Чапай Артем : другие произведения.

Авантюра

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


Оценка: 3.06*4  Ваша оценка:


   0x01 graphic
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Літературний редактор: Груня Муха
   Дизайнер обкладинки: Ганна Нароніна
   Складання карт, обробка фото: Антон Булах.
   Фото: Аліса Кландестіна, Сімон Фарабундо, Каталіна Чілена, Марія-Соль Василик, Момо, Артем Чапай, божевільний Рікі.
  

АВАНТЮРА

або

практичні реалії

мандрів по-бідняцьки

еротико-політичний

документальний калейдоскоп

все висловлене

претендує на упередженість.

імена дійових осіб змінено.

написано не нормативною, а ситуативною мовою.

тією, яку Данте називав "вульгарною" ;)

  
   Вріз
  
   траса до Тулума в кожен бік
   поділена навпіл смужкою трави:
   два ряди машин їдуть з одного боку,
   і два ряди - з іншого.
   тому ми йшли по цій траві,
   постійно обертаючись і стоплячи машини,
   викидаючи руки в обидва боки,
   а не в один, до дороги, як звичайно.
   у мене в голові виник образ картини "Hitch-hiker":
   на ось такій трасі
   стоїть Ісус Христос у рубищі,
   з невеликим рюкзаком,
   широко розвівши руки в обидва боки,
   як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.
   він просить про допомогу,
   чи просить, щоб прислухались -
   але ніхто не зупиняється.
   машини пролітають повз нього,
   два ряди з кожного боку...
  
   1
  
   10 березня 2006 року дівчина та брат
   провели мене на поїзд до Ковеля.
   вона пішла на п'ять хвилин раніше,
   щоб не ятрити собі душу.
   (я був надто збуджений, аби відчувати саудажі).
   ми з Олексою покурили, багатозначно помовчали,
   - ну... - поплескали один одного по плечах,
   і я заліз у вагон.
  
   там весела провідниця пост-бальзаківського віку,
   пухка та жвава, у береті як у Че,
   загравала до підлітка у шкіряному кашкеті типу "лєнін на броньовику"
   з темно-фіолетовим фінгалом під лівим оком.
   - так, постєльку беремо?
   (підліток із фінгалом):
   - навіщо мені постєль? у мене дома єсть.
   - ич, - відгукується на флірт провідниця, - дома в нього єсть. надто вумний... так, а ти куди пішов? ану у свій вагон! - хапає за полу.
   - всьо равно я зараз прийду!
   - я ще білєти не зібрала... який чай? ти що, дурненький? ще навіть кип'ятку нема... стій! ану стій! яке місце?
   - 42.
   - то й сиди там! чого я довжна всіх лапати?
  
   а динамік патріотично заливається на цілий вагон:
  
   Гоп-стоп, сало
   Я кушаю и горя мало.
   Гоп-стоп, сало -
   Ой люба ридна Украина маты моя!
  
   у мене в рюкзаку, після купівлі на диво дешевого
   авіаквитка "Варшава - Нью-Йорк"
   (604 бакси в обидва боки - втім, назад я не збирався),
   було заникано 700 доларів - усі позичені.
   виходячи з цього, я планував
   проваландатися півроку чи рік і при цьому
   віддати всі гроші по ходу.
   я відверто їхав шукати пригод на власну жопу.
  
   (зі щоденника)
   П'ятниця, 10 березня 2006 року. Сьогодні я вирушаю на захід. Звісно, й раніше не раз доводилося їздити в нікуди, не знаючи наперед, як усе буде й не будучи впевненим у планах, але ще ніколи -- так далеко й надовго. У кишені -- квиток на поїзд від Києва до Ковеля Волинської області та квиток на літак із Варшави. Поки що це все, що відомо точно.
   Іспити здано наперед, за місяць до загальної сесії. Залишається тільки один, останній -- сьогодні, лише за кілька годин до поїзда. У рюкзаку, крім засобів гігієни, з одягу лише кілька футболок і трохи білизни; навіть бритву з собою не беру, бо все одно не зможу голитися часто. Краще взяти ножички та підстригати бороду, якщо буде треба. Єдиний светр, одні джинси й одна пара черевиків -- на собі. Мінімалізм.
   Ну, і крім цього -- спальний мішок і старенький лептоп, перший "Пентіум". Не впевнений, як часто зможу виходити в інтернет, але переносний комп'ютер (за функціональністю ближчий до друкарської машинки), принаймні, дає можливість постійно писати про те, що відбувається. Самому цікаво.
   Оскільки тепер доведеться заощаджувати на всьому, від їжі до ночівлі, то коли я зараз думаю про себе, в голові першою виникає та сама фраза: бомжара з лептопом. Оце тепер я. Не знаю, на скільки їду, не знаю, куди доїду, не знаю, де буду, що вийде, де зупинюся, як розберусь. Але, як казав Швейк, "якось воно буде, бо ще так не було, щоб ніяк не було". Я щасливий!!!
  
   у жовтні 2005-го до Києва приїхала Аліса.
   ми десь із місяць разом працювали
   над запуском української Індимедії,
   а в останню зустріч Аліса розповіла
   про свої плани/мрії
   поїхати з іще двома друзями,
   знімаючи фільми на соціальну тематику,
   від Бостона на південь аж до Вогняної Землі.
   в мене засвітились очі,
   я почав захлинатися слиною й душитися стогонами захвату.
   - так давай із нами, - сказала Аліса.
   я відповів "так" не замислюючись.
  
   звичайно, "назбирати грошей", як і завжди, не вдалося.
   якщо виживати незалежно від розміру зарплатні
   в мене зазвичай якось виходило,
   то накопичувати, обмежуючи себе - ніколи.
  
   лише кілька людей знали, що насправді я хочу зовсім не у Штати.
   мовчав передусім тому, що аж ніяк не був певен, чи дістануся далі,
   й не хотів розголосити бучні плани, а потім обламатися.
   пропиздітись, як то кажуть у нас у народі.
   один з "утаємничених" таки розповів спільному другові,
   й той назвав це "його черговою сумазброднай ідеєй" :)
  
   Індимедію було запущено завдяки кільком людям,
   потім колектив збільшився.
   отримати мексиканську візу -
   оскільки я й не сподівався дістатися далі -
   в Києві не вийшло.
   тож я отримав штатівську з багаторазовим в'їздом
   (дякую, робото журналіста - і сам не чекав),
   "накопичив" за п'ять місяців аж сто долярів ггг
   при зарплатні в 350 - просто не до кінця просрав останню.
   взяв на роботі 250 під наступні статті
   (потім чесно відписані - 13 штук).
   а решту напозичав у шістьох друзів.
   спасибі вам, друзі.
  
   (зі щоденника. 10 березня 2006)
   Коли я прокидаюся на верхній полиці, за вікнами вже темно.
   Двоє добродушних юнаків, один із яких у шкіряному кашкеті, розважаються тонким гумором: намагаються вихопити один в одного гаманець.
   Потім набридає, п'ють пиво з пластикових літрових пляшок. Трохи солоних горішків час від часу падає на підлогу.
   - Ничего, тараканы схавают.
   - Надо було по ящіку піва собі брать.
   Далі за програмою - карти. Картуз, відповідно, зсувається на потилицю. Їдучи на захід, хлопці поступово згадують рідну мову й переходять з російської на суржик.
   - Дама! Нє, це я не туда же, це я хажу.
   Коридором проходить молодий невисокий провідник в акуратно припасованій формі. Юнак озирається та висувається йому вслід у прохід:
   - Опа, такой полупидорок.
   Іде провідниця з візком.
   - Піво, мінєральна вода, напитки, шоколад, пєченнє, вафлі.
   Юнак-картяр:
   - Вафлі? (га-га-га)
   Страшно нафарбована дівчина в кутку весь цей час ніжно бубонить по мобільному.
  
   З'явилося кілька старших товаришів - жваві дядьки в картузах, уже з тканини. Розповідають свої юнацькі жарти. Один з них намагається показати на сірниках фокус із числами, не виходить, тоді він просто розповідає його суть і практичну користь.
   - Усі ж ви вумні люди, вмієте щитать до десяти й назад. 10, 9, 8, 7, 6 - а тут іще чотири. Так можеш позичити сотню, а через півчаса оддати 90. Та й пішов до іншого сусіда, й так по цілому селу. Ми так у молодості заробатували.
  
   Дядьки виходять, а хлопці обговорюють, як кинути паління. Один із них намагається переказати метод Марка Твена та його твердження "нема нічого простішого, ніж кинути курити - я сам кидав разів сто п'ятдесят" (чи скільки там).
   - Там десь так. Шо тіпа кинути курити можна, але ненадовго.
   - Якась філософія. Це, певно, Арістотель.
   - Ну, не Арістотель, але хтось із них, карочє.
   Я безсоромно привселюдно п'ю чай із вафлями "Артек".
   Під'їжджаючи до рідних Сарн, юнаки починають жваво обдзвонювати знайомих.
   - Ти можеш у своїх пацанов пробить?
   - Єcть хоч пара п'яток?
   Після трьох дзвінків знаходять такі потрібні їм п'ятки.
   Нафарбована дівчина в кутку весь цей час продовжує муркотіти в телефон:
   - Шо?.. Шо "шо"?.. Нічо... Ти питаєш "шо", а я кажу "нічо"...
  
   я зійшов у Ковелі посеред ночі.
   валив сніг, але вже відчувалося наближення весни.
   я зайшов до зали чекання.
   в кутку цілувалася молода пара, тож я вийшов.
   коли повернувся через півгодини, зайти побоявся:
   жінка вже сиділа верхи на чоловікові,
   обійнявши його руками й ногами.
   і тут мені щось як защемило!
  
   дизель до прикордонного села відходив о четвертій ранку з чимось,
   тож я прогулявся нічним містом,
   успішно навернувся тричі на льоду
   разом із рюкзаком, який не залишив у камері схову,
   щоб не витрачати зайві кілька гривень,
   повернувся на вокзал,
   напився по самісінькі вуха копійчаного чаю,
   дивлячись на гарненьку дівчинку,
   хоч явно не мого типу,
   в білій курточці та з яскраво нафарбованими губами.
  
   прийшов дизель. на цілий потяг
   лише в одному вагоні всі вікна зачинялися,
   й лише його опалювали.
   коли я зайшов, там уже була та сама пара, що в залі чекання,
   в тій самій позі.
   на щастя, незабаром прийшли кілька рибалок
   і врятували мене від передчасної смерті
   від спермотоксикозу.
   someone up there loves me. definitely.
  
   валить лапатий сніг...
  
   у поїзді я пригрівся,
   й розбудили мене прикордонники.
   у вагоні вже нікого не було,
   тож я спросоння вистрибнув на сніг,
   побачив знак "прикордонна зона - кпп"
   й чесно почимчикував туди.
   - доброго ранку, це кордон?
   - а ви куди?
   - через кордон.
   - що, пішки?
   - ну а як?
   - тут тільки поїздом.
   - так я вже приїхав.
   - та нє, тут тільки міжнародними.
   от бля.
   як виявилося, до автомобільного кпп ще п'ять кілометрів.
   я через поле потеліпався стежкою до траси.
   невдовзі було видно тільки собачі сліди.
   "мда, хитрий і підступний
   я все ж обрав маршрут", -
   подумав собі.
   втім, я таки доваландав до траси,
   обтрусив сніг зі штанів,
   дійшов до останньої передкордонної зупинки,
   бо ж пішки пхатися через кордон і тут зась,
   та й сів на автобус до Хелма,
   повний місцевих українців,
   які постійно курсують цим маршрутом,
   никаючи між сидіннями
   та провозячи до Євросоюзу - який жах!
   наші дешеві цигарки й горілку.
  
   на кпп доблесні прикордонники пропустили всіх без проблем.
   звичайно, всіх, окрім мене.
   - це вас на кордоні вранці бачили?
   - (а я їбу) може й мене.
   - і що ви там робили?
   - (бля) шо. вийшов з дизеля, зайшов на кпп.
   - (гортає паспорт) куди добираєтеся?
   - до Нью-Йорка.
   - що, до Нью-Йорка - дизелями?
   - ...
   - (довго гортає паспорт. нарешті, з сумнівом) гаразд, вертайтеся в автобус.
   фухх... аж нарешті рушили.
  
   і проїхали аж цілих 50 метрів.
   зайшов інший пагранєц, бля.
   - хто тут Антон Чап'як?
   - (бля-а-а-АА!)
   - до начальника кпп.
   словом, на цілий автобус лише в мене не було контрабанди,
   але тільки мені було надано честь
   заповнити митну декларацію.
   ну так, про всяк, бо ж хуй його знає, цього підозрілого типа.
   цілий автобус рідних дрібних контрабандистів обговорював мене,
   коли я повернувся.
   - что с етім?
   - нормально, пропускай!
   зате потім я таки долучився до банкрутства ЄС,
   провізши блок сигарет, щоб якась жіночка вписалась у квоту.
  
   у Хелмі наш водій сказав,
   щоб я "не вийобувався" з автостопом.
   прогулявшись порожнім тихим містечком
   під лапатим снігом
   і знову відчувши самотність,
   я вирішив послухатися поради,
   тим більше, як виявилося - для студентів у Польщі є знижки
   навіть на приватні маршрутки.
   - а єжелі єстем студентем украінскім?
   - фшистко єдно, студент єст студент.
  
   (зі щоденника)
   За моїми спостереженнями та розповідями дівчат, у яких я жив - можна виділити дві польські мови.
   Одна - та, яку ми зустрічаємо в підручниках і якою поляки звертаються до незнайомих людей: підкреслено ввічлива й навіть манірна. "Прошен пана, пшепрашам нє пшешкадзам". Інша - та, якою вони розмовляють поміж собою. І якщо в письмовій мові найпоширеніше слово - "тані"(дешевий), то в усній це "курва".
   Оскільки ж поляки знають і власні нецензурні слова, й російські, то слухати їхні розмови дуже цікаво. Особливо тому, що на собі ти їх не відчуваєш - різноманітні завернуті звороти й завороти є тільки засобом експресивності, а до сторонніх людей мовці ставляться дуже культурно.
   У Любліні вчиться багато близьких і далеких знайомих. Ось, отримав шанс подивитися, як саме вони живуть. Олена отримує стипендію близько 300 євро, з них 110 іде на кімнату гуртожитку, 2х3 метри (там на підлозі у спальнику ночую і я).
   Решти якраз вистачало б на харчі, якщо не їздити додому. А, є ще один пункт витрат. Оскільки вивчити польську достатньо, щоб не просто розмовляти, доволі важко - українські студенти платять місцевим за перевірку й редагування своїх дипломних і курсових робіт.
   Враховуючи ці мінуси й те, що до стипендії два дні, живемо ми весело. За принципом: бомжуй із нами, бомжуй як ми, бомжуй краще за нас. Я купую за два злотих щось до чаю, й це вже добре. Варимо макарони від організації "Карітас" із написом: "Продукт постачається в рамках програми: Їжа для найбільш убогих людей Європейського Союзу-2005. Не призначено для продажу". Їмо та сміємося з себе. Отак: весела наука.
   Гуляю ввечерi Старуфкою (старим центром) і вкотре розумію, що спільна між старими містами Європи не тільки атмосфера: раптом відчуваю, що завернувши за два роги, вийду на львівську кав'ярню "Дзиґа". Так і роблю - і справді, заходжу в таку саму глуху вуличку, як та, на якій у Львові був би цей заклад. Виходячи, простую площею Ринок повз аптеку-музей...
  
   так, у Любліні мене прихистила знайома знайомої,
   українська студентка.
   концтабір Майданек вразив поєднанням білого (засніжене поле)
   та коричневого (бараки) кольорів -
   це дуже передавало настрій.
   бракувало тільки чорних ворон і їхнього звукового супроводу.
   але я ними галюцинував.
   десь там ворони мусили бути...
  
   наступного дня я дістався Варшави, знову нормальним автобусом,
   і полетів до Нью-Йорка.
  
   До цього йшло давно: тягнуло
  
   у липні 2003 року ми з однокласником і двома подругами
   пішли у знаковий для мене тритижневий похід,
   який я досі називаю "кримська голодуха-2003",
   за виразом цього однокласника.
   він був змушений просто з Роман-Коша
   спускатися на трасу й автостопити назад до Києва,
   а ми продовжували подорож втрьох.
   мандрували від села до села вздовж моря,
   вчили окремі татарські слова,
   робили одне одному масажі
   й намагалися не заходити далі.
  
   аж ось пройшли крізь казковий ліс,
   повний укритих яскраво-зеленим мохом трьохсотлітніх буків,
   і дісталися гори, що називалася Намет-Гора. Чатир-Даг.
   наближався вечір.
   обходити стежками було далеко, чекати ранку - довго.
   - ми підемо в лоб! - сказала одна з дівчат.
   вона боялася висоти, проте була рішуча,
   бо батьки назвали її Вікторія.
  
   втім, піти в лоб не склалося.
   шлях ставав усе крутішим, ніч - усе ближчою,
   й до всього, почався дощ.
   тож розклали намет на схилі Намету.
   дощ перейшов у зливу, злива - у зливу.
   вода з Намету почала наповнювати намет,
   калюжа на дні перетворилася на ставок.
   вода не те щоб крижана, проте й не тепла.
   вертатися ж у темряві під зливою слизькими травами - уб'єшся.
  
   так, це була найхолодніша та найдовша ніч у юному житті. дівчата спершу притулилися з боків, а потім (знятий мокрий одяг і тремтіння) сказали "геть!" умовностям і вилізли на мене. я розчепірив ноги - по одному задку у вологих трусиках на кожному стегні, обіймаючи по одній голій спині кожною рукою - так і лежав: мокрий унизу, збуджений угорі.
  
   начебто непогано, проте немитість тіл у горах і вогкість незабаром далися взнаки.
   - ми гниємо! - напівістерично засміялася Вікторія.
   а з полотняного даху крапає вода. і жодної краплини сну.
  
   почав сіріти ранок. злива перейшла у зливу. "йдемо, вже не можу". я склав намет, і ми почали сходити з Намету. але - ха-ха! - коли йдеш вгору, шлях один; коли ж униз - яким відрогом, між якими саме урвищами? а дощ іде. холодні осінні тумани спускають на землю свої мокрі коси.
  
   кілька помилок і повернень, кілька плачів і розпачів - усі троє спускаємося до струмка: вода завжди біжить донизу і, як пощастить, уже без обривів. але! - Вікторія боїться висоти. вагання, схлип, не дотягнулась до руки - хрясь! - і вона лежить унизу в багнюці, втиснена у глину рюкзаком, з розпластаними руками та ногами. страшно, але не можеш відігнати думку: "ги, черепашка".
   - ффф... Вік', ти жива?
   - %$#@^_!!
   - жива! - з полегкістю зітхнули ми двоє.
  
   утрьох шкандибаємо. холодні, задрипані, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, по коліна у воді струмка серед стрімких берегів - зате вниз, до людей!..
  
   старий лісник вибігає з хати.
   - ану сюди! одяг - на піч! горілку - в рот!
   - та ми не п'...
   - вже!
  
   а потім троє мружилися на вогонь, сидячи у спідницях і шалях дружини лісника, із повними пузами теплого супу. літня жінка перевісила наше мокре вбрання надвір, коли визирнуло сонце.
   - ви не уявляєте, які ми вдячні вам!..
   - а знаєте, до нас багато приходить таких...
   - чайників?
   - ...ет, усе одно поїдете й забудете про нас.
   - нє! нє! ви що! нізащо! - навперебій.
   - ні? то й гаразд. може, колись і ви допоможете комусь. добро - це як естафета, яку люди мають передавати одне одному.
  
   за день одяг просохнув,
   дівчата поїхали до родичів,
   лісник і його дружина помахали вслід,
   а я пообіцяв Намет-горі ще видряпатися колись на неї
   та й пішов горбами вздовж моря.
   я думав. повільно, зате ж глибоко-глибоко!
   неначе молотом. ритмічно.
  
   через три дні зійшов на згаслий чорний вулкан.
   далеко внизу - спокійні темно-сині хвилі,
   над головою, шиєю й плечима - приємно-пекуче світило,
   й навколо тіла, у волоссі й вухах - потоки свіжого повітря.
  
   я видерся на край, у вічі прірві,
   розкинув руки
   назустріч сонцю, морю, горам і вітрам,
   як ідіот,
   і відчував приблизно так:
  
   синє небо жовте вино
   кульбабове листя в пелюстках троянд
   лежало під хмизом гарячого сонця
   поганство якого ловилось вітрами
   неслося по світу у музиці пісні
   віршах і сопілці що грали своїми
   сумними квітками на місяці плями
   лежали спокійно а повне колисками
   дихання море мовчало від хвилі
   до хвилі дельфіни стрибали пищали
   та чайки забрали весь хліб наче риба
   впіймала собаку о бідний безногий
   що просить на розі подати копійку
   чи гривню не в змозі нещасний комарик
   розчавлений криком а в горах так тихо
   по-справжньому тихо і тільки струмок у якому холодна
   вода по трубі це акваріум мозку зате коли сам
   то зникають спокуси і часом побути затьмарений досвід
   пітніє вулкан під яким лежить зелень
   розкинути руки летіти в безодню верхів'я орли
   десять чорних по колу ховатись як здобич
   і дертись на гору побачити спеку
   та дощ і пустелю котра з-під намету
   вистрибує дужо як коник-бугай
   який б'є попід груди роздушеним м'ясом
   лежить на асфальті татарин не радить
   ущелини брати натомість бики
   тебе хочуть роздерти а ти хочеш жити
   та мати свій сад і ліщинову хвіртку
   криницю джерельну ділитися з іншим і часом самому
   тим іншим ставати (Григорій) щоб мандри
   назавжди лишались і зорі гукали
   летіти між ними а хмари й туман
   усесвітня подоба де хаос гармонію
   схоплює тихо в любові до всього
   до жінки де сонце та діти де скелі
   й провалля суворість не дасть утопити
   зім'якнути глухо ходити це жити
   лежати це спати мелодію грати
   народну для себе для інших і фрукти
   і воду й гостинність тепло та притулок
   добро не забути воно естафета
   щоб люди не впали не дати змаліти
   онукам і дітям праправнуків ліс
   у рожевих повітрях на інших світах
   не боятися смерті це зелень і хмари
   і знов-таки вітер під сонцем яке
   нам дало світлохвилі
   прожити любити
   відчути хотіти
   дозріти
  
   0x01 graphic
   2
  
   з вами був привид дві тисячі третього,
   в студії Антон Чап'як,
   і ми повертаємося до нашої подорожі.
  
   звичайно, в Штати теж просто так не в'їхав.
   про геморої на кордонах тут буде багато.
   а може, в минулому житті я був злим прикордонником,
   і тепер матінка-карма карає.
   - вперше до Штатів?
   - так.
   - пройдьомтє.
   з цілого літака, близько трьохсот поляків,
   українців, білорусів і росіян,
   чотирьох було "випадково відібрано"
   для більш ретельної перевірки.
   наскільки я зрозумів, двох із них -
   білоруску літнього віку та бородатого нервового росіянина -
   завернули назад.
  
   ми години дві сиділи в якійсь кімнаті,
   поки люди з Homeland Security з дуже заклопотаним виглядом
   вивчали наші папери та заводили "обранців" з інших рейсів.
   нарешті мені ввічливо пояснили, що я приїхав
   із першою не-журналістською візою в паспорті,
   вперше до Штатів,
   із дощовою плямою на фотографії,
   вислухали легенду про джерела фінансування,
   розпитали про плани на майбутнє
   й дали півроку.
   Аліса досі чекає.
   - welcome to the belly of the beast, -
   сміючись, вітає мене.
   який я був радий бачити її знову... ммм...
  
   наступного дня прилетіла німкеня Момо.
   спершу ми з нею гуляли Мангеттеном удвох,
   поки Аліса востаннє провідувала знайомих,
   потім я якось тактовно відмазався,
   втомившись щопівгодини заходити на каву перепочити.
   кинувши виклик великому місту,
   пройшовся пішки від півдня острова
   до північного краю Гарлема й назад,
   стрельнув у Центральному парку самокрутку у бомжа.
   біля нього - кілька сумок і речі у візку з супермаркета.
   - ви також не місцевий? - питаю.
   - я в місті від кінця листопада.
   - подорожуєте?
   - так, - усміхається, - йду туди, куди мене покличе доля.
   - клас, мені теж подобається такий спосіб життя.
   - ну, це важко, й на тебе дивляться скоса... проте для мене це краще, ніж бути вічно залежним від системи.
   він був приємний чолов'яга.
   я його заповажав.
  
   (зі щоденника)
   Мій бідолашний старенький лептоп у США виявився несумісним ні з чим. Інші шнурки, інші гнізда та штекери, а про дискети тут узагалі вже всі забули. Щоб відправляти статті інтернетом, мушу щоразу вручну передруковувати їх на Алісиному компі. Аліса працює над своїм фільмом ночами, до шостої ранку. Я ж після перельоту досі залишаюся найжавойронкішим з усіх жайворонків і працюю від шостої.
  
   Чому нас із Момо постійно б'є струмом? Від дверних ручок, телефонів-автоматів, дорожніх знаків. По десять-двадцять разів на день. А американців не б'є. Може, це через якусь різницю в статичному заряді тіл у Європі й Америці? Ми вже боїмося торкатися всього металевого.
  
   У вагоні метро старенький худорлявий негр із гітарою дуже весело виконує пісню Боба Марлі. Прямо під знаком: Please give to charity. Just not on the subway (Будь ласка, займайтеся доброчинністю. Тільки не в метро). На станції бородатий сімдесятилітній індус грає на якихось етнічних барабанах. Чорношкірий дядько починає підтанцьовувати, дає йому долар. Потім у поїзді сам співає за милостиню. Справжній актор: він міняє голос із кожним куплетом, а побачивши солдата, імітує військові команди. Куди тому доктору Албану чи якомусь там Скетмену. Виходячи, дядько дякує тим, хто дав йому гроші, та речитативом бажає всім:
   Have a good night in New York City
   Where the women are pretty
   And they all have jobs.
  
   на острові посеред хмарочосів чорні хлопці танцюють свої ламані танці - чорні, та вже не панські, а на волі. всі поспішають, жовті таксі сигналять, над головами - бистроїзні поїзди, літаючі тарілки, гвинтокрили. на таблицях залізних - назви всесвітніх установ. у центральному парку - білки, у кварталі театрів - білки, юрмою - люди всіх кольорів, відтінків шкіри та душі.
   на широкому шляху - протест. Stop bitching, start a revolution! - кричить людина. її не слухають. хтось bitch, хтось doesn't give a damn - він поспішає в жовтому таксі. довкола чорні "право"охоронці з дубинами, щитами й перцем.
   пекуча порожнеча на місці Веж-Близнючок - неначе виразка на тілі острова. хтось cry, хтось bitch, хтось interested із фотоапаратом, хтось doesn't give a damn. життя вирує. хтось гарує, хтось будує, хтось нечистим оком за край світу зазирає - чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину? jedem das seine - кожному своє, у кожного свій дао, свій де, свій цзин життя. таке.
  
   (зі щоденника)
   На вихідних - акція протесту з приводу третьої річниці початку війни в Іраку. Ми йдемо подивитися на демонстрацію на Таймс-сквер. Краще б ми цього не робили. Близько тисячі демонстрантів розділені поліцією на кілька секторів, кожен із яких перебуває в такій собі клітці. Аліса каже, що вони це називають the free speech cage - клітка для свободи слова. Ну, що поробиш - така демократія.
   Новоприбулі заходять за металеву огорожу в метр заввишки. Дещо істеричні промовці звинувачують Буша та віце-президента Чейні в брехні та смертях. При цьому всі демонстранти, з однаковими плакатами та символікою, стоять за парканами, як отара баранів, і час від часу вигукують "так, так!", нічого не роблячи. Вони не можуть ані рухатись, ані йти вулицею, а просто скупчилися собі натовпом: місця рівно стільки, щоб люди стояли щільно.
   Чомусь мені здається, що в Україні міліцейські паркани в таких ситуаціях не простояли б і півгодини. Це розчарування, з великої літери Р. Як казав Ілліч: "Нье-ет, э-этих людей на йеволюцию не подымешь".
   Дехто ходить із футболками в руках: Stop bitching, start a revolution. При цьому триває саме bitching (ниття). А футболки продаються туристам. Ми намагаємося стояти поруч і фотографувати, проте поліцаї штовхають нас уздовж вулиці. Keep going, folks. Або заходьте до наших кліток, або йдіть собі далі. Не дай Боже акція вийде за вказані нами рамки. А там кричіть собі, скільки влізе. При цьому по вулиці їздять машини, по тротуарах лазять туристи. Бридке враження.
   - Це найгірша демонстрація, яку я будь-коли бачила, - каже Момо. Буе.
  
   ги, весь цей час, від України,
   я майже не курив,
   а особливо як побачив нью-йоркські ціни.
   - ні, та щоб я купив цигарки за шість доларів?
   це ж тридцять гривень! нізащо! no fucking way... нізащо...
   пачку мальборо, будь ласка....
  
   майже всі гроші ми з Момо
   віддали Алісі до спільного пулу.
   звичайно, моя частка найменша,
   але Аліса заспокоїла мене,
   що ми не гратимемо за "їхніми капіталістичними" правилами,
   що кожен розуміє
   різницю в доходах у різних країнах.
   ми кілька днів пожили в Алісиного дядька
   й подалися до Бостона.
  
   Сімон. один з основних персонажів цієї оповіді.
   коли я вперше побачив його на фото в імейлі,
   мені відразу щось штрикнуло.
   два відносно симпатичних поцанчеґа в одному човні.
   тоді була така фантазія, що моя тодішня дівчина
   теж поїде з нами. ми навіть отримали штатівську візу обоє.
   втім, зараз ясно, наскільки нереалістично це було,
   щоб вона отак узяла й усе кинула.
   вона не поїхала, й підстави для ревнощів до Сімона зникли.
   но асадак-та астался :)
  
   але насправді він виявився мілєйшим чілавєком
   і з першого дня мені сподобався своєю благодушністю.
   осад як мітлою змело.
   Сімон наполіг, щоб я завтра ж подався до мексиканського консульства,
   й сам мене завіз.
   на відміну від консульства в Києві, де сиділи українці,
   (посольства в Україні Мексика тоді ще не мала),
   бостонське виявилося дуже привітним.
   формально наче й ті самі вимоги -
   але, наприклад, "доказ платоспроможності" -
   це не офіційна довідка про зарплатню за останні півроку
   й не виписка з банківського рахунку за два роки -
   а ксерокопія кредитної картки,
   яка в мене все життя була порожня,
   окрім сорока п'яти гривень стипендії раз на місяць.
   я подав документи на візу, яку мав отримати через шість тижнів
   у Г'юстоні, що на Техащині.
  
   (зі щоденника)
   Разом із Сімоном нас зустрів Ел - здоровенний непосидющий негр. Спочатку я подумав, що йому років тридцять, потім виявилося - 55. В першу ж хвилину він бере рюкзак Момо, щоб допомогти, й тут же рве випадково лямку, бо вона була надто тісна для його плеча. "О, яке враження ми справляємо, брате, яке враження ми справляємо!" - каже Ел.
   Він актор в одному з бостонських театрів, а також потужний поет і вічний комік. Коли щось його зачіпає, Ел може просто на вулиці заговорити римами. Я читав дещо з його інтимної лірики. Наскільки недосконало я знав англійську - але ці вірші мене якось зачепили. Кілька рядків постійно крутяться в голові:
  
   I wanna ride her roller coaster rainbow
   And penetrate her Milky Way...
  
   Іншого вечора йдемо в Лусі Парсонз. Це така собі книгарня в Бостоні, що діє на громадських засадах як неприбуткова організація та продає видання, присвячені соціальним проблемам і соціальній боротьбі. Сьогодні тут проходить зустріч із індіанцем із Мексики, зі штату Оахака. Альфонсо розповідає про те, що корінних мешканців часто експлуатують, користуючись їхньою неграмотністю, тим, що вони не знають іспанської, а розмовляють лише своїми мовами. Крім того, землі індіанців забирають, а далеко від міст немає навіть ЗМІ, які б могли це якось викрити.
  
   Фільму, який привіз Альфонсо, я, на жаль, не розумію, бо він без субтитрів. Натомість, друг Сімона - Педро -- перекладає те, що сам Альфонсо розповідає після того. "О-о, це я му-ушу пе-ерекласти", - хитає головою й повільно говорить Педро. - "Раніше різні племена збиралися на зустрічі, обмінювалися продукцією та разом танцювали... А те-пепер вони му-усять пла-атити за те, щоб поба-ачити вла-асні та-анці".
  
   Педро дуже виразний, випуклий персонаж: довге чорне волосся, традиційний мексиканський одяг. Він розмовляє з розстановкою, без поспіху та з таким акцентом, як у індіанських вождів у голлівудських вестернах середини двадцятого століття. Коли Педро починає свою повільну мову, він приковує увагу всіх.
  
   Після фільму прикочує на старезному велосипеді Ел і відразу починає без упину говорити віршами. Через швидкість, сленг і карибську вимову я розумію тільки половину з того, що він каже.
  
   В піцерії повний чорношкірий юнак намагається проповідувати нам: "Врятував Бог Мойсея, а місія його важлива, і випробував Бог Абрама, і кажу я вам: ідіть за Господом, знайдіть Ісуса, в наш час також випробування є, Бог нам пошле їх, як Іову, й від кожного залежить, чи потрапить він до пекла, чи буде врятований..."
   - Якщо вмієш так говорити, не треба працювати, - спокійно вставляє Педро. - Я пішов би в політику.
   Ел довго мовчить, але нарешті не витримує й починає відповідати. Як завжди, римуючи фрази. Шкода, що я не вмію красиво передати його ритміку, але звучить це десь так:
   - Слухай, брате, ти маєш, що сказати, але чому б тобі не спитати себе: може, я знаю не все? Може, треба вміти й слухати? Але ні, його несе... - Ел каже все це з ходу. Він і юнак говорять одночасно, створюючи стереоефект.
   Ми з Сімоном валяємося під столом.
  
   Педро й Ел - чудовий дует. Один дуже флегматичний, інший -- аж надто енергійний (це у свої п'ятдесят із гаком). Вони дуже несхожі один на одного, і кожен поодинці - епічеський герой. А коли вони збираються разом... ех, це треба бачити й чути. Ел не замовкає та створює своїми промовами стійкий ритм, Педро вставляє короткі музичні фрази - джаз.
  
   ***
   (із коментарів: karpenter)
   усе читаю, хоча й не коментую. також намагаюся популяризувати твої дописи серед деяких наших спільних знайомих )))
   америка, життєрадісні негри, говіркі незнайомці... я сьогодні йшов на роботу, проходив повз міліціонера, який щоранку стоїть на одному й тому ж місці. якби це була америка, ми б уже давно з ним віталися, й він казави би мені: хай, оліґ, зе спрінґ хез олреді кам, є? і сам би голосно сміявся )))
   а так я намагаюся просто не дивитися на нього
  
   "останні приготування" забрали майже місяць ггг
   ми вчотирьох жили у мами Сімона.
   давніше він купив для подорожі старий беушний фургон
   на ім'я Росінант
   небесного кольору з біло-рожевими хмарками на боках.
   а, ще ж на вікні була геївська веселка,
   але нам порадили зняти її,
   щоб безпечно проїхати через південні штати :)
   Росінант, як вважалося, їздив на використаній рослинній олії,
   безкоштовно й екологічно.
   але до від'їзду ми випробували його лише кілька разів
   і на короткі відстані,
   переважно ж - бо в місті (така специфіка) -
   їздячи на дизелі.
   ми всі погодилися, що Росінант - більш ніж достатній
   внесок Сімона до фонду мандрівки.
  
   перший конфлікт відбувся - хто б сумнівався - через мене.
   залишившись на цілий день удома сам,
   я за книжками й інтернетом
   тупо зжер усі фрукти й овочі.
   все що в хаті.
   одвічна проблема вічного голоду.
   нема що їсти - то й нема. і не зважаю.
   зате ж як є! жертвами стають сирі продукти.
   "солдафонські замашки", як казав один друг.
   уникнути проблеми зі співмешканцями
   виходило тільки тоді, коли їх не було.
   ну або коли вони, як я, припасів у хаті не тримали.
   отака я падла.
   гм, одвічний голод має одну - лише одну - практичну користь.
   саме тому, що він усе одно вічний -
   не дуже помічаєш різницю між періодами,
   коли їжі вдосталь, і такими, коли її обмаль.
  
   ну, але загалом
   групова динаміка спершу розвивалася нормально.
   хоча вже в перші тижні намітилася тенденція.
   всі любили тендітну й тактовну Алісу.
   ми з Сімоном скентувалися
   на ґрунті підлітково-скатологічного гумору,
   й потім виробили безліч інсайдерських жартів.
   Момо відзначалася політичною начитаністю,
   проте Сімон, і особливо я,
   якось почали уникати її
   через її побутовий песимізм.
   Аліса ж любила всіх. вона така.
  
   (зі щоденника)
   27 березня 2006. мені сьогодні снилося,
   що Росія напала на нас на кордоні, й почалася прикордонна війна.
   мене разом з іншими послали на схід Луганської області.
   сніги.
   ми прориваємося, гірше озброєні, крізь російські позиції.
   глибокий сніг.
   я прорвався досить далеко й виявився відірваним від наших.
   встиг-таки вбити кількох нападників.
   провалився в яр, а зверху з'являється москаль у чорній формі й спокійно цілиться мені прямо в серце.
   я трохи повертаюсь, і дві кулі влучають мені в середину грудей.
   незважаючи на це, я повзу далі.
   і тут розумію, що вони б'ють нас усіх на нашій території.
   бо тільки в кінці я бачу -- аж далеко попереду нарешті кордон.
   ще один москаль стріляє мені в серце, я встигаю повернутись,
   і ще дві кулі влучають мені в груди, зовсім близько до серця.
   я втрачаю свідомість.
   приходжу до тями від болю, в лікарні. самі росіяни відвезли мене до лікарні -
   і вже виявляється, що я на Марсі,
   з забинтованими грудьми. все болить.
   якось я втікаю та вертаюся назад на повітряній кулі.
   лечу над Ніагарським водоспадом і ледь не тону в ньому,
   але рятуюся, висячи на руках на самій кулі, коли кошик падає вниз.
   підтягуюся на мотузках і пролітаю прямо над водою. груди страшенно болять - посередині,
   там, звідки витягли чотири кулі від двох москалів - безпосередньо праворуч від серця.
  
   я вертаюся додому. моя дівчина робить у себе вечірку, там усі мої друзі,
   але я розумію, що мене не запрошено.
   я все ж заходжу. вона не чекала побачити мене знову.
   я дарую їй дві квітки - одна засушена і жовта, інша - свіжий червоний тюльпан.
   вона не вірить мені, що була війна, не вірить, що я був на Марсі,
   не вірить, що я був поранений.
   я вже й сам починаю сумніватися.
   на моїх грудях залишився тільки диск із лейкопластиром діаметром 3 см, але біль триває.
   вона каже мені, що це просто наклейка з гормонами, які лікують мене від наркозалежності,
   і я починаю вірити.
   але потім знайомий, студент-медик і наркоман, випадково бачить цей диск і каже:
   "та ні, чувак, це у тебе не гормони, це шрам на серці".
   і я розумію, що все те була правда.
  
   й ось, нарешті, на початку квітня,
   ми рушили на південь!
   який я був щасливий.
   це почуття дороги.
   яко єдиного лоха, який не вміє кермувати,
   мене було призначено штурманом-навігатором.
   і це таки виходило: роздруківки з інтернета
   й мавпі допоможуть.
   решта троє сідали за кермо по черзі.
   як потім виявилося, сам стиль водіння
   дуже відображав характери.
   Аліса вела Росінанта дуже плавно,
   але невпевнено: не за прямою, а хвилястою лінією.
   їй важко триматися в одній lane.
   Момо різко прискорювала й гальмувала,
   перестроювалася з ряду в ряд,
   аж дух забивало.
   Сімон був за кермом найбільше,
   при цьому годинами розмовляв по мобільному
   з безліччю друзів, і водночас
   чухався лівою ногою за правим вухом.
   але лише з ним за кермом
   якось не було страшно -
   хоча саме на нього кілька разів матюкались
   у вікна інші водії.
   ну, він якраз перед тим таксистом працював.
   noblesse oblige.
   а я... сидів, задерши ноги,
   (далі на південь - висунувши їх крізь вікно)
   і втикав на хмари й на дорогу.
   теж, до речі, характерно.
  
   ми знову ночували у Нью-Йорку в першу ніч.
   дівчата - в Алісиного дядька,
   хлопці - в Росінанті. як виявилось, недаремно:
   страшний крик.
   - еееей! а, а, Антоне, ти це чув?
   - е, тобі здалося.
   не встигли заснути, вже інший злодій. дряпається.
   - ХХХХЕЕЕЕЕЕЕЕ! - басом.
   чуваґ зробив очі переляканої лані і змився.
   - ну шо, здалося?
   вранці, успішно отримавши штраф
   за неправильне паркування,
   щасливо рушили на йух.
  
   їхали повільно, зате практично безкоштовно.
   коли порожнів бак із рослинною олією,
   заїздили в якесь містечко,
   шукали фешенебельні ресторани -
   позаду стоять окремі контейнери
   з викинутим після смаження потенційним біопаливом.
   ресторани платять за те, щоб його вивозили,
   а тут ми такі, санітари лісу,
   шасть-шасть, раз-раз, безкоштовно забираємо -
   чудовий симбіозеґ.
   ми набирали олію ввігнутою кришкою
   від контейнера для сміття.
   мене особливо тішив глибокий звук,
   щоразу, як наш scoop занурювався
   в золотисту густу рідину:
   "ґлп, ґлллп, ґллллллпппп".
   я любив купати в олії руки аж по плечі.
   потім ми фільтрували паливо
   й кілька годин кип'ятили на пропані,
   щоб усунути з олії воду.
   тому виходило повільно. зате ж яка радість!
  
   одного разу зупинилися на ніч
   у маленькому містечку - здається, Тотопономой -
   і, здається, це був Меріленд або Вірджинія.
   зупинилися суто через назву.
   на ранок, коли готували сніданок,
   у гості завітав шериф.
   добропорядні громадяни, туди їх, настукали:
   у-у-у, підозрілі особи. а вдрух аццькі тірарісти?
   перевірив паспорти.
   їжа під наглядом копа якось не лізе в горло.
   от не знаю чому.
  
   тож ми зібрали манатки,
   й він люб'язно супроводив нас на своїй машині до траси.
   хоч під зад не копав, і на тім спасибі.
   ми додали до назви містечка зайвий склад,
   і це стало нашим першим внутрішнім жартом.
   коли щось не виходить, наприклад,
   або й просто без приводу - просто вимовити це слово.
   і настрій покращується якось сам собою.
   воно й по-нашому звучить:
   тто-тто-ппо-тто-нно-ммой, йоб тваю мать.
   калхоз "Рабіндранат Тагор".
  
   у містечку Комерс, під Атлантою,
   Росінант уперше накрився пиздою
   чи що там у нього.
   я куховарив для коняки олію,
   Сімон поїхав на тест-драйв
   і не повернувся.
   негр, який бачив нас раніше,
   проспівав по-південному:
   - sah d'yah bah dee-lea-yah?
   ("то ваш друг залишив вас?")
   яка ж у них там гарна мова.
   правда, навіть американці Сімон і Аліса
   майже нічого не розуміли.
   і місцеві теж ледь доганяли їх.
  
   тут було гаряче.
   над дорогою почали кружляти орли.
   ми вирішили, що вони - це втілення єдиного
   Великого Орла.
   і якщо хоч один над нами - це знак:
   ми йдемо правильним шляхом!
   успіх нам було гарантовано:
   ці орли, здається, водяться скрізь, аж до півдня континенту.
  
   наступного разу Росінант зашпортався в Алабамі.
   а потім у Луїзіані.
   ми саме підіймалися якимсь незмірним мостом,
   і були високо-високо,
   далеко внизу під нами на сонці виблискувала річка,
   нею пливли малесенькі пороми.
   й тут машина заглохла
   й почала котитися вниз, задом.
   18-колісна вантажівка з причепом: БУУУУУУУУ! -
   ледь об'їхала нас, прогудівши басом,
   від якого ми ледь не повсиралися.
   на щастя, за кермом був Сімон. і навіть без мобільного!
   він миттєво роздуплився,
   перемкнув на дизель і якось виїхав-таки нагору.
  
   ми вирішили зупинитися в Новому Орлеані на капремонт.
  
   3
  
   паралельні підрахунки показали,
   що півроку подорожі означають:
   ми маємо 6.27 (6 пойнт 27) доларів на день чи щось таке.
   на чотирьох. із дизелем і рештою,
   якщо поза Штатами олії не буде.
   я офігів, дізнавшись, скільки ми вже витратили.
   де, питаєцця???
   здається, на півночі на запчастини,
   потім на ремонт під Атлантою.
   на відеокасети для дівчат. плюс місяць їли все ж.
  
   Аліса знайшла роботу для себе й Момо
   за п'ятнадцять хвилин. от вам хрест!
   у ресторані у Французькому кварталі.
   ми з Сімоном витратили на пошук
   аж цілу годину. как страшно жить!
   відбудова після урагану Катріна.
  
   і в ту ж ніч ми вже мали де жити.
   якимось чином, якимись дивами, але так буде завжди.
   якісь панки на вулиці
   спрямували нас до активістської бібліотеки Iron Rail,
   а там - до волонтерської організації Common Ground.
   ми оселились у Росінанті під школою, де жили волонтери,
   але, щиро кажучи, практично не волонтарювали:
   заробляли на подорож і запчастини для машини.
   до нас поставились із розумінням,
   ми користувалися душем, безкоштовно їли,
   тусували з волонтерами, зрідка ходили з ними
   чистити будинки від бедламу, залишеного Катріною,
   а частіше - на поденну працю (ми з Сімоном)
   чи на зміни в ресторан (Аліса й Момо).
  
   (зі щоденника)
   15 квітня 2006. а я тут у Новому Орлеанi пiдробляю нелегалом :) - тре троха грошей на подальшу подорож.
   ех, чудо, а не мiсто.
   блiн, треба вже знову писати статтi, й узагалi багато всього накопичилось - але шо дєлать, коли i про минуле нe написав, i теперiшнє вирує.
   живемо в цiлком негритянському кварталi. ггг, знову пригадав суперечки з расистами... от я щяс працюю на негрiв - афiгеннi чуваки. та й по всьому району класно. тільки людей дуже мало.
   i бля, не думав, що мiсто досi настiльки НЕвiдновлене. тут ше й кiнь не валявся.
  
   дєчькі, я в шоці.
   те саме казали всі. хай іншими словами.
   минуло вісім місяців після урагану -
   на дорогах стояли човни,
   електрики не було (у школі працював генератор),
   повалені дерева досі там, де впали.
   і порожньо.
   напіврозвалені будинки. пустка. Макондо.
  
   звичайно, не ціле місто так постраждало.
   це був бідний, негритянський квартал.
   і я б не дивувався, якби такий бардак
   був в Україні. але ж такі багаті Штати!
   як сказав один з волонтерів:
   уряд має, блядь така, ресурси,
   щоб швидко збудувати військову базу
   за кордоном, завбільшки з місто -
   але не на те, щоб відновити власне місто, у своїй країні.
   політичного навару менше, ага.
  
   Common Ground був навіть не оазою,
   А Багдадом серед пустелі.
   триста-чотириста студентів,
   пєсні под гітару, пляскі до утра :)
  
   вчотирьох заробили заплановані
   три тисячі доларів на диво швидко -
   буквально за два-три тижні.
   ми з Сімоном переходили
   з однієї поденної роботи на іншу,
   від боса до боса, поки не зупинилися
   з одним чудовим здоровенним негром
   на ім'я Баррі.
   крили дахи, вішали гіпсокартон.
   Баррі постійно, але добродушно, бурчав,
   був мило нетерплячий -
   Сімона це дратувало, а мене смішило:
   "молоток, молоток, молоток!",
   "pop my line, line, line!" -
   і весь час нас плутав.
   - Сімон! ей, Сімон! - я не реагую, роблю своє.
   - о, мушу сказати: Антуан!
   потім Сімон півроку звертався до мене так:
   - Сімон! ей, Сімон! о, мушу сказати: Антуан!
   пізніше в Мексиці слідом за Сімоном
   усі кликали мене Антуаном, і один француз
   ніяк не міг зрозуміти,
   чого ж я на фіналі чемпіонату з футболу
   вболіваю за Італію, а не за Францію.
   бідолашний.
  
   (зі щоденника)
   21 kvitnja 2006.
   a ja tut staju potroxu stroitelem :) nedavno kazav Simonovi, sho mozhna staty proletarian intellectual: jak zavesh4al Louis Althusser, mae buty ne klas intelektualiv, ale intelektualy vid riznyx klasiv.
   Sovist spokijnisha, bo tak zavzhdy zdaetsa, sho v zhytti ni4oho tolkovoho ne robyv, tilky pyzdiv bilshe za vsix.
   A tut my kilka budynkiv o4ystyly dla budivnyctva (proces nazyvaetsa "to gut out" - mozhna ujavyty, sho tut pisla Katriny robytsa, dosi). A teper klademo dax. Jakby ja ce robyv suto dla hroshej, po4uvavsja b nelehalom. Ale oskilky te same robytsja dla podalshoi pojizdky, po4uvajusa, sho ja nabyrajus dosvidu. Karo4e, xarasho po4uvajus.
  
   nijak ne mozhu zmusyty sebe pysaty. dumav, sho to vtoma pislja robo4oho dnja - a zaraz zdaetsja, sho znaxodzhu bilshe sensu v produkuvanni 4ohos spravzhnoho, nizh u produkuvanni nepotribnyx bukovok... mabut, ce myne. prosto novyj period. Nastupnoi nedili (ne cja, sho bude, a nastupna) - znov u dorohu... nu, do toho she 10 dniv, a doty ja peretvorjus na proletara gggg za perekonannjamy.
  
   kljovi tut ljudy. my pracuvaly z odnym nehrom, jakomu 72 roky; zaraz iz inwym, majster na vsi ruky. Barry. exxxx.
   shtuka v tomu, sho zavzhdy sered podibnyx ludej, lower class - i ja ix obozhnuju. vlasne, nedavno zajshla mova pro polaryzaciju - ljudy v Shtatax spilkujutsja lyshe z sobi podibnymy.
   koly ce skazaly, ja zrozumiv, 4omu za misac ne ba4yv Bush supporters... bo tusujus iz inshymy.
  
   28 квітня 2006
   у понеділок, Першого Травня, у США загальнонаціональний страйк трудових мігрантів.
   одне з гасел - "жодна людина не є нелегальною".
   у мене в сім'ї є родич, який працює так. думаю, у багатьох теж є.
  
   дехто каже, що це буде найбільша дія у США від 60-х років.
   не знаю, чи це правда, але подивимося. сьогодні роздавали листівки - таке враження, що йдуть усі.
   watch the news ;)
  
   зараз допомагаю трохи в організації, в понеділок буду в security в марші на захист прав - який у Н. Орлеані почнеться все на тому ж на Майдані Конго! буде танок!
  
   1 травня 2006
   сьогоднi в Новому Орлеанi вiдбувся марш на захист прав трудових мігрантів.
   у ньому взяли участь близько 5-7 тисяч осiб, 90% iз них - латиноамериканські мігранти, решта - симпатики з бiлих i чорних.
   демонстрація почалася на Майдані Конго. Як сказав один з промовців, колишній член Чорних пантер - це свята земля, на якій свого часу збиралися чорнi раби для культурного обмiну, й на якiй зародився значною мiрою соул, блюз, а потiм i джаз.
   організатори вважають, що рух, який почався тепер, стане другим рухом у США за громадянські свободи - пiсля руху 60-х років, у результаті якого було здобуто рiвнi легальнi права для чорного населення Америки.
   мiсцевi мешканцi кажуть, що це була найбiльша на їхнiй пам'ятi демонстрацiя в Новому Орлеанi.
   манiфестанти несли плакати та вигукували гасла iспанською й англiйською мовами:
   no one is illegal,
   el pueblo unido jamАs serА vencido,
   unidad es poder,
   si se puede (yes it's possible),
   Bush, escucha - estamos en la lucha (Bush listen - we're struggling),
   somos AmИrica (we are America),
   no somos criminales (we're not criminals)
   venimos para trabajar (we came to work)
   we rebuild New Orleans.
  
   коли побудеш тут тривалий час, імпліцитний расизм стає помітним.
   дасть бог, i справдi в Америцi почнеться другий рух за громадянські свободи.
   я так розумiю, подiбнi демонстрації були сьогодні по цілих Штатах - треба полізти в інтернет, пошукати.
   а моє вивчення iспанської почалося з фраз "права робітників", "загальний страйк", "понеділок перше травня" та революційних гасел :)
  
   на початку травня я з'їздив до Г'юстона автостопом.
   і, звісно, тут отримав мексиканську візу без проблем.
   по дорозі мене ще зупинив коп і перевірив документи,
   бо чергові добропорядні громадяни настукали,
   що йде підозрілий тип із рюкзаком,
   "зупиняє машини і просить гроші".
   Тот-топот-тономой, йоб тваю мать!
  
   оскільки стало ясно, що в Могилу
   на захист диплома я не повернуся,
   довелося написати заяву. ось вона, без змін:
  

Декановi факультету гуманiтарних наук

Щербаку В. О.

студента ФГН 4 року навчання

Чап'яка Антона Васильовича

Заява

  
   Прошу дозволити менi захищати дипломну роботу наступного, 2006/07 навчального року у зв'язку з тим, що на даний момент я перебуваю на iншому боцi планети i, пропустивши лiтак назад, не маю можливостi повернутися.
   На час захисту дипломної цього року перебуватиму в Мексицi, Гватемалi або, пробачте на словi, Гондурасi - вивчаючи на практицi соцiальну фiлософiю, через вивчення робiтничих руxiв, горизонтальних структур суспільної влади й опору трудового люду Центральної Америки проти експлуатації з боку мультинацiональних корпорацій.
   На даний час я прослухав i склав iспити з усiх необхiдних курсiв, окрiм курсу "Риторика", який я прослухав на двi третини, але не встиг скласти i планую зробити це пiсля повернення на Батькiвщину.
   Прошу також повiдомити про данi обставини пп. Сватко (викладач курсу, каф. філософії та релігієзнавства), Гусєва (зав. кафедри) та Кебуладзе (керiвник дипломної).
  
   Копiя:
  
   Вiце-президентові з навчальної роботи
   Моренцю В. П.
  
  
   Новий Орлеан (США),
   13 травня 2006,
  
   Чап'як А. В.
  
   приблизно в цей час почав підозрювати,
   що в моєї дівчини в Україні
   є інший.
   ходив пригнічений і думав:
   "оце треба було їхати на інший край Землі,
   щоб настрій залежав від того,
   що вичитаю в блядському інтернеті!"
   потім переконавсь остаточно,
   й публічно в тому ж інтернеті
   наскандалив так, що й досі соромно.
   здавалося б - як це стосується мандрів -
   але дикі ревнощі самого вразили настільки,
   що цілий рік чи півтора, в кожних стосунках,
   боявся їх повторення, думав про причини
   й намагався їх уникати.
   тож у цьому плані це була подорож-терапія.
   цікаво, чи вдала ;)
  
   (зі щоденника)
   криза всіх основоположних засад. теоретичних, особистих, життєвих.
   відчуття таке, що міняти та переглядати доведеться абсолютно все.
   звісно, цей щоденник теж хочеться закрити, але не будемо поспішати - і без того близьких людей надто мало, а точніше, практично нема, і майже всі, з ким хоч поділитися думками можна, так чи інакше тут - а я не надлюдина, щоб бути в змозі залишитися зовсім самому.
   так, ця поїздка багато чого прояснює. багато треба переглядати. як виявилося, досі я навіть близько не розумів багато з того, що думав, ніби розумів.
   let's see how it's gonna develop.
  
   Сімон одразу по приїзді в Орлеан
   знайшов собі дівчину.
   вона пішла до нього від іншого.
   мені якось американки спершу
   не припали до смаку. аж коли під кінець
   сподобалась одна дівчина,
   виявилося, що вона москвичка-іммігрантка.
   вона також пішла до мене від іншого.
   світили зорі, ми цілувалися на даху...
   як рамантічєськи...
   і я собі думав:
   "скрізь зради! зради! зради!"
   а наступного дня вона поїхала.
  
   із нашої групи тільки мені була потрібна віза до Мексики
   (слава Україні! героям слава!),
   й після її отримання мене огорнула нетерплячка
   аж до всирачки.
   робота якось усе одно, даруйте, ссякла,
   а шукати нову ми вже лінувались.
   але Сімон занурився в стосунки.
   Аліса й Момо зняли й редагували короткометражку
   про Common Ground. я ж лише перекладав паралельно
   давніші Алісині фільми для альтернативно-активістських
   кінофестивалів у Москві та Києві,
   почитував, почав робити замітки для того,
   що потім зовсім по-іншому стало цією книжкою -
   але залишатися на одному місці ставало нуднувато.
  
   Росінанта, звісно, ніхто не ремонтував.
   у місті, на дизелі, він їздив прекрасно.
   минуло кілька тижнів.
   усі сяк-так закінчили свої справи.
   напевно, я був найбільш збудженим. їхати!
  
   (зі щоденника)
   25 травня 2006.
   Спасибi новоорлеанському дому, пiдемо iг другому.
   Блядська все ж країна. Оце недоїдаеєш, недокурюєш - заощаджуєш - а потiм влiтаєш на штраф у 200 баксiв за неправильний лiвий поворот.
   Зате надибав бiля смiтника чудовi черевики, якi там хтось для такого, як я, i залишив.
   Мене ото досi часом смiшить, а часом дратує, коли черговий американець із вiкна свого SUV припускає, шо you must be rich, раз дістався з України сюди i їду далi.
   було б велике бажання and a little help from my friends!
  
   Сімон годину цілувався за рогом,
   Момо барабанила пальцями по склу,
   я давив либу...
   потім Сімон повернувся, сів за кермо, й ми рушили.
   відразу над нами в небі
   з'явився Великий Орел
   у трьох-чотирьох іпостасях.
  
   "ну шо, переключаємося на рослинну олію?"
   Росінант почав кашляти десь через три години.
   ми перейшли назад на дизель,
   але було пізно.
  
   є в цьому щось романтичне -
   поламатись in the middle of nowhere.
   по-нашому, в глибокій жопі.
   було вогко й душно від боліт і близькості Затоки.
   парило східно-техаське сонце.
   під ним ми штовхали машину чверть милі,
   які Росінант не дотягнув-таки до найближчої стоянки.
   й мені так любо-любо стало:
   відчув ностальгію за Україною й часами,
   коли ми з дідусем і бабусею їздили Закарпаттям,
   я був малий,
   а вони от точнісінько так само штовхали машину :)
  
   потім плюнув і з горя купив пива.
   його ще довелося перелити в пластикову чашку
   з написом "Кока-кола". добрі люди підказали,
   ібо гріх у Техасі пити на вулиці.
   продавщиця довго вивчає мій документ,
   бо перед тим не хотіла продати алкоголь без нього:
   на вигляд не ясно, чи вже виповнився 21 рік
   (в Новому Орлеані на закони всім було начхати).
   - ой, дівчата! у нас гість із the Ukraine! скажи там усім у the Ukraine, що ти зупинився в місці, якого навіть нема на карті, щоб купити пива.
   ось, кажу.
  
   земля повна боддхісатв! у розпал розпачу
   добросердий чоловік прийшов, привітав,
   витирав наші сльози... і поцілував.
   подлубався в нашому двигуні й виніс присуд:
   накрився вприскувальний насос.
   кажуть, це як серце двигуна: серце - то теж насос.
   (даааа? хто б міг подумати!)
   не знаю, але штука дорога.
   і ми її дістали.
  
   дівчата поїхали до Г'юстона, до Алісиного друга.
   ми, музчіни, два ламера,
   залишилися чаклувати над двигуном.
   насправді - це були чудові дні. майже тиждень.
   ми зрання й до ночі длубались у нутрощах Росінанта.
   боддхісатва підвіз нас до автомайстерні й назад,
   інший поїхав додому, привіз нам
   гайкові ключі, яких нам бракувало, й подарував.
   менеджер забігайлівки давав нам за так бутерброди.
   Сімон намагався вчити мене в магазині
   мистецтву шопліфтінга. але шось я був нездібним учнем.
   а вечорами ми сиділи попід стіною заправки,
   читали Маркса та Фромма, періодично міняючись книжками,
   пили літрами безкоштовні газовані напої,
   відригували газ і перділи.
   Сімон це назвав "вульгарний марксизм".
  
   у тому районі - сказали нам місцеві -
   більше алігаторів, ніж людей.
   одного дня ми пішки прогулялися через болото до озера.
   людей майже нема! але:
   - ми просто гуляємо тут, по дорозі.
   - я розумію, але вуд епрішіейт іт, якби ви робили це поза приватною власністю.
   що ж, ідемо іншою дорогою. публічною, блядь.
   у кущах щось шарудить і повільно, але впевнено суне з болота на нас.
   - крокодил! - сміюся я, а в самого серденько тіпає.
   виходить - худющий лабрадор, красива дівчинка років трьох.
   йдемо з нею разом далі.
  
   і шо? через 30 метрів і справді крокодил.
   ну, алігатор в сенсі.
   вперше в житті побачив. не дуже великий, але достатньо -
   десь півтора-два метри.
   втикає на нас. втикаємо на нього.
   він поволі суне в наш бік -
   очевидно, хоче подружитись, але соромиться.
   зупиняється в метрах десяти від дороги.
   навтикавшись досхочу, мирно розповзаємося.
  
   і шо? буквально за інструкцією,
   негнучкими пальцями -
   але ми таки розібрали двигун
   до основанья і затєм -
   навіть зібрали наново! ми пишалися собою!
   але Росінант навіть не перднув.
   ми забили на економію -
   познайомилися за ці дні з механіком -
   заплатили вже йому -
   він повторив реанімацію -
   зробив усе те саме ще раз,
   тільки в чотири рази швидше,
   розряд! розряд! розряд!
   ми єво тєряєм!..
  
   наш кінь відкинув копита.
  
   4
  
   на щастя, хоч запасне серце, дорогуще,
   прийняли назад.
   так, отакі ми меркантильні в годину смерті друга.
   обтерли насос від мастила,
   проїхали до містечка,
   на відморозі здали, наче й не користувались,
   і повернулися до трупа.
   наступного дня Алісин друг
   забрав нас, скорботних, до Г'юстона.
   Сімон передав документи на машину
   цьому прекрасному чолов'язі, вчителеві,
   котрий тоді намагався з кількома колегами
   організувати альтернативну, більш демократичну школу.
   можливо, вони Росінанта й воскресили.
   чи хоч на шкуру продали. все на благе діло.
  
   дівчата наполягали на купівлі нової
   беушної машини. Сімон вагався.
   я виступав проти, але не наполягав.
   було вирішено хоч пошукати.
  
   одного вечора ми пішли на якусь вечірку,
   на день народження незнайомої людини.
   було нуднувато, поки я не побачив
   десь окремо від усіх Її.
   вона була красива-красива. і сумна-сумна.
   спершу вона мене аж злякалася.
   проте якось лагідно я переконав її,
   що хочу, щоб вона відчула себе краще.
   і звичайно, це була правда.
   і звичайно, не вся.
   ми поїхали на якусь іншу вечірку,
   на день народження до іншої незнайомої людини:
   Алісин друг-музикант грав там
   на барабанах зі своєю групою.
   ми сиділи попід стіною ззовні, розмовляли,
   їй хтось подзвонив,
   і я відразу зрозумів, що то її хлопець.
   потім говорили з негритянкою,
   вийшов власник клубу, де це було,
   й запитав нас, чи вона "з нами".
   всі троє сиділи під стіною,
   але ж ми білі,
   ну то й що, що я в подертому одязі -
   такий мій вибір.
   а негритянка - за замовчанням підозріла
   і має бути "з кимсь".
   потім дівчина купила тій жінці тампони,
   сказавши мені, як же має бути паскудно,
   коли ти бездомна і в тебе місячні.
   ми довго кружляли нічними вулицями,
   поки знайшли дорогу від крамниці назад.
   оскільки їй не було двадцяти одного,
   бармен не продавав їй спиртне.
   то вона легко перехилилася через стійку
   й за його спиною вкрала пляшку вина,
   й випила її переважно вдвох із Сімоном
   за посильної участі мене й Момо.
   ми танцювали близько-близько.
   вона гарно пахла й уже усміхалася.
   наступного дня вона підвезла нас із Сімоном
   дивитися машину, яку ми хотіли купити.
   поки ми чекали на господарів,
   тринділи в мексиканському кафе,
   й вона почала стібатися з безглуздості
   мого колишнього захоплення важкою атлетикою:
   - а ось Антон - він добре підіймає heavy shit.
   - fuck you, - дуже ніжно відповів я.
   - ого, я вперше це від тебе чую, - здивувався Сімон.
   - він не це мав на увазі, - засміялася вона.
   я й сам вразився, як можна сказати "йди на хуй" так,
   що людина зрозуміє переклад:
   "я тебе обожнюю".
   господарі машини виявилися смішними
   своєю обмеженістю.
   сама машина: з покоцаними дверима,
   збитим дзеркалом, розбитими фарами,
   пом'ятими боками.
   - все, що ви бачите - це я, - господиня. - ось, наприклад, тут - це я відчиняла двері, не побачивши поштову скриньку... ви їдете до Мексики? ми з чоловіком їздили. не в туристичну, ми хотіли побачити справжню Мексику. мені не сподобалося. вона брудна. мені подобається моя Америка.
   ми з дівчиною стояли за спинами інших.
   я ззаду легенько стиснув її плече,
   притиснувся грудьми до її спини,
   а вона просто-таки втиснулась у мене.
   а потім ми поїхали на тест-драйв.
   Сімон сидів за кермом і розхвалював машину,
   двигун якої виявився кращим за зовнішність,
   а ми сиділи ззаду і вряди-годи підтакували
   між поцілунками,
   її стегна на моїх стегнах.
   увечері ми вдвох пішли до її друзів,
   ті пригостили нас коноплею.
   пам'ятаю пісню Джонні Кеша.
   я подумав: cash - cage, і бачив,
   як його бас виростає в клітку,
   на якій починає рости мох,
   і так безперестанку.
   я не міг піднятися, вона сиділа на дивані,
   я лежав у ногах, як великий пес,
   обіймаючи її гомілки,
   вона до мене усміхалась,
   а я закохувався.
   вона мала найгарнішу усмішку на світі.
  
   минуло три роки.
   раптом вона виринула нізвідки,
   сказавши, що час їхати додому.
   підвезла мене і сказала,
   що так не можна.
   у неї хлопець, він зараз не в місті.
   - отак ти й мандруєш: нова дівчина в кожному місті? - сумно запитала вона.
   я ледь не заплакав.
   я думав, що не видаю своїх емоцій.
   почався дощ.
   - гаразд, іде дощ, ти змокнеш, їдь.
   я сказав це так трагічно, що вона аж почала сміятися.
   ми просто дружньо обійнялись, і вона поїхала.
   наступного дня я все ж подзвонив,
   як ми й домовлялися три роки тому.
   вона сказала по телефону, що переживала,
   що я більше не захочу її бачити взагалі.
   ми зустрілися,
   вона показувала свої малюнки,
   але в якийсь момент ми знову почали цілуватися.
   вночі ми дивилися коміка Едді Іззарда, сміялись,
   і я почувався щасливим.
   я гладив її, став пестити через трусики,
   і в якусь мить здавалося, що в обох
   тіло все ж до кінця переможе над совістю, проте
   - я тебе дуже хочу, але не хочу діяти проти твоєї волі.
   - це було б зґвалтування, любий, - відповіла вона та стала до самозабуття цілувати мене.
   "мабуть, ніщо не надихає так, як повага", - останнє, що подумав я, перш ніж теж самозабутися.
   ні, більше нічого не було. бо це було б ну занадто підступно.
  
   тим часом решта наших уже якось без мене
   теж вирішили, що краще машину не купувати,
   бо вона жертиме більше за нас чотирьох разом.
   і все одно після передчасної смерті Росінанта
   жодна інша коняка б його не замінила.
   у жодної з них не буде хмаринок на боках!
  
   я вже нікуди не хотів, серйозно думав залишитись у Г'юстоні.
   поговорив про вагання з Сімоном.
   той сказав, що я жалкуватиму,
   та й чим би я на тій Техащині займався, крім стосунків?
   я вірив, досі вірю, що якщо двом людям і далі хотітиметься бути разом,
   зустрітися можна завжди, будь-де на цій планеті.
  
   тож було домовлено, що ми з Сімоном поїдемо автостопом,
   а Момо й Аліса через кілька днів автобусом,
   і врешті всі зустрінемось у Мехіко.
   оскільки довелося взяти частину спільного майна,
   в рюкзак усе не влазило, і щоб прив'язати зверху,
   я підло вкрав з дому, який мене пригрів,
   два bungee cords - ґумки з гачками на кінцях.
  
   в останній вечір ми з дівчиною сиділи на теплому асфальті.
   звичайно, ми ні про що не домовлялися наперед,
   хоча я знав, що колись повернуся.
  
   - як ти думаєш, якби я жив тут, ми б могли бути разом?
   вона кивнула мовчки, ледь не плачучи.
   я ліг посеред порожньої дороги,
   поклавши голову на її стегна,
   й вона пестила мені волосся.
   ***
  
   Аліса побажала, щоб між нами з Сімоном
   "ніколи не стала жодна жінка та жодна дорога",
   ми ревно погодились, і вранці вдвох із Сімоном рушили на південь.
  
   пішло повільно.
   кілька разів ми по півдня йшли вздовж розпечених трас,
   і перед очима пливло.
   Сімон хотів зупинитися, я наполягав: іти, щоб не падати духом.
   і врешті, звісно, завжди хтось підвозив.
   жінка в якійсь придорожній крамничці подивилася на нас
   і подарувала по півгалонній пляшці спортивного напою.
   за чотири дні ми таки дісталися кордону.
   в Сімона згоріли вуха, ніс, лоб і навіть щоки.
   обличчя облазило. я ще такого ніколи не бачив.
   мої губи, як завжди від емоційного чи фізичного стресу,
   вкрилися герпесом, але потім встигли обвітритись
   і стати, як кора старого дерева.
   на кордоні нас навіть ніхто не перевірив.
   на мексиканському боці Ріо Ґранде взагалі нікого не було.
   втім, я мав повернутись і здати міграційну картку в Штати.
   офіцер не відразу зрозумів.
   - тобто, ви прилетіли в Нью-Йорк?
   - так.
   - а тепер їдете в Мексику?
   - так, я їду зі Штатів.
   - шо, назовсім?
   - назовсім.
   він видер картку з паспорта.
   - все, йдіть. ідіть - у Мексику.
   він провів мене до пішохідного переходу, відкрив хвіртку.
   і ретельно замкнув за мною двері.
   я пішки втретє перейшов міст.
   на мексиканському боці досі нікого не було.
   а отже, ніхто не знав, коли саме я в'їхав і почали минати мої 25 днів.
   (потирає руки) хе-хе, етого нам і нада.
  
   тож 4 червня 2006 року ми опинились у Матаморосі.
   вечоріло. поїли справжніх, не текс-мексівських тако,
   помилувалися мексиканськими монетками
   з Великим Орлом на гербовому боці,
   я сказав "дякую" і "бувайте" -
   чи не єдине, що знав іспанською мовою на той час.
   розклали намет на подвір'ї закинутої хати.
   я вже засинав, слухаючи музику, що звучала віддалік -
   із характерним "ай-ай-аййй!" -
   коли мене проперло:
   мрія, в яку я навіть не дуже вірив, здійснилася!
   я тут!
   Viva MИxico cabrones!
  
  
  
  
   0x01 graphic
   0x01 graphic
   5
  
   (зі щоденника)
   перші практичні уроки іспанської:
   Soy de Ucrania... no, no Australia - Ucrania, Europa oriental, sabes?
   SМ, sМ, es cerca de Rusia... pero no, no, no! - no es Rusia, es un paМs independiente.
  
   ми пройшли запилюженою гарячою дорогою кілометрів п'ять або десять,
   але ніхто не зупинявся.
   Сімон теоретично погодився з моїм концептом:
   ліпше йти, ніж стояти з задертим пальцем.
   з одного боку, психологічно легше, хай фізично важче -
   хоч поволі, та все ж просуваєшся;
   з іншого - водії можуть зупинитися
   хоч би просто від зачудування: що за два чма таких повзуть.
  
   нарешті ми не витримали й на останній заправці перед напівпустелею
   почали просити підвезти. всі відмовлялись.
   аж ось один дядько погодився, але за певну суму.
   переговори, звісно, вів Сімон.
   сторгувалися за двісті песо, зате аж до Поса Ріки,
   що на Веракружчині. це був перший і останній раз,
   коли ми платили значну, не символічну суму за підвіз
   (крім Куби, там тема окрема).
   по черзі один із нас їхав у кабіні, а інший у кузові пікапа.
   лежиш такий, віє вітер, темніє.
   а потім під зорями! дивишся в них
   і швидко рухаєшся на південь.
   непомітно проминули значок "Тропік рака".
  
   у кабіні ж дядько вчив мене іспанської.
   - дивись! як називається тварина?
   - ?
   - віслюк!
   саме так я й почувався.
   зате вже під кінець дня вперше зрозумів повністю
   простий діалог. Сімон:
   - ну, як його іспанська?
   - та шо.
   - Пабло Неруда, ге?
   - ага. майже.
   він скинув нас під Поса Рікою о третій ночі.
   ми розклали намета в кущах, а що було душно,
   Сімон запропонував залишити рюкзаки зовні, під протидощовим тентом,
   щоб нам було більше місця й повітря.
   - ти певен?
   - та, тут нікого нема.
   - ну, чорт із ним.
   на ранок мого рюкзака не було.
  
   може, це якось хворобливо,
   але я відчув лише полегшення.
   залишився одяг, у якому я спав (штани й футболка),
   спальник і, на щастя, документи, які я все ж поклав під голову.
   фсьо.
   а решта не гребе.
   зате як легко було йти - лише спальник і Сімонова гітара.
   й нічого більше не потрібно аж нагально, як виявилося.
   ми посміялися, що незабаром у Мексиці з'явиться англомовний марксист.
   книгу вкрали разом з усім - та й добре,
   бо ще, не приведи Боже, і я став би марксистом.
   через рік я таки взяв ту саму книгу в бібліотеці Iron Rail,
   але тоді вже було можна, бо вже визначився
   з власними політичними поглядами. а от у плані економіки
   Маркс рулить. ну, наскільки я, ламер, можу судити.
  
   у Веракрусі спека інша - не суха, а тропічна.
   пітніти було навіть якось аж приємно.
   рослинність - буя!
   незабаром зупинилися дві сестри-мексиканки років по 35,
   на дорогій машині.
   Сімон, гигикаючи, переклав, що одна з них повелася
   на моє волосся, бо, мовляв, колись вона підібрала "ґабачо", шведа,
   відвезла додому, пригріла, відмила,
   й вони три тижні займалися коханням.
   а тепер цілу дорогу дивилася на мене блискучими вологими очима
   і щебетала, щебетала, щебетала...
   ми проїздили повз річку, й вона щось таке сказала, що я не зрозумів,
   але відповів "sМ".
   - sМ? - здивувалася вона, й перш ніж я роздуплився,
   ми з'їхали з дороги й посунули в джунглі.
  
   проїхали з кілометр, вилізли на березі якоїсь річечки,
   вони роздяглися до білизни.
  
   й ми полізли купатися вчотирьох.
   індіанці прали одяг і з цікавістю дивилися на нас,
   і мені було перед ними трохи соромно.
   турист, відчужений від місцевих із їхнім справжнім життям.
  
   якщо личко в сестрички було нічого, то тіло, на жаль, почало здаватиcя.
   точніше, роздаватися.
   зате трусики - стрінги!
   - поцілуночок, поцілуночок. un besito! - вимагала вона.
   ну, я чмокнув у щоку.
   - ні, не сюди, - і водить себе пальчиком по губах.
   словом, тойво. довелося себе проституювати за "підвезу".
   класика жанру.
   чи поцілунок не рахується?
   за спільну ж справу! а Сімон, гад, ще довго з мене стібався.
  
   далі сестрички розповіли, що в них своє ранчо,
   запросили, сказали, що навчать нас їздити верхи.
   хм, думаю: а я б уже й поїздив верхи -
   чому б ні, якщо є така нагода?
   ми з Сімоном порадились англійською й погодилися.
  
   їхали через величні гори Сьєрра Мадре,
   вона вказувала в бік особливо видовищного урвища чи вершини:
   - дивися, мі амор, дивися!
   на перевалі зупинилися купити попоїсти.
   було холодно, ми були в хмарі -
   але те, що було видно, було аж надреальним, надвипуклим,
   із насиченими кольорами - темно-зелений та коричневий.
   дівчинка, що продавала фрукти та горіхи,
   бідна, бідна індіанка років 15-ти,
   кілька секунд дивилася мені в вічі аж так...
   і її погляд був такий світлий, чистий, на відміну від наших сестер.
   і я відчув пронизливу любов до цієї країни.
  
   а потім, на під'їзді до Пуебли, сестри стали діловими,
   неговіркими, сухо запитали, в якій точці нас висадити,
   вона знову чмокнула мене: "бувай, мі амор", і машина поїхала.
   - а як же ранчо? - сумно вслід Сімон.
   my name is Sancho,
   I work on a rancho,
   I earn two pesos a day.
   I met Rosita,
   she gave me her cosita
   and took my two pesos away.
   це був наш перший урок на тему:
   "Латинська Америка - дєло тонкоє".
   особливо там, де йдеться про плани.
  
   останній відрізок - Пуебла-Мехіко -
   від утоми вирішили здолати банальним автобусом.
   усе одно ночіло.
   Сімон заснув на підлозі терміналу,
   я, щоб не проспати, бдів, даруйте, до ранку -
   зубрив іспанські слова.
   а з автобуса вперше побачив закохану пару -
   Попокатепетль та Істаксіуатль -
   із вершинами, вкритими рожевим снігом у світанковому світлі.
  
   як і не раз у майбутньому, Сімон уже знав,
   де ми можемо переночувати. його колишня однокурсниця
   вчилася на мігістерці в Мехіко, й була до нас дуже добра.
   до речі, красивуща!.. але жоден із нас їй не подобався,
   та й, крім того, в неї за сімома морями хтось був.
  
   словом, думали ми з Сімоном, гадали,
   чи наші супутниці вже взяли автобус із Г'юстона до Мехіко.
   але не вгадали. вдома у тієї однокурсниці
   на нас чекала тільки Момо.
   Аліса вирішила нікуди не їхати.
  
   от вам і групова динаміка, бля.
   офіційним приводом були певні бюрократично-сімейні обставини,
   хоча, знаючи їх, ми всі розуміли, що причини інші.
   про деякі ми з Сімоном поговорили, деякі я бачив сам,
   але вони мене не стосуються, щоб ними з кимсь ділитися -
   проте не в останню чергу, мабуть, в Аліси вже не було сил
   відігравати роль буфера
   між нами з Сімоном з одного боку та Момо з іншого.
   Аліса не забула передати мені свою книжку
   з іспанської граматики.
   вона одна з найкращих людей, яких я зустрічав за ціле життя.
   і ще. наш уже колишній скарбник, Аліса
   спільно зароблені в Орлеані гроші - нею також -
   перевела зі свого рахунку на рахунок Сімона.
  
   ми щиро намагалися
   бути з Момо люб'язнішими, дружнішими.
   особисто мені вона справді багато в чому подобалась.
   у неї багато чого можна повчитися. розумна, начитана,
   рішуча, коли доходить до дій.
   але багато спілкуватися ми все ж не могли себе змусити,
   й мушу признатися, ми з Сімоном
   поза очі таки злісно пародіювали її песимістичні ремарки.
   хм, це був інший вид інсайдерських жартів.
  
   а тим часом, залишатись у Сімонової подруги ми не могли,
   бо і квартирка малесенька, і власники забороняють.
   але й це не біда!
   якимсь дивом (і так сємь раз) уже був інший варіант.
   і знову Сімон!
   на тій же г'юстонській вечірці, де я зустрів
   свою техаську кохану,
   він познайомився з кількома альтернативниками,
   а ті дали контакти компанєри (подруги) в Мехіко.
  
   ми троє зустрілись із нею в Університеті (УНАМ)
   на якомусь протестному концерті.
   симпатична дівчина нашого віку.
   вона вписала нас на кілька днів.
   а потім, знову без моєї участі,
   (як і в обговоренні купівлі нової машини),
   вона та її співмешканці домовились із Момо й Сімоном,
   що ми можемо залишитися на місяць,
   до виборів президента Мексики,
   не платячи квартплату, але розділивши на кількість людей
   рахунки за воду, світло, телефон та інтернет.
   насправді, дуже люб'язно з їхнього боку.
   це був двоповерховий будинок із відкритим дахом,
   і ми з Сімоном спали у спальниках на даху,
   на свіжому повітрі, а Момо, скаржачись на нічний холод -
   у коридорі.
   з даху було видно гори...
  
   я почав блукати містом.
   мені подобалися яскраві кольори,
   розписані червоним, жовтим, зеленим, синім, білим стіни,
   безліч графіті,
   подобалася музика, яка лунала звідусіль -
   ця суміш сміху та плачу і сміху над своїм плачем -
   подобався Університет, а особливо -- факультет філософії.
   через кілька днів ходив на відкриті конференції
   й майже розумів, бо ж лексика та сама.
   подобалося, що багато зелені,
   а в ній цілується безліч юних парочок.
   подобалися місцеві цигарки, таксі - "жуки"
   (в яких я не їздив),
   ЇЖА!!! (мммняммм) і той факт, що її продають на кожному розі.
  
   а головне, якось подобалися люди.
   і через кілька днів я зрозумів: вляпався.
  
   (зі щоденника)
   12 червня 2006
   Я закоханий в Мексику. Estoy enamorado de MИxico.
   Кольори, музика, їжа, танці, люди, жвавість, барвистість і розмаїття.
  
   Простий, але офігенний рецепт напою - дивно, шо я не пробував такого сам раніше.
   Край склянки щедро вкривають сіллю, на дно вичавлюють сік половини зеленого лимона, а потім заливають світлим пивом.
   Пиво з лаймом плюс сіль на губах - це капець просто.
  
   п.с. Бля, здається, у мене починаються проблеми зі словниковим запасом української. Треба було хоч "Кобзаря" маленького з собою взяти.
  
   в УНАМі вирувала політична активність.
   звісно, опозиційна.
   а як приємно було в Мехіко почути
   майже рідну музику - Бреґовіча!
   джінджі-рінджі бубамара цикліє, жужіє...
  
   здається, там ми й почули про черговий марш
   Іншої Кампанії (проти виборчої, в якій "усі однакові") -
   за участі, зокрема, сапатистів.
   і, звісно, не могли не піти.
   ги, я ж оце спершу суто через сапатистів
   так і хотів до Мексики :)
   думав, доведеться по Лакандонській сельві шукати
   їхні селища, а їхнього міфічного речника, ясно, й не побачу.
   а тут не минуло й тижня в Мексиці -
   тиць-пиздиць, субкоманданте Маркос
   (за версією супротивників - субкомедіанте).
   відчуття - типу: "я Лєніна відєл".
   у масці та з люлькою, як і належить -
   прямо на центральній площі у столиці.
  
   власне, цього разу "субкомедіанте",
   та й решті, було не до жартів.
   марш відбувався тому, що після місяця в комі
   помер студент УНАМу Алексіс Бенумеа,
   поранений під час сутичок із поліцією в Атенко.
   ситуація, що повторюється раз-по-раз чи не скрізь:
   забудовники, вкупі з централізованою владою,
   забирають землю; місцеві мешканці -
   яких, звісно, якщо хто й питав, то не слухав -
   намагаються чинити опір. знайомо, ге?
   версія влади була трохи інша.
   а історія ж ніхуя не розсудить, бля! -
   бо історію пишуть переможці.
   приказка приказку в лоба б'є.
   за офіційною інфою того часу,
   сутичку спровокувало те,
   що кількох продавців квітів
   не пустили на їхні звичайні торгові точки. і все.
   ага, і тільки через це кількасот людей ідуть з мачете
   проти кількох тисяч броньованих копів.
   і дюжина вбитих.
   це ж як треба любити квіти.
  
   6
  
   почав читати історію Мексики, щоб хоч трохи розуміти сучасність.
   пізніше - антропологічні й етнографічні дослідження,
   щоб хоч трохи розуміти ментальність.
   (Deep Mexico, Silent Mexico - прекрасна книга,
   написана англійською мексиканцем Claudio Lomnitz).
   сходив до будинку Фріди Кало та Дієго Рівери,
   зазневажав її за передсмертний портрет Сталіна.
   виникло враження такої собі душевно хворобливої
   турботи про пролетаріат із мансіона
   в найбагатшому кварталі Мехіко.
   сходив і до фортеці, де вбили Троцького.
   може, я б його й поважав, якби не пам'ятав,
   як вони вкупі з Леніним після перемоги над білими
   обернулися проти колишнього союзника - Махна.
   хоч і розумію, проте ненавиджу маккіавелізм.
  
   одного вечора була фієста, й наша господиня
   вчила мене танцювати сальсу.
   - саме так, саме так! - постійно примовляла вона,
   хоча сам я прекрасно усвідомлював,
   наскільки незграбно танцюю.
   дивився заздрісно на мексиканців і розумів,
   що так, як вони, я не навчуся ніколи.
   вона сказала, що сьогодні вночі буде дуже холодно
   і що я можу піти спати не на даху, а в її кімнаті.
   оскільки я не пив, пішов нагору раніше.
   вона піднялася через якийсь час, запитала,
   чи мене не турбує, що ми спатимемо в одному ліжку.
   - та ні, ти що, аж ніяк... - але ми обоє почувалися незручно.
   я таки поцілував і роздягнув її,
   але так і не розумів, хочу я її чи ні,
   мені спершу не сподобався запах її тіла.
   кілька днів тому її хлопець, із яким я познайомився,
   поїхав із Мехіко, він і вона були дуже різні -
   він спрямований на заробляння грошей та кар'єру,
   вона почувалася в рабстві, працюючи на квартплату
   (й пізніше теж поїхала тинятися світами).
   словом, у них не клеїлось - але все ж.
   ми намагалися спілкуватися в ліжку,
   але я міг лише кілька фраз зв'язати іспанською,
   а вона десь так само знала англійську,
   але що гірше - ми не розуміли відповідей одне одного.
   в мене як почав уставати, так і впав,
   я сказав, що мені треба в туалет, і там подумав,
   чи таки варто спробувати ще раз,
   побоявся провалу, повернувся і сказав:
   - я не впевнений, що хочу стосунків.
   - я теж, - дуже похапцем погодилася вона.
   ми обійнялись і голі просто заснули.
  
   я ще день чи два подумав - не знаю, головою чи ні -
   ми знову сиділи в компанії, я знову не пив,
   але мені подобалось її обличчя, смаглява шкіра,
   блиск в очах. я тихо запитав,
   чи можу спати в неї, вона із розумінням
   глянула на мене й тихо відповіла "так",
   я піднявся до її кімнати, заліз до її ліжка,
   повністю роздягся, не дочекався й заснув.
   прокинувся від того, що вона терлася внутрішньою частиною голого стегна об мої стегна, й одразу став цілувати її в губи, ще не прокинувшись, уже потонув у поцілунку, опустив руку і вона теж була гола, зовсім гола і гаряча, вся гаряча, ціле тіло, гладенька шкіра. вона була чудом, вона повністю й активно віддавалася, притискала мене, прогиналася, підставлялася. обіймала мене за спину й за зад, і тиснула п'яточками за стегна до себе, глибше, всередину себе. вона ставала на коліна, нахилялась, аж втискалась обличчям у простирадло, і, розкинувши руки, обіймала ліжко. вона мовою тіла просила мене спуститись, і я куштував її, а кінчивши, так і лежачи на спині, поки я цілував її в губи, вона за стегна легенько підштовхувала мене над собою, спонукаючи брати її в ротик, і я долонею підтримував її за потилицю.
  
   словом, за ці кілька тижнів я вивчив іспанську мову.
   цілими днями ходив зі словником і граматикою, видивляючись,
   що я хочу їй сказати вночі.
   і вчився розуміти її.
   після того залишалося тільки розширювати словниковий запас.
  
   7
  
   (зі щоденника)
   20 червня 2006
   А от і зворотній бік медалі.
   Сьогодні вночі мені вперше випала честь
   відчути на собі, що таке расизм,
   коли з машини на ходу
   з криком "pinche gringo!"
   (pinche - приблизно "йобаний", gringo - не "американець",
   а "білий", "північчанин" узагалі)
   в мене жбурнули чимось липким
   й уїбали. сциклота.
   розбиратися, чи це був гандон зі спермою,
   як мені здалося, чи щось інше, я не став,
   а злісно скинув футболку й дійшов додому голий.
  
   Почав згадувати суперечку з однією, блядь,
   самозваною націонал-консерваторкою,
   другани якої "не ні за що, а заслужено" пиздять "понаєхавших".
   І почав собі думати:
   чимось же заслужив - десь я, падлюка така,
   поводив себе не відповідно до статусу гостя? Коли?
   тоді, коли, як у цей момент, ішов собі тротуаром?
   Чи коли поглядав на їхніх жінок?
   А-а, коли відвідав акцію протесту після того, як 3500 поліцаїв вийшли проти 300 демонстрантів, убили кількох людей, зґвалтували 40 жінок і кинули в тюрму 200 осіб?
   Так - адже я нічого не розумію в чужій політиці - може, так було треба - а Національне та Державне важливіше за людське?
   O! А давайте мститися всім не-білим? Адже нам не притаманна нарваність, ми не свистимо вслід жінкам - ми арійці-культуртрегери, ми кращі, правда?
   ***
  
   приїхав божевільний Рікі!
   власне, його звуть Хав'єр, а не Рікі,
   і він дуже спокійний, урівноважений -
   але коли починає співати власні пісні! -
   очі закочуються, вени на шиї набрякають,
   голос переходить із шепоту на крик,
   а потім регіт і ридання, з басу на фальцет,
   ламаний ритм і завивання, мурашки по шкірі -
  
   я вже забув,
я вже забув, що йшли ми разом,
я вже забув
про оте учора,
я вже забув, що колись любив тя,
я вже забув, що колись кохав тя,
але вже ні-ко-ли
не забуду!
голос твій,
це волосся, цю усмішку...
не кажи, що мене забула
бо тобі
не
   вірю.
і сміюсь,
і реву
лиш для тебе, лиш для мене!
обійми мене
вже востаннє і назавжди,
обійми мене,
на ціле життя останні обійми.
  
   улюблена моя пісня з наспіваних ним, я її пізніше
   перекладав на березі Тихого океану
   і співав ув обличчя шторму
   із солоними бризками на губах.
  
   у домі в Мехіко ж хітом хітів був його "дім божевільних",
   який теж співався саме як у божевільні.
  
   es-
   ta es
   la ca-
   la sasa de los locos te di-
   te digo la verdad, ME VOY!
  
   от ми й почали його звати божевільним Рікі.
   йому тоді було 25, на рік старший од мене,
   але в нього були зморшки навколо очей
   ("це з тобою роблять мандри")
   і погляд давньокитайського мудреця-даоса.
   ну, як я їх собі уявляю ;)
   якщо в нас усе ж були якісь гроші, то Рікі
   мандрував і працював по ходу,
   з маленькою знайденою десь на звалищі сумкою,
   навіть без рюкзака, без спальника, часом без копійки,
   зі стрічкою матерії, зав'язаною вузлом, замість пояса...
   він став для мене ґуру.
  
   зараз він повертався додому з Лівінгстона, Гватемала,
   де працював зварювальником і продавцем хліба.
   розповідав, як там ходять поруч
   двометрові негри гаріфуна, поруч з якими він
   почувався просто ліліпутом -
   і малесенькі жіночки майя, поряд із якими він був велетнем.
   (складає великий і вказівний палець):
   "...y seсoritas chiquititititas!" -
   "і малюсюсюсюсінькі панночки!"
   (слово chuiqititititas треба вимовляти музикально,
   кожен наступний склад - на кілька нот вище.)
  
   ночами на даху збиралося багато люду:
   ми утрьох; мешканці хати; друзі наших господарів, друзі друзів...
   розкладали на підставці багаття, смажили м'ясо та кактуси нопалес,
   пили пиво з лаймом і сіллю та текілу.
   Сімон і Рікі передавали один одному гітару.
   Рікі значно скромніший, але він явно був
   популярніший, та й сильніший як виконавець.
   нівабіду Сімонові - може, колись він стане добрим пісенником,
   але на той час усі його пісні були переробками чужих.
   пізніше він під упливом пісні Рікі про Еміліано Сапату
   зробив свою про Панчо Вілью,
   й коли я зауважив, що мотив дуже знайомий,
   Сімон ображено відповів, що це не переробка,
   а пісня, написана під натхненням від іншої.
  
   блін, ми з Сімоном знову посварилися,
   знову через мене й знову через їжу.
   я ніколи не куховарив, відробляючи це постійним миттям посуду.
   власне, я й сам для себе ніколи не куховарю (виправдовуюся),
   що я йому й пояснив. ми разом ходили по продукти,
   я залюбки допомагав, нарізаючи овочі, наприклад.
   Сімон наче й погодився на такий розклад,
   але без ентузіазму,
   й потім ця самісінька сварка повторювалася десятки разів,
   часом я таки готував щось, але, як зауважив Сімон,
   ніколи - з власної ініціативи. лише під тиском.
   але загалом ми все ж непогано скентувалися
   та добре знаходили спільну мову.
   (повторюю це знов і знову,
   знаючи, як буде далі.)
  
   я дуже хотів піти в мексиканські гори
   й висловив таку пропозицію. Рікі пристав одразу,
   Сімон вирішив не ризикувати, бо в нього астма.
   ми потім були раді, бо він би явно не потягнув.
   я думав, ми підемо на якусь із невисоких гір,
   але Рікі порозпитував знайомих
   (бо він сам не з Мехіко, а з Хуареса),
   й ми зібралися на Істаксіуатль -
   третю за величиною вершину країни, 5200 з чимось метрів.
   я не думав, що все так серйозно, але, звісно, був у захваті.
   - йдемо на вулкан, йдемо на вулкан! - три дні
   щасливо повторювали один одному ми з Рікі.
  
   ми виїхали затемна й за кілька годин
   дісталися підніжжя Істаксіуатль.
   (о місто, а?! з Мехіко
   і до океану теж недалеко. і до пустелі).
   в останньому селі купили їжу:
   на три дні на двох один кілограм граноли -
   суміші зерен і горіхів -
   і півкіло твердого шоколаду. все.
   я викурив останню цигарку
   й більше про це навіть не згадував.
   Рікі постійно йшов уперед, обертався й чекав на мене.
   я пітнів і задихався, проте вперто сунув догори.
   в рюкзаку був лише намет і спальник,
   у Рікі в сумці - його, позичений, спальник і їжа.
   більше ми нічого не взяли.
  
