Вiра Герасимiвна гуляє з онуком затiшним мiським парком. ЇЇ руки, звичнi до важкоЇ селянськоЇ працi, з радiстю набувають новоЇ звички - управлятися елегантною коляскою, в якiй так солодко сопе ЇЇ улюблений онук. Вночi, вона прокидається вiд будь-якого звуку, готова встати i прийти на допомогу малюковi. I хоча дочка вже нахилилася над немовлям, i дбайливо поправляє йому ковдрочку, але бажання опiкати онука, в купi з величезною нiжнiстю, не дозволяють бабусi побачити солодкий сон. Молодою працювала з ранку до вечора, i не засинала, а просто падала у безодню, ледве торкнувшись подушки головою. Нiбито тiльки закрила очи, а вже спiває у дворi свою ранкову пiсню зануда-пiвень, i трiщить пiдлога вiд тяжкоЇ ходи чоловiка...Свого середнього вiку i не пам'ятала, бо промайнув, як сусiд у вiкнi, запрошений на дармову горiлку. Коли помер чоловiк - поринула у працю, як нирець у воду, i виринула нещодавно, приЇхавши на запрошення зятя та вагiтноЇ доньки -замешкати з ними у мiстi. I по приЇздi нiчого солодкого не снилося, а ось пiвроку тому, коли народився малий Юрчик, такий боженька подарував сон - тiльки тiшитись: i гуляла по золотих ланах, i летiла понад рiчкою - iскристою, як срiбло на шлюбному намистi, i танцювала, як колись у дитинствi, i вмивалася росяними квiтами, що аж дух захоплювало... Правда, i без того сна так тягнуло до села, до своєЇ хати, до червоноЇ калини в позавiконнi, до образiв, якi засиротилися без неЇ. Але як поЇдеш, коли таке щастя поруч: i шкребеться, як те мишеня, i щось гуде собi пiд нiс, як голуб, i дивиться на свiт такими чистими, як слово боже, очима, що нема нiяких сил вiд них вiдiрватись...От i зараз, на прогулянцi, вона не може вiдмовити собi у тому, щоб не зазирнути за край ковдри, i не побачити напiввiдкритого маленького рота, i кирпатого крихiтного носа. Вона гуляє затишним парком i з легкою пiдозрою вдивляється у незнайоме середовище. Що не кажи, а нема в неЇ довiри до легковажного мiського життя, ще й на додачу, вiдповiдальнiсть за немовля присiла навпочiпки пiд самим серцем, i не дає розслабитися нi на хвилину. А тут, як на грiх -сектанти -прости, Господи, за таке слово! Молодi люди: чоловiк - рокiв тридцять, i жiночка, нiяк не молодше - стиснули у долонях своЇ книжечки, i вже прямують до неЇ, хижо поблискуючи очима, i наперед, смакуючи видобуток. I бачать же, що людина гуляє з дитиною, та все одно -лiзуть, як таргани до Їжи. Вiра Герасимiвна знає, що i розмовляти з такими - грiх, а прислухатися - зовсiм бiда! Але ж не даси заду ось так, вiдразу, показуючи переляк, - хоча говорити з ними - боронь, Боже! На щастя, збоку пiдвернулася лавочка i бiдна православна блискучим маневром повернула коляску, присiла на край, ще й так майстерно, що маленький Юрчик лише злегка похитнувся, i заснув ще мiцнiше. I не дивилася навiть у ту сторону, усiм своЇм виглядом i позою, висловлюючи небажання, будь-якого контакту. Бо ще й не вмiла нiкому вiдмовити, i нiяковiла вiд однiєЇ думки про те, що доведеться сваритися. А вони нахабно сiли поруч i зашелестiли своЇми спокусами, i жiнка почала щось читати, не дуже голосно, але противно до нудоти. I тут раба божа-Вiра-не витримала i засичала, один в один, як колись сичала на чужих ЇЇ улюблена гуска:
- Перешштаньте вже читати, ви менi дитину рошшбудите!
I коли жiнка замовкла на якусь мить, а пiсля цього посунулася ближче, i почала шепотiти просто бабцi до вуха, Вiра Герасимiвна гордо випросталася i, не дивлячись на непрошених сусiдiв, зверхньо зронила: