Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

43 хвилини

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Зовсiм несподiвано й незрозумiло як, мене вiдкинуло у минуле. Назад, у сьогодення, я можу повертатися лише на сорок три хвилини кожної доби...

СОРОК ТРИ ХВИЛИНИ

ПОВIСТЬ

(18 жовтня 2022 року)

  
   Зовсiм несподiвано й незрозумiло як, мене вiдкинуло у минуле. Назад, у сьогодення, я можу повертатися лише на сорок три хвилини кожної доби...

0x08 graphic
ЗМIСТ

   1. Знiмають кiно?............................................. ......................3
   2. Напарник..............................................................9
   3. Авантюрна афера..................................................14
   4. Викуп...................................................................21
   5. Потрiбна служниця................................................28
   6. Дiловi люди..........................................................31
   7. Розмова зi слiдчим.................................................35
   8. Будинок в Одесi.....................................................45
   9. Варшава, Петербург, Одеса......................................49
   10. У тринадцять разiв швидше!.................................58
   11. Домашнiй вчитель................................................62
   12. Чому сорок три?............................................ ..................71
   13. У майбутнє з Ромою.............................................73
   14. Крадiжки та алiбi................................................76
   15. Таємна благодiйнiсть............................................81
   16. Час одружуватися!................................................82
   17. Поїдемо до Аргентини!..............................................90
   18. Буенос-Айрес.......................................................95
   19. Все нове..............................................................99
   20. Смертi та вiдродження........................................103
   21. Пошук "родичiв"..................................................106
   22. Точка "провалу"................................................110
   23. Поєднання часiв................................................117
   24. Пригоди продовжуються.....................................122
  
  
  
  

1. Знiмають кiно?

   Яка похмура осiнь... Настрiй такий самий - темний, безпросвiтний, холодний, сирий... Та й яким йому бути, якщо померла моя бабуся? На сам похорон я не встигла, приїхала вже майже через пiвроку й одразу виявилася спадкоємицею маленької двокiмнатної квартирки на другому поверсi старого двоповерхового будинку по вулицi Соломiї Крушельницької. "То що менi тепер робити? Продати квартиру та повернутися до Одеси, чи кинути звичну роботу та оселитися тут, у Тернополi? Але ж тут так сиро!..." - Безцiльно блукаючи квартирою, торкалася я то однiєї, то iншої бабусиної речi. - "Хоча, це ж осiнь... А чи не пiти менi прогулятися парком? Пройдусь набережною озера, перейду мiстком на острiв..." - За вiкном застукали великi краплi дощу. - "Бррр! Як там сиро та холодно! Але якщо вже вирiшила прогулятися, отже, пiду!"
   Щоб було теплiше, я одягла теплi колготки, довгу теплу спiдницю, пiвчобiтки на середньому пiдборi i довге плащ-пальто з непромокаючої тканини, яка, як то кажуть, "бiля шкiри лежала", тобто була схожа на м'яку шкiру. Надягаючи перед дзеркалом капелюшок, я вiдзначила, що вигляд у мене не радiсний - весь одяг виявився у чорно-коричневих вiдтiнках. "Може, хоча б парасольку взяти яскраву? Помаранчеву! Нехай хоч над моєю головою буде подоба сонечка..."
   Я вийшла у коридор, простягла руку до верхньої полицi вiшалки, на якiй лежало три парасольки - синя, помаранчева та фiолетова...
   Отямилася я на вулицi. Дощу не було, з безхмарного неба яскраво свiтило осiннє сонце. Парасольки у моїх руках не було, отже, взяти я її не встигла... А де ж це я опинилася? Вулиця була забудована одноповерховими приватними будинками, дорога i тротуар викладенi брукiвкою, посеред вулицi в кам'яних берегах струменiв смердючий струмок стiчної канави.
   З двору будинку, що стояв поруч, вийшла дiвчина в довгiй бруднiй спiдницi, з хусткою на головi та з помийним вiдром. Вона пройшла до канави i вихлюпнула вмiст вiдра у струмок. З iншого берега пролунав скрип - товста тiтка теж у довгiй сiрiй спiдницi та галошах на босу ногу качала воду з колонки великою, вигнутою коромислом, ручкою. Вода з'явилася не вiдразу, але пiсля кiлькох качкiв спочатку маленьким струмком, а потiм все потужнiшим струменем потекла в пiдставлене пiд кран вiдро.
   Брукiвкою застукали копита - два конi, запряженi чи то в карету, чи то в бричку, поважно пройшли у бiк парку. На козлах сидiв кучер з батогом, а у возi - молода жiнка у свiтлому капелюшку з пiр'ям та бантами. З-пiд довгої синьої її спiдницi виглядали майже бiлi мережива та нiжка в бiлiй панчосi та чорному шнурованому черевику на пiдборi... "Тут що, кiно знiмають? Такi реальнi костюми та декорацiї..."
   Тiтка, вже набравши два вiдра води, пiшла протилежним тротуаром до свого будинку. Дiвчини з помийним вiдром уже давно слiд простиг. Десь прогудiв паротяг, вдалинi виднiвся парк.
   Я хотiла в парк, отже, туди й пiду! Перехожих було мало, але вони були одягненi як в iсторичному кiно. "Приблизно кiнець дев'ятнадцятого столiття" - подумки зазначила я, переходячи через перпендикулярну до моєї дорогу. Йти було незручно - пiдбори постiйно провалювалися у щiлини мiж брукiвками. "Куди подiвся асфальт?" - Розмiрковувала я, пристосовуючись ступати носками чобiткiв на середину камiння. - "А може, асфальту тут нiколи й не було? Залишилися ж у нас десь мiстечка та селища, що зберегли колишню старовину?! Ось у них, мабуть, i знiмають iсторичнi фiльми. Але ж я у Тернополi? Чи нi?..."
   Перейшовши ще одну дорогу, я увiйшла до парку. Тут до-
   рiжки були посипанi дрiбним гравiєм iз пiском. Йти стало трохи легше, хоча пiдбори iнодi провалювалися по саму пiдошву у пiсок. "Нiчого, ось вийду до озера!... Не могли ж вони i набережну переробити!" Але анi озера, анi набережної, анi, звiсно, ??острова не було. Канава, що протiкала повз дорiжку, впадала у невелику рiчечку, що бiжала кудись широким луком за парком. А мiсток через неї був! Не такий, який я бачила вчора на озерi, але був. Дорiжками гуляли молодi парочки, цнотливо тримаючись пiд руки. Зi старомодними дитячими вiзками, про щось говорячи, пройшли двi нянi. Пробiгла зграйка замурзаних хлопчакiв у лахмiттi... Все було надто реально i водночас неможливо.
   Я вирiшила пiднятися до мiста. Вийшовши з парку в тому мiсцi, де жила моя тiтка, я побачила просто порослий кущами та деревами пагорб. Не те що п'ятиповерхiвок, збудованих на початку шiстдесятих, взагалi жодних будинкiв тут не було. Довелося повернути лiворуч та пiти до центру мiста. До того центру, який я знала, де з одного боку площi знаходився театр, з iншого алея з фонтанами вела до унiвермагу, а по боках стояли п'ятиповерхiвки. Тепер все виглядало по-iншому. Анi унiвермагу, анi театру не було. Площа була, але вздовж вулицi стояли одноповерховi та двоповерховi приватнi будинки. Тротуарами ходили люди у старовинному одязi, дорогами їздили кiннi екiпажi, а всi вивiски були написанi дореволюцiйним шрифтом з ятями, фiтами, твердими знаками...
   "Добре, що я одягла довгу спiдницю i довге пальто" - промайнула думка. - "Нiхто не звертає на мене уваги. От би вони здивувалися, побачивши мене в куртцi та штанах або в короткiй спiдницi..."
   Раптом я вiдчула, як чиясь рука влiзла до моєї кишенi. Вдаючи, що нiчого не помiчаю, я схопила злодюжку за руку, розвернулась i побачила перед собою здивоване обличчя безпритульного хлопчика рокiв тринадцяти. Величезнi блакитнi очi з довгими вiями вiдчайдушно заклiпали i з них потекли сльози.
   - Панi, не здавайте мене до полiцiї! Я вже два днi зовсiм нiчого не їв! Дайте копiйчину на хлiб! - Розмазуючи сльози по брудних щоках, затяг хлопчик.
   - Не бий себе вухами по щоках! - Процитувала я улюбленого Остапа Бендера. - Просто би попросив, а не лазив по кишенях... Спочатку навчися красти, а потiм уже намагайся. - Я намацала в глибокiй кишенi жменю дрiбних монет i вийняла її назовнi.
   - Та я й навчаюсь. - Вiдповiв хлопчик, простягаючи за монетами руку. - А що це? - Вiн з подивом розглядав мої монетки по однiй i двi гривнi. - Це з якої країни монети?
   "Отакої!" - схаменулась я. - "У мене ж усi монети двадцять першого сторiччя!"
   - Це з Аргентини! - Ляпнула я перше, що спало менi на думку. - Знаєш таку країну?
   - Нi, не знаю. А це далеко?
   - Дуже далеко.
   - А нашi монети у панi є?
   - Виявляється, немає. Є ще вiд жилетки рукава та дiрка вiд бублика. Сама не уявляю, що тепер робити. Я теж з самого ранку нiчого не їла... - I я пiшла, куди ноги понесли.
   Цiлий день я блукала мiстом. На небо кiлька разiв набiгали хмари, кiлька разiв пускався дощ та мряка. Я втомилася, замерзла, хотiла їсти... Довго сидiти на лавцi було неможливо через холодний вiтер, що пiднявся надвечiр. Треба було десь зiгрiтися, i я вирiшила податися на вокзал. Якби я була у кросiвках! Ноги на пiдборах втомилися настiльки, що я йшла вiд лави до лави, сiдала на кiлька хвилин та йшла далi.
   Зненацька я помiтила, що примiтивши попереду наступну лаву, я опинялася бiля неї всього за якихось п'ять-шiсть крокiв. Встала з лави, зробила два-три кроки, опинилася поряд з iншою лавкою, ще кiлька крокiв - i я сiдаю. "Не може бути! Це ж телепортацiя! Спробую..." - Я почала вiдраховувати кроки вiд лави до лави, iнодi вiдстань у тридцять метрiв вдавалося подолати всього за два-три кроки. "Добре, що вже стемнiло!" - схаменулась я, оглядаючись на всi боки. - "Здається, нiхто нiчого не помiтив..." Тепер, отримавши нову здатнiсть пересуватися, я добралася до вокзалу досить швидко.
   У примiщеннi вокзалу вже горiли електричнi лампочки i було значно затишнiше, нiж на вулицi. У залi очiкування сидiли люди з пакунками, баулами, саквояжами. Мiж лавок снували хлопчики. Я сiла на найближче вiльне мiсце i навiть задрiмала вiд утоми. Прокинулася я через те, що хтось зачепив мене лiктем. Той самий хлопчина, якому я мало не дала грошi двадцять першого столiття, намагався через мене дотягнутися до саквояжу чоловiка у пальто з каракулевим комiром, що хропiв поруч.
   - Знову ти?
   - Та я ж тiльки вчуся! Треба ж якось виживати! - Напiвпошепки вiдповiв той, хитро пiдморгнув менi й зiбрався бiгти далi.
   - Сiдай! Давай поговоримо. - Ухопилася я за його руку. - Тебе як звуть?
   - Ромек. А панi?
   - Галина Вiкторiвна. Панi Галина. Що збираєшся робити?
   - Ще трохи пошустрю тут, потiм заберуся в якийсь вагон i посплю.
   -А там тепло?
   - Нi! Але на вокзалi не можна, лягавi помiтять.
   - Невже? А я думала тут поспати.
   - Якщо перевiрять, що квитка немає, обов'язково загребуть у каталажку. Ну, я побiг! Бо он до нас уже фараон придивляється! - I вiн утiк.
   Я подивилася на годинник, що висiв над входом. Було за чверть дев'ята. Народ заворушився i потягнувся до перону. Мабуть, наближався якийсь потяг. Зробивши вигляд, що менi теж на нього, я разом iз натовпом вийшла на перон, а потiм разом iз пасажирами, що вийшли, пройшла на площу перед вокзалом. "То куди менi тепер?"
   Я кiлька разiв намагалася уявити свiй час i пройти до свого будинку в Тернополi двадцять першого столiття. Нiчого не виходило. Телепортацiя вiдбувалася лише у просторi цього часу. Випадково я зупинилася перед вiтриною продуктового магазину. Лiхтар тьмяно висвiтлював його невелику дiлянку всерединi з полицями, на яких лежали кiлька не проданих булок, кола ковбаси та сиру, бочки з солiннями та оселедецями... Не знаю як, але уявивши себе бiля однiєї з полиць, я опинилась усерединi. Схопивши булку i шматок ковбаси, я почала жадiбно жувати. Трохи вгамувавши голод, я позазирала в бочки, закусила сухом'ятку солоним огiрком, сьорбнула трохи розсолу... У шлунку розлилося тепло, очi почали злипатися. Я притулилася в куточку i задрiмала...
   Раптом мене як струмом ударило. Поки ще темно, треба роздобути грошей! Адже в мiсцевих банках немає анi вiдеоспостереження, анi комп'ютерiв! На кого я там зможу натрапити? Хiба що на сторожа. Якщо обережно, то вiн мене може й не помiтити. Треба йти та шукати банк!
   Банк я знайшла всього за кiлька кварталiв вiд магазину. Обережно "пройшла" крiзь дверi i зупинилася бiля входу. Було темно. У дальньому кутку довгого й широкого залу свiтилася гасова лампа сторожа. Вiн дрiмав, сидячи за столом. Перед ним стояла пляшка, наполовину наповнена молоком i недопита склянка. Мить - i я стою бiля столу. Склянку я чiпати не стала, а прямо з пляшки випила майже все молоко. "Тепер би знайти сховище" - подумала я i вирушила оглядати примiщення банку. Вiд стiни до стiни, вiд дверей до дверей я перемiщалася не кроками, а за допомогою телепортацiї, тому звуку крокiв сторож почути не мiг. Нарештi, я побачила дверi, зачиненi на безлiч хитромудрих затворiв. "Ось воно!"
   Мить! - I я за дверима. На полицях лежали пачки купюр, у фанерних коробках, розфасованi по мiшечках, лежали монети, у дальньому кутку в дерев'яних ящиках з кришками виявилися золотi та срiбнi зливки. "Що брати?" - Замислилася я. - "Монети та купюри!" Я дiстала з коробки один мiшечок iз монетами й взяла з полицi двi пачки якихось купюр. "Тепер можна й у готель!" - Я глянула на годинник мобiльника, було всього за п'ять хвилин одинадцята вечора. - "Цiлком нормальний час для прибуття з якимось потягом!" - Я розвернулася, щоб вийти зi сховища та перемiститися на вулицю...
   ... Й одразу опинилася у себе вдома. У тiй самiй квартирi, яку залишила менi бабуся.
  

2. Напарник.

   У повнiй розгубленостi я навiщось сунула грошi до сумочки, залишенiй на столi, у неї ж поклала складну синю парасольку i, зовсiм знесилена, звалилася прямо в одязi i з сумочкою на диван. "Отак полежу трохи, вiдпочину, а потiм роздягнуся i ляжу спати..."
   Прокинулася я вiд холоду. Я знову була у Тернополi позаминулого столiття, лежала на привокзальнiй лавi. Вокзальний годинник показував одинадцять годин i тридцять вiсiм хвилин. "Усього сорок три хвилини!..." - подумки вигукнула я.
   З вокзалу потяглася купка людей. До них пiд'їжджали вiзники та пропонували пiдвезти куди треба.
   - З якого пан поїзда? - Запитала я чоловiка, який проходив повз.
   - З Київського. - Пiднявши капелюха, вiдповiв той.
   - Вiзник! - Гукнула я екiпаж, що проїжджав повз. - До пристойного готелю, будьте ласкавi!
   Вiзник досить швидко пiдвiз мене до готелю, фасад якого був освiтлений електричними лiхтарями. Витягнувши з сумки
   першу-лiпшу купюру, я сунула її спантеличеному вiзнику.
   - Решти не треба!
   Перехрестившись, вiзник змахнув батогом й помчав нiчною вулицею з такою швидкiстю, на яку тiльки був здатний його кiнь.
   Хвилин за двадцять, роздягнувшись бiля теплої грубки, оздобленої керамiчною плиткою, прийнявши теплу ванну, гарячу воду до якої принiс у вiдрi службовець, я вже лежала в чистому лiжку, склавши про всяк випадок весь свiй одяг i взуття у полiетиленовий пакет, знайдений у сумочцi. Туди ж я сунула й сумку з грошима, а сам пакет накрутила ручками на свою руку - невiдомо ж де я прокинуся.

***

   Прокинулася я у тому ж самому готелi. У теплому та затишному лiжку. За вiкном знову свiтило сонце. "Так, жовтень цього року куди приємнiший, нiж у нашому..." - я потяглася i випадково зачепила якийсь шнурок, що висiв бiля узголiв'я. За дверима почувся ледь чутний подзвiн й за пару хвилин до моїх дверей постукали.
   - Увiйдiть! - Я сiла в лiжку, натягнувши ковдру по саму шию.
   - Чого панi бажає? - Запитала покоївка, присiдаючи в кнiксенi.
   - А чи можна замовити снiданок у номер? - Поцiкавилася я.
   - Можна, але це буде коштувати майже вдвiчi дорожче, нiж їсти внизу, у нашiй їдальнi.
   - Цього на снiданок вистачить? - Я дiстала ще одну купюру.
   - Ой, панi! Ви, мабуть, iз далеких країв? Цього вистачить i на снiданок, i на обiд, i на вечерю, i на чайовi, i...
   - От i добре! Принеси менi гарний снiданок, а решту вiзьми собi. А ще свiжу газету!
   Покоївка, обережно взявши купюру двома пальчиками,
   зробила поспiшний кнiксен й миттю зникла за дверима.
   Не встигла я одягнутись, як снiданок був уже в моїй кiмнатi. На круглому столi, накритому бiлою скатертиною з синьою бахромою по краю, що стояв посерединi номера, стояла тарiлка з картоплею та м'ясом у пiдливi. Бiля гарячого чайника з'явилася цукорниця з рiзнорозмiрними шматками цукру, мабуть вiдколотими вiд бiльшого. Бiля плетеного з лози кошика з хлiбом виявилася маслянка зi справжнiм маслом, якого в наших магазинах знайти було вже просто неможливо. У маленькому глечику бiлiли вершки, у склянiй розетцi червонiло вишневе варення, на окремiй тарiлочцi розповсюджував пряний аромат оселедець, нарiзаний рiвними скибочками...
   Я з'їла все. Навiть не чекала вiд себе такого. Певне, дав себе знати вчорашнiй голод. Газета, згорнута трубочкою, лежала поряд. Я розгорнула її та прочитала дату - 18 жовтня 1894 року. "Це ж сто тридцять рокiв тому! Нiчого собi мене занесло!..."
   Я визирнула у вiкно - дев'ятнадцяте столiття. Жiнки у приталених, але з широкими складками напiвпальто та у довгих спiдницях. Пани в довгих пальтах, у капелюхах i з тростинами, жебраки бiля магазинiв, конi, запряженi у вiзки з вiзниками на козлах...
   "А тепер у мiсто!" - сама собi скомандувала я i, прихопивши сумочку з грошима i парасолькою, вийшла пiд лагiдне жовтневе сонечко. Тернопiль кiнця дев'ятнадцятого столiття, виявляється, можна було обiйти всього за один день. Якщо, звичайно ж, на деяких дiлянках користуватися телепортацiєю. Я постiйно поглядала на мобiльник, щоб вiдзначити час, якщо раптом знову перемiщуся в двадцять перше столiття.
   Неподалiк костелу я знову нiс до носа зiткнулася з Ромеком.
   - Доброго дня, панi! - Як зi старою знайомою привiтався
   вiн зi мною, пiднiмаючи свою фуражку над скуйовдженим волоссям. - Як панi почувається сьогоднi?
   - Панi почувається чудово й у неї з'явилися грошi! - Вiдповiла я. - Запрошую тебе пообiдати до ресторану.
   - Мене до ресторану?! А мене туди пустять?
   - Хай лише спробують не пустити! Гей, вiзник! - Крикнула я навздогiн екiпажу, але вiзник крiзь цокiт копит i гуркiт колiс мене не почув.
   Ромек сунув два пальцi до рота i свиснув так, що в мене заклало вуха. Вiзник одразу зупинився i озирнувся назад. Ромек, як справжнiй кавалер, пiдвiв мене за руку до екiпажу, допомiг вилiзти в нього незручними сходами, сiв поруч iз вiзником i голосно наказав:
   - В "Асторiю"!
   Бiля "Асторiї" я знову простягла вiзниковi купюру.
   - Що панi робить? - Вигукнув Ромек.- Це вам не Аргентина! Проїзд коштує лише десять копiйок! А ви даєте червонця! Монети панi має?
   - Маю. - Подзеленчала я монетами в сумцi, сунула руку в захований там мiшечок i дiстала жменю монет.
   - Ось, цього вистачить! - Ромек вiддав вiзнику двi мiднi монети по п'ять копiйок, а решту засунув собi до кишенi. - Панi зовсiм не розумiється на наших грошах! - I вiн повiв мене до дверей.
   - Не можна! - Грiзно поправляючи вуса, перегородив йому шлях швейцар.
   - Вiн зi мною! - Показала я швейцару вiяло з кiлькох червiнцiв.
   - Ось тобi на чай! - Поблажливо подивився на нього Ромек i, не рахуючи, сипнув йому в руку кiлька дрiбних монет.
   Швейцар козирнув брудному босяковi.
   - Вибачте, панi! Панич! Не знав... Проходьте! - Заметушився швейцар, згорнувшись у поклонi мало не навпiл i вiдчиняючи передi мною та Ромеком дверi з позолоченими круглими ручками. - Гей, людина! -- Гукнув вiн офiцiантовi, що пробiгав повз. - Найкраще мiсце для панi та панича! Обслуговувати за вищим розрядом!
   - Нам би вмитися спочатку. - Пробурмотiла я, озираючись.
   - Прошу панi! Ось сюди! А паненьок може пройти он туди!
   - Ромек, ти вмийся, причешися, заправся... Щоб виглядав поруч зi мною пристойно.
   - Слухаюсь, панi! - I Ромек зник за дверима чоловiчої кiмнати.
   Вмитий, причесаний, заправлений i пiдтягнутий Ромек виглядав уже досить непогано, якби не його костюм, явно з чужого плеча. Я замовила все найкраще. Сама я їла з апетитом i цiкавiстю незнайомi старовиннi страви, а Ромек уплiтав за обидвi щоки все i, здавалося, навiть не встигав пережовувати. Я зробила три замовлення, поки Ромек не вiдкинувся на стiльцi i не сказав:
   - Все! Бiльше не можу! Наївся на цiлий тиждень.
   - Не роби з їжi культу. - Порадила я словами Остапа Бендера.
   - Угу. - Ромек розiмлiв вiд їжi i сито мружив очi.
   - Треба тебе одягнути. - Замислено оглянула я його з нiг до голови. - Ти знаєш тут поблизу якийсь магазин iз готовим одягом?
   - Iз готовим одягом? Такого не знаю. Але тут поблизу є майстерня Крафмана, який шиє що завгодно i пiдганяє по фiгурi майже готовi речi.
   - Гаразд, веди до Крафмана. Командувати парадом буду я!
   - Яким парадом? - Здивувався Ромек. - Хiба у мiстi буде парад?
   - Жодного параду не буде, це просто вираз такий з моєї улюбленої книги. Звикай, я люблю її цитувати.
   Крафман та його дружина обмiряли нас iз Ромеком, пора-
   дилися, щось порозпитували, i, уточнивши до якого готелю доставити вже оплачене мною замовлення, сказали, що повний гардероб для панi та її сина буде доставлений завтра надвечiр.
   - Панi збирається мене всиновити? - Пiдозрiло глянув на мене Ромек, коли ми вийшли надвiр.
   - Дуже треба! - Вiдповiла я. - Я думаю, чи не найняти менi
   тебе в помiчники... Хоча, якщо люди думатимуть, що ти мiй син... Це може бути корисним для справи...
   - Для якої справи? Ми що, збираємось на якусь велику справу? Врахуйте, панi, я тiльки злодiй, на вбивство я не пiду!
   - То й не треба! Я шаную кримiнальний Кодекс! Я пропоную просто авантюрнi афери!
   - Слова якi: "авантюрнi афери"! Я таких ще й не чув. А що вони означають?
   - Поживеш - дiзнаєшся! Я думаю зробити щось у дусi Остапа Бендера.
   - Якого Остапа Бендера?
   - Отакої! У вас тут його ще не знають... Нiчого, я дам тобi почитати.
   - А я читати особливо й не вмiю. Лише вивiски.
   - Тож я тебе навчу! А тепер - у готель! Потрiбно зняти тобi кiмнату.
   - Менi кiмнату?! Справжню?! З грубкою?!!
   - Авжеж. I з туалетом, i з ванною.
   - Та менi б i куточка в кiмнатi панi вистачило!
   - А як менi роздягатися, якщо ти будеш у моїй кiмнатi? Нi! Житимеш окремо!
  

3. Авантюрна афера.

