Дуванский Владимир Петрович. Названий батько

Названий батько.

Сумно казку починати

З того, що у трьох братiв

Батько вмер, померла мати,

Їх будиночок згорiв.

От батькiв як поховали,

Старший мовив: "Що ж, брати,

Горя тут було чимало,

Мабуть, пiдемо в свiти.

То ж пiшли, якщо не проти,

Добрi люди всюди є,

Може, знайдемо роботу,

А вона життя дає".

Навмання чимчикували

То на захiд, то на схiд,

Вiдпочити якось стали,

Їм назустрiч древнiй дiд.

Вiн питає: "Чом це, дiтки,

Час ви гаєте дарма?"

"Ми йдемо на заробiтки,

бо хазяйства в нас нема.

От знайти б нам чоловiка,

Щоб вiн добре серце мав,

ми б йому на старiсть втiха,

Нам би батьком рiдним став".

"Будьте ж ви моїми, дiти, -

їм старий вiдповiда, -

вас навчу по правдi жити

i полише вас бiда".

Всi брати сказали: "Згода".

I вони в далеку путь

В день ясний i в день негоди

З батьком названим iдуть.

Йшли та й шли. Одної днини

Їм на око запада,

Наче ясочка хатина,

В нiй дiвчина молода.

Двiр засаджено квiтками

Рiзнобарвних кольорiв.

Мовив старший: "Як у мами,

Я би жити тут хотiв.

I дiвчина до вподоби,

Батьку, сватайте її,

Ще б якоїсь нам худоби,

Був би я з багатiїв".

"Буде, синку, все, що треба,

i бики, i корови,

та гляди. Людьми не гребуй

i по совiстi живи".

Славне справили весiлля,

Старший син хазяїн став,

Молодих iз хлiбом-сiллю

Батько названий вiтав.

Потiм з ними розпрощався

I тепер в далекий путь

Дiд з молодшими подався,

Може, долю десь знайдуть.

Мiст i сiл пройшли багато

I в погожий день один

Вабить їх велика хата,

Поруч сад, ставок i млин.

З хати дiвчина виходить,

Хай дивується весь свiт,

Бо вона такої вроди -

Гарна, наче макiв цвiт.

Син середнiй мовив: "Тату,

Тут є все, що я хотiв -

Млин, ставок, красуня, хата,

Тут до вiку я би жив".

"Все у тебе, синку, буде,

та гляди ж, запам`ятай,

як прийдуть до тебе люди,

завжди щиро їх вiтай".

Дiд не гаяв часу марно,

З наймолодшим iз синiв

Знов вiдправився у мандри,

Де провiв чимало днiв.

Якось звивиста стежина

Їх до лугу привела,

Де в старесенькiй хатинi

Бiдна дiвчина жила.

В одежинi небагатiй,

Латка латку прикрива,

Але дiвчина завзято

Пiсню весело спiва.

Добра, гарна, працьовита

Наче зiронька ясна,

Син промовив: "Тут би жити,

Чи ж погодиться вона?

Дружно б з нею працювали

День у день для того, щоб

Щось собi до столу мали

I для вбогих теж було б".

Посмiхнувся дiд до нього,

Каже: "Дiвчина така

Хлопця гарного такого

Майже все життя чека.

Щастя є в життi насправдi,

Знаєш, як його знайти?

Ти живи лишень по правдi

I щасливим будеш ти".

От весiлля як вiдбули.

У торбинку дiд поклав

Хлiб та сало. Сiль, цибулi

I надовго десь пропав.

Старший брат, що був пропащий,

Геть забув, що з ним було,

Дiм його в селi найкращий,

Вiн багач на все село.

Безлiч є корiв та вiвцiв

I йому перепада

Вiд їх продажу червiнцi,

вiн у скриню їх склада.

Як для себе, вiн хороший,

Зневажа усiх, хоча

Понад все вiн любить грошi,

А людей не помiча.

I середнiй не бiдує,

День i нiч працює млин,

То живе, у вус не дує,

Як китайський мандарин.

Вже добра по самi вiнця,

Та вiн хоче ще i ще,

Мрiю має, щоб червiнцi

З неба падали дощем.

Наймолодший безтурботний,

Бо дзвiнкий дитячий смiх

Веселить його в роботi,

Як найперший взимку снiг.

Хоч у хатi їжа бiдна,

Та коли щось зайве є,

Вiн її, неначе рiдним

Найбiднiшим вiддає.

Днi за днями пролiтали,

Дня одного восени

Дiду враз цiкаво стало,

Як живуть тепер сини.

Тож, в осiнню непогоду

Одягнувся жебраком.

