Давыдова Оксана Сергеевна: другие произведения.

казка, як казка (укр.)

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс фантастических романов "Утро. ХХII век"
Конкурсы романов на Author.Today

Летние Истории на ПродаМане
Peклaмa
Оценка: 2.00*6  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Золотиничу увага дуже подобалася. Вiн повертався до глядачiв то одним, то iншим боком, загадково мовчав на питання, чи вiн на веснi не линяЊ, ходив з дiтлахами на рiчку змивати дорожнiй пил з золотоЏ луски. А потiм, коли цар запросив Iвана у палац, сидiв, як i у КощЄя, на балконi, просунувши величезну голову у тронний зал.

Оксана Давидова
Казочка для Іванка
КАЗКА, ЯК КАЗКА
В 21 частині зі вступом і новим закінченням
 
Вступ
За далеким морями, за високими горами було невеличке царство. А правив там цар Дмитро.
Якось рознеслася світом звістка, що прямо з палат царських зникла царівна Мар’яна. І тому, хто її знайде, обіцяно було царівну в дружини й півцарства, як водиться.
В той самий час ходив світом парубок на ім’я Іван. Горя собі не шукав, але й до діла не приставав – долю свою знайти хотів. Почув він про царську біду і вирішив знайти Мар’яну — не добре дівчині нудьгувати на чужині. Тож, поклонився він цареві разом з іншими зірвиголовами і пішов, куди очі дивляться. І так він уважно туди дивився, що не помітив глибокий рів посеред поля, на якому колись відбулася велика битва. Як він, падаючи, руками за коріння дерев не хапався, але все ж таки не втримався і гепнувся. Ударився об заіржавілий шолом головою і зомлів. Лише голосний зойк розносила луна.
 
1
Уперед! До подвигів!
Чи довго він так лежав, чи ні, але коли очі відкрив, вже зорі на небі блищали. Сів Іван і замислився: ”Хто я?”. Підняв руку, щоб гулю на лобі помацати, а в руці – меч, який він вхопив замість гілки.
“Так я ж богатир! – зрадів Іван. – Таким мечем не кожен битися може, а от я… я… я на Змія Горинича йду!”
Виліз він із канави і… почимчикував в інший бік.
 
2
Пошуки Змія Горинича
Не день і не два ходив він, розпитуючи, чи не чув хто про змія. Поки в якомусь гірському селі його не перепитали:
— Хто? Змій? Та живе тут один.
— І багато богатирів із ним билося? — поцікавився Іван.
— А навіщо? – здивувалися селяни.
“Та що з ними розмовляти! – подумав Іван. – Нічого вони в лицарстві не розуміють!”
Як люди і розказували, на галявині, якраз біля струмочка, спав величезний змій. Луска його, як золота, на сонці виблискувала. А у його пащі помістився б і Іван, і ще п’ятеро його товаришів, якби вони у нього були.
 
3
Знайомство з новим товаришем
Почав Іван мечем грізно махати, та змія на бій викликати. Але той… і не поворухнувся. Підступився тоді Іван ближче. І знов Змій не чує. Тоді вже впритул грізний богатир підійшов і почав мечем змійову морду злегка штовхати. І так від цього драконові лоскотно стало, що він, не відкриваючи очей, чхнув! А від цього й зовсім прокинувся. Дивиться: а на розлогому дубі парубок непритомний висить.
— Ой! Що ж я наробив! – забідкався Змій.
Зняв хлопця з дерева, водичкою зі струмка полив. Не вистиг Іван очі відкрити, як заволав:
— Чудовисько! Рятуйте! Воно мене зараз з’їсть!
Цього крику велетенський звір не витримав, і, як малесеньке мишеня, спробував заховатися за кущиком. Не досить вдало. І вже звідти почав виправдовуватися:
— Та я ж людей не їм. Мені й травичка смачненька. Я ж не Горинич, а родич його далекий. По матусі. А ім’я моє — Змій Золотинич.
— То через луску золоту тебе… Вас так звуть? – ледь оговтавшись, перепитав хлоп. – А я Іван. Іду рятувати царівну Мар’яну. За неї цар Дмитро півцарства обіцяв.
А Золотинич усе бідкався:
— Ти ж через мене мало не загинув. Ні! Я мушу тобі допомогти! — Змій сів і став задумливо чухати за вухом задньою лапою. Потім передньою. Потім походив навколо кущика. Після цього ліг і… скоро Іван почув тихесенький храп. Такий тихесенький, що лише верхівки дерев гнулися.
— Золотиничу!.. — тихенько покликав Іван. — Змію!!! — Крикнув.
— Та Змію — ж!!! — І легко торкнув золотий бік.
— Ой-йо-йой! Ха-ха-ха! Хі-хі! Мені лоскотно! — Замахав Золотинич лапами, залишаючи глибокі канави. — Досить! Не лоскочи! Я згадав. Згадав.
Він сів і продовжив, витираючи сльози:
— Чув я про дочку царя Дмитра. Казали, що вона у Кощія зараз. Я тобі обіцяв допомогти, тож я тебе і відвезу. Сідай мені на спину.
Сів Іван між золотими крилами, учепився міцно за луску і замружився, бо ніколи ще на ящерах не літав. Та й взагалі не літав. А коли очі відкрив, виявилося, що вони вже майже прилетіли — вдалині чорніли башти кощіївого палацу.
 
4
У кощієвому палаці
Приземлилися, тобто припалацилися прямо на широкому балконі. Там Золотинич і залишився. Подрімати. А Іван побіг Мар’яну шукати. Бігав із палат у палати, із кімнат у коморі. Нарешті, потрапив у найпишнішу горницю. Дивиться: а перед дзеркалом дівчина сидить. Ну точно, як на портреті, який роздали всім, хто йшов Мар’яну шукати. Царівна була пишно вдягнена, нарум’янена, сиділа перед дорогоцінною скринькою, коштовності перебирала, до себе прикладала й промовляла:
— Надіну у вуха діаманти, на шию яхонти, на пальці золоті каблучки із самоцвітним камінням. А це що — срібло?! Фе!.. — і на підлогу покотився прекрасний браслет тонкої роботи.
“Зачарував Мар’яну Кощій проклятий! — промайнуло в Івановій голові. — Казали, що вона тиха, скромна, вдягається завжди просто…” І вже вголос сказав:
— Вітаю тебе, дівчино!
Царівна злякано стріпнулася і на підлогу посипалися прикраси.
— Хто ти? Ти злодій? Не підходь, — я кричатиму!
— Ні, царівно. Я прийшов, що б тебе врятувати!
— Навіщо мене рятувати? — Почала вона тихенько відступати назад.
“Ой! Зовсім, бідна, розум від чар втратила. Нічого, якщо треба, я її силою додому відвезу. А там, може, і до тями прийде.”
— Я тебе відвезу до татка.
— Не хочу до татка… Не підходь! — Вона вихопила із шафи кинджал, але зачепила кришталеве яйце, яке лежало на поличці. Царівна скрикнула, яйце задзвеніло дрібними осколками, й Іван підняв з підлоги золоту голку.
— Обережно. — Прошепотіла дочка царя Дмитра.
— Обережно! — Крикнув Кощій, який щойно зайшов.
— Я тебе врятую. — Просто сказав наш герой і розламав голку на дві частини.
 
