Дидыч Ждана Игоревна : другие произведения.

Абсент на горе Тур-Талга (укр.)

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    - Ваша концепция Бога меня беспокоит. - Незнакомец улыбнулся чему-то, для Артюра невидимому и неслышному. - На самом деле все было иначе.

  АБСЕНТ НА ГОРІ ТУР-ТАЛГА
  - Можна сісти? - спитав подорожній чистою французькою, хоча виглядав на араба. Чи єврея. Чи ще когось із їхньої братії.
  - Прошу, - відповів Артюр і посунувся.
  Подорожній кинув на уламок стіни між ними літнього плаща, капелюха і вмостився на артюровому пледі. Мовчки витягнув портсигар, відкрив. Артюр пригостився, і також мовчки витягнув зі портфеля другу склянку, наповнив зеленим трунком, кинув грудку цукру. Чокнулись, випили.
  - Пишете? - Спитав подорожній.
  - Що? - Артюр і глянув на свої руки, які ні пера, ні олівця не тримали, і навіть слідів чорнил вже не було.
  - Поему свою пишете?
  - Ми знайомі? - Артюр вгледівся у порфіль чоловіка, затертий нічною пітьмою.
  - До певної міри. - Відповів той. - Читав дещо із вашого. Сміливо пишете. Сильно.
  - Дякую, - сказав Артюр і ще раз налив обом. - Ви звідки?
  - Місцевий.
  - Добре говорите французькою.
  - Професійне.
  - Чим займаєтеся?
  - Комерція: продаю, купую, спілкуюся з людьми. - Незнайомий простягнув йому візитку. Поверхня карточки біліла в пітьмі, але прочитати щось було неможливо.
  - Он як, - Артюр відчув симпатію до цієї людини. Той сидів нерухомо - обличчя спокійне, долоні й плечі розслаблені. Ноги поставив рівно і впевнено, пряма спина і плечі - від нього йшло відчуття сили і водночас такої інтимності, що хотілося торкнутися. Одягнутий в біле, ніби світився. Артюр поклав руку на край його плаща. Чоловік повернувся до нього:
  - А ви?
  Артюр задумався. Його шлях підійшов до цієї точки в Святій землі, проволікши його через Лондон, Париж, Брюссель, Штудгарт, Мілан, Марсель, Джакарту, Вену, Олександрію, Кіпр, Аден, Харрар... Його попередні роки, стрімкі й безладні, кидали його із боку в бік, створювали ілюзію мети й оману її досяжності, примару задоволення від того... Минуло. Все, що мав, умістилося у взуттєву коробку, яку запхав під ліжко в домі, де не міг жити. Все, що робив до цього, скінчилося. Він знав, ким був раніше. Але ким стане тепер? Артюр мовчки налив обом.
  - Дайте вгадаю. Зараз ви на розпутті. Вичерпали всі мрії й сили на їх досягнення. І думаєте, чи та ви людина, за яку себе мали. Чи так?
  - До певної міри. - Артюр відчув замішання: цей чоловік читав його вголос, мов книгу.
  - Буває. Хочете пораду? Ці сумніви - костур. Киньте його, і ваше серце вибере правильний шлях. Просто встаньте і йдіть, бо сказано: буде вам по вірі. Там щось лишилося?
  Артюр налив ще по склянці. Незнайомий дістав ще папіроси. Перед ними стелилася хулатська долина, по вінця залита нічною пітьмою і густим запахом галілейського літа, де полин мішався із чабрецем і шавлією, а над усім витав дух кипарису. Із печери, що під ними, витікав струмок, щоб пробігти крізь дубово-фісташковий ліс на західному схилі Тур-Талга, внизу стати священною річкою і нести чисту солодку воду на південь, до озера Кіннерет. Двоє чоловіків сиділи на руїнах колись найбільшого в цій землі міста, і їхні серця билися поважно і голосно. Кожен дослухався свого.
  - Люблю це місце. - Сказав незнайомий. - Завжди любив. Тут спокійно. Чуєте, вода тече? Коли говориш із багатьма людьми, це важливо - помовчати, згадати, хто ти є, навіщо ти. Слова - як золото: від частого вжитку стираються...
  -...І ми стираємося разом із ними. - Артюр глянув угору. Чорне, безпросвітне, поцяцьковане зорями - небо розкинулося від краю до краю землі, затишно напнулося над ними двома, оберігаючи. Навколо кожної зірки стояв жовтий німб, як на полотнах Ван-Гога. Цей чоловік говорив про те, що Артюр відчував цієї ночі, про те, що він думав останніми місяцями. Здалося - він зрозуміє все, що не скажи, зрозуміє і не осудить. Артюр зважився:
  - Я більше не пишу. Я перестав бачити, відчувати. Я зник. Думаю, бог залишив мене. - Артюр схилив голову і додав: - Чи він зник. Я не знаю.
  Незнайомий поворухнувся, і вітер доніс до Артюра терпкі нічні запахи - пилу, поту і терену.
  - Хіба бог може когось залишити?
  - Все може. Залишити, приректи, покарати... кажуть, він так робив.
  - Ваша концепція бога мене непокоїть. - Чоловік посміхнувся чомусь, для Артюра нечутному й невидимому. - Направду було геть не так.
  - Направду ніхто не знає, як було.
  - Чому ж, - здвигнув плечима незнайомий, - Я знаю. Спочатку було добре. На початку все зазвичай добре. Люди думали, дерзали... вірили. Писали книги. Потім одні стали силувати інших до своєї віри, і врешті сильні підім"яли слабших. Сильні потерли ручки, зійшлися й уклали збірник, де розписано, що звати чорним, що - білим, як правильно називати чорне - чорним, біле - білим, що відчувати при цьому, і скільки поклонів класти. І первісна ідея зникла під горою списаних аркушів. Слабким легше скоритися, ніж думати. Все пішло шкереберть. Треба було щось робити, але все так хитро закрутилося... Система стала живою - вона відтворювала сама себе і відкидала все, що не могла поглинути. Виправленню вона не піддавалась, знищенню також. Створити нову - а смисл? Буде те саме; тож лишалося просто не брати в цьому участі... Бог не залишив нікого - він пішов. Одного дня священники всіх церков прийшли на службу й відчули його відсутність.
