону. Для отримання залежностi немає необхiдностi вводити новi поняття i визначення. Завдяки "Новому Органону" iнженер має однозначний, в порiвняннi iз старими методами, критерiй ухвалення технiчного розв'язання - це "протез", який дає фiлософське знання технiчному, коли бракує наукового.
   Емпiрична iндукцiя не дозволяє досягти розумiння сутi природних процесiв для полiпшення їх технологiчного використання. Спецiальна топiка малоефективна без теоретичного забезпечення, тому що емпiрична iндукцiя припускає перевiрку iстинностi мiркувань на кожному їх етапi. Метод Г. Галiлея дозволяє обмежити кiлькiсть експериментальних перевiрок. Але iснує безлiч ситуацiй, коли учений, який розв'язує технiчну проблему тiльки iз застосуванням технiчного виробу, переконується в iстинностi власних розрахункiв. Необхiдний метод, який дозволив би обходитися без емпiричних перевiрок. Це вiдповiдало б п'ятiй формi технiчної рацiональностi в запропонованiй нами класифiкацiї. I вiн виник: у межах рацiоналiзму, створеного Р. Декартом, з'явилася можливiсть формулювати природничо-науковi закони методом рацiональної дедукцiї i застосовувати їх в межах технiчного знання.
   Чи можна говорити про безпосереднiй зв'язок рацiоналiзму як методу, i взагалi, як аналiтичного погляду на свiт i сходинки в еволюцiї фiлософського знання - з технiкою? Таке свiдоцтво є. Пiд час своєї подорожi по Європi, в мiстi Ульме, в 1619-1620 рр. Р. Декарт дискутував з I. Фаульбахером - професором iнженерного училища. Саме при розв'язаннi проблеми пiдвищення ефективностi механiчних передач, перед якою опинився I. Фаульбахер, i яка виникла перед Р. Декарт, останнiй вiдмовився вiд спроб описати рух геометричними методами i перейшов до аналiтичних [146, с.57].
   "Правила для керiвництва розуму" [68], написанi в 1627-1629 роках, мiстять найповнiший i докладнiший опис методу у виглядi 21-го положення. Спробуємо згрупувати їх i видiлити найбiльш важливi моменти. Думки, що мiстять iстину, за Р. Декартом, можна виконати на основi обмеженої кiлькостi вiдомостей. Головне, щоб цi вiдомостi були достовiрними. Такими Р. Декарт вважає лише математичнi данi. Експеримент вiдкидається Р. Декартом через велику суб'єктивнiсть його тлумачення. Правiльнi висновки можуть робитися тiльки за допомогою двох дiй нашого розуму: iнтуїцiї i дедукцiї. Вони передбачають настiльки повне розумiння питання, що не залишається мiсця для сумнiвiв у вiдповiдi.
   Iнтуїцiя i дедукцiя - iнструменти, а для вiдшукання iстини необхiдний алгоритм їх застосування, метод. Вiн полягає в розкладаннi складних проблем на простi складовi, їх розв'язання, i на основi одержаних вiдповiдей - повернення до розумiння складних речей. Але складнi проблеми можна розчленувати, лише оголосивши якi-небудь речi простими (абсолютними), а якiсь - складними. Абсолютна рiч однорiдна i неподiльна, вона може виступати першопричиною складної, вiдносної речi, яка складається з декiлькох природ або дiлиться на декiлька частин. Правiльне застосування методу мiстить також нерозривнiсть ланцюга мiркувань та iндукцiю. Iндукцiєю або енумерацiєю Р. Декарт називає повнi збори всiх вiдомостей з даного питання. Якщо в ланцюзi мiркувань є пропуски - потрiбно не рухатися далi, доки всi неяснi питання не будуть розв'язанi.
   Р. Декарт детально описує ряд властивостей абсолютних i вiдносних речей: а) частини простого тiла нiколи не iснують окремо одна вiд одної; б) простi речi дiляться на матерiальнi, iдеальнi та загальнi; у) проста природа не потребує дослiдження, оскiльки зрозумiла людинi; г) простi речi з'єднуються або з потреби, оскiльки не можуть iснувати окремо один вiд одного, або випадково; д) складнi системи можна пiзнавати або iдеальним шляхом, або реконструювати у виглядi iдеальних побудов, але перше, за Р. Декартом, небажано.
   А якi висновки можна зробити щодо першої частинi методу Р. Декарта? У своєму родi вiн такий же радикал, як i Ф. Бекон: через недовiру до схоластичних методiв, псевдонаук i страху власних помилок вiн довiв до крайнощiв однобiчнiсть свого методу. Але якщо у Ф. Бекона ця недовiра втiлилася в прагненнi перевiряти кожен висновок експериментом, то Р. Декарт вирiшив свiдомо не робити неправiльних висновкiв. Саме для оберiгання вiд щонайменшої помилки Р. Декарт так сильно обмежив себе в засобах пiзнання, урiзуючи до мiнiмуму початковi пункти своїх мiркувань, добровiльно вiдмовився вiд пiзнання всiєї "темної матерiї" i спробував викоренити випадковiсть.
   I Р. Декарт дає iнструкцiї для розв'язаннявже осмисленого, обмеженого питання, багато iлюструючи їх прикладами. На початку iнструкцiї не мiстять нiчого нового, порiвняно з працями Ф. Бекона: проблема подрiбнюється, розв'язується частинами, а потiм збирається в єдину вiдповiдь, але далi починають виявлятися вiдмiнностi, викликанi iншими iнструментами аналiзу. Якщо експеримент Ф. Бекона проходить в навколишньому просторi, а матерiалом у ньому служить вся речовина у свiтi, то для iдеальних побудов Р. Декарта теж необхiднi простiр i матерiал - для рацiоналiстичного виведення законiв ученому потрiбнi iдеальнi об'єкти, що забезпечують повне вiдображення природних процесiв. Цi iдеальнi об'єкти i поняття повиннi бути виведенi з мiнiмального числа передумов - для вiдповiдностi рацiоналiстичнiй побудовi системи; i за своєю формою повиннi бути якомога ближчими до математики - дисциплiнi, що бiльше нiх iнши вiдповiдає iдеалам рацiоналiзму. Для цього вводиться поняття протяжностi тiла, як його основної якостi, i тут же робиться застереження, що ця протяжнiсть не є саме тiло. Отже, створюється iдеальний злiпок будь-якої фiгури, тiєї, що знаходиться в iдеальному просторi; i знявши його, подальший аналiз проблеми проводиться вже в ньому. А як мiрило цього iдеального злiпка вводиться математична одиниця, "яка є загальна природа, i до якої повиннi бути однаково залученi всi речi, що порiвнюються мiж собою".
   Отже, сутнiсть методу Р. Декарта: абстрагування всiх процесiв i предметiв i подальша робота вже з iдеальними об'єктами. При цьому лише правильне застосування дедукцiї та енумерацiї позбавить помилок.
   Р. Декарт не мислив застосування свого методу без математики, вона приводний пас усiєї його системи. По сутi "створюється замнутий цикл взаємодiї фiлософiї та математики" [175, с.9] - будь-який фiзичний процес можна виразити за допомогою iдеальних об'єктiв, що походять з математики, i понять. Математика - засiб для розрахунку його "системи свiту-машини" [61, с.201]. I все-таки по вiдношенню що до неї Р. Декарт зберiгає суперечливу позицiю. Алгебра стає технiкою геометричних операцiй [96, с.34] та дозволяє вiдмовитися вiд споглядання креслень при розв'язання завдань. Але алгебри, вищої математики, що зароджується, у фундамент якої вiн сам поклав декiлька iдей, Р. Декарт багато в чому не визнає [70, с.261] i вiдносить її до "темної матерiї". Тут прихован один з недолiкiв його методологiї. Людина може застосовувати iнструмент або метод, до кiнця не усвiдомлюючи його, а Р. Декарт вимагає повного усвiдомлення хоч би один раз. Але усвiдомити все неможливо. Знаючи про це, Р. Декарт указує на iдею "простої природи", - пiзнання якої не потрiбне. Суперечнiсть полягає в тому, що "природа", цiлком проста в одному завданнi, може виявитися рiзноманiтною в iншому. Абсолютно простої матерiї не iснує, будь-яка "природа" стає складною в межах математичного аналiзу, i Р. Декарт побiчно визнає це, мiркуючи про вiдсутнiсть неподiльних частинок у свiтi [71, с.358]. Р. Декарту цiлiснiсть уявлень про свiт i цiлiснiсть його системи важливiша за неяснi розрахунки алгебри.
   Проте для повного "зведення матерiї до простору" [110, с.216], проведення експериментiв, вже оснащених унiверсальною одиницею вимiрювання i будiвельним матерiалом - протяжнiстю, було потрiбне середовище, в якому могли б вестися операцiї. У "Першоосновах фiлософiї" Р. Декарт розв'язує цю проблему, висуваючи ряд тез. Вводиться поняття тiла як субстанцiї, що має протяжнiсть, довжину, ширину i висоту [71, с.350]. Причому всi iншi ознаки тiла: жорсткiсть, тяжкiсть i т п. - другоряднi [71, с.352]. Далi, тiлесна субстанцiя немислима без об'єму i як наслiдок цього вводиться поняття внутрiшнього мiсця - та частина об'єму нескiнченного всесвiту, яку займає це тiло i перемiщується разом з ним [71, с.353]. У наступнiй тезi тлумачиться, чим внутрiшнє мiсце тiла вiдрiзняється вiд його протяжностi: протяжнiсть тiла вважається незмiнною i нерухомою, якщо навiть внутрiшнє мiсце зайняте iншим [71, с.354].
   Загальним висновком виступає твердження: якщо зовнiшнiй простiр - все те, що не входить у внутрiшнє, а внутрiшнє постiйно перемiщується, то змiнюється i зовнiшнiй простiр. На прикладi пасажира човна, що проходжувався палубою, i який розглядається то по вiдношенню до човна, то до моря, то до сушi, Р. Декарт перетворює твердження про змiннiсть зовнiшнього простору в тезу про вiдсутнiсть нерухомих речей у свiтi: "...якщо ми хочемо вказати який-небудь нерухомий центр розрахунку, то ми можемо зробити це тiльки в нашiй свiдомостi" [71, с.355]. Таким чином рух тiла виявляється перемiщенням його що до iнших, i будь-якому руху вiдповiдає "кругообiг тiл" коли мiсце того, хто пiшов тут же займає iнший [71, с.356]. Як наслiдок цих положень Р. Декарт вводить тривимiрну систему координат.
   Що позитивного принесло iдеальне середовище з цiлком детермiнованими якостями - назвемо це "оперативним середовищем" - до iнженерiї? За словами П.П. Гайденко "Математика в руках Декарта стає формально-рацiональним методом, за допомогою якого можна "рахувати" будь-яку реальнiсть, встановлюючи в нiй мiру i порядок за допомогою нашого iнтелекту" [46, с.143]. У реальному свiтi провести iдеалiзацiю якого-небудь технiчного процесу вельми важко. Те ж саме стосується до дослiдницьких експериментiв: от чому вiдхилення вiд розрахункiв падiння тiла, зробленi Г. Галiлеєм, так довго давали його супротивникам привiд заперечувати його висновки. Єдиним аналогом "оперативного середовища" була площина, на якiй геометри проводили свої побудови.
   А при постановцi нового завдання в "оперативному середовищi" суб'єкт може вiдбирати чинники, що дiють у ньому. Iнженер може сумiщати дiї сил за найрiзноманiтнiшими векторами. Центр системи координат вибирається довiльно. Технiчна рацiональнiсть цього очевидна: сучаснi геодезiя i архiтектура можливi тiльки за наявностi системи координат, не прив'язаної до абсолютного орiєнтиру. Дощовий потiк, розчленований сiткою координат, може бути представлений одночасно i як ряд крапель, що безперервно перетинають якусь протяжнiсть, i як рухома низка тих же крапель, з єдиним внутрiшнiм мiсцем. Такий дуалiстичний розгляд одного потоку часто використовується при виведеннях технiчно використовуваних формул [224, с.23].
   Створення "оперативного середовища" випливає з гiпотез Р. Декарта не тiльки онтологiчно i методологiчно, але i гносеологiчно. Принципом cogito ergo sum задається детермiнованiсть процесiв як критерiй достовiрностi їх пiзнання. Адже навiть сам Бог "не доведе менi, що два плюс три дають в сумi бiльше або менше п'яти" [72, с.35]. Тодi середовище з цiлком детермiнованими якостями i вiдповiдатиме дiйсностi як найдостовiрнiше уявлення про неї. "Оперативне середовище" має ще одну перевагу: у разi якiсної iдеалiзацiї явища набагато простiше виводити його закономiрностi - велика частина геометричних теорем про трикутники, квадрати i т.п. на кресленнях буквально впадає в очi.
   Що є характерним у творах Р. Декарта - дуже важко вiдмiтити хоч щось, що вiддалено нагадує спецiальну топiку Ф. Бекона, хоча аналiз проблеми кожного разу йде за приблизно тою самою схемою: подiл складної проблеми на частини, її розв'язання i подальше повернення до узагальненої вiдповiдi (єдине виключення - 14 глава твору "Свiт або трактат про свiтло" [69, с.237]). I справдi, у Ф. Бекона промiжнi питання зiбранi в список - їх постановка проводиться одночасно, i тiльки потiм починається їх розв'язання. Р. Декарт кожне питання вирiшує пiсля його постановки, i тiльки потiм ставиться наступне. Цим усувається складнiсть, що присутня в спецiальнiй топiцi Ф. Бекона: якщо в процесi вiдповiдi на основне питання виникнуть неясностi з отриманням вiдповiдей на пункти спецiальної топiки, то необхiдно буде мiняти весь алгоритм дiй.
   Можна сказати, що дедукцiї Р. Декарта властива дедуктивно-синтетична технiчна рацiональнiсть - форма технiчної рацiональностi, що виражається у використаннi для розв'язання технiчних проблем iдеальних моделей, заснованих на якомога чiткiшому описi початкового об'єкту математичними засобами в межах наукової картини свiту. Як спосiб виведення законiв, створення технiчних теорiй, вона антагонiстiчна емпiричнiй формi технiчної рацiональностi. Забезпечується тiсний зв'язок технiки з її теоретичними основами, оскiльки будь-якi висновки визнаються достовiрними лише у разi їх вiдповiдностi викладенням, що були до того. У технiчному знаннi можуть бути використанi тiльки природничо-науковi закони, включенi в загальну систему розумiння свiту. Емпiрично виведенi залежностi, навпаки, не можуть бути включенi в набiр iнструментiв розв'язання технiчних задач - їх iстиннiсть буде сумнiвною.
   Не у всiх галузях навить сучасної технiки спостерiгається таке пiдпорядкування технiки науцi. Очевидно, що в периферiйних сферах технiки iнженер не може одержати вичерпних довiдкових даних, вiдповiдно застосування методу обмежене. А в Новий час такими були майже всi галузi технiки.
   Але Р. Декарт доводить, що навiть за наявностi обмеженого обсягу знань ми можемо розв'язати будь-яке завдання. Вiн навiть порiвнює всезнайкiв з людьми, хворими на водянку - так марно роздутий їх багаж знань [237, с.304]. Спробуємо пояснити цю суперечнiсть. Р. Декарт створив iдею "оперативного середовища" i вважав, що всi розрахунки повиннi вестися в ньому. Абстрагуючись, будь-якi процеси захищаються вiд спотворення, i далi з ними можна працювати математичними методами. Їх опис - найбiльш вразлива точка методу. Звичайний фокусник грає на суперечностi спостережень i правiльних висновкiв: глядачевi важко використовувати iнтуїцiю i дедукцiю Р. Декарта - спостереження прямо суперечать висновкам. Зiткнувшись з подiбною проблемою при розв'язаннi технiчного завдання, iнженер-картезiанець спостерiгатиме за нез'ясовним явищем, намагаючись приладити його пiд вiдомi йому закони. Та варто тiльки провести над феноменом декiлька експериментiв, як проблема розв'яжеться. У цьому лежить одна з основних вiдмiнностей емпiричної iндукцiї вiд рацiоналiстичної дедукцiї: для послiдовникiв Р. Декарта немає знання поза системою, тодi як для послiдовникiв Ф. Бекона навiть випадкова знахiдка, хоч би вона була пiдтверджена експериментом, вже має пiзнавальне значення. Р. Декарт абсолютизує фiлософську рефлексiю технiчного знання - i тим обмежує її можливостi.
   Навiть у науцi вимушене застосування дедукцiї обмежує швидкiсть розв'язання завдань. Астроном-картезiанець взагалi не склав би нiякої картини Сонячної системи: птолемєївська модель не змогла б пояснити деяку змiну сiяння планет. А створити щось нове, не спираючись на абсолютну iстиннiсть початкових даних, не можна. Розумiючи це, Р. Декарт використовує розмежування моральної i метафiзичної достовiрностi: створена картина взаємодiї вихорiв, у межах якої розглянуто iснування декiлькох зоряних систем, приймається лише як гiпотеза "можливо, вельми вiддалена вiд iстини" [108, с.129]. Рiч у тому, що телескоп Г. Галiлея надав йому достатню кiлькiсть експериментальних даних, якi могли укластися лише в гелiоцентричну систему. Тому ухвалення гiпотез, як "моральної iстини", суперечить самiй iдеї рацiоналiзму i виглядає поступкою дiйсностi.
   Зрозумiло, що в периферiйних сферах дiяльностi людини, де технологiї ще не одержали опису в термiнах наукової картини свiту, для достовiрного облаштування оперативного середовища необхiдний експеримент. Без цього iнженер заходить у глухий кут. Рацiоналiстична форма технiчної рацiональностi виключає використання емпiрично виявлених залежностей, отже, обмежує осмислення i збiльшення технiчного знання. Єдиною некабiнетною наукою, що серйозно використовує дедуктивний метод Р. Декарта, в Новий час стала саме астрономiя.
   Проблема використання рацiоналiзму постала вже перед сучасниками Р. Декарта: з'явилися рiзноманiтнi вiдступи вiд нього, в межах яких робилися спроби поєднати доказовiсть i об'єктивнiсть рацiоналiзму з його спрощеним застосуванням. У трактатi Б. Паскаля "О геометрическом уме" мiститься подiбна спроба [179, с.67-104]. Б. Паскаль заявляє, який метод, що вимагає не застосовувати термiни, смисл яких наперед чiтко не визначений, "...справдi вiдмiнний метод, але, на жаль, - при всiх своїх достоїнствах абсолютно нездiйсненний" [179, с.71]. Люди не можуть домовитися про початковi термiни, не можна "угледiти в якiй-небудь науцi щось абсолютно-завершене" [179, с.71]. В результатi Б. Паскаль вимагає "не доводити положення, самоочевiдность яких виключає появу яснiших доказiв" [179, с.96], - тобто вiдмовитися вiд єдностi фiлософської системи Р. Декарта i користуватися iнтуїтивно зрозумiлими визначеннями i аксiомами.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   3.2. Аналiз технiчної рацiональностi в онтологiчних побудовах Ф. Бекона, Р. Декарта, П. Гассендi, Б. Спiнози.
   Гносеологiчнi дослiдження необхiдно приводили фiлософiв до iдей про картину свiту, в межах якої будуть впорядкованi одержанi знання. Але як поєднувалися з онтологiчними гiпотезами рiзнi форми технiчної рацiональностi, яким був їх взаємний вплив? Крiм спроб Ф. Бекона i Р. Декарта, альтернативнi лiнiї розробки цiєї проблеми представленi в роботах П. Гассендi i Б. Спiнози.
   Емпiризм у творах Ф. Бекона так i не втiлився в створення цiлiсної картини свiту, а залишився на рiвнi практичного застосування результатiв експериментiв i систематизованого спостереження. Все питання в тому, як саме органiзована та сума аксiом, з якої складається промптуарiй. Як сказав Б. Спiноза: порядок iдей такий самий, що i порядок речей. Отже, органiзацiя колларiя, та класифiкацiя наук, запропонована Ф. Беконом, повинна вiдповiдати картинi свiту. Але в класифiкацiї наук Ф. Бекон продовжував традицiю Вiдродження: як зазначає Б.М. Кєдров торжествує суб'єктивний принцип класифiкацiї - науки подiляються вiдповiдно до якостей людського розуму [98, с.63], що явно суперечить вимозi їх пiдпорядкування практицi. Не змiг Ф.Бекон i несуперечливо узагальнити свої фiзичнi гiпотези. Наприклад, В.Ф. Асмус указує на визнання Ф. Беконом у цiлому матерiалiзму Демокрiта, але заперечення ним же в "Новому Органонi" порожнечi [11, с.347].
   Традицiя, що пронизує всю iсторiю фiлософiї - зiставляти природнi явища в межах єдиного їх пояснення, тобто одна з основних проблем метафiзики, була фактично проiгнорована Ф. Беконом. Хоч i склав засновник сучасного емпiричного методу таблицю вiдновлення наук i вимагав розумiти природу, перш нiж її використовувати, але тiльки експеримент, навiть i дуже ретельний, не може замiнити теорiю.
   Не можна сказати, що Ф. Бекон не робив спроб закласти в основу класифiкацiї наук якi-неюудь абстрактнi твердження. Навпаки, обґрунтовується необхiднiсть пересуватися вiд дослiдiв до аксiом, що пояснюють їх, i тiльки тодi до нових дослiдiв [35, с.91]. Але в межах емпiричної iндукцiї як гносеологiчного методу, не мiститься iманентних вимог щодо систематизацiї результатiв експериментiв у межах картини свiту, яка обґрунтована онтологiчно. Тобто неминуче виникнення суперечностi мiж спочатку суб'єктивним принципом класифiкацiї наук i узагальненням емпiричних даних, що поставляються ними. I така суперечнiсть виявляється вже в Т. Гоббса: використовуючи в класифiкацiї принцип математики, вiн намагається зберегти подiл наук з позицiї якостей людського розуму. Для подолання цiєї суперечностi необхiдний рацiоналiзм - покладання в основу всього всесвiту якихось доступних розуму принципiв, якi можна було б використовувати при висуненнi гiпотез. Емпiрична форма технiчної рацiональностi безпосередньо онтологiчних гiпотез не використовує, отже, її роль у формуваннi картин свiту обмежена.
   А наскiльки широко вдалося Р. Декарту застосувати свiй метод для осмислення онтологiчних аспектiв природи i технiки? Найбiльш яскравi спроби застосування методу для пояснення фiзичних законiв свiту й устрою Всесвiту представленi в "Трактатi про свiтло" i "Першоосновах фiлософiї": революцiйному за своєю новизною опису походження Сонячної системи. Але ще важливiша iдея про розвиток свiту - вiд створення до наших днiв.
   Проблематика, що її зачiпає, Р.Декарт, багато в чому продовжує античну традицiю, виражену Арiстотелем у "Фiзицi": питання категорiй, за допомогою яких треба дослiджувати природу, причини i форми руху [9, с.163], iснування порожнечi, властивостей речовини [9, с.126]. Р. Декарт не змiг пояснити бiльшiсть спостережуваних ефектiв механiки: надзвичайне захоплення вiдцентровою силою й уявлення її головною пружиною всесвiту спотворили його картину свiту. Проте деякi закони, наприклад, закон збереження iмпульсу, були описанi ним з чiткiстю, достатньою для вирiшення технiчних завдань. Математика до середини XVII-го сторiччя ще не могла виступати унiверсальним iнструментом аналiзу. Тому свiтобачення Р. Декарта, математичне за формою, не могло знайти застосовного в технiцi змiсту. Iдея про незмiннiсть божественних законiв i дiю Бога на Всесвiт лише пiд час її творiння робить першу спробу фiлософської вiдмежування iнженерiї вiд втручання теологiї. Характерним є те, що чимало логiчно бездоганних мiркувань Р. Декарта приреченi на неправильнi висновки саме через помилковi вихiднi настанови, i Р. Декарту не допомагають самообмеження, заявленi в методi.
   П. Гассендi не належить до яскравiших фiгур фiлософiї Нового часу. Проте необхiднiсть розгляду його творiв зумовлена тим, що в них вiдбито розвиток застарiлих форм рацiональностi. Пiсля виникнення нових форм, що дiстали блискуче втiлення в працях Ф. Бекона, Р. Декарта i Г. Галiлея, миттєвої змiни способу мислення європейських учених i iнженерiв не могло вiдбутися. Робилися спроби поєднати успiхи нових гiпотез, методiв з ренесансною формою рацiональностi. Цей процес зробив безпосереднiй вплив на становлення нової парадигми мислення, що визначила механiстичну картину свiту, i тому потребує висвiтлення.
   П. Гассендi все життя займався тим, що критикував пiзнiй арiстотелiзм i новiтнi побудови Р. Декарта з погляду методiв фiлософiї Ренесансу. Вiн пропагував i модернiзував фiлософiю Епiкура. Для розумiння його вливу на розум учених необхiдно провести чiтке розмежування тiєї картини свiту, в межах якi вiн дослiджував природу, i тих аргументiв, за допомогою яких вiн її обґрунтовував.
   П. Гассендi популяризував атомiстичну гiпотезу будови речовини, але не був унiкальною постаттю серед захисникiв корпускулярного розумiння свiту. Наприклад, Х. Гюйгенс i Р. Бойль це його молодшi сучасники. Аналогiчно i його критика арiстотелiзма не була унiкальною: емпiризм i рацiоналiзм, дослiдження Г. Галiлея, пiдточували як методологiю, так i фiзику антично-середньовiчної науки.
   А якщо розглянути метод, за допомогою якого П. Гассендi обгрунтовує свої припущення? Найбiльш показовий у цьому смислi є його невеликий лист до лорда Герберта з приводу твору останнього "Про iстину". П. Гассендi зазначає, що визначення iстини, наведене лордом, настiльки довге i розпливчате, що не може бути використано [52, с.80]. Коли Герберт визначає адекватний об'єкт як такий, у якому немає нiчого недоступного нашим здiбностям, П. Гассендi справедливо зазначає, що таких взагалi немає на свiтi [52, с.86]. Можна сказати, що П. Гассендi використовує методи, типовi для буденної форми технiчної рацiональностi: з потоку свiдомостi лорда Герберта вiдокремлює iдею, образ або поняття, пiсля чого одержаний об'єкт аналiзу П. Гассендi розглядає з позицiї буденної практики. У той же момент всi невiдповiдностi стають зрозумiлi. Перефразовуючи Ф. Енгельса, можна сказати, що помилки лорда Герберта ще не вийшли з чотирьох стiн, i здоровий глузд в їх усуненнi - прекрасний помiчник.
   З погляду на це П. Гассендi i формулює свої "критерiї iстини" i канони для кожного з них. Основний критерiй - це вiдчуття, iстиннiсть яких "явствует даже из того, что их функции заложены в самой природе вещей"[53, с.121]. Думка людини є лише пiдсумок вiдчуття - саме до нього i застосовна дилема iстинностi i помилковостi [53, с.122]. "Iстинно та думка, яка пiдтверджується або не спростовується очевидними вiдчуттями" [53, с.125] - свiдчить третiй канон. Другий критерiй iснує в думцi - це наперед набутi поняття, антиципацiї [53, с.117]. Канони другого критерiю роз'яснюють, що хоча без поняття про рiч вона не може бути названа [53, с.129], всяка антиципацiя залежить вiд вiдчуттiв [53, с.128]. Тут видно, що П. Гассендi у своїй практицi протистоїть Р. Декарту, а третiй канон iстини - це дзеркальне вiдображення iнтуїцiї, в розумiннi Р. Декарта, тiльки в П. Гассендi iстина йде не вiд розуму, а вiд вiдчуттiв. П. Гассендi, оголошуючи все сприйняття iстинним, вдається до подiбної крайностi. Навiть коли вiн критикує Арiстотеля, П. Гассендi виступає проти мiркувань античного мислителя, який заявив, що зiр можна обдурити безлiччю способiв i який вимагав вiдповiдних умов для сприйняття дiйсностi [54, с.306]. Якi ж умови можна визнати такими, запитує П. Гассендi, їх немає в природi, нас весь час щось ошукую, отже, вiдчуттям необхiдно довiряти.
   Коли П. Гассендi мiркує про будову всесвiту, та ж рацiональнiсть очевидного стає основним критерiєм висунення думок. Яскравий приклад - заява, що без порожнечi в природi не було б руху [53, с.139]. П. Гассендi не наводить нiяких розрахункiв, не ставить уявних експериментiв, все в нього обмежується декiлькома прикладами з буденного життя й скликанням до розсудливостi читача. Ще яскравiше буденна форма рацiональностi виявляється при мiркуваннi про форму атомiв. Вiдмiннiсть мiж формами окремих атомiв багатоманiтна, але не нескiнченна, iнакше неможливою була б взаємодiя мiж ними [53, с.157]. Вага властива атомам уже внаслiдок того, що вони рухаються, i через порожнечу вони рухаються з однаковою швидкiстю. Тут же П. Гассендi позначає межi рацiональностi очевидного: розум людини не може вказати точне мiсцеположення цих атомiв через їх швидкiсть [53, с.161]. Ось тут видно розбiжнiсть буденної форми технiчної рацiональностi з її iншими формами, що були створеними Ф. Беконом, Г. Галiлєєм i Р. Декартом: для розв'язання технiчного завдання може бути потрiбне знати точне мiсцеположення кожного атома, з'ясувати щось, принципово недоступне людським вiдчуттям, а П. Гассендi вiдразу вiдмовляється це робити.
   П. Гассендi розглядає безлiч актуальних в онтологiї Нового часу питань: намагається довести, що складнi якостi речей - результат комбiнацiї атомiв i складання їх властивостей; говорить про те, що доля i час, - це лише гра атомiв, i сама людина, - всього лише комбiнацiя мiкроскопiчних тiлець. На перший погляд цi слова - онтологiчна передумова iнженерної дiяльностi - бо свiт у такому разi пiзнаванний, з нього усуваються численнi темнi i неяснi явища. Але без математичного i гносеологiчного апарату, що дозволяє використовувати корпускулярну гiпотезу, ця онтологiчна передумова залишається технiчно даремною - метафiзична проблематика не перетинається з технiчним знанням. Якщо неможливо обчислити точне мiсце та швидкiсть атома, то вiн залишається ще однiєю абстракцiєю, анiтрохи не кращою вiд субстанцiй i акциденцiй. Динамiки та кiнематики просто не можуть розвинутися. Гiрше за те, П. Гассендi не формулює передумов, якi могли б дозволити поєднювати його "критерiї iстини" з iнструментами дослiдження спостережених вiдчуттями явищ. У результатi "Зведення фiлософiї Эпiкура" який, здавалося б, повинен бути наповнений прикладами нових вiдкриттiв, виявився лише впорядкованим викладом античних гiпотез.
   Для пiдтвердження цього висновку розглянемо працю П. Гассендi "Парадоксальнi вправи проти арiстотельовiков". Основний стрижень книги - звинувачення в непрактичностi, нерацiональностi: за допомогою фiлософiї Арiстотеля неможливо осягати iстину, бо прихильники Арiстотеля визнають не iстину, а мистецтво суперечки [54, с.23]. П. Гассендi починає свою критику з форми викладу арiстотелiзму. Вiн вважає, що для арiстотелiков фiлософiя давно перетворилася на фiлологiю [54, с.23], вони працюють iз спотвореними копiями текстiв античного фiлософа [54, с.85] або нескiнченними коментарями. Арiстотель i сам неодноразово суперечив сам собi [54, с.169]. Що може винести з цього вчений, який розв'язує технiчнi завдання? Це полемiчна суперечка iз застарiлою, пiдлеглою теологiї арiстотелiвською картиною свiту. У цiй боротьбi чудово висвiчується протистояння традицiоналiстичної рацiональностi i рацiональностi здорового глузду: покритi мохом тези спростовуються П. Гассендi дiє за одним принципом - у вiдповiдь на слова "так було завжди" або "це є в Арiстотеля", слiдує заперечення "це нiчого не доводить" i "як це виглядає в подробицях". У цьому сутнiсть суперечностi. Форма традицiйної рацiональностi вимагає акуратного застосування вже випробуваних рецептiв i розв'язань. Арiстотель створив фiзику, i, повторюючи його слова i коментуючи їх, теж можна звеличитися. Саме цю особливiсть арiстотелiкiв П. Гассендi критикує найбiльш безжально. Але це лише тiльки критика.
   Нарештi, П. Гассендi критикує саму основу вчення Арiстотеля - дiалектику, субстанцiї i акциденцiї. В розумiннi П. Гассендi дiалектика - своєрiдне умiння класифiкацiї, приправлене часткою класичної логiки. Але воно абсолютно марне, адже i землероби, i ковалi цiлком справляються її своїми ремеслами без дiалектики [54, с.192]. Дiалектика нiчого не дає для пошуку iстини. П. Гассендi наводить список всього необхiдного для вченого, включаючи наявнiсть власного розуму i харчове живлення [54, с.212], i там немає мiсця дiалектицi.
   Субстанцiя i акциденцiя в собi нiчого корисного не несуть, арiстотелiки кожного разу так намагаються роздiлити всi вiдомi їм явища [54, с.304]. Але онтологiя П. Гассендi, очищена вiд сумнiвних арiстотелiвських конструкцiй, так само безсила в експериментальних питаннях. П. Гассендi не долає суперечностi мiж тими, якi є "тi що знають, але творять" i "тi що творять, але не знають". Це лише спроба вибрати з декiлькох альтернативних онтологий, створених у давнину, найбiльш вiдповiдну для ремiсничої дiяльностi, але не модернiзувати її вiдповiдно до вимог дiяльностi iнженерної.
   На вищiй точцi мiркувань, коли треба переходити до пiзнання буття, критика П. Гассендi самовироджуєтся в твердження про неможливiсть пiзнання iстини. Всi мудрецi вимушенi були визнати, що речi не пiзнають, i речi iснують для людей такими, якими вони здаються [54, с.375]. Тобто П. Гассендi визнає тiльки знання, яке безпосередньо доставляють нам вiдчуття, скепсис є природним, говорить вiн, хоч i визнає окремi науки [54, с.388]. Здоровий глузд цим обмежує свiй розвиток, i iнженер залишається без iнструментiв аналiзу. Вiдмова вiд обчислення точного мiсця атомiв - наслiдок цього обмеження в абстрактному мисленнi. В результатi дiйснiсть постає перед ученим як сукупнiсть атомiв, що не детермiнується, не обчислювана. I для iнженера ця сукупнiсть атомiв нiчим вiд субстанцiї не вiдрiзняється.
   Буденна форма рацiональностi припускає комбiнацiю образiв i окремих властивостей предметiв, але їх поглиблення, надiлення новими рисами - надзвичайно складна операцiя. Створення адекватних понять i iдеальних об'єктiв є ускладненим, отже - природничо-науковi закони важко застосовувати до технiчних об'єктiв. Принципова незруйновнiсть корпускул [53, с.157], яку П. Гассендi вимушений ввести для обмеження кiлькостi їх видiв, - один з небагатьох прикладiв такого перетворення предметiв, коли вони надiляються якостями, не властивими речам навколо нас. П.П. Гайденко згадує введення поняття молекули [46, с.183-191], але це поняття iзольоване, оскiльки молекула теж сенсуально недоступна, а для включення цього поняття в природничо-науковi закони необхiдне повне абстрагування образу молекули.
   Чому ж атомiзм П. Гассендi, в поєднаннi iз старими формами рацiональностi, не приводить до створення онтологiчних конструкцiй, застосовних у межах технiчного знання? Вiдповiдь на це питання лежить у критицi, яку П. Гассендi адресував творам Р. Декарта. У цiй критицi рацiональнiсть здорового глузду спрямована проти тiєї однобiчностi, обмеженостi, що властива картезiанському рацiоналiзму. П. Гассендi, вiдкидаючи методи арiстотелiзму, вiдкидає i самообмеження рацiоналiзму, вiн прагнув поєднати сенсуалiзм i бездоганнiсть логiчних мiркувань. Навiть якби вiн звернувся до емпiричної iндукцiї Ф. Бекона, то йому довелося б вiдмовитися вiд абсолютної довiри вiдчуттю, адже англiйський фiлософ визнавав, що вiдчуття можуть зраджувати людину; так само Ф. Бекон у своїх експериментах передбачав отримання результатiв, експериментiв якi одночасно не можуть вiдобразитися нашими вiдчуттями i бути зрозумiли свiдомiстю. Бажаючи зберегти унiверсальнiсть у своїх мiркуваннях, використовувати всi способи отримання знання, П. Гассендi вiдмовляється вiд їх спецiалiзацiї - це можна назвати хворобою синкретичностi в рацiональностi.
   П. Гассендi, наприклад, заявляє, що в узагальненiй iдеї субстанцiї мiститься не бiльше об'єктивної реальностi, нiж в iдеї акциденцiй [55, с.429]: не можна щось пiзнати, вiдвернувшись вiд акциденцiй, а лише силою розуму [55, с.415]. Висновок з цього достатньо простий - дедукцiя Р. Декарта бiльш досконала, нiж дiалектика Арiстотеля, але не бiльше вiдповiдна навколишньому свiту i людським можливостям пiзнання. Р. Декарт сам вiдмовляється вiд пiзнання всiєї "темної матерiї". У вiдповiдь П. Гассендi слушно зауважує, що навiть те, що ми вважаємо ясним i зрозумiлим, цiлком може мiстити помилки [55, с.462].
   А коли Р. Декарт намагається мiркувати, спираючись лише на обмежений набiр знань, його критик з легкiстю доводить, що цi мiркування призводять до помилок: адже не можна довести безтiлеснiсть душi лише на тiй пiдставi, що вона не вимагає їжi, безлiч речей навколо нас обходяться без цього [55, с.405]. Бiльш поважно вiн вiдгукується про те виведення Р. Декарта, що знання нiколи не стане нескiнченним [55, с.442]. З одного боку, П. Гассендi критикує картезiанський дуалiзм i субстанциальнiсть, прагнучи використовувати в своєму методi буденну форму рацiональностi. З iншого боку, пропонує атомiстичну картину свiту, в якiй всiєю своєю критикою доводить повну неможливiсть абстрагування, котре веде до пiзнання iстини. Не сенсуалiстiчний метод для нього неприпустимий, тобто вiн сам вiдмовляється вiд iнструментiв доказу i використання атомiстичної картини свiту.
   Тому фiлософiя П. Гассендi - це фiлософiя Ренесансу. Для iнженерiв i дослiдникiв Нового часу суперечнiсть атомiстичної картини свiту i способу її доказу, суперечнiсть системи i методу її подальшої розробки, зробили цю фiлософiю непридатною для використання на практицi - технiчне знання неможливо рефлектувати за допомогою iдеальних об'єктiв i понять, що вiдображають буденно-ремiсничий рiвень усвiдомлення явищ.
   А яким був вплив творiв Б. Спiнози на становлення форм технiчної рацiональностi в перiод Нового часу, та чи спроможне було читання "Етики", або "Трактату про Бога, людину i його щастя" допомогти тодiшнiм iнженерам?
   Методологiчний перiод Нового часу повинен був одержати своє завершення у вимозi цiлiсностi будь-якої теорiї, внутрiшньої несуперечностi картини свiту. Так само необхiдна була вiдсутнiсть iррацiональних чинникiв у цiй картинi, що створюється на основi суто рацiональних методiв. Тому працi Б. Спiнози необхiдно розглядати як зразок системностi, який дозволив пiзнiше погоджувати науковi i технiчнi теорiї. "Етика" i "Трактат про Бога, людину i його щастя" привертають до себе увагу однiєю особливiстю: формою побудови, що бiльше нагадує математичнi викладення. Тези, що приймаються їм на початку мiркувань, навiть з етичних i богословських питань, iменуються аксiомами, висновки з найрiзноманiтнiших тем - теоремами; причому кожна теорема забезпечена суворим i докладним доказом.
   Як же Б. Спiнозi вдалося поєднати величезне число своїх теорем, зберегти їх несуперечливiсть, спираючись на метод Р. Декарта, що привiв його творця до дуалiзму? Спiноза використовував створену ним систему свiту, як iнструмент його пiзнання, причому в таких обсягах i з такою продуктивнiстю, яких ранiше фiлософи Нового часу не вживали. Початковi аксiоми задають предмет дослiдження, детермiнують його форму i встановлюють обмеження. Будь-яка наступна теорема повинна бути такою не лише через її докази, що представляються методом, але через попереднi теореми i аксiоми, вже всю описану структуру свiту.
   Для технiчної рацiональностi архiтектонiка робiт Б. Спiнози надзвичайно важлива: вона формулює iдеал єдностi технiчного знання. Порядок iдей тотожний порядку речей - i iдеал пiзнання Б. Спiнози є перехiд вiд кiнцевих модусiв до єдностi нескiнченного Всесвiту [110, с.245]. Застосований до технiки, цей принцип вимагає конструкцiю кожного нового технiчного виробу виводити з суми всiх наявних знань. Але не на основi простого копiювання - тодi б це була традицiоналiстична технiчна рацiональнiсть, а на розумiннi всiх процесiв, що використовувалися ранiше, i що будуть застосованi в новому пристрої.
   Проте чому самостiйний i глибокий фiлософ так прагнув бути математиком? Його штовхає до цього його час, коли ступiнь використання математики сприймалися як мiра науковостi знання [210, с.41]. Алгебра i геометрiя осягають свiт i роблять це швидше i успiшнiше за будь-яку iншу сучасну Б. Спiнозi науку. Але були в математики того часу двi особливостi, що робили її воiстину першою наукою. По-перше, вона була ще вiдносно проста. Алгебра тiльки почала побудову свого колосального математичного апарату. Про геометрiю годi й говорити - вивчення "Основ" Евклiда i декiлькох робiт Р. Декарта робило пересiчного громадянина майже фахiвцем у цiй сферi. По-друге: математика "не зiпсована нiяким пороком брехнi" - найбiльш достовiрний iнструмент пiзнання. I Б. Спiноза надає своїм творам форму математичних доказiв, змiстом маючи чiткi логiчнi висновки.
   С початку проаналiзуємо двi iдеї, що були висунутi в його працях, якi iлюстрували суперечностi мiж науковою i технiчною рацiональностями.
   Розвиток iдеї субстанцiї - перша з таких iдей. Як i Р. Декарт, Б. Спiноза вважав головною ознакою тiла його протяжнiсть [215, с.173], вiдмовлявся визнавати дискретнiсть матерiї [215, с.175] i вважав порожнечу суперечливим поняттям [215, с.174]. Але Б. Спiноза йде далi Р. Декарта i розширює поняття субстанцiї. Свiт, за Б. Спiнозою, мiстить єдину неподiльну субстанцiю. У першiй частинi "Етики" Б. Спiноза детально роз'яснює яким чином вона себе виявляє. "Субстанцiя є те, уявлення чого не потребує уявлення iншої речi", а виражається вона через атрибут i модус. "Пiд атрибутом я розумiю те, що розум уявляє в субстанцiї, як те що становить її суть". "Пiд модусом я розумiю стан субстанцiї" [217, с.315]. Чим досконалiша субстанцiя, тим бiльше їй властиво атрибутiв i станiв-модусiв [217, с.322].
