Давыдова Оксана Сергеевна : другие произведения.

Казка, як казка (укр.)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Оценка: 2.00*6  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Золотиничу увага дуже подобалася. Вiн повертався до глядачiв то одним, то iншим боком, загадково мовчав на питання, чи вiн на веснi не линяЊ, ходив з дiтлахами на рiчку змивати дорожнiй пил з золотоЏ луски. А потiм, коли цар запросив Iвана у палац, сидiв, як i у КощЄя, на балконi, просунувши величезну голову у тронний зал.
Оксана Давидова
Казочка для Iванка
КАЗКА, ЯК КАЗКА
В 21 частинi зi вступом i новим закiнченням
 
Вступ
За далеким морями, за високими горами було невеличке царство. А правив там цар Дмитро.
Якось рознеслася свiтом звiстка, що прямо з палат царських зникла царiвна Мар’яна. I тому, хто її знайде, обiцяно було царiвну в дружини й пiвцарства, як водиться.
В той самий час ходив свiтом парубок на iм’я Iван. Горя собi не шукав, але й до дiла не приставав - долю свою знайти хотiв. Почув вiн про царську бiду i вирiшив знайти Мар’яну — не добре дiвчинi нудьгувати на чужинi. Тож, поклонився вiн царевi разом з iншими зiрвиголовами i пiшов, куди очi дивляться. I так вiн уважно туди дивився, що не помiтив глибокий рiв посеред поля, на якому колись вiдбулася велика битва. Як вiн, падаючи, руками за корiння дерев не хапався, але все ж таки не втримався i гепнувся. Ударився об заiржавiлий шолом головою i зомлiв. Лише голосний зойк розносила луна.
 
1
Уперед! До подвигiв!
Чи довго вiн так лежав, чи нi, але коли очi вiдкрив, вже зорi на небi блищали. Сiв Iван i замислився: ”Хто я?”. Пiдняв руку, щоб гулю на лобi помацати, а в руцi - меч, який вiн вхопив замiсть гiлки.
“Так я ж богатир! - зрадiв Iван. - Таким мечем не кожен битися може, а от я... я... я на Змiя Горинича йду!”
Вилiз вiн iз канави i... почимчикував в iнший бiк.
 
2
Пошуки Змiя Горинича
Не день i не два ходив вiн, розпитуючи, чи не чув хто про змiя. Поки в якомусь гiрському селi його не перепитали:
— Хто? Змiй? Та живе тут один.
— I багато богатирiв iз ним билося? — поцiкавився Iван.
— А навiщо? - здивувалися селяни.
“Та що з ними розмовляти! - подумав Iван. - Нiчого вони в лицарствi не розумiють!”
Як люди i розказували, на галявинi, якраз бiля струмочка, спав величезний змiй. Луска його, як золота, на сонцi виблискувала. А у його пащi помiстився б i Iван, i ще п’ятеро його товаришiв, якби вони у нього були.
 
3
Знайомство з новим товаришем
Почав Iван мечем грiзно махати, та змiя на бiй викликати. Але той... i не поворухнувся. Пiдступився тодi Iван ближче. I знов Змiй не чує. Тодi вже впритул грiзний богатир пiдiйшов i почав мечем змiйову морду злегка штовхати. I так вiд цього драконовi лоскотно стало, що вiн, не вiдкриваючи очей, чхнув! А вiд цього й зовсiм прокинувся. Дивиться: а на розлогому дубi парубок непритомний висить.
— Ой! Що ж я наробив! - забiдкався Змiй.
Зняв хлопця з дерева, водичкою зi струмка полив. Не вистиг Iван очi вiдкрити, як заволав:
— Чудовисько! Рятуйте! Воно мене зараз з’їсть!
Цього крику велетенський звiр не витримав, i, як малесеньке мишеня, спробував заховатися за кущиком. Не досить вдало. I вже звiдти почав виправдовуватися:
— Та я ж людей не їм. Менi й травичка смачненька. Я ж не Горинич, а родич його далекий. По матусi. А iм’я моє — Змiй Золотинич.
— То через луску золоту тебе... Вас так звуть? - ледь оговтавшись, перепитав хлоп. - А я Iван. Iду рятувати царiвну Мар’яну. За неї цар Дмитро пiвцарства обiцяв.
А Золотинич усе бiдкався:
— Ти ж через мене мало не загинув. Нi! Я мушу тобi допомогти! — Змiй сiв i став задумливо чухати за вухом задньою лапою. Потiм передньою. Потiм походив навколо кущика. Пiсля цього лiг i... скоро Iван почув тихесенький храп. Такий тихесенький, що лише верхiвки дерев гнулися.
— Золотиничу!.. — тихенько покликав Iван. — Змiю!!! — Крикнув.
— Та Змiю — ж!!! — I легко торкнув золотий бiк.
— Ой-йо-йой! Ха-ха-ха! Хi-хi! Менi лоскотно! — Замахав Золотинич лапами, залишаючи глибокi канави. — Досить! Не лоскочи! Я згадав. Згадав.
Вiн сiв i продовжив, витираючи сльози:
— Чув я про дочку царя Дмитра. Казали, що вона у Кощiя зараз. Я тобi обiцяв допомогти, тож я тебе i вiдвезу. Сiдай менi на спину.
Сiв Iван мiж золотими крилами, учепився мiцно за луску i замружився, бо нiколи ще на ящерах не лiтав. Та й взагалi не лiтав. А коли очi вiдкрив, виявилося, що вони вже майже прилетiли — вдалинi чорнiли башти кощiївого палацу.
 
4
У кощiєвому палацi
Приземлилися, тобто припалацилися прямо на широкому балконi. Там Золотинич i залишився. Подрiмати. А Iван побiг Мар’яну шукати. Бiгав iз палат у палати, iз кiмнат у коморi. Нарештi, потрапив у найпишнiшу горницю. Дивиться: а перед дзеркалом дiвчина сидить. Ну точно, як на портретi, який роздали всiм, хто йшов Мар’яну шукати. Царiвна була пишно вдягнена, нарум’янена, сидiла перед дорогоцiнною скринькою, коштовностi перебирала, до себе прикладала й промовляла:
— Надiну у вуха дiаманти, на шию яхонти, на пальцi золотi каблучки iз самоцвiтним камiнням. А це що — срiбло?! Фе!.. — i на пiдлогу покотився прекрасний браслет тонкої роботи.
“Зачарував Мар’яну Кощiй проклятий! — промайнуло в Iвановiй головi. — Казали, що вона тиха, скромна, вдягається завжди просто...” I вже вголос сказав:
— Вiтаю тебе, дiвчино!
Царiвна злякано стрiпнулася i на пiдлогу посипалися прикраси.
— Хто ти? Ти злодiй? Не пiдходь, — я кричатиму!
— Нi, царiвно. Я прийшов, що б тебе врятувати!
— Навiщо мене рятувати? — Почала вона тихенько вiдступати назад.
“Ой! Зовсiм, бiдна, розум вiд чар втратила. Нiчого, якщо треба, я її силою додому вiдвезу. А там, може, i до тями прийде.”
— Я тебе вiдвезу до татка.
— Не хочу до татка... Не пiдходь! — Вона вихопила iз шафи кинджал, але зачепила кришталеве яйце, яке лежало на поличцi. Царiвна скрикнула, яйце задзвенiло дрiбними осколками, й Iван пiдняв з пiдлоги золоту голку.
— Обережно. — Прошепотiла дочка царя Дмитра.
— Обережно! — Крикнув Кощiй, який щойно зайшов.
— Я тебе врятую. — Просто сказав наш герой i розламав голку на двi частини.
 
