Аннотация: Наше останнє лiто, очерк з життя! Таке дiйсно було. Але навiть якщо це для мене надзвичайно важливо, то де ж його ще ховати, як не в павутинi iнтернету!!! Про шалене кохання автора!
Я чекав твого дзвiнка, наче нового народження. Але ти чомусь не телефонувала. Спроби добитися до тебе через залишений менi номер, зазвичай були марними, оскiльки мене постiйно зв'язувало з якоюсь станцiєю. Тодi я ще не знав, що саме на нiй варто замовляти розмову iз тобою...
А коли ти нарештi зателефонувала (рiвно за день до нашого вiд'їзду) я мало не впав у вiдчай, оскiльки зовсiм не знав, що робити. I ти погодилася приїхати. На вулицi пахло перестиглим лiтом. Брукiвка випаровувала останнi краплi вчорашнього дощу. Небо синiло, наче безмежне поле волошок. Ти сказала, що приїдеш автобусом о п'ятiй i я мало не задихнувся вiд щастя, хоча ще не знав, що робитиму, коли ти зiйдеш iз останньої сходинки i ступиш на наш чернiвецький асфальт.
Вранцi зустрiчав друзiв. Вони приїхали iз Києва i ми вiдразу пiшли пити пиво до найближчого бару. Там грала жахлива музика, яку в народi вже давно звикли називати попсою, але ми не звертали уваги нi на неї, нi на страшенну спеку (погода видалася напрочуд гарною). Ми впивалися одне одним i розлукою, яка так довго не давала змоги нарештi побачитися. I моє задоволення, либонь, було майже повним, за виключенням одного моменту - ти мусила приїхати рiвно о п'ятiй, автобусом зi Львова. Я не мiг почувати себе повнiстю щасливим без тебе.
Пiсля Бахуса (пивний бар) я потягнув їх всiх просто на вокзал, заплативши п'ять гривень за таксi (досi не можу надивуватися чернiвецьким цiнам на проїзд у транспортi). Потiм (автобус, як завжди, запiзнився) ми пiв-години чекали на вокзалi. Такого лiта давно не випадало на нашу долю. Сонце палило просто немилосердно. Випадковi перехожi тулилися до стiн та магазинчикiв, де продавали морозиво.
А ти випала просто менi до рук i я схопив тебе, бо сили триматися самiй у тебе не було. Взяв iз твоїх рук сумку i запитав, що трапилося. Виявляється, якась баба штовхнула тебе сумкою, коли сходила з автобуса у Львовi i ти пiдвернула свою ногу. Я схопив твою сумку i ми поїхали додому.
Далi була аптека, де менi нарадили якийсь чудодiйний засiб. Його слiд було втирати в ушкоджене мiсце, аж поки потерпiлий не вiдчує тепла.
Ти моя потерпiла. Я не знаю, як я змусив батькiв вiдпустити тебе до гiр зi мною, адже вони хотiли, щоб ти залишилася вдома i чекала нашого повернення. Але куди я змiг би поїхати без тебе, коли ради тебе й затiвався весь похiд?
Тобi було трохи погано у маршрутцi. Це можна зрозумiти, адже чи то через спекоту, чи то через чадний газ i тiсняву майже у кожного паморочилася голова. Сонце стояло в зенiтi i хоч погода була пречудовою, я б мабуть погодився, аби краще йшов дощ, щоб тобi стало хоч трохи легше. Ти схилила свою голову на мої колiна i я гладив тобе по волоссю, вiдчуваючи себе найщасливiшою людиною у свiтi.
Ти пiднiмалася до мiсця, де нам слiд було розбити свiй табiр наче нога у тебе вже не болiла, хоч я i знав, що це не так. I коли ми дiйшли, я взявся швидко розкладати палатку, щоб ти нарештi змогла лягти.
Так ми прожили три днi. Я натирав твою ступню спецiальним кремом вранцi, в обiд i двiчi ввечерi. А потiм ми цiлувалися i скидали одне з одного одежу. А потiм засинали в обiймах одне у одного.
Я згадую цi днi, наче казку, яка раптово закiнчилася. Нам тепер немає дiла до романтики. Все набагато простiше i банальнiше. Ти працюєш. Я нудьгую вдома. Тобi не хочеться тих яблук, якi я зривав для тебе iз дерев дорогою до Вижницi. Тобi не потрiбнi тi квiти, якi я шукав на схилах. Тобi достатньо свого розмiреного i одноманiтного життя. А я згадую про наше минуле лiто... Хоча насправдi все не так, i ти також iз сумом згадуєш нашi днi. Тобi також не вистачає мого погляду, як i менi твого. Ти прокидаєшся вночi i думаєш, що немає нiчого кращого, нiж бути разом...
Поверталися через Виженку (село бiля Вижницi). Асфальтована дорога видавалася нам дивом пiсля кiлькаденного вiдпочинку у лiсi. I приторно пахли яблука. Ми знову вiдстали вiд загального натовпу, бо у тебе ще болiла нога. Та нам i не хотiлося їх наздоганяти. Нам було цiлком достатньо одне одного.
А наступного дня я проводжав усiх додому. Першими поїхали Антон iз Юлькою. Потiм на поїзд до Києва сiли усi iншi. I тiльки тобi залишалося ще три години до вiдправлення. Ми провели їх чудесно, вiдшукавши майже безлюдний майданчик неподалiк вiд залiзничного вокзалу. Ми не могли усвiдомити, що ось уже незабаром нас чекає розлука. Що сонце, яке кiлька днiв пiдряд нас зiгрiвало, зайде за хмару. Ми вiрили тiльки у слова та погляди, бо вони не вмiють брехати. I я притуляв тебе до себе, наче й не збирався нiкуди вiдпускати. А ти вмiло ловила мої дотики, наче й не збиралися нiкуди їхати. Так добре, як тодi, менi, мабуть, ще нiколи не було.
Нарештi мiж нами лягло скло. Воно переросло у сотнi кiлометрiв i нарештi ти бiльше не тут. Але я притуляв пальцi до холодної шибки i млiв вiд бажання ще один раз до тебе доторкнутися. Ти тулилася до скла з iншого боку (iз середини вагона). Ми не хотiли залишатися в сторонi одне вiд одного. Але вибору вже не було.
Їдучи додому тролейбусом я спостерiгав як збiгає вода склом донизу. Але тебе за склом уже не було. I котилися сльози, хоч цього нiхто не мiг побачити. Я плакав вiд кохання. I тодi я вперше по-справжньому зрозумiв, що люблю тебе...