   Взаємодiя цих акциденцiй i утворює дiйснiсть, яку ми спостерiгаємо. Будь-яке помiтне явище нагадує мазанину пензлем по картинi, яку було одержано змiшуванням нескiнченної кiлькостi фарб, де єдина субстанцiя фарби мiняє вiдтiнки модусiв-кольорiв. А оскiльки субстанцiя одна, то вона може трактуватися як вимога повної єдностi системи iдеальних об'єктiв i понять, що повинно полегшити формулювання законiв. Субстанцiя Б. Спiнози по сутi - прообраз поля, проте в другiй половинi XVII-го столiття корпускулярна теорiя одержала величезну кiлькiсть експериментальних доказiв i стала пiдставою механiки. Як пiдстава єдиного набору iдеальних об'єктiв, субстанцiя ще виражена бути не могла. Тому в долi субстанцiальної гiпотези особливо яскраво виявилася суперечнiсть технiчної i наукової рацiональностей: рацiональнi побудови, побiчно застосовнi в науцi, в той перiод абсолютно не могли використовуватися в технiцi, були технiчно нерацiональнi.
   Друга iдея: висунутий Б. Спiнозою критерiй цiлiсностi тiла або системи тiл. Фактично критерiїв два: рух в одному напрямi (запозичений у Р. Декарта) i збереження постiйних пропорцiй предмети. В декiлькох лемах висувається i доводиться низка тверджень [217, с.373-377]: форма предмету зберiгається, якщо деякi його частини замiнюються рiвноцiнними; збiльшення предмету iз збереженням пропорцiй його частин; одночасна змiна напряму руху всiх його частин в одному напрямi; будь-якi рухи предмету не руйнують його природу, аби лише всi частини зберiгали свiй рух i взаємодiю. Чи можуть такi критерiї використовуватися для формування механiстичної картини свiту? Так, можуть, але ця добiрка тез не завершена - лише був даний повний перелiк можливостей, але другий критерiй цiлiсностi не сформульована в тiй єдинiй фразi, як це можна зробити з критерiєм одностороннього руху Р. Декарта [112, с.145]. Видаливши з наведених викладень критерiй руху, побачимо - те, що залишилося, вимагає ретельнiшого розгляду. Видiляються два пiдкритерiї цiлiсностi iндивiда: структурна цiлiснiсть - збереження взаєморозташування частин системи (збереження форми); функцiональна цiлiснiсть - здатнiсть виконати тi самi дiї в тому самому обсязi (збереження природи тiла).
   Тобто потрiбно визначити структурну цiлiснiсть предмету, що не виконує нiякої функцiї. На перший погляд, цьому може допомогти однорiднiсть предмету. Але неоднорiдностi є в будь-якому предметi - питання тiльки в масштабi спостереження. Б. Спiноза побiчно визнає це, кажучи, що поєднання iндивiдiв можна оголосити новим цiлим iндивiдом, i так аж до єднання цiлого свiту [217, с.378]. Проте Б. Спiноза зупиняється на цьому, а подальшi мiркування, необхiднi для кращого розумiння iдеї цiлого - технiчно рацiональний критерiй, яким могла бути цiлiснiсть предмету що до дiї на нього, - не проводить. Б. Спiноза прагне лише обґрунтувати iдею єдностi свiту, i тим рацiоналiзувати пiзнання. Властивостi кожного тiла можуть бути зведенi до модусiв i акциденцiй єдиної субстанцiї. Отже, iз розумiння свiту усувається значна частина плутанини: явища природи не подiляються на класи i пiдроздiли, якi принципово не можуть бути проаналiзованi на основi єдиного набору понять (як теж таки подiлення на фiзичне i психiчне у Р. Декарта) - i пiзнавати свiй можна, виходячи з уявлення про його єднiсть. Та це у самого Б. Спiнози нiяк не вiдображається на технiчному знаннi! Маємо ще одне протирiччя мiж науковою та технiчною рацiональнiстю.
   Але основними об'єктами дослiдження в "Етицi", "Трактатi про Бога, людину i його щастi", "Положеннi, що мiстить метафiзичнi думки" є Бог i людина. Як самi собою, так i як прояв породжуваної природи (natura naturata) та той, що породжує (natura naturas). Навiщо Б. Спiнозi звертатися до аналiзу теологiчних i моральних проблем пiсля їх блискучого аналiзу Р. Декартом? Останнiм не була розв'язана проблема спiввiдношення наукової i теологiчної картин свiту. I хоча сам термiн "картина свiту" введений Р. Планком лише на початку XX-го столiття [185], питання принципiв органiзацiї розумiння свiту поставало впродовзi усiєї iсторiї фiлософiї.
   У. Ф. Бекона питання спiввiдношення наукової i теологiчної картин свiту фактично не пiднiмалося. Р. Декарт роздiлив теологiю i науку завдяки дуалiстичному розумiнню свiту. Але вони повиннi були стикатися в межах загальної картини свiту. Ця суперечнiсть могла бути дозволена лише покладенням принципiв однiєї з них в основу загальної картини свiту. Лише розгляд морально-етичних проблем в об'єднаннi з науковими мiг сформувати цiлiсний свiтогляд i вiдкрити дорогу створенню дiйсно всеосяжних наукових картин свiту. При рiвнi розвитку психологiї, етики, естетики у серединi XVII-го сторiччя єдине розв'язання наукових i моральних проблем у межах вузько дисциплiнарного пiдходу було неможливе, i Б. Спiноза почав їх аналiз з позицiй рацiональностi.
   Вченi вже могли дозволити собi говорити про причини сьогоденних подiй: Бог Б. Спiнози позбавлений теургiї - Бог не впливає на життя людей. Але екстраполювати своє знання в часi вченi могли обмежено. Лише через пiвтораста рокiв наука накопичила такий обсяг знань, що П. Лаплас змiг дозволити собi, як ученому, сказати про Бога: "Я не потребую такої гiпотези" [110, с.169]. I якщо Б. Спiноза хотiв створити єдину картину свiту, то Бог був необхiдний йому, як творець, що забезпечив початковий iмпульс у матерiї i виникнення розуму в людинi.
   Природа, що породжує, повнiстю iдентифiкується Б. Спiнозою з Богом. Творена природа подiляється на загальну й особливу. Загальна творена природа безпосередньо залежить вiд Бога i складається з усього руху в матерiї та розуму в людинi. Особлива природа - все iнше в свiтi [214, с.46].
   Бог в уявленнi Б. Спiнози абсолютно досконалий. Але що найцiкавiше, свiт, за Б. Спiнозою, так само досконалий; голандський фiлософ не роздiляє поняття буття i краси, вважаючи їх iдентичними. Бог, в уявленнi Б. Спiнози, не змiнює якостей речей [214, с.37] (згадка про бiблiйнi дива - полiтично необхiдне виключення). Але оскiльки з того часу свiт функцiонує як довершений годинниковий механiзм, - можна сказати, що Бог контролює подiї сучасностi. Бог - iманентна причина всiх речей [214, с.40]. В одночас Бог не має свободи волi або розуму в людському розумiннi цього [217, с.349]. Всеосяжний Бог залишився наодинцi з довершеним об'єктом свого творiння. I при цьому Бог - абсолютно вiльний. Якщо "свобода є усвiдомлена необхiднiсть", то Бог, за Б. Спiнозою, вiльний у вищому розумiннi цього слова - пiзнавши всi необхiдностi i застосувавши своє знання пiд час створення свiту. В той же час його воля не вiльна. Спiноза прямо говорить про це:"...Бог не дiє за свободою волi, а лише за потребою" [217, с.349].
   Людина - мисляча частка створеного Богом свiту. Мислення людини - не мислення Бога. Частина iдей людини помилкова, бо зроблена на основi недостатньої кiлькостi iнформацiї. З помилковими висновками тiсно пов'язанi пристрастi-афекти, прояви емоцiй. Окрiм власних помилкових рiшень, людина схильна до дiй випадковостей - раптових проявiв сил природи, якi насправдi - невиявленi закономiрностi [216, с.227]. I цу поневолену iстоту Б. Спiноза оголошує вiльною причиною, що дiє майже нарiвнi з Богом. А вiльна людина внаслiдок того, що може самостiйно формулювати думки i ухвалювати рiшення. Б. Спiноза прямо говорить, що питання про сумiснiсть свободи Бога i людини вище за людське розумiння [217, с.355], але якщо все-таки спробувати сумiстити характеристики природи, яка породжує i тiєї природи, що є породжуваною, то перед нами буди вимальовуватися цiкава картина.
   Людина є вища вiд тварини в тому розумiннi, що володiє розумом - i вона вже частково вiльна, усвiдомивши частину необхiдностей навколишнього свiту. Але надзвичайно вiльний Бог, що усвiдомлює всi необхiдностi всесвiту. Свобода людини - перехiдний ступiнь вiд абсолютного рабства мертвих предметiв або свiту афектiв тварин до повновладної свободи Бога. Людина може виносити правильнi i неправильнi рiшення. Неповне знання навколишнього свiту дає людинi унiкальну вiдмiннiсть: можна висунути декiлька шляхiв розв'язання однiєї проблеми. В людини з'являється вибiр. Свобода людини в свiтосистемi Б. Спiнози є якась форма самоорганiзацiї субстанцiї свiту, що має здатнiсть впливати на навколишнi модуси i акциденцiї згiдно зi своїм розумiння, що цiлком укладається в довершенi форми всесвiту. Вибiр i свавiлля - якостi, що набуваються її мисленням у процесi розвитку.
   Б. Спiноза у своїх творах не визнає подiбних вiдношень мiж свободою Бога i людини, але його рекомендацiї, данi для бiльшого звiльнення людини, прозоро на них натякають. Для отримання свободи людям необхiдно навчиться контролювати свої афекти: любити iдеальнi об'єкти, що не розчаровують їх [217, с.511], або замiнювати афектнi переживання мiркуваннями [217, с.566]. Iнший механiзм дiє при позбавленнi людини випадковостей. Менша кiлькiсть знань наближає його до тварини, зменшуючи можливостi його дiй, робить людину все бiльшою мiрою iграшкою випадку. З iншого боку, збiльшення кiлькостi пiзнаних необхiдностей збiльшує кiлькiсть варiантiв дiй людини. В той же час усуває з її життя несподiвану випадковiсть, перетворюючи її на очiкувану вiрогiднiсть. З розширенням поля варiантiв дiй можливiсть вибору, здається, все бiльше перетворюється на проблему. I щоб не завмерти подiбно до бурiданова вiслюка, люди повиннi все бiльше вдаватися до довiльних рiшень. Але збiльшення обсягу знань так само розкриває перед людиною сутнiсть кожного варiанту, вiн представляє механiзм роботи свiту i "утворення майбутнього", i чим бiльше знає людина, тим однозначно вона зробить висновок на користь одного, довершеного шляху дiй. Проте людина у Б. Спiнози не користується своєю свободою, не робить нiяких дiй. По сутi - вона споглядає. Свобода її реалiзується в мiркуваннях, а не в дiях, вона не має технiчного характеру.
   У рацiональнiй, суворiй побудовi свiтосистеми Б. Спiнози i виявляється суперечнiсть мiж технiчною i науковою рацiональностямi. З одного боку, дослiдник одержує чiткi контури взаємодiї свободи i необхiдностi. Вiн може проаналiзувати свої дiї i зрозумiти, наскiльки вони обумовленi, а наскiльки - вiльнi, але технiчна рацiональнiсть цих мiркувань не актуалiзована.
   Б. Спiноза у своїх працях прагне описати гранично загальну картину свiту, i саме її iснування можна взяти на озброєння iнженерної думки, технiчної рацiональностi. А iнженеру необхiдно виконувати дiї. Свободу людини - зробити свободою iнженера, вiдмовившись вiд споглядальностi. Система вибору iнженером технiчних рiшень буде вiддзеркаленням свободи людини в свiтосистемi Б. Спiнози.
   Усвiдомлення картини свiту, не пiдказуючи конкретних вiдповiдей, через завдання понятєвого апарату i набору абстракцiй, допоможе iнженеру, знайти сферу їх розташування: iдеальнi конструкти обмежують коло можливих розв'язань, i тим дозволяють вiдкинути на перший погляд вiдповiднi, а насправдi нерацiональнi висновки.
   Якщо розглянути, як змiнювалося спiввiдношення можливостi i необхiдностi, збiльшувалася мiра свободи iнженера, наприклад, металурга за ступенем розвитку виробництва, то буде ясно, що ця свобода легко пiддається диференцiацiї. З моменту вiдкриття способу виготовлення залiза, по кожному з цих питань поєднання пiзнаної необхiдностi i незнання, можливостi i необхiдностi набували рiзних форми. Спочатку у коваля-залiзороба був тiльки один варiант вiдповiдей на питання: про методи роботи вiн дiзнавався вiд старших i про iншi не мав гадки - фактично, проблема вибору перед ним не стояла.
   Справжня революцiя вiдбулася в металургiї, коли хiмiки розшифрували схеми окислювально-вiдновних реакцiй. Металургiя одержала наукову базу. За декiлька десятилiть пiсля цього у металургiв з'явилося стiльки можливостей, скiльки вони не одержували попередню тисячу рокiв. Поява нових знань спричиняла вибiр мiж можливiстю i необхiднiстю - не можна довiльно вибрати саму якiсну технологiю. Незалежнiсть вiд одного чинника (наприклад, погоди) зовсiм не означає довiльного рiшення: або впливають iншi чинники, або в одному варiантi дiй витрачається менше сил i ресурсiв.
   Уявiмо собi сукупнiсть можливостей металурга за одним з чинникiв. Хай це буде паливо. Якщо брати до уваги тiльки його - iнженер вибере той, що має максимальну теплотворну здатнiсть. Але паралельно з варiантами вибору палива є безлiч конструкцiй печей i продукцiї, яка в них виробляється. Для даної печi i даної продукцiї пiдходить вельми вузький спектр палив. I серед них, необхiдних варiантiв вибору, може не бути спочатку вибраного палива. А серед вiдповiдних варiантiв чи буде вибiр довiльним? Адже ще iснує величезна кiлькiсть iнших чинникiв, що впливають на виробництво. Перелiк усiх цих можливостей-свобод в одному алгоритмi дiй i дає iнженеру єдину необхiдну вiдповiдь.
   Цей єдиний, у цiлому оптимальний для iнженера, варiант-алгорiтм дiй може складатися з не iдеальних рiшень з окремих питань. Це вiдбувається тому що свобода iнженера обмежена не тiльки необхiднiстю вибору з певного числа варiантiв, але i кiлькiстю цих варiантiв. "Виходячи з критерiїв здiйсненностi, соцiальної значущостi, ефективностi, вiдбувається вiдбiр найбiльш перспективних iдей... за допомогою яких i завершується перетворення випадковостi в закономiрнiсть" [160, с.278]. При обмеженiй нагодi навiть найбiльш довершене розв'язання, прийняте на їх основi, може виявитися просто неприйнятним. I якщо ми повернемося до характеристик Бога в розумiннi Б. Спiнози, то побачимо, що при створеннi свiту вiн мав в своєму розпорядженнi нескiнченну кiлькiсть варiантiв. Тому й результат його роботи досконалий у кожному своєму проявi.
   Отже, Б. Спiнозою був заданий iдеал цiлереалiзацiї в технiчнiй творчостi. I шлях його досягнення зовнi простий: iнженеру необхiдно збiльшувати свої можливостi i кiлькiсть варiантiв дiй, i вибирати найбiльш довершенi, в усiх вiдношеннях, розв'язання. Учений, що розширює можливостi iнженера, i рацiоналiзатор, який удосконалює їх, утворюють спiвдружнiсть, яка забезпечує краще рiшення.
   Так Б. Спiноза знаходить своє мiсце серед фiлософiв XVII-го столiття розв'язання двох актуальних для розвитку наукової i технiчної рацiональностей проблем. По-перше, необхiдно було створити цiлiсну картину свiту, не поступливу античним дослiдженням, або довести можливiсть її iснування; по-друге, потрiбно було повнiстю виключити з розумiння дiйсностi iррацiональнi чинники. Причому зробити це не тiльки з точки зору методу - тут увже було досить напрацювань, а з погляду системи. При тому рiвнi розвитку науки це можна було зробити лише замiщуючи традицiйнi теологiчнi висновки бiльш несуперечливими мiркуваннями. I Б. Спiноза розв'язав цi двi проблеми. Вiн завершив чорнову роботу багатьох десятилiть з доказу можливостi побудови механiстичної картини свiту. Його монотеїзм майже повнiстю усунув можливостi надприродної, нерацiональної поведiнки Бога (божественнi дiї вiдсунули до часiв творiння), i так само забезпечив достатньо унiверсальний, єдиний, несуперечливий свiтогляд [217, с.313-590]. Вказана та межа в дослiдженнях свiту, до якої ще можна не користуватися математикою. Спiввiдношення свободи i необхiдностi, описане Б. Спiнозою, яке могло бути застосоване до роботи дослiдника i iнженера, а також використання картини свiту, як iнструменту його пiзнання, визначило приорiтет нової парадигми науки перед новою парадигмою технiки. I пiзнiше створення придатних для технiчного застосування свiтосистем I. Ньютоном i Г. Ляйбнiцом, вже спиралося на прецедент несуперечливої картини свiту, побудованої на рацiональних засадах.
   Єдиним недолiком цих умовивiдiв була майже повна неможливiсть їх актуалiзацiї - перетворення у конкретнi проекти, схеми, плани. Давалися лише найзагальнiшi риси iдеальних об'єктiв (субстанцiї i акциденцiй), якi були неадекватнi нi реальностi, нi математичному апарату. Як наслiдок, логiчно достовiрнi побудови Б. Спiнози технiчно були вже нерацiональнi: формулювання за їх допомогою природничо-наукових законiв, а тим бiльше, застосування їх у межах технiчного знання - неможливе. Тому Б. Спiноза сьогоднi широко вiдомий як фiлософ , а про його роль в технiцi мало хто знає.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   3.3. Вплив феномену технiчної рацiональностi на формування механiстичної картини свiту.
   Для розвитку аналiтико-синтетичної форми технiчної рацiональностi, необхiдно: забезпечення взаємодiї методологiчних i онтологiчних передумов формування природничо-наукових законiв, використаних в технiчному знаннi - iз механiстичною картиною свiту. Для цього необхiдне створення такого набору iдеальних об'єктiв i понять, якi адекватно вiдображали б стiйкi зв'язки в навколишньому свiтi i, водночас, пiдходили б для використання з утилiтарною метою. Яким чином це завдання було виконане у фiлософiї Нового часу?
   Якщо початок створення онтологiчного понятiйного апарату, який згодом був використован фiлософiєю науки XVIII-го сторiччя, прийнято пов'язувати з iм'ям Дж. Локка, то iдеальнi об'єкти i понятiйний апарат, що лягли в основу механiстичної картини свiту, сформувалися в протистояннi гiпотез Г. Ляйбнiца i I. Ньютона.
   Пiсля Ф. Бекона англiйський емпiризм потребував такої онтологiчної основи, з якої можна було б черпати iдеальнi об'єкти для формулювання природничо-наукових законiв, якi можливо використовувати в технiчному знаннi. А так само в модернiзацiї, розширеннi можливостей самого експериментального методу. Працi Дж. Локка мiстили в собi розвиток iдей емпiризму, збагаченого поняттям вiрогiдностi, iдеєю використання математично детермiнованих iдеальних об'єктiв i багато iншого. Але в їх межах не було сформульовано єдиної картини свiту. Разом з актуальними питаннями наукового пiзнання проблематикою праць Дж. Локка виступали полiтичнi процеси, громадянське суспiльство. Завдання застосування iнструментiв математичного аналiзу, навпаки, вiдсутнi в них. Проте Дж. Локк при написаннi "Опытов о человеческом разумении" зiткнувся з проблемами побудови картини свiту: детально описуючи становлення i дiяльнiсть розуму, вiн повинен був розкрити процес розв'язання цим розумом онтологiчних проблем i задати метафiзичнi межi його дiяльностi.
   Перш за все в його роботах слiд зазначити утилiтарнiсть доказiв. Бритва Оккама в його руках дiє настiльки ж вiртуозно, наскiльки i нещадно. Типовий приклад - доказ вiдсутностi природжених iдей у людини. Саме це поняття Дж. Локк вважає шкiдливою, схоластичною помилкою. I вiн позбавляється його, наводячи простi, яснi i зрозумiлi приклади з дiтьми, iдiотами i слiпими [139, с.95], якi не виявляють тих якостей, що здаються вiд народження властивими дорослим нормальним людям. А якщо так, то якостi звичайних людей набутi ними вiд досвiду i спiлкування з iншими людьми. Совiсть особа розвиває для життя в суспiльствi подiбних до себе, i показано, що навiть у таких аморальних людей, як розбiйники, совiсть i взаємнi норми моралi iснують лише для самозбереження. Досить вказати шлях походження знання, щоб довести, що воно не природжене [139, с.107]. Слiпий, що раптово прозрiв, не зможе тiльки зором вiдрiзнити куб вiд кулi, детально вивчених ним до того [139, с.128]. Дж. Локк не прагне до вичерпної повноти аргументування: найбiльш грубi форми помилок, що iснували в суспiльствi, вiн спростував, а контраргументи, що залишилися, дуже неяснi, щоб до них прислухатися. I можна сказати, що своєї мети вiн багато в чому досяг: той такий Г. Ляйбнiц заперечував йому значно тонше i вже не говорив, як лорд Герберт [139, с.127], про iдеї добра та каяття, що "пригадуються". Вiн уявляв їх уже не як чiтке знання, а лише як певне обумовлене спiввiдношення мiж знаннями, одержаними нами при навчаннi.