5
Царівна знайшлася! Але…
Грім загримів, замигкотіла блискавка, здійнялася буря, яка розламала кощіїв палац. Навіть Золотинич прокинувся. А коли розвиднилося, Іван побачив, що над мертвим Кощієм плаче-побивається царівна:
— Кощію мій дорогесенький, ріднесенький!...
“Треба ж такого! Навіть смерть кощієва з неї чари не зняла.”
— Не плач, Мар’яно! — почав Іван.
— Мар’яно? Так я і знала, що ще матиму горе від моєї сестрички! Я — Степанида. А Кощій — мій законний чоловік.
— Вони — близнючки? — переглянулися парубок і Змій Золотинич.
— Треба летіти звідси. — Пошепки сказав змій.
— Куди ще летіти! — Заволала царівна. — А-ну, рятуйте мого чоловіка. Негайно!
— Та як? Він же ж мертвий.
— Треба таку ж саму голку викувати. Я над нею чарівне слово скажу. Він і оживе.
Довелося вдвох на золотого Змія сідати. Летіли вони над лісами, над полями і над широкими лугами. А Степанида все сварилася. І лаялася так, що Змій втягував голову і навіть почав думати, чи не скинути її. А Іван лише винувато мовчав.
 
6
Пошуки умілого коваля
До багатьох ковалів вони приходили, але ніхто за роботу не брався. Та спроб не кидали (Степанида навіть спати не давала). Прилетіли у нове село. Перелякали всіх селян, корів та собак і сіли прямо коло кузні. Вийшов молодий коваль, вислухав замовлення, покачав головою й відказав, як і інші:
— Я можу викувати рало, підкову, гвіздок, але таку малесеньку голку — ні. І ніхто з ковалів не зможе.
Друзі подивилися на величезний молот у руках майстра, на його міцні руки і зрозуміли, що він не бреше. А Степанида заплакала. Краще б вона лаялася.
— Хоча… Є один старий. Він також колись ковалем був. Може й допоможе, якщо ще не вмер. Він у лісі живе.
 
7
Старий коваль і
Оживлення Кощія
Мандрівники довго блукали стежинками серед вікових дерев, доки не почули тиху пісню. Зайшли за кущі і побачили старезного діда, якого обсіли пташки. Він розсипав зерно і щось тихо наспівував.
— Доброго дня, дідусю.
— Ти ба ', які ввічливі! — Сів старий. — Знаю я в чому у вас справа. Мені коваль синичками передав. Я теж ковалем був.
— То, допоможете?
— Добре. Та я вже старий став, слабий. Мені важко стало ковальський молот піднімати. От, якщо молодий коваль мені маленький інструмент зробить… Попросіть його.
Звичайно, друзям не відмовили. Та довелося почекати. Як раз стільки, що б допомогти дідусю город посадити. Змій кігтями рядки робив, а Іван із Степанидою городину садили. Царівна навіть і не згадала ні про прикраси, ні про наряди, ні про свої тендітні ручки, так хотіла задобрити діда, що б він гарну голку зробив. Зате досить скоро маленькі інструменти були готові і Золотинич дав старому майстру одну свою лусочку. За годину голка була вже в руках Степаниди. Як міг швидко летів Змій у кощієву пустелю. Там царівна промовила над мертвим чоловіком чарівні слова. Голка засвітилася, ніби маленька зірочка, і Кощій встав. Довго довелося розповідати йому, що сталося. Кощій сміявся, а царівна й на мить не відпускала його руку.
 
Частина 8,
де з’ясовується, хто ж забрав Мар’яну
— Ха-ха! Мар’яну загубили! Так це ж я її забрав. — Веселився Кощій.— У Степанидочки сьогодні день Янгола. От я і вирішив їй сюрприз зробити: Мар’яну запросив.
— Так що ж ви не попередили батька! — Вигукнула кощієва дружина.
— Ми поспішали. Поки сестричка твоя одягалася, я записку написав і під двері царських покоїв підсунув.
— О-ох! — Обхопила Степанида голову руками. — Так він же ж читати не вміє!
— Хто? Цар?! — Вирвалося у Івана і Золотинича разом.
— Ну, так сталося…
 
