Дрысь Дмитрий Юрьевич : другие произведения.

Индиго. Приход

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Ненаю, пока непридумал... Оцените начало произведения, позязя!!! Мне оч интересно именно ТВОЕ мнение. Жду отзывов... PS: Текст на украинском языке.

Нiч. Гроза. Дах багатоповерхiвки. На одному з вентиляцiйних виходiв навпочiпки сидить особа, обличчя якої ховає низько натягнутий капюшон. Пролунав грiм i в цей момент вiдчиняються дверi входу на сходову клiтку. Зявляється ще одна особа її обличчя освiтила блискавка, що щойно спалахнула високо в небi. Це була дiвчина рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти, з свiтлим волоссям та правильними, мякими та приємними, рисами обличчя.

- Що тобi потрiбно? - спитала вона голосно, щоб перекричати шум негоди. - Хiба ми не дали тобi зрозумiти, що бiльше не хочемо мати з тобою нiчого спiльного?

- А де "Привiт, старий друже!", та iншi теплi привiтання? - промовив юнак, судячи з голосу ровесник дiвчини. Вiн пiдвiвся увесь свiй немалий зрiст (метри два, як пити дати, а може й бiльше), широко розправив плечi, легенько пiдстрибнув у гору та спритно виконав подвiйне сальто, в результатi чого приземлився в метрi вiд дiвчини.

Та не заставила його довго чекати вiдповiдi.

Вона рiзко пiдняла руку з розпрямленою долонею, та гордо промовила:

- Ти перестав нам бути другом, коли зрадив нас. Ще крок i ти ...

- Я не прийшов сваритись. Я хочу поговорити.

- Про що? В нас не залишилось нiчого спiльного.

- Ти сама прекрасно розумiєш, що це неправда. Ми з тобою повязанi вiд початку i до самого кiнця.

Дiвчина промовчала, навiть трохи опустила руку. Тому вiн продовжив:

- Я думаю що знайшов ще одного з нас, не такого як iншi ми, а такого як ти i я.

- Продовжуй. Хто вiн i який вiн?

- Хто вiн, я не знаю, але знаю як вiн виглядає i де його можна знайти. А на рахунок другої половини твого питання - то я ще вагаюсь.

Тут вiн на хвилину замовчав, нiби роздумуючи, та продовжив вже бiльш впевнено:

- Вiн - повiтряний.

- Чому ти так вважаєш? I взагалi чому саме вiн? - здивувалась вона, та опустила зовсiм руку.

- Ну, припустимо я трохи навчився говорити зi стiнами. Вони менi все про нього розказали. А взагалi, вперше я його знайшов, так як ти колись мене - я його просто вiдчув.

- Добре. Допустимо, що я повiрила. Що тобi потрiбно вiд нас?

- Вiд ВАС менi нiчого непотрiбно, менi потрiбна ТИ. Вiн не усвiдомить хто вiн насправдi доки не пройде Обряду. А його силi наплювати на Обряд - вона рветься на волю. Чому ти думаєш цей дощ йде вже другий тиждень? Сила повiтряного просто не дозволяє йому припинитись. I тому...

- Не думаю, що вiн саме повiтряний, адже дощ - це вода.

- Так, але в радiусi двох сотень кiлометрiв вiд нашого мiста, вже другий тиждень стоїть посуха та спека в ТРИДЦЯТЬ градусiв. Це я знаю точно завдяки своїй силi. Давно ти таке бачила на початку березня? Вiн нагрiває повiтря, вода випаровується, i з вiтром пару вiн переносить в межi Львова. Я навiть собi не уявляю, що буде через тиждень, якщо нiчого не змiнити.

- Логiчно. Але я все ще невпевнена на всi сто, що вiн повiтряний. - промовила вона, мiзкуючи, як це вдається цьому новому нагрiвати повiтря, адже щоб щось нагрiти повинно бути джерело тепла, а найпоширенiше джерело тепла це вогонь, а вогонь це вже по її парафiї...

