Старi потрiсканi цеглини на самому вiдшибi Лейцбургу виростали iз багнюки у стiну двоповерхового будинку, увиту висохлим плющем. У вiкнi зморено мерехтiло свiтло, ледве не задихаючись у темрявi власного чаду. За хрестом шибки пропливала тiнь, тримаючи у руках якiсь баночки, скриньки i усякий мотлох.
Ганс чхнув. Звук застряг у дiрi паркану, в якiй вiн сидiв. Хлопець стирчав на морозi i сиростi вже близько години, вдивляючись у чужi вiкна, i намагаючись зрозумiти, що ж там врештi-решт вiдбувалося. Вiн, звичайно, знав, що це називалося пiдгляданням, i було чимось таким, чого не мають робити хорошi хлопчики. Але у Ганса було цьому принаймнi два пояснення. По-перше Ганс не був хорошим хлопчиком - вiн валандався вулицями, встрявав у бiйки, мiг поцупити чийогось гаманця або розiп'ясти кiшку на деревi (дуже кумедне зайняття!). По-друге, в будинку на Зоннерштрасе, бiля якого вiн зараз знаходився, жила не зовсiм звичайна людина, а пан Фердинанд, який був вiдомий у окрузi як чаклун чи, в усякому випадку, людина украй неординарна: ходив завжди у рибальському капелюсi i плащi, хоча до моря було досить далеко, не менше як днi три пiшого ходу. Та й до того ж i пан Фердинанд був не рибалкою, а аптекарем.
Вiн рiдко з кимсь вiтався, часто не помiчав людей, та мислив про якiсь свої справи, про якi окрiм нього нiхто нiчого не знав. Останнє ж у будь-якому маленькому мiстечку у глибинцi країни, iз засиллям патрiархального погляду на життя та ретроградства, не може подобатись нiкому, навiть людям найлiберальнiших уподобань, бо зачiпляло неопосередкованим чином їхню честь та гiднiсть. Люди подiбного складу завжди породжували навкруг себе силу силенну чуток i вигадок, примiром, що вони ночами гуляли кладовищами, зналися iз Сатаною i вмiли викликати злих духiв.
Гансу ой-як кортiло побачити як же пан Фердинанд буде викликати злих духiв. Це, можна сказати, було його заповiтною мрiєю i метою, яка на деякий час суцiльно полонила його думки, не залишивши бодай трохи мiсця для чогось iншого, бiльш кориснiшого для його, Гансового життя, як то, примiром, навчання у школi, а не сидiння непогожої днини в дiрi чужого паркану. Воно, те бажання i цiкавiсть, заохочувана мiстичною атмосферою, i було тiєю третьою причиною, заради якої вiн зараз, не зважаючи на холод i закляклi пальцi, заворожено вдивлявся у вiкна занедбаного будинку на Зоннерштрасе, не наважуючись вiдiрвати погляду, щоби (не дай то Боже!), не пропустити такого дива - побачити чорта.
Раптом дверi зi скрипом вiдчинилися, i на проваленi кам'янi сходинки подвiр'я випхалася дебела постать пана Фердинанда.
Серце у Ганса пiдскочило, i вiн посунув назад, ламаючи гiлки кущiв, якi росло по ту сторону дiри, виконуючи ролю природних насаджень.
Пан Фердинанд, певно, щось почув. Вслухався, i пройшовся, озираючись, двором.
Ганс затаїв дихання, i припав до землi, намагаючись вгрузнути в неї, перетворитися на камiнь або стати невидимим. Пан Фердинанд був дуже суворим, часто лаяв дiтей, i нагадував зараз Гансу велета-людожера або самого демона iз пекла, бажання бачити якого в живу у Ганса раптово кудись зникло.
--
Гансе! А, Гансе! А чого ти сидиш в дiрi паркану пана Фердинанда?! Тобi що, робити нема чого?! - почувся з дороги глумливий голос Зиґмунда, учительського пiдлабузника i зрадника, якого Ганс терпiти не мiг, i який зараз повертався зi школи.
Сповнений злоби, ненавистi i почуття природної справедливостi, Ганс на хвилинку забув про те, що вiн знаходився у зонi небезпечного враження, i, схопивши камiнь - вiдривок розтрiсканої цеглини, кинув його прямо у надокучливого негiдника. Не цiлячись, а просто навiдмаш.
Камiнь влучив Зиґмунду у обличчя, потрапивши у праве око. Бризнула кров, i пробите очне яблуко почало витiкати, не зважаючи на нiкчемнi спроби хлопця завадити цьому процесовi маленькими тремтячими пальчиками.
Зиґмунд заверещав, розридався, i заходивсь у iстерицi, впавши на ґрунтовку, обкатуючись у брудi, i кличучи на допомогу голосом, що захлинався у сльозах.
--
Ах ти ж сволото! Пiдлий розбiйник! Чортовий ланець, обiдраний щур! Ти чого, негiднику, людей калiчиш?! Чого, гавнюк?! Я тобi зараз покажу! Я тебе зараз навчу дрочитися i пiдглядати у чужi вiкна! Я тебе зараз вилiкую вiд цiєї зарази! Навiки вилiкую! Христом-Богом клянуся! - прогримiв своїм важким басом, вiд якого нутрощi провалювались у п'яти, пан Фердинанд над самим Гансовим вухом, i, схопивши його за те саме вухо, поволiк хлопця за собою, задавшись дивною метою, - вилiкувати його, Ганса, цiлiсiнького i неушкодженого (ну, якщо не зважати на нещасне вухо, яке, здавалося, ось-ось вiдiрветься), замiсть того, щоб надати першу допомогу постраждалому, про якого дивний аптекар одразу ж забув, i який випав з його уваги тiльки-но перестав бути причиною лайки.
--
- Ай-ай-йай!!! - закричав Ганс, вiдчуваючи, що втрачає опору пiд своїми ногами, торкаючись землi одними тiльки кiнчиками протертих чобiткiв.
--
Вiдпустiть!!! Вiдпустiть!!! - горлав вiн, марно вiдбиваючись вiд пана Фердинанда кулачками, якi були для того нiж укуси комах.
--
Не вiдпущу! Ти вiд мене просто так не втечеш! Не втечеш, кажу!!! - гаркнув iз ще бiльшою силою пан Фердинанд на останок, i закинув переляканого у смерть Ганса в хату, та захлопнув з розмаху важкi дверi.
В домi пана Фердинанда панував дивний аромат, точнiше, цiлий букет ароматiв, якi утворювали складну сумiш, з котрої важко було видiлити окремi складовi. Там була i м'ята, i чабрець, i ромашки, глiд, безсмертник, спирт, оцет, лимонна кислота i бiс його зна якi ще хiмiчнi речовини. Ганс намагався вловити запах пекельної сiрки, йому це не вдалося, та вiн не полишив своїх безрезультатних спроб, i судомно всмоктував широко розкритими нiздрями повiтря, повертаючи голову з боку у бiк
--
Посидиш поки що тут, - сказав йому пан Фердинанд, i прив'язав до грубого дерев'яного стiльця шкiряними ремiнцями, спецiально заготовленими тут для цього. Ганс спробував було вирватися або перегорнути стiльчика, та усе було марним - той заздалегiдь було прибите цвяхами до пiдлоги.
--
Не копошися. Потерпиш, - голос аптекаря став напрочуд спокiйним. - Всьому своя черга i свiй час.
Останнi слова власника будинку лунали вже з сусiдньої кiмнати, де вiн чимось гримiв, дзвенiв склом, i переставляв важкi предмети, шорхаючи ними по дошках.
--
Знаєш що?! - крикнув вiн звiдти вже майже весело i бадьоро. - Менi здається, я знаю що тобi потрiбно. Тобi, грубiй i безсердечнiй особi. Знаєш що, га?! - риторично спитав вiн, не очiкуючи на якусь вiдповiдь.
--
Не знаєш, - сказав вiн, повертаючись назад iз божевiльною усмiшкою i двома-трьома баночками у руках. - Ти не знаєш, а ось я, мислиться, знаю. Нове серце, здається, тобi аж нiяк не завадило б.
У очах його спалахнуло щось схоже на невтримне вдоволення. Тiльки тепер Ганс помiтив що було у тих баночках, якi принiс iз собою дивакуватий аптекар. За склом, у спиртi, полоскалися людськi органи: серця, легенi, нирки й мозки.
Пан Фердинанд вибрав з них ту, напис на якiй проголошував, що всерединi знаходилось серце, i вiдкрив її одним легким поворотом руки.
--
Так, думаю це саме для тебе. Кращого варiанту годi й шукати.
Вулицями вечiрнього Лейцбургу пронiсся жахливий крик. Хтось гадав, що то давали про себе знати привиди покинутого ще столiття тому замку, хтось припускав, що власник м'ясної лавки не влучив по своїй цiлi, а хтось iз жартiвникiв вирiшив, що старий розбишака Вотан ущипнув за сiдницю фрау Холоду. Та нiхто, чомусь, не згадав про старенький будиночок, що спокiйно стояв собi у самому кiнцi Зоннерштрасе. Нiчий погляд не повернувся в його бiк, нiхто не звернувся до нього навiть у думках, зачаровано шукаючи мiстичних пояснень мiстичним подiям, як то: крики незвичайнi, вздохи таємничi та завивання загадковi. Правильно бо! Чого, питається, гаяти час на усякi нiсенiтницi? Людина славетна подвигами, а мiсцина - легендами.
Пан Фердинанд ретельно вимив руки, витяг серце iз баночки, i подивився на нього у свiтлi лампадки.
--
Так-так, - замрiяно сказав вiн до себе, мацаючи клапани, i згадуючи якiсь приємнi моменти зi свого життя. - Було колись в давнину. Було...
--
Злива просто жахлива, - звернувся пан Бебельцвейкер до вiзничого, вихоплюючи парасольку.
Знайти екiпаж такої години, та ще й у подiбну погоду було просто неможливим, але вiзничий був його знайомим, i у домовлений час завжди приїздив до входу медичної академiї забрати пана Бебельцвейкера - професора хiрургiї, викладача i просто ерудовану людину, гiдного свого просвiтленого провидiння сторiччя, з роботи додому.
Навiщо пан Бебельцвейкер намагався вiдкрити свою злощасну парасольку вiн i сам не знав. Вiн менше змок би, якщо б одразу застрибнув пiд тент екiпажу, замiсть того щоб мучитися iз її застiбками, та думати над цим далi пiд проливним дощем йому не хотiлося, i вiн застрибнув-таки у коляску, крикнувши вiзничому: "Рушай!"
Цокотiння копит по пустiй мостовiй, i скрип дебелих ресорiв трохи приспали пана Бебельцвейкера, i деякою мiрою заспокоїли його розхристанi нерви, а розхристатись їм таки було вiд чого.
Останнiм часом йому здавалося, що його просто розривали на шматки. Вiн постiйно знаходився у командируваннях, читав лекцiї то там, то сям. Iнодi вiдпрацьовував патологоанатомом (хобi, яке залишилось в нього ще з часiв студентської практики, i якого вiн нiяк не мiг позбутися), приймав четвергами у лiкарнi. Дружина лаяла його за те, що вiн про неї абсолютно забув, а на столi лежала чергова незакiнчена наукова праця, часу на яку в нього зовсiм не вистачало, але що ж вiн за вчений, якщо припинить займатися науковою дiяльнiсть? Щоби трохи зняти напруження, i забути ненадовго про усi цi вельми важливi справи, пан Бебельцвейкер кожного другого дня дозволяв собi зайти до Iрландського пабу (звичайнi нiмецькi пивнички його не вдовольняли), а кожної п'ятницi навiдувався в клуб, де жалiвся на життя, казав як же йому не вистачає часу, i все такеє i в такому дусi, приблизно те, що вiн зараз розповiдав, мислячи вголос, вiзничому. Вiн робив це навмисно, i анi трохи не соромився. Вiзничого вiн знав давно, повнiстю йому довiряв, i тому доводилося окрiм того, щоб просто перевозити пана Бебельцвейкера, виконувати ще й ролю психоаналiтика, та його, неосвiчену людину, це недуже-то турбувало, i вiн, здебiльшого, мовчав, пiдтверджуючи дiлом приказку, що слово - срiбло, а мовчання - золото.
Цього ж разу вiзничий, схоже, вирiшив трохи вiдступитися вiд заведених правил.
--
А чи не здається вам, пане Беьбельцвейкеру, що замiсть того, щоб опиратися природному процесовi, вам варто було б вiддатися на волю течiї?
--
В якому планi? - не зрозумiв професор. - Пояснiть, будь ласка.
--
Розiрватися.
--
Про що це ви? Як це можливо?
--
Залишити свої нирки i печiнку у пабi, мозок - в академiї, а серце - вдома. I все буде нормально.
--
Жартуєте? Так? Я ж тодi помру. Та й до того ж любов не ховається у серцi - це просто мускул, мотор.
--
А-а-а... Зрозумiло...
Тут пан Бебельцвейкер допетрав, що голос, який вiн зараз чув, був йому знайомий, але належав не вiзничому, а комусь iншому... комусь... комусь на кшталт студента фармацевта, на виключеннi якого вiн наполягав минулого семестру через погану поведiнку.
--
Фердинанде?
--
Так, пане професоре? Вам допомогти?..- спитав той, озирнувся, i вихопив довжелезне мачете.
Крики часто лунали у цьому кварталi. Люди до цього вже звикли, як звикли й до того, що краще на них не бiгти, бо можна встигнути, i нарватися на неприємностi. Так трапилося i цього разу. Тобто нiхто не прийшов. Але що поробиш, такi вже реалiї буття. Так думають всi, так думав i шановний пан Фердинанд, який дуже любив порядок, любив розкладати все для себе по поличках. Серце, нирки, печiнку, мозки... Для себе або для когось iншого. Кожнiй речi своє мiсце.
Дехто вважатиме, що ця iсторiя смердить вториннiстю i фарсом, хтось скаже, що вона абсолютно нереальна, хтось розкритикує її, i аргументує свої слова тим, що вона не несе в собi нiякого смислового навантаження. Проте я мушу їм заперечити, i сказати, що не все i не завжди має логiчне пояснення, i що, можливо, воно далеко не завжди потрiбно. Особливо у тому випадку, коли все написане - правда! Самiсiнька правда! I нiчого окрiм правди!