Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Мандрівка до пекла

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Все почалося з вибору теми для дисертації: ЈУявлення про Пекло у різних народів світуЋ...

  
  МАНДРІВКА ДО ПЕКЛА
  ОПОВІДАННЯ
  (10 березня 2019 року)
  * 1 *
   Все почалося з вибору теми для дисертації: "Уявлення про Пекло у різних народів світу". Я, молодий аспірант Краківського університету Анджей Крочек, спочатку з головою поринув у вивчення міфів і легенд, в яких говорилося про підземний світ. Багато розповідати про тему, яка мене цікавить, я не буду, щоб вас не навантажувати. Зазначу тільки, що у фольклорі майже всіх народів такий світ існував. Як правило, люди, які потрапляли туди, назад не поверталися. І тим не менш, практично у всіх народів були герої, подібні грецькому Орфею, які знаходили вхід до пекла, спускалися у нього, спілкувалися з тамтешніми жителями і благополучно поверталися назад. І всюди підземні мешканці описувалися як високі, світловолосі люди, які мало чим відрізняються від нас.
   Найцікавішим виявилося те, що місце входу до пекла завжди описувалося дуже докладно, так, щоб його легко можна було знайти. Правда, після повернення героя у наш світ, воно виявлялося або заваленим гірським обвалом, або затопленим водами якогось озера, або поховано під вулканічною лавою. Перечитавши масу давньої літератури, вислухавши безліч усних переказів, міфів і легенд, я створив карту можливих входів до пекла по всьому світу і почав їх досліджувати.
   Був я і біля підніжжя Гімалаїв на Тибеті, під монастирем Лаша, де "вхід в пекло" охороняється монахами, які нікого до нього не пускають. В Еквадорі, в районі Лос-Тайос, вхід, який начебто вів до пекла, місцеві завалили величезними каменями. Вхід, який перебував, за переказами, на вершині гори Шаста в Каліфорнії, якимось чином просто зник. Печери в районі Ксиліту на висоті 2700 метрів виявилися справжнім лабіринтом і, навіть якщо в них немає ніякого входу до пекла, то знайти вихід з лабіринту представляється досить проблематичним. Вхід, зазначений в індіанських легендах в районі Песо-Дель-Кортес неподалік від священних вулканів Попокатепетль в Індакіуатлі, виявився закупореним лавою. Один з європейських входів, який, як стверджували, знаходився у печерах Алепотріпа в грецькій Лаконії, також виявився заваленим древнім обвалом, але в ньому були виявлені величезні черепа і залізний посуд...
   Складалося враження, що хтось навмисно знищував входи до підземного світу, після того, як вони ставали відомі хоч одній людині. Через рік моїх поневірянь, у мене залишилося всього три адреси: одна в горах національного парку Мбумбазі в південній Африці, друга - десь у печерах скелі Улуру в Австралії, а третя - серед снігових вершин Паміру.
   Перепочивши близько місяця в рідному Кракові і привівши до ладу всі накопичені записи, відеоматеріали, експонати і так далі, наприкінці вересня я, нарешті, зібрався на Памір. Провідники, щойно дізнавалися про мету моєї подорожі, відразу ж кидали мене. Так вийшло, що помінявши близько шести проводирів, в середині жовтня я опинився сам серед гірських снігів Паміру, невідомо де на висоті понад дві тисячі метрів. Провідник і носій, прихопивши з собою ящик з м'ясними консервами, втекли вночі, залишивши мені тільки кілька брикетів сухого спирту для розведення вогню, пару пачок макаронів, мій рюкзак, казанок, лижі та палатку з теплим спальним мішком. Зібравши всі пожитки у величезний тюк, я прилаштував їх на зв'язані разом лижі і потягнув все це на північний схід, до нової вершини, яка майоріла вдалені.
   Коли сонце знаходилося в зеніті, вирішив влаштувати привал. Набравши снігу в казанок, я розпалив вогонь і зварив суп з макаронів. Без солі і м'яса суп був не дуже апетитним, але іншої їжі у мене не було. Сяк-так підкріпившись, я вирішив обійти околиці своєї тимчасової стоянки. Пройшовши по п'ятсот метрів у різні боки від неї, я зрозумів, що зупинився на майданчику, який півостровом виступав над величезним урвищем. Треба було повертатися і шукати інший шлях.
   Кинувши погляд у снігову прірву, я тільки-но повернув назад, до своїх речей, як тут у моїй голові прозвучали слова:
   - Допоможи! Допоможи!
