Шахов Борис : другие произведения.

История

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  ББК 67.2я73 О-66
  Рекомендовано до друку Вченою радою
  юридичного факультету Iнституту державного управлiння i права
  Кивського нацiонального унiверситету культури i мистецтв
  (протокол ? 2 вiд 27лютого 2006р.)
  Рецензенти
  Бiлик Б. I. - доктор iсторичних наук, професор Бризгалов I. В. - кандидат юридичних наук, доцент
  Орленко В. I.
  О-66 Iсторiя держави i права зарубiжних кран: Посiб. для пiдготов, до iспитiв /В. I. Орленко, В. В. Орленко. -3-є вид. стереотип. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. - 244 с. - (Б-чка студента).
  I8ВN 978-966-437-025-4.
  Викладення матерiалу в посiбнику здiйснюється на основi типово програми з навчально дисциплiни "Iсторiя держави i права зарубiжних кран", яку вивчають у вищих навчальних закладах I-IV рiвнiв акредитацi. Автори коротко, майже в конспективнiй формi, охарактеризували основнi риси права та держави провiдних цивiлiзацiй в iсторичнiй ретроспективi. Така форма подання матерiалу дає змогу ефективно готуватися до залiкiв та iспитiв iз цiє дисциплiни, швидко повторити пройдений матерiал або зорiєнтуватися в новому.
  Призначений для студентiв вищих навчальних закладiв юридичного профiлю як денно, так i заочно форм навчання.
  ББК67.2я73
  I8ВN 978-966-437-025-4
  ? Орленко В. 1, Орленко а а, 2006,2007, 2008 ? Видавець ПАЛИВОДА А. а, 2006, 2007,2008
  
  ЗМIСТ
  Вступ 10
  ТЕМА 1. Iсторiя держави i права зарубiжних кран як наука
  1.1. Призначення курсу "Iсторiя держави i права зарубiж?
  них кран" 12
  1.2. Предмет iсторi держави i права зарубiжних кран 12
  1.3. Методологiя науки та курсу iсторi держави i права
  зарубiжних кран 13
  1.4. Зв'язок iсторi держави i права зарубiжних кран
  ' iншими дисциплiнами 13
  1.5. Джерела та перiодизацiя iсторi держави i права
  зарубiжних кран 14
  ТЕМА 2. Держава i право Стародавнього Єгипту
  2.1. Виникнення, перiодизацiя та суспiльний лад Старо?
  давнього Єгипту: 14
  2.2. Державний лад Стародавнього Єгипту 17
  2.3. Джерела, змiст i основнi риси права Стародавнього
  Єгипту 19
  ТЕМА 3. Держава та право Стародавнього Вавилона
  3.1. Виникнення й основнi етапи розвитку Стародавнього
  Вавилона 20
  3.2. Суспiльний лад i правове становище населення Старо?
  давнього Вавилона 21
  3.3. Державний лад Вавилона 21
  3.4. Реформи Хаммурапi 23
  3.5. Загальна характеристика Законiв Хаммурапi: iсторiя
  вiднайдення пам'ятки, структура, принципи 23
  3.6. Право власностi та зобов'язальне право в Законах
  Хаммурапi 24
  3.7. Шлюбно-сiмейнi вiдносини та спадкове право за Законами
  Хаммурапi 26
  3.8. Злочин i покарання в Законах царя Хаммурапi 26
  3.9. Закони Хаммурапi про судовий процес 27
  ТЕМА 4. Держава та право Стародавньо Iндi
  4.1. Виникнення держав у Iндi 28
  4.2. Система варн (каст) Стародавньо Iндi 29
  4.3. Державний лад i система управлiння Стародавньо Iндi. ЗО
  4.4. Джерела староiндiйського права ..." 31
  4.5. Загальна характеристика Законiв Ману: iсторiя створення,
  структура, форма викладу приписiв 31
  4.6. Основнi риси права Стародавньо Iндi 32
  
  ТЕМА 5. Держава та право Стародавнього Китаю
  5.1. Виникнення й перiодизацiя iсторi Стародавнього Китаю.... 34
  5.2. Суспiльний лад Стародавнього Китаю 35
  5.3. Органiзацiя державно влади в Стародавньому Кита 36
  5.4. Реформи Шан Яна 37
  5.5. Судова система Стародавнього Китаю 37
  5.6. Основнi риси права Стародавнього Китаю 38
  ТЕМА 6. Держава та право Стародавньо Грецi
  6.1. Формування державностi в Стародавнiй Аттицi.
  Поняття полiсу та його органи влади 39
  6.2. Реформи Солона 40
  6.3. Реформи Клiсфена 41
  6.4. Державний лад Афiн у перiод розвитку демократi 42
  6.5. Джерела й основнi риси афiнського права 43
  ТЕМА 7. Держава та право Стародавнього Риму
  7.1. Виникнення й основнi етапи розвитку Римсько рабо?
  власницько держави ,
  7.2. Суспiльний лад Стародавнього Риму
  7.3. Державний лад Риму в царський перiод ,
  7.4. Реформи Сервiя Тулдiя
  7.5. Державний лад Риму в республiканський перiод
  7.6. Римська держава в перiод iмперi '.
  7.7. Основнi етапи розвитку римського права "...'
  7.8. Джерела римського права
  7.9. Поняття та характернi риси квiритського права
  7.10. Закони XII таблиць: iсторiя створення, структура,
  форма викладу правових норм
  7.11. Кримiнальне право Стародавнього Риму
  7.12. Кодифiкацiя Юстинiана
  ТЕМА 8. Ранньофеодальна держава i право франкiв
  8.1. Загальна характеристика середньовiчно держави та права.
  8.2. Виникнення держави франкiв i основнi перiоди  розвитку.
  8.3. Форми феодально залежностi селян у державi франкiв...
  8.4. Центральне та мiсцеве управлiння держави франкiв....
  8.5. Судова система держави франкiв
  8.6. Джерела права у Франкськiй монархi.... : .-:
  
  8.7. Салiчна правда: iсторiя створення, джерела, структура,
  форма викладу правових норм
  8.8. Основнi риси права франкiв ;.
  ТЕМА 9. Феодальна держава та право Францi
  61
  9.1. Виникнення Францi та  розвиток у ранньофеодальний
  перiод
  
  
  9.2. Боротьба королiвсько влади Францi за централiзацiю
  держави. Реформи Людовика IX 63
  9.3. Францiя в перiод станово-представницько монархi
  (XIV-XV столiття) 64
  9.4. Великий березневий ордонанс (1357 р.) 65
  9.5. Абсолютна монархiя у Францi 66
  9.6. Джерела права середньовiчно Францi 67
  9.7. Основнi риси права середньовiчно Францi 68
  ТЕМА 10. Феодальна держава та право Англi
  10.1. Суспiльний i державний лад англосаксiв 69
  10.2. Феодальна монархiя в Англi пiсля нормандського
  завоювання (XI -XII столiття) 70
  10.3. Утворення станово-представницько монархi в Англi. 71
  10.4. Велика хартiя вольностей 1215 р 73
  10.5. Абсолютна монархiя в Англi 74
  10.6. Джерела права середньовiчно Англi 75
  10.7. Основнi риси права середньовiчно Англi 76
  ТЕМА 11. Держава та право Нiмеччини в Середнi вiки
  11.1. Утворення й особливостi розвитку феодально держави
  в Нiмеччинi 77
  11.2. Станово-представницька монархiя в Нiмеччинi 78
  11.3. Золота булла 1356 р 79
  11.4. Абсолютизм у Нiмеччинi 80
  11.5. Джерела й основнi риси права середньовiчно Нiмеччини. 81
  11.6. "Саксонське зерцало" 82
  11.7. "Швабське зерцало" 83
  11.8. "Каролiна" 84
  ТЕМА 12. Держава та право Арабського Халiфату
  87
  12.1. Виникнення й розвиток Арабського Халiфату... 84
  12.2. Державний лад Арабського Халiфату 86
  12.3. Джерела й основний змiст права Арабського Халiфату.
  ТЕМА 13. Виникнення та розвиток держави i права в захiдних та схiдних слов'ян
  89
  90
  ТЕМА 14. Держава та право Федерально Росi
  14.1. Виникнення й державний лад Росi в XIV-XVI сто?
  лiттях
  93
  13.1. Виникнення та розвиток феодально держави i права
  Болгарi
  13.2. Виникнення й розвиток феодально держави та права
  в Чехi
  13.3. Виникнення й розвиток феодально держави та права
  Польщi
  
  20.11. Фiнансова реформа 166
  20.12. Контрреформи 1880-1890-хрр 167
  20.13. Розвиток права Росi у другiй половинi ХIХст. 168
  
  20.14. Розвиток юридично думки Росi в другiй половинi
  ХIХст 169
  20.15. Змiни в державному ладi Росiйсько iмперi на
  початку XX ст 171
  20.16. Органiзацiя мiсцево влади в перiод буржуазно-
  демократично революцi 1905-1907 рр 173
  174
  175
  ТЕМА 21. Державата право СIЛА в Новiтнiй час
  21.1. "Новий курс" президента Ф. Рузвельта 176
  21.2. Державний лад США 177
  21.3. Конгрес США 178
  21.4. Президент СIДА.
  179
  20.17. Розвиток права в перiод буржуазно-демократично
  революцi 1905-1907 рр
  20.18. Змiни в державному апаратi та правi Росi в перiод
  Першо свiтово вiйни
  
  21.5. Уряд США 180
  21.6. Судова система США 180
  21.7. Основнi риси розвитку правово системи США.
  181
  ТЕМА 22. Держава та право Нiмеччини Новiтнього часу
  187
  ко
  189 190 191
  22.6. Судова система сучасно Нiмеччини.,
  22.7. Розвиток нiмецького права....
  
  22.1. Революцiя 1918р. й утворення Веймарсько республiки. 183
  22.2. Встановлення фашистсько диктатури в Нiмеччинi.... 185
  22.3. Нiмеччина пiсля Друго свiтово вiйни 187
  22.4. Конституцiя ФРН 1949 р
  22.5. Приєднання НДР до ФРН i створення єдино Нiмецьк<
  держави
  ТЕМА 23. Держава та право Великобританi в Новiтнiй час
  23.1. Органiзацiя держав.""' ="="*'
  мо влади. 192
  193
  23.2. Судова система Великобританi 193
  23.3. Основнi змiни в правi
  
  ТЕМА 25. Держава та право Японi в Новiтнiй час
  25.1. Державний i полiтичний лад Японi у 1920 - 1940-х рр... 203
  25.2. Конституцiя Японi 1947 р 205
  25.3. Розвиток Японi в другiй половинi XX - на початку
  XXI столiть 206
  25.4. Судова система сучасно Японi 207
  25.5. Адмiнiстративно-територiальний подiл сучасно Японi. 208
  ТЕМА 26. Держава та право Китаю в Новiтнiй час
  26.1. Антифеодальна буржуазна революцiя 1911 -1913 рр.
  в Кита
  209
  26.2. "Друга революцiя" в Кита 210
  26.3. "Третя революцiя" в Кита 211
  26.4. Соцiалiстичний Китай 212
  26.5. "Великий стрибок" у Кита 213
  
  26.7. "Культурна революцiя" в Кита 214
  26.8. Китай пiсля Мао Цзедуна 215
  
  26.8. Система державних органiв сучасного Китаю 216
  26.9. Судова система сучасного Китаю 217
  26.10. Конституцiя та основнi риси права сучасного Китаю.... 217
  ТЕМА 27,Держава та право Росi в Новiтнiй час
  .27.1. Держава i право Росi в перiод буржуазно-демокра?
  тично революцi 219
  27.2. Соцiалiстична революцiя в Росi та створення радянсько
  держави 221
  27.3. Радянська держава та право в перiод НЕПу (1921 -
  1929рр.).. 225
  27.4. Радянська держава i право в перiод докорiнного
  зламу суспiльних вiдносин (кiнець 20-х рр. - 1941р.) 228
  27.5. Радянська держава та право в 1941 -1945 рр 233
  27.6. Радянська держава та право в 1945-1991 рр 236
  2.7.7. Держава та право Росiйсько Федерацi в перiод
  реставрацi капiталiзму. 240
  
  ТЕМА 24. Держава та право Францi в Новiтнiй час
  202 202
  24.1. Третя республiка у Францi мiж свiтовими вiйнами... 196
  24.2. Четверта республiка у Францi. Конституцiя 1946 р... 198
  24.3. Утворення П'ято республiки. Конституцiя 1958 р 200
  24.4. Судова система сучасно Францi
  24.5. Розвиток французького права
  
  Вступ
  Навчальний курс iсторi держави i права зарубiжних кран є обов'язковою фундаментальною юридичною дисциплiною та складо?вою частиною навчального процесу студентiв, якi навчаються за спецiальнiстю "Правознавство". Вiн передбачає вивчення процесiв виникнення й розвитку держави та права рiзних народiв свiту вiд найдавнiших часiв i до наших днiв. Вивчення цiє дисциплiни має важливе наукове, свiтоглядне, полiтичне, виховне, прогностичне та практичне значення. По-перше, воно сприяє полiтичному само?пiзнанню, усвiдомленню мiсця i ролi незалежно Украни в сучасному свiтi. По-друге, iсторiя держави та права зарубiжних кран є науковою базою для вивчення iнших юридичних дисциплiн, дає можливiсть роз?ширити межi юридичних знань, сприяє виробленню не лише юридич?ного мислення, але й загально юридично культури. По-третє, пiд час розгляду питань курсу аналiзуються данi та факти загально iсторi, економiки, полiтики, а також iнша iнформацiя, що хоча без-посередньо й не стосується юридичних наук, але сприяє розширен-ню загального свiтогляду. По-четверте, виникає потреба в розглядi низки положень з теорi держави та права, а також багатьох галузе?вих юридичних дисциплiн. По-п'яте, iсторiя держави i права зарубiж?них кран - це методологiчна наука, що дає можливiсть глибше зрозумiти надзвичайно рiзноманiтнi й суперечливi процеси розвитку держави та права, а також хнi основнi закономiрностi. По-шосте, вивчення досвiду державного та правового розвитку провiдних кран свiту має сприяти розв'язанню аналогiчних питань у нашiй державi. Це не означає, що зарубiжний досвiд є готовим зразком для запозичен?ня, проте саме такий досвiд, сконцентрований у теорi та практицi розвинених кран свiту, можна сприймати як своєрiдне мiрило для прогнозування подальшого державотворчого та правового роз?витку Украни. Отже, сьогоднi не можна бути квалiфiкованим юристом, не маючи iсторично-правово пiдготовки.
  Опанування iсторi держави i права зарубiжних кран є невiд'ємною частиною та необхiдним елементом вищо юридично освiти. При вивченнi цiє дисциплiни доводиться мати справу з величезним обсягом iнформацi, що стосується державно-правового розвитку багатьох зарубiжних кран i охоплює промiжок часу в декiлька тисячолiть. З огляду на сказане вище та беручи до уваги перевантаже?нiсть наявних пiдручникiв i навчальних посiбникiв з цього курсу надмiрною, нерiдко несуттєвою iнформацiєю, автори поставили 10
  
  
  
  перед собою мету - коротко й доступно, майже в конспективнiй формi, викласти загальнi та специфiчнi риси виникнення, розвитку й функцiо?нування рiзних iсторичних типiв i форм держави та права, що iснували протягом усiє iсторi розвитку людства. Посiбник подає вiдповiдi майже на 200 питань, якi сформульовано згiдно iз затвердженою Мiнiстерством освiти i науки Украни програмою курсу з iсторi держави i права зарубiжних кран, бiльшiсть з цих питань, як свiдчить практика провiдних вищих навчальних закладiв Украни, так чи так виносяться на екзаменацiйну сесiю. Сподiваємося, що запропоноване видання не тiльки сприятиме систематизацi отриманих студентами протягом року знань з курсу iсторi держави i права зарубiжних кран та добрiй пiдготовцi до iспиту, але й заощадить хнiй час.
  
  ТЕМА 1
  Iсторiя держави i права зарубiжних кран як наука
  1.1. Призначення курсу "Iсторiя держави i права зарубiжних кран"
  Iсторiя держави i права зарубiжних кран є обов'язковою фундаментальною дисциплiною, котру вивчають у всiх вищих юридич?них навчальних закладах та на всiх юридичних факультетах,  мета -ознайомити студентiв iз загальними та специфiчними рисами виник?нення, розвитку й функцiонування держави та права в рiзних народiв вiд найдавнiших часiв до наших днiв; допомогти м при всьому розматтi та суперечливостi усвiдомити загальнi закономiрностi становлення й розвитку держави i права, навчити, використовуючи отриманi знання, аналiзувати сучасний стан укрансько державностi та права, прогнозувати основнi тенденцi хнього розвитку в майбутньому.
  Вивчення iсторi держави i права зарубiжних кран має важливе наукове, свiтоглядне, полiтичне та практичне значення, є базою для опанування iнших юридичних дисциплiн, дає змогу значно поглибити загальнi юридичнi знання студента, сприяє виробленню не лише юридичного мислення, але й загально юридично культури.
  1.2. Предмет iсторi держави i права зарубiжних кран
  Важливою умовою засвоєння будь-якого курсу є чiтке усвiдомлен?ня його предмета, тобто чiтко визначеного кола явищ i законо-мiрностей, що вивчаються. Свiй предмет має й iсторiя держави i права зарубiжних кран.
  Предметом iсторi держави i права зарубiжних кран є вивчення процесiв, загальних закономiрностей, специфiчних особливостей виникнення й розвитку держави та права в певних кранах свiту конкретно - в iсторичних умовах i в хронологiчнiй послiдовностi.
  З огляду на предмет цiє науки, можна дiйти висновку, що вона є наукою: суспiльно-полiтичною, позаяк вивчає такi суспiльно-полiтичнi явища, як держава та право; юридичною, адже звертає увагу на правовi аспекти суспiльного життя; iсторичною, оскiльки розглядає державно-правовi явища в хньому iсторичному розвитку.
  Слiд розрiзняти iсторiю держави i права зарубiжних кран як науку та як навчальну дисциплiну. Навчальний курс значно вужчий, анiж однойменна наука, адже знайомить лише з найважливiшими, 12
  
  типовими державними та правовими системами певно суспiльно-економiчно формацi, певно крани й не вивчає  мiсце в системi наук i спiввiдношення з ними.
  1.3. Методологiя науки та курсу iсторi держави i права зарубiжних кран
  Методи iсторi держави i права зарубiжних кран - це сукупнiсть прийомiв, способiв, шляхiв та принципiв, за допомогою яких вивчають цю дисциплiну.
  Найважливiшi методи (пiдходи) такого вивчення:
  1) дiалектичний метод (держава та право вивчаються в розвитку,
  в русi - вiд х елементарних форм й органiзацiй до бiльш складних
  i розгалужених);
  2) iсторичний метод (вимагає розглядати державу та право
  з позицi х виникнення, розвитку i змiни, у зв'язку з iншими явищами
  й умовами певно епохи, у зв'язку з конкретним досвiдом iсторi);
  3) системно-структурний метод (виявляються елементи, що забез?
  печують єднiсть системи, вивчають взаємозалежнiсть цих елементiв);
  4) порiвняльний метод (конкретнi державно-правовi явища
  розглядаються в зiставленнi х у просторi та часi);
  5) статистичний метод (дослiджуються кiлькiснi характеристики
  iсторичного процесу - темпи зростання, поширення, тривалiсть);
  6) метод екстраполяцi (поширення висновкiв, зроблених
  щодо однiє частини якого-небудь явища (процесу) на iншу) та iн.
  Позитивнi результати при вивченнi iсторi держави i права зарубiж?них кран може дати лише комплексний пiдхiд у використаннi методологi.
  1.4. Зв'язок iсторi держави i права зарубiжних кран з iншими дисциплiнами
  Iсторiя держави i права зарубiжних кран тiсно пов'язана з такими дисциплiнами: полiтологiя, iсторiя полiтичних i правових учень, iсторiя держави i права Украни, теорiя держави та права, державне право зарубiжних кран, галузевi юридичнi дисциплiни. Наприклад, iсторiя держави i права зарубiжних кран разом з теорiєю держави та права дослiджують виникнення держави i права й основнi етапи хнього розвитку. Вiдмiннiсть мiж ними полягає в тому, що теорiя держави та права, вивчаючи закономiрностi рiзних типiв держави i права й вiдпо?вiдних м правових систем, абстрагується вiд конкретних держав. Iсторiя ж держави i права зарубiжних кран вивчає не тiльки закономiрностi, але й особливостi виникнення та розвитку державно-правових iнститутiв
  13
  
  у конкретно-iсторичних умовах певно крани. Iсторiя держави i права зарубiжних кран, як й iсторiя держави та права Украни, вивчає виник-нення й розвиток держави та права вiд найдавнiших часiв i до сьогодення, але не в Укранi, а за межами  кордонiв. Iсторiя держави i права зарубiж-них кран тiсно пов'язана з галузевими юридичними дисциплiнами кран свiту, iсторiю держави та права котрих вона вивчає. Та, на вiдмiну вiд галузевих дисциплiн, якi основну свою увагу зосереджують на вивченнi принципiв та iнститутiв сучасного чинного законодавства, конкретних нормативних актiв, на практицi х застосування, iсторiя держави i права зарубiжних кран вивчає розвиток державно-правових явищ у хнiй цiлiсностi, єдностi, взаємозв'язку та взаємозалежностi.
  1.5. Джерела та перiодизацiя iсторi держави i права зарубiжних кран
  До джерел iсторi держави i права зарубiжних кран належать:
   пам'ятки права певно епохи чи крани-закони, кодекси, конститу?
  цi, iншi офiцiйнi документи (ЗакониХаммурапi (XVIII ст. до Р. X.);
  Закони XII таблиць (V ст. до Р. X.); Закони Ману (I I ст. до Р. X. - I ст.)
  тощо);
   iсторичнi трактати, археологiчнi данi, що певною мiрою роз?
  кривають процеси виникнення та розвитку держави i права;
   конкретнi науковi, публiцистичнi дослiдження вчених Англi,
  Нiмеччини, Францi, Росi та iнших кран, присвяченi загальним
  чи окремим проблемам держави та права рiзних кран свiту.
  Iсторiя держави i права зарубiжних кран вивчає виникнення та розвиток державно-правових iнститутiв певних кран хронологiчно в межах чотирьох основних перiодiв:
  1) Стародавнього свiту (IV тис. до Р. X. - V ст.);
  2) Середнiх вiкiв (V ст. - середина XVII ст.);
  3) Нового часу (середина XVII - початок XX столiть);
  4) Новiтнього часу (ХХ-ХХI столiття).
  ТЕМА 2
  Держава i право Стародавнього Єгипту
  2.1. Виникнення, перiодизацiя та суспiльний лад Стародавнього Єгипту
  Вважається, що назва "Єгипет" має грецьке походження й колись означала одну з мiсцевих назв м. Мемфiс "Хеткаптах" ("Фортеця 14
  
  духа Птаха") та вимовлялось як "Хiкупта". Самi ж єгиптяни називали свою крану "Кемет" ("Чорна"), протиставляючи  таким чином "червонiй" пустелi. Держава виникає навколо Нiлу й бере початок вiд IV тис. до Р. X., коли розпочинається розпад родового ладу, видiлення родово знатi, перетворення племiнних вождiв на царiв. Формування класiв вело до утворення примiтивних державних утворень (номiв). На середину IV тис. до Р. X. х нараховувалося близько 40. Мiж ними часто виникали вiйни за землю, худобу, рабiв. Пiд час цiє боротьби, що призводила до пiдкорення слабкiших номiв сильнiшим, утворю?ються два царства - Пiвнiчне та Пiвденне (Нижнiй i Верхнiй Єгипет), з центрами в Буто й Iєраконполi. Остаточно Єгипет був об'єднаний близько 3000 р. до Р. X. царем Пiвдня - Менесом, який захопив Нижнiй Єгипет i заснував фортецю Мемфiс, що стала згодом столицею Єгипту. Крана перетворилася на централiзовану схiдну рабовласницьку деспотiю, котра забезпечувала створення загально для всiє держави системи iригацiйних споруд. Єднiсть проявлялася в необмеженiй владi царя-фараона, -проголошеного земним богом. Узвичалася перiоди?зацiя iсторi Стародавнього Єгипту.
  1. Перiод Раннього царства (3000-2800 рр. до Р. X.), характер?
  ними рисами якого були:
  - початкова стадiя класового суспiльства;
  - подолання сепаратизму мiсцевих правителiв;
  - поява єдино об'єднано держави.
  2. Перiод Стародавнього царства (2800-2250 рр. до Р. X.),
  специфiчними рисами якого були:
  - влада правителя (фараона) стає абсолютною, а держава -
  централiзованою бюрократичною монархiєю. Фараоновi стали
  пiдвладними: служби iригацi та зрошення, призначення i звiльнення
  посадових осiб, трудовi й фiнансовi повинностi, верховний суд, право
  видавати закони, оголошувати вiйну;
  - влада фараона починає обожнюватися, вiн проголошується
  сином бога сонця Ра;
  - майже вся стародавня номова знать стає придворною;
  - уся крана й усе  населення розглядаються як особиста власнiсть
  фараона, хоча водночас формуються приватновласницькi вiдносини;
  земля, як й iнше майно, вже могла вiльно вiдчужуватися;
  -утворюється вiйсько, укомплектоване з общинникiв й iноземцiв;
  - значнi витрати на утримання двору, початок будiвництва
  пiрамiд, якi призводять до виснаження ресурсiв крани, фiнансово
  кризи та поглиблення сепаратизму, посилення мiсцево знатi, мiж?
  усобних вiйн.
  15
  
  3. Перiод Першого розпаду Єгипту (2250-2050 рр. до Р. X.),
  вiдмiтними рисами якого були:
  -розпаду ХХШ-ХХП столiттях до Р. X. Єгипту на дрiбнi держави, що боролися мiж собою;
  -занепад iригацiйно системи, поширення приватно власностi, розпад общини;
  -розширення прошарку дрiбних i середнiх власникiв, якi стають одноособовими власниками рабiв;
  - розвиток ремесла й торгiвлi, а на х основi й мiст, зацiкавлених
  в об'єднаннi крани;
  -утворення передумов до об'єднання Єгипту та його об'єднання у 2050 р. за Ментухотепа I.
  4. Перiод Середнього царства (2050-1700 рр. до Р. X.), специфiч?
  ними рисами якого були: .
  - слабкiсть центрально влади, що проявлялась у частiй змiнi
  фараонiв;
  - мiжусобнi вiйни, що припинилися лише за Аменемхета III (1849-
  1801 рр. до Р. X.), який придушив номархiв i досягнув консолiдацi,
  але згодом ситуацiя знову загострилася;
  - посилення експлуатацi трудящих мас, що спричинило вiдкрите
  повстання в 1750 р. до Р. X.
  5. Перiод Другого розпаду Єгипту (1700-1580 рр. до Р. X.),
  характерними рисами якого були:
  - смути та заворушення;
  - подальше ослаблення центрально влади;
  - пiдкорення Єгипту племенами гiксосiв (володiли краною
  близько 110 рокiв);
  - вигнання гiксосiв з Єгипту фараоном Яхмосом I.
  6. Перiод Нового царства (1580-1070 рр. до Р. X.), специфiчними
  рисами якого були:
  - перетворення Єгипту на свiтову iмперiю;
  - Єгипет стає великою рiзноплемiнною державою;
  - продовжується вдосконалення вiйська;
  - посилення ролi храмiв, що призвело до зiткнення iнтересiв
  жерцiв i царсько влади;
  - релiгiйна реформа Ехнатона;
  - загострення внутрiшнiх суперечностей, ослаблення Єгипту,
  втрата його пiвнiчних володiнь;
  -економiчне, полiтичне та вiйськове послаблення Єгипту внаслiдок величезних пожертв храмам, будiвництва палацiв, фортець тощо;
  - перехiд влади за Рамсеса XII до рук верховного жерця Амона-
  Херихора, що, фактично, означало розпад Єгипту.
  16
  
  7. Пiзнiй перiод (ХI-IУ столiття до Р. X.), визначальними рисами
  якого були:
  - продовжується розвиток соцiально-економiчних процесiв,
  якi намiтилися в перiод Нового царства;
  - фараони, що правили в цей час, спиралися на знать, жерцiв
  i загони найманцiв;
  - пiдкорення Єгипту перським царем Камбiсом i приєднання
  до Персько iмперi (525 р. до Р. X.);
  - досягнення у 405 р. до Р. X. Єгиптом незалежностi;
  - пiдкорення Єгипту в 343 р. персами.
  8. Греко-Римський перiод (332 р. до Р. X. - 395 р. Р. X.), котрий
  характеризувався:
  - завоюванням Єгипту в 332 р. до Р. X. Олександром Македонським;
  - вiйськовим послабленням Єгипту;
  - перетворенням Єгипту в ЗО р. до Р. X. на провiнцiю Римсько
  iмперi;
  - розпадом Римсько iмперi (395 р.) i переходом Єгипту пiд владу
  Схiдно Римсько iмперi (Вiзантi).
  Суспiльство Стародавнього Єгипту подiлялося на двi основнi групи: вiльнi та невiльнi (раби).
  2.2. Державний лад Стародавнього Єгипту
  У перiод своє єдностi Стародавнiй Єгипет за формою правлiння був централiзованою монархiєю з надзвичайно широкою системою бюрократичного апарату. На чолi держави стояв фараон (вiд єгипет. "великий дiм" - будинок). Саме в його руках була зосереджена вся верховна законодавча, виконавча та судова влада. Йому належали всi найвищi державнi повноваження, вiн очолював державний апарат, був верховним воєначальником i найвищим суддею. Протягом усiє iсторi Єгипту влада фараонiв обожнювалася. Фараона називали "добрим богом," сином бога Ра (бога Сонця). Вважалося, що вiн нiколи не помирав, а лише "заходив за свiй горизонт". Надприродне походження правителя та його влади мав пiдкреслювати i складний палацовий церемонiал. Не тiльки простi люди, але й вищi сановники не мали права вимовляти iм'я фараона, дивитися йому в обличчя, а, побачивши його, повиннi були падати "на свiй живiт" i цiлувати землю пiд його ногами. Вся окультурена земля номiнальне пере?бувала у власностi фараона, що становило економiчну основу влади правителя. Вiн мiг подарувати чи пожертвувати землю разом з рабами будь-кому. Фараон керував також зовнiшньою торгiвлею. За його наказом населення зганялося на громадськi роботи (спорудження гребель, риття каналiв та iн.), а також на роботу для задоволення
  17
  
  особистих потреб фараона (будiвництва палацiв i особливо царських гробниць).
  Фараон управляв краною за допомогою величезного та складного бюрократичного апарату, який утворювали урядовцi рiзних рангiв i право?вого статусу. Центром управлiння був палац правителя. Не iснувало розмежування мiж виконанням державних обов'язкiв i обслуговуван?ням особистих потреб фараона. Особи, що обслуговували правителя, були одночасно й державними чиновниками. Центральною особою в царському дворi був дворецький - чатi (вiзир). Вiн очолював увесь державний апарат, охоплюючи й адмiнiстративну, й судову владу. Чатi був правителем усiх царських скарбниць, усiх складiв, сховищ, керiвни?ком усiх державних i царських робiт. Пiд керiвництвом чатi перебували галузевi вiдомства - будинки (будинок збро - вiйськове вiдомство; бiлий будинок - з переробки, зберiгання, розподiлу продуктiв сiльського господарства та ремесла; будинок царських скарбiв; будинок громад?ських робiт; будинок життя - фiксував народження, шлюб i смерть). Високим державним чиновником був зберiгач царсько печатки, чи голов?ний скарбник. Чиновниками могли бути лише освiченi люди.
  Безпосередня реалiзацiя основних державних функцiй поклада?лася на мiсцевий апарат, який засновувався згiдно з адмiнiстративно-територiальним подiлом. Верхнiм i Нижнiм царством керували намiсники фараона. Увесь Єгипет подiлявся на нами (областi), на чолi яких стояли номархи. Останнi мали значнi повноваження: очолювали мiсцевий адмiнiстративний апарат, вiдали збиранням податкiв, судом, формуванням ополчення.
  Вiйсько Єгипту складалося з добiрних частин, якi охороняли правителя ("супутники правителя"), i ополчення вiльного населення. Армiя використовувалася не тiльки для здiйснення зовнiшнiх функцiй держави (кiлькiсть вонiв, якi вирушали в похiд, могла перевищувати 100 тис. осiб), але й для придушення опору рабiв, утримання в покорi населення завойованих територiй i посилення влади правителя.
  Суд не був вiдокремлений вiд адмiнiстрацiта перебував у пiдпорядку?ваннi фараона. Фараон був верховним суддею; мiг як сам розглядати будь-яку справу, так i розглядати скарги на рiшення решти суддiв, якими були всi посадовi особи. Спочатку в Єгиптi вищим судовим органом була "палата шести," котру очолював вiзир. Вона здiйснювала нагляд над усiм судочинством крани та сама розглядала важливi справи. До  складу належали вищi чиновники Єгипту. Пiзнiше виникає судова "колегiя тридцяти суддiв" iз поважних громадян найбiльших мiст крани. Дрiбнi позови розглядали органи общинного самоврядування. Крiм державних судiв, iснували ще жрецькi та храмовi суди, котрi судили жерцiв i залежне населення, що проживало на храмових землях. 18
  
  2.3. Джерела, змiст i основнi риси права Стародавнього Єгипту
  Основним джерелом права в Стародавньому Єгиптi був звичай, що поступово, в iнтересах соцiально верхiвки суспiльства, перетворю?ється на звичаєве право. З розвитком держави бiльш активною стає нормо-творча дiяльнiсть фараонiв, якi видавали закони та розробляли збiрники права. Зокрема, вiдомi своєрiднi кодекси Сетi (XIV ст. до Р. X.), Бокхорiса (VIII ст. до Р. X.) та iн. Значну увагу право придiляло регулюванню вiдносин, пов'язаних iз власнiстю. Основними об'єктами власностi були: земля, раби, сiльськогосподарськi тварини й iнвентар. Правовий статус земельних володiнь був рiзним (державнi, храмовi, приватнi, общиннi). Фараон вiд свого iменi надавав землi в безстрокове користування храмам, знатi, сiльським общинам. Земля надавалася на умовах виконан?ня певних обов'язкiв (будiвництво храмiв, пiрамiд, палацiв, каналiв, сплати ренти тощо). Найбiльшими були храмовi та царськi господарства. Земля храмiв i царських вельмож могла продаватися, даруватися, переходити у спадок. Общиннi землi такого статусу не мали.
  Зобов'язальне право передбачало рiзнi види договорiв: купiвлi-продажу, позики, майнового й особистого найму, поклажi, доручен?ня, оренди та iн. Особливо поширеним був договiр купiвлi-продажу. Продаватися могли рiзноманiтнi товари, зокрема землi та раби. Однак пiд час продажу землi необхiдно було дотримуватися певних вимог: договiр укладавсь у присутностi свiдкiв, iмена яких, як i цiна, фiксувалися в особливому документi, де записувався й текст клятви, що проголошувалася при укладаннi договору. Договiр позики укладав?ся пiд вiдсотки, що були досить високими. Забезпечення цього виду договору гарантувалося заставою сiм', родичiв або навiть мумi батькiв боржника.
  Шлюб оформлювався договором мiж чоловiком i дружиною в письмовiй формi. Необхiдними атрибутами шлюбно угоди був по?дарунок нареченого сiм' наречено перед шлюбом. Майно дружини вважалося приданим i залишалося  власнiстю, але в разi потреби вона могла його передати в сiм'ю. Жiнка мала досить широку право?здатнiсть (могла особисто укладати угоди, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгiвлею, лихварством тощо). Розлучен?ня було вiльним, але якщо воно вiдбувалося з iнiцiативи чоловiка, то все його майно переходило до старшого сина (майорат), який по-винен був роздiлити його мiж дiтьми.
  У тогочасному кримiнальному правi видiляли кiлька груп злочинiв: державного характеру (змова, заколот, розголошення державно таємницi); проти особи (вбивство, заподiяння тiлесних ушкоджень, образа); проти власностi (крадiжка, грабiж, знищення
  19
  
  чужого майна); вiйськовi (за перехiд вонiв на бiк ворога, порушення вiйськово дисциплiни); проти релiгi (порушення правил релiгiйних культiв, чаклунство, виготовлення рiзноманiтного зiлля та напов для чарiв); проти сiм' (подружня зрада дружини, статевi зносини з близь?кими родичами) й iншi (наприклад, вiдступ вiд установлених правил лiкування, винахiд нового танцю чи складання ново пiснi та iн.).
  Покарання в Єгиптi були суворими, хньою основною метою було залякування. Дуже широко застосовувалася смертна кара, що здiйснювалася через спалення чи посадження на палю. Високо?поставленим особам, засудженим до страти, надавалася можливiсть покiнчити життя самогубством. Iнодi страта замiнювалася рабством. Тiлеснi покарання подiлялися на болiснi (побиття батогом, палицями) та калiчницькi (вiдрiзання рук, вух, носа, язика, кастрацiя тощо). Карали також важкими примусовими роботами (каторгою), тюрем?ним ув'язненням. Практикувалися грошовi штрафи (скажiмо, за крадiж?ку храмового майна - у розмiрi сторазово вартостi вкраденого), ганебнi покарання (виставляння бiля ганебного стовпа), перетворення вiльно людини на залежного працiвника та iн.
  ТЕМА З
  Держава та право Стародавнього Вавилона
  3.1. Виникнення й основнi етапи розвитку Стародавнього Вавилона
  Вавилонська держава виникла на початку II тис. до Р. X. в Азiйському межирiччi Тигра та Євфрату в Месопотамi. Назву отримала вiд голов?ного м. Вавилон (поблизу нинiшнього м. Хiлли в Iраку). На цiй територi спочатку розташовувалися невеличкi мiста-держави, в яких ще довго зберiгалися пережитки родоплемiнно органiзацi. Першi правителi невеличкого Вавилонського царства здiйснювали обережну полiтику. Вони укладали союзи iз сильними сусiднiми державами - Ларсою, Iсiном, Марi - i при цьому доволi точно обирали найвигiднiшого партнера. Першi п'ять вавилонських царiв змогли значно розширити власнi володiння, але рiвня свох союзникiв не досягай. Ситуацiя змiнюється за шостого царя Вавилона - Хаммурапi, котрий був одним iз найвiдомiших полiтикiв стародавнього свiту. Вiн правив Вавилоном у 1792-1750 рр. до Р. X. Зiйшовши на трон невеликого царства, Хаммурапi закiнчив сво днi повелителем величезно за тогочасними 20
  
  мiрками держави, котра охоплювала основну частину Межирiччя. Проiснувала держава до 539 р. до Р. X., коли була завойована iранським царем Кiром i втратила свою незалежнiсть.
  Iсторiя Стародавнього Вавилона подiляється на чотири основнi перiоди:
  1) Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);
  2) Касситський перiод (1518-1204 рр. до Р. X.);
  3) перiод полiтичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);
  4) Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).
  3.2. Суспiльний лад i правове становище населення Стародавнього Вавилона
  Суспiльство подiлялося на двi групи - вiльнихДперебували пiд охороною закону) та рабiв (як i худоба, вважалися майном та ними цiлком розпоряджався господар).
  Вiльнi люди, незалежно вiд свого економiчного становища, подiлялися на двi групи, що рiзнилися правами. Однi були повно-правними "синами мужа" (авiлум), а другi - "пiдпорядкованi" (мушкену). Останнi були власниками та частково навiть рабовласни?ками, але обмежувались у свох правах. Серед учених поки що немає єдино думки про те, який критерiй було покладено в основу подiлу вiльних людей. Однi вважають, що мушкену були напiввiльними пролетарiями, iншi - що вони були етнiчною групою (шумерами), ще iншi - що це були люди, котрi перебували на царськiй службi та втратили зв'язок з общиною, деякi - що це були простолюдини, а не привiлейованi верстви суспiльства.
  Нижчий прошарок суспiльства утворювали раби. Джерелами рабства були: вiйськовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство дiтей, вiддання в рабство злочинцiв. До рабiв ставилися як до худоби: х таврували, вiдрубували м вуха, карали на розсуд господа?ря (аж до смертно кари), приносили в жертву, примушували робити найтяжчу роботу. Раби не мали права виступати свiдками в судi, х могли продати, закласти тощо. Раби подiлялися на царських, храмових, приватних. Отже, в Стародавньому Вавилонi iснувало рабовласницьке суспiльство, хоча рабство й не мало класичного характеру.
  3.3. Державний лад Вавилона
  За формою правлiння Стародавнiй Вавилон був монархiєю за типом схiдно теократi, що характеризувалася необмеженою владою божественного правителя. На чолi всього державного механiзму був лугаль, або патесi-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всi найвищi державнi повноваження.
  21
  
  Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальни?ком i найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, i цар мiг втручатися в усi вiдносини мiж пiдданими, навiть у хнє особисте життя.
  У розпорядженнi правителя перебував розгалужений апарат управлiння з великою кiлькiстю посадовцiв. Центром управлiння був палац правителя. Не iснувало розмежування мiж виконанням державних обов'язкiв i обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних i тих же урядовцiв зосереджувалось управлiння як краною загалом, так i палацом. Довiреною особою та першим помiчником правителя був дворецький, котрого у Вавилонi називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усi важелi управлiння державою. Нубанда керував великим штатом урядовцiв i слуг, управляв царськими маєтками, iригацiй?ними спорудами, фiнансами, господарськими роботами. За повноважен?ням пiсля нубанди йшли iншi вищi сановники: скарбник, начальник царсько гвардi та охорони, радники царя, воєначальники. Всi вони були не тiльки царськими придворними урядовцями, але й вищими службовими особами в державi. Мiстами управляли намiсники царя. На мiсцях управлiння здiйснювали органи общинного самовряду?вання, що надiлилися адмiнiстративними, судовими та фiнансовими повноваженнями. За здiйснення свох повноважень посадовцiв надiляли землею, що могла передаватись у спадок.
  Збройнi сили формували з добiрних частин, якi охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професiйних вонiв (редум, барум), якi за свою службу отримували в користування майно "iлку". Таким майном (полем, садом, будинком) вон володiв i користувався, але не мав права його продати чи обмiняти. Для управ?лiння вiйськами створювався спецiальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайнi воєначальники, начальники колiс?ниць, пiших вонiв, кiнноти на верблюдах тощо. Серед вiйськових посадовцiв розрiзняли начальникiв певних загонiв, молодших воє?начальникiв, командирiв сотень, десяткiв, п'ятiрок.
  Суд не був вiдокремлений вiд адмiнiстрацi. Верховним суддею був правитель, який сам мiг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рiшення решти суддiв. Значнi судовi повноваження мав нубанд i представники мiсцево адмiнiстрацi. Дрiбнi позови розглядали органи общинного самоврядування. Iснували жрецькi та храмовi суди. В епоху Хаммурапi виникають професiйнi суддi, котрих призначав правитель. Вони здiйснювали судочинство колегiально-по три, чотири, вiсiм суддiв. Суддi мали помiчникiв, якi готували справи до слухання й були по?радниками суддiв. Оскарженню пiдлягали лише рiшення мiсцевих судiв. 22
  
  3.4. Реформи Хаммурапi
  За правлiння Вавилоном Хаммурапi (1792-1750 рр. до Р. X.) вiд?бувається значне пiднесення держави. Швидко розвиваються товарно-грошовi вiдносини, приватнi рабовласницькi господарства, централi?зується держава та змiцнюється царська влада, розвивається право. Цi досягнення значною мiрою були зумовленi тими реформами, котрi здiйснив цей правитель.
  Економiчна реформа:
  - заборона продавати землi общинникiв;
  - скасування стягнення податкiв iз селян зерном, маслом, вовною
  та запровадження податку срiблом;
  - обмеження лихварства (до 20 % срiблом);
  - обмеження термiну боргово кабали трьома роками;
  
  - скасування накопичених у кранi боргiв (кiлька разiв).
  Адмiнiстративна реформа:
  - упорядкування й удосконалення центрального апарату;
  - створення вiдомств, серед яких провiдне мiсце посiли вiйськове, фiнансове та вiдомства громадських робiт;
  - подiл усiє крани на областi, якими почали керувати царськi
  чиновники;
  - на чолi мiст поставлено призначених царем керiвникiв, котрi
  забезпечували збiр податкiв, мобiлiзацiю населення на громадськi
  роботи, в ополчення та iн.
  Судова реформа:
  - обмеження судових функцiй храмiв i общин;
  - передання основних судових функцiй посадовим особам
  на мiсцях;
  - запровадження у мiстах, так званих, царських судiв, якi дiяли
  колегiально.
  Релiгiйна реформа:
  - культ єдиного бога - Мардука;
  - царську владу проголошено божественною, тому вона встановлює
  згоду мiж людьми.
  3.5. Загальна характеристика Законiв Хаммурапi: iсторiя вiднайдення пам'ятки, структура, принципи
  Закони Хаммурапi були укладенi близько 1760 р. до Р. X. Причина?ми х появи були: необхiднiсть встановити єдинi закони на територi всiє держави; бажання закрiпити в них суспiльний лад; прагнення залагодити гострi соцiальнi суперечностi, що на той час виникли в суспiльствi. Текст Законiв Хаммурапi був знайдений французьким
  23
  
  ученимЖ.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. пiд час розкопок на мiсцi столицi стародавнього Елама-м. Сузи (неподалiк вiд Персько протоки), куди вiн, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирiзьбленi архачним клинописом на чорному базальтовому стовпi, заввишки 2,25 м. Сьогоднi цей стовп зберiгається в Луврi (м. Париж). Текст Законiв складається з прологу, 282 статей (нумерацiю статей введено дослiдниками) i епiлогу. У структурi Законiв прослiдковується певна система. Хоча клинописне право не знало подiлу на "цивiльне", "кримiнальне" тощо, статтi згрупованi тематично: 1-5 присвяченi процесуальним нормам, 6-126 -майно?вим вiдносинам, 127-195 - шлюбно-сiмейному праву, 196-214 - покаранням за тiлеснi ушкодження, 215-282 - операцiям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати працi. У Законах Хаммурапi яскраво вiдображенi основнi риси старо?давнього примiтивного права:
   юридичне закрiплення станового подiлу суспiльства, нерiвностi
  людей i рабовласництва;
   казустичнiсть (кожна норма регулює конкретнi правовiдносини,
  а загальних норм немає);
   наявнiсть велико кiлькостi прогалин у правi;
   порiвняно низький рiвень розвитку юридично технiки (багато
  норм сформульовано нечiтко чи суперечливо);
   зв'язок з релiгiєю (релiгiйнi клятви, ордалi впливають на доволi
  багато законiв);
   переважання кримiнально-правових норм над цивiльно-право?
  вими, жорстокий i примiтивний характер покарань.
  У юридичнiй лiтературi Закони Хаммурапi однi дослiдники розглядають як збiрник чинного на той час права, iншi -як юридичний трактат, який вiдображає картину iдеально справедливостi, деякi -як звiт царя Хаммурапi перед Богом про свою дiяльнiсть та iн. Iз них найбiльш обгрунтованою, очевидно, є перша зi згаданих думок позицiя. Власне закони справили значний уплив на формування пiзнiших пам'яток права Стародавньо Передньо Азi.
  3.6. Право власностi та зобов'язальне право в Законах Хаммурапi
  Закони Хаммурапi не мiстять загального поняття права власностi. Та хнiй змiст свiдчить про те, що iснували й охоронялися правом рiзнi форми права власностi, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власностi могли бути: земля, сад, дiм, раби й iнше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна
  24
  
  "i/Iку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар свом вонам ш умов хньо обов'язково служби. Вон володiв i користувався майном "iлку", але не мав права його продати, обмiняти, заповiдати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згiдно iз Законами X аммурапi, якщо хтось купив поле, сад, дiм, волiв, овець, подарованих рсдуму, баруму (тобто вону) царем, то така купiвля вважалася недiйсною, продане майно повертається назад вону, а покупець втрачає заплачене за нього срiбло (статтi 35-37).
  Значна увага придiлялася власностi на раба. Людина, що вивела Iа мiську браму чужого раба чи сховала раба-втiкача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульниковi, що видалив рабу тавро, вiдрiзали пальцi (ст. 226). За заподiяння шкоди рабовi належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартiсть (ст. 199).
  Багато статей (статтi 232,241,244,247,254,259 та iн.) присвяченi нiхисту приватно власностi. Посиленими санкцiями захищалася царська власнiсть (статтi 6,8 тощо).
  Оскiльки в Стародавньому Вавилонi iснував iнтенсивний цивiльний обiг, то в Законах Хаммурапi було багато норм, якi регулювали зобов'язальнi вiдносини, хнiй змiст свiдчить I Iро те, що iснувало двi основнi пiдстави для виникнення зобов'язань- укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували I акi види договорiв: купiвлi-продажу, оренди, позики, мiни, найму, поклажi, доручення, перевезення та iн. Усi угоди подiлялися на двi групи:
  1) пов'язанi з вiдчуженням речi (купiвля-продаж, дарування,
  спадок тощо), якi вимагали обов'язкового дотримування певних
  I Iравил (письмова форма, клятва, свiдчення свiдкiв тощо);
  2) без вiдчуження речi.
  Збiрник Законiв мiстив також ознаки неякiсних угод, зокрема, суперечливiсть х закону, укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що мають обмежену дiєздатнiсть i право-Iдатнiсть, п'яницями.
  Основним засобом забезпечення виконання договiрних юбов'язань був заклад, суть якого полягала в тому, що кредитор у разi невиконання договору мiг задовольнити сво вимоги за рахунок I.I кладено речi. Предметом закладу могли бути: золото, срiбло, зерно, оудiвлi, раби тощо.
  Значна кiлькiсть постанов Законiв Хаммурапi стосується порядку Iа доволення майнових претензiй унаслiдок завдання шкоди (стат-II53 -60 та iн.).
  25
  
