Цэрыл Васюкофф : другие произведения.

Golden Snake

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Дело было в Псурматии ...

GOLDEN SNAKE

(патрiотична сага)

I

   Професорка Альбiна Желiзко вiдчула порожнечу в пальцях, - олiвець-стрибунець вислизнув з них i, перелетiвши через територiю стола, лунко гупнувся об пiдлогу. "От холера! Зараз кинуться пiднiмати", подумала вона, "доведеться пiдвестися", адже жодна жiнка у короткiй спiдницi чи сукнi нiяк не бажає, щоб хтось iз чоловiкiв плазував пiд її ногами. Професорка вiдiрвалась од стiльця i направилась в аудиторiю.
   - Дякую, Несторе... Отже, Жигiмонд Фрейд узявся за непiд'ємний тягар. Його спроба пояснити цiле через частку, м'яко кажучи, не зовсiм вдала. Звiсно, його осмислення первинного нацизму, як прояв певної гомоеротичної тенденцiї, заслуговує на певну увагу, але в наш час пояснювати ту чи iншу вольову дiю проявом прихованої сексуальностi, даруйте, панове, є помилковим. Отже...
   У дверi постукали, i парубок у блiдо-сiрiй унiформi вручив професорцi якусь картку. Вона взяла картку i прочитала, - її термiново викликали в Головну Комендатуру мiста, на чаювання. Це було нестерпно. Лекцiя з любого їй вiденського шамана зривалася каменем у прiрву, адже коли вiйськовий запрошує тебе в свiй штаб, треба сприймати це як наказ. Хоча, з iншого боку, генерал Ван Дао Лунь був людиною надзвичайно чемною, гарненько балакав по-псурматiйськи i зовсiм не дратував її. До того ж, цей чудовний китайський чай. Генерал вiз його аж з самого Китаю, i коли професорка хлебтала цю запахущу, найсмачнiшу в свiтi рiдину, вона малодушно забувала, що генерал Ван Дао Лунь - окупант, а десять тисяч китайських молодикiв розгулюють по Бомжуйську як по Пекiну.
   0x08 graphic
"Всi вони чемнi, цi жовтопикi загарбники", думала вона, простуючи по вкритому рясною весiнньою зеленню та калюжами студентському кварталу мiста. Шлях її лежав до палацу князiв Чехардинських. Комендатура була там. Її викликали вже вдруге. Професорка не сумнiвалася, що її знов будуть розпитувати про чоловiка, i мiж iншим вона пригадала, як це було тиждень тому. Генерал Ван Дао Лунь тримався з нею так делiкатно i навiть так сором'язливо, що панi Альбiна збентежилась. Iз перепрошеннями, генерал осмiлився запитати, де перебуває її чоловiк Громислав Желiзко, власник автової майстернi, та два його та її сини - Iкар, 16-ти рокiв, та Огюст, 12-ти рокiв (дивись фото). Панi Альбiна сказала, що вона анiчогiсiнько не знає про долю свого чоловiка та синiв, адже вона дiйсно нiчого не знала, i це її вкрай непокоїло, хоч вона й була професором психологiї. Громислав та дiти зникли одразу ж пiсля окупацiї, i з того часу жодних вiсток про них не було... Вони ще трохи побалакали про погоду i про Фрейда, а потiм генерал поцiлував їй в долоньку i вiдпустив. Панi Альбiна живо пригадала собi приємне збентеження у грудях, коли вийшла на ґанок колишнього княжого палацу; бо вона нiяк не очiкувала, що допит буде таким привiтним i приємним. Вона знала, з новин, як круто китайцi розправляються iз заколотниками та єретиками на своїй батькiвщинi, а тут ось здоровий мужчина пiшов у пiдпiлля, методично винищує довiрливих та люб'язних китайських жовнiрiв, саджаючи їх на палю (хоча не доведено, що то був вiн, її коханий Громик, проте вiн завжди був хижаком), а цi окупанти лишень вибачаються, як бiднi родичi.
   Панi Альбiна сторожко ступила на гранiтний портик палацу Чехардинських i роздивилась. Масивнi колони мовчали, так само, як вони мовчали за Чехардинських, а потiм пiд час диктатури полковника Падлюйського, як мовчали й пiсля Падлюйського, будучи свiдками гаремних утiх скоробагатька Хрумкала; ох, якби ж то вони заговорили, розважала собi панi Альбiна. Їхня велич була бездоганною, хоч i позлазила де-не-де фарба, i хулiганськi надписи, якi з'явились тут в останнiй час, ще не встигли замазати. Вартовi китайцi вклонились їй та всмiхнулись. Їхнiй блiдавий широкий однострiй зовсiм не викликав у нiй неприязнi, яку маєш до представникiв раси окупантiв; нiби навмисно вiн був пошитий так, щоби пасувати до їхнiх широких степових облич i не дратувати око пiдкореного псурматiйця. При боцi у них висiли нунчаку, частково прихованi курткою роби, а з-за спини визирала невеличка за розмiром срiбляста автоматична рушниця Бабiцького, найсимпатичнiша зброя, яку коли-небудь бачила панi Альбiна. Нунчаку були своєрiднi: одна палиця була з бамбуку (для м'якої пацифiкацiї), а друга - з металу (для жорсткої пацифiкацiї). "Еге ж", подумала собi панi Альбiна, "при такiй змiщенiй рiвновазi iнструмент уживати геть незручно. Як вони iз цiєю музикою вправляються?! Треба у Громика спитати...", ба тут вона все пригадала i посмутнiла. А генерал Лунь вже стояв при вiдкритiй брамi палацу, жестикулюючи та всмiхаючись. Панi Альбiна була розiмкнула вуста, щоб доповiсти, що її чоловiк не з'являвся, але генерал її випередив, промовивши:
   - Як приємно знову побачити стару знайому.
   - У вас, генерале, старiють вже на другу зустрiч, - журно зiронiзувала панi Альбiна.
   - Ах, Альбiно Огюстiвно, дванадцять рокiв, дванадцять рокiв. Хiба ж мало для старої знайомої?!
   - ...
   - А я все думав пiд час нашого першого чаювання, чи впiзнає професорка Желiзко свого першого дипломанта, коли вона була ще доцентесою Желiзко, а вiн студентом психологiчного факультету...
   - ...
   - Я пам'ятаю вашу двомiсячну вагiтнiсть, коли ви прийшли на першого наукове побачення зi мною, й менi так цiкаво було позирати ваше черевце, яке неухильно зростало вiд консультацiї до консультацiї, i я собi думав, ну чому, чому...
   - Стривайте! Невже це ви, мiй перший дипломант, в котрого я вклала стiльки душi та енергiї!? Моя перша гордiсть ...
   - Звичайно, для вас ми всi на одне лице, а нашi назви не до запам'ятовування. I ось я повернувся, Альбiно Огюстiвно ...
   - Слухайте, а ви тодi були шпигуном?
   - Я був людиною, яка закохалась у вас до останнього меридiана моєї молодої плотi, а ви носили вже другу дитину того страхопудала ...
   - Гм!!!
   - Ах, вибачте. Громислав Iкарович, звичайно, не потворний китаєць, який навiть говорити по-псурматiйськи не вмiв тодi ...
   - А я все думаю, звiдки в генерала такий чудовий псурматiйський прононс.
   - Бо ж ми поглинаємо ... поглинаємо ... як губка. I вашого таточка я гарненько пам'ятаю. Всi його називали "професор Бонапарт" за його непiдробну любов до Наполеона. До речi, як вiн ся має?
   - Батько помер.
   - Не можу повiрити! Такий кремезний чолов'яга.
   - Вiрнiше, його вбили.
   - Що ви кажете!? Хто? За що?
   - Хiба ж я знаю. Знайшли iз ножем у серцi. Шукали лише для проформи. Нiхто нiкого не знайшов. Я навiть уявити собi не можу, кому вiн свiтло затулив?!
   - Ми знайдемо убивцiв. Обiцяю. Вiн був патрiотом Псурматiї, хоч i бонапартистом. Я ж пам'ятаю усе, що вiн казав. Пригадуєте його звернення до Нацiонального Збiговиська, в якому вiн вимагав негайної реформи шкiльної освiти.
   - Так, вимагав дорiвнення вчителiв до рангу держслужбовцiв. Але депутати його лишень на кпини взяли. Займайтесь, мовляв, професоре, Бонапартом, та не лiзьте в державнi справи.
   - Знаєте, вiн був переконаний, що вчителювання - чоловiча професiя. I я як китаєць з ним повнiстю погоджувався. У нас у Китаї жiнкам вчителювати не дуже дозволяють.
   - У вас у Китаї жiнки гiрше за рабинь, мабуть ...
   - У нас у Китаї, Альбiно Огюстiвно, слово "вчитель" - чоловiчої статi, i особа вчителя оточена найвищою пошаною.