   Я озирнувся. Нікого не було видно.
   - Уздовж обриву сорок метрів на захід! Допоможи! - Знову прозвучало в голові.
   "Ну все! Вже почалися слухові галюцинації. Якщо я за два дні не виберуся до людей, то, напевно, вже не побачу їх ніколи... " - подумав я.
   - Допоможи! Я виведу тебе до людей! - Знову промайнуло в моїй голові.
   "Це не звук" - почав я міркувати в той час, як ноги вже несли мене в західному напрямку - "Це схоже на думки. Тільки не мої..."
   Пройшовши сорок метрів, я зупинився і заглянув у прірву. Спочатку я нічого незвичайного не побачив: усюди на схилах лежав білий сніг. Але ось один із заметів ворухнувся, і на мене подивилися величезні сіро-блакитні очі.
   - Допоможи! - Не розкриваючи рота, вимовила жінка, якимось дивом вчепившись заледенілими пальцями за виступ метрах в десяти піді мною.
   - Матка Боска! - Вигукнув я і забігав по краю обриву, шукаючи хоч щось, що допомогло б мені врятувати з прірви альпіністку. Ніде нічого не було. Можливо, всі її речі впали глибоко вниз. - Протримайтеся ще трохи! Я збігаю за мотузкою! - Крикнув я, і що є духу помчав до свого табору.
   Зібравши всі мотузки - і ті, що знаходилися в рюкзаку, і від намету, я кинувся назад, до урвища. Жінка ще трималася. Зв'язавши мотузки разом, я обв'язав один кінець отриманого каната навколо себе, а другий кинув униз. Жінка спіймала його однією рукою, обмотала навколо кисті і подумки крикнула мені:
   - Тягни!
   Тягнути було дуже складно. Я ніяк не очікував, що вона може бути такою важкою. Щоб не впасти вниз, мені довелося лягти за невеликим скельним виступом і триматися за нього всім тілом. Коли жінка вибралася на майданчик, я зрозумів, чому мені було так важко: її зріст виявився більше двох метрів, я ледве діставав до її грудей.
   Одягнена вона була в білий хутряний комбінезон, схожий на снігову кучугуру, а з під капюшона вибивалося абсолютно біле волосся. Шкіра її теж була неприродно білою, на обличчі виділялися тільки величезні сіро-блакитні очі, обрамлені білими пухнастими віями. Вона дуже змерзла, мабуть провисила на уступі чимало часу. Провівши її до свого табору, я знову скип'ятив сніг і напоїв її подобою чаю, кинувши в окріп кілька крихт заварки, знайденої в кишені рюкзака.
   Поки вона пила чай, я поставив намет, розклав спальник і розпалив останній брикет спирту під казанком зі снігом, поставивши його всередину намету, щоб було тепліше. Влізши до намету, жінка зайняла собою майже весь його простір. Мені ледве вдалося втиснутися. Більш-менш комфортно я зміг влаштуватися, коли поклав голову на її плече і опинився затиснутим між її рукою і тілом. Як маленька дитина в обіймах матері я і заснув.
   Прокинувся від того, що стало холодно. У наметі нікого не було, останній брикет спирту догорів, вода в казанку була ледве теплою. "Слава Богу, що ще не замерзла!" - подумав я і випив половину казанка. Вибравшись назовні, я побачив ЇЇ. Вона сиділа на снігу до мене спиною і розглядала вміст мого рюкзака. Обернувшись на звук моїх кроків, вона подумки наказала:
   - Розповідай!
   - Що розповідати? - Не зрозумів я.
   - Про себе.
   - Ну... Мене звуть Анджей Крочек, я подорожую у пошуках матеріалів для своєї дисертації...
   - Не говори, думай! - Пролунав у голові наказ.
   Ви пробували думати, не складаючи думки у речення? Вони переплітаються між собою, вислизають і знову з'являються, забігають наперед і повертаються назад... Я згадав і дитинство, і юність, і свої студентські роки, і подорожі у пошуках пекла, і навіть забіг наперед, ніби вже там побував, згадав зустріч з цією... білою жінкою і свої думки з приводу слухових галюцинацій... Через кілька хвилин такої безладної думки-розповіді вона зупинила мене:
   - Досить! Я - Елора. Я покажу тобі Пекло, а потім, як і обіцяла, виведу до людей. Тільки... Потім поясню. Зараз ти або загинеш, або підеш зі мною. Збирайся!
