Вона стояла посеред вулицi давнього мiста. Можливо, це був Львiв... а, може, Рiвне чи Iвано-Франкiвськ. Але точно це було захiдноукраїнське мiсто. Воно - прекрасне! Навiть осiнь тут дивовижна! Навiть, коли краплi дощу стукають по камiнню на мостi. А Вона стояла й мовчки дивилася на небо. Дощ стiкав з її довгого волосся на лице, на шию... Навiщо Вона тут? Що Вона тут робить? Одяг вже давно мокрий... Вона збирає промокле волосся, але її руки тримтять... Вона закриває очi, простягає руку перед собою, але згодом забирає. Вона наче з кимось спiлкується. Наче хтось стоїть навпроти Неї. Вона пiдiймає очi просто до неба, вiдкриває їх, i вже не дощ капає на асфальт. Вода змiшалася зi сльозами. Чому Вона така одинока? I що Вона робить тут, коли Її рiдне мiсто далеко позаду, а поїзд поїхав геть. Що примушує Її стояти прямо пiд дощем й розмовляти з небом? Чи Вона хвора?
Чи здатен хтось зрозумiти iстинно одиноку людину? Коли нiкого немає поруч... Навiщо жити так? I Вона йде. Далi мiстом. Що Вона шукає? Запаморочення. Асфальт...
Вона прокинеться лише наступного ранку. У пiдвалi. Де мешкають рiзного вiку люди. Бомжi, наркомани... Що Вона тут робить? I, головне, чому Вона тут? А поруч якийсь хлопчина. Рокiв 19. Хто? Наркоман? Досить пристойно одягнений, взутий. Спить. Дуже милий увi снi. З-пiд ковдри виглядає дуже приваблива нога... Саме тiло - мрiя кожної жiнки у всi часи. Приємнi риси обличчя. Свiтле волосся спадає локонами на лице, прикриваючи чоло й очi. Просто красень.
Чи Вiн Її сюди привiв? Чи Вона сама прийшла? Тiкати? Якщо так - то куди? Додому? Грошей немає. Про що Вона думала? Ой, прокинувся. Протирає очi кулачком, як маленьке дитинча. Обвiв поглядом кiмнату. Витрiщився на Неї. Але було зрозумiло - Вiн Її вже бачив. Отже, це Вiн. Встав, вийшов. Згодом принiс хлiбу й води. Ковдру. Яка турбота. Тiльки зараз Вона зрозумiла, що жива. Вiн не питає нi про що. Просто сидить й дивиться на Неї. Глипає очима. Дуже великi очi. Зеленi. Дуже теплi. А їй холодно. Змерзли руки. Вони все ще дрижать. Вiн теж це помiтив. Притиснувся до Неї ближче. Узяв долонi у свої. Така чуттєва близкiсть... Хто Вiн? Чому так пiклується про неї? Гаразд, все потiм. Чому ж так холодно? Зазирнула пiд ковдру. Та Вона ж ... гола. Що за новина? Суворо поглянула на Нього. Вiн тiльки показав на обiгрiвач, де висихала Її сукня. I посмiхнувся. Напевно, смiється з Неї... Ця Його реакцiя розлютила Її. Та хто Вiн такий?? Скочила на ноги, замоталася ковдрою й, не дивлячись - куди, побiгла. Вiн вмить побiг за Нею. Вона спуталася у своїй iмпровiзованiй одежi, наступила на край ковдри й вона впала просто до Її нiг. На Неї вперше звернули увагу мiсцевi. Який жах... I тут Вiн. Пiдiйшов до Неї й тихенько мовив: "Ну що ти робиш таке? Не тiкай. Я не буду ображати тебе. Я... Я обiцяю...". Його серце рвалося до Неї... I вiд цього Йому було боляче. Чому ця маленька iстота так вражає Його душу? Коли Вiн побачи одинокий силует, що спирався на колонну бiля Палацу - Його груди стиснув жахливий бiль. Вiн нiколи ще не вiдчував такого. А коли Вона просто впала у Його обiйми - Його пронизив сум й разом з тим - нестримне бажання захистити, вберегти цю дитину...