   - Лишень пояснiть менi, ви жiнку не допускаєте до цiєї професiї тому, що вона бовдурка за визначенням чи, може, тому, що вона - жахна потвора, демон в обличчi людини.
   - Розумiєте ... Ось ми прийшли до вас ... хе, ми завоювали Параджан, затопили в кровi Кривостан, блокували Гарбузiю, а до вас ... як на прогулянку. Жодного зойку, жодного протесту. Мужчини зробили вигляд, що нас не помiчають. Мужчини зайнятi зароблянням грошей. А жiнки ... о, я можу лише уявити собi, як вони всi як одна промовляють до своїх чоловiкiв або "Сиди тихо", або "Не вилазь", або "Ти що, самий крайнiй". Яке справжнє, яке достойне кохання!
   - А ви чого б хотiли од жiнок. Вони ж матерi ...
   - Саме так, Альбiно Огюстiвно. Саме так. I в школi жiнка пiклується перш за все про безпеку ... про патрiотизм шлунку ... слухайте, вона ж матiр, i кожна дитина, для неї, потребує захисту та люблячої, безрозсудної опiки. Така вже природа жiнки.
   - А чоловiк ...
   - ... схильний вимагати та бiльше нiж жiнка абстраговуватися вiд бiологiї, тому ми в Китаї вважаємо, що саме чоловiк може виховувати патрiотiв, якi в рiшучу мить не будуть думати про заробляння грошей, не будуть слухати вмовлянь своїх жiнок, а пiдуть та помруть, а вашi ... черевики ... хе, навiть не чиргикнули. Славнi патрiоти, що й казати.
   - Нема чого було нас захоплювати.
   - Та послухайте. Хiба ж ми загарбники. Кажу вам, ви навiть не гарикнули. Зробили вигляд, що нiчого не помiтили. Ваша нацiя вже просмердiла на весь свiт. Ми ж - боже покарання для вас. Вашi рятiвники. У вас же кожне друге шахрайкує. Я уявити собi не можу: крадуть всi у всiх. Якась страшна казка. Знаєте, ми цього вашого Хрумкала, що вiн цей палац загарбав пiсля лiбералюцiї, ми його залапили ... ми його розстрiляємо, будьте певнi, i всi бомжуйцi нам подякують ... нажаль через заздрiсть, бо вiн у крадiйствi їх всiх геть випередив. Але за Хрумкалом полетять й iншi голови.
   - Мабуть я можу пишатися. Пан Желiзко, як ви переконанi, є справжнiй мужчина.
   - Слухайте, Альбiно Огюстiвно, я розумiю вашу iронiю. Але ж i ви зрозумiйте мене. Я при виконаннi. Убито декiлька китайських жовнiрiв. У варварський спосiб убито. Я маю провадити слiдство. Я маю брати пiд нагляд усе пiдозрiле. Власне, його пiймати - справа двох днiв. Але я повинен офiцiйно оголосити розшук, а пiсля арешту я мушу, розумiєте, мушу вживити в середину його черепа чiп абсолютного послуху або пiлюлю вiчного кайфу, або розстрiляти. Лише iз глибокої поваги до вас я цього не роблю. Поки що ... Огюст Шарлевич якось цитував нам з Наполеона, а це вiн робив доволi часто. Нiколи не забуду цю фразу. Якось приходить до Наполеона його пасинок Євген Богарне ...
   I тут професорка психологiї зiрвалася:
   - С-слухайте, найяснiший пане генерале, ви вперлися в мiй дiм, а тепер кажете, що мене поважаєте. Чого ви до нас вперлися?! Поважаєте! Якщо ви мене поважаєте, назвiть менi справжню причину вашого вторгнення, замiсть того, щоб захоплюватися талантами мого батька.
   - Справжня причина ... хе-хе. Вона iснує. Пам'ятаєте Фрейда. У нас, у китайцiв суто секулярна ... суто психосексуальна причина для вторгнення, адже головна наша проблема - сексуальна.
   - ...
   - Усi сто тисяч жовнiрiв, якi увiйшли з таким трiумфом в Псурматiю, це юнаки, для яких у Китаї жiнок не iснує. Їх просто нiде взяти. Нi за якi грошi. Просто немає. I вони прийшли сюди, щоби тут оселитись i пошлюбити мiсцевих дiвчат. Хочете ви знати всю правду?
   - Дуже хочу.
   - Iснує розроблений план. Всi жiнки Псурматiї, незалежно вiд сiмейного стану, будуть занесенi в шлюбнi каталоги. Уряд Китаю пообiцяв кожному жовнiровi, який пiде зi зброєю до Юйропи, персональну дружину, житло i роботу. I вашi нiкчемнi мужчини нам не потрiбнi. I вам непотрiбнi.
   - Будете брати ґвалтом?
   - Ах, Альбiно Огюстiвно, ми - найстарiша нацiя в свiтi. Хiба ж нам до лиця отi вашi варварськi вихватки на зразок синiв Iакова?! Жiнка ладна спокуситись навiть яблучком, а ми запропонуємо їй усе ... що дозволено.
   - А що ви збираєтесь робити з нашими нещасними мужчинами? Невже винищувати?
   - Нiкчемними мужчинами, а не нещасними. Лишень подивiться. Я розпорядився вiдкрити безкоштовнi курси тайдзi-цюань. Ми провели показовi виступи. I що ви думаєте: прийшли, подивились, засмiтили весь парк лузговинням, а на заняття нiхто майже не з'явився. Тiльки ото нашi жовнiри приходять та практикують. А вашi хлопцi? Що-кожен вечiр на дискотецi вони усi, мляво дриґотять кiстьми i ще задоволенi собою. Це коли ми вас так присоромили. Отак ваше юнацтво жмухається.
   - Невже ви їм заздрите, - жартiвливо докинула Альбiна Огюстiвна.
   - Заздримо?! В тому, що не вмiємо танцювати?! Панi професорко, ми пишаємося цим. Нашi хлопцi не танцюють, як вашi, але вони вмiють умирати, а тому будуть жити. Ось на цiй землi, iз вашими прекрасними жiнками.
   - А втiм, що ви збираєтеся робити з цими безневинними танцюристами?
   - Нехай собi танцюють. Це так естетично ... корисно для здоров'я та ... ми зробимо усе, щоб їм було комфортно. Нехай собi розважається хто як може. Навiть окремi розважальнi квартали зробимо, а в них - розважальнi будинки, розважальнi квартири. Нехай живуть собi та розважаються. I знаєте, ми не конче будемо заперечувати проти всiляких там спiльних iмпрез, плотських утiх, нетрадицiйних стосункiв. Навiть помiчати не будемо.
   - Втiм у себе, у Великому Китаї ви всiлякi там нетрадицiйнi стосунки ...
   - ... караємо вищою мiрою. А що таке?
   - По менi, це жорстоко ... щодо нашої нацiї. Бо ми ж таки пiднiмемося проти вас.
   - А що таке?! Слухайте, ви ж вiдсталi люди. Ми наближуємо до вас справжньої Юйропи. Та нi, ми ввозимо до вас справжню Юйропу. Ви ж пiсля лiбералюцiї i кроку не ступили до Юйропи. I ми законодавчо впровадимо, наприклад, свободу одностатевих шлюбiв, щоб усiм ...
   - У себе впроваджуйте, - огризнулась професорка.
   - Ми ж дика, азiйська країна. Нам не можна.
   - А ви спробуйте.
   - Кажу вам, не можна й крапка. А ще ми у цих розважальних гетто запровадимо розважальнi аптеки, щоб кожний, кожний мiг перелетiти в свiт найбуйнiших фантазiй.
   - Занарковувати будете хлопчикiв?
   - Жодного ґвалту, Альбiно Огюстiвно, жодного ґвалту. Ви хоч знаєте, яка креативнiсть тут забуятиме! Скiльки талановитих письменникiв, композиторiв, танцюрiв, акторiв тут, в цьому розважальному гетто з'явиться.
   - Та тiльки без родоводу.
   - Ах, якi дрiбницi. Ось ми, китайцi, як мурахи, будемо невтомно трудитись вколо цих талантiв, забезпечувати їх усiм необхiдним, будемо розмножуватись. А! Що кажете? Старшi люди? Для них - окрема пропозицiя. Ми ж тут будемо вирощувати наш славетний чай. Компанiя GOLDEN SNAKE вже зробила усi необхiдне, i скоро вашi дядечки та тi з юнакiв, хто не бажає жити у розважальних кварталах, житимуть на свiжому повiтрi, бiля розкiшних плантацiй, як в раю, будуть вони мирно трудитись, адже Христос заповiдав саме таке життя своїм послiдовникам. Але й таких буде небагато, адже всiх шахраїв, крадiїв та iнсургентiв ми порозстрiлюємо. Ох, скiльки куль пiде на це, скiльки куль. Та нiчого не вдiєш. Ми - справедлива та принципова нацiя. А ваша нацiя, вибачайте, не достойна жити на цiй землi. Все запаскудили! Ну як це розумiти!? У Бомжуйську бiльше мiльйона мешканцiв, а вони не потурбувалися збудувати жодного крематорiю. Не ображайтесь, але вiдстала, варварська нацiя, хоч i культурна.
  
   Панi Альбiна мовчки допила чай, пiдвелась i нiби ненавмисно, але доволi влучно та рiзко зачепила пiалу. Остання вистрибнула в повiтря i хряпнулась об стiну. Замрiяний генерал здригнувся, але швиденько знайшовся:
   - Ось бачите, панi професорко, - вiдреагував вiн з усмiшкою, - навiть ваша пiдсвiдомiсть погоджується зi мною. Так, розлетiлась нацiя у друзки, як ця пiала.
   - У якiй, мiж iншим, був налитий славетний китайський чай. Компанiї GOLDEN SNAKE, якщо не помиляюсь ... Слухайте, невже i мене занесли до шлюбного каталогу?
   - Так, панi.
   - А ви не знаєте, чи мене хтось вже обрав?
   - Думаю, що знаю.
   - ...
   - Я вас обрав, панi професорко.
   - Он як. Так це ви для моєї прихильностi так стараєтесь?!
   - Мiсцезнаходження вашого чоловiка мене турбує також. Втiм ми вже багато знаємо про потаємне рушення iнсургентiв, i скоро ми довiдаємось, де вони збираються. Тож ... я терпеливий. Ви розумна жiнка, i одного разу ви зробите правильнi висновки. Ну хiба ж я вас не переконав?!
   - I все ж таки опiр iснує?! Ох, як ви мене потiшили. А я думала, що все так i є, як ви кажете.
   - Кажу вам, буде все так, як я сказав.
   - Слухайте, а жiнки нашi мабуть теж розбещенi, бо ж не може одна половина нацiї бути розбещена, а друга половина - нi? Ви нас батогами будете виправляти, чи як?
   - Знаєте, панi Альбiно, процес взаємного впливу - надзвичайно тонка рiч. Звичайно, чоловiк розбещує жiнку, а жiнка чоловiка. Але ...
   - Батогами будете ...
   - Лишень зачекайте! Але якщо замiнити в цьому сполученнi лiдируючу половину на iншу, правильну лiдируючу половину, то процес можна виправити, i дуже швидко.
   - Але ж у нас трапляються такi ...
   - Лишень зачекайте! Жiнка природно прагне до послуху. Вона схильна вiдступати перед мудрою рiшучiстю, i я гадаю ...
   - А як бути з тими малюками, яких ми встигли народити, не дочекавшись приходу мудрої китайської рiшучостi?
   - Ах, що там!? Хiба ж ви встигли народити багато дiтей, поки ми у Китаї готувались до нашої рятувальної мiсiї. Все просто. Мода на все китайське окитайчить цих малюкiв, i ви будете лише дивуватись, як це вашi арiйськi дiти так змiнились обличчям та звичками. Вам, професорцi психологiї, сподiюсь, неважко це зрозумiти.
  
   Вони розмовляли стоячи, адже генерал Лунь пiднявся зi свого стiльця вслiд за панi Альбiною. Тут бесiда якось урвалась, i професорка замислено пiдiйшла до вiкна. За вiкном лежав старовинний парк князiв Чехардинських.
  
  

I

  
   Ах, скiльки зазнав цей парк перетворень за останнi 88 рокiв! Коли Священна Гiперборейська iмперiя скрухнула, розвалившись пiд тягарем власної святобливостi, князi Чехардинськi втекли у Францiю, а вiльний народ пристосував цей парк для народних гулянь i так його засмiтив, що, якби не спритняр Падлюйський, який спершу, ковток за ковтком, заковтав усю владу у своє неабияке черево, а потiм прикрасив себе титулом Генеральний Народний Служитель, не бути парковi живим, бо що не кажи, а будь-яка диктатура до паркiв ставиться прихильно. Але i спритняр Падлюйський луснув у свiй час, i розлетiлась з'їдена ним влада по всiй країнi клаптиками та шматочками, i хто був спритнiший, тi клаптики похапав i вiддавати вже не збирався. Так почалася в Псурматiї ера Лiбералюцiї. Парк Чехардинських iз палацом дiстався такому-собi Хрумкалу, який наловив тих клаптикiв бiльше за iнших у Бомжуйську, i довгий час по парку гуляли його одалiски, тобто секретарки, адже роботи вiн мав багато i без молодих помiчниць обiйтися не мiг. А тепер по парку гуляють косоокi жовнiри iз китайсько-псурматiйськими розмовниками i клекочуть собi пiд нiс. Цi думки промайнули в головi панi Альбiни пiд час споглядання парку, а генерал Лунь делiкатно стояв на вiдстанi i терпляче чекав.
   - Вашi хлопцi, генерале, такi серйознi. У них хоч iснує вiльний час, щоб вiдпочити вiд службових обов'язкiв.
   - Готуються до женихання, - лаконiчно вiдказав генерал.
   Панi Альбiна уважно подивилась на свої туфельки, трохи забрудненi у весiннiх калюжах, а потiм на свою жовтеньку сукенку: вона помiтила крапельки бруду i на нiй, i це її геть засмутило, бо вона волiла на собi бездоганно чистий одяг, що так дратувало її чоловiка, коли вона заходила до його майстернi. Втiм, там вона бувала дуже рiдко. I раптом їй чи не вперше захотiлося бути бруднухою, щоби цей вимитий i випраний коротань пожахнувся. Але вона спитала:
   - Пане генерале, маю до вас прохання.
   - Готовий до послуху.
   - Мене цiкавить одна фраза, як вона пишеться китайською.
   - Прошу вас зачекати. Я лишень вiзьму олiвчик i клаптик паперу. Так, яку ж фразу?
   - "Я не сплю з китайським окупантом".
   Маленький генерал пiдвiв очi вгору. Здивувався i знiтився. Вiн випав зi своєї непорушної китайської рiвноваги, i панi Альбiна торжествувала. Ось воно. Дзiс iз iт.
   - Ви, певно, жартуєте, панi, - озвався вiн нарештi.
   - Цiлком серйозно, - проворкотiла професорка.
   - Та ... нащо вам це? - не розумiючи проказав вiн. Здавалось, його подив був справжнiм.
   - Я намалюю плакатик iз цими iєроглiфами i повiшу собi на груди, щоб в жодного китайця навiть в думках не промайнуло, що я легенька на передок. Так ось.
   - Ви жартiвниця ...
   - I кожну жiнку, на яку я маю вплив, пiдговорю намалювати подiбний плакатик.
   - Хе-хе. А якщо ...
   - Якщо не допоможе i це, намалюю iнший плакатик: "Ви дуже смердлявий".
   - Та ж ...
   - А якщо i це не здопоможе, то ...
   - Досить, панночко, - знервовано вигукнув генерал Лунь, - можете собi йти. До побачення.
  
  

I

   Панi Альбiна вийшла з територiї палацу i направилась в унiверситет. Настрiй був кепський. У яку ж халепу вона загнала свого чоловiка цiєю вихваткою. Мабуть, всесильний генерал Лунь буде мстити. Лекцiї вже закiнчились, але їдальня ще працювала. Голодна професорка сунула туди. У їдальнi майже нiкого не було; якийсь один сидiв у дальньому кутi спиною до зали, зiгнувшись над своєю тарiлкою. Професорка замовила собi пiвдюжини котлет i чарку горiлки, сiла i почала їсти. Раптом хтось безцеремонно всiвся за її столик, i вона пiдвела очi; це був Громислав. Панi Альбiна ледь не перекусила навпiл виделку, бо вiн був справжнiй, живий i засмаглий. Якусь мить вони дивились одне в одне. Нарештi Альбiна проковтнула свою котлету i прошепотiла:
   - Де дiти, Громе?
   - Дiти живi та здоровi. Я назирав за тобою. Цей недомiрок до тебе залицяється чи як?
   - Ти знаєш про шлюбну картотеку?
   - Знаю.
   - Вони розшукують тебе.
   - Не сумнiваюсь.
   - Це ти садовив їх на палю?
   - Це молодь. Ревнують до своїх дiвчат. Бачать китайця iз квiтами, який чiпляється до дiвчини, i наштрикують його.
   - Їх багато. Вони тебе зловлять.
   - Тiльки не живого. Бачиш, - вiн вiдгорнув рукав пiджака, з якого стирчав тонкий ствол, - гарматка Бабiцького. Тиха, але руйнiвна. Ти знала, що Бабiцький наш земляк,
   у якого цi жовтопикi викупили лiцензiю на супер-автомат, тому що нашому уряду вiн був непотрiбний? Бабiцький продав, та потiм повiсився з горя. Але у нього був ще один винахiд - ось ця гарматка. Це - надзвичайна зброя. Її-то ми i почали виробляти пiдпiльно в таборi iнсургентiв. Не питай, де це - сказати не можу.
   - Добре, що ти додому не подався. Мабуть, вони стежать.
   - Стежать.
   - Громчику. Я благаю.
   - Нi.
   - Я дуже тебе прошу.
   - Нi, я сказав.
   - Всi дiти ходять до школи.
   - А я своїх не для того породив, щоб вони обусурманились.
   - Я їх народжувала, в муках, i мою плоть розривали пологи, а не твою, а ти лишень занапастити їх хочеш.
   - Я хочу викувати їх. Час наспiв для гарту.
   - Але ж ...Iкаровi через рiк поступати ... як же вiн пiдготується. Ти же знаєш, який вiн ледачий.
   - Зараз вiн вчиться дуже добре. Вiн з Огюстом залишиться в таборi.
   - Я боюся, Громчику.
   - Дивись пильнiше за собою, а то опинишся в лiжку з генералом Лунем ранiше, нiж я його закокошу ...
   - Слухай, вони ж ...
   - Все, побачення закiнчено. Мушу iти. I не бiйся. Ми ще прокинемося. У нас буде зброя, якої у них ще немає. Ми переможемо. Вiр у це.
  
   Вiн швидко пiднявся i вийшов з їдальнi. Через хвилину вийшла й вона.
  
  

I

   Вона вийшла на тьмяний проспект i застiбнула останнiй ґудзик своєї пелеринки. Вечорами було ще холодно. Треба було ловити маршрутку, а вона встала i стояла деякий час як нежива. Лiхтарi ще спали, i в цих напiвсутiнках вулиця виглядала якось примарно. Усе було, як i п'ять, десять рокiв тому, i вся ця окупацiя, ця абсурдна психосексуальна навала здавалась страшним сном, який розпорошиться, як тiльки вона вiдкриє очi. Та ось з'явився китаєць iз квiтами, потiм iнший. Їх було багато. Втiм, хiба десять тисяч це багато. Он пройшов китаєць iз дiвчиною пiд ручку. Чому громадяни не протестують. Невже громадяни так наляканi. Нажаль, людям просто байдуже. Вони всi заробляють грошi. В них не знайшлось часу навiть для того, щоб зупинитись i замислитись, що прийшли чужi. I ось Громислав усе кидає i прирiкає себе на животiння пiдпiльника. На що вiн сподiється? На що розраховує, коли вся нацiя живе собi як годиться, поглинає свої сосиски, сьорбає пиво, а потiм випорожнює з себе вiдпрацьовану сировину, i знову поглинає сосиски, знову випорожнює, i так по колу, поки не згасає вiтальнiсть, i вже готовi молодi шлунки i молодi зуби, якi пройдуть по цьому колу i передадуть естафету своїм нащадкам ... Ба нi, не передадуть вже. Альбiна Огюстiвна стронулась з мiсця i подрiботiла до зупинки.
   У тiснявi маршрутки вона силилась уявити всю цю скупчену масу людей єдиним цiлим, згуртувати їх подумки в загiн, готовий в єдину мить воскреснути i воскресити Псурматiю, але в неї нiчого не виходило. Ця маса була мiсивом, якоюсь плазмою окремих атомiв, окремих свiтiв, стурбованих своїми окремостями. Десь розмовляли. Дуже серйознi розмови - про болячки, про зарплатню на заводах, про економiчнi проблеми малого i середнього бiзнесу ... Народ серйозно iснував. Хiба ж його розколиваєш, образиш чемними завойовниками. Лиха ж завойовники не роблять. А iнсургенти? Подурiли вони чи як? Що за дитячi iгри? Що вони дратують цих китайцiв?! Дур-агенти цi iнсургенти; що їм не живеться як нормальним людям! Альбiна Огюстiвна напiвзаснула, але крiзь сон вона вирiзняла, втiм, чиєсь несхвальне бурмотiння про iнсургентiв, якi псують стосунки, й так i не зрозумiла остаточно, чиє ж то бурмотiння, її власної непритомностi чи котрогось iз пасажирiв. Вона схотiла заколисатись i задрiмати, але хтось бурмотiв i бурмотiв, про iнсургентiв, про арешти серед державних службовцiв, про жахливi вбивства поодиноких китайцiв, яких настромлюють на палi, а їхнi букети вставляють до рота, а потiм хтось почав вихваляти китайцiв за їхню справедливiсть, добрiсть, чемнiсть, а iнший голос у вiдповiдь хрюкав, i Альбiна Огюстiвна все собi гадала, чи це у неї в нетрях розуму цi голоси лунають, чи хтось ззовнi пащекує. I вона хотiла розлiпити вiї, i не могла розлiпити вiй, бо так було i солодко, i млосно в цьому блаженному забуттi, i хтось прошепотiв: "Нехай усе буде як є", так, нехай все буде як буде, i ця мiцна спина, якою вона так чудово пiдперлась, i це гойдання автобусу, i все навкруги, по всiй країнi, "... i хай мене навiть роздягнуть, я буду спати, ах, як я втомилась, як я хочу спокою", i вже генерал Лунь прилетiв iз великим букетом троянд i сказав: "Хiба ж я вас не переконав?", а вона вiдповiдала йому: "Я не сплю з китайцем. Я не сплю ... я не сплю ... я не сплю ..." ...
   - Я не сплю ... - ба тут її таки почали роздягати, як їй примарилось, i вона скрикнула й прокинулась.
   Над нею висiли вуса й мiцний запах оселедця. Професорка рвiйно дряпнула вуса кiгтями, вуса зникли i ображений, скривавлений рот залаявся:
   - От курва мать! Панночко, ми вже приїхали! Ану ж забирайтесь геть!
   Професорка тривалий час вибачалась, а потiм довго впiзнавала поснулi вулицi рiдного кварталу, нарештi, мовчазний бетоннiй велетень впустив її в своє черево, домофонно проспiвавши вечiрнє привiтання, i ось вона забралась у своє гнiздечко. Вмикати свiтло не хотiлось - запалила свiчку. Вiтальня причаїлась в темрявi; Альбiна перенесла свiчку вглиб кiмнати i повернулась до вiкна. Навпроти свiчки, в крiслi з'явилась постать. Постать сидiла нерухомо i мовчала. Альбiна звернулась до неї втомленим, звичним голосом:
   - Прийшов, батьку?
   - Добрий вечiр, донечко, - вiдповiла примара.
   - Я розмовляла з Громиславом.
   - Знаю.
   - Вони вбивають китайцiв.
   - Знаю.
   - Слухай, його ж урештi-решт впiймають?!
   - Вiн обрав свiй власний шлях. Чим ти можеш зарадити?
   - Я непокоюсь за дiтей.
   - Що може сказати чоловiк матерi, яка непокоїться за власних дiтей? Лише старi слова, що й волосина не впаде з їх голови без вiдома Творця.
   - Втiшає, але якось не дуже.
   - ...
   - Батьку, сьогоднi генерал Ван Лунь про тебе згадував ... А що то за вiдома фраза Наполеона до Богарне?
   - Богарне?
   - Так, Євгена Богарне, пасинка Наполеона, голландського короля?
   - Ах, ця. Дуже вiдома фраза. Наполеон сказав: "Сину мiй. якщо пiдвладнi кажуть про короля, що вiн добрий, то його правлiння не вдалося".
   - Тобi не здається, батьку, що цi китайцi все дуже розумно роблять?
   - Так, доню.
   - Батьку, я хочу запитати.
   - Я не скажу.
   - Навiщо ти приховуєш це?
   - Так треба.
   - У мене через це безсоння. Я весь час про це думаю ... Хто тебе вбив, скажи? Навiщо ти приховуєш?! Їх треба покарати.
   - Усi покаранi, чи ти не бачиш?
   - Вони будуть нищити нас, поки всiх не зроблять китайцями.
   - Знаєш, з точки зору вiчностi це бачиться iнакше. Нова китайська кров вливається у наше баговиння. Вся земля оновлюється. Подивись на Юйропу. Темнiшає Юйропа. Мо' й вiдродиться через вливання негритянських вiтамiнiв. Ти думаєш про окрему країну, а Земля думає про себе. Їй твої жахи невiдомi.
   - Але ж нашi чоловiки?!
   - Нехай себе покажуть. Якщо вони худоба, то їм до рiзника. а якщо вони чоловiки, нехай деруться, а не драпають.
   - Як менi жити, батьку?
   - Живи.
   Примара розчинилася у темрявi. Альбiна сiла в батькове крiсло, трохи подрiмала, потiм пiдвелась i стала роздягатись. Вона собi згадала про вiдео-нагляд, який, ймовiрно, вони вже поставили. Втiм, байдуже. Спробувала уявити здивування на обличчях операторiв вiдео- та аудiоапаратури, якi прослухали цей монолог Гамлета, адже дух батька з'являвся тiльки їй. Батько приходив чи не кожного вечора, з того часу, як зник Громислав з хлопцями. Пiсля розмов iз ним вона засинала до самого ранку.
  