   Я почав збирати свої речі в тюк і пристроювати їх на лижі. Елора спостерігала за моїми діями з боку. Висипавши вміст останньої пачки на рюкзак, я поділив макарони: собі взяв трохи менше, Елорі подав трохи більше, з огляду на її великі розміри. Ми вирушили в дорогу, гризучи сухі макаронини - іншої їжі у нас не було. За дві години Елора змінила мене у якості тяглової сили. Ще через деякий час вона звалила мене собі на плечі...
   Отямився я в якійсь печері. Снігу в ній не було, лише промерзлі камені.
   - Тут тобі треба заховати речі. - Пролунав голос Елори в голові. - Примітивів ми приводимо без речей.
   - Що значить "Примітивів"! - Обурився я.
   - Примітивами ми називаємо людей вашого виду. Ми - Люди, ви - Примітиви. Іноді ми вас відловлюємо для експериментів. Але деяких беремо і для розваги, як ви - домашніх тварин. Тобі доведеться змиритися з тим, що ти мій Примітив, інакше тебе заберуть у Лабораторію.
   В голові у мене почали пробігати думки-картинки, де люди то лежали на операційних столах якихось лабораторій, то ходили на повідку за своїми біловолосими господарями. При цьому я розглядав саму Елору. Ростом вона була близько двох з половиною метрів, фігура під хутряним комбінезоном виглядала кремезною. Руки, які вона вийняла з рукавів, що закриваються клапанами, мали по п'ять довгих, витончених пальців з загостреними трикутником нігтями. Вії були довгими, м'якими і пухнастими, схожими на біле хутро. Очі були величезними, вони займали на обличчі рази в півтори більшу площу, ніж у звичайних людей.
   - Не бійся, я дотримаю свого слова. Проте ти, як і хотів, зможеш побачити не міфічне, а справжнє Пекло. І повернутися назад.
   Довелося змиритися. Сховавши пожитки за великим каменем, я обернувся до Елори, тремтячи від холоду. Вона зняла капюшон комбінезона і дала мені у нього загорнутися. Закутавшись у легке, але тепле хутро, я рушив за нею вглиб печери.
   Йшли довго з помітним ухилом вниз, поступово ставало тепліше. Елора скинула хутряний комбінезон і несла його у руках. Тепер вона була в тонкому, обтягуючому все тіло сріблясто-блакитному комбінезоні з синім орнаментом. Її фігура виявилася не просто витонченою, а навіть надмірно витонченою. Пряме біле волосся спадало трохи нижче плечей. Ноги були взуті в якесь синьо-біле взуття по щиколотки, яке незрозуміло як застібалося на нозі. Біля чергового повороту вона наказала мені зупинитися і пов'язала мені на шию якусь синю стрічку.
   - Все, прийшли. Нічого не кажи. Ти повинен бути наче під моїм ментальним контролем, як у трансі.
   Ми завернули за ріг, і я побачив вхід до Пекла.
  * 2 *
   За двома каменями-колонами горів вогонь. Саме у цей вогонь і підштовхнула мене Елора. Вогонь виявився не полум'ям, а просто червоно-оранжевим світлом. Тут було досить жарко. Назустріч нам вийшли двоє вартових - високі, ще на пів голови вищі, ніж Елора, чоловіки з такими ж білими волоссям і віями, з такими ж величезними сіро-блакитними очима, але в червоно-бордових обтягуючих комбінезонах. На чортів вони схожі не були, хоча і тримали в руках довгі... ні, не вила. Це була якась зброя, схожа на списи з розширеним кінцем. Вже потім я дізнався, що стріляє така зброя плазмовими зарядами.
   Все відбувалося мовчки, але Елора передавала в мій мозок сенс розмови:
   - Привіт! Щось ти довго гуляла.
   - Полювала трохи. От, Примітива знайшла.
   - Молодий екземпляр. А чого його сюди занесло?
   - Шукав вхід до Пекла.
   - І не набридло їм?! Ну, тепер вже знайшов назавжди. Хочеш, ми його відправимо до Лабораторії?
   - Ні! Це мій Примітив! Я спочатку з ним пограюся, а потім, коли набридне, здам!
   - Ну, як хочеш. А от я б нізащо у себе вдома Примітива тримати не став...