  3.7. Шлюбно-сiмейнi вiдносини та спадкове право за Законами Хаммурапi
  Основна форма шлюбу - моногамiя. Та в разi хвороби, без-дiтностi, нерозсудливо поведiнки першо дружини чоловiк мiгузяти другу. Формою укладення шлюбу був договiр мiж батьками нареченого та наречено. Якщо не було договору, то не було й шлюбу. Необхiдними атрибутами шлюбно угоди був передшлюбний подарунок нареченого сiм' наречено. Посаг наречено залишався  власнiстю. Викупна плата нареченого батьковi наречено-терха-тум. Жiнка у Вавилонi була досить шанованою та мала порiвняно незалежне становище. Окрiм посагу, дружина розпоряджалася подарунками чоловiка, могла вiльно укладати рiзноманiтнi договори, купувати й орендувати майно, займатися ремеслом, торгiвлею, лихвар?ством. Однак у сiм' вона мала пiдлегле щодо чоловiка становище.
  Розлучення було вiльним лише для чоловiкiв. Жiнка могла розлучитися лише за певних умов (якщо чоловiк потрапив у полон, а вдома не було харчiв; якщо  чоловiк кинув поселення та втiк; якщо чоловiк постiйно зраджував i принижував ) (статтi 134-136,142). Дитина в Законах Хаммурапi розглядалася не тiльки як суб'єкт, але i як об'єкт права. Вона, наприклад, могла бути предметом закладу (ст. 117). Однак встановлювалася рiвнiсть дiтей, навiть коли вони походили вiд рабинi. Взаємини батькiв i дiтей визначалися владою домовласника над дiтьми до хнього повнолiття. Батько мав право продати дiтей у рабство чи вiддати в кабалу.
  Спадкування здiйснювалося за законом i за заповiтам. Спадко?ємцями були один iз подружжя, дiти, внуки, всиновленi дiти, дiти вiд рабинi, якщо батько визнав х своми. При спадкуваннi за законом спадок розподiлявся порiвну мiж синами, а дочки отримували сво частки як посаг.
  3.8. Злочин i покарання в Законах царя Хаммурапi
  Важливе мiсце в Законах Хаммурапi вiдведено злочинам i по?каранням. Стосовно загальних понять кримiнального права, то вони майже не розкритi. Лише подекуди взято до уваги намiр особи, що вчинила злочин, обставини, якi виключають, пом'якшують або по?силюють вiдповiдальнiсть. Усi злочини, що згадуються в збiрнику, можна подiлити на декiлька груп:
  1) злочини проти особи (вбивство, заподiяння тiлесних ушкоджень,
  образа, наклеп);
  2) злочини проти власностi (пошкодження чи знищення майна,
  крадiжка, грабiж, розбiй);
  26
  
  
  3) злочини проти сiм' (подружня зрада, розпуста, статевi зносини
  з близькими родичами);
  4) посадовi злочини (зловживання службовим становищем);
  5) злочини проти правосуддя (неправдивi свiдчення, пiдкуп свiдкiв).
  Закони Хаммурапi зовсiм не згадують про державнi та релiгiйнi
  злочини. Iдеться лише про приховування осiб, якi посягають на держав?ний лад. Законодавець, очевидно, замовчує цi тяжкi злочини тiльки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною.
  Мета покарання - це, передусiм, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливостi, вiдшкодувати збитки потерпiлому.
  Найвищою мiрою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапi згадується понад ЗО разiв,  видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повiшання, розрiзання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальнi покарання (вiдрубування ноги, руки; вiдрiзування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинцiв.
  Покаранням також було: обернення в рабство, конфiскацiя майна, заслання, грошовi штрафи, вiдшкодування збиткiв.
  Багато статей Законiв Хаммурапi про покарання базувалися на принципi талiону - "око за око, зуб за зуб". Талiон мiг бути звичай?ним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) i символiчним (ст. 195). Його застосування вiдбувалося, коли злочинець i потерпший були рiвними. Якщо ж, наприклад, авiлум виколов око мушкену, то вiн сплачував лише грошове вiдшкодування, а якщо рабу - половину його вартостi хазяну. Загалом покарання (його вид, мiра) залежали вiд кастово належностi людини.
  3.9. Закони Хаммурапi про судовий процес
  У Стародавньому Вавилонi ще не iснувало подiлу на кримiнальний i цивiльний процес. Розпочинався процес з iнiцiативи потерпiлого. Сторони мали особисто з'явитися на судовий розгляд. Основними доказами в судi були: клятва, показання свiдкiв, письмовi акти тощо. Норми процесуального права вимагали вiд суддiв особистого вивчення та ведення справи. Суддя оцiнював показання сторiн i свiдкiв за враженням вiд хнього голосу, кольору обличчя, жестiв, погляду та iн. Застосовувалися ордалi (випробування). Суддя пiсля прийнят?тя рiшення по справi не мав права його змiнювати. Якщо вiн це робив, то платив штраф, який у 12 разiв перевищував суму позову. Передбачалося судове покарання за неправдиве свiдчення.
  27
  
  ТЕМА 4
  Держава та право Стародавньо Iндi
  4.1. Виникнення держав у Iндi
  Iндiя за розмiрами своє територi та кiлькiстю населення вже в далекому минулому, як i сьогоднi, належала до однiє з найбiльших кран Азi. Першi паростки цивiлiзацi на  територi з'являються ще в сиву давнину. На стадi неолiту стали освоюватися долини рiк Iнд i Ганг. Вiд найдавнiших часiв землi Стародавньо Iндi заселяли дравiди. Свою основну рiчку вони називали Синдху, грекам вона була вiдомою як Iндос, звiдси й назва крани - Iндiя. У серединi III тис. до Р. X. тут з'являється приватна власнiсть, раби-полоненi, розпочинається роз?шарування вiльних общинникiв, що зумовлює значнi змiни в життi людей. Прагнення до збагачення стає одним з визначальних у хнiй дiяльностi. Гонитва за чужим добром спричиняє вiйни мiж сусiднiми общинами та племенами, утворення соцiально верхiвки, що починає протистояти масi вiльних общинникiв. Зароджується особлива органiза?цiя управлiння - вiйськова демократiя, основними елементами яко були народнi збори чоловiкiв-вонiв, ради родових старiйшин i вiйськовi вождi (раджани), це, фактично, зародки державно влади.
  У процесi становлення державностi вiдбувається пiднесення вiйськових вождiв, якi, поряд з вiйськовими обов'язками, поступово привласнюють i господарськi функцi. Раджани вирiзнялися багатством, мали право "карати тих, хто заслуговує кари, та пiдтримувати тих, хто заслуговує пiдтримки". Посада такого вождя стає спадковою. Навколо нього формувався державний апарат управлiння, тодi як народнi збори та рада родових старiйшин вiдходять на другий план. До такого державного апарату управлiння належали найближчi родичi й особистi слуги правителя.
  Поступово формується i другий важливий елемент державностi -розподiл населення за територiальною ознакою.
  УIII-II тисячолiттях до Р. X. у долинi Iнду виникає та розвивається культура Мохенджо-Даро i Хараппi, що вже знала державну владу. Однак у серединi II тис. до Р. X. ця культура зникає. У ХШ-ХII сто?лiттях до Р. X. розпочинається новий етап в iсторi Iндi, пов'язаний з проникненням на  територiю племен арiв.
  До VI ст. до Р. X. Iндiя подiлялася на багато держав (бiльшiсть з них були монархiями, але iснували й олiгархiчнi республiки). Тiльки в басейнi Гангу нараховувалося 16 державних утворень. Одне з них - Магадха - з VI ст. до Р. X. швидко змiцнювалося та розширювалося. Його цар Бiмбiсара (543-491 рр. до Р. X.) заволодiв гирлом Ганга 28
  
  та дiйшов до Бенгальсько затоки, а його спадкоємцi додають до свох володiнь увесь басейн цiє "священно" рiчки та довколишню мiсцевiсть.
  У захiднiй Iндi роздроблення збереглося довше. Це полегшило (ахоплення Ахемедiв, а пiзнiше й Олександра Македонського, котрий ча два роки (327-325 рр. до Р. X.) заволодiв усiєю захiдною Iндiєю та спустився до гирла Iнду.
  Греко-македонське панування на берегах Iнду було нетривалим. Широкий народний рух проти захiдних завойовникiв очолив видатний i I Iдiйський дiяч Чандрагупта. Йому вдалося усунути царя Магадхи-Дхана Нанду (317р. до Р. X.), витiснити з долини Iнду греко-македонськi гарнiзони та, об'єднавши всю Пiвнiчну Iндiю, створити могутню державу Маур'я зi столицею в м. Паталiпутра. Скориставшись iз супере?чок мiж спадкоємцями Олександра Македонського, що не могли мирно подiлити мiж собою його державу, Чандрагупта уклав союз iз одним з них - Селевком - i приєднав гiрськi мiсцевостi бiля долини 11 Iду (у межах сучасних Афганiстану та Белуджистану).
  Завойовницька полiтика продовжувалась i за послiдовникiв 1 Iандрагупти, особливо при його онуковi Ашокi (268-231 рр. до Р. X.), який приєднав царство Калiнга в пiвденнiй Iндi. Так утворилася иеличезна держава Маур'я, що охоплювала майже всю Iндiю, окрiм I Iайпiвденнiшо окрани.
  4.2. Система варн (каст) Стародавньо Iндi
  Усе вiльне населення Стародавньо Iндi подiлялося на чотири Iамкнутi групи-варни (брахманiв, кшатрiв, вайшiв, шудр). Цей подiл був оголошений споконвiчним i освяченим релiгiєю. За легендою, псликий "прабатько всiх живих iстот" Пуруша створив брахманiв (i свох уст, кшатрiв - iз рук, вайшiв - зi стегон, шудр - iз ступнiв нiг.
  Першу варну утворювали жерцi-брахмани, котрi мали особливi пiльги та привiле. Лише вони могли вивчати священнi книги, навчати i 11111 их, приносити жертви за себе й iнших, звiльнялися вiд повинностей, х не можна було позбавити власностi, вони вважалися володарями исього живого та мертвого на землi, всi хнi бажання безвiдмовно повиннi були виконуватися, образи, поранення, вбивство брахмана тягнули I;I собою найтяжчi покарання.
  Другу варну (теж привiлейовану) утворювали кшатрi-вони. ! I,о не належали правитель i всi представники апарату управлiння краною. Основне хнє завдання полягало в тому, щоб належним ч 111 юм охороняти порядок у суспiльствi, пильнувати за дотриманням Iаконiв, обрядiв i ритуалiв.
  Третя варна - вайшiв - була найчисленнiшою, але вже не-иривiлейованою. До не належали: хлiбороби, ремiсники, торговцi.
  29
  
  Вони сплачували основну частину податкiв у кранi та були про?вiдною виробничою силою.
  Четверта варна - гиудри. Вони були особисто вiльними, мали право володiти та розпоряджатися майном, мати сiм', але основним хнiм обов'язком була вiрна служба трьом вищим варнам i сплата високих державних податкiв.
  Першi три варни вважалися "двiчi народженими" й рiзко проти?ставлялися варнi шудр - "один раз народженим" -людям низького походження. Кожна попередня варна вважалася вищою за наступну. Тож, примiром, навiть столiтнiй кшатрiя повинен був схилятися перед десятилiтнiм брахманом.
  Були в Iндi й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, - чандали та iн. Це, зазвичай, були люди з вiдсталих племен. Вони виконува-ли найбруднiшу роботу, м було заборонено входити вдень у селище, пiдходити до колодязiв i купалень, х ще називали "недоторканними". Перехiд з однiє варни до iншозаборонявся.
  4.3. Державний лад i система управлiння Стародавньо Iндi
  За формою правлiння Стародавня Iндiя була монархiєю, що однак вiдрiзнялася вiд класично рабовласницько деспотi. Вiдмiннiсть ця полягала, по-перше, в тому, що у складi Iндi постiйно iснувала низка напiвавтономних утворень (князiвств, общин), якi зберiгали сво органи управлiння та звича. По-друге, в Iндi, на вiдмiну вiд деспотичного однодумства, допускалися рiзнi думки. По-третє, центральний апарат був порiвняно слабкiшим, анiж у рештi тогочасних держав. По-четверте, не обожнювалося походження влади верховного правителя. По-п'яте, iснували дорадчi органи.
  Вершиною всього державного механiзму був правитель -раджа, -в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищi державнi повноваження. Йому пiдпорядковувалися рiзнi вiдомства: фiнансiв, вiйська, податкiв; верховнi жерцi; правителi автономних князiвств i общин. Першим i найближчим помiчником правителя в управлiннi, його довiреною особою, котра очолювала величезну кiлькiсть рiзноманiтних чиновникiв, був головний мантрин. Безпосереднє управлiння здiйснювали вищi посадовi особи, що подiлялися на декiлька категорiй: радник - мантрин, вищий сановник - махаматра, сановник-аматья, наглядач-адх'якша. Одних тiльки наглядачiв було понад ЗО. Особи, що були державними посадовцями, водночас обслуговували й правителя, тобто розмежування мiж виконанням державних обов'язкiв i обслуговуванням особистих потреб правителя не було.
  ЗО
  
  Важливим державним органом були збори царських сановникiв - мантрипаришад. Вiн здiйснював перевiрку всiє системи управлiння та давав поради правителевi з важливих питань державно полiтики. ) 1,о цього органу належали вищi посадовцi, аристократiя, представники автономних утворень, члени сiм' раджi. Iснувала також таємна рада ч восьми найупливовiших посадовцiв. До центрального апарату належали також головний суддя, астролог, воєначальники, посадовцi, що вiдпо-пiдали за забезпечення правителя, збирання податкiв i мита, охоронцi державно скарбницi та iн. Упливовою особою був жрець - пурохiта.
  Уся територiя держави подiлялася на п'ять провiнцiй i кiлька авто-иомних територiй. До функцiй мiсцевого управлiння належали: Iахист територi, збiр податкiв, виконання громадських робiт, Iабезпечення правопорядку. Провiнцi подiлялися на округи, очолюванi окружними начальниками, котрих призначав раджа. I Iайнижчою ланкою управлiння була сiльська община.
  Вищим суддею держави був раджа, котрий вирiшував справи разом iз брахманами та радниками. Замiсть себе раджа мiг призначи-Iи вченого брахмана, якому допомагали в розглядi справ три суддi. I Iсвнi судовi функцi належали посадовим особам. Iснували також аiiутрiшньообщиннi суди.
  4.4. Джерела староiндiйського права
  В Iндi, як i в бiльшостi кран Стародавнього Сходу, спершу джерелом права був звичай. Однак, на вiдмiну вiд iнших кран, де чиичаєве право поступово замiнили державнi закони, тут виникають рслiгiйно-правовi збiрки, укладенi рiзними брахманськими школами як накази порядним людям. Саме тому норми тогочасного iндiйського I Iрава переплiтаються з побутовими, моральними, релiгiйними й iншими I установами. Серед таких релiгiйно-правових збiрок, якi були санкцiо-I Iоиаиi державною владою та набули значного поширення, слiд згадати: <> \Iй Ману (II ст. до Р. X. - II ст. Р. X.) та iн. Цiкава пам'ятка тогочасного мр;Iна є "Артхашастра" ("Наука полiтики"), в якiй вмiщено данi про методи управлiння державою, систему судочинства, рiзноманiтнi (Iраковi норми. Вважається, що ця збiрка була розроблена для правителя 1 Iаидрагупти його головним радником брахманом Каутильєю.
  4.5. Загальна характеристика Законiв Ману: iсторiя
  створення, структура, форма викладу приписiв
  Ч;Iкони Ману (Манавадхармашастра) - староiндiйський юридич-ним кодекс, створення якого традицiя приписує мiфiчному предковi
  31
  
  людей Ману, сину Самосущого (Брахми). Насправдi ж, збiрник уклала одна з брахманських шкiл мiж II ст. до Р. X. i II ст. У другiй половинi XVIII ст. вiн був перекладений на англiйську мову й таким чином уведений в науковий обiг.
  Закони Ману були написанi на санскритi (одна з лiтературно оброблених давньоiндiйських мов) i складаються з 2650 вiршiв (шлок), згрупованих у 12 глав: I глава розкриває уявлення старо?давнiх iндiйцiв про виникнення Всесвiту, людського суспiльства, станiв (варн); II глава розказує про правила життя людини в перiод учнiв?ства; НI-У глави - про правила життя сiм'янина-домогосподаря (шлюбнi звича, культовi приписи, правила збереження ритуально чистоти, санiтарно-гiгiєнiчнi приписи тощо); VIглава-правила життя самiтника; VII глава - настанови про обов'язки царя й управлiння державою, VIII глава - настанови про судочинство та юридичну практику; IX глава - про сiмейнi вiдносини, покарання за рiзнi злочини, обов'язки членiв варн за звичайних умов; Xглава - про дiтей вiд шлюбiв мiж представниками рiзних варн i каст, про обов'язки членiв варн за незвичних обставин; XI глава - приписи про розкаяння й обiтницю при спокутуваннi вчинених грiхiв; XII глава - опис посмертних ушанувань за недобрi справи в цьому життi.
  Характерною особливiстю Законiв Ману, як i всього старо?давнього права, є вiдсутнiсть загальних правових понять. Однак вони, поряд з казустичними нормами, мiстять майже сучаснi за викладом поняття крадiжки, пограбування та необхiдно оборони. Норми достатньо чiтко згруповано за предметом правового регулю?вання, що свiдчить про високий рiвень загально та полiтико-правово культури староiндiйських кодифiкаторiв.
  4.6. Основнi риси права Стародавньо Iндi Право власностi. Закони Ману передбачали сiм законних способiв набуття власностi: купiвлю, дарування, спадкування, знахiдку, здобич, оплату за виконану роботу, позику пiд вiдсотки. Важливе значення при цьому мала система варн. Якщо перший, третiй i четвертий способи поширювалися на всi варни, то п'ятий тiльки на кшатрiв, шостий i сьомий тiльки на вайшiв, а другий був привiлеєм лише брахманiв. За формою видiляли власнiсть: общинну, державну, приватну.
  Зобов'язальне право. Староiндiйському праву були вiдомi рiзнi види договорiв: купiвлi-продажу, дарування, обмiну, перевезення, оренди, зберiгання тощо. Договiр мав укладатися в присутностi свiдкiв. Недiйсною вважалася угода, укладена з нетверезим, малолiтнiм, душевнохворим або iз застосуванням насильства 32
  
  й обману. Особливостi мало й укладання певного типу договору. Наприклад, при продажу землi переважне право купiвлi належало родичам, сусiдам, кредиторам i тiльки пiсля них можливiсть купити землю отримували всi охочi. Цiну землi визначали 40 сусiдiв. Якщо внаслiдок "змагання" покупцiв було запропоновано бiльшу цiну, нiж встановлена сусiдами, то лишок надходив до казни. При укладаннi договору позики розмiр стягуваних вiдсоткiв залежав вiд варни боржника. Кредиторовi закон дозволяв у будь-який спосiб (хитрiстю, насильством) змушувати боржника сплачувати борг. Якщо боржник не мав можливостi своєчасно сплатити борг, наслiдки також залежали вiд того, до яко з варн вiн належав (боржник рiвно чи нижчо варни, нiж кредитор, повинен був вiдробити борг, вищо-мав право сплачу?вати борг поступово). Засобами забезпечення договору були застава та поручительство третьо особи.
  Шлюбно-сiмейне право. Основна форма шлюбу - моногамiя. Та з розвитком суспiльства виникають вiдхилення вiд цiє основно форми, що проявлялися, примiром, у багатоженствi. Заможнi прошарки суспiльства могли мати декiлька дружин, а правителi - навiть гареми. Старшинство дружин визначалося порядком тих варн, до яких вони належали. Шлюби, зазвичай, укладалися всерединi варн. При укладаннi шлюбу до уваги брали, передовсiм, не думку тих, хто одружувався, а волю батькiв. Наречений сплачував за дiвчину грошi чи давав  батькам подарунок (бика та корову). Жiнка повнiстю пiд?порядковувалася чоловiковi. У дитинствi вона повинна була пiдкорятися батьковi, в молодостi - чоловiковi, пiсля смертi останнього - синам. Розлучення могло здiйснюватися тiльки з iнiцiативи чоловiка. Згiдно iз Законами Ману, "якщо дружина не народить дiтей, можна взяти iншу на восьмому роцi, якщо народжує дiтей мертвими - на десятому, якщо народжує тiльки дiвчат - на одинадцятому, але якщо говорить грубо - негайно." Пiсля смертi свого чоловiка вдова не повинна була навiть вимовляти iм'я iншого чоловiка. Вона могла вдруге вийти замiж лише за брата свого чоловiка.
  Спадкове право. Спадкування здiйснювалося тiльки за законом. Спадкова частка дiтей залежала вiд належностi хньо матерi до певно варни. Так, якщо брахман мав дiтей вiд жiнок рiзних варн, то син брахманки отримував чотири частки, син кшатрiйки - три частки тощо.
  Злочини та покарання. Закони Ману пiд злочином розумiють протиправне дiяння та розрiзняють такi його види: державнi злочини (змова, заколот, розкриття державно таємницi, перехiд на бiк ворога); злочини посадовцiв (лихварство й торгiвля коштом царсько скарбницi, крадiжка товару, що належав царевi та iн.); проти особи (вбивство,
  
  _, м"и/, ЗЛОЧИНИ ПрОТИ Сi
  -д^/жня зрада дружини, статевi зносини з близькими родичами).
  Характерною рисою покарань була iх жорстокiсть, а основною хньою метою - залякування. Представники вищих варн несли меншу вiдпо?вiдальнiсть за правопорушення, нiж нижчих. Застосовувалися такi види
  покарань: смертна кара (спалювання, утеплення, поса лж-рч""
  розрiзання ня на/-"
  заподiяння тiлесних ушкоджень, образа); злочини проти власностi
  (крадiжка, грабiж, знищення чужого майна); проти системи вари
  (наприклад, шудра видавав себе за брахмана); злочини проти сiм'
  (подружня зрада дружини, статевi зносини з биш-к-и.-
  Хап**-
   удеиIПIЛ I'ЛКIвиОIА
   "."НIпа кара (спалювання, утеплення, посадження на палю,
  розрiзання на частини тощо); калiчницькi (вiдрубування ноги, руки; вiдрiзування носа, вуха); навернення в рабство; конфiскацiя майна; заслання; виключення з варни; грошовий штраф. Практикувалося тавру?вання злочинцiв (на лоб убивцi розпеченим залiзом ставили тавро iз зображенням тiла без голови, грабiжниковi-iз зображенням собаки).
  ТЕМА 5
  Держава та право Стародавнього Китаю
  5.1. Виникнення й перiодизацiя iсторi Стародавнього Китаю
  Назву крани, котру сьогоднi називають Китаєм, запозичено в народiв Середньо Азi, що застосовували цю назву щодо одного з народiв, який панував у X-XIII столiттях у пiвнiчних районах Китаю. Пiзнiше вона була поширена на всю крану. Самi китайцi цю назву ранiше не вживали, а називалися то Чжун Го (Середнє царство), то Чжун Хуа (Середина, що процвiтає), то за прiзвищем династiй. Це позначення з деякими змiнами перейшло в захiдноєвропейську географiчну номенклатуру. Звiдси походять нiмецька назва Хiна, французьке Шiн, англiйське Чайна. Основнi перiоди в iсторi Старо-давнього Китаю мають традицiйнi назви за прiзвищем династiй i царств: Шан (Iнь), Чжоу, Цiнь, Хань.
  Як свiдчать археологiчнi данi, Китай був заселений ще в кам'яному вiцi. У перiод енеолiту та переходу до бронзового вiку (II тис. до Р. X.) у Кита починають виникати союзи племен. Одне з найбiльших, що сформувалося в провiнцiХенань, отримало назву Шан. З пере?селенням у долину Хуанхе це плем'я стало називатися Iнь. Старiйшини Шань-Iнь iз племiнних вождiв перетворилися на одноособових правителiв. Серед пiдданих утверджувалося про них уявлення як про "синiв Неба". Це був ключовий моменту виникненнi держави на Центральнiй рiвнинi, як здавна називалася долина Хуанхе.
  -> л
  
  Держава Шан-Iнь, проiснувавши з 1766 р. до 1122 р. до Р. X.,
  мiдi Iала пiд владу племенi чжау, правителi якого правили з 1122 р. до 247 р. /Iо Р. X. i називали себе втоми - царями. Першим з них був У-ван -''I I.Iр-вош". Вiн роздавав соратникам землi й титули: "гун" (герцог), "хоу" (к I шь), "бо"(граф), "цзи" (барон), "нань" (баронет). Пiд натиском сусiднiх миемен i власно родово знатi Чжоузьке царство розпалося на удiли. I IеIЇ перiод (770-403 рр. до Р. X.) мешканцi Серединного царства стали м; пi тати "Порою Весни й осенi". Правителi удiлiв воювали одинз одним I .I i! сусiдами - iншоплемiнниками, яких вважали дикими.
  I Iа змiну "Веснi й осенi" прийшло лихолiття царств-ворогiв,
  нкс продовжувалося майже два столiття - 403-221 рр. до Р. X.
  I Iсреможцем у вiйнi стало царство Цiнь. Пiдкоривши всi шiсть
  11.11 Iств супротивникiв, правитель Цiнь, тринадцятилiтнiй Чжен-ван,
  проголосив себе "хуандi"(владикою, iмператором) i став iменува-
  I мо нладика Цiнь Шiхуандi- перший iмператор Цiнь. На пiдвладних
  и-млях вiн лiквiдував владу удiльних правителiв. Уся крана була
  I >< > Iдiлена на 36 областей, а тi, своєю чергою, на повiти.
  I1 iсля смертi першого хуандi (210р. до Р. X.) розгорiлися мiжусобицi.
  I Iгреможцем у боротьбi за владу став сiльський староста Лю Бан.
  V '07 р. до Р. X. вiн скинув з престолу останнього представника
  шiмастi Цiнь i започаткував нову династiю, що отримала назву
  I  |IмIо (Ранньо), чи Захiдно династi Хань (206 р. до Р. X. -25 р.).
  V 25 р. до влади приходить Лю Сю, який перебрав титул царя 1. 11 н >ю Iав початок Схiдно, чи Пiзньо, Ханьськодинастi(25-220 рр.). (' х iщ Iою вона називалася тому, що столиця була перенесена iз заходу (м Чапань) на схiд (ум. Лоян).
  I Iостiйнi вiйни, мiжусобицi землевласникiв i чиновникiв, селянськi
  I тстапня призвели до падiння СхiдноХаньсько династi та розпаду
   I лйськодержави на три самостiйних царства: Вей (зi столицею
  м. Лоян), У (зi столицею в м. Цзянькан) та Шу (зi столицею м ' IсI Iду). Настав перiод Трьохцарствування, що тривав вiд 220 р.
  I1 'КО р. та супроводжувався мiжусобицями.
  .'".2. Суспiльний лад Стародавнього Китаю
  < 'успiльний лад стародавнього Китаю був рабовласницьким.
  I IпI сiк-нмя чiтко подiлялося на двi великi групи-вiльних i рабiв.
  НIлI.ие населення було неоднорiдним. Воно подiлялося на пршiпейо-
  ,I,Iп,' населення (правителi, воєначальники, спадкова аристократiя,
  мiрi сIицi, лихварi) й общинникiв-землеробiв, якi називалися "чжун",
  "чи упжснь" (натовп, масалюдей). Останнi, фактично, були державно-
  Iи Iк  м м м й. Привiлейоване населення (знать) жило не тiльки за рахунок
  I IIуатацi рабiв, але й селян-общинникiв.
  35
  
  Раби - це було невiльницьке населення. До нього ставились як до худоби, примушували виконувати найтяжчу роботу.
  З часом рабовласництво набувало все бiльш жорстокого характеру, що спричиняло багато виступiв рабiв. Найвищого розвитку рабо?власництво досягає в перiод правлiння Цiнь Шiхуанди.
  5.3. Органiзацiя державно влади в Стародавньому Кита
  Увесь механiзм державно влади в Кита очолював правитель -ван, - який був одночасно верховним воєначальником, верховним жерцем i органiзатором господарства. Спочатку його влада була частково обмеженою, позаяк при вирiшеннi важливих питань вiн мав зважати на думку старiйшин, якi очолювали певнi територiальнi общини, та на збори общинникiв. Не iснувало чiткого порядку престоло-успадкування. Владу мiг успадкувати брат, племiнник, син. Вiдтак, влада правителя посилюється та стає абсолютною. Вiн проголошується "сином Неба", верховним власником землi, трон передається в спадок вiд батька до сина. Царi роздають свом наближеним значнi земельнi надiли та привiле.
  Вану пiдпорядковувався розгалужений i громiздкий державний апарат з великою кiлькiстю урядовцiв, в основу якого було покладено дворову систему управлiння, центр яко- палац правителя. Не iснувало розмежувань мiж виконанням державних обов'язкiв i обслуговуван?ням особистих потреб царя. I перше, i друге здiйснювали однi й тi ж особи.
  Першим i найближчим помiчником вана, котрий очолював усiх чиновникiв та виконував рiзноманiтнi доручення правителя, був дворецький - сян. Крiм нього, були ще три головнi радники вана - тайбао, тайшi й тайфу. Безпосереднє управлiння здiйснювали вищi посадовцi. Пiсля утворення централiзовано iмперi Цiнь найближ?чим помiчником iмператора стає перший радник - ченсян. Важливу роль вiдiгравали тайвей (командував усiма збройними силами), шаофу (вiдав збиранням податкiв), "начальник великих складiв" (вiдповiдав за зберiгання зiбраного в населення зерна), тiнвей (вiдав питаннями суду та покарань). Увесь апарат державного управлiння перебував пiд постiйним контролем одного з вищих посадовцiв -юйшi дафу та його помiчникiв. Аналiз рiзнобiчно дiяльностi чинов?никiв i посадових осiб дає змогу видiлити в апаратi управлiння певну систему - трьох головних вiдомств: фiнансового, вiйськового, громадських (публiчних) робiт. Адмiнiстративно-територiальне Китай було подiлено на областi, а тi - на повiти. Начальники областей i повiтiв призначалися зi столицi та в будь-який момент могли бути
  36
  
  усунутi за наказом хуанди. Нижчими адмiнiстративними органами були органи общинного самоврядування - общиннi збори на чолi зi старостою. Мiста мали власну систему управлiння. Для кожного мiста призначався з центру головний управляючий усiма справами. Були й мiськi ради, що складалися з колегiй.
  5.4. Реформи Шан Яна
  Шан Ян (390-338 р. до Р. X.) був головним радником цiнського правителя Сяо Гуну. У 359-348 рр. до Р. X. вiн здiйснив низку реформ, якi вiдiграли значну роль у подоланнi роздробленостi та посиленнi центрально влади. Унаслiдок цих реформ уперше в iсторi Китаю узаконювалося право приватно власностi на землю, офiцiйно дозволялася купiвля-продаж земельних дiлянок, стимулювалося землеробство (тi, хто виробляв багато зерна, звiльнялися вiд виконання державно трудово повинностi), обмежувалося вiльне ремiсництво й торгiвля, частина ремiсникiв i дрiбних торговцiв була перетворена на державних рабiв, аристократiв було позбавлено права спадкування адмiнi?стративних посад, запроваджувалася кругова порука з метою до?тримання громадського порядку, заборонялася кровна помста, запроваджувалося правило доносiв за злочини - за це нагорода, а хто не донесе чи переховає злочинця - зазнає смертно кари, земля була передiлена залежно вiд кiлькостi членiв сiм', запроваджувались єдинi мiри та iн.
  Пiсля об'єднання Китаю з царством Цiнь в 221 р. до Р. X. багато перетворень Шан Яна було поширено на всю крану. Перетворення Шан .Яна спричинили незадоволенiсть спадково аристократi, за наполяганням яко його було страчено.
  5.5. Судова система Стародавнього Китаю
  Суд не був вiдокремлений вiд адмiнiстрацi. Верховним суддею був ван. Вiн мiг особисто розглядати будь-яку справу, а також скарги на рiшення iнших судiв. Значними судовими повноваженнями був надiлений сян. До складу центрального апарату також належав спецiальний чиновник - сикоу, котрий вiдав питаннями суду та покарань. Надалi функцi цього чиновника перейшли до тiнвея та двох його помiчникiв. Спецiальна посадова особа вiдповiдала за розшук злочинцiв. Нижчою ланкою судово системи були повiтовi адмiнi?страцi, що розглядали тiльки цивiльнi справи. Iснували також жрецькi та храмовi суди, що судили самих жерцiв i залежне населення, яке проживало на храмових землях.
  Судовий процес мав обвинувально-змагальний характер i роз?починався за iнiцiативою потерпiлого. Сторони зобов'язанi були
  37
  
  
  особисто з'являтися в суд. Доказами в судi були: показання свiдкiв, письмовi документи, ордалi, особисте зiзнання. Згодом з'являються елементи розшукового процесу. З цiєю метою використовувалися спецiальнi агенти.
  5.6. Основнi риси права Стародавнього Китаю
  У шанський перiод провiдну роль вiдiгравали етичнi норми. Правовi норми в цей час ще не вiдокремилися вiд релiгiйно-етичних. Тогочаснi норми регулювали переважно внутрiшньосiмейнi вiдносини та ставлення суспiльства до правителя. Що ж стосується законiв, то вважається, що першi з них з'являються в VII ст. до Р. X. Вiдомий бронзовий триножник- Огляд законiв (536 р. до Р. X.), який мiстить перелiк покарань за проти?правнi дi. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей, котрого звали Лi Куй, пiдготував "Книгу законiв царства Вей" - Фацзiн, що складалася з таких глав: законiв про крадiв, розбiйникiв, ув'язнення, пiймання злочинця, знаряддя тортур. До джерел права того перiоду належать також конкретнi розпорядження правителiв i судовi прецеденти.
  Право Стародавнього Китаю знало iнститут власностi, що об'єднував сукупнiсть норм, якi регулювали право володiння, користування та розпоряджання землею, рабами й iншим майном. Власнiсть могла бути державною, общинною та приватною. Остання спочатку виникає на рухоме майно, згодом на рабiв i лише в VI ст. до Р. X. на землю.
  Зобов'язальне право передбачало рiзнi види договорiв (купiвлi-продажу, дарування, мiни, позики, оренди та iн.), виконання яких гарантувалося рiзними засобами. Примiром, боржники за отриману позику змушенi були вiддавати в заставу свох синiв. Таких заручникiв можна було використовувати на будь-яких роботах. Якщо протягом певного часу (зазвичай, трьох рокiв) вони не були викупленi, то ставали рабами. Кредитор мав також право всиновити такого боргового раба чи оженити на свой доньцi.
  У шлюбно-сiмейному правi домiнувала моногамiя, але практику?валося й багатоженство, при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме  старший син вважався першим спадкоємцем. Коли синiв не було, право спадкування переходило до iнших родичiв померлого, i тiльки за х вiдсутностi спадкоємницею ставала дружина. Заборонявся шлюб мiж: близькими родичами та вiльних з рабами. Шлюбна угода укладалася мiж нареченим i нареченою чи мiж хнiми сiм'ями.
  Злочин у Кита називався "низькiсть", злочинець - "низька людина", а злочинна дiя - "проявом злочинно волi". Правовi норми мiстили перелiк дiй, що вважалися злочинними, поняття органiзатора та спiвучасника злочину, обставин, якi обтяжують вину, рецидиву.
  38
  
  " цивiльне населення подiлялося на чотири класи. За основу тяго земельний ценз, тобто прибуток, одержуваний
  
  цтаксiамедiмни - особи, що одержували вiд землi не имiв (один медам - 52,5 лiтра) сiльськогосподарсько I повиннi були служити у важко озброєнiй пiхотi, одержували не менше за 300 медимiв
  МСIННОТI.
  ^ержували не менше вiд 200 медимiв
  гаi.
  ^ до 200 медимiв i служили в легко-
  
  |лише особи, належнi до перших ]ого. Члени четвертого класу 'ЕIЧiсадових осiб. 8. о^^ди, в роботi яких брали
  
  оля обговорення [I i пня краною. Iрiох юисiн ЗОрокiк. Iжмих)
  давНЬОГО СХОДУ, Де идрим виг
  земельна община, в Грецi формування держави вiдбувалося на основi полiсно системи. Таких полiсiв, або мiст-держав, було надзвичайно багато. До складу полiса як адмiнiстративного, полiтичного та релiгiй?ного центру належали мiсто та прилегла до нього територiя (хора). Для полiса були характерними такi ознаки: 1) антична форма власностi на землю (верховним власником землi була община, а користувачами - тiльки громадяни певного полiсу); 2) наявнiсть трьох прошаркiв населення - громадян, iноземцiв i рабiв; 3) полiтична рiвноправнiсть громадян', 4) значна залежнiсть громадянина вiд сiмейних i суспiльних структур, якi обмежували особисту свободу; 5) поєднання безпосередньо та представницько демократi.
  У полiсах державний лад був рiзноманiтним. В одних переважала форма, що нагадувала схiдну деспотiю, в iнших - демократiя, ще в iнших-аристократичне правлiння. Спiльним для всiх цих дрiбних
  39
  
  
  
  особисто з'являтися в суд. Доказами в судi були: показання свiдкiв, письмовi документи, ордалi, особисте зiзнання. Згодом з'являються елементи розшукового процесу. З цiєю метою використовувалися спецiальнi агенти.
  5.6. Основнi риси права Стародавнього Китаю
  У шанський перiод провiдну роль вiдiгравали етичнi норми. Правовi норми в цей час ще не вiдокремилися вiд релiгiйно-етичних. Тогочаснi норми регулювали переважно внутрiшньосiмейнi вiдносини та ставлення суспiльства до правителя. Що ж стосується законiв, то вважається, що першi з них з'являються в VII ст. до Р. X. Вiдомий бронзовий триножник -Огляд законiв (536 р. до Р. X.), який мiстить перелiк покарань за проти-правнi дi. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей, котрого звали Лi Куй, пiдготував "Книгу законiв царства Вей" - Фацзiн, що складалася з таких глав: законiв про крадiв, розбiйникiв, ув'язнення, пiймання злочинця, знаряддя тортур. До джерел права того перiоду належать також конкретнi розпорядження правителiв i судовi прецеденти.
  Право Стародавнього Китаю знало iнститут власностi, що об'єднував сукупнiсть норм, якi регулювали право володiння, користування та розпоряджання землею, рабами й iншим майном. Власнiсть могла бути державною, общинною та приватною. Остання спочатку виникає на рухоме майно, згодом на рабiв i лише в VI ст. до Р. X. на землю.
  Зобов'язальне право передбачало рiзнi види договорiв (купiвлi-продажу, дарування, мiни, позики, оренди та iн.), виконання яких гарантувалося рiзними засобами. Примiром, боржники за отриману позику змушенi були вiддавати в заставу свох синiв. Таких заручникiв можна було використовувати на будь-яких роботах. Якщо протягом певного часу (зазвичай, трьох рокiв) вони не були викупленi, то ставали рабами. Кредитор мав також право всиновити такого боргового раба чи оженити на свой доньцi.
  У шлюбно-сiмейному правi домiнувала моногамiя, але практику?валося й багатоженство, при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме  старший син вважався першим спадкоємцем. Коли синiв не було, право спадкування переходило до iнших родичiв померлого, i тiльки за х вiдсутностi спадкоємницею ставала дружина. Заборонявся шлюб мiж: близькими родичами та вiльних з рабами. Шлюбна угода укладалася мiж нареченим i нареченою чи мiж хнiми сiм'ями.
  Злочин у Кита називався "низькiсть", злочинець - "низька людина", а злочинна дiя - "проявом злочинно волi". Правовi норми мiстили перелiк дiй, що вважалися злочинними, поняття органiзатора та спiвучасника злочину, обставин, якi обтяжують вину, рецидиву.
  38
  
  Усi злочини подiлялися на: державнi (заколот, паплюження царя, протидiя його розпорядженням, складання неправдивих наказiв), проти особистостi (убивство, злочини проти здоров'я, брехня, (Iбраза), проти сiм та моральностi (перелюб, спiвжиття з родичами), I Iроти власностi (крадiжка, грабiж, знищення чужого майна), вiйськовi (смертна кара загрожувала тому вону, який спiзнився на мiсце збору, самовiльно вийшов зi строю, iшов не в ногу).
  Основною метою покарання було залякування, тому покарання були дуже суворими (смертна кара злочинцiв через х спалення, топлення, саджання на палю та iн.); вiдрубування нiг, рук; вiдрiзуван?ня носа, язика. Та дозволявся вiдкуп вiд покарання, навiть засуджених до страти. Практикувалося таврування злочинцiв. Часто засуджених пiдправляли на тяжкi роботи, обертали в рабство, позбавляли майна. 1 iоширеним видом були грошовi штрафи. Покарання мали класовий характер. Значнi пiльги мали посадовцi. За невелику провину чиновника понижували в ранзi, за бiльш серйозну-позбавляли посади, й тiльки за такi злочини, як зрада чи заколот-х суворо карали.
  ТЕМА 6
  Держава та право Стародавньо Грецi
  6.1. Формування державностi в Стародавнiй Аттицi. Поняття полiсу та його органи влади
  Антична цивiлiзацiя у своєму розвитку пройшла шлях, який принципово вiдрiзнявся вiд схiдно цивiлiзацi. На вiдмiну вiд Старо?давнього Сходу, де ядром виникнення державностi була територiальна земельна община, в Грецi формування держави вiдбувалося на основi полiсно системи. Таких полiсiв, або мiст-держав, було надзвичайно багато. До складу полiса як адмiнiстративного, полiтичного та релiгiй?ного центру належали мiсто та прилегла до нього територiя (хора). Для полiса були характерними такi ознаки: 1) антична форма власностi на землю (верховним власником землi була община, а користувачами - тiльки громадяни певного полiсу); 2) наявнiсть трьох прошаркiв населення - громадян, iноземцiв i рабiв; 3) полiтична рiвноправнiсть громадян', 4) значна залежнiсть громадянина вiд сiмейних i суспiльних структур, якi обмежували особисту свободу; 5) поєднання безпосередньо та представницько демократi.
  У полiсах державний лад був рiзноманiтним. В одних переважала форма, що нагадувала схiдну деспотiю, в iнших - демократiя, ще в iнших - аристократичне правлiння. Спiльним для всiх цих дрiбних
  39
  
  держав було те, що вони були рабовласницькими. Однiєю з най-могутнiших грецьких держав-мiст були Афiни. Вони розташовувались у центрi грецько областi, що звалася Аттикою. Наприкiнцi II тис. до Р. X. територiю Аттики населяли чотири iонiйськi племенi, кожне з яких мало сво народнi збори, раду родових старiйшин, вождя (базилевса), воєначальника. Вважається, що саме цi племена стали основою Афiнсько держави, першим кроком до утворення яко стали реформи Тезея (VII ст. до Р. X.). Суть цих реформ:
   вiдбулося об'єднання (сiнойкiзм) чотирьох найбiльших племен
  (фiл) Аттики навколо Афiн;
   поряд з племiнними органами управлiння були утворенi єдинi
  народнi збори, колегiя архонтiв i ареопаг;
   кожне з чотирьох племен було подiлене на три фратрi, кожна
  з яких складалася з ЗО родiв;
   усi вiльнi повноправнi громадяни за майновою ознакою
  були подiленi на три категорi: 1) евпатридiв - благородних (тiльки
  вони мали право на громадськi посади); 2) геоморiв - землеробiв;
  3) демiургiв - ремiсникiв;
   запроваджувався територiальний подiл населення (Аттика
  була розбита на 48 територiальних округiв - навкрарii).
  Унаслiдок реформ Тезея вiйськова демократiя, що iснувала в племенах, була замiнена на вiйськово-аристократичну республiку. Главою тако держави стає архонт. Остаточно ж процес створення афiнсько державностi було завершено реформами Солона та Клiсфена.
  6.2. Реформи Солона
  У 594 р. до Р. X. першим архонтом Афiн був обраний Солон (мiж 640 i 635 - близько 559 рр. до Р. X.), який, будучи надiленим великими повноваженнями, здiйснив економiчну, полiтичну та судову реформи. Вони вiдзначалися помiркованiстю та компромiсним характером i стали важливим етапом в утвореннi Афiнсько держави.
  В економiчнiй сферi: лiквiдовано боргове рабство та скасовано борги селян (проведено, так звану, сисахвiю); коштом держави було викуплено та повернено на батькiвщину всiх афiнян, проданих за межi Аттики в рабство; законодавче визнано приватну власнiсть на землю, допускався  продаж i роздроблення; запроваджувалася монета; було прийнято закон про те, що батьки мають навчити синiв якогось ремесла; заборонялося не працювати.
  У полiтичнiй сферi: скасовано владу родово аристократi (право на зайняття вищих посад i полiтичне керiвництво за привiлеєм вiд народження - геннекратiю) та запроваджено привiле майна та суспiльно служби -тимократiю (тиме-майновий ценз). За майновим 40
  
  
  
  I Iензом усе цивiльне населення подiлялося на чотири класи. За основу цензу було взято земельний ценз, тобто прибуток, одержуваний
  пiд землi.
  / клас - пентаксiомедiмни - особи, що одержували вiд землi не менше вiд 500 медимiв (один медам - 52,5 лiтра) сiльськогосподарсько продукцi на рiк. Вони повиннi були служити у важко озброєнiй пiхотi.
  // клас - вершники - одержували не менше за 300 медимiв i повиннi були служити в кiннотi.
  III клас - зевгiти - одержували не менше вiд 200 медимiв i служили в пiхотному ополченнi.
  IVклас - фети - одержували до 200 медимiв i служили в легко?озброєнiй пiхотi та на флотi.
  Державнi посади мали право займати лише особи, належнi до перших трьох класiв, а архонта - тiльки до першого. Члени четвертого класу брали участь у прийняттi законiв i виборах посадових осiб.
  Народнi збори стали найвищим органом влади, в роботi яких брали участь громадяни, котрим виповнилося 20 рокiв.
  Було створено Раду 400, яка готувала справи для обговорення х на народних зборах i здiйснювала загальне управлiння краною. До  складу кожна фiла щорiчно обирала вiд громадян перших трьох класiв на народних зборах по 100 представникiв з вiковим цензом вiд ЗО рокiв.
  Було створено й новий судовий орган - гелiею (суд присяжних). Це була судова установа Афiн, яка складалася з 6000 осiб, якi обиралися щорiчно жеребкуванням з громадян усiх чотирьох класiв, якi досягли 30-лiтнього вiку. Гелiея подiлялась на 10 колегiй - дикастерiй.
  Реформи Солона були важливим етапом на шляху до формування полiтично органiзацi в Афiнах.
  6.3. Реформи Клiсфена
  У 509 р. до Р. X. першим архонтом Афiн було обрано Клiсфена, що провiв низку реформ, змiст яких зводився до такого:
   було запроваджено новий територiальний подiл Грецi. Аттика
  подiлилася на 10 територiальних округiв-фiл, - кожна з яких складалася
  з трьох територiй (трiтгiй)-мiсько, приморсько та землеробсько. Тери?
  торi подiлялися на деми. Так, на змiну родовому прийшов територiальний
  принцип подiлу населення, в результатi якого вiдбувається його
  змiшування, роз'єднання та послаблення сили впливових родiв;
   замiсть Ради 400 утворено Раду 500 (буле), до яко кожна з 10
  територiальних фiл обирала по 50 осiб;
   створено колегiю 10 стратегiв-Iю одному вiд фiли, що виконували
  функцi вiйськових керiвникiв, хоча мали й значнi адмiнiстративно-
  полiтичнi повноваження;
  41
  