5
Царiвна знайшлася! Але...
Грiм загримiв, замигкотiла блискавка, здiйнялася буря, яка розламала кощiїв палац. Навiть Золотинич прокинувся. А коли розвиднилося, Iван побачив, що над мертвим Кощiєм плаче-побивається царiвна:
— Кощiю мiй дорогесенький, рiднесенький!...
“Треба ж такого! Навiть смерть кощiєва з неї чари не зняла.”
— Не плач, Мар’яно! — почав Iван.
— Мар’яно? Так я i знала, що ще матиму горе вiд моєї сестрички! Я — Степанида. А Кощiй — мiй законний чоловiк.
— Вони — близнючки? — переглянулися парубок i Змiй Золотинич.
— Треба летiти звiдси. — Пошепки сказав змiй.
— Куди ще летiти! — Заволала царiвна. — А-ну, рятуйте мого чоловiка. Негайно!
— Та як? Вiн же ж мертвий.
— Треба таку ж саму голку викувати. Я над нею чарiвне слово скажу. Вiн i оживе.
Довелося вдвох на золотого Змiя сiдати. Летiли вони над лiсами, над полями i над широкими лугами. А Степанида все сварилася. I лаялася так, що Змiй втягував голову i навiть почав думати, чи не скинути її. А Iван лише винувато мовчав.
 
6
Пошуки умiлого коваля
До багатьох ковалiв вони приходили, але нiхто за роботу не брався. Та спроб не кидали (Степанида навiть спати не давала). Прилетiли у нове село. Перелякали всiх селян, корiв та собак i сiли прямо коло кузнi. Вийшов молодий коваль, вислухав замовлення, покачав головою й вiдказав, як i iншi:
— Я можу викувати рало, пiдкову, гвiздок, але таку малесеньку голку — нi. I нiхто з ковалiв не зможе.
Друзi подивилися на величезний молот у руках майстра, на його мiцнi руки i зрозумiли, що вiн не бреше. А Степанида заплакала. Краще б вона лаялася.
— Хоча... Є один старий. Вiн також колись ковалем був. Може й допоможе, якщо ще не вмер. Вiн у лiсi живе.
 
7
Старий коваль i
Оживлення Кощiя
Мандрiвники довго блукали стежинками серед вiкових дерев, доки не почули тиху пiсню. Зайшли за кущi i побачили старезного дiда, якого обсiли пташки. Вiн розсипав зерно i щось тихо наспiвував.
— Доброго дня, дiдусю.
— Ти ба ', якi ввiчливi! — Сiв старий. — Знаю я в чому у вас справа. Менi коваль синичками передав. Я теж ковалем був.
— То, допоможете?
— Добре. Та я вже старий став, слабий. Менi важко стало ковальський молот пiднiмати. От, якщо молодий коваль менi маленький iнструмент зробить... Попросiть його.
Звичайно, друзям не вiдмовили. Та довелося почекати. Як раз стiльки, що б допомогти дiдусю город посадити. Змiй кiгтями рядки робив, а Iван iз Степанидою городину садили. Царiвна навiть i не згадала нi про прикраси, нi про наряди, нi про свої тендiтнi ручки, так хотiла задобрити дiда, що б вiн гарну голку зробив. Зате досить скоро маленькi iнструменти були готовi i Золотинич дав старому майстру одну свою лусочку. За годину голка була вже в руках Степаниди. Як мiг швидко летiв Змiй у кощiєву пустелю. Там царiвна промовила над мертвим чоловiком чарiвнi слова. Голка засвiтилася, нiби маленька зiрочка, i Кощiй встав. Довго довелося розповiдати йому, що сталося. Кощiй смiявся, а царiвна й на мить не вiдпускала його руку.
 
Частина 8,
де з’ясовується, хто ж забрав Мар’яну
— Ха-ха! Мар’яну загубили! Так це ж я її забрав. — Веселився Кощiй.— У Степанидочки сьогоднi день Янгола. От я i вирiшив їй сюрприз зробити: Мар’яну запросив.
— Так що ж ви не попередили батька! — Вигукнула кощiєва дружина.
— Ми поспiшали. Поки сестричка твоя одягалася, я записку написав i пiд дверi царських покоїв пiдсунув.
— О-ох! — Обхопила Степанида голову руками. — Так вiн же ж читати не вмiє!
— Хто? Цар?! — Вирвалося у Iвана i Золотинича разом.
— Ну, так сталося...
 
9
Iсторична частина про необхiднiсть навчання
— Татко наш рiс сиротою, без матерi, а його батько, наш дiдусь, весь час був на вiйнi. Йому нiколи було за синовою наукою наглядати. А сам наш батько вчитися не хотiв. Коли старий цар загинув, то вся робота по управлiнню царством, вiдразу впала на нашого тата. Тут йому вже було нi до iгор, нi до навчання. Тобто, повчитися вiн би i мiг, але як це вiн скаже, “Я — цар — не вмiю читати”! Тому всi важливi папери йому завжди радники вголос читали. Одного разу через його неграмотнiсть навiть мало вiйна не почалася. А тепер оця iсторiя...
 
10
Про кощiївське чарування
— Та я ж не знав... — Почав виправдовуватися Кощiй.
— Та нiхто не знав. — Зупинив його Iван. — Ти краще кажи, де Мар’яну залишив. Полетимо за нею i казцi кiнець.
— Та той, як його? Кгм!
— Ти не крути. Де подiв? — Насiдав Iван.
— Не пам’ятаю.
— Як це не пам’ятаєш? Та я тебе зараз сама... — Почала наступати Степанида. Кощiй дружину добре знав. Тому дуже швидко, як для нещодавно мертвого, вiдбiг до чорної скелi. I вже звiдти почав виправдовуватися.
— А нiчого було мене вбивати. В мене, може, пам’ять вiдбило. Я навiть не пам’ятаю як з оцiєї каменюки коня зробити. Ось дивiться.
Кощiй закрив очi, простягнув вперед руки i зашепотiв. В небi гримнуло, мiж долонями у чарiвника щось блиснуло i замiсть каменюки з’явилась тарiлка з яблуками.
— От бачите. — Захлюпав Кощiй.
— Ой, Кощiйчику, Невмирущенький мiй. — Забiдкалася Степанида. — А ти ще спробуй. А я тобi поки що юшечку зварю. В тебе пiсля неї завжди вдалi чари виходили.
Кощiй знову руками помахав i з синього диму вилiпився чорний лискучий куб. “Телевiзор”, — приречено промовив Кощiй i знову здiйняв руки вгору. А нашi герої, почувши невiдоме слово, перемигнулися й потупцювали за найближчу гiрку, що б, не вiдволiкаючи подружжя вiд сiмейних справ, злетiти у небо, яке почало вкривалося сутiнковими хмаринками. I вже з пiднебесся Iван спостерiгав, як Степанида поралася коло вогнища, а навколо Кощiя з’являлися то iржава пiдкова, то сковорiдка, то скляночка iз написом “Parfume. France”.
 
11
Повiтряна атака
— I навiщо ти його вбивав? — Запитував Золотинич, несучи Iвана з пустелi у царство царя Дмитра. — Вiн, як одружився, перестав капостi робити. Сидiв собi тихенько, камiння на золото та дiаманти перетворював для своєї Степанидочки...
— Справдi, незручно вийшло. А, може, пам’ять повернеться до нього? Погано лише, що не знайшли ми царiвни. I навiть не знаю, куди її мiг Кощiй закинути. Мабуть, її знайшов якийсь iнший шукач... — З такими думками вони направлялися у мiсто.
Раптом щось велике зi свистом пролетiло мимо них i стало вдалинi темною цяткою. За хвильку та сама пляма розвернулася й понеслася прямо на них.
— Бережись! Це повiтряна атака! — Заволав Золотинич. — Тримайся! Будемо маневрувати. — I круто завернув направо. Невiдоме, ледь не зачепивши Змiйове крило, пронеслося вдалечiнь.
— Стережись! Це не кiнець! — загорлав Iван, озирнувшись.
Летючий супротивник з грiзним ревом наближався. I коли мандрiвники подумки (на всяк випадок) вже прощалися з життям, Невiдомий Лiтаючий Об’єкт раптом рiзко загальмував метрiв за двадцять вiд них.
— Кощiйчику! Степанидочко! — Закричав Золотинич i, вимахуючи крилами, як бабка, помчав до друзiв, якi вчепившись одне у одного мертвою хваткою, летiли на якiйсь бруднiй ганчiрцi i кричали. Поряд тихенько пропливали хмаринки i летiли дрiбнi павучки на своїх павутинках. Зустрiч у повiтряному просторi вiдбулась.
 
