"Всi вони чемнi, цi жовтопикi загарбники", думала вона, простуючи по вкритому рясною весiнньою зеленню та калюжами студентському кварталу мiста. Шлях її лежав до палацу князiв Чехардинських. Комендатура була там. Її викликали вже вдруге. Професорка не сумнiвалася, що її знов будуть розпитувати про чоловiка, i мiж iншим вона пригадала, як це було тиждень тому. Генерал Ван Дао Лунь тримався з нею так делiкатно i навiть так сором'язливо, що панi Альбiна збентежилась. Iз перепрошеннями, генерал осмiлився запитати, де перебуває її чоловiк Громислав Желiзко, власник автової майстернi, та два його та її сини - Iкар, 16-ти рокiв, та Огюст, 12-ти рокiв (дивись фото). Панi Альбiна сказала, що вона анiчогiсiнько не знає про долю свого чоловiка та синiв, адже вона дiйсно нiчого не знала, i це її вкрай непокоїло, хоч вона й була професором психологiї. Громислав та дiти зникли одразу ж пiсля окупацiї, i з того часу жодних вiсток про них не було... Вони ще трохи побалакали про погоду i про Фрейда, а потiм генерал поцiлував їй в долоньку i вiдпустив. Панi Альбiна живо пригадала собi приємне збентеження у грудях, коли вийшла на ґанок колишнього княжого палацу; бо вона нiяк не очiкувала, що допит буде таким привiтним i приємним. Вона знала, з новин, як круто китайцi розправляються iз заколотниками та єретиками на своїй батькiвщинi, а тут ось здоровий мужчина пiшов у пiдпiлля, методично винищує довiрливих та люб'язних китайських жовнiрiв, саджаючи їх на палю (хоча не доведено, що то був вiн, її коханий Громик, проте вiн завжди був хижаком), а цi окупанти лишень вибачаються, як бiднi родичi.
I
I
I
I
I
I
I
I