   запроваджено, так званий, остракiзм - "суд черепкiв" метою! якого була охорона держави вiд можливого перевороту та захоплення i влади тираном.
  Реформами Клiсфена було завершено тривалий процес становлення держави в Афiнах.
  6.4. Державний лад Афiн у перiод розвитку демократi
  Верховним органом влади в Стародавнiй Грецi були Народнi збори (еклезiя), що збиралися чотири рази на мiсяць. До роботи в них допускалися лише чоловiки (народженi вiд афiнянина й афiнянки), що досягли 20 рокiв. Особи, народженi вiд мiшаних шлюбiв, iноземцi, жiнки та раби такого права не мали. Зiбрання вважалося легiтимним, якщо участь у ньому взяли не менше 6000 осiб. За участь у зборах платили грошi. До компетенцi Народних зборiв належали: прийняття законiв, вибори посадових осiб i контроль за х дiяльнiстю, вирiшення питань вiйни та миру й iншi важливi питання.
  Iншим важливим органом Афiн була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якого входило по 50 громадян вiд кожно з 10 територiальних фiл. Вони обиралися щорiчним жеребкуванням з-помiж громадян, яким виповнилося ЗО рокiв. Засiдання Ради 500 вiдбувалися щоденно. Члени Ради (булевти) за свою службу отримували винагороду. До повно?важень цiєРади належали: фiнансовi питання, дипломатичнi вiдносини, контроль за службовими особами, попереднiй розгляд справ, якi ви?носилися на Народнi збори. У складi Ради дiяло 10 комiсiй.
  Гелiея - вищий судовий орган, який складався з 6000 членiв, котрi щорiчно обиралися вiд кожно фiли жеребкуванням з повноправних громадян, якi досягли 30-лiтнього вiку.
  У складi гелiе дiяло 10 колегiй - дикастерiй, - кожна з яких викону-вала сво безпосереднi функцi протягом одного мiсяця (мiсяцiв у грекiв було 10).
  Важливе мiсце в управлiннi державою посiдали певнi посадовi особи, що обиралися вiдкритим голосуванням на Народних зборах або жеребкуванням строком на один рiк i за свою службу (крiм стратегiв) отримували винагороду. Такими посадовими особами були: стратеги (десять членiв), архонти (перший архонт, архонт-епонiм, архонт-базилевс, архонт-полемарх i ще шiсть архонтiв), ареопаг, астиноми, агораноми, метрономи та iн.
  Основними принципами дiяльностi посадових осiб були такi: посади, зазвичай, були платними; посади були колегiальними (крiм стародавнiх - архонта, базилевса, полiмарха); мiж посадами не iснувало iєрархiчно градацi (окрiм вiйськового управлiння); всi посадовi особи 42
  
  (>ули пiдзвiтнi; не можна було поєднувати двi посади однiй особi; попередньо кандидатiв на посаду перевiряли (докiмасiя).
  У Грецi сформувалася така форма правлiння, як рабовласницька Демократична республiка.
  6.5. Джерела й основнi риси афiнського права
  До реформ Солона в Афiнськiй державi основним джерелом права був звичай. У V-IV столiттях до Р. X. виникають закони, ;Iле, попри х появу, звичаєве право вiдiгравало велику роль у регулю-IIаннi тогочасних суспiльних вiдносин. Так, найдавнiшi Закони архонта Цраконта (621 р. до Р. X.) були просто записом норм чинного Iиичаєвого права. До нас вони не дiйшли, але, як вiдомо, вiдзначалися надзвичайною жорстокiстю (звiдси розмовне "драконовi закони"), нозаяк передбачали страту не тiльки за вбивство, але й за крадiжку овочiв, ледарство тощо. Самi греки говорили, що цi закони написанi не чорнилом, а кров'ю. Iснують перекази, що коли самого законодавця iапитали, чому вiн майже за всi злочини призначає страту, Драконт пiби-то вiдповiв, що цього виду покарання заслуговують незначнi покарання, а для значних вiн не змiг придумати бiльшого. Попри жорстокiсть i технiчну недосконалiсть, Закони Драконта мали важливе iсторичне значення, оскiльки вони вперше вiдобразили судову практику, вводили новi правила судочинства, обмежували кровну помсту та забороняли самосуд, упорядковували майновi й iншi вiдносини. Усе ж таки право набуває цивiлiзованiшо форми та стає гуманнiшим, порiвняно з реформами Солона.
  Афiнське право не було систематизованим, не всi правовi iнститути були достатньо розробленi. Наприклад, iнститут права власностi основну увагу вiдводив володiнню та не мiстив власне визначення права власностi як абсолютного права особи. Остаточно було закрiплено право власностi на землю, тварин i рабiв. Особливiстю права власностi було те, що обмежувалася концентрацiя в руках однiє особи надто великих земельних володiнь.
  Зобов'язальне право знало рiзнi види договорiв (купiвлi-продажу, найму, позики, товариства, поклажi тощо), якi укладалися, переважно, в письмовiй формi та забезпечувалися закладом, завдатком,
  поручительством.
  У шлюбно-сiмейних вiдносинах право забезпечувало провiдну роль чоловiка, жiнки ж були позбавленi багатьох прав. Спадкування могло здiйснюватися за законом i за заповiтом. Батько мав право позбавити синiв спадку.
  Кримiнальне право розрiзняло злочини проти держави та проти особистих iнтересiв. Найтяжчими злочинами вважалися: державна
  43
  
  зрада, обман народу, образа богiв, крадiжка храмового майна. Тi, хто сков державнi злочини, оголошувалися поза законом, i кожен мав право х убити. До серйозних злочинiв належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинiв проти власностi найтяжчими вважалися крадiжка майна та пiдпал.
  Покарання були такi: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тiлеснi покарання (для рабiв), позбавлення волi (застосовувалося лише як запобiжний захiд, щоб недопустити втечi), агамiя (позбавлення полiтичних прав i повна або часткова конфiскацiя майна), вiдшкодування збиткiв, продаж у рабство та iн.
  ТЕМА 7
  Держава та право Стародавнього Риму
  7.1. Виникнення й основнi етапи розвитку Римсько рабовласницько держави
  Бiльшiсть сучасних дослiдникiв вважають, що Стародавня Римська держава виникла в 753 р. до Р. X., коли було засноване м. Рим. Саме тодi вiдбулося об'єднання трьох племен (латин, сабiн i етрускiв), якi оселилися в середнiй частинi Апенiнського пiвострова бiля рiчки Тiбр, утворивши римський народ. Залежно вiд форм державного правлiння та органiзацi влади, видiляють такi перiоди (етапи) в розвитку державностi Стародавнього Риму:
  1) царський (753-509 рр. до Р. X.)-названий так тому, що в цей час
  тут правило сiм царiв, - характеризувався розпадом родового ладу
  та перетворенням примiтивно варварсько громади на мiсто-державу;
  2) республiканський (509-27 рр. до Р. X.) - важлива роль вiд?
  водилася Сенатовi та Народним зборам, державнiсть досягла най?
  вищого розквiту;
  3) iмперський (27 р. до Р. X. - 476 р.) - характеризувався встанов?
  ленням монархiчно форми правлiння та подiлявся на два пiдетапи:
  а) принципат (27 р. до Р. X. - 284 р.) - назва походить вiд "принцепс" -
  перший у списку сенаторiв; монархiя прикривається республiканством,
  частково зберiгаються республiканськi традицi та iнститути;
  б) домiнат (284-476 рр.) - назва походить вiд "домiус" - владика,
  правитель; iмператор визнається абсолютним монархом, який стоть
  над законом.
  У 395 р. Стародавнiй Рим розпадається на двi частини: Захiдну Римську iмперiю (зi столицею в Римi) та Схiдну (зi столицею в Константинополi).
  44
  
  7.2. Суспiльний лад Стародавнього Риму
  Населення Стародавнього Риму подiлялося на двi групи: вiльних i невiльних (рабiв). Вiльне населення, своєю чергою, подiлялося на громадян та iноземцiв (перегринiв), громадяни - на повноправних i неповноправних. Повноправними громадянами були лише тi, хто належав до одного iз родiв (яких було 300), якi входили до складу римсько общини. Такi громадяни називалися патрицiями та мали особливий правовий статус: тiльки вони мали право обiймати виборнi посади, бути суддями, брати участь у розподiлi завойованих Римом у сусiдiв земель тощо.
  До неповноправних громадян належали плебе (вважають, що вони утворилися внаслiдок пiдкорення населення латинських округiв або iммiграцi), що стояли поза родовою органiзацiєю римсько общини патрицiв, старими родами, курiями, племенами. I хоч були вони вiльними людьми, володiли майном та рабами, як i патрицi платили податки, служили у вiйську, виконували iншi суспiльнi обов'язки, однак були позбавленi полiтичних прав (не мали права обiймати громадськi посади, брати участь у Народних зборах, користуватися завойованими Римом землями), м також забороня?лося укладати шлюб з патрицiями. Усе це спричиняло незадоволення плебев, штовхало х до боротьби за сво права, котра закiнчилася перемогою (зрiвнянням у правах з патрицiями) та знищенням замкнутостi римсько родово органiзацi, що в пiдсумку сприяло прискоренню утворення держави.
  Раби - це невiльницьке населення, позбавлене будь-яких прав. Вони не мали правоздатностi та могли бути лише об'єктами права й перебували у приватнiй або державнiй власностi, х вважали не людьми, а "речами, що говорять". Раба можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, убити. Вiн не мiг мати своє сiм', дiтей i майна. З огляду на все це, раб не був зацiкавлений у наслiдках своє працi. Тож рабовласники змушенi були шукати бiльш ефективних форм х експлуатацi. Так з'являються пекулi (коли частину свого майна хазян передавав рабовi для самостiйного ведення господар?ства й отримував частину прибутку вiд нього) та колони (люди, що були вже не рабами, а орендарями землi, якi перебували в економiчнiй залежностi вiд  власника).
  Перегрини - мешканцi провiнцiй, що належали до складу римсько держави, але не були громадянами; члени общин i держав, не залеж?них вiд Риму, але пов'язаних з ним; римськi громадяни, засудженi на вигнання. Правовий статус цiє категорi населення визначався договорами.
  45
  
  7.3. Державний лад Риму в царський перiод Царський перiод в iсторi Риму - це 753-509 рр. до Р. X. Названий вiн так тому, що в цей час тут правило сiм царiв (Ромул, Нума Помлiлiй, Тулл Гостiлiй, Анк Марцiй, Тарквiнiй Прiск, Сервiй Туллiй, Тарквiнiй Гордий).
  Характеризувався цей перiод розпадом родового ладу та пере-творенням примiтивно варварсько громади на мiсто-державу. Основною ланкою суспiльства були роди, котрих налiчувалося 300. Роди об'єднувалися в ЗО курiй. Десять курiй утворювали одну трибу, кожна з яких вiдповiдала одному з трьох племен (латини, сабiни, етруски), що об'єдналися в римський народ (квiрити). Управлiння мало характер вiйськово демократi: Народнi збори, Сенат (рада старiйшин), рекс (цар).
  Верховна влада належала Народним зборам (курiатним комiцiям), де кожна курiя мала один голос. Збори обговорювали питання та приймали рiшення з проблем, якi стосувалися всього суспiльства: вiйни й миру, обрання посадових осiб, прийняття до складу римського народу нових общин.
  Сенат складався зi старiйшин 300 родiв. Це був упливовий орган, який попередньо обговорював питання, що виносилися на народнi збори, а також мiг самостiйно вирiшувати багато рiзних справ, якi стосувалися управлiння, фiнансiв, зовнiшньо полiтики тощо.
  Рекс (цар) обирався на Народних зборах i був, передовсiм, воєначальником i верховним суддею (у справах про зраду, заколот iншi злочини, що вважалися публiчними) та жерцем. Межi його повноважень визначалися звичаями.
  Значний уплив на управлiння справляли жрецькi колегi- авгури (на пiдставi всiляких знакiв та гадань давали сво висновки про дiяльнiсть посадових осiб), понтифiки (слiдкували за дотримуван?ням звичав i могли за х порушення засуджувати навiть до страти), фецiали (кидаючи закривавлений спис на територiю ворога, здiйсню?вали акт проголошення вiйни).
  7.4. Реформи Сервiя Туллiя
  Шостим за порядком царем (рексом), якого обрали римляни, був Сервiй Туллiй (578-534 рр. до Р. X.). Вiн увiйшов в iсторiю Стародавнього Риму як цар, який запровадив низку реформ, що завершили пере?творення родово общини на державу, лiквiдували привiле патрицiв, зрiвнявши х у правах з плебеями, сприяли переходу до республiки.
  Усе вiльне чоловiче населення Риму (i патрицi, i плебе) було подiлено на п'ять класiв залежно вiд майнового (а не за належнiстю до родово аристократi - як ранiше) цензу. Кожний клас виставляв 46
  
  певну кiлькiсть вiйськових одиниць - центурiй (сотень) - i отримував таку ж кiлькiсть голосiв у Народних зборах (комiцiях). Загалом було 193 центурi.
  1 клас - особи, якi володiли майном не менше 100 000 асiв,
  виставляли 98 центурiй (голосiв);
  2 клас - 75 000 асiв i 22 центурi (голосiв);
  3 клас - 50 000 асiв та 20 центурiй (голосiв);
  4 клас - 25 000 асiв i 22 центурi (голосiв);
  5 клас -11 000 асiв та ЗО центурiй (голосiв).
  Поза класами залишалися найбiднiшi прошарки суспiльства - пролетарi. Вони виставляли одну центурiю та мали один голос у Народних зборах.
  Отож, бiльшiсть голосiв в центурiальних комiцiях належала заможним громадянам.
  Усi центурi подiлялися на "молодших" (вiд 17 до 46 рокiв, якi мали йти на вiйну) та "старших" (вiд 46 до 60 рокiв - перебували в резервi).
  Кожнi п'ять рокiв мала вiдбуватися переоцiнка майнового стану римських громадян. Запровадженi реформою центурiальнi комiцi (як новий вид народних зборiв), поступово замiнили курiатш комiцi. Кожна центурiя в центурiальних зборах мала один голос. Рiшення приймалося бiльшiстю голосiв.
  Територiальне крана була подiлена на чотири мiських i 17 сiль?ських триб (округiв). На чолi триб стояли голови, що вiдповiдали за збирання податкiв, набiр вiйська, визначали майнову спромож?нiсть громадян. Дiяли трибутнi збори. У Народних зборах виникає нова складова частина - трибутнi комiцi.
  Реформи Сервiя Туллiя створили умови для формування в Римi аристократично республiки, що й вiдбулося пiсля вигнання у 509 р. до Р. X. центурiальними зборами останнього царя.
  7.5. Державний лад Риму в республiканський перiод
  У 509 р. до Р. X. у Римi встановилася республiка, центральними органами яко були Народнi збори, Сенат i магiстрати.
  Народнi збори формально вважалися найвищим органом влади й подiлялися на три види:
  1) центурiатнi комiцi- вiдiгравали важливу роль (збори вiйська),
  приймали закони, вирiшували питання вiйни та миру, обирали вищих
  магiстратiв, виконували судовi функцi (у злочинах, за якi було
  передбачено смертну кару);
  2) трибутнi комiцi - збори мешканцiв територiальних триб,
  на яких ухвалювалися менш важливi рiшення: обирали нижчих
  47
  
  магiстратiв, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Iснували два види зборiв по трибах: для патрицiв i плебев (постанови яких називалися "популiсцита"), i лише для плебев (постанови називалися "плебiсцита");
  3) курiатнi комiцi-в х роботi брали участь тiльки патрицi, але вони спочатку втрачають полiтичнi функцi, а згодом i зовсiм зникають. Народнi збори скликали вищi посадовi особи, що головували на них. Важливу роль у Римськiй державi вiдiгравав Сенат, який був постiйним органом i вiдав фiнансами держави, чеканкою монет, розподiлом провiнцiй, керував вiйськовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рiшення Народних зборiв, приймав рiшення iз зовнiшньополiтичних питань, затверджував вибори посадових осiб. Посада сенатора була довiчною.
  Магiстрати - сукупнiсть посадових осiб, якi виконували рiзно?манiтнi управлiнськi та судовi функцi. Вони обиралися центурiатними зборами чи трибутними комiцiями на один рiк. Найважливiшими принципами органiзацi та дiяльностi магiстратiв були: виборнiсть, колегiальнiсть, строгiсть, вiдповiдальнiсть перед народом, без?оплатнiсть. Усi магiстрати подiлялися на ординарнi (звичайнi) й екстраординарнi (надзвичайнi), а ординарнi - на вищi та нижчi. Вищими ординарними магiстратами були консули (х було двоє, обиралися на один рiк i очолювали всю систему магiстрату, стежили за виконанням законiв, командували вiйськом, головували в Сенатi й Народних зборах, мали право скасовувати рiшення iнших магiстратiв (крiм трибунiв), вирiшували питання управлiння та iн.), претори (спочатку були помiчниками консулiв i здiйснювали керiвництво судо?чинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов'язковi постанови), цензори (обиралися один раз на п'ять рокiв i встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторiв, слiдкували за дотриманням норм моралi).
  До нижчих ординарних магiстратiв належали: едiли (слiдкували за порядком i виконували полiцейськi функцi, х було чотири), квестори (провадили досудове слiдство в кримiнальних справах, завiдували державним казначейством, збереженням державного архiву тощо).
  7.6. Римська держава в перiод iмперi
  У перiод iмперiвидiляють два етапи: принципат (27 р. до Р. X. -
  284 р.) i домiнат (284-476 рр.).
  На етапi iснування держави у формi принципату (вiд лат. "принцепс", тобто "перший") одночасно дiяли двi системи управлiння-республiкан-ська (слугувала прикриттям iмператорсько влади) та монархiчна. Роль Сенату й iнших республiканських iнститутiв зменшується,
  48
  
  а влада принцепса та створеного ним нового державного апарату змiцнюється. Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально вiн  набував за рiшенням Сенату, але згодом вiн отримує право призначати свого спадкоємця. Поступово й сам Сенат стає пiдконтрольним принцепсу, позаяк саме вiн його формує.
  Принцепс отримав вищу вiйськову владу, був одночасно консулом, народним трибуном, великим понтифiком, володiв правом проголошувати вiйну та пiдписувати мир i мiжнароднi угоди, правом кримiнального й цивiльного суду. Постанови, виданi ним, набувають найвищо юридично сили. Складовою системи управлiн?ня принцепса стає "рада друзiв", що згодом перетворюється на постiйний орган-консилiум, в якому важливу роль починають вiдiгравати юристи. На противагу старiй скарбницi (ерарiй), з'являється iмператорська - фiск. До того ж, якщо сенатська скарбниця мала право карбувати мiдну монету, то фiск - срiбну та золоту. Створюється канцелярiя принцепса, що складається з вiддiлiв (фiнансового, розслiдування справ та iн.), очолюваних при?значеними iмператором, прокуратурами чи магiстрами. Провiнцi подiляються на двi категорi: iмператорськi (управляли призначенi принцепсом намiсники) та сенатськi (на чолi з призначеними Сенатом проконсулами чи пропреторами).
  Опорою, джерелом могутностi й авторитету принцепса стає вiйсько i, зокрема, привiлейована преторiанська гвардiя, що охороня?ла iмператора та пiдтримувала внутрiшнiй порядок у державi. Глава преторiанцiв - префект преторiв - стає найближчим помiчником, заступником, довiреною особою принцепса-iмператора.
  Зi зростанням i посиленням апарату принцепса стає зрозумiлим, що республiканське прикриття для нього бiльше непотрiбне та є всi умови для встановлення мiцно централiзовано влади. Саме така влада й була встановлена в 284 р., коли римським iмператором стає Щоклетiан (284-305). Розпочинається новий перiод в iсторi римсько держави - епоха пiзньо iмперi - домiнант: iмператор - це вже не перша особа в державi, як було ранiше, а домiнiус (господар), абсолютний монарх, який стоть над законом, божественна особа. З'являються установи (Державна рада - консисторiум, фiнансове вiдомство, вiйськове вiдомство та iн.), якi отримують найширшi повноваження й очолюються призначеними iмператором i пiдпорядко?ваними тiльки йому чиновниками (квестор священного палацу (глава консисторiуму), начальник iмператорсько опочивальнi, магiстр посад, управитель iмператорсько скарбницi, начальник особисто канцелярi тощо). Дiоклетiаном була розпочата й завершена iмператором Костянтином (285-337) адмiнiстративна реформа, метою яко було
  49
  
  централiзувати владу, збiльшити кiлькiсть чиновникiв, вiдокремити цивiльне управлiння вiд вiйськового. Отож уся iмперiя була подiлена на 12 дiоцезiв (на чолi з вiкарiями), що подiлялися на провiнцi (на чолi з ректорами), провiнцi- на округи (очолюванi пагами).
  Окрiм звичайно полiцi, утворюється таємна (нiчна) полiцiя для боротьби з пожежами. Дiють спецiальнi агенти для виконання таємних доручень, запроваджується посада фрументарiя (основне його завдання - доносити владi про все).
  У 324-330 рр. iмператор Костянтин на мiсцi грецького м. Вiзантiя побудував нову столицю Риму - Константинополь, куди було пере-ведено деякi центральнi державнi установи. У 395 р. iмперiя роздiлилася на двi частини - Захiдну Римську iмперiю та Схiдну Римську iмперiю. Кожна з них очолювалась окремими iмператорами.
  7.7. Основнi етапи розвитку римського права
  Римське право у своєму розвитку пройшло iсторичнi етапи, що не збiгаються з етапами римсько рабовласницько держави.
  1. Найдавнiший перiод (VI-III столiття до Р. X.) - етап формування римського права. Вiн характеризувався його нацiонально-полiсною замкнутiстю, формалiзмом, архачнiстю, примiтивнiстю iнститутiв, становiстю.
  2. Класичний перiод (III ст. до Р. X. - III ст.) - етап розквiту римського
  права, розвитку найважливiших iнститутiв, якi врегульовували най?
  важливiшi суспiльнi вiдносини (власностi, товарно-грошовi, шлюбно-
  сiмейнi та iн.).
  3. Посткласичний перiод (IV-VI столiття). Основним його
  досягненням було те, що вiдбувається систематизацiя та кодифiкацiя
  права, але на правi цього перiоду не могли не вiдбитися кризовi
  явища, що були характернi для тогочасного римського суспiльства.
  7.8. Джерела римського права
  Джерела права - це форми, в яких вiдображаються правовi норми. У Стародавньому Римi вони були такi:
  - звича, що в процесi становлення держави перетворюються
  на норми звичаєвого права;
  - рiшення Народних зборiв;
  - рiшення царiв або рексiв;
  - закони;
  - едикти преторiв;
  - постанови Сенату;
  - конституцi iмператорiв (едикти, рескрипти, декрети, мандати);
  50
  
   iнституцi вiдомих римських юристiв (Катона старшого, Квiнта
  Муцiй Сцевола, Сервiя Сульпiцiя, Гая, Папiнiана, Павла, Ульпiана,
  Модестина та iн.);
  - кодекси (Грегорiана, Гермогенiана, Феодосiя, Юстинiана).
  7.9. Поняття та характернi риси квiритського права
  Квiритським (вiд iменi стародавнього племенi -квiритiв) називалося
  найдавнiше римське право. Його характернi риси такi:
   суто нацiональний характер (регулювало вiдносини тiльки
  мiж римськими громадянами (квiритами), що вважалися єдиними
  суб'єктами правовiдносин);
   тiсно пов'язувалося з релiгiєю;
   було обмеженим (що пояснювалося примiтивнiстю господар?
  ських вiдносин i проявлялось у вiдсутностi правового врегулювання
  важливих аспектiв суспiльного життя та розмежування на галузi
  й iнститути права);
   iндивiдуалiзм (прiоритет iнтересiв особистостi над iнтересами
  суспiльства);
   формалiзм i публiчнiсть (будь-якiй правовiй дi надавалася певна
  форма, порушення яко спричиняло  нiкчемнiсть);
   символiзм (певнi предмети означали конкретне правове поняття
  чи правову дiю, що свiдчило про недостатнiй рiвень правового мислення,
  його нездатнiсть виробляти загальнi абстрактнi правовi поняття);
   консерватизм (живучiсть старих форм при змiнi змiсту).
  Така система права пiзнiше була названа цивiльним правом.
  7.10. Закони XII таблиць: iсторiя створення,
  структура, форма викладу правових норм
  У Римi тривалий час монопольне право на тлумачення та за-стосування звичав i законiв належало патрицiям, а це спричиняло незадоволенiсть плебев. Останнi вимагали встановлення зрозумiлих i вiдомих усiм законiв. Саме пiд хнiм тиском у 451 р. до Р. X. було обрано комiсiю з 10 осiб (децемвiрiв) для складання таких законiв. Комiсiя вiдвiдала Грецiю, де ознайомилася iз законодавством Солона, та протягом року пiсля повернення пiдготувала текст законiв, якi були схваленi Народними зборами, записанi на 10 дерев'яних дошках i виставленi на Форумi. Оскiльки в законах були виявленi певнi прогалини, в 450 р. до Р. X. було утворено ще одну комiсiю, що доповнила вже прийнятi закони ще двома дошками-таблицями. Ось чому цi закони дiстали назву Законiв XII таблиць. Текст законiв повиннi були на?пам'ять знати всi дорослi римськi громадяни.
  51
  
  Оригiнал тексту Законiв XII таблиць до нас не дiйшов (як вважають ученi, вони загинули пiд час навали галлiв у 390 р. до Р. X.). Вiн став вiдомий з уривкiв, якi збереглися в працях римських юристiв, iсторикiв, лiтераторiв. На основi цих свiдчень нiмецькi вченi в XIX ст. ре?конструювали текст Законiв XII таблиць, але в ньому є багато прогалин. Закони XII таблиць були складенi тематично. Таблицi I-Шстосу?валися судового процесу; IУ-У- сiмейних вiдносин, опiки та спадку?вання; VI - власностi й володiння; VII - зобов'язального права; VIII-IX- кримiнальних покарань, умов застосування смертно кари; X- норм сакрального (вiд лат. засег- священний) права про поховання; XI-XII- додаткових постанов з рiзних галузей права.
  Для Законiв XII таблиць характернi риси стародавнього права, зокрема: тiсний зв'язок з релiгiєю, обмеженiсть, iндивiдуалiзм, формалiзм i консерватизм.
  Цi Закони не охоплювали всього римського права, а мiстили, переважно, норми цивiльного та кримiнального права, процесу, постанови про порядок поховання, захищали приватну власнiсть тощо. Закони дiяли й дуже цiнувалися римлянами, мали важливе значення для подальшого розвитку римського права, а сучасники вважали х основним джерелом усього публiчного та приватного права Риму.
  7.11. Кримiнальне право Стародавнього Риму Кримiнальне право Стародавнього Риму передбачало такi види злочинiв:
  1) злочини проти всього спiвтовариства (змова з метою змiни
  форми державного ладу, вiйськова зрада, дезертирство, посягання
  на магiстратськi та жрецькi обов'язки i х виконання, замах на посадову
  особу та iн.);
  2) злочини проти релiгi християнсько епохи (посягання
  на порядок, встановлений для державно церкви, та на вiдправлення
  церковних служб; посягання на недоторканнiсть храмiв тощо);
  3) убивство (до караних убивств не належали: вбивство раба
  чи дитини, здiйснене в разi потреби, на вiйнi; вчинене поза римською
  територiєю; вбивство перебiжчика, засудженого до смертi; вбивство
  порушника святостi шлюбу батьком потерпiлого. Решта видiв убивств
  розглядались як тяжкi злочини та каралися);
  
  4) зловживання владою стосовно громадян (насильство посадово
  особи щодо власне особи чи майна громадянина, не зумовлене
  виконанням службових обов'язкiв);
  5) пiдробка та брехня з правовими наслiдками (пiдробка заповiту,
  мiр i ваг та iн.);
  52
  
  
  6) статевi злочини (двоєженство, викрадення жiнок, звiдництво,
  мужолозтво тощо);
  7) здирництво (хабарництво чиновникiв, вимагання при здiйсненнi
  посадових обов'язкiв);
  8) злочини проти власностi (крадiжка);
  9) посягання на недоторканнiсть особи ( каралася будь-яка спроба);
  
  10) пошкодження майна (окрiм майна приватних осiб, злочином
  було посягання на цiлiсть суспiльних будинкiв, будiвель, храмiв,
  гробниць та iн.);
  11) передвиборча корупцiя (пiдкуп виборцiв);
  12) злочини проти господарського порядку (зловживання
  економiчною монополiєю: необфунтоване пiдвищення цiн, вiдмова
  в продажу товару якiйсь особi не з причини цiни; корисливе викори?
  стання торгово свободи (спекуляцiя)).
  Основнi види покарань:
   смертна кара (вiдтинання голови, розп'яття на хрестi, спалення,
  замурування в стiнi, примус випити отруту тощо);
   примусовi роботи (два основнi види - роботи на рудниках i ви?
  користання в школi гладiаторiв);
   позбавлення цивiльного статусу (могло бути максимальним -
  повним i остаточним (вигнання з общини назавжди, продаж у рабство
  за римську територiю) та частковим);
   ув'язнення (тiльки стосовно рабiв за незначнi злочини);
   тiлеснi покарання (членоушкоджувальнi та болючi);
   штрафи (за дрiбнi злочини та стягувалися грiшми чи худобою).
  7.12. Кодифiкацiя Юстинiана
  У 528-534 рр. iмператором Схiдно Римсько iмперi Юстинiаном з метою систематизацi велико кiлькостi правових джерел та змiцнення за допомогою не тогочасних майнових вiдносин, iмператорсько влади й офiцiйно церкви було здiйснено кодифiкацiю римського права iмператорського перiоду. У 528 р. було створено спецiальну комiсiю в складi 10 найвiдомiших юристiв Стародавнього Риму на чолi з Трибонiаном. Результатом  роботи стали декiлька збiрок рим?ського права, що пiзнiше стали єдиним Зведенням законiв.
  Складовими частинами кодифiкацi Юстинiана були:
   Кодекс Юстинiана (перше видання 529 р., друге - 534 р.)
  iз 12 книг - зiбрання законодавчих постанов римських iмператорiв
  II - поч. VI столiть; I, IX, X, XI, XII книги були присвяченi римському
  публiчному праву, а II-УШ - приватному;
   Цигести, чи Пандекти в 50 книгах - зiбрання уривкiв (коментарi
  до них) майже з 1500 творiв 39 найвiдомiших римських юристiв,
  53
  
  переважно, П-III столiть; цей твiр має чiтку структуру: книга 1 мiстить матерiал про форми права, про правовий статус осiб i посадовцiв; книги 2-46 присвяченi приватному праву; книги 47-48 - кримiналь?ному праву; книга 49 - апеляцiям, фiскальному праву; книга 50 -юридичним дефiнiцiям i правилам.
   Iнституцi - зведений огляд права (пiдручник римського
  цивiльного права для юридичних шкiл) у чотирьох книгах. Набули
  юридично сили з 533 р., на них можна було посилатися судцям
  у процесi вирiшення справ;
   Новели - збiрники конституцiй, виданих Юстинiаном пiсля
  обнародування Кодексу. Вони становили основну частину кодифiкацi.
  Кожна з них мала свiй номер. Загальна кiлькiсть новел - 168, з них
  юстинiанiвських - 156.
  Ця кодифiкацiя в XII ст. отримала назву "Зводу цивiльного права" (согрш iигiз СIУIIIЗ) та стала найголовнiшим джерелом римського права, а Юстинiан набув слави найвеличнiшого законотворця всiх часiв i народiв.
  ТЕМ А 8
  Ранньофеодальна держава i право франкiв
  8.1. Загальна характеристика середньовiчно держави та права
  Iз загибеллю в 476 р. Захiдно Римсько iмперi закiнчується епоха Стародавнього свiту й розпочинається перiод Середньовiччя. На змiну рабовласницьким державi та праву приходять новий суспiльно-полiтичний лад i нове феодальне право. Вступ людства до перiоду Середнiх вiкiв був пов'язаний з глибокою кризою полiтичних, економiч-них, соцiально-правових вiдносин i з подальшим розвитком феодально земельно власностi, що зумовлювала характер суспiльства.
  Форми встановлення феодальних вiдносин та державностi в рiзних кранах були рiзноманiтними, але х аналiз дає змогу виокремити два основних шляхи переходу до феодалiзму. Перший був властивий тим народам, у яких виникнення феодального суспiльства та феодаль?но держави вiдбулося в процесi безпосереднього розпаду родо?племiнного ладу (пiвнiчно-германськi, слов'янськi, арабськi племена, Японiя). Другий був характерний для тих кран, у яких перехiд до феодалiзму та формування феодально держави вiдбувалися
  54
  
  в надрах рабовласницького суспiльства та держави, через поступову х еволюцiю, визрiвання феодально державностi й права, посилення полiтично влади феодалiв (Китай, Iндiя, Єгипет, Вiзантiя),
  Незважаючи на рiзнi шляхи переходу до феодалiзму, в усiх без винятку феодальних державах iснували панiвний прошарок феодалiв, якi були суб'єктами права приватно чи державно власностi на землю, i пригнобленi феодально-залежнi селяни, котрi через си?стему позаекономiчного примусу змушенi були значну частину отриманого ними продукта вiддавати представникам панiвно верхiвки. В усiх кранах значного розвитку набуває становий лад суспiльства, що визначав правове становище населення.
  Загальними закономiрностями, якi визначали розвиток i сутнiсть феодального права, були такi:
  - основне мiсце у феодальному правi вiдводилося нормам,
  що регулювали поземельнi вiдносини',
  ~ феодальне право було правом-привiлеєм, закрiплювало нерiвнiсть рiзних феодальних станiв, ставило права людини в пряму залежнiсть вiд iмiсця у феодальнiй iєрархi;
  - не iснувало чiткого розподiлу на галузi права (складалося
  з ленного (земельного), церковного (канонiчного), мiського
  (магдебурзького права));
  - вiдзначалося партикуляризмом (вiдсутнiстю єдиного права
  на всiй територi держави та панування правових систем, заснованих
  на мiсцевих звичаях);
  - було правом сильного, "кулачного права", що грунтувалося на по?
  єднаннi в руках феодалiв земельно власностi та полiтично влади;
  - перебувало пiд значним упливомрелiгiйних догматiв, якi часто
  перетворювалися на норми права;
  - мiстило запозиченi основнi положення римського права (зокрема приватне право Стародавнього Риму).
  8.2. Виникнення держави франкiв i основнi перiоди  розвитку
  Держава франкiв була першою феодальною полiтичною структу-рою на територi Захiдно Європи. Виникла вона внаслiдок за-воювання великих чужих територiй, для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив. Основою держави став союз пiвнiчно-германських племен, якi дiстали спiльну назву франкiв. Вони вже давно розпалися на салiчнi (приморськi) та рiпуарськi (прибережнi). У V ст. Р. X. у салiчних франкiв розпочався процес державотворення. Вони завойовували територi сусiднiх племен i, зокрема, в VI ст.-майже всю Галiю. Саме на територi цiє римсько провiнцi була розташована
  55
  
  держава франкiв. Феодальнi вiдносини в державi формувалися в соцiальному середовищi, що утворилося з двох основних соцiально-етнiчних груп: франксько та галло-римсько. Першi вступили в епоху феодалiзму в процесi розпаду первiснообщинного ладу, а другi ~ пiд час розпаду рабовласницького суспiльства. Нова соцiально-економiчна формацiя утворилася пiд взаємним упливом цих основних шляхiв виникнення феодалiзму, що прискорювало  становлення. У своєму розвитку держава франкiв пройшла два основнi перiоди:
  1) правлiння Меровiнгiв (кiнець V-VII столiть) - нащадкiв вiйсько?
  вого вождя (дуче) Меровея;
  2) правлiння Каролiнгiв (VIII-IX столiття)- наступникiв меровiн-
  зьких королiв Карла Мартелла, що в 753 р. здiйснив державний
  переворот i захопив владу у Франкськiй державi.
  8.3. Форми феодально залежностi селян у державi франкiв
  З утвердженням приватно власностi на землю (шiлод) вiдбувається прискорене розмежування общини, наслiдком якого було зростання кiлькостi безземельних селян i посилення наступу феодалiв на хню особисту свободу. Найпоширенiшим способом, за допомогою якого здiйснювалося закабалення знеземелених селян, був прекарiй (прохання). Його варiанти були рiзнi:
   прекарiй даний-передбачав надання селяниновi дiлянки пансько
  землi в користування (своєрiдна оренда) на умовах виконання певних
  повинностей (робота в полi, вiддавання частини врожаю тощо);
   прекарiй подарований - збiднiлий селянин, який вiддавав свою
  земельну дiлянку (вважалося, що вiн  дарував) феодаловi, котрий
  повертав йому  назад, але вже як утримання з обов'язком виконувати
  певнi повинностi й отримував за це вiд феодала необхiдний захист;
   прекарiй вiдшкодувальний - передавав земельну дiлянку
  на погашення боргу, а потiм повертав свою дiлянку.
  Значного поширення набуває i система патронату (заступництва), котра зводилася до того, що в умовах постiйних утискiв i зловживань з боку землевласникiв, селяни змушенi були вдаватися до захисту найсильнiших i найувшшвовiших iз них. Вiддання себе пiд "заступ?ництво" ("комендацiя") було надзвичайно поширеним явищем. До цього вдавалися не тiльки слабкi та безземельнi, але iнодi - й сильнi та багатоземельнi, стаючи пiд захист сильнiших за себе.
  Комендацiя передбачала:
   передання феодаловi права власностi на землю, а потiм по?
  вернення  як утримання;
  56
  
  
  - встановлення особисто залежностi "слабкого" вiд упливового
  патрона;
  - виконання на користь феодала певних повинностей або вiддання
  йому частини свого врожаю.
  Цей процес зумовив концентрацiю земельних володiнь, якi отри?мали назву "феоди", в руках деяких осiб. Селяни потрапляють у повну економiчну залежнiсть вiд феодалiв.
  8.4. Центральне та мiсцеве управлiння держави франкiв
  Франкська держава формувалась як ранньофеодальна монархiя. Свого найвищого розквiту вона досягає за Карла Великого (друга половина VIII-IX столiття), в результатi завойовницьких походiв якого до  складу були приєднанi територi сучасних Захiдно Нiмеччини, Пiвнiчно Iталi, Пiвнiчно Iспанi та багатьох iнших земель.
  Показником могутностi держави стало проголошення Карла iмператором, у руках якого зосереджувалася значна влада, що свiдчи?ло про перетворення його на абсолютного монарха. Та глава держа-ви змушений був дiлити свою владу зi знаттю, без згоди яко не при?ймалося жодне важливе рiшення. Найвпливовiшi свiтськi та духовнi феодали утворювали постiйну раду при iмператоровi.
  Важливою складовою частиною державно систем й були так званi "травневi поля" (у стародавнi часи - збори всього дорослого вiльного чоловiчого населення, на яких радилися щодо вирiшення важливих справ). У часи Карла так називалися з'зди впливово церковно та свiтсько знатi. Та на них тiльки обговорювалися питання, а остаточне рiшення приймав глава держави. На цих з'здах Карл видавав укази й особливi збiрники розпоряджень - капiтуляцi (вiд лат. сарiиiа -глава, роздiл). Саме тодi вперше стали надавати важливого значення поширенню указiв у письмовiй формi, щоби влада короля проявля?лася по всiй iмперi.
  З посиленням центрально влади формуються органи державного управлiння, особливостi яких були такi:
  - посадовi особи, призначенi королем для господарського
  управлiння, одночасно здiйснювали й адмiнiстративно-судову владу
  над населенням;
  - винагородою за службу на користь держави були земельнi надiли,
  а також право залишати на власну користь частину податкiв;
  - не iснувало розмежування мiж деякими сферами управлiння
  та суду.
  Лише в системi органiв центрального управлiння того часу намiтилося певне розмежування в компетенцi. Однак спецiального вiдомчого апарату ще не було.
  57
  
  Вищi посадовi особи називалися мiнiстерiалами. Саме вони, | фактично, очолювали державне управлiння та суд. До найважливi- I ших мiнiстерiалiв належали: майордом (керуючий королiвським i двором); пфальцграф (юридичний радник короля, очолював королiв?ський суд, стежив за королiвськими слугами); тезаурарiй (державний скарбник); референдарiй (керiвник королiвсько канцелярi); маршал (керiвник вiйськових формувань); архiкапеяан (духiвник короля).
  Уся крана була подiлена на округи - паги, на чолi кожного з яких стояв призначений королем з мiсцево знатi граф (тодi це був не титул, а посада). Вiн очолював ополчення, збирав податки, вершив суд спiльно з особливими засiдателями - шеффенами. Крiм цього, iснували "королiвськi посланцi" з найближчого оточення монарха для спецiальних доручень. Вони роззджали по кранi, контролювали мiсцевих управителiв, судили вiд iменi короля. Округи подiлялися на сотнi, що спочатку очолювалися виборними особами, а згодом призначуваними представниками монархi- центенарiєм (на Пiвночi) або вiкарiєм (на Пiвднi). Вони пiдпорядковувалися графовi та мали повноваження аналогiчнi йому, тiльки в межах сотнi. Сотнi утворюва-лись iз общин (маркiв), якi зберiгали самоврядування. На кордонах крани округи об'єднувались у герцогства, управлiння якими здiйснювали герцоги.
  8.5. Судова система держави франкiв
  Найвища судова влада належала монарховi, котрий здiйснював спiльно з представниками знатi. Найнебезпечнiшi правопорушення розглядала королiвська рада.
  
  Тривалий час основною судовою ланкою крани, що розглядала бiльшiсть справ, були "суди сотнi". Та поступово судова влада все бiльше зосереджувалась у руках феодалiв, розширювалися хнi повноваження в цiй сферi. Так, спочатку граф, центенарiй або вiкарiй лише скликали мальберг - збори вiльних людей сотнi, що обирали з-помiж себе суддiв-рахiнбургiв (зазвичай, це були заможнi й автори?тетнi люди). Головував на судi (де повиннi були бути присутнiми всi вiльнi та повноправнi члени (дорослi чоловiки)) виборний тунгiн. Уповноваженi короля, котрi спочатку лише стежили (але не втруча?лися) за правильнiстю судочинства, згодом стають головами судiв замiсть тунгiнiв i дiстають право замiсть обраних рахiнбургiв при?значати членами суду, так званих, скабiнiв. Скасовується обов'язок вiльних людей бути присутнiми на судi. Вiдтак, з розвитком феодалiзму, одержанням iмунiтетних прав, судових повноважень набувають сеньйори, посадовi особи та вищi iєрархи церкви.
  58
  
  8.6. Джерела права у Франкськiй монархи
  Найважливiшим джерелом права були, так званi, варварськi правди - записи звичаєвого права варварських племен, якi були здiйсненi у V - на початку VI столiть. Найвiдомiшi серед них такi: Судебник короля Еврiка, Бургундська Правда, Салiчна Правда, Рипуарська Правда, Саксонська Правда, Баварська Правда та iн. Оскiльки цього часу панував не територiальний, а нацiональний принцип дi права, то в державi франкiв застосовувалося не тiльки право салiчних франкiв, але й варварськi правди iнших племен.
  Iншим важливим джерелом права, що мiстило загальнi положення та певною мiрою доповнювало варварськi правди, були акти королiв. Вони iменувалися едиктами, декретами, розпорядженнями, а пiзнiше - капiтулами, чи капiтулярiями (вiд лат. сарiиiа - глава), х кiлькiсть з кожним роком зростала (особливо багато х було видано за Карла Великого), що ускладнювало х застосування. Як результат -з'являються зводи капiтулярiв. Перший такий звiд був складений приватною особою у 827 р.
  8.7. Салiчна правда: iсторiя створення, джерела, структура, форма викладу правових норм
  Салiчна правда (Ьех 8а1iса) була створена наприкiнцi Vст. в часи правлiння короля Хлодвига (481-511) та доповнена його наступни?ками. Текст оригiналу документа не зберiгся, але є його рукописи (понад 80), з яких найбiльш раннiй датується 740 р. Дослiдники подiляють х на п'ять сiмей. Текст Салiчно правди написаний вульгарною варваризованою (з франкськими словами та висловами) патиною. За юридичною природою Салiчна правда є досить складним документом: бiльшiсть  норм належить до звичаєвого права, та деякi з них змiненi чи доповненi королiвським постановами. Тож основними джерелами Салiчно правди стали правовi звича салiчних франкiв, королiвськi укази та римське право.
  Структурно Салiчна правда подiляється на титули, що мають назву (в найстарiшому списку (507-511 рр.) таких титулiв 62, а в най?пiзнiшому (за Карла Великого (768-814)) - 70), а титули подiляються на параграфи. Деякi з них мають доповнення, зробленi за допомогою королiвських указiв.
  Одним з провiдних завдань, яке вирiшувала Салiчна правда, був захист приватно власностi, що прийшла на змiну колективнiй власностi. Незважаючи на те, що Салiчна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збiркою систематизовано викладених правових норм, якi стосуються всiх аспектiв життя суспiльства.
  Для цього збiрника були характернi: надзвичайно велика казустичнiсть, неповнота, фрагментарнiсть, безсистемнiсть,
  59
  
  формалiзм i партикуляризм. Змiст Салiчно правди свiдчить про те, що це був збiрник ранньофеодального права. Пiсля розпаду Франксько держави, завершення феодалiзацi та утворення на тери-торi багатьох народностей Салiчна правда втратила своє значення.
  8.8. Основнi риси права франкiв
  У правових документах немає однозначного визначення влас?ностi. Щодо рухомих речей, якi перебували у власностi певних осiб, застосовувався термiн "свiй". Вони могли безперешкодно вiдчужува?тися та передаватись у спадок. Саме охоронi права власностi на рухомi речi присвячено бiльшiсть норм Салiчно правди. Та вже, очевидно, у приватнiй власностi була й земля, оскiльки покарання за порушення меж орного поля без дозволу хазяна, чужого поля чи посiв на ньому були значно суворiшими, нiж за порушення меж общинних земель. Нiчого не говориться про купiвлю-продаж землi.
  Сiм'я мала патрiархальний характер, проте влада батька не була безмежною й нагадувала радше опiку над дружиною та дiтьми. Опiка над сином припинялася по досягненнi ним 12 рокiв. (Плюбу передувала угода мiж сiм'ями тих, хто одружувався. Обов'язковою була згода батькiв. Заборонялася крадiжка чужо наречено та дружи?ни, шлюби з родичами та свояками. Жiнка, що вступала в шлюб з рабом, оголошувалася поза законом,  майно переходило до скарб?ницi, а родичi мали право безкарно  вбити. Раб, який одружувався з вiльною, пiдлягав колесуванню. Вдова не могла вдруге вийти замiж без дозволу суду та сплати певно суми родичам померлого чоловiка. Однак жiнка мала власне майно (посаг), яке вона не могла нi продати, нi подарувати. Пiсля  смертi воно переходило дiтям. Спочатку, за взаємною згодою подружжя, допускалося розлучення, але згодом пiд упливом церкви його було заборонено.
  Пiд злочином право розумiло образу, шкоду, заподiянi особi чи майну iншого, порушення "королiвського миру", а пiд покаранням - вiдшкоду?вання за цi дi. Дня злочинiв i покарань були характернi такi риси:
   такi види покарань, як кровна помста та вигнання з общини,
  замiнюються штрафом, але пережитки первiснообщинного ладу ще
  зберiгаються (якщо вбивця не мiг сплатити штраф, то вiн розплачував?
  ся за це життям; родичi брали участь у сплатi та в отриманнi штрафу;
  якщо людина оголошувалася поза законом, то вона пiдлягала
  вигнанню);
   розмiр штрафу залежав вiд соцiального та правового становища
  злочинця й потерпiлого, вiд хнiх статi та вiку (штраф за вбивство
  графа-600 солiдiв, вiльного-200, римського колона-63, раба-35);
  60
  
  
   не було загальних принципiв класифiкацi злочинiв i призначення
  покарань;
   великi розмiри штрафiв (найнижчий за крадiжку - 3 солiди,
  а за вбивство - 200 солiдiв).
  Основнi види злочинiв були:
  - злочини проти особи (вбивство, посягання на честь, завдання
  калiцтва, обмова, образа, викрадення вiльних людей);
  - злочини проти власностi (крадiжка, грабiж, пiдпал);
  -злочини проти порядку здiйснення правосуддя (лжесвiдчення,
  неявка в суд);
  - порушення розпоряджень королiвсько влади.
  Основним видом покарань, який застосовувався до вiльних людей, був штраф. Вiн складався з двох частин: одна йшла потерпiлому чи його родичам, а друга (в розмiрi 1/3 штрафу) - надходила на користь держави, в особi короля. Крiм цього, у справах, пов'язаних зi злочинами проти власностi, передбачалося повернення та сплата вартостi майна.
  Такi види покарань, як страта, членоушкодження, тiлеснi покаран?ня, не застосовувалися до вiльних людей. Так могли бути покаранi тiльки раби.
  У разi оголошення особи поза законом передбачалася конфiскацiя належного й майна.
  ТЕМА 9
  Феодальна держава та право Францi
  9.1. Виникнення Францi та  розвиток у ранньо-феодальний перiод
  Процес феодалiзацi, що розгорнувся у Франкськiй iмперi, поява та розвиток феодально власностi на землю призвели до  розпаду - розподiлу мiж онуками останнього франкського iмператора Карла Великого (Верденський договiр 843 р.). На рунах iмперi виникли новi феодальнi держави, однiєю з них була Францiя. У нiй в IX-XI сто?лiттях вiдбувається остаточне оформлення феодальне залежного селянства, серед якого розрiзнялись такi категорi: серви (розгляда?лись як проста належнiсть до землi) та вiлани (вважалися вiльними держателями землi). Вiдбувається формування соцiально верхiвки суспiльства - феодалiв-землевласникiв, до яких приєднується духовенство, - та х консолiдацiя. Виникає особлива форма вiдносин
  61
  