   джунглі змінилися хвойним лісом,
   над квітами літали колібрі,
   лісоруби попередили нас про вовків.
   Рікі дорогою знайшов каструлю
   й запхав до своєї сумки.
   ми довго йшли від водосховища
   вузькою, на фут, кладкою
   між прирученим струмком уздовж схилу
   та прірвою.
   почався Сибір, а о третій дня
   прийшов язичницький бог
   із громом і зливою.
   ми проспали в наметі годин п'ятнадцять
   аж до наступного світанку.
   й лише вранці нарешті побачили Білу Пані.
   вкрита снігом вершина з головою,
   грудьми та колінами сплячої красуні.
   да-а-алеко вгорі.
  
   колись Істаксіуатль була принцесою,
   й у неї закохався простий воїн. звісно,
   батько не хотів її видавати заміж, й послав воїна.
   ну, на війну. в Оахаку.
   мовляв, якщо переможеш, видам за тебе доньку.
   воїн таки переміг, але тим часом
   батько сказав принцесі, що її коханий загинув.
   та від туги кинулася з урвища.
   її коханий повернувся, дізнався, що сталося,
   розлютився, порубав багато нечестивих,
   включно з татусем коханої,
   та врешті й сам загинув у бою.
   і от боги вирішили, що хоч після смерті
   кохані будуть разом.
   і зробили їх двома горами. хоча б тепер поруч.
   він - Попокатепетль, "димуча гора".
   часом і досі від люті вибухає, кидає в небо камінням.
   вона - Істаксіуатль, "біла жінка".
   і справді, досі видно, як вона спить, лежачи на спині:
   обличчя, високі груди та підняті коліна.
  
   в обхід урвищ, між усе рідшими деревами,
   потім усе рідшими кущами
   ми з Рікі дерлись і дерлися, спершу на двох,
   а потім і рачки, хапаючись за траву,
   аж поки краєвид
   раптом не розгорнувся,
   опустившись попід наші ноги. ну, відомо:
   дивишся праворуч - йоб тваю мать,
   дивишся прямо - просто пиздець,
   дивишся ліворуч - Попокатепетль.
   хмари вже внизу, клаптями над лісом,
   під ногами тепер уже тільки вулканічний ґрунт,
   а вершина Курної гори, як і належить,
   пускає люлькою дим у небеса,
   дим змішується з верхнім шаром хмар
   у дзвінко-блакитному прозорому небі.
   дихати тяжко, вже навіть сидячи, не тільки на ходу.
   ми вперше з'їли по жмені граноли,
   погризли шоколаду й запили водою з джерела.
   Рікі й далі йде попереду й чекає на кожному відрозі,
   хоча й він рухається вже значно повільніше.
   і крім нас - лише колібрі, швидкі, наче мухи,
   над яскраво-червоними квітами
   поміж рідких зелених плям короткої густої трави
   на попелястому тлі місячного ґрунту.
  
   чи то спустився туман, чи то ми піднялись у хмару.
   невиразно силует Рікі п'ятдесят метрів попереду,
   окремі камені - черепи тольтекських брухо (чарівників)
   посеред долини голів.
   і відсутність часу.
   Рікі з палицею та в бандані, наче дон Хуан,
   сидить на камені в позі Великого Орла, не дихає.
   колібрі шмигають під ногами.
   далеко не видно.
   і це триває вічно.
   в заглибині струмок, навколо - зелена пляма
   із червоними зірками,
   так гарно, що мені хочеться плакати.
   цим шляхом йдуть духи в інший край. це Ікстлан.
   глибоко розумію, всім тілом відчуваю,
   що магія ніколи й нікуди не зникала,
   що диво завжди навколо нас,
   хоча ми не завжди налаштовані його сприймати.
   розумінню допомагає сп'яніння від браку кисню.
  
   я йду повільно-повільно,
   не дихаю -
   але Рікі, побачивши зайця, скидає сумку, улюлюкає й біжить слідом, на ходу виймаючи з-за пазухи рогатку. "бля, він і справді божевільний, цей Рікі!" як він біжить? як він летить у безповітряному просторі???
   дивлюсь із утомленим захватом.
  
   минає час, мине і вічність.
   і хмара залишиться внизу,
   й Рікі лежатиме вже на хребті гори,
   сумка під спиною, руки за головою,
   на вузенькій смужці, на стежці, поміж двох глибочезних проваль,
   а по інший бік одного з них, на іншому відрозі, за кілька кілометрів -
   малесенька цяточка будки рятувальників,
   макове зернятко в чотиривимірному безмежжі.
   і вже так близько - льодовик на підході до вершини,
   й у нас тут тихо і спокійно, ані подиху вітру,
   холодна, але ласкава беззвучність -
   а там, нагорі - там лють:
   і видно кожну сніжинку в хмарі снігу,
   що його вітрисько здуває з того боку через край.
   і кидає в провалля.
   і ми дрібні, ми - точки.
   й усе таке велике,
   аж запирає дух
   від німого відчуття.
   це не страх і не захват,
   це - переповнення.
   позалюдське. все живе. камінь живий, гора жива, каміння живе, вітер живий, сніг живий, і кожна окрема сніжинка також жива, хмара жива, кожна краплина в ній та кожна крижина в ній жива, й усе дихає, крутиться, пульсує, вібрує.
  
   ми ставили камінь на камінь,
   щоб бачити шлях назад одним із відрогів поміж урвищ,
   аж поки сіли під льодовиком.
  
   і тихо пішов сніг.
  
   ми розклали намет і трохи поспали. змерзли, прокинулися.
   вилізли на білу, але дуже рельєфну надреальність.
   залишили намет і рюкзаки,
   подерлись останнім схилом.
   вершина зблизька виявилася піком,
   і гравій, змішаний із льодом, обсипався під руками й ногами.
  
   наш намет був уже цяткою, коли Рікі сказав:
   - слухай, я зовсім п'яний. ти йди далі, якщо хочеш.
   у мене після сну відкрилося друге дихання,
   тож я ще п'ятнадцять хвилин дряпався на одному місці,
   камінці з шурхотом сунули вниз по схилу,
   а я не просувався.
  
   залишалося всього метрів двісті по висоті.
   та, все одно б довелося йти через льодовик,
   де вітрюган переносив і скидав у прірву купи снігу.
  
   у напіврозвалених слизьких чоботах -
   єсть у нас єщьо дома дєла,
   тому ми спустилися.
  
   і тут головне - терплячість.
   ясно, що шлях назад ми загубили вже через годину,
   й обходити довелося третіми дорогами,
   впираючись у різкий обрив і вертаючись знову вгору,
   пробуючи інший варіант.
   нижче стало легше, бо ми вже йшли вздовж струмків,
   обходячи місця, де вода падала вниз
   із десятиметрової висоти -
   й заночували ми вже під першими деревами,
   де все бодай сумісних із людськими вимірів.
  
   вранці Рікі зварив у знайденій каструлі
   весь шоколад, який лишався -
   і як же ми бігли назад,
   до людей, до людей, до людей!
   я був просто, просто щасливий, побачивши в обід першу хатинку.
  
   а тепер-от хочеться в Гімалаї чи на Марс. ну не пиздець?
  
   8
  
   по поверненні виявилося, що нас виселяють.
   між Момо з Сімоном і нашими господарями
   стався конхвлікт.
   ну, з Момо вся ясно - песимізм;
   а Сімон кілька разів щось не те казав
   про котів однієї з мешканок будинку :)
   цього разу Момо (а не Сімон) знайшла інше місце,
   і я з почуття солідарності офіційно переїхав
   разом із ними двома,
   хоча, звісно, кожної другої ночі продовжував
   ходити до своєї подруги
   вчити іспанську.
  
   ми з Рікі напланували разом поїздити по Мексиці,
   поїхати, наприклад, до Мідного каньйону.
   раніше ми з Сімоном урочисто обіцяли одне одному,
   що між нами не стане жодна жінка,
   але тут він мене приревнував до чувака,
   й образився, що я його ставлю перед загрозою
   залишитися сам на сам із Момо.
   Втім, Рікі таки поїхав до батьків, поки мене десь не було,
   і я потім дізнався, що Сімон, до його честі,
   дав цьому сковородинцеві трохи грошей
   на дорогу автостопом до Хуареса,
   бо ж там три дні шляху.
  
   ми стали жити в кооперативі імені Панчо Вільї.
   хто не в курсі, це такий собі Робін Гуд-революціонер,
   який зі скромних бандюків
   вибився в народні герої.
   я потім чув захоплену пісню про те, як Вілья
   самотужки напав на США, і Вудро Вільсон
   послав війська його шукати, але відомо -
   лови вітра в пустелі.
  
   а "Незалежний народний фронт Франсіско Вілья"
   зараз робить класну справу.
   незаможні люди захоплюють собі незайняту землю,
   будують своїми силами будинки й живуть автономно,
   потім і легалізуючись.
   отам ми й оселилися.
   там же водночас жив під час перебування в Мехіко,
   тобто тоді ж, коли й ми,
   й сам субкоманданте Маркос.
   зрозумійте правильно, жодного культу особистості ;)
   це радше як жити під одним дахом
   із Фантомасом. або навіть із Бетменом, о!
   ми обговорювали з місцевими теорії про те,
   що Маркос безсмертний,
   бо він у масці і йому все похуй.
   може собі існувати в кількох примірниках.
   ну, як казав він сам:
   Маркос - це ти.
  
   оригінал, як і належить Фантомасові,
   на очі не з'явився.
   або вів ці розмови й не признавався,
   сміючись у професорську бороду?
  
   тим часом групова динаміка не стояла на місці.
   якось Момо сказала, шо нада пагаваріть.
   ну й поговорила.
   сказала, що за місяць у Мексиці,
   всупереч її сподіванням, наша група
   так і не склалася.
   що ми з Сімоном зблизились, а вона
   без Аліси залишилася сама-самотою.
   і що нам треба розійтися. що вона дуже самотня.
   та й почала схлипувати.
   я підійшов і обійняв її.
   ми потім пройшлися. я пояснив,
   що й ми з Сімоном не весь час разом,
   як вона собі думає. що я більшість часу
   проводив з коханкою та з Рікі.
   і що так і краще - коли в кожного є щось своє.
  
   вона наче заспокоїлася.
   ну, але відраджувати їй мандрувати окремо
   ні я, ні Сімон не стали.
  
   2 липня 2006 року минули вибори
   президента Мексики. попри відверту найобку,
   революції там так і не почалося,
   й ми розчаровано вирішили їхати далі.
   останню ніч я, звичайно, провів із дівчиною.
   того вечора я розкрив пелюстки її квіточки
   носиком,
   як той метелик,
   перш ніж потицяти тичинкою в маточку.
   вона поклала ніжки мені на плечі,
   й поки ми несамовито їблися,
   її довжелезне чорне волосся
   цнотливо прикривало ніжні дівочі груди.
   ***
  
   а на ранок я зустрівся з Сімоном у центрі,
   а в нього, як звичайно, фсьо було вже схвачєно,
   і його колишня, хм, як би то сказати,
   еротично-бойова подруга
   зі своїм нинішнім хлопцем і з мамою
   повезли нас за собою на південь, до Океану.
   ну, вони саме відвідували Мексику тоді.
   випадковість, як і завжди.
   ми виїхали дорогою на Оахаку,
   й одразу за містом
   над нами закружляв Великий Орел.
   штук сім, якщо точніше.
   ми їхали через пустельні гори,
   вкриті лише лісами з височенних кактусів.
   схили, схилища, урви, урвища,
   а скрізь на них -
   какти, кактуси, кактусища.
   вицвіло-зелене на блідо-жовтому піщаному тлі.
  
   мама Сімонової бойової подруги дуже боялася висоти,
   але дуже любила гарні краєвиди.
   і ще була кмітлива!
   вона опускала голову ледь не до сидіння,
   так щоб нічого не бачити,
   а сама підіймала вгору руку з фотоапаратом,
   фотографувала через вікно,
   а потім роздивлялася на дисплеї, що в неї вийшло.
   такий-от ворошиловський стрілок,
   хоч з-за рогу влучить куди треба.
   дуже бойова мама, як і належить
   мамі відповідної подруги.
  
   ми переночували в революційному
   місті-герої Оахака.
   про революцію пізніше, а цього разу
   ми тільки залишилися на одну ніч:
   наші благодійники в готельному номері,
   а ми примазалися за символічний хабар
   поспати на даху готелю у спальниках.
  
   а потім знову дорога.
   через до біса спекотний день
   і піздєц холодний гірський вечір
   ми в'їхали в
   ніч.
   і вночі, крізь ніч
   спустилися до Океану.
   тихий-то він Тихий, але пульс хвиль,
   дихання океану, дихання моря
   роблять цю тишу ритмічною.
   фуххх собі та й фуууууууух.
   світив місяць, і ми зайшли у бліду піну.
   а я дивився в обрій і уявляв, як мій погляд
   обходить через половину земної кулі,
   через величезну дугу...
   мій погляд промазав,
   не влучив у Австралію
   і вперся в Антарктиду.
   як перед тим на Істаксіуатль,
   я розумію... ні, не так...
   я відчуваю,
   що значить розмір. що значить великий.
  
   Сімонові друзі поселились у хостелі
   на березі Океану, а ми,
   як і належить бідним родичам,
   пішли попідтинню.
   розклали свій намет попід тином.
   і дешево, хе-хе, і зручно.
   насправді я там навіть жодного разу не спав.
   на нульовому рівні над океаном
   було так тепло,
   що я після чергової загальної пиятики,
   в якій, як і зазвичай, брав участь як офіційний спостерігач,
   засинав у гамаку чи й просто на пісочку.
   це був пляж Масунте - на щастя,
   ще нерозвинений у плані туризму -
   і тому в кількох кафе тусувалися
   лише всілякі мандрівні студенти,
   молодь фізична та молодь душевна,
   не матрацники, але мужі
   обох статей.
   один мексиканець, побачивши мене, коли
   я в хорі з іншими виспівував пісню маріачі,
   просто не міг відірвати погляду,
   а коли я теж затягнув "ай-ай-аййййй",
   розреготався з білявого ґрінґо й дуже жалкував,
   що у нього нема відеокамери.
  
   а також:
   хіт усіх часів і народів, присутніх на пляжі:
   пара байляр ля бамба!..
   пара байляр ля бамба
   се несесіта
   уна пока де ґрасья,
   уна пока де ґрасья...
   баамба-бамба,
   баамба-бамба!..
  
   першого ж дня я познайомився з англійкою,
   студенткою-антропологом.
   вона лежала голими грудьми на рушнику
   і, коли я проходив поруч, дивилася на мене так,
   що не підійти я просто не зміг.
   і все б нічого, але до неї мазався якийсь ізраїльтянин,
   а поки я тримався за принцип
   "якщо у неї хтось, то я нє",
   до англійки підвалив Сімон. а це ще гірше.
   - ідьом пагаварім.
   - а шо?
   - слу, у мене таке враження, що ми підбиваємо клинці до однієї жінки. оцього б мені хотілося найменше.
   - та я розумію. насправді я до неї не чіпляюся, це просто взаємний потяг. все просто йде, як іде.
   - та може й так. але шота неприємно.
   - все одно нічого не буде. вона не сама.
   - ага, я бачив.
   - але я радий, що ти проговорив цю справу, а не затримав у собі.
   - (крива посмішка)
   на тому й закінчили, якось отако ніяко.
  
   наступного ранку я прокинувся в гамаку в гарячці,
   а на сусідньому гойдалася дівчинка з досконалим тілом,
   просто-таки досконалим.
   ех, оце ж місце, цей Масунте!
   не знаю, як так сталося, що я почав
   грузить її феноменологією. ага, знайшов про шо говорити.
   гарячка.
   але хм, чомусь сработало:
   - а ти хоч і хворий, а голова працює добре.
   і ми пішли гуляти.
   гуляти пляжем.
   вздовж узбережжя океану.
   по коліна в піні.
   отакий-от Галівуд получився. ну, і за законами жанру
   мусили через кілька кілометрів рамантіки поцілуватись.
   а потім цілуватися дорогою назад,
   зупиняючись по коліна в піні.
   при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться англійка.
   ну, Галівуд, шо тут скажеш.
   а толку? пішла вона з подругою вечеряти,
   вертається і морозиться.
   - ідьом пагаварім.
   - а шо?
   - щось сталося?
   - та ні, нічого не сталося.
   - а чому ти так поводишся?
   - ти знаєш, я просто подумала... у мене щойно в Пуерто Ескондідо був хлопець... а я ж не така насправді.
   - ну так можна було не уникати мене, а поговорити, я б зрозумів.
   - мабуть. я справді погано впоралась із ситуацією.
   - та нічого, не переживай.
   ми обіймаємося.
   при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться англійка.
   ну, Галівуд, шо тут скажеш.
   а цілий наступний день просто собі гулялися.
   дівчинка плавала як рибка,
   бо вона була з Австралії.
   й розмовляла з милою вимовою:
   I doin't knoi, I goi hoime.
   і я цілий день ковтав слинку,
   дивлячись на ямочки на спинці
   над її сідничками,
   а в той же вечір вона weint hoime.
   зате всі, хто лишився, пішли вночі
   курити коноплю на пляжі.
   а кілька мексиканців улаштували танці з вогнем.
   одна жінка, вона була старша,
   й вона була товста,
   але ж як вона граціозно рухалася,
   як плавно та зграбно.
   приставляла носок однієї ноги
   до гомілки іншої,
   легко пересувалася на три кроки праворуч,
   на три кроки ліворуч,
   а вогняні круги, які вона створила
   обертанням куль полум'я на ланцюгах,
   стали помаранчевими дірами,
   крізь які я бачив інший світ,
   крізь які я входив, наче крізь лази у часопросторі,
   в інші галактики,
   за мільярди-мільярди світлових років.
   я відчував Латинську Америку як край дива,
   знову. я розумів, що тут сама дійсність.
   магічна. це просто їхня реальність.
   ми сиділи на шезлонгах колом,
   навпроти мене англійка,
   а веселий повний данець-мексиканець
   на ім'я Кетцаль - ім'я з ацтекської мови -
   посміювався, бачачи, як я починаю
   дивитися невідривно на англійку,
   та й під'юджував мене:
   - яка прекрасна ніч. так темно, й тепло,
   і вітер у її волоссі...
   а її волосся справді було
   густе і довге й чорне й кучеряве,
   і щось було в її аристократичній зовнішності таке,
   що я почав думати про часи Шекспіра,
   про циганок середньовіччя,
   про Єлену Прекрасну та нездоланний потяг чоловіків
   до її кучерів, про позачасовість,
   і я знав, що ця англійка лише випадково
   народилась у наш час,
   її зовнішність була вічною,
   вона перенароджувалася безліч разів -
   не змінюючи навіть обрисів тіла -
   існувала в усі епохи, з тією ж
   аристократичною зовнішністю,
   з тим же спокоєм, і я розумів, що вона -
   вона на боці світлих сил, а я -
   я лише учень, і я повинен бути з нею,
   й навчитися від неї чогось дуже-дуже-дуже
   важливого, значущого, й це допоможе мені також
   нарешті визначитися та стати
   на бік світлих сил.
   і все це я не тільки думав, але й говорив їй,
   а вона дивилася на мене здивовано-спокійно
   й усміхалась вічною усмішкою
   позачасової Джоконди. бо вона була колись і там,
   якщо й не нею, бо була гарніша, стрункіша,
   тоненькою й високою, з прямою поставою...
   вона сказала, щоб я пішов спати до неї в кімнату,
   тому що я хворий,
   і в тій же кімнаті спали Кетцаль зі своєю дівчиною,
   а англійка запустила мене до свого ліжка,
   під антимоскітну сітку, і в цьому будуарі
   вона до пояса роздяглася,
   я дивився на її великі груди та тонку талію,
   так хотів обійняти її, притиснути до себе...
   але ми заснули навіть не доторкаючись.
   не наважився.
   отак.
  
   так мало бути. наступного дня ми з англійкою
   поїхали в гори до сапотеків -
   "тих, що ходять по хмарах". переклад самоназви.
   в автобусі було холодно, вона спала,
   я укривав її, вона усміхалася крізь сон,
   і високо-високо в горах,
   де тільки індіанці та хмари,
   ми зупинилися в Сан-Хуан-дель-Пасіфіко.
   а власне, чого ми туди їхали?
  
   в регіоні дозволені чарівні гриби -
   дозволені тому, що тут існує
   "усо костумбро" - звичаєве вживання,
   і якщо транспортування магії заборонене,
   то прямо там:
   - уяви собі, тут майже всі, кого ти бачиш, перебувають у різних стадіях делірію. вони починають вживати гриби постійно ще з дитинства, - сміючись, казала майбутній відомий антрополог.
   не знаю, чи це правда, але схоже, жодна зі стадій делірію
   не заважала сапотекам
   прекрасно наживатися на таких, як ми.
   місце відоме серед хтивої до магії,
   спраглої інших вимірів і точок зборки
   європейської мажорної молоді.
  
   гриби все одно треба вживати лише там,
   де вони ростуть - інакше
   їхня магія обернеться проти тебе,
   матимеш жахіття.
   ми трохи здобули й довго йшли
   селом, на край, у гори, шукаючи
   одного знайомого англійці ацтека,
   як він себе іменував -
   власника такого собі ексклюзивного клубу
   для аматорів грибних чарів.
   це був худющий дядько років сорока,
   з довжелезними дредами,
   який весь час розповідав про любов,
   про вселенську любов,
   про безмірну любов...
   поки його дружина прислужувала.
  
   з чого дуже обурювалась англійка-феміністка:
   - мексиканський мачізм навіть тут.
   ацтек нас переконував, що всі розповіді
   про кровожерність і людські жертвоприношення
   ще тих, старих ацтеків - це брехні,
   вигадані християнами, казав,
   що ацтеки були сумирні й любили все довкола,
   бо завжди вживали різноманітні
   "рослини богів" (с),
   і на доказ показав книжку з однойменною назвою,
   а потім заспокоював, що куди б ми не пішли,
   він завжди зможе нас покликати назад,
   нас привести назад,
   назад, назад, додому, до тепла...
  
   не роблячи прямих згадок,
   про яку саме мандрівку він говорить.
  
   він не знав, що квитки ми вже маємо.
   ми зняли у нього одну з маленьких хатинок
   на схилі гори,
   і з'їли чарівні гриби.
  
   І чари світу полились на мене,
   Й захотілося писати
   Про двісті тисяч і мільйон відтінків
   Зеленого у горах Сьєрра Мадре Сур,
   Бруківку Оахаки,
   Блиск і тріщини у камені,
   Червоно-пурпуровий одяг індіанок,
   Про тепло її долонь,
   Про вітер у волоссі та пекуче сонце,
   Про жовте світло ліхтарів,
   Про чотирнадцять гітаристів,
   Середньовічний чорний одяг із золотом,
   Високу музику, янгельскі голоси,
   Гладкий папір і чорний-чорний колір чорнил,
   Про відчуття магічності в усьому,
   Заглиблення в тілесні відчуття,
   Екстаз від зору, слуху, нюху, шкіри,
   Смаку, напруження та втоми -
   Про красу, красу, красу!
  
   ми дуже довго намагалися
   розпалити вогонь у пічці,
   англійка стояла на колінах,
   я подавав їй палички,
   а потім ми забили. бо вже не було холодно.
   ми вийшли надвір і сіли просто на землю.
   я знав, що бачитиму змій. і я їх побачив.
   спершу на дереві. великий удав спускався з гілки,
   переплітався з нею, ставав гілкою.
   я знав, що бачитиму змій,
   але не знав, що вони будуть друзями,
   не знав, що вони будуть настільки красивими.
   як Великий Орел.
   змія ж йому не здобич, а подруга,
   обвила його шию.
   я подивився вниз, і прямо між моїми ногами
   звивалися тисячі маленьких змій,
   яскраво-смарагдових, блискучих,
   красунечки.
   я подивився на англійку.
   її теплий і пухнастий в'язаний светр,
   білий, товстий,
   як виявилося, було зв'язано з черв'ячків.
   вони юрмилися рукавами та навколо її шиї.
   вони були такі прекрасні,
   що я почав гладити їх та пестити.
   у світлі місяця обличчя англійки
   було блідо-зелене і матове,
   я дивився на неї з захватом.
   бо такого гарного кольору шкіри
   я ще ніколи не бачив.
   матова гладенька зелененька шкіра!
   що може бути красивіше???
   я ж казав, я-бо знав іще вчора,
   що вона не з цих часів, що вона прадавня,
   одвічна, предковічна.
   навпроти нас на схилі іншої гори
   спокійно-непорушно стояв гордий сфінкс.
   я довго роздивлявся його могутні лапи,
   благородний профіль і бороду,
   круті плечі та стегна.
   ми розмовляли втрьох: я, сфінкс і вічна
   англійка-грекиня-циганка-індіанка-індійка:
   про субкультури; про майянський календар,
   який закінчується в 2012 році -
   а отже, почнеться інша ера: можливо,
   ера Водолія?
   нарешті ми знайомилися,
   міркуючи про істини, бо мозок
   був ясний, як ніколи, ніколи не збивався з думки,
   й лише світ зору, слуху, нюху, дотику
   став значно красивіший, дуже
   виразний та чіткий, як ніколи доти.
   над нами пролітали космічні кораблі,
   підсвічуючи собі яскравим прожектором,
   час від часу я опускав руку на землю
   та пестив наших друзів-зміїв,
   не відволікаючись від розмови,
   дивився, як ворушиться,
   складається у візерунки її кучеряве волосся,
   а потім знову спадає вниз на плечі.
   сфінкс стояв перед нами величний
   і прекрасний.
   космічні кораблі були доказом того,
   що життя вирує не тільки в нашому світі,
   що все, абсолютно все живе
   не тільки на нашій планеті,
   праправнуків ліс у рожевих повітрях
   на інших світах не боятися смерті
   це зелень і хмари і знов-таки вітер
   під сонцем, яке нам дало світлохвилі,
   і мало того - досить було кинути поглядом
   у будь-який бік,
   затриматися на будь-якій, абсолютно будь-якій деталі,
   щоб переконатися:
   все - красиве.
   немає нічого нейтрального.
   немає нічого негарного.
   кожна точка містить у собі все,
   все міститься в кожній точці,
   й отже, кожна точка є абсолютом краси
   і краса є абсолютом кожної точки,
   а отже, й усього.
   немає чогось більш красивого,
   нема нічого менш гарного,
   все однакове тому, що все - абсолютне.
   краса не врятує світ. краса його постійно рятує.
   бо світ є краса і краса є світ.
  
   9
  
   між іншим. насправді гриби лише допомагають.
   на відміну від коноплі, при них не втрачається
   ні почуття часу, ні відчуття логіки.
   ти просто краще бачиш, ліпше усвідомлюєш,
   сильніше відчуваєш.
  
   раз і назавжди.
  
   я можу налаштуватися на це відчуття й зараз,
   будь-якої миті,
   коли переповнення естетичним відчуттям
   не заважатиме мені на практиці.
   кожна мураха, що повзе з травинкою,
   кожна тріщинка в асфальті,
   будь-яка червина, ха, шматок лайна -
   це абсолютна краса.
   треба лише це побачити.
   нема нічого більш або менш важливого,
   тим більше нікого. все й усі є абсолютом,
   все в одному, й одне в усьому.
   все - єдність, у своїй суті, у своїй глибині.
  
   ми насолоджувалися красою годин вісім,
   і лише на світанку виснажений видіннями мозок
   покликав нас спати.
   виявилося, що холодно,
   а ми цілу ніч сиділи на мокрій
   від кришталевих краплинок роси
   смарагдово-блискучій траві.
   ми зайшли до хати й залізли під ковдру,
   притислися від холоду одне до одного,
   англійка зняла мокру спідницю
   й виявилося, що під нею нічого немає.
   я вдав, ніби сприйняв це як натяк.
   притиснув її до себе, пестив,
   і вона дозволяла гладити себе по клітору,
   проте не дозволяла цілувати себе в губи.
   залишилися хоч і без трусиків,
   але в ліфчику, хоча раніше якраз
   ходила пляжем із голими грудьми.
   - а чому? чому не зовсім гола? ти ж без трусиків!
   - це психологічне.
   вона не відповідала на пестощі пестощами,
   лише сама стогнала й тяжко дихала,
   але все ще трималася, ніби це не вона робить,
   а тільки я,
   ніби вона не зраджує цим свого чувака,
   який залишився в Ліверпулі.
   (такі думки я матиму ще довго.)
  
   наступної ночі вона таки віддалася.
   це неминуче,
   коли припиняєш себе обманювати,
   нібито півзради - це ще не зрада.
   - я знаю, ти мене навмисне потяг у гори, щоб там звабити, -
   не раз казала потім вона, усміхаючись
   радше з самої себе.
   - чесно, і думки не було, - пост-фактум дійсно здавалося,
   ніби й думки не було;
   а дістатися до того, як було насправді анте-фактум,
   було вже неможливо.
  
   ми вирішили їхати до Оахаки на революцію.
  
   як на той час уже повелося,
   ми з Сімоном мали рухатися шляхом найменшого
   кошту.
   тому ми з ним подались автостопом,
   і я домовився з англійкою,
   що приходитиму щодня від 11 до 12
   та від 18 до 19 на вказане нею місце в Оахаці.
   вона поїхала автобусом.
  
   а мене все не попускало,
   хоча минуло вже чотири дні.
  
   підозрюю, що так аби до кінця -
   то мене вже не попустить ніколи.
  
   ми їхали в кузові вантажівки,
   а я все показував Сімонові то на одну
   пляму іншого відтінку в зелені гір,
   то на іншу:
   - ох, як гарно! дивися, як гарно!
   - мда, ти таки змінився...
   почалася шалена злива,
   й Сімон намагався повністю вкрити нас
   тентом від намету,
   але то сюди, то туди просочувалася вода.
   він зливсь, а я сміявся, й він злився ще більше
   від того, що мені похуй на дощ і я сміюся.
   потім ми їхали під вітром мокрі,
   дуже холодно, дуже, дуже холодно,
   все вище в горах,
   але обоє вже в гарному гуморі, бо нас
   мали везти крізь ніч, крізь гори.
   ми стрибали в кузові, тримаючись за борти,
   потім Сімон начитував реп, а я танцював,
   намагаючись не навернутися на крутих поворотах -
   усе, щоб зігрітися. нам було холодно шо пиздець,
   але ми були щасливі шо пиздець.
   ми повкривалися капюшонами, ще й тримали їх
   пальцями, щоб залишити тільки
   вузеньку вертикальну щілину.
   Сімон іще й був у окулярах, які знайшов десь -
   схожих на окуляри республіканських пілотів
   часів іспанської громадянської війни 1936-1939.
   він глянув на мене, почав реготати, аж зігнувся,
   а коли відхекався, то сказав,
   що я в капюшоні зі щілиною схожий
   на пизду.
   я подивився на нього - і справді.
   він був схожий на пизду в окулярах льотчика.
   це була щаслива поїздка.
  
   ми перетнули хребет і почали спускатися
   серпантином під світлом повного місяця,
   внизу було видно блідо-чорну долину:
   кава з молоком.
   ніч така місячна, зоряна, ясная -
   видно, хоч голки збирай.
   нас висадили в центрі невеликого містечка,
   назву якого я не пам'ятаю - і там, на центральній площі,
   ми розклали намет
   просто під дверима аптеки.
   нас розбудив якийсь із покупців,
   бо він шурнувся об намет, намагаючись
   протиснутися повз нас у вже відчинену аптеку:
   власники відкрилися на світанку тихенько,
   намагаючись нас не турбувати.
   Мексика - це вам не Тот-топот-тономой, йоб тваю мать!
  
   а за наступний день ми дісталися
   революційного міста-героя Оахака.
   а там...
   на zocalo коло церкви революція іде.
   почалося все зі звичайного соціального страйку вчителів.
   ті розклали наметове містечко на центральній площі,
   вимагаючи просто собі соціальні пільги.
   а через кілька тижнів, у червні 2006 року,
   о четвертій ранку
   на них наслали ОМОН, мексиканською ПФП.
   копів було більше, ніж самих страйкарів,
   вони були у важких обладунках,
   зі сльозоточивим газом і вертольотами -
   але хуй там!!!
   наступного дня до вчителів приєдналася більшість міста.
   тепер офіційна влада ховається десь на чигирях,
   владу в місті й навколо здійснює АППО -
   народна асамблея Оахаки:
   децентралізоване об'єднання
   різноманітних громадських організацій,
   індіанських спільнот
   тощо. дійсно народна асамблея,
   а не професійні "представники" та "народні обранці",
   маму їхню.
  
   коли ми приїхали, всі слухають виключно "радіо Плантон" -
   радіо наметового містечка.
   на базарах, у таксівках, із приймачами на вулицях.
   ми прийшли до революціонерів.
   чергові оглянули нас, розпитали,
   й ми оселились у наметі
   в альтанці, розташованій
   посеред центральної площі - zocalo.
   "сніму квартіру нідаліко от центра".
   ага. але ми якісь стрьомні, й у нас узяли
   документи "на зберігання". ну, для нашої ж безпеки.
   я дав могилянський студентський.
  
   посеред ночі раздайоцца істошний крік:
   - Zapa-aaa-ta vive!
   лінивий голос:
   - por donde vive?
   і знову революційно-збуджений:
   - no sй pero vive y vive!!!
   (- Сапата жиє!
   - де ж це він жиє?
   - не знаю, але жиє й жиє!)
  
   тільки засинаємо, прокидаємося від голосів
   прямо біля нашого намету..
   Сімон прислухається: "Розі? Розі!"
   виповзаємо рачки - й дійсно... стоїть моя англієчка...
   взяла мене під ручки бєлиє й повела до свого готелю.
   не настільки в центрі міста, звісно,
   але все одно приємно.
   ми потайки прошмигнули повз реєстратуру,
   зайшли до номера й пішли до душу перед ліжечком.
   вона довго, довго, довго милила мене,
   потім я намилював її,
   поки не впіймав погляд.
   я щось пробелькотів про презерватив у кімнаті,
   але вона дивилася на мене так,
   що я зрозумів.
   спробував повернути її задом до себе, нахилив,
   але чомусь не зміг увійти.
   вона повернулась і настрибнула на мене,
   обійняла ніжками за сідниці,
   а я притис її намиленою спинкою до теплих кахлів...
   ну нє, я знав, що сам іноді можу від перезбудження
   кінчити за кілька секунд,
   але якось не думав, що жінка
   теж так уміє...
   власне, я би потім міг і вийти з неї,
   але ж вона впала б на підлогу :)
   словом, наступного ранку
   довелося купувати next-day pill.
  
   Сімон тим часом значно більше тусувався
   з революціонерами
   та й зустрів і собі
   мексиканську революціонерку.
   якось вночі ми пішли у віхілянсія -
   чи то пак, начьной дазор:
   якщо раптом знову копи нападуть.
   із металевими прутами в руках,
   прогулюємося туди й сюди біля барикад,
   а люди, прості люди, приносять тако та каву.
   я ледь не плакав: як у нас під час
   Великої Помаранчевої, туди її.
   на стіні - графіті: "сила в руках, каміння у бруківці".
   попереду купи вже виколупаного з бруківки каміння,
   позаду - повні ящики коктейлів Молотова.
   оскільки ж іноземцям начебто не можна
   брати участь у будь-яких акціях,
   закрив я своє біле личко шарфом
   і пов'язав на світле волосся бандеру россо-негру.
   видно тільки очі.
   і все одно, один із мексиканців
   упіймав мій погляд, дивиться у вічі,
   і каже ніжно-ніжно:
   - а ти що тут робиш, ґрінґо льоко?
  
   наступного вечора обстріляли будинок,
   у якому перебував Сімон -
   місце розташування однієї з революційних радіостанцій.
   прийшли блядьські мен ін блек,
   відкрили вогонь. у одного з місцевих був пістолетик,
   він почав відстрілюватись,
   і найманці відступили: гроші-грошима,
   а життям ризикувати за них не хочеться.
  
   а через день я дізнаюся, що українські
   бляді-соцпартія, з якими я стільки тусувався,
   скуррррррвились із янучарами.
   читаю українську правду - і
   мнє хочєтся плакать от болі
   ілі забиццо во снє...
   чому? чому в країні, яку я так люблю,
   народ встає - а потім знову
   виблядки просто домовляються
   десь там між собою,
   а прості люди не мають жодного впливу?
   проголосував? пашол нахуй до наступних виборів.
   чому в іншій країні, яку я так люблю,
   народ свого часу повстав - а маємо те, що маємо?
   найбагатшу людину світу поруч із дітьми,
   які ходять по смітниках або чистять взуття за три песо...
  
   Мати - Україна, Мексика - кохана,
   Мама в Коломиї, Розалін в Ікстлані,
   Простір і час, історія й вічність.
   Бандера й Сапата, Махно та Магон,
   Степові дороги та гірські стежки.
   Сині Карпати, зелена Сьєрра,
   Гуцули й сапотеки, поліщуки й нортеньо,
   Смереки й нопалес, модрини та пальми,
   Дим і туман, запах багаття,
   Пан фреско - свіжий хліб,
   Свята земля - свята земля!
  
   Але, добродію, мі компанєро,
   Пендехос - виблядки при владі й тут і там,
   В обох - припижджений Північний Старший Брат
   І Патріа на продаж.
  
   Паністас, "регіони", зради,
   БЮТ, ПРІ, Слім, Порошенко
   З мільярдами в кишені - й поруч
   Голодні люди, вьєхос на дорогах,
   Бабусі з сигаретами й букетами на площах,
   І Батьківщина - у руках лядронів.
  
   Cапата - хай живе, нехай живе Махно,
   Й ля люча сіге - боротьба триває!
   Свята земля - земля священна,
   Пан фреско - свіжий хліб,
   Земля та воля, тьєрра й лібертад -
   Усім, не одиницям - а народу,
   Бо нас багато, нас не подолати -
   Коли ель пуебло ес унідо,
   Коли ми разом.
  
   10
  
   Ікстлан дійсно існує.
   там Сьєрра Мадре,
   материнські гори,
   де живуть сапотеки,
   там Ґелятао,
   де прапор над пам'ятником Беніто Хуаресу
   більший за саме село,
   й коли він шарудить на вітрі,
   то будить уночі - й ти лежиш і слухаєш
   цей шепіт історії;
   а коли сильний вітер подує вдень -
   тінь від прапора накриває всі хати водночас.
   там вечірній дощ
   дзвінко вистукує пісню маріачі
   на чорній бруківці порожніх вулиць.
   там ходить Розалін у білому пухнастому светрі,
   там смажена форель сама стрибає до рота,
   там смагляві дівчатка-школярки
   в коротких синіх спідничках і довгих білих панчохах
   ходять вулицею строєм
   під звук маршового барабану,
   готуючись до випускного.
   а на в'їзді в місто - гордий напис,
   який не визнає останніх змін закону:
   "у цій спільноті не існує приватної власності.
   купівлю і продаж комунальних земель заборонено".
  
   минуло кілька тижнів.
   ми попрощались із гордими індіанцями Ікстлану
   та мужніми революціонерами Оахаки.
   Сімон іще й окремо -
   з особливою мужньою жінкою-революціонеркою.
   вранці-раненько я пішов від Розі,
   і на розі
   зустрів Сімона та його кохану.
   вони сказали одне одному "адьйос" -
   і далі за напрацьованим планом.
   ми попутками.
   англійка мала знову зустріти нас
   у героїчному Чіапасі.
  
   оце був автостоп -
   найавтостопіший автостоп у житті.
   підходимо на заправці до водія вантажівки.
   - візьмете, а?
   - та я б узяв, але в кузові повно кака де вака.
   дивимося, дійсно: на підлозі тонким шаром
   розмащена оця сама кака де вака:
   там якраз перед тим корів везли.
   поїдемо? звісно, поїдемо!
   ми прив'язали рюкзаки до даху,
   до металевих труб, на які чіпляють брезент,
   а самі сіли на кришє ґалубого ваґона
   на одну з цих труб,
   наче кури на жердці курника...
   отак і їдемо, а під нами плещеться кака де вака...
   зате ж яка краса довкола! знову Сьєрра Мадре,
   внизу ущелини, а ми ще й сидимо
   на висоті чотири метри над дорогою.
   і за що я люблю Мексику: коли нас бачать даїшники,
   вони сміються і махають услід, а не спиняють.
   а на гірській дорозі
   назустріч їдуть і сигналять інші вантажівки,
   всім вес-сел-ло!
   незабаром над нами з'являється
   наш покровитель і володар - Великий Орел.
   точніше, він зрідка над нами -
   переважно ж в ущелинах далеко під нами.
   ми тепер самі як орли.
   сидимо на жердині над гівном.
   щастя!
  
   машина мала заїхати в одне містечко,
   й водій скинув нас біля річечки.
   ми покупалися разом із індіанцями,
   жінки нам показали, як правильно
   терти об камінь шкарпетки при пранні,
   а прохолодившися, ми вийшли знов на трасу -
   й у ту ж мить нам назустріч виїздить
   рідна кака де вака!
  
   у Сан Крістобаль де лас Касас
   ми приїхали надвечір.
   злізли з жердини.
   починався дощ, а ми знову
   заощаджували гроші як могли.
   походили-полазили, змокли
   та й розклали намета просто на вулиці,
   на чиємусь порозі. часом проїздили машини
   й заляпували стінку багнюкою з калюж.
   місце було стрьомне.
   я запропонував Сімону, якщо прийде поліція,
   казати, що ми розбили наметове містечко
   на протест проти насильства США в Іраку.
   чого тут? бо ми митці-дадаїсти,
   сюрреалісти та ситуаціоністи - словом, абсурдисти.
   а якщо прийдуть злодюги, вдаватиму, ніби в наметі великий пес,
   і гавкатиму.
  
   посеред ночі я прокинувся від того,
   що хтось мацав ззовні стінку.
   я смутно спросоння згадав свій план.
   ГГГГААРРРРРРР!...
   і я крізь полотно вхопив того хтося
   нігтями обох рук
   чи то за руку, чи то за ногу
   (типу, це щелепи велетенського собаки).
   чувак заверещав не своїм фальцетом,
   і я почув, як він льопає геть по калюжах.
   потім зупиняється.
   й починає реготати. довго так...
   і віддаляється, захлинаючись реготом.
   сподіваюся, він уже перестав.
  
   наступного дня приїхала англійка,
   але почала поводитися дивно.
   що й не дивно.
   їй незабаром повертатися до Ліверпуля,
   до свого хлопця,
   й вона сказала, що якщо отак до останнього дня
   спатиме зі мною, а потім після перельоту
   відразу знов із ним - це буде
   "психологічна катастрофа".
   я наче й розумів, але мене почало розривати
   на шмаття.
   я почав ревнувати її до всіх довкола.
   "давай мандрувати далі разом і все...", -
   заспокоювали одне одного ми.
   але не виходило.
   одного вечора ми таки зняли на двох
   номер у хостелі, "просто щоб побути разом".
   і звісно, побули не просто.
   десь у якийсь момент вона нахилилася над сумкою,
   я почав пестити її ззаду, схопив за пишне волосся,
   випростав і почав цілувати шию,
   а потім поступово роздяг догола,
   сам залишившись одягнений.
   вона стала колінами на край ліжка
   і вперлася в нього долонями,
   гола, а я ззаду, одягнений,
   тільки розстібнувши штани.
   доти ж ми займалися коханням
   ну не те щоб по-вікторіанськи
   (згадую ванну і серце тремтить),
   але так чи інакше обличчям одне до одного.
   а брати її ззаду виявилося так хороше:
   дивитися на її вузький стан,
   помічати коливання великих круглих грудей,
   заходити у вологе лоно між білих-білих сідничок,
   охоплювати руками то за талію,
   то під животиком за стегна.
   а її стегна! аристократичні, довгі та вузенькі,
   зараз широко розставлені,
   з гладенькою, дуже світлою матовою шкірою...
   часом я вповільнював свої рухи,
   просто щоб нахилитися над нею,
   просто щоб гладити руками по цих стегнах,
   дістати до внутрішньої їх частини,
   піднятися долонями аж туди, де відчував жар,
   відчути жорстке волосся навколо жару
   й пальцями терти її гарячі мокрі губки,
   трохи стискаючи їх навколо свого члена...
  
   після цього вона дні три остерігалася
   залишатися зі мною в кімнаті сам-на-сам.
   нє, ну не тому... просто не ті дні.
  
   ми гуляли Сан Крістобалем,
   за катедральним собором знайшли смачнючу каву,
   просто у старенької бабусі,
   й ходили туди по кілька разів на день.
   це маленьке тихеньке місто,
   яке стало голосним у світі після того,
   як на Новий рік 1994-го в ньому
   заявили про себе сапатисти.
   писати про них тут більше не має сенсу,
   краще просто послатися
   на книжки Субкоманданте Маркоса.
   до того ж, як казала свого часу Момо,
   Ma'cos has a peyfect sense of humokh.
   (це була спроба передати німецький акцент)
  
   зараз тут були тільки туристи;
   індіанки, які намагалися їм за смішну ціну
   продати продукти власної праці -
   вишивку, ляльок, сувеніри;
   й багато, багато-багато дітей у драному одязі,
   які пробували сплавити за кілька песо
   якісь саморобні пояси, кулони, браслети
   чи начистити тобі взуття.
   або просто просили гроші.
   ми з Сімоном і англійкою якось стояли біля її хостела
   та розмовляли з його власником.
   той мружився на сонці,
   філософуючи
   та чухаючи товстими волохатими пальцями
   товсте волохате пузо.
   - насправді в Мексиці немає бідності. ось я хочу працювати та й працюю. а ті, хто не хоче - це пендехос, вони просто ліниві.
   - сс-ссслово, чому ти не твердая криця, - Розі стиха, до себе.
   - скажіть, ви до школи ходили?
   цікаво, як можна вибитися в люди,
   коли ти з семи років ходиш чистити черевики
   замість учитися читати й писати,
   бо в хаті нема чого їсти,
   й так із покоління в покоління,
   потім стаєш напівграмотним селянином,
   тебе витісняють на безплідні землі в гори,
   бо в долині розростаються й розростаються великі ранчо,
   потім ти не маєш чим годувати своїх дітей,
   і ті з семи років ходять чистити черевики
   замість учитися читати й писати,
   бо в хаті нема чого їсти...
   no hay pobreza en Mйxico, виблядок ти пузатий?!
   ми посперечалися на підвищених тонах,
   але пішли, щоб не почати в вічі чувакові матюкатися.
  
   йдемо якось із Розі з орхідейного саду до церкви на горі,
   підіймаємося широкими сходами,
   а там стоїть пара середніх літ і розмовляє між собою.
   щось таке чую знайоме, хоч і туманно.
   - здрастє, а ви із Росіі?
   - (чоловік) еммм... ну да. із Одєсси.
   - ааааа! то ви з України! я теж з України!
   - (жінка) ну надо же, встрєча на Ельбє.
   - ух ти! Боже ж ти мій, я вже стільки українською не розмовляв, і ще не знаю коли буду!
   - (чоловік, вибачливо) да я уже і русскій нємного забиваю, а єслі щяс начну на украінском, он у мєня с іспанскім будєт путаться.
   - але ж ви розумієте українську?
   - (жінка) ну конєчно!
   - ну ви собі розмовляйте як вам зручніше, а я з вами тут українською.
  