12
Як до Кощiя пам’ять повернулася
Нарештi, вдалася операцiя по врятуванню невдалих льотчикiв. Їх спустили на землю разом з простирадлом, яке виявилося звичайним лiтаючим килимом. Коли подружжя вiдлили водою зi ставка, то почули вiд Кощiя таке:
— Я там чарував, чарував, але окрiм усякого мотлоху нiчого не виходило. Начарував оцей килимок. Степанидочка на нього й присiла, що б не на голе камiння. А вiн р-раз! — i злетiв! Я так за неї злякався, так злякався, що майже все пригадав. Так-сяк я за нього вчепився, i полетiли ми вас наздоганяти. Усе б добре, але до нього iнструкцiї не було. Ледве зрозумiли, як керувати. Так налякалися, так налякалися. А коли мало з вами не зiткнулися, то...
— Та кажи вже скорiше, де моя сестричка, — тремтячим голосом попросила жiнка.
— Я її у бiблiотецi залишив.
— А це що таке? Знов якiсь твої чарiвницькi штучки? — Недовiрливо перепитав Iван.
— Та нi, це в моєму палацi кiмната така. Там книжки стоять.
— Але ж твiй палац щез?!
— Ага! Я ж казав, що не треба було голку ламати. Спочатку поговорив би, розпитав про все. А то вiдразу р-раз! — i голову зрубають, або пiкою штрикають, або...
— Якийсь ти дуже говiркий став! Я вже починаю сумнiватися, чи не даремно я старався тебе оживляти! Кажи, де тепер Мар’яну шукати! — гаркнув Золотинич.
— Та не знаю! Я ж мертвий був.
Степанида вдруге за всю казку заплакала.
 
13
Друзi вирiшують важливе питання
— Давайте подумаємо. — Iван закрокував навколо килима. — Царiвна була в палацi, а палац щез, коли я переламав голку з кощiєвим життям. Виходить, царiвна зараз там, де палац. А як же нам потрапити туди, де вiн зараз знаходиться?
— Я знаю, як. — Недобре блиснув зiницями Золотинич. — Треба оцього безсмертного знову вбити. А-ну, Степанидочко, дай менi ту малеесеньку голочку.
— Йой! Убивають! Ґвалт! — Видно, що Кощiю ця iдея не дуже сподобалась. — I все одно у вас нiчого не вийде: палацу у мене тепер немає, — пропадати нiчому! До того ж тi, хто недалеко вiд голки знаходяться, нiкуди не зникають.
Але iншого шляху у Невiдомо Куди товаришi не знали. Тому вирiшили, що якщо збудувати сякутаку халабуду й оголосити її кощiєвським палацом, то, може, щось i вийде. Навiть Степанида стала вмовляти свого чоловiка погодитися:
— Це ж не назавжди. Ми тебе одного разу оживили i вдруге вийде!
— Нi! Я згадав, хто нам допоможе!
— Тiльки не кажи, що Баба Яга! Її не буває. Це все казочки для малят!
— Нi, не Баба Яга, а вiдьма.
Друзi переглянулися. До вiдьми нiкому не хотiлося. Але ж i Кощiя жаль. А вона, може, пiдкаже, як простiше дiвчину знайти. Тому Золотинич посадив усю компанiю собi на спину i полетiв до вiдьми.
 