  

I

   А днi минали. Пройшов мiсяць, за ним другий. Почалось лiто, i компанiя GOLDEN SNAKE з усiєї сили набирала добровольцiв на свої плантацiї. Студентська молодь, що бачила в цьому екзотику i приробiток, почала масовий вихiд на поля. Властi були трохи здивованi, адже на плантацiї вони планували вiдправляти людей середнього вiку, а молодь знаджувати розважальним гетто. Але сталося навпаки. Старi чоловiки дерлися у розважальнi гетто, де гумовi жiнки були такi покiрнi та терплячi. Люди середнього вiку приходили сюди зi своїми дамами поодпочити. А молодь усiх статей подалася геть зi спекотного мiста. Керманичi GOLDEN SNAKE теж дивувались, адже цi юнаки та дiвчата працювали не гiрше за китайцiв. Там вони працювали, кохалися й навiть розмножувались, на превеликий жаль вузькооких жовнiрiв, якi даремно з букетами шукали несподiваної зустрiчi iз одинокою панночкою. Виходити за мiсто на плантацiї їм не дозволяли, й вони тинялись по спорожнiлих вулицях i сумно дивились на вiкна крамниць, де вони купували собi модний одяг, i на бездомних собак. Шлюбний проект якось пригальмувався. Втiм, жовнiрам дозволили вiдстрiлювати цих бездомних собак, щоб хоч чимось їх зайняти. Спека i бездiяльнiсть погано впливала на дисциплiну. I кулi, що призначалися для людей, влучали у безневинних тваринок. I ось запалали багаття по вулицях мiста, на яких косоокi герої пiдсмажували свою здобич i готували корейський шашлик. Начальство чекало на осiнь, яка поверне в мiсто молодь.
   Панi Альбiна раптово для себе зрозумiла, що масова втеча молодi на плантацiї є формою протесту. Проте, самотнiх жiнок не бракувало в мiстi, i всi вони тепер купалися в пошанi. Усi вони, хто хотiв, цього лiта одружились. Вона нiби теж була самотньою на даному етапi, але вперто твердила собi, що в неї є чоловiк.
   Вона почала регулярно читати газети, адже хотiла довiдатись щось про iнсургентiв, адже там було її все. Але для влади iнсургентiв не iснувало. Здавалось, загарбники зовсiм не переймаються цiєю проблемою. Судили шахраїв. Судили пачками. Потiм їх розстрiлювали й утилiзовували. Президентом Псурматiї обрали Феофана Жопаня, колишнього мiнiстра охорони здоров'я. Вiн сформував новий, напiвкитайський кабiнет мiнiстрiв. Деякi мiнiстерства були скасованi, але з'явились iншi, наприклад, мiнiстерство Утилiзацiї Тiлесних Вiдходiв, у вiданнi якого були численнi крематорiї, якi вже почали будувати по всiй країнi. Законодавчо запроваджено обов'язкову для всiх процедуру поховання вмерлих. Всi кладовища були закрито, i тепер родичi були зобов'язанi передавати тiло свого померлого просто до найближчого пункту прийому i бажали йому, цьому тiлу, всього найкращого. Нацiональне Збiговисько засiдало як i ранiше. Депутати гризлись iще гучнiше. Вся країна могла слухати через прикрученi на всiх зупинках громадського транспорту гучномовцi героїчний гармидер псурматянських громадсько-полiтичних партiй. Вулицi стали чистiшими. Iєроглiфи не замiнили звичнi надписи, як передчувала собi панi Альбiна, але навпаки, безкоштовних курсiв тайдзi та гунфу бiльше не було, а вiдкрились платнi дуже дорогi зали. Вивчати китайську мову теж було недешево.
   Подружка панi Альбiни Петицiя Кульбаба, молодява лаборанточка з Iнституту Жувальної Гуми, кинула свого тюремного сержанта i вийшла за високопосадового китайця. Вона була задоволена. Вона вся яскрiла. Вона прибiгла до Альбiни i захлинаючись розповiдала про нове життя. А потiм подруга Петицiї, Декларацiя Цвiркун, немолода вже (i навiть талановита, як патякають) письменниця, побралася з китайцем. А потiм подруга тiєї письменницi, яку Альбiна нi разу в життi не бачила, така собi Хартiя Вишиванка, фемiна вiку вже передпенсiйного, що працювала вихователькою в дитячому садочку, знайшла щастя iз гожим китайцем i навiть завагiтнiла вiд нього. В "Бомжуйському голосi" вiдкрилась рубрика "Свiтське життя", i професорка сумно прочитувала бравурнi рядки про змiшанi шлюби та весiльнi чайнi подарунки вiд компанiї GOLDEN SNAKE.
   А коли небо задихало осiнню, почалися деякi проблеми. Нова хвиля залицянь китайцiв до псурматянок викликала новi жорстокi вбивства. Таємна китайська полiцiя вибилася з сил, але злодiїв не знаходила. Вбивства були якимись мiстичними. Злочинцiв нiхто не бачив. Мiж iншим, генерал Лунь вибачився, i Альбiна з ним помирилась, Альбiна пила iз ним чай, Альбiна навiть прийняла запрошення iндивiдуально навчатись у нього тайдзi-цюаню, три рази на тиждень. I все задля власного, коханого чоловiка, життя якого перебуває пiд загрозою.
  