- Та нехай! Потрiбно його розкрити, поки вiн зi своєю силою не наробив бiди нi собi, нi iншим.

- Добре. Я подумаю над цим i звяжусь з тобою. А зараз менi потрiбно йти.

- Подумай. Але довго не тягни. Маєш час до завтрашнього вечора. А завтра в ночi я пiду до нього - з тобою, чи без тебе.

Дiвчина мовчки глянула йому прямо в очi, обернулась та вiдчинила дверi на сходи вниз. Спустившись на двi сходинки вона повернула голову в сторону юнака, i сказала вже значно теплiше, нiж до цього:

- Будь обережний, Несторе. Менi чомусь неспокiйно за нас всiх.

- I ти бережи себе, Ангелiно. I...пробач, за все. Я не хотiв щоб так вийшло...

Тут юнак, який називався Нестор, рiзко повернувся i попрямував до краю даху, ступив на пiдвищення на самому краю та зiстрибнув вниз.

- Терпiти не можу коли вiн таке виробляє! - пробурмотiла Ангелiна.

Тут її пересмикнуло вiд холоду та вологи власного одягу. Вона повiльно заплющила очi, зосередилась на iскорцi, що постiйно палала в неї в серединi, i вiдчула як розливається тепло по всьому тiлi.

- А що як... - подумала Ангелiна, та силою волi роздмухала ту iскорку в собi. Тепер в неї, в серединi, горiло невеличке багаття, i тепло з тiла почало нагрiвати все навколо. Такий вогонь всерединi Ангелiна пiдтримала ще хвилин пять, доки не пiдсох одяг, а потiм знову зменшила його до розмiрiв iскри. Тепер їй було тепло та комфортно. I вона продовжила спускатись до низу.

На дворi падав дощ. Навiть вираз "падає дощ" дещо за слабенький для такої негоди, а "ллє як iз вiдра" досить до речi. Погода ця трималась вже другий тиждень, i була в такому ж станi, як i настрiй Iларiона. Як недивно, коли йому ставало ще гiрше на душi, гроза, нiби напиваючись його болем, ставала ще сильнiшою, i тодi вiтер бив каплями об вiкно так, що аж шибки дзвенiли, а вiд його завивання аж дух перехоплювало: було в цьому виттi щось людське...

За вiкном було ще темно коли будильник пронизливо задзеленькотiв. Пiдлiток, не розплющуючи очей, скинув його зi столу, де поряд стояв компютер. "О Боже, ще один день на каторзi! Коли це вже скiнчиться?!" - напiвсонно подумав Iларiон.

Школа - дiм радостi пiзнання нового для першачкiв та тюрма для старшокласникiв, якi за свої 10 рокiв змучились вiд цього "пiзнання нового". Школа - тут дiти перетворюються в дорослих людей, тут формується їх характер та спосiб погляду на свiт, тут вони пiзнають усе: вiд основ алгебри та хiмiї до модних речей на сьогоднi та найближчий тиждень, тут все реальне i водночас фальшиве.

- ПАДЙОМ!!! - донiсся крик з сусiдньої кiмнати. Мати i батько ще годину (а може й бiльше) тому були вже на ногах. Саме це й перервало фiлософськi роздуми Iларiона на тему про роль школи в життi людини.

- У-у-м-м-м-и... - обiзвалась звелена сестра з свого лiжка в протилежному кутi кiмнати.

На вiдмiну вiд нього, вона хоч i зi стоном, кривляннями та позiханнями, але вставала та швидко приходила в себе, а для Iларiона ранок - найважчий час доби. I сьогоднiшнiй день не виняток.

- У-г-х-у... - пробелькотiв Iларiон i з форсом запхав голову пiд подушку. Насправдi вiн вже давно не спав, проте перспектива пiднiматись iти закривати дверi за батьками, котрi зараз пiдуть на роботу, та готувати собi снiданок, його нi каплi не грiла. А навiщо, якщо це все зробить "бездоганна" Леся? Краще полежати в лiжку та потiшити себе надiєю, що сьогоднi може хоч щось змiниться в його начебто сiрому життi. Про отi випадки, якi все-таки видiляють деякi фрагменти його життя вiн старався не згадувати при постороннiх, адже пiсля таких випадкiв вiн почував себе як бiла ворона, а винуватцi таких випадкiв шарахались два мiсяцi вiд нього, як вiд прокаженого психа, який пропонує всiм бажаючим болото, рекламуючи його як чудотворну грязь з Пiвденної Африки, хоча воно було набране з сусiдньої калабанi.

