Вона знайшла його за лікарнею, під старою яблунею. Він сидів нерухомо на лавці, схиливши голову. Він не помітив її, і вона з хворобливою цікавістю роздивлялася його, шукаючи щось відоме лише їй.
Нарешті тихо запитала:
- Ти можеш відповісти на кілька моїх запитань?
Хотів сказати, що втомився від журналістів та інтерв'ю, але впізнавши голос, вражено підняв голову.
- Ти ?!
- Я... Не чекав, що прийду?
Він не відповів. Поправивши бинти на голові, прослідкував за падаючим листком, який ліг між ними.
- Маю надію,- почала сумно вона, - що зіркова хвороба обминула тебе, і ти поставився до моїх слів із розумінням.
Його дивний погляд немов пройшов крізь неї, викликавши моторошне відчуття.
- Мій нормальний вчинок став героїчним завдяки журналістам. Я ж зробив так, як це зробив би будь-хто інший на моєму місці. Не хвилюйся, бо я не змінився.
Їй здалося, що в цих словах є приховане заохочення говорити.
І вона сказала:
- Пробач, тоді я помилилася. Я все-таки кохаю тебе. Можна мені повернутися до тебе?
На ці слова він чекав рівно 2 місяці й 10 днів. Він зазирнув у її щирі очі - мить час зупинився, а в його уяві пішов назад.
- Не кажи "гоп", - попередив спокійно Костянтин, перераховуючи золоті монети. - Збирається страшна гроза. Невідомо, чи повернемося такими ж веселими, як зараз, в місто.
- Ти віриш у помсту злих духів, які нібито стережуть заклятий скарб? - здогадався Артем. - О Боже! Костя, ти як дитина!
- Не смійся, я вірю в легенди про Скарбника, який віддає золото лише тому, кому воно призначене.
Костянтин механічно продовжував складати монети в стовпчики. Артем, щось наспівуючи, відкорковував пиво. Подаючи пляшку третьому юнакові, котрий мовчазно лежав біля стіни намету, запитав:
- Що з тобою, Назаре? Ти теж боїшся Скарбника? Чи болить розбите серце? Хлопче, не будь меланхоліком - ми багаті й скоро станемо знаменитими. Тож радій! Чого ще не вистачає? Назар, не відповівши, запитав:
- Коли відкриємо другий глечик? Щось підказує мені: там золота немає, бо надто він легкий.
- А ти правий, - через кілька хвилин мовив Артем, звільнивши шийку глечика від смоли. І розчаровано додав: - Тут якась рідина.
Костянтин, не поспішаючи, як справжній флегматик, розглядав дивний глек і його вміст.
- Як це фантастично не звучить, але це вино, - нарешті вирішив він й ніяково посміхнувся: - Що будемо робити?
- Ну, де ти бачив, щоб закопане вино було отруєним? Навіщо його б тоді закопували?
Навіть завжди обережний Костянтин переконував Назара набратися смілості. І він здався.
Темно-червона рідина неохоче наповнила три пластикові стакани. Назар недовірливо випив ковток, залишки непомітно вилив на землю...
На дворі почалася гроза. Стогнали сосни, заламуючи тонкі віти-руки. Грім. Блискавки розтинали навпіл гнівне небо. Перші крижані краплі впали на землю - багаття, невдоволено зашипівши, почало затухати. І ось вода переможно заливала землю.
***
Він стояв на тролейбусній зупинці. У руках - оранжеві гербери (її улюблені квіти), у світло-карих, майже жовтих очах - крижана застиглість чекання.
Холодно. Небо, можливо, вкрите зірками, але вогні міста не дозволяють їх бачити. Вітер дме з півночі. Холодно. Здається. Кров перетворюється на охолоджений напій із кубиками льоду.
З образою поглянув на годинник - вона запізнюється на 42 хвилини, не поважаючи ні нареченого, ні його батьків.
Запищав мобільний. Від неї прийшло повідомлення: "Я не прийду. Все. Настав час зізнатися: я не кохаю тебе, і у мене є інший. Ти не підходиш мені, нерішучий, млявий і невпевнений у собі".
Жовті квіти вислизнули з рук. З ненавистю подивився на золоту обручку, яку все ж не наважився викинути. Лише тепер зрозумів, що безпорадна залежність від неї викликає невгамовний біль.
***
Дощові краплі витягли з жахливого сну. Нічого не розуміючи, Назар витер рукавом обличчя і застогнав - важка голова боліла, немов під час похмілля.
Нудило, шлунок скручувався у заплутаний вузол. Темніло у очах. Земля гойдалкою хиталася разом з ним.
Ледь не втрачаючи свідомість, спробував розбудити друзів. Марно. Але як і коли вони всі поснули? Він не міг пригадати. І раптом зрозумів: у вині все-таки була отрута, яка мала зупинити жадібних шукачів скарбу.
Вони помруть. Якщо, звичайно, він не піде за допомогою. Але три кілометри? Гроза? Звідки взяти сил? Йому, нерішучому і млявому?
Він не знав. Знав лише одне: він повинен врятувати себе і своїх друзів.
І Назар вийшов із намету в горобину ніч.
***
Час пішов своїм ходом. Мить закінчилася.
З тривожною надією вона повторила своє запитання:
- Я можу повернутися до тебе?
Він відчув себе вільним, коли спокійно і чітко відповів: