Ти врятував моє життя, мою душу та загубив моє серце, але все ж я вдячна тобi.
Коли б не ти, я зараз не дивилась би у вiкно, не бачила б, як вiтер зриває листя з липи i, вальсуючи, спускає його вниз. Не бачила б, як засинає i прокидається мiсто, якого кольору буде сонце цього дня. Не чула б, як плаче вiтер за вiкном, як скриплять старi дерева.
Ти - мiй вiтер, який лише раз доторкнувся до моїх крил, але пiдняв над моїм нещастям. У той чорний день, день мого знайомства iз тiньовою стороною життя, день оголоння людської сутностi, лише ти по-справжньому допомiг менi.
Твiй спiвчутливий погляд видер iз обiймiв суїциду i повернув до життя. Але ж спiвчуття! О, як я ненавиджу спiвчуття! Воно принижує серце, що прагне ... та чи прагне?! Нi, я не кохаю тебе, але могла б присвятити тобi своє життя - воно належить тобi...
Нi, я не кохаю тебе. Навiть не пам'ятаю твого обличчя. Я згадую - i це на мить стає реальнiстю - твою свiтлу янголоподiбнiсть i нашi погляди, котрi зустрiлися на секунду - i шляхи наших доль розминулися назавжди.
Та я вдячна й за це. Я зустрiла тебе. На щастя, ти не покохав, на жаль, я не встигла вiддати тобi своє серце.
I все-таки моє серце, мабуть, втрачене для iнших.
P.S. Ти врятував моє життя, мою душу та загубив моє серце, але все ж я вдячна тобi, мiй вiтер, що знову окрилив мене...