Аннотация: - Ваша концепция Бога меня беспокоит. - Незнакомец улыбнулся чему-то, для Артюра невидимому и неслышному. - На самом деле все было иначе.
АБСЕНТ НА ГОРI ТУР-ТАЛГА
- Можна сiсти? - спитав подорожнiй чистою французькою, хоча виглядав на араба. Чи єврея. Чи ще когось iз їхньої братiї.
- Прошу, - вiдповiв Артюр i посунувся.
Подорожнiй кинув на уламок стiни мiж ними лiтнього плаща, капелюха i вмостився на артюровому пледi. Мовчки витягнув портсигар, вiдкрив. Артюр пригостився, i також мовчки витягнув зi портфеля другу склянку, наповнив зеленим трунком, кинув грудку цукру. Чокнулись, випили.
- Пишете? - Спитав подорожнiй.
- Що? - Артюр i глянув на свої руки, якi нi пера, нi олiвця не тримали, i навiть слiдiв чорнил вже не було.
- Поему свою пишете?
- Ми знайомi? - Артюр вгледiвся у порфiль чоловiка, затертий нiчною пiтьмою.
- До певної мiри. - Вiдповiв той. - Читав дещо iз вашого. Смiливо пишете. Сильно.
- Дякую, - сказав Артюр i ще раз налив обом. - Ви звiдки?
- Мiсцевий.
- Добре говорите французькою.
- Професiйне.
- Чим займаєтеся?
- Комерцiя: продаю, купую, спiлкуюся з людьми. - Незнайомий простягнув йому вiзитку. Поверхня карточки бiлiла в пiтьмi, але прочитати щось було неможливо.
- Он як, - Артюр вiдчув симпатiю до цiєї людини. Той сидiв нерухомо - обличчя спокiйне, долонi й плечi розслабленi. Ноги поставив рiвно i впевнено, пряма спина i плечi - вiд нього йшло вiдчуття сили i водночас такої iнтимностi, що хотiлося торкнутися. Одягнутий в бiле, нiби свiтився. Артюр поклав руку на край його плаща. Чоловiк повернувся до нього:
- А ви?
Артюр задумався. Його шлях пiдiйшов до цiєї точки в Святiй землi, проволiкши його через Лондон, Париж, Брюссель, Штудгарт, Мiлан, Марсель, Джакарту, Вену, Олександрiю, Кiпр, Аден, Харрар... Його попереднi роки, стрiмкi й безладнi, кидали його iз боку в бiк, створювали iлюзiю мети й оману її досяжностi, примару задоволення вiд того... Минуло. Все, що мав, умiстилося у взуттєву коробку, яку запхав пiд лiжко в домi, де не мiг жити. Все, що робив до цього, скiнчилося. Вiн знав, ким був ранiше. Але ким стане тепер? Артюр мовчки налив обом.
- Дайте вгадаю. Зараз ви на розпуттi. Вичерпали всi мрiї й сили на їх досягнення. I думаєте, чи та ви людина, за яку себе мали. Чи так?
- До певної мiри. - Артюр вiдчув замiшання: цей чоловiк читав його вголос, мов книгу.
- Буває. Хочете пораду? Цi сумнiви - костур. Киньте його, i ваше серце вибере правильний шлях. Просто встаньте i йдiть, бо сказано: буде вам по вiрi. Там щось лишилося?
Артюр налив ще по склянцi. Незнайомий дiстав ще папiроси. Перед ними стелилася хулатська долина, по вiнця залита нiчною пiтьмою i густим запахом галiлейського лiта, де полин мiшався iз чабрецем i шавлiєю, а над усiм витав дух кипарису. Iз печери, що пiд ними, витiкав струмок, щоб пробiгти крiзь дубово-фiсташковий лiс на захiдному схилi Тур-Талга, внизу стати священною рiчкою i нести чисту солодку воду на пiвдень, до озера Кiннерет. Двоє чоловiкiв сидiли на руїнах колись найбiльшого в цiй землi мiста, i їхнi серця билися поважно i голосно. Кожен дослухався свого.