   Життя! Життя свавiльно сплiтає i розплiтає пасма доль й пiдносить людям усе новi, дивовижнi сюрпризи. Таким несподiваним сюрпризом стала для Альбiни зустрiч iз старшим сином Iкаром. А було це так. Вийшла якось панi Альбiна подихати повiтрям на площу iм. п. Падлюйського. Там завжди було затишно. Трохи погуляла, а потiм присiла на лавочку i закрила очi. Ось воно, думала вона, самотня жiнка; нiякого приватного життя, нiякої нiжностi, нiякої втiхи. Як хлюпкий човник, пливе вона по безмежному океану, i нема поблизу жодної рiдної душi, жодного знайомого обличчя, до якого б можна було притулитися i поплакати, i пожалитись на свою безмежну самотнiсть. Були у неї численнi знайомi, але всi вони нiби спали, всi бiгали по своїх колах, як цирковi понi, гнанi якимсь незримим дресирувальником. Раптом проти неї виросла доволi кремезна дiвчина. Дiвчина всмiхнулась до Альбiни i сiла поряд. Альбiна нашорошилась, а дiвчина свояцько поклала свою руку їй на колiно i зазирнула у вiчi. Це було так безсоромно i так нахабно з боку незнайомки, що Альбiна зiрвалась iз мiсця i почала роздивлятись навкруг, чи не бачить її хто з цiєю вайлуватою лесбiянкою, а потiм розсерджено глянула в очi нахабнiй дiвцi - i обомлiла. У дiвки було обличчя її сина Iкара. Дiвки засмiялась густим синовим басом, а потiм промовила:
   - Здрастуйте, мамо.
   - Як! Що це! Iкаре, сину, ти.
   - Та не кричiть ви, мамо. Я ж на нелегалi.
   - Живий, синочку. Здоровий! ... Хм. Що це все значить, бешкетнику. Ти ж налякав мене ледь не до смертi.
   - Дуже просто, мамо. Я в маскувальному одязi. Як думаєте, груди нормально сидять? Нас тут цiла боївка.
   Панi Альбiна уважно придивилась i побачила на дальньому розi площi зграйку доволi мускулярних дiвчаток iз пишним волоссям та масивними бюстами.
   - Але що ви тут усi робите, синочку?!
   - Займаємось лепiдептерою.
   - Чим займаєтесь???
   - Наколюємо метеликiв на шпильки.
   - ...
   - Кажу вам, все дуже просто. Одна -тьху, один з нас принаджує комашку i веде її, поступово i лагiдно, до мiсця страти, де вони сiдають на такий-ось ослiнчик, спецiально обладнаний для наших потреб. Iншi ж дiвчатка вартують i вiднаджують стороннiх. Найважче завдання - щоб вiн сiв саме на отвiр, пiд яким розташована пальйотина ...
   - Що???
   - Пальйотина. Така iграшка. Її батько, до речi, сконструював, щоб ми гралися. Так ось. Коли китайчин сiдає так, як менi потрiбно, я плюхаюсь йому на колiна, ну щоб вiн не вислизнув перш, нiж буде настромлений, однiєю рукою обiймаю його, а iншою тисну на секретний ґудзик, який приводить у дiю пальйотину, приховану пiд ослiнчиком, i кiлок, рясно намащений кураре, гладенько входить в його ду- , тобто хм, в його смердючу плоть i = страту завершено. Я хутенько прибираю пальйотинку i зникаю.
  
   Панi Альбiнi стало моторошно. Вона живо уявила собi весь цей процес напалювання, i якийсь незрозумiлий жах покрив її високе чоло рясними холодними краплями поту. Вона побачила раптом генерала Луня, влучно посадженого на таку ось пальйотинку, i чомусь злякалась.
   - Мамо, ледь не забула -тьху! ледь не забув. Я-бо надибав вас цiлком випадково. Ви ж усiлися над нашою пальйотиною. Прямо на отвiр. Негайно посуньтесь убiк, мамо ...
   Альбiна виконала наказ. Вiдсапнулась. Промовила:
   - А як почувається ... хм, мсьє Пальйотен? Як йому ведеться?
   - Тато?! Вiн сумує за вами. Хiба ж цi його хвойди можуть його приласкати так як ви?!
   - Якi хвойди?! Це в таборi iнсургентiв?!
   - Ой ... мамо! Нашi медсестри та секретарки. Вони допомагають нам. Вони добрi, мамо.
   - Не маю сумнiву, синку.
   - А як ви тут, мамо, живете?
   - Ось так i живу, Iкарчику, як бачиш. Живенькаюсь потихеньку.
   - Мамо, може вам грошей дати?
   - Є в мене грошi. Не турбуйся, синочку. Як там ви всi?! Як там Огюстик?! Чи вiн здоровий?!
   - Та не кричiть ви так, мамо. Все гаразд. Огюст живий та здоровий. Всi живi та здоровi. Тiльки от ...
   - Що?!
   - Не вiдаємо, що далi буде. Китайцi нас викриють за день-два. На збройне повстання ми не сподiємось, бо нас мало, а люди - бидло. Тим бiльше, косоокi тут рясно вкорiнюються; через рiк, дивись, уже китайчата полiзуть. Пальйотина, звiсно, рiч добра, але вона принципово нiчого не змiнює. Команданте Покозаченко каже, що треба перебиратись до Гвiдолiї й звiдти вести iдеологiчнi диверсiї, але ...
   Але панi Альбiна вже не слухала сина. Усе стало достеменно ясно для неї. Цi трансвестiйнi бешкетники, звiсно, нашпилять не одну ще сотню нещасних китайцiв (яких вона вiднедавна почала жалiти), але їх скоро викриють, переловлять i закоркують пiгулками щастя. Про команданте Покозаченко вона нiчого не знала: може, вiн i Фiдель Кастро, може навiть i Ернесто Гевара, в своїх здiбностях, але жодної революцiйної ситуацiї не було у Псурматiї, - Псурматiя, в цiлому, змирилась iз китайцями. i навiть радiла їхнiй присутностi. Генiальна гарматка Бабiцького, що стрiляє лазерними кулями, не вилiкує країну вiд байдужої покiрностi. Ось воно. Дзiс iз iт. Iкар ще базiкав, розповiдаючи про свої геройства, але скоро попрощався i зник, конспiративно вихляючи стегнами. I тут Альбiна Огюстiвна заплакала. Вперше за всю окупацiю ця мужня жiнка заридала вiд безсилля й безнадiї. Гарячi сльози капали в неї з очей, i весь свiт розпливався в цих очах, а вона все плакала - i коли бiгла до дому, i коли лежала на холодному лiжку, до самого ранку, а вранцi, коли вже i небо змарнiло i заплакало зi свинцевих хмар, неначе вiд спiвчуття до невiдомого, маленького горя, вона заснула, радше знесилена, нiж заспокоєна рiвним дрiботiнням крапель по бляшаному пiдвiконню, i наснилось їй, що дощ затопив табiр iнсургентiв, i по цьому морю з дощу та слiз вони вiдпливали на хлюпких човниках, i рибогляднi русалки, заплiвши своє довге волосся в носи човнiв, несуть їх, нещасних та вогких, в якусь невiдомiсть, з якої нема вороття.
  
  

I

   Найяснiший генерал Лунь не конче переймався iнсургентами. А ось в помiснiй псурматськiй церквi, точнiше, в бомжуйському єпископствi, вiн вирiшив дещо пiдкоректувати. Своїм наказом вiн змiстив дiючого єпископа Дiонiса i призначив себе(!) виконуючим єпископськi обов'язки. Його скромна публiчна роль в якостi єпископа зводилась до того, що вiн з'являвся пiд кiнець лiтургiї для благословення прочан та пiвгодинної проповiдi (а балакун вiн був знакомитий), одягнений у владичнi шати, iз накладною бородою, i прицерковнi бабусi цокали язиками, примовляючи: "I борода у нового владики густiша, i голос гучнiший, i губи моторнiше". Потiм вiн йшов пiдписувати єпархiальнi бумаги, якщо такi були, i повертався в комендатуру. Втiм, мало хто вiрив, що новий, вже люблений прочанами єпископ Серпентiй, i генерал Лунь - одна особа. Люди вважали, що це паламарськi жарти. Втiм, iдея так успiшно прижилася, що i в Заглибинi, i в Збуєвi, i навiть у гордовитому Шахрайську мiсцевi генерали взялися впроваджувати досвiд генерала Луня.
  