   Вийшовши з цієї вхідної печери, ми опинилися у просторі під червоним сонцем. Весь цей простір ніби являв собою величезну кімнату для проявлення фотоплівки: темно, але все видно, як під червоним ліхтарем. Здавалося, сонце знаходиться зовсім близько. І спека... Градусів сорок. Ми йшли по дорозі, вимощеній великими кам'яними блоками, уздовж якої стояли величезні статуї.
   - Це наші предки в натуральний зріст. - Почув я в голові. - Вони зовні більше схожі на вас, хоча були п'ятиметрового зросту. Ми тут, у замкнутому просторі, трохи поменшали.
   Назустріч почали траплятися Люди. Всі вони були одягнені в такі ж щільні комбінезони, тільки інших кольорів.
   - Примітив! - Подумки вказала Елора кудись у далечінь.
   При темно-червоному освітленні видимість для мене обмежувалася кількома десятками метрів. Придивившись, я побачив звичайну земну дівчину, що йшла нам назустріч. Вона була одягнена в помаранчеві штани і футболку, темне волосся її було зібране в тугий пучок, а на шиї пов'язана жовто-оранжева стрічка. Поруч йшла місцева висока Жінка в жовто-помаранчевому комбінезоні.
   - Не розмовляти! - Наказала Елора. - Вдома я перевдягну тебе у свій колір, а поки ти повинен вести себе, наче в трансі.
   Ми з дівчиною мовчки обмінялися поглядами і пішли кожен за своєю господинею. "Цікаво, як її звуть?" - подумав я - "І як вона сюди потрапила?"
   - Марина. Викрадена з пляжу в Австралії. - Повідомив голос Елори.
   Ми вже входили в місто, вулиці якого розташовувалися величезними колами і спускалися амфітеатром до озера. У воді, що здавалася темно червоною, відбивалися підсвічені будинки, що знаходилися на іншому березі. Всі будинки були побудовані з кубиків-секцій, ніби поставлених один на одного невмілою рукою дитини: вони виступали то вперед, то назад, то ніби ледь утримувалися, спираючись на один з кутів. Вікон у цих кубиках я не помітив. Підсвічування проходило по ребрах "кубиків".
   Елора жила в будинку-секції на півдорозі від верху міста до озера. У кожну секцію можна було потрапити майже непомітною металевою драбиною, а вхідні двері представляла собою розсувну кам'яну панель. Всередині була одна велика кімната посередині і кілька побутових секцій по периметру, захованих за перегородками. На вигляд перегородки були кам'яними, прикрашеними вирізаним орнаментом. Насправді вони виготовлялися з якогось легкого матеріалу, а візерунки робилися штампуванням. На що б я не подивився, в голові одразу ж з'являлося пояснення - Елора посилала уявні відповіді і думки-картинки, щоб я знав, як і чим можна користуватися.
   Так, для вмивання у центрі великої кімнати було встановлено фонтан, а для туалету - великий трон з діркою на сидінні за перегородкою. Їжа подавалася по спеціальному трубопроводу за одною перегородкою, а спальне місце містилося у ніші за третьою.
   Змусивши мене переодягнутися в легкі штани синьо-блакитного кольору і таку ж футболку, мій старий одяг Елора кудись заховала. З якої тканини був зшитий новий одяг, я визначити не зміг, але він приємно охолоджував тіло, дозволяючи значно легше переносити спеку. От тільки постійне червоне світло втомлювало очі.
   - Місце! - Зовсім як собаці вказала мені Елора, кинувши під стіл у бічній ніші якусь хутряну ковдру.
   Я слухняно поліз під стіл, благо він був більший за наші, і почав розправляти свою підстилку. Хутро виявилося штучним, але абсолютно не таким, як роблять у нас. Воно було прохолодним і дуже приємним на дотик, не дивно, що я відразу ж захотів спати, стомлений довгим переходом і враженнями, що звалилися на мене.
   - Їжа! - Елора підсунула мені чашку з якоюсь рідиною, схожою на зелену манну кашу.
   Каша пахла дуже апетитно і виявилася приємною на смак. Якою? Важко сказати... Нічого схожого з земної їжі для порівняння я пригадати не можу. Швидко проковтнувши "їжу", я майже моментально заснув.