- Люблю це мiсце. - Сказав незнайомий. - Завжди любив. Тут спокiйно. Чуєте, вода тече? Коли говориш iз багатьма людьми, це важливо - помовчати, згадати, хто ти є, навiщо ти. Слова - як золото: вiд частого вжитку стираються...
-...I ми стираємося разом iз ними. - Артюр глянув угору. Чорне, безпросвiтне, поцяцьковане зорями - небо розкинулося вiд краю до краю землi, затишно напнулося над ними двома, оберiгаючи. Навколо кожної зiрки стояв жовтий нiмб, як на полотнах Ван-Гога. Цей чоловiк говорив про те, що Артюр вiдчував цiєї ночi, про те, що вiн думав останнiми мiсяцями. Здалося - вiн зрозумiє все, що не скажи, зрозумiє i не осудить. Артюр зважився:
- Я бiльше не пишу. Я перестав бачити, вiдчувати. Я зник. Думаю, бог залишив мене. - Артюр схилив голову i додав: - Чи вiн зник. Я не знаю.
Незнайомий поворухнувся, i вiтер донiс до Артюра терпкi нiчнi запахи - пилу, поту i терену.
- Хiба бог може когось залишити?
- Все може. Залишити, приректи, покарати... кажуть, вiн так робив.
- Ваша концепцiя бога мене непокоїть. - Чоловiк посмiхнувся чомусь, для Артюра нечутному й невидимому. - Направду було геть не так.
- Направду нiхто не знає, як було.
- Чому ж, - здвигнув плечима незнайомий, - Я знаю. Спочатку було добре. На початку все зазвичай добре. Люди думали, дерзали... вiрили. Писали книги. Потiм однi стали силувати iнших до своєї вiри, i врештi сильнi пiдiм"яли слабших. Сильнi потерли ручки, зiйшлися й уклали збiрник, де розписано, що звати чорним, що - бiлим, як правильно називати чорне - чорним, бiле - бiлим, що вiдчувати при цьому, i скiльки поклонiв класти. I первiсна iдея зникла пiд горою списаних аркушiв. Слабким легше скоритися, нiж думати. Все пiшло шкереберть. Треба було щось робити, але все так хитро закрутилося... Система стала живою - вона вiдтворювала сама себе i вiдкидала все, що не могла поглинути. Виправленню вона не пiддавалась, знищенню також. Створити нову - а смисл? Буде те саме; тож лишалося просто не брати в цьому участi... Бог не залишив нiкого - вiн пiшов. Одного дня священники всiх церков прийшли на службу й вiдчули його вiдсутнiсть.
Коли вiн зник, це помiтили. Вiн забрав iз собою всю силу, розкидану по храмах, соборах, каплицях, молiльнях. I стало пусто. Вiрнi ще трохи часу ходили, тодi перестали. Нi по що. I система посипалася. Священники ходили як прибитi - не знали, що чинити. Як i простi люди, вiдчували змiни, але не могли так беззастережно кинути те, в що вклали своє життя, до чого йшли довгими роками i до чого, врештi, призвели своєю працею.
Почалася тиха панiка. Люди стали вiдходити вiд церкви. Тодi сильнi зiбралися i домовилися мiж себе - робити вигляд, що все як ранiше. Їх було багато. Всiх не усовiстиш.
Найгiрше було вiрним. Як слiпi, вони тикалися всюди, приходили по розраду, порятунок - а знаходили холодну пустку. Люди не можуть наповнити мiсця, залишеного богом. Приходили в бiдi й вiдчаї, i забирали їх назад iз собою. Вiдчай i бiль множилися. Важко було втримати бiдолах на межi. I ще важче було дивитися їм у вiчi опiсля, коли питали - пощо залишив? I правда - пощо? Як було пояснити їм, як довести? Бiгати й кричати - все не так, ось вiн я, подивiться? З iншого боку - як сказати "не можу" тим, що ввiрились? Що мав робити?