14
У вiдьми
Вiдьма виявилася навiть бридкiшою, нiж вони собi уявляли: старезна, з горбом, довгим носом, що звисав до самого пiдборiддя, а сивi коси стирчали брудними бурульками. Зубiв у неї було всього два, а от бородавок — не порахувати. Намагаючись на неї не дивитись, Iван розповiв, що їм потрiбно. Стара дошкандибала до iржавої скринi, вiдкрила її, заглянула, щось собi помугикала й дiстала червону припалу порохом квiтку. Засунула за вухо i вiдповiла скрипучим голосом:
— Так, я знаю, як знайти царiвну. Пiдкажу. Але не просто так. Щось я засидiлась в дiвках. — Вона сором’язливо потупила очi. — Нехай хтось iз вас одружиться на менi. I тодi я вкажу шлях.
Кощiй глянув на вiдьму, яка почала колупати пiч, потiм на iванове обличчя i, зiтхнувши, сказав:
— Добре, друзi. Пiшли будувати курiнь. Я згоден знову трошки побути мертвим. Але спочатку зробiть ще одну голку.
 
15
Пiдготовка до мандрiвки
Золотинич iз Степанидою злiтали до старого коваля i повернулися з новою голкою. А за цей час iншi товаришi вже збудували з гiлок невеличку хатинку. В одному кутку поставили сундук iз золотом, на нього поставили золоту корону, до стiни притулився iржавий меч. Усе це начарував Кощiй. Сказав, що без цього нiхто не повiрить, що це кощiївське житло. А сам тихенько начарував туди ще горщик з квiткою. Пiсля цього став мiж сундуком та мечем i оголосив цей курiнь своїм житлом. Потiм його мiсце зайняли Iван та Золотинич. Звичайно, Змiй туди увесь не помiстився, тому просунув всередину лапу. Там вони i стали дожидатися, коли ж Степанида з Кощiєм вiдiйдуть якомога далi.
Степанида i Кощiй обнялися, Кощiй трошки схлипнув, i його жiнка переламала голку. Як кругом загримiло! Земля захиталася, набiгли чорнi хмари. А коли грiм вiдгримiв, перелякана Степанида вiдразу почала оживляти свого чоловiка. З яким полегшенням вона зiтхнула, коли Кощiй розплющив очi й сiв!
— Все! Бiльше нiколи! Там, де я був, коли вмер... Там так...
— Нiколи, нiколи, заспокойся, любчику! А що ж там у хатинцi робиться?
Коли повернулися до куреня, виявилося, що нiякого куреню там i немає. Власне, як i планувалося.
 