   У той самий час Дж. Локком неодноразово проголошується зв'язок розуму з матерiальним свiтом. Iдеї i поняття в людини виникають од вiдчуттiв або вiд отримання iдей вiд iнших людей. Iнших iдей у людини немає [139, с.135]. Дж. Локк за допомогою простих доказiв оголошує це твердження iстинним.
   Чи укладаються наведенi приклади в межi емпiричної форми технiчної рацiональностi? Справдi, людина, що мислить так само - iдеальний учений, який розв'язує технiчнi завдання. Дж. Локк, як i Ф. Бекон, вимагає експериментальної перевiрки мiркувань. Проте Дж. Локк вже не вимагає знаходження абсолютної iстини. Емпiрична iндукцiя Дж. Локка вже узгоджується не тiльки з поняттям вiрогiдностi окремої подiї, але i з поняттям вiрогiдностi iстини. Вiрогiднiсть є видимiсть вiдповiдностi iстинi на пiдставi не цiлком достовiрних доказiв. Дякуючи їй ми вважаємо речi iстинними, навiть якщо не знаємо цього напевно [139, с.72]. Важливий перехiд вiд сприйняття її лише як частина методу - як необхiдностi правильно мiркувати (це було введено ще Г. Галiлеєм) - до iманентної властивостi iстини, заснованої на тотожностi законiв природи i мислення. Дж. Локку достатньо того, що гiпотеза, яку ми вважаємо iстинною, достатньо добре корелюється iз навколишньою дiйснiстю. Форму технiчної рацiональностi, використовуючi такi передумови, вже не можна назвати iндуктивно-аналiтичною.
   Емпiричний метод, що дозволяв спiввiдносити iдеальнi об'єкти i залежностi, одержанi шляхом досвiду, сприяв формуванню механiстичної картини свiту. У викладi Дж. Локка картина свiту стає утилiтарним iнструментом мiркувань. Зокрема, аналiзуючи спiввiдношення матерiї i простору, Дж. Локк вибудовує чiткий ланцюжок доказiв на користь корпускулярної гiпотези. Але одночасно субстанцiальна гiпотеза вiдкидається на пiдставi того, що "субстанцiї i акциденциi мало кориснi у фiлософiї" [139, с.224], а сама iдея акциденцiї утворилася вiд прагнення фiлософiв спростити пояснення численних, але незначних змiн спостережуваних об'єктiв. Надалi стверджується, що в нас взагалi немає чiткої iдеї субстанцiї, нi тiлесної, нi духовної. Цiлий пласт гiпотез, проблем i питань, що розроблялися ще Р. Декартом i Б. Спiнозою i навiть Г. Ляйбнiцем, не спростовується на пiдставi знаходження в них суперечностей, але усувається i на пiдставi бiльшої простоти i доступностi корпускулярної гiпотези - вiдбувається утилiтарне обмеження розробки метафiзичної проблематики. Дж. Локк наводить приклад людської волосини, яка, розглянута пiд мiкроскопом, втрачає свiй коричневий колiр, i перетворюється на дивний набiр лусок [139, с.352]. Субстанцiя зайва: якби ми могли виявляти первиннi якостi частинок неозброєним оком, то вториннi якостi просто б не знадобилися нашому розуму. Слiд зазначити, що такi випади були можливi у бiк середньовiчної схоластики, але що до нової фiлософiї вони рiдкiснi. Вони швидше властивi практичнiй людинi, нiж фiлософу. Саме iнженер буде незадоволений логiчними, але непридатними на практицi, мiркуваннями Б. Спiнози. Характерно є те, що Дж. Локк пiзнiше вимушений використовувати поняття субстанцiї, хоча i в значно бiльш обмеженiй формi.
   Точно так, як i простiр зводився Дж. Локком до якогось обсягу, заповненого тiлами, так i уявлення про час пiдкоряється вимогам утилiтарностi. Час є вимiром тривалостi. Для вимiру часу досить визначити мiру його промiжку. А що до того, що достовiрно вимiряти час можна тiльки спостерiгаючи явище, що повторюється [139, с.224]. Тут же Дж. Локк пiдпорядковує розподiл часу суб'єктивним вимогам: його необхiдно здiйснювати не на основi точних онтологiчних передумов, а пiдпорядковувати цей подiл практичнiй необхiдностi: роки встановленi людьми як мiра часу, i ними необхiдно користуватися саме яе такими, хоч їх абсолютна точнiсть викликає сумнiви. I хоча час не є мiрою руху [139, с.243], але простiр i час що взаємодiють настiльки великi i тривалi, наскiльки для того надають привiд тiла, що наповнюють їх [139, с.245].
   Тут маємо суперечнiсть: Дж. Локка неможливо звинуватити в несумлiнностi - його докази надзвичайно логiчнi, структура твору плбудована дуже чiтко i продумано, i, в той же час, чимало дуже слушно обгрунтованих запереченнь виникло у його сучасникiв. Ця суперечнiсть пояснюється тим, що Дж. Локк, розвиваючи емпiрико-рацiоналiстичну форму технiчної рацiональностi, деколи нехтує науковою рацiональнiстю. Наукова рацiональнiсть фiлософа вимагає вiд нього максимально розумного i безпомилкового пошуку iстини. Iстина для Б. Спiнози, Ф. Бекона, Р. Декарта первинна, а кiлькiсть працi, що витрачається при її пошуку - вторинна, хоч i важлива. Технiчна рацiональнiсть передбачає отримання результату якомога швидше. Результат, зрозумiло, повинен вiдповiдати дiйсностi, - без цього вiн перестає бути таким. Результативнiсть - основний критерiй, за яким Дж. Локк вибудовує свої твори.
   Для Дж. Локка достатньо декiлькох прикладiв: у позицiї супротивникiв знайденi безперечнi помилки, а власна позицiя достатньо аргументована - показанi неспростовнi приклади набуття людиною навiть елементарних iдей. Але Дж. Локк не аналiзує тих станiв людської особи, якi можуть поставити пiд сумнiв його ж слова. Такий утилiтаризм призвiв до того, що вже через декiлька рокiв Г. Ляйбнiц висунув низку заперечень таким, на перший погляд, очевидним, мiркуванням Дж. Локка. В "Нових дослiдах про людське розумiння", коли Г. Ляйбнiц критикує механiцизм i штучнiсть у побудовах Дж. Локка, наводиться елементарний доказ, що якщо всi тiла мають певну твердiсть i, одночасно, певною гнучкiсть, то неможливi нi абсолютно твердi атоми епiкурейцiв, нi абсолютно рiдка тонка матерiя картезiанцiв [128, с.125]. У такий спосiб Г. Ляйбнiц спростовує мiркування Дж. Локка про тверду природу тiл. Особливо характерним є те, що Дж. Локк, коли вiн мiркує тiльки на рiвнi корпускул, явно програє у тих випадках, коли Г. Ляйбнiц аргументує свої заперечення саме внутрiшнiми властивостями монад: так Фiлалет стверджує, що тотожнiсть речей полягає в тотожностi органiзацiї їх частин, а Теофiл наводить приклад "Арго", який афiняни лагодили так довго, що вже неможливо було сказати, чи є той корабель тим самим, що був спочатку [128, с.232].
   З погляду наукової рацiональностi Г. Ляйбнiц явно виграє: мiркуючи так само зрозумiло i дохiдливо, як Дж. Локк, вiн доводить, що той дуже багато явищ залишив без уваги. В мiркуваннях про людський розум i про пiзнання свiту вони обидва пiзнають iстину, проте Г. Ляйбнiц доводить, що пiзнає її бiльш повно i глибоко. Але в Г. Ляйбнiца присутнє приниження практичної користi картини свiту на користь її цiлiснiстi та несуперечнiстi. Вiн вводить iєрархiю монад, оголошуючи душу людини ще одним їх рiзновидом, простою субстанцiєю [128, с.144]. З погляду цiлiсностi традицiйної метафiзичної проблематики XVII столiття - це дозволяє зв'язати фiзичнi i психiчнi явища, дозволяє розв'язувати частину теологiчних проблем, представляючи цiлiсну картину всесвiту, але з позицiї нової парадигми науки - залишає в нiй дуже багато нез'ясовного, зокрема ще один якiсний перехiд мiж людиною i свiтом. Г. Ляйбнiц показує окремi аспекти цього переходу, доводить неповноту розумiння цих явищ Дж. Локком, але цiлiсної "монадної" системи розумiння людського розуму, використаної в педагогiцi i психiатрiї, не створює.
   Саме в цiй дiї, як у краплинi води, вiдображаються суперечностi в цiлевизначенi рiзновидiв рацiональностей. Дж. Локк написав свої "Опыты о человеческом разумении" для аналiзу людського розуму i допомоги людинi в пiзнаннi свiту. А Г. Ляйбнiц "Новi дослiди про людське розумiння" створив передусiм для спростування роботи Дж. Локка i лише в другу - для допомоги людям. Розглянув би Г. Ляйбнiц такий набiр проблем, i чи зробив би вiн це так ретельно, не будь у нього пiд рукою "Дослiдiв..."? Адже жодна велика праця Г. Ляйбнiца з логiки не доведена до кiнця, зразки загальної науки, про якi вiн говорив так багато, залишилися лише планами i конспектами [134, с.435]. Заперечення Г. Ляйбнiца базуються на побудовах Дж. Локка: дiалог Фiлалета i Теофiла - це не те саме, що критика Г. Галiлєєм схоластичних уявлень, коли в межах одного твору i спростовувалося старе, i давалися продуктивнi зразки нового. Це або пiдтвердження очевидних iстин, висловлених Дж. Локком, або зiбрання недолiкiв його позицiї, разом з невеликою кiлькiстю добрих побажань i конкретних вказiвок. Г. Ляйбнiц доводить, що пiзнає iстину краще за Дж. Локка, але за книгами Дж. Локка можуть учитися люди.
   Пiдтвердження iнженерної форми мiркувань можна знайти в четвертiй книзi "Дослiдiв про людське розумiння", в якiй автор мiркує про пiзнання. Вся сфера пiзнання негайно визначається як результат комбiнацiї наших iдей. Пiзнання є сприйняття вiдповiдностi або не вiдповiдностi двох iдей [140, с.16]. Вiдповiднiсть може бути виражена тотожнiстю i вiдмiннiстю, вiдношенням, сумiсним iснуванням i взаємодiєю. Тобто всi комбiнацiї iдей, на основi яких будується наше пiзнання, зводяться до чотирьох варiантiв, якi легко перепробувати в разi потреби. Процес пiзнання дiлитися на iнтуїтивний (зрозумiлий без доказiв) i доказовий. При цьому кожен крок у доказовому пiзнаннi повинен мати iнтуїтивну очевиднiсть. Цим Дж. Локк прагнув, за прикладом Р. Декарта, уникнути помилок при мiркуваннях. Втiм, Дж. Локк не обмежується кiлькiсним пiзнанням i припускає якiсне. Сфера пiзнання, за Дж. Локком, обмежена загальною кiлькiстю iдей, що є в нас, неповнотою зв'язкiв мiж ними i недостатнiм ступенем вивчення цих iдей. У методологiю вводяться математичнi iнструменти, "вбудовується" саме поняття чисел [139, с.255-274]. Це найпростiша iдея, що виникає в людини вiд практичної взаємодiї зi свiтом: одиницями найзручнiше вимiрювати, тому вони повиннi бути мiрою речей [139, с.256]. Але у Дж. Локка числа, на вiдмiну вiд рацiоналiзму, не здаються iманентною деталлю розумiння свiту, вони взагалi не можуть бути онтологiчно "вбудованi" в свiт - адже у свiдомостi немає природжених iдей. Нарештi, мiркуючи про реальнiсть нашого пiзнання, Дж. Локк говорить, що нашi простi iдеї вiдповiдають дiйсностi, i треба вiдштовхуватися вiд них. Чим простiша iдея, тим бiльше вона правiльна, звiдки робиться висновок про iстиннiсть пiзнання за допомогою математики, як простої iдеї. Iстина - таке поєднання простих iдей, знакiв, яке вiдповiдає реальностi. В разi їх правильного поєднання пiзнання можливе i без експерименту [140, с.43]. Тобто Дж. Локк намагався подолати однобiчнiсть емпiричних методiв.
   Проте, Дж. Локк прагне вiдшукати iстину найбiльш утилiтарним способом. Тому перевага надається експерименту, хоча нi математика, нi математичне моделювання не забутi, за ними визнається право iснування i використання. Свобода вибору способу пiзнання залишається за дослiдником. Вiн сам обирає, яким чином йому розв'язувати проблему, що стоїть перед ним.
   В "Дослiдах..." й iнших творах, особливо тих, що стосувалися природничо-наукової проблематики Дж. Локком не було здiйснено революцiйних вiдкриттiв. Фактично, головним результатом "Дослiдiв..." була можливiсть формулювати новi iдеальнi об'єкти i поняття - на основi подiлу якостей речей на первиннi i вториннi, критики субстанцiальної гiпотези, уявленнях про комбiнацiї iдей в людськой свiдомостi, лiнгвiстичних дослiджень. Такi репрезентанти, завдяки їх утилiтарностi, були застосовнi для формулювання природничо-наукових законiв, що описують i технiчнi об'єкти. У редукцiї до зумовленої практикою межi картинi свiту (нариси якої данi в "Дослiдах про людське розумiння") iнженеру-дослiднику простiше висловiти помiченi iнварiантнi зв'язки.
   Розум людини, за Дж. Локком, це iнструмент для розв'язання тих проблем, що стоять перед людиною. Уявлення про цей iнструмент достатньо спрощене для його продуктивного використання, але ще досить адекватне, аби не суперечити об'єктивнiй дiйсностi. Це спрощення призвело до спотворення iдей фiлософської спадщини Дж. Локка: Дж. Берклi i Д. Юм використовували в своїй фiлософiї штучний подiл Дж. Локком якостей речей на первиннi i вториннi. Вториннi якостi, якi за Дж. Локком, суть породження нашого розуму, були взятi на озброєння суб'єктивним iдеалiзмом, як доказ iлюзорностi свiту [22, с.260]. У такий спосiб бажання спростити картину пiзнаваної дiйсностi призводило до ускладнення цього пiзнання. Виник паритет в продуктивностi мiркувань Г. Ляйбнiца i Дж. Локка, рiвновага мiж утилiтаризмом i науковою рацiональнiстю. Але фiлософам потрiбно було розв'язали цю дилему, вийти з протистояння рацiональностi практичного пiзнання свiту i повноти його пiзнання. А також пiдлагодити цю рiвновагу при переходi вiд метафiзики до розв'язання фiзичних i особливо технiчних завдань.
   Завершення формування механiстичної картини свiту традицiйно пов'язують з роботами I. Ньютона. Як сказав Б.Г. Кузнєцов "Iдеї Ньютона здавалися подальшим двом сторiччям ще бiльш остаточними, нiж iдеї Арiстотеля у середньовiччя" [111, с.173]. Але чому вдалося ньютонiанцам усунути з наукового вжитку субстанцiальнi гiпотези? Г. Ляйбнiц - фiлософ, який залишив одну з найбiльш унiверсальних спадщин - чомусь не залишив пiсля себе плiдно працюючої школи, а висунутi ним гiпотези виявилися так неповно зажаданi науковим свiтом епохи Просвiтництва. Тим часом у його творах мiститься розвиток iдей дiалектики нарiвнi з обгрунтуваннями метафiзики, iнструкцiї зi збiльшення влади людини над природою i послiдовний захист релiгiї.
   Розглянемо один з проявiв цiєї суперечностi. Чудовим прикладом є, здавалося б абстрагована вiд технiки, метафiзична дискусiя мiж Г. Ляйбнiцем i С. Кларком з приводу твору I. Ньютона "Математичнi основи натуральної фiлософiї". Г. Ляйбнiц доводить, що твiр I. Ньютона йде на користь матерiалiстам, не зважаючи на вихваляння Бога, присутнi в ньому, i все через те, що картина свiту, описана там, мало вiдрiзняється вiд картини свiту за Епiкуром та Демокрiтом [122, с.433]. В одночас вiн знаходить в "Оптицi" два уривки, з яких видно, що механiзм всесвiту, описаний I. Ньютоном, не iдеальний i потребує постiйних виправлень з боку Бога [122, с.430]. Здається, що Г. Ляйбнiц критикує I. Ньютона з двох протилежних позицiй: з одного боку, вiн дорiкає йому за механiцизм у розумiннi Всесвiту, з iншою, - за недостатньо довершений опис цього механiцизму. Але критика Г. Ляйбнiцем механiцизму залишається цiлiсною: вiн критикує картину свiту свого опонента як за iманентнi вади його гiпотези, так i за недолiки в її деталiзацiї. С. Кларк намагається вiдстоювати позицiю однодумця - вiн говорить, що I. Ньютон прямо вводить в картину свiту вiльну i розумну причину його iснування, а в епiкурейцiв немає цiєї причини, тому картина свiту за Ньютоном цiлком теологiчна. А що до метафiзики, той математичний опис всесвiту, вiдсутнiй у Епiкура, цiлком успiшно замiнює метафiзику [122, с.437]. Але Г. Ляйбнiц значно бiльш прозорливий фiлософ i розумiє, що математика лише удосконалила свiт за Епiкуром: докази буття Бога в такому свiтi - це всього лише недоробки фiзикiв, як, наприклад, фраза I. Ньютона про те, що орбiти планет настiльки впорядкованi, що тiльки втручання Бога могло встановити таку гармонiю [122, с.430]. Варто знайти пояснення цьому феномену, i "вiльна причина" зникне. Вiдсутнiсть вищої iстоти в свiтi можна буде постулювати так самовпевнено, як i її наявнiсть, - чим i займалися французькi матерiалiсти наступнi декiлька десятилiть. Так само рiзко заперечує Г. Ляйбнiц тому, щоб вважати математику метафiзикою.
   Основу їх суперечностi можна виявити в тому, що С. Кларк захищає релiгiю, спираючись на вразливу з погляду фiлософiї, але технiчно рацiональну картину свiту, а Г. Ляйбнiц вiдстоює теоретично несуперечливу, але практично вразливу конструкцiю. Г. Ляйбнiц бачить у I. Ньютона лакуни в мiркуваннях, якi той вимушений закривати простим постулюванням, але щоб розкрити цi лакуни i розвязати в межах свого розумiння свiту, нiмецький фiлософ сам вдається до вигадки гiпотетичних абстракцiй.
   Протилежним прикладом служить фрагмент суперечки, з того ж листування, про природу матерiї. С. Кларк, вiдстоюючи корпускулярну теорiю, наводить приклад з скляною посудиною, з якої вiдпопмували повiтря - опiр середовища в такiй посудинi вiдсутнiй [122, с.457]. Г. Ляйбнiц у вiдповiдь говорить, що кiлькiсть матерiї в такiй посудинi не змiниться, i наводить приклад зануреного у воду дiрявого дерев'яного ящика: навiть якщо витягнути всю рибу, порожнє мiсце тут же заповнилося водою [122, с.475]. Так i в посудинi всього лише змiнився рiзновид матерiї. Це заперечення цiлком у дусi субстанцiальної картини свiту, але до 1715 року, коли писався цей лист, з'явилися контраргументи, про якi майже не згадує С. Кларк, але вимушений говорити Г. Ляйбнiц. Наявнiсть такої матерiї суперечила б закону всесвiтнього тяжiння, адже ще Г. Галiлей зважив двi однаковi посудини, в однiй з яких було вiдсутнє повiтря. А технiка з тих пiр вдосконалилася, i пiсля дослiдiв О. Герiке вже неможливо було списати вакуум на неточнiсть вимiрювань i людськi iлюзiї [102, с.263]. Тому Г. Ляйбнiц вимушений говорити про "матерiї без тяжкостi" [122, с.475] i навiть закон всесвiтнього тяжiння, який був на той час широко вiдомий вже тридцять рокiв, оголошувати схоластичними вигадками [122, с.501].
   Але хiба позицiя С. Кларка, що спирався на мiркування I. Ньютона - несуперечлива? Атом є штучною абстракцiєю ще бiльшою ступеню, нiж монада: I. Ньютон також вигадував позбавленi ваги корпускули, i Г. Ляйбнiц неодноразово указує на вади корпускулярної теорiї. Зокрема вiн наводить такий доказ: якщо складаються корпускули П. Гассендi з незруйновного матерiалу, що заважає їм прийняти будь-якi розмiри, а не тiльки мiкроскопiчнi [123, с.219]. Не є вирiшальною i користь, яку приносить абстракцiя. Г. Ляйбнiц прямо попереджає, що той, хто зловживає вiдкритими ним якостями речей, поширює їх на весь всесвiт, той впадає в своєрiдний "фiзичний варварiзм" [124, с.351], як хiмiк, що скрiзь вiдчуває запах солi. Адекватнiсть iдеальних конструкцiй тих, що описують аналiзованi процеси, у I. Ньютона i Г. Ляйбнiца була вiдносною.
   Проаналiзуємо, що ж розв'язало суперечку двох гiпотез. У наукових дослiдженнях, що проводяться в їх рамках, спостерiгався паритет - щойно наведений приклад показує, що фальсифiкуючих експериментiв (користуючись термiнологiєю К. Поппера [189, с.107]) у теорiї I. Ньютона було багато. Якщо подивитися на реакцiю сучасникiв цього великого протистояння, то їх не бентежила нездатнiсть тiєї або iншої картини свiту пояснити деякi фiзичнi явища. Так Р. Котес, що перевидав "Математичнi основи натуральної фiлософiї", прямо писав у передмовi: "Я чую, як деякi засуджують це i невiдомо що бурмотять про прихованi властивостi" [165, с.12]. Ньютонiанцi звiльнили себе вiд необхiдностi доводити онтологiчнi постулати в картинi свiту I. Ньютона [111, с.167], i прихованi властивостi просто iгнорувалися ними. Телеологiчна проблематика позбулася прiоритету. Виникає закономiрне заперечення: чи були вони першими в цьому питаннi? I справдi, вже Г. Галiлей в "Бесiдах..." вустами Сальвiатi заявляє: "Зараз невiдповiдний час для занять питанням про причини прискорення в природному русi, з приводу якого рiзними фiлософами висловлено стiльки рiзних думок... Всi цi питання i ще множина iнших слiд було б розглянути, але це принесло б мало користi" [51, с.243-244]. Але тут немає остаточної вiдмови вiд дослiдження прихованих властивостей. I. Ньютон же висловлюється в "Оптицi" гранично вiдверто: "Сказати, що кожен рiд речей надiлений особливою прихованою якiстю, за допомогою якої вiн дiє i справляє явнi враження - означає нiчого не сказати" [166, с.304]. Тобто, або iснує незаперечний математичний доказ гiпотези, пiдкрiплений, зрозумiло, експериментом, або її взагалi краще не висловлювати. Якщо ж така гiпотеза знаходить своє онтологiчне пiдтвердження, укладається в картину свiту, то вона вже набуває форми закону - висновки, що суперечать їй, i спостереження, що мають меншу доказову силу, не враховуються. В цьому ракурсi пошук прихованих причин явищ, за якими ведеться спостереження, стає безглуздим.
   Також не може бути таким критерiєм i "здатнiсть розв'язання головоломок" яку описав Т. Кун? Хоча за Т. Куном парадигмальна наука i зосереджуєтся на розв'язаннi головоломок у дуже вузькiй галузi [114, с.62] - навiть там, якщо виходити з чисто наукової проблематики, знаходиться дуже багато нерозв'язних завдань, перед якими ньютонiанци були безсилi. В гiдравлiцi залишився так i не поясненим до кiнця турбулентний рух рiдини. Сам Т. Кун указує, що гравiтацiйна константа не була обчислена ще цiле сторiччя пiсля виходу "Основ..." [114, с.50]. У той час як Г. Ляйбнiц i Х. Гюйгенс робили блискучi вiдкриття, як у тих сферах оптики, де ньютонiвська механiка вiдставала, так i в самому її серцi - саме Х. Гюйгенс знайшов точну формулу рухiв маятника. Можна сказати, що розв'язання головоломок у суто науковому, ейлеровськом планi, як описує це явище Т. Кун, здiйснювалося ними не гiрше за ньютонiанцев, i заперечення П. Фейерабенда проти ухвалення розв'язання головоломок як критерiй науковостi [230, с.112] в такому контекстi стає справедливим.
   Тобто вибiр мiж парадигмами, що формуються, здiйснюється не в кабiнетi ученого - там завжди знайдуться дуже багато взаємовиключних i абсолютно достовiрних аргументiв, - його можна здiйснити лише на основi практики, вираженої через технiчну рацiональнiсть. Вибiр зробили не пiвтора десятки провiдних європейських учених, вони не змогли домовитися мiж собою навiть з елементарних питань, але вже значна маса європейських iнженерiв, яким були потрiбнi iнструменти не для розв'язання абстрактних "головоломок", а зручностi при розв'язаннi технiчних завдань. Саме здатнiсть рiшення "технiчних головоломок", i, отже, технiчна рацiональнiсть картин свiту, заснованих на корпускулярнiй i субстанцiальнiй гiпотезах, визначила їх вибiр.
   Для iлюстрацiї цього розглянемо послiдовно будову трьох метафiзичних за своїм характером наукових абстракцiй, якi зумовлювали характер гiпотез, що змагалися: монади, атома i ефiру, i вiдношення побудованих на їх базi картин свiту з науковою i технiчною рациональностями.
   Монади Г. Ляйбнiца - для того iсторичного перiоду були вершиною розвитку субстанцiальної теорiї. Усунувши зайву абстрактнiсть субстанцiї Б. Спiнози, Г. Ляйбнiц малює картину свiту, що складається з нескiнченного числа неподiльних i непротяжних монад, якi i є дiйснi атоми буття. На перший погляд монада зi свiтом, нiяк не контактує - в неї "немає вiкон", вона незнищенна i незмiнна пiд впливом зовнiшнiх чинникiв [121, с.413]. Г. Ляйбнiц намагається розв'язати проблему подiльностi корпускул: вiн не погоджується з уведенням штучної межi подiлу - атомiв, але подiл Р. Декартом частинок до нескiнченностi його так само не влаштовує. I вiн знаходить вихiд - якiсна змiна часток матерiї з їх зменшенням. Проблема розв'язується шляхом її усунення як такої: протяжнi частки матерiї на певному етапi зменшення своїх розмiрiв перетворюються на неподiльнi, непротяжнi монади, якi саме i складають обсяг простору. Це твердження цiлком укладається в межi принципу неперервностi, про який так багато говорить Г. Ляйбнiц, i в межi вiдкритого ним обчислення нескiнченно малих.
   Проте таке усунення породжує безлiч питань: якi властивостi самих монад i яким чином їх кiлькiсть переходить у реальнi, доступнi нашим вiдчуттям, якостi матерiї? Монади, за Г. Ляйбнiцем, це абсолютно окремi свiти, кожний з яких змiнюється з часом, це безтiлеснi автомати, на внутрiшнiй, чисто якiсний механiзм яких ми нiяк вплинути не можемо [121, с.413].
   Аспект залежностi якостей звичайних речей як монад залишився найбiльш супеерчливим i мало проясненим (монади, оскiльки вони надiленi душею, можуть впливати на звичайнi речi, але механiзм переходу якостей сукупностi монад в спостережуванi людиною явища i якостi так само вiдсутнiй). У короткому листi "Про удосконалення першої фiлософiї i про поняття субстанцiї" Г. Ляйбнiц пише, що ентелехiї, як вiн називає iнодi монади, суть активна сила, щось середнє мiж здатнiстю до дiї i самою дiєю. В iншому листi вiн прямо говорить, що природа субстанцiї має силу [126, с.272]. I на перший погляд здається, що динамiка, наука, одним з творцiв якої вiн себе вважав, iдеально вписується в таку картину свiту i може всебiчно застосовуватися. Простiр, що складається з подiбних сил-монад, цiлком детермiнований, сьогодення завжди "таїть у себе майбутнє" [125, с.346] i, одночасно, нескiнченнi змiни в монадах захищають свiтогляд фiзика вiд фаталiзму.
   Але фiзичний механiзм переходу якостей однiєї монади в якостi матерiї так i не був описаний Г. Ляйбнiцем. Атом I. Ньютона, як i монада Г. Ляйбнiца, теж був ланкою в довгому ланцюзi розвитку корпускулярних уявлень. Недаремно Г. Ляйбнiц наполегливо iменує ньютонiвську картину свiту епiкуровою, i атоми ототожнюються ним з корпускулами, описаними П. Гассендi.
   На перший погляд спостерiгається паритет у можливостях цих теорiй. Наприклад, ще О. Герiке встановив, що у годинникiв, зануреноних у вакуум, не чутно цокоту [102, с.262]. Отже, монади, нiбито присутнi у вакуумi, позбавленi не тiльки ваги, але i здатностi передавати iмпульс, тобто механiчних властивостей. Чи не простiше припустити, що їх взагалi там немає? Але експерименти у вакуумi дають i протилежний результат: у колбi, з якої вiдпомпували повiтря, передається тепло i є свiтло: це означає що там щось матерiальне все-таки є.
   I. Ньютон знайшов вихiд - вiн фактично роздiлив об'єкти мiкросвiту на декiлька видiв корпускул i ефiр. Корпускули переважно мають механiчнi властивостi, а ефiр субстанцiально-хвильови. Подiл, зрозумiло, був не iдеальним: свiтло розповсюджувалося не у виглядi хвиль ефiру, а у виглядi особливого виду корпускул, позбавлених можливостi передавати iмпульс, передача ж теплоти, яка насправдi здiйснюється саме випромiнюванням, виявилася функцiєю ефiру. Щоб уникнути гiпотетичного зчеплення корпускул в незруйновнi з'єднання, передбачається, що кожна з них не тiльки притягу iншi на великiй вiдстанi, але i вiдштовхує на малiй вiдстанi.
   З погляду максимального спрощення будь-яких теорiй, принципу безперервностi, якi так активно використовував i пропагував Г. Ляйбнiц [129, с.64], це здається приноженням сутностi без крайньої необхiдностi. Якщо корпускула вiдштовхує подiбнi до себе - то вона має сама розпастися на частини.
   Але переваги такого подiлу iстотно перевищують недолiки. Безлiч фiзичних явищ одержує своє пояснення i вибудовується в чiтку iєрархiчну структуру. Вiзьмемо три вiдомих тодi рiвнi органiзацiї матерiї - мiкросвiт корпускул, макросвiт традицiйної технiки, i космiчнi процеси. Знання про мiкросвiт i астрономiя зводяться в єдину систему даних за допомогою оптики: спостереження планет у новий телескоп, розкладання свiтла, - все це пiдтверджує будову всесвiту. Мiкросвiт i технiчнi процеси взаємодiють у межах науки гiдравлiки - їй присвячена друга частина ньютонiвських "Основ..." - саме гiдравлiка i є тiєю ланкою, яка математично пояснює безлiч властивостей звичайного тiла на пiдставi властивостей однiєї корпускули. Нарештi, взаємодiя астрономiчних i буденних, земних явищ найбезпосереднiшим чином пов'яана через закон всесвiтнього тяжiння, який, у свою чергу, базується на вазi кожного окремого атома. Тобто перед нами механiстична картина свiту, яка через вираженi в її межах iдеальнi об'єкти, поняття, може поєднуватися з емпiрично одержаними закономiрностями.
   Розглянемо взаємодiю процесу розв'язання технiчного завдання з такою картиною свiту. I Г. Ляйбнiц, i I. Ньютон в розв'язаннi технiчних завдань використовували методологiю Г. Галiлея - проблема спочатку абстрагувалася в законах, а потiм конкретизувалася в цифрах вiдповiдей. При цьому використовувалися як експерименти, так i чисто теоретичнi викладення. Однак питяння у тому, в який спосiб абстрагування окремої проблеми може взаємодiяти з картиною свiту.
   Рiч у тому, що в розв'язаннi технiчного завдання, як правило, використовується поєднання декiлькох фiзичних явищ. Необхiдний якомога повнiший математичний вираз цiлої низки зв'язкiв i вiдношень, зафiксований у природничо-наукових законах, - i вiн повинен бути легким у використаннi, бути системою формул, що дає конкретнi, технiчно застосовнi вiдповiдi.
   У гiдравлiцi, на перший погляд, воду можна прийняти як субстанцiю без жодної втрати для технiки. Але як тодi пiдiйти до опису опору цього середовища тiлам, що рухаються в ньому? Г. Ляйбнiц не розглядає це питання. А I. Ньютон не тiльки розглядає такi проблеми в другiй книзi "Основ...", а i розв'язує завдання. Додаток XXXV Завдання V?? у раздiлi "Про рух рiдинi i опорi тiл" [165, с.422], прямо розглядає опiр кулi, що рухається в корпускулярному середовищi. Динамiка Г. Ляйбнiца в цьому питаннi безсила допомогти iнженеру. Але в атомiстiв не було монополiї на дослiдження питань гiдравлiки. Г. Ляйбнiц мiг вивести деяку кiлькiсть формул, грунтуючись на чисто монадному характерi рiдини. В того ж I. Ньютона є безлiч формул з гiдравлiки, в яких властивостi корпускули нiяк не фiгурують. Проте тут вступає в дiю надзвичайно важливий момент - iнженеру, наступнику Г. Ляйбнiца, довелося б вести абстрагування початкових даних завдання за допомогою двох рiзних систем iдеальних об'єктiв - чисто механiчної, звичайного масштабу, де дiяли б зрозумiлi йому механiчнi приклади, i субстанцiйної, де все було б набагато складнiше. Введення такого об'єкту, як монади, тiльки ускладнювало становище вченого, який розв'язував технiчнi завдання: єдина для фiлософа картина свiту (адже "Монадологiя" малює несуперечливу систему iдеальних об'єктiв) для нього розпадається на двi - механiстичну (що представляє макросвiт), i субстанцiальну, в якiй монади були такими, що не просто "не мають вiкон", ще й надiленими душею. Як наслiдок, цiлий клас явищ опинився роздiленим у своєму пiзнаннi - висунутi в корпускулярних гiпотезах iдеальнi об'єкти i поняття не могли бути застосованi до виявлених закономiрностей. А I. Ньютон надав своїм наступникам не тiльки математичний апарат для вивчення атомарних процесiв, а й картину свiту, яка не роздiляла процесу мiкро- i макросвiтiв.
   Корпускулярна теорiя корелюється з формою хiмiчних рiвнянь, коли в реакцiї тiльки декiлькох молекул вiдображається весь стан наявного об'єму кiлькостi речовини. А така субстанцiя, як пара, буде описана саме в межах молекулярної гiпотези. Вже тодi iснували роботи Р. Бойля, Е. Марiотта, Д. Папена. На основi механiстичних, що випливали з корпускулярної гiпотези, законiв йшло становлення пневматики. Здiйснюється взаємодiя уявлення про процеси корпускулярного рiвня i подiй нормального масштабу - якiсний перехiд мiж ними нiвелюється в межах одного набору формул. Можна сказати, що в обмеженiй формi був досягнутий iдеал Б. Спiнози - унiверсальнiсть фiлософських та технiчних iдеальних об'єктiв i понять.
   Парадокс полягає в тому, що Г. Ляйбнiц сам заявляв, що машини, створенi Богом, є досконалими саме внаслiдок того, що навiть процеси, що йдуть усерединi монад, беруть участь у їх дiяльностi. Цим вiн виражав традицiю фiлософiї другої половини XVII-го столiття: прагнення звести в єдину систему всi процеси, що вiдбуваються у всесвiтi. I тим самим висував мету iнженерної дiяльностi - використання абсолютно всiх якостей предмету в технiчному процесi. Щоб хоч би якось аближатися до такої досконалостi, необхiдна взаємодiя процесiв, що йдуть на мiкро- i макрорiвнях. Але властивостi монади не трансформуються у властивостi макрооб'єктiв - закони, що сумiщають мiкро- i макрорiвень органiзацiї матерiї, випадають з його математичних описiв. Тому хоча завдання з механiки й оптики розв'язувалися, вiн змiг цiлком обгрунтовано спростовувати Р. Декарта [130, с.207] i вивести декiлька нових оптичних залежностей [131, с.133], але в таких завданнях немає використання властивостей монад! Це не означає, що Г. Ляйбнiц взагалi вiдмовився вiд спроб розв'язувати завдання на мiкрорiвнi. В нього є такi спроби, але у них вiн спростовує iснування атомiв, намагаючись показати, що абсолютно твердi атоми зчепилися б в нерозривну структуру [130, с.212]. Iнженер з цього може винести тiльки той факт, що абсолютно твердих тiл у природi не iснує. Але це вiн i так знає з практики!
   Доля ефiру, як об'єкта науки, менш райдужна, нiж у корпускул. Єдиного набору якостей самим I. Ньютоном за ним закрiплено не було - ефiр "Оптики" вiдрiзняється вiд ефiру в "Дисертацiї про ефiр сера Iсаака Ньютона" [102, с.328]. З часу наукової революцiї XVII-го столiття i до початку двадцятого всi тi властивостi, що приписувалися ефiру, одне за одним вiдбиралися i передавалися тим же атомам, електромагнiтним полям i багато чому iншому. Iснувало декiлька моделей ефiру, забезпечених математичним апаратом, але дослiди кожного разу спростовували їх. Ефiр зiграв роль удалої гiпотези: вона виявилася в коренi помилковою, але не заважала формулювати закони природи i одночасно розв'язувати технiчнi завдання.
   Отже, подiл проблеми, класифiкацiя явищ атомарного рiвня допомогли I. Ньютону. Г. Ляйбнiц робив спроби аналогiчного подiлу. У роботi "Про природу тiла i рушiйних сил" вiн описував подiл тих сил, що складають монади [132, с.219]. Сила дiлиться на активну ентелехiю i пасивну; разом вони утворюють той опiр, що складає матерiю, i додають їй iмпульс. Але проблема розчинення поняття "сили" в поняттi "закону", у функцiї [95, с. 209], не була розв'язана Г. Ляйбнiцем - вiн не став пiдкрiпляти опис ентелехiй математичним апаратом, не пiдкрiпив опис ентелехiй спостереженнями i експериментами, хоча в звичайних фiзичних завданнях намагався це робити. Навiть iєрархiя монад в планi володiння ними свiдомiстю, класифiкацiя взаємодiї свiдомостi з монадою - виписана ним набагато краще. I якщо порiвняти обсяг робiт Г. Ляйбнiца та I. Ньютона, що були присвяченi фiзицi монад i атомiв, видно, що Г. Ляйбнiц присвячує цiй проблемi короткi твори або тiльки листи.
   Така вiдносна обмеженiсть картини свiту Г. Ляйбнiца не могла не вiдобразитися на його методi. Зрозумiло, в цiлому Г. Ляйбнiц використовує i дедукцiю, i iндукцiю, аналiз i синтез - йому неможливо дорiкнути в тому, що вiд якогось способу аналiзу вiн вiдмовляється. Але обмеження в застосуваннi методiв, переваги їх використання - ось що викриває Г. Ляйбнiца. У творi "Про мистецтво вiдкриття" [133, с.395] вiн вiддає комбiнаторицi прiоритет у постановцi питань, однак у вiдповiдях на них вважає за краще використовувати аналiтику. Пояснюється це тим, що пiд час аналiтикi ми розглядаємо сам предмет, вiд час комбiнаторики - його зв'язки з навколишнiми предметами. Але в такому разi вiдбувається подiл самого предмету i його взаємодiї iз зовнiшнiм свiтом - тобто вся сукупнiсть накопичених даних про взаємозв'язок предметiв не може бути з легкiстю використана в розв'язаннi даного конкретного завдання! Створюється передумова до не використання наукової картини свiту. Це не виключає з творiв Г. Ляйбнiца всi його численнi вимоги створення енциклопедiї, що так нагадували проекти Ф. Бекона [134, с.435,437], але якби iнженер, користувався такими енциклопедiями i, водночас, дотримувався вимог твору "Об искусстве открытия", то приречений був дiяти не так ефективно, як мiг би.
   Дискусiя Г. Ляйбнiца з I. Ньютоном багато в чому повторювала дискусiю нiмецького фiлософа з Дж. Локком: Г. Ляйбнiц продуктивно використовує свою картину свiту i вiдшукує iстину. Але вiн не створює наукової школи. Його учням треба бути не меншими генiями, щоб зберiгати темп пiзнання вчителя. I вже Х. Вольф закостенiв у нескiнченних описах i коментарях творiв свого вчителя. На вiдмiну вiд Дж. Локка, I. Ньютон оперує цифрами, вiн посилається вже не на докази i аргументи, до яких у Г. Ляйбнiца завжди знайдуться заперечення, а на розв'язання завдань i на факти [46, с.213]. I вибiр iнженерiв був однозначний - корпускула I. Ньютона.
   А паритет у науковiй рацiональностi, як з'ясувався вiн? Якщо порiвняти цiлiснiсть двох картин свiту i розробленiсть їх окремих моментiв, то легко побачити, що вони знаходяться у спiввiдношеннi зворотної пропорцiйностi. Г. Ляйбнiц витрачав основнi зусилля, щоб усунути з неї всi суперечностi. Конкретнi вiдкриття лише слугували цiй метi. Вiн сам стверджував, що замолоду був прихильником атомiзму, як найбiльш наочної гiпотези, але потiм вiдiйшов вiд неї, побачивши в нiй дуже багато суперечностей [126, с.272].
   I. Ньютон, скориставшись наочнiстю атомiзму, зробив безлiч вiдкриттiв, якi не мiг зробити Г. Ляйбнiц, i на їх основi сформував своє, бiльш суперечливе, але i бiльш прадуктивне у пошуку iстини, i у розумiннi свiту. Безлiч контрдоказiв, що висували Г. Ляйбнiц, Р. Гук, Х. Гюйгенс, як не спростованi, виявилися незапитанними.
   Суперечностi мiж I. Ньютоном i Г. Ляйбнiцем були знятi розвитком науки: свiт, як з'ясувалося, складається з подiльних корпускул, атом став всього лише ступенем в органiзацiї матерiї, - але де ж мiра умовностi, що краще всього пiдходить для картини свiту? Якщо надмiрно спростити картину свiту, вилучити з неї дуже багато неясних нам моментiв, то це обмежить продуктивнiсть її використання - сфера вiдомих явищ буде дуже мала i, не визнаючи iснування незрозумiлих нам феноменiв, як не визнавав Р. Котес наявнiсть прихованих (читай: немеханiчних) сил, наука дуже скоро потрапить у безвихiдь. Фiлософiя так само не зможе уникнути цього: механiцизм XVIII-го столiття неухильно перетворювався на редукцiонiзм, коли знов вiдкриваються якiсно все бiльш складнi природнi i суспiльнi явища, якi намагалися пояснити на основi обмеженого набору iдей.