Що сталося з Нею? Чому тепер Вона плаче? Вiн, мабуть, подумає, що Вона остання дурепа. А Вiн просто пiдiйшов ближче, загорнув назад у ковдру... Притиснув до себе... "Не тiкай... Не бiйся мене... Довiрся...". Добре. Будь що буде... Вони повернулися на своє мiсце. Вiн якось похмурнiв... Нiчого. Поклала голову йому на колiна й знову задрiмала. Занирнула у свiт, де все таке нереальне.
Їй наснився чудовий сон, у якому маленька дитинка бiгає полем у вишитiй сорочцi. Вона посмiхається й розмахує руками. Її волосся розвиває теплий, вечiрнiй п"янкий вiтерець. Дитина зупиняється, розкриває долоню, а на нiй - бiлий метелик. Вона дивится на нього,а потiм - дмухає. Лети, метелику, лети у чудовий свiт! Тiльки там твоє мiсце! "Доню, вертайся!". I вона побiгла до мами. Вона несла iй чудовi польовi квiти. Щоби матуся була щасливою...
Дуже тепло. Хтось обiймає. Дуже турботливо. Чиясь рука гладить Її по головi. Як мама у дитинствi. Як у Її снi... Згадка про дитинство, про юнiсть... Все закiнчилося надто швидко. Тепер Вона самотня. I сльоза котиться по щоцi. Чиїсь теплi пальцi стирають її. Як перший хлопець. Коли вони вперше займалися коханням. Вона тодi так плакала, бо було боляче. I хлопець мав їхати наступного дня до Чечнi. Чи вiн дiйсно там помер, чи це надурили його батьки, що так не любили Її. Але вертатися нема куди. Тепер вона житиме тут. Серед цих "вершкiв суспiльства". А що? Тут багато дiвчат. Напевно, шльондри. А, можливо, це вони не вiд гарного життя. Нiчого, тепер нiкому не прийде у голову шукати Її. Та й не треба. Не хоче Вона до чужих людей. Тим бiльше,iнсцiнувати власне самогубство, а потiм вертатися - нi, так не буде. Все залишиться, як є... Тепло. Ззаду чиєсь тiло... Дуже гаряче. Так, це Вiн. Вона вже вивчила Його запах. Знову сон...
Тепер у Її снi - тiльки горе. Цвинтар... I всi цi люди... Навiщо вони прийшли? Чи вони не знають, що це тiльки Її справа. Вона хоче залишитися насамотi. Йдiть усi! Якщо ви не можете повернути її - геть! Ви не потрiбнi тут! Я сама тепер, розумiєте? Сльози на очах у присутнiх... Чи так ви її любили, як я? Що ви знаєте... Геть усi...
Крiзь Її сон пробивається шепiт... "Моя... Тiльки моя. Що ти робиш зi мною... Безсоромне дiвча...". Вона тулиться до Нього ближче. Руйнується межа рiзних ковдр... Вiн обiймає Її. Цiлує. Його дихання таке гаряче... Шалена нiч... Вiн проводить рукою Її тiлом. Що з Нею? Чому Вона така збуджена? Чи дiйсно Вона хоче цього? Так? Так. Саме тепер... Бiльше нема сил чекати. "Вiзьми мене... Чи, може, ти хочеш, щоби Я тебе кохала? Хочеш? Чи хочеш ти, щоби я зробила все сама?". "Так... я... Я хочу... ". Та нiч стала першою для них. Вони по черзi кохали одне одного... I це було щастя. Вона чула стукiт Його серця десь у себе бiля грудей... I це не була лише пристрасть. Вiн прагнув з"єднатися з Нею, прагнув вмерти лише за мить тої насолоди, яку отримував.