16
Дивна мандрiвка
Коли з надворi загримiло, Iван чомусь учепився за корону, а Золотинич так мiцно обхопив усiма лапами благеньку хатинку, що вона мало не перетворилася знову на купу гiлля. Тут все навколо затремтiло i товаришiв перевернуло догори ногами.
Встав Золотинич на ноги i роздивляється: пiдлога стала стелею, золото перетворилося на свинець, замiсть меча лежала купка пiр’я. “Ну, правильно, — подумав вiн. Ми ж пiд землю провалились, тому тут все i навпаки.” А взагалi все стало пiдозрiло великим. Золотинич замислився i присiв на колоду. Дивна якась колода. Нiби чимось знайома. Ще й корона збоку вирiзана. Став Змiй її пiднiмати, що б краще роздивитися i завмер, втопивши погляд у свої руки. Руки! А були ж лапи! Золотi! А тут руки, як руки. “Я став людиною! Який жах!!!”. Тут можна було колишньому драконовi впасти в розпач, але раптом з-пiд колоди вилiзла змiюка i зашипiла:
— Коли шукаєш i поспiшаєш, — не стiй на мiсцi.
— А куди йти?
— Коли не знаєш куди йти, то все одно куди пiдеш.
Золотинич потупцював на мiсцi i пiшов, розглядаючись. А подивитися було на що. Дивнi дерева, схожi на соняшники, вимахували рiзнокольоровим пiр’ям замiсть листя; мiж ними дзвенiли, кружляючи, зiрочки; виспiвували чарiвнi птахи на довжелезних волохатих лапах i стрибали дрiбнi звiрята, схожi на яблука, лише з нiжками. Все було добре, але Iвана Золотинич не бачив. Подумав про хлопця, i вiдразу забiдкався, що не вiдомо, де царiвну шукати. Тут, нiби з думки, виринув палац Кощiя. Прямо перед колишнiм змiєм.
“Це добре!” — посмiхнувся вiн i почимчикував сходами. Тепер вже Золотинич блукав кiмнатам, вiдшукуючи чарiвну дiвчину. Раптом почувся дiвочий голос: “Ох! Пропадати менi тепер! Нiхто мене не врятує.” Золотинич пiдкрався до балкона, звiдкiля чулися зiтхання та схлипування. Вiн тихенько визирнув з-за портьєри i побачив... найчарiвнiшу у свiтi драконессу. Тобто дракониху. Чи змiївну. Його драконова душа не втримала, i Золотинич закохався.
— Красуню! — видихнув вiн i вийшов з-за штори.
Царiвна Мар’яна (а це, звичайно, була вона, яка в цьому свiтi, де все навпаки, стала ящером) пiдняла довгi золотавi вiї i побачила красивого парубка. Його сонячне волосся iскрилося так само яскраво, як i її золота луска, прикрашена дорогоцiнним камiнням. I в цей самий момент за балконом нiби виросла вже знайома Золотиничу змiюка. Але була вона така велика, що затуляла собою всi дивини чарiвного свiту. I зашипiв знайомий Змiю шиплячий голос: “Я хазяйка цього свiту. I хоча я й змiнила все, але зупинити долю не можу. Ваше кохання розвiює мої чари. Ви повернетесь назад”.
— Але ж я насправдi — Змiй! — Крикнув Золотинич.
— А я — людина! — вигукнула Мар’яна.
— Ми не можемо жити одне без одного! — Одночасно.
Але все стало нiби в туманi i почало розпливатися рiзнокольоровими струмочками. Свiт завертiвся i навздогiн зашипiло: “I колоду з собою заберiть!”.
 
17
Мiж тут i там
Але нiкуди вони не впали, а опинилися нiби у повiтрi, серед хмар чи серед туману; на свiтанку чи у присмерках. I не було у них нi рук, нi нiг. Взагалi нiчого, тiльки вiдчували вони одне одного.
— Де ми? — промовили одночасно.
— Ви не знали, як вам повертатися. Тому, i опинилися тут. — Почувся голос чи чоловiчий, чи жiночiй — не зрозумiло. — Якщо хтось з вас заради кохання згоден залишитись тим, ким нiколи не був, то так i буде. А як нi, то повернеться кожен собою i нiколи бiльше не зустрiнетеся”.
Мар’яна i Золотинич одразу погодилися змiнитися. I почали вмовляти одне одного не жертвувати звичним життям.
— Нi, люба. Я стану людиною. — Твердив Золотинич. — Ти ж не зможеш жити серед дерев, пити сиру воду, лiтати в пiднебессi, — раптом голова запаморочиться...
— Нi, любий! Це ти не зможеш жити в задушливому палацi, слухати плiтки, наказувати, як не можу i я! Краще, я стану змiївною, чи драконессою, чи... Яка рiзниця!
“Добре, я зроблю, як треба. — Задзвенiв голос. — А ти, Iване?” I друзi побачили, що поряд з’явилася та сама колода з короною. “Ти не знаєш, чому став саме деревинкою? Подумай! А тепер прощавайте!”
 
18
Повернення
Як там що гримiло, що пропало i що змiнилося, мандрiвники не знали. Просто раптом з’явилися перед Кощiєм i Степанидою.
— Знайомтеся, — Промовив поважно Золотинич. — Це царiвна Мар’яна. Твоя сестра, Степанидо, i, якщо вона i Цар Дмитро буде згодний, то моя наречена.
Всi повернулися й остовпiли. А Степанида втратила свiдомiсть, бо замiсть своєї сестри, в яку завжди дивилась, нiби у своє вiдображення в дзеркалi, побачила величезного дракона. Щоправда, нова Мар’яна була трошки менша за Золотинича, але луска її сяяла так само яскраво. Ще й прикрашена була на лобi i вздовж гребня на спинi дорогоцiнним камiнням.
 
19
Повернення додому
Коли Золотинич, Мар’яна, Кощiй, Степанида й Iван сiли на головнiй площi мiста, їх обступив здивований натовп: люди зiбралися подивитися на золотих драконiв. То там, то тут чулися схвальнi голоси:
— В мiсто й iншi шукачi повернулися, але жоден з них не привiз нiчого цiкавого. А ви он як приїхали. — З повагою промовив старий дiдуган, оглядаючи сяючого змiя.
— А царiвну знайшли? — Затамувавши подих, перепитав якийсь хлопчина.
— А змiї справдi золотi? — запитували iншi.
Золотиничу увага дуже подобалася. Вiн повертався до глядачiв то одним, то iншим боком, загадково мовчав на питання, чи вiн на веснi не линяє, ходив з дiтлахами на рiчку змивати дорожнiй пил з золотої луски i весь час поглядав на змiївну, яка постiйно мовчала.
 
20
Царськi сподiвання i розчарування
А потiм, коли цар Дмитро запросив мандрiвникiв у палац, Золотинич зi змiївною (яка ще нiкому не сказала, хто вона є насправдi) сидiли на балконi, просунувши величезнi голови у тронний зал. Iван стояв перед царем, а Степанида з Кощiєм, сидiли коло батька. Всi оповiдки слухав цар Дмитро з цiкавiстю. Засоромився, коли почув, що у всьому винна його неграмотнiсть i пошепки пообiцяв, що обов’язково навчиться читати. Та коли дiйшли до розповiдi про Невiдомий свiт i сказали, що ота величезна, золота, з довгим хвостом — його дочка, вiн спочатку зомлiв, а потiм все шепотiв: “Вся в лусцi. Вся! Повнiстю... А якби я прочитав записку, то не послав би чоловiкiв шукати Мар’яну, i Iван тодi не переламав би голку, i Мар’яночка не стала б такою...” Раптом стрiпнувся: “А якщо її знову вiдправити у Чарiвний свiт? Зятьку, Кощiйчику, я тобi замовлю нову голку. Не з золота, а з платини, чи з цього, як його, з титану”. “Нi!” — Вигукнули одночасно Степанида i Мар’яна. I навперебiй закричали. Одна казала, що не дасть знущатися над чоловiком. Без потреби. А iнша розповiдала, як їй погано було жити в палацi i як сильно вона кохає свого Золотинича. Тож царю нiчого не залишалося, як погодитися на прохання Золотинича вiддати за нього доньку. Поглянув батько на своїх зятiв, зiтхнув, i, вказуючи на портрет гарної жiнки, сказав: “Це, донечки, мабуть, спадкове: адже ваша прабабуся була насправдi Бабою Ягою... ”
 
Частина 21
, остання.
Про те, що Iван молодець, та й взагалi казочцi — кiнець
Iван вже думав, що про нього забули, вирiшуючи сiмейнi справи. Та зрадiлий Змiй кинувся обнiмати парубка i дякувати за те, що вiн допомiг йому знайти наречену. Мало не затоптав. Вибачився. Посмiявся, згадуючи першу зустрiч. I вирiшив друга нагородити. Трошки почухав у себе за правим вухом, трошки пошкрябав за лiвим i натрусив на пiдлогу величеньку купку золота. Iван згадав, що був колодою i вiдказав: “Досить. Довго я без дiла ходив. Жив, як дерево. Нi, час менi до роботи приставати. А щоб не забувати науку, стану теслею. I золота менi стiльки не треба. Вiзьму лише скiльки на iнструмент потрiбно, а iнше вже сам зароблю”.
Скоро Золотинич з Мар’яною i весiлля вiдгуляли. Всiх людей пригощали, а декому i по золотiй лусочцi дiсталося.
2001— 2003
Оценка: 2.00*6  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"