Ми з бабусею та дiдусем вийшли з автобуса. Було вже близько дванадцятої ночi, тому фактично нiчого не було видно. Небо було вкрито хмарами, тому шлях був встелений чорною, як нiч, темрявою. Дiдусь ввiмкнув лiхтарик, який час вiд часу мерехтiв, й ми потихеньку пiшли додому. Село вже давно спало i сьогоднi навiть гавкоту собак не було чутно. Все було так тихо, казково тихо. На асфальтi виднiлось опале листя i я старався обходити його боком, не наступивши нi на один листочок. Бувши малим хлопчам я вважав, що листя, певне, теж живе, тому, не обмiрковуючи, обходив його iншими шляхами. Коли ми дiстались до хвiртки, нас зразу ж зустрiло цуценя, якого я пам'ятаю ще з минулого лiта. Воно i так i сяк вистрибувало, наче, намагаючись вгодити радiсною зустрiччю своїх господарiв.
-Ну, Лайка. Не балуйся, дай-но лишень пройти до порогу - сказав дiдусь. - Валя, ану глянь, чим в нас є погодувати мале щеня.
-Зараз в дiм зайдемо та вже подивимось що є. Дай лишень речi поставити та роздягнутись а потiм щось йому винесу.
Я швидко скинув свої черевики та миттю набрав собi стакан води, випивши який, я задовольнив свою спрагу i, склавши речi на стiлець, сам того не очiкував, як проваливсь крiзь простирадло i зразу ж заснув.
Я, як завжди, прокинувся у лiжку догори ногами, променi сонця грiли мене крiзь стару фiранку. З кухнi до мене дiйшов запах щойно приготованих млинцiв. Я впiзнав його, вiдчувши запашний аромат вершкового масла, яке, певно, пливло по пательнi з краю до краю, залишаючи за собою молочний слiд. З iншої кiмнати було чутно повiдомлення по радiо: "На годиннику сьома година. Доброго ранку країно!", а пiсля цього прозвучав уривок варiацiї пiснi "Реве та стогне Днiпр широкий". Першим, що менi кинулось в очi, коли я вийшов з-за дверей - картина, яка висiла над столом у вiтальнi. Здається вона тут була ще з давнiх-давен, бо я не пам'ятаю, коли її туди повiсили. На картинi була ваза з яблуками i пiдпису її я нiяк не мiг розiбрати. Кiмнату осяяли променi сонця через вiкна у залi i склалось вiдчуття теплоти i затишку. В кухнi була чутна розмова двох, коли я повернув за рiг дверей, за столом вже сидiв дiдусь i розповiдав про подiї в сiльському технiкумi за минулий тиждень. А через хвилину вiн раптом перемкнувся на iншу тему i сказав, що треба напувати Зорьку i заглянути до худоби перед роботою. Бабуся пiдтримувала розмову, iнодi вiдволiкаючись на кухоннi справи. (Зорька - кiнь, якого я пам'ятаю ще змалку. Змалку я з дiдусем рушав на возi то на город, то на "Дальнiй восток", то до фазенди (Так вiн називав городи, якi були в iнших кутках села). Та що там, я й сам через деякий час навчився управляти вiжками i контролювати її рух. Одного я тодi не навчився - розпрягати її. Коли вже наступав вечiр я з цiкавiстю спостерiгав за процесом, але як не намагався запам'ятати, щось все одно пропускав мимо очей i заплутувався остаточно.)
-Доброго ранку, онучку - сказала бабуся.
Дiдусь лише повернувся до мене, обпершись рукою об колiно i з цiкавiстю подивився, наче хотiв сповiстити гарну новину. Я побажав їм доброго ранку i сiв до столу. Я зрозумiв, що це будуть черговi найкращi три мiсяця лiта для мене.
