Менi наснилось, що я усе тобi вже розповiла. I з пробудженням прийшло розчарування.
Ти посилився в моїй головi i пiдкрадаєшся до серця. Ти загадка, ти пазл, ти наче не зшита книга, окремi сторiнки якої розкиданi по свiту, i яку чомусь дуже хочеться скласти докупи. Та я нiколи не зможу тобi цього сказати, тож i прочитати iсторiї твоєї книги менi не доведеться. А ми так близько, ми на вiдстанi одного дзвiнка. А я натомiсть пишу у безликий простiр, те що не вимовлю в голос. Слова на папiр, чи слова на екран, чомусь вони легшi i може пустiшi? Тому, що залишається примарна надiя що ти цього не прочитаєш, чи не приймеш на свiй рахунок. Мабуть тому я так боюсь конкретики, чи просто говорять емоцiї i для iншого не залишається мiсця.
Нажаль ти не чуєш мого серця. Не знаєш його слiз за тобою. А його так болить твоя самотнiсть. Спустились сутiнки, все таке примарне i може насправдi не iснувати бiльше нiде окрiм моєї голови.
Все було б простiше, якби я мала певнiсть, що хтось вже робить тебе щасливим. Тодi б я мiряла життя тiльки своєю пустотою. А так в моїй пустелi живе твiй мiраж, що йде неподалiк та не зверне мабуть нiколи увагу на одиноку постать.
Що ж менi робити? Я ж не вмiю в цiй царинi нiчого! Чи тiльки бракує мужностi? Та й де їй взятись у жiнки? I все ж iншi її десь вiднаходять. О, як я заздрю Тетянi Пушкiна: менi не вистачає її смiливостi, або максималiзму. Я розучилась дiяти категорично. "Все, або нiчого" перестало бути єдиними варiантами. Може в цiм моя бiда та не рiшучiсть? Дiйсно в картинi свiту з"явились промiжнi варiанти.
А може я просто старомодна i чоловiк є, для мене, справжнiм мужчиною тiльки, якщо робить перший крок? Свiт так змiнився, а ця дурацька парадигма досi живе в жiночiй головi. А з iншої сторони, навiщо потрiбен поруч той, з ким доведеться надалi бути "залiзною ледi"? Чи зможу я беззастережно полюбити того, з ким не зможу бути собою: слабкою i ранимою жiнкою? То може просто не судилось?
Чи може вони правi, тi хто живе сьогоднiшнiм днем i матерiальним життям? Мабуть варто включити свiтло i забути про емоцiї? Дати розуму взяти гору i повiрити сни нiколи не стають дiйснiстю. Тiльки от я нiколи не вмiла жити тiльки чимось одним, завжди були поруч прагматичнi плани та примарнi фантазiї.
Тисяча слiв написана людьми. Тисяча дум перемислена. А вiдповiдi нема. Чи все це пусте i не варте нiчого? Чи може вийшло б щось чудове i схоже на мрiю? Шкода, що не можна побачити майбутьнє бо воно множиться безлiччю варiантiв i губиться за обрiєм нашої волi.