9
Історична частина про необхідність навчання
— Татко наш ріс сиротою, без матері, а його батько, наш дідусь, весь час був на війні. Йому ніколи було за синовою наукою наглядати. А сам наш батько вчитися не хотів. Коли старий цар загинув, то вся робота по управлінню царством, відразу впала на нашого тата. Тут йому вже було ні до ігор, ні до навчання. Тобто, повчитися він би і міг, але як це він скаже, “Я — цар — не вмію читати”! Тому всі важливі папери йому завжди радники вголос читали. Одного разу через його неграмотність навіть мало війна не почалася. А тепер оця історія…
 
10
Про кощіївське чарування
— Та я ж не знав… — Почав виправдовуватися Кощій.
— Та ніхто не знав. — Зупинив його Іван. — Ти краще кажи, де Мар’яну залишив. Полетимо за нею і казці кінець.
— Та той, як його? Кгм!
— Ти не крути. Де подів? — Насідав Іван.
— Не пам’ятаю.
— Як це не пам’ятаєш? Та я тебе зараз сама… — Почала наступати Степанида. Кощій дружину добре знав. Тому дуже швидко, як для нещодавно мертвого, відбіг до чорної скелі. І вже звідти почав виправдовуватися.
— А нічого було мене вбивати. В мене, може, пам’ять відбило. Я навіть не пам’ятаю як з оцієї каменюки коня зробити. Ось дивіться.
Кощій закрив очі, простягнув вперед руки і зашепотів. В небі гримнуло, між долонями у чарівника щось блиснуло і замість каменюки з’явилась тарілка з яблуками.
— От бачите. — Захлюпав Кощій.
— Ой, Кощійчику, Невмирущенький мій. — Забідкалася Степанида. — А ти ще спробуй. А я тобі поки що юшечку зварю. В тебе після неї завжди вдалі чари виходили.
Кощій знову руками помахав і з синього диму виліпився чорний лискучий куб. “Телевізор”, — приречено промовив Кощій і знову здійняв руки вгору. А наші герої, почувши невідоме слово, перемигнулися й потупцювали за найближчу гірку, що б, не відволікаючи подружжя від сімейних справ, злетіти у небо, яке почало вкривалося сутінковими хмаринками. І вже з піднебесся Іван спостерігав, як Степанида поралася коло вогнища, а навколо Кощія з’являлися то іржава підкова, то сковорідка, то скляночка із написом “Parfume. France”.
 
11
Повітряна атака
— І навіщо ти його вбивав? — Запитував Золотинич, несучи Івана з пустелі у царство царя Дмитра. — Він, як одружився, перестав капості робити. Сидів собі тихенько, каміння на золото та діаманти перетворював для своєї Степанидочки...
— Справді, незручно вийшло. А, може, пам’ять повернеться до нього? Погано лише, що не знайшли ми царівни. І навіть не знаю, куди її міг Кощій закинути. Мабуть, її знайшов якийсь інший шукач… — З такими думками вони направлялися у місто.
Раптом щось велике зі свистом пролетіло мимо них і стало вдалині темною цяткою. За хвильку та сама пляма розвернулася й понеслася прямо на них.
— Бережись! Це повітряна атака! — Заволав Золотинич. — Тримайся! Будемо маневрувати. — І круто завернув направо. Невідоме, ледь не зачепивши Змійове крило, пронеслося вдалечінь.
— Стережись! Це не кінець! — загорлав Іван, озирнувшись.
Летючий супротивник з грізним ревом наближався. І коли мандрівники подумки (на всяк випадок) вже прощалися з життям, Невідомий Літаючий Об’єкт раптом різко загальмував метрів за двадцять від них.
— Кощійчику! Степанидочко! — Закричав Золотинич і, вимахуючи крилами, як бабка, помчав до друзів, які вчепившись одне у одного мертвою хваткою, летіли на якійсь брудній ганчірці і кричали. Поряд тихенько пропливали хмаринки і летіли дрібні павучки на своїх павутинках. Зустріч у повітряному просторі відбулась.
 
12
Як до Кощія пам’ять повернулася
Нарешті, вдалася операція по врятуванню невдалих льотчиків. Їх спустили на землю разом з простирадлом, яке виявилося звичайним літаючим килимом. Коли подружжя відлили водою зі ставка, то почули від Кощія таке:
— Я там чарував, чарував, але окрім усякого мотлоху нічого не виходило. Начарував оцей килимок. Степанидочка на нього й присіла, що б не на голе каміння. А він р-раз! — і злетів! Я так за неї злякався, так злякався, що майже все пригадав. Так-сяк я за нього вчепився, і полетіли ми вас наздоганяти. Усе б добре, але до нього інструкції не було. Ледве зрозуміли, як керувати. Так налякалися, так налякалися. А коли мало з вами не зіткнулися, то…
— Та кажи вже скоріше, де моя сестричка, — тремтячим голосом попросила жінка.
— Я її у бібліотеці залишив.
— А це що таке? Знов якісь твої чарівницькі штучки? — Недовірливо перепитав Іван.
— Та ні, це в моєму палаці кімната така. Там книжки стоять.
— Але ж твій палац щез?!
— Ага! Я ж казав, що не треба було голку ламати. Спочатку поговорив би, розпитав про все. А то відразу р-раз! — і голову зрубають, або пікою штрикають, або…
— Якийсь ти дуже говіркий став! Я вже починаю сумніватися, чи не даремно я старався тебе оживляти! Кажи, де тепер Мар’яну шукати! — гаркнув Золотинич.
— Та не знаю! Я ж мертвий був.
Степанида вдруге за всю казку заплакала.
 
13
Друзі вирішують важливе питання
— Давайте подумаємо. — Іван закрокував навколо килима. — Царівна була в палаці, а палац щез, коли я переламав голку з кощієвим життям. Виходить, царівна зараз там, де палац. А як же нам потрапити туди, де він зараз знаходиться?
— Я знаю, як. — Недобре блиснув зіницями Золотинич. — Треба оцього безсмертного знову вбити. А-ну, Степанидочко, дай мені ту малеесеньку голочку.
— Йой! Убивають! Ґвалт! — Видно, що Кощію ця ідея не дуже сподобалась. — І все одно у вас нічого не вийде: палацу у мене тепер немає, — пропадати нічому! До того ж ті, хто недалеко від голки знаходяться, нікуди не зникають.
Але іншого шляху у Невідомо Куди товариші не знали. Тому вирішили, що якщо збудувати сякутаку халабуду й оголосити її кощієвським палацом, то, може, щось і вийде. Навіть Степанида стала вмовляти свого чоловіка погодитися:
— Це ж не назавжди. Ми тебе одного разу оживили і вдруге вийде!
— Ні! Я згадав, хто нам допоможе!
— Тільки не кажи, що Баба Яга! Її не буває. Це все казочки для малят!
— Ні, не Баба Яга, а відьма.
Друзі переглянулися. До відьми нікому не хотілося. Але ж і Кощія жаль. А вона, може, підкаже, як простіше дівчину знайти. Тому Золотинич посадив усю компанію собі на спину і полетів до відьми.
 
14
У відьми
Відьма виявилася навіть бридкішою, ніж вони собі уявляли: старезна, з горбом, довгим носом, що звисав до самого підборіддя, а сиві коси стирчали брудними бурульками. Зубів у неї було всього два, а от бородавок — не порахувати. Намагаючись на неї не дивитись, Іван розповів, що їм потрібно. Стара дошкандибала до іржавої скрині, відкрила її, заглянула, щось собі помугикала й дістала червону припалу порохом квітку. Засунула за вухо і відповіла скрипучим голосом:
— Так, я знаю, як знайти царівну. Підкажу. Але не просто так. Щось я засиділась в дівках. — Вона сором’язливо потупила очі. — Нехай хтось із вас одружиться на мені. І тоді я вкажу шлях.
Кощій глянув на відьму, яка почала колупати піч, потім на іванове обличчя і, зітхнувши, сказав:
— Добре, друзі. Пішли будувати курінь. Я згоден знову трошки побути мертвим. Але спочатку зробіть ще одну голку.
 
15
Підготовка до мандрівки
Золотинич із Степанидою злітали до старого коваля і повернулися з новою голкою. А за цей час інші товариші вже збудували з гілок невеличку хатинку. В одному кутку поставили сундук із золотом, на нього поставили золоту корону, до стіни притулився іржавий меч. Усе це начарував Кощій. Сказав, що без цього ніхто не повірить, що це кощіївське житло. А сам тихенько начарував туди ще горщик з квіткою. Після цього став між сундуком та мечем і оголосив цей курінь своїм житлом. Потім його місце зайняли Іван та Золотинич. Звичайно, Змій туди увесь не помістився, тому просунув всередину лапу. Там вони і стали дожидатися, коли ж Степанида з Кощієм відійдуть якомога далі.
Степанида і Кощій обнялися, Кощій трошки схлипнув, і його жінка переламала голку. Як кругом загриміло! Земля захиталася, набігли чорні хмари. А коли грім відгримів, перелякана Степанида відразу почала оживляти свого чоловіка. З яким полегшенням вона зітхнула, коли Кощій розплющив очі й сів!
— Все! Більше ніколи! Там, де я був, коли вмер… Там так…
— Ніколи, ніколи, заспокойся, любчику! А що ж там у хатинці робиться?
Коли повернулися до куреня, виявилося, що ніякого куреню там і немає. Власне, як і планувалося.
 
16
Дивна мандрівка
Коли з надворі загриміло, Іван чомусь учепився за корону, а Золотинич так міцно обхопив усіма лапами благеньку хатинку, що вона мало не перетворилася знову на купу гілля. Тут все навколо затремтіло і товаришів перевернуло догори ногами.
Встав Золотинич на ноги і роздивляється: підлога стала стелею, золото перетворилося на свинець, замість меча лежала купка пір’я. “Ну, правильно, — подумав він. Ми ж під землю провалились, тому тут все і навпаки.” А взагалі все стало підозріло великим. Золотинич замислився і присів на колоду. Дивна якась колода. Ніби чимось знайома. Ще й корона збоку вирізана. Став Змій її піднімати, що б краще роздивитися і завмер, втопивши погляд у свої руки. Руки! А були ж лапи! Золоті! А тут руки, як руки. “Я став людиною! Який жах!!!”. Тут можна було колишньому драконові впасти в розпач, але раптом з-під колоди вилізла зміюка і зашипіла:
— Коли шукаєш і поспішаєш, — не стій на місці.
— А куди йти?
— Коли не знаєш куди йти, то все одно куди підеш.
Золотинич потупцював на місці і пішов, розглядаючись. А подивитися було на що. Дивні дерева, схожі на соняшники, вимахували різнокольоровим пір’ям замість листя; між ними дзвеніли, кружляючи, зірочки; виспівували чарівні птахи на довжелезних волохатих лапах і стрибали дрібні звірята, схожі на яблука, лише з ніжками. Все було добре, але Івана Золотинич не бачив. Подумав про хлопця, і відразу забідкався, що не відомо, де царівну шукати. Тут, ніби з думки, виринув палац Кощія. Прямо перед колишнім змієм.
“Це добре!” — посміхнувся він і почимчикував сходами. Тепер вже Золотинич блукав кімнатам, відшукуючи чарівну дівчину. Раптом почувся дівочий голос: “Ох! Пропадати мені тепер! Ніхто мене не врятує.” Золотинич підкрався до балкона, звідкіля чулися зітхання та схлипування. Він тихенько визирнув з-за портьєри і побачив… найчарівнішу у світі драконессу. Тобто дракониху. Чи зміївну. Його драконова душа не втримала, і Золотинич закохався.
— Красуню! — видихнув він і вийшов з-за штори.
Царівна Мар’яна (а це, звичайно, була вона, яка в цьому світі, де все навпаки, стала ящером) підняла довгі золотаві вії і побачила красивого парубка. Його сонячне волосся іскрилося так само яскраво, як і її золота луска, прикрашена дорогоцінним камінням. І в цей самий момент за балконом ніби виросла вже знайома Золотиничу зміюка. Але була вона така велика, що затуляла собою всі дивини чарівного світу. І зашипів знайомий Змію шиплячий голос: “Я хазяйка цього світу. І хоча я й змінила все, але зупинити долю не можу. Ваше кохання розвіює мої чари. Ви повернетесь назад”.
— Але ж я насправді — Змій! — Крикнув Золотинич.
— А я — людина! — вигукнула Мар’яна.
— Ми не можемо жити одне без одного! — Одночасно.
Але все стало ніби в тумані і почало розпливатися різнокольоровими струмочками. Світ завертівся і навздогін зашипіло: “І колоду з собою заберіть!”.
 
