Летять повз мене, мов птахи, лiта,
Були часи, як був ще зовсiм юний...
На чорнiй сукнi похилилися жита,
Звучить бандура, плачуть тужнi струни.

Як ще тодi, я пам'ятаю осiнь.
Кудись одно бредуть вже зморенi воли,
А я до них рушаю по сiльськiй дорозi,
Не маючи охоти, й досi плинуть кволi...

Куди йдете? Де шлях ваш буде?
Мовчать.

Отак й похмурi сiрi люде -
Щось будувать, щось планувать...

Де мiй ранiш минав десяток,
Сьогоднi забудовують новим -
Iнновацiйним, прiоритетним,
Нерiдним й зовсiм не живим.

Усi квапливо плинуть помiж мене,
А вiн на човнi без тривог удаль...
Пливе.
Нiколи думкою мене не омине
Його прощання i моя печаль.

Сам собi знайда й вмiлий адмiрал,
Чужим ставком пливу назустрiч небу.

Так й не зустрiв...

Мабуть вбачаю я таку потребу.
Але поодаль вже чекає мене зрушений причал.