Цикл української поезії
"Самиздат":
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
|
|
|
Аннотация: Представлені українські вірші, писані трошки задавно
|
***
Цікаво знати, який вік у віршів?
Вік від народження - день, два або тиждень?
Чи це мій вік - близько тридцяти або трохи більше...
Чи вони мають власний час, у якого інший вимір?..
Тоді - хто вони і звідки?
1977
***
Так, так, аби всяк,
Аби всяк, хто благий,
Хто комусь дорогий...
Аж так, як зірки,
Тим, хто мають дірки
Замість ріжних чудес...
Так, так, до небес,
В кого дух вже воскрес,
Кому святечний пан
Насилає жупан.
Вічний син молодий -
Всім, кому дорогий...
1978
***
То ж люди були...
Були - загули,
У прах потонули,
У Безмір...
А воно все веде,
Сердешне,
Веде та веде...
І бубонить все,
Розбирає на букви -
Бо ж воно
Ще й читати не вміло...
Як дитину малу бавили,
Всміхаючись -
Щоб читало,
Ще може й навчиться...
Чи може - уклінно,
Щоб не ховать...
Чи мо...
Не дай того, боже!
Аж люди...
Світи...
1978
ВАР?ЯЦІЇ ТРИХУБОВІ
1.
Ото люде-людоньки
Живі з пам?яті моєї
Сходять у Безмір...
2.
Уквітчував життя
Пробуджував
Горів на тлі безодні
Нескінченно
Шаленим палом
Осягав світи
Геть збившись
В нетрях сьогодення...
3.
Варьяції прадавні туги
Реальності мінливі
У патьоках слів...
З пісень нечуваних
Звиваються світи -
Досвітні мари,
Що несуть неспокій,
Де немає краю,
А тільки вираз.
І по ньому
Знаходить шлях собі
Знедужана душа
В неспокій...
Чи кінець?..
4.
Тебе прошу
Тебе...
Се - час...
Не розтавай
У придорожній млі,
Чекай...
У час тужливий,
У темряві курній -
Іди
На жалісний той вогник.
Що йому судилось
Всесильним полум?ям
Поєднувать світи.
Чи зможеш?..
Згасає темрява
Примарою задухи...
Не залишай на тих шляхах,
Що їх судилося знайти...
5.
Себе тримати вдало на мотузці,
Щоб часом не урвався
Той привчений стрій,
Що його шатньо Часом називаєм...
То, боже, нам не дай!
6.
А що ж, як є драбина -
мусить буть щабель!
Бо ж в муках знеціненних
драбина без щаблів...
То ж дух без тіла,
запал без горіння,
То пристрасть палка,
знижена до болю!
О, то цілий світ
На зламанім щаблі...
То де ж вони?!
Та хто?
...А що ж, як є драбина -
мусить буть щабель...
7.
Любая реальность
В силу своей конечности -
Абсурдна,
Поскольку она оперирует
Величинами конечными.
Единственное,
Что она может предложить -
Это дурную бесконечность,
Бесконечное повторение
Конечных величин.
И в этом смысл истории!
Березень 1978
СМУТОК
Сивий. Сивий смуток смерековий, сріблий.
Похилились верболози, лози, біллю.
Гей, то сіль везуть, най біг, вози із сіллю.
За насіннячком з очей впаде насіння,
Та на шлях торований, на чумацький...
Ой, всвіти, місячику, людські хащі!
Освіти здичавіле те насіння,
Най-то милість божа вдасть йому терпіння
Прорости господнім дитинчатком,
Світла сяйного зелененьким хлоп?ятком.
Червень 82
СПОГЛЯДАННЯ
В єдину мить проносяться світи,
Єдину мить очам їх неосяжність.
З усів кутків багаті голоси
Несуть снаги високу різнобарвність.
Вогонь життя. Безмежжя рух стрімкий,
Людських зворушень часті поривання.
І на окраїнах, де гасне плин віків,
В правічній тиші - шепотінь зітхання.
В єдину мить все поєднать в собі,
В єдину, зоряну, почуть її благання.
І навмання, крізь очерет хиткий,
До плеса вийти, і зніміть в світанні.
07.82
ДИТЯТКО
Моє дитятко золоте,
Прийдешній птах в краю печалів...
Між золотавими дощами
Чим твоє серце проросте?
Достиглі зорі в світ обтяжний
Впадуть між росами буття.
Моя дитина бідолашна,
Тоненька гілочка зілля.
О, серця рай в скорботнім краї,
Чи світ посіяний зійде?..
Дитина світу золотава!
Де й голівонька припаде...
Серп. 82
ВИРІЙ
Скільки в сьому просторі всього, що було на просторі!
Тихо коні ідуть у тумані шукать водопій,
Тихо ворон зліта, шукаючи кращої долі,
І літають літа по луках, випасаючи кращії дні.
Похилились. І крячуть, і плачуть,
І шепочуть із вітром - вставай і зростай...
Ще у вирій далекий не збиралося заспане літо.
Тихо коні в тумані ідуть - і не чуть.
1983
ПІСЛЯ
І зостанеться тільки сум
В чорних дірах сріблястим димом.
Той, останній акорд відгув,
Звук трагічний у прірву злинув.
Шерхіт тиші, що Всесвіт п?є,
Мов туман розповзається смуток.
Хто до пам?яті припаде,
Де та пам?ять - тужливий трунок...
Час зринає в Колодязь кінця,
Десь гуркоче в холодний простір.
І немає сили Творця,
Щоб спіралі зігріти плоттю.
Хто відтворить серце нове,
Щоб почуло і світ зродило...
Ще насіння глухе й сліпе,
І немає землі, де б жило.