  мiж ними - сюзеренiтету-васалiтету - та формується своєрiдна iєрархiчна драбина за категорiями феодалiв, кожен з яких фiксував титул або ранг. На верхiвцi перебував король, а далi йшли герцоги, маркiзи, графи, барони, вiконти та шевальє. Залежно вiд того, яку сходинку в цiй iєрархiчнiй драбинi посiдав той чи той феодал, визначалися його права, привiле, обов'язки.
  Вiдбувається становлення феодально держави, правителем яко був король. У IX-XI столiттях його обирала верхiвка свiтських i духовних феодалiв, лише з XII ст. утверджується спадкове передання трону. Найближчим радником i помiчником короля був сенешал (вважався главою королiвського двору та командував армiєю). У вiйськових справах важливу роль вiдiгравав великий конетабль (глава королiвсько кiнноти), помiчником якого був маршал. Королiв-ською скарбницею завiдував скарбник, який мав помiчника -камергера. Канцелярiєю керував канцлер. На мiсцях адмiнiстративнi, вiйськовi та судовi функцi покладалися на призначених королем посадовцiв. З XI ст. у королiвському доменi з'являється нова посадова особа - прево, - котра збирала податки, командувала гарнiзоном i ополченням. У XII ст. виникають великi територiальнi одиницi, на чолi яких стояли баль. З розвитком феодальних вiдносин утворю?ються збори королiвських васалiв (якi служили королю за надану м землю) - королiвська курiя, значення яко поступово зростає.
  З розвитком великого феодального землеволодiння та неперерв?ною роздачею земель васалам настає економiчна роз'єднанiсть, яка зумовила полiтичну роздробленiсть. Великi феодали вiдмовля?ються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повнiстю самостiйними та незалежними. Пiсля того, як класична формула васалiтету "васал мого васала не мiй васал" була визнана юридичною нормою, король, фактично, був позбавлений прямого зв'язку з основною масою феодалiв. Його влада обмежилася лише власним доменом. Францiя розпалася на просту сукупнiсть феодальних володiнь.
  Мiста у Францi, виникаючи на землях феодалiв, пiдпадали пiд хню юрисдикцiю, вважалися хньою власнiстю та були зобов'язанi вiдбувати рiзнi повинностi. Це викликало невдоволення мiст. Отож, уже в X-XII столiттях французькi мiста отримують певну авто?номiю, звiльняючись вiд влади феодалiв. Багато з них створюють власнi органи управлiння, мають свiй суд, видають законодавчi акти. Управлiння мiстом зосереджувалось у мiськiй радi, що складалася з присяжних. Останнi обирали мера мiста.
  62
  
  9.2. Боротьба королiвсько вл за централiзацiю держави. Реформи Л.
  Важливу роль у подоланнi феодально роздробленi, й опору великих вельмож вiдiграла королiвська династiя Ао яка прийшла до влади в 987 р. Для досягнення цiє мети вона:
  -уклала союз з мiстами, за яким хнi мешканцi давали корол-грошi, а король захищав х вiд утискiв феодалiв;
   позбавила земельних володiнь найупливовiших васалiв;
   здiйснювала заходи з розширення територi королiвського
  домену (через пряме захоплення, вдалi шлюби, купiвлю земель у осiб,
  якi розорялися).
  Минуло чимало часу, але цiй династi все ж таки вдалося подолати опiр феодалiв у своєму доменi. Крiм мiщан, боротьбу королiв за полiтичне об'єднання пiдтримали хнi прямi васали, а також частина лицарства iнших областей i деякi церковнi феодали. Успiхам королiв у консолiдацi земель сприяв i вiдплив з крани частини лицарства (у хрестовi походи та держави хрестоносцiв). Особлива роль у подоланнi опору феодалiв i змiцненнi держави належить Людовику IX (1226- 1270). Вiн здiйснив низку реформ, якi сприяли централiзацi держави. Зводилися вони до такого:
   на територi королiвського домену були забороненi судовi
  поєдинки та мiжусобнi вiйни. На iнших територiях крани останнi
  були обмеженi. Було запроваджено порядок, згiдно з яким герцоги,
  графи, чи володiння перебували за межами домену, в разi виникнен?
  ня спорiв, зобов'язанi були за 40 днiв до початку вiйни передати хню
  суть до суду короля. Таке рiшення сприяло обмеженню мiжусобних
  вiйн, пiдривало значення сеньйорiальних судiв, змiцнювало загально?
  державну владу й авторитет короля;
   iз королiвсько ради була видiлена особлива судова палата
  (названа пiзнiше парламентом), яка перетворилася на вищу
  апеляцiйну iнстанцiю, i тiльки в цьому королiвському судi стали
  розглядатися справи про значнi, зокрема й кримiнальнi злочини.
  Цiй палатi були також переданi важливi адмiнiстративнi функцi;
  
   у сферi законодавства було вiдновлено практику видання королiв?
  ських законодавчих актiв, обов'язкових для всього королiвства. Правда,
  спочатку для надання м чинностi вимагалася згода великих феодалiв.
  Однак уже всерединi XIII ст. такого затвердження вже не вимагалося;
   стала чеканитися повноцiнна золота та срiбна королiвськi
  монети, що починають витiсняти численнi види монет, якi чеканили
  феодали та мiста. Випуск королiвсько монети, що набула значного
  поширення, сприяв розвитку торгiвлi та змiцненню зв'язкiв мiж
  окремими провiнцiями кран;
  63
  
   вiйськовi формування стали складатися з рекрутiв (50 осiб вiд кожного приходу), в результатi чого король у меншiй мiрi став залежати вiд феодальних дружин.
  Реформи Людовика IX значною мiрою сприяли подоланню опору свiтських феодалiв, однак остаточно подолати феодальну роздробле?нiсть король самостiйно не мiг. Отож на певному етапi централiзацi Францi значну допомогу королям у подоланнi сепаратизму надали станово-представницькi установи.
  9.3. Францiя в перiод станово-представницько монархi (XIV-XV столiття)
  Боротьба за централiзацiю Францi, що розпочалась у XIII ст. реформами Людовика IX, на початку XIV ст. була майже завершена. Три чвертi крани було об'єднано пiд владою короля. Однак феодальна опозицiя залишалася ще достатньо сильною, подолати  опiр королiв?ська влада могла лише заручившись пiдтримкою дворянства та мiщан, потрапляючи таким чином у певну залежнiсть вiд цих станiв. Союз короля з дворянством i мiщанами зумовив виникнення станово-представницько монархi,  матерiальним утiленням були Генеральнi штати.
  Приводом для х заснування стала суперечка мiж королем Фiлiппом IV(Красивим) i Римським Папою Бонiфацiєм VIII. Король, з огляду на нестачу коштiв для вiйни з Англiєю, наказав французькому духовенству сплачувати до скарбницi держави все те, що ранiше вiдраховувалося папськiй курi. Розгнiвавшись, папа запросив Фiлiппа IV для пояснень до Риму, а в 1301 р. видав буллу, в якiй погрожував вiдлучити короля вiд церкви. У вiдповiдь король у 1302 р. скликав представницький орган - Генеральнi штати, що пiдтримали його. До х складу належали три палати: перша складалася з найвищого духовенства (єпископи, аббати, архiєпискрпи), запрошених королем особисто; фуга-виборнихпредставникiввiддворянства(крiм герцогiв i графiв); третя - з виборних депутатiв з-помiж вiльного населення мiст. Генеральнi штати скликалися з iнiцiативи короля. Вiн же визначав питання, що виносяться на хнiй розгляд: для з'ясування думки станiв щодо миру чи вiйни, пiдписання мiжнародних договорiв, вирiшення питань про податки тощо. Своєю чергою, Генеральнi штати зверта?лися до короля з проханнями, скаргами та протестами. Спроби цього органу закрiпити за собою постiйнi фiнансовi чи законодавчi повно-важення успiху не мали. Всi питання розглядались окремо по палатах (рiшення приймалося простою бiльшiстю голосiв), а остаточна ухвала щодо якось проблеми вiдбувалася на хньому спiльному засiданнi.
  64
  
  Кожна палата, незалежно вiд кiлькостi депутатiв, мала один голос. При такому голосуваннi перевага завжди була на боцi представникiв дворянства та духовенства, якщо мiж ними не було розбiжностей. Вершиною могутностi Генеральних штатiв був перiод паризького повстання на чолi з Е. Марселем, коли вони досягай прийняття Великого березневого ордонанса(\357 р.), збирали податки, витрача?ли кошти й контролювали весь державний апарат. Однак вiдсутнiсть єдностi мiж мiстами та х непримиренна ворожнеча з дворянством робили спроби Генеральних штатiв завоювати собi права, подiбно до прав англiйського парламенту, безплiдними. Пiсля 1359 р. вони скликалися все рiдше й часто замiнювалися зборами нотаблiв (зiбраннями вищого духовенства, придворного дворянства та мерiв мiст, якi, на вiдмiну вiд депутатiв, не обиралися, а запрошувалися королем вiдповiдно до хнiх посад). В останнiй раз з iнiцiативи короля Генеральнi штати були скликанi в 1468 р. У XVI-XVII столiттях iнiцiатива хнього скликання належала феодальнiй знатi, що пере?бувала в опозицi до абсолютно влади короля.
  9.4. Великий березневий ордонанс (1357 р.)
  Обнародування Великого березневого ордонансу (1357 р.) було вершиною дiяльностi Генеральних штатiв. Цей документ був при?йнятий у перiод народного руху 1356-1358 рр. у Парижi, очолюва?ного купецьким старшиною Е. Марселем. У ньому набуло вiдобра?ження незадоволення мiщан полiтикою монархi та основнi напрямки здiйснення реформи державного управлiння. Змiст цих реформ був викладений у 67 статтях i зводився до такого:
  - надавав право Генеральним штатам збиратися самостiйно
  без дозволу короля для обговорення державних справ два рази на рiк;
  - проголошувалася недоторканнiсть депутатiв Генеральних
  штатiв;
  - генеральнi штати отримували право контролювати податки
  та витрати державних коштiв;
  - королiвська влада без погодження з Генеральними штатами
  не могла запроваджувати новi податки, укладати мир iз супротивни?
  ком, змiнювати цiннiсть монети;
  - уводилася вiдповiдальнiсть посадовцiв за доручену м справу;
  - заборонялася незаконна конфiскацiя майна;
  - контролю з боку Генеральних штатiв пiдлягали рада короля,
  армiя та державний апарат;
  - передбачалася реформа адмiнiстрацi та суду, скорочення
  кiлькостi посадовцiв i зменшення витрат на х утримання.
  65
  
  Великий березневий ордонанс був спробою обмежити королiв?ську владу. Та, на жаль, цей документ дiяв тiльки пiвтора роки, а потiм король, змiцнивши сво позицi, став його порушувати, а згодом i зовсiм вiдмовився вiд нього.
  9.5. Абсолютна монархiя у Францi
  Абсолютизм - це третiй i останнiй перiод в iсторi феодально держави та права Францi. Розпочинається вiн з кiнця XVI ст., а зумовлений був тими соцiально-економiчними змiнами, що вiдбулися у зв'язку з роз?витком продуктивних сил (бурхливим зростанням промисловостi й технiчним  переоснащенням; нагромадженням капiталiв у руках верхiвки мiст; розвитком банкiв; появою загальнонацiональних ярмар?кiв; виникненням буржуазi та найманих працiвникiв; занепадом дворян?ства; посиленням експлуатацi селянства; загостренням боротьби мiж феодалами i дворянством, дворянством та буржуазiєю тощо). У форму?ваннi абсолютизму у Францi були зацiкавленi всi прошарки суспiль?ства (духовенство, дворянство, буржуазiя мiст, пересiчнi мiщани, селяни), що пов'язували своє майбутнє iз сильною королiвською владою.
  Влада короля поширюється на всю крану та на всi сфери держав?ного й суспiльного життя. Вiд 1614 р. вона стала розглядатись як священна. Держава ототожнюється з особою короля. Не випадково французькому королевi ЛIодовикуXIV(\ 638-1715) легенда приписує вислiв "Держава-це я!". Генеральнi штати бiльше не скликаються, мiста втрачають самоврядування. Король призначає людей на держав?нi та церковнi посади, приймає найважливiшi зовнiшньополiтичнi рiшення. Йому пiдпорядковувався весь централiзований державний механiзм (армiя, полiцiя, адмiнiстративний апарат, суд).
  Розширюється й ускладнюється система центральних органiв владигв 1661 р. створюється Великарада, до складу яко належали герцоги, мiнiстри, державнi секретарi, канцлер, державнi радники та iн. Для обговорення зовнiшньополiтичних питань скликалася вужча за складом Верховна рада, питання внутрiшньодержавного управлiн?ня розглядала Рада депеш. Iснувала також Рада з вiйськових питань. У XVI ст. виникають такi впливовi посади, як державнi секретарi (з вiйськових справ, морських справ, закордонних справ, двору), а з XVIII ст. хнi заступники, при яких утворюються бюро.
  Мiсцеве управлiння вирiзнялося надзвичайною складнiстю та за?плутанiстю. Його здiйснювали численнi служби: судове управлiння, фiнансове управлiння, управлiння нагляду за шляхами та iн.
  На початку XVI ст. полiтику центру на мiсцях здiйснювали губерна-тори. Вони мали значну владу та намагалися провадити незалежну полiтику. З огляду на це, в другiй половинi XVI ст. Францiю було 66
  
  роздiлено на адмiнiстративнi округи - iнтендантства, - на чолi яких були поставленi надiленi значними повноваженнями iнтенданти полiцi, юстицi, фiнансiв.
  У цей час завершується утворення централiзовано постiйно армi. Вона тепер формувалася не з найманих iноземцiв, а з рекру-тiв, яких вербували з мiсцевого населення.
  У провiнцiях, мiстах, на великих шляхах створюється розгалужена система полiцейсько служби, котру з 1667 р. очолює генерал-пейтенант полiцi (завдання - пiдтримувати порядок у масштабах усього королiвства).
  Надзвичайно складною була судова система: Паризький парламент i судовi парламенти в iнших мiстах, королiвськi суди, сеньйорiальна юстицiя, церковнi суди, спецiалiзованi трибунали (комерцiйнi, банкiвськi та iн.).
  На певному етапi розвитку абсолютизм Францi вiдiграв, безумовно, прогресивну роль в об'єднаннi крани, нацi, у розвитку торгiвлi, промисловостi, сприяннi економiчного розвитку загалом. Та водночас абсолютистський апарат управлiння стає над суспiль-ством, вступає з ним у суперечнiсть, формує його реакцiйнi риси. Така держава сприяла експлуатацi безпосереднiх виробникiв за допомогою податкiв, системи державного боргу й iнших вигаданих схем, чим загострювала класову боротьбу.
  9.6. Джерела права середньовiчно Францi
  Першими джерелами права Францi були звича та збiрники звичаєвого права - кутюми. Вони склалися на основi старих правд i грамот, якi регулювали вiдносини сеньйорiв iз селянами та мiстами. На Пiвночi Францi (в Нормандi, Бретанi) до XIII ст. кутюми iснували в уснiй традицi, на Пiвднi кутюми, в яких збереглися елементи рим?ського права, набули письмового оформлення. У Францi в XV ст. нараховувалося близько 60 провiнцiйних i понад 300 мiсцевих кутюм. Вони визначали порядок судочинства, склад судових органiв, форми феодально власностi, васальнi зв'язки та взаємини феодалiв, становище мiщан, селян, майновi й шлюбно-сiмейнi вiдносини тощо. Бiльш повними та цiнними були збiрки: "Великий нормандський судебник" (середина XIII ст.); "Кутюми Бовезi" (1283 р.), складенi Бомануаром; Паризька кутюма, записана д'Аблежем (кiнець XIV ст.) у складi "Великого французького судебника". Так, у "Кутюмах Бовезi" набули вiдображення наявнi на той час феодальнi вiдносини, положення щодо злочинiв i системи покарань та iн.
  З 1453 р. за наказом Карла VII розпочалися роботи з унiфiкацi звичаєвого права, але вони не були завершенi. У 1724 р. Бурдо
  67
  
  де Рiшбур видав загальний звiд кутюм. Французька буржуазна революцiя 1789 р. скасувала чиннiсть кутюм у сферi власностi, шлюбу та сiмейних вiдносин. Остаточно кутюми були вiдмiненi пiсля введення Цивiльного кодексу Наполеона I (1804 р.).
  Iншим важливим джерелом права були акти королiв - ордонанси, едикти, декларацi, - вони набувають значного поширення з пере?ходом до станово-представницько монархi та абсолютизму. З'являються навiть систематизованi збiрники кримiнального, торговельного та морського права.
  Джерелами права стають рiшення Генеральних штатiв, а також хартi сеньйорiв, мiськi статути, статути купецьких гiльдiй i ремiсничих цехiв. Вiдбувається також i рецепцiя (запозичення та засвоєння) рим?ського права. Це не механiчне його вiдтворення, а вивчення, обробка й доповнення. З XVI ст. Францiя стає одним iз провiдних центрiв вивчення та застосування римського права.
  9.7. Основнi риси права середньовiчно Францi Право власностi регулювало, насамперед, земельнi вiдносини. З розвитком феодалiзму вони вдосконалюються. На змiну вiльному, не обмеженому обов'язками, аллоду приходить суто умовне, передане на строк служби володiння - бенефiцiй (з лаг. Ьепе/iсiит - благодiння) та спадкова земельна власнiсть з обов'язком служби (феод). Загалом же для права феодально власностi були властивi такi риси: iєрархiч?на структура земельно власностi; становий характер; обмеження в розпоряджаннi феодальною земельною власнiстю; особливий порядок спадкування - майорат (тiльки старший син феодала).
  Зобов'язальне право передбачало рiзнi види договорiв: купiвлi-продажу, мiни, дарування, позики та iн.
  Сiмейне право перебувало пiд сильним упливом церкви. Шлюб i сiм'я регулювалися переважно нормами канонiчного права. Не допускалися шлюби мiж близькими родичами. Шлюбний вiк для чоловiкiв становив 14 рокiв, для жiнок- 12.
  З розвитком держави та з  централiзацiєю кримiнальне право набуває все бiльш репресивного характеру. Усi злочини подiлялися на декiлька категорiй:
  - проти релiгi (богохульство, атезм, чаклунство та iн.);
  - проти держави (замах на короля та членiв його сiм, зрада короля
  тощо);
  - проти приватних осiб (убивство, образа, завдання калiцтва).
  Метою покарання стає вiдплата та залякування. Норми
  тогочасного права ще не брали до уваги певного характеру злочину й тяжкостi покарання за нього.
  68
  
  Основними видами покарань були: страта в рiзних формах (четвертування, спалювання, колесування), членоушкоджувальнi й тiлеснi покарання (вiдрiзання язика, вух, носа, побиття батогами), тюремне ув'язнення та каторжнi роботи; ганебнi покарання (виставлення бiля ганебного стовпа, водiння оголеним), штраф.
  Судовий процес до кiнця XII ст. зберiгав змагальний характер, але поступово розвивається новий вид процесу - слiдчий (iнквiзицiй?ний). Остаточне закрiплення слiдчого процесу вiдбулося з виданням королiвських актiв 1438 р. i 1539 р., атакож Великого ордонанса 1670 р.
  ТЕМА 10
  Феодальна держава та право Англi
  10.1. Суспiльний i державний лад англосаксiв
  На початку нашо ери Британськi острови були заселенi кельтськими племенами, за якими в науцi закрiпилась умовна назва "бритти". У серединi I ст. вони опинилися пiд владою Римсько iмперi, панування яко тут мало характер воєнно окупацi. Серед пiдкореного населення часто пiднiмалися повстання. Вони та загальна криза Римсько iмперi призвели до того, що римськi легiони покинули острови. Офiцiйно римське панування в Британi закiнчилося в 410 р. Британiя знову розпалася на незалежнi кельтськi областi. У другiй половинi V ст. до Британi з континенту розпочалося масове вторгнення пiвнiчно-германських племен (англiв, саксiв, ютiв, фризiв), яких, зазвичай, називали загальним iменем - англосакси. Вони витiснили кельтiв на пiвнiч (у Шотландiю) та на захiд (в Уельс) i оселилися на островi. Процес класо-утворення, що вже розпочався в англосаксiв, привiв до утворення семи королiвств (Кент, Уессекс, Суссекс, Ессекс, Схiдна Англiя, Нортумбрiя, Мерсiя). Мiж ними точилася постiйна боротьба, пiд час яко панiвне становище посiдало то одне, то iнше королiвство. Зрештою, у 829 р. король Уессекса Ерберте об'єднав х в одну державу, що стала назива?тись Англiєю. У цей час з'являється диференцiацiя населення, серед якого видiляються: родоплемiнна знать (ерли), вiльнi общинники (керли), напiввiльнi (лети) та домашнi слуги.
  Верховним державним органом був вiтенагемот (вiтан мудрий), до складу якого належало вiд ЗО до 100 осiб, якi представляли вище духовенство, родоплемiнну знать, заможних феодалiв (танiв), королiв?ських посадовцiв, i сам король. До повноважень цього органу належали: обрання короля, формування вищого суду, обговорення та прийняття законiв, запровадження податкiв, вирiшення питань вiйни й миру.
  69
  
  Значнi повноваження зосереджувалися в руках короля: у вiйськовiй сферi, управлiння земельним фондом, право на чеканку монети, встановлення мита, а потiм i податкiв.
  Королiвський двiр перетворюється на центр управлiння краною. З'являються такi посадовi особи: камерарiй (вiдповiдав за фiнанси та майно), маршал (збройнi сили), капелан (королiвська канцелярiя). Поступово запроваджується подiл крани на округи (графства), що замiнює родоплемiнний подiл. Графства подiляються на сотнi, а останнi - на десятки. Отже, на початку XI ст. в Англi сформувалася централiзована бюрократична система управлiння.
  10.2. Феодальна монархiя в Англi пiсля нормандського завоювання (ХI-ХII столiття)
  Становлення феодального ладу в Англi було завершено норманд-ським завоюванням (1066 р.), що закрiпило характернi особливостi англiйського феодалiзму - полiтичне об'єднання крани та централi?зацiю державно влади. Хоча ця специфiка й була пiдготовлена попереднiм розвитком, але важливу роль вiдiграв i власне факт завою?вання. Усi землi Англi були подiленi мiж переможцями - норманд?ськими й iншими французькими феодалами, котрi утворили верхiвку класу феодалiв. Роздiл землi був проведений у декiлька етапiв у м iру захоплення територi та конфiскацi землi у представникiв англосаксон?сько знатi. Тож володiння великих феодалiв були розпорошеними в рiзних частинах крани та не утворювали суцiльних територiальних князiвств. Пiдтримка великими феодалами сильно королiвсько влади, зумовлена необхiднiстю утримувати панування над ворожим населенням i закрiпаченим селянством, мала тимчасовий характер, оскiльки суперечила хньому прагненню досягти полiтично самостiй?ностi та незалежностi. Королi нормандсько династi в свой дiяльностi спиралися на середнiх i дрiбних феодалiв, зацiкавлених у закрiпаченнi селян й охоронi свох прав вiд зазiхань великих феодалiв. Феодально-iєрархiчна драбина, котра ще не зовсiм сформувалася, була укрiплена встановленням безпосереднього зв'язку мiж усiма  сходинками -
  васалами окремих сеньйорiв i королем (Солсберiйська присяга 1086р.), що й були особливiстю ленносистеми в Англi. Тодi король
  запропонував усiм вiльним князям присягнути йому на вiрнiсть. На чолi держави стояв монарх, який здiйснював вищу судову,
  законодавчу та виконавчу владу.
  Вiдбувалось упорядкування структури й уточнення компетенцi
  вищого органу центрального управлiння - королiвсько курi,
  що поєднувала функцi виконавчого, судового та фiнансового органу.
  До  складу належали маршал, камерарiй (керував королiвським
  70
  
  майном) i канцлер (особистий секретар короля). Вiдтак з посилен-ням королiвсько влади у складi курi видiляються окремi вiдомства -палата шахово дошки на чолi зi скарбником (центр фiнансового управлiння), вiдомство канцлера, Вищий суд короля на чолi з юсти-цiарiєм (з нього пiзнiше видiлився суд загальних позовiв, який дiстав право проводити засiдання без участi короля).
  При королi дiяла також Велика рада, що складалася з великих феодалiв i найупливовiших посадовцiв. З часом вона подiлилася на двi палати - судову та казначейства.
  У XII ст. король Генрiх II (1154-1189) здiйснив судову та вiйськову реформи.
  Суть вiйськово реформи: вiйськова служба феодала на користь короля за користування загальним надiлом була замiнена сплатою "щитових грошей", за якi король мав змогу наймати на вiйськову службу будь-кого.
  Основнi складовi судово реформи:
  - центральнi королiвськi суди (яким тепер були пiдсуднi майже
  всi кримiнальнi злочини) через iнститутрозТздних суддiв (як представ?
  ники центру регулярно об'здили графства та розглядали всi справи,
  пiдсуднi коронi) були пов'язанi з окружними й обласними судами.
  Розслiдування таких справ тепер здiйснювалося через присяжних -
  12 лицарiв i 4 вiльних людей, якi пiд присягою повиннi були повiдомляти
  про всi злочини, скоєнi в окрузi;
  - кожна вiльна людина Англi вiдтепер мала право за певну
  плату перенести майновий (земельний) спiр у королiвську курiю,
  що пiдривало судову владу окремих феодалiв (сеньйорiальних судiв)
  та водночас посилювало й розширювало королiвську юрисдикцiю.
  У вiйськовiй сферi вiдроджувалося колишнє англосаксонське народне ополчення. З цiєю метою запроваджувалася вiйськова служба для всього вiльного населення. Кожний вiльний (феодал, селянин, мiщанин) повинен був власним коштом придбати необхiдну зброю. У такий спосiб створювалося нерегулярне вiйсько, котре король мiг протиставляти свом неслухняним васалам.
  Отож, у ХII-ХIII столiттях в Англi утворюється система централь?них установ, яка виросла з управлiння королiвського палацу та ще бiльше змiцнила королiвську владу.
  10.3. Утворення станово-представницько монархi в Англi
  У ХII-ХIII столiттях в Англi сформувалася порiвняно сильна централiзована монархiя. Це призвело до надзвичайного свавiлля та деспотизму королiвсько влади. В особистих i династичних iнтересах
  71
  
  королi вимагали вiд населення все бiльше грошей i повинностей та здiйснювали свою полiтику (особливо зовнiшню), не зважаючи на iнтереси крани. Авторитет королiвсько влади нерiдко викори?стовували на шкоду значно частини панiвного класу. Це спричиняло опозицiйнi виступи. Як результат, буквально всi прошарки су?спiльства - барони, лицарi, мiщани, селяни-виступили проти короля, за обмеження його влади.
  З огляду на це, король Iоанн Безземельний (1199-1216) змушений був у 1215 р. пiдписати, так звану, Велику хартiю вольностей (вiдома в iсторiографi як "Хартiя вольностей англiйського народу"). Насправдi ж, це була хартiя вольностей феодалiв i, передусiм, баронiв. Значно менше хартiя вiдображала iнтереси лицарства та верхiвки вiльного селянства, а ще менше - iнтереси мiщан. Однак Велика хартiя вольностей певною мiрою стримувала королiвське свавiлля, обмежувала владу посадовцiв.
  Коли наступнi правителi Англi почали iгнорувати Велику хартiю вольностей, вiдносини мiж королем i населенням знову загострилися й навiть переросли у вiйськовi зiткнення. Боротьба розпочалася в 1258р. виступами баронiв, якi домоглися вiд короля прийняття, так званих, Оксфордських провiзiй, що ставили правителя пiд контроль баронiв (баронська олiгархiя). У 1259 р. проти короля виступили лицарi та мiщани й змусили пiдписати його Вестмiнстерськi провiзi, котрi захистили лицарiв i верхiвку вiльних селян як вiд свавiлля великих феодалiв, так i вiд адмiнiстрацi короля. Та цi документи не припинили протистоянь, якi в 1263 р. призвели до вiдкрито вiйни. Вона зумовила широкий рух серед народних мас Англi- стихiйнi виступи селян проти феодалiв i виступи мiського населення проти мiсько верхiвки.
  Наляканi цим рухом барони, лицарi, заможнi мiщани та король припинили громадянську вiйну й пiшли на взаємнi поступки. Наслiдком цього компромiсу стало виникнення в Англi Парламенту (1265 р.) (утвердився Парламент остаточно при Едуардi I (1272-1307)). Отож унаслiдок громадянсько вiйни в Англi був здiйснений перехiд до ново, бiльш централiзовано форми феодально держави, до феодально монархi зi становим представництвом (Парламентом). 31295 р. Парламент став збиратися регулярно. У1343 р. остаточно була закрiплена його структура. Вiн роздiлявся на "Палату лордiв", членство в якiй з кiнця ХIУст. стало спадковим (право перства), та "Палату общин", у якiй представники лицарства та мiст засiдали спiльно. Об'єднання лицарства й мiщан в однiй палатi, а також вiдсут?нiсть в англiйському Парламентi особливого представництва вiд духо?венства як стану - це його важлива особливiсть порiвняно з iншими становими зiбраннями Середньовiччя. Саме цим значною мiрою
  72
  
  
  
  
  зумовлювався порiвняно значний полiтичний уплив англiйського Парламенту. В1297 р. Парламент отримав право встановлювати податки, а згодом взагалi затверджувати бюджет, у 1322 р. - право санкцiонувати важливi закони. З кiнця XIV ст. вiн мав уже законодавчу iнiцiативу: парламентськi акти-статути приймалися за петицiями Палати общин з наступним затвердженням х Палатою общини та королем.
  Запроваджується процедура iмпiчменту, що полягала в порушеннi палатою общин перед Палатою лордiв, як вищим судовим органом, звинувачення проти якось посадово особи у зловживаннi владою.
  У XIV ст. парламент двiчi скидав невгодних йому королiв: Едуарда II (в 1327 р.) i Рiчарда II (в 1399 р.). Одночасно вiн сприяв подальшому змiцненню англiйсько феодально держави, згуртовував феодалiв навколо центрально влади, допомагав й втiлювати антиселянську полiтику.
  У цей час вiдбувається також розвиток нового виконавчого органу - Королiвсько ради, до яко переходить вища законодавча та судова влада. З'являються новi посадовi особи нарiвнi мiсцевого управлiння - коропери й констеблi.
  Утверджується практика призначення з мiсцевих землевласникiв у графствах, так званих, охоронцiв миру, чи мирових суддiв, якi згодом перебрали на себе функцi мiсцевого управлiння замiсть шерифiв. Розвивається судова система, вищими ланками яко стають: Суд королiвсько лави (для розгляду кримiнальних справ), Суд загальних позовiв (цивiльнi справи), Суд скарбницi (цивiльнi справи, в яких однiєю зi сторiн була держава). Згодом iз загально системи вищих королiвських судiв видiляється Суд лорда-канцлера (вирiшував справи за принципом справедливостi).
  10.4. Велика хартiя вольностей 1215 р.
  Велика хартiя вольностей була пiдписана англiйським королем Iоанном Безземельним 15 червня 1215 р. Написана вона латиною та складалася з 63 статей,  пiдписанню передувало повстання баронiв, якi були незадоволенi посиленням королiвсько влади та грубими порушеннями феодальних звичав. У повстаннi брали участь також лицарi та мiщани, що полегшило баронам перемогу над королем. Саме ця перемога й була закрiплена у Великiй хартi вольностей. Та бiльшiсть статей цiє грамоти вiдображали та захищали лише iнтереси феодально аристократi. Велика хартiя вольностей гарантувала права й недоторканнiсть церкви (ст. 1), дотримування королем феодальних звичав стосовно свох васалiв - баронiв (статтi 2- 11), забороняла королевi брати з них феодальну допомогу та щитовi грошi без згоди "загально королiвсько ради" (ст. 12), тобто ради безпосереднiх васалiв (крiм трьох випадкiв-коли вони потрiбнi для ви?купу короля з полону; посвячення в лицарi першородного сина короля;
  73
  
  i
  
  для видання першим шлюбом замiж першородно королiвсько дочки (ст. 14)); забороняла судити баронiв iнакше, нiж судом рiвних м за статусом перiв (ст. 21), без х вироку арештовувати й позбавляти майна (ст. 39). Скасовувалося право короля втручатися в юрисдик?цiю феодальних курiй (ст. 34) i створювався комiтет з 25 баронiв, якi в разi порушення королем Хартi могли розпочати проти нього вiйну. Лицарство й верхiвка вiльного селянства отримали вiд Хартi лише незначнi вигоди: баронам заборонялося вимагати з них бiльше служб i повинностей, нiж передбачалося зазвичай (статтi 15,16,27,60), усiм вiльним людям гарантувався захист вiд свавiлля чиновникiв. Ще менше отримали мiста: лише пiдтвердження вже наявних привiлев (ст. 13), а також встановлення єдино системи мiр та ваг (ст. 35). Податкового гнiту для мiст Хартiя не скасовувала. Крiпоснi селяни (вiллани) -основна маса англiйського народу - вiд Велико хартi вольностей не отримали нiчого, вона, iгноруючи хнi iнтереси, не раз наголошувала на хнiй повнiй безправностi (ст. 20 - єдина, що згадує вiлланiв, має на увазi, насамперед, iнтереси хнiх лордiв).
  Кiлька статей Хартi затверджували новi судово-адмiнiстративнi порядки, що сформувалися в кранi пiсля реформи Генрiха II (стат?тi 18,19,20,32,40 та iн.), якi були вигiднi бiльшостi вiльного населення. Цi статтi виявилися найжиттєздатнiшими та прогресивними i, будучи пiзнiше перенесеними до статутiв ХIII-ХIV столiть, увiйшли в англiй-ське феодальне загальнодержавне право.
  Дотепер Велика хартiя вольностей полежить до складу пекодифi-ковано британсько Конституцi'та, будучи одним з найстарiших чинних конституцiйних актiв, є предметом гордостi англiйцiв.
  10.5. Абсолютна монархiя в Англi
  Як i в iнших кранах Захiдно Європи, абсолютна монархiя в Англ i утверджується в перiод розпаду феодалiзму та зародження капiталi?стичних вiдносин. Однак, порiвняно з класичним абсолютизмом (властивим, скажiмо, Францi), англiйський мав такi особливостi:
   поряд iз сильною королiвською владою продовжував iснувати
  та дiяти Парламент;
   порiвняно незначний рiвень бюрократизацi та централiзацi
  державного апарату та збереження порiвняно розвинутого мiсце?
  вого самоврядування;
   збройнi сили як постiйна армiя були нечисленними.
  Вищими органами влади й управлiння були король, Таємна рада
  та Парламент. Реальна влада зосереджувалась у руках короля, що через численнi й тiльки йому пiдпорядкованi органи здiйснював законодавчi, виконавчi та судовi функцi. Пiсля прийняття в XVI ст. законiв, якi про?голошували короля главою англiкансько церкви, остання втрачає 74
  
  самостiйнiсть i перетворюється на частину державного апарату. Поєднан?ня свiтсько та церковно влади значно посилювало авторитет корони.
  Одним з вищих органiв управлiння була Таємна рада, до складу яко належали представники як феодально знатi, так i нового дворян?ства (джентрi) та буржуазi, що тiльки зароджувалася. Вони обiймали тут вищi посади: лорда-канцлера, лорда скарбника, лорда охоронця велико печатки, лорда адмiрала та iн. До компетенцi Таємно ради належали: управлiння заморськими колонiями, регулювання зовнiшньо торгiвлi, розгляд деяких судових справ.
  Пiсля виникнення окремо Англiкансько церкви вищим церковним органом крани стає Висока комiсiя (розслiдувала справи, пов'язанi з порушенням законiв про зверхнiсть королiвсько влади в церковних справах, про боротьбу з єретиками тощо).
  Установлення абсолютизму в Англi зовсiм не означало, що  королi повнiстю стали незалежними вiд Парламенту. Парламент продовжував скликатися й при абсолютизмi. При Тюдорах вiн навiть розширив сво повноваження, будучи водночас слухняним iнструментом у руках королiв. Суперечностi мiж королем i Парламентом розпочалися тiльки з кiнця XVI ст., коли абсолютизм перестав задовольняти буржуазнi елементи суспiльства.
  Мiсцевi органи влади й управлiння (мировi суддi) зi встановленням абсолютно монархi стали бiльш залежними вiд центральних органiв. Вони залежали вiд Таємно ради, що спрямовувала та контролювала хi по роботу (давала завдання, робила запити та iн.). Установився порядок призначення королем на всi посади мiсцевих органiв. Найбiльшою адмiнiстративною одиницею було графство, а найменшою - приход.
  Отже, в перiод абсолютизму в Англi був створений апарат управлiння, котрий вiдповiдав вимогам панiвних класiв.
  10.6. Джерела права середньовiчно Англi
  В Англi, як i в бiльшостi захiдноєвропейських держав, в умовах ранньофеодально монархi спочатку дiяло звичаєве право. Звича мали племiнний характер, кожний одноплемiнник, незалежно вiд того де вiн перебував, пiдлягав пiд хнi дi. Звичаєве право спочатку дiяло в уснiй формi, але згодом воно починає фiксуватися в рiзноманiтних збiрниках. Саме вони до нормандського завоювання були основними джерелами права. Найвiдомiшi з них це - Правда Iне (VII ст.) i Правда Альфреда (IX ст.).
  Проте були й iншi джерела права, серед яких варто видiлити акти центрально влади:
   акти короля - ордонанси, привiле;
   акти Парламенту -статути;
   спiльнi акти короля та Парламенту.
  75
  
  Пiсля нормандського завоювання Англi розпочинається консолi-дацiя правових звичав i традицiй у межах єдино правово системи, загально для всiє крани, яка згодом дiстала назву "загального права". У його основу було покладено практику королiвських роз'здних судiв, якi три-чотири рази на рiк вижджали у провiнцiю та здiйсню?вали правосуддя. Повертаючись у резиденцiю, вони складали протоколи, з яких потiм вiдбирали найбiльш вдалi та вмотивованi рiшення. Саме так створювалося "загальне право", що було неписаним i єдиним для всiє Англi. Норми "загального права" фiксувалися записами мотивованих звiтiв про судовi рiшення в збiрниках судових протоколiв так званих "свитках позовiв". Вiд кiнця XIII ст. склада?ються серi звiтiв, або щорiчники. З появою щорiчникiв усталюється звичай: при розглядi справи цитували аналогiчнi рiшення, вмiщенi в них. Так, рiшення Вестмiнстерських (за мiсцем розташування резиденцi вищих судiв Англi') судiв стають джерелом права.
  Аналогiчного значення набувають i рiшення лорда-канцлера на постанови Вестмiнстерських судiв - "право справедливостi".
  Отож "загальне право" та "право справедливостi", що спиралися на прецедент, стають важливим джерелом права.
  Особливе мiсце серед джерел права належало науковим трактатам найавторитетнiших юристiв Англi: "Про закони i звича Англi" Гленвiля (XII ст.), "Про закони i звича" Г. Брактона (XIII ст.), "Про поземельнi держання" Лiттльтона (XV ст.) та iн.
  Отже, основними джерелами права середньовiчно Англi були: звичай, правовий прецедент, акти органiв центрально влади, роботи вiдомих англiйських юристiв.
  10.7. Основнi риси права середньовiчно Англi В Англi визнавалися три основнi форми феодально власностi на землю:
  1) вiльно вiдчужуванi пожалуванi землi;
  2) заповiднi землi, власники яких не могли вiдчужувати сво маєтки,
  та передавання останнiх за заповiтом не дозволялося;
  3) умовне довiчне володiння, котре у разi смертi власника пере?
  ходило не до його спадкоємця, а до сеньйора.
  Був вiдомий iнститут довiчно власностi (коли власник не-рухомостi на певних умовах передавав  у володiння й управлiння iншiй особi, що повинна була сумлiнно управляти цим майном в iнтересах третьо особи).
  Зобов'язальне право визнавало рiзнi види договорiв (купiвлi-продажу, мiни, дарування, позики тощо), якi подiлялися на формальнi
  76
  
  (укладалися з дотриманням установлено процедури) та неформальнi (простi). "Загальне право" передбачало й надавало захист тiльки формальним договорам. Що стосується простих договорiв, то вони захищалися лише "правом справедливостi".
  Сiмейне право перебувало пiд сильним упливом церкви. Вiдносини, пов'язанi зi шлюбом i сiм'єю, регулювалися нормами канонiчного права. Заборонялися розлучення, позашлюбнi зносини, шлюби мiж близькими родичами. Шлюбний вiк був дуже низьким. Жiнка повнiстю пiдпорядковувалася чоловiковi. Вона, зокрема, не мала права самостiйно укладати договори та робити заповiти.
  У спадковому правi панував майорат - передання в спадок земельно власностi старшому синовi. Зазвичай, дiйсним вважалося лише спадкування за законом.
  У кримiнальному правi iснувала тричленна класифiкацiя злочинiв. Найтяжчим злочином вважався "тризн" - зрада, це могла бути "велика зрада" (повстання проти короля чи надання допомоги ворогам короля, замах на короля, королеву, хнього старшого сина, вбивство канцлера, скарбника або королiвського суддi, пiдробка велико чи мало королiвсько печатки, грошей) та "мала зрада" (вбивство слугою свого пана, вбивство дружиною чоловiка). Далi йшла "фелонiя"-тяжкi кримiнальнi злочини проти особи (вбивство, зґвалтування) чи влас?ностi. Третiм видом був "мiсдимiнор" (проступки) - дрiбнi злочини, що стосувалися лише приватних осiб i не зачiпали iнтересiв корони.
  За зраду для чоловiкiв призначали страту через повiшення або розривання на частини, а для жiнок - спалювання.
  Норми кримiнального права були спрямованi, передовсiм, проти простого люду, використовувалися для примушування розореного селянина прийняти умови роботи за наймом, котрi йому нав'язували. Проявом тако спрямованостi кримiнального права було, так зване, криваве законодавство.
  ТЕМА 11
  Держава та право Нiмеччини в Середнi вiки
  11.1. Утворення й особливостi розвитку феодально держави в Нiмеччинi
  Об'єднання племiнних утворень на територi Нiмеччини в єдине цiле спочатку було здiйснене в межах держави франкiв-через завоювання
  77
  
  
  
  останнiми в У-УШ столiттях алеманiв, тюрiнгiв, баварiв, Саксонiє. Одночасно тут вiдбувається становлення класового суспiльства -феодального. Розпад iмперiКаролiнгiв (Верденський договiр 843 р.) започаткував самостiйний розвиток Нiмецько держави - Королiвства схiдних франкiв. До його складу ввiйшли нiмецькi областi мiж Рейном, Ельбою та Альпами - племiннi герцогства Баварiя, Алеманiя (Швабiя), Франконiя, Саксонiя, Тюрiнгiя, а пiзнiше - Лотарингiя й Фрiсландiя. Остаточне державне виокремлення нiмецьких областей вiдбулося з обранням у 887р. герцогами Швабi, Баварi, Франконi, Саксонi королем "схiдних франкiв" АрнульфаКарiнтiйського, з припиненням у Нiмеччинi в 911 р. династi Каролiнгiв i, зрештою, з обранням у 919р. нiмецьким королем саксонського герцога Генрiха I (918-936).
  До XIII ст. була, переважно, сформована територiя Нiмеччини, та однiєю з важливих особливостей  полiтичного розвитку в Середнi вiки був поступовий розпад держави на окремi князiвства, що зберiгали свою незалежнiсть аж до XIX ст. Формально на чолi держави стояв король (iмператор), але фактично його влада була обмежена, насамперед, привiлеями, якi королiвська влада надавала свiтським i духовним феодалам. Центральне управлiння здiйснюва?лося за зразком франксько держави, тобто зберiгало риси двiрцево-вотчинно системи. Вищi сановники королiвського палацу (канцлер, маршал та iн.) виконували одночасно й найважливiшi державнi функцi, хнi посади поступово перетворювалися на спадковi. З XI ст. найупливовiшi феодали засiдали в королiвськiй радi (гофтазi), спiльно з якою правитель розглядав найважливiшi питання.
  Мiста в Нiмеччинi за свом статусом подiлялися на двi групи: iмперськi та земськi. Iмперськi мiста мали бiльше прав i привiлев, анiж земськi. Вони управлялися обраними мiською радою та магiстра?том, карбували свою монету, мали вiйсько, власнi судовi органи тощо.
  11.2. Станово-представницька монархiя в Нiмеччинi
  Перiод станово-представницько монархi в iсторi Нiмецько держави, як i в iнших захiдноєвропейських державах, охоплює XIII- XV столiття. Та  суттєвою особливiстю було те, що становлення тако монархi вiдбувалося в умовах роздробленостi. Здiйснювала?ся централiзацiя по окремих територiях, яка в мiнiатюрi вiдображала те, що в iнших європейських державах вiдбувалося в нацiональному масштабi. Князi, зосередивши у свох руках всю юрисдикцiю в межах володiнь, лiквiдовували вiдносини васалiтету та вводили управлiння на посадових засадах, iз власною податковою, фiнансовою та вiйсько?вою органiзацiєю. Територiальнi князiвства мали i сво станово-представницькi установи - ландтаги.
  78
  
  Як i в iнших кранах, у Нiмеччинi виникає станова установа -Рейхстаг (вiд нiм. геiсН -держава, iмперiя i /а^-зiбрання). Вiн виник iз зiбрань великих феодалiв i скликався на розсуд iмператора, а в XII ст. стає органом, який обмежив iмператорську владу. Складався Рейхстаг з трьох колегiй: колегi курфюрстiв; колегi князiв, графiв i вiльних господарiв (панiв); колегi представникiв iмперських мiст. Колегi засiдали окремо. Реально влади цей орган не мав, унаслiдок роздробленостi.
  Робилися спроби створити загальнi iмперськi установи. Одним iз таких органiв повинен був стати заснований у ХУст. Iмперський Верховний Суд у справах iмперських пiдданих окремих князiвств. Однак уся його дiяльнiсть на практицi обмежувалася вирiшенням спорiв мiж iмперськими "чинами", до того ж, безуспiшно.
  11.3. Золота булла 1356 р.
  Золотою буллою називають постанови, прийнятi на iмперських сеймах (рейстагах) у Нюрнберзi (сiчень 1356 р.) i Мецi (грудень 1356 р.), та затвердженi iмператором Карпом IV (1347-1378) як основний конституцiйний акт "Священно Римсько iмперi" (так тодi називалася Нiмеччина разом iз завойованими нею територiями). Основний змiст цього документа такий:
   узаконювався порядок обрання iмператора курфюрстами
  (князями-виборцями, а саме: архiєпископами Трiра, Кельна, Майнца,
  свiтським князем Саксонi, Бранденбурга, Пфальца та королем Чехi),
  а також час i мiсце виборчого з'зду й детальний регламент виборчо
  процедури (постiйним мiсцем виборчого з'зду курфюрстiв було про?
  голошено м. Франкфурт-на-Майнi, в якому курфюрстери повиннi
  були збиратися за запрошенням архiєпископа Майнського не пiзнiше,
  нiж через три мiсяцi пiсля того, як iмператорський престол стане
  вакантним, i обирати iмператора простою бiльшiстю голосiв);
   курфюрстери мали право зобов'язувати нiмецького iмператора
  двiчi (пiдчас виборiв i пiсля коронацi) пiдтверджувати права та привiле,
  котрi вони отримали вiд нього до дня виборiв.
   колегi курфюрстiв мали право на свох щорiчних з'здах
  приймати рiшення з найважливiших питань внутрiшньо та зовнiшньо
  полiтики, що були обов'язковими для короля. Вона ж надiлялася
  вищими судовими повноваженнями, зокрема й правом суду над iмпера?
  тором та вiдстороненням його вiд влади;
   визначалися ранги й обов'язки курфюрстерiв та закрiплювалися
  за ними привiле- монетна, гiрнича, соляна, лiсна, судова, ринкова,
  мисливська, митна регалi (монопольне право), а також юрисдикцiя
  над єврейським населенням;
  79
  
   вмiщував постанову про "земський мир" (спроба обмежити феодальний розбiй i вiйни, що руйнували крану, пiдривали торгiвлю, завдавали значних збиткiв прибуткам iмператорiв i князiв), але одночасно легалiзовував мiжусобнi вiйни, встановлюючи для них певнi межi.
  Золота булла вiдiграла реакцiйну роль у розвитку Нiмеччини, позаяк закрiпивши  полiтичну роздробленiсть, вона вiдкинула крану на багато рокiв назад. Як конституцiйний акт Золота булла Карла IV зберiгала своє значення до 1806 р. - до припинення iснування "СвященноРимсько iмперi".
  11.4. Абсолютизм у Нiмеччинi
  Абсолютна монархiя в Нiмеччинi, порiвняно з iншими захiдно?європейськими кранами, мала певнi особливостi. Полягали вони, передусiм, у тому, що цей абсолютизм встановлювався на загальному тлi феодально роздробленостi, тож абсолютна монархiя утвердилася не в масштабах усiє держави, а нарiвнi окремих князiвств. Утвердження абсолютизму було не наслiдком тимчасово рiвноваги сил дворянства та буржуазi, а проявом повного панування реакцiйних сил, перемоги реакцi над буржуазним рухом i пiдкорення слабко нiмецько буржуазi волi князiв. Князiвський абсолютизм був реакцiйним явищем. Якщо в Англi та Францi перехiд до абсолютно монархi забезпечив створення централiзованих держав, то в Нiмеччинi княжий абсолютизм ще бiльше закрiпив економiчну й полiтичну роздробленiсть крани, гальмував  розвиток. Князi, фактично, перетворилися на незалежних правителiв, звiльнилися вiд вiйськового обов'язку, зовсiм не сплачували iмпера?торовi податкiв. Наймогутнiшi з них (курфюрсти) присволи собi право обирати iмператора. Iмператорська влада втратила значення єдино?го загальнодержавного центру, перетворилася на почесне звання. Рейхстаг уже не мав свого колишнього значення. Iмператорський суд став безсилим у боротьбi з територiальними князями.
  Особливо яскраво абсолютизм князiвсько влади проявився в Пруссi та Австрi, що суттєво вiдрiзнялися одна вiд одно. Пруссiя, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онiмечченою, центра-лiзованою державою, а  король - членом iмперсько колегi кур?фюрстiв. Вищим органом державного управлiння була Таємна рада, що складалася з трьох самостiйних департаментiв: iноземних справ, юстицi та внутрiшнiх справ. У пiдпорядкуваннi Таємно ради пере?бували директорi (фiнансiв, вiйськових справ, королiвських маєткiв). Серед департаментiв видiлявся департамент внутрiшнiх справ, якому пiдпорядковувалися воєннiтадоменiальнiпалати. Дiялитакож становi установи-ландрати (земськi ради), до складу яких належали призначенi королем представники дворянства, що виконували
  80
  
  й загальнодержавнi функцi. Мiське самоврядування було скасовано. Членiв мiських магiстратiв призначав уряд. У цiй частинi Нiмеччини значного розвитку набули бюрократизм i дрiб'язкова регламентацiя не тiльки державного, але й приватного життя пiдданих. Звичним явищем були арешти, конфiскацi та переслiдування iновiрцiв. Отже, Прусську державу цього часу можна назвати полiцейською.
  Подiбна система полiцейського управлiння склалася й у Австрi, хоча остання i не була такою централiзованою, як Пруссiя, та вiдзнача?лася багатонацiональним складом населення. На чолi держави стояв монарх, якого з XV ст. призначав iмператор, i вiн, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади й управлiння. Згодом Таємну Раду було замiнено Конференцiєю, що поступово перетворилася на постiйний орган, але з не точно визначеним складом. Вiйськовими справами вiдала придворна Вiйськова рада. У1760 р. було засновано, Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законо?проектiв i контроль за виконанням законiв. Адмiнiстративно-територiальна Австрiйська монархiя подiлялася на провiнцi, очолюванi намiсниками, яких обирали мiсцевi станово-представ?ницькi органи. У мiстах управлiння здiйснювали мiсцевi управи та бургомiстри.
  11.5. Джерела й основнi риси права середньовiчно Нiмеччини
  У Нiмеччинi, як i в бiльшостi кран Захiдно Європи, вХ-ХIУ сто?лiттях переважало звичаєве право. Згодом з'являються записи судових звичав - Саксонське зерцало та Швабське зерцало (XIII ст.). Важливе значення мали акти королiв (iмператорiв), а з переходом до станово-представницько монархi- постанови Рейхстагу. У перiод абсолютизму виникають систематизованi збiрники законiв. Серед них за змiстом i значенням вирiзняється "Каролiна" - кодифiкацiя, видана та названа за iменем iмператора Карла V. Це був звiд кримiнально-процесуального права, що призначався для всiє величезно iмперi, але не був обов'язковим для курфюрстiв, за якими зберiгалося право користуватися своми "споконвiчними та справедливими звичаями".
  Вiд XVII ст. деякi нiмецькi держави здiйснюють сво кодифiкацi: Кримiнальне уложення та Цивiльний кодекс у Баварi (середина XVIII ст.), Кримiнальне уложення ерцгерцогинi Марi Терезi - " Терезiана" в Австрi, Пруське земське уложення 1784 р. та iн.
  Важливу роль вiдiгравало мiське право, що регулювало вiдноси?ни в галузi ремесла й торгiвлi та фiксувалося в мiських статутах. Широко були вiдомi мiськi статути Кельна, Магдебурга, Любека та iнших великих торговельних центрiв Нiмеччини.
  81
  
  
  Право захищало приватну власнiсть, насамперед, на землю. Для права феодально земельно власностi були властивi такi риси:
  iєрархiчна структура земельно власностi, становий характер, обме?ження в розпоряджаннi, особливий порядок спадкування - майорат. Зобов'язальному праву були вiдомi рiзнi види договорiв: купiвлi-продажу, мiни, дарування, позики та iн. Однак тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмував розвиток товарно-грошових вiдносин, а отже й зобов'язального права.
  На сiмейне право сильний уплив справляла церква. Переважно, саме нормами канонiчного права регулювалися шлюб та сiм'я. Заборонялися розлучення, позашлюбнi зносини, шлюби з близькими родичами. Шлюбний вiк був низьким i становив для чоловiкiв 14 рокiв, а для жiнок- 12. Жiнка перебувала в пiдпорядкованому вiд чоловiка становищi, всюди мала слiдувати за ним, не мала права без його згоди укладати договори, складати заповiт, розпоряджатися майном тощо. Щоправда, в роздiльному майнi видiлялися частки, що враховувалися та переходили в спадок окремо (до них належали речi особистого користування жiнки, прикраси та iн.). За нормами ленного права земля могла переходити в спадок тiльки до одного iз синiв, а за зем?ським правом -у рiвних частках до всiх синiв.
  Кримiнальне право оперувало такими загальними поняттями: умисел i необережнiсть; обставини, що обтяжують провину; спiвучасть тощо. Визнавалися рiзнi види злочинiв: проти релiгi (богохульство, чаклунство); проти моральностi (перелюб); проти держави (зрада, бунт); проти особи (вбивство, поранення, образа); проти власностi (крадiжка, грабiж); проти правосуддя (лжесвiдчення) та iн. При ви?значеннi покарання суд зважав на станову приналежнiсть сторiн. Основною метою покарання було залякування. Основнi види покарань того часу: смертна кара, членоушкодження, тiлеснi та ганебнi по?карання, таврування, тюремне ув'язнення, вигнання, штраф.
  Судовий процес спочатку (до XII ст.) має змагальний, а згодом -слiдчий (iнквiзицiйний) характер (переважає пiсля видання в 1532 р. "Каролiни").
  11.6. "Саксонське зерцало"
  "Саксонське зерцало" - збiрник звичаєвого феодального права Остфалi (Схiдно Саксонi), складений лицарем i суддею Ерiхом фон Репковиму 1221-1225 рр., за юридичною природою - це приватна кодифiкацiя. У ньому, поряд з локальними особливостями, набули вiдображення загальнi риси феодального права Нiмеччини. Джерелами "Саксонського зерцала" були: звичаєве право Саксонiє, законодавство Священно Римсько iмперi, римське право. Збiрник 82
  
  подiляється на двi частини: Земське право та Ленне право (вiд нiм. "лея" - умовне земельне володiння феодала). Перша частина мiстить загальнi правовi норми для всiх категорiй населення та, передусiм, для "шеффенського" (вiд нiм. "шеффен" - землевласник неблагородного походження) стану (у широкому значеннi слова - це всi вiльнi, правомочнi займати судовi посади особи -вiд князiв до вiльних селян з трьома надiлами), у документi згадуються й iншi соцiальнi категорi: вiльнi селяни з надiлами до 3 гуф (1 гуфа- вiд 0,25 до 0,33 га); тримачi, що сидiли на чужiй землi, безземельнi селяни. Земське право було написане нiмецькою мовою.
  Друга частина - Ленне право - мiстить леннi звича, перераховує всi ступенi вiйськово-ленно iєрархi та стосується тiльки феодалiв-землевласникiв-сеньйорiв i васалiв. Про призначення ленного права для регулювання виключно вiдносин привiлейованого стану свiдчить i те, що написана ця частина була латиною. Вiдповiдно до змiсту та призначення частин, у першiй частинi розглядаються прерогативи короля як глави держави, а в другiй - як верховного сюзерена в системi феодально iєрархi.
  Бiльшiсть норм "Саксонського зерцала" викладено в казустичнiй формi, трапляються повторення, не завжди логiчна послiдовнiсть i розмiщення норм. Та, попри цi недолiки, "Саксонськезерцало" мало надзвичайно важливе значення для бiльшостi земель Нiмеччини. За його зразком були складенi iншi аналогiчнi збiрники - "Нiмецьке зерцало", "Швабське зерцало"', воно стало правовим джерелом для мiсцевих статутiв ("Вейстюмер"), Мейсенського судебника, Магде?бурзького мiського права. На "Саксонське зерцало" припинили по?силатися тiльки в 1900 р. пiсля введення в дiю Нiмецького цивiльного уложення 1896 р. Дотепер збереглося близько 200 рукописiв "Саксон?ського зерцала" (датованих переважно XIV ст.), чотири з яких iлюстрованi.
  11.7. "Швабське зерцало"
  "Швабське зерцало" - збiрник Нiмецького звичаєвого права, складений в Аугсбурзi в 1275р. невiдомою духовною особою на основi "Саксонського зерцала", а також норм канонiчного та римського права. Свою назву - "Швабське зерцало" - збiрник отримав аж у XVII ст., а рукописний його варiант називався "Iмперське земське та ленне право". Як й iншi "зерцала", збiрник складався тiльки з норм земського та ленного права, що мали загальний характер (не торкали?ся мiнiстерiального, вотчинного й мiського права, що характери-зувалися суттєвими мiсцевими особливостями та вiдмiнностями). "Швабське зерцало" поширилося на пiвденнi областi Нiмеччини та Швейцарi. Було переведене на латину, французьку й чеську мови.
  83
  
  11.8. "Каролiна"
  До кiнця XV ст. у Нiмеччинi не iснувало єдино правово системи. На кожнiй територi дiяло своє право, нормами якого регулювалася вся сукупнiсть вiдносин. Пiсля створення в 1495 р. Iмперського суду римське право було визнане джерелом права всiє iмперi. На його основi мали розвиватися всi галузi права.
  У 1532 р. Рейхстаг прийняв загальнонiмецьке Кримiнальне та кримiнально-процесуальне уложення (кодекс) - "Каролiну". Його назва походить вiд iменi iмператора Карпа V (1500-1558). Це Уложення мало яскраво класовий феодальний характер i було спрямоване на залякування простого люду та жорстоке придушення будь-яких виступiв проти феодального ладу. За бiльшiсть злочинiв як основний вид покарання передбачалася смертна кара, що могла бути простою (вiдсiкання голови мечем або повiшання) та квалiфiко?ваною (спалення, утеплення, четвертування, колесування, поховання заживо). Були передбаченi також членоушкоджувальнi, болючi та ганебнi покарання. Основними видами злочину проголошу?валися: злочини проти релiгi, держави, власностi, особи, мораль?ностi, порядку управлiння, торгiвлi тощо. Замiсть змагального за-проваджувався слiдчий (iнквiзицiйний) процес, який подiлявся на двi стадi - розслiдування (збирання iнформацi про злочин i злочинця, доказiв винностi пiдозрюваного) та судовий розгляд (про?ходив у закритому засiданнi). Якщо обвинувачуваний не визнавав своє провини, то його могли пiддати катуванню.
  ТЕМА 12
  Держава та право Арабського Халiфату
  12.1. Виникнення й розвиток Арабського Халiфату
  Ще в VI ст. Аравiйський пiвострiв асоцiювався з "окраною свiту". На бiльшiй частинi "кам'янисто Аравi" кочували племена арабiв-бедунiв, якi жили в шатрах i пили верблюже молоко. Лише на пiвднi та заходi iснували невеличкi протодержави: Ємен, Мекка, Ятриб (Медiна).
  На початку VII ст. у життi арабiв-кочiвникiв вiдбулися значнi змiни. Видiлилася племiнна знать, активно почала розвиватися торгiвля, сформувалась єдина пiвнiчноарабська мова та писемнiсть. Подальша iсторiя арабiв пов'язана з iменем Мухаммеда - засновника ново релiгi - iсламу (з араб, "iслам" - "покiрнiсть Богу"), або мусульман?ства (вiд араб, "муслiм" - правовiрний). Iм'я Мухаммеда стало в один
  84
  
  ряд з iменами Будди, Моiсея та Христа. Пророк iсламу Мухаммед (570-632) абсолютно реальна й конкретна iсторична особа. Мусульман?ство виявилося останньою за часом виникнення свiтовою релiгiєю. Воно вiдразу ж було прилаштоване до потреб молодо держави. Мухаммед проголосив необхiднiсть встановлення культу єдиного бога - Аллаха - та нового суспiльного порядку. Главою держави повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на Землi".
  Незадоволення племiнно верхiвки змусило Мухаммеда в 622 р. тiкати з Мекки (де вiн почав привселюдно проповiдувати божественнi iстини, звiд яких вiн назвав Кораном ("знанням"), i де було завершено органiзацiйне оформлення мусульмансько общини, що стала не тiльки релiгiйною, а й надплемiнною органiзацiєю, зародком держави, котра утворювалася) до Ятрибу. Навколо Ятрибу на iдейнiй основi Корану стали об'єднуватися розрiзненi сусiднi племена, багато з яких було пiдкорено силою. У 630 р. мусульмани зайняли Мекку. Ятриб залишив?ся столицею об'єднано держави, отримавши назву "Мiсто пророка" -Медiна-таль-Набi (чи просто Медiна). Того ж року Мухаммеду пiд?корилися кочiвники внутрiшнiх регiонiв Аравi та мiсто Таф. Пiсля смертi Мухаммеда медiнська знать обрала "замiсника" пророка -халiфа. Ним став купець Абу-Бакр, тесть i друг Мухаммеда. Вiдтак кожен правитель арабiв проголошував себе халiфом.
  За другого халiфа, Омара (634-644), загони бедунiв, натхненнi iдеєю священно вiйни (джихада), завоювали Сiрiю, Йордан, Месопо?тамiю (арабською Iрак), Палестину, Єгипет та Iран. До кiнця VII ст. араби пiдкорили Вiрменiю, Азербайджан, Кабул, частину Пiвнiчно Африки. На початку VIII ст. повнiстю були захопленi африканськi володiння Вiзантi на захiд вiд Єгипту, що одержали арабську назву Магрiб-"захiд" (сучаснi Лiвiя, Тунiс, Алжир i Марокко), частина Iспанi, в Середнiй Азi- Хорезм, Бухару, Самарканд, долину Iнду. На середи?ну VIII ст. володiння Арабського Халiфату простягалися вiд Атлантич?ного океану до гiр Памiру та Гiндукушу, вiд Сахари до Приаралля й Дербента в Дагестанi. Це була держава, що простягалась одночасно в Азi, Африцi та Європi. Та перiод завойовницьких переможних походiв не мiг продовжуватися безкiнечно.
  Досягнувши високого ступеня полiтично централiзацi та розвитку виробничих сил, Арабський Халiфат на початку IX ст. вступає в перiод полiтичного розпаду, причинами якого були: рiзний рiвень економiч?ного розвитку кран, якi його утворювали; слабкiсть економiчних зв'язкiв мiж окремими областями Халiфату, що вiдрiзнялися одна вiд одно етнiчним складом населення, фiзико-географiчними умовами, iсторико-культурними традицiями; народно-визвольнi, антифеодальнi повстання, якi розхитували економiчну, воєнну та фiнансову мiць
  85
  
  держави; концентрацiя земельно власностi в руках воєначальникiв i мiсцево феодально знатi; зменшення ролi общини як податково одиницi; боротьба всерединi класу феодалiв. Отож у першiй половинi X ст. єдиного Халiфату вже не було, однак на обширнiй територi, де колись правили халiфи, на столiття утвердився iслам. Iз-помiж кран Халiфату його не прийняли тiльки Вiрменiя та Грузiя, де вже iснували стародавнi християнськi традицi. Так виникло поняття "арабський свiт".
  12.2. Державний лад Арабського Халiфату
  Державний лад Арабського Халiфату можна визначити як тео?кратичну монархiю. На  чолi стояв халiф (з араб. Наi/а - замiсник, намiсник, спадкоємець). Вiн вважався нащадком посланця Аллаха-Мухаммеда, а починаючи з Омейядiв (з 661 р.) - замiсником Аллаха на землi. У руках халiфа була зосереджена як духовна (iмамат), так i свiтська (емiрат) влада. Перших халiфiв обирала мусульман?ська знать, проте невдовзi хня влада стає спадковою. Першим помiчником i радником халiфа був вiзир. Досить упливовим був начальник охорони халiфа (який вiдав i полiцiєю) та особливий чиновник, надiлений функцiями контролю.
  Центральними галузевими органами державного управлiння були дивани (вiйськових справ, внутрiшнiх справ, поштово служби та податкiв тощо).
  Адмiнiстративно-територiальне Арабський Халiфат подiлявся на провiнцi (Iспанiя, Єгипет, Сирiя та iн), якi очолювали вiйськовi намiсники- емiри, м пiдпорядковувалися вiйська, мiсцевий адмiнi?стративний, фiнансовий i судовий апарат, а призначав х особисто халiф. Емiри мали помiчникiв - нш'бiв.
  У мiстах була своя система управлiння, котру очолював рас. Важливими посадовими особами були: мухтасиб (наглядав за ринка?ми), начальник полiцi, глава мiсько охорони, кадiй (очолював мiський суд). Значну роль вiдiгравало мусульманське духiвництво. Створена Мухаммедом теократична монархiя спиралася на вiйсько, що складалося з двох частин - постiйного вiйська та загонiв добровольцiв (борцiв за вiру). Вiйськова служба оплачу?валася не земельними пожалуваннями (що було характерно для бiльшостi європейських кран), а часткою вiд вiйськово здобичi. Ця система давала можливiсть порiвняно довго зберiгати боєздатнiсть i високу мобiльнiсть армi. Крiм цього, халiфи з вихованцiв-рабiв створювали вiдбiрнi частини кiнно гвардi (гулямами).
  Верховним суддею держави був халiф. Здiйснення ж правосуддя було привiлеєм духiвництва i мiсцева влада не мала права втручатися в прийнятi ним рiшення. Вища судова влада належала колегi найавтори?тетнiших мусульманських богословiв, якi вiд iменi халiфа з представ?никiв духiвництва призначали мiсцевих суддiв (кадiв).
  86
  
  12.3. Джерела й основний змiст права Арабського Халiфату
  Для права Арабського Халiфату були притаманнi риси, якi властивi бiльшостi держав Азi та Африки - консерватизм (тiсний зв'язок з iсламом), стабiльнiсть i традицiйнiсть. Право розвивалося в тiсному зв'язку з iсламом. Основним джерелом релiгiйно та правово догма-тики арабiв став Коран. У цiй священнiй книзi, як вважалося, є все необхiдне для мусульман. Коран мiстить: основи вiри, релiгiйнi приписи та правила поведiнки. Вiн складається з 114 сур (глав), атi подiляються на вiршi (аяти). Першу суру - "Фатиха" - зобов'язаний знати (арабською мовою) кожен мусульманин. Попри багатовiкове iснування, канонiчний текст Корану з'явився досить пiзно - це Карське видання 1919р. Сьогоднi вiдомi чотири списки Корану, що спiввiдносяться з УII-УШ столiттями. Два з них особливо шанованi й недоступнi для дослiдникiв. Один з цих двох спискiв зберiгається в Меццi (в храмi Кааби), другий-у Мединi. Два iнших списки зберiгаються в Ташкентi та Карi.
  Доповненням Корану була Сунна ('зразок", "приклад"; повна назва - "Сунна посланця Аллаха") - запис перекладiв i легенд про життя Мухаммеда. Важливого значення набуває Тефсир - тлумачення Корану та Сунни знавцями-улемами й суддями. Коран став основою формування системи права, що дiстала назву "шарiат". Використо?вувався й судовий прецедент.
  В Арабському Халiфатi значна кiлькiсть земель i зрошувальних споруд належала державi, але були й володiння феодалiв, вони мали умовний характер i називалися "землi катiа". Певна частина земель перебувала в приватнiй власностi. Зобов'язальне право передбачало рiзнi види договорiв. У сферi шлюбно-сiмейних вiдносин дiяло мусульманське право. Згiдно з Кораном, шлюб, сiм'я та народження дiтей розглядали як обов'язок кожного правомiрного мусульманина. Дозволялося багатоженство (але не бiльше чотирьох дружин одно?часно), наложництво (в гаремах). Оформлення шлюбу здiйснювалося усним або письмовим договором мiж сторонами чи хнiми батьками. Процедура розлучення була нескладною: досить було промовити формулу розлучення - i шлюб вважався розiрваним.
  Усi злочини подiлялися на три групи: 1) злочини проти "прав Аллаха" (вiдступництво вiд iсламу, заколот, крадiжка, перелюб); 2) посягання на права певних осiб (умисне вбивство, тiлеснi ушкоджен?ня); 3) дi, що тiльки через деякий час почали розглядатись як зло?чини (несплата податку на користь бiдних (закяту), образа, хабар?ництво тощо). За злочини першо та друго групи передбачалися фiксованi та жорстокi покарання, за злочини третьо групи - талiон, викуп майном або грiшми. Були вiдомi штраф i конфiскацiя майна.
  87
  
  Судовий процес мав як обвинувально-змагальний, так i слiдчий характер. Основними видами доказiв були: показання свiдкiв, ордалi, клятва над Кораном. Достатнiм, зазвичай, вважалося по?казання двох свiдкiв - "поважних" мусульман, а в деяких випадках -чотирьох, до того ж, обов'язково чоловiкiв. Справу мiг порушити потерпiлий або його родичi. Iснувала кримiнальна полiцiя - шурта, начальник яко здiйснював розшук i розслiдування у справах про вбивство, сам розглядав цi справи й сам засуджував до кари.
  ТЕМА 13
  Виникнення та розвиток держави i права в захiдних та схiдних слов'ян
  13.1. Виникнення та розвиток феодально держави i права Болгарi
  Найдавнiшим населенням Болгарi були фракiйськi племена. На початку V ст. до Р. X. у них виникли першi держави ранньорабо-власницького типу (на територi Болгарi- держава одризiв). УI ст. територiю Болгарi завоював Рим. У 395 р. при роздiлi Римсько iмперi ця територiя ввiйшла до складу СхiдноРимсько(Вiзантiйсько) iмперi. Наприкiнцi V-на початку VI столiть на Балканський пiвострiв (зокрема й на територiю Болгарi) приходять слов'яни (анти та склавiни), що осiдають тут. На початку VII ст. виникає перша слов'янська ранньо?феодальна держава (держава Семи слов'янських племен у пiвнiчнiй Болгарi). У 70-х рр. VII ст. на територiю Семи слов'янських племен iз пiвденно Бессарабi вiдбувається вторгнення протоболгарiв (пере-селилися туди пiд натиском хозар з Приазов'я i Нижнього Поволжжя). Мiж болгарами та слов'янами був укладений союзуборотьбi проти Вiзантi.
  У 681 р. Вiзантiя визнає болгарську державу. Першим правителем Болгарського царства був хан Аспарух. За нього виникає Перше Болгарське царство (681-1018 рр.). На чолi держави стояв хан (князь), який мав титул "iвiчГ ("великий"). Йому допомагала Рада знатi. Iнодi скликалися народнi збори. Вiд князя Симеона (893-927) для позначення монарха використовуються титули, узвичаєнi у Вiзантi - кесар, василевс. Народнi збори (собори) поступово втрачають свою роль i, навпаки, посилюється значення й авторитет постiйно ради - санклiта. Важливу роль в управлiннi вiдiгравали логофест (перший мiнiстр), протовестиарiй (вiдав фiнансами), великий воєвода (здiйснював
  88
  
  керiвництво вiйськами). У мiстах правили воєводи, а в сiльськiй мiсцевостi - старости.
  Болгарське царство проiснувало до 1018 р. та знову було пiдкорене Вiзантiєю. Унаслiдок повстання болгар на чолi з Петром i Асенем вiдбувається звiльнення крани вiд Вiзантiйського iга й утворюється Друге Болгарське царство, що проiснувало з 1187 р. до 1396 р. У цей перiод на чолi держави стояв цар, влада якого стала спадковою. Йому належала законодавча, виконавча та судова влада. Та ця влада певною мiрою була обмежена боярською радою. Збереглася колишня система управлiння: великий логофест, протовестиарiй, великий воєвода.
  Наприкiнцi XIV ст. Болгарiя, як й iншi крани Європи, розпалася на низку феодальних самостiйних держав i була нездатна чинити серйозний опiр загарбникам, тому в 1396 р.  поневолили турки.
  Основним джерелом права протягом тривалого часу був звичай, покладений в основу перших записiв слов'янського права. Най-вiдомiша пам'ятка феодального права Болгарi- "Закон суднийлюдям" (865 р.). Дiяли також церковнi збiрники права, жалуванi грамоти болгарських царiв (хрисовули), збiрники вiзантiйського права.
  13.2. Виникнення й розвиток феодально держави та права в Чехi
  На територi сучасно Чехi на початку IX ст. з'являється Велико-моравське князiвство, основою якого стали захiднослов'янськi племена. Та пiсля угорсько навали 906 р. це утворення зникає. З цього часу розпочинається iсторiя Чеського князiвства, що в серединi X ст. стає феодальною державою. Х-Х^ столiття в iсторi Чехi -це перiод ранньофеодально монархi. Усе населення подiляється на двi групи - феодалiв-землевласникiв i пригноблених феодальна залежних селян. Останнє подiлялося на вiльних "дедичiв", покрiпачених "седлякiв" i отрокiв-рабiв. Iснувала феодальна градацiя й серед чеських феодалiв- пани, владики, земани.
  Монархiя в Чехi в IХ-ХI столiттях була подiбна до захiдно-європейських зразкiв. На чолi держави стояв князь. Важливi двiрцевi посади обiймали князiвськi дружинники. Серед них найважливi?шими були посади керуючого князiвських палат (палатiя), верхов?ного скарбника (комiрника), керуючого князiвськими володiннями (владаря), стайнями (маршалка) тощо. Вони утворювали князiвську раду. Iнодi князь скликав двiрцевi з'зди. Держава подiлялася на кра, влада в яких перебувала у руках каштелянiв.
  З 1056 р. чеська держава стає полiтичне роздробленою та роз?падається на самостiйнi, не пов'язанi мiж собою нi економiчно, нi полiтичне частини. У XIV ст. у Чехi колишнi становi дворянськi
  89
  
  збори (снеми) доповнюються представниками мiст i перетворюються на станово-представницький сейм, який об'єднував три стани: панiв, дрiбну шляхту та мiщан, хнi засiдання вiдбувалися окремо. Спочатку засiдали пани й свою думку оголошували рицарям, тi власну думку доводили до мiщан. Сейм мав повноваження в сферi законодавства, затвердження мiжнародних угод i запровадження нових податкiв.
  У перiод станово-представницько монархi главою держави в Чехi вважався король (обраний або спадковий). Однак з 1436 р. постiйним органом стає Королiвська рада, що поступово пере?творюється на раду панiв (складалася з представникiв вищо аристо?кратi). В областях влада належала мiсцевим панам i лицарству. Мiсцева шляхта перiодично збиралася на обласнi з'зди. Головним дворянським судом був земський суд у Празi (засiдав чотири рази на рiк), до складу якого належали король або призначений ним замiсник, вищi посадовi особи та дворянськi засiдателi.
  Протягом тривалого часу основним джерелом права був -звичай. Згодом з'являється збiрник звичаєвого права - Статут князя Конрада (ХII-ХИI столiття). З початком XIV ст. спiввiдноситься Ртiсмберзька (Розенберзька) книга - приватний запис чинного чеського права. Пiзнiше були виданi такi вiдомi приватнi пам'ятки земського права феодально Чехi, як "Ряд земського права" (XIV ст.) i "Виклад чеського земського права" пана Ондрiя з Дуби (XIV-XV столiття).
  13.3. Виникнення й розвиток феодально держави та права Польщi
  Творцем польсько держави був Мєшко I (бл. 960-992 рр.), князь iз династiП'ястiв. Вiн об'єднав польськi землi в державне утворення. На територi Польщi, що налiчувала 250 000 км2, на той час мешкало 1,2 млн. осiб. Син Мєшка - Болеслав Хоробрий (992-1025) став першим польським королем, коронованим у 1025 р. На початко?вому етапi iснування польсько держави володарi з династi П'ястiв успадковували трон по прямiй лiнi (вiд батька до сина). Цей звичай було змiнено в XII ст., коли в Польщi поширилася характерна для того?часно Європи феодальна роздробленiсть держави на князiвства, якими управляли удiльнi князi. Незадовго до своє смертi (1138 р.) король Болеслав Кривоустий визначив засади престолонаслiдування, подiливши державу мiж синами. Титул сеньйора, тобто верховного князя, був пов'язаний iз пануванням над Малопольщею зi столицею в Краковi. Вiдтак процес роздробленостi поглибився, призводячи до появи дедалi дрiбнiших князiвств, деякi намагалися навiть порвати зв'язки з Польщею.
  90
  
  Польськi князi неодноразово вдавалися до спроб подолання удiльно роздробленостi через об'єднання деяких князiвств пiд своєю владою. Одним з найважливiших етапiв об'єднання польських земель можна вважати державу Генрикiв Сiлезьких (1201-1241 рр.), кiнець якiй поклав напад монголiв. Пiд кiнець XIII ст. найамбiтнiшi князi прагнули вiдбудувати Польське Королiвство. Першим, хоча й нена?довго, цiє мети домiгся Пшемисл II (1295-1296 рр.), якого коронували пiсля об'єднання Великопольщi та Помор'я. Найбiльших наслiдкiв у об'єднаннi роздрiблених польських князiвств досягнув Владислав Локєток, який правив Польщею в 1320-1333 рр. Об'єднання окремих удiлiв у єдине державне утворення продовжувалося за сина Влади-слава Локєтка - Казимира Великого (1333-1370), монархiя якого простягалася на 244 000 км2.
  Подолавши удiльну роздробленiсть, Польща перетворилася на станову монархiю, в якiй привiлейоване мiсце належало духовенству та лицарському стану, що поступово став шляхетським (шляхтою). Два iншi суспiльнi стани - мiщани та селяни.
  Казимир Великий не мав синiв, тому, з огляду на попереднi династiйнi вимоги, на польському тронi його заступив Людовик Анжуйський (Угорський). Його донька Ядвiга, коронована на польський престол (1384 р.) через одруження з великим князем Литовським Ягеллом, прийняла рiшення не тiльки про змiну панiвно в Польщi династi, але й про державний зв'язок Польщi та Литви. У 1385 р. у м. Кревi було укладено польсько-литовську унiю, що проявлялася в особi спiльного володаря. Та все ж Польща й Литва зберiгали певну незалежнiсть держав.
  Володiючи Польщею, династiяЯгеллонiв (1386-1572 рр.)у XV- XVI ст. була однiєю з найзаможнiших у Європi,  представники обiймали водночас трони Польщi, Литви, Чехi та Угорщини. Пiд кiнець панування короля Казимира IV Ягеллончика (1447-1492) територiя об'єднаних персональною унiєю Польщi та Литви стано?вила 1115 000 км2. Це була найбiльша держава Європи. На  тери?торi проживало близько 7 000 000 осiб. У 1509 р. столицею Польщi (замiсть Кракова) стає Варшава.
  Унаслiдок змiни панiвно династi в Польщi утверджується принцип виборностi володаря. Пiсля смертi останнього з Ягеллонiв принцип обирання монарха набере форми вiльно елекцi (виборiв).
  Важливим постiйним органом влади Польщi, котрий сформувався приблизно в серединi Х^ст., була Королiвська рада. До не належали: королiвський (коронний) канилер i його заступник - пiдканцлер', коронний маршал (керував королiвським двором, чинив суд над придворними) та його заступник - надвiрний маршал', коронний
  91
  
  пiдскарбiй (охоронець королiвсько скарбницi) та його заступник -надвiрний пiдскарбiй; воєводи, каштеляни, католицькi єпископи.
  У XV ст. сформувалася система польського парламентаризму -загальний (вальний) сейм. Сейм подiлявся на де/ палати: Сенат (вирiс iз Королiвсько ради) та Посольську iзбу (з представникiв земсько шляхти), збирався вiн щорiчно. Сейм вирiшував питання про по?датки, приймав законодавчi акти.
  Важливе значення для формування державного ладу мала Конституцiя "IЧiпi ПОУI" ("нiчого нового") 1505 р., яка проголосила, що жоден новий закон не може бути прийнятий без згоди шляхти. З того часу для прийняття сеймово ухвали необхiдно було отримати згоду трьох станiв сейму: короля, Сенату та Посольсько iзби.
  Люблiнська унiя (1569 р.) об'єднала Польщу та Литву в одне держав?не утворення - Рiч Посполиту (вiд польськ. ггесгро^роiiiа-республiка). Вона мала спiльного володаря, котрий польська та литовська шляхта обирала вiльним голосуванням (для цього скликалися особливi сейми- конвокацiйнi, елекцiйнi, коронацiйнi). Державу об'єднував спiльний сейм i Сенат, оборонна та зовнiшня полiтика, грошi. Самостiйнiсть Корони та Литви проявлялася в окремому для кожно держави центральному урядi, а також титулах i достонствах. Унаслiдок пере?можних вiйн територiя Речi Посполито зростала й у 1634 р. становила 990 000 км2, на яких проживало близько 11 000 000 осiб.
  Згiдно з прийнятими сеймом у 1572 р. "Генрiковими артикулами" (названi на честь першого обраного короля Генрiха Валу а, стали своєрiдною конституцiєю держави), Рiч Посполита проголошувалася дворянською республiкою на чолi з королем, якого обирали. Король визнавав вiльну "елекцiю", вiдмовлявся вiд успадкування трону, зобов'язувався без думки Сенату не вирiшувати питань вiйни та миру, не скликати посполитого рушення i тримати при собi 16 сенаторiв, кожнi два роки скликати сейм. Законодавча влада належала сейму, що складався з короля, Сенату й Посольсько iзби. Найупливовiшою частиною сейму була Посольська iзба, до складу яко належало 170 делегатiв - послiв вiд земсько шляхти. Усi питання на сеймi Речi Посполито вирiшувалися одностайно (до 1791 р. дiяло, так зване, правило "IiЬегот УЄIО").
  У серединi XVIII ст. розпочався процес реформування держави в дусi iдей Просвiтництва. Iмпульсом, який прискорив запровадження внутрiшнiх реформ у державi, став Перший подiл Польщi (1772 р.). Важливе значення мали й реформи, запровадженi Великим сеймом у 1788-1792 рр. i, зокрема, ухвалення ним 3 травня 1791 р. "Закону про управлiння" - першо офiцiйно конституцi Європи (друга в свiтi пiсля американсько). Це був великий здобуток польсько
  92
  
  полiтично думки кiнця XVIII ст., що запровадив реформу держави, яка могла змiцнити  структуру та вберегти перед загрозою з боку сусiдiв-загарбникiв. Ухвалення конституцi з метою реформування та змiцнення Речi Посполито, що перетворювалася на конституцiйну спадкову монархiю, наштовхувалося на спротив частини магнатiв, якi за пiдтримки Росi зайняли урядовi посади в Польщi. Конституцiю та реформи Великого сейму було визнано недiйсними. 1793 р. Росiя та Пруссiя здiйснили Другий подiл Польщi, а в 1795 р. Австрiя, Пруссiя та Росiя - Третiй, останнiй подiл Польщi, що на 123 роки (до 1918 р.) втратила свою незалежнiсть.
  Спочатку в Польщi, як i в бiльшостi кран, дiяло звичаєве право. Згодом з'являються збiрники - Польська Правда (Ельблонська книга) (XIII ст.), Статути Казимира Великого (1347 р.), три Литовськi статути (1529, 1566, 1588 рр.), збiрники магдебурзького права. У цих джерелах були вмiщенi правовi норми, що регулювали вiдносини власностi, шлюбно-сiмейнi, спадкування, злочинiв i покарань тощо.
  ТЕМА 14
  Держава та право Федерально Росi
  14.1. Виникнення й державний лад Росi в XIV- XVI столiттях
  Ядром майбутньо росiйсько держави стало Московське князiвство, котре ще в XII ст. видiляється з Володимиро-Суздальського. Навколо Москви, перша лiтописна згадка про яку датується 1147 р., наприкiнцi XIII ст. розпочинається й наприкiнцi XV - на початку XVI столiть закнчується процес об'єднання земель. Пiд час централiзацi вiдбува?ється перетворення всiє полiтично системи. На мiсцi велико кiлькостi самостiйних князiвств утворюється єдина держава. Змiнюється вся система сюзеренно-васальних вiдносин: колишнi великi князi самi стають васалами московського великого князя; формується складна iєрархiя феодальних чинiв. Великий князь став називати себе царем (за анало?гiєю з ординським ханом i вiзантiйським iмператором, "государем всiє Русi") та мав широкi права в галузi управлiння, законодавства й суду. Та влада Великого князя не була абсолютною, позаяк вiн не мiг управ?ляти державою без Боярсько думи. Члени Думи "жалувались" князем iз середовища князiвсько-боярсько аристократi. Крiм цього, князевi доводилося зважати на систему намiсництва. Феодальнi з'зди хоча й збирались, але вже не вiдiгравали важливо ролi.
  У цей перiод ще продовжувала дiяти двiрцево-вотчинна система управлiння, в якiй основне мiсце вiдводилося князiвському двору
  93
  
  
  та двiрцевим вiдомствам ("путям"). Iснували конюший, сокольний та iншi "путi" пiд керiвництвом "путнга" бояр, у вiданнi яких перебували села, землi й угiддя, приписанi до певно галузi.
  З централiзацiєю держави компетенцiя двiрцево-вотчинно системи зросла: у пiдпорядкуваннi "путних" бояр перебували численнi штати дякiв, приказчикiв, ключникiв та iн. Князiвський (великий) палац тепер став центральним вiдомством, якому пiдпорядковувалися "путнi". Для управлiння приєднаними землями з кiнця XV ст. почали створюватися "обласнi" палаци - Рязанський, Новгородський та iн. Змiна характеру великокнязiвсько влади, необхiднiсть управляти бiльшими, нiж ранiше, територiями держави вимагали створення спецiального апарату. Тож з кiнця XV ст. починають виникати прикази - постiйнi установи, повноваження яких поширювалися на територiю всiє держави. Вони мали спецiальнi примiщення, штати посадовцiв, дiловодство, архiви тощо. Одними з перших виникають прикази Великого Палацу та Казенний. Пiзнiше з'являються Розряд?ний (управлiння вiйськовою службою), Посольський (дипломатична служба), Розбiйний (каральний орган) прикази та iн. На початку XVI ст. х було вже близько десяти. Згодом система приказiв охоплює всi галузi державного управлiння.
  До кiнця XV ст. зберiгається система кормлiння, запроваджена ще в перiод Кивсько Русi. Та з централiзацiєю держави становище тих, хто кормився, суттєво змiнюється, хнi права значно розширювалися (тепер м було пiдсудне все населення), була здiйснена спроба реорганi?зувати систему кормлiння з бiльш чiтким визначенням хнiх обов'язкiв i запроваджується контроль за ними. Наприкiнцi XV ст. система кормлiння була обмежена виборною адмiнiстрацiєю.
  На початку XV ст. виникають губнi та земськi "iзби" - виборнi органи, що виконували полiцейсько-судовi функцi та фiнансову службу. Мiста були вилученi з вiдання удiльних князiв i перейшли пiд владу Великого князя. Там були призначенi мiськi приказчики, котрi збирали податки, виконували полiцейськi функцi та були чимось на кшталт воєнних комендантiв, очолювали збройнi сили мiста.
  Як i ранiше, спецiальних судових установ не iснувало. Суд не був вiдокремлений вiд адмiнiстрацi. Iснувала також вотчинна юстицiя та церковний суд. Однак уже визначаються судовi iнстанцi: центральнi органи почали розглядати скарги на рiшення мiсцевих судiв.
  Збройнi сили на кiнець XV - початок XVI столiть були суттєво реорганiзованi. Формувалося дворянське помiсне ополчення. Дворянськi полки, що служили переважно в кiннотi, стають надiйною опорою великокнязiвсько влади. У разi потреби могло скликатися народне ополчення.
  94
  
  Важливi змiни вiдбуваються в системi фiнансiв. З палацово скарб?ницi видiляється державна скарбниця, котрою вiдав Казенний приказ. Прибутки з палацових земель зосереджувалися в палацовiй скарбницi. До державно скарбницi надходили загальнодержавнi податки, кiлькiсть яких поступово збiльшувалася. Скасовується фiнансовий iмунiтет старо феодально знатi та запроваджується загальний податок - iз сохи. Важливе значення мала й грошова реформа, проведена на початку XVI ст., згiдно з якою запроваджувалася єдина грошова си?стема, а право чеканити монету належало тiльки Великому князевi.
  14.2. Право Росi перiоду утворення централiзовано держави
  У росiйськiй централiзованiй державi продовжувала дiяти Руська Правда, текст яко був перероблений i прилаштований до нових умов життя. Нова редакцiя називалася Скороченою. Та Руська Правда не повною мiрою вiдображала новий рiвень соцiально-економiчного розвитку крани. Важливими документами були великокнязiвськi нормативнi акти, що визначали статус мiсцевого самоврядування. Найвiдомiшi -Двiнська (1397-1398 рр.) i Бiлозерська (1488 р.) правди.
  У 1497 р. був прийнятий перший Судебник централiзовано держави, що базувався на попередньому законодавствi, але мiстив i багато нових норм, пов'язаних зi змiнами, що вiдбулися в державi. Статтi Судебника, яких загалом було 68, дають можливiсть глибше зрозумiти рiзнi аспекти суспiльного життя того часу - посилення великокнязiвсько влади, кiлькiсне зростання дворянства, появу судових iнстанцiй. Судебник розпочав офiцiйне закрiпачення селян, запрова?дивши Юрiв день (перехiд селян вiд одного феодала до iншого обмежу?вався тижнем до й тижнем пiсля осiннього церковного свята на честь святого Георгiя (Юрiя; 26 листопада за старим стилем)). Переважна частина його статей вмiщує норми кримiнального права, кримiналь?ного судочинства, закрiплює змiни в каральнiй полiтицi держави.
  У Судебнику 1497р. норм й права викладено безсистемне, казуально, привiле панiвного класу визначено вiдкрито. Пiд злочином Судебник розумiє "лиху справу", що завдає збиткiв i державi, i панiвному класу. Виникли новi види злочинiв - державнi та проти суду. З'явилося таке поняття, як "нехитрi дiяння" ("ненавмиснi") та рецидив. Змiнилося коло суб'єктiв злочину-тепер ними визнаються й холопи.
  Найбiльш тяжкими вважалися державнi злочини ("крамола", "подим"), грабiж, розбiй, убивство пана, крадiжка межевих знакiв. Судебник передбачав i такi види злочинiв, як наклеп i образа словом. Встановлено вiдповiдальнiсть посадових осiб. Судебник 1497 р. широко застосовує смертну кару та членоушкоджувальнi покарання.
  95
  
  У кримiнальному процесi зберiгалася та ж змагально-звинувачу-вальна форма, але тiльки у справах про дрiбнi злочини та майновi суперечки. Тепер у судi почали вести протокол, здiйснювати виклики до суду; судовi рiшення оформлювати спецiальними документами. Введено поняття позовно давностi. Як доказ, окрiм присяги, особистого зiзнання та свiдчення свiдкiв, почали ви?користовувати й документи. Не зник судовий поєдинок.
  Судебнику 1497 р. була вiдома й розшукова форма процесу. У такому разi iнiцiатива порушення справи належала державному органовi, оскiльки розшук застосовувався, переважно, щодо особливо важких злочинiв. Доказами в розшуковому процесi визнавалися обшук, пiймання на мiсцi злочину.
  14.3. Станово-представницька монархiя в Росi
  Станово-представницька монархiя була новою формою держав-ного правлiння, особливiсть яко полягала в тому, що царська влада залучала до вирiшення важливих питань представникiв не тiльки панiв?ного класу, а й верхiвки мiського населення. Опертям централiзова?но держави стає дворянство, котре було зацiкавлене в активнiй зовнiшнiй полiтицi та в подоланнi боярських мiжусобиць.
  Утворення станово-представницько монархi в Росi проявилося в скликаннi Земських соборiв. Станово-представницька монархiя iснувала в Росi до XVII ст., коли  змiнила нова форма правлiння -абсолютна монархiя.
  Вiд 1547 р. глава держави став називатися царем. Змiна титулу мала такi полiтичнi цiлi: змiцнення влади монарха та запобiгання претензiям на престол колишнiх удiльних князiв, оскiльки титул царя передався у спадок. Наприкiнцi XVI ст. узвичався порядок обрання (затвердження) царя на Земському соборi. Цар як глава держави мав значнi повноваження в адмiнiстративнiй, законодавчiй i судовiй сферах. У свой дiяльностi вiн спирався на Боярську Думу та Земськi собори.
  Боярська Дума формально зберегла своє колишнє становище. Це був постiйний орган, надiлений законодавчими повноваженнями, що разом з царем вирiшував найважливiшi питання. До складу Боярсько Думи належали бояри, колишнi удiльнiкнязi, думнi дворяни, окольничi, думнi дяки та представникимiського населення.Хочаподальшш склад Думи й змiнився в бiк збiльшення представництва дворянства, вона продовжувала залишатися органом боярсько аристократi.
  Особливе мiсце в системi органiв державного управлiння посiдали Земськi собори. Вони скликалися iз середини XVI ст. до середини XVII ст. (перший 1549 р., останнiй 1653 р.). х скликання оголошувалося спецiальною царською грамотою. Земськi собори складалися
  96
  
  з Боярсько Думи, Освяченого собору (вищий колегiальний орган православно церкви) та виборних представникiв вiд дворян i мiського населення. Суперечки, що точилися мiж ними, сприяли посиленню влади царя. Земськi собори вирiшували основнi питання державного життя: вибори чи затвердження царя, запровадження нових податкiв, оголошення вiйни, питання внутрiшньо та зовнiшньо полiтики тощо. Питання обговорював кожний стан окремо, але рiшення повиннi були приймати разом.
  Продовжувала розвиватися система приказiв, загальна кiлькiсть яких на середину XVII ст. сягає 90. Для роботи приказiв був характер?ний бюрократичний стиль: чiтке пiдпорядкування (по вертикалi) та безумовне дотримання iнструкцiй i приписiв (по горизонталi). Очолював приказ начальник, який призначався з бояр, окольничих, думних дворян i дякiв. Залежно вiд дiяльностi приказу начальниками могли бути: суддя, казначей, печатник, дворецький та iн. Ведення дiловодства покладалося на дякiв. Технiчну та канцелярську роботу здiйснювали пiддячиi. Питаннями органiзацi державно служби вiдали прикази Великого приходу, Розрядний, Помiсний i Ямський. Структур?ним пiдроздiлом приказу був стiл, який спецiалiзувався за галузевим або територiальним принципом. Столи подiлялися на повиття.
  Основними органами управлiння на мiсцях у другiй половинi XVI ст. стають земськi та губнi iзби. Земськi iзби обирало тяглове населення посадiв i волостей на один-два роки у складi земського старости, дячка та цiлувальникiв. Земськi органи утримувалися коштом мiсцевого населення. Вони здiйснювали фiнансовi, судовi та полiцейськi функцi.
  Губнi iзби ставали основними органами управлiння в повiтах. Вони виконували полiцейськi та судовi функцi. Очолював цей орган обраний населенням староста, судочинство покладалося на цiлуваль?никiв, дякiв i пiддячних.
  На початку XVII ст. було реорганiзовано мiсцеве управлiння. Адмiнiстративнi, полiцейськi та воєннi функцi покладалися на при?значених центральною владою воєвод, м же почали пiдпорядкову?ватися земськi й губнi iзби, мiськi приказчики. У свой дiяльностi воєводи спиралися на спецiально створений апарат - приказнi iзби, до складу яких належали дяки, пристави, приказчики, розсильнi тощо. Воєводу призначав Розрядний приказ, затверджував цар i Боярська дума. Строк служби воєводи становив один-три роки.
  У цей перiод було проведено реформу збройних сил. У  контекстi продовжувалось упорядкування органiзацi дворянського ополчення, створено постiйне стрiлецьке вiйсько. На початку XVII ст. виникають постiйнi полки - рейтарськi (вiд нiм. "рейтар" - вершник; вид наймано
  97
  