   Якщо ж вимагати дати пояснення абсолютно всiм вiдомим фактам, миттєво пов'язувати їх у межах єдиної каузальної конструкцiї, перший приклад чого продемонстрував Б. Спiноза, то неминучий перехiд до сфери спекуляцiй, недостатньо деталiзованих гiпотез. Монада - несуперечлива гiпотеза - не могла бути деталiзована Г. Ляйбнiцем саме через первиннiсть її несуперечностi. А це, у свою чергу, не дає можливостi конкретизувати висунутi гiпотези у формулюваннях законiв. Фiлософiя може потрапити в становлення, коли вона створюватиме десятки несуперечливих картин свiту, кожна з яких буде неадекватна дiйсностi. Частковим втiленням цiєї гiпотетичної ситуацiї можна визнати скептицизм Д. Юма: створюючи несуперечливу теорiю, вiн вiдмовився розв'язувати питання про її вiдповiднiсть дiйсностi [260, с.63]. Так вимога достовiрностi знання перетворюється на свою протилежнiсть.
   У цьому виявляється протилежнiсть наукової i технiчної рацiональностей. Г. Ляйбнiц вiдстоював iєрархiчно-дiалектичний порядок всесвiту, тiльки вiн мiг пояснити всi вiдомi йому факти, i його монада одержала блискуче пiдтвердження у XX-му столiттi - усерединi кожного атома iснує цiлий свiт. Вiн зробив все для рацiоналiзацiї наукового знання - i програв. I. Ньютон визнавав межу подiльностi матерiї, i через двiстi рокiв з'ясувалася вся глибина його помилки, але вiн виграв - його картина свiту лягла в основу розвитку технiчного знання. Суперечнiсть мiж подальшим пiзнанням i використанням вже частково пiзнаних об'єктiв - ось основна проблема для становлення механiстичної картини свiту, i що сьогоднi зберiгає свою актуальнiсть.
   У Г. Ляйбнiца була теоретична можливiсть спрямувати подальший розвиток фiзики (i технiки, заснованої на нiй) не "корпускулярним", а "монадним" шляхом. Шляхом систематичного дослiдження хвильових явищ. Х. Гюйгенс i iншi ученi того часу спиралися у своїх мiркування саме на явище хвильової передачi енергiї, i на iдеальнi об'єкти, сконструйованi на основi аналiзу цього явища. Р. Гук, наприклад, розглядав гравiтацiю як результат мiльйонiв коливань усерединi ефiру, якi пiдштовхують об'єкти до масивнiших тiл, тобто було чисто механiчне пояснення цього феномену, без жодної теорiї далекої дiї [168, с.313]. I якщо розглядати тi вимоги, що сам Г. Ляйбнiц висував до своїх побудов, то вони задовольняють параметрам ядра парадигми. Вiн говорив, що елементи наук можуть бути, подiбно до евклiдових початкiв геометрiї, приведенi в такий стан, що їх бiльше не зможуть сколихнути нiякi новатори, але їх можна буде безперервно примножувати [127, с.167].
   Але цього не вiдбулося з кiлькох причин. По-перше, корпускулярна теорiя не могла задовiльно пояснити обмежене число фiзичних явищ, в основному у сферi оптики. Проте, I. Ньютон у межах корпускулярної теорiї створив фiзичну оптику - забезпечив власнi гiпотези адекватними поняттями i iдеальними об'єктами. По-друге, поле, як iдеальний об'єкт, яке так органiчно входило в картину свiту за Г. Ляйбнiцем, не одержало математичного виразу: нiмецький фiлософ вiдмовився визнати теорiю дальньої дiї ("дальнього впливу"), вона була йому незрозумiла (обережний Г. Ляйбнiц процитував Дж. Локка, де той сам висловлював нерозумiння закону всесвiтнього тяжiння, i непрямим чином приєднався до цiєї думки [122, с.461]), а формулi гравiтацiйної взаємодiї вiн не поклопотався додати власного математичного виразу i пояснення.
   Складна iєрархiя дискретних частинок, запроваджена Г. Ляйбнiцем, випереджала свiй час i була спрямована до моменту використання субатомних властивостей речовини, до розумiння явища мiкросвiту, принципово вiдмiнного вiд макросвiту. Але фiзика i технiка XVII-XVIII столiть не могли використовувати цi iдеї. Однє слово, гiпотези Г. Ляйбнiца були технiчно нерацiональними.
   Окремi роботи Р. Гука, Г. Ляйбнiца, Х. Гюйгенса виявилися iзольованими: зробленi в них висновки виявили неможливiсть об'єднати i використати в межах однiєї теорiї. Щоб використовувати вiдкритi ними закони в межах сконструйованих ними ж картин свiту, iнженер повинен був прийняти значно бiльше попереднiх умов, нiж використовуючи в межах корпускулярної гiпотези закони, вiдкритi I. Ньютоном. Все менше вiдкриттiв робилося в субстанцiальнiй картинi свiту, слабкiшим ставав її зв'язок з технiкою i, як наслiдок, вона опинилася на периферiї пiзнання.
   Картина свiту I. Ньютона являла собою повну протилежнiсть. Корпускулярна теорiя, хоч i не цiлком вiдповiдала дiйсностi, проте дозволяла її автору дуже чiтко, глибоко i математично обгрунтовано роз'яснити безлiч проблем, що цiкавили тодiшню науку - починаючи вiд тлумачення природи свiтла i закiнчуючи уточненням пояснення руху маятника.
   Корпускулярна теорiя одержала в роботах I. Ньютона i його послiдовникiв величезну кiлькiсть експериментальних пiдтверджень. У той же час теорiї, висловленi i доведенi ним мали мало спiльного з нескiнченними пошуками iстини (i причини) Ф. Беконом i Р. Декартом. Якщо Г. Галiлей заявив про ухвалення як iстини найбiльш вiрогiдної гiпотези (для фiлософiї емпiризму це ж зробив Дж. Локк), то I. Ньютон усунув зi своєї проблематики необхiднiсть шукати каузальне пояснення основам онтологiчних гiпотез. Тут слiд особливо обмовитися - якби I. Ньютон не шукав причин подiй, природно, вiн просто не змiг би створювати теорiї. Кiнематика неможлива без опису причини руху тiла. Але, висуваючи жорсткi пояснення окремим подiям у виглядi законiв, самi закони вiн пояснював теорiями, заснованими на постульованих онтологiчних гiпотезах. Завдяки цьому теорiї I. Ньютона поєднували в собi унiверсальнiсть, спроможнiсть пояснювати рiзноманiтнi фiзичнi явища, i одночасно не претендували на абсолютне всезнайство. В їх межах природничо-науковi закони одержали набiр репрезентантiв, адекватний технiчним об'єктам - тому XVIII-XIX столiття стали часом ньютонiвської, а не Ляйбнiцевської фiзики, на початку механiстичної, а лише потiм дiалектичної фiлософiї.
   Висновки до роздiлу: Взаємодiя технiчного знання з методологiєю i онтологiєю, що розробляються в Новий час - здiйснювався за допомогою технiчної рацiональностi.
   Аналiтико-синтетична форма, присутня в працях Г. Галiлея ґрунтувалася на поєднаннi емпирiко-аналiтичних i синтетично-дедуктивних методiв. Вона створювалася пiд впливом платонiзму, що виразилося в конструюваннi iдеальних об'єктiв з використанням математичних закономiрностей. ЇЇ дотримання дозволило Г. Галiлею почати формулювання репрезентантiв для природничо-наукових законiв, якi можливо було застосовувати в межах технiчного знання. Аналiтико-синтетична форма технiчної рацiональностi показала себе оптимальною для iнженерної дiяльностi.
   У працях Ф. Бекона визначена iндуктивно-аналiтична форма технiчної рацiональностi, заснована на принципах iндуктивного експериментального розв'язання технiчних завдань, i що дозволяє виражати характернi для технiчних виробiв закономiрностi без введення якiсно нових iдеальних об'єктiв i понять. Р. Декарт у своїх творах неявно визначає дедуктивно-синтетичну форму технiчної рацiональностi, що знаходить свiй вираз у використаннi для розв'язання технiчних завдань iдеальних моделей. Це вимагало створення принципово нового iдеального конструкта "оперативного середовища", який би дозволив повнiстю детермiнувати властивостi технiчних об'єктiв. Iндуктивно-аналiтична форма технiчної рацiональностi не мiстить передумов формування онтологiчних гiпотез. Тому запропонована Ф. Беконом система вiдновлення наук, що вiдображає його уявлення про картину свiту i побудована на суб'єктивних засадах - не могла бути виправлена його послiдовниками тiльки на основi технiчного знання. Рацiоналiстична онтологiя Р. Декарта виявилася обмеженою у своєму розвитку через складнiсть слiдування дедуктивно-синтетичнiй формi технiчної рацiональностi.
   Показано, що буденна форма рацiональностi, вживана П. Гассендi, не давала можливостi створювати в межах онтологiчних гiпотез iдеальнi об'єкти, якi можливо застосовувати при формулюваннi природничо-наукових законiв, використовуваних в технiчному знаннi. Це призвело до обмеження взаємодiї використованої П. Гассендi корпускулярної картини свiту i формульованих ним самим гносеологiчних орiєнтирiв (критерiїв iстини). Монiстична онтологiя Б. Спiнози несла вимогу унiверсальностi iдеальних об'єктiв i понять, чого можливо було досягти лише в межах єдиної картини свiту. Проте створена ним рацiоналiстична та несуперечлива наукова картина свiту, була такою що не мала технiчного змiсту. Крiм того, аналiзуючи свободу людини Б. Спiноза неявно задав iдеал цiлереалiзацiї в технiчнiй творчостi, що спирається на використання всiх iснуючих знань при конструюваннi будь-якого технiчного виробу.
   У межах аналiзу робiт Дж. Локка показано, що при розвитку англiйського емпiризму здiйснювався поступовий перехiд вiд чисто iндуктивно-аналiтичної форми технiчної рацiональностi до аналiтико-синтетичної форми. Завдяки цьому створювалися передумови для формування механiстичної картини свiту. Проте, утилiтаризм у конструюваннi iдеальних об'єктiв i формулюваннi понять призвiв до втрати ними адекватностi - це не дозволило роботам Дж. Локка бути безпосередньо використаними в основi онтологiї, на основi якої можливо розвивати технiчне знання.
   Характер онтологiчних гiпотез, прийнятих науковим спiвтовариством для формулювання природничо-наукових законiв вживаних у технiчному знаннi, у результатi був визначений їх повнiшим вiдповiдностям вимогам аналiтико-синтетичної форми технiчної рацiональностi. У працях Г. Ляйбнiца мiстилася гiпотеза про монади, що розвивала iдеї субстанцiальностi матерiї. У той iсторичний перiод вона була виражена в межах найбiльш науково рацiональної i несуперечливої фiлософської системи. Проте монада як основний iдеальний об'єкт науки, не могла бути використана для редукцiї природничо-наукових законiв у межах технiчного знання. Онтологiчнi гiпотези, сформульованi у працях I. Ньютона, навпаки, мiстили в собi неусувнi суперечностi, їх наукова рацiональнiсть поступалася гiпотезам Г. Ляйбнiца. Але корпускула як iдеальний об'єкт науки, могла бути використана в природничонаукових законах, отже, краще вiдповiдала аналiтико-синтетичнiй формi технiчної рацiональностi.
   В результатi, хоча в межах корпускулярних гiпотез i не були висловленi аргументи, що спростовували монадологичнi побудови, вiдбулася вiдмова вiд дискусiї i верифiкацiя аксiоматики, що емпiрично склалася, в рацiоналiстичнiй за формою онтологiї I. Ньютона.
  

ВИСНОВКИ

   У данiй роботi була зроблена спроба уточнення поняття технiчної рацiональностi та її форм, а так само аналiзу змiн в категорiальному складi мислення Нового часу як процесу, що багато в чому ґрунтується на взаємодiї фiлософського i технiчного знання.
   Була одержана низка результатiв, на основi яких надалi може бути розглянута рiзноманiтна проблематика.
   Дано визначення поняття технiчної рацiональностi як якостi технiчних iдей, що визначає їх утилiтарну застосовнiсть. Проведений аналiз становлення цього поняття, взаємодiї з поняттям наукової рацiональностi - i його ролi в iсторiї фiлософської рефлексiї фiлософiї Нового часу. Вiдповiдно, перше проблемне поле, що вiдкривається, - те, що суперечнiсть мiж нормативним i критерiйним пiдходом в розумiннi рацiональностi, яка зберiгалась в перебiгу десятилiть. Його неможливо розв'язати в межах лише однiєї дисертацiйної роботи. Наведенi в роботi формулювання багато в чому вузькi i потребують уточнень та розвитку.
   Уточнено поняття форми технiчної рацiональностi як конкретно-iсторичного виразу технiчної рацiональностi в сукупностi iдеальних об'єктiв, понять, методiв. I друге проблемне поле - це можливе iснування iнших форм рацiональностi (релiгiйної, етичної) та їх роль у розвитку фiлософської думки.
   Показано, що для створення технiчних теорiй, передумови яких iмплiцитно присутнi у фiлософських творах Нового часу, необхiдно було: в межах єдиної методологiї i картини свiту зняти спрямованiсть наукової i технiчної рацiональностей на рiзнi об'єкти; сконструювати новi iдеальнi об'єкти, що можуть послужити при формулюваннi природничо-наукових законiв, в свою чергу використованих у межах технiчного знання. Розкрито поняття парадигми технiки - як суми технiчних знань, зведених у єдину систему i визначальнi типовi характеристики створюваних технологiй i технiчних виробiв. I цим пiднiмається третє проблемне поле - роль в iсторiї iнженерної думки взаємодiї парадигми технiки i форми технiчної рацiональностi.
   Показано, що форми технiчної рацiональностi, поширенi в епоху Ренесансу, - традицiоналiстська i буденна - не включали синтез iдеальних об'єктiв, необхiдних для формулювання природничо-наукових законiв. До початку епохи Нового часу склалися передумови для якiсно нового рiвня взаємодiї технiчного i фiлософського знання, i вироблення завдяки цьому в межах гносеологiчних i онтологiчних праць нових форм технiчної рацiональностi. I хоча становлення фiлософiї технiки, як самостiйної дисциплiни вiдбулося пiзнiше - методологiя i онтологiя, розробленi фiлософами, стали визначати способи розв'язання технiчних завдань. Цим зачiпається четверте проблемне поле, що вiдкривається даною роботою: яким був вплив форм технiчної рацiональностi на етику, естетику, антропологiю та iншi фiлософськi дисциплiни? П'яте проблемне поле: це питання про те, в якому ступенi технiчна рацiональнiсть детермiнувала вплив позанаукових чинникiв - релiгiї, полiтики - на формування категорiального складу мислення Нового часу.
   Аналiтико-синтетична форма, присутня в працях Г. Галiлея ґрунтувалася на поєднаннi емпiрико-аналiтичних i синтетично-дедуктивних методiв. Вона створювалася пiд впливом платонiзму, що виразилося в конструюваннi iдеальних об'єктiв з використанням математичних закономiрностей. Слiдування їй дозволило Г. Галiлею почати формулювання iдеальних об'єктiв науки, якi можна було використовувати в природничонаукових законах, при тому що останнi могли бути застосованi в технiчному знаннi без зниження їх адекватностi. Аналiтико-синтетична форма технiчної рацiональностi показала себе оптимальною для iнженерної дiяльностi. Проте гносеологiчнi дослiдження Г. Галiлея не одержали онтологiчного виразу.
   У роботах Ф. Бекона визначена iндуктивно-аналiтична форма технiчної рацiональностi, заснована на принципах iндуктивного експериментального розв'язання технiчних завдань, i що дозволяє виражати характернi для створюваних технiчних виробiв залежностi без введення якiсно нових iдеальних об'єктiв i понять. Сфера застосування емпiричної iндукцiї обмежена: створення iдеальних об'єктiв, що адекватно вiдображають дiйснiсть, робить дотримання її вже нерацiональним.
   Р. Декарт у своїх працях неявно визначає дедуктивно-синтетичну форму технiчної рацiональностi, що виражається у використаннi для вирiшення технiчних завдань iдеальних моделей. Завдяки цьому стає можливо позаемпiричнє розв'язання iнженерних завдань. Це висунуло потребу створення принципово нового iдеального конструкта, "оперативного середовища", який би дозволив повнiстю детермiнувати властивостi технiчних об'єктiв. Але сфера застосування цiєї форми технiчної рацiональностi так само обмежена - вже внаслiдок вiдсутностi вичерпного набору адекватних iдеальних об'єктiв i виявлених закономiрностей.
   Виявлення якiсно нових форм рацiональностi, складає шосте проблемне поле, найбiльш актуальне зi всiх, оскiльки виявлення i використання їх iстотних рис потенцiйно iнтенсифiкує науково-технiчних прогрес.
   Особливостi методологiї Нового часу впливали на онтологiчнi уявлення. Розвиток систем фiлософiї, заснованих на використаннi тiльки емпiричних методiв, приводило фiлософiв (як наприклад Т. Гоббса, послiдовника Ф. Бекона) до створення чисто утилiтарної картини свiту, що має обґрунтування лише в класифiкацiї їх власних дiй. Середина XVII-го столiття вiдзначена у фiлософiї початком переходу вiд пошукiв iдеального, довершеного методу - до створення таких картин свiту, таких онтологiчних конструкцiй, якi дозволили б застосовувати цей метод з найбiльшою користю. Але на початковому етапi цiєї дiяльностi були отриманi обмеженi результати. Можна говорити лише про завдання граничних умов, якi визначають поле продуктивної взаємодiї наукової i технiчної рациональностей.
   Iндуктивно-аналiтична форма технiчної рацiональностi не мiстить передумов формування онтологiчних гiпотез. Тому запропонована Ф. Беконом система вiдновлення наук, що вiдображає його уявлення про картину свiту, була побудована на суб'єктивних засадах. Рацiоналiстична онтологiя Р. Декарта виявилася обмеженою у своєму розвитку через трудомiсткiсть дотримання дедуктивно-синтетичної форми технiчної рацiональностi. Повне абстрагування використованих у технiцi процесiв не була нездiйснена.
   Показано, що буденна форма рацiональностi, вживана П. Гассендi, не давала можливостi створювати в межах онтологiчних гiпотез такi iдеальнi об'єкти, якi можливо застосовувати при формулюваннi природничо-наукових законiв. Це привело до обмеження взаємодiї використованої П. Гассендi корпускулярної картини свiту i формульованих ним гносеологiчних орiєнтирiв (критерiїв iстини). Натомисть монiстична онтологiя Б. Спiнози несла вимогу унiверсальностi iдеальних об'єктiв, чого можливо було досягти лише в межах єдиної картини свiту, не роздiленої на наукову i технiчну. Була так само пiднята проблема єдиного набору iдеальних об'єктiв технiчного i наукового знання. Проте створена ним перша несуперечлива наукова картина свiту, не мала технiчного змiсту. Крiм того, аналiзуючи свободу людини, Б. Спiноза неявно задав iдеал цiлереалiзацiї в технiчнiй творчостi, що спирається на використання всiх iснуючих знань при конструюваннi будь-якого технiчного виробу - що зараз актуалiзує проблему вивчення передумов становлення фiлософiї технiки.
   В останнiй третинi XVII-го столiття i перших десятилiттях XVIII-го вiдбувається формування механiстичної картини свiту. Цей процес супроводжується поступовим поширенням в англiйському емпiризмi методiв, характерних для аналiтико-синтетичної форми технiчної рацiональностi. Починається вироблення онтологiчних передумов для формування iдеальних об'єктiв, одночасно застосовних у межах природничо-наукових законiв i технiчних теорiй. Проте сконструйованi Дж. Локком iдеальнi об'єкти були вузько утилiтарнi, розроблялися переважно у межах полемiки, що привело до втрати ними адекватностi.
   У працях Г. Ляйбнiца мiстилася гiпотеза про монади, що розвивала iдеї субстанцiйностi матерiї. Для того iсторичного перiоду це була найбiльш науково рацiональна i несуперечлива онтологiчна система гiпотез, де за допомогою єдиного комплексу iдеальних об'єктiв описувалася найбiльша кiлькiсть явищ. Проте монада, як основний iдеальний об'єкт науки, на той момент не могла бути використана в природничо-наукових законах. Онтологiчнi гiпотези, сформульованi в роботах I. Ньютона, навпаки, мiстили в собi неусувнi суперечностi, їх наукова рацiональнiсть поступалася гiпотезам Г. Ляйбнiца. Але корпускула могла бути використана в природничо-наукових законах i технiчних теорiях одночасно, отже, краще вiдповiдала аналiтико-синтетичнiй формi технiчної рацiональностi - забезпечувала взаємодiю фiлософського i технiчного знання.
   Отже, роль технiчної рацiональностi у фiлософiї епохи Нового часу дозволяє вважати її самостiйним, хоч i не актуалiзованим у зазначений перiод, феноменом, одним з визначальних чинникiв становлення нової парадигми мислення.
