Дуванский Владимир Петрович : другие произведения.

За щучим велiнням

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

   В. Дуванський

За щучим велiнням

  
   Бiля рiчки, край села,
   в хатi, що стара була,
   дiд та баба проживали,
   трьох синочкiв вони мали.
   Двоє старших, вже жонатi,
   покидали вранцi хату,
   йшли у поле працювать,
   щоб батькам допомагать.
   Наймолодшим був Омелько.
   Поведу про нього рiч,
   їсти вiн любив гарненько,
   та найбiльше в свiтi - пiч.
   Вiн на нiй i днi i ночi,
   як в колисочцi лежав,
   їв та спав собi охоче,
   бiльше клопоту не мав.
   Якось взимку на свiтанку
   мати каже: "А сходи
   ти на рiчку, Омелянку,
   принеси мерщiй води".
   Їй Омелько: "Це негоже,
   пiч не хочу полишать.
   От поїсти - це я можу,
   лиш встигайте подавать".
   Мати в плач: "Ото ледащо,
   добре, як брати прийдуть,
   бублик дам тобi найкращий,
   що в крамницi їм дадуть".
   "Я зробить за бублик згоден
   цю роботу залюбки".
   Зарипiли ганку сходи,
   мчить Омелько до рiки.
   Ополонка, от так штука,
   про таке я не чував,
   пропливає поруч Щука,
   Омелян її пiймав!
   От Омелько молодець,
   буде юшка, ще й яка,
   баби зварять холодець,
   подарують п`ятака!
   Що ж в життi таке буває,
   та на те i казка,
   Щука раптом промовляє:
   "Ой, зроби ти ласку,
   вiдпусти мене ти в воду,
   я за тебе потружусь,
   i побачиш, при нагодi,
   обiцяю, що згожусь!"
   А Омелько: "Буть не може,
   якщо так, то докажи!"
   "Що захочеш, Щука зможе,
   буде важко, ти скажи:
   за велiнням риби-Щуки,
   за бажаннячком моїм...
   Щезнуть вмить твої розпуки,
   хай мене розiб`є грiм!"
   "Гей, за щучим за велiнням,
   слухай вiдра мiй наказ:
   за моїм таким хотiнням
   вам iти додому час!"
   Очi вилiзли на лоба,
   все балакає село:
   "Подивiться, у нероби
   за вiдром вiдро пiшло!"
   "Ох i Щука, ох i чудо,
   я вдоволений сповна,
   пам`ятати тебе буду,
   хай тебе бiда мина!
   Заслужила ти свободу,
   помiчниця золота!"
   Вiдпустив вiн Щуку в воду
   та й додому поверта.
   Кличе пiч його поспати,
   але зараз це дарма,
   бо його турбує мати:
   "Омелян, дрiвцят нема!
   Що, не можеш з печi злiзти?"
   Вiн на теє промовля:
   "Моя справа тiльки їсти,
   а все iнше - не моя!"
   А невiстки: "Ох, нещасний,
   скоро будеш ти в бiдi,
   ще от-от i вогник згасне,
   що робитимеш тодi?"
   "Пiч для мене - це важливо,
   i тому, скажу я вам,
   щось придумаю, можливо,
   сам собi я раду дам.
   Гей, за щучим за велiнням,
   що ж, сокиро, виручай,
   за моїм тепер хотiнням
   ти дровець нам нарубай!
   Хай самi у пiч стрибають,
   i щоб полум`я гуло,
   добре хай там прогоряють,
   щоб вiд них тепло пiшло!"
   Щось сокиру пiдхопило
   i вона у двiр летить,
   все, що треба поробила,
   знову пiч палахкотить!
   За вiкном гуля зима,
   мати в пiч як гляне:
   "В хатi трiсочки нема,
   чуєш, Омеляне?"
   "Чую, - бовкнув, з печi злiз, -
   ну i горлопани,
   добре, я поїду в лiс,
   приготуйте сани".
   Взяв сокиру, мотузок,
   хлiба кинув в рота,
   влаштувався у вiзок:
   "Вiдчинiть ворота!"
   Мати каже: "Турку ти,
   нащо тая слава?
   Треба ж коня запрягти!"
   Вiн: "Не ваша справа".
   Тут же вiн прошепотiв
   щось про Щуку тихо,
   возик раптом затремтiв,
   сам собi поїхав!
   Подивитись теє диво
   позбiгалось все село,
   мовив дiд старезний, сивий:
   "Ще такого не було.
   Обережно, буть бiдi -
   правити не в змозi
   сани самi по собi
   їдуть по дорозi".
   "О, це ж наш, дивiться, свiй!"
   Раптом стогiн, сльози,
   чути крики: "Дурень, стiй!",
   лемент та погрози.
   Пролетiли, привезли
   в лiс густий сосновий.
   "Гей, сокиро, поколи,
   бо потрiбнi дрова!
   Лиш сухiї вибирай,
   не чiпай корiння,
   та побiльше нарубай -
   ось моє хотiння!"
   Мусиш ти менi зробить
   ще дубця такого,
   щоби ним я мiг побить
   зайду будь-якого.
   Гей, дрова, ану лягай
   в сани акуратно.
   Мотузок, в`яжи давай,
   бо чекає хата!"
   Сани їдуть без коня,
   це ж хiба не чудо!
   Але що за чортiвня -
   на дорозi люди!
   "Стiй, розбiйник, постривай,
   це тобi за око,
   ще гостинчика тримай,
   що я хожу боком!"
   Жаль, нема вже вороття,
   треба щось робити.
   Омелян своє життя
   мусить захистити!
   "Гей, дубцю, ану давай,
   вже в очах темнiє,
   бо ще трохи i прощай,
   я весь посинiю!"
   I пiшов дубець у ряд
   по плечам та спинам,
   помiсив усiх пiдряд,
   як гончарник глину!
   Повтiкали хто куди
   побитiї люди.
   Каже вiн: "Нема бiди,
   швидко все забудуть!"
   Знову тепло стало в хатi,
   Омелянко спить,
   i дубець з ним на пiдхватi.
   Ох, як добре жить!
   Нiч проходить i зоря
   вдень кудись тiкає,
   люд побитий у царя
   суду вимагає:
   "Спав Омелько довгий час,
   став тепер розбiйником.
   Накажи його за нас
   i за двох покiйникiв!"
   Цар пiшов вiд огорожi,
   дав наказ хутенько,
   щоб поїхала сторожа,
   привезла Омелька.
   I летить уже загiн
   вершникiв пихатих,
   прискакав надвечiр вiн
   до Омелька хати.
   Зразу старший закричав:
   "Хто це там старенький?
   Ти погано нiчку спав?
   Ану злазь, Омелько!
   До царя поїдеш ти
   зараз термiново.
   А тепер ходи сюди
   i помовч, нi слова!"
   Сiв Омелько на печi,
   довго позiхав,
   i промовив: "Не кричи,
   не пiду, сказав".
   "Не пiдеш? Та ти, дружок,
   бачу в чомусь винний,
   от вiзьму я батiжок
   i пройдусь по спинi!
   Гей, строжа, всi сюди,
   треба цього взяти,
   щоб не трапилось бiди,
   мусимо зв`язати!"
   Наче зграя налетiла
   на Омелька, щоб зв`язать,
   бачить той такую силу,
   був вiн змушений сказать:
   "Гей, за щучим за велiнням
   за бажаннячком моїм
   ти, дубцю, провчи створiння,
   що чужий турбують дiм!"
   Як пiшов дубець гуляти,
   вся сторожа скаче,
   повтiкала враз iз хати,
   хто кричить, хто плаче!
   Всю зворотнюю дорогу
   вiд початку до кiнця
   ледве-ледве тягли ноги
   вiд безжального дубця.
   А Омелько: "Ця наука
   може вийде їм ребром,
   але хай навчать онукiв -
   до людей ходить з добром!"
   Знов Омелько на печi
   у полонi снiв,
   бачить гори калачiв
   i пухких хлiбiв.
   Цар спокiйно спать не може.
   На свiтанку кличе вiн
   щонайбiльшого вельможу.
   Той прийшов, зробив уклiн.
   Каже: "Будьте здоровенькi,
   чим я зараз послужу?"
   "Привези менi Омелька,
   бо як нi, то накажу!"
   Жити хочеться вельмозi,
   тож гостинцiв вiн набрав,
   скоро був вiн у дорозi,
   дiм Омелька вiдшукав.
   Розпочав вiн пригощать:
   "От халва, iзюм,
   раджу я покуштувать
   цей рахат-лукум.
   Тут є печиво до чаю,
   Все, що бачиш, це твоє.