Знову ранок. Можливо, вечiр? Нiч? Скiльки вона вже тут? День? Тиждень? Яке тепер це має значення. Тут нiхто не питає - звiдки ти? Чи хто твої батьки. Тут усi так само одинокi, покинутi на призволяще, люди. Але Вона сама вибрала таке життя. У цьому рiзниця. Багато хто все ще прагне повернутися додому. У кожного ще залишаються рештки надiї на щасливе, тепле, ситне життя. Але тiльки не у неї.
Кожен займається своєю справою. Хтось краде, iншi - просять грошей на вулицях, у пiдземних переходах. Це - нормально. Тут - так. Але Вона - не краде! I не випрошує. Вона працює. Прибиральницею. Її день - з 8 до 20. Це Вiн потурбувався. Вiн завжди поруч. Дивно, але Його моральний принцип сформувався ще в дитинствi - бути Людиною. Але Вiн - наркоман. Його сутнiсть втрачається через 5-6 годин пiсля таблеток. А потiм 5 хвилин - i знову Вона вiдчуває в ньому того самого - єдиного. Вiн дуже добрий до Неї. I завжди захищає. Багато було випадкiв, коли Вона могла втратити i життя, i гiднiсть. Багато є охочих до вродливої дiвчини, що тiльки нещодавно прибула. Багато є бажаючих заробити на Її тiлi.
Тепер усi знають - яка Вона. Тут, у власному "будинку" Її згвалтували. Чотири молодики, що жили тут також, накинулися на Неї вночi. Роздерли одежу й взяли силою. А потiм залишили прямо так лежати на пiдлозi. Вона хотiла встати, але так i не змогла. Прийшла до тями лише вiд жарких обiймiв. Вона лише посунулася далi, бо навiщо Вона тепер цьому хлопцевi? Що Вона може тепер Йому дати?
Вiдкрила очi й побачила, що лежить посеред кiмнати, а всi на неї дивляться. Сором. Хто тепер захоче з нею спiлкуватися? Усi стояли й щось говорили, тiльки Вiн мовчки, так жалiсно, на Неї дивився... Але у якийсь момент в його очах промайнула злоба. Вона нiколи таким Його не бачила, навiть, коли вiн бував пiд кайфом - нiколи Його очi не були такими холодними. Можливо, тодi Вона зрозумiла усю силу цiєї людини.
З того моменту пройшов тиждень. Вона бiльше не бачила тих хлопцiв. З тiєї ночi усе життя в цьому скромному помешканнi перевернулося. Усi розбилися по купкам. Вiн, Вона, троє хлопцiв та двi дiвчини - вони стали найдружнiшими. Завжди Вона мала пiдтримку вiд друзiв. Але щось змiнилося у стосунках двох людей. Вона вiдчувала, що Вiн щось тримає у душi. Тепер Вiн рiдше приймає таблетки, рiдше розмовляє з iншими. Завжди був лиш з Нею... Щось Його тривожило... I згодом Вона зрозумiла. Але Вона не очiкувала цього. Бо нiхто ранiше так не робив у Її життi.
Одного ранку Вiн просто узяв Її за руку та повiв на вулицю. Там на Неї чекала дивна картина : четверо пiдлiткiв стояли бiля дверей. Вона серцем вiдчула - що то були за хлопцi. Усi були чимало наляканi й дивились собi пiд ноги. Жоден з них не насмiлився пiдняти очей. На обличчi кожного кровоточили глибокi рани. А Вiн просто дивився на Неї й чекав вiдповiдi. "Нащо ти це зробив?". "Ти не зрозумiєш. Це така моя помста, бо так просто я б не змiг жити. Ти - єдине моє щастя! Саме з тобою я зрозумiв - для чого я тут. Якщо б вони не заплатили за те, що зробили тодi - я б опустився до їх рiвня. Зрозумiй, я не мiг iнакше...". Цi слова дуже Її вразили. Вона просто мовчки стояла й дивилася на тих хлопцiв. Що тепер говорити? "Нехай iдуть геть...". Вона не вiдчуває до них нi ненавистi, нi злостi.