- Не знаю... знамення дати, явитися. Перед тим же працювало.
- Хлопче, ти газети читаєш?
- А що?
- А те, що ранiше їх не було. Явишся, продиктуєш, завiриш - готово. I то - все поставили з нiг на голову. Що зроблять тепер - боюсь уявити... Хоч сам пиши.
- А далi? - Спитав Артюр. - Що ти зробив далi?
Подорожнiй мовчки помiхнувся на схiд сонця i продовжив:
- Частину сили довелося повернути. Вони все одно приходили, i негоже було їх лишати. Це сприйняли як чудо, як доказ... Сильнi стрепенулися - i закрутилося знову... Чи варто було вiдходити взагалi? Був час, коли я зневiрився...
Рiшення прийшло само. Мама поплакала i згодился. Щоб не вийшло, як першого разу, поставила умову: нiяких розп"ять. Прийняв - мати є мати. Вона погодилася народжувати раз за разом, хоч це i боляче. Але раз за разом дивитися, як мене вбивають... Досить i того, що хтось iз нас має помирати першим, а другий - пережити це. Теж, знаєш, невесело. Не те, щоб все вирiшилося, але з"явився простiр для маневру. Партизанська вiйна: вискочив, зачистив i - на базу... А там - щораз одне: ну куди, ну нащо, ну ти глянь, що з тобою зробили...
- Щоразу вбивають?
- А ти як думав? Люди-то не змiнилися.
- А ти змiнився?
- Важко сказати. Коли рiк за роком товчеш воду в ступi, здається - час завмер, а потiм зiставиш перший текст iз останнiм - а вони геть рiзнi.
Обидва засмiялися. Спiврозмовник витяг цигарки, Артюр налив абсент:
- Знаєш, мене беруть сумнiви. Написано-то iнше.
- На парканах також написано. - Пробурчав спiврозмовник. - По твоєму, це має на мене вплинути?
- Не уявляю себе на твоєму мiсцi.
- I не треба. Кожен доречний на своєму. Ти пиши, головне. Менi подобається, - подорожнiй устав.
- Слухай... - несмiло почав Артюр, - менi тепер... того... проповiдувати... чи як?..
- А сенс? Ти ж бачив, що виходить. Я знаю, ти знаєш... Iншi також дiзнаються, рано чи пiзно.
- Якщо кожен промовчить - як?
- Сам усiх обiйду. Так певнiше. - Подорожнiй узяв плащ, капелюх, - Не прощаємося. Я поруч.
- То що ж менi робити?
- А що хочеш. Ти ж вiльна душа, чи так? I буде тобi по дiлах твоїх i по вiрi твоїй. Дякую за абсент. Не зловживай - паскудна штука.
- Це завiт?
- Порада. Просто порада. Ти ж вiльна душа. Чи так? - Пiдняв руку i розчинився в пiтьмi.
- Звiсно, вiльна - пробурчав Артюр.
Витягнув вiзитку, покрутив, пригледiвся - вона була цiлком матерiальна, з гострими кутками й холодною лискучою поверхнею. На нiй було тiльки два слова арабською в"яззю. Артюр провiв по них пальцями, i враз усе стало просто i зрозумiло. Цi слова розкрилися йому, як квiтка терену... вiн завмер, заплющив очi, щоб не порушити видiння, запам"ятати кожну рисочку, кожен рух... завтра вiн перенесе їх на папiр... а пiслязавтра безсило шматуватиме рукопис, який нiтрохи не передасть об"єм i барви картини, яку вiн почув... побачив... доторкнувся... Саме цi слова вiн шепотiтиме в останнiй безтямi в лiкарнi Марселю, i їх приймуть за марення. Але тепер вiн сидiв на стiнi, й проживав тисячi життiв i тисячi смертей, вiдкритих йому в його видiннi з миттєвою й неповторною яснiстю. Потiм розплющив очi й допив абсент.
Над горою займався свiтанок, холодний i зелений, як молода трава.