   Нарештi, найбiльш загальна проблема, яка порушується даною роботою - це iсторiя еволюцiї фiлософських iдей у їх взаємодiї з технiчним знанням. Їх взаємодоповнення не можна розглядати лише в контекстi рацiонального. Пошук iнших, ще не вивчених способiв взаємодiї технiчного i фiлософського знання - може розкрити багато скритих моментiв з iсторiї розвитку людської думки.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

      -- Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. - М.: Школа "Языки русской культуры", 1995. - 448с.
      -- Аверинцев С.С. Два рождения европейского рационализма // Вопр. философии. - N 3. - 1989. - С.3-13.
      -- Автономова Н.С. Рассудок, разум, рациональность. - М.: Наука, 1988. - 286с.
      -- Автомонова Н.С. Рациональность: наука, философия, жизнь // Рациональность как предмет философского исследования: Сю науч. тр. Составители Б.И. Пружинин, В.С. Швырев М.: ИФ РАН, - 1995. - С.56-90.
      -- Агрикола Г.О горном деле и металлургии: В 12 кн. М.: Издательство АН СССР, - 1962. - 559с.
      -- Анкин Д.В. "Рациональность и рационализация в философском дискурсе". Проект "Трансцендентальная семантика" МО Росс. Федер. ГОО-1.1.-92. - 18с. - Режим доступу: www.philosophy.ru\library\misc\ankin\ankin_ratio.htm
      -- Антология мировой философии: В 4 т. / под ред. Соколова В. В. - М.: Мысль, 1970. - Т.2 - 776с.
      -- Аристотель. Избранные сочинения: В 4 т./ М: Мысль, 1976. - Т.1.: Аристотель. Метафизика. - 550c.
      -- Аристотель. Избранные сочинения: В 4 т./ М: Мысль, 1981. - Т.3.: Аристотель. Физика. - 613c.
      -- Артюх А.Т. Категориальный синтез теории. - К.: Наукова думка, 1967. - 154с.
      -- // Асмус В.Ф. Избранные философские труды: В 2 т./ М.: Издательство МГУ, 1969. - Т.1.: Асмус В.Ф. Фрэнсис Бекон.- С.337-404.
      -- Ахундов Н.Д., Баженов Л.Б. Естествознание и религия в системе культуры// Вопр. философии. - N12. - 1992. - С.42-48.
      -- Ахутин. А.В. Как возможна научная революция // Традиции и революции в истории науки. - М.:Наука, 1991. - С.83-105.
      -- Баженов Л.Б. Основные вопросы теории гипотезы. - М.: Высшая школа, 1961. - 61с.
      -- Баженов Л.Б. Строение и функция естественнонаучной теории. - М.: Наука, 1978. - 231с.
      -- Балабанов П.И. Методологические проблемы проектировочной деятельности. - Новосибирск: Наука, 1990. - 198с.
      -- Башляр Г. Избранное. Научный рационализм. - М., СПб.: Университетская книга, 2000. - Т.1 - 395с.
      -- Белозерцев В.И., Сазонов Я.В. Философские проблемы развития технических наук. - Саратов: Издательство Саратовского Университета, 1983. -144 с.
      -- Бердяев Н.А. Философия свободного духа // Бердяев Н.А. Диалектика божественного и человеческого. - М.: АСТ, Харьков: Фолио, 2003. - С.15-309.
      -- Бердяев А.Н. Царство духа и царство Кесаря // Бердяев А.Н. Дух и реальность. - М.: АСТ, Харьков: Фолио, 2003. - С.567-672.
      -- Березовский Ю. Н., Чернилевский Д.В., Петров М.С. Детали машин. - М.: Машиностроение, 1983. - 384с.
      -- Беркли Дж. Три разговора между Гиласом и Филонусом // Сочинения. М.: Мысль, 1970. - С.249-360.
      -- Бескаравайный С.С. "Новый Органон" Френсиса Бэкона как пособие инженеру // Фiлософiя. Культура. Життя. - N2. 1998. - С.68-80.
      -- Бессонов Б.Н. Гуманизм и технократизм как типы духовной ориентации // Философские науки. - N 1. 1988. - С.25-36
      -- Библер В.С. От науковедения - к логике культуры. - М.: Издательство политической литературы, 1991. - 315с. Режим доступу: www.philosophy.ru\library\bibl \bibler. html
      -- Библер В.С. Кант-Галилей-Кант (разум Нового времени в парадоксах самообоснования). - М.:Мысль, 1991. -317с.
      -- Библер В.С. Галилей и логика мышления Нового времени // Механика и цивилизация XVII-XIX вв. - М.: Наука, 1979. - Под редакцией А. Т. Григорьяна, Б. Г, Кузнецова. - С.48-518.
      -- Бляхер Е.Д. Волынская Л.М. Соотношение общей картины мира и картин мира частных наук. // Научная картина мира. Логико-гносеологический аспект. - К.: Наукова Думка, 1983. - С.43-51.
      -- Бондаренко А.. Современная технология: теория и практика. - Киев; Донецк; Вища школа, 1985 - 171с.
      -- Бродель Ф. Материальная цивилизация и экономика XV-XVIII вв: В 3 т. - М.: Прогресс, - 1986-92.
      -- Бродель Ф. Материальная цивилизация и капитализм XV-XVIII-го веков: В 3 т. / М.: Прогресс, 1986 - Т.1. Бродель Ф. Структуры повседневности. - 622с.
      -- Бродель Ф. Материальная цивилизация и капитализм XV-XVIII-го веков: В 3 т. / М.: Прогресс, 1990 - Т.3.: Бродель Ф. Время мира. - 680с.
      -- Бруно Джордано Изгнание торжествующего зверя. О принципе начале и едином. - Минск.: Харвест, 1999. - с.480.
      -- Бэкон Ф. Сочинения: В 2 т. / М.: Мысль, 1977. - Т.1. Бэкон Ф. Великое восстановление наук - 590с.
      -- Бэкон Ф. Сочинения: В 2 т./ М.: Мысль, 1972. - Т.2. Бэкон. Ф. Новый Органон - 582с.
      -- Бэкон Ф. Сочинения: В 2 т./ М.: Мысль, 1972. - Т.2. Бэкон Ф. Афоризмы об истолковании природы и царстве человека. - С.5-222.
      -- Бэкон Ф. Сочинения: В 2 т./ М.: Мысль, 1972. - Т.2. Бэкон Ф. О началах и истоках. - С.223-296.
      -- Бэкон Ф. Сочинения: В 2 т./ М.: Мысль, 1972. - Т.2. Бэкон Ф. Новая Атлантида - С.487-527.
      -- Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем./Сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова; Предисл. П. П. Гайденко. -- М.: Прогресс, 1990. -- 808с.
      -- Великие преобразователи естествознания: Исаак Ньютон: XVI междунар. чтения. Тез. докл. / Ред. И.Ф. Габрусь. - Минск.: БГУИР, 2000. - 224с.
      -- Витгенштейн Л. Логико-философский трактат. - М.: Прогресс, 1995. - 52с.
      -- Волков Г.Н. Социология науки. Социологические очерки научно-технической деятельности. - М.: Политиздат, 1968. - 328с.
      -- Гайденко В. П. Природа в религиозном мировосприятии // Вопросы философии. - 1995. - N3. - С.43-52.
      -- Гайденко П.П. Христианство и генезис новоевропейского естествознания.//Философско-религиозные истоки науки. - М, 1997. - С.44-87.
      -- Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и рациональность: социология М. Вебера и веберовский ренессанс. - М.: Политиздат, 1991 - 366с.
      -- Гайденко П.П. История Новоевропейской философии и ее связи с наукой. - М.: Университетская книга, 2000. - 456с.
      -- Гайденко П.П. Эволюция понятия науки (XVII-XVIII вв.) Формирование научных программ Нового времени. - М.: Наука, 1987. - 447с.
      -- Галилей Г. Пробирных дел мастер. - М.: Наука, 1987. - 272с.
      -- Галилей Г. Механика // Галилей Г. Избранные труды: В 2 т.- М.: Наука, 1964. - Т1.- С.5-39.
      -- Г. Галилей. Диалог о двух главнейших системах мира // Избранные труды: В 2 т.- М.: Наука, 1964. - Т1. - С.97-563.
      -- Галилей Г. Беседы и математические доказательства. // Галилей. Г. Избранные труды: В 2 т. - М.: Наука, 1964. - Т.2. - С.109-412.
      -- Гассенди П. Письмо по поводу книги лорда Эдуарда Герберта англичанина "Об истине" // Гассенди П. Избранные труды: В 2 т. - М.: Мысль, 1966. - Т. 1. - С.75-106
      -- Гассенди П. Свод философии Эпикура. // Гассенди П. Избранные труды: В 2 т. - М.: Мысль, 1966. - Т.1. - С.107-400.
      -- Гассенди П. Парадоксальные упражнения против Аристотелевиков. // Гассенди П. Избранные труды: В 2 т. - М.: Мысль, 1966. - Т.2 - С.5-396.
      -- Гассенди П. Метафизические сомнения или сомнения и новые возражения против метафизики Декарта. // Гассенди П. Избранные труды: В 2 т. - М.: Мысль, 1966 - Т.2. - С.397-775.
      -- Генезис категориального аппарата науки. - Алма-Ата: Наука Казахской ССР, 1990. - 320с.
      -- Гессен Б.М. Социально-экономические корни механики Ньютона. - М.:ОНТИ ГТТИ, 1934. - 38с.
      -- Гоббс Т. Основы философии // Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. - М.: Мысль, 1964. - Т.1. - С.7-57.
      -- Гоббс Т. Левиафан. // Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. - М.: Мысль, 1965. - Т.2 - С.34-452.
      -- Горгонов В.П. Гавришин В.Н. Философия науки и техники. Конспект лекций. - СПб.: Издательство Михайлова, 2000. - 48с.
      -- Горохов В.Г. Концепции современного естествознания и техники. - М.: ИНФРА-М, 2000. - 608с.
      -- Горохов В.Г., Розин В.М. Введение в философию техники: учебное пособие. - М.: Инфра-М, 1998. - 224с.
      -- Горфункель А. Х. Ренессансные предпосылки возникновения классической механики. // Под редакцией А. Т. Григорьяна, Б. Г, Кузнецова //Механика и цивилизация.- М.: "Наука", 1979. - С.21-44.
      -- Грамши А. Тюремные тетради. - М.: Политиздат, 1991. - 551с.
      -- Гусев С.С., Е. А. Гусева Взаимодействие познавательных процессов в научном и техническом творчестве. - Л.: Наука, 1989, - 125с.
      -- Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология// Вопр. Философии. - N7. - 1992 - С.7-35.
      -- Даниелян Н.В. Философские основания научной рациональности: Дис. канд. филос. Наук: 09.00.01. - М., 2002. - 164с.
      -- Декарт Р. Правила для руководства ума // Декарт Р. Сочинения: В 2 т. - М.: Мысль, 1989. - Т.1. - С.77-154.
      -- Декарт Р. Мир или трактат о свете // Декарт Р. Сочинения: В 2 т. М.: Мысль, 1989. - Т.1. - С.179-249.
      -- Декарт Р. Рассуждение о методе чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках // Декарт Р. Сочинения: В 2 т. - М.: Мысль, 1989. - Т.1. -С.250-296.
      -- Декарт Р. Первоначала философии. // Декарт Р. Сочинения: В 2 т. - М.: Мысль, 1989. - Т.1. - С.297-422.
      -- Декарт Р. Метафiзичнi розмисли. - Київ: Юнiверс, 2000. - 304с.
      -- Дильтей В. Воззрение на мир. Исследование человека со времен Возрождения и реформации. - Москва-Иерусалим.: Университетская книга, 2000. - 464с.
      -- Джемс У. Что такое прагматизм? // Джемс. У., Ведер М., Веденский В. составитель Веденский В. Прагматизм. - К.:Україна, 1995. - С.4-149
      -- Дзасаров С.С. Политическая экономия. - М.: Политиздат, 1988 - 431с.
      -- Дышлевой П.С., Канак Ф.М. Материалистическая философия и развитие естествознания. Исторический очерк. - К.: Вища школа, 1982. - 231c.
      -- Дышлевой П.С., Яценко Л.В. Научная картина мира и мир культуры. // Научная картина мира: Сб.науч. трудов. - К.: Наукова Думка, 1983. - С.5-37.
      -- Жданов Г.Б. Выбор естествознания: 8 принципов или 8 иллюзий рационализма // Философия науки. - Вып. 1: Проблемы рациональности. Отв. ред. Смирнов В.А. - М., 1995. - С.58-86. - Режим доступу: www.philosphy.ru /iphras/library/philnauk.html#58
      -- Зорыкин А.А., Осьмова Н.И.. История техники. - М.: Издательство социально-экономической литературы, 1962. - 772с.
      -- Зубов В.П. Историография естественных наук в России (Первая половина XVIII-XIX вв.). - М.: Издательство А.Н. СССР, 1656. - 576с.
      -- Ивич А. Приключения изобретений. - М.: Детская литература, 1990. - 180c.
      -- Ильенков Э.В. Диалектическая логика. Очерки истории и теории. - М.: Политиздат, 1974. - 272с.
      -- Ильин В.В. "Критерии научности знания" М.: Высшая школа, 1989. - 127с.
      -- Ильин В.В. Особенности законов гуманитарных наук // Проблема закона в общественных науках. - М.: Наука, 1989. - C.15-27.
      -- История философии в кратком изложении. Под ред. И.И. Богута. - М.: Мысль, 1991. - 590с.
      -- Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Сочинения: В 6 т. - М.: Мысль, 1964. - Т.3. -585 с.
      -- Капiтон. В.П. Культура i об,єктивнi закони. - Днiпропетровськ: "Наука i освiта", 2000. - 150с. - Бiблiогр.: с.142-148.
      -- Капитон В.П., Палагута В-.I. Фiлософськi проблеми технiки. - Днiпропетровськ.: ДметАУ, 1997. - 80с. - Бiблiогр.: с.75-78.
      -- Капитон В.П., Панфiлов В.О. Фiлософiя науки Нового часу: Навчальний посiбник. - Днiпропетровськ: ДметАУ, 1999. - 122с.
      -- Капланов М.Р. Философские и социологические вопросы проектирования техники. // Вопросы философии - 1978. - N5 - С.142-163
      -- Карпеев Э.П., Козлов Б.И., Неуймин Я.Г. Некоторые вопросы истории технических наук // Вопросы истории естествознания. - 1981. - N3 - С.42-56
      -- Касавин И.Т., Сокулер З.А. Рациональность в познании и на практике: критический очерк. - М.:Наука, 1989. - 191с.
      -- Касавин И.Т. О социальном содержании понятия "рациональность" // Филос. науки. - 1985. N 6. - С.60-67.
      -- Касавин. И.Т. Предтечи научной революции // Социальные предпосылки философии XVI-XVII вв. - М.: Прогресс, 2003. - 148с. Режим доступу: www.philosophy.ru \iphras\library\phnauk5\kasavin.htm
      -- Кассирер Э. Познание и действительность. Понятие о субстанции и понятие о функции. - С.-Пб.: Шиповник, 1912. - 454с.
      -- Катасонов В.Н. Аналитическая геометрия Декарта и проблемы философии техники // Вопросы философии. - 1989. - N12. - С.27-39.
      -- Каширин В.П. Философские вопросы технологии. - Томск.: Издательство Томского университета, - 1988. - 283с.
      -- Классификация наук: В 3 т. - М.: Издательство ВПШ и АОН при ЦК КПСС, 1961. - Т1. Кедров Б.М. Энгельс и его предшественники. - 472с.
      -- Классификация наук М.: Мысль, 1985. - Т.3. Кедров Б.М. Прогноз Маркса о науке будущего. - 543с.
      -- Кемпферт В. "История великих изобретений" Л.: Прибой, 1928. - 230с.
      -- Кёттер Р. К отношению технической и естественнонаучной рациональности. // Философия техники в ФРГ. Сост. Ц. Г. Арказанян, В. Г. Горохов - М. Прогресс, 1989. - С.334-353.
      -- Кирсанов В.С. Научная революция XVII века. - М.: Наука, 1987. - 342с.
      -- Князев В.Н. Человек и технология (социально-философский аспект). - К.: Либидь, 1990. - 173с.
      -- Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. - М.: Наука, 1980. - 485с.
      -- Коллингвуд Р. Дж. Принципы искусства. Теория эстетики. Теория воображения. Теория искусства. - М.: Языки русской культуры, 1999. - 328с.
      -- Коменский Я. Избранные педагогические сочинения в 2 т. Под. ред. А.И. Пискунова. - М.: Педагогика, 1982. - Т.1. Коменский Я. Великая дидактика - 656с.
      -- Кондаков Н.И. Логический словарь. - М.: Наука, 1971. - 654с.
      -- Косарева Л. М. Социокультурный генезис науки Нового времени. Философский аспект проблемы. - М.: Наука, 1989. - 155с.
      -- Кочетов В.А. Римский бетон. - М.:Стройиздат, 1991. - 111c.
      -- Кузнецов Б.Г. История философии для физиков и математиков. - М., 1974.-352с.
      -- Кузнецов Б.Г. Эволюция картины мира. - М.: Издательство АН СССР, 1961. - 199с.
      -- Г. Галилей. Избранные труды: В 2 т. - М.: Наука, 1964, - Т.2 Кузнецов Б.Г. Галилео Галилей (Очерки жизни и научного творчества). - С.481-501.
      -- Кузнецова Н.И. Социальный эксперимент Петра 1 и реформирование наук в России // Вопросы философии. - N3. - 1989. - С.49-64.
      -- Кун Т. Структура научных революций. - М.: Прогресс, 1977. - 300с.
      -- Кун Т. Логика открытия или психология исследования // Структура научных революций. Сборник. Сост. В.Ю. Кузнецова. - М.: АСТ, 2001. - С.539-576.
      -- Куреев Р.М. Предмет политической экономии и основные черты ее метода (учебное пособие). - М.: МГУ, 1986 - 92с.
      -- Кьеркегор С. Страх и трепет // Антология мировой философии: В 4 т./ под ред. Соколова В. В. - М.: Мысль, 1970. - Т.3 - С.712-724
      -- Лакатос. И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ // Структура научных революций: Сборник. научн. работ. - Сост. В.Ю. Кузнецов М.: АСТ, 2001. - С.269-454
      -- Лакатос. И. История науки и её рациональные реконструкции // Структура научных революций: Сборник. научн. работ. - Сост. В.Ю. Кузнецов М.: АСТ, 2001. - С.455-524
      -- Левина Л.И. Проектирование как инструмент рационализации практики. // Рациональность науки и практики: Закономерности сближения. - Свердловск: УрГУ, 1989. - С.106-114.
      -- Лейбниц Г. Монадология. // Лейбниц Г. Сочинения: В 4-х т. - М.: Мысль, 1982. - Т.1. - С.413-430.
      -- Лейбниц Г. Переписка с Кларком // Лейбниц Г. Сочинения: В 4-х т. - М.: Мысль, 1983. - Т.1. - С.430-528.
      -- Лейбниц Г. Опровержение атомов почерпнутое из [идеи] соприкосновения атомов // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. - М.: Мысль, 1982. - Т.1. - С.219-224
      -- Лейбниц Г. Против варварства в физике за реальную философию. // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т.- М.: Мысль, 1982. - Т.1. - С.349-359
      -- Лейбниц Г. Лейбиц-Бейлю // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т.- М.: Мысль, 1982. - Т.1. - С.345-349.
      -- Лейбниц Г. Новая система природы и общения между субстанциями, а так же о связи, существующей между душой и телом. // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. - М.: Мысль, 1982. - Т.1. - С.271-282.
      -- Лейбниц Г. О приумножении наук. // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. - М.:Мысль, 1982. -Т .1. - С.164-203.
      -- Лейбниц Г. Новые опыты о человеческом разумении автора системы предустановленной гармонии. // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. - М.: Мысль, 1983. - Т.2. - 686с.
      -- Лейбниц Г. Предисловие к изданию сочинения Мария Низолия "Об истинном принципе и истинном методе философствования против псевдофилософов" // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. - М.: Мысль, 1983. - Т.3. - С.54-97
      -- Лейбниц Г. Замечания к общей части Декартовых "Начал" // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т.- М.: Мысль, 1983. - Т.3. - С.165-219
      -- Лейбниц Г. Анагогический опыт исследования причин // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. - М.: Мысль, 1983. - Т.3. - С.127-138
      -- Лейбниц Г. О природе тела и движущихся сил. // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. - М.: Мысль, 1983. - Т.3. - С.219-228
      -- Лейбниц Г. Об искусстве открытия // Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. - М.: Мысль, 1983. - Т.3. - С.395-399
      -- Лейбниц Г. Начала и образцы всеобщей науки // Сочинения: В 4 т. - М.:Мысль, 1983. - Т.3. - С.435-444
      -- Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т./ Лейбниц Г. Опыты теодицеи о благости Божией, свободе человека и начале зла.- М.: Мысль, 1989. - Т.4. - 554с.
      -- Леонардо да Винчи. Об истинной и ложной науке // Антология мировой философии: В 3 т. - М.: Мысль, 1970. - Т.2. - С.85-87.
      -- Локк Дж. Два трактата о государственном правлении // Сочинения: В 3 т. - М.: Мысль, 1988. -- Т. 3. -- С. 137-405.
      -- Лозинский С. Роковая книга средневековья// Шпенглер Я., Инститорис Г. "Молот ведьм", - М.: Просвет, 1992. - С.3-70
      -- Локк Дж. Опыт о человеческом разумении. // Локк. Дж. Сочинения: В 3 т. - М.: Мысль,1985.- Т.1.- 621с.