   пішли ми на пиво втрьох; англійка сказала, що піде прогуляється сама.
   виявилося, це наші музиканти,
   переїхали собі років десять тому до Мексики,
   грають у симфонічному оркестрі штату Сіналоа,
   оце їздять країною.
   порівнювали мені, як вони в Одесі при холодних батареях
   їли хліб зі шпротами, повернувшись із репетиції.
   а тут мають власний будинок, яхту собі й усяке таке.
   - тут наши музиканти только так цепляются. ну, наши, я імєю в віду із бившего Союза. да у нас полоркестра наших! (перелічують) так, трєтья скріпка із Узбєкістана, віолончель одна із Бєлоруссіі, одна із Азєрбайджана, єщьо двоє наших із Харькова... говорішь, тєбє нравітся Мєксіка? слушай, а ти точно ні на чьом нє іграєшь?.. что, совсєм-совсєм ні на чьом? ну хоть на барабанах?!
   - Мєксіка - ето дєйствітєльно страна свободи. ми пробовалі в Штати єхать. поєхалі в Хьюстон для начала на музикальний конкурс. ну, ожидалі, Хьюстон, культура... куда там! у нас тут в Мєксікє намного више уровєнь! і вообщє. там пожілі, ні тєбє пойті нікуда, ні попєть у сєбя дома - сразу сосєді поліцию визовут. а тут раздольє! я как-то вот жену завьоз в роддом, ето когда ми только пєрєєхалі, а у ньєйо схваткі началісь, когда ми в гостях билі, ну і я пьяний совсєм. і поєхал за лєкарствамі. останавліваєт мєня мєнт, ну ілі полісіа по-іхнєму. я говорю: брат, у мєня жена рожаєт! так он со мной поєхал, чтоби бистрєє било, показал гдє у ніх хорошая аптєка, а потом мєня пьяного опять за руль посаділ і говоріт: єдь к женє і больше пьяний нє єзді.
   - ну ілі вот как ми сєйчяс піво пьйом? нє то што в Штатах єтіх йобаних, а даже в Украінє - ну гдє би ти так в чужой дом попросілся?
  
   так, це теж іще та тема. купили пива,
   а на вулиці сидіти не знайшли місця,
   бо там же колоніальна забудова: стіна в стіну,
   у кожного свій внутрішній дворик.
   до парку дуже далеко йти. ну і стукаємося в якісь двері.
   відкриває дядько років п'ятдесяти.
   одесит (іспанською):
   - вибачте, а ми б не могли у вас пива попити? розумієте, ми земляка зустріли. купили пива, а посидіти так щоб по-людськи, то й ніде. це ж нечасто буває. ми з жінкою з України, це в східній Європі, ми в Сіналоа живемо вже десять років, і ось земляка зустріли. нам усім так подобається Мексика! ну пустіть нас!
   дядько спершу трохи в ахуї,
   поступово починає усміхатися
   й пускає. оце ми й пили на його внутрішньому дворику.
   потім одесити спробували запропонувати грошей,
   дядько образився. не взяв.
  
   еггггггг, мені ще в Мехіко сподобалося,
   як там просто підходити й заговорювати до людей.
   бо іноземець? а в Штатах не іноземець? чи колись у Європі?
   а спробуй. ну на дві-три фрази їх вистачить.
   а тут... і про дітей розкажуть, і про сім'ю в Україні розпитають...
   казав, кажу, буду казати:
   як на мене, слов'яни ближчі за менталітетом до латінос,
   ніж до людей Заходу :)
   тому і мексиканські серіали свого часу так органічно йшли;
   російські кримінальні - це Ктулху повиїдав людям мізки,
   а америкоські нам нав'язують
   сімейні розборки, страданія красівой, но бєдной Маріанни
   за боґатим Луїсом Альбертом... ах, у міня амнєзія,
   но я всьо вспомню! брат! сістра! у мєня тоже родімка на лєвой щєкє!
   (сльози умілєнія на очах) які ж вони рідні...
  
   вирішили ми з Сімоном на одну ніч із п'яти
   піти в хостел відіспатись і відмитись, якихось п'ять баксів усього.
   опинився я в одній кімнаті з англієчкою знову.
   - але ж нічого-нічого...
   - нє, нє.
   - давай спати ще й під різними ковдрами.
   - звичайно.
   я підступно роздягаюся догола та ще й читаю книжку так.
   і от не я її, а вона мене взяла та й виїбла.
   ну, мені сподобалось. а вона потім і каже:
   а тіпєрь нахуй пошол!
  
   все. це був останній раз.
   а після того мене почало крити ще більше.
   вона зі мною тільки в компанії. наодинці уникає.
   я розумію, наскільки прив'язався.
   хочу бодай поцілувати, вона відвертає обличчя.
   ми знайомимося з одним студентом УНАМу з Мехіко,
   умнєйший чувак, обговорюємо книжки Фуко та Гуссерля
   (іспанська вже на такому рівні, хай висловлюватися треба в обхід).
   але мене ковбасить: Розі вже хоче від мене до цього студента??
  
   (зі щоденника)
   1 серпня 2006. Я про це раніше не писав, але два місяці тому у Веракрусі в мене успішно стибзили всі речі.
   Я маю на увазі всі, крім паспорта, який випадково був при мені.
   Зі своїм паталогічним мінімалізмом, я відчув навіть полегшення.
  
   Відновлення гардеробу обійшлося всього в десять доларів: ропа усада - вживаний одяг.
   Оскільки куплено тільки дійсно потрібне, тепер мій вантаж легесенький.
   Рюкзак, який розлазиться по всіх швах, люб'язно надала одна з мексиканських compaсeras.
  
   (Що, між іншим, теж окрема тема: матроське "жінка в кожному порту" та не-матроські прив'язаності більшої чи меншої міри, а потім розлуки кожні кілька тижнів, зустрічі десятків інших красивих дівчат і дивування: а як же ми обираємо врешті одну. Якраз завтра, схоже, час розійтися з Розі, з якою був найдовше, бо і рухалися разом - і якій через тиждень час повертатися до Ліверпуля до свого постійного хлопця.)
  
   Так от, про речі. Сьогодні залишив їх. пройшовся по цигарки, через 5 хвилин повертаюся - нема нічого.
   Цього разу й паспорта теж.
   Ну, думаю, пизда. Шпендлювати назад у Мехіко в українське консульство півтори тищі кілометрів, а потім назад.
   Через півгодини виявилося, що рюкзак переховав Сімон.
  
   Але що характерно, подумав я пізніше. Думки повертатися через це в Україну навіть не виникло.
   Свободу не спинити!
  
   Тим більше, матеріальними дрібницями.
   Все одно через кілька тижнів новоорлеанські гроші неминуче закінчаться, й доведеться працювати - все-таки в Штатах працювали ми тільки місяць, а існуємо з того майже три.
   Вже трохи надрочився вибивати ритм на барабанах, щоб Сімонові не страшно було самому з гітарою.
   Трохи навчився й виготовляти рогатки - щоб, може, продавати багатим ґрінґо.
   І самому одна потрібна, бо чим далі від великих міст, тим більша необхідність у холодній зброї. Вже писав про інцидент із наметом три ночі тому.
   Отак і живемо. Подумати - 10 числа буде 5 місяців поза Батьківщиною.
  
   остання ніч перед від'їздом із Крістобаля.
   йдемо до "Мадре Тьєрра" ("Мати-земля")
   на концерт фольк-музики,
   там до Розі чіпляється якийсь італієць,
   вона намагається побути взагалі сама,
   а мені здається, що з ним.
   італієць хизується своїм аргентинським пончо,
   а я ледь не стримуюся, щоб не впиздити його по мармизі.
   ми компанією, з новими друзями,
   виходимо по пиво, бо в "Мадре Тьєрра"
   безкоштовний вхід, але пиво дороге.
   італієць в'яжеться за нами.
   мені здається, що Розі його сама
   провокує на залицяння.
   я нервую.
   - все, я так не можу, Розі. я пішов звідси!
   - Антоне, не йди!
   Психую і йду.
   - Сімон, то я тебе чекаю біля автовокзалу. переночуємо, й на світанку на трасу, як і домовлялися.
   прийшов. уже з рюкзаком, який брав із собою.
   сиджу. чекаю. сиджу. чекаю. сиджу. чекаю.
   викурив ледь не пачку сигарет за кілька годин.
   попускає.
   спочатку: а Сімон, сука, не поспішає.
   потім: а Розі теж...
   потім: ну але ж я сам пішов.
   потім: та й Сімон із кимось там знайомитися хотів.
   потім: мда, але перший не повернуся.
   потім: хоча чого страждати, краще вернутися.
   йду назад і все ж боюся:
   зараз прийду й побачу, як Розі цілується з італійцем.
   і буде піздєц. можливо, аж до ментовського бобіка.
   чи що у них там.
   приходжу, в натовпі танцює Розі. сама.
   обертається, бачить мене...
   і кидається на шию! "Антоне!"
   ніжно й довго обіймаю її.
   цілувати вже й не намагаюся.
  
   десь пізніше питаю Сімона наодинці:
   - а куди дівся італієць?
   - який італієць?
  
   намагаюсь описати, ну, в пончо, лазив за нами.
   Сімон, смутно пригадуючи його:
   - а я їбу. як з'явився, так і зник. тут гля скільки народу вештається. повна "Мадре Тьєрра".
   Сімон іще той шкет. чи то тієї ж ночі... нє-нє-нє, ніч перед тим
   устиг познайомитись із якоюсь жінкою
   (я її так і не побачив, Розі розповіла),
   залізли вдвох через вікно другого поверху
   до якогось хостела, що закривався рано ввечері,
   провели чудово ніч
   (я свічки не тримав, Сімон розповів),
   потім їх із хостела зі скандалом виперли,
   а наступного дня він її провів на автовокзал.
   оце таке в мандрах постійно.
   прив'язуєшся, проростаєш,
   а потім рвеш молоде ніжне коріння.
   раз за разом. раз у раз. раз по раз.
  
   вже над ранок провів Розі "додому",
   а ми з Сімоном розклали намет на терасі
   якоїсь кафешки. Місто вже знайоме, затишне,
   спати завжди є де,
   не те, що в незнайомому місті першої ночі,
   коли гавкати доводилося.
   поруч із нами вмостився ще один знайомий,
   якого ми зустріли в Оахаці на плантоні перед тим.
   - ну що, влаштовуємо й тут наметове містечко?
   - ги!
  
   яскраво світить сонце, власниця кафе зі сміхом будить нас:
   - прокидайтесь уже, прокидайтеся. бо мене конкуренти обскачуть.
   виповзаємо рачки, троє заспаних і замурзаних із двох наметів,
   у двох сусідніх кафе на терасах уже стоять столики
   і снідають люди.
   всі з нас хихотять.
   у Штатах нас би збудили раніше. копи.
   повторюся:
   Мексика - це вам не Тот-топот-тономой, йоб тваю мать!
   (коли я через півроку повернуся до Штатів,
   поліція й шерифи зупинять мене
   п'ять разів за перші чотири дні.)
  
   11
  
   зараз ми рушаємо на Юкатанщину.
   кілька днів тому ми з Сімоном
   сиділи собі в парку на лавочці, курили.
   - валимо вже?
   - валимо.
   одночасно. пора рухатися далі.
   але от щодо "куди" було більше розмов.
   Сімон хоче на Кубу, бо Фідель захворів,
   а Сімон затятий фіделіста й хоче побачити країну
   ще поки Кастро не помер.
   (зараз я це пишу, а Кастро й досі живий.
   принаймні, офіційно).
   я кажу, що може вийти дорого,
   бо як ти автостопом на острів потрапиш?
   але, врешті, згоджуюся. самому цікаво,
   хоча щодо ладу Куби я скептик, на відміну від Сімона.
   й ми прямуємо до Канкуна: там порт.
  
   виїхали десь в обід і подалися в гори.
   в Лакандонську сельву.
   після кількох райдів ішли дорогою,
   побачили печерну свиню з п'ятірком поросят
   (ну, домашню, правда, але вона справді
   ховалася в печері),
   зайшли в іншу печеру, де я ледь не всрався,
   коли заліз на кілька десятків метрів униз,
   присвітив ліхтариком -
   а наді мною сотні кажанів.
   я вимкнув ліхтарика, хоч вони й сліпі,
   й, намагаючись не дихати, виповз назад.
   а потім почалася злива. й ми забили
   й сіли на маршрутку.
   - так, Сімон, тільки більше жодних маршруток.
   - ага.
   - бо вони ніби й дешеві, але одна там одна сям...
   - ага.
   ми мали зустрітись із Розі десь...
   чи то в Паленке, чи десь далі, забув.
   але я не хотів до туристичних місць,
   і вже достатньо знав англійку,
   щоб розуміти, що вона вчасно все одно не виїде.
   і ще отой студент з УНАМ хотів із нами до Куби.
   але більше ми від нього ні слуху, ні духу.
   схоже, то була у нього лише хвилинна фантазія :)
  
   - виходимо в Окотцінґо.
   - ми ж домовлялися їхати прямо.
   - виходимо, тут є піраміда майя.
   - ні, їдемо.
   - якщо хочеш, зустрінемося там. водій! зупиніть, будь ласка!
   - ти просто боїшся знову побачити Розі!
   Сімон виходить злющий слідом за мною.
   може, він має рацію. може, я хочу розминутись,
   аби більше так не хуячило, їбошило та пиздячило, як перед тим.
   ніби й поруч, але вже не разом,
   після того, як було так чудово...
   (потім виявилося, що вона й справді виїхала
   через три дні після нас, а не наступного, як домовлялися.)
  
   ми пішли пішки до піраміди Тоніна,
   про яку мені розповіли перед тим одесити.
   вона зовсім невідома, бо відкрили її тільки недавно.
   кажуть, армія шукала сапатистських партизан,
   а наштовхнулася на піраміду.
   і звичайно, місцеві про неї знають уже давно,
   збираються там на свої свята,
   але владі не казали про це.
   ми під'їхали туди вже вночі,
   роздратовані, бо перед тим
   якась олкошня в Окотцінґо,
   побачивши рідкісних тут іноземців,
   намагалася впарити нам, що Тоніна далеко,
   що ми маємо виключно брати таксі
   ("один мій знайомий саме...")
   та платити шалені гроші.
   не повелись, але розізлилися.
   коли ми приїхали, надходила ніч.
   Сімон, власне, поїхав лише заради мене.
   він на піраміду не хотів, бо вже бував у Мексиці
   й був на багатьох.
   - але ж ця - особлива...
   - це тобі ті українці сказали? (іронічно)
   - я їм вірю. й дивися, тут навіть не обладнано для туристів. це тобі не Паленке чи Теотіуакан!
   - все одно не хочу.
   ми довго відмазувалися від працівників,
   які доглядали за руїнами, а зараз верталися з роботи
   й намагалися напоїти нас до такого ж стану,
   в якому перебували самі.
   - ик! ти міння увважжаіш?
   врешті я почав удавати, ніби п'ю, а сам
   спльовував їхній шмурдяк на землю.
   п'яному море по коліно: вони обіцяли
   на ранок провести нас обох за так, ще й завести
   до особливих, нікому більш не знаних
   потаємних ходів у піраміді.
   (на ранок робітники були там, але морозились
   і ставились до нас із крижаним холодом.)
  
   потім вони пішли. зате прийшла темрява.
   і спокій, сповнений тихими звуками сельви.
   а через кілька хвилин
   з'явилися сотні, тисячі світлячків....
  
   (зі щоденника)
   7 серпня 2007
   Хоч би й щоб не забути, запишу про кілька останніх фантастичних і комічних ночей.
   Автостоп від Чіапасу на Юката:- у цілому виходить, уже автостопом від Г'юстона, Техас - і через усеньку Мексику.
  
   1. Наметове містечко в Сан Крістобалі.
   Перед від'їздом розклали намет у центрі, біля крамниці,
   а потім прийшов іще один знайомий, місцевий, і розклав свій.
   От що мені подобається в Мексиці. У людей почуття гумору є.
   Вранці власники не почали сваритись, а почали реготати.
   "Вибачте за незручності, але підйом, нам пора відчинятися."
  
   2. Ніч у джунглях, неподалік від майянського міста Тоніна.
   Тоніна щойно відкрита (кажуть, шукали сапатистів), у горах; вранці я там був єдиний відвідувач, ґрінґо нема.
   Словом, ето піздєц. Там є тунель, сам бачив, пролізти зміг метрів 30, далі клаустрофобія.
   Кажуть, тунель іде на 150 км до Паленке.
   Але, думаю, це магічний реалізм :)
  
   Вдень відвідали село сапатистів. Дійсно, самоуправління на захопленій землі - але навпроти в 5 разів більша військова база. Видно, щоб самоуправління не поширювалось.
   Отакий статус-кво, рівновага в напруженні.
  
   3. Ніч у селян у горах Чіапасу. Індіанці тцельталь. Зупинили, нагодували, поклали спати.
   10 дітей, працюють від 8 ранку до 7 вечора, їдять майже виключно тортільї з власною кавою.
   Але це були найсмачніші тортільї - щойно зроблені, з присмаком диму.
  
   4. Ніч під навісом автомайстерні в Кампече. Дивитися на зливу, попиваючи каву та посоль - молотий маїс із какао, цукром і водою.
   А потім злива минула, з'явилися зірки, залітали тисячі світляків і заспівали сотні жаб.
   Жаби тут бувають, до речі, завбільшки як коти.
   Жаби не стрибучі, а оці такі, шо ходять.
  
   5. Нас підібрали чуваки нашого віку; переночували у них. Просто класно, що є й такі люди. Ух, як кльово помитися після 5 днів дороги!
  
   6. У Тулумі, на Карибському узбережжі, після минулорічного урагану Стен є багато залишених кабаняс - типу навісів-готелів.
   Розклали намет під одним з них, але я пішов на море думати про жінок, повернувся через кілька годин.
   Потім Сімон сказав, що ніхріна там не закинуто, вночі хтось півгодини голосно трахався. Молодці, якщо справді півгодини.
   А я про те не знав, повернувся пізніше, ліг собі на гамак під вікнами незнайомої сексуальної пари й, оскільки вперше від Мехіко був шість ночей без жінки, вперше й подрочив, а потім спокійно проспав до ранку.
   ***
   (з коментарів)
   prymara:
   Завершення просто Сорокінське!
  
   Над Києвом зараз шалена злива, із блискавками на все небо, щойно пила коньяк і курила, сидячи голими ногами з вікна вниз, у чорну зливу, змерзла, заходжу - а тут твій пост - про каву :)
  
   chapeye:
   exxx, kava, kava.
inshyj bik
medali.
jak zhe zh tjazhko ci ljudy pracjujut - ves den zignuvshys iz machete.
i jakby my mogly pyty tilky ixnju kavu, a ne transgennu.

u Meksyci, zgadav, Nescafe nazyvajut Noescafe - No es cafe, "ce ne kava" :)
  
   vio_rica:
   оце якраз і хотіла сказати: "читаю, мов Маркеса"
  
   chapeye:
   dyk tut pо-inshomu j nemozhlyvo dijsnist spryjmaty :)
  
   fil_losoff:
   Знаєш, шо я оце подумав....Вибач, якщо повторю чиїсь думки - може вже хтось неодноразово таке казав, або й ти сам думав...
коротше кажучи, після цієї поїздки ти вже не зможеш повернутися до "нормального", київського, українського життя. в тебе буде ломка, з якої тобі може й не вдасться вийти взагалі. то може - залишайся десь ТАМ?..:)))
  
   zgushjonka:
   а якщо на таку жабу, як кіт, наступиш... то шо буде??
  
   fordp:
   відргрезе нахуй ногу!
  
   ***
   (зі щоденникових записів "тільки для декого")
   Intimate
   є у мене така група - intimate.
   оце зараз тільки другий пост: люди, яких я переважно добре знаю особисто,
   або відчуваю якусь близькість,
   мінус колишні дівчата та близькі друзі колишніх дівчат.
   бо іноді хочеться поділитись, а, скажімо, Сімон занадто американський.
  
   один автомеханік у Кампече розповів мені свою історію. так я краще напишу свою тим, кого знаю, а не випадковим зустрічним.
  
   словом, не знаю, до чого це, але останній тиждень чи два мої думки почали блукати по всіх колишніх жінках.
  
   ріжу цибулю, згадую, що цього способу різання мене навчила Таня - і пішло. й від неї до іншої, потім до третьої.
   і вже зараз не можу сказати, що хтось була більш значима за інших.
   і якось сумно стає. якось їх багато, але сліду мало.
   Зараз уперше таке - починаєш подумки повертатися назад по всіх. А почалося, коли був не сам, а з Розі.
   Оце найсумніше. Лежиш після сексу, пестиш її, а думками блукаєш по спогадах про інших, по всіх водночас і ні по кому зокрема.
  
   З Сімоном не поговориш. Він сприймає жінок як перемоги. Мені ніби й приємно подобатись, але якесь відчуття, що їх уже забагато як на мій характер, хочеться зупинитися.
  
   Мабуть, через цю подорож, коли розриви прискорились, а бажання сексу змушує шукати все нових стосунків, відчуття просто стало більш явним.
   І отак прив'язуюсь і відв'язуюсь.
  
   ***
   (із коментарів)
   1inuxoid:
   а що за історію розповів механік?
  
   chapeye:
   my govoryly kilka godyn, popyvajuchy posol'.

korotko kazhuchy, bula v njogo nare
chena,
vin na pivroku poixav u Mexiko, povertaetsja - vona z inshym,
ale jomu kazhe, sho to ii "prosto druh".
(nichogo ne nagadue? :/ bo meni duzhe)
potim vona vid cjogo prosto druga zaletila,
potim stala samotnjoju matirju.

potim xotila znovu zvabyty cjogo djadjka, sho hovoryt zi mnoju,
ale vin ne piddavsja.
tozh vin dopomahav ii dytyni finansovo,
ale z neju bilsh nichogo ne mav.

zaraz mae inshu divchynu.

nu ce DUZHE skorocheno, bo zh kazhu, vin vylyvav dushu kilka hodyn.
  
   залізши на самісіньку верхівку
   найвищої піраміди майянського міста Тоніна,
   я дивився вниз.
   і бачив під собою Рай.
   далеко-далеко внизу
   хати маленького села.
   на соковито-зелених родючих луках
   пасуться ліниві стада корів і коней,
   навколо лук - темно-зелені гори,
   яскраво-зеленющі крони дерев
   у Лакандонській сельві,
   синє-пресинє небо,
   тепленьке сонце...
   і не знаєш, не знаєш кому або чому,
   але хочеться молитися...
   та недовго сонце гріло, недовго молилось:
   запекло, почервоніло - і рай запалило.
   навпроти маленького села - велика військова база.
   соковито-зелені луки та стада,
   майже всі, що я бачу - належать двом або трьом родинам,
   і поки один усе ніяк не може нажертися,
   багато інших голодують.
  
   наступного вечора нас привітав біля дороги чолов'яга,
   років сорока. наполіг, що ночіє, щоб ми не йшли
   в дорогу у джунглях,
   а заночували у нього на подвір'ї.
   власне, подвір'я в нього нема. клаптик землі,
   якраз десь під наш намет - при дорозі.
   в домі немає навіть електрики,
   будинок зроблено з чогось на кшталт шиферу,
   поліетиленові вікна.
   в хаті десятеро дітей. але він наполіг, що нагодує нас.
   тортільї. оці коржики з кукурудзяного борошна.
   і власна кава. найгірша, яка вродить - для себе.
   все решта - на продаж.
   потім її перепродують на експорт.
   він працює,
   зігнувшись із мачете, з ранку до ночі.
   і має отаке. зате цікаво, хто більше втомлюється -
   він чи топ-менеджери якоїсь кофі-хаус-контори?
   вони працюють у тисячу разів тяжче, більше,
   ефективніше - щоб отримувати в тисячу разів більше?
   нє, річ не в тому, що варто би зробити когось бідніше.
   річ у тім, що варто б робити усе рівніше...
   це просто було б чесніше.
  
   (з пізнішого щоденника)
   коли ми були в Чiапасi, нас запросив переночувати мiсцевий селянин.
   вдома нема електрики.
   вечеря складаеться з кiлькох кукурудзяних млинцiв, і або кави, що не кондицiйна на продаж, або кукурудзяного напою.
  
   в Нiкарагуа ми тиждень жили в селi без свiтла, з однією криницею води на село.
   ми жили в найбагатшого чоловiка на кілька сіл, i вiн був аж настiльки багатий, що мiг дозволити собi годувати нас за роботу. аж настiльки багатий, що раз на два днi мiг дозволити собi свiжий сир - тобто протеїн.
  
   i там, i там основна продукцiя селян - кава на експорт.
   (принаймнi, у них своя земля: або глибоко iсторично в iндiанцiв Чiапасу, або близько-iсторично в результатi реформ 80-х у Нiкарагуа.)
  
   селянин отримуе за мiшок кави (100 фунтiв=45 кг) близько 2 доларiв.
  
   а тепер подумаймо, скiльки я чи ти купимо кави за 10 гривень?
  
   куди йде рiзниця? на транспортування? бачив я один кораблик у Нiкарагуа: там тих мiшкiв сотнi тисяч. гуртом не так і дорого на кожен мішок вийде.
  
   "організація"?
   а отут ближче.
   яка органiзацiя?
  
   що ми оплачуємо, коли оплачуємо таку рiзницю?
  
   ми з вами платимо за мансiони та яхти членiв ради директорiв кiлькох корпорацiй, що купують каву з цiлої Латинської Америки.
   ми оплачуємо третi автомобiлi всiм тим яппi, якi займаються вкладанням капiталу - взагалi не виробництвом, а спекуляцiєю.
   ми оплачуємо величезнi гонорари юрб юристiв, психоаналiтикiв i iже с нiмi, що обслуговують вищезазначених.
   ми оплачуємо вiйськовi витрати Пентагону та бомбування Лiвану Iзраїлем.
  
   рiч не в Штатах чи Заходi.
   це лише як приклад.
   ми купуємо шмотки й оплачуємо бюрократичний апарат Китаю, тюрми для дисидентiв та iдологiю + цензуру.
   он i в Гаванi є такий собi кросiвий райончеґ мансiонiв: там живуть апаратчики.
   ми купуємо бензин i оплачуємо палаци iмамiв, вiйну в Чечнi та футбольні клуби Абрамовича чи Муаммара Каддафi.
  
   а виробник паше так, що ми з Сiмоном, два сильнi молодики, видихалися поряд iз ним - а на вечерю має двi тортiльї та кухоль посолю, а його дiти не мають достатньо протеїнiв.
  
   це до того, що дехто тут iще каже, що цей свiт - ледь не найкращий з можливих свiтiв.
   я б розумiв, якби людство зараз виробляло явно недостатньо на всiх.
   але нерiвнiсть не мaє бути в таких масштабах.
  
   цей свiтовий лад йобнутий на всю голову.
  
   штука в тому, що жертвами, тiєю чи iншою мiрою, є абсолютна бiльшiсть.
   у тому числi й ти, блiн - якщо тобi 25 рокiв треба кредит на квaртиру в Києві вiддавати лише для того, щоб потiм твоїм дiтям те саме треба було робити.
   й у тому числi отой яппi з третьою машиною, який не може зупинитися.
  
   i все заради iррацiонального бажання розкошiв,
   + тупо бажання влади.
  
   а кожен закритий у своєму маленькому світі, своїх окремих проблемах - роз'єднанi всi...
   й iррацiональнiсть, закладена в цiле, робить рабом кожну частинку, бiльшiсть людей.
   ***
  
   дядько весь час говорить про те,
   як вони б усі переїхали до Штатів.
   там, працюючи так, вони б вибились у люди,
   думає він.
   тим часом Штати планують збудувати
   непроникну стіну...
   я згадую бідняків Нового Орлеану.
   я згадую ті луки та стада, які я бачив з верхівки Тоніна:
   ты видишь, как мирно пасутся коровы,
   и как лучезарны хрустальные горы.
   мы вырвем столбы, мы отменим границы
   о маленькая девочка со взглядом волчицы.
  
   й кордони не в одному лиш адміністративному розумінні.
  
   12
  
   "ви перебуваєте на території сапатистів,
   де народ наказує, а уряд підкоряється".
   вони захопили всього одну двадцяту
   великого ранчо, що належить одній-єдиній людині.
   й тепер ця одна двадцята годує близько двохсот родин.
   вони назвали своє нове поселення "Херусален" -
   Єрусалим. свята земля, свята земля.
   через міжнародний скандал, який піднявся,
   коли дізналися, як гноблять корінні народи,
   уряд не став їх зганяти -
   але побудував прямо навпроти них, через дорогу,
   військову базу - в кілька разів більшу за саме поселення.
   отак вони й живуть, сусідами.
   спершу військові намагалися тиснути на селян:
   щодня заходили на територію села,
   недбало там прогулювалися.
   потім урядові довелося часто змінювати солдатів.
   бо ті, які довго побули в базі,
   починали відчувати симпатію до сапатистів.
   - та ми з ними дружимо. чим ті солдати винні? їм просто віддають накази, й вони мусять їх виконувати, - каже нам один із сапатистів, якого ми зустріли на вході до села.
   колись там постійно були міжнародні спостерігачі,
   зараз така потреба начебто відпала.
   хоч і під тиском військової присутності,
   але живуть селяни-сапатисти мирно, хай доволі бідно.
   ми почувалися туристами й вирішили надовго не затримуватися.
  
   поїхали на Канкун.
   у Меріді, штат Юкатан, нас підібрав
   п'янющий дядько. його пограбували,
   коли він п'яний-таки вертався з паломництва
   до якогось святого місця.
   - може, це вам Бог показує, що варто перестати пити?
   - так, напевно, - каже дядько, сьорбаючи ром із пляшки.
   Сімон сів за кермо, бо водій лика не в'язав.
   водійське вікно було розбите
   бейсбольною битою, коли його грабували.
   він спав десь на узбіччі, й набрався страху.
   обіцяв нам у Канкуні золоті гори,
   роботу офіціантами в готелях для іноземців,
   якщо ми лише дамо йому трохи грошей.
   грошей ми не давали, але купили бензина,
   щоб він дістався до міста, де має знайомих.
   там він почав просити ще, бо, мовляв,
   бензин знову на нулі.
   я схилявся погодитися, Сімон твердо сказав,
   що бензину вистачить.
   дійсно, ми дотягли до містечка,
   і п'яний дядько зсадив нас і сказав,
   що поїде до родичів по гроші, купить бензину
   й повернеться.
   звісно, не повернувся. ночіло.
   я переконав Сімона все ж вийти на трасу,
   й нас підібрали хлопці нашого віку.
   ми посеред ночі в'їхали до Канкуна.
   місто викликало асоціації з Майямі.
   це зовсім не та Мексика, яку ми бачили доти.
   це та "Мексика", яку бачать мажорні туристи.
   хлопці запросили нас переночувати у них,
   навіть не одну ніч - а поки не виїдемо до Куби.
   чуваки були офігенні.
  
   на ранок виявилося, що кубинське консульство -
   прямо під вікнами їхньої квартири.
   ми спробували розпитати там, чи можливо дістатися кораблем.
   консул сказав, що не знає, чи є такі рейси.
   довідавшися, що я з колишнього Союзу, пожвавився:
   - я говорю по-русски очень хорошо.
   і почав... із таким кльооооовим карибським акцентом.
   вони й іспанською по-іншому розмовляють.
   у Мексиці стібуцця, що аби говорити як кубинець,
   треба покласти до рота гарячу картоплину.
   а насправді, імхо, карибці просто розслаблені, їм ліньки
   чітко вимовляти звуки.
   ну нафіга напрягатися... життя таке чудове...
  
   ми розуміли, що все одно затримаємося
   мінімум на кілька днів,
   і вирішили поїхати в Тулум. якихось
   сто п'ятдесят кілометрів від Канкуна.
   зараз нам це було вже
   як з'їздити з Києва в Ірпінь електричкою:
   подумаєш, 150 км автостопом туди, 150 назад.
   місцеві кажуть, що це регіон Рожевої пантери:
   Тулум, Тулум,
   Тулум-Тулум-Тулум...
   нас підвіз якийсь молодий чувачог. багатий.
   для нього було екзотикою йти слідом за нами:
   знайти закинутий після шторму навіс,
   розкласти під ним у пісочку намета.
   Сімон і цей чувак спали там,
   а я півночі гуляв узбережжям карибського моря,
   поки вони там слухали звуки єблі пристрасної пари.
   я потім заліз у гамак під дверима вже поснулих
   прекрасних йобарів,
   ну і, як було сказано вище, подрочив і гарно поспав.
   коли ми повернулися наступного дня, Сімон розповів,
   що той чувак виявився геєм
   і намагався в наметі чіплятися до Сімона.
   - але він не агресивний був. просто хотів пеститися. намагався мене обійняти. я його штовхнув ліктем під дих, і він спокійно відвернувся й заснув.
  
   ми кілька днів пішки лазили Канкуном:
   до туристичного порту - й назад,
   до торгового порту - й назад,
   до рибальського порту - й назад...
   нічого доступного не було. здається,
   був якийсь круїз цілим Карибським морем,
   під тисячу баксів. куди нам, грішним.
   рибалки сказали, що вони взагалі не можуть
   наближатися до кубинських вод, а тим більше
   з пасажирами.
   - бо нас посадять на п'ять років, а вас на десять.
   - де?
   - та прямо на Кубі.
   - так ми ж іноземці!
   - ну то й що.
   в результаті, по довгих суперечках,
   ми вирішили летіти-таки літаком. хай розоримося.
   купили найдешевші квитки, які змогли знайти.
   їздили по всіх агентствах, а також до аеропорту й назад.
   і дістали щось по чотириста доларів з кожного,
   в агентстві, що належало молодій аргентинській парі -
   самі колишні автостопщики.
   ще, я казав брати з собою не більше двохсот доларів готівкою,
   але Сімон, мені не сказавши, взяв щось із чотириста.
   бо на Кубі американська картка не працює.
   і долари забанені. довелося переводити в євро.
   як потім виявилося, під час цих операцій
   ми не тільки зняли всі гроші, які мали,
   а ще й Сімон заліз у мінус.
   потім його мама перекрила тих сто з чимось баксів.
  
   (зі щоденника)
   вчора сидів на даху будинку в Канкуні, що на Юкатанщині,
   чекав на чуваків, які нас підібрали на трасі і в яких наші речі,
   дивився на місяць,
   ностальгував за Україною та співав українських пісень.
  
   виявилося, що знаю більш або менш повністю:
   - "Ще не вмерла" (4 куплети),
   - "Червона рута",
   - Плач Єремії "Вона",
   - Дмитро Павличко "Два Кольори",
   - Андрій Малишко "Пісня про рушник",
   - Іван Франко "Не пора",
   - "Оксана" ("Я Крук, чорний сотник УПА"),
   - "Гей-гу" (теж пісня УПА).
  
   у нас лишався день, і ми вирішили піти до аеропорту пішки.
   от навіть захочуть нас підвезти - а ми відмовимося!
   якихось 25 км, а нам усе одно на партизанів тренуватися.
   та й пішли. спека, спітніли, але йдемо.
   переночували на якомусь будівництві,
   вже за 1 км від аеропорту. при цьому
   пролазили крізь дірку в паркані, Сімон при цьому
   обірвав собі один із рукавів футболки,
   й потім так і ходив у ній цілий місяць:
   дірява футболка, з одним рукавом,
   прана час від часу, але вже давно не біла -
   зате з фото Кастро та Малкольма Ікса,
   Гарлем-1961.
  
   ніч була задушлива. ми зайшли до аеропорту
   брудні, смердючі, пітні. всі решта чистенькі,
   їдуть до готельчиків. а ми не знаємо куди.
   поговорили ще з якимсь американцем.
   він оце повернувся, й одразу купив собі футболку
   "пиво Корона". з понтом він у Мексиці був, а не на Кубі.
   якщо американець всупереч блокаді їде на Кубу,
   і про це дізнаються - світить штраф до 50 тис. доларів.
   Сімон про це теж знав.
   ми сказали, що беремо на місяць 400 доларів на двох.
   американець із сумнівом похитав головою.
   - 400 доларів на Кубу? там усе так дорого. я сам за два тижні півтори тисячі витратив.
   ми залізли до літака, намагаючись не дуже рухатися,
   щоб запахи від себе не розносити,
   щоб не засмердіти їм цілий салон.
  
   сідаємо в старий радянський військовий літак, ЯК-40 чи я їбу.
   оскільки літак із Мексики на Кубу - ну хто буде знати російську?
   вони навіть не зафарбували напис на стінці.
   дослівно не пам'ятаю, але суть така:
   "в случае аварии распиливать здесь".
  
   (зі щоденника)
   відбуваємо на Кубу.
   Інтернет 6 доларів за півгодини, кажуть - причому даял-ап.
   Так що зависати в інтернеті або буду мало, або взагалі не буду.
   Місяць.
   Кораблі туди не ходять, тому виклали майже всі гроші, які залишилися, на найдешевший авіарейс. Лінія Cubana.
   От нема автостопу на Кубу і все тут! скажіть!
   (збуджено) CU-BA! CU-BA! CU-BA!
  
   0x01 graphic
  
   13
  
   - ви двоє. пройдьомтє. наркотики є?
   - немає.
   - а якщо перевіримо?
   - та перевіряйте.
   нас розводять у протилежні кінці великої кімнати.
   мене починає душити сміх.
   врешті, кубинських прикордонників
   можна зрозуміти: серед натовпу
   чистеньких турістєгов
   ідуть два зачуханих чма,
   з немитим волоссям і драними рюкзаками.
   Сімон - той узагалі. в футболці з одним рукавом,
   із дредами на голові.
   але мені весь час смішно. смішно,
   коли дядько кладе мій рюкзак на стіл,
   обережно, щоб той не розлізся по швах,
   смішно, коли перевіряє кожен рубець спальника,
   коли змушує зняти черевики
   й задумливо дивиться на великий палець ноги,
   який виліз із дірки в шкарпетках.
   а потім до всього знаходить
   кілька брошур Фіделя Кастро та коментар до "Капіталу",
   за якими я вчу зараз іспанську мову.
   а що? брошури дали в консульстві,
   і треба ж починати розуміти дискурс країни.
   можливо, ми з Сімоном обоє здавалися
   якимись абсурдними персонажами.
   хоча чого тільки ті прикордонники
   на своєму віку не перебачать, напевно.
   нас позапитували, де ми збираємося жити,
   ми назвали підслухане у туристів ім'я
   якогось дорогущого готелю,
   прикордонники подивились із недовірою,
   але нічого не сказали.
   після того, як мене обшукали й відпустили,
   я проходжу повз Сімона.
   в нього все ще серйозніше: речі розкладено
   в рядок на підлозі,
   а його яйця обнюхує
   прикордонник особливого штибу:
   здоровенна службова вівчарка.
  
   коли ми нарешті виповзаємо, вже ночіє.
   знайомимося на виході з аеропорту
   з якоюсь французкою.
   - а ви де будете ночувати?
   - та ще не знаємо. а ти?
   - так само.
   - ну то ходімо разом!
   таксі до Гавани коштує якісь шалені гроші.
   але за 5 км від аеропорту є автобуси, проходящіє.
   йдемо туди, по дорозі нас іще й підвозить автостопом
   старий дядько на вантажівці. революціонер,
   колишній ґерільєро. розповідає,
   як за Батісти в дитинстві голодував,
   як тепер має роботу, як його син
   безкоштовно навчається. на лікаря. на Кубі
   це, здається, найшановніша професія. че.
  
   аги, яка різниця! якщо таксі для іноземців
   нам явно не по кишені, то автобус для кубинців
   коштує лишень 50 кубинських сентаво,
   на американські гроші це якісь там
   десяткові дроби цента. й так буде в усьому.
   привіт американцеві, який нам казав, що ми
   зі своїми скромними статками не виживемо,
   бо на Кубі "все так дорого".
   нормальниє герої всєгда ідут в обход.
  
   а на зупинці ми розговорюємося з кубинцями.
   один із них пропонує, щоб ми залишились у нього,
   взагалі безкоштовно,
   тільки що їжу будемо на себе купувати,
   бо його родина небагата.
   хе, й отак завжди.
   добрих людей на планеті багато.
   тільки це й рятує.
  
   наш новий знайомий,
   назвімо його Рауль
   (не посягати ж на самого Фіделя),
   виявивсь охуєнним чуваком не тільки на перший погляд.
   його мама спершу перелякалася,
   коли синок привів трьох іноземців. це ж заборонено!
   він її заспокоїв, на ранок переговорив із головою
   будинкового Комітету захисту революції -
   це така мережа, яка стежить за блаґонадьожностью,
   шоб усьо було як партія сказала надо.
  
   між Сімоном і французкою відразу шось почалося.
   хоча ми обоє говорили між собою,
   що вона є квінтесенцією
   французького-таки слова "буржуа"
   і трохи зневажали її
   (я навіть відчував відверту антипатію) -
   але того, що вона їбапільна, в неї не забереш.
   а навколо Рауля жінки аж юрмилися.
   ми за перші дні побачили трьох чи чотирьох,
   які приходили, щоб тільки побути поруч із ним,
   а він їм дозволяв, хоча добродушно підтрунював над усіма.
   - шо, Рауль, а жіночки тебе люблять ;)
   - ґрасіас а Дьос, - жартівливо підіймаючи очі вгору
   та молитовно складаючи руки. він не вважав це
   своєю заслугою - просто йому якось так пощастило.
   жінок не відлякувало й те, що він уже має двох дітей,
   які тоді приїхали на свої канікули і його відпустку
   з Іспанії від мами,
   котра після розлучення з Раулем вийшла заміж
   за багатого старого іспанця,
   суто щоб виїхати з Куби.
   більше половини людей, із якими ми говорили,
   дуже хочуть вирватися з Острова Свободи на свободу.
  
   ми якось познайомилися на малеконі (набережній)
   із молодим професором географії.
   він розповів мені про те, які в Україні найбільші річки,
   що видобувають у Донбасі, що у Кривбасі.
   й те саме він знає чи не про всі країни.
   - але я ніколи не побуваю у жодній з них.
   я знов і знову вражався загальною освіченістю кубинців.
   стільки людей знає по кілька іноземних мов.
   одна красива негритяночка, за якою я упадав,
   (ага, насправді вона теж приходила, щоб побути поруч із Раулем,
   тільки я це вже потім зрозумів),
   розмовляла англійською, французькою та японською.
   вона могла б поїхати і вільно спілкуватись у стількох країнах...
   - але я ніколи не побуваю в жодній з них.
  
   навіть я став щодня пити трохи рому.
   ну це ж святе. ми на Кубі. Рауль наливав кожному по чарочці
   і казав: Гавана клюб-клюб-клюб-клюб-клюб.
   і курили сигари, сигари та міцнющі кубинські
   цигарки без фільтру. "кріойо".
   ми з Сімоном вирішили, раз нас прихистили,
   хоча б купувати їжу на всіх:
   нас двоє, Рауль, його мама та двоє дітей -
   ми всі разом їли на три долари на день. кінські порції.
   привіт американцеві: треба ходити в народні, а не валютні магазини.
   Рауль був першою людиною, кого я зустрів,
   здатною з'їсти ще більше за мене. аррос кон фріхоль -
   рис із квасолею - досхочу. під Гавана клуб,
   а потім сигари на сходовій клітці.
   старезний, напіврозвалений дореволюційний будинок
   із внутрішнім двориком, у якому живуть папуги,
   ростуть пальми та ліани, сушиться білизна.
   в самісінькому центрі житлової, не-туристичної Гавани,
   де по вулиці проїздять американські машини 50-х років
   і радянські Лади - "національний автомобіль кубинців".
   й ніде, ніколи немає пробок. вулиці завжди напівпорожні,
   бо більшість кубинців їздять на "верблюдах":
   це Камаз зі спеціальним причепом, зробленим як автобус.
   посередині, де двері, причеп доходить майже до землі,
   а спереду, біля кабіни, та ззаду він високий,
   тому цей транспортний засіб збоку виглядає так,
   начебто має два горби.
  
   влада намагається відокремити кубинців й іноземців,
   тож нам пощастило, що голова Комітету захисту революції
   виявився другом і заплющив очі на те, що ми
   живемо в кубинській родині, яка не має на це окремого дозволу.
   нас не пустили до басейну, куди намагався завести нас Рауль,
   - бо це басейн для молоді.
   - а ми що, старі?
   - ні... ем... ну зараз немає місця.
   - ви щойно ж ось наших друзів пропускали, а нас ні.
   - ви не думайте, ви не думайте, це не є запереченням інтернаціоналізму. просто ми дбаємо про нашу молодь.
   (ну заборонено чуваку. полетить з роботи, якщо нас пустить.)
   іноземцям у принципі намагаються не показувати,
   де є дешевущі крамниці за кубинські гроші -
   а кубинцям прямо заборонено заходити до готелів.
   симпатична негритяночка, до якої я безуспішно залицявся,
   спершу дуже боялася ходити з нами по вулиці:
   в будь-який момент її можуть зупинити
   за підозрою в проституції. піздєц.
   хоча проституція справді повальна. особлива проституція.
   "тимчасова подруга": багатий іноземець
   водить її по ресторанах, а вона їсть і п'є і курить скільки зможе.
   бо потім їй це буде недоступно.
   чи проституція постійна: як колишня дружина Рауля,
   багато кубинок намагаються вийти заміж за іноземця -
   це часто чи не єдиний спосіб утекти.
   власне, шлюби з розрахунку - спосіб проституції давній,
   узаконений в тому числі в Україні, де бачимо,
   що стільки найгарніших дівчат ховаються
   за затемненим склом спортивних машин
   або джипів у компанії з миршавенькими мажорчегами етц.
   негритяночка й Раулева мама раяли йому
   принаймні не залупатися відверто,
   сварячись із усіма, щоб завести нас туди, куди він хотів.
   - я їм просто покажу нашу Кубу.
   і в плані не-туристичних місць, і в плані опору, через який
   туди потрапляють "несанкціоновані" іноземці.
   Рауль сміливий чувак. я це лише потім оціню повною мірою.
  
   ми гуляли Малеконом: Рауль із дітьми,
   Сімон із французкою, і я з однією уххх якою жінкою.
   колишньою коханкою Рауля, якої він більше не хотів.
   почались обговорення тонкощів кубинської
   внутрішньої політики.
   - я вас прошу, кабальєро, зараз не те місце, й особливо не той час.
   весь Малекон завішано прапорами та транспарантами:
   "вітаємо Фіделя з 80-річчям!"
   - та нічого нам не станеться.
   - Рауль, ти ж сам розумієш. сьогодні поліція особливо нервова, - каже моя супутниця.
   ми потрохи пили ром на ходу, й вона притискалася до мене все тісніше. я вже налаштувався на хорошу ніч.
   - о-о, мені треба в туалет. терміново.
   - так ось ходімо до готелю.
   - мене не пустять.
   - чому?
   - я кубинка.
   - так ходімо зі мною. будемо розмовляти англійською.
   ми заходимо в фойє, охоронець не зважає на мій голодранський вигляд, але відразу звертається до неї іспанською:
   - а тобі не можна.
   - бля, звідки він знав?! - я, на виході.
   - не знаю, але майже завжди se sabe. я теж одразу можу сказати, хто кубинець, а хто іноземець.
   (зауваження: вона біла - ще світліша, ніж я.)
   вона нарешті знайшла туалет і хоч якось заладнала свої проблеми, але тільки тимчасово, бо прокладки все одно вдома.
   - давай я тебе проведу?
   - так, але пішки я так не дійду.
   ми підходимо до велорикші, той одразу обертається й каже їй:
   - але вашого хлопця я не візьму. я не маю дозволу возити іноземців.
   ми цілуємося в губи, й вона собі їде сама.
   тож у мене теж особисті претензії до кубинської системи сегрегації.
  
   14
  
   - ну що там у вас? здається, ти їй подобаєшся, - французка.
   - oh yeah, she wants you big time! - Сімон.
   - вона мені теж, - я.
   - ну-у? - французка.
   - поїхала додому, бо місячні.
   - все одно в такі дні щось може бути.
   - та що ти кажеш? а що у вас із Сімоном?
   - він мені подобається.
   - ну-у?
  