   Тiльки я зiбралася пiднести до рота виделку з наколотим на неї маринованим грибочком, сидячи з Ромеком у моєму номерi за вечерею, як знову опинилася вдома. Було тринадцять хвилин на дев'яту. "Цiкаво, скiльки часу я тут пробуду цього разу?" - кидалася я по кiмнатi, збираючи необхiднi речi. - "Так... Ноутбук, зарядка, спiдня бiлизна... Зубна щiтка, паста, гребiнець, косметичка... Блокнот, ручка, шампунь... Щось iз одягу, схожого на чоловiчий... Так! Ще Iльфа та Петрова прихопити! I кiлька зошитiв, щоб навчати Ромека..."
   У готельному номерi дев'ятнадцятого столiття я опинилася рiвно через сорок три хвилини. "Як i минулого разу" - констатувала я. Ромек здивовано дивився на мене i машинально продовжував смикати шнурок настiльної лампи, вмикаючи та вимикаючи електрику. Мабуть, вiн займався цим весь час моєї вiдсутностi.
   - Це якийсь фокус чи, як панi казала, авантюрна афера? - Нарештi, проковтнувши ком у горлi, спитав вiн.
   - I фокус, i авантюрна афера. - Вiдповiла я. - Нас топлять, а ми випливаємо, хто як може. Ось дивись, що я принесла! - I я вивалила на стiл усi зiбранi речi, загорнутi в скатертину з бабусиного столу.
   - А панi отак може куди завгодно?
   - Мабуть. - Знизала я плечима.
   - А грошi панi взяла...
   - У банку. Вночi. - Пiдтвердила я його здогад.
   - Оце так афера! Авантюрна... А сьогоднi вночi...
   - Сьогоднi вночi ми спатимемо!
   - А завтра?
   - А завтра почнемо вчитися. Менi потрiбен грамотний напарник.
   - Навiщо?
   Щоб тебе усюди сприймали, як панича. Я ж панi?
   - Справжнiсiнька!
   - А якщо ти мiй син, то хiба можеш бути неписьменним?
   - Так... Можна спалитись... Гаразд, заради великої справи я готов вчитися!
   Вранцi я змусила Ромека переодягнутися у мої штани, со-
   рочку та светр. Ромек довго бавився з блискавкою на штанах, дивуючись, як вона їх застiбає та розстiбає. Снiданок я знову замовила в номер, а потiм ми сiли за письмо...
   Виявилося, що вчитися треба i менi, адже я зовсiм не знала грамоти дев'ятнадцятого столiття. Крiм того, цi дерев'янi ручки з металевим пером, цi чорнильницi! Вже через пiвгодини у нас усi руки були в чорнилi, а в зошитах було бiльше плям, нiж лiтер.
  -- Це тому, що я з Аргентини. - Пояснила я Ромеку. - У нас там зовсiм iншi ручки. Ось такi. - Показала я звичайну кулькову ручку. - Нiчого, купимо пiдручники i навчатимемося разом. А поки що я тобi почитаю про Остапа Бендера...
   На обiд ми спустилися в їдальню готелю. Ромек виглядав цiлком пристойно, але моя вузька спiдниця та светр виглядали зовсiм не так, як одяг мiсцевих жiнок. Ромек пiдказав, що волосся краще зiбрати у зачiску, а на плечi накинути хоча б хустку.
   - А де менi взяти хустку? - Iдучи коридором, вголос подумала я.
   I тут я побачила вчорашню покоївку. Поверх бiлого фартуха у неї була хрест-навхрест зав'язана пухову хустку. Ще б пак! У готелi позаминулого сторiччя нормальною вважалася температура 17 градусiв.
   - Панночка! - Гукнула я її.
   - Чого панi бажають? - Зупинилася в кнiксенi та.
   - Менi потрiбна ваша хустка. Просто зараз.
   - Панi, давайте не бiльше карбованця! - Прошепотiв Ромек.
   Всi мої дрiбнi грошi виявилася по п'ять копiйок. Вiдрахувавши рубль, я висипала жменю монет у руку покоївки, яка вже накинула хустку на мої плечi. Але навiть у хустцi я виглядала не так, як треба. Це я зрозумiла, коли почула, як за моєю спиною одна з вiдвiдувачок з презирством кинула:
   - Суфражистка! Такi скоро й у штанах ходитимуть!
   Одяг вiд Крафмана принесли о п'ятiй години вечора, коли
   на вулицi вже були густi сутiнки й почали запалюватися лiхтарi. Деякi лiхтарi були електричними, деякi газовими. Ми з Ромеком розiйшлися по своїх номерах, щоб перевдягтися. До чого ж незручним виявився цей одяг! Спiдниця мала купу складок, а ззаду збиралася в об'ємний хвiст. Блуза ззаду застiбалася на безлiч гудзикiв, упоратися з якими я сама нiяк не могла. Довелося покликати на допомогу покоївку. Пальто через ватинову пiдкладку було дуже важким. Капелюшок був майже звичним, але з безлiччю прикрiплених до нього квiточок та листочкiв.
   - Я готовий! - З'явився на порозi одягнений Ромек.- Тепер ми йдемо на справу?
   - Скоро тiльки кiшки родяться! Щоб робити великi справи треба виглядати вiдповiдно! - Заявила я. - Спочатку до перукарнi!
   У перукарнi я пояснила, що приїхала здалеку, тож не знаю тутешньої моди. Поки майстер порався з космами Ромека, його дружина показала менi кiлька зразкiв зачiсок на кожен день.
   - То куди ж ми тепер? - Ромек постiйно смикав своє пальто, поправляв новенький кашкет на стриженiй головi i явно почувався незвично.
   - По-перше, не сiпайся, бо привернеш до нас зайву увагу. А по-друге, я йду до банку.
   - А я?
   - А ти залишаєшся на шухерi.
   - Панi, ви тiльки монет наберiть рiзних! Щоб не вiдраховувати по п'ятаках.
   - Гаразд. А купюри якi краще брати?
   - Хай панi бере рiзнi.
   Ми дiйшли до будiвлi банку. Iншого, не того, в якому я була вчора.
   - А скiльки взагалi банкiв у вашому мiстi? - Запитала я Ромека, уважно розглядаючи фасад.
   - Три.
   - Угу... Подивися, щоб нiкого не було. Щойно скажеш: "Можна!", я зникну. Не хотiлося б, щоб це хтось побачив.
   Ми стали повiльно походжати вулицею, перехожих на якiй було зовсiм мало.
   - Якщо все буде спокiйно, ти сидiтимеш на тiй лавцi. Менi її буде видно iз вiкна банку. Якщо на вулицi будуть люди, ти ходитимеш довкола. - Робила я розпорядження, як справжня злодiйка, згадуючи фiльм про Соньку Золоту Ручку.
   - Можна! - Сказав Ромек, дочекавшись, коли пара студентiв завернула за рiг.
   Я вiдразу ж уявила себе за дверима банку та опинилася всерединi. Цей банк був набагато меншим, нiж учорашнiй. Тут сторож сидiв у центрi невеликого залу обличчям до входу. На його столику горiла звичайна свiчка, освiтлюючи лише невелике коло, тож я опинилась у тiнi. Присiвши майже до самої пiдлоги, я просувалася вздовж стiнки, видивляючись дверi у внутрiшнi примiщення. Дверi опинилися за спиною сторожа. Я безшумно "портанулася"* вiдразу за цi дверi та пiшла шукати сховище.
   Цього разу я не поспiшала i вибирала грошi ретельнiше. Спочатку набрала по двi пачки паперових кредиток номiналом один, три, п'ять, десять, двадцять п'ять i сто карбованцiв. Потiм почала розглядати мiшечки з монетами. Взяла кожного виду по одному мiшечку - по чверть копiйки, по пiвкопiйки, по копiйцi, по двi, по три, по п'ять, по десять, по п'ятнадцять i по двадцять п'ять. Ще знайшла ящики з мiдними рублями та золотими. Золотi брати не стала.
   Виходити до центральної зали, де сидiв сторож, менi не довелося. Одне з вiкон внутрiшнiх примiщень виходило на вулицю, де чекав на мене Ромек. Вiн не сидiв, ходив навколо
   ----------------------------------------------------------------------------------------------------
   *Портанулася - телепортувалася, тобто миттєво перемiстилася у просторi.
   лави i вдавав, що грiється. "А може, вiн i справдi змерз?" - подумала я. - "Он на вулицi яка холоднеча..." Але тут повз Ромека пройшов чоловiк у довгому пальтi, у котелку i з тростиною. Ромек постояв, дивлячись йому вслiд, озирнувся i сiв на лаву. "Отже, тепер можна..." Я опинилася бiля Ромека. У моїх руках був повний полiетиленовий пакет.
   - Ой, панi! Ви так несподiвано зникаєте i з'являєтеся! Авантюрно i аферично! А мене навчите?
   - Не знаю. Може, навчу, а може й не вийде. На, тримай! На блюдечку з блакитною облямiвкою! - Вiддала я йому пакет iз грошима.
   - Дивна сумка... - Зазирнув у пакет Ромек. - У нас таких немає, вона може привернути увагу... Ов-ва! Та тут цiлий скарб! А блюдечка немає... А монет скiльки?
   - Не знаю. Вдома перерахуємо.
   - Тодi треба скорiше йти.
   - Не поспiшай. Сиди, як сидiв. - Я обiйняла Ромека за плечi i ми обоє опинилися в моєму номерi.
   - Ув-ва! - Вигукнув Ромек. - У мене аж голова закрутилася! Це ж так можна i до Варшави, i навiть до Санкт-Петербургу?!
   Я зняла пальто i збiльшила газ у кахельнiй грубцi - до мiсцевих температур примiщень я ще не звикла.
   Ромек, не роздягаючись, висипав вмiст пакета на стiл i почав рахувати. Грошi рахувати вiн умiв чудово.
   - Я бачу, що математицi тебе навчати не доведеться. - Кинула я, проходячи повз.
   -Угу... - Не перестаючи рахувати, погодився вiн. - Усього дванадцять пачок кредиток на чотирнадцять тисяч чотириста рублiв. - Через деякий час повiдомив Ромек. - I монет на суму п'ятдесят шiсть карбованцiв сiмдесят п'ять копiйок. Та ще сто мiдних карбованцiв.
   - Разом чотирнадцять тисяч п'ятсот п'ятдесят шiсть карбованцiв сiмдесят п'ять копiйок. - Пiдрахувала я. - Додай ще цi. - Я висипала на стiл те, що залишилося з учорашнього дня. До сьогоднiшньої суми додалося ще понад пiвтори тисячi.
   - Це багато? - Запитала я.
   - За один карбованець можна купити пiвтора кiлограма риби, сорок яєць чи кiлограм олiї! - Почав вводити мене в цiнову полiтику Ромек. - Кiлограм мила чи меду, а якщо додати двадцять копiйок, то можна купити цiлу гуску! А вiд Тернополя до Варшави можна доїхати за два карбованцi у поштовiй каретi. А потягом... Я ще нiколи не їздив потягом, тiльки спав у вагонах на вокзалi.
   - Тож у Варшаву ми спершу й поїдемо! Тiльки треба зробити документи... Гаразд, завтра вирiшимо. А зараз - спати!
   Встаючи з-за столу, Ромек потайки засунув кiлька купюр до своєї кишенi.
   - Стiй! - Зупинила я його вже майже у дверях. - Не будь таким вульгарним. Не варто любити грошi бiльше, нiж треба. Давай встановимо правила спiвпрацi. По-перше, у своїх не красти! - Я вийняла прихованi кредитки з його кишенi. - По-друге, прибуток дiлимо за потребами, а решту залишаємо для справи. От навiщо тобi цi тридцять п'ять карбованцiв?
   - Ну... Спочатку куплю собi пачку цигарок...
   - А ти що, без курева не можеш?
   - Можу. Я взагалi лише два рази недопалки пробував.
   - Сподобалося?
   - Нi. Але ж це так поважно! Наче я заможний пан.
   - До пана тобi ще далеко, а курцiв я взагалi не люблю. Курево може стати на завадi нашiй справi. А грошi... Ось ти безкоштовно живеш в окремому номерi, у теплi, у затишку, зi зручностями... I харчуєшся у ресторанi. Але... Гаразд, партнери мають бути незалежними у дрiбницях. Грошей менi не шкода. Ось тобi на кишеньковi витрати, аби тiльки з розумом! - I я дала Ромеку сто карбованцiв купюрами та дрiб-
   ними.
   Я виставила приголомшеного Ромека за дверi, викликала службовця i наказала наповнити свою та Ромекову ванни гарячою водою.

***

   Не встигла я влiзти у ванну, як знову опинилася у своїй квартирi. Вся гола i мокра. Довелося швиденько прийняти душ, надiти махровий лазневий халат i, дивлячись на годинник, зiбрати в дорожню сумку калькулятор, подовжувач на п'ять розеток, фен i ще купу рiзних корисних дрiбниць. "Треба би Ромеку взуття пiдiбрати..." - прошмигнула в головi думка.- "Хоча, навряд чи вiн влiзе в мої мокасини. Нiчого, завтра купимо йому черевики." Я ще встигла подивитися шматочок якогось серiалу по телевiзору i через сорок три хвилини опинилася перед дверима у ванну свого номера. Вода у ваннi була вже ледь теплою. Я випрала свою бiлизну, розвiсила її перед грубкою i лягла спати.
  

4. Викуп.

   Прокинувшись уранцi, я довго не вставала. "Цiкаво, як навчитися керувати моїми перемiщеннями у часi?" - розмiрковувала я. - "Було би набагато зручнiше, якби це вiдбувалося не так несподiвано..." Я постаралася проаналiзувати свої вiдчуття перед часовим стрибком. Нiчого, крiм легкої нудоти й тягнучого вiдчуття в районi пiдшлункової залози не пригадувалося. "Вперше я була зовсiм голодною. Не дивно, що мене почало нудити... А другого разу, хоч я вже й сiла за стiл, але поїсти не встигла... Так, треба встати i поїсти. Може, це лише збiг, а може й справдi перед стрибком починає нудити..."
   Не встигла я привести себе до ладу, як у дверi обережно постукали.
   - Можна? - Зазирнув у номер Ромек.
   - Заходь! Снiданок сюди замовимо чи спустимося вниз?
   - Якщо панi все одно, то спустимося вниз.
   Пiсля снiданку ми вирушили гуляти мiстом. Маршрут я
   запросила по ювелiрках. Дорогою розповiла своєму напарнику про те, що прибула з майбутнього i скiльки часу тут пробуду, навiть не знаю.
   - Якщо зникну назовсiм, усi грошi твої. - Я зупинилася бiля вiтрини. - Заходимо, стоїш осторонь, нiчого не чiпаєш, тiльки оглядаєшся i запам'ятовуєш. Де, що, скiльки...
   - Ну, що панi вкрала? - Запитав Ромек, коли ми вийшли з першої крамницi.
   - Поки нiчого. Це розвiдка. У наступному магазинi щось куплю.
   - Навiщо? Ми ж можемо i так...
   - Щоб не привертати увагу. Так, заходили. Так, купили. Так, грошей повно. Тож, якщо в когось щось пропаде, ми, начебто, й нi до чого.
   У наступному магазинi я купила кручений золотий браслет, пiд вiдкидною кришечкою якого ховався годинник. Не свiтити ж менi у цьому часi свiй мобiльник! Тим бiльше, що тут вiн як телефон i не працює.
   - Чи бажає панi зробити вензель на кришечцi? - Запитав продавець.
   - Так, бажаю. А чи довго це буде?
   - Усього з десять хвилин! - Розплився в усмiшцi продавець. - Лише скажiть вашi iнiцiали.
   - "Г" та "Б". - Вiдповiла я за звичкою. - "Ой! Що я роблю?!" - вiдразу подумки схаменулась я. - "У мене ж документiв немає! Тепер доведеться вигадувати iм'я пiд цi iнiцiали. Не казати ж, що я його поки не знаю..." - А поки що принесiть менi та моєму синовi чаю. - Приховуючи розгубленiсть, я вiдвернулася, помiтила бiля вiкна столик iз крiслами й пiшла сiдати.
   - I печива! - Подав голос Ромек, сiдаючи поруч зi мною. - "Г" та "Б" - це вашi справжнi iнiцiали? - Пошепки спитав Ромек, вiдкушуючи шматочок вiд печива i запиваючи його чаєм.
   - Ну... Тут я поки що перебуваю пiд iм'ям Галина Буйнова. - Але цим iм'ям довго користуватися не можна. Нам термiново потрiбнi новi документи. Хотiлося б зайнятися ними вже сьогоднi по обiдi.
   Дуже скоро менi винесли мiй браслет з вигравiруваними лiтерами "Г" i "Б", що переплiталися мiж собою з хитромудрими завитками та розчерками. "Г" розташовувалась трохи вище, "Б" - трохи нижче. Я вiдразу примiряла браслет на руку. Золотий годинник показував за чверть годину.
   - Ще один магазин, та пiдемо обiдати. - Вирiшила я.
   До третьої ювелiрки я увiйшла сама, залишивши Ромека сидiти на лавцi. Коли, купивши собi невеличкий перстень зi смарагдом у крученiй оправi та ланцюжок з таким самим кулоном, я вийшла, Ромека на мiсцi не було. "Куди вiн подiвся?" - Я розгублено сiла на лаву. - "Хiба може вiн пропустити обiд?"
   Просидiвши так з пiвгодини, я вирушила до найближчого ресторану. Вiн же знає, що ми збиралися обiдати. Отже, якщо не дурень, то знайде мене там. Але Ромек не з'явився нi до обiду, нi пiсля обiду. До готелю я вирушила сама.
   Ромек потягнув мене за рукав бiля входу. Кашкета та нового пальта на ньому не було. Замiсть них з'явилася якась брудна кепка та подертий пiджак з чужого плеча. З дiрявих черевикiв стирчали бруднi змерзлi пальцi.
   - Що трапилося? - Здивувалася я. - Свої ж босяки обiкрали?
   - Угу. Ватажок нашої злодiйської банди пан Вацлав все вiдiбрав i наказав пограбувати панi. Але я не хочу, я хочу на велику справу - авантюрну аферу. Тож я вас попереджаю. Ви менi дайте скiльки не шкода, а я скажу, що в панi бiльше немає. - Ромек зiщулився i тремтiв пiд пронизливим вiтром та
   дощиком, що почав накрапати.
   - А де твiй пан Вацлав?
   - Он там, за рогом, стежить.
   - Веди мене до нього. Скажи, розмова буде.
   Пан Вацлав виявився прищавим хлопцем рокiв сiмнадцяти-вiсiмнадцяти. В оточеннi десяти-тринадцяти-рiчних хлопчакiв вiн, звичайно ж, виглядав дорослим. На ньому був котелок, куце пальто, з коротких рукавiв якого виглядали довгi худi руки, черевики з галошами, тростина в руках i незапалена сигара в зубах.
   - Чого треба? - З нахабним виглядом пiдiйшов вiн разом з Ромеком до лавки в альтанцi, куди я сховалась вiд дощу.
   - Сiдай. - Змiряла я його оцiнюючим поглядом. - Ти про Соньку Золоту Ручку щось чув?
   - Щось чув. Кажуть, фартова злодiйка. А виглядає, як справжня панi.
   - Ось так? - Я гордо пiдняла голову i прийняла елегантну позу.
   - Невже?.. Не може бути! Сонька дедалi бiльше по столицях промишляє.
   - Та iнодi треба залягти на дно. Для наступної справи менi
   потрiбен твiй хлопак. - Я кивнула на Ромека. - Будемо домовлятися?
   - Хлопак менi й самому потрiбен, я з ньго по четвертному на день маю. - Прибрехав Вацлав.
   - А за викуп? Скiльки хочеш?
   - Ну... - Вацлав замислився, не бажаючи продешевити. - П'ять сотень кредиток та цяцьки! - Раптом випалив вiн.
   Ромек i хлопчаки, що стояли поряд з ним, аж свиснули.
   - Гаразд. - Спокiйно вiдказала я. - Я йду за грошима, а ти повертаєш менi Ромека. У його одязi. У готелi проведемо обмiн. За цяцьками ми з ним пiдемо завтра.
   - А чого не сьогоднi?
   - Сьогоднi ми там уже були, навiщо привертати зайву ува-
   гу?
   - А якщо...
   - У макiтрi дещо! Не хочеш грошей, я собi iншого хлопака знайду! - Я рiшуче пiдвелася. - Чекаю за годину. I щоб у готель вiн прийшов чистий та одягнений.
   - Не може ж така панi знатися з брудним босяком! - Пiдтакнув Ромек, чхаючи i шморгаючи носом.
   Пройшовши у свiй номер, я роздяглася i, накинувши на плечi хустку, спустилася вниз. Знайшовши затишне мiсце пiд розлогою пальмою, я сiла в крiсло i почала чекати. Рiвно у призначений час до готелю увiйшов Ромек i пiдiйшов до мене. Через пару секунд до нас пiдiйшов пан Вацлав, так само, не випускаючи з рота загашену сигару.
   - Ось грошi. - Простягла я йому згорнуту трубочкою газету, в яку загорнула п'ятсот кредиток. - За цяцьками завтра прийдеш до тiєї самої лавки, де сидiв Ромек. - Я встала i обернулася до Ромека. - А ти за мною!
   Не озираючись, ми пiшли в номер.
   - Нiчого! - Пiдбадьорливо поклала я руку на плече Ромека. - Ми їм цього не пробачимо! Ми їм це запам'ятаємо!

***

   Ромек чхав i шморгав носом. Я змусила його прийняти гарячу ванну, напоїла чаєм iз медом. Покоївка, пригодована щедрими чайовими, старанно менi допомагала. О восьмiй годинi в нього почався жар. Треба було викликати лiкаря. Поки покоївка бiгала вниз до телефону, я знову вiдчула легку нудоту i тягнуче вiдчуття у пiдшлунковiй. Дивлячись на годинник, вiдраховувала секунди. Рiвно через п'ятдесят шiсть секунд опинилася у бабусинiй квартирi. "Цiкаво, хто ранiше з'явиться - лiкар чи я? Швидких допомог там немає, значить, вiн або прийде пiшки, або приїде на вiзку. Чим вiн лiкуватиме хлопчика? Гiрчичниками, банками та розтираннями? Треба пошукати щось дiєвiше!" Я покопалася в аптечцi, знайшла жарознижувальне, вiдхаркувальне, краплi для носа, запаслася серветками та iнгалятором, а також, про всяк випадок, прихопила електрогрiлку. Я вже знала, що напруга в електромережi кiнця дев'ятнадцятого столiття сягала 1200 Вт, але можна було вручну знижувати її за допомогою трансформаторiв.
   До номера я повернулася ранiше, нiж з'явився лiкар. Ромек уже кашляв, мабуть, застудився не на жарт. Пролунав стукiт у дверi, покоївка привела лiкаря. Прослухавши легенi Ромека трубочкою, яку вiн приставляв до вуха, лiкар оголосив, що у мого сина запалення легень. Лiкуватися доведеться довго, а тому треба лежати в лiжку. Вiн виписав якiсь лiки i, пославши покоївку в аптеку, з гiднiстю поклав у кишеню жилетки двадцять п'ять карбованцiв та пiшов.
   Я не стала чекати, поки з сумнiвними мiкстурами повернеться покоївка, i почала лiкувати Ромека своїми методами. Натерла спину i груди хворого меновазином та бронхостопом, дала випити жарознижувальне, сунула в рот вiдхаркувальну таблетку i пшикнула йому в нiс нокспреєм.
   Ромек, замучений лiкарем, мною та хворобою, задрiмав. А я вирiшила зайнятися електрикою. Трансформатор стояв пiд лiжком, через нього вмикалася настiльна лампа. Вилка мого подовжувача до розетки не пiдходила. Довелося накрутити на неї дрiт, заiзолювати її гумками вiд пiпеток, засунути скрученi дроти в розетку i, щоб ця конструкцiя не випадала, приклеїти її до трансформатора скотчем. Тепер я мала п'ять звичних розеток на подовжувачi. Насамперед включила в розетку електрогрiлку i пiдсунула її пiд ноги Ромека.

***

   Вночi я "портанулася" до найближчої ювелiрки й змiла з вiтрини все, що потрапило пiд руку. Пересортувавши цю здобич у своєму номерi, я залишила собi кiлька каблучок, браслетiв та ланцюжкiв з масивного золота без камiння - це все можна буде частинами здавати до ломбарду у моєму двадцять першому столiттi. Треба ж менi щось сучасне купувати?! А де брати грошi? Решту я склала в наволочку, перев'язала мотузкою i вiдклала згорток для Вацлава.
   Наступного дня, залишивши Ромека, якому стало значно легше, пiд опiкою покоївки, я пiшла до ювелiрної крамницi. До тої, про зустрiч бiля якої ми домовлялися, а не до тої, що пограбувала вночi. Вацлав з незмiнною сигарою i тростиною вже сидiв на лавцi, знiтившись пiд дрiбним дощем. Я пiдiйшла до нього з-за спини, прикриваючись парасолькою.
   - Добрий день! - Привiталася я.
   - А де Ромек? - Схопився Вацлав.
   - Тобi Ромек потрiбен чи цяцьки?
   - Цяцьки.
   - Тодi чекай.
   Так само пiд парасолькою я пiдiйшла до входу, увiйшла до крамницi i вже там склала парасольку.
   - День добрий! - Пiдскочив до мене вчорашнiй продавець. - Панi ще чогось бажає?
   - Так. Я вчора придивилася до однiєї брошки... Думаю, що менi варто її купити.
   - Яку панi хотiла? - Продавець провiв мене до вiтрини з брошками.
   Усi брошки були золотими, з камiнням рiзних кольорiв. Якби я в них зналася! Я орiєнтувалася тiльки на вiзерунок золотого плетiння та колiр камiння, щоб пiдходило до ланцюжка зi смарагдом i купленого вчора персня. Розплатившись готiвкою, я сховала брошку, приколовши її на грудях до блузи, i вийшла надвiр. Дощ посилився i тепер лив, як з вiдра. Вацлав чекав на мене в альтанцi. Пройшовши до неї, я дiстала з-пiд пальта приховану там наволочку з коштовностями i вiддала згорток Вацлаву. Той навiть не сподiвався, що я принесу так багато. Вiн розраховував на двi-три дрiбнички, а я принесла бiльше десятка.
   - То Ромек мiй? - Запитала я, виводячи Вацлава з шоку.
   Той тiльки кивнув, а я, знову розкривши складну парасо-
   льку магiчним натисканням кнопки, зникла за струменями дощу.

***

   Ромек хворiв три тижнi. Лiкар вiдвiдував його щодня, дивуючись, як швидко той видужує та отримуючи щоразу по червонцю за вiзит. З документами довелося почекати. Весь цей час я навчала Ромека, а вiн мене. Я навчила його користуватись столовими приладами, а вiн мене ввiв у мiсцевий курс грошей. Я привчала його щодня приймати ванну i прати свою спiдню бiлизну, а вiн розповiдав, як панi носять за рукавом хусточки, а в маленьких ридикюльчиках грошi. Я розповiдала йому про майбутнє i вчила користуватися сучасними менi електроприладами, а вiн розповiдав, як влаштовано суспiльство жебракiв, босякiв та злодiїв.
   Вечорами я читала йому глави iз "Золотого теля" та "Дванадцяти стiльцiв" i показувала з ноутбука записанi на нього фiльми про Остапа Бендера в рiзних виконаннях. Багато крилатих висловiв з творiв Iльфа та Петрова припали до душi Ромеку i вiн теж став їх використовувати при розмовi.
  

5. Потрiбна служниця.

   А ще я вправлялася. Вправлялася у перемiщеннях у часi. Спочатку я тiльки навчилася вловлювати той момент "нудоти", який передував стрибку у майбутнє. Потiм я спробувала викликати в себе це вiдчуття тодi, коли менi це було потрiбно, i в мене виходило "перескакувати"! Це можна було робити лише один раз на добу, але тепер стрибки не були несподiваними, їх можна було розраховувати, ними можна було керувати. Перебування в двадцять першому столiттi так само обмежувалося сорока трьома хвилинами. Я намагалася схитрувати, об'єднавши хвилини однiєї доби з хвилинами iншої, але нiчого не вийшло. Мiж стрибками у сорок три хвилини мало пройти не менше шести годин.
   Крiм того, я з'ясувала, що телепортуватися у просторi я можу тiльки в ХIХ столiттi, в двадцять першому нiчого не виходило. Там я завжди опинялася неподалiк того мiсця, з якого "стрибала" в дев'ятнадцятому. "Нiчого! Можна тут портанутись, наприклад, до Львова, а потiм у майбутньому вискочити теж у Львовi!" - Розмiрковувала я. I це справдi виходило. Все вкрадене золото, кiлька золотих злиткiв i пачки великих купюр я приховала у своїй квартирi у майбутньому, залишивши собi лише невелику частину грошей та законно купленi прикраси.

***

   - Який жах, панi, який жах! - Почала просто з порогу явно стривожена покоївка з витрiщеними очима, прийшовши до мене у номер, як завжди, з ранку.
   - А що сталося?
   - Кiлька днiв тому пограбували ювелiрний будинок Краснера. Начисто! Полiцiя нишпорить по всьому мiсту, шукає банду. Ось i до нас до готелю слiдчий прийшов. До всiх номерiв заходить, усiх постояльцiв опитує.
   "Отакої! Полiцiї нам тiльки не вистачало! У мене навiть документiв немає..."
   - А де вiн зараз? - Вдаючи, що менi байдуже, запитала я.
   - По першому поверху ходить. Сюди, на другий, потрапить не ранiше, нiж пiсля обiду.
   - Як шкода! А менi по обiдi якраз у справах до мiста треба! Доведеться тобi самiй його зустрiти.
   - Як же я зустрiну його, якщо я тут працюю? Не сидiти ж менi цiлий день у номерi панi?!
   - Але ж ти доглядаєш мого хворого сина?
   - Так це ж вiд щирого серця! Щоб допомогти панi... - Покоївка знiяковiло промовчала про чималi чайовi.
   - Гаразд... - Замислилася я. - Як шкода, що я не взяла з собою служницю!.. А може, ти погодишся перейти до мене на службу?
   - Але ж я тут працюю, як я...
   - Ми всi пливемо за течiєю. - Процитувала я. - Як тебе звати? Ти замiжня? Дiтей маєш?
   - Зося. Не замiжня, дiтей немає...
   - Отож, Зосю, ти й надалi можеш пливти за течiєю, а можеш повнiстю змiнити своє життя. Нас топлять, а ми випливаємо! Скiльки тобi тут платять?
   Виявилося, що платили покоївкам на мiсяць менше, нiж заробила Зося на чайових, допомагаючи менi.
   - Пропоную тобi сто карбованцiв на мiсяць, але щоб ти завжди була поруч, коли менi це треба, i сумлiнно виконувала свої обов'язки.
   - Сто карбованцiв на мiсяць?!!! - Очi у Зосi стали схожi на
   великi п'ятаки ХIХ столiття. - Та за такi грошi я буду обожнювати панi, як святу!
   - Ну, як святу не треба... Отже так, ти маєш звiльнитися з посади покоївки. Якщо за моєї вiдсутностi прийде полiцiя, скажеш, що я з сином приїхала з Познанi i найняла тебе вже тут. З документами в тебе все гаразд?
   - Звичайно!
   - От i чудово. О, вже незабаром обiд! Менi вже час. Замов собi i Ромеку обiд у номер.
   - А коли панi повернеться? Що менi полiцейському сказати?
   - Коли впораюся зi справами, тодi й повернуся. А полiцейський... Якось ми з ним зустрiнемось...
   - А менi що робити? - Запитав Ромек.
   - Сиди та пиши. А коли прийде полiцiя, не забувай, що ти дуже хворий. - Я нахилилася до його вуха i прошепотiла: - Дуже-дуже хворий, тобi так погано, що треба лягати в лiжко. А твої документи у мами. Все зрозумiв?
   - Зрозумiв. - Пiдморгнув менi Ромек. - Панi, тобто мама йде на справу?
   - Яка ж справа без тебе? Поки що лише по документи. Без
   них зустрiчатися iз полiцiєю не можна. - I я вийшла за дверi.
   Тiльки-но я вийшла у коридор, як почула на сходах голоси. Управитель вiв полiцейського на другий поверх. Я миттєво "портанулася" у сквер перед вокзалом.
  

6. Дiловi люди.

   Де знайти потрiбних людей, здатних створити липовi документи? Звичайно ж, через знайомих злодiїв! А в мене є такi? Є - пан Вацлав! Ромек розповiдав, що хата, або, як у нас би сказали, "офiс" пана Вацлава знаходиться неподалiк привокзального скверу. Туди й пiдемо!
   Я портанулася ближче до початку скверу, вийшла з-за рогу i невимушено почала прогулюватися, зрiдка пiдкидаючи ногами опале листя. Через деякий час за мною почали слiдувати мiсцевi хлопчаки. Коли один iз них пiдiбрався до мене досить близько, я рiзко розвернулась i схопила його за руку.
   - Ой, панi, вiдпустiть! Я нiчого не робив! - Заволав хлопчик, намагаючись вирватися з моїх чiпких рук.
   - Не горлай! - Шикнула я на нього. - Веди-но мене до Вацлава! Розмова є. - I я засунула пацановi в руку п'ять копiйок.
   Той повiв мене до крамницi, на вивiсцi якої було написано: "Вживанi речi". Щоб потрапити до квартири пана Вацлава, треба було зайти у двiр, пiднятися чорними сходами на другий поверх i постукати в обшарпанi фанернi дверi, оббитi брудною ганчiркою.
   Вацлав дуже здивувався, коли побачив мене на порозi свого будинку.
   - Сонько?! - Вiдкрив вiн рота.
   - Для тебе панi Софiя. - Парирувала я, вiдсуваючи його вбiк i входячи до кiмнати, обставленiй рiзномастними меблями. - Є розмова. - Я сiла в єдине чисте крiсло. - Без свiдкiв!
   Вацлав кивнув хлопцевi, i той затупав сходами вниз. Вацлав зачинив дверi на засув i сiв на хиткий стiлець навпроти мене.
   - Чого панi Софiя бажає? - З зухвалою помiшкою спитав вiн мене.
   - Дiлових людей знаєш?
   - Дивлячись яких.
   - Менi потрiбнi новi документи. Такої якостi, щоб полiцiя не пiдкопалася. Знаєш таких?
   - Знайдуться. Лише коштують дорого.
   - Ти знаєш, що грошi для мене не проблема. Та й сам у накладi не залишишся.
   - Коли потрiбно?
   - Зведи мене з ними. Я хочу розмовляти особисто. Та скорiше! Менi полiцiя на п'яти наступає!
   - Як?
   - Розшукують банду, яка пограбувала ювелiрний магазин Краснера. Щось чув про це?
   - Вперше чую! - Часто заклiпавши вiями, вiдповiв Вацлав.
   - Ходять по готелях, опитують постояльцiв... Я би цим бандитам порадила цяцьки поки що не свiтити. Та й взагалi, я б їх збула в якомусь iншому мiстi, десь подалi...
   Вацлав скочив зi стiльця i ??заходив по кiмнатi. Я спокiйно спостерiгала за ним, поклавши ногу на ногу i похитуючи носком чобiтка.
   - Я зараз! - Вацлав вискочив з кiмнати i помчав сходами вниз.
   Усього хвилин за десять вiн повернувся, вже значно заспокоївшись. Очевидно, господар крамницi "Вживанi речi" збував крадене, а Вацлав його попередив.
   - Все в порядку? - Запитала я.
   - Так, дякую за iнформацiю. Жодна цяцька ще не пiшла. Але щоб збути це все в iншому мiстi...
   - Потрiбнi грошi! - Я поклала на стiл пачку червiнцiв.
   Вацлав одразу простягнув до них руку.
   - А дiловi люди? - Прикрила я грошi рукою.
   - Зараз же пiдемо! - Вацлав сховав за пазуху пачку, яку я пiдсунула до нього.