  кiнноти), пушкарськi, драгунськi (вiд франц. сiга^от - вид кiнноти, що вела бiй у пiшому i кiнному строю) та iн. Вони були праобразом постiйно та регулярно армi, що сформувалася в Росi тiльки у XVIII ст.
  14.4. Право Росi перiоду станово-представницько монархi
  У перiод станово-представницько монархi зростає роль цар?ського законодавства. Крiм законодавчих актiв, якi приймались царем спiльно з Боярською Думою, збiльшується кiлькiсть "iменних" цар?ських указiв. З пiдвiдомчих питань нормативнi акти видавали й прикази. У Судебнику 1550 р. був закрiплений принцип систематизацi тих нормативних актiв, якi не ввiйшли до судебникiв.
  Важливе значення для розвитку росiйського права мали Судеб?ник 1550 р., Стоглав 1551 р. (назву отримав вiд збiрника соборних рiшень, подiленого на 100 глав), документи, що пiдтверджували лiквiдацiю системи кормлiння (наприклад, Мединський губний наказ 1555 р.) i земських управлiнських органiв.
  В основу Судебника 1550 р. був покладений Судебник 1497 р. Однак у нього внесено новi статтi про феодальне землеволодiння, губне та земське управлiння, бiльш детально регламентувався розшук "лихих людей", судовий процес, наводилося розширене поняття злочину, мiра покарання була поставлена в залежнiсть вiд соцiального статусу потерпiлого тощо.
  Стоглав 1551 р. було укладено як результат спiльно нормотворчо дiяльностi духовенства та феодально знатi. Вiн торкався, переважно, церковних питань i поряд з Номоканоном був основним кодексом правових норм, якi визначали внутрiшнє життя духовенства та його взаємовiдносини з суспiльством i державою (збереглося декiлька рукописних редакцiй Стоглава).
  Статутна книга Розбiйного приказу (1555-1556 рр.) мiстила норми кримiнального права та процесу, що свiдчили про посилення карально полiтики держави. Вiдомi також книги Помiсного (1648 р.) i Земського (1626-1648 рр.) приказiв.
  Наприкiнцi ХУI-ХУН столiть було здiйснено спробу загально систематизацi законодавства через складання зведених судебникiв, але якi так i не отримали офiцiйного затвердження.
  Важливим правовим документом епохи було Соборне уложення 1649 р., яке вiдiграло важливу роль у розвитковi росiйського права. Уложення стало першим друкованим кодексом Росi. Воно склада?лося з 25 глав i 967 статей. Джерелами уложення були книги приказiв, судебники, царське законодавство та боярськi вироки. Основний акцент у ньому робиться на кримiнальному правi та судочинствi. 98
  
  Багато уваги придiлено питанням землеволодiння. Зокрема, узагальнюються способи змiни права землеволодiння: володарями помiсть могли бути дворяни та бояри; помiстя могло передаватися синам у спадок; дочки могли отримати помiстя як посаг; дозволявся обмiн помiстями.
  Зобов'язальне право передбачало, що зобов'язання за договором тепер забезпечувалося не особою, а майном вiдповiдача. Одне за одного вiдповiдали подружжя, батьки та дiти. Усе бiльшого значення набуває письмова форма укладання договору, визначався порядок визнання договору недiйсним.
  Спадковому праву вiдомi спадкоємцi за законом i за заповiтом. Згiдно з Уложенням, юридичнi наслiдки мав тiльки шлюб, укладений у церквi. Обов'язковою для шлюбу була згода батькiв.
  В Уложеннi немає поняття злочину, але з його змiсту зрозумiло, що злочином є порушення царсько волi. Суб'єкти злочину - представ?ники всiх станiв. Злочини подiлялись на умиснi та необережнi. Уже були вiдомi iнститути необхiдно оборони та крайньо необхiдностi. Серед злочинiв найтяжчими вважалися злочини проти вiри, далi - йшли державнi. Регламентувалися склади злочинiв проти особи: вбивство, нанесення тяжких тiлесних ушкоджень, образа словами та дiями. Основна мета покарання - залякати. Застосовувалися такi види покарання: смертна кара, тiлеснi покарання, тюремне ув'язнення, заслання, майновi покарання, позбавлення чину та церковне покаяння.
  14.5. Державний лад Росi у перiод утворення та розвитку абсолютно монархi (друга половина ХУII-ХУШ столiть)
  Наприкiнцi XVII ст. в Росi формується абсолютна монархiя. Вона характеризувалася такими ознаками: вся повнота державно влади концентрується в руках однiє особи; виникає професiйний бюро-кратичний апарат; створюється сильна постiйна армiя; вiдсутнi станово-представницькi органи й установи. Однак у росiйського абсолютизму були сво суттєвi особливостi:
   абсолютизм у Росi сформувався в умовах розвитку крiпосни?
  цтва, а не розвитку капiталiстичних вiдносин i вiдмiни феодальних
  iнститутiв, як це було в Європi;
   соцiальним пiдґрунтям росiйського абсолютизму було крiпос?
  ницьке дворянство та служилий стан, тодi як європейський абсо?
  лютизм спирався на союз дворянства з мiстами;
   становлення абсолютизму в Росi супроводжувалося зовнiшньою
  експансiєю, втручанням держави в усi сфери суспiльного життя.
  99
  
  На чолi держави стояв монарх, якому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Вiн також був головнокомандувачем армi, а з пiдпорядкуванням церкви державi - главою церкви. Згiдно з того?часними iдеологiчними настановами, глава держави зображався "батьком народу", який знає чого хочуть його дiти, а тому вiн має право х виховувати, повчати та карати. У 1722 р. був виданий указ, згiдно з яким монарх дiставав право призначати свого спадкоємця. Юридичним джерелом закону стала визнаватися воля монарха.
  Боярська Дума наприкiнцi XVII ст. з органу, котрому нарiвнi з царем належала вся повнота влади, перетворюється на судово-управлiнський орган, який здiйснював нагляд за дiяльнiстю виконав?чих органiв (приказiв) i органiв мiсцевого управлiння. У 1701 р.функцi Боярсько Думи були переданi Ближнiй канцелярi, що координувала роботу центральних органiв управлiння,  посадовцi об'єдналися в раду й отримали назву Консiлiмiнiстрiв. Пiсля утворення в 1711 р. Сенату Боярську Думу було лiквiдовано.
  Сенат складався з дев'яти сенаторiв i обер-секретаря, призначува?них iмператором. За структурою Сенат складався з присутствiя (загальних зборiв сенаторiв) i канцелярi (очолювалася обер-секретарем та складалася зi столiв: розрядного, таємного, губернського, приказного та iн.). До компетенцi Сенату належали: судова й органiзацiйна дiяльнiсть, фiнансовий i податковий контроль, зовнiшньоторговельнi та кредитнi повноваження. Спочатку рiшення приймалися колегiальне й тiльки єдиногласно,аз 1714 р.~ бiльшiстю голосiв. Контроль за дiяльнiстю Сенату здiйснював спочатку генерал-ревiзор, а пiзнiше - обер-секретар. Для посилення контролю з боку iмператора при Сенатi в 1722 р. за-проваджувалися посади генерал-прокурора (фактично був главою Сенату) й обер-прокурора (очолювали департаменти Сенату). По смертi Петра I роль Сенату як вищого органу управлiння починає зменшу?ватися. Уплив Сенату посилюється знову в 1744 р. Тодi вiн мав чотири департаменти: духовних, фiнансових, торговельно-промислових i судових справ. За царювання Iвана Антоновича й Анни Леопольдiвiш значення Сенату знову зменшується, а за Єлизавети Петрiвни -зростає. За Катерини //Сенат стає вищим судово-адмiнiстративним органом, який складався з шести департаментiв. З 1801р. Сенат остаточно стає вищою судовою iнстанцiєю.
  У 1726 р. для вирiшення важливих питань внутрiшньо та зовнiш?ньо полiтики було створено Верховну Таємну раду, що отримала законодавчi повноваження та розглядала скарги на дi Сенату, пiд?бирала кандидатури сенаторiв. Цей орган управлiння був лiквiдова?ний у 1730 р. Його мiсце зайняв Кабiнет мiнiстрiв, який спочатку виконував дорадчi функцi при iмператрицi Аннi Iоан iєнi, аз 1735 р.
  100
  
  
  
  отримує законодавчi повноваження. Склад Кабiнету мiнiстрiв становив три особи. Лiквiдований був у 1741 р., а замiсть нього створюється iнший центральний орган, який вирiшував питання державного управ?лiння - Кабiнет  Величностi (iмператрицi Єлизавети Петрiвни). Пiзнiше вiн називався Iмператорською радою (прнПетрiIIГ), Радою при найвищому дворi (за Катерини II). Увесь час вiн зберiгав за собою значнi повноваження в рiзних сферах державного управлiння.
  Центральними органами управлiння були й прикази (у 1699 р. х було 44). У1718-1720 рр. замiсть них були створенi колегi, до складу яких належали: президенти, вiце-президенти, чотири радники, чотири асесори (засiдателi), секретар, актуарiус, регiстратор, перекладач, пiддячi. У груднi 1718р. був затверджений реєстр колегiй. Найважливi?шими "державними" колегiями були три: Вiйськова, Адмiралтейська, Iноземних справ. Фiнансовими питаннями вiдали: Камер-колегiя (вiдповiдала за прибутки держави), Ревiзiон-колегiя (контролювала збирання та витрату казенних коштiв). Iснували й iншi колегi: Комерц-колегiя (торгiвля), Берг-колегiя (гiрничасправа), Мануфактур-колегiя (легка промисловiсть), Юстиц-колегiя (судова система) тощо.
  У процесi створення нових органiв управлiння виникли новi титули: канцлер, дiйсний таємний i таємний радники, радник, асесор та iн. Штати та придвiрнi посади були прирiвнянi до офiцерських рангiв. Служба стає професiйною, а посадовцi - привiлейованим станом.
  Указом вiд 1708 р. вся територiя Росi подiлялася на вiсiм губернiй. У 1714р. х стає одинадцять. На чолi губернiй стояли губернатори, в руках яких зосереджувалась адмiнiстративна, судова та вiйськова влада. У 1713 р. з метою поставити дiяльнiсть губернатора пiд контроль дворянства були запровадженi ландрати (радники; вiд нiм. "пандрат"; "панд" - крана i "рат" - радник), якi разом 3 губернато?ром утворювали колегiю з 8, 10 чи 12 осiб, залежно вiд розмiру губернi, для управлiння нею. Губернi подiлялися на повiти, очолюванi комендантами. У 1712-1715 рр. адмiнiстративно-територiальний подiл був такий: уся територiя держави подiлялася на губернi, губернi- на провiнцi, провiнцi- на повiти (лiквiдованi в 1715 р.). З 1719 р. територiя держави подiлялася на 45 провiнцiй, що були основними одиницями управлiння та складалися з дистрiктiв (округiв). У1775 р. було здiйснено губернську реформу, згiдно з якою основною адмiнiстративною одиницею, що об'єднувала центр iмперi та  округи, була губернiя на чолi з губернатором. При останньому iснував колегiальний орган - губернське правлiння, що перебувало пiд наглядом Сенату. Склад правлiння такий - губернатор i два радники. Губернське правлiння виконувало такi функцi: загальне управлiння губернiєю, публiкацiя законiв, указiв i розпоряджень iмператора, нагляд за х виконанням, накладання арешту на майно, розгляд скарг та iн.
  101
  
  У XVII-ХУШ столiттях створюється регулярна армiя. Наприкiнцi XVII ст. були розформованi стрiлецькi полки та припинило своє iснування дворянське кiнне ополчення. У 1687 р. було створено "потiшнi" полки (Преображенський i Семенiвський), що стали ядром ново армi. У 1699-1705 рр. у Росi була запроваджена рекрутська система комплектування армi. Рекрутськiй повинностi пiдлягало все податкове чоловiче населення. Служба була довiчною. Солдати набиралися з селян i мiщан, офiцери-з дворян. Для пiдготовки офiцерiв були вiдкритi воєннi школи: бомбардирiв (1698 р.), артилерiйськi (1701, 1712 рр.), Морська академiя (1715р.) та iн. Управлiння армiєю спочатку здiйснювали прикази (Розрядний, Вiйськових справ, Артилерi, Провiант?ський тощо), а згодом - Сенат, Вiйськова колегiя (1719р.), Адм iралтейська колегiя (1718 р.). Армiя подiлялася на полки, полки - на ескадрони та батальйони, а тi, своєю чергою, - на роти.
  Розвивається система каральних органiв. Боротьбу з антифеодаль?ними виступами наприкiнцi XVII ст. вели прикази (Розбiйний, Таємних справ, Преображенський). У 1718 р. виникає Таємна канцелярiя. Пiсля лiквiдацi Таємно канцелярi (1726 р.) i Преображен-ського приказу (1729 р.) хнi повноваження переходять спочатку до Сенату та Верховно Таєм но ради, а потiм - до Канцелярi таємних розшукаєш справ (1731 р.). Пiсля  лiквiдацi в / 762р. було створено Таємну експедицiю Сенату, що перебувала пiд контролем iмпера?трицi Катерини II.
  На початку XVIII ст. у структурi державного апарату виникає новий орган - полiцiя, що у свой дiяльностi спиралася на старост вулиць i десятникiв (обиралися з-помiж купцiв i ремiсникiв). До ком?петенцi полiцi належали: охорона порядку, боротьба зi злочиннiстю, мiський благоустрiй, виловлення селян-утiкачiв, протипожежнi заходи.
  14.6. Соборне уложення 1649 р. та його загальна характеристика
  Пiд натиском дворянства в умовах бурхливих соцiальних заворушень у 1648 р. розпочинається пiдготовка нового зводу законiв, який мав взяти до уваги становi iнтереси землевласникiв i посадсько верхiвки та сприяти подальшому змiцненню самодержавного ладу. Над його пiдготовкою працювала спецiально створена комiсiя "Приказ князя та ближнього боярина Миколи Iвановича Одоєвського". Нове Уложення було прийняте пiд час роботи Земського собору 1648-1649рр.усiчнi 1649р. Це був, фактично, унiверсальний кодекс законiв феодального права, що не мав аналогiв у попереднiй законотворчiй роботi.
  102
  
  За структурою Уложення подiлялося на 25 глав i 967 статей (про масштабнiсть цього акта свiдчить довжина стовбчика (сувою), на якому викладено його змiст, - 309 м). Джерелами Уложення, що було засадничим законом росiйського самодержавства аж до середини XIX ст., стали Судебники 1497 i 1550 рр. та нормативна база вiзантiйського й литовського законодавства, указнi книги приказiв, царськi укази, рiшення Земських соборiв, Стоглав. В Утюженнi регламентувалися буквально всi сфери державного та суспiльного життя, зокрема, судово-адмiнiстративнi, соцiально-економiчнi, вiйськовi, духовнi й навiть сiмейнi вiдносини. Особлива увага придiлялася охоронi "честi та здоров'я государя", царсько влади, представникiв "государевого двору", церкви.
  Загалом, бiльшiсть законодавчих норм Соборного уложення 1649 р. було розроблено в iнтересах дворянства, вони сприяли його консолi?дацi як основного опертя самодержавства.
  14.7. Розвиток права Росi наприкiнцi XVII -у першiй половинi XVIII столiть
  Основними джерелами права в перiод абсолютизму були:
  1) Соборнеуложення 1649р., правова сила якого неодноразово
  пiдтверджувалася указами;
  2) регламенти-акти, що визначали загальну структуру, штати,
  функцi та напрямки дiяльностi державних органiв. Загалом було за?
  тверджено сiм регламентiв (Крiгс-комiсарiату (1711р.), Штатс-контори
  (1719 р.), Коммерц-колегi (1719 р.), Генеральний регламент (1720 р.),
  Головного магiстрату (1721 р.), Духовний (1721 р.);
  3) манiфести - видавалися монархом i за його пiдписом та були
  зверненi до всього населення й усiх установ (про вступ монарха
  на престол, початок вiйни, пiдписання миру тощо);
  4) статути - збiрники, що мiстили норми, якi стосувалися пев?
  но сфери державно дiяльностi (Вiйськовий статут (1716 р.),
  Морський статут (1720 р.), Вексельний статут (1729 р.) та iн.);
  5) iменнi укази - видавалися та пiдписувалися монархом i адресу?
  валися конкретним державним установам або посадовим особам
  (Сенатовi, колегiям, губернаторам).
  У другiй половинi XVII ст. було здiйснено часткову системати?зацiю та кодифiкацiю галузевих норм. Укладено: Новоторговий статут (1667 р.), Новоуказнi статтi про розбiйнi, татебнi справи i вбивства (1669 р.), Новоуказнi статтi про помiстя (1676 р.), Ново?указнi статтi про вотчини (1680 р.) та iн.
  Кодифiкацiйнi роботи були продовженi й у першiй половинi XVIII ст.: Артикул вiйськовий (1725 р.), що був, фактично, кримiнальним
  103
  
  кодексом; Генеральний регламент (1720 р.) - збiрник адмiнiстратив-ного законодавства; Пункти про вотчиннi справи (1725 р.)-узагальнен-ня судово практики й тлумачення законiв про спадкування та iн.
  У цей же час завершується процес лiквiдацi правово вiдмiнностi мiж помiстям i вотчиною. Указ 1719р. "Про порядок спадкування нерухомого та рухомого майна" називає х нерухомiстю. Щоб запобiгти дробленню земельних володiнь, нерухоме майно пере?давалось у спадок тiльки одному синовi. У 1731 р. на вимогу дворян?ства Указ про єдиноспадкування було скасовано.
  Були введенi обмеження й на право користування землею. Так, вiдповiдно до Указу 1719р., добування корисних копалин на приват?них землях ставало прерогативою держави. Деякi породи дерев, якi використовувались у суднобудуваннi, було оголошено заповiд?ними. Таке становище зберiгалося до царювання Катерини II, яка, йдучи назустрiч побажанням дворян, скасувала всi цi обмеження в користуваннi власнiстю.
  Значна увага придiлялася правовим гарантiям розвитку промисловостi й торгiвлi. Майстровi люди звiльнялися вiд сплати податкiв i вiйськово служби, держава надавала кредити на будiвництво заводiв з переробки золота, срiбла, мiдi.
  У сферi зобов'язального права слiд назвати норми, що розвивали наявнi та регламентували ранiше невiдомi форми договiрних вiдносин: договiр постачання; договiр особистого найму; договiр майнового найму; договiр поклажi; договiр займу. Закладати можна було тiльки власне майно. Заборонявся заклад казенно збро, мундира.
  Петро I внiс суттєвi змiни в законодавство про сiм'ю та шлюб. Був пiдвищений шлюбний вiк для чоловiкiв з 15 до 20 рокiв, а для жiнок -з 12 до 17 рокiв. Законну силу мали тiльки церковнi шлюби. Заборонялося одружуватися особам з психiчними вадами. Указ вiд 6 квiтня 1722 р. "Про освiдчення дуракiву Сенатi" забороняв одружуватися "дуракам". Не могли одружуватися близькi родичi. Закон забороняв одружуватися понад три рази. Законодавство вимагало також згоди на шлюб не лише тих, хто одружувався, а i хнiх батькiв. Для вiйськовослужбовцiв при одруженнi вимагався дозвiл начальства, а для дворян - знання арифметики та геометрi.
  Приводи до розлучення були такi: полiтична смерть (тобто по?збавлення всiх громадянських прав) i заслання на вiчну каторгу, без?вiсна вiдсутнiсть одного з подружжя протягом трьох рокiв, перелюб, невилiковна хвороба, замах одного з подружжя на життя iншого.
  До 1721 р. було заборонено шлюби християн з представниками iнших конфесiй. Дружина повнiстю пiдпорядковувалася чоловiковi, котрий мав право  карати. Майновi права та правоздатнiсть дружини не обмежувалися.
  104
  
  Батьки користувалися великою владою стосовно свох дiтей. Вони могли х карати, вiддавати в найм, до монастиря. Батько повинен був утримувати й свох незаконнонароджених дiтей та хню матiр.
  Опiка призначалася над малолiтнiми дiтьми та продовжувалася до хнього повнолiття.
  Спадкове право передбачало спадкування за законам i за заповiтом.
  Злочином визнавалося суспiльне небезпечне дiяння, що завдавало шкоди державi. Держава ж захищала iнтереси дворян. Усi злочини подiлялися наумиснi, необережнi та випадковi. Кримiнальна вiдпо?вiдальнiсть наставала тiльки при вчиненнi умисного чи необереж?ного злочину. Злочин подiлявся на стадi: намiр, посягання на злочин i закiнчений злочин. У деяких випадках закон установлював покарання вже за намiр (наприклад, державнi злочини). Посягання на злочин могло бути закiнченим i незакiнченим.
  Як пом'якшуючi обставини визнавалися: стан аффекту, психiчна хвороба, малолiтство злочинця, невiдання та давнiсть. Стан сп'янiння, що ранiше розглядавсь як пом'якшуюча вину обставина, почав розглядатись як обставина, що обтяжує покарання.
  Законодавство вводило поняття крайньо необхiдностi та необхiдно оборони. Злочини, вчиненi за таких умов, не каралися.
  Iнститут спiвучастi було ще недостатньо розроблено, тому, зазвичай, спiвучасники злочину каралися однаково.
  Видiляли такi основнi види злочинiв: протирелiгi(чаклунсг[во, iдолопоклонство, богохульство та iн.); державнi (задум вбити чи захопити царя; словесна образа монарха, заколот, збройне повстання тощо); посадовi (хабарництво, казнокрадство, несплата податкiв); вiйськовi (зрада, ухиляння вiд служби чи вербування, дезертирство, порушення вiйськово дисциплiни та iн.); проти порядку управлiння та суду (зривання й знищення указiв, пiдробка печаток, фальшивомонетство, лжеприсяга, лжесвiдчення); проти благопристойностi (переховуван?ня злочинцiв, утримування притонiв, виконання непристойних пiсень i виголошення нецензурних слiв); проти особи (вбивство, дуель, побо, брехня, образа словом); майновi (крадiжка, грабiж, пiдпал, знищення чи пошкодження чужого майна, шахрайство); проти моральностi (зґвалтування, розпуста, двоєженство, перелюб тощо).
  Основною метою покарання було залякування, вiдплата, iзоляцiя злочинця та його експлуатацiя. Основнi види покарання на той час: смертна кара; тiлеснi покарання; каторжнi роботи; тюремне ув'язнення; позбавлення честi та гiдностi; майновi покарання (конфiскацiя майна, штраф, вирахування з жалування); церковнi покаяння. Покарання призначалися згiдно з класовою належнiстю злочинця. Страти здiйснювалися публiчно.
  105
  
  
   консервативний характер англiйсько революцi, що пояснюється тривалим союзом мiж буржуазiєю та бiльшою частиною великих землевласникiв.
  Основне завдання, що стояло перед англiйською революцiєю, -це лiквiдацiя феодально влади та встановлення буржуазного панування, забезпечення переходу вiд однiє суспiльно-економiчно формацi до iншо. У своєму розвитковi вона пройшла такi чотири етапи:
  1) конституцiйний (1640-1642 рр.);
  2) Перша громадянська вiйна ( 1642-1646 рр.);
  3) боротьба за поглиблення демократичного змiсту революцi
  (1646-1649 рр.);
  4) iндепендеитськареспублiка (1649-1653 рр.).
  15.2. Перший перiод англiйсько буржуазно революцi та виникнення конституцiйно монархi
  Англiйським королям з династi Тюдорiв певний час вдавалося маскувати абсолютизм парламентськими формами правлiння. Стюарти, що утвердилися в Англi пiсля смертi Єлизавети I Тюдор (1603), у перiод кризи та розпаду абсолютизму перейшли до режиму вiдкрито диктатури, вступивши в гострий конфлiкт з Парламентом. Три перших Парламенти Якова I (скликанi в 1604, 1614, 1621 рр.) були розпущенi через вiдмову Палати общин надати королевi право збирати податки. Яков I (1603-1625) почав шукати "поза?парламентськi шляхи" поповнення казни (запровадження нових податкiв, стягнення старих феодальних повинностей, торгiвля титулами, посадами, монополiями тощо). Такою ж неприйнятною для Парламенту була й зовнiшня полiтика короля - намагання зблизи?тися з "нацiональним ворогом" англiйсько буржуазi-Iспанiєю
  За наступника Якова - Карпа I (1625-1649) - полiтичний шантаж, iнтриги, свавiлля ще бiльше загострили конфлiкт мiж королем i Парламентом. 7 червня 1628р. королевi була подана так звана "Петицiя про право", що була спрямована на обмеження королiвського свавiлля. У вiдповiдь Карл I розпустив Парламент i не скликав його 11 рокiв. У квiтнi 1640 р., щоб отримати субсидi для ведення шотландсько вiйни, король скликає Парламент, який виявився неслухняним i був розпущений. Цей Парламент дiстав назву "короткого" (проiснував з 13 квiтня до 5 травня 1640 р.). Однак вiдсутнiсть грошей, незадоволен?ня не тiльки народних низiв, але й серед фiнансистiв та купцiв Сiтi (центральна частина Лондона, в якiй зосередженi контори та правлiння найбiльших банкiрiв i страхових компанiй тощо), частини перiв зробили положення Карла безвихiдним. Був скликаний новий Парламент, який пiзнiше почав називатися "довгим" (з 3 листопада 1640 р. до 1653 р.).
  107
  ТЕМА 15
  Розвиток буржуазно держави та права у Великобританi
  15.1. Передумови, риси й основнi перiоди англiйсько буржуазно революцi
  На початку XVII ст. Англiя була типовою аграрною краною. 4/5 вiд 5 000 000 осiб з населення проживало в селi. Та капiталiстичнi вiдносини в цiй кранi розвивалися значно iнтенсивнiше, нiж в iнших європейських кранах (окрiм Нiдерландiв). Вiдбувалося накопичення капiталу в промисловостi й торгiвлi. Однак розвиток капiталу в Англi стримувався: свавiллям у процесi встановлення та збирання податкiв; свавiллям судово влади, що перебувала в повнiй залежностi вiд короля; терором i позасудовими розправами "Зоряно палати" й "Високо комiсi""; королiвською монополiєю, що обмежувала свободу торгiвлi й урядовими регламентацiями розвитку промисловостi; релiгiйною полiтикою абсолютизму, що викликала загальне обурення. Отож в Англi складаються об'єктивнi (економiчнi) та суб'єктивнi (iнтереси буржуазi) передумови до революцi, яка розпочалася в серединi XVII ст. Вона мала сво особливостi:
   революцiя розпочалася та вiдбувалася пiд релiгiйним стягом. Роль бойово теорi повстанцiв вiдiграла iдеологiя пуританiзму (вiд англ. ригiат, лат. ригiаз - чистота), гаслами яко були реформи панiвно англiкансько церкви, очищення  вiд католицизму, створення своє общини на чолi з пресвiтерами, вiдновлення давнiх вольностей. Пiд час революцi пуритани роздiлилися на три прошарки (напрямки): пресвiтерiани (вiд грецьк. ргехЬуIегох - старiйшин, старiйшина; вiдстою?вали iнтереси та погляди велико буржуазi: заводчикiв, фабрикантiв, купцiв, банкiрiв), якi прагнули встановити в кранi парламентську монархiю; iндепенденти (вiд англ. iпсiерепсiепiз - незалежнi; представники середньо буржуазi, середнього й дрiбного дворянства, заможного селянства, дрiбних торговцiв, ремiсникiв) - погоджувалися з iдеєю конституцiйно монархi (але припускали можливiсть встановлення республiки) та вимагали, щоби за вiльною людиною були визначенi права на свободу слова, совiстi, друку та iн.; певеллери (вiд англ. ^еVе^^е^5 - урiвнювачi; представ?ники вiд ремiсникiв i вiльних селян) - вимагали лiквiдацi монархiчно влади та встановлення демократично республiки з однопалатним парламентом i загальним виборчим правом;
   проти абсолютизму англiйська буржуазiя виступила в союзi з новим дворянством (джентрi), а не з народом;
  106
  
  "Довгий" Парламент, спираючись на пiдтримку народних мас, зруйнував (з вимушено згоди короля) основне знаряддя абсо-лютизму та вжив заходiв для унеможливленая безпарламентського режиму надалi: були лiквiдованi (липень 1641 р.) "Зоряна палата", "Висока комiсiя", Ради у справах Пiвночi та Уельсу; скасовано всi монопольнi патенти й привiле, а хнi володарi виведенi з Парламенту (лiто 1641 р.), ухвалено бiль "Про нерозпуск" чинного Парламенту без його згоди (травень 1641 р.); узаконено, що жоден податок не можна стягувати без згоди парламенту; встановлено незалежнiсть суддiв вiд корони та х незмiннiсть.
  Наступ Парламенту означав початок революцi-у королiвсько влади вiдбиралися основнi знаряддя самодержавства. Англiя пере-творювалася на конституцiйну монархiю. Та, затвердивши всi за-пропонованi Парламентом акти, Карл I лише очiкував моменту, щоб одним ударом покiнчити з революцiєю. Великi надi в цьому сенсi вiн покладав на розбiжностi в Парламентi, що особливо сильно загострилися восени 1641 р. при обговореннi так звано "Велико ремонстрацi'Г (204 статтi з перерахуванням зловживань корони). Боротьба навколо цiє буржуазно-дворянсько програми революцi була настiльки жорстокою, що вона була прийнята Палатою общин бiльшiстю з перевагою лише в 11 голосiв. Основна причина перемог Парламенту, до якого в серпнi 1641 р., фактично, перейшла вся влада в кранi, полягала в тому, що на його боцi стояв повсталий народ. Саме народнi маси захистили Парламент, коли в сiчнi 1642 р. Карл 1 вирiшив арештувати лiдерiв опозицi. Король, який втратив владу над повсталою столицею, разом зi своми прихильниками та части?ною армi виздить до Оксфорда, що стає центром контрреволюцi. "Конституцiйний перiод" революцi закiнчується, обидвi сторони розпочинають пiдготовку до збройно боротьби.
  15.3. Перша громадянська вiйна (1642-1646 рр.) 22 серпня 1642 р. король оголосив вiйну Парламенту. Розпочалися сутички роялiстiв (вiд франц. гоуаi- королiвський) - "кавалерiв" (лайливе прiзвисько, дане прибiчниками парламенту свом супротивникам -роялiстам, королiвським офiцерам i солдатам) з прибiчниками Парламенту - "круглоголовими" (лайливе прiзвисько, дане прибiч?никами короля прибiчникам Парламенту, походить вiд поширеного в середовищi буржуазi звичаю стригти волосся в кружок (пiд скобку, макiтру)). Поступово Англiя роздiлилася на два вiйськовi табори -на боцi Парламенту виступили економiчно розвиненi пiвденно-схiднi графства на чолi з Лондоном, на боцi короля - бiльш вiдсталi граф?ства Сходу та Заходу. Було створено регулярнi армi.
  108
  
  Спочатку успiх перебував на боцi короля, бо- в розпорядженнi Парламенту було лише неорганiзоване ополчення графств. До того ж, на думку члена Парламенту О. Кромвеля, основною причиною поразок парламентських сил була вiдсутнiсть в армi революцiйно дисциплiни та натхнення. Вихiд вiн убачав у перетвореннi армi на народну, революцiйну, здатну перемагати.
  11 сiчня 1645р. було прийнято рiшення створити нову парламент-ську армiю - армiю, так званого, нового зразка. Це була 22-тисячна дисциплiнована армiя з вiльних селян i ремiсникiв, натхненна цiллю перемогти армiю роялiстiв. На офiцерськi посади був вiдкритий доступ кожнiй здiбнiй людинi (полковниками стали Фокс - котельник, Прайд- вiзник, Рейнсборо - шкiпер та iн.). Демократизацiя парламент?сько армi посилила  боєздатнiсть. 14 червня 1645 р. в битвi при Нейзбi королiвську армiю було розгромлено. Накiнець 1646 р. Перша громадянська вiйна завершилася перемогою Парламенту. Карл I тiкає до Шотландi, але згодом (у 1647 р.) шотландцi видають його "довгому" Парламенту.
  15.4. Боротьба за поглиблення демократичного змiсту революцi (1646-1649 рр.)
  Па початок 1647 р. в таборi революцi вирiзняються такi бiльш-менш органiзованi сили: Парламент, армiя, Сiтiта нороднiмаси (переважно, Лондоната його передмiсть). Парламент, як i Сiтiз його пресвiтерiан-ською бiльшiстю й iндепенден гською меншiстю, вiдображав iнтереси нового дворянства (джентрi) та буржуазi, котрi вважали революцiю майже закiнченою, гюзаякосновпi цiлi були досягненi (великi земле-власники узурпували право приватно власностi на землю; в промисло-востi й торгiвлi було скасовано монопольнi права та частково став панiв?ним принцип вiльно конкуренцi; припинилося регулювання заробiтно плати робiтникiв; увесь тягар податкiв на вiйськовi потреби (акциз, помiсячне обкладання тощо) було перекладено на плечi простого люду та iн.). З огляду на це, Парламент i Сiтi вживали термiнових заходiв для придушення революцiйних настров народу.
  Весною 1647 р. було здiйснено спробу розпустити революцiйну армiю, в якiй зростало незадоволення серед солдатiв, якi походили iз селян i ремiсникiв, оскiльки вони нiчого не отримали вiд революцi (навiть процес вiдгороджування не припинився). Так розпочався конфлiкт мiж Парламентом i армiєю. Цей конфлiкт ускладнився суперечками мiж дворянсько-буржуазним керiвництвом армi ("шовковими" i "грандами") та солдатською масою, Iдо призвело до, так званого, певеллерiвського руху.
  109
  
  
  
  
  Левеллери - "урiвнювачi" - це середнє селянство та дрiбна мiська буржуазiя. Очолювали цей рух Ц. Лiльберн, Р. Овертон i У. Уолвiн. Основнi вимоги цього руху: демократизацiя виборчо системи, рiвнiсть усiх перед законом; щорiчнi перевибори парламенту; демократиза?цiя судово системи; повна свобода торгiвлi та промисловостi; пропорцiйне оподаткування тощо. Левеллери були прихильниками демократично республiки. Саме вони сформували iдею народного суверенiтету, що була iдеєю народовладдя, суть якого полягала в тому, що основним джерелом влади може бути лише народ.
  "Гранди" рiшуче виступили проти левеллерiвського проекту полiтичного ладу крани, так звано, народно з годи, та протиставили йому власну програму - "Пункти пропозицiй", у яких обстоювали "традицiйну конституцiю" з двопалатним парламентом i королем, який має право вето. Тим часом король утiкає з полону та вступає в змову з шотландцями.
  Весною 1648 р. розпочинається Друга громадянська вiйна, що при?мусила iндепендентiв тимчасово шукати примирення з левеллерами. У битвi при Престонi (17-19 серпня 1648 р.) О. Кромвель завдав ви?рiшально поразки шотландцям й англiйським роялiстам. Короля було заарештовано та за вироком Верховного Суду ЗО сiчня 1649 р. страчено.
  15.5. Iндепендентська республiка (1649-1653 рр.)
  Першим кроком на шляху до встановлення в Англi республiки була постанова Палати громад про лiквiдацiю верховно палати Парламенту-Палат лордiв (17 березня 1649 р.). Королiвську владу було скасовано як "небезпечну для свободи, безпеки й iнтересiв англiй?сько нацi" (19 березня 1649 р.). Спецiальним актом (сiчень 1649 р.) Палата громад проголосила себе верховною владою в кранi. 19 травня 1649 р. спецiальна постанова Парламенту проголосила Англiю республiкою. Республiка ця виявилася iндепендентською олiгархiєю, котру Д. Лiльберн назвав "новими ланцюгами Англi". Виконавчу владу зосередила в свох руках Державна рада, що обиралася Палатою громад термiном на один рiк, була й пiдзвiтною та складалася з верхiвки офiце?рiв армi на чолi з О. Кромвелем i хнiх парламентських однодумцiв. Парламент, у якому тепер лишилося тiльки близько 100 осiб (вiн отримав назву "охвiстя"), прикривав диктатуру армiйських генералiв.
  Специфiчною особливiстю проголошено республiки було те, що принципи буржуазно демократi та парламентаризму не дiстали в нiй бодай якогось розвитку. Палата громад, хоча де-юре й мала владу над Державною радою, але де-факто цiє влади не мала. Панiв?ними класами в республiцi стають буржуазiя та нове дворянство, що перемогли в революцi. Саме м за безцiнь було розпродано
  ПО
  
  конфiскованi землi короля, єпископiв i делiнквентiв (з англ. йеIiп%иепI8 -правопорушники, злочинцi; так пiд час революцi називали всiх тих, хто брав участь у збройнiй боротьбi проти Парламенту - роялiстських лордiв, вищого англiканського духовенства, католикiв, свiтських осiб). Одночасно республiка не задовольнила жодно з вимог народних мас. Вождi левеллерiв були кинутi до в'язницi, а левеллерiвське повстання в армi (травень 1649 р.) було придушене з надзвичайною жорстокiстю.
  Виникає ще радикальнiший/ух:- "дигерiв" (копальникiв) або, як вони самi себе називали, - "щирих левеллерiв". Вони обстоювали утопiчну iдею лiквiдацi приватно власностi, передання землi в громадське користування та  розподiл мiж усiма на засадах рiвностi, припинення експлуатацi. Домогтися цього вони хотiли мирним шляхом. Цей рух зазнав поразки, що означало остаточну перемогу антидемократич?ного курсу в аграрному питаннi.
  Класова сутнiсть цiє республiки у внутрiшнiй полiтицi поєдну?валася з загарбницькою та колонiальною спрямованiстю зовнiшньо полiтики. Пiдвладна О. Кромвелю армiя була використана для при?душення, розпочатого пiдупливом англiйсько буржуазно революцi нацiонально-визвольного руху в Iрландi. Результатом iрландсько експедицi О. Кромвеля (1649-1650 рр.) було знищення десяткiв тисяч iрландцiв, вигнання х зi свох земель у бiднi регiони, конфiскацiя мiльйонiв акрiв землi. Саме в Iрландi вiдбувається переродження революцiйно армi, що пiсля криваво розправи з iрландським народом морально розпалась i перестала бути носiєм революцiйно iде. Тут було створено нову земельну аристократiю, що стала опертям контр-революцi в Англi. Так само нещадно англiйська республiка роз?правилася з Шотландiєю. У результатi походу О. Кромвеля (1650-1651 рр.) до Шотландi, остання в 1652 р. була приєднана до Англi.
  Не вирiшивши аграрного питання на користь селянства та проблем малих нацiональностей, англiйська республiка звузила свою соцiальну базу. Єдиним  опертям залишалася непереможна армiя найманцiв, яка утримувалася коштом народних мас. Страх перед новим народним рухом пiдштовхнув буржуазне-дворянський блок, який перебував при владi та став уже контрреволюцiйною силою, до встановлення режиму вiдкрито вiйськово диктатури - протекто?рату О. Кромвеля (вiд лат. ргоiесiог - заступник, покровитель).
  15.6. Протекторат О. Кромвеля
  Розгiн О. Кромвелем 20 квiтня 1653 р. Парламенту, що не пiдтри?мав його програму, означав початок встановлення в кранi вiйськово диктатури. Новий державний лад був юридичне закрiплений 16 груд?ня 1653 р. своєрiдною Конституцiєю пiд назвою "Знаряддя управлiння", котру розробила група офiцерiв пiд керiвництвом генерала
  111
  
  Ламберта. Згiдно з цiєю Конституцiєю, вища законодавча влада в кранi зосереджувалася в руках лорда-протектора та Парламенту. Лорд-протектор надiлявся широкими повноваженнями: очолював збройнi сили, укладав мiжнароднi договори, призначав вищих посадових осiб, здiйснював судовi й адмiнiстративнi функцi, видавав укази та iн. Вiн мав обиратися на певний строк, але для О. Кромвеля було зроблено виняток - оголошувався "довiчним лордом-протектором вiльно держави Англi, Шотландi, Iрландi i володiнь, якi м належать". Парламент був однопалатним (400 депутатiв вiд Англi i по ЗО -вiд Шотландi та Iрландi), повинен був обиратися кожнi три роки (високий майновий ценз для виборцiв -200 фунтiв стерлiнгiв) i збирав?ся за указом лорда-протектора. О. Кромвель розiгнав перший (дiяв
  3 вересня 1654р. до 22 сiчня 1655р.) та другий (17 вересня 1656р.-
  4 лютого 1658 р.) Парламенти протекторату, котрi хоч i були обранi
  вже зi встановленням високого цензу, але виявилися непокiрними
  режимовi О. Кромвеля.
  Виконавчу владу лорд-протектор повинен був здiйснювати спiльно з Державною радою, кiлькiсний склад яко мiг коливатися вiд 13 до 21. Призначення членiв Державно ради значною мiрою залежало вiд волi лорда-протектора.
  Оскiльки протекторат не мав значно пiдтримки в суспiльствi, то вiн змушений був зберiгати в розмiрах воєнного часу армiю, що була його основним опертям. Усе це вимагало значних витрат, збереження старих i запровадження нових податкiв. Результатом тако полiтики було загальне незадоволення, що постiйно зростало. Задля змiцнення своє влади О. Кромвель установлює неприховану вiйськову диктатуру. У 1655 р. запроваджується особлива система мiсцевого управлiння - крана подiляється на 11 вiйськових адмiнi?стративних округiв на чолi з генерал-майорами, що, фактично, були протекторами в мiнiатюрi (командували мiлiцiєю округу, контролю?вали оподаткування, здiйснювали нагляд за моральнiстю тощо).
  Незважаючи нате, що внутрiшня та зовнiшня полiтика протекторату цiлком влаштовувала панiвнi класи Англi, вони вiд iменi Парламенту в 1657 р. звернулися до О. Кромвеля з проханням прийняти титул короля, позаяк "титул протектора зовсiм невiдомий англiйському праву, а сан короля iснував протягом багатьох столiть". Однак О. Кромвель не погодився з цiєю пропозицiєю, але провiв законопроект про те, що титул лорда-протектора визнано спадковим у його родинi. Було поновлено верхню палату англiйського Парламенту-Палату лордiв. У 1658р. пiсля смертi О. Кромвеля лордом-протектором стає його син - Рiчард. Протекторат О. Кромвеля обiрвав подальший розвиток революцi. Збереглися лише тi завоювання, котрi влаштовували буржуазiю та дворянство. Саме захист
  112
  
  хнiх iнтересiв, як вiд посягань роялiстiв, так i вiд революцiйного руху народних мас, насамперед, забезпечувало тогочасне право.
  15.7. Вiдновлення монархi. Бредська декларацiя
  Рiчард Кромвель був слабким полiтиком i не мав авторитету нi в армi, нi в суспiльствi. Влада фактично перейшла до рук вищого офiцерства, що змусило його пiти у вiдставку. У 1660 р. зiбрався Парламент, який вiдновив Палату лордiв i колишню конституцiйну монархiю та проголосив сина страченого пiд час революцi короля - Карпа II Стюарта - англiйським королем. Та запросивши на престол Карла II, Парламент уклав з ним певну угоду, що була оприлюднена королем 4 квiтня 1660 р. у так званiй "Бредськiй декларацi" (пiдписана в м. Бреда, де Карл перебував в емiграцi). Вона гарантувала загальну амнiстiю всiм учасникам громадянсько вiйни в Англi; свободу вiро-сповiдання; збереження права власностi на майно, набуте пiд час революцi; дiйснiсть усiх прийнятих пiд час революцi актiв i угод; перед?бачала повернення королю його земель i призначення йому платнi.
  Фактично, в Англi вiдновлювалася конституцiйна монархiя. Прийшовши до влади, Стюарти вiдразу ж почали грубо порушувати цю декларацiю (хоч формально вона й не була скасована): роз?почався жорстокий терор проти дiячiв революцi та республiки, повернуто застарiлу виборчу систему з  так званими "гнилими мiстечками", що забезпечувало бiльшiсть у Парламентi великим земле?власникам; вiдновлено Таємну раду. Робилася спроба вiдновити абсолютизм i католицтво. Усе це привело до незадоволення не тiльки серед буржуазi, але й серед земельно аристократi.
  Боротьба перемiщується до Парламенту, де сформувалося двi основнi партi- торi (прибiчники короля) i вiги (супротивники короля, захисники iнтересiв буржуазi та нового дворянства). У травнi 1679р. на парламентських виборах перемогу здобули вiги, яким 26 травня 1679 р. вдається провести НаЬеаз согрш аЬI ("Акт про краще за-безпечення свободи пiдданого та про запобiгання ув'язненням за морями"), котрий регламентував порядок звiльнення з в'язницi пiд заставу.
  Феодально-абсолютистська полiтика Стюартiв привела до того, що торi та вiги об'єдналися й у 1688 р. здiйснили династичний пере?ворот, вiдомий в iсторi як Славна революцiя.
  15.8. НаЬеаз согриз аiсi
  У 1679р. в перiод реставрацi Стюартiв англiйський Парламент прийняв закон, який став важливою складовою частиною некодифiко-вано британсько конституцi. За першими його словами вiн увi?йшов в iсторiю як НаЬеаз согрих аiii. Вiн врегулював i остаточно
  113
  
  
  оформив давно вiдомi англiйському праву правила арешту та при?тягнення обвинувачених до суду. Документ вiдображав намагання англiйсько буржуазi захистити сво iнтереси вiд абсолютистського свавiлля. Згiдно з ним:
   суддi були зобов'язанi (за скаргою особи, що вважала свiй арешт
  або арешт будь-яко iншо людини незаконним) вимагати негайного
  судово перевiрки законностi арешту чи судового розгляду справи;
   ув'язнення обвинуваченого могло здiйснюватися тiльки пiсля
  пред'явлення наказу зi вказiвкою про пiдстави арешту;
   у разi затримки судового розслiдування закон передбачав можли?
  вiсть звiльнення заарештованого пiд заставу (це положення
  не поширювалося на боржникiв, а на практицi ним, хоч i мали право,
  не могли скористатися незаможнi люди);
   заборонялося незаконне ув'язнення "за морями", тобто не?
  законне заслання до колонiй.
  Текст документа мiстив багато застережень, якi практично iгнору-вали iнтереси народних мас i свiдчили про вузькокласовий характер акта. Уряду надавалося право призупиняти дiю цього Закону, що й використовували панiвнi класи, коли виникала загроза хньому пануванню. Та, попри все, НаЬеаз согриз ак, як i Велика Хартiя вольностей та Петицiя про права, заклав мiцний фундамент захисту особистих прав англiйських пiдданих.
  15.9. Славна революцiя 1688-1689 рр.
  На вiдмiну вiд Першо революцi, Друга - Славна - була абсолютно безкровною. Це був державний переворот, у результатi якого панiвнi класи передали королiвську владу штатгальтеру (вiд мiм. зIаIIИаIIег-намiсник) Нiдерландiв Вiльгельму Оранськаму, зятю Якова II Стюарта, усунувши останнього з англiйського престолу. Переворот став результатом компромiсу мiж буржуазiєю та "новим дворянством" (партiєю вiгiв) i частиною великих консервативних землевласникiв, iнтереси яких вiдстоювала партiя торi.
  Причиною перевороту було незадоволення партi вiгiв i частини торi самодержавною та прокатолицькою полiтикою Якова II, що за?грожувала активiзацiєю народного руху та притiсняла iнтереси буржуазi й "нового дворянства". Запрошуючи Вiльгельма на пре?стол, парламентарi вважали, що вiн, заклопотаний проблемами на континентi, не дуже буде втручатися в англiйськi справи.
  Пiдсумком перевороту було встановлення в Англi конституцiйно монархi, в якiй вищою владою, що вiдображала волю значно частини земельних аристократiв i велико буржуазi, став Парламент. Перемога цих сил над королiвським абсолютизмом була закрiплена в 1689 р.
  114
  
  Бiлем про права, пiдписанням якого супроводжувалася коронацiя та який i донинi є чинним конституцiйним актом Великобританi.
  15.10. Бiль про права 1689 р.
  Прийнятий в жовтнi 1689 р. англiйським Парламентом Бiль про права юридична закрiпив встановлення в Англi конституцiй?но монархi. Цей акт iстотно обмежував королiвську владу на користь Парламенту, а саме:
  - король не мав права без згоди Парламенту скасовувати, при?
  зупиняти закони чи звiльняти будь-кого вiд хньо дi;
  - без згоди Парламенту король не мiг встановлювати та збирати
  якi-небудь податки;
  - королю заборонялося без згоди Парламенту збирати й утриму?
  вати армiю;
  - вибори до Парламенту мали бути вiльними;
  - виступи й обговорення актiв у Парламентi не повиннi були
  обмежуватися та контролюватись будь-яким чином;
  - Парламент мав право приймати будь-якi закони;
  - Парламент мав скликатися досить часто;
  - королiвськi витрати щорiчно затверджував Парламент.
  Крiм цього, Бiль про права встановлював вiдповiдальнiсть мiнiстрiв перед судом, надавав право пiдданим звертатися з петицiя?ми безпосередньо до короля, встановлював порядок успадкування престолу та iн.
  15.11. Акт про престолонаступництво 1701 р.
  Основнi положення Акта про престолонаступництво:
  - пiсля смертi Вiльгельма королевою мала стати його донька
  принцеса Анна Донська;
  - якщо в Анни не буде дiтей - корона мала перейти до нiмецьких князiв Ганноверзьких;
  - особа, що вступала на королiвський трон, повинна була при?
  єднатися до Англiкансько (протестансько) церкви та не пiдтриму?
  вати жодних зв'язкiв з Папою Римським;
  - король не мав права без згоди Парламенту виздити за межi Англi;
  - особа, що була народжена за межами Англi, не могла бути
  членом Таємно ради, депутатом Парламенту, обiймати будь-яку
  iншу вiдповiдальну посаду в державному апаратi;
  - усi акти короля потребували пiдпису вiдповiдного мiнiстра
  ("мiнiстерська вiдповiдальнiсть перед Парламентом");
  - заборонялося обiймати посаду в королiвськiй адмiнiстрацi
  й одночасно бути членом Парламенту;
  115
  