Ось i зараз вiн лежав i думав про отi моменти. I хлопчика, рокiв трьох, який розбив його пiщаний замок, i ту завiрюху, яка пiдняла весь пiсок з пiсочницi на руйнiвника, вiн памятає добре, навiть дуже добре, адже це перший його дитячий спогад (дивно, але самому Iларiону було тодi десь рокiв два-три, не бiльше), вiн памятає тренера з плавання та маму, якi аж роти пороззявляли вiд здивування коли дiзнались, що пятирiчний хлопчик прекрасно плаває та затримує повiтря пiд водою бiльше нiж на двi хвилини, хоча до цього часу його нiхто не вчив нi першому, нi другому... Таких дивних, на перший погляд ситуацiй, в памятi Iларiона назбиралось 5-6 точно, проте все вiчно списувалось на обставини та везiння. Принаймнi так пояснювали це дорослi. Проте з вiком Iларiон почав замiчати за собою цiлу купу дивних речей, якi пояснити нiяк не можна, i це його найбiльше дiставало. Та ще й цей головний бiль та слабкiсть коли вiн намагається згадати що-небудь до тiєї iсторiї в пiсочницi...

- Я ПIШЛА!!! - донеслось з коридору, та грюкiт броньованих дверей пiдтвердив те що Леся вже змилась до школи. I що її туди тягне, один Бог знає, адже вона тупа, як калоша, вiд сибiрського валянка. I головне, що в цьому вiчно винять його, адже вiн "повинен допомагати сестрi з навчанням". Хоча по правдi сказати, Iларiон нiколи не горював над книжками (якi валялись в нього бiля столу перший тиждень пiсля 1-го вересня, а потiм чемно були поскладанi Лесею на полицю, де i залишались до 31-го травня) чи конспектами (яких в нього взагалi не було), йому було достатньо пятнадцяти хвилин на уроцi послухати вчителя, щоб добре засвоїти всю тему, а деколи ставалось i таке, що речi про якi вiн чув вперше, були йому вже давно вiдомi, принаймнi так йому здавалось, але вiдчуття дежавю буває у кожного...

- З-с-я-н-ь-я!.. - все ще сонно промичав Iларiон. - Кiся, ти де? Сяня?

- Няв! Мр-няв! - донеслось з-пiд лiжка. Сяня - єдине створiння, яке його розумiло практично у всьому, не дивлячись на те, що вона всього лиш звичайний дворовий кiт. Iларiон дуже любив Сяню, адже вона прийшла додому слiдом за ним сама, зразу пiсля тiєї iсторiї в пiсочницi. Тодi вона була ще малим кошеням з смiшним окрасом: мордочка та лапки бiлi, а починаючи вiд вух, по всiй спинi та до кiнчика хвоста вона була сiрою з чорними перепонами, наче тигр в пилу. Зараз вона була кiшкою в розквiтi сил, а вiд кошеняти, якого могло здути вiтром, залишився тiльки окрас та цi надзвичайно мудрi яскраво-зеленi очi, якi здавалося могли бачити тебе наскрiзь.

- О, добре що ти там - спи далi. - сказав Iларiон. А сам пiдвiвся, i стукнувшись об стiл, попрямував у ванну. Умившись, вiн зайшов у кiмнату батькiв i погляд автоматично ковзнув по годиннику - за п'ятнадцять девята.

- Нi, - пробурмотiв вiн, - невже знову.