17
Між тут і там
Але нікуди вони не впали, а опинилися ніби у повітрі, серед хмар чи серед туману; на світанку чи у присмерках. І не було у них ні рук, ні ніг. Взагалі нічого, тільки відчували вони одне одного.
— Де ми? — промовили одночасно.
— Ви не знали, як вам повертатися. Тому, і опинилися тут. — Почувся голос чи чоловічий, чи жіночій — не зрозуміло. — Якщо хтось з вас заради кохання згоден залишитись тим, ким ніколи не був, то так і буде. А як ні, то повернеться кожен собою і ніколи більше не зустрінетеся”.
Мар’яна і Золотинич одразу погодилися змінитися. І почали вмовляти одне одного не жертвувати звичним життям.
— Ні, люба. Я стану людиною. — Твердив Золотинич. — Ти ж не зможеш жити серед дерев, пити сиру воду, літати в піднебессі, — раптом голова запаморочиться…
— Ні, любий! Це ти не зможеш жити в задушливому палаці, слухати плітки, наказувати, як не можу і я! Краще, я стану зміївною, чи драконессою, чи… Яка різниця!
“Добре, я зроблю, як треба. — Задзвенів голос. — А ти, Іване?” І друзі побачили, що поряд з’явилася та сама колода з короною. “Ти не знаєш, чому став саме деревинкою? Подумай! А тепер прощавайте!”
 
18
Повернення
Як там що гриміло, що пропало і що змінилося, мандрівники не знали. Просто раптом з’явилися перед Кощієм і Степанидою.
— Знайомтеся, — Промовив поважно Золотинич. — Це царівна Мар’яна. Твоя сестра, Степанидо, і, якщо вона і Цар Дмитро буде згодний, то моя наречена.
Всі повернулися й остовпіли. А Степанида втратила свідомість, бо замість своєї сестри, в яку завжди дивилась, ніби у своє відображення в дзеркалі, побачила величезного дракона. Щоправда, нова Мар’яна була трошки менша за Золотинича, але луска її сяяла так само яскраво. Ще й прикрашена була на лобі і вздовж гребня на спині дорогоцінним камінням.
 
19
Повернення додому
Коли Золотинич, Мар’яна, Кощій, Степанида й Іван сіли на головній площі міста, їх обступив здивований натовп: люди зібралися подивитися на золотих драконів. То там, то тут чулися схвальні голоси:
— В місто й інші шукачі повернулися, але жоден з них не привіз нічого цікавого. А ви он як приїхали. — З повагою промовив старий дідуган, оглядаючи сяючого змія.
— А царівну знайшли? — Затамувавши подих, перепитав якийсь хлопчина.
— А змії справді золоті? — запитували інші.
Золотиничу увага дуже подобалася. Він повертався до глядачів то одним, то іншим боком, загадково мовчав на питання, чи він на весні не линяє, ходив з дітлахами на річку змивати дорожній пил з золотої луски і весь час поглядав на зміївну, яка постійно мовчала.
 
