Аннотация: I знову з вами Нечипоренко та чаклун, якому конче треба знайти скарб. I жiнка.
Нечипоренко не дуже розумiв, з якого дива йому так недобре. Учора вiн, здається, пив з кимось. Самограйку. Багато. Ще там начебто був отакий здоровий полумисок з картоплею. На столi. Якiсь гостi ходили. I щось дуже кусає за хвiст. Який хвiст? Нечипоренко потрусив головою. Лапи, сiрi, здоровi, з пазурами. Хвiст, сiрий, на собачий схожий. Язик, як висолопити, то довгенький. Вовк, чи шо. Ой, то ж вчора тут весiлля було. Я ж не наречений, щоб мене на вовка перетворювати. Це Нечипоренко пам"ятав добре, бо наречений був рудий i гепнув повну миску холодцю на пiдлогу, рукою змахнув, лiктем зачепив i гепнув. Ну то й тьху на нього.
А що тепер робити? Бiгти до сотника? Заб"є. I ще й не впiзнає. Та й не беруть вовкiв в армiю УНР. Бiгти до Марусi? Але ж то не її робота, то хтось з тутешнiх. От знайду та вкушу. Може допоможе. А як тут цiла зграя вовкiв, усi весiльнi гостi? Якщо комусь треба зо два десятки вовкiв, то це або кушнiр, або несповна розуму. Хто з них гiрше, так зразу й не второпаєш. А ще їсти шось треба. В голову Нечипоренковi лiзли мерцi, вовки та здичавiлi собаки їх дуже гарно їдять, сам на власнi очi бачив. Але з вовкулаками все було складнiше - якщо породженi їли все, бо могли перекидатися на людину з власної волi, то поробленi, як Нечипоренко, могли їсти тiльки хлiб. Ще й дверi нiяк не вiдчиняються, як ти їх лапою не шкрябай. Нечипоренко сiв на хвоста. То ж день надворi, оно сонце у вiкно свiтить. Краще почекати, подрiмати.
Вовк пiдняв голову . Дверi рипiли, вiдчинялись. Вечiр надворi i хтось на порозi. Хтось. Не чоловiк, не жiнка. Хтось смердить так, що нема тому смороду назви. Хотiлось напрудити калюжу, пiдставити горлянку. Воно сильне, страшне. Воно хоче, щоб йому чи їй затопили в писок. Воно, а шоб його об землю, то ж тутешнiй той, з кутка, де отака крива верба росте, у нього ще брат у перших в сiчовi стрiльцi подався.
- Мабуть, ти не Микола?
Нечипоренко люто вишкiрився у вiдповiдь.
- Та я й сам бачу. Був би ним, то став би рудуватим, а не отаке сиве. А ми ж з ним домовлялись.
Нечипоренко вилупив очi. Нащо комусь ставати поробленим вовкулакою, але чаклун не бреше, нюхом чутно, що каже правду.
- А бiльше нiхто на таке i не зважиться, усi тут досi старого пана жахаються. Найпоганiше те, що Микола собi б не багато взяв.
Нечипоренко ляскнув зубами. Мiсцевi вчора щось верзли про захований скарб. Зрозумiло, що не пiд пiчкою захований. То тут ще й якесь чаклування на додачу.
- А, то ти чув дещо. Тепер слухай уважно, бо там три глека коштовностей сховано. Був у нас в селi, давненько, рокiв сто чи бiльше тому, один пан, що ходив воювати на якихось туркiв, чи їхнiх родичiв. I навоював аж три глеки усякого добра, але не продав, не прогуляв, а закопав. I закляв, падло таке, на душу, що нiкому нiколи зла не заподiяла.
Нечипоренко позiхнув.
- Зрозумiв? Звiрi зла не знають, а ти наче як новонароджений, нiчого не встиг. То тобi третина буде, а менi - двi.
Нечипоренко стрибнув, збив чаклуна з нiг, клацнув зубами над вухом.
- Добре, навпiл. То йдеш за мiст, отам де згарище. Шукаєш альтанку, ну, три стовпи з землi стирчать. Посеред них розкопуєш. I нi на що не зважай, копай собi. Як доторкнешся лапою до глекiв, закляття спаде.
Нечипоренко чхнув.
- Спаде-спаде, я на Миколi перевiряв. Йди вже, зараз нiч коротка.
Вовк бiгає не гiрше коня, тож до тої альтанки було всього нiчого. Але як там смердiло!. Не мерцями, не гноєм, не вирваними нутрощами. Чимось таким, солодким. Квiтковим. Парфумами, чи шо? Нi, їстiвним. Солодким, їстiвним, страшним. Сморiд забивав очi та паморочив голову, здiймав шерсть дибки. Треба тiкати. Треба копати. Чи тiкати? Нi, копати треба. Кмин та цинамон, що їх в тiсто кладуть. Вiд злих духiв. Чужi чари, але якiснi, досi тримаються. Жiнка. Стоїть. Не жiнка. Хто? Гола. Шiсть грудей, обличчя закрите якоюсь ганчiркою, тiльки очi видно. Жовтi, як в звiрини. Хто? Нечипоренко про всяк випадок покрутив хвостом. Я маленька собачка, я тут так, ногу задерти.
- Вiн йти давно. Вiн казав - прийде.
Вона що, плаче? А на те схоже.
- Тут холодно. Нiде сховатись. Нiде дiтей ростити.
Нечипоренко слухав i рив. Де ж тi глеки? Де той скарб? Права лапа зачепилась за щось гладеньке. Глек!
- Порожнiй. Я дорогоцiнна.
Нечипоренко пiдскочив. I як це тлумачити? Вона або здурiла, або ще щось.
- Такi грошi. Дiнар. Як грошi.
А, он воно що. То вона чи сама з туркiв, чи вiри такої, турецької. То її звати так, бо на себе показує.
- Вiн казав - чекати. Я чекаю.
Тьху на той скарб, тьху на той глек! Треба було тiкати зразу. Це не людина. Люди не живуть так довго. То шось таке, турецьке. Старий пан це шось собi забрав i вмер. А вона сидить i чекає. Нечипоренко встав. Не вовком, чоловiком.
- Джин?!! - од її вереску мало пiдхопитись все село. Але чогось нiхто не бiг.
- Нi.
- Дев? - а тепер вона вже не лякається. Аж ганчiрку свою впустила. Нiчогенькi iкла.
- Нi. Ти хто? - Нечипоренко вчепився в револьвера.