  
  - суддi, призначенi короною, залишалися на свох постах "доки
  ведуть себе добре", х можна було змiстити тiльки за рiшенням
  Парламенту;
  - король не мав права милувати тих свох мiнiстрiв, якi були
  засудженi Парламентом у порядку iмпiчменту.
  У цьому актi простежується намагання Парламенту бачити на престолi невпливову особу, котра не становила б загрози для нього та водночас закрiпити своє верховенство в державi. Наприкiнцi XVII-XVIII столiть в Англi сформувалася буржуазна конституцiйна монархiя з розподiлом влади (дуалiстична) та зверхнiстю Парламенту.
  15.12. Формування державного механiзму конституцiйно монархи в Англi
  Єдиним законодавчим органом був Парламент, який складався з двох палат - Папатилордiв (верхня; мала аристократичний характер, бо тут дiяло спадкове право та засiдали в нiй герцоги, барони й iншi аристократи, призначенi королем) i Палати громад (нижня; обирала?ся; бiльшiсть належала джентрi). Обирався Парламент строком на сiм рокiв (за Актом 1716р.). До компетенцi Парламенту належали: розгляд бюджету, встановлення вiйськового контингенту тощо.
  Главою держави залишався король. Вiн формально мав досить великi права (призначав лордiв i мiнiстрiв, очолював збройнi сили та iн.), але його влада поступово обмежувалась i вiн фактично пере?творювався на номiнального главу виконавчо влади. З 1707 р. право оголошення вiйни й укладення миру переходить до Парламенту. Скасовується право короля вiдхиляти закони, прийнятi Парламентом.
  На початку XVIII ст. у складi Таємно ради утворюється Кабiнет мiнiстрiв, який здiйснював виконавчi функцi. Спочатку королi, особисто призначав мiнiстрiв i керував засiданнями Кабiнету. Так тривало до вступу на престол Ганноверзько династi, королi яко не знали англiйсько мови та перестали з'являтися на засiдання Кабiнету. Функцi з керiвництва Кабiнетом переходять до Першого мiнiстра короля. Кабiнет дiє не вiд iменi Його Величностi, а, фактично, самостiйно. На кожному розпорядженнi короля повинен був стояти пiдпис Першого мiнiстра. Кiлькiсть членiв Кабiнету поступово зростає (iз семи до двадцяти). Виникає термiн "Уряд Його Величностi". Iз середини XVIII ст. король призначає першим мiнiстром (Прем'єр-мiнiстром) людину, що мала пiдтримку бiльшостi Парламенту. Саме й доручається формування Кабiнету (зазвичай, це були лiдери партi торi чи вiгiв). Простежується процес посилення ролi Кабiнету мiнiстрiв через концентрацiю колишньо влади короля в руках прем'єра та членiв Кабiнету. Формується прецедент, коли Кабiнет мiнiстрiв не може
  116
  
  залишатися при владi, якщо вiн не має пiдтримки парламентсько бiльшостi. У разi втрати тако довiри вiн або йшов у вiдставку в повному складi, або розпускав Палату громад i призначав новi вибори.
  Король усе бiльше й бiльше втрачає сво права. Звичайно, вiн повинен був дiяти за порадою свох мiнiстрiв. Однак вiн мав право не давати згоди на проведення урядом полiтики, що, на його думку, суперечила англiйськiй конституцi. Однак рiшення, прийнятi Кабiнетом, у той час не мали юридично сили. Вони отримували правове оформлення та втiлювалися мiнiстрами в життя тiльки пiсля х затвердження Таємною радою чи видання вiдповiдного парламент?ського акта. Найважливiшою фiгурою в Кабiнетi був Прем'єр-мiнiстр, який керував усiєю його роботою та персонiфiкував урядову полiтику. У нього було кiлька найближчих помiчникiв, з якими вiн обмiрковував сво плани. Вони утворювали, так званий, внутрiшнiй кабiнет (уперше згадується в 1878 р.).
  Серйознi змiни у спiввiдношеннi Парламенту й уряду вiдбува?ються наприкiнцi XIX ст. Тодi Парламент перетворюється на установу, що тiльки реєструє волю уряду. Не законодавча влада контролювала виконавчу, а навпаки. Кабiнет стає провiдною ланкою державного механiзму Великобританi. Тепер бiльшiсть законiв народжується на засiданнях уряду. Кабiнет, як i Парламент, отримує право видавати правовi акти. Така нормотворча дiяльнiсть уряду отримала назву "делегованого законодавства". Його форми були рiзними: накази Таємно ради, розпорядження, накази та вказiвки, спецiальнi iнструкцi тощо.
  15.13. Реформи виборчо системи та виборчого права в XIX ст. в Англi
  На початок XIX ст. в Англi вже фактично сформувався механiзм конституцiйно держави. Та з ним рiзко контрастувало архачне виборче право. Воно не було ще загальним, рiвним i пропорцiйним. Наприклад, iз 7 300 000 дорослого населення Англi пасивним виборчим правом (правом бути обраним) користувалися лише 150 000 осiб. Багатьох депутатiв взагалi не обирали, а призначали. Там, де проходили вибори, перевагу мали землевласники невеликих мiстечок, якi мали право надсилати свох представникiв до Палати громад ще з часiв Середньовiччя. Деякi з цих, так званих, "гнилих мiстечок" нараховували лише по два-три десятки виборцiв. Навпаки, новi великi промисловi центри майже не мали представництва. Так, Лондон, кiлькiсть виборцiв якого сягала 50 000 осiб, обирав тiльки чотирьох депутатiв.
  Поштовхом для прийняття нового виборчого законодавства була революцiя 1830 р. у Францi, пiд упливом яко в Англi розпочинається
  
  боротьба за реформи. Таких реформ у XIX ст. було здiйснено три. хня суть була викладена в Актi про змiну старого представництва в Англi та Уельсi (1832 р.) та Актах про народне представництво 1867р. i 1884р., вона зводилася до такого:
  1) право голосу на парламентських виборах отримали:
  а) всi, хто протягом 12 мiсяцiв володiв нерухомiстю, що приносила
  десять фунтiв стерлiнгiв на рiк, i сплатив усi мiсцевi податки;
  б) наймачi чи власники житлових будинкiв, якi сплачували податок
  на бiдних;
  в) землевласники-фригольдери (дрiбнi землевласники), копiголь-
  дери (орендарi землi), лiзгольдери (короткотермiновi орендарi),
  котрi щорiчно отримували певний прибуток;
  г) орендарi квартир, якi сплачували за квартиру не менше вiд 10 фунтiв
  стерлiнгiв i проживали в них не менше за 12 мiсяцiв;
  2) так званi "гнилi мiстечка" були позбавленi представництва в Парламентi, а хнi мiсця були переданi новим промисловим центрам. 3)запроваджувався вiковий ценз-21 рiк;
  4) уводилося таємне голосування (за законом вiд 1872 р.);
  5) з 1884 р. передбачено покарання за пiдкуп виборцiв;
  6) у 1885 р. були створенi виборчi округи з визначеною кiлькiстю
  населення;
  7) дiяла мажоритарна система виборчого права (бiльшостi).
  Права голосу, як i ранiше, були позбавленi жiнки, чоловiки
  молодшi за 21 рiк, а також особи, що протягом 12 мiсяцi в отри му вали допомогу вiд приходу.
  Важливим наслiдком реформ виборчого законодавства стало перетворення полiтичних партiй: торi -на консерваторiв, а вiгiв-на лiбералiв. З'явилося поняття постiйного партiйного членства. У 1877 р. партiя лiбералiв оформилась у Нацiональну лiберальну партiю, а консерваторiв у 1883 р. - в Нацiональний союз консервативних асоцiацiй. У 1906 р. утворилася лейбористська партiя Великобританi як федерацiя рiзних органiзацiй.
  15.14. Особливостi та змiст буржуазного права Англi
  Буржуазне право Англi, що виникає разом зi становленням буржуазно держави, було прототипом англосаксонсько правово системи. Основним джерелом цiє правово системи був судовий прецедент, який вважався обов'язковим для судових установ.
  Англiйське буржуазне право мало певнi особливостi: феодаль?ний архазм форм; значна самостiйнiсть англосаксонських правових iнститутiв; вiдсутнiсть зводу чинних норм. Та, незважаючи на це, воно засновується на таких основних принципах буржуазного права:
  118
  
  необмеженому правi приватно власностi; свободi договору; формальнiй рiвностi всiх перед законом тощо.
  У тогочаснiй Англi було вiдсутнє цивiльне право як галузь права, закони стосувалися лише конкретних сфер цивiльного права, але й вони не були зведенi в якусь систему. Англiйське право не передбачало подiлу речей на рухомi та нерухомi, воно встановлює iнший розподiл -реальна власнiсть (земля, родова нерухомiсть, титули), роз?поряджання якого було обмежене певними формальностями, й особиста власнiсть (решта предметiв i права), якою можна було розпоряджатися вiльно.
  Значного розвитку в ХУШ-ХIХ столiттях набуває договiрне право- створювалися правила не лише щодо певних видiв договорiв (купiвлi-продажу, дарування, застави, публiчного перевезення вантажу та пасажирiв, страхування тощо), але й поступово вироблялися загальнi правила про зобов'язання.
  У сiмейному правi, поруч з церковним шлюбом, iз 1836 р. виникає громадянський шлюб, але вiн не був обов'язковим. Главою сiм' був чоловiк. Дiти до 21 року перебували пiд батькiвською опiкою. У1857 р. було введено розлучення, що для чоловiкiв було бiльш простим, анiж для жiнок.
  У спадковому правi закрiпився принцип свободи заповiту. Заповiдати майно могла особа, котрiй виповнився 21 рiк. У спадку?ваннi земельно власностi зберiгалися середньовiчнi звича -вона переходила до родичiв по спаднiй лiнi.
  Кримiнальне право вирiзнялося консерватизмом i вiдсутнiстю кодифiкованого законодавства. Зберiгалася тричленна структура квалiфiкацi злочинiв, яка сформувалася ще в епоху Середньовiччя: тризн (зрада), фелонiя (тяжкий кримiнальний злочин), мiсдимiнор (iншi, переважно, дрiбнi злочини). Англiйське кримiнальне право було найсуворiшим у Європi. На кiнець революцi (1660 р.) в Англi видiляли близько 50 видiв злочинiв, якi каралися смертною карою, а до початку XIX ст. до них додалося ще близько 150. Застосовувалися й такi покарання, як виставлення бiля ганебного стовпа, побиття батогом, конфiскацiя майна, штрафи та iн.
  З 1816 р. починається скасування варварських видiв покаран?ня. У перiод з 1823 р. до 1861 р. зменшується з 200 до 4 кiлькiсть злочинiв, якi каралися смертною карою. Вона була передбачена за вбивство, пiратство, зраду, пiдпал у королiвських доках. Актами 1853 i 1857 рр. заслання до колонiй були замiненi каторжними роботами (на певний строк або довiчно). У 1861-1864 рр. було встановлено максимальнi межi покарання, а в 1870 р. - скасовано конфiскацiю майна злочинця, засудженого за фелонiю.
  119
  
  З метою полегшити застосування велико кiлькостi статутiв, якi були виданi в рiзнi часи й часто суперечили один одному, Парламент вдався до видання "консолiдованих" актiв щодо певних видiв злочинiв (про крадiжки, пiдробку документiв, пiдпал тощо).
  ТЕМА 16
  Розвиток буржуазно держави та права у Францi
  16.1. Початок буржуазно революцi у Францi та  основнi етапи
  Iдета практика державного будiвництва в роки Велико Французько революцi справили значний уплив на розвиток усього людства, стали основою формування сучасно демократично держави.
  Причинами революцiбули:
   конфлiкт мiж новими продуктивними силами та феодальними
  виробничими вiдносинами (змiцнiла буржуазiя вже не хотiла
  миритися з феодально-абсолютистським ладом, не потребувала
  опiки з боку держави);
   бiльшiсть населення (селянство, мiськi низи) через численнi
  податки, повинностi та безробiття вели злиденне життя. Загальне не?
  задоволення викликала юридична нерiвнiсть i становi привiле (дворян?
  ство i духовенство були звiльненi вiд сплати основно маси податкiв.
  Лише дворянство могло займати адмiнiстративнi та судовi посади);
   загальна криза французького абсолютизму: щорiчний дефiцит
  у королiвськiй скарбницi перевищив 80 000 000 лiврiв, а державний
  борг досяг 4 500 000 000 лiврiв, постiйно збiльшувалися податки, зне?
  цiнювалися грошi; королiвська ж влада витрачала великi грошi
  на утримання двору, ведення вiйн та iншi потреби;
   iдеологiя французького Просвiтництва (погляди Ф. Вольтера,
  Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дiдро та iн., якi пiддавали жорстокiй
  критицi "старий порядок" i заявляли про соцiальнi та полiтичнi
  претензi непривiлейованочастини населення Францi").
  У 1788-1789 рр. в кранi виникла революцiйна ситуацiя. Селянськi повстання, що охопили багато французьких провiнцiй, доповнювалися виступами плебейства в мiстах (Ренне, Греноблi, Безансонi тощо). Монархiя, що виявилася нездатною старими методами втримувати сво позицi, змушена була пiти на поступки: в 1787 р. були скликанi нотаблi (збори призначених представникiв трьох станiв), а потiм засiдання Генеральних штатiв, куди було
  120
  
  обрано 600 представникiв вiд дворянства та духовенства, а також 600 депутатiв вiд третього стану (переважно велико буржуазi). Дворян?ство, духовенство та король обстоювали станове голосування (кожний стан - один голос), сподiваючись у такий спосiб пiдкорити собi всю дiяльнiсть Генеральних штатiв. Третiй стан вiдхилив цей принцип (пропонував поiменне голосування) та 17 червня 1789 р. проголо?сив Генеральнi штати Нацiональними зборами, а 9 липня -Установчими зборами. Тим часом уряд стягував до столицi вiйська та готувався до розправи з антифеодальним рухом. Однак на боротьбу з абсолютизмом пiднялися народнi маси. 13 липня 1789р. спалахнуло збройне повстання в Парижi. 14 липня повстанцi штурмом взяли королiвську фортецю - в'язницю Кастилiю. Ця подiя врятувала Установчi збори та ознаменувала початок буржуазно революцi.
  В iсторi Велико Французько революцi видiляють такi основнi етапи:
  1) 14липня 1789р. - 10 серпня 1792р. - перетворення Францi
  на конституцiйну монархiю. Провiдну роль вiдiгравала велика буржуа?
  зiя та лiберальне дворянство, що переважали в Установчих зборах;
  2) 10 серпня 1792 р.-2 червня 1793 р. -утвердження республiки,
  проведено бiльш радикальнi антифеодальнi заходи, домiнувала
  торговельно-промислова буржуазiя;
  3) 2 червня 1793 р. - 27 липня 1794 р. - диктатура якобiнцiв, за?
  вершується лiквiдацiя феодальносистеми, встановлюються капiталiстичнi
  вiдносини, етап найвищого пiднесення революцi,  кульмiнацiя.
  16.2. Державнiсть Францi в перiод конституцiйно монархi
  Збройне повстання 14 липня 1789 р. в Парижi та взяття Бастилi викликало широкий резонанс по всiй кранi. Францiєю прокотилася хвиля "мунiципальних революцiй". Народ скидав стару владу, а замiсть не створював нову - буржуазнi мунiципалiтети. У Парижi та провiнцiйних мiстах буржуазiя створювала сво збройнi сили -Нацiональну гвардiю. Одночасно розпочалася й аграрна револю?цiя. Селяни нападали на дворянськi замки, палили сеньйорiальнi архiви, вiдмовлялися вiдбувати повинностi. Власники маєткiв пере-живали перiод, який увiйшов в iсторiю пiд назвою "Великий страх".
  Вiдображенням величезного революцiйного пiдйому, який охопив усю крану в початковий перiод революцi, стала Декларацiя прав людини та громадянина, прийнята Установчими зборами 26 серп?ня 1789 р. Та завоюваннями революцi скористався не весь третiй стан i навiть не вся буржуазiя, а лише велика буржуазiя та  союзник -лiберальне дворянство. Займаючи провiднi позицi в Установчих
  121
  
  зборах, мунiципалiтетах, Нацiональнiй гвардi, велика буржуазiя та  партiя - конституцiоналiсти - стали панiвною силою в кранi. Перший етап революцi-це перiод панування велико буржуазi. Саме тому все законодавство й уся полiтика Установчих зборiв ви?значалися  iнтересами. Вони були прогресивними, коли збiгалися з iнтересами iншо частини третього стану (демократичнi верстви буржуазi, селянство та плебейство) i сприяли знищенню феодаль?ного ладу. Такими були декрети про вiдмiну станiв, про передання державного майна в розпорядження нацi (1789 р.), про церковну реформу (що ставила духовенство пiд контроль держави), про знищення старого, середньовiчного подiлу Францi та розподiл крани на департаменти (х було 83, а на чолi - виборнi виконавчi колегi (директорi), дистрикти, кантони й комуни (1789-1790 рр.)), про лiквiдацiю цехiв (1791 р.), про знищення реглалiентацi та iнших обмежень, якi стримували розвиток промисловостi й торгiвлi, про запро-вадження цивiльного шлюбу та громадянсько реєстрацi актiв народження, смертi та iн.
  Стосовно основного питання революцi-аграрного (вимога повно та безкоштовно лiквiдацi феодальних повинностей), - то велика буржуазiя не поспiшала його виконувати. Прийнятi Установчими зборами пiд тиском селянських виступiв рiшення з аграрного питання (про скасування деяких феодальних привiлев-десятини, права на полю?вання, "особистих" феодальних повинностей i частково триажу) за- ] лишили чинними основнi феодальнi права та не задовольняли селянство. Намаганнями велико буржуазi закрiпити своє полiтичне панування були проникнутi декрети (кiнець 1789 р.) про введення цензово вибор?чо системи й розподiл громадян на "активних" (платили податок, який дорiвнював не менш як триденнiй заробiтнiй платi, та становили близько 15 % населення) i "пасивних". Iнтереси буржуазi обстоював i перший антиробiтничий закон -Ле Шапельє (за прiзвищем депутата) (1791 р.), який забороняв страйки i спiлки найманих робiтникiв.
  У / 791 р. на основi Декларацi прав людини та громадянина була розроблена i прийнята перша в iсторi Францi Конституцiя. Вона закрiпила полiтичне панування велико буржуазi. Пiсля прийняття Конституцi революцiя для велико буржуазi, фактично, закiнчилась, оскiльки основно  мети - завоювання полiтично влади - було досягнуто. Конституцiя дiяла до серпня 1792 р. У цей час вiдбувається подiл третього стану, формуються основнi полiтичнiугрупування -фельяни (велика буржуазiя), жирондисти (середня буржуазiя), якобiнцi (дрiбна буржуазiя).
  Улiтку 1792 р. проти революцi Францi були кинутi об'єднанi сили європейських держав на чолi з Великобританiєю. У Францi готувалася
  122
  
  контрреволюцiйна змова, очолювана королiвським двором Людови-каХУI. У таких умовах, коли революцi загрожували сили реакцi, проти монархi пiднявся очолюваний якобiнцями народ. У Парижi, котрому загрожувало вторгнення коалiцiйних армiй, керiвництво повстанням народних мас взяла на себе Паризька комуна. Юсерпня 1792р. дорук повнiстю перейшла вся влада в мiстi. Людовик XVI був заарештова?ний за обвинуваченням у контрреволюцiйнiй змовi. Закiнчився перiод конституцiйно монархi. Францiя стала республiкою.
  16.3. Декларацiя прав людини та громадянина
  1789 р.
  26 серпня 1789 р. Установчi збори пiд тиском народного революцiйного пiднесення прийняли Декларацiю прав людини та громадянина - програмний документ французько буржуазно революцi. Вона складалася iз 17 статей, базувалася на положеннях теорi природного права i, на противагу королiвському само?державству, проголошувала:
  - принцип нацiонального верховенства, згiдно з яким нацiя -
  це єдине джерело влади;
  - непорушнiсть невiд'ємних природних прав людини (свободи,
  власностi, безпеки, опору гнобленню та iн.);
  - рiвнiсть людей перед законом;
  - принцип подiлу влади (на законодавчу, виконавчу та судову);
  - вiдповiдальнiсть i пiдзвiтнiсть посадових осiб;
  - принцип презумпцi невинуватостi;
  - свободу слова, совiстi та преси;
  - рiвномiрний розподiл податкiв мiж усiма громадянами вiдпо?
  вiдно до хнього матерiального становища.
  Декларацiя прав людини та громадянина мала величезне револю?цiйне значення в боротьбi проти феодально-абсолютистського ладу, за буржуазне-демократичнi права i свободи. Вона зумовила пiд?несення революцiйного ентузiазму у Францi,  iз захопленням сприйняли передовi люди iнших кран. Принципи Декларацi справили величезний уплив на боротьбу всiх народiв Європи проти феодального й абсолютистського гнiту.
  16.4. Конституцiя Францi 1791 р.
  Конституцiя 1791 р. - це перша конституцiя Францi. Вона була
  прийнята Установчими зборами 3 вересня 1791 р. та закрiплювала основи буржуазно держави, встановлювала як форму державно влади конституцiйну монархiю. Конституцiя складалася зi Вступу (преамбули), який пiдтверджував основи Декларацi прав людини та громадянина,
  123
  
  та семи роздiлiв, подiлених на глави. У документi проголошувалися принципи народного суверенiтету, рiвностi всiх перед законом, полiтичнi свободи. Священним i недоторканним визнавалося право власностi.
  Основнi положення Конституцi вiдображали намагання велико буржуазi закрiпити своє панування й усунути народнi маси вiд участi в полiтичному життi. Усi громадяни подiлялися на "активних" (якi мали право брати участь у виборах) i "пасивних". До перших належали особи, що сплачували прямий податок у розмiрi, не меншому за триденну заробiтну плату, досягли 25 рокiв i мешкали в одному мiсцi не менше вiд одного року. Права голосу були позбавленi слуги. Тож до виборiв допускалося лише близько 15 % населення Францi. Вибори були дво?ступеневими ("активнi" громадяни на первинних зборах мали сi ючатку обирати виборцiв, а потiм уже виборцi вибирали депутатiв).
  Закрiплювався принцип розподiлу влад. Вища законодавча влада належала однопалатним Нацiональним зборам, до компетенцi яких було вiднесено законодавство, заснування нових державних посад, верховна фiнансова полiтика, вирiшення питань вiйни та миру. Виконавчу владу здiйснювали король i мiнiстр. Королю надавалося право призупиняти затвердження закону, але не бiльше, нiж двiчi (законо?проект, прийнятий Нацiональними зборами втретє, набував сили закону незалежно вiд згоди короля). Король не мав права розпускати Нацiональнi збори. Мiсцевi органи управлiння були виборними. Суд оголошувався незалежним вiд законодавчо та виконавчо влади.
  Спецiальнi роздiли Конституцi були присвяченi вiйськовим силам держави, порядку встановлення державних податкiв. Проголошувався миролюбний характер зовнiшньо полiтики. Та дiя Конституцi не поширювалася на колонi Францi. Конституцiя фактично дiяла до повалення монархi (10 серпня 1792 р.).
  16.5. Перша республiка у Францi (10 серп?ня 1792 р. ~ 2 червня 1793 р.)
  Улiтку 1792 р. у Францi сформувалася складна полiтична ситуацiя:
   проти революцiйно Францi були кинутi об'єднанi сили європей?
  ських держав, якi мали запобiгти поширенню революцiв iншi крани
  (Австрiя, Пруссiя, Iспанiя, Голландiя, Великобританiя та iн.);
  " у Францi готувалися контрреволюцiйнi змови, очолюванi королiв-ським двором Людовика XVI та частиною старого дворянства;
   народнi маси, серед яких посилюються антимонархiчнi настро,
  прагнуть поглиблення революцiйних перетворень.
  10 серпня 1792 р. у Парижi спалахнуло збройне повстання, котрим керувала Паризька комуна. Людовика XVI було заарештовано.
  124
  
  Панування конституцiоналiстiв закiнчилося. Конституцiя 1791 р. втратила свою силу.
  Було оголошено про скликання нового найвищого органу влади-Нацiонального конвенту, у виборах якого мали брати участь усi французи, котрим виповнився 21 рiк. Такий Конвент вiдкрився 20 вересня 1792 р. у Парижi. 21 вересня Францiя була проголошена республiкою, а всю виборну владу переобрано на основi загального виборчого права для чоловiкiв, старших за 21 рiк. До складу Конвенту було обрано 750 депутатiв. Праворуч у парламентi за?сiдали жирондисти (було близько 200 осiб). Злiва - монтаньяри -"мешканцi гори" (100 осiб). "Горою" в Конвентi називали верхнi мiсця, де сидiли найреволюцiйнiше налаштованi депутати. Монтань-ярiв називали також якобiнцями, позаяк бiльшiсть з них перебувала в Якобiнському клубi. Цей клуб розмiщувався в колишньому примiщеннi монахiв-домiнiканцiв (у Францi вони називались якобiнцями). Мiж "горою" та "жирондою" засiдала основна частина депутатiв, названих "рiвниною", чи iронiчно "болотом". Депутатiв презирливо iменували "болотними квакушами". Зберiгаючи мовчання з бiльшостi гострих питань, цi депутати голосували ш сильнiших на певний момент. Першi засiдання Конвенту про?ходили в зiткненнях мiж жирондистами та якобiнцями щодо долi короля. Останнiй був доставлений до Конвенту й допитаний. Його звинуватили в зрадi, листуваннi з iноземними державами, що воювали проти Францi. Конвент одноголосне (28 осiб утрималося) винiс вердикт: король винен. Ще гострiшi суперечки розгорiлися при об?говореннi питання про те, якого покарання заслуговує король. Це засiдання продовжувалося 37 год, оскiльки кожний депутат мав висловити власну думку. Бiльшiстю з перевагою в один голос було прийнято рiшення, що король заслуговує смертi. 21 сiчня 1793 р. короля стратили (гiльйотинували).
  Жирондисти, котрi отримали бiльшiсть на виборах, були проти подальшого розвитку революцi. Вони всiма способами стримували  та в 1793 р., подiбно до того, як це сталося з конституцiоналiстами, перетворилися на контрреволюцiйну силу. У цей же час народнi маси продовжували боротьбу за радикальне, демократичне вирiшення аграрного питання й остаточне знищення феодальних вiдносин. По всiй кранi спалахували повстання селянства та мiсько бiдно; й. Жирондисти вiдкрито перейшли до реакцiйного табору i, вступивши на шлях зрадництва, повернули чорою проти народу та революцi. 2 червня 1793 р. в Парижi вiдбулося збройне повстання народних мас, керованих дрiбною буржуазiєю, - влада перейшла до якобiнцiв.
  125
  
  
  16.6. Диктатура якобiнцiв (1793-1794 рр.)
  Якобiнцi, що прийшли до влади в червнi 1793 р., були найреволюцiй-нiшою силою в iсторi французько революцi. Республiка переживала критичний момент: скорочення виробництва, продовольча криза, голоднi бунти, заколоти та змови контрреволюцiйних сил, натиск iнтервентiв. Двi третини територi Францi (60 департаментiв iз 83) були захопленi ворогами революцi. Урятувати та змiцнити револю?цiю неможливо було без задоволення основних вимог народу.
  Якобiнцi спочатку дiяли нерiшуче. Змiцненню влади якобiнцiв сприяло швидка розробка (протягом двох тижнiв) i прийняття 24 червня 1793 р. новодекларацiта ново Конституцi. Декларацiя прав людини та громадянина 1793 р. вiдрiзнялася вiд попередньо (1789 р.) значно бiльшим демократизмом i революцiйнiстю. Вона, проголошуючи непорушнi права людини (рiвнiсть, свободу, безпеку, власнiсть та iн.), наголошувала, що уряд повинен забезпечити людинi можливiсть користування ними. Наводився також широкий перелiк демократичних свобод: право на зiбрання, подачу колективних петицiй, свободу совiстi тощо. З'являються принципово новi статтi: про заборону пiд страхом смертi монархi, про право народу на повстання проти уряду, якщо останнiй порушуватиме його права та iн. Декларацiя 1793 р. стала одним з найдемократичнiших документiв революцi. Та в нiй чiтко проявлявся i  буржуазний характер. Вона, примiром, закрiплювала непорушнiсть приватно власностi, розглядала  як природне та невiд'ємне право людини.
  Декларацiя прав людини та громадянина 1793 р. була покладена в основу якобiнсько Конституцi, в якiй Францiя проголошувалася республiкою, де верховна влада належала народовi. Верховним органом законодавчо влади став Законодавчий корпус, який повинен був складатися з однiє палати. Виконавча влада доручалася Виконавчiй радi, порядок формування яко був такий: збори виборцiв кожного департаменту висували по одному кандидату, з цих 83 кандидатiв Законодавчий корпус призначав 24 членiв Виконавчо ради. Виборчi права надавалися чоловiкам, якi досягли 21 року, незалежно вiд хнього майнового стану. Мiсцевi органи державного управлiння (в комунах, дистриктах, департаментах) теж формувалися на основi виборiв. Ця Конституцiя була схвалена народом у бiльшостi департаментiв. Однак рiзке загострення внутрiшньо та зовнiшньо ситуацi змусило якобiнцiв вiдмовитися вiд утiлення Конституцi. Ситуацiя, що склалася, вимагала твердого централiзованого управлiння, дiйового державного механiзму. Так виникає диктатура якобiнцiв.
  Вищим органом влади, як i ранiше, залишався Нацiональний конвент, який зосередив у свох руках усю найвищу владу та став єдиним
  126
  
  центром управлiння. Розподiлу влад не iснувало. Конвент мав право видавати закони та через систему рiзних комiтетiв i комiсiй управляв краною. Серед них вирiзнялися: Комiтет громадського порятунку (фактично був урядовим органом), Комiтет громадсько безпеки (боротьба з внутрiшньою контрреволюцiєю). Представниками Конвенту на мiсцях були комiсари, що надiлялися надзвичайними повноваженнями. Органом боротьби з контрреволюцiєю був i Революцiйний трибунал. Якобiнцi здiйснили перебудову армi, вона тепер засновувалася на демо-кратичних засадах, мала надзвичайно високу боєздатнiсть, революцiй?ний ентузiазм, тверду дисциплiну. Було оголошено про масовий набiр в армiю. Насамперед, призову пiдлягали неодруженi чоловiки вiком вiд 18 до 25 рокiв. Патрiотичне пiднесення дало змогу створити масову армiю-тiльки перший набiр дав 450 000 чоловiк.
  За неповнi 10 мiсяцiв свого правлiння якобiнцi здiйснили низку важливих заходiв: остаточно знищили феодальнi повинностi для селянства, демократизували державний апарат, лiквiдували рабство в колонiях.
  Пiсля розгрому внутрiшньо контрреволюцi та звiльнення Францi вiд зовнiшнiх iнтервентiв потреба в якобiнськiй диктатурi вiдпала, тому  владу в липнi 1794 р. було повалено. Падiння якобiнсько диктатури завершило третiй, найвищий i останнiй етап Велико Французько буржуазно революцi.
  16.7. Термiдорiанська реакцiя та Директорiя у Францi (1794-1799 рр.)
  Унаслiдок контрреволюцiйного перевороту 9 термiдора (27 лип?ня) 1794 р. до влади повертається велика буржуазiя. Ця подiя поклала край революцiйне-демократичнiй диктатурi якобiнцiв i була законо?мiрним наслiдком революцi, означала  закiнчення. Та прихiд до влади термiдорiанцiв не означав повернення до феодалiзму й панування дворянства. Такий буржуазний переворот, спрямований проти народних мас, союз iз якими буржуазi пiсля досягнення свох цiлей уже був не потрiбним. Владу отримали "новi багатi" -найбiльш упливова велика буржуазiя, зацiкавлена у збереженнi на?житих за роки революцi багатств i закрiпленнi результатiв революцi, вигiдних для заможних власникiв. Термiдорiанцi були лютими ворогами плебейських мас мiста та села. Вони прагнули лiквiдувати революцiйнi порядки якобiнсько диктатури й запобiгти чинностi Конституцi 1793 р. Проте вони не хотiли й реставрацi феодально-абсолютистського ладу, обстоювали буржуазну республiку.
  Висловлювалася думка про те, що метою перевороту 9 термiдора було припинення терору. Насправдi ж, термiдорiанцi виступили
  127
  
  тiльки проти революцiйного терору, що карав великих спекулянтiв i ворогiв революцi. Захопивши владу, вони навiть посилили терор, надавши йому контрреволюцiйного характеру та спрямувавши його проти якобiнцiв. Сотнi з них було гiльйотиновано чи по-звiрячому вбито. Якобiнський клуб закрили, Комуну Парижа й Народнi товариства розпустили. У Нацiональнiй гвардi для усунення най-революцiйнiших елементiв проведено чистку. Жирондисти знову ввiйшли до Конвенту. Термiдорiанцi, колишнє "болото" та жирондисти об'єдналися проти прихильникiв Конституцi 1793 р. До роялiстi в терм i-дорiанцi ставилися поблажливо. Майно пiдозрiлих було звiльнено вiд секвестру. Багато емiгрантiв повернулося до Францi. Було на?дано свободу друку контрреволюцiйним роялiстським газетам, а революцiйнi видання закрито.
  Термiдорiанська реакцiя позначилася пiдвищенням цiн на хлiб та iншi продовольчi товари. У груднi 1794 р. було скасовано максимум цiн i нестримною стала спекуляцiя. Курс асигнатiв рiзко падав. Зростала дорожнеча. Цей же режим розпочав вiйну з Бельгiєю, Iталiєю, Швейцарiєю, Єгиптом задля збагачення та приєднання до Францi територiй. Усе це спричинило незадоволення народних мас, якi вiдчули, що х ошукано.
  Проти термiдорiанцiв пiднiмалася хвиля народного гнiву. У квiтпi-травнi 1795 р. спалахнули повстання бiднякiв Парижа пiд гаслом "Хлiба та Конституцi 1793 р.". Повстання були жорстоко придушенi. Тодi ж активiзувала свою дiяльнiсть дворянсько-монархiчна реакцiя. Тож велика буржуазiя намагалася створити нову державну владу, котра б захистила  вiд революцiйних виступiв народних мас i вiд небезпеки вiдродження феодально-абсолютистського ладу.
  У серпнi 1795 р. термiдорiанський Конвент прийняв нову конституцiю Францi, вiдому як Конституцiю III року Республiки, що складалася з 372 статей. Вона, за традицiєю, вiдкривалася декларацiєю, назву яко було дещо змiнено - "Декларацiя прав i обов'язкiв людини та громадянина". З не були виключенi всi революцiйнi положення, що були в декларацi якобiнцiв. Конститу?цiя скасовувала загальне виборче право, вiдновлювався високий майновий ценз. Вибори ставали двоступеневими. Виборцями могли бути особи вiком не менш як 25 рокiв, що мали нерухому власнiсть. Засновувався Законодавчий корпус iз двох палат: Ради п 'ятисот iз законодавчою iнiцiативою та Ради старiйшин з осiб, не молодших за 40 рокiв. Склад Законодавчого корпусу мав щороку оновлюватися на одну третину виборами нових членiв. Виконавча влада надавалася Директорi з. п'яти членiв, яких обирала Рада старiйшин зi списку, поданого Радою п'ятисот. Щорiчно мiнявся один з директорiв.
  128
  
  Головували тут по черзi всi члени протягом трьох-чотирьох мiсяцiв. Директорi пiдпорядковувалися мiнiстри, вiйськове командування тощо. Мунiципалiтети у великих мiстах скасовувалися.
  Директорiя не змогла виправдати надi буржуазi в боротьбi проти "лiвих" i "правих". Продовжувалися виступи народних мас, виникла "Змова рiвних" тчопiзГ.Бабефом, спалахнув роялiстський заколот у Парижi, який розгромили гренадери на чолi з генералом Н. Бона-партом. Полiтика Директорi отримала назву "полiтики гойдалки". Отже, Директорiя виявилася неспроможною захистити iнтереси термi?дорiансько буржуазi. Тим часом посилювався вплив армi, а разом з ним готувалося пiдґрунтя для встановлення вiйськово диктатури.
  16.8. Консульство й iмперiя Наполеона
  Переворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 р. призвiв до встанов-лення у Францi вiйськово диктатури, що захищала iнтереси велико буржуазi. У диктатурi буржуазiя шукала захисту одночасно вiд зрiвняль?них, демократичних прагнень народних мас i вiд роялiстiв, якi виступали за реставрацiю феодальних порядкiв. Тверда влада потрiбна була також буржуазi для продовження загарбницьких вiйн.
  Розгiн уряду Директорi та встановлення Консульства були завершенням буржуазно контрреволюцi. Наполеон Бонапарт лiквiдував демократичнi завоювання революцi та залишив вiд не тiльки те, що влаштовувало велику буржуазiю. Бонапартистський режим спирався на велику буржуазiю, верхiвку ново буржуазно армi, заможну частину селянства, котре боялося вiдновлення феодальних повинностей у разi реставрацi Бурбонiв, а також сiльську бiдноту. В iнтересах велико буржуазi та заможного селянства Конституцiя, котру було прийнято наприкiнцi 1799 р., гарантувала право власностi нових володарiв на нацiональне майно, придбане в роки революцi, й оголошувала безповоротне вiдчуження маєткiв емiгрантiв. У 1800 р. було засновано Французький банк, який ще бiльше змiцнив довiру велико буржуазi до Н. Бонапарта.
  Францiя формально залишалася республiкою, уряд у складi трьох консулiв пiсля закiнчення десятирiчного строку належало пере?обирати. Та фактично вiд республiки залишилася лише зовнiшня оболонка. Влада повнiстю перейшла до першого консула -Н. Бонапарта, а два iншi консули мали дорадчi голоси. Перший консул зосередив у свох руках командування армiєю, призначення на вищi вiйськовi й цивiльнi посади, керiвництво всiєю внутрiшньою та зовнiшньою полiтикою. Конституцiя була формально схвалена плебiсцитом (усенародним голосуванням), але цей плебiсцит був
  129
  
  тiльки комедiєю - його проводили пiд наглядом влади, що не давало народовi змоги вiльно виявити свою волю.
  Законодавчу владу було навмисно роздiлено мiж рiзними установами, щоби перетворити х на безмовне знаряддя в руках першого консула та замаскувати диктаторський характер усього режиму. Для пiдготовки законопроектiв встановлювалася Державна рада, обговорювати законопроект мав Трибунат, а право ухвалення чи вiдхилення законопроектiв передавалося Законодавчому корпусу. Будь-якi його рiшення мiг вiдхилити Сенат, що складався з осiб, яких призначав уряд без будь-яких виборiв. Членiв усiх законодавчих органiв призначали зi списку кандидатiв, обраних населенням. Право голосу надавалося чоловiкам, якi досягай 21 року, проживали в певному окрузi один рiк i не працювали за наймом.
  Мiсцеве самоврядування було знищене. З 1800 р. на чолi де-партаментiв стояли префекти - ставленики першого консула. Мерiв мiст i сiльських громад також призначав уряд як простих службовцiв. Створено Мiнiстерство полiцi з величезним штатом таємних i явних агентiв. Запанував режим бюрократично централiзацi та полiцейсько сваволi. Останнi залишки буржуазно-демократичиих свобод були лiквiдованi. У 1801 р. Н. Бонапарт, вбачаючи в релiгi один iз засобiв змiцнення режиму диктатури, уклав конкордат (з лат. сопсогсiаiит - угода) з Папою Римським, за яким католицизм проголошувався "релiгiєю бiльшостi французiв". Церква стала частиною державного апарату, а священикiв взято на утримання держави. Наполеон Бонапарт дiстав право призначати вищих церковних посадовцiв.
  У1802 р. пiд суворим наглядом полiцi проведено плебiсцит, який на все життя закрiпив за Н. Бонапартом пост першого консула, надав йому право призначати собi наступника. Платню першому консулу було збiльшено з 500 000 до 6 000 000 франкiв на рiк. У 1804 р. Н. Бона?парт проголосив себе iмператором французiв, а 1805 р. - королем Iталi. Слово "республiка" поступово зникає з ужитку. На монетах з'явився напис "французька iмперiя". Трибунат скасовано. Усi справи вершились iмператорськими декретами та сенатськими указами.
  Оголошувалась амнiстiя емiгрантам, видано декрет про вiднов?лення рабства в колонiях. Для бiльш надiйно охорони своє влади Наполеон створив Консульську гвардiю. Генералам i офiцерам щедро роздавалися нагороди. Було встановлено орден Почесного легiону. Проводилися значнi кодифiкацiйнi роботи. З'явилися Цивiль?ний кодекс (1804 р.), Торговий кодекс (1807 р.), Кримiнально-процесуальний кодекс (1808 р.), Кримiнальний кодекс (1810р.).
  У 1808-1811 рр. могутнiсть наполеонiвсько армi досягла своє вершини. Та, починаючи з 1811 р., iмперiя вступає у смугу кризи.
  130
  
  Поразка спочатку в Iспанi, потiм у Росi примусили Н. Бонапарта зректися престолу. Його було вислано на острiв Ельбу, наданий йому в довiчне володiння. Це все, що вiн зберiг вiд своє величезно iмперi. У Францiю повертається брат страченого в роки революцi короля Людовика XVI i займає королiвський престол пiд iменем ЛюдовикаХУШ.
  16.9. Кодекси Наполеона
  Одним iз завдань Французько революцi 1789-1794 рр. було створення єдино нацiонально правово системи. Мова йшла не лише про створення нового законодавства, але й про його систематиза?цiю. Робилися спроби кодифiкувати революцiйне законодавство, але вони не дали позитивних результатiв. Причина невдач - частi змiни груп, якi перебували при владi, розбiжностi в хнiй iдеологi та конкретних цiлях; тимчасовий, ситуацiйний характер багатьох законiв; боротьба велико буржуазi проти найрадикальнiших вимог найбiднiших прошаркiв суспiльства; вiдсутнiсть чiткого розумiння тих принципiв, на яких повинна була здiйснюватися кодифiкацiя. I лише пiсля змiцнення влади велико буржуазi, в наполеонiвську епоху з'явилися реальнi умови для тако кодифiкацi. У цей перiод було створено п'ять основних кодексiв - Цивiльний, Кримiнальний, Торговий, Цивiльно-процесуальний, Кримiнально-процесуальний.
  Першим 21 березня 1804 р. прийнято Цивiльний кодекс. Вiн розроблявся за участю Наполеона I й увiйшов в iсторiю як кодекс Наполеона. Кодекс складався з трьох книг, якi подiлялися на титули, глави та статтi (всього 2281 стаття).
  Книга перша - "Про осiб" - закрiплювала правовий статус фiзич?них осiб (неюридичних корпорацiй). Усi французи (крiм замiжнiх жiнок) були рiвними та мали цивiльнi права. Перша книга також регулювала сiмейнi вiдносини. Визнавався тiльки цивiльний шлюб. Шлюбний вiк для чоловiкiв становив 18, а для жiнок 15 рокiв. Шлюб укладався на добровiльнiй основi, але син, якому не виповнилося 25 рокiв, дочка, що не досягла 21 року, могли одружуватися лише за згодою батькiв. Обмежувалася влада батькiв над неповнолiтнiми дiтьми. Кодекс допускав розлучення, але тiльки з поважних причин (невiрнiсть, зловживання, грубе поводження чи образа одним з подружжя iншого). Iнiцiатором мiг стати будь-хто з подружжя, але для жiнок причин для розлучення визначалося менше. Вiдносини в сiм' заснову-валися на владi в сiм' чоловiка та батька. Дружина була обмеженою в правах. Вона без згоди чоловiка не могла виступати в судi, дарувати, купувати чи продавати майно, й належало жити з чоловiком i завжди слiдувати за ним. Дiти подiлялися на законних (народжених у шлюбi) та позашлюбних. Заборонявся пошук батькiвства.
  131
  
  Друга книга - "Промайне та рiзнi видозмiнювання власностi" - присвячена регулюванню майнових вiдносин, а саме: праву власностi, узуфрукту (володiнню чужим майном з правом користу?вання прибутками вiд нього), сервiтуту (праву користування чужим майном у певних межах). Кодекс давав класичне визначення права приватно власностi. Важливе значення придiлялося власностi на землю. Власник земельно дiлянки вважався абсолютним власником усiх природних багатств, пов'язаних з його землею (скажiмо, корисних копалин). Цей пiдхiд у 1810 р. в iнтересах держави було переглянуто. Право розробки корисних копалин вiднинi могло здiйснюватися тiльки за умови одержання дозволу вiд держави.
  Третя книга - "Прорiзнi способи, якими надувається власнiсть" - найбiльша за обсягом. Вона визначала основнi способи набуття права власностi: спадкування, дарування, заповiт, зобов'язання. Договiр укладався за згодою сторiн, якi мали рiвнi права й обов'язки. Спадкування вiдбувалося за заповiтом або за законом. Усi спадко?ємцi за законом подiлялися на черги до 12-го ступеня спорiднення та, згiдно iз законом, отримували однаковi частки спадку.
  Цивiльний кодекс Францi 1804 р. став класичним зразком норма?тивно-правового акта в континентальнiй системi права та був повнiстю або частково рецептований у багатьох кранах (Бельгi, Люксембурзi, Грецi, деяких латиноамериканських кранах). З числен?ними змiнами вiн дiє i в сучаснiй Францi. Справджується й оцiнка, дана цьому актовi його iдеологом - Наполеоном: "Мою дiйсну славу складають не сорок виграних мною битв - Ватерлоо х перекреслило. Та не буде забутий Цивiльний кодекс".
  У1810 р. був затверджений Кримiнальний кодекс. Вiн складався з чотирьох книг. Першi двi присвячувались основним поняттям i принципам кримiнального права. Третя - мiстила конкретний пере?лiк кримiнальних дiянь i види та мiри покарань за них. Четверта -присвячувалася полiцейським порушенням i покаранням. Залежно вiд характеру покарань кримiнальнi дiяння подiлялися на три групи.
  I група: найтяжчi дiяння (злочини), що каралися болiсними
  чи ганебними покараннями (смертною карою, каторжними
  роботами, депортацiєю - довiчним засланням до однiє з колонiй,
  виставлення бiля ганебного стовпа в ошийнику, вигнання, громадська
  деградацiя-усунення вiд усiх публiчних посад i служб, позбавлення
  деяких цивiльних прав).
  II група: провини, якi каралися виправним й заходам й (тюремним
  ув'язненням, тимчасовим позбавленням деяких полiтичних, громад?
  ських або сiмейних прав, штрафом тощо).
  132
  
  III група: полiцейськi порушення, котрi каралися короткостроковим ув'язненням (на строк вiд одного до п'яти днiв), грошовим штрафом (вiд 1 до 15 франкiв), конфiскацiєю певних предметiв, на якi накладено
  арешт.
  З огляду на те, що Кодекс ґрунтувався на буржуазному принципi рiвностi всiх перед законом i закрiплював основнi принципи буржуазно законностi, вiн мав прогресивне значення не тiльки для Францi, але й позначився на розвитковi кримiнального права iнших держав (Iспанi, Бразилi, Швейцарi та iн.).
  16.10. Вiдновлення монархi у Францi. Хартi 1814 р.
  i 1830 р.
  31 березня 1814р. союзнi вiйська (Росi, Англi, Австрi та Пруссi) на чолi з росiйським iмператором увiйшли до Парижа. Наполеон Бонапарт зрiкся престолу. На вимогу союзникiв i старо французько аристократi Сенат вiдновив династiю Бурбонiв. Королем було проголошено брата страченого Людовика XVI - графа Прованського, котрий сiв на престол пiд iменем Людовика ХУЛI. Вiн, розумiючи те, що абсолютну монархiю у Францi вiдновити вже неможливо, змушений був оголосити Хартiю, за якою в кранi встановлювалася конституцiйна монархiя.
  Хартiя закрiплювала полiтичне панування великих землевласникiв i залишала за королем величезну владу. Король був главою держави та виконавчо влади, йому пiдпорядковувались армiя, мiнiстри, без його пiдпису жоден закон не набирав чинностi. Законодавча влада пере?давалася двопалатному Парламенту. Одну палату - перiв - призначав король, другу - депутатiв - обирали двоступеневими виборами один раз на п'ять рокiв. Запроваджувався високий майновий i вiковий ценз. Отже, режим, який виник унаслiдок реставрацi монархi, характери?зувався союзом дворян i велико буржуазi.
  При дворi посилювався вплив крайнiх роялiстiв, якi прагнули повного вiдновлення абсолютизму та повернення втрачених маєткiв. Духовенство засуджувало тих, хто в роки революцi придбав церковнi й емiгрантськi землi. Селяни побоювалися, що вiдновлять феодальнi повинностi. Понад20 000 офiцерiв наполеонiвсько армi та величезну кiлькiсть урядовцiв було звiльнено, в армi зростало незадоволення. З тако ситуацi скористався Наполеон i в березнi 1815р. вiдновив свою владу. Однак 18 червня 1815 р. наполеонiвська армiя була остаточно розгромлена союзниками пiд Ватерлоо. 22 червня 1815 р., пiсля стоденного правлiння, Наполеон змушений був зректися престолу. Вiдбулося друге падiння iмперi та вiдновлення влади Бурбонiв. Воно ознаменувалося хвилею бiлого терору.
  133
  