   Пройшло ще три роки. З iнiцiативи генерала Луня на сiмдесятирiччя з народження професора Огюста Шарлевича Лур'є, батька Альбiни Огюстiвни, у центрi Бомжуйська, на мiсцi поваленого китайцями пам'ятника полковниковi Падлюйському, встановлювався пам'ятник "професору Бонапарту". Сама Альбiна Огюстiвна вiдчувала тельбухами, що маленький генерал, як акула, пiдплива все ближче й ближче до неї, самотньої, нещасної жiнки, - й на вiдсiч вiдмовилась брати участь у святах. Але Iнокентiй Квак, новообраний президент Псурматiї, людина порядна i добра, прохав її особисто, й навiть грозився встати на колiна, i панi Альбiна здалася. Свята були пишними. З професора Лур'є зробили нацiонального героя, i це було несподiвано солодко для панi Альбiни. Вона виступила з промовою, а потiм виступив добрий президент Квак, а за ним iще й iще. Вона розчулилась, вона не могла стримати почуття солодкої гордостi, яке їй достачало це грандiозне свят-шоу. Вона ледь зупинила сльозу, коли всесильний генерал Лунь оголосив наказ по бомжуйському гарнiзону, що вiднинi всi весiльнi гуляння повиннi починатися iз покладання квiтiв до пiднiжжя пам'ятника професору Лур'є. I тутож батьки-китайцi iз малюками на руках стали по черзi пiдходити до мармурової голови її сивочолого батька. Наблизившись до монументу, батьки-китайцi всовували в пальчики малюкiв квiти, а тi або одразу ж вiдпускали їх, або весело жбурляли їх на мармуровi плити монументу. Мудрий генерал Лунь знав, що робив. Альбiна не витримала й вибiгла з церемонiї. Вона плакала. Вона зрозумiла, що це кiнець ... її внутрiшнього опору чужинцям, i маленький iнсургент в глибинi її душi сьогоднi перерiзав свої тендiтнi вени, i вона це вiдчувала, як вiдчула вона, що образ батька в її душi, який був до цього дня символом минулого, тепер перетворювався для неї в символ майбутнього, адже старої Псурматiї вже не буде нiколи. Нiколи. I мармуровий професор Лур'є дивився на неї спiдлоба i нiби засуджував її, за те, що вона не приймає оновленої, очищеної вiд бруду Псурматiї. I так вiн буде дивитись тепер до кiнця її життя, мовчазно засуджувати i непомiтно хитати мармуровою своєю головою ... якщо, звичайно, вона не прострелить її з гарматки Бабiцького. Але останньої думки Альбiна Огюстiвна злякалась значно бiльше, нiж передостанньої. Батько зорив на неї очами пророка, з обличчям таким суворим i водночас таким осяяним, весь усипаний гвоздиками i трояндами; i малюкiв ще не увели вiд нього, i тi з них, що вмiли вже розмовляти, вигукували: "Ди_ись тато куди я залiз!", адже мармурова колона, що вiн стояв на нiй, була увита бронзовим плющем, по якому легко було забиратись навiть трирiчному шибениковi, i дiтей лагiдно вiдривали вiд цього плюща, на котрий вони так хотiли залiзти, щоби дiстатися пiдборiддя мармурового дядечка i посмикати за його мармуровий вус; i батьки й матерi стояли всмiхненi поодаль; i в цю призахiдну годину прилетiв звiдкись голуб i сiв на макiвку мармурової голови, i останнiй промiнчик сонця загубився в прозорих пiр'ях птаха, i тут випадкова аберацiя свiтла, розпорошеного в крилах голуба, на пару секунд створила райдужний нiмб - чи то над головою її батька, чи то навколо самого голуба, що прилетiв сюди, мабуть, з самих небес. I хтось iз присутнiх, який теж, разом iз Альбiною бачив це, вигукнув: "Дивiться, дивiться, яке сяєво!", сама ж Альбiна ще дужилася втримати себе вiд iстерiї: "Невже i це ти зготував для мене", звертаючись не до Того, Хто зготував для неї, для її батька, для її країни стiльки тяжких випробувань, а до того, хто, вона знала це, стояв зараз за її спиною, на балконi розкiшного палацу i дивився на неї, на свою єдину любов, через свої вузькi очi кочiвника.
  
  

I

   Їй здалося, що пройшла цiла вiчнiсть. Вона повернулась додому, коли вже мiцно засутенiло. Батька, того живого й примарного батька, у якого вона хотiла запитати в цей день так багато, батька, якого вона в цей пiтьмяний час свого буття потребувала так сильно, не було. Бiльше вiн не приходив. Зовсiм. Неначе вiн вивiльнив мене од себе, думала собi Альбiна, дав менi дозвiл на дорослiсть, але ... але, вона, людина з вищою освiтою, вiд самого початку знала, що все, абсолютно все вiдбувалося в її головi, i ця мара, з якою вона спiлкувалась бiльше трьох рокiв, була плодом її неспокою, потребою та лiками для її пораненої душi ... а що тепер? вона здорова? вона сильна? вона оновлена? Геть зайвi думки! Треба спати.
  
  

I

   Життя котилося далi. Рiк за роком, десятилiття за десятилiттям. Псурматiя мирно трудилась на полях та на фермах; Псурматiя тихо молилась; Псурматiя радо вiтала голову китайської держави Iз-Важким-Для-Промовляння-Прiзвищем. Псурматiя постачала хлiб, м'ясо та чай для чемного китайського вiйська, якому геть не щастило в Чурбанiї. "Це ж нелюди", казав розлючено генерал Лунь, "вони ж плюють нам у вiчi, а потiм умирають в страшних корчах", а професорка Альбiна Желiзко лишень знизувала плечима i йшла готувати омлет. Дiйсно, в Чурбанiї китайськi дивiзiї вже воювали скоро десять з половиною рокiв. Диктаторовi Чурбанiї Рафаелю Бусурмату виповнилося 99 рокiв, коли китайцi пiдiйшли до чурбано-хурматського кордону. Здавалось, нацiя забула про колишнi злодiяння цього нелюда i готувалась зустрiти круглу дату свого поводиря iз великим натхненням, несамовитою гульбою. Бусурмат пообiцяв нацiї видовища, яких вони нiколи ще не бачили. I нацiя дожидала свят iз такою пристрастю, з якою тiльки можливо їх дожидати напiв-нормальнiй людинi, адже весь свiт знав, що таке чурбанськi видовища i дивовидива. I тут - китайськi визволителi iз пацифiкаторами та автоматами Бабiцького. Професорка Желiзко прекрасно розумiла тамтешню ситуацiю: палаюча пристрасть досягає свого апогею, чурбанцi вже всмаковують ... i ось така прикрiсть. Звичайно, лютiсть чурбанцiв не знала меж.
   - Утiм, вони й вiд природи такi завзятi, - розважала панi Желiзко, - ви дуже погано вивчили мiсцевi обставини.
   - Ось через це мене i переводять у Чурбанiю, шановна моя, - бурмотiв генерал Лунь, - бо ж вони там потребують зараз свiтлих голiв бiльше, нiж бравих воякiв. Нiчого не вдiєш: я людина вiйськова, наказ є наказ. I ... дiтей я ... забираю з собою.
   - Я тобi не дозволю, - рiшуче заперечила Альбiна.
   - Вивчати мiсцевi обставини. Їх все одно призвуть ... вони вже в списках славетного китайського вiйська. Невже ти хочеш, щоб вони вляпались у якусь халепу i загинули, як дешевi собаки?! А так ... вони будуть при менi, пiд моїм пильним оком. Хiба ж я не маю рацiї?!
   - Так, Ваник, ти як завжди маєш рацiю. Всюди i скрiзь, - втомлено вiдповiла Альбiна, журно дивлячись у вiкно. Мiсячний серп, дворогий володар i пресвiтлий князь мовчазно назирав за своєю безкiнечною небесною iмперiєю, цим нiчним пiвсвiтом, усiяним дорогоцiнними скарбами-зiрками. Ось одна зiрка зiрвалась i полетiла в прiрву, i замрiяна матiр загадала. Її коханим дiтям, близнюкам Петровi i Павловi було по сiмнадцять рокiв, але, як це узвичаєно в близнюкiв, вони на розставались навiть увi снi. Вони мiцно спали у своїй спаленьцi, у своїх лiжечках, i матiр їх цiленьку нiченьку, цю останню, можливо, в їхньому життi спокiйну нiченьку просидiла бiля них, схиливши посивiлi кучерi свої над дитячими личками, i - "завтра, вже завтра вони пiдуть захищати бозна кого вiд чортзна кого", - нiхто не вмiв їх розрiзнити, але вона, матiр, ясно бачила, що в Павлуся обличчя трохи круглiше, а в Петруся трохи грацiйнiшi руки, i Павлусь трохи бiльше китайчин, а Петрусь трохи бiльше псурматин, але це було очевидно тiльки для неї, а батько зовсiм їх не розрiзняв.
  