      -- Локк. Дж. Опыт о человеческом разумении. // Локк Дж. Сочинения: В 3 т. -М.:Мысль, 1985. - Т.2. - 560с.
      -- Локк. Дж. Мысли о воспитании. // Локк Дж. Сочинения: В 3т. - М.: Мысль, 1986 - Т.3. - С.407-609.
      -- Локк Дж. Опыт о законе природы. // Локк Дж. Сочинения: В 3т. М.: Мысль, 986 - Т.3. - С.3-53.
      -- Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. М.: Мысль, 1978 - 623с.
      -- Лосский Н. Ценность и бытие. - Харьков: "Фолио", М.: АСТ, 2000. - 864с.
      -- Лукач Д. К онтологии общественного бытия: Пролегомены. - М.: Прогресс, 1991. - 410с.
      -- Ляткер Я. А. Декарт. - М.: Мысль, 1975. - 198с.
      -- Мамардашвили М. Классический и неклассический идеалы рациональности Тбилиси: Мецниереба, 1984. - 82с.
      -- Маркс К. Капитал. Критика политической экономии: В 4 т. - М.: Политиздат, 1978. - Т.1. - 907с.
      -- Маркс К. Капитал. Критика политической экономии: В 4 т. - М.: Политиздат, 1978. - Т.2. - 648с.
      -- Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения // Ф. Энгельс "Анти-Дюринг", - М.:Госполитиздат, 1961. - Т.20 - С.5-342.
      -- Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения // Ф. Энгельс Диалектика природы М.:Госполитиздат, 1961. - Т20. - С.343-824
      -- Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. // Ф. Энгельс Происхождение семьи, частной собственности и государства - М.: Издательство политической литературы, 1961. - Т. 21 - С.23-178
      -- Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения // Маркс К. Капитал - М.: Издательство политической литературы, - Т25. Ч.1 - 864с.
      -- Маркс К, Энгельс Ф. Сочинения. // Маркс К. Экономическая рукопись 1861-1863 годов - М.: Издательство политической литературы, - Т.47.- 556с.
      -- Микешина Л.А. Научная картина мира как мировоззренческая форма знания // Научная картина мира. Логико-гносеологический аспект. - К.: Наукова Думка, 1983. - С.62-68.
      -- Мостепаненко М.В. Философия и физическая теория. - М.: Вышейшая школа, 1967. - 358с.
      -- Мостепаненко М.В. Физическая картина мира и проблема происхождения физических теорий. - Л.:Наука, 1969. - 239с.
      -- Нарижный Ю.А. Исторические типы рациональности // Фiлософiя. Культура. Життя. - 1998. - N1 - С.221-231.
      -- Нарский И.С. Ценность и полезность // Философские науки. - 1969. - N3 - С.58-67
      -- Необходимость и случайность. Монография отв. ред. М.А. Парнюк. Киев: Наукова Думка, 1988. - 311с. - Бiблiогр.: с.304-309.
      -- Никитин Е.П. Спецрациональность // Исторические типы рациональности. Под редакций П. П. Гайденко, В. А. Лекторского, В. С. Степина. М.: Издательство Института философии РАН, 1995 - С.56-71.
      -- Ницше Ф. Воля к власти. - М.: "REFL-book", 1994. - 80с.
      -- Новая философская энциклопедия: В 4 т., - М.: Мысль, 2001. - Т.3 - с.573.
      -- Новая философская энциклопедия: В 4 т., - М.: "Мысль", 2001. - Т.4. - с.605.
      -- Ньютон И. Математические начала натуральной философии. - М.: Наука, 1989.- 15,687с.
      -- Ньютон И. Оптика или трактат об отражениях, преломлениях, изгибаниях и цветах света. - М: Гостехтеоретиздат, 1954. - 368с.
      -- Огурцов А.П. Философия науки эпохи Просвещения. - М.: Наука, 1993. - 213с.
      -- Ойзерман Т.И. Философия эпохи ранних буржуазных революций. - М. Наука, 1983. - 527с.
      -- Окороков В. Б. Метафизика эпохи трансцендентального мышления: специфика, сущность, тенденции развития. - Днепропетровск: ДНУ, 2000. - 264с. - Бiблiогр.: с.255-265.
      -- Ольшки Л. История научной литературы на новых языках. Сочинения: В 3 т. / - М.-Л.: Гостехиздат, 1933. - Т1.: Ольшки Л. Литература техники и прикладных наук - 303с.
      -- Ольшки Л. История научной литературы на новых языках. Сочинения: В 3 т. / М.-Л.: Гостехиздат, 1933. - Т.2.: Ольшки Л. Образование и наука в эпоху Ренессанса в Италии. - 211с.
      -- Ольшки Л. История научной литературы на новых языках. Сочинения: В 3 т./ М.-Л: Технико-теоретическое издание, 1933. - Т3.: Ольшки Л. Галилей и его время. - 324с.
      -- Ортега-и-Гасет Х. Размышления о технике. - Вопросы философии. - N10.- 1993. - С.32-69.
      -- Павленко Н.И. Петр Великий. - М: Мысль, 1990. - 591с. - Бiблiогр.: с.572-787.
      -- Панфилов В.А. Философия математики Декарта. Монография. - Днепропетровск: РВВ ДДУ, 2001. - 140с. - Бiблiогр.: с.132-138.
      -- Панфилов В.А. Философия математики Лейбница. Монография. - Днепропетровск: РВВ ДДУ, 2004. - 148с. - Бiблiогр.: с.139-147.
      -- Панфилов В.А. Философия математики Платона. Монография. - Днепропетровск: РВВ ДДУ, 1997. - 112c. - Бiблiогр.: с.105-110.
      -- Панфилов В.А. Изменение приоритетов философии в осмыслении научного знания. // Вестник Днепропетровского университета. История и философия науки и техники. Вып. 1. под ред. В.А. Панфилова. - Днепропетровск: Издательство ДДУ, 1994. - С.3-15.
      -- Паскаль Б. О геометрическом уме //Трактаты. Полемические сочинения. Письма. - Киев.: Port-Royal, 1997. - 576с.
      -- Паскаль Б. Фрагмент "Трактата о пустоте" //Трактаты. Полемические сочинения. Письма. - Киев.: Port-Royal, 1997. - С.21-31.
      -- Паскаль Б. Провинциалии // Паскаль Б. Письма к провинциалу. - К.: Port-Royal, 1997. - С.45-400
      -- Пасхарьян Н.Т. Философико-эстетические следствия научной революции и проблема художественной целостности литературы XVII века. // XVII в диалоге эпох и культур Материалы научной конференции. Серия "Symposium". Выпуск 8. - СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2000. - С.18-20.
      -- Патнем Х. Разум, истина, история. - М. : АСТ: Транзиткнига, 2002. - 297с.
      -- Печенкин А.А. Обоснование теории, индукция и критерии научности. // Философия и социология науки и техники. Отв. ред. И.Т. Фролов. - М.: Наука, 1989. - С.62-78.
      -- Планк Макс. Единство физической картины мира. Сборник статей Составитель У.И. Франкфурт. - М.: Наука, 1966. - 287с.
      -- Платон. Сочинения: В 3 т./ М.: Мысль, 1968. - Т.1. Платон. Государство. - 623с.
      -- Плеханов Г.В. Об экономическом факторе // Избранные философские произведения: В 6 т. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1956. - Т.2. - 824с.
      -- Политехнический словарь. Гл. ред.акад. А.Ю. Ишлинский - М.: Советская энциклопедия, 1980. - 656с.
      -- Поппер К. Логика научного исследования // Логика и рост научного знания. - М.: Прогресс, 1983. - С.34-235.
      -- Поппер К. Злиденнiсть iсторицизму. - К.: Абрис, 1994. - 192с.
      -- Поппер К. Нормальная наука и опасности, связанные с ней. // Структуры научных революций. Составитель В.Ю. Кузнецов, - М.: АСТ, 2001. - С.525-538.
      -- Порус В.Н. Рациональность. Наука. Культура. - М.: Университет Российской Академии Образования, 2002. - 318с.
      -- Порус В.Н. Системный смысл понятия "научная рациональность // Рациональность как предмет философского исследования. - составители Б.И. Пружинин В.С. Швырев М.: ИФ РАН, 1995. - С.91-120.
      -- Производство как общественный процесс. Сборник научн. трудов. Ред. кол. В.И. Толстых, В.М. Межуев, В.Е. Хаменко. - М.: Мысль, 1986. - 349с.
      -- Пронякин В.И. Естествознание и философия: генезис идейных альтернатив Объективизм и антропологизм в культурно-исторической рефлексии опыта. // Вестник Днепропетровского университета. История и философия науки и техники. Вып. 1. под ред. В.А. Панфилова. - Днепропетровск: Издательство ДДУ, 1994. - С.16-24.
      -- Пуассон Альберт и др. Теория и символы алхимии. Великое делание. - К.: Новый Акрополь, 1995. - с.288.
      -- Ракитов А.И. Философские проблемы науки. - М.: Мысль, 1977. - 270с.
      -- Рациональность как предмет философского исследования. Сборник научн. трудов. Отв. редакторы Б.И. Пружинин, В.С. Швырев. - М.: РАН Институт философии, 1995. - 225с.
      -- Рациональность науки и практики: Закономерности сближения. Сб. научн. трудов. Ред. Колл.: Ким В.В., Браник Н.В., Мирашов Ю.И. - Свердловск.: издательство Ур.ГУ, 1989. - 132с.
      -- Рациональность, рассуждение, коммуникация (логико-методологический анализ. Сб.науч.трудов АН УССР). - К.: Наукова Думка, 1987. - 217с.
      -- Родул Д.Н. Рациональность науки Нового времени. // Вопросы философии. - 1997. N12. - С.135-138.
      -- Розенберг Ф. История физики в древности и средние века. // Розенберг Ф. История физики. В 3 частях. - М.: Государственно технико-теоретическое издательство, 1934. - Ч.1. - 130с.
      -- Розенберг Ф. История физики в Новое время // Розенберг Ф. История физики. В 3 частях. - М.: Государственно технико-теоретическое издательство, 1937. - Ч.2 - 309с.
      -- Розов М. А. О природе идеальных объектов науки. - Работа выполнена при поддержке РГНФ, код проекта 97-03-04365. Режим доступу: www.philosophy.ru\library\roz\02.html
      -- Рузавин Г.И. Методы научного исследования. - М.: Мысль, 1974 - 237с.
      -- Рутманис К.В. Генезис идей рационального в философии // Рациональность как предмет философского исследования. Составители Б.И. Пружинин В.С. Швырев М.: ИФ РАН, 1995. - С.21-39
      -- Сапрыкин Д.Л. "Научный орден Ф. Бэкона. Зарождение научного общества нового типа. // "Науковедение" - N3. - 2000. - С.166-174
      -- Сачков. Ю.В. Виды научных теорий // Эксперимент. Модель. Теория. Сборник статей. Составители Г. Гёрц, М.Э. Омельянов. М.:Наука, 1982. - С.316-236.
      -- XVII век в диалоге эпох и культур: Материалы научной конференции. Серия "Symposium". Выпуск 8. - СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2000. - 136с.
      -- Свасьян К.А. Судьбы математики в истории Нового времени // Вопр. философии. - N12. - 1989. - С. 41-51
      -- Скоробогатский, В.Н., Фан И.Б. Рациональное в структуре ценностного отношения // Рациональность науки и практики: Закономерности сближения. - Свердловск.: УрГУ, 1989. - С.39-47.
      -- Соколов В.В. Философский синтез Годфрида Лейбница / Лейбниц Г. Сочинения в 4 т. - М.: Мысль, 1982. - Т.1. - С.3-77.
      -- Социальные, гносеологические и методологические проблемы технических наук. Под ред. М.А. Парнюка. - Киев: Наукова думка, 1978. - с.347.
      -- Спиноза Б. Краткий трактат о Боге, человеке и его счастье // Избранное -Минск.: Попурри, 1999. - С.3-116.
      -- Спиноза Б. Основы философии Декарта, доказанные геометрическим способом // Спиноза Б. Избранное. - Минск: Попурри, 1999. - С.117-214.
      -- Спиноза Б. Приложение, содержащее метафизические мысли // Спиноза Б. Избранное. - Минск.: Попурри, 1999. - С.215-268.
      -- Спиноза Б. Этика // Спиноза Б. Избранное. - Минск.: Попурри, 1999. - С.313-390
      -- Степин В.С. Философская антропология и философия науки. - М.: Наука, 1992. - 96с.
      -- Степин В.С. Системность теоретических моделей и операции их построения. // Философия науки Вып. 1. Проблемы рациональности. Отв. редактор В.А. Смирнов. - М., - 1955 - С.26-57.
      -- Степин В. С., Кузнецова Л. Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации. - М.: ИФ РАН, 1994. - 274с.
      -- Степин В.С., Горохов В.Г., Розин А.М. Философия науки и техники. - М.: ИФ РАН, - 297с. - Режим доступу: www.philosophy.ru\library\fnt\00.html
      -- Степин В.С. Cтановление научной теории. - Минск.: БГУ, 1976. - с.320.
      -- Степин В.С., Томильчик Л.М. Практическая природа познания и методологические проблемы современной физики. - Минск: Наука и техника, 1970. - С.31.
      -- Тепловые двигатели /Составитель В.А. Цехов. - М.: Высшая школа, 1974. - 247с.: ил.,табл.
      -- Тепло- и массообмен. Теплотехнический эксперимент [Справочник]/ Е.В. Аметистов, В.А. Григорьева, Б.Т. Емцов и др, Под общей ред. В. А. Григорьева и В.М.Зорина - М.:Энергоиздат, 1982 - 512с.
      -- Традиции и революции в истории науки. Отв. редактор П.П. Гайденко. - М.: Наука, 1991 - 264с.
      -- Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии // Уайтхед А.Н. "Наука и современный мир. - М.: Прогресс, 1990. - 717с.
      -- Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии // Уайтхед А.Н. "Процесс и реальность". - М.: Прогресс, 1990. - 717с.
      -- Фейерабенд П. Запрет методологического принуждения // Фейерабент П. Избранные труды по методологии науки. - М: Прогресс, 1986. - 543с.
      -- Фейерабенд П. Утешение для специалиста // Избранные труды по методологии науки. - М.:Прогресс, 1986. - 543с.
      -- Фейербах Л. Избранные сочинения: В 3 т./ М.: Мысль. - Т.1: Фейербах Л. История философии - 544с.
      -- Философия науки. Ежегодник РАН Вып. 1. Проблемы рациональности. / Отв. редактор В.А. Смирнов. - М., Наука. 1955 - 325с.
      -- Философия техники в ФРГ Сост. Ц. Г. Арказанян, В. Г. Горохов - М. Прогресс, 1989. - 528с.
      -- Философия: Энциклопедический словарь. Под ред. А.А. Ивина. - М.: Гардарики, 2004. - 1072с.
      -- Философский энциклопедический словарь. Под ред. Губинского Е.Ф., Кораблёва Г.В. Лутченко В.А. - М.: "Инфра-М", 2000. - 576c.
      -- Философская энциклопедия: В 5 т., - М.: "Советская энциклопедия", 1967 - Т.4 - 460с.
      -- Фишер К. История Новой философии. Введение в историю новой философии. Фрэнсис Бэкон Веруламский. - М.: АСТ, 2003. - 541с.
      -- Фишер К. История Новой философии. Декарт: Его жизнь, сочинения и учение. - СПб.: Мифрил, 1994. - 560с.
      -- Хайдеггер. М. Вопрос о технике // М. Хайдеггер. Время и бытие. - М.: Республика, 1993. - С. 221-252.
      -- Хайдеггер М. Время картины мира // Новая технократическая волна на Западе. М.: Прогресс, 1986. - С. 93-119.
      -- Хёйзинга Й. Осень Средневековья: Соч. в 3 т.: Пер. с нидерланд. Вступ. ст. и общ. ред. Уколовой В.И. -- М.: Издательская группа "Про­гресс"-"Культура", 1995. -- Т. 1 - 416 с.
      -- Хома О.И. Мифы о Паскале // Паскаль Б. Трактаты. Полемические сочинения. Письма. - К.: Port-Royal, 1997, - c.391-439.
      -- Хома О.И. Провинциалии и культура Нового времени: к проблеме диссиденства Паскаля.// Паскаль Б. Письма к провинциалу. - К.: Port-Royal, 1997. - С.501-519
      -- Хюбнер К. Критика научного разума. - М.: ИФРАН, 1994. - c. 326.
      -- Чернякова Н.С. К вопросу о типах научных революций // Вопросы истории естествознания М.: Наука - N2, 1980 - С.86-96.
      -- Чешев В.В. Техническое знание как объект методологического анализа. - Томск: Издательство Томского университета, 1981. - 194с.
      -- Швырев В.С. Знание и мироотношение. // Философия науки. - Вып. 1: Проблемы рациональности. Отв. ред. Смирнов В.А. - М., 1995. - С.163-184. Режим доступу: www.philosophy.ru/iphras/library/ philnauk.html#58
      -- Швырев В.С. Научное познание как действительность. - М.: Наука, 1985. - С.158
      -- Швырев. В.С. Рациональность как ценность культуры // Вопросы философии. - N7., 1992 - С.106-113
      -- Швырев В.С. Рациональность как философская проблема // Рациональность как предмет философского исследования. - составители Б.И. Пружинин В.С. Швырев М.: ИФ РАН, 1995. - С.3-20
      -- Широков. В.С. Г. Галилей и его средневековые предшественники // Вопросы истории естествознания. - N 3. - 1991 - с.91-95
      -- Шопенгауэр А. Мир как воля и представление // Антология мировой философии: В 4 т. / под ред. Соколова В. В. - М.: Мысль, 1970. - Т.3 - С.675-703
      -- Шпенглер О. Человек и техника// Культурология. ХХ век: Антология. М., 1995. - Т.1. - С. 454 - 492.
      -- Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. - М.: Мысль, 1993. - 663c.
      -- Шульман М.М. Социально-методологическое формообразование науки и принцип деятельности // Философия и социология науки и техники. - Отв. ред. И.Т. Фролов. - М.: Наука, 1989. - С.119-127.
      -- Эллюль Ж. Другая революция // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1986. - С.147-152.
      -- Энгельс Ф. О военном искусстве. Армия. - М.: Воениздат, 1938. - 143с.
      -- Эспинас Альфред История экономических учений. - С.-Пб: ELIS, 1998. - 183с.
      -- Этциони А. Масштабная повестка дня // Новая технократическая волна на Западе. - М.: Прогресс, 1986. - С.293-315.
      -- Юм Д. Исследования о человеческом разумении. - М.: Прогресс, 1995. - 240с.
      -- Ясперс К.. Истоки истории и ее цель // Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М.: Наука, 1991. - С. 99 - 139.
      -- Advances and problems in the philosophy of technology / Ed.: H. Lenk. - MЭnster: Lit, 2001. - 464 p.
      -- Bloor D. Knowldge and social imagery. - London; Boston: Routlenge & Kegan Paul, 1976 - XI, 156p
      -- Cognition, rationality, and institutions / Ed.: M.E. Streit. - B.: Springer, 2000. - 268 p.
      -- Deale W. Van den. The social construction of science: Instutionalisation of a definition of positive science in the latter half of the seventeenth century. - In The social production of scientific knowledge. Dordrecht; Boston, 1977 - Р.41-50
      -- Ethical issues in Engineering / Ed. by D. Johnson. Euglewood Cliff S.: Prentice Hall. 1991 - 276 p.
      -- Foley V., Soedel W. Leonardo's Contributions to Theoretical Mechanics. - // Scientific American 1986, - No. 9 - Р.28-41.
      -- Kotarbinnski T. Praxiology. Hull: Center for System Studies Press, 1995 - 86р.
      -- Lohkivi E. The sociology of scientific knowledge: A philos. perspective. - Tartu: Univ., 2002. - 116 p.
      -- Martin M., Shinzinger R. Ethics in Engineering N.-York: McGraw-Hikk Lubl. Co., 1995, - 276p.
      -- Mendelson E. Social construction of scientific knowledge. / Mendelson E. The social production of scientific knowledge. Dordrecht; Boston, 1977 - 217р.
      -- Merton R. K. The sociology of science: An episode memoir. Carbonadale. - 268p.
      -- Mumford L. The Myth of the Machine. Technics and Human Development. Harcourt Brace Jovanovich, Inc., N.-Y., 1966, - Р.163-205.
      -- Newton-Smith W.H. The rationality of science. Boston, 1981, - 246p.
      -- Nozick R. The nature of rationality. - Princeton, N.J.: U.P., 1993. - XVI, 226 p.
      -- Quine W. Ontological relativity and other essays. N.-Y., 1969. - 78р.
      -- Rorty R The historiography of philosophy: four genres// Philosophy in History: esssays on the historiography of philosophy / Ed. by R. Rorty; J. B. Schneewind, Queniin Skinner. Cambridge U. P. 1984, - Р. 49-75.
      -- Reconsidering T.S. Kuhn / Contributors: J.C. Pitt etc. - Cambr., Mass: Mass. inst. Of technology, 2002. - 147 p. - (Perspectives on science; Vol.9, N 4).
      -- Sapin S. Homo phrenologicus: Anthropological perspectives of historical problem. - In: Natural order: Hist. Studies of scientific culture. Beverly Hills; London, 1979, - Р.37-49.
      -- Shrader-Frechette K. Ethics of Scientific Research Lanham, MD: Rowman & Lttelfield, 1994 - 321p.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   187
  
  
  
      --

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"