Вiн став для Неї i батьком, i матiр"ю, i старшим братом. Що тепер буде, коли одного разу все перевернеться? А так неодмiнно станеться...
I сталося одного дня. Вона просто пiдвела Його. Те, що Вона зробила - не виправдати. Єдине, що тепер треба зробити - тiкати. Бо Вiн не може постiйно Її захищати. Нехай краще вона зникне з Його життя. Так буде легше. Кому? Вона не знала, але думала, що це - єдиний вихiд. Потрiбно було тiльки вибрати час. Вночi? Чи краще вдень? Вона знала, що буде важко...
А тiєї ж ночi Вона вiдчула бiль у животi й нудоту. Так, Вона вже декiлька тижнiв почувала себе не так, як ранiше. Але Вона не хотiла думати про це, бо тодi б довелося щось вирiшувати... Цiлу нiч Вона рахувала днi з початку затримки. Це - не є результат гвалту. Це - Його дитина. Майбутня дитина. Можливо, у неї в животi вже живе якесь створiння, плiд... Може, дiвчинка, може, хлопчик. Що робити тепер? Тiльки б Вiн не дiзнався, тiльки б не запiдозрив щось. Треба тiкати наступного дня вже. Як попрощатися? Що сказати? Нi, Вона не чекатиме ранку. Все зробить сьогоднi.
Зiбрала тихенько речi, склала їх у сумку. Нащо? Вибрала дещо. Кинула у пакет. Що тепер? Прощальна записка? Великий лист? Чи просто пiти? Нi, так не можна. Скiльки зробив Вiн для неї... Як зможе Вона пiти вiд Нього?
Зараз Вiн спить. Такий самий, як i тодi, у перший її день тут... Що Вона робить? Чи Їй замало такої любовi? А чому тодi тiкає, якщо ще пiвроку тому шукала саме цього? Що з Нею сталося? Чому знову руйнується свiт, Її життя? Зупини Її, Господи!! Не дай пiти! Нехай зараз Вiн прокинеться й скаже "Не йди". Тодi, можливо, Вона залишиться назавжди. Або сьогоднi ж пiде, або зостанеться з цим чоловiком, що так кохає Її... З Її очей ллються сльози. А Вона розмазує їх, але вiдiрватися вiд Його обличчя не може. Все, досить! Пiдходить до лiжка, нахиляється до напiввiдкритих вуст й цiлує. Вiн ворушиться, прагне ближче притулити Її до себе, але нi - Вона проводить пальчиком по Його щоцi й виходить.
Передранiшнє мiсто поглинає Її. Це - свобода. Вона востаннє дивиться на сходи, що ведуть униз, до життя, в якому немає нiчого i є все. Там живуть тiльки тi, хто повiрив у себе. Вони - теж люди. I вони теж знають, що таке кохання. Тiльки воно в них своє. Воно грунтується на близкостi. На фiзичнiй, духовнiй. I це не є щось дивне або збоченське. Це таке життя тих, хто втратив усе... Що вони можуть ще, як не давати свою любов... Не всi, звичайно, такi чуттєвi, як Вiн. Так, звичайно. Вiн - той, хто мусить жити нормальним життям, бо Вiн - Людина.
Не можна стояти, бо хтось обов"язково побачить. Тодi Вона не зможе. А потрiбно. Тож, йди, дiвчино, тiкай вiд свого щастя.
