Аннотация: Маленький очерк, родившийся три года назад. "правда" стала рождением нового тотема и другой жизни. это просто начало.
Сьогоднi я ско§ла вбивство. Я вбила теє маленьке вовченятко, що ще вчора жило в менi. Вбила тiлько за те, що воно ще раз спробувало завити на мiсяць.
Коли я пiдiйшла до нього, вiн подивився на мене сво§ми не по-вовчи зеленими очима, радiсно заскавчав i, немов маленьке цуценя, кинувся мене облизувати й цiлувати. Це маленьке створiння не розумiло ще причини, з яко§ я сама вiдчувала себе кам"яною й безжалiсною статуєю.
Вiдчувши, що сил чекати бiльш не маю, я востаннє подивилась на пухнастого й ще зовсiм не страшного звiра й повела його туди, куди нiхто окрiм мене не знайде дороги. Сльози текли мо§ми очима, але я йшла й вела за собою на смерть єдину iстоту, що пiдтримувала життя в менi попри всi негаразди долi.
Звернувши за чергове дерево самотностi, я впала без сил. Вовченятко нарештi збагнуло, що то не просто так я згадала шлях до цiє§ бiсово§ мiсцини власно§ душi. Звiрятко смiливо подивилося на мене мо§ми власними очима, на секунду вишкiрило сво§ бiленькi iкла-воно знало, як сильно я це люблю, -i гордовито пiдставило шию.
Я не витримала. Схопила вовченятко за горлянку й безжалiсно зачавила себе саму.
I ось я лежу вбита посеред власно§ душi й не маю сил оживати. Власне, не маю навiть бажання жити знову. А навiщо? Адже мене тако§, яка я була, вже не буде. Нiколи. Власне й мене будь-яко§ вже не буде. Все, що бачитимете тепер, буде лише масками, що я §х навчилась надiвати, ролями, що я §х так i не навчилась грати.