   Знаєш, цар тебе чекає,
   там у нього всього є.
   Ох, якi м`якенькi лiжка,
   ще й поїсти подадуть..."
   З`їв халви Омелько трiшки,
   каже: "Краще тут".
   "Цар з тобою особисто
   сяде їсти за столи,
   дасть дiвчатам вiн намиста,
   тобi новi постоли".
   Став Омелько мiркувати:
   "Головне, гадаю, в тiм,
   що дарунки можу взяти,
   ще й добряче попоїм".
   "Добре, - каже, - їдь вперед,
   а як нiч мине,
   так царя i попередь,
   хай чека мене".
   От вельможа як поїхав,
   Омелян всю нiч поспав.
   Як прокинувся, то тихо
   чарiвнi слова сказав:
   "Гей, за щучим за велiнням
   ось бажаннячко моє -
   за моїм таким хотiнням
   до царя вези мене!"
   Хата раптом захиталась,
   повтiкали мишi,
   пiч вiд стiнки вiдiрвалась,
   на дорогу вийшла.
   Гурт цiкавих чималенький,
   тiльки чути: "Що?" та "Де?"
   "Ой, дивiться, моя ненько,
   пiч сама кудись iде!"
   Цар, почувши шум та гам,
   у вiконце зирк - хто там?
   Пiдзиває вiн вельможу:
   "Що таке там бути може?"
   Але той сказав одразу:
   "Це приїхав за наказом
   Омелян. То що робить?
   Може вийти запросить?"
   "Сам пiду". I цар сердито
   до печi пiдходить,
   поруч мерзне його свита,
   рiч вiн так заводить:
   "Ти чого там наробив?
   Царство у тривозi,
   кажуть, що ти подавив
   людей на дорозi".
   Колупнув Омелько глину:
   "То моя робота,
   та нi ч чому я не винний,
   ну їх у болото.
   Без коня я їхав в лiс,
   бо дрiвцят просили,
   а цiкавих, хай їм бiс,
   трохи подавило".
   Вiн замовк i раптом баче
   наче дiвчина одна
   чи смiється, чи то плаче,
   виглядає iз вiкна.
   Вся одягнена барвисто,
   а на шиї, мов зоря,
   дiамантове намисто.
   То була дочка царя.
   "Гей, за щучим за велiнням
   є проханнячко одне:
   хочу я, щоби царiвна
   покохала би мене".
   Помовчав i на додачу
   так до печi промовля:
   "Там без тебе хата плаче,
   як без їжi немовля.
   Тож поїхали ми знову,
   адже знаєш, де твiй дiм,
   мати видоїть корову,
   то я добре попоїм".
   Пiч послухала наказу,
   розвернулась та пiшла,
   в дiм зайшла i там одразу
   своє мiсце вiднайшла.
   Знов Омелько на печi
   у полонi снiв
   бачить гори калачiв
   i смачних млинцiв.
   А в палацi у той час
   челядь ляси точе:
   "Ох, i горечко у нас -
   дiвка замiж хоче.
   Видай замiж за Омелька, -
   аж кричить вона царю, -
   вiн хороший, вiн гарненький
   i без нього я горю!"
   Цар заплакав, затужив,
   хто ж тут допоможе?
   Чим бiду вiн заслужив?
   Кличе знов вельможу:
   "Мiй наказ запам`ятай:
   перед царськi очi
   ти Омелька подавай,
   якщо жити хочеш!"
   Над наказом цим вельможа
   довго голову ламав,
   навiть маявся: "О, боже,
   хай би його чорт забрав!"
   Що ж пройшло вже пiвнедiлi.
   Треба, мабуть, так зробить:
   не боїться хлопець сили,
   може взяти, коли спить?"
   I надвечiр, як стемнiло,
   взяв вiн бочечку вина,
   та з Омельком їсти сiли,
   та все випили до дна.
   Лиш Омелько захропiв,
   а вельможа тут як тут,
   в сани кинути звелiв,
   до царя його везуть.
   мовив цар: "Велику бочку
   щоб до моря пiдкотить,
   треба в нiй Омелька, дочку
   добре кришкою закрить.
   Потiм кинути у море,
   краще вже їм бути там,
   нiж терпiть такеє горе,
   щоби дурень зять був нам!"
   Слуги швидко все зробили,
   з моря хвиля пiдiйшла,
   тую бочку пiдхопила,