Вокзал. Бабусi, що тягають свої тачанки. Пiдлiтки з пакетами. Клей... Нащо вони таке роблять? Що, iснування не таке собаче, що його треба ще бiльше втирати у вимитий тiльки асфальт. Нащо так опускатися? Дурнi ще... Недовго так. Бо життя їх нiкому не потрiбнi. Й самi вони теж. А Вона... Тепер це не має нiякого значення. У карманi нового пальта - бiлет до Запорiжжя. Там жила Вона. Повернення додому... Що б це означало? Назад, у минуле? Нiби, нiчого не було? Гаразд, нехай так. Забути все. Його, Його лице, Його обiйми, Його тiло... Його посмiшку... Не треба плакати, ти ж сама все вирiшила. Проходить крiзь примiщення вокзалу й виходить на станцiю. Жодної людини... Сьогоднi сонячний зимний день. Тепер Їй потрiбно навчитися жити без Нього. Як це зробити? Менше думати про Нього, менше плакати. Поїзд. Напевно, це Її... Так. Львiв - Запорiжжя. Господи, що так заважає менi прямо зараз пiти у вагон? Чи я ще сподiваюся, що мене повернуть? Нi, це неможливо. Вiн дiзнається тiльки згодом, коли прокинеться. Йди, не зупиняйся. Тепер ти - вiльна дiвчина. Вiльна вiд кохання, вiд друзiв, вiд роботи, вiд нормального життя... Вiд повноцiнного iснування.
Вона заходить до вагону й обертається. Що? Це Вiн? Невже? Нi, не може бути... Але це не Її уява - то дiйсно Вiн... Бiжить до Неї, але... На сусiднiй колiї їде поїзд. А Вiн не стримує... Навiть не дивиться по сторонах... Кричить до Неї "Кохана моя, дiвчинко моя дорога...". Простягає руку. Його очi наповненi сумом й нетерпiнням. Ще крок i...
НI!!!
Його не видно. Вагон за вагоном минає... Все, пройшов...I Вiн. Точнiше те, що вiд Нього залишилося... Лежить...
А Вона просто дивиться... I не розумiє, що трапилося. Обiрвалося життя. Нудота. Паморочення. Сповзання по бруднiй стiнцi вагону...
Де Вона? I чому тут так яскраво свiтить лiхтар? Чому його свiтло таке бiле? I Вiн... Що трапилося?
"Кохана, це я... Я прийшов за тобою... Але ти не повинна iти, розумiєш? Твоє мiсце на землi! Вiдмовся, залиш мене тут. Так треба, розумiєш?".
"Дитина..."
"Вона жива... Вiн живий. Це хлопчик. Ти маєш виховати його, бо тiльки так я зможу приходити до тебе..."
"Чому? Чому все так? Я не хочу..."
"Я знаю... Я буду з тобою щодня - я обiцяю... Вiр менi, як вiрила тодi. Я завжди кохатиму тебе - ти знаєш... Не плач, будь-ласка..."
I Вiн простягнув Їй руку. Вона була ще теплою. Гарячою. Вiн торкнувся Її лише на мить, а потiм все зникло... Чорна дiра...
- Мамо, мамо...А що ти там робиш? Що ти малюєш? На вiкнi... - Хлопчик рокiв п"яти тягнеться до жiнки.
- Нiчого, синку, просто залишаю послання однiй людинi.
- Мамо, а чому ти плачеш? Не плач, будь-ласка... Мамусю... - Дитинка обiймає жiнку обома руками за шию. - Не треба плакати.
- Я знаю, моя радiсть, - посмiхається крiзь сльози, - Ми не будемо плакати. Бо то така безглуздiсть...
Декiлька хвилин вiн грається з кубиками. Складає рiзнi слова. Чомусь, виходить постiйно "тато".
- А я знаю, мамо, що моє життя менi подарувала одна людина... це правда? - дивиться хлопчик просто в очi.
- Звичайно, тiтка Олеся, наша лiкарка. Вона приймала тебе, коли ти народжувався.
- Нi, чому ти обманюєш? Ти знаєш, що то мiй тато!
- Що? Ти... Звiдки? Ти не можеш нiчого знати...
- Мамусю, я люблю тебе! Ти у мене найкраща у свiтi! I я захищатиму тебе завжди! Тебе нiхто не ображатиме, поки в тебе буду я... - обiймає її ззаду. Вона повертається до нього й заглядає в обличчя. I його зеленi очi вже не дитячi. У них саме те, що колись вона побачила у ньому. Турбота, любов, надiйнiсть.