   0x01 graphic
0x01 graphic
0x01 graphic
  
   Вона, Альбiна Желiзко прекрасно знала, що її генерала вiдправляють в дiючу армiю лишень з однiєї, суто формальної причини - вiн, генерал Ван Дао Лунь, досi неодружений, адже ця жiнка, яка подарувала йому та великiй китайськiй нацiї двох прекрасних юнакiв, не має з ним законного шлюбу, будучи дружиною невiдомо де зниклого вже багато рокiв Громислава Желiзко, iнсургента i лютого непримиренця великої китайської цивiлiзацiї, хоч iснувала вперта думка, що славетний польовий командир Залiзний Цвях, невловимий i жорстокий чурбанський дракула, як його любовно охрестили самi чурбанцi, i є той самий Громислав Желiзко, колишнiй псурматський партизант, гроза i винищувач китайцiв, якi наважилися ступити в гори, його гори; - i раптом, на коротку мить їй побачився Громислав, суворий воїн, якого вона так колись кохала, i цей воїн, цей ватажок кривавих чурбанських песиголовцiв, котрi, за чутками, не гордували i чоловiчиною, з'явився тут, у цiй священнiй кiмнатi її життя, сiв на одне з лiжок i поклав довгу кiстляву руку на її хлопчика. I в цю мить Альбiна встигла побачити нiби зловiщу якусь посмiшку на його губах, i вони, цi губи, коли вже усе iнше зникло, iще висiли деякий час в повiтрi, як два багрових черв'яки, i ворушились, беззвучно промовляючи щось, i Альбiнi здалося, що вона встигла розiбрати сенс цiєї фрази, i фраза була: "Цей буде перший". I Альбiна, немов розлютована левиця, вхопила фарфорового Будду, що стояв в узголiв'ї одного з хлопчикiв i зi скаженою люттю жбурнула його в зрадливе повiтря, i вона кинулась до того, тепер наймилiшого для неї з синiв, котрого обрала примарна рука смертi, i задихаючись вiд безмежної нiжностi i тривоги притиснула його до своїх грудей i просидiла так до самих пiвнiв, - а вранцi, отримавши материне святе благословення, пiшли її апостоли на вiйну, вслiд за своїм батьком, хитроумним одисеєм генералом Ван Дао Лунєм. А вона, як примара, стояла весь день на порозi будинку колишнього коменданта Бомжуйська, посивiла вiд скорбот жiнка, i люди, якi проходили повз, не впiзнавали її, i один з них, колишнiй iнсургент, що потаємно вернувся i тепер працював учителем iсторiї, сказав тихенько сам до себе: "Ось вона, моя Псурматiя, що втратила все через свою доброту".
  
  

I

   На площi професора Лур'є завжди велелюдно, бо це найкраще у Бомжуйську мiсце для вiдпочинку i побачень. Її ще називають в народi "Бонапартiвською" площею, але чому так її називають, нiхто не знає. Невелика за розмiром площа оторочена древнiми в'язами, i навiть у найстрашнiшу спеку можна прийти сюди i вiдпочити. Рiзне кажуть люди i про пам'ятник, що стоїть посерединi площi. Ось група дiтей пiдiйшла до самого пiднiжжя i розглядає мармурове погруддя, потьмянiле вiд дощiв та безжального сонця. Залiзти й помацати його за пiдборiддя та нiс вони не в змозi, бо бронзовий плющ, який сповивав постамент, вiдiрвали давним-давно. Найстарший серед них, хлопчик семи рокiв пояснює iншим дiтям:
   - Цей пам'ятник був колись велетнем i захищав Псурматiю проти китайцiв, а потiм його зрадив один поганий хлопчик з великою бородою; вiн встромив йому в ногу спис, намащений страшною отрутою кураре ...
   - Куляле, - повторила за доповiдачем дiвчинка рокiв п'яти, iз лахматим м'ячем на мотузцi.
   - Кураре, а не куляле, - став дражнитись хлопчик-доповiдач, - а потiм китайцi напали на пораненого велетня Лур'є i з'їли його.
   Дiти так уважно слухали свого доповiдача, що не помiтили, як до них пiдiйшла стара-престара бабуся, зiгнута в дугу, iз тростинкою в лапцi i сивим волоссячком на головi. Бабуся теж уважно слухала хлопця, але вона всмiхалась. Вона дивилась на його кругленьке, смагляве личко i приплющений носик i думала собi: "Еге ж, а дiд твiй був китайчин".
   Дiти скоро розбiглись, а бабуся ще стояла проти погруддя велетня Лур'є, зiщуливши старi, бляклi оченята. Потiм вона озирнулась i глянула на палац губернатора, весь у риштованнi, й зiтхнула: "Ехе-хе, майже нiчого тут не змiнюється ... з того часу, як вони тебе встановили ... Хе, чого тiльки не патякають люди". Бабуся приходила сюди кожного дня, але нiхто не знав, хто вона, чом вона сюди ходить i скiльки їй рокiв. Усi її перевесники, мабуть, давно померли, а вона залишилась на цiй землi, наче примара. Її так i нарекли: "Стара примара" тi, хто часто її бачив тут, а цупкi пiдлiтки називали її навiть демоном. Вона ж не знала, яке зараз день, мiсяць та рiк, вона забула вже, скiльки їй рокiв, але пам'ятала, навiщо вона приходить сюди кожного божого дня. Адже вона була упевнена, що поки вона тут, ця площа не змiниться нi на йоту, i що саме тут їй суджено скiнчити свiй земний шлях. Вона все дивилась на темний силует професора Лур'є, бо ж вечiрнє сонце било йому в спину косим, ще високим промiнням. Раптом нiзвiдки з'явилась горличка i сiла просто на мармурову голову. Горличка випростала крильце i стала його дзьобкувати, i бабусинi очi, що вони злагiдно зорили на цю iдилiю, раптом спалахнули, але це було не вiддзеркалення рум'яного сонця, ба живе полум'я, яке вибилось iз середини її висохлого тiла, останнiй мо' вогник, збуджений спомином, адже вона побачила нiмб навколо горлицi й над головою, i рокове спогадання прилетiло з далеких рокiв; i хтось з-за спини крикнув: "Дивись, дивись, Мiрандо, яке сяєво!", а вона, сторiчна бабця Альбiна, як i тодi, але пошепки, проказала: "Кiнець, батьку. Ну що ж. Вже йду. Вже йду ... Довгенько я чекала на це сяєво", а дiвчинка iз лахматим м'ячем сторожко пiдкралась до неї й, зазирнувши в обличчя, пролепетала:
   - Бабуню, а чому ти плачеш?
   - А ти поглянь, любонько, яка краса.
   - Що це, бабуню?!
   - Вiчнiсть, - а про себе додала: "Ось вона, дiвчинка. Вона штовхає мене, хоча й не знає цього, на дорогу вiчностi. Мабуть, я займаю її мiсце на цiй животворнiй планетi", - й подрiботiла геть, пiд шумливi в'язи, де стояла старенька лавочка, її лавочка. Вона всiлась на цю лавочку й подивилась на хмарочос, що височiв над площею професора Лур'є. Це був торговий центр компанiї GOLDEN SNAKE, у формi величезної колони з нескiнченними очами-вiкнами скрiзь по нiй. Колону обвивав серпантин зовнiшнiх сходiв, з непрозорого скла, а макiвка серпантину була увiнчана великою змiїною головою, i її позолочена поверхня тепер палала проти сонця ... Альбiна закрила втомленi очi. Зiтхнула. Змiй-велетень стояв проти її очей як казковий монстр, символ схiдної мудростi. Вона побачила усе своє життя водночас, подiбне великiй змiї, яка повзла по дереву часу, а може, навпаки, дерево було життям, а змiя - часом, але нi один мудрець не мiг їй пояснити, що є чим, адже це було її окремим видивом, якого бiльше нiхто не бачив, втiм, це й не мало нiякого вже значення, i коли змiя зависла на деревi, по її тiлу, як по драбинцi, побiгли найбiльш яскравi подiї, що вона їх пережила, фiгурки, обличчя людей, будiвлi та пейзажi, любленi предмети, квiти, подарованi їй колись, i бiль, i сльози, i запахи, доторки, стогони насолоди i розпачу, i стид, i радiсть, i шепiт, i грiх, i море ... воно затопило стареньке тiло, i хлюпкий човник поплив по водi, i маленька прозора дiвчинка iз крильцями за спиною показала ручкою туди, де щось яскрiло - i темрява.
   Наступного ранку двiрник надибав на лавочцi пiд в'язами велику зморщену ляльку, як йому видалось в ранкових сутiнках. Помилитись було легко, адже коли вiн узяв її пiд руку, вiн не вiдчув особливої ваготи. Вiн винiс її на свiтло i здивовiв, бо лялькою було мертве тiло дуже старої жiнки:
   - Ти диви, наша примара нарештi померла. Оце так! Яка ж вона легенька, тендiтна ... i холодна.
   Вiн над чимось замислився, а потiм додав:
   - Холєра! Тепер в утилiзацiю її здавати ... на метро? еге ж, хто тебе пустить iз нею в метро?!
  
   I знову день почався воркуванням горлиць ...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   20
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"