   вже вона ген-ген гуля.
   От у морi далеченько
   (вже не видно, де земля)
   прокидається Омелько
   i пита: "А де ж це я?"
   Голос чийсь вiдповiдає:
   "В бочцi ми з тобою вдвох,
   темно тут i так качає,
   краще б кинули нас в льох".
   "А ти хто?" "Мар`я-царiвна".
   Знову тиша пролягла,
   тiльки чуть, як рiвномiрно
   бочка вниз та вгору йшла.
   "Треба звiдси нам звiльнитись,
   тут так тiсно, задубiв,
   адже можу застудитись,
   я би цього не хотiв".
   Кличе знов на помiч Щуку:
   "Ну ж бо, вiтер-вiтерець,
   адже бачиш мою муку,
   викинь хоч на острiвець!"
   Буйнi вiтри зашумiли,
   хвилi в морi розвели,
   вони бочку пiдхопили
   i досушi потягли.
   Це помiтила Мар`яна
   i вона так промовля:
   "Вiдчуваю, Омеляне,
   що десь поруч є земля".
   Вийшли з бочки, а царiвна
   вся вiд холоду дрижить,
   каже: "Дуже нам потрiбна
   хоч хатина, щоб в нiй жить".
   Їй Омелько: "Постривай,
   не люблю робити,
   краще ти щось пошукай
   їсти та попити".
   Та царiвна так благала:
   "Ти найкращий. Щоб ти знав,
   все життя тебе чекала".
   Тут Омелько i сказав:
   "Гей, за щучим за велiнням,
   за бажаннячком моїм
   бути тут моїм хотiнням
   щонайкращий в свiтi дiм!"
   Мар`я сплеслула руками,
   зачудовано вона
   йде квiтучими садами,
   клумби квiтiв промина.
   А палац такий, що й годi -
   його нi з чим порiвнять,
   будь-який вельможа згоден
   тут слугою працювать.
   У палац зайшли, поїли,
   Марта раптом каже так:
   "Ой, Омельку, добрий, милий,
   бачу, ти на все мастак.
   Тобi варто побажати,
   гарним станеш, що й казать,
   ще й таким розумним стати,
   що й такого пошукать".
   Що ж, Омелько, як i кожний
   стати б теж таким хотiв.
   Легко це зробити можна,
   тож вiн так зашепотiв:
   "Гей, за щучим за велiнням,
   за бажаннячком моїм
   бути гарним є хотiння
   та ще й з розумом при тiм!"
   Ледве-ледь останнє слово
   встиг Омелько проказать,
   раптом став таким чудовим,
   що його i не пiзнать!
   Якось цар iз лiсу їхав,
   де вiн звiра полював,
   бачить вiн велике лихо -
   хтось палац побудував.
   "Хто давав такеє право
   мою землю вiднiмать?
   Я знайду на них управу,
   довго будуть пам`ятать!"
   Лиш до ганку вiн ступає,
   хлопець дивної краси
   настiж дверi вiдчиняє,
   до палацу запросив.
   За столи святковi сiли,
   щоб наїдки куштувать.
   А як добре попоїли,
   каже цар: "Хотiв би знать,
   хто такий i чий ти будеш,
   звiдки родом, де твiй край,
   що батьки твої за люди,
   то ж скорiш вiдповiдай!"
   "Я Омелько, не пiзнав?
   По смачнi харчi
   я до тебе приїжджав
   взимку на печi.
   Як позбутись закортiло,
   що зi мною ти зробив?
   Мене в бочку, бочку в хвилi,
   мало в морi не втопив!
   Зараз можу я сказать
   є велика в мене сила,
   так я можу наказать -
   здасться свiт тобi немилим!"
   Цар осикою дрижав,
   вiдчуває лихо,
   владний голос геть пропав,
   вiн шепоче тихо:
   "Ой, Омельку, не губи,
   забирай все царство,
   i що хочеш, те й роби
   та живи i здрастуй!"
   Бачу казочки кiнець,
   в церквi веселенько,
   стала Мар`я пiд вiнець,
   поруч став Омелько.
   На весiллi теж я був,
   де мене чекали,
   що було там - геть забув,
   а було чимало.
  
  
  
  
  
  
  
   5
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"