Аннотация: Произведение на украинском языке. Если бы кто-то просил меня сказать о нём пару слов, я бы сказала: "Есть что-то много больше, чем любовь..."
Чекай-но, послухай!
Чекай, Бiла Шубо, кажу тобi, ти людина!
Кажу тобi, i це правда.
Тому що нелюди не вмiють ходити в темрявi, вони тремтять вiд жаху, їхнiй час - день... i сутiнки, млявi и невиднi.
Ти людина. Чуєшь?!
Чом ти жахаєся мене? Що не так? Чому твоє обличя в долонях моїх вологе?
Ти плачешь? Нi, ти не вмiєшь... ти ж людина.
Такi як ти, люди, справжнi люди, вони не вмiють.
То звїдки тодi та вологiсть у долонях?.. Мабуть навiяло. Вiтром i сутiнками, тим самим брехливим часом мiж свiтлом i темрявою, тим самим буревiєм, що здирає дахи з будiвель. Навiяло... Чи то моя сiль? Та нi я теж не вмiю. То що ж це?..
Ти жорсткий, так само, як твоє хутро. Жага кровi - твоя сутнiсть, а смерть - коханка тобi, але кажу тобi, ти - людина. Бо сердце твоє так само як i та жага, щире. Що може бути щирiшим за смерть?
Чом ти жахаєся мене?! Що ти розгледiв у моiх очах, чого я сама не здатна роздивитись? Що?! Можливо, беззахиснiсть моєi пихи... Чи?.. Та нi, це мрiї... Цього в моiх чорних, як нiч, очах нiхто не здатен побачити. Навiть ти. Бо ти ще людина, я роблю той крок, що назавжди розсiче зв,язок мене i людяностi. I це робить тебе слiпим.
Ти пухнастий i тобi боляче. Так боляче, що я навiть не смiю уявити собi такi тортури. Та що це я. Для тебе це життя. Для тебе це лише льодом вкрита площина реальностi. Ти вiдмовив собi в теплi. Дозволь! Дозволь, лише слово, одне банальне "так" i я стану стiною и променем, полум,ям i стрiмким, солодким дотиком твоєї жаги. Так, я знаю, що то буде востаннє, але... мрiю.
Чом ти жахаєся мене? Чи я стала твоєю пам, ятю?! Якщо так, тодi розумiю. Такi речi я сама не волiла б згадувати. Збагрянiлi руки, по самi лiктi, то кров, то сутнiсть, то чужа свiдомiсть понад розумом. Тепер я знаю, як воно. Тепер менi... жалiсно.
Та незважай, то лише пустi сльози мене минулої. Я йду за твоїм полум,яним хутром в пiтьму i нехай. Я розчиняюся в смертi, щоб знову повернутися до життя. Тепер ти мабуть мiй батько... але нi, нiкому про це не кажи, бо я не хочу щоб... але це теж мрiї. Мрiї не повинi справджуватись, бо що тодi стане з мрiйниками.
Чом ти жахаєся мене... Дивись на моїх долонях не срiбло, лише волога сiль. Це твої слова, невимовленi, але незнищеннi. Я згадуватиму їх як найсолодощi цукерки. Я пронесу їх крiзь життя неначе найдвинiшу коштовнiсть. Я притулю ту вологу до сердця, i буду колисати її нiбито дитину, я не знаю як це але я вигадаю, згадаю. Чи ти забув, я тепер вмiю згадувати. Я зроблю все. Я знищу той мiсяц, що паморочить тобi розум, я зiрву з чорної блакитi зорi. I ми залишимось наодинцi. Хоча нi. Ти, я i темрява.
Хай так буде.
Хай буде нiч.
Вiчна та наша.
Дозволь торкнутися тебе.
Один лише дотик i всi мрiї здiснятся.
Мрiї... не... повинi...
I я сама вiдштовхую твої руки, бо так не можна.
Я руйную свiт, бо так треба.
Я знаю все, все пам,ятаю. Окрiм одного... цього менi не вистатичить смiливости згадати. Це вiдповiдь на питання, що так i лишилося невимовленним.