В двiр до старшого приходить,

Став спiвати пiд вiкном:

"Найдобрiший в свiтi синку,

майже тиждень я не їв,

дай же хлiба, хоч скоринку,

дуже я вже зголоднiв".

Вийшов той товстий, пихатий:

"Ти чого прийшов сюди?

Не пущу тебе до хати

I не дам тобi й води.

Геть iз двору, небораче,

Iч, прийшов вiн їсти-пити,

Ще хоч раз тебе побачу,

Будеш ти дубцями битий!"

Сумно дiд пiшов iз двору,

Озирнувся за селом,

В хатi сина, у коморi

Все добро вогнем пiшло.

Потiм пiзно, може й рано

В двiр середнього попав,

Одiж вся на ньому драна,

Син старого не пiзнав.

Мовив дiд: "Здоров`я, синку,

Пожалiй мої роки,

Хлiба дай, хоча б скоринку,

Або трiшечки муки.

Спохмурнiв хазяїн млину,

Наче небо в лiтнiй дощ:

"Може, винести хлiбину

i м`ясний гарячий борщ?

Ходить вас таких чимало,

геть iз двору, бо собак

Натравлю, щоб покусали,

то ж тiкай скорiш, лайдак!"

Вийшов з двору дiд поволi.

А коли зовсiм один

Опинився в чистiм полi,

Озирнувся вiн на млин.

Спалахнув той, наче свiчка,

Загасити не змогли,

Лиш зосталась невеличка

Купка чорної золи.

Дiд пiшов стежки топтати,

Через день чи кiлька днiв

Вiн, таки, дiстався хати

Щонайменшого з братiв.

Хоч вона стара та бiдна,

Але чиста i ясна,

Гляне хтось - одразу видно,

Що доглянута вона.

Жебраком старий до сина,

Що в цей час дрова пиляв,

Попрохав шматок хлiбини,

Бо вiд голоду охляв.

Припинив той працювати

I промовив: "Бiдний дiд,

Та iдiть хутчiш до хати,

Де чекає вас обiд".

В хатi глянула дружина -

Дiд одягнутий в дрантя,

То приносить одежину,

Щоб змiнив на те шмаття.

Як знiмав сорочку драну,

Враз помiтила вона,

Що на грудях в нього рана,

Аж не видно в неї дна.

От старий обiд закiнчив,

Наймолодший брат пита:

"Звiдки, добрий чоловiче,

рана в тебе є ота?"

"Не турбуйтесь, люди милi,

моя рана - то пусте,

завтра буду вже в могилi,

що ж балакати про те?"

В хатi враз запала тиша

i була така сумна,

що почули всi, як миша

гризла крихiтку зерна.

Знов найменший брат питає:

"Ви ж-бо бачили свiти,

то невже нiхто не знає

як же вам допомогти?"

"Можна це добро зробити,

але справа, бачте, в чiм -

необхiдно пiдпалити

рiдну хату, власний дiм.

Потiм попiл замiсити

На колодязнiй водi,

Мою рану цим змастити,

Все загоїться тодi.

Тiльки хто спалити годен

Хату нову чи стару?

Дуже вже важка угода

I тому-то я помру".

Сумнiв був у молодого,

Душу мав вiн, мов кришталь,

Було жаль йому старого,

Хату теж палити жаль.

Подивився на дружину:

Раду дай, моя краса,

Бачиш, як летять години,

Скоро вранiшня роса".

"Що ж тобi на це сказати?

Є в життi одне знаття:

Вiдновити можна хату,

Як вiдновиш ти життя?"

"Молодець! А я до Спаса

справлю хату, ти повiр,

а тепер не гаймо часу,

то ж винось дiтей на двiр".

Хата швидко прогорiла,

Але що за дивина?

Замiсть неї хата бiла,

Гарна, бiльша, чепурна.

Подивився дiд на сина,

Посмiхнувся i сказав:

"Бачу, ти в сiм`ї єдиний,

хто життя не змарнував".

Син пiзнав i крикнув: "Тату,

Скiльки ж днiв пройшло, ночей..."

Пiдiйшов, щоб обiйняти,

Але дiд пропав з очей.

То посланець, мабуть, божий,

Бачить все, бо всюди є.

Знає, хто на що є гожий, -

По заслугах всiм дає.

Оставить комментарий © Copyright Дуванский Владимир Петрович (natalya_dv@mail.ru) Размещен: 07/04/2009, изменен: 07/04/2009. 11k. Статистика. Стихотворение: Сказки		Ваша оценка:

Дуванский Владимир Петрович : другие произведения.

Названий батько