  Керiвнi посади в армi та адмiнiстрацi зайняли дворяни-емiгранти. Палата депутатiв ("незрiвнянна"), що була обрана в 1815 р. та склада?лася, за словами Людовика XVIII, з "бiльших роялiстiв, анiж сам король", домагалася вiдновлення колишнiх привiлев дворянства та духовенства. Король, побоюючись революцiйного спалаху, змуше?ний був у 1816 р. розпустити цю палату. Проте з 1820-1821 рр., коли до влади знову прийшли ультрароялiсти, дворянсько-клерикальна реакцiя посилилася. Змiнено виборчий закон на користь великих землевласникiв (м було надано по два голоси), ще бiльше пiдвищено майновий ценз для виборцiв, вiдновлено попередню цензуру над пресою, школу й усю освiту вiддано пiд нагляд католицько церкви, почала здiйснюватися реакцiйна зовнiшня полiтика (контрреволюцiйна iнтервенцiя в Iспанi).
  Дворянська реакцiя ще бiльше посилилася, коли пiсля смертi Людовика XVIII (1824 р.) на престол сiв "король емiгрантiв" - КарлХ (1824-1830 рр.). Тодi ухвалено закони: про виплату емiгрантам грошово винагороди розмiром 1 000 000 франкiв за конфiскованi пiд час революцi маєтки; про "святотатство", за яким встановлювалося довiчне заслання на галери за крадiжку церковного майна та смертна кара "четвертуванням" i "колесуванням" за "осквернення причастя" та iн. Усе це спричинило загальне незадоволення та наприкiнцi 20-х рр. у кранi знову сформувалася революцiйна ситуацiя.
  У березнi 1830 р. Карл X розпустив палату депутатiв, однак новi вибори тiльки полiпшили в нiй позицiлiберальнобiльшостi. Водночас король зважився на реакцiйний переворот. 25 липня 1830 р. вiн пiдписав чотири "ордонанси", чи укази, вiдповiдно до яких палата депутатiв оголошувалася розпущеною, виборче право змiнювалося й вiдтепер надавалося лише великим землевласникам, скасовувалася свобода друку, для видання газет встановлювалася система попереднiх дозволiв. Цi ордонанси дали останнiй поштовх революцiйному вибуховi.
  Протягом "трьох славетних днiв" (27-29липня 1830р.) революцiя перемогла. Карл X утiк за кордон. Однак лiберальна буржуазiя зумiла вiдняти плоди перемоги в народу, не хотiла та боялася республiки, знаючи з досвiду 1793 р., що республiка приводить до втручання народу в державнi справи. Велика буржуазiя намагалася зберегти монархiю. Вона, фактично, посадила на трон Лу-Фiлiппа Орлеанського. Король погодився на нову конституцiю, що  було прийнято пiд назвою "Хартi 1830 р.". Ця Конституцiя проголошувала: недоторканнiсть свободи друку та зборiв; зменшення майнового цензу як для виборцiв, так i для обраних; розширення повноважень палат, зокрема в галузi законодавства; король без згоди Парламенту не мав права видавати закони, але мав право законодавчо iнiцiативи; встановлення вiдпо?вiдальностi мiнiстрiв перед Парламентом.
  134
  
  16.11. Друга республiка у Францi
  Липнева революцiя 1830 р. не задовольнила нi народнi маси, нi торгово-промислову буржуазiю. Бiдування, породженi капiталi?стичною експлуатацiєю, посилилися ще бiльше через неврожай, голод, фiнансову кризу, безробiття. У багатьох районах Францi в 1846-1847 рр. почалися голоднi заворушення. Дедалi бiльш вiдкрите незадоволення "царством банкiрiв" охоплювало широкi кола дрiбно та середньо буржуазi, великих промисловцiв i торговцiв. Отже, наприкiнцi 1847 р. у Францi назрiла революцiйна ситуацiя, що за?кiнчилася збройними повстаннями народу 22-23 лютого 1848 р. i перемогою революцi. Створюється Тимчасовий уряд у складi семи членiв i чотирьох секретарiв (серед останнiх уперше двоє були представниками вiд робiтникiв). Пiдтиском робiтникiв Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 р. проголошує Францiю республiкою.
  Для робiтничого класу, що був провiдною рушiйною силою революцi, проголошенням республiки революцiя тiльки розпочина?лася та вiн намагався розширити  соцiальний змiст. Для буржуазi з падiнням Липнево монархi завдання революцi були вичерпанi й основнi  зусилля спрямовувалися на припинення революцi та приборкання пролетарiату. Саме тому буржуазнi республiканцi пiшли на суттєвi поступки монархiстам, що яскраво вiдбилося в Конституцi Друго республiки, яка була прийнята в листопа?дi 1848 р. Антинародна полiтика буржуазних республiканцiв позбавила х пiдтримки в кранi. У результатi державного перевороту 2 грудня 1851 р. в кранi встановлюється режим диктатури Лу-Наполеона Бонапарта, який 2 грудня 1851 р. проголошує iмперiю, а себе - iмператором Наполеоном III.
  16.12. Конституцiя Друго республiки 1848 р.
  Конституцiя Друго республiки Францi була прийнята 4 листо?пада 1848 р. Установчими зборами. Це був документ, який вiдбивав суперечностi свого часу, а тому не мав послiдовного демократичного характеру. Францiя проголошувалася республiкою, принципами яко були свобода, рiвнiсть, братерство, а засадами-сiм'я, праця, власнiсть, громадський порядок. Конституцiя закрiплювала недоторканнiсть особи, житла, свободу совiстi, друку, навчання. Однак гарантiй здiйснення цих прав i свобод Конституцiя не передбачила.
  Державна влада за Конституцiєю засновувалася на принципах  розподiлу. Вищим органом законодавчо влади проголошувалися Нацiональнi збори, що обиралися один раз на три роки прямими та загальними виборами таємним голосуванням у складi 750 депутатiв. Виборцями могли бути громадяни, котрим виповнився 21 рiк. Майновий
  135
  
  ценз скасовувався. Збори мали право приймати закони, бюджет, вирiшувати питання вiйни та миру. Та реально сили й авторитету Нацiональнi збори в тогочасних умовах Францi не мали.
  Главою виконавчо влади був президент, який обирався загальним голосуванням раз на чотири роки, але не мав права бути переобраним вiдразу на другий строк. Вiн мав значнi повноваження (законодавчо iнiцiативи, вето, помилування, призначення та звiльнення мiнiстрiв, а за порадою останнiх - дипломатiв, префектiв, суддiв, прокурорiв та iн.). Президент був повнiстю незалежним вiд Парламенту, але не мав права його розпускати.
  Роблячи незалежними одне вiд одного президента та Нацiональнi збори, Конституцiя породжувала неминучий конфлiкт мiж ними, а надiляючи президента сильною владою, давала йому можливiсть розправитися з Парламентом.
  У кранi була утворена також Державна рада, члени яко при-значалися Нацiональними зборами один раз на шiсть рокiв. Вона мала здiйснювати попереднiй розгляд законопроектiв. Одночасно Конституцiя залишила недоторканною всю стару органiзацiю управлiння, суду тощо.
  16.13. Переворот Лу Бонапарта та встановлення Друго iмперi
  Пiсля набуття чинностi Конституцi Друго республiки 10 груд?ня 1848 р. були проведенi вибори президента. Балотувалося шiсть претендентiв. Перемогу одержав Лу-Наполеон Бонапарт, небiж Наполеона I, кандидатуру якого пiдтримали всi монархiчнi партi, бiльшiсть буржуазi та селянства. Саме вiн ранiше двiчi (в 1836 р. i 1840 р.) намагався захопити владу у Францi та вiдновити наполеонiв?ську iмперiю. Отже, главою республiки став  найлютiший ворог, авантюрист, який мрiяв про iмператорську владу.
  Пiсля президентських виборiв урядова влада у Францi, фактично, перейшла до рук монархiстiв (легiтимiстiв, орлеанiстiв, бонапартистiв), якi об'єдналися в "партiю порядку". Мiж ними розгорiлася боротьба за владу. Перемогу отримали прихильники президента- бонапартисти. Вони виступили за перегляд Конституцi 1848 р. i, зокрема, за вiдмiну тих  статей, котрi забороняли переобирати одну й ту саму особу президентом на другий строк. У такий спосiб бонапартисти сподiвалися продовжити перебування Лу-Наполеона при владi, а далi - вiдновити iмперiю.
  2 грудня 1851 р., нiбито захищаючи республiку вiд змовникiв, Лу Бонапарт здiйснив державний переворот: вiйська зайняли всi стратегiчнi пункти, в Парижi було оголошено вiйськовий стан,
  
  Нацiональнi збори розiгнано, деяких депутатiв заарештовано. Так встановлено вiдкриту вiйськову диктатуру. Показово, але плебiсцит (усенародне голосування) схвалив дi президента ("за" вiддано понад? 000 000 голосiв, "проти" -600 000). У сiчнi 1852 р. прийнято нову Конституцiю, що передавала президентовi на десять рокiв усю повноту влади в кранi, а через рiк пiсля бонапартист?ського перевороту, 2 грудня 1852 р., у Францi вiдновлено монархiю, так звану, Другу iмперiю, а Лу-Наполеона проголошено iмператором пiд iменем Наполеона НI.
  За Конституцiєю, президент був главою збройних сил, призначав мiнiстрiв, вiд його iменi здiйснювалося правосуддя, парламентарi та посадовi особи приносили йому присягу на вiрнiсть, вiн проголошу?вав стан облоги, видавав декрети й затверджував закони. Поступово в кранi були знищенi буржуазно-демократичнi свободи, скасоване мiсцеве самоврядування, до нуля зведена парламентська система. Державний лад Францi набуває все бiльш авторитарного характеру.
  Полiтичний авантюризм Наполеона III призвiв до вiйни з Пруссiєю (суперечка за iспанський престол). У цьому зiткненнi Наполеон III зазнав поразки та разом зi своєю величезною армiєю (100 000 осiб) ганебно здався пiд Седаном у полон прусським вiйськам. Капiтуляцiя вiдбулася 2 вересня 1870 р., а 4 вересня нова революцiя в Парижi повалила iмперiю Наполеона III. Францiя знову стала республiкою.
  16.14. Паризька комуна 1871 р.
  У лютому-березнi 1871 р. в Парижi та iнших мiстах Францi склалася революцiйна ситуацiя. 18 березня 1871 р. Нацiональна гвардiя та робiтники пiдняли повстання проти антинародно й анти-нацiонально полiтики уряду А. Т'єра. Владу буржуазi в Парижi було повалено. Вона перейшла до Центрального комiтету Нацiонально гвардi. Уряд А. Т'єра втiк до Версаля, вивiвши туди вiйська, полiцiю та жандармерiю. Були проведенi вибори до Паризько комуни, котрiй 28 березня 1871 р. передано всю владу - стала одночасно законо?давчим i виконавчим органом. За полiтичним складом вона подiлялася на два угрупування - "бiльшiсть" (бланкiсти й неоякобiнцi) та "меншiсть" (переважно лiвi продунiсти й бакунiсти).
  Програмним документом Паризько комуни стала декларацiя "До французького народу" (19 квiтня 1871 р.), яка проголошувала республiку єдиною формою правлiння, гiдною людини, а принципом полiтичного режиму - повну автономiю комун на всiй територi Францi.
  Паризька комуна вперше в iсторi зламала стару державну машину та замiнила  державою нового типу. Вона знищила постiйну армiю, полiцiю i жандармерiю, а охорону громадського порядку поклала
  
  
  
  136
  
  137
  
  на Нацiональну гвардiю. Вищим органом у Парижi стала Виконавча комiсiя, котрiй пiдпорядковувалися 10 галузевих комiсiй з функцiями колишнiх мiнiстерств (виконавча; вiйськова; продовольча; фiнансiв; юстицi; громадсько безпеки; працi; промисловостi й обмiну; громад?ських служб; зовнiшнiх вiдносин; освiти). Скасовано привiле посадовцiв i введено хвиборнiсть. Церкву вiдокремили вiддержави, ввели робiт?ничий контроль над виробництвом, безкоштовну обов'язкову освiту, заборонили незаконнi обшуки, арешти, реквiзицi тощо. Старий суд замiнили народним судом.
  Комуна дiяла в умовах постiйно боротьби з урядом А. Т'єра, якому надавали пряму допомогу прусськi iнтервенти. Контрреволюцiйнi сили, що зосередилися у Версалi, 21 травня 1871 р. вдерлися до Парижа. Падiння Комуни прискорилось  помилками (тактикою пасивно оборони, страхом роззброти контрреволюцiйну буржуазiю, | нерiшучiстю в боротьбi з агентами та поплiчниками ворога та iн.). Падiння Комуни супроводжувалося розгулом бiлого терору.
  16.15. Третя республiка у Францi. Конституцiйнi закони 1875 р.
  Пiсля придушення Паризько комуни мiж буржуазними партiями розпочинається суперечка з приводу подальшого розвитку держав?ностi, про те, який полiтичний лад найкраще захистить експлуататор?ськi класи вiд ново революцi. Бiльшiсть у Нацiональних зборах, обраних ще до Комуни, становили монархiсти. Серед них сформува?лося три погляди на цю проблему: 1) реставрацiя династi Бурбонiв (легiтимiсти); 2) передання влади нащадкам Лу-Фiлiппа Орлеанського (орлеанiсти); 3) передання влади наступниковi Наполеона III (бонапартисти). Та, незважаючи на це, А. Тер (сам монархiст), наперекiр усiм сподiванням, через страх перед новим революцiйним вибором, висловився за збереження республiкансько форми правлiння за умови, що всi ключовi посади в урядi цiє республiки приберуть до рук монархiсти. Такий компромiс не влаштовував представникiв крайньо реакцi, й А. Т'єру довелося пiти у вiдставку.
  Президентом став один з винуватцiв Сiдансько катастрофи, вiдкритий монархiст- маршал Е. Мак-Магон. Одначе й це не привело до вiдновлення монархi. Французький народ - робiтники, селяни, дрiбна буржуазiя - ясно висловлювалися за збереження республiки. У1871-1874 рр. на додаткових виборах до Нацiональних зборiв i деяких мiських органiв влади, вони голосували переважно за кандидатiв-республiканцiв. Це вiдiграло вирiшальну роль у справi змiцнення республiки. Саме тому середня та частина велико буржуазi також висловилися за республiку, побоюючись, що вiдновлення монархi
  138
  
  призведе до ново революцi та поставить пiд загрозу велику власнiсть. За таких умов Нацiональнi збори змушенi були примиритися. Сподiваючись, що це лише тимчасова поступка, вони в 1875 р. затвердили республiканський режим, прийнявши Конституцiю Третьо французько республiки. Власне, це була неконсолiдована конституцiя, що складалася з трьох конституцiйних актiв (законiв) -"Про органiзацiю Сенату" (24 лютого 1875 р.), "Про органiзацiю державно влади" (25 лютого 1875 р.), "Про вiдносини державно влади"(26 лютого 1875 р.).
  За конституцiйними законами, державний лад Третьо республiки 1875 р. базувався на принципi розподiлу влад. Конституцiя перед?бачала створення двопалатного законодавчого органу (Парламенту) -Нацiональних зборiв. Нижня - Палата депутатiв - обиралася один раз на чотири роки у кiлькостi 600 осiб. Формально проголошувалося загальне виборче право. Насправдi ж, цим правом могло скористатися лише ЗО % французького населення (чоловiки старшi вiд 21 року, а не мали його: жiнки, вiйськовi та населення колонiй). Дiяла мажори?тарна система виборiв у два тури (перший тур - абсолютна бiльшiсть, другий - вiдносна бiльшiсть голосiв). Верхня палата- Сенат -обирався один раз на дев'ять рокiв у кiлькостi 300 осiб, з яких 75 сенаторiв були довiчними й обиралися Палатою депутатiв, а 225 - особливими колегiями виборцiв за департаментами. Сенат був постiйним органом, його не можна було розпустити, а кожнi три роки вiн оновлювався на одну третину. Сенат, за певних обставин, мiг перетворюватися на найвищий суд над президентом. Сенат i Палата депутатiв збиралися щороку на сесi, що розпочиналися та закiнчувались одночасно (за?сiдання палат могло бути вiдстрочено президентом, але не бiльше, нiж на мiсяць). Приймати закони мали право i Палата депутатiв, i Сенат, але без затвердження останнього, жоден з них не мiг набрати чинностi.
  Главою держави був президент, який обирався Нацiональними зборами один раз на сiм рокiв i мiг бути переобраним. Вiн володiв значними повноваженнями: мав право законодавчо iнiцiативи; оголошував закони, прийнятi обома палатами, стежив за х виконан?ням; здiйснював помилування; розпоряджався збройними силами; призначав на всi цивiльнi й вiйськовi посади; за згодою Сенату мiг розпустити Палату депутатiв.
  Передбачалось утворення Ради мiнiстрiв, але детального визначен?ня  правового статусу Конституцiйнi закони не давали. Зберiгалася Державна рада, що була заснована ще за Наполеона I i складалася з представникiв вищо бюрократi, призначених президентом. Вона виконувала при урядовi консультативнi функцi. Про мiсцеве
  139
  
  
  I
  
  управлiння та судову гiлку влади в Конституцiйних законах 1875 р. теж нiчого не згадувалося.
  Незважаючи на недемократичнiсть цiє Конституцi,  прийняття все ж таки було важливим кроком на шляху полiтичного розвитку Францi, позаяк вона закрiплювала республiканський лад, а це вiдпо-вiдало намаганням й iнтересам французького народу. З певними змiнами та доповненнями (з перервою на перiод окупацi фашист?ською Нiмеччиною), Конституцiйнi закони 1875 р. дiяли до 1945 р., коли були скасованi рiшенням референдуму.
  ТЕМА 17
  Розвиток буржуазно держави та права США
  17.1. Боротьба американських колонiй за незалежнiсть. Декларацiя незалежностi США
  Незабаром пiсля вiдкриття X. Колумбом Америки (1492 р.) англiйськi експедицi, очолюванi Д. Каботом, вiдкрили Ньюфаундленд (пiвнiчний схiд пiвострова) й бiльшу частину схiдного узбережжя (до 38? Гiн. ш.). У XVI ст. розпочалася колонiзацiя Пiвнiчно Америки європейцями (з Iспанi, Францi, Англi, Нiдерландiв та Швецi), що починають заснову?вати тут сво поселення. Наймiцнiшими виявилися ашлiйськi поселення (перше поселення в 1607р.-Вiргiнiя, згодом-Массачусетс, Коннектикут, Род-Айлендта iн.), вони становили бiльшiсть. У 70-х рр. XVII1 ст. в Новiй Англi (так називалися англiйськi володiння в Пiвнiчнiй Америцi) про-живало 2 500 000 осiб, з яких понад 500 000 темношкiрих рабiв (першi темношкiрi раби були завезенi сюди з Африки на початку XVI ст., рабiв купували за 13-20 доларiв, а продавали за 1000). Iснувало IЗ колонiй, якi подiлялися на три групи:
  1) короннi, що перебували пiд управлiнням королiвських чиновникiв
  (Вiргiнiя, Джорджiя та iн.);
  2) самовряднi (Коннектикут, Род-Айленд, Массачусетс тощо);
  3) приватновласницькi (Пенсiльванiя, Делавер, Мериленд та iн.).
  До середини XVIII ст. колонi мали певну полiтичну автономiю.
  хнi органи влади в мiнiатюрi повторювали державний лад Англi. На чолi колонiй стояли губернатори, котрi або призначалися королем чи власниками колонiй, або обиралися всiм населенням. У всiх колонiях iснували представницькi органи, що мали право видавати закони, встановлювати податки. Губернатори ж мали право накладати вето на законопроекти, прийнятi цими органами.
  140
  
  У мiру економiчного розвитку колонiй, з початком перетворення Англi на велику колонiальну державу, погiршується економiчний i полiтичний статус колонiй, загострюються суперечностi мiж ними та метрополiєю. Англiйська буржуазiя розглядала колонiяк джерело сировини й ринок збуту для промисловостi метрополi. Пiвнiчнi та центральнi колонi розвивалися подiбно до метрополi, тож американська буржуазiя ставала суперником англiйсько буржуазi в торгiвлi з iндiйцями, Вест-Iндiєю, в суднобудiвництвi тощо.
  Протягом ХУII-ХУПI столiть Англiя, гальмуючи економiчний розвиток колонiй, вдавалася до заходiв, спрямованих на припинення в них зростання промисловостi. Законом вiд 1699 р. був заборонений експорт вовни та вовняних виробiв з колонiй; закон 1750 р. забороняв спорудження в колонiях домен, прокатних станiв; колонiстам було заборонено виготовляти пiдкови, цвяхи, ґудзики, вивозити вичиненi шкiри. У 1763 р. заборонили колонiзацiю земель на захiд вiд Аллеган-ських гiр. У 1765 р. законом про гербовий збiр були введенi податки на всю комерцiйну, судову й iншу дiлову документацiю, на перiодичну пресу та iн. Така полiтика метрополi обмежувала iнтереси всього населення колонiй, тому колонiсти багато разiв зверталися до королiв Англi зi скаргами, петицiями, але бажаного ефекту це не давало.
  У серединi XVIII ст. суперечностi мiж метрополiєю й американ-ськими колонiями особливо загострюються. У 1773-1774 рр. склада-ється революцiйна ситуацiя, що супроводжувалася протиурядовими виступами американцiв. 5 вересня 1774 р. колонiсти скликають перший Континентальний конгрес, який, поклавши початок створенню загального представницького органу для всiх колонiй i закликавши колонi спiльно бойкотувати англiйськi товари, звернувся до короля Георга IН з адресом про надання колонiям ширших прав. Король вiддав наказ придушити виступ колонiй i вiдправив вiйська. У квiтнi 1775 р. мiж колонiстами (вiйська яких очолив Цж. Вашингтон) i англiйською армiєю розпочалися вiйськовi дi. У травнi 1775 р. зiбрався другий Континентальний конгрес (дiяв з невеликими перервами до 1779 р.), який, констатував?ши стан вiйни з Англiєю, прийняв рiшення про створення армi. Кожна колонiя оголосила себе незалежною. 4 липня 1776 р. було прийнято "Декларацiю незалежностi", в котрiй проголошувалося, що колонiальний гнiт суперечить природним правам людини на свободу, життя та прагнення до щастя, а повсталi колонiє вiльними та незалежними державами й об'єднуються в Сполученi Штати Америки. Автором Декларацi був Т. Джефферсон (1743-1826). Нове державне утворення Англiя визнала в 1783 р.
  141
  
  17.2. Статтi конфедерацi 1781 р.
  Одразу ж пiсля проголошення незалежностi (протягом 1775-1778 рр.) в усiх штатах було вироблено та прийнято конституцi. Та нерозв'яза?ним залишалося питання про державну єднiсть США. Його важливiсть посилювалась, адже все ще iснувала небезпека поразки у вiйнi з Англiєю. З огляду на це, другий Континентальний конгрес у листопадi 1777 р. приймає першу Конституцiю - "Статтi конфедерацi та вiчного союзу", проект яко було передано на схвалення всiх штатiв. Остаточно цей документ набуває чинностi з 1 березня 1781 р.
  Статтi конфедерацi закрiплювали революцiйнi завоювання народу та визначали республiканську форму державного ладу колишнiх колонiй у Пiвнiчнiй Америцi, проголосивши утворення конфедерацi та вiчного союзу штатiв. Згiдно зi Статтями конфедерацi, штати зберiгали свiй суверенiтету внутрiшнiх i зовнiшнiх справах. Для керiв?ництва загальними справами (оголошення вiйни та миру, пiдписання мiжнародних договорiв, створення збройних сил тощо) передбачалося щорiчно скликати однопалатний конгрес iз делегацiй, якi обирали законодавчi органи штатiв. Кожний штат мав право надсилати вiд двох до семи делегатiв, але мав лише один голос. Рiшення повиннi були прийматися квалiфiкованою бiльшiстю (не менше вiд дев'яти голосiв). Конгрес не мав права втручатися у внутрiшнi справи штатiв. Отже, Конгрес був не представницьким, а радше дипломатичним органом. У перiод мiж сесiями Конгресу його функцi покладалися на Комiтет штатiв, котрий утворювався з представникiв вiд кожного штату (по одному). Однак Комiтет, порiвняно з Конгресом, мав обмеженi права. Проголошений союз штатiв був слабким, оскiльки:
   не iснувало загального бюджету союзу;
   Конгрес не мав права укладати торговельнi угоди з iншими
  державами, запроваджувати митнi тарифи, вводити iншi податки
  для потреб союзу;
   був вiдсутнiй механiзм реалiзацi постанов Конгресу;
   лiве крило в Конгресi та бiльшiсть фермерiв вважали, що центра?
  лiзацiя несумiсна з демократiєю.
  З огляду на все це, Дж. Вашингтон назвав Статтi конфедерацi "мотузкою iз пiску".
  17.3. Конституцiя США 1787 р.
  У травнi 1787 р. у Фiладельфi вiдкрилося засiдання Конституцiй?ного конвенту, скликаного для перегляду "Статей конфедерацi" 1781р. та вироблення ново конституцi. Серед 55 його делегатiв iз 12 штатiв 20 були плантаторами, 23 - банкiрами, купцями та промисловцями, 10-адвокатами, 1 -лiкарi 1 -вчитель. Засiдання Конвенту вiдбувалися
  
  таємно, розголошувати змiст дебатiв заборонялося. 17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституцi, що пiсля  ратифiкацi 11 штата?ми в липнi 1788 р. набирає чинностi. Вона складається з семи статей, бiльшiсть з яких мають декiлька роздiлiв. Авторами  вважаються Б. Франклiн, А. Гамiльтон, Д. Медiсон.
  Конституцi США властивi такi основнi принципи, що пронизу?ють основний  змiст:
  1) стабiльнiсть - протягом майже 220 рокiв до не внесено лише
  27 поправок; стабiльнiсть забезпечується надзвичайно складною
  процедурою внесення до не змiн i доповнень; такi Конституцi
  називають жорсткими;
  2) республiканська форма правлiння - встановлена як на федераль?
  ному рiвнi, так i на рiвнi штатiв;
  3) федералiзм - за Конституцiєю, США перетворилися з конфеде?
  рацi на федерацiю; чiтко визначено повноваження федерального
  центру; все, що не делеговано центровi, залишається в компетенцi
  штатiв або народу;
  4) розподiл влади на три гiлки - законодавчу, виконавчу та судову;
  5) компромiспiсть - Конституцiя США визначає баланс мiж центром
  i штатами, мiж гiлками влади (система "стримування та противаг"),
  мiж великими й малими штатами тощо.
  Згiдно з Конституцiєю США 1787 р., законодавча влада надавалася Конгресу, що складався з Палати представникiв i Сенату. Члени Палати представникiв обиралися на два роки вiд кожного штату. До кандидатiв у представники висували такi вимоги: досягнення 25 рокiв, бути протягом семи рокiв громадянином США i пiд час проведення виборiв проживати в тому штатi, вiд якого обирався. Кiлькiсть представникiв встановлювалися з розрахунку один не бiльше, нiж вiд ЗО 000 мешканцiв за умови, що кожний штат повинен мати хоча б одного представника.
  До Сенату належало обрати по два представники (сенатори) вiд кожного штату на шiсть рокiв. Спочатку законодавчими органами штатiв, а з 1913 р. - населенням штатiв прямим голосуванням. Кожний сенатор мав один голос. Кожнi два роки переобиралася третина Сенату. Сенатором могла стати особа, котрiй виповнилося ЗО рокiв, протягом дев'яти рокiв була громадянином США i на момент виборiв мешкала в штатi, вiд якого обиралася. Головою Сенату був Вiце-президент.
  Конгрес, загалом, мав значнi повноваження, що були ширшими, порiвняно зi Статтями конфедерацi (видавати закони з регулювання внутрiшньо та зовнiшньо полiтики, карбувати монету, керувати роботою поштових вiдомств, утриманням армi та полiцi, оголошувати
  
  
  
  142
  
  143
  
  вiйну, укладати зовнiшнi позики, встановлювати одиницi мiр i ваги тощо). Кожна палата мала й сво повноваження. Та обсяг х у Сенату був набагато ширшим, анiж у Палати представникiв.
  Обидвi палати було надiлено рiвними правами в питаннях законодавчо iнiцiативи та прийняття законiв. Кожний законопроект, прийнятий Палатою представникiв або Сенатом, перш нiж стати законом, направлявся Президентовi США. Якщо останнiй схвалював законопроект i пiдписував його, вiн ставав законом. Якщо не схвалю?вав, то повертав зi своми зауваженнями в ту палату, вiд яко вiн вийшов. Палата переглядала законопроект, якщо двi третини  складу знову його схвалювали, то вiн разом iз зауваженнями Президента направлявся другiй палатi, де розглядався й в разi його схвалення двома третинам й ставав законом.
  Главою держави та главою виконавчо влади, за Конституцiєю, був Президент. Вiн обирався двоступеневими виборами, термiном на чотири роки й надiлявся величезними повноваженнями -призначав мiнiстрiв (секретарiв), якi вiдповiдали тiльки перед ним; був головнокомандувачем збройних сил; здiйснював представницькi функцi; призначав членiв Верховного суду США та суддiв федератi ьi Iо системи; здiйснював помилування тощо. Президентом могла бути особа вiком вiд 35 рокiв, яка була громадянином США за народженням та проживала в США не менше вiд 14 рокiв.
  Судова система США мала два рiвнi: 1) федеральний (Верховний суд, апеляцiйнi суди (х 11), окружнi суди (89); 2) судовi системи кожного штату (Верховний суд штату, суди першо iнстанцi та мiсцевi суди).
  Верховний суд є найвищою судовою iнстанцiєю США, єдиним судом, створення якого передбачено Конституцiєю. Його членiв призначає Президент "за порадою i згодою Сенату" на довiчно. Рiшення Верховного суду не пiдлягають апеляцi в жодному iншому судi. Конгрес має право встановлювати кiлькiсть суддiв Верховного суду та в певних межах вирiшувати, якi справи пiдлягають розглядовi в ньому, але вiн не може змiнити прав, наданих Верховному судовi Конституцiєю.
  Конституцiя США 1787 р. була надзвичайно прогресивним документом того часу. За  прикладом були прийнятi конституцi в багатьох кранах свiту. Сьогоднi ж це достатньо помiркований документ, який мiстить певнi колiзi та за демократичною спрямова?нiстю поступається деяким конституцiям свiту. Однак Конституцiя США залишається одним з найвидатнiших правових актiв, створених людством. Доповнена поправками та прецедентами Верховного суду, вона є надiйним фундаментом американсько демократi.
  144
  
  17.4. Бiль про права 1791 р.
  Одразу ж пiсля прийняття Конституцiйним конвентом проекту Конституцi США, виявилося, що в нiй немає норм правового статусу особи. Цей недолiк Конституцi був пiдданий справедливiй критицi. У багатьох штатах ширився рух за демократизацiю Конституцi. З великими зусиллями плантатори та буржуазiя домоглися ратифiка?цi Конституцi бiльшiстю штатiв з умовою внести до не поправки, але в деяких штатах боротьба проти  ратифiкацi тривала до 1790 р.
  У 1789 р. було обрано Конгрес. Першим Президентом США став Цж. Вашингтон. Конгрес змушений був у 1791 р. внести до Конститу?цi 10 поправок, якi були розробленi Д. Медiссоном i мали загальну назву "Бiль про права".
  Перша поправка проголошувала буржуазне-демократичнi свободи: слова, зборiв, друку, вiросповiдань, петицiй, а також вiдокремлення церкви вiд держави.
  Друга поправка дозволяла громадянам США мати, зберiгати та носити зброю.
  Третя поправка забороняла примусове розмiщення вiйськ у приватних будинках, встановлювала недоторканнiсть житла.
  Четверта поправка встановлювала недоторканнiсть особи, майна й особистих паперiв.
  П'ята-восьма поправки передбачали дотримання прав громадян, притягнутих до судово вiдповiдальностi.
  Дев'ята поправка мiстила застереження, що наведенi вище права не повиннi скасовувати чи обмежувати права, якими вже користується народ.
  Десята поправка проголошувала, що тi прерогативи, котрi, за Конституцiєю, не належать Конгресовi, закрiплювалися за законо?давчими зборами штатiв.
  Бiль про права мав важливе прогресивне значення в розвитковi демократичних традицiй американського народу, означав перемогу американсько демократi i став прикладом для правових документiв iнших кран свiту.
  17.5. Громадянська вiйна в США та  наслiдки
  На середину XIX ст. стала чiтко проявлятися рiзниця в суспiльно-економiчному розвитку пiвнiчних i пiвденних територiй США. На Пiвночi панувала капiталiстична система вiльно працi, а на Пiвднi- система плантацiйного господарства, що ґрунтувалося на працi негрiв-рабiв (останнi становили третину населення пiвденних штатiв). Особливо сильно загострювалися протистояння мiж Пiвднем i Пiвнiччю пiд час вступу нових штатiв до Союзу. На новi територi
  145
  
  
  претендували штати Пiвночi, котрi були зацiкавленi в розширеннi ринку збуту для свох товарiв i вирiшеннi проблеми вiльних робочих рук, чому заважали рабовласницькi вiдносини на Пiвднi. Водночас новi землi були потрiбнi й пiвденним штатам, якi намагалися по?ширити рабовласницьку систему на новi територi.
  Отже, з утворенням кожного нового штату виникало питання, яким вiн буде за суспiльним ладом. Це було дуже важливо, адже майже буквально до 1820 р. до складу США входило 11 рабо?власницьких i 11 вiльних штатiв. У Сенатi було по 22 сенатори вiд пiвденних i пiвнiчних штатiв. Утворення кожного нового штату порушувало цю рiвновагу сил. Щоб  зберегти в 1820 р. було досягнуто iсторично угоди - Мiссурiйського компромiсу, згiдно з яким було вирiшено надалi приймати до Союзу одночасно по два штати - один вiльний i один рабовласницький. Встановлювалося, що на пiвнiч вiд 36? ЗО'Пн. ш. рабство буде заборонено. Однак цей компромiс не усунув суперечностей мiж Пiвнiччю та Пiвднем, вони продовжувались. Бiльше того, посилюються позицi рабовласникiв у Конгресi та федеральному урядi, Верховному судi США. Значний уплив мала й партiя рабовласникiв - демократична.
  Скориставшись iз таких сприятливих обставин, Пiвдень проводить через Конгрес бiль "Канзас-Небраска", заяким питання суспiльного ладу штату мало вирiшувати населення цих штатiв. Прийняття цього документа означало, фактично, скасування Мiссурiйського компромiсу. Представники Пiвночi не миряться з полiтичною гегемонiєю рабо?власникiв. У 1854 р. виникає республiканська партiя, котру пiд?тримували промислова буржуазiя, фермерство та робiтничий клас. Розвивається аболiцiонiзм - рух за скасування рабства. До 1861 р. майже всi американськi президенти походили з пiвденних штатiв, але в 1860 р. Президентом було обрано переконаного супротивника рабства, представника республiкансько партi А. Лiнкольна (\ 809-1865). У вiдповiдь 13 пiвденних штатiв заявили про свiй вихiд з федерацi та проголосили в лютому 1861 р. Конфедеративнi Штати Америки. У них теж був обраний Президент, сформовано уряд, прийнято Конститу?цiю, що проголошувала рабство негрiв "опертям цивiлiзацi".
  Розпочалася громадянська вiйна, що тривала чотири роки (1861-1865 рр.). У перший перiод громадянсько вiйни (1861-1862 рр.) успiх був на боцi Конфедерацi. Перелом на користь Пiвночi станеться лише пiсля того, як уряд А. Лiнкольна видав кiлька важливих законо?давчих актiв. Це, зокрема, Закон "Про гомстеди" (травень 1862р.), згiдно з яким кожен американець, якому виповнювався 21 рiк i який нiколи не брав участi у вiйнi проти США та бажав працювати на землi, мiг отримати з державного фонду земельну дiлянку розмiром
  
  до 160 акрiв (приблизно 64 га). Тож землю отримав значний прошарок населення, котре стало впливовим соцiальним пiдґрунтям пiдтримки А. Лiнкольна в громадянськiй вiйнi.
  17.6. Джерела й основнi риси американського права
  До завоювання незалежностi на територi 13 колонiй у Пiвнiчнiй Америцi дiяло як англiйське загальне право, так i статутне право, що розроблялося колонiальними законодавчими зборами. Пiсля завоювання незалежностi, попри перегляд англiйського права (а в деяких штатах навiть було заборонено посилатися на рiшення англiйських судiв), воно все ж таки збереглося як джерело та стало основою для розвитку права США. Характерними рисами правово системи США були дуалiзм (дiя на територi кожного штату загально-федерально та власно систем й) й великий уплив загального (в основi якого лежав судовий прецедент) права.
  Основними джерелами американського права були:
  - Конституцiя США;
  -федеральнi закони;
  - конституцi та закони штатiв;
  - загальне право (офiцiйнi публiкацi рiшень федеральних судiв
  i судiв штатiв, вишу юридичну силу серед яких мали рiшення Верховного
  суду СIП А, котрий створював, фактично, нове право).
  Федеральне законодавство мало прiоритет над законодавством штатiв. Кримiнальне та цивiльне законодавство було передане штатам, якi утворювали власну правову систему. Саме цiєю обставиною пояснюються значнi вiдмiнностi в законодавствi окремих штатiв.
  У цивiльному правi було введено принцип приватно власностi, що оголошувалася недоторканною. Нiхто, навiть держава, не мав права вiдiбрати в приватно особи власнiсть без справедливо винагороди та вiдповiдного судового рiшення. Утверджувалася приватна власнiсть на землю, скасовувалися феодальнi обмеження поземельно власностi, система невiдчужованостi землеволодiння, принцип первородства. Землю, як i рухоме майно, можна було передавати в спадок, купувати та продавати. З виданням Закону "Про гомстеди" (1862 р.) будь-який громадянин США, якому виповнився 21 рiк i який був главою сiм' та не брав участi у вiйнi проти США, мiг стати власником до 160 акрiв (64 га) "вiльно" (експропрiйовано в iндiйцiв) землi. Для цього йому потрiбно було тiльки присягнути, що землю вiн отримує не для спекуляцi, а для проживання, та сплатити 10 доларiв реєстрацiйного мита. Пiсля п'ятирiчного користування й обробiтку ця земельна дiлянка ставала його власнiстю. Якщо ж вiн хотiв стати власником землi вiдразу, то повинен був сплатити по 1,25 долара за акр. Особи,
  147
  
  146
  
  що служили в армi понад 14 днiв, дiставали право на придбання землi до виповнення м 21 року. В зобов'язальному правi встановлю?валася свобода укладання договору.
  Сформувалося двi системи кримiнального законодавства -федеральне та законодавство штатiв. Покарання за такi тяжкi злочини, як пiдробка державних цiнних паперiв, пiратство, зрада тощо, визнача?лося федеральним законодавством, а за решту злочинiв - законо-давством штатiв. Злочини подiлялися на зраду, тяжкi кримiнальнi злочини та провини.
  У вiдповiдь на визволення негрiв вiд рабства в пiвденних штатах були виданi особливi кримiнально-правовi й цивiльно-правовi закони, що дiстали загальну назву "чорних кодексiв". Вони об'єднували в собi закони про бродяжництво, учнiвство, робiтничi контракти та iн. Цi закони мали на метi забезпечити робочою силою промисловiсть i примусити негрiв працювати на колишнiх свох господарiв. Важливе значення мала й прокламацiя "Про звiльнення рабiв" (вересень 1862 р.), згiдно з якою вiд 1 сiчня 1863 р. усi раби, що належали рабовласникам Пiвдня, пiдлягали звiльненню. Цi й iншi закони надали Л. Лiнкольну можливiсть створити боєздатну армiю та перемогги у вiйнi.
  Пiсля закiнчення громадянсько вiйни було прийнято низку документiв, якi вiдомi як акти про реконструкцiю: 13-ти поправка до Конституцi (1865 р.) скасовувала рабство на всiй територi СШ А; 14-тапоправка (1868р.) надiляла негрiв усiма цивiльними правами (громадянство, рiвнiсть перед законом тощо); 15-та поправка (1870 р.) надавала виборче право всiм, незалежно вiд кольору шкiри.
  Пiсля вiйни штати розгромлено Конфедерацi були поставленi пiд контроль федеральних вiйськ. Мiсце загальних судiв зайняли вiйськовi трибунали. З обох палат конгресу виключено представникiв Пiвдня. Особам, якi брали участь у заколотi, заборонили брати участь у полiтичнiй дiяльностi. Рiшенням Верховного суду в 1868 р. федера?цiя проголошена непорушним союзом, право сецесi (виходу) було скасовано.
  ТЕМА 18
  Буржуазна держава та право Японi
  18.1. Реставрацiя Мейдзi
  У перiод правлiння Бакумацу (династi Токугава, 1603-1867 рр.) фактичним правителем Японi був диктатор - сегун. Iмператора практично усунено вiд участi в полiтичному життi крани. Сегунат
  148
  
  разом зi своми прямими васалами володiв четвертою частиною земель?них угiдь крани. Решта землi перебувала в денному користуваннi великих феодалiв-князiв (дайме) (приблизно 260 князiвств у ХУШ-ХIХ сто?лiттях). Сегун i дайме, як уособлення феодального ладу, що гальмували розвиток буржуазних вiдносин, спричинили незадоволення суспiль?ства. Боротьба проти сегунату Токугави та великих феодалiв, на яких вiн спирався, стає тiєю iдейною платформою, на якiй вiдбувається зближення рiзноманiтних антиурядових сил - широких мас селянства та мiсько бiдноти, торговельно-промислово буржуазi й нижчих верств радикально налаштованого дворянства, придворно аристо-кратi, опозицiйне налаштованих великих феодалiв та iн.
  Скориставшись iз тако ситуацi, група феодалiв економiчно розвиненого пiвденного заходу крани, що була тiсно пов'язана з буржуазiєю, в 1867 р. розпочала збройний виступ, вимагаючи вiд сегуна передати владу iмператоровi. Систему державного управ?лiння сегунату було паралiзовано, антиурядовi сили перемогли. З сiчня 1868 р. вiд iменi 15-лiтнього iмператора Муцухiто, який вступив на престол у 1867 р., лiдери пiвденно-захiдно коалiцi оголосили про повалення уряду сегуна й утворення нового уряду на чолi з iмператором. Подi 1867-1868 рр. в iсторi Японi отримали назву IУIейдзi iсiн, або "реставрацiя Мейдзi" (iнодi революцiя Мейдзi) (вiд яi IоI I. "мейдзi" -1 Iросвiтi Iицькс правлiння) (1867-1912 рр.) - вiд офiцiй?но назви епохи правлiння iмператора Муцухiто. Реставрацiя Мейдзi стала початком процесу, що сприяв розвитковi капiталiстичних вiдносин i прискорював становлення буржуазно держави в Японi.
  18.2. Реформи 70-80-х рр. XVIII ст. в Японi
  Перемога революцiМейдзi вiдкрила шлях до буржуазних соцiально-економiчних перетворень, якi втiлилисьуреформах70-80-хрр. XVIII ст. хня суть полягала в такому:
  -адмiнiстративна реформа (1871 р.): лiквiдовувалися князiвства, а натомiсть запроваджено префектури; на пости губернаторiв замiсть усунутих дайме було призначено урядом чиновникiв, але колишнiм князям наданi величезнi спадковi пенсi (приблизно 10 % колишнього валового прибутку вiд хнiх володiнь);
  - аграрна реформа (1872-1873 рр.): законодавче закрiпила приватну власнiсть на землю за тими, кому вона фактично належала на момент реформи; було скасовано всi феодальнi податки та повинностi й запроваджено єдиний щорiчний податок у розмiрi 3 % вiд вартостi землi, що стягувався центральним урядом у грошовiй формi;
  -вiйськова реформа (1871 р.): вводилася загальна вiйськова повиннiсть, розпускалися самурайськi загони;
  149
  
  -було розпущено цеховi монополi, скасовано феодальну станову систему (1871 р.);
  -скасовувалися становi привiле, проголошувалася рiвнiсть, свобода вибору професi, мiсця проживання й iншi буржуазнi свободи, що полегшували утворення нацiонального ринку (1872 р.);
  - скасовано внутрiшнi митницi та запроваджено новий податок
  (грошовий);
  - судова реформа: вiдокремлено суд вiд адмiнiстрацi, створено
  єдину судову систему - Верховний суд i суди префектур;
  - реформа правоохоронних органiв: створювалася загально?
  державна полiцiя й орган, який мав здiйснювати нагляд за полiцiєю
  та судами - прокуратура;
  - реформа системи освiти: початкова школа перебудовувалася
  за європейським зразком, вiдкривалися спецiалiзованi школи
  й унiверситети;
  -фiнансово-грошова реформа (1869 р.): були лiквiдованi всi 1694 види грошових знакiв, якi до того перебували в обiгу, та за?проваджувалась єдина грошова одиниця - iєна; в 1872 р. засновано
  державний банк.
  Буржуазнi реформи 1868-1873 рр., проведенi iмператорським урядом, через слабкiсть тогочасно буржуазi, що не змогла захопити владу та подiлила  з феодальною знаттю, були половгiнчатими, мали обмежений характер. Однак вони справили значний уплив
  на економiчний розвиток крани (тiльки за десять рокiв (1868 1877 рр.)
  було побудовано понад 500 промислових пiдприємств), сприяли  централiзацi та створювали умови для успiшного розвитку капiталiстичних вiдносин.
  18.3. Реформа державного ладу
  Iмператор Японi Муцухiто, що прийшов до влади в результатi реставрацi Мейдзi, у свой клятвi в квiтнi 1869 р. пообiцяв створити широкi збори й усi державнi справи вирiшувати беручи до уваги громадську думку. Незабаром були створенi двi палати: верхня (з представникiв феодально аристократi) та нижня (iз самурав i буржуазних елементiв). Та вже в 1873 р. через гальмування реформи самурайську палату було лiквiдовано. Наприкiнцi 70-х рр. XIX ст. опозицiйнi течi (рух за свободу та народнi права) й утворенi полiтичнi партi (Лiберальна партiя (Дзiюто), Партiя конституцiйних реформ та iн.) вимагають уведення парламентських форм правлiння, полiтичних свобод i мiсцевого самоврядування.
  У1881 р. iмператор видав указ, в якому обiцяв увести парламент-ське правлiння в 23-й рiк Мейдзi (1890 р.). З огляду на перспективу
  150
  
  введення такого правлiння, в 1885 р. за європейським зразком створюється Кабiнет Мiнiстрiв (особлива роль в якому вiдводиться його головi - мiнiстру-президенту). У 1886 р. вiдновляється дорадчий орган при iмператорi - Таємна рада (спецiальним завданням яко було затвердження проекту конституцi); запроваджується екзаменацiйна система призначення на посади чиновникiв. У1888 р. здiйснено нову адмiнiстративну реформу (в кожнiй префектурi створено виборнi органи управлiння з функцiями та пiдпорядкова?нiстю мiнiстерству внутрiшнiх справ). Уведено новi титули знатностi (князiв, маркiзiв, графiв, баронiв, вiконтiв).
  З вiдомих юристiв i державних дiячiв створюється конституцiйна комiсiя на чолi з графом Iто, що направляться в Європу для ознайом?лення з констиiуцiйним досвiдом провiдних європейських держав. Пiсля восьми рокiв роботи комiсiя подала на затвердження iмператоровi Конституцiю Японi, за основу яко було взято Конституцiйну хартiю Пруссi 1850 р. Та, обговорюючи цей проект, правлячi кола Японi визнали  лiберальною й до проекту конституцiй були внесенi доповнення, що закрiплювали особливий статус iмператора та необмеженiсть його влади. 11 лютого 1889 р. iмператор офiцiйно "подарував" пiдданим Конституцiю, що з 1 квiтня 1890р. набувала чинностi.
  18.4. Конституцiя Японi 1889 р.
  Уведена в дiю з 1 квiтня 1890 р. (обнародувана 11 лютого 1889 р.) Конституцiя Японi складалася iз 7 роздiлiв, якi об'єднували 76 статей. Згiдно з нею, органами державно влади в Японi були iмператор, Кабiнет Мiнiстрiв, Таємна рада та двопалатний Парламент. Уся повнота влади в кранi належала iмператоровi, особа якого про-голошувалася священною та недоторканною, а правляча iмператор?ська династiя - вiчною. Вiн був главою держави: здiйснював законодавчу владу (разом iз Парламентом), затверджував закони, приписував х виконання; скликав, вiдкривав i закривав Парламент, а в разi потреби вiдстрочував його засiдання та розпускав Палату депутатiв; призначав i звiльняв усiх посадовцiв, був верховним командувачем армi та флоту, оголошував вiйну, укладав мир, надавав дворянство, чини, ордени тощо.
  Парламент складався з двох палат: Палати перiв (призначенi iмператором на сiм рокiв члени його родини, носi дворянських титулiв, iншi особи) та Палати депутатiв (обиралася народом на чотири роки, вiковий ценз - 25 рокiв, майновий ценз - сплата прямих податкiв у розмiрi 15 iєн). Формою роботи Парламенту були щорiчнi сесi тривалiстю в три мiсяцi.
  151
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"