  Коли він зник, це помітили. Він забрав із собою всю силу, розкидану по храмах, соборах, каплицях, молільнях. І стало пусто. Вірні ще трохи часу ходили, тоді перестали. Ні по що. І система посипалася. Священники ходили як прибиті - не знали, що чинити. Як і прості люди, відчували зміни, але не могли так беззастережно кинути те, в що вклали своє життя, до чого йшли довгими роками і до чого, врешті, призвели своєю працею.
  Почалася тиха паніка. Люди стали відходити від церкви. Тоді сильні зібралися і домовилися між себе - робити вигляд, що все як раніше. Їх було багато. Всіх не усовістиш.
  Найгірше було вірним. Як сліпі, вони тикалися всюди, приходили по розраду, порятунок - а знаходили холодну пустку. Люди не можуть наповнити місця, залишеного богом. Приходили в біді й відчаї, і забирали їх назад із собою. Відчай і біль множилися. Важко було втримати бідолах на межі. І ще важче було дивитися їм у вічі опісля, коли питали - пощо залишив? І правда - пощо? Як було пояснити їм, як довести? Бігати й кричати - все не так, ось він я, подивіться? З іншого боку - як сказати ·не можуЋ тим, що ввірились? Що мав робити?
  - Не знаю... знамення дати, явитися. Перед тим же працювало.
  - Хлопче, ти газети читаєш?
  - А що?
  - А те, що раніше їх не було. Явишся, продиктуєш, завіриш - готово. І то - все поставили з ніг на голову. Що зроблять тепер - боюсь уявити... Хоч сам пиши.
  - А далі? - Спитав Артюр. - Що ти зробив далі?
  Подорожній мовчки поміхнувся на схід сонця і продовжив:
  - Частину сили довелося повернути. Вони все одно приходили, і негоже було їх лишати. Це сприйняли як чудо, як доказ... Сильні стрепенулися - і закрутилося знову... Чи варто було відходити взагалі? Був час, коли я зневірився...
  Рішення прийшло само. Мама поплакала і згодился. Щоб не вийшло, як першого разу, поставила умову: ніяких розп"ять. Прийняв - мати є мати. Вона погодилася народжувати раз за разом, хоч це і боляче. Але раз за разом дивитися, як мене вбивають... Досить і того, що хтось із нас має помирати першим, а другий - пережити це. Теж, знаєш, невесело. Не те, щоб все вирішилося, але з"явився простір для маневру. Партизанська війна: вискочив, зачистив і - на базу... А там - щораз одне: ну куди, ну нащо, ну ти глянь, що з тобою зробили...
  - Щоразу вбивають?
  - А ти як думав? Люди-то не змінилися.
  - А ти змінився?
  - Важко сказати. Коли рік за роком товчеш воду в ступі, здається - час завмер, а потім зіставиш перший текст із останнім - а вони геть різні.
  - Буває, - погодився Артюр. - Хочеш пораду? Веди щоденник.
  Обидва засміялися. Співрозмовник витяг цигарки, Артюр налив абсент:
  - Знаєш, мене беруть сумніви. Написано-то інше.
  - На парканах також написано. - Пробурчав співрозмовник. - По твоєму, це має на мене вплинути?
  - Не уявляю себе на твоєму місці.
  - І не треба. Кожен доречний на своєму. Ти пиши, головне. Мені подобається, - подорожній устав.
  - Слухай... - несміло почав Артюр, - мені тепер... того... проповідувати... чи як?..
  - А сенс? Ти ж бачив, що виходить. Я знаю, ти знаєш... Інші також дізнаються, рано чи пізно.
  - Якщо кожен промовчить - як?
  - Сам усіх обійду. Так певніше. - Подорожній узяв плащ, капелюх, - Не прощаємося. Я поруч.
  - То що ж мені робити?
  - А що хочеш. Ти ж вільна душа, чи так? І буде тобі по ділах твоїх і по вірі твоїй. Дякую за абсент. Не зловживай - паскудна штука.
  - Це завіт?
  - Порада. Просто порада. Ти ж вільна душа. Чи так? - Підняв руку і розчинився в пітьмі.
  - Звісно, вільна - пробурчав Артюр.
  Витягнув візитку, покрутив, пригледівся - вона була цілком матеріальна, з гострими кутками й холодною лискучою поверхнею. На ній було тільки два слова арабською в"яззю. Артюр провів по них пальцями, і враз усе стало просто і зрозуміло. Ці слова розкрилися йому, як квітка терену... він завмер, заплющив очі, щоб не порушити видіння, запам"ятати кожну рисочку, кожен рух... завтра він перенесе їх на папір... а післязавтра безсило шматуватиме рукопис, який нітрохи не передасть об"єм і барви картини, яку він почув... побачив... доторкнувся... Саме ці слова він шепотітиме в останній безтямі в лікарні Марселю, і їх приймуть за марення. Але тепер він сидів на стіні, й проживав тисячі життів і тисячі смертей, відкритих йому в його видінні з миттєвою й неповторною ясністю. Потім розплющив очі й допив абсент.
  Над горою займався світанок, холодний і зелений, як молода трава.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"