20
Царські сподівання і розчарування
А потім, коли цар Дмитро запросив мандрівників у палац, Золотинич зі зміївною (яка ще нікому не сказала, хто вона є насправді) сиділи на балконі, просунувши величезні голови у тронний зал. Іван стояв перед царем, а Степанида з Кощієм, сиділи коло батька. Всі оповідки слухав цар Дмитро з цікавістю. Засоромився, коли почув, що у всьому винна його неграмотність і пошепки пообіцяв, що обов’язково навчиться читати. Та коли дійшли до розповіді про Невідомий світ і сказали, що ота величезна, золота, з довгим хвостом — його дочка, він спочатку зомлів, а потім все шепотів: “Вся в лусці. Вся! Повністю… А якби я прочитав записку, то не послав би чоловіків шукати Мар’яну, і Іван тоді не переламав би голку, і Мар’яночка не стала б такою…” Раптом стріпнувся: “А якщо її знову відправити у Чарівний світ? Зятьку, Кощійчику, я тобі замовлю нову голку. Не з золота, а з платини, чи з цього, як його, з титану”. “Ні!” — Вигукнули одночасно Степанида і Мар’яна. І навперебій закричали. Одна казала, що не дасть знущатися над чоловіком. Без потреби. А інша розповідала, як їй погано було жити в палаці і як сильно вона кохає свого Золотинича. Тож царю нічого не залишалося, як погодитися на прохання Золотинича віддати за нього доньку. Поглянув батько на своїх зятів, зітхнув, і, вказуючи на портрет гарної жінки, сказав: “Це, донечки, мабуть, спадкове: адже ваша прабабуся була насправді Бабою Ягою… ”
 
Частина 21
, остання.
Про те, що Іван молодець, та й взагалі казочці — кінець
Іван вже думав, що про нього забули, вирішуючи сімейні справи. Та зраділий Змій кинувся обнімати парубка і дякувати за те, що він допоміг йому знайти наречену. Мало не затоптав. Вибачився. Посміявся, згадуючи першу зустріч. І вирішив друга нагородити. Трошки почухав у себе за правим вухом, трошки пошкрябав за лівим і натрусив на підлогу величеньку купку золота. Іван згадав, що був колодою і відказав: “Досить. Довго я без діла ходив. Жив, як дерево. Ні, час мені до роботи приставати. А щоб не забувати науку, стану теслею. І золота мені стільки не треба. Візьму лише скільки на інструмент потрібно, а інше вже сам зароблю”.
Скоро Золотинич з Мар’яною і весілля відгуляли. Всіх людей пригощали, а декому і по золотій лусочці дісталося.
2001— 2003

Оценка: 2.00*6  Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com А.Шихорин "Создать героя 2. Карманная катастрофа"(ЛитРПГ) Стипа "А потом прилетели эльфы..."(Антиутопия) В.Соколов "Мажор: Путёвка в спецназ"(Боевик) Р.Прокофьев "Стеллар. Инкарнатор"(Боевая фантастика) В.Старский ""Темный Мир" Трансформация 2"(Боевая фантастика) М.Атаманов "Искажающие реальность-5"(ЛитРПГ) М.Тайгер "Выжившие"(Постапокалипсис) Р.Цуканов "Серый кукловод. Часть 1"(Киберпанк) В.Соколов "Мажор 4: Спецназ навсегда"(Боевик) С.Волкова "Игрушка Верховного Мага"(Любовное фэнтези)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Д.Иванов "Волею богов" С.Бакшеев "В живых не оставлять" В.Алферов "Мгла над миром" В.Неклюдов "Спираль Фибоначчи.Вектор силы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"