Що тобi сказати друже:
Наш народ терплячий дуже!
Все надiється на пана,
Хоч гноїться його рана.
Хоч вiд панської подяки
Поздихали вже собаки.
Хоч давно вже москалi
В тiй Москвi, як на скалi.

 Так тепер свої мордують
Так хороми нам будують,
Що живуть лиш в тих хiбарах,
Що построїли при барах.
Ще у царськiй, давнiй вiк
Жив в халупi чоловiк,
А тепер живить внучата,
Жити де, мають вовчата.

Ми спiвали гарних пiсень
Перетнули Ненцi кисень
Мову нашу рiдну гноблять
Кажуть, що Вкраїну роблять.
Нову Київську державу,
Наче шаблю точать ржаву
Бо, якщо синiв нема,
То оселя ця нiма.

А, синам зламали гонор
Київ! Чий тепер ти донор?
Пiд кого постелиш, ляжеш?
Може з мене ковбик зв"яжеш?
Може маю я спiвати:
Славна Україна мати?
Хай вмирає мiй народ?
Я поет? Чи так, урод.

Ти якого краю край?
Русь моя, подiльськiй рай!
Чи не тут мiй Соболь-род
Об"єднав сусiд в народ?
Чи Собак не рiдний брат?
Цар Петро - хiба не кат?
Може дружби договiр
Пiдписав з Хмельницьким звiр?

Так чому тепер країна 
Стала ненька Україна?
Може Борисфен не Русь?
Лиш, коли, угомонюсь!
Лиш, коли, мене схорониш;
Честь i стяг ти свiй оброниш.
А, до того має бути:
Борисфен. Кiнець для смути.

1991-2007 год.