   Рауль і французка пішли на дискотеку.
   Сімон і я пішли гуляти Гаваною.
   Сімон наче й хотів із французкою,
   але подумав, що я не хочу з ними через економію
   (хоча насправді не було настрою через від'їзд моєї пасії),
   й тому він вирішив і собі не купувати квиток.
   це була якась змішана кубинсько-іноземна діско,
   доволі дорога. перед відходом він і французка
   поцілувалися взасос. я почувався добре, що наче
   я якось спонукав французку попередньою розмовою.
   ми вдвох пішли на Малекон, довго говорили
   з вищезгаданим професором географії.
   тому повернулися додому десь над ранок,
   і застаємо на підлозі передпокою квартири Рауля
   чудну картину:
   лежить на спині й голосно хропе Рауль,
   скоцюрбивши руки перед собою
   в позиції "зайчик".
   французка вмостилася головою в нього на гомілці,
   а ноги закинула йому перед обличчям.
   мама Рауля сидить поруч на дивані
   і з осудом дивиться на цю чюдную картіну.
   Сімон дивиться на неї ж із ревнощами,
   але нічого не каже і йде спати. я теж.
   посеред ночі п'яна французка
   підіймається на другий поверх помешкання
   і валиться до мене в ліжко - перше на вході.
   далі не доповзла. ліжко одномісне.
   лежить на боці спиною до мене, підігнувши коліна, а я
   приклався до неї, як ложка до ложки.
   ну і, звісно, починаю збуджуватися.
   втримуюся, щоб не почати тертись об неї,
   годину лежу, й так і засинаю,
   впершись стояком в її задок.
  
   наступного дня якось розповів про цей епізод Сімонові.
   - а вона щось робила?
   - та ні. вона була у відключці.
   - ну, якби між вами щось було - звичайно, я б ревнував. але зрештою, ви обоє вільні люди.
   - ге, Сімоне, ні. я б нічого не робив. у мене вже кілька разів було, коли я зваблював дівчину друга. більше я такого не повторю. це хуйня.
  
   власне, наступної ночі французка була вже досить твереза,
   щоб прийти в ліжко до Сімона, й то свідомо.
   він ще потім розповідав про їхні розбіжності з приводу парфумів
   і природних запахів ггг. бомж і буржуа.
   а я наступної ночі знову довго не міг заснути.
   бо коли ми повернулися, в сусідньому зі мною ліжку
   спала та жінка, з якою минулої ночі нічого не вийшло,
   бо велорикша не міг підвезти іноземця.
   я дивився на неї, дивився, так хотів підійти
   й почати її пестити.
   вона спала розкрита,
   в самих лише трусиках і ліфчику -
   така фігурова, з тонесенькою талією
   та широкими стегнами, аж дихаючи жіночністю...
   але була маленька проблемка:
   з обох боків її обіймали уві сні
   двоє маленьких дітей Рауля.
   отак я лежав, дивився на неї,
   а вентилятор майже не розганяв спеку,
   повертаючись то до їхнього ліжка, то до мого.
   до речі, ночі на Кубі були дуже гарячі.
   на ранок я прокинувсь, і її вже не було.
  
   а потім якось переключив свою увагу на негритянку.
   навіть знаю чого, й матінка-карма мене за це покарала.
   просто того, що вона чорненька й мене це збуджувало,
   а не тому, що вона мені більше подобалася як людина.
   а так ніззя. головне особистість, а не колір шкіри.
  
   ми з Сімоном уже хотіли їхати з Гавани по цілій Кубі,
   й Рауль із дітьми вирішили поїхати з нами до Матансас,
   заїхавши по дорозі до його родичів.
   я пішов запрошувати ще й негритянку.
   вона не була певна: боялася бути в компанії іноземців.
   - але ж Рауль із нами ходить, і нічого.
   - так, але він чоловік.
   вона таки погодилася. ми були в неї вдома.
   вона нахилилася по щось, і я нагнувся й поцілував її в маківку.
   негритяночка випросталася, всім своїм виглядом
   показуючи здивування. до мене не дійшло.
   ми гуляли ввечері, вона з французкою йшли попереду,
   а я ласо дивився не неї ззаду й пускав слину.
   всіляко намагався бути поруч із нею,
   вона й не уникала: звичайно, жінці приємно, коли
   її настільки хочуть - але хоча ми часом доторкались,
   і я ловив кожну мить цього дотику,
   заходити далі вона мені не дозволяла.
  
   на ранок ми вибралися до Матансас.
   якими манівцями ми їхали, я так і не зрозумів:
   спершу автобусом по трасі, потім якимись чигирями,
   з чотирма пересадками. виїхали нарешті
   на транскубинську трасу - відверто військову...
   ну, якось так відчувалося. широка й бетонна,
   а машин майже нема. дорога "про всяк випадок".
   нарешті нас усіх підібрала якась вантажівка.
   ги, прикольно їхати в кузові великою кумпанією,
   ще й із двома семилітніми-десятилітніми дітьми.
   гарячий вітер дув в обличчя, ми з негритянкою
   стояли плече до плеча (еротично шо піздєц ггг),
   було так кльово...
   потім виявилося, що ми їхали не в той бік.
  
   пізньої ночі дісталися хати
   Раулевих родичів. спати місця було мало,
   Сімон із французкою пішли до намету,
   я все намагався підібратися поближче до дівчини,
   Рауль, зараза, теж якось пробував нас звести -
   оцього його ходу я так і не зрозумів.
   а вона лягла біля нього.
   як він потім розповів Сімонові, терлася вночі об нього,
   а він удавав, наче спить.
   хоча ніхто, крім дітей, на веранді так і не заснув.
   дітей ми якось укрили простирадлами,
   а нас цілу ніч жерли комарі. звірі.
  
   маю я таку манічку: ідьом пагаварім.
   на ранок поговорив із дівчиною, вона сказала,
   що надто мало мене знає, що так швидко вона не може,
   чмокнула мене в губки, побіжно,
   на тому й домовилися.
   звісно, не факт, що мене цілком попустило, але
   вже принаймні якось зрозуміло, шо нє.
   якшо вже точно знаєш, якось легше.
   все одно ловив кожну мить дотику,
   коли ми йшли трасою і гралися,
   штовхаючи одне одного в плече.
   цікаво, що вона відчувала:
   з одного боку й підігрівала мене,
   а з іншого - до тебе постійно намагається доторкатися
   чувак, якого ти не хочеш.
  
   над вечір ми нарешті дісталися Матансас.
   наче так близько, а їхати два дні.
   на Кубі взагалі з транспортом проблеми якісь,
   якщо не їдеш з пункту А до пункту Б багатеньким туристом.
   ми почали шукати, де б чого поїсти.
   з їжею та сама історія. теж постійно дивувало:
   їдять кубинці якесь гівно - типу совкових котлет у тісті,
   майже всі курять, і чоловіки, і жінки -
   а тривалість життя друга в світі після Японії.
   звісно, безкоштовна медицина, хуйо-мойо.
   але більше, напевно, клімат: стабільний і теплий.
   і, звісно, те, що всі розслаблені. ніякого поспіху,
   не напружуються, не віддають себе стресам.
   не те що ми. наче всі й погодилися
   на якусь совкову кафешку з котлетами в тісті
   по одному кубинському песо (5 центів) -
   але Сімон сказав, що він таке їсти не буде,
   й уся чесна компанія мусить шукати щось інше.
   - Сімон, та ти заїбав.
   - no mames ("іди нахуй", тільки образливіше: "припини смоктати").
   - але справді...
   - але справді, no mames!
   - ти охуїв? шо блядь за егоїзм...
   - та пішов ти в пизду.
   - усі мають десь лазити, бо лише ти невдоволений, уйобок!
   - а лопаткою по їбальцю?
   - а ти спробуй!
   - е-е, ану розійдіться, джигіти, - втручається Рауль.
   французка й негритянка дивляться на нас із острахом.
   здається, це була найбільша наша сварка
   від самого початку подорожі.
   я у фрустрації, що з негритянкою нічого не виходить,
   Сімонові треба захищатися, бо його попускають при дівчині.
   - що це було? - вже потім спокійніше питає він. вже англійською, бо насамоті.
   - ну сам подивися. всі ж наче вже домовилися...
   - я цього не чув...
   - ну добре, вибач. непорозуміннячко вийшло. eine kleine MißverstДndnis.
   - та, хуйня. буває.
  
   ми купались у морі вночі, й тут я вже
   розважився на славу. ітогі падвідьом:
   порвав труси, давно ношені.
   навпіл, як і в Масунте, де не одні труси пішли по пизді,
   перш ніж я зрозумів, чому в Галівудах усі купаються в шортах.
   по цілій сраці аж до гумки, негритянка потім довго сміялася.
   зате нарешті у воді я вже її облапав як хотів,
   під приводом активних ігор: носив на руках,
   садив собі на плечі, підкидав із води, щоб пірнала.
   блін, усе-таки кльово: я такий світлий,
   вона така темна - поруч прекрасно й гармонійно,
   як інь і ян, і чорна кішка й білий кіт, ехххх.
   поклали спати жінок і дітей у намет,
   а самі накрили всі речі протидощовим тентом
   і привалили з обох боків власною вагою,
   щоб уночі ніхто нічого не попиздив:
   бо спали на велелюдному пляжу.
  
   наступного ранку ми розпрощалися.
   нам із Семенком на захід, решті додомцю.
   на прощання нарешті подарував Раулеві свій мобільний,
   бо я вже півроку ним не користувавсь,
   а кубинцям мобільних не продають,
   бо заборонено. абсурд якийсь. хто не в курсі,
   у них і інтернет різний для кубинців і іноземців:
   кубинці, якщо тільки не благонадьожні до пиздеця,
   можуть ходити лише по окремих сайтах.
   ага, а реєструвати імейл можуть тільки
   на корреодекуба.ку - при реєстрації
   треба вказувати домашню адресу і номер паспорта.
   ми багато сперечалися з Сімоном:
   що з кубинських реалій можна виправдати, а що ні
   блокадою й ідеологічною війною з боку Штатів.
  
   нам було не зовсім по дорозі,
   а точніше, зовсім не по дорозі,
   але якийсь дядько запропонував завести нас
   на пляж Варадеро. й ми не пожалкували.
   якщо мексиканський Масунте був найкращим
   океанічним пляжем, із величезними хвилями
   та драйвом,
   то Варадеро - найпрекрасніший морський пляж,
   який я бачив. заходиш у прозору-препрозору,
   чисту-пречисту та спокійну воду,
   дуже-дуже повільно стає глибше, ти пливеш,
   і бачиш під собою дно на десять метрів.
   а коли вже пропливаєш двісті метрів -
   знову стає мілко, бо течією намело
   такий неначе вал, і ти стоїш на ньому,
   вже далеко від берега, але по пояс у воді -
   й лише після валу вода стає не світло-блакитною,
   а темно-синьою, й ти пливеш у глибини...
   є ще такий плюс, що на тому валу, де тебе вже ніхто не бачить,
   можна зняти труси і плавати у теплій воді голим,
   тепло сочиться по яйцях, плаваєш збуджений,
   намагаєшся плисти лише брасом, поширше розкидаючи ноги,
   тебе обмиває, вода несе млість по животу і далі...
   мене дивувало, що в Мексиці та Кубі
   ми так і не знайшли нудистських пляжів,
   де можна ходити і плавати голим серед інших,
   щоб до тебе нормально при цьому ставилися.
   доводилося плавати наголяса або вночі,
   або отак, як на Варадеро, приховано.
  
   там же ми зайшли купити карту Куби,
   щоб знати хоч, куди їдемо.
   виявилося, що й карт для кубинців теж немає -
   тільки туристичні. дорого. то я просто взяв
   і перемалював карту схематично
   до свого записника.
  
   спочатку нас підвезли на дорогущих машинах,
   які продаються тільки іноземцям.
   експедитори, які їх переганяють,
   їздять по троє-четверо. начальникові
   ми чимось приглянулися.
   потім їхали на бричці з селянами.
   ті запросили нас дорогою назад зазирнути,
   подивитися, як вони живуть за влади Кастро.
   запропонували саркастично, треба сказати.
   далі підвіз дядько, який розвозив хліб
   від села до села. теж бричкою.
   їхав, сміявся й часом ліниво підганяв
   лінивого мула:
   - му-у-ля! му-у-ля!
   муля скоса дивився на нього й не поспішав.
   на одній із зупинок ми побачили,
   що є й кубинці, які їздять на дорогих іномарках.
   мажористі такі молодики - дітки компартійних босів.
  
   до вечора ми дісталися півострова Сапата
   (не плутати з Еміліано Сапата).
   ночували, відповідно, в болотах Сапата.
   на підході вперше побачили, як ґусано
   (кубинці-контрреволюціонери)
   ставляться до іноземців.
   під'їздить хлопець років двадцяти на ровері.
   - а, ви голодні? у мене якраз тато кухар. швиденько щось вам зготує. оце вам пощастило.
   виходить тато, схожий на
   власника отого хостела в Сан Крістобалі:
   чухає волохатими жирними пальцями
   волохате жирне пузо.
   - та я вам зараз за півгодинки зроблю поїсти. всього двадцять доларів.
   - ви шо, гоните?
   - та то зараз усе таке дороге...
   - та ми ж уже не лохи. ми в Гавані за три долари на день жили.
   - ви знаєте, скільки я податків плачу, щоб мати дозвіл утримувати іноземців? клятий Кастро... о, а ще можете в нас переночувати. всього двадцять доларів з носа.
   - нє, ми маємо намета. десь заночуємо.
   - та ви що, подуріли? та там у болотах людина вижити не може! вас комарі за годину з'їдять!
   - виживемо.
   довго йшли дорогою повз піонертабори,
   співали пісень із подорожніми -
   п'яними кубинськими піонерами-ґусано.
   познайомились із кількома дітьми, які з батьками
   виїхали на пікнік. ці Фіделя любили.
   попри всю мою критику, можу зробити одне узагальнення:
   майже всі ті, що критикували уряд,
   чомусь виявлялися виблядками стосовно нас:
   використати, обібрати, обманути.
   це ж іноземці, лохи, на те вони й існують.
   а революціонери, хай з ними не погоджуєшся,
   вважали за необхідне показати Кубу і кубинців
   із щонайкращого боку, і тут уже не майже,
   а в усіх випадках виявлялися людьми
   кришталевої чесності. зуб даю.
   діти показали нам, де краще поспати,
   де набрати чистої води. попередили,
   щоб у воду не дуже заходили, бо на болотах
   водяться якісь прісноводні крокодили.
   "але на березі вони на вас не нападуть".
   все одно, я потім пішов у кущі,
   бо щось від страху срати захотілося.
  
   мій рюкзак рвався вже давно,
   останнім часом по кілька разів на день.
   у Матансас поламався ще й намет Сімона:
   рама, на яку треба кріпити стінки,
   щоб стояв.
   дрочили ми його, дрочили
   години півтори.
   так і не встав.
   довелося просто лягти на пісок у спальниках,
   а наметом укритися.
   під шатрами добре спати:
   не треба сі накривати,
   ані гріє, ані пріє
   через дірки вітер віє...
   одна проблема: комарі справді виявилися скаженими.
   але ми вижили, хе-хе.
   невиспані встали на самісінькому світанку,
   подивилися на гостинне болото
   та й подалися далі півостровом -
   до Затоки свиней. власне,
   заради неї ми й перетнули
   цілий острів з півночі, від Варадеро, на південь.
   біс його знає, як так виходить,
   але пам'ятаю, що ми ночували на півострові ще одну ніч.
   наче й не такий він великий, наче нас і підвозили
   якісь вантажівки - один раз із металобрухтом,
   іншого разу відкрита, з купою мішків якогось коренеплоду,
   ця машина зупинялась у кожному селі,
   скидаючи по кілька мішків під крамницею.
   вночі ми накупили досхочу хліба й нажерлися
   на десять центів.
   я потім зрозумів, чому старий продавець
   дивився на нас із злістю: це був магазин для кубинців,
   і він не хотів, щоб дешевизною за рахунок спільної праці
   користувались іноземці.
   але конкретно нас йому було шкода.
   тож він на нас і злився. і на себе. але хліба продав.
  
   Куба й так нешвидка, але на цьому півострові
   час ледве повз. мені здавалося, що ми сунемо ним
   уже з тиждень: якісь зустрічі, розмови,
   автостоп по десять кілометрів за раз,
   або більше, але з зупинками під кожним стовпом.
   "до цього місця дійшли найманці" -
   висить плакат в одному місці.
   "тут була команданція Фіделя Кастро" -
   в іншому.
   "тут полягли стільки-то кубинців,
   відбиваючи найманців".
   отак ми дісталися самого пляжу Хірон,
   де висадились американські найманці в 1961.
   похмуре місце, як на мене. посеред боліт,
   де майже нічого нема. а в музеї надивилися на зброю,
   на фото півострова до революції,
   коли селяни видобували торф і вугілля суто руками
   й носили їх на своєму горбу.
   щовечора жахливі комарі...
   я був пригнічений.
   почався дощ, але ми й під ним
   викупались у Затоці Свиней, на пам'ять.
   ховалися від дощу. ішли порожньою дорогою.
   ще там чомусь були якісь смітники,
   там і сям упродовж десятка кілометрів.
   дощ закінчився на якийсь час,
   ми простували далі,
   й на телеграфному стовпі я побачив орла.
   - дивися, Сімоне, Великий Орел! ми так давно його не бачили. значить, правильною дорогою йдемо.
   ми підійшли ближче.
   виявилося, що то не орел, а стерв'ятник.
   сидів, напіврозпустивши крила, роззявивши дзьоба,
   й пильно стежив за нами.
   стало моторошно.
  
   ми так більше не могли, й зупинили туристичний автобус.
   той нас довіз у кондиціонованому повітрі за годину.
   ми заплатили по кілька доларів і під зливою домчали
   до бару на трасі. бар виявився валютним.
   щоб нас не вигнали, мусили ледь не розоритися на чаї.
   коли злива стала, вже знову вечоріло,
   але ми пішли на трасу й почали ловити машину
   серед безлічі кубинців.
   на Кубі автостоп - це не понти. майже всі місцеві так їздять.
   більше того, є спеціальні працівники Мінтрансу -
   їх називають "жовті", за кольором форми -
   то ці на спеціальних зупинках для автостопу
   зупиняють машини і садять по стільки-то людей у кузови.
   соґласно очєрєді. плата, як за автобус.
   якщо зупиняєш машину не на зупинці, не через "жовтого" -
   платиш, скільки скаже водій. значно більше.
   часом водій порожньої вантажівки
   набирає в кузов по тридцять-п'ятдесят людей, за гроші.
   буває, що підвезуть безкоштовно, суто з симпатії.
   коли ж платити,
   з нас брали стільки ж, як із кубинців. дорого навіть для нас.
   а як подорожують вони, при місячних зарплатах по 30-50 баксів -
   взагалі не уявляю.
  
   з лихом навпіл дісталися повороту на місто Сьєнфуегос.
   дивний якийсь період: знову надходила ніч.
   сірі дні зміняють темнії ночі.
   на трасі стоїть безліч кубинців, усі хочуть кудись доїхати.
   водії один за одним відмовляються брати нас, іноземців.
   уже зовсім стемніло. стає ще одна вантажівка.
   розуміємо, що сьогодні це може бути остання.
   водій набрав у кабіну чоловік сім, на нас не звернув увагу.
   на кузові стоїть якийсь підйомний кран.
   ми вирішуємо лізти-таки туди.
   машина поволі рушає, ми намагаємося на ходу вдертися.
   я підштовхую Сімона під сраку. він уже нагорі.
   перехиляється, щоб підтягнути мене.
   я вже підвис на відкритій платформі кузова,
   але ноги досі внизу.
   і тут віє вітром, і мене накриває тентом,
   яким ми двоє перед тим укривалися від дощу.
   я ніфіга не бачу, ноги затягує під колесо,
   а Сімон тягне мене за комір нагору.
   - ааааа, бля, пусти, не заважай, сам залізу!
   я вже закинув одну ногу й починаю закидати іншу,
   але тут з-за спини нахиленого Сімона
   падає гітара.
   бля!
   я зістрибую вниз і біжу по гітару,
   підбираю й біжу слідом за машиною,
   але та вже набрала швидкість, я відстаю,
   - стрибай, Сімон!
   - не можу, ноги поламаю!
   - бля, стрибай!
   - зустрінемось у Санта Кларі!
   - як?!?
   Сімон зникає в темряві, я злющий стою з його гітарою на трасі.
  
   15
  
   спочатку я злюся на Сімона, що не давав мені залізти самому.
   потім думаю, що він же щиро хотів допомогти.
   тоді злюся на срану гітару, як на живу істоту.
   потім на кубинську владу, яка лякає кубинців щодо іноземців.
   тоді на саму ситуацію.
   в Сімона з собою половина моїх речей,
   в мене - його. як і де ми зустрінемося?
   йду по трасі, щоб не злитися стоячи,
   а хоч трохи розвіяти своє переповнене почуттями
   горло.
   рюкзак знову рветься, я матюкаюсь і скидаю його на землю.
   в'яжу чергового вузла й перепаковуюся.
   злюсь і стоплю машини.
   звісно, ніхто не стає. потім один далекобійник зупиняється,
   я розповідаю ситуацію, він каже, що підвезе -
   - скільки даси?
   та йоли-пали. пропоную трохи.
   - та це не гроші.
   ледь не прямим текстом
   посилаю його нахуй. та й пиздую пішки
   нічною трасою.
  
   й мені починає подобатися.
   врешті, це ж так приємно. я заповільнююсь
   і тихо йду крізь ніч.
   у голові прояснюється. врешті,
   я все одно маю все потрібне для життя.
   та й чи багато треба? якщо ми навіть не зустрінемося зовсім -
   бо нема ні телефона, ні інтернета -
   я просто можу мандрувати сам,
   а побачимося ми вже при польоті назад.
   і мені цей варіант починає здаватися кльовим.
   я йду й наспівую "команданте Че Гевару",
   настрій світлий.
   і через кілька хвилин зупиняється три Камази.
   три!
   всі ці "правила" автостопу, які намагаються описати
   всілякі Кротови - хуйня.
   немає ніяких правил!
   можна їздити і вночі в чорному одязі.
   головне тільки бути позитивно налаштованим.
   і все.
   думаю про це, поки біжу до Камазів.
  
   виявилося, їх змусив зупинитись інший автостопщик.
   молодий юнак, років сімнадцяти:
   - я з молодої гвардії. соціальні працівники. бачиш футболку? водії зобов'язані для нас зупинятися. ми надія Фіделя.
   - а що ти робиш?
   - ось зараз працюю волонтером на нафтопереробному заводі. дивлюся, щоб там нічого не крали.
   я заліз у кузов одного з Камазів. воно наче й тепло,
   але коли їдеш уночі, продуває все-таки.
   то я сів спиною до кабіни,
   сракою до вихлопної труби. вона така тепленька...
   курив і співав. приємно.
   вони їхали аж до Ляс Тунас, а сам соціальний працівник -
   до Сьєго де Авіла. запросив мене до себе в гості.
   і те, й інше значно далі за Санта Клару,
   я вже спокушався поїхати з ними,
   але мої вагання вчасно закінчилися
   під тиском обставин.
   - усе, поламалися.
   одна з трьох вантажівок накрилася пиздою.
   вони мусили чекати ранку під Санта Кларою.
   ми розмовляли з соціальним працівником.
   заідеологізований, але кришталево чесний.
   я дуже хотів подарувати йому улюблений светр,
   у мене вже почала з'являтися потреба
   дарувати улюблені речі. потлач - наше всьо.
   побоявся, що хлопець хибно це сприйме.
   як хабар-віддяку шолі. надто вже він правильний.
   поїли котлет із тістом у придорожній забігайлівці.
   він говорив зі мною й паралельно
   намагався впіймати іншу машину, трусячи своєю футболкою.
   щось ніхто із зобов'язаних зупинятися не зупинявся.
   уже перед світанком я поліз до кузова спати,
   а розбудив мене водій у Санта Кларі.
   - а де цей, соціальний працівник?
   - вночі впіймав машину й поїхав додому.
  
   ги, на той час уже знав, де Сімон з'явиться точно.
  
   Seguiremos adelante
   Como junto a tМ seguimos
   Y con Cuba te decimos
   Hasta Siempre, Comandante...
  
   я зайшов на автовокзал, переповнений
   старенькими американськими автобусами
   та радянськими Зілами з написами "Люди".
   це теж автобуси.
   наївся досхочу котлет у тісті
   у їдальні за столиком із залізними ніжками,
   вкритому замацаною порізаною клейонкою.
   аж защемило в горлі від ностальгії
   за іншою епохою, в якій я народився й виріс.
  
   прийшов до мавзолею.
   зачекав, поки той відкриється.
   Сімона ще не було. я зайшов усередину.
   гордо написав у книзі відвідувачів "Україна".
   не якісь там буржуазні феерени!
   коли сказав на вході, що "ера Уньйон Совьєтіка",
   мене ледь не обійняли.
   надивився на оригінали вже знайомих із репродукцій фоток,
   на знаменитий берет, який зараз світиться
   на стількох футболках людей, яким
   до самих ідей Че пофіг,
   на старосвітський балончик, яким Ернесто
   допомагав собі проти астми.
   а в іншому боці мавзолей. всі, хто були в Болівії.
   здається, загинули всі.
   знову ж:
   хто ж така ця красуня Tanya з Німеччини?
  
   вийшов надвір і довго мружився,
   бо сонце вже зійшло, а я відходив.
   розговорився на площі з дружнім ментом,
   той почав по рації вишукувати Сімона.
   - а який він?
   - ну на мене схожий. із рюкзаком, обірваний.
   - так і перекажемо... привіт. розшукуємо чоловіка. іноземець. років двадцяти п'яти. в камуфляжних штанах. із великим рюкзаком... ні, нема такого, - до мене.
   тут бачу, ходить навколо пам'ятника, фотографує.
   ги!
   ну не міг він тут не з'явитися!
  
   (зі щоденника)
   на виході з міста Сьєнфуегос (назване на честь Камільо Сьєнфуегоса)
   почався дощ, тож ми укривалися наметом.
   прийшла вантажівка, підібрала кількох людей,
   але іноземців побоялася (заборонено, але багато хто забиває).
   ми вирішили посунути потайки ззаду, але оскільки водій нас не бачив,
   машина рушила. Сімон застрибнув на ходу, я слідом,
   але мене накрило наметом, я ніхріна не бачив,
   ногу почало затягувати під колесо, а Сімон тягнyв мене за пояс.
   "ааа, відпусти мене, сука, сам залізу!"
   він відпустив, я закинув намет, майже заліз, але тут з машини впала гітара Сімона.
   я зістрибнув по неї, а коли підібрав, вантажівка набрала хід.
   я не міг наздогнати.
   "Злазь!" - Сімонові.
   але той вже не міг.
   "Зустрінемось у Санта Кларі!"
  
   отак на ніч я лишився сам, а він поїхав. я, роздратований, пішов уздовж дороги. стемніло, ніхто вже не ставав, я злився.
  
   потім згадав своє "золоте правило автостопу".
   не має значення, якого кольору твій одяг, ідеш ти чи стоїш.
   головне - перебувати в позитивному дусі. о!
  
   як тільки налаштувався, зупинився караван із трьох КАМАЗів.
   по дорозі ми ламалися тричі, о другій ночі одна з машин заглохла остаточно. так до Санта Клари й не доїхали.
  
   переночував у кузові, на ранок інша машина поїхала в місто дзвонити, завезли й мене.
   Санта Клара - десь як Полтава завбільшки. де ми з Сімоном "зустрінемось у Санта Кларі"?
   але вже через 5 хвилин я знав, що він з'явиться в одному місці.
  
   Aprendimos a quererte
   Desde la historica altura
   Como el sol te tu bravura
   Te puso cerca de la muerte
  
   AquМ se queda la clara
   La entraЯable transparencia
   De tu querida presencia
   Comandante Che Guevara.
  
   16
  
   коли ми залізли до кузова вантажівки,
   яка їхала на Байямо,
   там уже сиділи близько тридцяти кубинців.
   а в куточку сиділа
   гарненька шістнадцятилітня мулатка.
   я вмостився поруч.
   у тєснотє да нівабідє.
  
   їхати нам усім довго й далеко.
   поступовно люди знайомляться,
   і як завжди у таких випадках,
   дуже швидко зближуються.
   їхати під відкритим вітром холодно навіть у теплу погоду.
   я встаю й починаю знімати футболку й одягати светр
   на вітрі. светр лопоче і не вдягається,
   а теліпається над головою.
   всі кубинці починають реготати з мене,
   особливо коли штани сповзають
   і оголюється половина сраки.
   а я щасливий. ми починаємо співати пісень усім
   кузовом,
   Сімон ховається від вітру за кабіною й дістає гітару,
   я відбиваю ритм на куплених у Гавані бонго.
   дівчинка заговорює до мене,
   ми, щоб не заважав вітер, нахиляємося
   лобами одне до одного, наше волосся змішується -
   її кучеряве чорне й моє пряме і світле.
   вона дістає й починає показувати свої фотографії.
   я відчуваю її тепло, вона кладе мені голову на плече.
   - ти знаєш, чого тепер бракує?
   - ні. чого?
   - щоб ти подарував мені свою фотокартку.
   починаю порпатись у документах,
   знаходжу якусь стару фотку паспортного розміру,
   прибережену для подачі на візи.
   починається сонячний дощ.
   Сімон розгортає тент, яким ми вкриваємо кузов,
   і всі зсуваємося докупи -
   тента вистачає лише на половину кузова,
   тому люди сідають тісним гуртом,
   щоб усі помістилися,
   й ми всі тримаємо руками краї тенту,
   нахиляючи голови, щоб не торкатися мокрої тканини.
   ми з мулаткою-підлітком опиняємося ще ближче,
   притискаємось одне до одного.
   дощ поступово стихає, й люди один по одному
   відпускають тент, виходять з-під нього,
   знову розсідаються вільніше й починають співати,
   й у якийсь момент ми помічаємо,
   що під тентом залишилися тільки я і мулаточка.
   їй трохи холодно, я знімаю светр і віддаю їй,
   обіймаю обома руками, щоб зігріти,
   вона знову кладе голову мені на плече,
   я притискаюся щокою до її щоки.
   вона така ніжна, така наївна,
   я не хочу її образити.
   хочеться поцілувати,
   але ж вона така юна,
   вона сприйме це ще ближче до серця, ніж я,
   а я ж тут так ненадовго,
   я просто сиджу, щока до її щоки,
   обійнявши її,
   й насолоджуюся теплом, яке йде від її тіла.
   старші кубинці посміюються з нас.
   - дивися, вже.
   - що, так швидко?
   - а що? молодь. у них усе так, швидко.
   - та зараз життя таке.
   ми їдемо вдвох, відокремлені від усіх,
   їдемо довго, тільки ми, й мені здається,
   що ми сидимо ось так уже місяцями.
   давно стемніло, давно потеплішало,
   давно нема ніякого дощу -
   а ми не виходимо з-під тенту,
   просто сидимо поруч,
   обіймаємося,
   трохи пестимо одне одного...
   їй треба було виходити в Лас Тунас,
   на кілька годин раніше, ніж нам із Сімоном,
   і я пропоную провести її додому.
   злізти з нею,
   щоб їй не йти ввечері самій,
   провести її,
   а наступного дня наздогнати Сімона.
   здається, я вкотре дуже схильний
   порушити урочисту обіцянку,
   що між Сімоном і мною не стане жодна жінка
   і жодна дорога.
   - я тебе проведу.
   - куди?
   - додому?
   - навіщо?
   - бо хочу.
   - ні, не треба.
   вона швидко сходить, махає мені рукою.
   Сімон:
   - а светр?
   - я їй подарував.
   - у тебе ж нічого теплого не залишається.
   - нічого.
   - він їй не потрібен, вона з батьками живе.
   - потрібен, не потрібен. я просто хочу зробити подарунок.
   він не розуміє.
   а я і так раніше хотів цей светр подарувати
   соціальному працівникові.
   зробити подарунок людині, яка тобі подобається -
   значно приємніше, ніж володіти.
   і найприємніше дарувати те, що найбільше любиш сам,
   найулюбленіший предмет одягу,
   до якого ти прив'язуєшся -
   тоді ти більше відчуваєш,
   що ти прив'язався до людини.
   може, це спосіб зберегти її в серці?
  
   (з пізнішого щоденника)
   від першого вЄїзду в Мексику почав помічати за собою потяг до потлачу, чи принаймні до подарунків. зараз віддав аргентинській українській дівчинці всі свої книжки, які їй сподобалися.
   і якось більша насолода дарувати, ніж мати самому.
   щоразу, коли зустрічаєш людину, яка дуже подобається - хочеться залишити щось, що їй потрібно чи просто подобається - і переважно чим більше сам любиш якусь річ, тим більше хочеться подарувати її на згадку приємній людині. вже раніше віддав свій улюблений светр, найулюбленішу футболку, подарував мобілку кубинцькому другові, бо їм купувати держава забороняє - і досі радію, що не зносились, не загубились, а у когось.
   і білів мі, повертається десятерицею :) теж маю багато приємних згадок-сувенірів, від цих людей, від інших, просто так :) ех.... la vitta И bella
  
   ми поспали на автостанції в Байамо.
   вранці Сімон пішов шукати,
   де б йому відремонтувати свою гітару,
   корпус якої тріснув при падінні під Сьєнфуегос,
   коли ми так нагло розлучилися при посадці на вантажівку.
   Сімон розповів, що тоді до Санта Клари теж не одразу доїхав.
   він думав, водій знає, що він отак сидить біля крану.
   але сам водій, видно, так не думав.
   посеред ночі далекобійник вийшов під машину
   посцяти.
   Сімон:
   - коли будемо в Санта Кларі?
   водій:
   - ААААА! ух ти ж йоб тваю мать. ти шо тут робиш?
   - їду з вами.
   - ніхуя. ану злазь. руки через тебе обісцяв...
   словом, посеред ночі Сімон теж опинився на трасі,
   тому й приїхав до Санта Клари ще пізніше од мене.
  
   ми йдемо містом Байамо, шукаємо майстерню
   з ремонту музичних інструментів.
   не так воно просто знайти її.
   заходимо до якогось ресторану,
   для іноземців,
   із живою музикою.
   розпитуємо музикантів і директора.
   про ремонт не дізналися,
   зате домовилися при нагоді,
   що Сімон може там виступити й заробити грошенят.
   ну і я підмажуся, на бонго потамтамаю.
   зате на пошті зустрічаємо якогось чувака,
   який обіцяє нам допомогти.
   стрьомний трохи чувак,
   явно ґусано.
   але йдемо з ним.
   перебуваємо насторожі.
   зайшли натомість не до музичної майстерні,
   а до простого шевця.
   (чоботаря - оскільки слово "швець" багато українців забули вже.)
   і нічо так. узяв шмат шкіри, намастив клеєм -
   гітара як новенька.
   під акомпанемент незмінного в кубинських домівках
   вентилятора китайського виробництва
   здійснили акт кубинсько-американської музичної дружби.
   шевченко (син шевця чи то пак чоботаря, знову ж),
   величезний молодий негр,
   прєподньос мені урок, як треба грати на бонго.
   ото шо я доти витамтамував - понти
   порівняно з тим, як віртуозно вигравав на барабанах
   чорношкірий шевченко.
   ритм:
   я не нездужаю, нівроку,
   а щось такеє бачить око,
   і серце жде чогось, болить,
   болить і плаче, і не спить
   мов негодована дитина.
   лихої, тяжкої години
   мабуть, ти ждеш, добра не жди:
   не жди сподіваної волі -
   вона заснула: підараси
   її приспали. а щоб збудить
   хиренну волю, треба миром,
   громадою обух сталить -
   і добре вигострить сокиру
   та й заходиться вже будить...
   трохи надто кровожерно, як на мене.
   цікаво, зараз такі ритми сприйняли б
   як розпалення ворожнечі
   та заклики до насильницького повалення
   конституційного ладу?
  
   швець дивиться на нашого поводиря,
   скрушно хитаючи головою:
   - оце нічого не робить, не працює ніде,
   тільки ходить і все критикує.
   - а скільки з нас за ремонт?
   - а скільки дасте.
   натомість поводир наполягає,
   щоб ми переночували у нього.
   - відмиєтеся, відпочинете. багато не візьму, всього по долару з кожного.
   - хм. справді? а чого ж, ходімо.
   - ну тільки підемо з заднього входу, а то ж заборонено.
   чувак постійно озирається, втягує голову в плечі.
   йдемо через квартиру сусіда, з іншої вулиці,
   потай. конспірація.
   сусід відчиняє балкон,
   ми вилазимо на карніз на третьому поверсі
   і з рюкзаками йдемо тим карнізом над подвір'ям,
   над якимсь свинарником.
   внизу всі рохкають, квокають і гавкають.
  
   у хаті нашого господаря Сімон
   посрав.
   той каже: зараз, зараз я змию після тебе.
   Сімон:
   - так, я не зрозумів. хто срав?
   - та нічого, нічого, ви ж гості.
   й так уже ледь не сам підітре Сімона.
   стрьомний, кажу, чувак.
   ми напружуємося.
   його мама дивиться на синка з докором.
   той:
   - ну, ви відпочивайте. давайте я сходжу на базар, куплю поїсти. мама зварить на всіх кубинську їжу! відчуєте смак Куби! давайте по сім доларів.
   - га? по скільки?
   - гості любії, та то зараз усьо таке дороге...
   - чекай, чекай. ми в Гавані купували на день на сім чоловік на три долари.
   - ну, буває різна їжа. я вам хорошої хочу.
   - шо значить різна. їжа це їжа. марципанів нам не треба. рис і квасоля.
   - але воно різної якості буває. я ж вам хочу найкращої.
   Сімон:
   - а давай я з тобою піду на базар і сам куплю.
   - та ви що, не можна, щоб нас разом бачили. я сам куплю.
   - та ми й на базар у Гавані з господарем ходили, все було нормально.
   - не можна! страшно! ви відпочивайте, я сам усе зроблю, сам і приготую. ви тільки гроші дейте.
   - знаєш шо, чувак. пішов ти.
   хапаємо рюкзаки, виходимо вже через його вхід.
   ґусано в'яжеться за нами.
   - відчепися.
   - ну чого ви? я хотів як краще.
   - відчепися.
   - вам куди? давайте я вам таксі викличу.
   - нічого нам не треба. ми звикли пішки ходити.
   нарешті він усе зрозумів,
   а ми пішли на автостанцію.
   - блін, через цього Мануеля цілий день витратили.
  
   сьогодні вже нічого немає, завтра о п'ятій ранку
   буде вантажівка у Сьєрра Маестра - в гори,
   де досі збереглася команданція революціонерів.
   ми вмостились у совковій цілодобовій кафешці,
   пили копійчану каву та курили "креолів",
   а до нас підходили й підходили поговорити кубинці.
   одна сім'я надзвичайно мені сподобалася.
   із тих, котрі "люди кришталевої чесності",
   як я собі називав їх.
   чоловік і жінка та двоє дітей-підлітків.
   - ну а чому стільки кубинців бояться говорити з іноземцями, або ховається?
   - хто боїться? от ми ж розмовляємо.
   - ви так. а буває, що бояться.
   - значить, совість нечиста.
   - та не завжди. он у Гавані дівчина боялася з нами гуляти.
   - ну, це так. влада з цим бореться, але проституція повальна. багато хто намагається скористатися з іноземців. як отой Мануель, про якого ви розповідали. ґусано!
   - ну а з інтернетом? обмежений доступ?
   - та він дорогий просто. я викладачка в університеті, в мене вдома є. бо часом треба шукати інформацію для наукових робіт.
   - а пошта на корреодекуба?
   - а що з нею?
   - ну, реєстрація з адресою і номером ідентифікаційної картки?
   - нема такого.
   - а сегрегація?
   - яка?
   - чому кубинець не може зайти до готелю?
   - чекайте. я заходив.
   - а нас не пустили до басейна, бо ми іноземці.
   - бути такого не може. дивіться, ось ми зараз сидимо в кафе разом, ми кубинці, а ви іноземці.
   - ну, правда. а чому люди бояться вголос критикувати владу?
   - що значить бояться? не знаю, особисто мені подобається. нам дали будинок безкоштовно. ось дочка вчитися йде наступного року, своїм знанням. на лікаря. критикувати? от зараз покритикую. мені не подобається, що у нас вічні проблеми з транспортом. от зараз не знаємо як додому доїхати. а з приводу страху іноземців. так ось наша адреса, заїздіть у гості. ми вам усе покажемо. й не боятимемося вас :)
  
   хм. ми вже третій тиждень були на Кубі
   й ніяк не могли скласти собі однозначного враження.
   про одне й те саме нам кажуть протилежні речі.
   ми самі щоразу бачимо протилежні речі.
  
   Сімон дуже хоче спати. вісімдесятилітній дядько
   запрошує нас переночувати в нього. я же не довіряю.
   - тобі Мануеля мало, Сімон?
   - нічого не знаю, я спати хочу. той був ґусано, а цей революціонер, колишній ґерільєро, партизан.
   - ну йди. а я тут посиджу, почитаю з кавою й цигарками.
   - що, цілу ніч?
   - так. настрій є. чому б ні.
   Сімон іде з дядьком, але незабаром повертається.
   - та ну. він так повільно йшов, іще й п'яний. мені набридло. ми за п'ятнадцять хвилин і трьохсот метрів не пройшли, а він іде й сам до себе говорить під ніс. але я таки спати хочу.
   - ну йдемо місце під намета пошукаємо. я подивлюся, де це, почитаю і вранці тебе розбуджу на "автобус".
   ми блукали довколишніми вулицями,
   нарешті в кущах під п'ятиповерхівкою розклали намета,
   Сімон залишився, а я пішов назад
   до рідного вже кафе.
   купив кубинського йогурту, котлет у тісті,
   гарно повечеряв, п'ю каву з "креолом" -
   тиць-пиздиць. ведуть Сімона. менти.
   - бля, Антон. скажи їм, що ми таки разом.
   мент починає розпитувати, хто ми такі і що робимо.
   ось, кажу, мандруємо автостопом.
   друг спати пішов, а я читаю, щоб
   не проспати транспорт на п'яту ранку.
   він дивиться, що я читаю.
   Фідель Кастро. промова в ООН.
   - вирішив скористатися нагодою, ніч довга, розширюю словниковий запас.
   - а ви звідки іспанську знаєте?
   - та вчу оце три місяці.
   - ага, три місяці. "скористатися нагодою", "розширювати запас".
   ги, його недовіра мені полестила.
   - слухайте, - каже мент, - так спати не можна. і до речі, мене дуже турбує, як ви обоє виглядаєте.
   я дивлюся на Сімона в його фірмовій брудній футболці
   з одним рукавом і фото Фіделя та Малкольма Ікса.
   - а що, в наметі спати заборонено?
   - ну чому зразу заборонено?! але ж не у громадському місці.
   ми розписуємось у протоколі,
   що нам винесено попередження:
   не можна спати "in vМa pЗblica".
   - ви десь хочете поспати? зараз я поговорю оно зі сторожем.
   сторож якогось гаража
   сприйняв розмову з поліцією
   як доручення.
   Сімон сидить біля мене, той підходить до нас:
   - ходімо!
   - дякую, ми зараз підійдемо.
   - ні, треба вже. мені сказали за вами приглянути.
   - чекайте. це ж він казав, що ми можемо прийти, а не мусимо.
   довколишні вступаються за нас.
   - що за дурниці, вони ж вільні люди!
   - мені сказали!..
  
   треба зазначити одну річ. попри все,
   дядя міліціонер був дуже ввічливий,
   виніс попередження, подбав про нас
   (хай його неправильно зрозуміли)
   і відпустив.
   Сімон пішов-таки спати до сторожа,
   я залишився-таки читати,
   а на ранок він розповів, як його затримували.
   - ну, я з півгодини там побув, коли хтось мене помітив. підійшов, залазить у намет, світить ліхтариком в очі: ви хто такий? я розповів. кажу: ну, я тут посплю і завтра їду. той: заборонено! починає кричати, з вікон визирають люди, сходяться вниз, навколо мене вже купа народу, всі галасують, хтось уже біжить додому викликати поліцію. ті приїхали, я розповів нашу історію, сказав, що ти на автостанції чекаєш, щоб прийшли перевірили, якщо не вірять. збираю намет, стараюся пошвидше, а воно не так просто, бо руки трусяться, а наді мною вже тридцятеро людей стоять, ліхтарями сліплять. добре, хоч перед тим подрочити встиг. тільки ж кінчив! слава тобі господи, хоч той перший мужик у процесі в намет не заліз!
  
   17
  
   вранці виявилося, що маршрутки-вантажівки не буде.
   - а що сталося?
   - поламалася, нічого в той бік не буде, - тоном "ідіть нахуй, заїбали" каже касирка.
   та й шо. мусили теліпатися через ціле місто,
   годині о дев'ятій вийшли на трасу,
   й жіночка із "жовтих"
   (працівник Мінтрансу, який офіційно
   займається автостопом, садить людей на попутки)
   впіймала для нас якусь машину до наступного "жовтого" -
   наступної офіційної автостопівської зупинки.
   там ми просто пішли трасою, щоб не стояти в черзі.
   - еее, так вам ніхто не стане! - услід.
   - розберемося.
   звичайно, стали. дядько на бетономішалці.
   теж колишній партизан. на нього сіла оса,
   Сімон намагається зігнати, а дядько так флегматично:
   - краще не треба. сама полетить. бо якщо вона мене вкусить, я помру.
   - га?
   - у мене цукровий діабет. оса це відчуває, вона мене не вкусить.
   а сам такий спокійний:
   - у мене кров солодка. сльози солодкі. піт солодкий. колись кажу своїй дівчині: ану, пробуй сперму. та соромиться. а я кажу: пробуй! та спробувала: ай, татуню, солодка!
  
   оса й дійсно полетіла собі.
  
   ми сиділи на узбіччі біля якогось села в горах,
   чекаючи на транспорт далі вгору.
   - мені так подобається опускатися до стану бомжа, - радо казав Сімон. - ги, бачу тобі теж. здається, ти ще більше опустився.
   - і радий тому.
   - пам'ятаю, як я вперше побачив тебе в Бостоні. причесаний, у припасованому новому одязі, в гарному светрі під горло. весь такий домашній... ні, я звичайно не робив одразу висновків про тебе, але розповідаю, як це виглядало. подивися на себе зараз.
   - а сам? ггг. мене ця однорука футболка щоразу пре.
   - а ти, з дірками на обох сідницях.
   - цікаво спробувати, як воно. бути на дні. ну, майже на дні.
   - треба отак їздити. щоб і дійсність бачити не ту, яку тобі хочуть показати з вікон готелів, а ту, яку ти спроможешся побачити сам. треба, щоб світ заповнили ваґабундос із рюкзаками, які відмовляються підкорятися загальній вимозі споживання продукції, відмовлялися бачити дійсність через екран телевізора, живуть самі, слухають й дивляться самі, не витрачають свій час на те, щоб тільки накупити всього цього барахла, яке їм насправді ні до чого. треба, щоб люди зрозуміли, що мрії можна здійснювати. щоб зрозуміли: на те, аби, наприклад, мандрувати, не потрібно аж так багато грошей. бажання, підрив, і трохи допомоги довколишніх людей. адже й ти теж не раз і не два допомагаєш іншим. добро - естафета, яку люди мають передавати одне одному. переді мною постає грандіозне бачення рюкзачної революції, тисячі й навіть мільйони молодих людей усіх національностей мандрують світом із рюкзаками за спиною, вони заходять у гори, роблять дивні вчинки, добрі до інших і підтримують відчуття вічної свободи в кожного, хто хоче їх почути. вони не показують себе, а вчаться в інших, вони не просять, але вдячні, коли отримують, і радо віддають себе тому, у що вірять.
   - десь я це вже чув :)
   - ми також на дорозі, нє?
   - ти знаєш, я вже думав: за географією ми давно переплюнули того ж Керуака.
   - яка різниця? більше, менше? не треба мірятися піськами. важливий сам стан мандрів.
   - але заради чого все це?
   - ти справді ставиш собі це питання?
   - собі ні. ставлю його тобі.
   - особисто я вчуся. вчуся передусім. я хочу зрозуміти.
   чого нам не розповідають? як можливо те, що замовчується?
   як можливо те, що ми вже бачили?
   і ще побачимо, я певен.
   як це змінити?
   я вчуся,
   щоб віднайти для себе,
   лише для себе -
   бо я не хочу вчити, наставляти -
   щоб віднайти для себе правду
   та шлях або шляхи
   боротися та працювати.
   - ходімо, вічний революцьйонер, бля. вантажівка прийшла. ти б якось помився, бо вже дух від тіла пре.
  
   радянський військовий Зіл уже був майже повний,
   а на "зупинці" - домовленому місці на узбіччі -
   стояли поряд із нами ще кількадесят кубинців у святковому вбранні
   (ну, ми лежали - на рюкзаках. ми звикли лежати в куряві).
   вишикувалася черга, й водій почав запускати по одному.
   ми були останніми й уже ледь втиснулися -
   звичайно, стоячи.
   рюкзаки наші передали і поклали вперед.
   я бачив, як жінка, що сиділа біля Сімона,
   почала затуляти носа й відвертатися.
   боявся, щоб те саме не робилося позаду мене.
   Сімон нахилився до мене, стримуючи сміх:
   - блін, я там комусь в обличчя перджу.
   - дуже смішно, бля.
   - ну а шо я можу зробити.
   - пазоріш мєня! слухай, та май совість. тут сотня людей. ще й душно.
  
   нарешті машина рушила, крізь дірки під тентом
   хоч трохи почало задувати повітрям.
   хай гарячим, але й те висушує піт.
   було настільки душно, що я ледь не зімлів.
   усі обмахуються газетками,
   сидячи впритул одні до одних.
   бля як ми довго їхали. повільно,
   бо круто вгору.
   та ще й стаючи під кожним стовпом.
   і на кожній стоянці знову нерухоме повітря.
   Сімонові, бачу, вже теж не до сміху.
   коли ми нарешті зійшли,
   він повалився зелений на свій рюкзак
   прямо в куряву, під дерево.
   я пішов купатися в річку.
  
   коли повернувся, Сімон
   і досі лежав у тій самій позі.
   я сходив по крамничках, купив рефреско
   ("освіжаючий напій" - тут сік манго+апельсин),
   котлет у тісті, поїв сам, нагодував брата
   і кажу:
   - так, ідемо.
   й тут Сімон як вибухне! звідки й сили взялися.
   - заїбав, чого ти мене постійно підганяєш?!
   а я теж:
   - та бо тобі це потрібно! ти подивися на себе. баба.
   - так, ти сильніший за мене, міцніший, витриваліший. але знаєш що? у тебе є один великий недолік: ти нетолерантний.
   я попускаюся:
   - Сімончегу. мені здається, тебе треба часом спонукати. ти ж інакше хнюпишся. дивися, ти лежиш, конаєш, і я відчуваю, що мушу про тебе подбати. пішов і купив тобі їстоньки. ти хоч і старший за мене, але я часом почуваюся, ніби ти мій молодший брат.
   Сімон, холодно примружуючи очі:
   - знаєш, я завжди ненавидів, коли до мене ставляться по-батьківськи.
   - але ти до цього спонукаєш...
   - ...я тікав від цього завжди. я сварився з татом. потім бунтував у школі. поїхав світ за очі - щоб тепер ти до мене ставився так?
   - ну добре, вибач. вибач. але ж не будемо ми справді лежати тут. нудно буде. давай уже дійдемо.
   він мені так і не пробачив.
  
   нам залишалося сім кілометрів пішки
   до входу в заповідник. дорога йшла вгору,
   під сонцем. але не знаю як Сімон,
   а я вже почувався сильніше
   на свіжому повітрі.
   попереду їхав селянин на мулі.
   ми бачили, як він переганяє тваринку
   від однієї плями тіні на дорозі до іншої,
   зупиняючи мулика під кожним деревом на кілька хвилин.
   і ми стали робити те саме з самими собою.
   підривались і швидко йшли через палюче сонце,
   потім відхекуючись у тіні через півкілометра.
   ги, я при цьому ще й курив щоразу. ото дурне.
  
   старенький селянин зрубав десь дерево
   й зараз волік його за собою на мотузці.
   ми підпряглися й допомогли йому.
   як не дивно, йти в позі бурлака на Волзі
   виявилось і приємніше й легше, ніж просто з рюкзаком.
   може, від усвідомлення, що приносиш у цьому світі
   хоч якусь користь. хоч у цей момент.
  
   напилися холодної криничної води,
   дядько запросив нас по дорозі назад зайти в гості.
  
   ми нарешті дійшли до місця призначення.
   і обламалися.
   - вхід для кубинців десять песо, для іноземців двадцять доларів.
   - щ-що? слухай, компанєро, ми сюди через цілу Кубу їхали.
  
   не вражає. Сьєрра Маестра - одне з туристичних місць.
   і так ми його, і сяк. і сварились, і просились, і навіть хабара пропонували.
   - а давай ти вдаси, ніби нас не помітив, а якщо нас побачать, ми скажемо, що в обхід залізли.
   - ні.
   - ну добре. а по-твоєму, така різниця в ціні - це справедливо?
   - моя справа робити як установлено.
   - ну а суто по-людськи. це справедливо?
   - ах так! ну якщо вже ви мене питаєте! так, я вважаю, що це справедливо. уряд дає мені все. але йому треба брати звідкись гроші. торгувати ми можемо дуже обмежено, через економічну війну з боку Штатів. і туризм - одна з основних статей прибутку для кубинського уряду.
   (як я казав раніше, кубинці дуже освічені.)
   - мда. котлету в тісті будеш?
   - ні.
  
   що робити?
   пустити вони нас так і не пустили,
   зате безкоштовно дозволили переночувати в себе,
   покупатися в душі.
   якщо раніше Сімон був запеклим кубофілом,
   то тут уже я захищав кубинські правила, а він нападав на них.
   - Сімоне, ну намагайся дивитися не зі своєї позиції, а відсторонено. він же має рацію. ну загалом.
   - але ж ми не такі, як інші туристи. ми ж не приїхали з купою бабла й витрачати бабло. я їхав сюди подивитися на те, у що вірив, а мене зустрічають отак.
   - ну, нема окремих правил для нас. ти так подивися. для кубинців усе дешево, але чому? бо в них і зарплати маленькі. вони своєю працею цю дешевизну створюють. а ми з тобою на цю країну не працювали, щоб користуватися їхніми благами. і так он їмо ледь не безкоштовно. їжу для кубинців, а не для іноземців.
   - та воно то так, але...
  
   18
  
   знову трабли з ментами,
   чи то пак, із системою як такою.
  
   з вершини гори ми побачили озеро чарівної краси
   й намилились іти туди.
   провели день у селянина, якому раніше допомогли
   тягнути дерево.
   - то як вам живеться за Кастро?
   - та добре живеться.
   - а за Батісти як було.
   селянин (обережно):
   - та теж добре.
   більше ми нічого не спромоглися дізнатися.
  
   спустилися до села, в якому попереднього дня конав Сімон.
   почали розпитувати, що то за озеро та як до нього дійти.
   - а зачекайте-но, я зараз голову приведу.
   прийшов голова. з міліціонером.
   - а вам туди навіщо?
   - ну що значить навіщо. подивитися хочемо. поплавати.
   - там заборонено плавати. то водосховище.
   - добре, не будемо. просто посидимо день, відпочинемо від постійної дороги.
   - а у вас дозвіл є?
   - дозвіл на що?
   - на екотуризм.
   - ну ми ж не займаємося спеціально екотуризмом. просто мандруємо, куди захочемо.
   - так не можна. туризм має бути контрольований.
   - ...
   - зачекайте-но тут. зараз буду в Байямо дзвонити.
   - (ого. засада.)
   мент залишається нас охороняти. голова вертається через півгодини.
   - сказали вранці посадити вас на автобус і спустити в місто.
   - а якщо ми не захочемо?
   - ну що значить не захочете, дорогенькі?
   - (зітхаємо) гаразд. ми зараз тут намета розкладемо.
   - навіщо ж намета? у нас тут, звісно, тихо, спокійно - але від гріха подалі. зараз я вам ключ від клубу народної самодіяльності принесу.
   ...
   - ось. дивіться, тут у нас на вихідні танці. але зараз нікого немає. ось тут можете поспати. вам ковдри принести?
   - ні, спасибі. маємо спальники.
   - то й чудово. якщо що, дядя міліціонер ось тут у сусідній хаті (sic!). вранці йому повернете ключ.
  
   сидимо на порозі клубу. темніє. куримо.
   - ти бачиш. дбають про нас, щоб усе добре було.
   - ага. ввічливі такі. м'який контроль. м'який. але не можуть допустити, щоб швендяли тут усілякі, куди захочуть.
   - ага.
  
   вранці нас не турбували. ми встали коли захотіли,
   віддали ключа, ввічливо попрощалися,
   дядя міліціонер усміхнувся нам,
   навіть з кімнати не вийшов.
   ніхто нас не супроводжував. а навіщо?
   село невеличке, ми й так помітні,
   як чиряк на носі.
   спокійно поснідали,
   не поспішаючи пішли на зупинку,
   з годинку почекали на вантажівку-автобус
   і спустились у Байямо.
   тихо й мирно.
  
   залишалося провідати тільки Сантьяго де Куба.
   ми кілька разів пересідали з машини на машину -
   часом через "жовтих", а часом і самі.
  
   гм, чомусь уся основна дія відбувається
   останнім часом у темряві.
   остання вантажівка підібрала нас уже ввечері.
   ставало холодно, Сімон злився й хотів спати,
   але не міг у таких умовах.
   а я скрутився собі на якійсь шині калачиком
   й у вус не дув.
   машина не дотягла до Сантьяго
   буквально кілометрів п'ять.
   вже в передмісті шось у неї відвалилось,
   і водій зупинився на ремонт.
   Сімон мене будить.
   - мишина поламалась.
   - і шо? ремонтують же.
   - ну та. але скільки це часу забере? я спати хочу.
   - то забий хуй і спи.
   я знову заплющив очі, так і не вилізши
   з величезної шини, в якій уже затишно пригрівся.
   - бля, ти дуже умний. моцний, да? я так не можу спати! ходімо шукати місце під намет.
   бурчу, але встаю.
   прощаємось із водіями і йдемо до найближчих вогників.
   спати при дорозі ніде, бо скрізь болото.
   пищать жаби.
   - а знаєш що? вони нам казали, що так просто розкладати намета не можна - то ми зробимо хід конем. підемо й до когось на подвір'я попросимося.
   - ну давай.
   ми зайшли до першої ж хати, попросилися на подвір'я
   й навіть запропонували трохи заплатити за це.
   жінка дивилася на нас якось налякано,
   але запросила до хати й пішла радитись із чоловіком.
   радилися вони довго. їм було шкода нас, але вони боялися.
   - піду запитаю голову Комітету захисту революції.
   - ого, - каже мені Сімон, - вони не можуть запросити когось на власне подвір'я без дозволу.
   приїхав голова CDR, оцього самого
   ComitИ de Defensa de la RevoluciСn.
   на радянському військовому бобіку.
   - нє, не можна. йдіть собі просто десь на площі розкладіть.
   - та йоли-пали. ми вже заплутались. одні кажуть, що це дозволено, інші кажуть, що це заборонено.
   - не знаю. пройдіть іще три кілометри, там на площі в поліції запитаєте, де можна переночувати.
   Сімон уже реально злоститься.
   - заїбали, я спати хочу.
   - ну йдемо вже до тієї площі, ондо видно вдалині.
   - та ну його кібєні фєні. а якщо і там не дозволять? давай он ліпше туди.
  
   в передмісті трасу освітлено ліхтарями,
   тільки одна вуличка веде вбік -
   і на ній жодного вогника.
   а чо, темно - значить, безпечно. напевно.
  
   ми зайшли в ту вуличку. дивна якась.
   хороша широка дорога, і жодної хати на ній.
   пройшли з півкілометра вглиб,
   спробували зайти в кущі ліворуч - а там одразу
   паркан починається з металевої сітки.
   пройшли ще трохи і знайшли-таки місце,
   де праворуч, хоч і теж паркан,
   але він за метрів п'ять від асфальту.
   зайшли між двох кущиків,
   почали світити собі Сімоновим ліхтариком,
   підім'яли високу траву,
   розклали намет. повкидали рюкзаки,
   заповзли всередину і закрили вхід на блискавку.
   дістали спальники, позалазили в них
   і полягали. спаааати! нарешті.
   - на добраніч.
   Сімон вимкнув ліхтарика.
   і тільки я заплющив очі - ФФфух!
   намет просвічує наскрізь потужним прожектором,
   світло як удень.
   я ривком сів у спальнику.
   - ну всьо. піздєц.
  
   19
  
   це була військова база.
   як потім виявилося.
   того й дорога до неї не освітлена.
   ми світили ліхтарем і розкладалися,
   не дійшовши якихось метрів сто до входу.
  
   я вийшов з намету,
   мружачись і затуляючи очі рукою
   від світла прожектора.
   перше, що пам'ятаю -
   червоний мотоцикл і здоровенний мент біля нього,
   а навколо - натовп невиразних тіней.
   прожектор стояв на капоті ментовської "Лади".
   позаду, як я помітив потім -
   два військових бобіка, швидка допомога
   й навіть пожежна машина.
   людей зібралося зо двадцять.
   хтось говорить по рації, викликаючи підмогу.
   викликають начальника військової бази.
   ми:
   - привіт, компанєрос, що сталося?
   холодні погляди у відповідь.
  
   на капоті "Лади" перевіряють наші паспорти.
   - пакуйтеся.
   поки ми чекаємо на рішення, що з нами зроблять,
   починаємо розповідати,
   що ми мирні, чесні, любимо Кубу
   і взагалі хароші шо пиздець.
   але шось нам не вірить ніхто,
   крім військового лікаря.
   - та ви не переживайте. все буде добре. як це вас так?
   - та от, шукали місце поспокійніше.
   - ну ви і здогадалися. під воротами військової бази.
   - та ми просилися на подвір'ї якомусь, нас голова CDR прогнав. та ми вже й не знаємо, чи на Кубі взагалі можна в наметі спати.
   - та звичайно можна. ми самі постійно в походи ходимо. але ж не тут! ну нічого, я думаю, розберуться і вас відпустять.
  
   ага. ніхуя не відпустили.
   оскільки ми іноземці, викликали
   машину міграційної служби.
   кинули наші речі в багажник,
   а нас під білі руці - та й посадовили
   на заднє сидіння. а мені ще ж цікаво так.
   там двері зсередини не відчиняються.
   ну, я розпитую офіцера.
   веду, словом, свєцкую бєсєду.
   а той не ведеться.
  
   зате ми до Сантьяго нарешті дісталися ггг.
   завели нас у якусь кімнату,
   велику та гарно освітлену. сказали,
   чекатимемо на начальника Мігри.
   його вже розбудили. (друга ночі.)
   - так: сюди ходити можна, туди не можна. шо не ясно?
   - а де курити?
   - з віконечка через ґрати.
   приставили до нас 30-літню жінку
   у військовій форменній спідниці,
   в зеленій сорочці. з гарною фігурою.
   ет, шота є таке в жінках із погонами:
   воно ніби й жахає - але й збуджує шо то пиздець.
   - так, ти куди пішов? я сказала в той бік не йти.
   сексуально.
   якісь одразу фантазії садо-мазо прокидаються...
   скалю зуби їй у відповідь,
   підкреслено по-розпіздяйськи.
  
   на стінах світлиці висять фотографії Фіделя, Камільо та Че.
   от ніколи не думав, що під світлим ликом Че Гевари
   мене під вартою триматимуть.
   а взагалі вони там хароші.
   нагодували нас макаронами зі шпротами якимись,
   із запасів нічних чергових.
   - а де можна поспати, поки начальник не приїде?
   - ніде. чекайте.
   а ми все одно спимо, нахаби едакі.
   там ліжок не було, то ми на столи повкладалися.
   будять нас.
   - нє положено.
   почали з'їжджатись якісь опери.
   ми все намагаємося поспати, хоч поклавши руки на столи,
   вони наче й дають нам заснути -
   але через п'ять хвилин щоразу будять.
   виснажують.
   починають обшук.
   спершу по одягу, потім по рюкзаках.
   добре. відходять.
   тільки заснули - приходять іще раз.
   повторний обшук. цього разу ідеологічний:
   гортають усі книжки, записники.
   а у мене, а у мене!
   все ті ж брошурки Фіделя та коментар до "Капіталу".
   - слу, вони що, думають, що ми шпигуни???
   - га-га-га! і то які професійні, нє? замаскуватися під бомжів і піти прямо на військову базу.
   - а чо, - каже Сімон. - з нас іще й непогана пара. один американець - головний ворог. а інший з колишнього Радянського Союзу, ніби розуміється на соціалістичних реаліях.
   жарти-жартами.
   у Сімона переглядають усі фотографії на камері.
   він іще мав портативний магнітофон. переслухали всі записи.
   залізли в мій записник.
   - ага... а це що таке?
   а там, ггг, карта Куби, яку я вручну в Варадеро намалював. підозріло.
   - та в нас не було зайвих грошей карту купувати, то ми самі.
   - ич, які умільці.
   дивляться в записник Сімона, а там початкові слова
   мексиканської однієї революційної пісні.
   - коли цей уряд впаде... - що?
   - стане на ноги пролетар!!! компанєро, це мексиканська соціалістична пісня!
   тут із сусідньої кімнати вертається інший офіцер,
   з усмішкою несе листівку, яку Сімон писав своїй коханій,
   але ще не відправив:
   - ааааа! інтеРРРРесанте! ти отут пишеш, що розчарувався в Кубі?
   - ага. а ви подивіться, що з нами зараз відбувається. (до мене, англійською) суки, прочитали мого любовного листа...
  
   нє, я канєшно збоченець, але
   мене це все веселило. звісно, виснажений,
   хочеться спати. але ж так цікаво.
   ну коли ще з тобою таке станеться.
   я ще й поводився якось нарочито вальяжно.
   офіцерам це не подобалося.
   Сімон якось більше нервувався.
   хоча потім якраз він виявиться сильнішим.
  
   четверта ранку. нас знову залишили у спокої.
   ми знову поклали голови на столи. тільки заснули...
   новий шкандаль!
   - ааа! це чия хустина?
   показують замацану, пропотілу червону бандану Сімона.
   Сімон:
   - моя.
   - чому ви її залишили біля військової бази?
   - га?
   - навіщо ви її залишили там?
   - а що, залишив? та загубив я її! ми збиралися в темпі вальсу під вашими прожекторами!
   - ходім у кабінєт.
   Сімон вертається через півгодини виснажений.
   - ти знаєш, вони ідіоти. вони справді думають, що ми шпигуни.
   - так а що питали так довго?
   - та піздєц. протокола складали. уявляєш, на чотири сторінки! чи я усвідомлював, що залишив хустину на траві? - ні, не усвідомлював. - чи я намагався подати цим якийсь знак? прикинь, ми ж оце поїхали, а вони ще після нас усе там обшукали.
   - слухай, мені тупо ржачно!
   - ага. це називається істерика.
  
   п'ята ранку. світає. ми так і не поспали.
   пройшов шумок: приїхав "начальник".
   не пам'ятаю як, але ми здогадалися,
   що нас будуть окремо допитувати після цього,
   по одному.
   - ну шо, - кажу, - давай щоб не було розбіжностей, просто всю правду говорити.
   - ну так.
   - ага. крім Рауля. щоб не підставити його, бо хуй його знає, чи мав він право нас у себе селити, чи ні. блін, от тільки що казати, де ми в Гавані жили?..
   - скажемо, що на малеконі. на набережній.
   - бля, Сімон, та на малеконі скрізь менти. де ми могли там спати? не повірять...
   - похуй.
   я скептично кривлюсь, але не можу вигадати нічого кращого... намагаюсь, але приходить офіцер.
   і Сімона першого забирають на допит.
  
   виходить. киває мені головою: йди, твоя черга.
  
   20
  
   починає жевріти ранок.
   у кінці довгого вузького кабінету
   за столом сидить "начальник"
   і пише щось під настільною металевою лампою.
   - проходьте. сідайте.
   масивний чоловік років сорока,
   дуже гладко виголений,
   із стриженою під одиничку головою,
   в напрасованій світло-зеленій формі. полковник.
   - ви розмовляєте іспанською?
   - так.
   - а звідки?
   - я вчуся.
   - гаразд. ім'я та прізвище?
   - Антон Чап'як.
   - національність?
   - українець.
   - вік?
   - 24.
   - коли ви в'їхали на Кубу?
   - ммм... два з половиною тижні тому. здається, 10 серпня.
   - зрозуміло. 10 серпня 2006 року. мета візиту?
   - туризм.
   - що ви робили біля військової бази в Сантьяго?
   - ми хотіли спати, нам здалося, що там це можна зробити. ми не знали, що там військова база.
   - мгм... ваш приятель казав, що вас раніше вже затримували?
   - так, у Байямо. виписали попередження, ми розписалися. нам сказали, що подорожувати з наметом можна, але не можна його розкладати в публічному місці. от ми й намагалися заховатись.
  
   і так далі.
   нарешті він доходить до того, чого я найбільше боявся.
   - де ви жили в Гавані?
   й лагідно так, лагідно дивиться мені в вічі.
   а його очі світло-блакитні, таке враження, що майже білі.
   я розумію, що він не вірить нашій версії.
   довго мовчу. він невідривно дивиться на мене.
   і я випалюю.
   - насправді, ми жили у одного друга.
   очі полковника починають світитися щастям.
   - адреса? - спокійно усміхається він.
   - я вам не скажу.
   - чому? - таке враження, що він ледь не додав "милий".
   - бо я не знаю, чи це дозволено, чи ні.
   - ну звичайно, дозволено.
   - не знаю, я вже не знаю, кому вірити, нам кажуть протилежні речі кожного разу. - я панікую. - я не знаю, чи не виникне у нього якихось проблем.
   - що ви, які проблеми.
   - ні, не скажу. людина прихистила нас зі своєї доброти.
   - так, так. який його інтерес?
   - який інтерес, просто є ще добрі люди! - я відверто йду в захист.
   полковник лагідно дивиться на мене.
   - зрозуміло. підпишіться, будь ласка.
   допит завершено.
   він вівся лише заради цього питання.
   у протоколі написано:
   "каже, що жив у Гавані у друга. назвати ім'я й адресу відмовляється".
   підписую.
  
   полковник виходить слідом за мною.
   киває одному з офіцерів.
   той підходить до нього,
   потім мовчки бере мій записник
   і при мені починає переписувати всі адреси одну за одною.
   полковник забирає Сімона в кабінет.
   той виходить через півгодини і не дивиться на мене.
  
   "начальника" ми після того жодного разу не бачили.
  
   (з пізнішого щоденника, 10 жовтня 2006)
  
   Зрада.
  
   у першу ніч, коли нас затримали в Сантьяго де Куба, допити й обшуки тривали до світанку.
   думаю, нас підозрювали у шпигунстві, а ми ж просто були втомлені і напівсонні розклали намет, не знаючи того, поблизу військової зони.
   в міграційній "поліції" (насправді це установа, ближча за функціями до КДБ) ми з Сімоном намагалися спати, поклавши голови на стіл - але нас будили щоп'ятнадцять хвилин, для чергових допитів і обшуків.
   Я відразу сказав Сімонові: кажемо тільки правду, щоб не завалитись, але не кажемо, що в Гавані ми жили у друга (без дозволу приймати іноземців - незаконно).
   - Добре, скажемо, що, як і скрізь, спали в Гавані в наметі на пляжі, - сказав Сімон.
   (Версія невірогідна, але за хвилину без нагляду ми нічого кращого не вигадали).
  
   Нарешті, на світанку нас допитував "шеф". Спершу Сімона. Потім пішов я.
   І вперше прозвучало питання:
   - А де ж ви жили в Гавані, якщо у вас нема достатньо грошей на готелі?
   Сірі очі дивляться на мене з насмішкою.
   Я п'ять секунд мовчу, намагаюся видушити нашу версію, а тоді випалюю:
   - Насправді, у нас є друг, і він прийняв нас безкоштовно.
   "Шеф" лагідно посміхнувся, дивлячись добрими сірими очима прямо на мене.
   - Адреса?
   - Я вам не скажу.
   - Чому ж?
   - Бо я не знаю точно, чи це дозволено на Кубі.
   - Звісно-звісно.
   - Не знаю, чи Ви кажете правду. Не скажу.
   Він записав у протокол допиту, що я відмовився.
  
   (відтоді й до депортації через тиждень це стало грою мігри з нами як у Сантьяго, так і в Гавані. нас обіцяли відпустити за цю адресу. папірець я, як це не смішно звучить зараз, з'їв, щоб іще й гаванська мігра не попереписувала адреси - раптом вона більш рішуча.)
  
   як тільки я вийшов, нас обшукали ще раз - цього разу перевіряли не фотоапарат і магнітофон Сімона, а наші записні книжки. В моїй було близько 10 адрес кубинців - випадкових супутників. дехто про-фіделівський, дехто - проти. Серед них і адреса нашого гаванського друга.
  
   Через два дні нас уперше випустили надвір - без паспортів, але й без охоронця з пістолетом. Мабуть, зрозуміли, що ми, скоріш за все, бомжі, а не шпигуни.
  
   Через якийсь час Сімон заговорив про це.
   - Ти поставив на карту Рауля! Через тебе поліція точно знає, що я збрехав. Як тепер я можу тобі довіряти? Що це було? Зрада! Це що, етичне переконання?
   - Ні. Слабкість, - я опустив голову.
  
   Начебто офіційних доказів, яка саме адреса, і що ми там жили, у поліції нема.
   Але я чув, що на Кубі офіційні докази й непотрібні.
   І начебто нічого з нашим другом не сталося - мене з Сімоном депортували, та й по всьому.
   Сподіваюсь, нічого й не станеться.
  
   Але одне я зрозумів. Як це не сумно, і всупереч рому, у що я вірив з підліткового віку - часом треба бути готовим (і вміти) збрехати, а не просто відмовитися говорити.
   Ймовiрно, що з владою ще колись доведеться зіткнутися.
  
   (з коментарів)
   giggster
   "Що це було? Зрада. Це що, етичне переконання?
   - Ні. Слабкість, - я опустив голову."
  
   хіба не переконання? правду, тільки правду, якою б шкідливої для інших вона не була!
  
   cytrusova
   great, chapeye.
   na vysoti.
  
   hotila bulo pokazaty tobi one dialog, ale it's not worth being presented in public.
  
   taurus_li
   врать это нормально, тем более в такой ситуации
  
   chapeye
   tut eto bylo by ne to chto normalno, no moralnee
  
   giggster
   ого! який висот ти досяг. тобто неправда буває моральніше ніж правда? вітаю, чапай. хоча б заради цього варто було відправлятися в цю подорож.
  
   oldo
   чапаю, вибач, звісно, шо я тебе коментую.
  
   але то просто смішно виглядає - твоє самолюбування під час публічного каяття з приводу "я підвів своїх друзів, але все сталося через мою шляхетність і паталогічну порядність. ой вей, важко в світі, тра би стати троха поганим".
  
   vio_rica
   оце в стільки років і не навчився брехати...
   а ще ж як усі нормальні люди, міряєш по собі і не здогадуєшя, скільки разів на день тебе найо...
  
   giggster
   віоріка, тут же зовсім не питання порядності. це ситуація, коли твій друг заховався під ліжком від поліцаїв. приходять поліцаї, а ти кажеш - он він, під ліжком. тут же не в найобці справа.
  
   chapeye
   tvij pryklad - iz Kanta.
   naspravdi v cju moral ja ne viryv, ale ot ponimaesh, koly tobi dyvljatsja v vichi, vazhko vydaty durnu versiju. i ne cherez moral, a cherez strax.
   ce nazyvaetsja "rozkolotysja na dopyti", a ne "samoljubuvannja", jak kazhe Oldo.
   za "rebellion" typu "ja vam ne skazhu" sydyt prosto strax.
  
   oldo
   не плутай грішне зі святим. розколотися на допиті - страх.
   публічно каятись і посипати попелом голову "я це зробив через паталогічне правдолюбство, і в цему моя слабкість" - то типове самолюбування.
  
   21
  
   на цьому нам дали спокій.
   першого дня випускали купити поїсти,
   приставивши молоденького жовніра з пістолетиком.
   потім за нами закріпили якогось унтер-офіцера.
   от він хоч і кубинець - але такий типовий
   прапорщик Петренко:
   трохи товстенький, трішки незграбний
   і дуже добродушний.
   весь час мені нагадував нашого старшину курсу Гуся,
   тих часів, коли я кілька років учився
   в йобаній Академії йобаної Служби безпеки України.
   ми з кубинським прапорщиком Петренком одразу подружилися.
   Сімон усе питав його:
   - а що ж ваші тримають нас без офіційного звинувачення? ми затримані?
   - ви не затримані.
   - то ми можемо йти?
   - ні. ви не затримані, ви утримані.
   Сімон потім ще довго це повторював із іронією:
   - no son detenidos, - грузинський жест пальцем вгору, - son rrrrrrretenidos!
   одна літера - й тебе можуть тримати в напіварешті,
   без офіційних санкцій, без повідомлення родичів або послів.
   правда, вони вже роздуплилися,
   що ми не шпигуни, а прості бомжі.
   третього дня нам таки запропонували
   добровільно-примусову альтернативу.
   - ми вам знайдемо квартиру, подобово. спробуємо якнайдешевше.
   - ну і скільки це буде?
   - може, доларів двадцять на день.
   - ого. ми не хочемо.
   - ну, ми вас не можемо тримати тут, немає де.
   - ну то відпускайте.
   теж не можна.
   вибору нам не давали,
   влаштували у якихось викладачів, які мали
   офіційний дозвіл на утримання іноземців,
   встановили комендантську годину о 22.00 і сказали,
   що дзвонитимуть і перевірятимуть, чи ми прийшли додому.
   а паспорти наші залишили собі,
   даючи нам тимчасові документи на добу,
   де було написано, що ми перебуваємо під наглядом
   і повинні повернутись о десятій ранку
   до міграційної поліції.
   якщо не прийдемо, - попередили, - знайти нас дуже легко.
   (ги, ми ж іноземці на острові :)
   так ми й жили, чекаючи, що з нами вирішать,
   щоранку ходячи до Мігри по новий папірець на день,
   витрачаючи неміряні, як на наші статки,
   гроші на квартиру.
   а на комендантську годину спонтанно поклали хуї.
  
   зате Сантьяго таки побачили. хороше місто.
   якось ідемо до центру, й наздоганяє нас
   дядько на велосипеді.
   - привіт, хлопці.
   ну, ми одразу напружилися:
   ще один Мануель? наїбати хоче?
   - я брат вашої хазяйки, бачив як ви від неї виходили.
   хм. правда чи бреше?
   - я такий щасливий сьогодні. ось, тримайте, це вам. я на сигарній фабриці працюю. хороші сигари, їх у нас іноземцям лише продають, по п'ятнадцять доларів. але я працюю там, то трохи можу за так брати ;)
   нічого собі. чувак нам дарує чотири сигари.
   - побачимося ввечері вдома!
   і їде собі.
   ми вже звикли не довіряти кубинцям,
   які перші заговорюють.
   але тут мені аж соромно стало за себе.
   дядько просто захотів зробити нам приємно та й пішов.
  
   ми дістаємо сигари з пакунку і припалюємо.
   - слухайте, я забув, - дядько знову за спиною.
   - га? - знову напружуємося.
   - я їду по пляшку рому на вечір, мені три долари бракує. може, позичите? я ввечері вдома поверну. і разом його розіп'ємо на честь дня народження.
   я йому не довіряю.
   але він змусив мене соромитися своєї недовіри
   буквально три секунди тому.
   вагаючись, я простягаю дядькові три долари.
   (на Кубі, з їхніми зарплатами в тридцять баксів на місяць,
   це досить великі гроші.)
   - дякую. не затримуйтесь у місті! побачимось о сьомій вдома!
   Сімон:
   - не треба було йому гроші давати...
   - напевно.
   ми сідаємо на бровку тротуару й затягуємося.
   - ти знаєш, Антоне... він, мабуть, думає, що ми дурні...
   ми повільно випускаємо дим. сигари виявилися тими, що ми й раніше курили: найнижчої якості, 2 центи за штуку.
   - і ти знаєш, Антоне... ("пффф-ф...") він має рацію.
  
   22
  
   Аж на одній із прогулянок Сімона прорвало.
   - я все мовчав... але ж ми домовлялися казати, що в Гавані жили на набережній!
   - я знаю.
   - а тепер ти підставив Рауля! а тепер через тебе поліція знає, що я брехав їм!
   - ...
   - це що було? як я тепер можу мандрувати далі з тобою? як я можу тобі довіряти?
   - перестань, Сімон. я знаю.
   - як це називається?! я називаю це зрада!
   - ...
   - ти ж мені постійно показував, який ти сильний, який ти витривалий, що ти можеш те, чого я не можу. що я поводжуся як дитина, що ти ставишся до мене як до молодшого брата... а в результаті хто здався?
   - ...
   він трохи заспокоївся, випустивши пару.
   а я йду і рахую камені бруківки.
   - це що таке, моральна позиція?
   - та яка в жопу моральна позиція...
   - лана. я думаю, ти свого часу перечитав Канта.
   який там Кант. я не витримав погляду полковника.
   як і той чувак із сигарами,
   полковник відчув якось, куди треба тиснути. і як саме.
   - такоє, Антон. будемо лише сподіватися, що з Раулем нічого не станеться.
   - так а шо тобі "el jefe" казав?
   - та шо. "маємо тут розбіжність. ти кажеш, що ви жили на пляжі. а твій друг каже, що у знайомого". ну і що я мав казати. я просто промовчав. але ж він усе розуміє.
  
   - ...знаєш, Антоне. я тоді дійсно образився, з приводу молодшого брата. а ти зі своїми надлишками енергії ще й постійно мене підшпортуєш...
   - ...ходімо в цей бік.
   - от бачиш (в'яло).
  
   на старовинній вуличці стоять на балконі
   кілька молоденьких негритяночок.
   одна з них впускає на землю черевичок.
   ги, в мене тієї ж миті виникає асоціація
   зі старовинною Іспанією. нічого, що дівчатка не іспанки,
   і що вони не в довгих сукнях, а в міні-шортиках -
   прийом настільки очевидний, що я не можу не усміхнутися.
   звичайно, підбираю черевичок
   (ну нехай, нехай. насправді то не черевичок, а в'єтнамка).
   і ми говоримо з ними, стоячи внизу,
   і звичайно, дівчата запрошують нас на балкон.
   тій, що впустила черевичка, років п'ятнадцять.
   да, я ше не казав, які кубинки красиві?
   країна фотомоделей. тільки на Кубі цього бізнесу нема.
   Сімонові буквально привели якусь іншу дівчину,
   вже нашого віку.
   Наомі Кемпбелл нервово курить у коридорі.
  
   не знаю, як про це розповідати. спершу
   ми сходили до крамниці і принесли на всіх рому.
   потім це п'ятнадцятилітнє дитя сідає мені на коліна,
   починає тертись об мене грудьми (вже цілком дорослими),
   обвиває навколо шиї свої рученята,
   й час від часу чмокає мене в губи
   своїми губцями (ще зовсім дитячими).
   а потім каже, як же ж вона любить якісь там ласощі,
   але вони продаються тільки за долари.
   й ми йдемо до крамниці, і я купую ті ласощі.
   а її молодша сестра, бодай не зросла,
   потім шпиняє мені, що я й іншим "дамам" не приніс подарунків.
   а п'ятнадцятилітнє дитя знову сідає мені на коліна,
   знову ластиться, пестить рукою мої груди під футболкою
   і через якийсь час
   починає просити, щоб я ще дав їй кілька доларів,
   а вона купить іще ласощів
   "хворій бабусі".
   - гм... ходімо зі мною, я сам куплю.
   - ну чого ти будеш ходити? я зараз повернуся.
   - ні. йдемо разом.
   - ти що, мені не довіряєш?
   і вона намагається поцілувати мене в губи.
   я відсторонююсь,
   але ж я імбецил, я ж від жінки м'якну, як рідке гівно.
   скільки б я ще ламався?
  
   добре, що я був не сам.
   - ну що ж, любі дами... якщо так - то й так. ходім, Антоне! дівчата, залишаємо вам ром. це подарунок, -- Сімон саркастично вклоняється.
   - куди вони йдуть? вони повернуться? - питає десятилітня молодша сестра.
   - не думаю.
  
   - Антон. і ти що, збирався ще йти купувати їм щось? і що? так цілу ніч?
   - ні. може ще один раз...
   - це пиздець.
   - я так не можу. Сімон, мені їх так шкода.
   (ага. особливо коли одна з них сидить у мене на колінах.)
   - вони знають, що роблять.
   - бля. їй, напевно, ще й шістнадцяти нема.
   - пам'ятаєш того американця в Канкуні, з його "тимчасовою дівчиною", яка їсть і п'є з ним по ресторанах? це ж найогидніший вид проституції. так хоч платити гроші, а це ж узагалі. він бере бідну дівчину й думає: о, я їй накуплю купу всілякого лайна, а потім її виїбу.
   - ага. блін, ці дівчата. та ж її сестра мала взагалі. а вже як поводиться.
   - ну та, вона вже вчиться, що чоловіки для того, щоб ними користуватись.
   - але це ж так дешево. невже вони не розуміють, що тупо торгують власною красою? бля, ходімо я з ними поговорю.
   - та ну нах. Антоне, нахуя їм твоє проповідування? воно щось змінить?
  
   коли ми йшли додому, Сімон розговорився
   з якимсь іншим гітаристом. поки вони там наспівували,
   я курив під стовпом, а поруч при дорозі стояла жінка років тридцяти.
   вдавала, що слухає нас, і водночас подивлялася на машини,
   які проїздили повз неї.
   - а що ти тут робиш? - усміхнувся я.
   - слухаю музику...
   вона наче засоромилася мене. можливо,
   я досі мав якийсь невинний вигляд?
   Сімон потім переповів,
   що вона коштує два долари.
   мені стало так шкода її. і стало гидко.
   найгидкіше - з себе.
   бо я відчув:
   якби поруч не було Сімона, якого я соромився -
   я б на це пішов.
  
   23
  
   - а що там, коли ви вже нас відпустите на свободу? :)
   Прапорщик Петренко вже й сам почувається незручно.
   здається, ми йому починаємо подобатися все більше.
   він щоранку говорить нам про відповідь з Гавани,
   на яку вони чекають.
   - а на вашу думку, це чесно, що ви змушуєте нас витрачати гроші,
   що ваш закон не дозволяє нам жити поза санкціонованим житлом?
   - la ley es duro pero es la ley.
   нарешті він обіцяє, що нам візьмуть квиток на поїзд до Гавани завтра.
   (за наші гроші. поїзд один, вагони однакові,
   але для іноземців квитки в 25 разів дорожчі.)
   автостопом вони нас не відпустять.
   - ми посадимо вас до вагона й там вручимо паспорти.
   в день відправлення виявляється, що план змінено.
   - з вами поїде до Гавани офіцер. він їде у власних справах. паспорти будуть у нього. він простежить, аби ви доїхали до столиці й віддасть ваші документи на вокзалі.
   і нарешті, коли нас уже завезли в поліцейській машині на вокзал,
   прапорщик Петренко повідомляє про нову вказівку з центру.
   - ось вам тимчасові документи. ви маєте з'явитися до міграційної поліції Гавани одразу після прибуття. паспорти полетять туди з іншою урядовою поштою.
   а ми вже вуха розвісили, що нас відпускають...
  
   у поїзді я півдороги роздивлявся двох дівчаток-мулаток.
   в інших країнах це були б топ-моделі.
   а тут вони їдуть собі поруч із усіма,
   в загальному вагоні.
  
   проблема була в тому,
   що в Сантьяго ми вже подружились із офіцерами,
   а в Гавані знову нас зустріла чиста бюрократія.
   ми зайшли досередини,
   нас завели до клітки. буквально до клітки.
   через віконечко ми намагались отримати паспорти
   у дівчинки в формі.
   і що? в результаті нас лише знову допитали.
   про все те саме.
   й послали.
   до вищого начальства.
   - ми можемо вас відпустити, але ми повинні бути певними, що ви матимете де жити. ви не вказали в протоколах адресу.
   - і не вкажемо.
   - без адреси проживання ми не можемо випустити вас.
   - і що будемо робити?
   - знімайте готель. на весь час перебування.
   - у нас уже немає грошей після Сантьяго.
   - тоді кажіть адресу вашого друга.
   тут Сімон вибухає:
   - та що це таке? я приїхав сюди як переконаний соціаліст! я хотів переконатися, що маю рацію. а в результаті нас уже більше тижня їбуть!
   - пане. не вживайте при мені таких слів.
   вступаю я:
   - ви хочете жити за рахунок іноземців? то живіть! але не всі іноземці багаті. інтернаціоналісти ви, ага! чи як? соціалістична Куба - тільки для капіталістичних туристів? а якщо ти не маєш грошей - не приїжджай! та їбав я такий соціалізм!
  
   вище начальство супить брови,
   але вже нічого не каже. виходить.
   Сімонові стає смішно:
   - ггг, він тільки сказав мені не вживати слова "їбати", й наступної є миті ти те саме зробив.
   ми посиділи у своїй клітці з півгодини,
   поки вище начальство повернулося від іще вищого начальства.
   - значить так. кажіть адресу вашого друга.
   - ні.
   - тоді мусите знімати готель.
   - у нас немає грошей.
   - тоді ми будемо вимушені вас протримати в камері.
   я:
   - та будь ласка.
   начальство:
   - оскільки ми заарештовуємо іноземців, ми повинні будемо повідомити ваші представництва - відповідно посольство України та секцію інтересів Сполучених Штатів.
   я:
   - та будь ласка. мені буде тільки приємно.
   Сімон:
   - ні, ні-ні. чекайте.
   (якщо його уряд отримує офіційний доказ, що він на Кубі -
   Сімонові краще в Штати не вертатися...)
   - тоді знімайте готель.
   - слухайте. у нас дійсно немає достатньо грошей на це.
   - ну що ж. скільки у вас залишилося?
   ми назвали суму, там щось менше ста баксів.
   - гаразд. ми підшукаємо вам приватну санкціоновану квартиру на кілька днів. Такий закон: ви не можете жити на Кубі, не зареєструвавши адреси.
   - та у нас і є грошей на кілька днів.
   - так. а потім ми дамо вам чарівний пєндєль.
   - ...
   - на тій підставі, що ви не маєте достатньо грошей, аби перебувати на території нашої країни.
   - ...
   - комендантська година - опівночі. у вас кубинські авіалінії? прекрасно. як тільки ми поміняємо ваші квитки, ви летите звідси.
   - а що з моїм Днем народження? я ж можу вийти в місто? - Сімон.
   - так. ідіть собі куди хочете. відвідайте вашого друга... - іронічно.
   (тре сказати, Сімон про той свій День народження
   ще за місяць усім трубив, а особливо мені щодня нагадував.
   трохи вже затрахало.)
  
   нас завезли до "знайденої" для нас квартири.
   господарем виявився самотній чоловік років сорока,
   схожий на бульдога.
   я досі впевнений, що він із гебні.
   тут ми покласти хуй на комендантську годину не могли.
   - як думаєш? вони за нами стежитимуть? - я.
   (ага, навчання в академії СБУ нічого доброго мені не дало,
   як показав допит -
   але параноїком зробило.)
   Сімон:
   - та нахуя ми їм. вони вже роздуплили, що ми ніякі не шпигуни. просто небагаті іноземці, які здійснили адміністративне правопорушення.
   - нє, ну а Рауль?
   - та ну. не думаю.
   ми таки пішли до Рауля.
   я розповів про все, що сталося,
   в тому числі на допиті,
   але він чомусь не надав цьому жодної ваги.
   може, все ж я чогось не розумів.
   наприклад, я досі не розумію, чому їм було так важливо
   отримати адресу саме від нас -
   адже перебрати записну книжку
   або й просто простежити за нами
   було так легко.
   і я досі не знаю, що могло б бути кубинцеві,
   який приймає іноземця без дозволу.
   ми намагалися розпитати маму Рауля.
   - а ніхто не знає, що буде. річ не в тому. просто це заборонено.
   - а де про це написано?
   - а навіщо писати. просто всі про це знають.
   ото й усе.
   з Раулем, на щастя, нічого не сталося.
   ги, його потім перевели на кращу роботу.
   навіщо вони так допитувалися тієї адреси,
   щоб потім забити на неї взагалі? містика.
  
   24
  
   а на Сімона чекало нове розчарування.
   він цілий тиждень розповідав Мігрі, та й мені,
   як хоче на свій День народження
   потрапити на запланований концерт Сільвіо Родріґеса -
   свого улюбленого співака.
   і ми якимось дивом, попри всі походеньки,
   повернулися до Гавани
   саме на його День народження.
   і нам навіть дали певну свободу.
   бугага, а концерт скасували
   через штормове попередження.
   поки ми їхали в поїзді,
   ураган (забув його ім'я) налетів на Сантьяго.
   через кілька годин після нашого від'їзду.
   тепер його боялись і в Гавані.
   - ну шо за йоб тваю мать, - приблизно так плакався Сімон.
  
   тут іще теж така штука.
   мені вже той священний День народження
   вже так у вухах свербів,
   шо аж нудило.
   Сімончег, одна дитинка в сім'ї,
   а тут іще й кругла дата в 25 -
   він очікував якогось піздєц чого,
   і явно натякав, шо шматок піздєц чого
   і з мене полагаїцця. всесвітній день Сімона :)
   саме тому я й забив по повній програмі.
   нє, там сказав: ну з дньом рождєння -
   та й уїбав на цілий день у справах Рауля,
   якому треба було з дечим допомогти.
  
   на вечір прийшли до нашого друга,
   мене почало ковбасити, бо поруч знов
   опинилася ця негритяночка, що мене перед тим
   послала лісом. настрій уже ніякий.
   а тут іще куримо на балконі - бачу картину.
   (це з приводу закон суворий але він закон,
   та кришталевої непідкупності правоохоронців.)
   їде іномарка - отже, машина, орендована туристом.
   зупиняє їх мент.
   всередині сидять іноземець і кубинка.
   мент витягає кубинку з машини -
   а турист уйобує!!!
   а йому то чого?
   ну нехай вона з тобою за гроші,
   але ти знав, що вона ризикує,
   хай яка вона не розпроститутка -
   по-перше, на даний момент вона твоя жінка,
   а по-друге, ви ж розділяєте відповідальність,
   якщо вже це справді незаконно.
   ну що цьому багатому туристові могло статися?
   а він тупо засцяв.
   далі краще. красива дівчина,
   вона і проситься, і молиться,
   і через п'ять хвилин починає плакати.
   а я все дивлюся з балкону й думаю -
   спуститися сваритися чи ні?
   мені вже все похуй, мене й так виганяють із країни,
   але щоб не навести ментів до хати Рауля...
   вагаюся.
   моя це справа чи не моя?
   вже майже наважився піти вниз і втрутитися,
   коли бачу - дівчина, плачучи, йде собі геть.
   ну, думаю - відпустив.
   хоча чому тоді її документи досі
   у нього в руках?
   ага.
   мент кличе свого юного колегу
   замінити його на посту.
   а сам, озираючись на різні боки,
   чимчикує слідом за дівчиною
   і зникає в темряві.
   - ах ти ж йоб тваю мать! оце скотина!
   - та не переживай, - каже Рауль. - нічого такого не буде. просто гроші забере у неї.
  
   сподіваюся...
   чомусь до самих проституток не маю жодної зневаги,
   а от до тих, хто заробляє на чужому тілі... ненавиджу.
   ну і да. це була історія щодо
   суворості та непідкупності закону.
  
   25
  
   негритяночка прийшла й поцілувала мене в щоку.
   а потім Рауля. і стала між нами.
   друг, якого поважаєш,
   і дівчина, яку ти хочеш, але яка хоче твого друга.
   коли ще в Тулумі я думав про жінок -
   я намагався розібратись у причинах
   своїх відверто патологічних ревнощів.
   до біса психоаналітику, але надумав я тоді таке.
   нехай сам я за життя зрадив дівчині лише одного разу,
   в глибокій юності, й потім почувався так херово,
   що більше цього ніколи не робив -
   тому варіант "судити по собі" тут не канає.
   але з іншого боку, від моєї першої дівчини й доти
   практично завжди я дозволяв жінкам,
   ба спокушував жінок, зраджувати інших із собою.
   остання дівчина в Україні була з іншим,
   коли почала зустрічатися зі мною.
   дівчинка в Новому Орлеані пішла до мене від іншого.
   моя кохана в Техасі мала хлопця.
   дівчина в Мехіко переспала зі мною
   через три дні після того, як поїхав з міста її чувак.
   у Розі був постійний хлопець у Ліверпулі.
   а коли зраджують зі мною -
   це те саме, як коли зраджують мені.
   виникає враження, що всі жінки зраджують.
   а річ-то в мені...
   власне, відтоді я всіляко боровся з собою
   і ще більше намагався дотримуватися
   отого принципу: "якщо вона з іншим, то я нє".
   але не завжди виходило.
   якщо вже тобі хтось подобається -
   на все стає похуй...
  
   Рауль пішов усередину,
   а негритяночка почала докоряти мені,
   що я тут сиджу і дуюсь,
   а в мого друга день народження.
   що це егоїзм якраз із мого боку,
   а не з його.
   ми таки повернулись і поспівали,
   випили Гавана клюб-клюб-клюбу,
   і Сімон повідомив, що нашому господареві вже дзвонили:
   завтра ми летимо з країни.
   бля як мені шкода було розлучатись із Раулем...
   а ми ж могли ще тиждень побути в Гавані,
   якби не Мігра.
  
   банальні епізоди, банальні епізоди...
   і саме вони врешті виявляються найважливішими.
   ми вдвох верталися додому, під нагляд свого гебіста,
   і я знайшов солом'яного бриля.
   вдягнув собі на голову:
   - скажи, охуєнний капелюх?
   - мгм... (похмуро)
   - шо таке?
   - знаєш, я думав, ти мені його подаруєш. і ти мав би це зробити.
   (бляа, я вже й забув, що у нього день народження).
   - Сімон, а тобі не здається, що ти приписуєш даті забагато значення, - переходжу сходу в наступ.
   - слухай. та ти взагалі нічого не зробив. я цілий день вдома сидів - ти б хоч зайшов фруктів якихось заніс.
   - та бо я з Раулем ходив цілий день, і ти знаєш чому. бля, ти себе відчуваєш у цей день центром світу, правда?
   - а тобі ніби не хочеться уваги у свій день народження?
   - ти знаєш, Сімоне, якщо вже на те зайшло. я про свій день народження не тільки не згадую навмисне, а намагаюся ще й не відповідати на питання про те, коли я народився, вже за кілька місяців до дати. і десь половину днів народження взагалі насамоті проводжу. ми просто різні люди.
   - ага, ну і на день народження своєї дівчини ти теж забиваєш?
   - ну... це інше.
   - от бачиш. бо тобі важливо зробити людині приємно... бо це впливає на стосунки. а тут тобі пофіг.
   (ага, ми вже ставали як стара подружня пара ггг. навіть сварки ті самі.)
   - знаєш шо? мої дівчата не сурмили про свій день народження щодня цілий місяць перед тим! мене це вже давно дістало. хочеш капелюха? на!
   - нахуя він мені тепер?
   - може, викинути?
   - нє, тримай собі.
  
   в такому ж дусі ми і вдома продовжували.
   потім трохи помовчали.
   а потім Сімон бере та й каже:
   - але знаєш що? fuck it.
   (здається, американці так не кажуть, бо Сімон спершу реготав з цього мого перекладу нашого слова "похуй", але потім і собі перебрав. йому це завжди настрій підвищувало.)
   - так. fuck it :)
   - знаєш, Сімоне. ми оце сваримося часто. але я оце навіть зараз сидів і думав. шо всьо-таки ти класний пацан.
   - дякую (в горлі сльози).
   - то все хуйня то все до сраки тарас шевченко гайдамаки.
   - ага, точно. може ми просто вже стільки часу разом, та й того.
   - та я теж оце думав собі. у Штатах, у Мексиці ми якось більше окремо були. в кожного свої справи. дівчата в обох були. а тепер, блін, сім днів на тиждень і ледь не двадцять чотири години на добу - вимушено разом. це ж по-любому впливає.
   - ага. а шапка насправді тобі більше личить. ти в ній на Гекльбері Фінна схожий.
   - ггг. та давай її просто по черзі носити.
  
   наступного ранку ми прийшли до Мігри.
   нам видали нові квитки.
   і оскільки нас випроваджують із країни,
   поліція мусить довезти нас до аеропорту.
   послуга коштує 21 долар з кожного.
   Сімон:
   - ану, зачекайте хвилину.
   виходить надвір і розмовляє з таксистом.
   - він каже, що довезе нас обох за 15.
   - ні. закон є закон.
   ага. це були наші останні гроші.
   чесне слово. в аеропорту хотілося їсти -
   а вистачило тільки на те, щоб чаю попити.
   може, тому вони й питали, скільки у нас є?
   ми вже підозрювали, що вони ті закони,
   які стосуються нас,
   вони по ходу з калькулятором вигадують ггг
   а як ми перевіримо, правду вони нам кажуть чи ні?
   вимагати адвоката?
   а літак через кілька годин...
  
   за нами закріпили нових офіцерів,
   щоб ті на незмінній "Ладі" завезли нас в аеропорт.
   по дорозі Сімон одного з них
   довів до бєлого калєнія своїми коментарями.
   злющий чувак, схожий на Сталіна.
   він провів нас до прикордонників
   і дав наші паспорти.
   ага. не нам. прикордонникам.
   ми думали, хоч після проходження лінії
   нам повернуть документи.
   хуй.
   ми ж небезпечні шо піздєц.
   - ми перед літаком прийдемо. чекайте в зоні дьюті-фрі.
   оце сидимо ми, п'ємо на останні два долари чай...
   - а ти знаєш, Сімоне, що я тобі як іноземець скажу?
   просто суб'єктивний погляд збоку.
   оце Штати та Куба такі запеклі друзі.
   ідеологічні суперники і все таке.
   а вони між собою значно більше схожі,
   ніж із тією ж Мексикою, наприклад.
   по-різному, але і в Кубі, і у Штатах
   фактична перевага державного над особистим,
   оцей м'який контроль,
   постійний нагляд,
   поліцейська держава
   і Тот-топот-тономой, тваюмать!
  
   (з пізнішого щоденника)
   не знаю як у кого, а в мене всі погані сни - хоч і різні, проте завжди на ті самі теми.
   раніше таких було дві: знову в академії СБУ, знову з Танею.
   схоже, додалася третя: знову в Кубі під наглядом міграційної поліції. брррр....
   всі три - насильницьке обмеження свободи..
  
   оголосили посадку.
   а наших нєжних і ласкових звєрів усе нема.
   всі пасажири вже зайшли.
   а ми стоїмо без паспортів.
   службовець авіаліній видзвонює їх по аеропорту.
   рейс уже чекає на нас двох десять хвилин.
   нарешті з'являється дядя Сталін,
   проводить нас до салону,
   перевіряє, чи добре ми пристебнули паси безпеки,
   тицяє в руки паспорти й виходить.
  
   за ним грюкнули двері, й літак пішов на зліт.
  
   26
  
   У Канкуні я на відморозі
   пішов брати ту саму міграційну картку,
   що й абсолютно всі решта пасажирів.
   і вкотре відчув, як мене роблять неповноцінним.
  
   люди першого світу не розуміють,
   що таке візи, блядь.
  
   - зачекайте, а вам не така картка потрібна.
   я вдаю, наче не розумію.
   - ви з України, вам потрібна віза до Мексики.
   - я знаю. ось віза в паспорті.
   - так, але вам потрібна інша форма міграційної картки. зараз я покличу старшого інспектора.
   приходить. веселий такий вусатий дядько.
   - ага. віза є. вам мали дати таку червоненьку картку разом із нею. де вона?
   - нема. не знаю такого.
   треба сказати, що червоненьку міграційну картку
   я здав на вильоті на Кубу разом із авіаквитком,
   написавши там, наче я в'їхав до Мексики два тижні перед тим.
   штампів у паспорті ніхто не робив,
   як і на в'їзді, тож моя одноразова віза
   залишилася целочкою. так наче я оце зараз вперше
   в'їжджаю до країни.
   - я не можу вас без неї пропустити.
   - так. ну і що мені тепер робити?
   - ну повертайтеся туди, звідки прибули.
   - так я з Куби прилетів.
   - ну то вертайтеся на Кубу.
   (ох ти ж йоб тваю мать, не дай бог)
   я, лагідно:
   - ну як я туди вернуся? це ж не моя батьківщина...
   Сімон:
   - та ми тільки на один день, ми сьогодні ж їдемо до Белізу.
   інспектор:
   - е-ех, молодьож. ну добре, я вас пропущу.
   жартівливо-докірливо хитає пальцем:
   - але щоб це був останній раз!
   - звичайно-звичайно...
   проводить мене до паспортиста:
   - пропустіть його.
   й мені ставлять штамп.
   я офіційно вперше потрапляю до Мексики.
   інспектор лукаво посміхається.
  
   оце країна!
   і жодних хабарів, до речі.
   знову кохана Мексика!
   - а так видно було, що ти нервував ггг, - Сімон.
   - шо, серйозно. (як завжди, я наївно думав, що не видаю почуттів.)
   - ага бля. білий, як крейда, і руки трусяться.
  
   поки ми пройшли митницю, вже надходила ніч.
   і ми розклали намета прямо на виході,
   прямісінько під скульптурним знаком
   "аеропуерто Канкун".
   і шо?
   прекрасно виспалися!
   якби це були Штати чи Куба,
   то вже за півгодини прийшов би
   злий Тотопотономой,
   перевіряв би документи,
   а може, й до бобіка посадив би.
   viva MИxico cabrones!
  
   аеропорт розташований за 20 км на південь від Канкуна,
   й наступного ранку ми, не заїжджаючи до міста,
   поїхали далі на південь - на Беліз.
   - а якщо мене туди не пустять?
   те, що пустять Сімона, було ясно.
   громадянин Першого світу з великої літери
   а щодо громадян третього світу з малої?
   ми навіть не дізнавалися щодо цього.
   - якщо не пустять, поїдемо автостопом навколо,
   на Гватемалу.
   щодо Гватемали я вже дізнавався через інтернет:
   навіть українцям (!)
   візи дають прямо на кордоні.
  
   траса до Тулума в кожен бік
   поділена навпіл смужкою трави:
   два ряди машин їдуть з одного боку,
   і два ряди - з іншого.
   тому ми йшли по цій траві,
   постійно обертаючись і стоплячи машини,
   викидаючи руки в обидва боки,
   а не в один, до дороги, як звичайно.
   у мене в голові виник образ картини "Hitch-hiker":
   на ось такій трасі
   стоїть Ісус Христос у рубищі,
   з невеликим рюкзаком,
   широко розвівши руки в обидва боки,
   як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.
   він просить про допомогу,
   чи просить, щоб прислухались -
   але ніхто не зупиняється.
   машини пролітають повз нього,
   два ряди з кожного боку...
  
   0x01 graphic
   27
  
   знову Тулум, але цього разу на пляж ми не йшли.
   заскочили до універсаму, купили хліба та фруктів.
   сіли прямо під стіною магазину,
   з насолодою від того, що це не Штати,
   що тут це не буде loitering,
   і на нас не нагримають господарі,
   не викличуть поліцію...
   з насолодою від того, що це не Куба
   й менти не скажуть нам, що
   "їх турбує, як ми виглядаємо"
   та що туризм має бути контрольованим.
   їмо, підходить якийсь дядько
   та й каже:
   "хлопці, а що це ви всуху їсте?
   зараз я вам рефреско принесу".
   ми такі одразу напружилися:
   чого йому від нас треба?
   черговий Мануель?
   - ні-ні, не треба, спасибі.
   - та чого ви. чекайте.
   приходить із двома бляшанками:
   - ось, тримайте. приємно ж чогось холодного випити після їжі.
   все, щасливої вам дороги!
   сідає до своєї машини і їде.
   - дякуєєємо!!!
   навіть не стільки за напої,
   скільки за відновлення віри в те,
   що незнайомі люди роблять тобі приємно
   просто так.
   без жодних підступних задумів.
   - ох, Сімоне, які ж ми дьоргані стали після цієї Куби...
   - ага. треба попускатися...
  
   нас підвезли до Четумаль, і ми пішки подалися на кордон.
   найбільше мені сподобалося те, що мексиканці
   запевнили, що пропустять іще раз, якщо треба буде
   колись вертатися.
   не те щоб я дуже повірив - бо вже настільки звик,
   що кожен тлумачить закон як захоче.
   але надію це вселяло.
   сама прикордонна смуга справляла гнітюче враження:
   по обидва боки розташована зона вільної торгівлі,
   чи як її там: бруд, казіно та заводи,
   де трудове законодавство чинне тільки умовно.
  
   на белізькому боці нас зустрів веселий високий
   вусатий дядько, рідний корупціонер.
   з Сімона за в'їзд узяли п'ять баксів,
   а з мене за візу - п'ятдесят.
   Сімон злостився, і що прикро - злостився на мене.
   начебто це якийсь особистий вибір -
   що я народився в одній країні, а він в інший.
   нє, людям Першого світу варто пізнати на собі,
   що таке отримувати візи до кожної країни.
   і що таке працювати за копійки.
   може, тоді по-іншому до міграції та мігрантів ставитимуться.
   он навіть "соціаліст" Сімон розумів це лише в теорії,
   а не емоційно.
  
   белізький прикордонник поклав гроші за мою візу
   до свого особистого гаманця.
   - але майте на увазі, - він був адекватний і бачив,
   який ми маємо вигляд, -
   працювати в Белізі ви не маєте права.
   бо якщо ми впіймаємо вас - депортуємо. хо-хо-хо!
   ви зараз поїдете, побачите, скільки на дорогах сміття.
   ми, белізці, любимо смітити. це наша
   національна традиція, хо-хо-хо!
  
   до речі, щодо сміття - це виявилося неправдою.
   ми сіли на прикордонний автобус і за долар доїхали
   до найближчого містечка: Коросаль.
   і потрапили у вікторіанську епоху.
   якісь колоніально-класицистичні будинки,
   бруківка на дорогах,
   і якось так тихо і затишно,
   багато дерев і все здається,
   що зараз на четвірці коней
   проїде Наташа Ростова у бричці з піднятим задом.
   спокій і вмиротвореність, і повільність.
   ми пішли в затоку поплавати,
   стрибали з молу, намагалися дістати дна,
   а до нас усе приходили й приходили
   люди. просто познайомитися, поговорити.
   підлітки на старих велосипедах,
   старші люди, які побачили нас зі своїх будинків:
   таке враження, що ми тут були неабиякою розвагою.
   й усі якісь лагідні та на диво дружні.
   я думаю, це специфіка країни, все населення якої
   становить 250 тисяч осіб.
   але незважаючи на те, що в цілій країні
   мешкає стільки людей, як у самому лише Івано-Франківську,
   вони ну просто надзвичайно різноманітні.
   країна аж до 1981 року була колонією Британії,
   у них і зараз на монетах Єлизавета ІІ -
   і, відповідно, приїздили сюди люди
   з цілої колишньої Імперії.
   офіційно-то державна мова англійська,
   але розмовляють також і креольською
   (яка має стосунок до англійської приблизно так,
   як мова деяких пасажів цієї книжки - до української),
   а також іспанською, хінді, арабською та китайською.
   суміш рас і національностей на такій
   невеличкій території.
   йдеш дорогою - тут тобі і китайські крамниці,
   де вивіски написано ієрогліфами;
   тут тобі й старі худі індуси,
   тут і місцеві латино-метиси,
   тут і негри ще з Африки, які розповідають
   історії про чари та вуду,
   і нечисленні білі, і численні мудрі старці,
   з довгими чорними дредами на головах,
   сидять на верандах,
   перечікуючи спекотну годину,
   дивляться на тебе спокійним поглядом,
   а якщо ти з ними вітаєшся, відповідають:
   - нехай благословить вас Джа!...
   растафарі.
   справжні. релігійні. а не наші субкультурні
   планокури заради планокурства.
   лагідний Джа ширяє над країною.
   Джа - Джегова - Єгова.
   растафарі.
  
   (зі щоденника)
   У Белізі майже всі креоли - з дредами. Навіть якщо їм по 70 років.
   Власне, зовсім інша культура - переважно англомовна (країна входить до Британської співдружності), суміш чорних, білих, латино і чомусь безлічі китайців.
   Найдружніша країна щодо автостопу: зупиняється більше водіїв, ніж відмовляєтья - а часто пропонують підвезти навіть якщо не просиш, а просто йдеш дорогою.
   На стінах крамниць - повнотекстові псалми зі старого за повіту, а вітаються "Хай Джа буде з вами".
   Джа - ні що інше, як Jehovah (я раніше не знав).
   Тож хай благословить вас усіх Джа!
  
   ми щиро намагалися пройти через Беліз пішки.
   подумали: країна така невеличка,
   що автостопом її можна проїхати за день.
   тому треба йти, щоб розтягнути задоволення
   бодай на тиждень.
   тут було так тепло, і час тік повільно,
   і якось мирно...
  
   пішки йти в нас не виходило.
   у цій країні люди зупиняються самі:
   - ей, хлопці! давайте ми вас підвеземо!
   а відмовлятися від добра не можна:
   це погіршує карму.
   бо може, наступного разу людина
   не запропонує допомогу тому,
   кому вона буде потрібна, і хто не може просити:
   подумає - не просить, то й не треба.
   добро треба приймати
   зі щирою вдячністю, - так думав я собі.
   стара китайська пара
   висадила нас зі свого пікапа
   в місті Орендж Вок - в народі "Шуґер Сіті",
   цукрове місто. день ішов повільно,
   та все ж почав завершуватись.
   і ми пішли гуляти, по дорозі шукаючи,
   де б переночувати. спустилися до річки,
   а там сиділи двоє підлітків, начитували реп,
   але якийсь такий сумний.
   ми познайомились, Сімон заграв для них на гітарі,
   я підтамтамував на бонго,
   а хлопець співав:
   on the day of my deat'
   please don't fret
   I'll come back...
   він подарував мені папірець
   із текстом своєї пісні.
   креольською мовою.
   і я довго беріг його. скільки міг.
  
   а чорна річка повільно текла повз нас.
  
   хлопці жили у дерев'яному сарайчику.
   (вікторіанська епоха - це також і Діккенс.
   принаймні, в моїй уяві.)
   ми розклалися на траві за сарайчиком,
   а коли прокинулись о шостій ранку,
   хлопі вже були зайняті:
   прямо там же
   вони місили тісто та пекли хліб на продаж.
  
   ми все ж іще раз хотіли спробувати
   здійснити свій план - іти Белізом пішки.
   від Орендж Вок є два шляхи - один новий,
   а інший давніший. зараз це вже не траса,
   а щось таке собі - через села йде.
   ги, при цьому до розвилки нас усе ж підвезли :)
   та сама історія:
   - агов! а ви куди! а може вас підкинути?
   нехай благословить їх Джа.
  
   Old Northern Highway
   вивився напів-ґрунтовою дорогою :)
   ми поступово занурювались у джунглі.
   якщо спершу вони чергувались із якимись полями,
   прочищеними неподалік од міста людьми,
   то далі - саме те, про що я раніше мріяв.
   густі зарості дерев, крики папуг і ще якихось
   страшних істот ггг -
   й усе це переплетено ліанами.
   через кілометрів п'ятнадцять Сімон утомився
   та й ліг прямо на дорозі на свій рюкзак відпочити,
   а я скористався нагодою й пішов у глиб джунглів.
   уже через три метри всередині стало темно,
   і, зайшовши з яскравого сонця, я майже нічого не бачив -
   хіба що озираючись назад, на пляму
   світла, яке пробивалося крізь рослинність з боку дороги.
   я пішов далі.
   Поступово очі звикли до півтемряви.
   переступаючи та підлазячи під ліани,
   можна було доволі легко просуватися вперед.
   незабаром я почав помічати стежечки -
   треба просто дивитися не прямо на них, а начебто вперед,
   або трохи вбік - і тоді ти бачиш
   нібито темнішу смугу,
   яка звиваючись іде вглиб лісу між дерев.
   звичайно, все одно
   переступаєш і підлазиш під ліани.
   стежки прокладено тваринами і для тварин.
   ти йдеш, а навколо
   плигають
   величезні коники-стрибунці - такі здорові,
   як долоня -
   й коли вони гупають об штани чи футболку,
   ти дійсно відчуваєш удар
   і їхню вагу.
   коники пролітають за стрибок
   до трьох метрів,
   якимось чином вишукуючи траєкторію,
   на якій вони нічого не зачеплять.
   а потім хапаються за ліану,
   проте не втримуються вгорі,
   і сповзають, уп'явшись у неї лапками,
   але звисаючи головою донизу.
   чим далі йдеш, тим їх більше.
   і вже довкола тебе зорепад цих комах,
   а повітря таке вологе,
   що ти пітнієш і не помічаєш свого поту,
   ти наче дихаєш цією парою,
   футболка і штани прилипли до тіла,
   тобі подобається обтирати воду з себе,
   і ти не стаєш сухішим,
   бо ж ти наче пливеш під водою,
   а навколо тебе не коники, а риби.
   мені здавалося, що я живу тут завжди,
   мені здавалося, що я тут народився,
   здавалося, що це мій дім.
   мені тут було затишно та добре.
   мені так подобалося пітніти й пітніти,
   терти своє тіло й відчувати,
   як вода з нього виступає скрізь -
   не краплями, ні - вона вкриває мене суцільним шаром,
   я тварина-амфібія,
   навіщо мені цей одяг? я тварина! я зняв футболку,
   мені здалося, що цього мало,
   я відкинув її вбік і почав роззуватися,
   щоб залишитися твариною, якою я є -
   я зняв штани й залишився зовсім голий,
   з мене текло і мене це перло,
   я пройшов іще далі в джунглі,
   я ходив голий і хотів знову
   з'єднатися з Землею-матір'ю,
   я став на коліна,
   почав терти свій мокрий торс і струшувати
   свою солону вологу на землю,
   мої коліна поколювало сухе листя,
   яке лежало на ґрунті,
   а я скроплював його своїм потом,
   але знав, що й цього мало,
   і взяв у долоню свій член,
   я так я стояв на землі на колінках,
   навколо стрибали коники,
   не зачіпаючи мене,
   а я моливсь одвічній Матері,
   й вона відповідала,
   вливаючи хвилі насолоди до мого тіла,
   до мого мозку,
   до мого члена,
   вони накочували на мене,
   одна сильніша од іншої,
   аж поки я не підняв обличчя,
   побачив клаптик неба крізь густе широке листя,
   з якого крапала вода -
  
   28
  
   коли я повернувся з джунглів, Сімон дрихнув.
   знаючи вже його делікатність,
   я вирішив почитати поруч,
   а коли він прокинувся, то повідомив мені,
   що передумав іти пішки,
   що пора нам брати машини.
   - ну гаразд, якщо вони тут проїжджатимуть :)
   насправді через годину щось таки проїжджало,
   а в таких місцях, де транспорту мало,
   люди одне до одного дуже чуйні:
   нам ставали завжди з першого разу,
   і везли по кілька кілометрів до наступного
   села посеред лісу.
   один іспаномовний підліток
   нагодував нас досхочу апельсинами зі свого саду.
   солодющі ж вони були!
   - та в мене все одно падають і гниють на землі,
   нікому їсти їх.
   ух. здається, я з піввідра тоді втоптав.
  
   ми покупались у якійсь річечці та попрали свій одяг,
   пройшли до наступного села,
   а потім нас підібрав мікроавтобус
   із американськими туристами,
   які саме верталися з екскурсії джунглями
   до себе в готель на острові.
   так ми дісталися знову великої траси:
   вони скинули нас у місці, де старий хайвей
   знову з'єднується з новим.
   виходити настільки не хотілося,
   що я з півгодини сидів на мосту,
   дивлячись у повільну глибоку річку,
   яка текла у джунглі -
   ліани та кущі ростуть уже в воді,
   й туди, в цей простір поза часом
   плисти б повільно, просто з течією...
  
   під містечком Сенд Гілл
   ми сіли повечеряти в придорожній їдальні.
   що характерно, весь цей час ми не знали,
   що давно не маємо грошей -
   як потім виявилося, брали кредит,
   хай на кількадесят доларів щотижня,
   а Сімонова мама його з Америки покривала,
   стежачи через інет за його рахунком.
  
   ми поїли у гватемальської жіночки,
   яка емігрувала під час громадянської війни.
   смачні тортільї з сиром, і потім
   дешевих як пісок апельсинів,
   я купив кілька цигарок поштучно
   і відганяв ними комарів :)
   знов огорнуло почуття спокою.
   цю країну я теж починав любити,
   хоча зовсім по-іншому, ніж Мексику.
   сидів на лавочці під навісом у темряві
   біля зовсім порожньої дороги,
   затягувався димом і ловив кайф...
  
   до господині кафе, якщо його можна так назвати,
   приїхав на велосипеді з міста сімнадцятилітній син,
   допомогти їй зачинитися.
   ми чомусь йому здалися розумними
   (люди часто справляють хибне враження).
   розговорились,
   і хлопець запропонував переночувати у них на подвір'ї.
   ми пішли до них, за кілька кілометрів звідтіля,
   й мама все не могла нахвалитися своїм сином,
   який і працює десь в офісі вже від п'ятнадцяти років,
   та ще й дуже добрий до інших.
   коли прийшли, я зрозумів, чому мама
   надає такого значення доброті.
   вона має п'ятеро дітей,
   та ще й усиновила фактично, хоч і не юридично,
   трьох інших, які залишилися без батьків.
   на подвір'ї юрмилися дітлахи різного віку.
   нам запропонували кави з тортільями,
   ми тихо розмовляли біля пічки,
   розташованої під навісом на вулиці,
   я гладив кота, який прийшов до мене на коліна,
   навколо ходили кури, гуси, індики та собаки,
   а діти сиділи навпроти нас порозкривавши роти,
   слухали про інші країни:
   ми були першими іноземцями,
   яких вони побачили.
   господиня розповіла, що в неї була ще одна донька,
   старша за сімнадцятилітнього хлопця,
   який нас запросив.
   дівчина познайомилась у місті Беліз із чоловіком,
   жила разом із ним кілька років
   і народила дитину,
   але чоловік виявився жорстоким і ревнивим,
   бив її, часто без приводу.
   вона вирішила піти від чоловіка,
   а той не міг стерпіти цього
   і вбив дівча.
   - ось це її дитина. я взяла онучку до себе.
   син дуже любить племінницю, доглядає,
   як за власною маленькою сестричкою.
   - а той чоловік?
   - він потім сам пішов до поліції. його посадили.
   я його не хочу засуджувати. бог йому суддя.
  
   кілька дітей повели мене до "свого" ставка,
   яким вони дуже пишалися. була вже ніч,
   і ми швидко залізли в воду, поки нас не з'їли комарі.
   я плавав серед дітей, і кожен показував,
   що він уміє робити: хто пропливе під водою найдалі,
   хто найповільніше й найтихіше зануриться:
   "якщо тобі наприклад треба ховатися".
   хто найкраще зробить сальто у воді...
  
   коли ми прокинулись о шостій ранку,
   сімнадцятилітній юнак уже допомагав мамі
   поратися зі сніданком для молодших дітей.
   ми взялися принести трохи дров.
   о пів на сьому після кави
   розпрощались із родиною,
   мати благословила нас,
   і ми вийшли втрьох:
   хлопець на роботу, ми на трасу.
  
   незабаром нас підібрав дядько на джипі.
   як завжди: - агов, підвезти вас?
   він їхав до міста Беліз,
   але порадив нам не заїжджати всередину,
   бо, мовляв, це єдине місце на цілу країну,
   де перебувати доволі небезпечно:
   - я краще скину вас по той бік міста.
   на прощання дядько дав свою візитку:
   - якщо у вас якісь проблеми в країні -
   зв'яжіться зі мною.
   ми подивилися на напис:
   "міністр внутрішніх справ".
   ги, я собі уявив, щоб у нас
   підібрав на дорозі двох бродяг
   який-небудь міністр. або у Штатах, хе-хе.
  
   нам знову стало гаряче,
   й ми знову пішли купатися - цього разу
   до яхт-клубу за містом. чомусь мені Беліз
   згадується як постійні купання.
  
   у принципі, сторожа сказала нам, що в порту
   купатися не можна:
   і глибоко відразу аж занадто,
   і канатів і гвинтів купа під ногами.
   але так щоб наполягати - то ні:
   якось до нас тут м'яко ставилися.
  
   за Бельмопаном (столиця), до якого ми вирішили не заходити,
   розташоване містечко Роарінг Крік:
   уже сама назва мені здавалася похмурою
   й викликала якусь тривогу.
   ночіло, проте я наполіг зайти до інтернет-клубу,
   а коли ми вийшли й пішли далі,
   по обидва боки вулиці тут і там
   стояли групи креолів, і багато хто
   ворожо дивився на нас. про щось тихо розмовляли.
   я відчував просто-таки хвилі ворожості,
   хоча не міг собі їх пояснити
   й нічого не казав Сімонові: боявся
   висловити свої відчуття вголос, щоб
   не накликати на нашу голову біду.
   забобонність.
   я намагався якомога швидше вийти звідти.
   ми залишили групи юнаків за спиною,
   але я, про всяк випадок, підібрав у кулак
   чималу каменюку
   й постійно відчував спиною
   погляди.
  
   - куди ви йдете так пізно? ви що, дурні?
   я здригнувся.
   збоку від дороги стояла сорокарічна худорлява негритянка.
   - ви звідки йдете?
   - з Роарінг Крік.
   - що-о? ви щойно пройшли крізь Роарінг Крік, отак просто? ффф. щось вас береже. та там тусуються ледь не всі банди, які столицю тероризують.
   поруч із нею стояли ще кілька високих негрів із дредами,
   ці дивилися на нас і сміялися
   з нашого розгубленого вигляду.
   видно, Сімон теж боявся.
   я тихо сказав йому про ті хвилі, які відчував,
   проходячи містечко.
   ми постояли з тією групкою:
   не знаю як Сімон, а я просто почувався спокійніше
   в компанії приязних до нас місцевих.
   покурили, роззнайомились.
   один із негрів приніс нам трохи піцци.
   ми подякували, поділилися цигарками.
  
   жінку звали Івет.
   - знаєте що, нікуди вже не йдіть. краще переночуйте у нас на подвір'ї. я з чоловіком поговорю, він проти не буде... ви пробували гуаяву? он, якщо хочете, тут її багато вже з дерева посипалося. тільки багато не їжте. бо закріп буде.
   останнього я не зрозумів через її креольський акцент.
   - бо що?
   Сімон засміявся.
   - срати, кажу, не зможеш, - усміхнулась Івет.
   її чоловік виявився американцем із Вісконсіна.
   Івет дала нам вина з кешью - й це був найкращий напій,
   що я пив у своєму житті. коли трохи вставило,
   взялися за барабани-гітари-сопілки.
   жінка, як колись кубинський шевченко,
   дала мені майстер-клас гри на бонго.
   "музику треба відчувати. що тут учитися?"
   мене вставляло все більше, тепер уже від ритму,
   а потім Івет упіймала момент
   і почала розповідати життєві креольські історії.
  
   (зі щоденника)
   40-річна креолка у селищі (увага!) Камалот
   розповіла, що коли вона була маленькою,
   медсестра грубо повелась із жінкою з культури гаріфуна, котра народжувала дитину в лікарні.
   - Чого ти кричиш, як корова? Коли займалася сексом, було добре, га?
   - Я кричу, як корова? То ти будеш як корова!
   І відтоді у медсестри на лобі почали рости роги. Після кожної хірургічної операції вони виростали все більші, й лише коли ці роги вбили медсестру, то відпали.
   Івет, яка нам про це розповіла, сама доглядала за медсестрою в лікарні - і сама все це бачила.
   До речі, вона має вищу освіту та жила 10 років у Штатах.
  
   Я пригадав, як знайома з Мехіко пише кандидатську дисертацію про сомбрерона - духа-захисника природи, який, згідно з віруваннями індіанців тцельталь, зводить людей на манівці.
   А почала писати, за її словами, коли сама побачила його, відвідуючи батьків у Чіапасі.
   Пише як антрополог - і вірить.
  
   На головній площі Мехіко я бачив 20 людей, що дивним чином стояли наче в черзі.
   Підійшовши ближче, зрозумів, що всі вони ховаются від сонця в тіні прапора.
  
   У маленькому селі Ґелятао народився президент Беніто Хуарес, і тому там прапор того ж розміру.
   Вночі я чув, як він шарудить на вітрі на цілу околицю,
   а вдень сам бачив, як прапорт укриває тінню половину села.
  
   Івет розповіла, що від першого красеня на місто Хеттівіль, де вона народилася, залетіла дівчина, а коли він відмовився одружитися, її мама, чарівниця, зробила так, що він міг виходити на люди тільки в масці.
   Вона та інші діти Хеттівіля боялися його.
   - А, людина-маска! -
   і втікали, коли він на велосипеді виходив по продукти.
   Тож він ніколи не міг мати іншу жінку, а коли помер, маску зняли, й виявилося,
   що людина-маска залишився до смерті молодим і гарним.
  
   Івет сказала, що у Гватемалі ми бачитимемо людей зі свинячими рилами, людей з рогами і все це - наслідок некромантії.
   - І що б ви не побачили, ніколи не смійтесь.
  
   Перетнувши кордон, першим, на кого я глянув, був чоловік із носом, як у індика.
   Я не сміявся.
  
   вночі, коли ми спали в наметі, почалася сильна гроза.
   Сімон спокійно хропів,
   а я все думав, що ми розклалися посеред величезного подвір'я,
   що навколо нічого нема -
   лежав і молився, щоб у нас не влучила блискавка.
   заснув лише після того,
   як почав монотонно шуміти дощ,
   уже без грому.
  
   вранці Івет показала свої угіддя -
   на дальньому краю паслися на деревах мавпи.
   на прощання я подарував їй улюблену футболку,
   яка збереглася ще з України, бо в ній я спав,
   коли мене пограбували в Поса Ріці.
   на футболці було написано Psycho,
   й мені здалося,
   що це Івет ну дуже підійде за характером.
   характер у неї був
   не сорокалітньої, а вісімнадцятилітньої.
  
   вони з чоловіком довезли нас до наступного селища,
   й уже над вечір того ж дня
   ми дісталися прикордонного містечка
   Банке Вьєхо дель Кармен.
   вирішили не переходити кордон,
   бо нас усі лякали Гватемалою.
   мовляв - от у нас усе добре, зате в сусідній країні
   грабують, убивають, повстанці, всьо такоє.
   до речі те саме стверджували в Мексиці про Беліз,
   а потім те саме казатимуть
   у Гватемалі про Сальвадор -
   у Сальвадорі про Гондурас -
   у Гондурасі про Нікарагуа...
  
   (з пізнішого щоденника)
   я отут подумав.
   коли були в Мексиці, нам казали: "ви що, Беліз - там суцільні бандити".
   був у Белізі, казали, що у них-то все добре, а от... - так залякали Гватемалою, що Сімон відіслав матері всю свою електронну техніку перед вЄїздом.
   у Гватемалі лякали знаменитими "марами" (бандами) Сальвадору та Гондурасу, які ділять і контролюють цілу країну.
   ги, а тепер нікарагуанці застерігають щодо того самого про Мексику, де я вже наче й був...
   і я от думаю. ясно, що статися фігня може скрізь, і треба просто бути обережним.
   але врешті, так само можливо поїхати колись маршрутом
   Курдистан - Іран - Афганістан - Пакістан.
   треба тільки вдягти тюрбан :)
  
   тоді ми ще чогось боялися,
   тож провели вечір у містечку.
   прекрасні малі країни,
   прекрасні маленькі містечка:
   ми переночували прямо в піддашші
   будинку алькальда -
   міського голови.
   ну як таке було б можливо в Києві? :)
   вночі я сходив до ріки,
   сидів на березі біля води, яка після дощів
   доходила аж до вершечка молу.
   я опустив ноги в холодну глибоку воду
   і знову хотів плисти за течією.
  
   0x01 graphic
   29
  
   мене пустили до Гватемали
   вперше без проблем.
   нехай усе ж узяли в десять разів більше, ніж із Сімона -
   за різницю в паспортах -
   зате видали доволі дешеву візу
   прямо на кордоні.
  
   ми не побачили повстанців чи грабіжників,
   зате довкола
   ходило багато людей із дивними обличчями:
   той із пташиним носом,
   інший із чимось, схожим на свинячий п'ятачок:
   ми знали - ці люди повелися нечемно
   із магами-чарівниками.
   смішно не було. хотілося бути
   дуже ввічливим із усіма, кого зустрічаєш.
   ніколи не знаєш, із ким розмовляєш.
  
   прямою дорогою ми подалися до Тікалю -
   одного з найважливіших місць спадщини майя.
   посеред справжніх джунглів
   тут і там височіють близько десятка пірамід.
   коли залізти на одну із них -
   ти бачиш пагорби, укриті
   суцільним килимом зеленого сукна,
   який прорвали де-не-де
   червоно-сірі глиби, створені людьми,
   які під гострими кутами линуть до неба.
   і над ними кружляє
   Великий Орел у кількох іпостасях.
   по колу. над джунглями.
   ліс видається безмежним.
   нічого сучасного не видно - лише піраміди,
   і важко сказати, в якій ти епосі.
   можливо, внизу досі ходять
   оті майя, які їх збудували.
   а внизу
   тебе атакують криками сотні мавп.
   ти задивляєшся на них - вони звисають із гілок,
   уважно дивляться на тебе. нітрохи не дурніші,
   ніж ти сам.
   кружляють папуги.
  
   ми виїхали з Тікалю, щоб заночувати
   у місті квітів - Фльорес. ми зайшли на острів,
   який вважається безпечнішим, аніж довкілля,
   й розклали свій вже бойовий намет
   посеред озера, великого озера, дуже великого,
   з маленьким острівцем посеред нього,
   з'єднаним із материком лише одним містком.
   розклались і почали грати:
   я на бонго, Сімон - на тріснутій гітарі.
   довкола нас ходили інші острів'яни,
   приєднувалися, співали з нами.
   всі люди були дуже рідні,
   мені було так добре, затишно,
   хоча я вже втомився жити так і спати
   тільки у наметі.
  
   (зі щоденника)
   6 вересня 2006 року.
   Втома.
   Ми спали щоразу в іншому місці, практично щоразу в наметі, майже місяць.
   Тому вирішили зупинитись у містечку Лівінгстон, на гватемальському узбережжі Карибського моря.
   Дістатися сюди можна виключно морем - доріг нема.
   Якимось чином зустріли тут тих самих людей, що знали в Чіапасі.
  
   Почався сезон дощів.
   Щовечора приходить раптова злива, й кожного разу здається, що дощ ітиме 3 роки та 8 місяців, чи скільки він там ішов у "Ста роках самотності".
   Під дощем вилазять велетенські краби, як дві моїх долоні,
   та вже знайомі жаби завбільшки як коти - якщо наступиш, відгризе нахуй ногу.
  
   Життя повільне, дуже - саме те, чого хочеться після місяця автостопу трьома країнами - Кубою, Белізом і Гватемалою.
   Типу працюємо, виключно за місце ночлігу та, в успішні дні, їжу.
  
   (з коментарів)
   gas_ton
   Приземлене питання: як часто випадають "успішні дні"?
  
   pani_grunia
   Чапай, повернешся - мусиш видати книгу мандрів.
   ми шо, дарма там тебе тримаємо?!
   :о)
  
   chapeye
   a ce teper modno? :))
  
   ми поїхали до Лівінгстона тому,
   що колись у містечку провів чотири місяці
   божевільний Рікі. гуру :)
   місто не має зв'язку з рештою країни.
   щоб до нього дістатися, ми сіли на моторний човен,
   який півгодини віз нас через затоку -
   від Пуерто Барріос
   повз укрити джунглями береги,
   які повільно пропливали за бортом.
   я спустив руку у воду, вона була тепліша за мою шкіру.
   відпочивав і кайфував.
  
   сезон дощів застав зненацька.
   щовечора під шумок зливи
   Лівінгстон заповнювали велетенські жаби
   та краби такі завбільшки, що їх хотілось обходити
   іншим боком вулиці.
   а вранці я вставав і йшов до моря -
   дивився на сірі хвилі, на рибальські кораблики
   та на птахів, які сиділи на жердках,
   до яких місцеві гаріфуна прив'язували сіті.
   мабуть, у сітях була риба для птахів.
  
   те, що розповідав божевільний Рікі,
   виявилося правдою:
   велетенські негри, по 2.10 на зріст,
   ходили рука в руку з жіночками племен майя,
   котрі ледь діставали мені до пояса:
   "і малюсюсюсінькі панночки".
   і я вже справді знав, що й ті, й інші
   володіють чарівними знаннями.
  
   (зі щоденника)
   Лівінгстон, де ми зараз перебуваємо - центр культури гаріфуна.
   Вони досі розмовляють своєю африканською мовою.
   Чоловіки 210 см на зріст, що особливо впадає у вічі, бо індіанки часто мають по 140 см.
   І я, типу освічений європеєць, завжди намагаюся поводитись із гаріфунами з усією можливою повагою :)
  
   30
  
   саме тут ми нарешті дістались інтернету
   й довідалися, що вже кілька тижнів
   не маємо ні копійки на рахунку,
   живучи в борг.
   божевільний Рікі колись працював у Лівінгстоні,
   тож і ми спробували знайти роботу.
   подалися до рибалок.
   але ті сказали, що не сезон.
   ідуть дощі, і теплі осінні тумани
   клубочать угорі, спускаючи на землю
   свої мокрі коси
   та відганяючи у глибину всіх устриць -
   бо саме устриці, не риба
   є основним товаром цього регіону.
  
   натомість, ми познайомились із половиною містечка:
   воно таке маленьке, що багато часу це не забрало.
   нас привели до мексиканки на ім'я Марія:
   тій саме були потрібні люди,
   які б заманювали нечисленних туристів
   саме до її кафе.
   тож ми домовилися, що вона платитиме нам долар
   за кожного наївного туриста, якого ми приведемо.
   але нам склали конкуренцію:
   приїхали - у той же час у те ж містечко -
   наші давні знайомі, мексиканці,
   яких ми свого часу зустріли
   раз у Мехіко, потім ще раз в Оахаці,
   і ще раз у Сан Крістобалі.
   ось тобі й великий континент.
   ми всі ходили містом, виловлюючи туристів,
   щоб мати їжу за їхній рахунок, хе-хе.
   багато це нам не давало,
   однак Сімон і я все ж мали перевагу,
   бо були перші - до того ж, Сімон
   домовився, що гратиме для гостей на гітарі вечорами.
   а паралельно Марія нам сказала бути просто сторожами:
   ми мали ночувати у її кафе, аби не грабували
   місцеві п'янички -
   а вона за те даватиме сніданок.
   тож ми отримали нічліг, нехай і на столах кафе -
   та трохи їжі. більше в місті роботи не було.
  
   (з пізнішого щоденника)
   Коли ми були в Лівінгстоні, де живуть відомі на всю країну некроманти, там ходила сорокалітня жінка, каліка, яка просила гроші. За її словами, калікою стала, коли в молодості заснула на пляжі - а як прокинулася, то вже не мала пальців на ногах, а лише криваві рани, бо якась морська істота (так вона думає) з'їла їй пальці, поки вона спала.
   А ми тоді підробляли в Лівінгстоні, сторожуючи вночі один ресторанчик. От Сімон пішов бухати з кимось, у мене настрою не було, я лишився сам. Дощ і буря. Й ото пробую я заснути на столі, але явно чую, хтось шкребеться в стіну і жіночим голосом, протяжно: А-антон, А-антон.
  
   А кілька днів тому, коли Сімон ше не повернувся зі своєї поїздки Гватемалою, сиджу в хатині, де ми живемо - і якось поступово усвідомлюю, що в хаті шось смердить, і саме це не дає мені спокою. Сиджу, виходжу, заходжу... Через годину мене доперло, що смердить-то сіркою!
  
   І знаєте, що я роблю в таких випадках? Забиваю на власну іронічність відносно релігії та вдаюся до єдиного в такому випадку захисту - тричі, по-православному, хрещуся. (Все ж на Гоголі вихований).
   І шо ви думаєте? Як тільки перехрестився - запах сірки зник.
   Як тільки перехрестився - жіночий голос припинився, залишився просто дощ.
  
   Ото недарма в народі кажуть: "коли мерещиться, хреститься нада".
  
   А зі столу я про всяк випадок зліз - краще на столі на спині не лежати.
  
   (з коментарів)
   diversey_ua
   вот что крєст животворящій дєлаєт!!! Џ
  
   Марія, якій уже за сорок,
   ненав'язливо - чи то пак, нав'язливо ггг -
   почала чіплятися. намагалася переконати,
   що їй погрожують конкуренти місцевого масштабу,
   і що Сімон має залишатися стерегти кафе,
   а я маю стерегти її саму, у неї вдома.
   я трохи морозився,
   а потім Сімон сказав: а давайте я у вас вдома спатиму.
   бо йому вже набридло спати на столиках :)
   мексиканка відразу знітилась,
   а її друзі, з якими ми вже познайомилися,
   почали сміятися поза очі: от, Сімон перебив усю малину.
   - а так би ти мав щодня не тільки їжу,
   а ще й гроші на кишенькові витрати.
   її попередній коханець поїхав уже п'ять місяців тому,
   вона вже стільки без сексу,
   а їй біленькі хлопчики так подобаються.
   вона тоді своєму казала: не їдь - і платила щодня,
   щоб тільки він залишався.
  
   словом, Марія почала злитися,
   що нічого не вийшло,
   і через напруження у стосунках із роботодавцем
   довелося вже через кілька днів валити з Лівінгстона.
   Сімон побачив десь оголошення:
   потрібні волонтери на страусину ферму.
  
   31
  
   (зі щоденника)
   12 вересня 2006
   Для таких штріхів, як ми з Сімоном, у Мексиці та Гватемалі навіть є назва:
   gabachos locos - божевільні білі.
   Це рідкісний, занесений у Червону книгу, але все ж існуючий окремий вид тварин.
   Більшість іноземців приїздять автобусами, клацають фотоапаратами й забираються геть.
   Але кілька разів на рік, по 30-градусній спеці або під дощем,
   містечком проповзає чудо з рюкзаком, гітарою чи барабаном.
   Дорослі дістають біноклі та довідники,
   всі діти виходять на вулицю,
   записують спостереження у щоденники юних натуралістів.
   Гватемальці ставляться до ґабачо льоко з теплотою й іронією.
  
   країна виявилася не такою вже й маленькою,
   врешті-решт.
   щоб дістатися від Карибського узбережжя до центру країни,
   ми витратили три дні.
   залишаючи Лівінгстон,
   я піддався депресії сезону осінніх дощів.
   за час перебування в місті знову списався
   з техаською коханою,
   мене знову прогребло.
   я плив у повільній баржі до Пуерто Барріос,
   опустивши руку в теплу воду -
   повз мене пропливали чарівні краєвиди,
   проте вони мене вже не радували.
   "а сенс? ну і навіщо ці подорожі?
   може, вже досить? що мене постійно штовхає вперед?
   я ж можу повернутись і бути з Ерін.
   для чого все це? одвічне питання: нафіга?"
  
   Сімонові я ще не говорив.
   я знав, що все-таки ще довго сунутимуся на південь.
   але вже відчував: мій центр світу зараз перебуває
   у Г'юстоні - це ніби точка, до якої прикріплено
   невидиму пружину.
   і чим далі я віддаляюся,
   тим більше пружина натягується -
   рано чи пізно вона мене зірве,
   і я неначе яблуко Ньютона
   полечу до центру тяжіння.
   і гепнуся центрові на голову
   як торішній сніг.
   оце закрутив ггг
  
   у Лівінгстоні ми розніжилися:
   звикли спати не в наметі, а бодай під яким,
   але дахом.
   Сімон заговорив про те, що можна ночувати у церквах.
   - адже християни мають допомагати ближнім, правда?
   - але я не вірю в Бога.
   - ну то й що? головне, що вони вірять.
  
   місто Халяпа розташоване вже досить високо в горах,
   вночі ставало доволі холодно,
   ми доходили краю населеного пункту,
   ставало темно і незатишно, тож я піддався.
  
   (зі щоденника)
   Чим більше подорожую, тим більше вірю у відповідь на одне з філософських запитань.
   Отже: так, "людська природа" існує - і людина за природою добра, а не погана.
   Все більше хороших людей.
   Підвезли нас раз Герсон і Сандра - мушу написати про них - а потім цілком несподівано запросили переночувати, нагодували вечерею та сніданком - незнайомих людей.
   І таке трапляється постійно - більшою чи меншою мірою.
   Люди - хороші.
  
   Іншу ніч, остерігаючись великого міста, ми провели в католицькій церкві.
   Що мене вразило:
   Ввечері лекція - й от ніколи раніше я не чув, щоб простим людям розповідали про "темпоральність", "хронос", "кайрос"... лекція цілком університетського рівня про теологію історії.
   По ходу згадали про нас, "компанєрос пілігримів"... а потім я мав кльову бесіду зі священиком про теологію визволення...
  
   у церкві прихожани запропонували нам гроші
   думаю, бо пастор нагадав, що Ісус
   зустрічався багатьом людям як мандрівник.
   Сімон іще показав на неголеного нестриженого мене:
   - він навіть схожий.
   пастор жарту не зрозумів.
   від грошей ми спершу були відмовились,
   бо нам вони потрібні менше,
   ніж комусь - але священик наполіг.
   гроші таки були потрібні,
   бо в нас не залишалося нічого.
   так що, Б-г таки знає ;)
  
   отже, черговий тиждень сковородування.
   від села до села, від містечка до містечка,
   причому більшу частину часу пішки,
   бо дороги ґрунтові, й машини проїздять раз на день.
   третину ваги мого багажу складають книги.
   Карлос Фуентес, Алехо Карпентьєр, Октавіо Пас, Хосе Марті -
   цілком серйозна, ба нобелівська література.
   причому, іспанською. занурення в середовище -
   і вже через три місяці читається так само,
   як у школі той же Джек Лондон англійською -
   багато роботи зі словником, але нічого складного.
   з тією лише різницею, що у школі
   це було після 5 років вивчення мови.
  
   останній пік-ап скинув нас
   на вході в місто Гватемалу під зливою
   (нагадаю, що почався сезон дощів).
   починає темніти, ми біля найнебезпечнішого
   міста в Центральній Aмериці, не можемо рухатись.
   перебіжка до найближчої придорожньої їдальні.
   перечікування і нова мокра перебіжка
   до автобуса (бо ну нах) на Сан Хосе Пінула. темніє.
   в Сан Хосе ніхто не знає, де "ферма Санта Інес",
   оголошення якої
   про "волонтерів на страусине ранчо за їжу" ми бачили.
   хтось нарешті каже. автобус під дощем.
   їдемо на якусь ферму. там кажуть,
   що це селище Санта Інес, а не ферма.
  
   злива. темно.
   дзвонимо з чийогось телефону
   на ферму. там кажуть: транспору до нас нема, тільки таксі.
   темно. злива.
   а, фак іт - вперше за подорож беремо таксі.
   (на гроші церковних парафіян.)
   таксист не знає, де це кляте місце, але обіцяє розпитати й довезти.
  
   ми очікуємо, що ферма належить
   якимось хіпанам-наркоманам, у яких нема грошей,
   і тому вони платять їжею.
  
   залазимо на ґрунтову дорогу.
   таксист загубився, не знає, куди їхати.
   відмовляється продовжувати, бо машина не може проїхати.
   - ви ж мандрівники, звикли ходити пішки. платіть половину і йдіть далі пішки.
  
   (злива, блискавки, десята ночі,
   ми не знаємо, в який бік іти.
   вже 10 км від населених пунктів.)
  
   врешті таксист везе-таки нас назад у Сан Хосе,
   не забуває взяти гроші,
   знаходить іншого таксиста.
   той теж не знає, де з біса ця ферма,
   дзвонить зі свого мобільного, довго слухає інструкції.
  
   їдемо ще раз. у місці, де перший відмовився продовжувати,
   цього разу
   лежить під зливою здохлий віл.
   грім.
  
   їдемо гірською дорогою, буксуємо.
  
   - а-а-а! - махає з бічного відгалуження індіанець.
   його послали відімкнути ворота.
   сідає до нас і показує шлях далі.
  
   через кілометр усередині ферми -
   ми бачимо не хіповську бодягу,
   а блядську фортецю.
   я вам клянусь,
   фортецю.
  
   32
  
   (зі щоденника)
   12 вересня 2006.
   бля, тепер я й сам не вірю в те, що з нами відбувається.
   словом, закінчили ми на ранчо гватемальського мільйонера,
   з угодою побудувати дерев'яний будинок "в лапу". Піздєц. Це вже якась джеклондонівщина.
  
   ***
  
   (зі щоденника)
   14 вересня 2006.
   ура! це таки сталося.
   гроші, зароблені в Новому Орлеані, успішно закінчилися.
   тепер у нас на рахунку жодного долара, й починається новий експеримент -
   самоутримання в Латинській Америці. Жити без зовнішнього джерела.
  
   нам пощастило, що ця мить настала саме тоді, коли ми типу знайшли роботу плюс безкоштовну їжу, місце та дози інтернету.
  
   сьогодні 10 годин працював із бензопилою та мачете (між іншим, дуже багатофункціональна річ - і ніж, і зброя, і сокира, і коса).
   завтра йдемо в ліс (чуваку належить кілька квадратних кілометрів) вибирати дерева для будинку "в лапу", який ми (самому смішно) маємо будувати.
  
   ***
  
   усе це почалося
   навдивовижу швидко
   та несподівано.
   ми приїхали пізно вночі.
   у фортеці нас зустрів дон Елеасар.
   дон.
   без варіантів.
   нагодував.
   як виявилося, ми тут єдині волонтери.
   за вікнами періщило, і страшно гримів грім.
   ми трохи порозмовляли.
   виявилося, що дон Елеасар послав людей
   розклеїти ці оголошення,
   але не був готовий приймати людей.
   ще було рано. ми відгукнулися перші.
   ми наполягали, що оголошення були,
   і що ми їхали через цілу країну,
   за останні гроші.
   дон Елеасар почухав веселу голову.
   запропонував випити.
   ми відмовилися.
   випив сам.
   і надумав оселити нас в одній із хатин
   внизу по схилу гори,
   у віддаленому кутку угіддя.
   спочатку - без електрики, без води.
   поки він ходив дзвонити служникам,
   я почав роздивлятися фортецю зсередини.
   на стінах висіли старовинні портрети та гобелени.
   я побачив також фотографію, датовану 1944-м роком.
   на ній із мексиканським президентом
   вітався за руку наш господар - на вигляд такого ж віку,
   як і зараз.
   ставало моторошно.
  
   правда, вранці, коли ми виспались і зійшло сонце,
   виявилося, що то був дідусь дона Елеасара, а не він сам :)
  
   нас поставили чистити Авгієві конюшні -
   точніше, авгіїв страусятник. бо серуть ці гади як коні.
   а дурні, натомість, як кури.
   ти прибираєш за ним гівно,
   а воно, тичка триметрова, стоїть над тобою і зазирає згори.
   допомагає тільки лопата - страуса нею треба тупо
   штовхати на всю силу.
   тільки обережно, у груди - і не бити, а саме штовхати.
   хоч іноді хочеться зробити простіше:
   махнути лопатою по шиї, шоб більше не чіплявся.
   бо воно ж шипить, як гуска.
   ти бабраєшся по коліна в його лайні,
   чистячи йому хату - а він на тебе ше й шипить.
   курка триметрова, бля.
   одна зі страусих була настільки дурна,
   що якось, поки нікого не було,
   пропхала голову крізь огорожу по якусь травинку
   та й задушилася.
   ми з Сімоном щиро дивувалися,
   як ці істоти пройшли природний відбір
   та пережили еволюцію.
  
   того ж вечора дон Елеасар вирішив,
   що нас можна застосувати з більшою користю,
   ніж на прибиранні страусиного лайна.
   - я давно мрію збудувати тут хати російського типу. ніхто з місцевих будівельників за це не береться. ви візьметеся?
   - так ми ж не інженери.
   - та нічого страшного! в мене є аж дві книжки з інструкціями.
   ги. а чого ж. ми навіть довго не думали.
   для годиться
   я за два чи три дні прочитав усі інструкції,
   й ми погодилися.
   два молодих бідних ексцентрика
   зустріли старого багатого ексцентрика.
   ми чудово пасували :)
   відразу стали друзяками,
   своїми в домі і все таке.
  
   кажуть працівники, дон Елеасар -
   один з найбагатших людей Гватемали.
   і я вам клянусь, він навіть не капіталіст, а бля феодал.
  
   (зі щоденника)
   16 вересня 2006 року
   На мою думку, особлива сила творчості Буковскі в тому, що він без метафор згадує моменти, які більшість опускають.
   От і я вирішив раз набратися духу і, хай без його таланту, але, принаймні, зробити те саме.
   Це було дружнє попередження. Нєрвним, вагітним, а також під час їжі не читати.
  
   Вчора я був ґабачо боррачо - п'яним білим.
   Шо відзначали - так і не зрозумів: чи то День незалежності Гватемали (15 вересня), чи то день народження хазяйського сина.
   Було 15 чуваків і 3 жінки - як кажуть у Штатах, sausage party.
   На мене звернула увагу лише одна з дівчат: симпатична, але мене навіть п'яного не вабила. А та, яка подобалася, мене за перші півгодини не помітила - в такому разі ясно, що не в її смаку, і тоді звертати на себе увагу не варто. Ги, до того ж вона була дівчина хазяйського сина. Досить з мене чужих жінок.
  
   То я собі потрохи й пив, сидячи в інтернеті та паралельно базікаючи з присутніми гостями...
   Обманка в тому, що я незвичний, бо тут п'ють не безпосередньо міцні речі, як у нас, а ром із кока-колою та льодом, тож алкоголю не помічаєш - я й видудлив 10 чи 15 склянок холодного приємного напою.
   Кльово так: розмовляєш усіма мовами водночас - в інтернеті українською, російською, в кімнаті іспанською й англійською; жодних проблем.
   Наступна стадія - коли починаєш гарно грати на гітарі, ніколи не вчившись.
   В якийсь момент я зрозумів. Але було пізно.
  
   Спускався в кімнату, 300 метрів з гори по схилу, я десь півгодини.
   Заспокоював себе теж усіма мовами.
   - Більше ніколи, ніколи-ніколи-ніколи. Nunca mАs, nunca-nunca. JamАs! Вже близько. Falta poco, poquitiquitito. I'll fall on bed, I'll fall asleep, I'll fall, I'll fall, fall, fall...
  
   Штани у мене з поясом DIY - гордість, виготовлена зі штанки інших брюк. Стибзив ідею у божевільного Рікі.
   Не раз були проблеми з вузлом, коли доходило до сексу, тож я звик розпускати його заздалегідь.
   Але тут, по дорозі, виникла проблема терміновіша, проте - о диво - я п'янющий розв'язав вузол одразу.
   Зіскочив з дороги, успішно посрав, успішно підтерся травою -
   зате коли залазив назад не дорогу, став ногою в канаву та впав на каміння зі спущеними штанами.
  
   Піднявся, витер кров з долонь, доповз до кімнати.
   Впав на ліжко й роздягнувся догола, бо одяг мене турбував.
   Цим не вдовольнився, й довелося порвати, щоб зняти з шиї, растаманське намисто - подарунок Івет із Белізу, яка розповіла про рогату принцесу та людину-маску.
  
   Думав, засну, але хрін. Стогнав, стогнав, і зрозумів, що таки доведеться -
   звісив голову з ліжка і виблював хоч той алкоголь, який ще був у шлунку, а не в крові.
   Запахло кукурудзяними паличками та ромом.
  
   Прокинувся посеред ночі, вже абсолютно тверезий та з готовою фантазією в голові: про одну українську дівчину, про яку нещодавно вже почав був фантазувати після розмов через інтернет - утім, це був досить примарний образ, бо я навіть не знаю її в реалі, а намагатись уявляти не хочу.
   Сексуальна примара зв'язала мені руки, підняла їх і пропустила мотузку крізь кільце в стелі. Потім роздягла мене догола, стала на коліна, обхопила мошонку долонею й потягла, оголивши голівку, й почала натхненно і пристрасно робити мінет. Потім устала, заскочила не мене, обхопила руками за шию й ногами за стегна, стала звиватися на члені й кінчила за кілька секунд до мене.
  
   Втім, сам я почав і кінчив пізніше - згадуючи круглу попку та ніжну, гладку матово-білу шкіру своєї першої постійної дівчини. Ми лягли на ковдру, постелену на балконі, я брав дівчину ззаду, тримаючи долонями груди та кусаючи за шийку. Тихо-тихо, бо в сусідній кімнаті спала її мама, а ми були ще дуже молоді й сором'язливі.
  
   Я не заснув після цього, бо в сусідній кімнаті почав ходити аргентинський єврей, який зупинився тут на кілька днів. Дверей у кімнатах і туалеті нема, тож усе надто добре чути.
   Він пішов у туалет, назад, надвір, всередину.
   Потім почалися такі звуки, що я подумав: у нього понос. Лише через якийсь час я зрозумів, що то він курить через водяний бульбулятор свою коноплю.
  
   (з коментарів)
   taurus_li
   Не Бук :)
  
   chapeye
   kudy tam
  
   pani_grunia
   чапай, в Україні не вистачає таких бестселерів. нє, про поноси і мошонки - повно, але з латинськими реаліями автора - не було. піши ісчо, умаляю :о)
  
   chapeye
   djakuju za harnyj nastrij, zmusyla rozsmijatys
  
   parasolya
   а я от цього не прочитала. бо подумала, що нєрвна. та ще й ось насіння гризу.
  
   33
  
   між 7 та 9 ранку мені наснився цілий монтон народу: kovalll, svinni, giggster, cytrusova, karpenter, pani_grunia, prymara, lenininpoland.
  
   всі - люди, до яких у мене досить сильне емоційне ставлення,
   й усі, крім Примари - кого я знаю в реальному житті (і шо характерно - всі встигли повідкривати собі лайвджорнали).
   ми по одному приходили переночувати в будинок Коваля (будинок моєї бабусі в Коломиї), й усі жили як родина чи комуна.
   Гігстер, як завжди, ставився до мене з незрозумілою мені сумішшю приязні та неприязні.
   Цитрусова сумно спробувала тицьнутися до мене, але я лише дружньо привітався, не бажаючи більше нічого.
   З Карпентером, як завжди, найтепліше можливе ставлення.
   Свінні дивився на всіх іронічно. теж для нього характерно.
  
   Мені снилося, що це ми всі померли і в раю.
   Але турбувало: якщо це рай, то чому в будинку так сиро й темно,
   і якщо це рай, то ми мали б ходити голі, як янголи.
  
   ми дивилися на картину на стіні -
   в одному з варіантів два давньогрецькі воїни змагаються, а їхні жінки зі страхом дивляться з-за їхніх спин,
   в іншому індійський стиль, як у камасутрі: чоловіки перетворились на слонів, а жінки сидять ма їхніх спинах уже теж як воїни - індійські принцеси.
   ­- у-ху-ху, ясно, що так цікавіше! - сміємося ми з Карпентером.
   він обирає одну з дівчат, змагається проти Коваля з його партнеркою по двобою,
   перемагають.
   змагання суто дружнє, бо це ж рай - тільки, як тепер ясно, не християнський, а радше якийсь вікінгівський.
  
   далі ми з Примарою проти переможців: чуваки беруть дівчат спина до спини, тримаючи за лікті, й дівчата б'ються ногами.
   але так втомлює, тому ми беремо бойових падруг на плечі.
   всі сміються, розважаються.
  
   тоді Примара перетворюється на Пані Груню й водночас на мою маму,
   я сідаю на підлогу, а вона пестить моє волосся.
   З голови починають випадати 10-сантиметрові жмутки -
   бо місяць тому мене стриг Коваль, а зістрижене волосся так і залишилось.
   Але потім з волосся вилазять товсті білі черв'яки-личинки,
   Пані Груня схоплюється й починає зі страху кричати.
  
   - Ні, ні, ти не такий! - кричить і плаче вона.
   Всі збігаються дивитися на черв'яків, а я втікаю з будинку.
  
   ***
   прокинувся, почуваючись фізично не дуже добре - з відчуттям розбитості і, що значно гірше, немитості.
   Вранці в голові крутилася фраза:
   "вночі мені наснився Каунт Бейсі" - наскільки пам'ятаю, найперша фраза в ЛЖ Примари.
   вчора вперше за місяць курив не кілька цигарок, а майже пачку, й відчував провину перед власним здоров'ям.
   крім того, вперше за кілька місяців довго лазив по ЛЖ.
   ***
  
   (зі щоденника)
   здається, я дуже щаслива людина:
   мені не минуло й 25, а я здійснив практично всі дитячі мрії -
   всі, крім однієї: попрацювати моряком (готуюся :)
  
   Сьогодні цілий день ходили гватемальським лісом -
   усе як у дитячих мріях: у брезентових штанах,
   у чоботах по коліно, футболка без рукавів і тропічна засмага.
   прокладаючи собі дорогу мачете.
  
   З планшетом-мапою та кутником
   шукали та позначали дерева на будинок -
   керуючись не стільки вимірами,
   скільки естетично-екологічними міркуваннями:
   де поруч багато дерев, беремо одне,
   де тільки одне - його залишаємо.
   Найкрасивіші, найбільш лапаті та вкриті мохом дерева -
   звісно, належить лісові.
  
   34
  
   як легко, зрештою, відрізнити
   сосну, кипарис, евкаліпт і ялину
   навіть не за кроною, а просто за корою.
  
   ранками по горах пливе туман,
   а вечорами далеко внизу запалюються вогники містечка
  
   улюблений напій Томаса, охоронця на фермі -
   каче: ферментоване людське лайно -
   зеленувата рідина 50 градусів міцності.
   Томас має 28 дітей від близько 20 жінок
   і не утримує жодного з них.
   вдає з себе напівдурника,
   але після тижня спілкування розумієш,
   що це його стратегія уникнення відповідальності -
   як у житті, так і на роботі,
   де він виконує передусім обов'язки блазня
   при князеві-власникові ферми.
  
   Елеасар, власник, володіє квадратними кілометрами земель,
   і він аж ніяк не капіталіст - він із аристократії,
   з дідусями-родичами Романових та італійських князів,
   з батьком-секретарем президента Мексики Мігеля Алемана
   та з ексцентричними ідеями замість бізнесових проектів.
   у нього 9 страусів. кажуть,
   кожен коштує десятки тисяч доларів -
   а користі ніякої. й Елеасар планує купити тигра.
  
   і от старий дивак-феодал
   зустрів молодих диваків:
   - один доручив будувати дерев'яний будинок людям без досвіду,
   а інші це доручення прийняли.
  
   (зі щоденника)
   сьогодні майже завершили фундамент. Поруч лежать готові, вже очищені нами від кори стовбури - й це переповнює мене більшою гордістю, ніж перекладені книжки чи надруковані статті: комплекс інтелігента, який нарешті почав здійснювати щось фізичне, працювати руками.
  
   власне, це як здійснення ще однієї мрії:
   маємо проект-фантазію,
   і при цьому нас ніхто не контролює,
   а просто надає всі ресурси:
   деревину, цемент, інструменти.
   та ще й годує і як на Гватемалу дуже добре платить.
   а далі - вперед: робиш "комо ту льо вес"
   - як ти це собі бачиш.
  
   (зі щоденника)
   2 жовтня 2006.
   spalyv paperovu foto divchynky z Texasu, Erin...
   zvisno, ce jakraz znak toho, sho spalennja ne dopomozhe.
   ox uzhe ci pryvydy mozhlyvyx koxan...
   buly b, mabut, stosunky, i vycherpalysja b - abo navpaky.
   a tak, najhirshe: "ty ne znaesh, sho vtrachaesh".
  
   i v momenty, koly nema nikoho, zhaduesh.
  
   35
  
   (зі щоденника)
   У багатьох частинах світу, здається, історія йде колом, циклами. Періодично
   людей зайобують настільки, що вони здіймаються на боротьбу за зміни.
   А потім результати боротьби привласнюють чергові виблядки.
   Чергові зради. Блядь.
  
   Коли нарешті ми скажемо: Досить! Коли нарешті зрозуміємо,
   що боремося ж то за себе, а не за інтереси наступного володаря?
  
   з життя гватемальської аристократії.
   дон Елеасар, на якого ми працюємо -
   нащадок сицилійських знатних родів.
   цілий будинок завішано портретами
   троюрідних бабусь та двоюрідних дядьків.
   дехто з них - родичі з російською династією
   через якісь там німецькі кровні зв'язки; більшість -
   скромні італійські князі.
  
   коли ми вперше прибули в дім, я злякався.
   тоді була гроза й ніч, а на стіні я раптом бачу
   грамоту з його іменем, його фото й засвідченням,
   що йому надано титул почесного академіка
   мексиканської академії наук
   у 1934 році.
   а Елеасарові на вигляд ну десь 55.
   блін, дракула якийсь, не старіє...
   потім виявилося, що то його дід.
  
   дон Елеасар вечорами грає в шахи,
   слухаючи Вагнера та напиваючись (але в міру!)
   шотландським віскі.
   він каже, що йому нема причини
   мати якісь політичні погляди -
   власне, він стібеться з них усіх.
   бо він аристократ, ага.
   з хорошим почуттям гумору, веселий.
   насправді йому 60 років,
   а його дівчині - 28.
   (нове зусилля волі з мого боку,
   щоб не липнути до чужої жінки...)
   а взагалі дон Елеасар - мировий чувак.
   попри наші суперечки з кількох теоретичних питань,
   він мені подобається.
  
   о, ще!
   на фермі живе чоловік його тітки, старезний шотландець.
   так той два роки був шпигуном у Москві
   ще за часів Сталіна.
   дипломатичний вантаж не перевіряється,
   тому провезли його до Союзу в багажнику машини
   британського короля (це було так давно,
   шо й Єлизавета ще королевою не була,
   уявляєте?)
  
   36
  
   ми кілька тижнів затято працювали.
   носили відрами бетон на фундамент.
   різали бензопилою дерева.
   вивозили їх волами з лісу,
   який належить Елеасарові,
   до його ж подвір'я.
   обчищали дерева від кори.
   потім мені ночами снився цей процес:
   шур-шур.
   болить спина. болять руки.
   зате в голові все чисто і спокійно.
  
   ***
   нарешті, в роботі настала пауза:
   нам бракує інструменту,
   котрий вимірює внутрішню відстань між стволами.
   нам бракує трактора,
   щоб вивести решту стволів з лісу.
   навіть дві пари волів
   не можуть потягнути великі товсті сосни.
   нам бракує лебідки,
   щоб найважчі стволи піднімати
   вгору по стіні.
   ми вимушені зробити паузу.
  
   (зі щоденника)
   27 жовтня 2006
   репетиція переходу на новий рівень реаліті-гри "мандри". По-перше, сам. По-друге, 5 доларів на день, із них долар за годину інтернету, долар на цигарки. Отак ми визнаємо свої залежності - якщо віднімаємо гроші на них від власного бюджету на їжу.
   До Сімона приїхав приятель із Лос-Анджелеса на ім'я Дейв Джонсон - і звісно, я називаю його Дейві Джонс.
   Зараз вони мандрують разом, а я сам. Нам із Сімоном давно було треба побути окремо один від одного.
   На роботі пауза, чекаємо на один важливий інструмент, який "патрон" замовив у Штатах, тож маємо 10 днів на подорож по тих частинах Гватемали, де ще не бували.
   Власне, думаю після закінчення хати розділитися з Сімоном, бо хоч він і кльовий чувак, але 6 місяців 24 години на добу разом даються взнаки. до того ж, у нас різні квазіфілософії подорожі - зокрема, щодо того, коли і скільки їсти.
  
   я намагаюсь, як у "Нарцисі й Гольдмунді" Гессе,
   їсти при нагоді: "...він не переживав, коли був голодний,
   бо знав, що рано чи пізно наїсться".
   а Сімона в Штатах навчили, що необхідно
   їсти тричі на день і все тут.
  
   от зараз і можна спробувати по-своєму.
   перехід від достатку ферми до обрізу грошей простий:
   перший день тупо не їси,
   шлунок зменшується, і голод вже не смокче
   й не висмоктує сили, а відчувається просто
   як необхідність поповнення енергії.
   рюкзак легесенький: одна змінна футболка,
   кілька пар шкарпеток, спальний мішок,
   куртка... власне, це все.
  
   об 11.30 першого дня автостопу я вже в Антігуа:
   красиве маленьке стародавнє місто,
   всі вулиці - бруківка. нагадало
   Сан Крістобаль у Чіапасі. ночувати
   ці 10 днів я планував у церквах чи шось таке.
   вони ж наче приймають "пілігримів".
   чи мали б.
  
   у мене завжди викликає теплу усмішки,
   але тут нормальне явище - ось які штуки.
   на вантажівці написано:
   "Я вирушив із Богом,
   якщо не повернуся - побачимось на небесах",
   крамниця називається "Серце Ісуса",
   або "Свята віра", або "Віра в бога".
   "Кафетерія Остання надія",
   "Тортілерія Світло Життя".
   Все побачено, жодної вигадки.
   Сьогодні бачив шедевр:
   "Вживаний американський одяг Священне серце Господа Ісуса".
  
   власне, чому я хотів ночувати в церквах:
   висока статистика злочинності.
   внаслідок громадянської війни,
   що тривала 35 років і закінчилася
   менш ніж 10 років тому,
   у країні неміряно зброї.
  
   але я сильно обламався.
   Антігуа - культурна та церковна столиця Гватемали.
   а це не якась Халяпа, де ми свого часу
   дуже просто заночували.
   тут священики архієпіскопальні, вибачте за матюк:
   товсті, розгодовані, на дорогих машинах.
   яка там лекція про темпоральність?
   та ще й для простих мирян?
  
   - можна заночувати?
   - у нас сьогодні прийом із міністром. якби не це то з радістю б.
   бухх! двері храму
   гостинно зачинено перед носом.
   - можна заночувати?
   - у нас завтра весілля. якби не це то з радістю б.
   буххх!
   - можна заночувати?
   - буххх!
   буххх!
   буххх!
   я обійшов усі церкви Антігуа.
   в результаті заночував
   під лавочкою в одному з міських парків.
   під старезним деревом було дуже затишно -
   до того ж, воно було настільки широким,
   що з боку дороги мене просто ніхто не бачив.
  
   (зі щоденника)
   наступного дня я в Панахачель.
   Олдос Хакслі казав, що Атітлан -
   найкрасивіше озеро на світі.
   я до цього твердження ставився скептично:
   ну чим озера відрізняються, крім берегів -
   але тут беріг такого твердження вартий.
  
   а штука з "їсти при нагоді" працює.
   ги, знайшов при дорозі вдосталь моркви,
   що попадала з вантажівок. був би зовсім у відчаї -
   там ще з відро картоплі нападало.
   але я лінивий, а її варити треба.
  
   (з коментарів)
   vognyk
   Щастя - це йти куди хочеш. Чи я чогось не розумію?
  
   chapeye
   ty ve prekrasno rozumiesh ;)
  
   hardperder
   Не в обіду Чапаю, але краще б ти картоплі зварив, у мене тут аж шлунок починає боліти, коли уявляю, як ти морквою напихаєшся.
  
   chapeye
   ce zh zdorovo, bratyku :)
  
   38
  
   кілька днів ішов уздовж Тихого океану.
   ніколи не думав, що досі є такі місця:
   на кілометри, кілометри й кілометри - нікого.
   на світанку найкраще: рожево-блакитні величні хвилі,
   білий туман і світле-світле небо.
   й уявляєш, що дивишся вперед -
   проминаєш Антарктиду і аж десь там -
   Автралія, через половину земної кулі.
  
   на березі казкового озера Атітлан розговорився
   з мандрівним клоуном. він цілком відповідає
   дорослим уявленням про клоунів:
   дуже сумний 55-річний чолов'яга з Сальвадору.
   ввечері я теж сумний, особливо якщо починається дощ,
   а ще не знаю, де ночувати -
   і цей клоун здався дуже схожим на мене.
  
   зате вдень я думаю інакше:
   у мене є все, що треба для щастя!
   казкові краєвиди, вогняні вулкани,
   океан, час від часу красиві жінки -
   і свобода!
   Купаюся голий в океані
   й не відчуваю потреби володіти,
   щоб насолоджуватися.
  
   (з пізнішого щоденника. січень 2007)
   оскільки я тіпо мандрівний філософ-початківець ;) -
   наголос на слові "початківець" -
   дозволю собі поділитись одним спостереженням.
   тільки спершу наголошу, що не претендую,
   на відміну від багатьох однопрофесян,
   на жодну Істину: це мандри по суб'єктивну правду.
  
   у Мехіко, бо високо, в січні доволі прохолодно - як у нас наприкінці бабиного літа.
   й оце в будинку друзів лежу під теплою ковдрою. в сусідній кімнаті грає чудова музика, читаю один із томів "Історії сексуальності" Мішеля Фуко, а на животі спить чорний кіт.
   і я зрозумів, що зовсім не треба, щоб кіт був "мій", щоб диск, книга, ковдра чи кімната були мої, щоб кайфувати. а головне, не потрібно намагатися продовжити цей стан.
   момент не треба ловити, ним треба насолодитись і відпустити.
  
   через годину кіт пішов у своїх котячих справах, через дві я скинув ковдру, завтра залишу книгу недочитаною, залишу цю кімнату й поїду далі на північ.
  
   колись я намагався увічнити такий стан, як учора. зі мною жила кицька, цілу зиму читав вечорами під ковдрою - але зараз мені ні трохи не гірше - а здається, й краще. летюча насолода - і перехід до інших справ, мрій, насолод, хай навіть клопотів - вони також життя, смак, запах, дотик.
  
   йду пити яблучний чай із лимоном і медом,
   а післязавтра вирушаю в напрямі Чіуауа
   (часом транслітерують "Чіхуахуа", але там звуку "х" нема ні хуа ;)
  
   ***
   як відомо, Гватемала - країна вулканічна.
   а раз є сейсмічна активність,
   я мусив наштовхнутися на таку штуку, як сірчане озеро.
   на відміну від Мексики, де все розмаїто й далеко,
   у Гватемалі все розмаїто й близько.
   кілька годин автостопу - й від 35 градусів Тихого океану
   я вже в холодних горах (холодних як на тропіки: 15 градусів).
   у селищі Ікспако це сірчане озеро.
   смердить, як і належить,
   салатово-блакитна непрозора вода
   булькає від газів.
   ***
   а лише день пере тим
   сидів над океаном і, як завжди, коли ностальгую,
   співав гімн України.
   і коли дійшов до "...що ми браття козацького роду",
   раптом так запишався, що це ж і я козацького роду, ги.
   і мабуть, уперше на цьому терені
   звучить гімн України й "Ой на горі женці жнуть".
   впіймав себе на тому, що сиджу в позі Мамая,
   почав думати про "рідний український індуїзм" (c)
   а потім доперло - який же ж індуїзм?
   (бо доти сприймав такий напівжарт за чисту воду).
   козаки ж тусувалися з татарами й турками -
   от Мамай і сидить по-турецьки.
   ***
   я повертався від океану човном
   через канал, який відокремлює
   прибережну смугу від решти материка.
   ми пливли крізь прогалину,
   зроблену для пасажирського водного транспорту,
   поміж комишів і лілій.
   приходить човен кілометрів за п'ятнадцять
   убік від місця, звідки він відходить.
   і ми цілу годину не бачили берегів -
   тільки комиші та лілії.
   інші водяні коридори поміж рослинності
   ведуть кудись в інші світи.
   мені так хотілося пливти там вічно.
   ***
  
   (зі щоденника)
   часом я таки почуваюся, як тварина в зоопарку.
   здавалося б, ну що таке кілька відсотків, але це означає, що якщо йдеш через місто, то разів тридцять почуєш: грінго! хей ю! гуд бай! і т.п. часом просто так, а іноді трапляються й расисти.
   ги, якось дядько, що підвозив мене, зупинився в "екоресторані" - там у клітках деякі тварини. і от ми там ходимо, але чомусь усі відвертаються від звірів і дивляться на біляву людину.
   - Валерія, дивись, пума, - каже тато дворічній дівчинці. Але та продовжує завороженим поглядом проводжати мене. Згадав, як у 5-річному віці в поїзді вперше побачив негра.
  
   коли я повернувся на ферму,
   інструментів так і не було.
   Елеасар відмовився платити за простій,
   хоча це відбувалося з його вини.
   я знову заповз в інтернет.
   і яка тоді різниця, чи ти у Гватемалі,
   чи вдома - якщо сидиш перед клятущим монітором?
   почався депресняк.
  
   39
  
   інтернет- щоденника)
   зараз трохи кращий настрій, тож зібрався висловитися та розповісти страшну правду.
  
   кілька днів тому до мене докотилася пущена не знаю ким чутка, наче я насправді не в Гватемалі, а сиджу в Києві й усе оце вигадую.
  
   Уявіть собі картину. Насправді:
   - кинув Могилянку, жодного разу більше там не з'являвся;
   - залишив роботу, поміняв квартиру;
   - розпрощався з дівчиною;
   - перед тим кілька місяців забивав їй баки листуванням із неіснуючими супутниками;
   - листування це відбувалось англійською з домішками іспанської, якої, як стверджував, тоді не знав;
   - навчився міняти ай-пі, хоча стверджую, що навіть не знаю, де ото на нього дивитися;
   - навчився майстерно фотошопити свої фото на латиноамериканських пейзажах - хоча стверджую, що взагалі не вмію користуватися фотошопом;
   - сиджу сам десь у темній квартирі з інтернетом;
   - відмовився бачити всіх особистих друзів;
   - виходжу тільки в магазин по хліб, та й то завжди у сапатистській чорній масці, на випадок, якщо хтось зі знайомих на мене наштовхнеться, впізнає й розповість;
   - за чотири місяці з нуля до розмовного рівня суто за книжками вивчив іспанську мову: ге, у такому разі є лінгвістичним генієм;
   - вишукав у гуглі такі дурнуваті подробиці, як те, що чоловіки гаріфуна часто по 210 см на зріст і за гроші займаються сексом із білими туристками;
   - але засипався на тому, що часом не тільки розповідаю своїми словами, але роблю посилання на статті вікіпедії тощо;
   - крім того, кілька разів прикрасив свої оповідки картинками - о лихо! - з гугла, підступно відмазуючись, що фотоапарат позичаю часом, а свій не купую, бо маю такий приземлений пріоритет для витрачання грошей, як їжа;
   - зате щодня вишукую інтернеті новини про Гватемалу;
   - щоб знати, що кілька днів тому збанкрутував найбільший банк у країні Bancafe;
   - і навіть такі дрібнички, як те, що місцева Super-Сola почала продавати свій напій у пляшках, які можна здавати - і таким чином, ти платиш не 2.5, а 2 кетцалі;
   - не полінувався дізнатися курс валют (7.52 - 7.53 кетцалі за долар США);
   - відкопав інформацію про найпопулярніші марки цигарок у Гватемалі: Fischer, Royale Club, Strand, але якщо просиш "дві цигарки поштучно по 50 сентаво", тобі за замовчаннясм дають місцеві Payasos - "Клоуни";
   - за шалені гроші замовляю на іБей для нумізмата Влотка, шкільного друга, гватемальські монети;
   - присилаю декому листівки, але перед тим знайшов спеціальну службу, яка відправляє надписані моїм почерком конверти а потім там, у Гватемалі, кидає їх у поштову скриньку;
   - вигадав "божевільного Рікі", написав чудовий вірш іспанською, а потім хуйовенько переклав його на українську;
   - відкрив інтернет-щоденник від імені віртуала Сімона, нафотошопивши там своїх власних, його і ще двох дівчат фоток!
  
   і все це - заради містифікації в інтернеті за рахунок того, щоб бачити реальних знайомих в Україні! :)
  
   вимагаю премію академіка Павлова! :)
  
   дурна була, звичайно, чутка,
   але на якийсь час,
   на тлі неробства й зависання в дурному інеті
   вона таки ввела мене в поганий настрій :)
  
   ***
   культурно-фізичні спостереження.
   1. час. як Мексика, так і Гватемала, як вони й самі кажуть -
   paМs maЯania, "країна завтрашнього дня".
   нє, це не футурологія. просто тут завтра якщо й настає,
   то з дивовижними ефектами, як поблизу чорної діри.
   "завтра зроблю" значить десь тижні через два,
   та й то якщо кожного дня тричі нагадувати.
   ahorita "от уже зараз" - це десь в районі
   від півгодини до кількох годин.
   ми вже кілька тижнів чекаємо на "завтрашній"
   привіз інструментів, необхідних нам
   для продовження роботи.
  
   2. простір. якщо питаєш дорогу -
   де б ти не був і куди б не йшов, напрям завжди один:
   todo recto - "весь час прямо" -
   при цьому рукою в повітрі
   описується вісімка чи якийсь подібний завiхрєнь.
   завдання: вирахувати сумарний вектор цього зигзагу,
   піти десь у тому напрямку, за першої ж нагоди запитати ще раз.
   у складних випадках - запитати кількох людей,
   вирахувати сумарний вектор статистично.
  
   ось де принцип невизначеності Гaйзeнберга
   потрібен у побуті. а ви кажете, електрони.
   ***
   ми з Сімоном приїхали до столиці
   з нагоди світлого свята -
   виплати заборгованості по зарплаті (ага, туди ж до "маняна").
   дик чекали півдня в офісі "патрона",
   щоб завіз назад на ферму.
   потім виявилося, що не приїде, тре автобусами.
   нє, всяке буває. але це надзвичайно типово.
  
   40
  
   день народження дона Елеасара.
   ну, я єдиний нічого не п'ю, крім коли
   (він уже на мене скоса з підозрою дивиться -
   а всьо просто:
   мені бля Дня незалежності Гватемали вистачило.
   та й то випадковість була мля :)
   патякаємо,
   багато народу. я найближче до стола,
   за метр, руки в кишені. раптом
   на столі падають дві склянки,
   з них усе виливається. це бачить іще чоловік п'ять,
   усі - стоять навпроти. ну, я хмикнув, поставив назад.
   нагадую: я не п'ю.
   патякаємо далі. через п'ять хвилин
   (я найближче, за метр, руки в кишенях, кілька свідків)
   одна зі склянок падає зі стола на підлогу й розбивається.
   як я писав, будинок схожий на фортецю.
   кілька людей стверджують, що бачили білу жінку
   в абу-грейбівській накидці. як правило,
   вона лагідна та спокійна.
   тільки торкає за ліве плече, та й усе. як правило...
   ***
   Сімон повернувся зі своїх окремих мандрів Гватемалою
   на кілька днів пізніше.
   він уже був налаштований на те саме, що й я.
   ми надто довго засиділись у Гватемалі.
   нічого не роблячи,
   можемо стати феодальними васалами Елеасара,
   як решта його співробітників.
   він уже сказав, що більше не платитиме.
   даватиме нам їжу і нічліг.
   тому-то він і звик не поспішати:
   наш дон перебуває на тій стадії,
   яка передувала навіть капіталізму.
   люди працюють суто на утриманні,
   йому не розходиться у грошах,
   тож усе й відбувається повільно.
   ми вирішили зачекати іще тиждень,
   і подивитися, що буде далі. а потім уйобувати.
   бо це починало нагадувати кріпацтво.
  
   за тиждень інструменти так і не прибули.
   - валимо?
   - валимо.
  
   ***
   ми ще проїдемо трьома країнами
   у нашому великому "дранг нах йух".
   я переходитиму кордон
   Гондурасу й Нікарагуа
   незаконно, через річку -
   найнявши чоловіка, що провезе мене
   верхи на мулі.
   ми з Сімоном остаточно посваримось,
   і я залишуся нелегалом у Нікарагуа,
   із двадцятьма баксами в кишені.
   працюватиму кілька місяців чорноробом.
   мене виручить один друг з іншого кінця планети.
   а коли нарешті дістануся Штатів -
   повертатимуся до своєї техаської коханої,
   а натомість почну блядувати,
   працюючи вишибайлою
   в одному з нічних клубів Нового Орлеану.
   але мабуть, найголовніше:
   повернувшись, я почну осмислювати те,
   що доти мав час сприймати
   скоріш емоційно.
   все те, що бачив у собі,
   все те, що бачив довкола.
  
   41
  
   останнім часом, я часом
   почуваюся старим-старим.
   мабуть, коли отак бомжуєш, персональний час тече швидше.
   бачиш більше добра від людей -
   але й тебе частіше намагаються обЄїбати.
   частіше й гостріше відчуваєш красу та щастя -
   але й розпач і необхідність термінового долання труднощів.
  
   коли ми почали подорож, то зустріли в Мехіко "Рікі",
   котрий саме повертався зі своїх мандрів.
   йому було 25 - але усі казали, що на вигляд
   він значно старший. значно старший.
   це не стільки зморшки від сонця,
   скільки сам вираз обличчя.
  
   перед тим, як усе це почалося, мені було 24,
   але незнайомі думали, шо десь близько 20.
   менше ніж через рік, незнайомі кажуть: десь 28-30.
   власне, я до цього ставлюся не дуже "по-жіночому"
   (в стереотипному розумінні ;)
   тому такі оцінки сприймаю радше позитивно.
  
   може, подорожуючи, пізнаєш якусь правду.
   суб'єктивну, звісно. скажімо,
   у Рікі це було: жити максимально поза суспільством,
   самому по собі.
   в мене радше навпаки.
  
   насправді до надихання на мандри не мав жодного відношення Григорій Сковорода. радше персонажі: Снусмумрик із книг Туве Янссон, Гольдмунд Германа Гессе, Заратустра Фрідриха Ніцше. Сковороду я спершу недолюблював за те, що мені здавалося його песимізмом ("байдуже смерті, мужик ти чи цар - все пожере, як солома пожар").
   а зараз, здається, почав не так розуміти, як відчувати, що він мав на увазі.
   так само, як багато що з мистецтва, на кшталт how does it feel when youЄre on your own like a rolling stone with no direction home - або чорні пісні, коли любиш одну, а трахаєшся з іншими; або в суспільному - коли бачиш багато-багато бідних людей, що глушать себе хто алкоголем, а хто релігією. а якщо й піднімаються на зміни - через якийсь час з'являється кілька виблядків, які привласнюють собі людські здобутки. і перемагають гроші. байдуже, чи це Україна, чи Мексика, чи Нікарагуа. скрізь якось те саме.
  
   (зі щоденника подорожі)
   останні кілька місяців
   багато думаю про своє майбутнє життя.
   мандри та робочі паузи в них
   дають для цього багато нагод і часу.
   роки минають, але поки одне не міняється.
  
   мене й далі не дуже цікавить матеріальний добробут,
   "досягнення" чи кар'єра.
   набагато більше хочеться просто жити.
   на даний час - мандрувати, розмовляти з людьми.
  
   жити по цілому світу. чим далі, тим більше бачу,
   що "всі люди браття", а кордони та країни
   лише штучно розділяють нас.
  
   замість виплачувати кредит за "квартиру в Києві",
   я радше поїду дивитися на Індійський океан
   чи розмовляти про життя з монголами.
   звичайно, можна зупинятися місцями надовго -
   але радше заради конкретної справи.
   мене також цікавить громадська діяльність -
   але з мене нікудишній організатор.
   максимум - учасник, працівник.
  
   можливо, найближчим часом так і буду
   мандрівним філософом, хе-хе.
   хочеться жити неприв'язаним до місця:
   може, заробляти фріланc перекладами чи статтями,
   а якщо не досить - то по ходу, чим вийде.
   і просто цікаво жити.
  
   може, писати про те, що бачу,
   мірою можливості.
   якщо хтось захоче публікувати - прекрасно;
   ні - завжди буде кількадесят людей,
   які прочитають в інтернеті. нові технології
   дають сучасним мандрівникам
   чудові можливості передати свій досвід :)
  
   власне, традиція давня: впливи
   китайських та індійських ancients;
   ну і наш Сковорода. тільки у Лао Цзи
   здається, є певна зверхність
   до "людей, яким завжди є чим себе зайняти",
   і з цим я незгоден. якби всі жили так, як Лао -
   він би так жити не зміг.
   от мені роботу, а часто просто допомогу дають
   саме такі люди, прості добрі люди.
  
   звісно, всі плани можуть різко змінитися
   з однієї причини:
   якщо чи коли зустріну жінку, з якою
   захочемо створити родину. ніколи на знаєш,
   коли це станеться. може, через кілька місяців,
   може, через 15 років. (хехе, хтось розповів чергову
   вигадку, що я "кинув усе через нещесне кохання" :)
   нещасних поки не було, тьху-тьху)
  
   коли в 19 років я вирвався з Академії СБУ
   і вперше мандрував автостопом, у жовтні,
   біля Лубен Полтавської області серед опалого листя
   при дорозі лежали кілька червоних-червоних
   яблук з дерева. солодющі. і таке щастя.
  
   після Нікарагуа, якщо впустять,
   побуду з півроку в Штатах, а потім в Україну
   писати диплом - єдине, чого бракує для формальної
   філософської освіти. закінчити освіту цього року -
   не стільки навіть для себе, скільки для родичів.
   а далі, якщо так і буду налаштований -
   знов у вільне плавання...
  
   42
  
   минали останні дні сезону дощів.
   ми з Сімоном сиділи під навісом,
   зробленим вівчарями на схилі гори.
   злива зробила всі кольори яскравими та насиченими,
   трава аж сочилася чистотою та запахом.
   ми слухали, як б'ється об дах вода,
   дивилися на потоки й розмовляли.
  
   говорили про те, що коли так подорожуєш,
   бачиш якось більше. чи може, інакше.
   сидиш у парку, бо нікуди піти. відбиваєшся від расистів
   (нещодавно я почув, що грінго - "білі мавпи").
   бачиш сотні дітей, які працюють від 7-річного віку
   чистильниками взуття чи продавцями сигарет і льодяників -
   як вони мали б вийти з бідності завдяки наполегливій праці,
   якщо не мають елементарної освіти, часом не вміють читати?
   базариш за жизнь із дводоларовими проститутками,
   ділишся з ними цигарками
   та ввічливо відмовляєшся від їхніх послуг.
   загалом, зустрічаєш людей із прошарків,
   несхожих на твоїх знайомих - людей,
   з якими інакше так часто не зустрічався б:
   і селяни майже без їжі,
   і багаті люди, що вболівають за бідних,
   і ексцентричні феодали,
   і колишні партизани, які стали успішними бізнесменами...
  
   - ну шо, Сімон?
   - та шо. ходімо.
   - час діяти.
   - час сіяти.
   - час рухатися далі.
   - боротися та працювати.
  
   закінчився дощ, і ми спустилися з гір.

Оценка: 3.06*4  Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"