— Еееееееее! — пронеслося хатою та
полетiло собi. — Ееееееее!
Дядько Логвин сiпнувся в лiжку.
— Н... гааа... — як сполохана птаха,
стрепенулася собi й тiтка Килина, —
Що то таке?
— Та щось... Чи я знаю? Мо' й нiчого, —
промимрив сонно Логвин та поськав у
головi. Такi вошi не купиш за грошi.
Присунувся до Килини i помацав, де
сам знав.
— Тю, телепню, то п'ятка. Та встань,
погляди, що воно там. Мо', дядька
якого вовки рвуть.
— Та нi ж, любцю... Спатоньки...
— Йому сери у вiчi, а вiн каже: дощ
iде! Вставай, бузувiре!
— Гммме, — наче й не зрозумiв нiчого.
Килина глипнула одним оком по хатi —
чи не сховався де москаль? — i
повторила голоснiше, по-городському:
— Ему плюнь в глаза, а он: "Божья
роса"! Вставай, мусульманин!
— Еге-ге-ге-ге-ге-ге... — простонав
тихенько Логвин та потягнувся з
лiжка в нетоплену хату. Почухмарив
спину, накинув кожуха просто на
споднє. Глянув iз заздрiстю на
Килину, що рожево нiжилася в теплi.
— ...тееее! ...тееее! — тепер уже ближче.
— Еге, жiнко, твоя правда. То хтось
пробi кричить.
— Та вже ж не гевулт! Йди ж бо менi,
допоможи, — i повернулася до стiни.
"Добра ще баба; повернуся, то
потопчу", — але скосив оком на пiч,
де сопiло щось iз п'ять малих дiтей.
Тьху... Клятi жiнки. Залiзеш тiльки,
а вона вже: на, годуй.
Без чобiт та шапки, як був, почвалав
Логвин до дверей. Був би й
поквапився, але зi сну ногами ледь
ворушив. У сiнях стояла рушниця, —
учора був забув, як повернувся вiд
кума Iлька. Взяв. Ходити з хутора до
села без тiєї речi небезпечно. Усе
обсiли голоднi вовки.
Як був, босий, вийшов Логвин на
подвiр'я, просто у снiг. Бiле лежало
кучугурами, лапато висiло на деревах,
покривало стрiху; високо лягло: тин
майже не видно, лише стирчить на
кiлку бита макiтра, та й та наче в
сметанi. Логвин аж облизався.
Поглянув до лiсу. Овва! Чотири цятки:
одна наче така барвиста, i три сiрих.
— ...туйте! ...туйте! — вiддавало луною,
щоразу все ближче.
"Загризуть дядька, катового сина
падлюки" — майнуло в головi.
Логвин пiдняв рушницю, ще з вечора
заряджену. Не влучити: далеко. Але
видно, що барвиста цятка не просто
рухається, а наче ще й чимось махає,
i сiрi злодiї вiд тих помахiв
вiдскакують. Логвиновi трохи
вiдлягло вiд серця. "Є дрючок у
небораки, та ще й здоровецький;
зможе, зможе пiдбiгти ближче, а там
я врятую". Вгрузаючи у глибокому
снiгу, не чуючи морозу, що рiзав
босi ноги й холодив яйця, побiг
Логвин наперейми. Але... Враз холод,
як жаба, сiв на серце. Почув... усе
почув.
— Р'ятуйте! Р'ятуйте!
Тiльки тодi розкрилися чоловiковi
очi, i до них уплило щось, схоже на
кому, тiльки вище поставлене.
Плюнув спересердя — i пiшов. Цятки
все ближче до чоловiка, чоловiк все
ближче до хати. Холодiють у
Логвина ноги, а головне — мерзне вiд
огиди душа. Грiтися. Увiйшов, кинув
рушницю i клацнув клямкою.
— А що там? — зпросоння спитала жiнка.
— Та нiчого, — вiдповiв чоловiк i
гепнувся в постелю. Маць, маць — о, оце
вже й не п'ятка. Ну, то до роботи.
— Р'ятуйте! Р'ятуйте!
— ...туйте! ...туйте!
— ...те! ...те!
— ...ееее! ееее!
— i щезло на Заходi. Далеко-далеко.
Де ревучий не реве. Далеко.
...Не наш Дядько то був — чужинський
Вуйко. Був тiльки в крисанi та в
киптарi, та ще в штанiх, як там вони
в них. Але холодно йому не було, бо
палахкотiв жар у серцi. Бiг, махаючи
трембiтою на вовкiв. Бiг. Бiг увесь
час на захiд. А десь — тепер уже
далеко — двигтiло лiжко, пiдглядали
з печi дiти, ремигали корови та
стиха кувiкали увi снi свинi. I все
те — разом з Вуйком, лiжком та
свинями, та навiть i з ур'ядовцями —
летiло в просторi до нових часiв,
тiльки чомусь поверталося,
зробивши в етерi коло навколо
мерзлого сонця.
Дiйовi особи (щоби р'ядкiв додати):
Килина та Логвин Сiчкарi — подружжя
iз Васютинцiв, що на Черкащинi
Богдан-Йосип Дудар — а хто його знає,
що воно таке
Лапоть — лапоть, сидить пiд лiжком
Вовки — такi собi звiрi, три
Дiти Сiчкарiв — п'ять чи шiсть
Корови — двi
Свинi — багато
Ур'ядовцi — стiльки ж, але ще бiльше
Лiжко — одне, але з двома бильцями
Торох... Торох... Торох... То — ритми
душi...
30 вересня 2002 р. Київ
|
