Вона зайшла тихо, ступаючи босоніж. Її червона сукня з білими цятками розвівалась мов на вітру. Але ж бо це тільки протяг.
Її сумні очі звернули до мене, а я відвернувся. прикрив очі... змінилась. не думав, не гадав що ще збачимося.Змінили її ці години, місяці, роки.
З хвилину вона мовчала, та все ж заговорила першою:
- Здрастуй, Массіно!
а я аж здригнувся. Такий до болю рідний голос "Чи марю я, чи те се сон?!".
Звернув до неї свої очі та аж завмер. Її уста скривились від болю, по підборіддю потекли шалені сльози давньої розлуки.
Змирився я вже давно. Ще в ті жахливі хвилини. пробачив, та серце все ж не відпускало того болю.
- Манюсю, - звернув мені мій голос.
Невтримавшись кинулись в обійми. такі далекі та такі рідні. Чи було це аж 3 роки? Чи ж мучився яцими довгими ночами?? А як вона?
В житті вона ж бо мною згордувала. в листі - остаткисерця розірвала. І визвала в моїй душі о ці ридання в тишині, мов у ві сні.
Її така тонка постава, вжалась в моє тіло і беззвучно здригалась. А що я міг? Лише вдихати до болю такий рідний запах.
Да ось пройшли ці миті, і обійми вже не здаються ласкавими. І тіла завмерли мов чужі. Реальність захопила душі, а тривога забилась в найпотаємніші тріщини серця.
- Йвасю, принеси ж бо чаю. Пані з дороги.
- Та ні, не треба. Обридли ці чаї, на все життя.Здалеку була моя, а придивився мов чужа.
Її прозорі очі зирнули, уста скривились:
- Забув мене?
- Тебе забуть неможна навіть через тисяч літ. Чого ж бо ти пішла?
- Не я пішла, а ти мене не втримав, - звернула ті вуста до нього.
Зіткнулись погляди цих ясних молодих, і зорі не покинуть їх повік.