На збори у школу в нього йшло максимум хвилин пять, проте сьогоднi вiн поставив власний рекорд - менше хвилини. Вiн рiзко одягнувся, схопив будь-якi зошити, щоб позамулювати очi вчителям, у кулею вилетiв на сходову клiтку. Замкнув дверi, i почав i гупати по кнопцi лiфта. Десь на самому верху роздався натужний звук мотора. Хвилю подумавши, вiн побiг на сходи, i перестрибуючи по двi ступеньки, почав спускатись. Коли вiн вирвався на вулицю лiфт все ще був десь мiж шостим-пятим поверхом, тож Iларiон зробив правильно, що не став його чекати.

Вийшовши на вулицю, вiн накинув капюшон, одягнув навушники вiд мобiльного та включив музику, i рiзко зiрвавшись з мiсця, побiг у школу.

Тiльки-но вiн ступив на дорогу, як ноги самi понесли його в потрiбному напрямку, а головою вже перебирав варiанти брехнi, щоб сказати вчительцi, чому вiн знову спiзнився, та як на зло нiчого путнього на думку не приходило, тож коли вiн переступив через пролаз в шкiльному парканi, вирiшив що покладеться на свiй талан.

- Добрий день, дядя Женя! - привiтався вiн зi шкiльним охоронцем. Дядя Женя був доброю людиною i з ним було приємно поспiлкуватись, а коли було потрiбно вiн мiг i прикрити тебе вiд завучiв чи вчителiв.

- А, здоров Iлiк! - вiдповiв дядя Женя, як i iншi звертаючись до Iларiона скорочено - просто Iлiк. Та знову повернувся до юнака з яким спiлкувався до його появи. Iларiон краєм ока помiтив, що юнак не на багато старший за нього. - То звiдки ти хочеш сюди перейти? - почув Iларiон останнi слова дядi Женi коли вже зачиняв вхiднi дверi за собою. Стрiмко пройшовши вестибюль, вiн напрямився до сходiв на другий поверх, i переступаючи через сходинку почав пiдiйматися.

- Iларiон. - покликав хтось його позаду. Вiн зупинився та повернувся зi широкою посмiшкую на устах - за ним стояла секретар директора, вчителька iнформатики Надiя Михайлiвна. В нього була симпатiя до цiєї людини, i вiн сам не знав чому, може через те, що вона завжди ставилась до нього приязно, або може через те, що вона була старшою рокiв на пять, не бiльше, i з нею можна було пожартувати (в розумних мiрах звiсно), чи через те що вона одна зi небагатьох старших, з якими вiн мiг нормально поспiлкуватись, або взагалi з все разом взяте.

- Наскiльки я розумiю ти сьогоднi знову спiзнився, - продовжила вона своїм спокiйним, добрим голосом, який забрав весь неспокiй, що назбирався в нього на душi за останнi кiлька днiв, - можеш i не вiдповiдати i так все ясно, але я тебе знову витягну з халепи, яку тобi Ольга Вiталiївна безсумнiвно пiдготувала б. Менi зараз пiдсунули замiну в восьмому кабiнетi, а в самої ще купа звiтiв та довiдок ненаписаних... Хочеш врятуватись мусиш iти туди замiсть мене. То як?

- А в мене є вибiр? - вiдповiв Iларiон, проте був радий можливостi не попастись на очi Ользi Вiталiївнi.

- Ну то бажаю удачi з цими малими чортами, ПАНЕ ВЧИТЕЛЮ! - дражнячи його, вона повернулась назад до себе за стiл перед дверима до кабiнету директора.

Вiн спустився з тих шести сходинок, на котрi встиг пiднятись, та направився в кiнець коридору, котрий знаходився праворуч вiд сходової клiтки. Вже на пiвдороги вiн почув гамiр, котрий мiг означати тiльки одне - пятий клас не чекав замiни, i коли вiдкрив дверi з мiдною цифрою "8", одразу переконався в своїй здогадцi, бо буквально в сантиметрi вiд його лiвого вуха пролетiла книга, котра врiзалась в стiну за його спиною. На мить тишина стала мертвою, а потiм хаос розгорiвся з ще бiльшою силою.

Вiн зайшов та зачинив дверi. Пройшов до вчительського столу та кинув на крiсло свiй практично пустий портфель. Розвернувся до дiтей обличчям та став тупо спостерiгати за ними, не знаючи що робити. Подивившись на цей бедлам хвилину-другу, вiн вирiшив щось робити.

- Дiти! - на нього нiхто не звернув i крихти уваги.

- Дiти!!! - сказав вiн дещо голоснiше, проте результат був такий же - нульовий.

- ДIТИСКА!!!!! - його i далi тупо не помiчали, i продовжували дурiти, бiгати, скакати та битись книжками.

- АЛЬО, ГАРАРАЖ!!!!! ЗА-АГЛО-ОХНI-IТЬ!!!!!!!!! - i тут з його криком рвучко вiдчинилось вiкно та ввiрвався дикий вiтер, а ним ще й в придачу здоровеннi каплi дощу, що й не думав переставати. Вiтром поздувало i вазони на пiдвiконниках, i книжки на перших партах, разом з зошитами. Вiтер був такої сили що дiти зi страхом та криками позбивались до купки та почали ховатись пiд парти. Iларiон пiдiйшов до вiкна, та зачинив його так легко, наче щойно i не було нiякого урагану в класi. Взагалi вiн не вiдчув нiчого страшно в цьому вiтерцi, просто так легкий порив.

- Ви чого? Подумаєш, вiкно вiдкрилось. - говорив вiн спокiйно i водночас здивовано. Що ж так могло налякати дiтей?

- Давайте вилiзайте. Я не кусаюсь. - продовжив Iларiон вже з посмiшкою. Це ставало смiшно. Вiн пiдiйшов до першої парти i пiдтягнув її на себе так, щоб дiти могли нормально встати. Та тiльки-но вони глянули на нього тут же втекли пiд сусiдню парту.

Така ситуацiя почала лякати Iларiона. Це вже не лекцiя про пунктуальнiсть та легке покарання, там при брати клас чи щось в цьому родi. Тут йому довiрили дiтей, i з ними щось сталось.

- А, я зрозумiв! Ха-ха! Прикольний жарт! - сказав вiн хапаюсь за той факт що дiти з нього кепкують. Та коли вiн наблизився до дiвчинки, що сидiла пiд наступною партою його вiдкинуло вiд неї, наче якоюсь хвилею, i вiн щоб не впасти злапався за батарею, проте його дiйсно вiдкинуло вiд неї десь на метр. I що це за дивне поколювання в грудях, таке вiн вiдчував ранiше, але тiльки раз чи два. I чому йому так добре? Чому так пянко? Таке вiн вiдчував тiльки тодi коли ставалось щось з категорiї "дивнi речi". Але i ця ситуацiя трохи дивна. Але зараз немає на це часу. Треба щось робити з дiтьми.

- Ей, не знаю чого ви так налякались того вiтру, але зараз же вiкно зачинене, i вiн бiльше не...

Вiн обiрвався на пiвсловi, класнi дверi вiдчинились. Зайшла Надiя Михайлiвна. Вона окинула весь клас поглядом i повернула голову в сторону Iларiона. Той лише Потиснув плечами на її питальний погляд, та почав вже виправдовуватись:

- Надiя Михайлiвно, я не знаю що ...

- Ой та достатньо, - сказала вона аж занадто бадьорим голосом, в якому почувся фальш вперше за весь час їхнього знайомства, та натягнувши посмiшку, якiй позаздрили б i в Голiвудi, звернулась до дiтей своїм надзвичайно заспокiйливим голосом. - Ну як вiн вас? Хотiли ви дiстати замiну, а вийшло якраз навпаки. Вам сподобалось як розiграли? Ну чого мовчите та труситесь, давайте виповзайте з-пiд парт. Хто ще не зрозумiв Iларiон вас розiграв. Так, правильно Оленка, давай виходь звiдти, немає чого сидiти там пiд столом... Iларiон добре ж ти з ними пожартував!

