Ця повiсть про помилку ту,
Що рiже серце аж до смертi,
Про очi карi та вiдвертi,
I про болючу самоту.

Що то за думка, що у мить,
Все в шмаття рве i розбиває?
Що душу рiже й не пускає
До рiдної душi летiть...

Темнiє, сонце впало
I хмари в небi полягали
Цвiрiнькають лиш коники в травi.

Летить лелека, мов скажений,
Курличе, б'ється!.. а нема.
Вже яблунi ростуть зеленi,
I листя жовтого чортма.

Нема коханої, лиш стрiха
Пуста i чорна вiд золи.
Для газди то була потiха,
Та як давно це все було, коли?

Лиш сiв, поправив пiр'я в крилах
Й до ранку з вiтром розмовляв...
"Вона у крилах лебединих;"
... у мить злетiв й вiд болю в небо мчав.

Вiн плинув в небо,
А в думках лиш її очi... i печаль.
Чому ж я вiдлетiв у даль?
Чого гадав тiльки про себе?

"Та пiзно вже усе вертати,
Навiщо її турбувати?
Їй добре там без мене жить,
А менi треба бiль убить..."

З словами цими, мов Iкар,
Обпалений гарячими вогнями,
На землю камнем тяжким впав,
А поглядом летiв за журавлями...

На вулицях було вже досить свiтло,
Злiтали з клену листя у повiтря.
Додому поверталася лелека
I лебiдь iз країв далеких