На снiданок дiйсно були млинцi, а до них смородинове варення, яке, наче, свiтилось вiд сонячного свiтла. Дiдусь поснiдав ранiше i тому пiшов збиратись в технiкум (Вiн працював викладачем механiзацiї тваринництва. Дуже клопiтким заняттям було вчити студентiв, i одночасно брати участь у колективнiй роботi навчального закладу, а окрiм цього ще й поратись вдома). Млинцi були ще смачнiшими нiж завжди. Я смакував ними з таким задоволенням, з яким не смакував би найкращими солодощами свiту. Бабуся лише дивилась на мене з любов'ю, пiдперши рукою голову, i посмiхалась, коли я ненароком обмазував пiдборiддя у сметану. Не з'ївши останнiй шматок, я подякував за смачний снiданок i миттю взяв у руки слухавку старого радянського телефону i зразу ж почав набирати номер. Коли я дочекався, поки на iншiй лiнiї хтось вiзьме трубку, то вже побачив дiдуся в чорних класичних штанах, сiро-бiлiй сорочцi та темно-синiй краватцi на нiй. В руках у нього був дипломат, в якому вiн зберiгав пiдручники i посiбний матерiал. Вiн виглядав досить радiсним, поцiлував бабусю у щiчку, сполошив рукою волосся на моїй головi та вийшов через дверi. Нарештi, хтось пiдiйшов до телефону i вiдповiв менi:
Слухавку взяла жiнка. То була ненька мого друга.
-Доброго ранку, а Влад вже не спить?
-Доброго ранку. Це ти, Вiтасю? Вiн зараз у бабусi, вчора гуляв та й не помiтив як там заснув. Подзвони туди, може вже й прокинувся.
-Дякую. До побачення - сказав я i поклав слухавку.
Пiсля цього, не обмiрковуючи, я набрав ще один номер i хтось зразу ж вiдповiв менi. В слухавцi я почув дитячий голос.
-Це хто?
-Привiт, Владос (так я називав Влада), це я, Вiталiк! Я вчора вночi приїхав у Березову Рудку. Будеш гуляти?
-Вiталiк! Кльово! Звичайно ж! Я зараз маю йти в церкву, а потiм зразу ж до тебе. Давай зустрiнемось о 10-й годинi бiля каменя.
-Добре, прийду туди на 10!
(Камiнь - це мiсце, де була розташована велика бетонна брила. Це мiсце знаходилось бiля котельнi i зранку, коли ми приходили з Владом до того мiсця, там нiкого не було. Лише в суботу хтось з нашого краю йшов на базар, але загалом це були старцi чи бабусi.)
До десятої години ще залишалось двi години, тому я вирiшив прогулятися парком уздовж стадiону. Надворi була дивовижна погода. Свiтило ранкове сонце, небо було синє, як цвiт незабудки i було чутно, як щебетали птахи у вiддалених зонах парку. Цей дзвiн доносився аж до краю i було любо ходити по стежках пiд спiв солов'їв. Я був вдягнений в шорти i майку, тому зразу вiдчув вранiшнiй холод i старався шукати мiсця, де свiтить сонце щоб хоч трохи зiгрiтись. Я дiйшов до Спiвочого поля, де, зазвичай, проводилися концерти, коли хтось приїжджав до села чи планувалися збори лiтературних дiячiв. То тут то там променi сонця протинали крони дерев i пробивалися до низу i, здавалося, наче вони намагалися зiгрiти ранкову холодну землю своїм свiтлом. Менi стало сумно ходити наодинцi i тому я звернув на стежку, що веде до територiї технiкуму. Iшовши по алеї, я ще здаля помiтив як студенти квапилися на першу пару, тому коли я дiйшов до пам'ятника Шевченка навколо вже майже нiкого не було. Лише хтось їхав на велосипедi на колекцiйне поле.
Я оглядав стенди якi стояли вздовж дороги до головного корпусу i на них всiх можна було прочитати перелiк рослин i дерев якi були в наявностi у парку. Пiднiмаючись по ступенях угору, я вiтався з малознайомими менi дорослими людьми i старався швидше пiднятись на 3-й поверх. В коридорах було так тихо, що можна було б почути як комар дзижчить. Почалась перша пара, а я вже був бiля кабiнету механiзацiї. Менi цiкаво було послухати про що розповiдає дiдусь своїм студентам тому я, ставши пiд дверима, чув про станки i агрегати, механiзми i деталi, iнструкцiї i схеми i навiть про машини, якi використовуються у сiльському господарствi. Коли я снував з одного кутка до iншого, голос в аудиторiї замовк i хтось пiдiйшов до дверей. Я вже думав сховатись, щоб не заважати, але дверi вiдчинились i на фонi здивованих облич студентiв з'явився силует. То був дiдусь Мiша, який певно почув кроки за дверима i подумав, що його колега прийшов на роботу. Певно хотiв щось запитати. Вiн побачив мене i запросив до себе в аудиторiю. Менi було трохи соромно з-за того, що я перервав пару, але викладач нiчого менi не сказав i навiть ще з бiльшим ентузiазмом став пояснювати студентам схему якоїсь машини. Студенти iнодi вiдволiкались на мене i посмiхались, бачачи розгублене дитяче обличчя. Так я просидiв всю пару i з цiкавiстю вивчав предмет разом з молоддю. Менi нi на хвилину не було сумно. Я вважав, що, напевно, дуже класно вчити такi серйознi предмети i розбиратися в таких складних речах, тому навiть сам намагався завчити хоча б одне розумне речення, вживши якийсь технiчний термiн.
Коли пара вже закiнчилась i студенти вийшли з аудиторiї, ми з дiдусем пiшли в буфет, поки дiдусь говорив з працiвником за прилавком, я роздивлявся навколо як молодь збиралася купою i за обiдом планувала майбутнiй матч на старому стадiонi мiж групою механiкiв та агрономiв. Я так захопився їхньою бесiдою, що ледве почув як дiдусь звернувся до мене. Я повернувся i побачив цю найщирiшу посмiшку, i очi сповненi чимось найрiднiшим i безмежно спокiйним. Вiн нахилився до мене i простягнув кульочок з пирiжками всерединi. Я дуже зрадiв такому гостинцю i зразу ж взяв один i почав їсти. Ми направились до лавки щоб трохи перекусити. Пирiжки були з лiверною начинкою i саме в той час дуже смакували. Дiдусь також пообiдав зi мною, пiсля чого подивився на годинник i мовив, що вiн має працювати (На годиннику було 10:07). З цими словами вiн взяв свiй дипломат i пiшов до входу в технiкум. Я посидiв ще хвилину, а потiм згадав, що мав зустрiтись зi своїм другом i миттю чкурнув до каменю через "тренажери".
(Тренажери, це мiсце, де я в чотири роки познайомився зi своїм кращим другом Владиславом. Ми були знайомi лише в дитсадку, але в один день якимось чудом ми зустрiлись на полi з тренажерами i волейбольним полем i через деякий час назвали його "тренажери". Через декiлька рокiв це мiсце називати тренажерами почали всi. Той день був свiтлiший за сонце, хоча й час вже перевалював за третю годину дня. Я дiйсно не пам'ятаю який дiалог мiж нами тодi зав'язався, але гадаю, то був один з найвизначнiших днiв мого життя.)
Я щодуху бiг навпростець через невелику посадку i коли перетинав стежку, яка вела повз неї, ледве не збив листоношу з велосипеда. Щоправда вона встигла вчасно загальмувати i зупинитись. Я вже чекав як вона накричить на мене, але жiнка лише засмiялася i сказала, щоб я пильнував рух на дорозi наступного разу. Я вже добiг каменю i нiкого там не знайшов. Засмутившись, що друг мене не дочекався i пiшов мене шукати, я хотiв було подумати як краще вчинити, щоб не розминутись з ним. Але тут хтось пiдняв галас на шовковицi позаду мене.
На нашому краю на примiтi було всього три шовковицi. Одна знаходилась прямо пiд котельною, друга на за рогом, як їхати до сiльської ферми, а третя аж бiля студентського гуртожитку. То була бiла шовковиця, вона знаходилась бiля смiтнику, тому туди нiхто не ходив i всi дiти з нашого кутка вдосталь наїдались чорними ягодами з перших двох шовковиць.
Коли я повернувся, то побачив, що Влад сховався вiд мене i вирiшив мене налякати, знаючи який я ласун i як я полюбляю рiзного роду фрукти i ягоди. Але я довго не пiдходив до самого дерева i тому вiн просто не витерпiв i покликав мене.
"Залазити на дерево легше, нiж потiм з нього злiзти" - сказав вiн, намагаючись спустити ногу то на одну гiлку, то на iншу, але так як йому не вдавалось знайти безпечний шлях з однiєї сторони, вiн пробував злiзти з дерева з iншого боку. Пройшла буквально хвилина i мiй друзяка таки подолав височiнь i спустився на землю. Ми обнялися з ним, бо не бачились близько п'яти мiсяцiв, i шмигнули назустрiч пригодам. За весь день ми встигли пограти в хованки з сусiдськими дiтьми бiля кафе "Березоворудчанка", шпигувати за незнайомими людьми з iграшковою зброєю, помандрувати в парку, повернутись до вежi бiля котельної, пограти в футбол на стадiонi, побродити по маєтку Закревських, i сходити в музей до бабусi.
На вулицi було дуже спекотно i коли ми зайшли до примiщення музею, то вiдчули себе у раю. Температура в примiщеннi була близько п'ятнадцяти градусiв по Цельсiю i якщо зрiвняти її з 30 градусами на вулицi було дуже i дуже комфортно потрапити в охолоджене примiщення. Ми пройшли першу кiмнату i коли зайшли в коридор, то аж в самому кiнцi за своїм столом працювала бабуся. Ми пiдiйшли до неї щоб попросити погуляти по музею:
Ми радiсно попрямували зразу в ту кiмнату, яку вiдвiдували в першу чергу. То була кiмната бойової слави i ми, зайшовши в неї, в першу чергу дивились на панораму "Бiй в урочищi Шумейкове". Для нас вiйна в той час була лише якимись спецефектами в зарубiжних бойовиках i ми не розумiли справжньої трагедiї цього слова. Ми, такi малi, сидiли на килимi i задумливими очима дивилися на фрагменти панорами i нiчого не розумiли. Для нас це були напiв-якскравi фарби уперемiш з нiмими емоцiями, якi, насправдi, були зовсiм не нiмi. Я згадую часи мого дитинства з великою радiстю, коли я з ранку до вечора проводив час на своїй батькiвщинi з своїми друзями та рiдними. Зараз це лише спогади. Вечiрнi спогади якi час вiд часу крають моє серце.
Я не пам'ятаю як тодi попрощався зi своїм другом. Наче ми з ним нiколи i не прощались, певно знали, що завтра буде новий день ще бiльш яскравiший i завтра ми знову зустрiнемось бiля каменю. У цей вечiр я прийшов дуже стомлений i повечерявши з дiдусем та бабусею сiв з ними дивитись телевiзор. Дiдусь завжди сидiв у крiслi ближче до дверей його спальнi, а бабуся на диванi. На дверях дiдусевої спальнi висiла гiтара i я часто мрiяв навчитись грати на нiй свої улюбленi мелодiї. Але в той момент у мене не було бажання. Дiдусь, як завжди, попросив принести "холоднячка" (Звичайна вода набрана не на кухнi, а у ваннiй кiмнатi, там вода була значно прохолоднiша i краще втамовувала спрагу)i коли я принiс дiдусю води вiн з насолодою випив її i, подякувавши, вiддав менi стакан i продовжив дивитись телепередачу.
Я так хотiв спати, що пiшов у дiдусеву кiмнату, лiг на лiжко i через вiкно став дивитися на зорi. Вони були далеко вiд нашої планети i все ж свiтились так яскраво, наче до самого неба прикрiпили мiльйон лiхтарiв i ввiмкнули їх одночасно. Менi було добре як нiколи. Я проведу все своє лiто тут, кожного дня вiдкриваючи новi i новi загадки цього села, а разом з цим буду почуватися як вдома. Пiсля цiєї думки я так непомiтно заснув, що менi здалося наче менi приснилися тi зорi i я дивився на них крiзь заплющенi очi.
На цьому й завершився один iз моїх червневих днiв. Один з найсвiтлiших днiв. Один з найкращих днiв. Цей день закiнчився.
![[]](/img/b/bosyj_w/odindenxmogoditinstwacherwenx/o10q6rwd8by.jpg)