Чи то бадьорiсть та заспокiйливiсть голосу Надiї Михайлiвни подiяла на дiтей, чи вони самi зрозумiли як це все безглуздо виглядає, але вони почали поволi, один за одним, виповзати зi своїх схованок. До кiнця уроку всi вже заспокоїлись та дружньо привели до порядку клас, хоча дехто все ще поглядав на Iларiона зi страхом, а та дiвчинка, Оленка, що перша почала виповзати з-пiд парти i що якось була вiдкинула Iларiона вiд себе, пiдiйшла до нього i нiяково пискнула "Вибач!". Хоча вiн нiяк не второпав за що саме.

Дзвiнок на перерву пронизливо задзвонив в коридорi, i Iларiон з Надiєю Михайлiвною вишли з кабiнету разом.

- Я не знаю що ти там з ними наробив, але щоб це було перший i останнiй раз. - коли Надiя Михайлiвна говорила це до нього, вигляд її був втомлений та виснажений, а голос якийсь пустий, хоча вiн точно бачив що вона виглядала значно краще коли заходила до нього в кабiнет.

- Вибачте, вони мене просто вивели з себе, та ще й вiкно вiдкрилось, дощ, вiтер... Думаю вони злякались i того, що я на них накричав. Це бiльше не повториться, обiцяю. - I це була правда вiн не хотiв щоб так все вийшло, i щиро жалiв що пiдвiв вчителя, нi скорiше не вчителя, а друга.

- Нiчого страшного, добре що все минулось.

До кiнця коридору вони дiйшли мовчки, оскiльки було помiтно, що Надiя Михайлiвна ледве стояла на ногах, i коли вони вийшли в пролiт мiж сходами, коридором та учительською вiн не здивувався коли вона попросила:

- Будь другом, сходи в їдальню принеси менi кави, але з двома ложечками цукру.

- Добре, вам куди в учительську принести чи поставити на стiл?

- На стiл. I, до речi, я заходила до тебе в клас на уроцi i попередили стару, що тебе небуде.

Це був перший раз коли Надiя Михайлiвна так обiзвалась про свою колегу по роботi, принаймнi Iларiон вперше почув вiд неї щось подiбне.

Пообiцявши, що кава буде через пять хвилин, Iларiон направився в їдальню. Минулого року її зi старої й обдертої столової перетворили в справжнє кафе з цiнами якраз для учнiв. Але називали її все ще постарому: "їдальня" чи "столова".

Увiйшовши туди вiн окинув всiх хто там був поглядом, i попрямував до дiвчини та юнака, що стояли бiля каси.

- Привiт! - буркнув вiн.

- Боже, якi люди! - з театральним здивуванням вигукнув хлопець. - Ваша величнiсть суiзволила зявитись так рано сьогоднi! Всього на всього спiзнившись на ...

- Закрий рот! - гаркнув Iларiон, i сам не розумiючи в чому полягає суть його лютi, - Я був на замiнi.

- А ну тодi ясно чому стара ропуха так розiзлилась, коли зайшла Надя i щось їй там сказала. Вона потiм до кiнця уроку всiх мучила, навiть Каську загнала i поставила їй кiл лише зате що вона за вихiднi не вивчила всю культуру древнього Китаю та Iндiї. Уявляєш, навiть мене спитала! А я їй так прямо в очi i сказав, що менi її культурологiя глибоко в сра...

- Пєтя, полегше - тут дiти! - обiрвала його дiвчина.

- Що так прямо i сказав? - спитав Iларiон.

- Ага, i бачив би ти як її перекосило та затрясло вiд злостi! Правда, вiн ще поплатиться за це. Завтра викликають його бабцю в школу. - сказала одна з трьох дiвчат, якi пiдiйшли щойно.

- Тепер всi в зборi. Хто що буде?

- Я хот-дог i менi треба ще занести каву для Вiри Михайлiвни. Вона мене як-не-як, а врятувала вiд насмiшок старої.

Коли Пєтя позбирав замовлення у всiх i пiшов до каси, Iларiон поглянув у вiкно. Вiтер на дворi наче трохи вщух, але дощ все так же нескiнченно i одноманiтно лляв.

