Схвильованi голоси лiкарiв, мов пострiли лунають над хрестоподiбно розiп"ятим тiлом земної зеленоокої Марiї. Тупає i човгає ногами по пiдлозi Розпач, десь у кутку тихо скiглить Безнадiя... За дверима операцiйної чекає на свiй виклик Вирок... Вiд жаху i болю заплющили очi лампи..
- Вироку, де ви? Заходьте, будь ласка...Хоча..Ви маєте ще трохи часу..
В коридорi
- Ми маємо ще трохи часу...- лiкарняно.
- Як довго триватиме Ваше "трохи"... - тремтячо-хрипло.
- Напевне, одному Боговi вiдомо, адже це кома...- втомлено-безнадiйно.
- Можна менi її бачити, бути з нею поруч?.. - стримано-злiсно.
- Чи варто?.. А втiм, одягнiть бiлий халат... - буденно.
- Вона..чутиме мене?.. - болiсно.
- ... Хтозна - невпевнене стискання плечима.
Перед дверима палати.
- Не хвилюйтесь, будь ласка, за неї. Подумайте про дитину. У Вас здорова дiвчинка, i їй необхiдна буде Ваша турбота i любов.
- Дружина навряд чи житиме. Шансiв мало - констатуюче.
Частина друга
Райдуга
(Перший спогад про себе)
Розлилося червоне. Неймовiрний бiль залив тiло...Воно ще моє..тiло. Кричу i не чую самої себе. Господи, що сталося? Де мiй голос? Бiль розшматовує тiло i рiже гострим ножем душу. Горю, немов у вогнi. Я бачу, як на нього сiдають червонi жар-птицi i воно займається полум"ям. Птахи пiдпалили серце..Це смерть, Господи? За що?..Криваво скапує палаюче тiло...
(Другий спогад про себе)
Нiби гумовий скафандр, облiпив мiй скелет гелевий помаранч. Хоч я зовсiм не впевнена, що то скелет... З"явилося приємне вiдчуття теплоти (не болю! Вiн витiк разом з тiлом) в усьому тому, що носило iм"я земної Марiї. Свiдомiсть вiльна вiд спогадiв i думок. Здається, що вiд мене залишились тiльки очi. З безвiстi линуть звуки: кохаю тебе...
(Третiй спогад про себе)
Рiзким жовтим свiтлом посiчено помаранч на крихiтнi шматочки. Почуваю себе вiльно - лечу. Намагаюсь подивитись на себе збоку- яка ж я тепер? Зiркоподiбна кулька свiтла iз залишками свiдомостi. Може, я сплю i бачу сон? Дивно, що свiтло зовсiм не грiє. Але неймовiрним видається те, що я це усвiдомлюю! Хто я? Я -душа?
(Четвертий спогад про себе)
Звуки чутно ледь-ледь. Скорiше про них можна здогадуватись по коливанню повiтря. Дихати стає зовсiм легко i приємно. Тiльки чим я дихаю, якщо не маю тiла? З жовтої стаю зеленавою кулькою. Вiдчуваю внутрiшню
прохолоду, втрачаю блиск. Прислухаюся до себе i розумiю, що стишую лiт.
Зупинилася i тану у зеленiй безвiстi.
(П"ятий спогад про себе)
Занурена в зелень, спостерiгаю, як моє єство вiдгукується певними плавкими похитуваннями на цей ритм. М"якiсть теплiшає, з"являється вiдчуття нiжностi. Це я лечу у блакитi... Мов весняний вiтерець, обвiває мене легка, свiжа блакить... Прислухаюся, можу почути окремi слова... Звiдки вони? Хто їх i кому говорить? Звiдки я знаю голос?.. Нi, я не пам"ятаю цей голос, але окремi нотки менi до болю знайомi. Моя пам"ять - що з нею? I чи є вона?
(Шостий спогад про себе)
Пiрнаю злету у синяву холодну, зовсiм зникає вiдчуття себе - я в усьому, мене як єства бiльше не iснує, часточки мене пливуть поруч. Проте, я добре чую i... бачу все, що дiється навколо... Ой, не бачу - я в усьому, що навколо мене... А як же я бачу? Чим?... Суцiльнi запитання.
(Сьомий спогад про себе)
Моє єство (все, що вiд нього залишилось. Неймовiрно, хiба у мене було тiло? А що ще було?) стає прозорим. Прозорiсть того єства виходить з фiолетової спiралi. I я розумiю: моя душа пройшла коло iснування в одному життi - далi смерть i друге народження - бiле i яскраве коло, за яким пролягає шлях в iнший свiт... що? Хтось когось кличе? Кого? Мене? Хто я? Хiба я пам"ятаю себе? Коло... Я увiйду в нього, увiйду у свiтло...Свiтло... Коло... Шлях...
Частина третя
В операцiйнiй
Що сталося? Коло змикається... Свiтло гасне... Лунає в тишi тiльки чийсь голос, сповнений печалi i любовi... Вiн повертає менi мене. Куди я мушу повернутись? Вiдчуваю важкiсть тiла... Гострий бiль... Я повертаюсь... Хто я? Де я? Хто вiн?.. I чого так рiжуть очi свiтлом лампи?
Безодня сiрих очей. Так, це Вiн! Це його голос лунав менi на шляху до iншого свiту, благаючи повернутись. Був iще чийсь голос... дивний голос. (Бiлi халати, гамiр, вiтання. Плач дитини.)
- З поверненням, люба. З донечкою, - нiжно -радiсно. (Так ось хто дивно кликав мене.. Донечка! Якi у нього щасливi очi!)
- Ви, напевне, у сорочцi народились...Пощастило, - здивовано.
- Менi можна..- благально.
- Тiльки недовго, їй треба вiдпочити - методично.
В коридорi
Помiж бiлих халатiв, витерши сльози, проштовхується до виходу Безнадiя. Вимiрявши кроками весь коридор, намагається шуткувати бiля виходу Розпач...
За дверима
На вулицi бiля чорного входу чекає на своїх супутникiв Вирок... Тiльки
цигарковий дим знає, як вiн сьогоднi не хотiв виконувати буденну роботу i йти до палати. Не завжди i йому самому приємна власна мiсiя. Та досить фiлософiї. Робота є робота. А ось i супутники. На них чекають в iншому мiсцi. Можливо, там теж все обiйдеться. Проте, нiхто з них напевне нiчого не знає. Все у руках Божих.
Епiлог
Слiв не було- на них просто не вистачило сил. Крiзь очi говорила душа. До розмови двох приєдналась третя - принесли немовля. Свята трiйця! Дякую тобi, Боже. Небесна блакить розтанула у зеленiй загадковостi та вiдбилась у сiрiй безвiстi.