   Елора, на подяку за свій порятунок, сумлінно виконувала свою обіцянку, знайомлячи мене з Пеклом. Я дізнався, що мова, як така, у Людей підземного світу була відсутня, а спілкувалися вони виключно телепатично. Причому думки їх поділялися на кілька рівнів. Перший рівень був для спілкування. На цьому рівні думки міг почути хто завгодно. Другий рівень - для особистих зв'язків, сторонні ні почути, ні втрутитися у таку "розмову" не могли. Третій рівень - для далекого зв'язку, майже як у нас по мобілках, тільки ніякі апарати їм для цього були не потрібні. Цей третій рівень також поділявся на масовий і індивідуальний. Ще були рівні сімейний - для членів однієї сім'ї, навчальний - для отримання інформації, екстрений - для всього суспільства в цілому, і якісь ще, які в моїй свідомості просто не вклалися. Елора спілкувалася зі мною на сімейному рівні, як з дитиною.
   Нас, Примітивів, вони сприймають так само, як ми сприймаємо людиноподібних мавп: надають можливість жити в дикій природі на поверхні Землі, але час від часу виловлюють для себе, так само, як ми виловлюємо мавп для зоопарків, для цирків, для експериментів, і в якості домашніх улюбленців. Примітивами нас називають тому, що наш рівень розуму і свідомості, у порівнянні з їх, знаходиться на значно нижчому щаблі. Коли я вимагав пояснення деяких явищ їх суспільного та інтелектуального життя, Елора відповідала: "Це недоступно для твого розуму". А коли я все ж наполягав, вона посилала в мозок такі думки-образи, від яких у мене просто паморочилося в голові і навіть починалася нудота. У цих інтелектуальних переливах іншого розуму я нічого не міг зрозуміти.
   Які експерименти проводяться над Примітивами в лабораторіях, я не знаю, а от декількох домашніх бачив. Марина, дівчина, зустрінута мною в перший мій Пекельний день, жила в нашому місті-амфітеатрі рівнем нижче. Відчувши мій інтерес до неї, Елора стала підлаштовувати наші прогулянки так, щоб ми могли зустрічатися в "саду" - так я назвав кільце з плодоносними рослинами, яке оперізує берег озера. У цьому саду Люди вигулювали своїх домашніх вихованців: динозаврів, розмірами з собаку; швидких і спритних черепахових; котячих, схожих на метрових шаблезубих тигрів; великих, з кішку, жуків і нас, Примітивів. Зрідка нам з Мариною вдавалося перекинутися парою слів. Вона виявилася родом з Росії, а прилетіла до Австралії на навчання. Тут, в Аду, вона перебувала, за своїми відчуттями, вже близько трьох місяців. Точно встановити час не вдавалося, бо ні діб, ні часів року у підземному світі немає. Годинники, які вимірюють час у цьому світі, виявилися настільки складними, що зрозуміти їх я просто не встиг.
   Колись, дуже давно, в легендарні часи, Люди жили на поверхні Землі, так само, як ми. Потім трапилася якась глобальна катастрофа, в результаті якої загинуло понад вісімдесят відсотків всіх живих організмів на Землі. Заздалегідь передбачивши цей катаклізм, Люди пішли під Землю, благо, вона виявилася порожньою усередині. Білошкірі і біловолосі, тонкі і високі, в темно-червоному просторі вони виглядали як якісь привиди або душі померлих. Тож не дивно, що ті з Примітивів, хто повертався звідси, називали підземний світ "світом мертвих".
   Для мене було дивно дізнатися, що будова Землі, виявляється, зовсім не така, як нас вчили у школі. Отже, в центрі Землі знаходиться ядро. У ньому відбуваються такі ж термо-ядерні процеси, як і на Сонці. Воно й схоже на Сонце, тільки дуже маленьке. Місцеві Люди називають його "Світило". Світило крутиться навколо своєї осі, а вся інша Земля разом з повітряним прошарком - навколо нього. Через те, що Земна Сфера має деякі коливання в своєму обертанні, її полюса час від часу зміщуються по відношенню до осі Світила. Земна Сфера, як сендвіч, складається з декількох шарів: по обох краях - кора, зовні на ній живуть Примітиви, всередині - Люди. Між двома шарами кори, як джем, промазано товстий шар розпеченої лави, а в її центрі - магнітна сфера. Таким чином, сила тяжіння магнітної сфери створює гравітацію на поверхні Землі до центру, а всередині Землі - від центру. Переміщення полюсів Земної Сфери і процеси перетікання в лаві призводять до сейсмічних процесів в корі як всередині, так і ззовні. Але досить про геологію, тим більше, що це зовсім не моя область знань і я можу щось наплутати.