"I коли це вже закiнчиться?" - подумав вiн.

Хоч вiн зараз був оточений людьми, якi були для нього найблищими, дивне почуття самотностi та ностальгiї, за чимось, вiн навiть сам не знав за чим, його не покидало. Вiн був тут i водночас десь iнде, хоч навiть сам не знав де. Вiн усвiдомлював тiльки одне - йому це все надоїло. Ця школа, цi правила, цi учнi, цей свiт, обмежений законами, традицiями та поняттями - це все сидiло йому в печiнках. Може саме тому вiн почав вiрити в чудеса, читати фентезi та фантастику, тому що хотiв вiддалитися вiд цього всього обмеженого та примiтивного, тому що хотiв все покинути та полетiти в свiти де правлять меч та магiя, в свiти де добро зажди перемагає зло, в свiти де слабких захистять, а хворим допоможуть, в свiти де у кожного свої погляди на рiзнi речi i тебе не будуть осуджувати за них, в свiти де дiє всього на всього одне правило: "Якщо ти не робиш добра - значить ти несеш зло, тому бережись своїх дiянь". В цих малих свiтах в барвистих палiтурках вiн почувався комфортно, затишно та насправдi вiльно. Ось i зараз дивлячись, як стiкають каплi по склу на пiдвiконня, вiн наче перенiсся в один з таких свiтiв. Перед його очима вiдкрилась дивна та водночас прекрасна картина: безкраї зеленi луги, гори з заснiженими вершинами; вiн наче був птахом, тому що все проносилось з висоти польоту, i коли вiн пролетiв над ще одним заснiженим пiком, перед ним постала дiйсно неземна краса - прекрасний замок, який був зведений високо над землею i стояв, як здавалось на куску землi, який було просто вирвано з товщi землi в повiтря, i складалось враження що палац невагомий i лавiтує над землею, а кожна з його численних башт була видна тiльки на половину, оскiльки вони ховали свої дахи високо над хмарами. Кладка замку була бiлоснiжною, i коли на неї попало сонячне промiння, Iларiон аж зажмурився - настiльки яскраво засвiтився палац ...

- IЛIК!!! - почув Iларiон голос Iрки. Це i повернуло його до реальностi.

- Привiт лунатикам! - посмiхнулась Ната. - Пєтя, тебе кликав до каси, щоб ти допомiг йому принести хавчик, але можеш сидiти, - добавила вона коли Iларiон почав пiднiматись, - Машка пiшла до нього.

- З тобою всьо нормально? - спитала Ляна. - Ти якось дивно виглядаєш останнiм часом.

- Трохи невисипляюсь, а так все просто супер. - Напiв-збрехав вiн. Було правдою те що вiн неспокiйно спить - йому снились дивнi сни, в яких вiн то був птахом, як декiлька секунд тому, то неначе крiт лазить пiд землею по штольнях, то вiн мiг бути рибкою в морi чи просто iскоркою вiд багаття яка летить i нiяк не може згаснути. Цi сни йому подобались i водночас лякали - в них вiн був справдi вiльним, але реалiстичнiсть, чи навпаки нереалiстичнiсть, цих сновидiнь його насторожували, i моментами вiн починав думати, чи не поїхав в нього дах вiд цих його "маленьких свiтiв".

Тут пiдiйшли Пєтя з Машкою i вся увага з Iларiона перенеслась на замовлення, що вони принесли.

- Так, люди, розбирай. - як завжди бадьоро мовив Пєтя.

Всi почали розбирати закуски, та наступила хвилина мовчання бо кожен з друзiв був голодний, як вовк. I що їх, настiльки рiзних людей, може обєднувати? Таке питання мiг собi задати кожен. Адже це правда, всi вони, Пєтя, Ляна, Машка, Ната, Iрка та Iлiк, були досить рiзними людьми. Смаки в них у всiх сферах були рiзними i дуже рiдко траплялось таке, що їм подобалась одна i та ж рiч. Зовнiшнiм виглядом вони також були рiзнi,


 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"