   Люди, які пішли під Землю, продовжували жити і розвиватися своїм шляхом, лише злегка зменшившись за мільйони років у розмірах. Разом з собою вони взяли і деяких тварин, які раніше населяли Землю, і які в місцевих майже незмінних умовах за ці роки не дуже змінилися. Я бачив тут безліч здрібнілих до розмірів корів і собак динозаврів, великих, як стіл, черепах, величезних, з ковдру, метеликів і багато іншої невідомої мені живності. Примітиви, які згодом з"явилися на поверхні, безсумнівно, викликали у Людей науковий інтерес, але втручатися в їхнє життя глобально вони не збиралися. Як і не збиралися повертатися з комфортних для себе умов життя Пекла на Землю.
   Їх технології багато в чому випереджали наші. Багато чого я зрозуміти не зумів, бо не маю технічної освіти, але дещо все-таки помітив. Всі їх міста складалися з концентричних кіл - вулиць, з обов'язковим озером у центрі і садом навколо нього. Місцеве Світило випускало значно менше ультрафіолету, тому фотосинтез рослин пішов іншим шляхом. Вони, переважно, були червоно-жовтих кольорів і відтінків, майже всі плодоносили.
   Багато здібностей Людей виглядали для мене, як магічні або понад природні. Телепатичне спілкування, немислимий інтелектуальний розвиток, технічні досягнення - все це і багато іншого мій примітивний мозок не міг охопити. Я можу описати лише те, що виявилося більш-менш зрозумілим.
   Люди по місту переміщалися пішки, а на далекі відстані використовували щось на зразок крісла, яке могло літати і низько, біля самої поверхні, і значно вище. Крім того, вони вже давно вийшли у космос на тих самих "тарілках" і освоїли внутрішні поверхні Місяця, Марса і Венери.
   До кожної квартири-секції були підведені водогін, каналізація, стравопровід та електрика. Їжа подавалася до будинків цілодобово, була завжди одного виду, але, мабуть, її склад був настільки збалансований, що іншого нічого і не хотілося. Холодильників, кондиціонерів, опалення, телебачення і радіо у них не було. Воно й зрозуміло: постійний клімат створював комфортні температурні умови, а обмін думками і думками-образами робив інші засоби зв'язку не потрібними. Чаші після їжі засовували в якісь ніші, де вони повністю очищалися без використання води і миючих засобів. Яким чином підтримувалася чистота у приміщенні, я так і не зумів зрозуміти. Одяг прати не доводилося, він якимось чином весь час залишався свіжим і чистим. Домашніх тварин, як правило, тримають під столом, за яким займаються чимось незрозумілим. Напевно, і кошеня в нашому світі не дуже розуміє, чим займається його господар, працюючи за комп'ютером. Я дуже скоро звик до думки, що дійсно є Примітивом, у порівнянні з Людьми.
   Навчальних закладів у Пеклі немає. Ніяких - ні шкіл, ні інститутів, ні академій! Всі знання Люди отримують телепатичним шляхом у міру потреби і за своїми інтересами. Елора, наприклад, займається розробкою нових сплавів і матеріалів на їх основі. Вона водила мене на кар'єр з видобутку металів. До речі, металів всередині Землі значно більше, ніж на її поверхні. У нас це, переважно, залишки метеоритів і невеликі виходи з-під землі, а у них - величезні жили з заліза, міді, золота, срібла і багато чого іншого. В умовах такого достатку, їх металургійні технології розвинулися набагато краще, ніж у нас.
   Те ж саме можна сказати і про кристали. Яких тільки дорогоцінних каменів у них немає! Причому, якщо у нас вони мають невеликі розміри, то тут можна було зустріти брили по кілька тонн вагою. Але використовуються вони не в якості прикрас чи грошового еквівалента, а для технологічних цілей. Наприклад, більшість трубопроводів роблять з плавлених каменів, трон-туалет у Елори зроблений з аметисту, а водопровідний фонтан - з сапфіра.
   Родин вони не створюють. Сексуальні потреби здійснюють за обопільною згодою партнерів у міру виникнення симпатії. Любов, ревнощі, зрада - таких понять у них немає. Індивідуалісти по натурі, вони лише при народженні дітей починають відчувати щось подібне до материнського інстинкту, виховуючи своїх дітей до п'ятнадцяти років. Батьківського інстинкту і поняття батьківства у них також немає. Саме тому Жінки, які не мають на даний час дітей, час від часу заводять собі домашніх тварин. Переважають серед них котячі, динозаврові, жуки і черепахові. Примітивів тримають вкрай рідко.
   Примітивів, які вже непотрібні, як і інших тварин, здають до Лабораторії. Через те, що багато в чому Люди і Примітиви схожі, над ними можна проводити експерименти і медичного, і психологічного і навіть космічного напрямків. Так, першими у Космос у них вийшли не собаки, а саме Примітиви!
   Тривалість життя у Людей рази в два більше, ніж у нас, від багатьох хвороб вони давно позбулися, старість майже перемогли. Людей похилого віку я в містах не бачив жодного разу. Елора показувала, що вони, як правило, вибираються на ферми і там займаються плодоводством. Якщо, в середньому, Люди живуть по двісті-двісті п'ятдесят років, то період старості триває від трьох до п'яти років. Всю решту життя кожен проводить у бадьорому і здоровому стані.
   Іноді Люди розважаються. У такі "дні" Елора кудись збиралася і була відсутня досить довго. Чим саме займаються Люди під час розваг, я так і не зрозумів: думки-картинки, що надсилала Елора, передавали миготіння вогнів, як в калейдоскопі, перетікання тугих світлових стрічок одна в іншу, запаморочливі злети і падіння, аж поки я не втрачав свідомості.
  * 3 *
   Не знаю, скільки часу я провів у Пеклі, коли одного разу Елора повідомила:
   - Завтра Марину збираються здати у Лабораторію.
   Я сторопів. У нас з Мариною вже зародилося деяке почуття, схоже на кохання. Я не хотів її втрачати. Мені стало так тоскно і страшно за неї, що Елора не могла цього не відчути.
   - Гаразд, спробую щось зробити...
   Через пару годин, за моїми відчуттями, Марина з'явилася у нашій квартирі.
   - Я сказала, що хочу пограти з вами у втечу, а потім вже відправлю до Лабораторії обох. Санора, господиня Марини, віддала її мені для гри.
   - Що значить "гра"? - Не зрозумів я.
   - Ви будете готуватися до втечі, я буду робити вигляд, що ні про що не здогадуюся.
   Я дізнався, що Примітиви час від часу робили спроби втечі і повернення на Землю. Але як утримати свої наміри у таємниці від тих, хто читає твій мозок, наче відкриту книгу? Люди розважаються тим, що іноді роблять вигляд, ніби не здогадуються про підготовку до втечі. Вони спостерігають за Примітивами, навіть створюють сприятливі ситуації, а коли Примітив досягає виходу, знову беруть його під контроль і повертають назад.
   - А як же ми тоді втечемо?
   - Я вас виведу.
   Деякий час ми з Мариною жили під одним столом і під однією ковдрою. Тож не дивно, що зароджене між нами кохання незабаром спалахнуло бурхливим вулканом...
   Тепер ми з Мариною були одягнені однаково: синьо-блакитні штани і футболки з такими ж стрічками на шиях - кольори Елори. Пару разів вона водила нас на тарелкодром - так я назвав місце, де стояли і звідки стартували літаючі тарілки. Наш розум Елора залишала ввімкненим на "сімейний зв'язок", пропонуючи тільки робити вигляд, що ми у повному трансі, тому ми могли "слухати" її розмови з іншими Людьми.
   - Навіщо ти тягаєш Примітивів за собою? - Запитав Чоловік у коричнево-червоному комбінезоні, що стежив за справністю "тарілок".
   - Граю у втечу. Ось, хочу показати тарілки.
   - А коли збираєшся їх здати?
   - .... - Назвала Елора якийсь незрозумілий проміжок часу. - Думаю, на той час вони дозріють до думки викрасти "тарілку".
   Ми з Мариною навіть залазили всередину однієї з "тарілок". Усередині вона виявилася значно меншою, ніж виглядала ззовні. Розрахована на двох звичайних Людей, вона вміщала у себе два великих крісла і пульт управління. Ми з Мариною, хоча й ледве, але могли вміститися в одному кріслі удвох.
   Часто Елора залишала нас самих, йдучи по своїх справах. Тоді ми повністю віддавалися любові, планам повернення з Пекла, мріям про життя у Кракові - Марина погодилася їхати зі мною. І ось настав "день", коли Елора повідомила, що прийшов час втечі. Ми вийшли до тарелкодрому. У самого входу Елора сказала:
   - Ви залишаєтеся на "сімейному зв'язку", тому почути ваші думки сторонні Люди не зможуть. Якщо вам вдасться досить обережно пробратися за складськими перегородками до крайньої тарілки, то вас ніхто не помітить. Давайте! - І вона, подумки підштовхнувши нас у потрібному напрямку, а сама відправилася до чергового.
   Чергували сьогодні двоє Чоловіків: один у сіро-фіолетовому комбінезоні, другий - в чорно-зеленому. До речі, я помітив, що стражниками і черговими, як правило, були саме Чоловіки, хоча в усьому іншому Люди були рівноправні. За винятком народження і виховання дітей. Може, охорона і чергування були компенсацією за цю відмінність?
   - А де твої Примітиви? - Запитав хтось із них (голосів у думках я так і не навчився розрізняти).
   - Упіймала на підступах до тарелкодрому і відправила у Лабораторію.
   - А куди сама зібралася?
   - Політаю над містами, де вони жили, дуже вже гарно вони їх показували.
   - Ти вже знаєш, що тут неподалік впав метеорит? Може, щось цікаве знайдеш у його складі.
   - Добре подивлюся. Скинь координати.
   У мене в голові замиготіло щось незрозуміле, голова закрутилася, але майже відразу ж все знову прояснилося. Ми з Мариною вже стояли за перегородкою в трьох-чотирьох метрах від тарілки. Елора підійшла до неї, відкрила вхід натисканням на якийсь виступ і зробила нам знак. Пригнувшись, на напівзігнутих ногах, ми прослизнули всередину і влаштувалися в одному з крісел. Елора увійшла слідом за нами і зайняла вільне місце.
   - Одягніть окуляри! - Подала вона нам якісь м'які еластичні стрічки. - Ваші примітивні очі одвикли від світла.
   Ми натягнули стрічки на голови і вони щільно лягли на очі. Бачити крізь них було цілком комфортно, хоча виглядали вони зовсім не прозорими. Елора закріпила нас у кріслі якимись еластичними ременями без пряжок, але які якимось чином скріплювалися один з одним. І раптом нас притиснуло до крісла. Вчепившись один в одного, ми з Мариною потонули у чорному запамороченні...
   Через деякий час чорнота відступила, і ми побачили вершини Паміру з величезної висоти. Вже був вечір, Сонце торкнулося обрію, але його яскраве світло викликало у нас і страх і захоплення. Захищені окулярами-стрічками, наші очі цілком благополучно витримали перехід з темряви Пекла до світла Землі.
   Зробивши оглядове коло над горами, Елора повела тарілку до місця падіння метеориту. Воно виявилося неподалік від входу в печеру, в якій я сховав свої пожитки перед тим, як відправився до Пекла. Поки Елора відбирала зразки і завантажувала метеорит у багажник тарілки, ми з Мариною переодяглися в мій одяг - Елора заздалегідь поклала до тарілки мій наряд, а у мене в рюкзаку був запасний комплект. Розсовувавши по кишенях записи, айфон і флешки, решту мені довелося залишити - місця в багажнику для палатки, рюкзака та лиж вже не було. Годинник показував сімнадцять годин п'ятдесят дві хвилини, дев'ятнадцятого лютого. Я провів у Пеклі майже п'ять місяців!
   Взявшись за руки, ми з Мариною знову влаштувалися у кріслі тарілки, і Елора полетіла до Польщі. Вже уночі, зависнувши над східною околицею Кракова, Елора "сказала":
   - Зараз я вас відпущу. Вхід до Пекла ти не знайдеш, я побачила це у твоїх думках. Тому знищувати його не буду. Але все ж, не раджу тобі описувати його у своїй дисертації.
   Опустилася тарілка за якимось цегляним складом. Елора випустила нас і полетіла кудись на захід, а не на схід, як припускав я. Ми з Мариною пішли до міста у повній темряві, поки на вулицях не стали траплятися стовпи з ліхтарями. Дуже обережно ми зняли свої "окуляри". Очам з незвички тьмяне світло ліхтарів здалося найяскравішими прожекторами...
   Наприкінці травня я захистив дисертацію. У ній описувалися міфи і легенди народів світу про Пекло та героїв, які повернулися з нього. До легенд народів світу я додав і свою, зазначивши, що чув її від самотнього горця десь на Кавказі. У ній я трохи розповів про власне відвідування Пекла і повернення звідти разом з прекрасною дівчиною, вирваною зі світу мертвих.
   До речі, з Мариною ми збираємося одружитися, наше весілля призначене на середину липня. Весільну подорож ми хочемо провести в екскурсії Золотим Кільцем Росії після того, як відвідаємо її рідних.
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"