***

   "Дiловi люди" мешкали на iншiй околицi мiста. Зовнi це була майже сiльська хата. На стукiт вийшла баба з закатаними рукавами й посипана борошном. На столi було насипано борошно, а в мисцi замiшане тiсто.
   - Потрiбен господар. - Прямо з порога заявив Вацлав. - Повний фарш та весь розклад.
   Баба мовчки кивнула i зникла за завiскою. Почувся якийсь стукiт, потiм знову настала тиша. За кiлька хвилин очiкування до нас, спираючись на цiпок, вийшов дiдок. Крохтячи та охаючи, вiн сiв на лаву i оглянув мене хитрими колючими очима з-за окулярiв, скручених дротом i закрiплених за допомогою мотузочки на головi. Ох, не простий це був дiдок! З таким краще не зустрiчатися. У мене по спинi пробiг холодок. Але коли вже прийшла, то куди подiтися?
   - Що панi має? - Нарештi запитав дiдок.
   - Так, дрiбниця. - Вiдповiла я i виклала на стiл двi пачки по сто двадцятип'ятирублевих кредиток.
   - Що панi хоче за цю дрiбницю?
   - Хотiлось би розмову вести без стороннiх.
   Дiдок зробив знак бабi, i та зникла, як вiтром здуло. Вацлав потупцював i попрямував до дверей.
   - Ну, я, мабуть, теж пiду...
   - Я приїхала з-за кордону, мiсцевi порядки погано знаю. - Почала я, коли ми залишилися вдвох. - Менi потрiбен паспорт для мене та документи для сина.
   - Син у панi справжнiй? - Запитав дiдок, коли у кiмнатi нiкого, крiм нас, не залишилося.
   - Та нi, серед мiсцевої шпани знайшла. Менi потрiбен був спритний помiчник i хлопчик для вiдводу очей.
   - А хто панi за документами? Дворянка, купчиха, мiщанка?
   - Хотiлося б думати, що дворянка, але для цього родовiд, мабуть, доведеться малювати? А якщо його перевiрять...
   - Можна оформити особисте дворянство.
   - А що це таке?
   I тут я дiзналася, що, виявляється, у Росiї дев'ятнадцятого столiття поряд зi стовповим дворянством iснувало ще й особисте. Воно давалося за рiзнi заслуги та передавалося вiд чоловiка дружинi та дiтям. Особисте дворянство могли отримати купцi першої гiльдiї, радники, художники, випускники низки вищих навчальних закладiв, дiти православних церковнослужителiв та люди, якi чимось принесли користь Батькiвщинi. Родовiд, як у справжнiх дворян, при цьому був не потрiбен. Для пiдтвердження особи потрiбнi були Паспорт, Метрика та Гербовий Папiр, що пiдтверджує дворянство.
   - Тодi я, мабуть, дворянка, яка отримала цей титул вiд чоловiка. - Вирiшила я.
   - Панi одружена?
   - Нi, вдова. Чоловiк помер зовсiм недавно, кiлька мiсяцiв тому. Ми жили десь тут, у Польщi, а тепер iз сином їдемо до Одеси... - Почала фантазувати я. - Так, i ще треба, щоб моє нове iм'я мало iнiцiали "Г" i "Б" - у мене є такий браслет... - Я показала золотий браслет, на якому менi зробили гравiювання.
   - Браслет законний?
   - Законний, чесно куплений у ювелiрнiй крамницi.
   - А пограбування Краснера?
   - Щось таке чула... - Я награно наївно опустила очi i, хитро пiдморгнувши дiдусю, манерно посмiхнулася в пiднесену до рота хустинку. А потiм, так само широко витрiщивши очi, як це робила Зося, почала розповiдати дiдусевi, що в готель прийшли полiцейськi та опитують усiх постояльцiв. - Я зi слiдчими поки не зустрiчалася, у мене якiсь термiновi справи. За сином у номерi наглядає служниця. Я її тiльки сьогоднi найняла з мiсцевих, документи у неї в порядку. А ось менi, щоб зустрiтися з полiцiєю... Так! Сина мого звуть Ромек чи щось схоже. Йому тринадцять рокiв, я навчаю його грамотi, але треба, щоб вiн навчався у гiмназiї.
   - Тринадцять... Це виходить клас четвертий-п'ятий-шостий?
   - П'ятого буде достатньо. Але треба скорiше.
   - За термiновiсть доведеться доплатити. - Розумiюче кивнув дiдок.
   - Не проблема! Грошей вистачає, вони не засвiченi.
   - Можна й золотом. - Кашлянув дiдок.
   - Злитками чи рублями?
   - Рублями надiйнiше.
   - Коли будуть готовi документи?
   - Найшвидше - пiслязавтра. Але завтра менi потрiбнi вашi фотографiї.
   - Це менi ще два днi вiд полiцiї ховатися?... Гаразд, щось придумаю. Отже, пiслязавтра й золото отримаєте. Коли краще приходити?
   - Приблизно до обiду.
   - Домовилися. - I я, попрощавшись, пiшла.
  

7. Розмова iз слiдчим.

   У номерi Зося повiдомила, що знову приходив слiдчий, перевiрив її документи, розпитував про мене, сина, коли й звiдки приїхали, чим тут займаємось. Вона сказала, що ми приїхали з Познанi, що тут зупинилися через хворобу сина i збираємося їхати далi. Чому й куди - не знає. У яких справах я пiшла до мiста, їй теж не вiдомо. Слiдчий обiцяв зайти завтра з ранку, години пiсля десятої.
   Пiд час вiзиту слiдчого у номерi з'явився лiкар. Вiн пiдтвердив, що син захворiв на запалення легень у важкiй фо-
   рмi, але напрочуд швидко йде на поправку.
   Ромек у присутностi слiдчого посилено кашляв, особливо коли той ставив незручнi питання, закочував очi, вдавав, що йому дуже погано i в кiнцi навiть лiг на лiжко, накрившись з головою ковдрою. Лiкар сказав, що хворому потрiбен вiдпочинок, а ще краще як слiд виспатися. Вiн знову виписав якiсь мiкстури та вiддав рецепт Зосi. Та сказала, що збiгає в аптеку, щойно повернеться панi, а заплатить лiкаревi сама панi завтра, найкраще ввечерi. Слiдчий та лiкар покинули наш номер разом.
   - Як шкода, що в мене зранку знову дуже важливi справи! - Вигукнула я, вислухавши докладний звiт своєї нової служницi. - Та нiчого, скажеш завтра слiдчому, що пiслязавтра, надвечiр, я його чекатиму i з задоволенням вiдповiм на всi його запитання.
   - Якщо я сьогоднi бiльше не потрiбна панi, то я пiду додому? - Запитала Зося.
   - У тебе свiй дiм? Ти з кимось живеш?
   - Нi, я винаймаю кiмнату тут неподалiк. Живу сама. Ранiше жила з батьками в селi, а коли вони померли, перебралася до мiста та влаштувалася покоївкою до готелю. Але на панi працювати менi подобається набагато бiльше!
   - Тодi й жити ти маєш з нами! - Вирiшила я. - Я знiму тобi номер на першому поверсi, а ти завтра з ранку перебирайся до нього зi своїми речами. У тебе їх багато?
   - Та нi! Все помiститься у два вузли!
   - Тодi пiшли знiмати номер!
   I ми з Зосею пiшли до управителя, щоб зняти для Зосi невеликий номер. Номер був без ванни та туалету, але з грубкою. Туалет розмiщувався у кiнцi коридору, а митися постояльцi першого поверху могли у лазнi, що була наприкiнцi вулицi.
   - Нi, це мене не влаштовує! - Заявила я. - Я терпiти не можу, коли вiд моїх людей смердить. Ти митимешся щодня у
   ваннiй мого сина. I там же пратимеш нашi й свої речi.
   - Як завгодно панi! Ой, я така рада, така рада! Завтра вранцi я буду тут, панi ще й прокинутися не встигне! - Так, тараторя i при цьому не перестаючи розкланюватися, Зося по-
   бiгла додому.
   - Отже, Ромеку! Слухай уважно. Наша служниця про мої перемiщення та про нашi справи нiчого знати не повинна. Слуги взагалi не зобов'язанi знати всього про своїх господарiв. Викручуватимемося у мiру появи проблем. А зараз ми вже маємо одну проблемку: нам потрiбно термiново сфотографуватися.
   - Навiщо?
   - На новi документи. Де це можна зробити у цей час?
   - Так... Ромек почав чухати в потилицi. - Зараз сьома вечора. Вiдкрито може бути у фотомайстернi Копфмана, вiн часто допiзна приймає. Але це аж на iншому кiнцi мiста, доки доїдемо, вже нiч настане.
   - А якщо не їхати? Ти забув про мої здiбностi? Давай, одягайся, зачiсуйся, треба повернутись до вечерi.
   Копфман, лисуватий єврей у ярмолцi та засаленiй жилетцi, спочатку був не дуже задоволений нашому вiзиту, але коли побачив кредитки... Коротше, вiн став настiльки люб'язним, що пообiцяв навiть усю нiч не спати, щоб проявити знiмки та до ранку надрукувати фотографiї...

***

   Вранцi, залишивши Ромека на Зосю, я пiшла "у справах". Зi слiдчим у цей день менi зустрiтися не довелося. Але в нього вистачило справ i без мене - у готелi ще залишалося бiльше десятка iнших не опитаних гостей. Просто моє опитування переносилося.
   Свої "справи" я поєднала з перенесенням у майбутнє, до Тернополя двадцять першого столiття. Тут теж треба було залагодити деякi проблеми. По-перше, зателефонувала до Одеського театру та повiдомила, що звiльняюся. Заяву надiшлю поштою. (А як я мрiяла там працювати, i чого тiльки менi варто було туди влаштуватися!) По-друге, виносячи смiття з квартири, я зустрiлася на сходах iз сусiдкою.
   - Щось вас зовсiм не видно. - Привiтавшись, помiтила вона. - Ви з'являєтеся i зникаєте зовсiм непомiтно.
   - Мабуть, у мене є чарiвна паличка. - Пожартувала я.
   - I одяг у вас якийсь дивний. То ви одягненi за останньою модою, то на вас щось схоже на стародавнє вбрання.
   - Це тому, що я працюю у театрi. Другорядним акторам особистих гримерок не надають, тому, iнодi, щоб не переодягатися там, так i йду на службу. А що? Менi подобається, люди звертають увагу, обертаються...
   - То ви головнi ролi не граєте?
   - Поки що тiльки другоряднi та у масовцi. Та й то у другому складi. Але iнодi й кiлька слiв дають сказати. - Натхненно брехала я. - Проте обiцяють багато гастролей, тож я часто буду виїжджати. А там, дивишся, i серйознiшi ролi почнуть давати.
   - Ну, бажаю удачi! Коли станете знаменитою, не забудьте запросити на виставу свою сусiдку!
   - Обов'язково!
   По-третє, треба зателефонувати батькам i сказати, що я збираюся жити та працювати тут. Зрiдка дзвонитиму, щоб вони не турбувалися... Потiм треба буде розiбратися з грошима, приготувати все до наступного разу, щоб перевести грошi на картку. У цьому свiтi краще готiвкою не користуватися. Поки я прибирала квартиру, телефонувала батькам, розмовляла iз сусiдкою, минули мої 43 хвилини.
   Я знову опинилася на вулицi бiля мiсця, де потiм збудують бабусин будинок. Слава богу, я вже автоматично навчилася на момент перемiщення хапати свої речi. Вже на вулицi я натягла на себе пiвпальто ХIХ столiття i зав'язала стрiчки свого капелюшка. Рiдiкюль iз грошима опинився пiд
   пахвою. Був вже час йти за фотографiями.
   Знiмки вийшли цiлком пристойними, хоча якiсть, порiвняно з нашим часом, була набагато гiршою. З готовими фотографiями я "портанулась" до будинку дiдка на околицi.

***

   - Полiцейський ходив по номерах, вже майже всiх опитав. Я сказала, що панi готова з ним зустрiтися завтра ввечерi, годинi о шостiй. Це правильно? - Звiтувала Зося, коли я повернулася до готелю.
   - Правильно. А як почувається Ромек?
   - У мене все добре. Вже на вулицю не терпиться вийти!
   - Ну, це як лiкар скаже.
   Лiкар з'явився перед вечерею, сказав, що Ромек практично здоровий i вже завтра може вийти на прогулянку. Я подякувала йому за турботу, сказала, що якщо щось буде потрiбно, ми зв'язуватимемося тiльки з ним, щедро розплатилася i попрощалася.
   - А чим ти займався? - Звернулася я до Ромека. -Навчався?
   - Авжеж! Я ж пам'ятаю, що для справи я маю бути освiченим! Я вивчив уривок з "Євгенiя Онєгiна": "Мiй дядько найчеснiших правил, коли не жартом занедужав..." - Почав вiн декламувати, на розспiв розтягуючи слова.
   - Нi, так вiршi не читають! - Засмiялася я. - Давай почнемо навчати тебе й акторської майстерностi. Це для будь-якої справи знадобиться.
   Вечеряли ми всi разом у готельнiй їдальнi. Зося вперше сидiла за столом як вiдвiдувачка. Вiдпустивши пiсля вечерi Зосю в її номер, ми з Ромеком повправлялися у читаннi вiршiв, а потiм я повiдомила, що завтра по обiдi ми пiдемо за новими документами.
   - Тобi доведеться вивчити новi вiдомостi про себе, та так про них розповiдати, щоб у жодного полiцая не виникло нiяких пiдозр! Ось для цього i потрiбна акторська майстернiсть.
   - А ким я тепер буду?
   - Сином особистого дворянина, учнем п'ятого класу гiмназiї. Якщо щось забудеш, роби вигляд, що в тебе болить голова, бо ти ще не вiдiйшов пiсля смертi батька.
   - А вiн у мене помер?
   - Зовсiм недавно. Давай потренуємося. - I ми стали репетирувати головний бiль, перепади настрою та сльози по померлому батьковi.
   По сльозах у мене в театральному iнститутi були найкращi оцiнки! Я вмiла робити i сльози розпачу, i сльози горя, i сльози печалi, i пускати мрiйливу сльозу, i сльози радостi... Тепер свої ролi я гратиму не на сценi, а в життi. У цьому новому життi позаминулого столiття...

***

   Наступного дня ми отримали документи та легенду до них.
   - Паспорт у панi справжнiй, лише фотографiя iнша. Метрика та Гербовий Папiр про особисте дворянство теж.
   - Як вам це вдалося?
   - Ну, це нашi технологiї... А тепер про вашу бiографiю. Пан Кшиштоф Боржинський, практикуючий лiкар, сорока восьми рокiв вiд народження, проживав разом iз дружиною та сином у Познанi. Вiн мав будинок, при ньому медичний кабiнет, справи йшли цiлком нормально, i грошей було достатньо. Дружина Гелена Боржинська часто хворiла, тому чоловiк щороку возив її на води до Баден-Бадену i до моря: то до Iталiї, то до Одеси.
   - Гелена Боржинська... - Спробувала я на смак нове iм'я. - "ГБ". Цiлком пiдходить.
   - Пiсля однiєї з поїздок дружина у вiцi двадцяти восьми рокiв померла.
   - Двадцять вiсiм... Насправдi менi вже тридцять два.
   - Панi виглядає не старше, нiж на двадцять п'ять. Ви чудово за собою доглядаєте. - Потiшив мене дiдок. - Пан Боржинський був настiльки пригнiчений, що не звернув уваги на те, що нашi люди у метушнi похоронних приготувань зумiли вкрасти справжнi документи його дружини до того, як
   полiцейськi встигли зробити вiдмiтку про смерть.
   - I часто ви здобуваєте таким чином справжнi документи?
   - За кожної зручної можливостi. Це наша робота. Але давайте далi. Зламаний смертю коханої дружини, пан Боржинський отримав серцевий напад i незабаром теж помер. На момент смертi йому ледве виповнилося сорок дев'ять рокiв. Його документи були оформленi належним чином, i ця смерть зафiксована у полiцейських документах.
   - Бiдолашний Кшиштоф. - Схлипнула я, приклавши хустинку, вийняту з-за рукава, до очей. - Вiн мене так любив! Незважаючи на таку рiзницю у вiцi... Сорок дев'ять мiнус двадцять вiсiм - вийде двадцять один рiк. Ов-ва! Але я його так кохала... - Знову схлипнула я. - То в мене у Познанi залишився будинок?
   - Користуючись справжнiми документами панi Боржинської, всю нерухомiсть ми продали, а грошi з банку забрали. Панi щось має проти?
   - Анiтрохи. Я продала будинок, взяла готiвку з банку та поїхала подорожувати. А як же дитина?
   - Семирiчну дитину Боржинських ми прилаштували в цiлком пристойну, але бездiтну сiм'ю, а також розпустили чутку, що панi Гелена з дитиною поїхали до Росiї, спочатку до Петербурга, а потiм збиралася їхати кудись на пiвдень.
   - Так, до Одеси. Пiвденний клiмат має сприятливо вплинути на моє здоров'я... Але Ромек! Якщо синовi панiв Боржинських було сiм рокiв, а Ромек виглядає щонайменше на дванадцять...
   - Вашому синовi ми зробили iншi документи. Його звуть Роман Боржинський, йому тринадцять рокiв i вiн навчається у
   п'ятому класi гiмназiї.
   - От бачиш, Ромеку, тобi навiть iм'я залишили твоє рiдне! Але доведеться багато займатися, щоб твої знання вiдповiдали рiвню освiченостi п'ятикласника.
   - Ми всi навчалися потроху чогось, колись та якось так! -
   Тут же процитував Пушкiна Ромек.
   - Так, пам'ять у тебе чудова! - Похвалила я. - Це якщо тобi тринадцять, а менi двадцять вiсiм...
   - Двадцять дев'ять. - Поправив дiдок. - З моменту смертi панi Гелени пройшов майже рiк.
   - Гаразд, двадцять дев'ять. Виходить, я народила сина у вiцi шiстнадцяти рокiв? Чи не зарано?
   - Багато жiнок народжують у цьому вiцi, деякi навiть i ранiше.
   I тут я згадала, як, будучи в музеї Гоголя, чула, що на початку дев'ятнадцятого столiття дiвчата виходили замiж у 13-14 рокiв, а юнаки - у 15-17. З середини дев'ятнадцятого столiття цей вiк трохи пiднявся - у дiвчат до 16 рокiв, а у юнакiв - до 18, але й бiльш раннi шлюби все ще мали мiсце. Отже, я цiлком могла вийти замiж у 15 рокiв за 36-рiчного Кшиштофа Боржинського i через рiк народити сина.
   - Ромек, бiдний мiй синку! - Заридала я, притискаючи "сина" до грудей. - Ти так переживав смерть тата, що говорити про це нi з ким не хочеш. Як ти?
   - Я не хочу про це говорити!... - Одразу заридав Ромек.
   - Нi, над артистизмом ще доведеться попрацювати. - Критично зупинила я його. - Ридання нам не потрiбнi, достатньо схлипувань та втирання очей хусткою... Ще щось? - Вiдштовхнувши вiд себе Ромека, знову обернулася я до дiдуся.
   - Так. Ось документи, якi пiдтверджують ваш виїзд iз Познанi до Варшави. Як вам iз Варшави переїхати до Санкт-Петербурга, а потiм до Одеси - це вже ваша турбота. А мене турбують мої грошi.
   Я ще раз уважно перечитала всi документи, повторила все вголос для Ромека, поставила кiлька уточнюючих запитань i кивнула Ромеку, щоб вiн дiстав iз саквояжу приготовленi грошi. Мiй "син" слухняно дiстав два полотнянi мiшечки iз золотими рублями, здобутими мною напередоднi в одному з Московських банкiв. Не можна багато красти там, де живеш! Зручна рiч телепортацiя!
   Ми ще встигли зайти до банку i, вiдкривши рахунок, поклали на нього велику суму грошей, що давало змогу знiмати готiвку в будь-якому мiстi Росiйської Iмперiї. Повиннi ж бути у вдови Боржинської легальнi засоби для iснування! Тим бiльше, що чоловiк, який помер, залишив їй їх чимало.

***

   - А ось i панi з сином! - Почули ми вигук Зосi, коли пiднялися у коридор другого поверху готелю. - Я ж казала, що вона скоро прийде!
   - Добрий вечiр, панi! - Пiдняв капелюха над головою полiцейський слiдчий.
   - Добрий вечiр, пане слiдчий! Мене служниця попереджала про ваш вiзит. Я готова вiдповiсти на будь-якi вашi запитання, тiльки дайте менi кiлька хвилин, щоб роздягнутися. Ви не проти, якщо розмову ми вестимемо за вечерею? Ми з сином страшенно зголоднiли i змерзли! Зося! Спустись з паном слiдчим у їдальню i замов вечерю на чотирьох!
   Поки ми приводили себе до ладу, я знову проконсультувала Ромека, як поводитися, на якi питання вiдповiдати, а якi зустрiчати схлипуванням i головним болем.
   Стiл уже був накритий, Зося i слiдчий сидiли, не торкаючись страв, чекаючи на нас. За вечерею "допит" пройшов, як то кажуть, у дружнiй та невимушенiй обстановцi. Слiдчий перевiрив нашi документи, поцiкавився, чому ми зупинилися у Тернополi, чим я займалася усi цi днi та що зби-
   раюся робити далi.
   Документи жодних питань у нього не викликали. Слiдчий поспiвчував смертi мого чоловiка i з розумiнням поставився до мого рiшення залишити старе життя у Польщi й почати нове в Росiї. Благодушно поплескав Ромека по плечу, побажавши йому бiльше не хворiти, скорiше оговтатися вiд втрати i благополучно продовжити навчання в гiмназiї. Вже за десертом вiн дiйшов до головних запитань:
   - Чи чула панi про пограбування ювелiрної крамницi?
   - Звичайно! Тут все про це тiльки й розмовляють! - Витрiщаючi очi, вигукнула я. -- Ми ж напередоднi заходили туди з Ромеком. Щоправда, нiчого там не купили... Натомiсть я купила кiлька прикрас в iншiй крамницi. - Я показала слiдчому i свiй браслет з годинником та гравiюванням, i перстень, i кулон на ланцюжку, i брошку. - Власник магазину був настiльки люб'язний, що навiть вигравiював мої iнiцiали. Мiй бiдний Кшиштоф збирався менi зробити такий подарунок до дня народження... - I я заплакала, втираючи очi хусткою.
   Ромек схлипнув i уткнувся чолом у моє плече. Я дала слiдчому трохи помовчати, знаючи, що цю iнформацiю вiн перевiрить i все сказане мною пiдтвердиться.
   - А звiдки у панi грошi?
   - Чоловiк залишив менi чималий статок. Та й наш дiм я продала.
   - Невже ви возите всi грошi iз собою?
   - Як можна?! Тим бiльше якщо тут орудують такi банди, якi полiцiя нiяк не може спiймати! Частину грошей я залишила у Варшавському банку, частину перевела до Петербурзького та Одеського, вчора навiть тут, у Тернополi вiдкрила невеликий рахунок. - Я дiстала iз сумочки папери.
   - Нiчого пiдозрiлого в пограбованiй ювелiрнiй крамницi панi не помiтила?
   - А що могло бути пiдозрiлим? Люди заходять та виходять, оглядають вiтрини, примiряють прикраси. Хтось купує, хтось так йде... Все, як завжди... Я чула, що в Росiї є дуже спритна злодiйка Сонька Золота Ручка? Може, це вона добралася сюди? - Я запитально поглянула на слiдчого.
   - Чутки про неї вже й до Познанi дiйшли? Є така, але вона зараз промишляє десь на пiвднi, можливо, навiть в Одесi, тож
   будьте там обережнiшими.
   - Польща - також частина Росiйської Iмперiї. Але ж вона, здається, лише крамницi грабує? Людей вона не обкрадає?
   - Iнодi й у потягах промишляє.
   - О, Боже! Ми ж днями збираємось їхати до Санкт-Петербурга! Що ж робити?!
   - Не хвилюйтеся, Сонька вважає за краще грабувати чоловiкiв, а не матерiв з дiтьми.
   - Я вже не дитина! - Раптом пiдняв голову мiй син. - Я тепер старший чоловiк у сiм'ї! Я зможу захистити свою матiр! - I вiн знову, схлипнувши, припав до мене.
   - Годi, годi, заспокойся! - Почала я його "втiшати". - Ми їхатимемо вдвох у купе, до нас нiхто не ввiйде i нiчого у нас не вкраде. Все у нас буде добре... - По моїй щоцi поповзла сльоза.
   - Не смiю вас бiльше затримувати. - Поспiшив вiдкланятися слiдчий.
  

8. Будинок в Одесi.

   - Ми що, їдемо до Петербурга? - Збираючись вирушити до свого номера, запитала Зося.
   - Ми їдемо, а ти поїдеш до Одеси. У нас там є будиночок, до нашого приїзду ти приведеш його до ладу.
   Насправдi, будиночок я ще не зняла. Треба було зайнятися цим негайно.
   Наступного дня ми з Ромеком, вiрнiше тепер просто Ромою, вирушили прогулятися до парку, а звiдти, вибравши момент, коли поблизу нiкого не було, "портанулися" разом до Одеси. Для "приземлення" я обрала пляж у районi Малого Фонтану, оскiльки восени тут навряд чи могло бути багато людей. Початок листопада зустрiв нас яскравим сонцем, майже штильовою погодою та лагiдним морем. Людей справдi видно не було.
   - Ов-ва! Море! - Радiв Рома. - Я нiколи ще не бачив моря!
   Вiн носився по пiску, вiдскакував вiд хвиль, що набiгали на берег, кидав у воду камiнчики, що знаходилися в пiску. Потiм до нього пiдбiгла одна з безпритульних мiсцевих дворняжок, i вони почали бiгати та грати разом. А я присiла на великий камiнь, що обвалився вiд крутого берега i пiдставила обличчя пiд ласкавi променi осiннього сонечка... Як я скучила за Одесою та морем!
   - Гаразд, годi балуватися! Настав час зайнятися справою! - Нарештi зупинила я Рому. - Йдемо до мiста.
   Центральна частина Одеси 1894 року була цiлком знайомою. Той же вокзал, тi ж будинки на Арнаутськiй, Пушкiнськiй, Єврейськiй, Дерибасiвськiй, Катерининськiй та iнших вулицях. Той самий Театр, Приморський бульвар, Ансамбль Рышельєвських сходiв, якi спускалися до моря... Тiльки всi вулицi не асфальтованi, а з брукiвки, дерев значно меншi, нiж у наш час, а в багатьох будинках зовсiм iншi установи та магазини.
   Виявляється, Одеса кiнця ХIХ столiття була цiлком упорядкованим європейським мiстом. У нiй був найкращий на той час водопровiд з якiсною водою. Будинки переважно були двох та триповерховими, але були й вищi. Кiмнати для панiв площею до п'ятдесяти квадратних метрiв розташовувалися на другому та третьому поверхах, обслуга жила у пiдвалах чи на горищах. Майже всi будинки мали два входи - парадний для панiв i чорний для прислуги. У будинках вже були i водогiн, i туалети, i ванни, вода для яких нагрiвалася газовими пальниками у спецiальних ємностях iз кранами. Централiзованої каналiзацiї ще не було, стоки вiдводилися у вигрiбнi ями, що були розташованi у дворах. Вуличнi туалети розташовувалися теж у дворах i виглядали як цеглянi чи дерев'янi прибудови типу "сортир". Бiльшiсть будинкiв опалювали печi, але було й автономне будинкове парове опалення. Новi та багатi будинки були електрифiкованi, старi продовжували освiтлюватися гасовими лампами. Струм подавався напругою 1200 Вт, тому в кiмнатах для рiзних електроприладiв (настiльних ламп тощо) встановлювалися ящики-трансформатори, потрiбну напругу на яких можна було встановити поворотом ручки. Тобто жити тут цiлком було можна.
   - Нам сюди? - Запитав Рома, побачивши величезну будiвлю банку на розi Дерибасiвської та Катерининської.
   - Сюди ще встигнемо. Сьогоднi ми маємо зняти для себе будинок. - Ми йшли Приморським бульваром у бiк Рiшельєвських сходiв, якi потiм, вже у двадцятому сторiччi назвуть Потьомкiнськими.
   - А можна десь бiля моря?
   - Бiля самого моря постiйно дмуть вiтри. - Вiдповiла я. - Але десь неподалiк можна.
   - Он там, бiля порту? - Рома глянув на порт, який ще будувався, з висоти Рiшельєвських сходiв.
   - Нi, там надто галасливо. Знайдемо тихiший райончик...
   Такий райончик ми знайшли в Аркадiї. Жодних санаторiїв, готелiв, висотних будинкiв з елiтними квартирами. Тиха вуличка, забудована одно- i двоповерховими будиночками, невеликi садочки навколо них, тiнистий парк над пляжем, крiзь жовте, тут ще не опале листя якого по дорiжках проскакували сонячнi зайчики, зручнi кам'янi сходи до моря, прикрашенi левами.
   - Подобається? - Запитала я Рому.
   - Подобається! - Вiдповiв той.
   - Тодi шукатимемо будинок!
   На пошуки будинку пiшов майже цiлий день. Ми навiть встигли зголоднiти та пообiдати в одному з ресторанчикiв, для чого довелося "портанутися" до центру. Зрештою, ми зняли на рiк двоповерховий будиночок на Генуезькiй вулицi. Водогону в ньому не було, але була водопровiдна колонка на вулицi, майже навпроти будинку. Туалет з вигрiбною ямою розташовувався у саду за будинком, але в дiм вже була пiдведена електрика.
   На першому поверсi будинку, лiворуч, вiдразу за передпокоєм на другий поверх вели сходи, навпроти них розташовувалась комора. Праворуч була велика кухня, лiворуч - вiтальня. У передпокої, праворуч i лiворуч прямо в стiни кухнi та вiтальнi були вбудованi печi з топками, що вiдкривалися у передпокiй. Навпроти входу була ще одна комора.
   На другому поверсi навпроти сходiв була маленька кiмнатка, така сама за розмiрами, як комора на першому поверсi, великi кiмнати направо та налiво вiд передпокою другого поверхе, та ще прибудована кiмнатка..
   - Менi подобається. Праворуч буде моя кiмната, у прибудованiй кiмнатцi я зроблю кабiнет, лiворуч - твоя. З цiєї комори зробимо ванну кiмнату. - Я вже уявляла, як ми тут житимемо. - Зосю поселимо в комiрчинi навпроти сходiв на першому поверсi, проведемо в будинок воду та каналiзацiю...
   - Дуже добре! - Бiгав Рома з кiмнати до кiмнати. - Тiльки меблiв не вистачає!
   - Меблями займемося завтра. А зараз треба назад, до Тернополя.

***

   Зося вже чекала на вечерю у моєму номерi. За вечерею я сказала Зосi, що вона завтра поїде до Одеси без нас.
   - Ми з покiйним чоловiком уже бували там, у нас там навiть знято будиночок. Ось тобi адреса, доїдеш до будинку на вiзнику, не заощаджуй!
   - Одеса... Це ж так далеко! Скiльки часу я туди їхатиму?
   - На потязi з паротягом чотири днi. У потязi є ресторан,
   їстимеш там, тому продуктiв iз собою не бери, я тобi дам додатково грошей на дорогу.
   - Ресторан у потязi? Ото дива! Я грошi приховаю надiйнiше ... - Зося показала на свої груди. - А речi у вагонi? Менi їх що, iз собою тягати?
   - Речей багато не бери, тiльки одяг та найнеобхiднiше. Досить одного баула. Все, що знадобиться, я потiм куплю.
   - А посуд, а постiль?
   - У будинку є все, що потрiбне. Приберешся, освоїшся, розвiдаєш околицi, закупиш продукти i чекатимеш нас.
   З раннього ранку я "портанулася" до вокзалу i купила Зосi квиток на поїзд в окремому купе першого класу. Нехай їде одна, нiчого з супутниками балакати.
   Пiсля снiданку ми допомогли Зосi зiбрати речi та вiдвезли її на вiзнику до вокзалу. Усадили її у вагон, попрощалися i помахали услiд хустинками.
  

9. Варшава, Петербург, Одеса.

   - А ми коли поїдемо? - Дорогою до готелю запитав Рома.
   - Завтра. Поїдемо спочатку до Познанi, потiм до Варшави, звiдти - до Петербурга, а вже потiм до Одеси.
   - На потязi?!
   - Iз Варшави i далi - потягом, а до Познанi "портанемося". Начебто ми звiдти й не виїжджали. Ми ж у Познанi живемо?
   - Так. I там помер мiй тато... - Рома вже цiлком професiйно навчився пускати сльозу. - Тому ми й їдемо звiдти... А сьогоднi? - Його обличчя знову освiтлювала сонячна посмiшка.
   - А сьогоднi займемося обстановкою будинку в Одесi.
   Все необхiдне: лiжка, комоди, столи, стiльцi, дзеркала, посуд, матраци, килими, постiльну бiлизну та iнше ми чесно, за грошi, купили в Одеських магазинах. Все це нам привезли вантажнi вiзники, занесли i розставили так, як я побажала, отримали щедрi чайовi та поїхали. До Зосиного приїзду все це має трохи припасти пилом, тож робота на перший час у неї буде.
   На свiтанку наступного дня, 17 листопада, ми вже були у Познанi. "Випiрнули" неподалiк вокзалу i одразу пiшли за квитками. Взяли собi мiсця в окремому купе iз власним виходом на перон. Потiм я запропонувала Ромi трохи погуляти мiстом, подивитися, де ми "жили", поки був живий тато, в якiй гiмназiї вiн "навчався", що було дорогою вiд дому
   до гiмназiї, що цiкавого взагалi було в мiстi.
   - Тобi треба запам'ятати адреси, розташування вулиць, що ти мiг бачити щодня дорогою. Причому розповiдати про це так, начебто ти все життя тут жив. Пройдися навколишнiми вулицями кiлька разiв, зупиняйся, розглядай, сiдай на лавки... I нiяких крадiжок! Бо зiрвеш справжню справу! Ну, а до третьої години будь на вокзалi. Дивись, на потяг не запiзнися!
   - А ти? - Рома, як мiй син, уже навчився казати менi "ти".
   - А я "стрибну" у майбутнє. Менi треба там дещо прихопити.
   А прихопити менi треба було кiлька електронагрiвальних приладiв, електричну швейну машину, пральну машину i ще дещо по дрiбницях. Напередоднi я замовила в магазинi телефоном все, що менi було треба, i домовилася, щоб усi купленi товари менi привезли додому до одинадцятої ранку. Дякувати Богу, працiвники доставки виявилися пунктуальними i все привезли вчасно. До речi, щоб потрапити до своєї тернопiльської квартири, менi з Познанi довелося "портанутися" назад у Тернопiль, а там, виконавши необхiднi вправи щодо нудоти та неприємних вiдчуттiв у пiдшлунковiй, "стрибнути" у майбутнє.
   Звичайно, все вiдразу я не могла перетягнути у минуле. Тому для початку стрибнула до Тернополя дев'ятнадцятого столiття лише з одним нагрiвачем, а потiм, вже у минулому, "портанулася" у знятий будинок в Одесi. Так i переноситиму всi речi поступово. Поки Зося дiстанеться сюди поїздом, тут
   уже все буде на мiсцi.

***

   - Шановнi панi та панове! Пройдiть до своїх вагонiв на посадку! - Голосно вигукуючи, пройшов повз нас черговий по вокзалу.
   Вiн пiдiйшов до мiдного дзвона, що висiв на одному зi стовпiв, i смикнув за мотузку. Пролунав дзвiн.
   - Нам вже час! - Сказала я. - Ходiмо шукати свiй вагон!
   - Вашi квитки? - Звернувся до нас провiдник, чемно схи-
   лившись у напiвпоклонi i простягнувши до нас руку.
   - Будь ласка! - Рома, як справжнiй кавалер, вийняв з нагрудної кишенi пальта нашi квитки та передав їх провiднику.
   - Ось ваше купе! - Провiдник зробив кiлька крокiв уздовж вагона, запрошуючи нас за собою, i власним ключем вiдкрив купе. - Ось ваш ключ! - Вiн глянув на мене, питаючи поглядом, кому вiддати ключ. Я показала очима на Рому.
   - Ов-ва! Справжнiй будинок на колесах! - Захоплювався Рома, дослiджуючи наше купе i заглядаючи в усi його куточки.
   Купе першого класу мало власну туалетну кабiну та умивальник iз водою. Чиста постiль на диванах пахла "залiзницею" - тим самим кислуватим запахом вугiлля, спаленого в топцi паротяга. Я показала Ромi, як вiдсуваються убiк дверi, що ведуть до загального коридору. Нашi дверi з вiкном вiдчинялися на перон звичайним чином.
   Зачинившись у купе зсередини, ми зняли верхнiй одяг, поклали свої саквояжi на полицi над диванами, сiли кожен на свiй диван i втупились у вiкно, чекаючи, поки потяг рушить. За цей час черговий ще двiчi проходив пероном уздовж поїзда, запрошуючи пасажирiв пройти до своїх вагонiв, i ще два рази дзвонив у вокзальний дзвiн. Нарештi, потяг здригнувся, i повз вiкно попливли люди та будiвлi.
   - Все поїхало! - Захоплювався Рома.
   - Все залишилося на своїх мiсцях. - Почала коментувати я. - Ми їдемо, сидячи у своєму купе, але нам здається, що їде назад все те, що знаходиться зовнi. Це називається "Теорiя вiдносностi" - дивлячись з якої точки ти дивишся на свiт, ти бачиш i вiдчуваєш його по-рiзному. - Я вирiшила вiдразу ж, у мiру виникнення питань, розпочати навчання Романа.
   Приблизно через пiвгодини, ми вирушили у вагон-ресторан. Для Роми все було в новинку, вiн весь час дивувався, захоплювався, питав, робив несподiванi висновки зi своїх спостережень.
   Майже за двi доби ми приїхали до Варшави. Росiйська Iмперiя кiнця ХIХ столiття була полiцейської країною з постiйним контролем. Насамперед нам довелося вирушити до привокзальної полiцейської дiльницi i отримати вiдмiтку про те, що ми виїхали з Познанi 17 листопада i прибули до Варшави 19 листопада. До документiв одразу приклеїли нашi квитки, що пiдтверджували цей переїзд. Полiцейський записав у великий зошит, що далi ми поїдемо до Санкт-Петербургу, а потiм збираємося їхати до Одеси.
   - У вас є там якiсь родичi? - Запитав вiн, дiзнавшись, що я нещодавно овдовiла, а Рома став сиротою.
   - Нi. Але тамтешнiй клiмат найбiльше пiдходить для мого здоров'я. Ми з чоловiком уже були там кiлька разiв i збиралися переїхати туди, коли вiн утрясе деякi свої справи... - Я пустила сльозу i приклала хустинку до очей. - Тепер ось їдемо без нього...
   Квитки до Петербурга вдалося взяти на вечiр того ж дня. Ми трохи погуляли Варшавою, я обрала зручний момент, щоб, як завжди, повернутися у майбутнє на свої 43 хвилини. Для цього я "портанулася" до Тернополя, потiм стрибнула у майбутнє, з деякими речами з нього повернулась у минуле, потiм "портанулася" з ними до нашого одеського будинку, а о сьомiй годинi вечора ми з Ромою вже зайняли мiсця в купе потяга, що прямував у столицю Росiйської Iмперiї - Санкт-Пе-
   тербург.
   - Ось! - Рома гордо виклав вкрадений у когось гаманець на столик.
   Я зазирнула всередину - всього два мiднi рублi i двадцять п'ять копiйок по п'ятаках.
   - А скiльки в тебе своїх грошей у кишенях?
   Рома дiстав i перерахував свої грошi:
   - Сiмдесят п'ять карбованцiв п'ятдесят три з чвертю копiйки.
   - Тодi навiщо тобi знадобилася ця дрiбнота?
   - Щоб спритнiсть не втратити!
   - Через цю твою спритнiсть тебе могли упiймати. А менi такий помiчник не потрiбний. У тебе купа грошей, а ти в когось вкрав останнi копiйки. Ми тепер не дрiбнi кишеньковi злодiї, а великi авантюристи-аферисти! Я ж попереджала, що красти ти бiльше не мусиш?
   - Попереджала.
   - Ми шануємо кримiнальний кодекс?
   - Шануємо...
   - Отже?
   - Отже, красти по кишенях я бiльше не буду.
   Дорога вiд Варшави до Петербурга зайняла чотири днi. За цей час бiла постiль в нашому купе стала сiрою вiд вугiльного пилу, що проникав з димом крiзь щiлини вiкна, а носовi хустинки пiсля сморкання ставали чорними. Рома мiг годинами дивитися у вiкно, його цiкавили i поля, лiси, села, та вокзали, що проносилися повз нього i на перони яких ми виходили розiм'ятися, коли поїзд зупинявся в якомусь мiстi; i черговi по вокзалах, що дзвонили у мiднi дзвони; i заправка паротяга водою, дровами та вугiллям...
   Щоб Рома набував навичок писання, я запропонувала йому вечорами вести подорожнi нотатки - записувати в зошит враження вiд усього побаченого. А щоб не забруднити речi навколо чорнилом, я дозволила йому користуватися кульковою ручкою. Ось тут я i помiтила, що у нього є талант - вiн чудово малював, роблячи в зошитi начерки по пам'ятi.
   Одного дня, коли ми повернулися до купе з вагона-ресторану, Рома виявив, що зник його саквояж. Нiчого цiнного там, звичайно, не було, от тiльки дорожнi нотатки та малюнки. У Роми на очах заблищали сльози.
   - Прикро?
   - Прикро! Адже тому злодiєвi це зовсiм не потрiбно, адже вiн скине все в першому-лiпшому зручному мiсцi!
   - А як би ти хотiв покарати цього злодiя?
   - Я би вiдiбрав у нього все, що вiн украв, а потiм скинув би його з потяга!
   - За крадiжку - скинути з потяга? Чи не надто суворо?
   - Там же мої малюнки!
   - А у гаманцях, якi ти крав, завжди були грошi?
   - Не завжди.
   - Може, комусь був дорогий сам гаманець? Може, хтось подарував його на згадку? А ти їх "скидав".
   - Та звiдки менi знати?
   - Як ти гадаєш, тим, у кого ти крав гаманцi з дрiбними грошiма, теж було прикро?
   - Мабуть...
   - Гаразд. Давай подумаємо, хто мiг украсти твiй саквояж?
   - Тут уже кiлька днiв крутився один фраєр...
   - Чоловiк. - Поправила я.
   - Крутився один чоловiк. Менi вiн одразу здався пiдозрiлим. Вiн явно винюхував, коли i на скiльки ми йдемо до ресторану.
   - Впiзнаєш його?
   - А то!
   - Не "а то", а "звичайно" чи "безперечно".
   - Безперечно, дiзнаюся!
   - Опиши його.
   - У нього такi тонкi вусики... Зараз намалюю... - I Рома ду-
   же швидко зробив малюнок портрета можливого злодiя.
   - Йдемо!
   - Куди?
   - У дешевшi вагони. Чи ти думаєш, що кишеньковий злодiй їде в купе першого класу?
   Злодюжку ми знайшли в тамбурi мiж плацкартним i загальним вагоном. Вiн саме потрошив пару саквояжiв. Один iз них був жiночий, а другий - наш.
   - Бог у помiч! - Хрипким голосом процитувала я вовка з мультфiльму "Жив був пес". - Крадеш?
   - Та боже борони! Це мої речi!
   - I ось цей саквояж? - Рома взявся за ручку свого саквояжу. - I ось цi малюнки ти сам малював? - Вiн заглянув усередину, переконався, що всi речi на мiсцi i дiстав теку з малюнками.
   - Я... Вiн... Не знаю, як це туди потрапило... - Злодюжка спробував прорватися до дверей у наступний вагон, бо дверi в плацкарт заступав Рома.
   - А ми знаємо. - Я сiла на кутову лавку, встановлену в тамбурi, дiстала з кишенi пiстолет-запальничку, направила його на злодюжку i закинула ногу за ногу, таким чином перекривши доступ до виходу. - I що нам з тобою робити?... Мiй син, наприклад, запропонував скинути тебе з потяга. I свiдкiв нiяких немає... - Я, граючись пiстолетом, навмисне уважно озирнулася на всi боки. - I вдвох ми з тобою впораємося.
   - Не-не-не треба с-с-скидати! - Почав заїкатися злодюжка. Я бiльше не буду!
   - Як дитина з дитячого садка! - Вигукнула я, сплеснувши руками. - Ну, хто так грає? Зовсiм не переконливо! Рома, покажи, як треба!
   - Панi, вибачте! Бiс поплутав! Три днi нiчого не їв, аж живiт скрутило... Думав, хоч щось їстiвне трапиться... А речi менi не потрiбнi! Я їх хотiв потiм вам повернути... - Рома так натурально ридав i розмазував по обличчю сльози, що я зааплодувала.
   - Молодець! Моя школа! - Похвалила я Рому. - Ну, що, зрозумiв, як треба поводитися, коли тебе спiймають?
   - Зрозумiв, панi!
   - Не панi, а госпожа! - Поправила я. - Адже ми вже виїхали з Польщi i їдемо Росiєю. У кого вкрав цей саквояж? - Я кивнула на жiночу сумку.
   - Ось у цьому вагонi взяв, бiля дамочки, яка заснула.
   - Йдемо, поставиш його на мiсце. I постарайся зробити це
   гарно, щоб нiхто не помiтив.
   Рома зi своїм саквояжем пiшов уперед, злодюжка з вкраденими речами за ним, замикала процесiю я. Обiкрадена дама продовжувала спати. Злодюжка, проходячи повз неї, акуратно "впустив" саквояж на пiдлогу бiля її полицi i, як нi в чому не було, пройшов далi. В наступному тамбурi ми знову зупинилися.
   - А тепер тобi доведеться зiйти з потяга. - Сказала я, знову вийнявши напоказ пiстолет зi складок своєї спiдницi.
   - Але ж зупинки ще немає!
   - А навiщо нам зупинка? Зупинка нам зовсiм не потрiбна. - Я притулилася до злодiя, приставивши пiстолет до його пiдборiддя i "портанулась" з ним до передмiстя Варшави. - Тепер спробуй наздогнати поїзд! - I я повернулася до Роми.
   - Куди ти його? - Запитав той.
   - Назад, до Варшави. - Весело вiдповiла я. - От вiн, певно, дивується! Щойно був у потязi - i раптом опинився у примiському пiдлiску! А на вулицi вже сутенiє... Поки дiстанеться Варшави, поки зрозумiє, де опинився... А уяви, що ти нарвався би на таку ж, як я?! Через два мiднi рублi!..

***

   23 листопада ми прибули до Петербурга. Вiдзначившись у полiцейськiй дiльницi, ми вирiшили погостювати у столицi кiлька днiв.
   - Земля гойдається. - Розгублено глянув на мене Рома, коли ми ступили на Петербурзьку землю i пройшлися вулицею.
   - Це знову ж таки теорiя вiдносностi. Поки ти їхав у поїздi, ти пристосувався гойдатися разом iз ним i вже гойдання не помiчав. А тепер, коли ми вийшли на тверду землю, твiй мозок ще не перебудувався, i ти продовжуєш гойдатися, як у поїздi. Нiчого, походиш пару днiв i знову перестанеш гойдатися.
   Ми оселилися в найкращому готелi - "Гранд Готель Європа" поряд з Невським проспектом. Я вирiшила влаштувати для Роми справжню експрес-екскурсiю. У Петербурзi було холодно i сиро, постiйно йшов мокрий снiг i вiяв пронизливий вiтер. Добре, що я приховала пiд одягом дев'ятнадцятого столiття деякi теплi речi двадцять першого. Це дозволило нам з Ромою довго перебувати на вулицi, не промокаючи i не замерзаючи.
   За десять днiв ми вiдвiдали нещодавно вiдкритий Державний Росiйський музей, Єлисеївський магазин, Пасаж на Невському. Проходили повз будiвлi Бiржi та Штабу гвардiйського корпусу, бачили Iсаакiївський та Петропавлiвський собори, Олександрiвський театр та Юсупiвський палац. Задирали голови бiля Олександрiйського стовпа та куштували тiстечка у кондитерськiй "Вольф i Беранже". Зупинялися бiля Московської брами, будiвлi Мiської Думи, Конюшенного двору. Пройшлися Литовським ринком, який згорiв у 1920 роцi, переходили мостами, що не збереглися до мого часу - Iсаакiївському наплавному, Тараканiвському, Єкатериргофському, Пантелеймонiвському, Єгипетському, Єгерському, Олександрiвському. Вiдвiдали Ермiтаж у Зимовому Палацi та побачили безлiч художнiх шедеврiв, якi просто вразили Рому та викликали бажання навчитися "малювати так само, як цi художники"...
  

***

   Переповненi враженнями ми, нарештi, 3 грудня виїхали з Петербурга i, з пересадкою в Москвi, прибули до Одеси до обiду 9 грудня. В Одесi йшов дощ, снiгу ще не було. Вiзник швидко доставив нас до будинку, де Зося зустрiла нас натопленою пiччю, прибраними кiмнатами та гарячими пирогами з курячим бульйоном. Надвечiр нагрiлася вода, щоб ми змогли прийняти ванну, вiрнiше корито, поставлене в меншiй коморi на першому поверсi. У бiльшiй Зося вже облаштувала свою кiмнату.
  

10. У тринадцять разiв швидше!

   Митися в коритi я не захотiла. Тому перемiстилася у майбутнє та прийняла звичну ванну. Поки я чекала закiнчення своїх сорока трьох хвилин, вирiшила переглянути новини по телевiзору. I тут я зробила вiдкриття: за тi 52 днi, якi я прожила у дев'ятнадцятому столiттi, тут минуло лише чотири! Сьогоднi тут було не 9 грудня, а 22 жовтня 2024 року! Виходило, що у двадцять першому столiттi час йшов у 13 разiв повiльнiше, нiж у дев'ятнадцятому! Отже, за тринадцять днiв, вискочивши з дев'ятнадцятого столiття, я потрапляла тринадцять разiв в одну й ту саму добу двадцять першого столiття - набiгало 9 годин 19 хвилин на добу. Якщо в минулому мiж перемiщеннями мало проходити вiд шести до десяти годин, то у майбутньому це були промiжки вiд двадцяти восьми до сорока шести хвилин. Знаючи це, я могла вранцi та ввечерi виходити з квартири, щоб потрапити на очi сусiдам... Нi, це прив'яже мене до тернопiльської квартири i не залишить часу на подорожi. Отже, треба буде розповiсти, що я збираюся виїхати за кордон... До якоїсь закордонної тiтоньки...
   Але чому завжди 43 хвилини? Чому вони течуть однаково i в минулому, i в майбутньому - це показував мiй годинник... "Навiщо менi дають цi 43 хвилини?" - спливло в головi питання. - "Який у цьому сенс? Не для того ж, щоб перетягувати потрiбнi менi речi у минуле? Щось має бути важливiше..." Вiдповiдi поки що не було...

***

   Добре мати багато грошей! Вони значно прискорюють здiйснення будь-яких бажань. За час, що залишився до Нового року, вони допомогли нам провести до будинка воду, влаштувати в коморах на першому та другому поверхах ваннi кiмнати з туалетами, провести каналiзацiю до викопаної та забетонованої у саду великої вигрiбної ями, прибудувати до будинку трансформаторну будку, в яку ми перетягли всi кiмнатнi трансформатори. Тепер у нас були всi зручностi: електрика, вода, каналiзацiя, електронагрiвачi та навiть бойлери.
   - А як ми пояснюватимемо, звiдки у нас все це обладнання? - Запитав Рома, коли я розпаковувала черговi ящики.
   - Закордон нам допоможе! - Безтурботно вiдповiла я.
   - Яким чином? Ти що, оголосиш себе гiгантом думки? Батьком росiйської демократiї?
   - Нi. Просто казатимемо, що все це нам доставили з-за кордону. Наприклад, iз Аргентини. Нiхто не знає, що в тiй Аргентинi вiдбувається i що там є!
   I Зосю, i працюючих над нашим облаштуванням робiтникiв таке формулювання цiлком влаштувало. У коморi над Зосиною комiрчиною я влаштувала свою майстерню: поставила електричну швейну машинку, письмовий стiл, почесне мiсце на якому зайняв мiй ноутбук, i навiть купила друкарську машинку, яка, виявляється, в цей час уже з'явилася в магазинах Одеси.
   - А навiщо тобi машинка? - Здивувався Рома.
   - На своєму ноутбуцi я пишу язиком майбутнього. У мене в ньому навiть немає таких лiтер, як тут. А потiм я буду передруковувати написане на машинцi вже мiсцевою мовою.
   - Навiщо?
   - Навiщо... Здається, я збираюся стати письменницею.
   - Ха! Хiба жiнки бувають письменниками?
   - У нас бувають. А у вас... Можна писати пiд чоловiчим псевдонiмом.
   Взагалi виявилося, що я не пристосована до життя в чоловiчому патрiархальному свiтi дев'ятнадцятого столiття, в якому жiнка не могла бути самостiйною. Куди не сунься, скрiзь запитували: "А хто у вас чоловiк?" Доводилося постiйно пояснювати, що я зовсiм недавно овдовiла. Навiть Зося якось сказала:
   - Панi, вам би замiж треба. Непристойно якось без чоловiка.
   Сама вона вже будувала плани на замiжжя i у вихiднi, якi я давала їй щонедiлi, йшла кудись гуляти.
   Для Роми я закупила пiдручники за всi п'ять класiв гiмназiї i вечорами слухала, що нового вiн з них дiзнався, додавала свої коментарi, демонструвала з ноутбука записанi на нього пiзнавальнi фiльми, щоб навчання для Роми проходило цiкавiше.

***

   Новий рiк у тi часи ще не був таким масштабним, як у нас, святом, а Рiздво святкувалось у сiм'ях. Ми теж купили ялинку, встановили її у вiтальнi на першому поверсi та прикрасили цукерками, пряниками та рiзнокольоровими картонними iграшками. Зося запропонувала прикрiпити до гiлок ще й свiчки, але я не дозволила - тiльки пожежi нам не вистачало! Я принесла з майбутнього свiтлодiодну гiрлянду на батарейках та прикрасила ялинку безпечними вогнями. Зося та Рома були у захватi - вони вперше святкували Рiздво по-справжньому!
   А пiсля Рiздва у всiх газетах Одеси з'явилися оголошення про бали. Виявляється, у тi часи бали влаштовували приватнi особи, переважно купцi та купчихи. Давалося оголошення в газетi або розсилалися запрошення, наймалися музиканти, танцiвницi та танцiвники. Вхiдна плата (не менше 50 копiйок), крiм прибутку для органiзатора, включала обiгрiв та освiтлення залу, закуски, шоколад, вершки, лимони, каву. На все це, наприклад, на тридцять чоловiк витрачалося до п'ятдесяти рублiв. Такi бали та маскаради служили мiсцями зустрiчей та знайомств. Аристократи влаштовували бали для "своїх" у величезних залах та замiських будинках - до сотнi i навiть кiлькох сотень гостей.
   - Мамо, тобi теж треба пiти на бал! - Переглянувши газету
   пiсля снiданку, заявив Рома.
   - Але ж я в жалобi!
   - Вже минуло бiльше року. Час виходити у свiт. - Пiдтримала "сина" Зося. - Сидячи вдома, панi нi з ким не познайомиться!
   Так, знайомства нам вже були потрiбнi. Тим бiльше, що був час маскарадiв i своє iнкогнiто можна було не розкривати. Ми купили кiлька бальних суконь для мене, два для Зосi та пару костюмiв для Роми. Я змайструвала з тканин, що пiдходили до нашого одягу, маски, прикрасила їх камiнням Сваровськi та блискiтками, Зося купила квитки на кiлька балiв-маскарадiв у рiзних будинках. Для Роми були купленi квитки до кiлькох гiмназiй - у двi чоловiчi та одну жiночу. Треба ж було i йому заводити знайомства, тим паче, поки можна було ховатись пiд маскою.
   Цiлий тиждень, до самого Нового року, ми щовечора вирушали на бал. Найбiльше пощастило Зосi. Вже на третьому балi вона познайомилася з молодим чоловiком i мiж ними проскочила iскра. На наступнi бали вони вже ходили разом iз Зосею i почали зустрiчатися.
   - Як його звати? Скiльки йому рокiв? З якої вiн родини? Ким працює?... - Влаштувала я Зосi допит, коли зрозумiла, що та вже по вуха закохана.
   Зосиного залицяльника звали Андрiй Сергiйович, йому
   вже було двадцять шiсть рокiв, вiн мав освiту чотири класи прогiмназiї та реальне училище, працював електриком - дуже затребувана та престижна на той час робота, майже як айтiшник у нас. Виявляється, вiн уже ранiше почав придивлятися до Зосi, ще коли облаштовував нам трансформаторну будку.
   - Зосю, ти не поспiшай, уважно до нього придивись, щоб усе було з коханням та повагою. - Радила я їй. - Грошей у тебе достатньо, я ще й посаг хороший дам. Можу навiть будинок купити. Наприклад, цей викуплю.
   - А самi де жити будете?
   - А сама теж вийду замiж i куплю бiльший будинок.
   - А як же служба? Панi залишить мене працювати у себе?
   - Якщо ти захочеш, то я залишу.
   - Я дуже захочу! Тодi менi й будинок не потрiбний, я житиму у панi в новому великому будинку!
   - Разом iз чоловiком?
   - А що? Вiн i працювати у вас зможе - он у вас скiльки закордонних електроприладiв! I за трансформаторами треба постiйно стежити, i за опаленням... От тiльки, якщо дiти з'являться, то нам комiрки буде замало...
   - Прийдеться купувати будинок з прибудовою для твоєї родини! - Засмiялася я.
  

11. Домашнiй вчитель.

   Пiсля Хрещенських свят до iнститутiв Одеси знову повернулися студенти. Прийшов час наймати репетитора, чи, як тут казали, домашнього вчителя для Романа, щоб до серпня вiн мiг скласти екстерном iспити за п'ятий клас i поступити до шостого.
   Метою гiмназичного навчання наприкiнцi дев'ятнадцятого столiття була загальна освiта та пiдготовка до унiверситету. Вчитися треба було вiсiм рокiв - сiм класiв, останнiй iз яких тривав два роки, тобто практично вiсiм класiв. Треба було пiдготуватися з таких предметiв:
   - трохи латинської та давньогрецької мов, в основному без граматики, лише вмiння читати, i переказувати стародавнi тексти, а також знати iмена древнiх авторiв, назви їх творiв та найбiльш уживанi фрази. (Читати латинськi та грецькi лiтери я Рому навчила сама, тексти стародавнiх авторiв для переказу дала росiйською мовою, так що змiст вiн знав i переказати прочитане цiлком мiг. Треба було навчитися орiєнтуватися в текстах, знати опорнi слова та вивчити кiлька фраз);
   - росiйська мова та лiтература. (Програму ми вже знали i Роман iз задоволенням читав);
   - Нiмецька або французька мова, хоча можна i обидвi. (Ми вибрали нiмецьку, вирiшивши, що поки вистачить i однiєї);
   - Чистописання, малювання, креслення. (Тут все ще потрiбна була практика, хоча малював Рома чудово);
   - Iсторiя загальна та росiйська, слов'янська та Вiзантiйська. (Хоча я демонструвала Ромi безлiч пiзнавальних фiльмiв з iсторiї, багато з цього в гiмназiї тих часiв ще було невiдомо i викладалося не так, як у нас. Iсторiю треба було пiдiгнати пiд полiтику);
   - Гiмнастика, що включає елементи фехтування або боксу. (Ми вибрали бокс як найбiльш пiдходящий для можливих вуличних бiйок. Мав же Рома вмiти за себе постояти!);
   - Закон Божий, тобто знання Бiблiї. (Ну, цi знання й у нашому столiттi не бувають зайвими);
   - Математика. (Слава богу, у тих межах, якi цiлком були доступнi й менi!);
   - Фiзика. (Я знала навiть бiльше, нiж вивчалося у гiмназiї того часу);
   - Географiя. (Ну, це легко! У мої плани входили подорожi
   по всьому свiту разом iз Ромою, вiдвiдування тамтешнiх банкiв та пам'яток, а також купiвля нерухомостi у рiзних країнах);
   - Логiка. (А ось iз цим у мене була проблема: з логiкою позаминулого столiття я не була знайома. Вона взагалi здавалася менi iнодi абсолютно не логiчною).
   Найнеприємнiшi враження викликало вивчення гiмназичних правил. З подивом я дiзналася, що навчальний рiк розпочинається не першого вересня, а 17 серпня. На пiвмiсяця ранiше, нiж у нас! Гiмназисти мали носити форму, схожу на вiйськову, навiть у позанавчальний час! Пiдручники та зошити треба було носити не в зручних сумках чи саквояжах, а в жорстких, схожих на коробку з ременями, ранцях. Крiм того, пiсля сьомої години вечора жоден iз гiмназистiв не мав права перебувати на вулицi навiть у супроводi батькiв. Просто комендантська година якась! Гiмназисти не мали права вiдвiдувати бiблiотеки, лекцiї, театри i будинки розпусти.
   - Ну, будинки - це зрозумiло. Менi туди поки що й не хочеться. - Завважив Рома. - А чим завинили театри та бiблiотеки?! Чим вони можуть зашкодити середнiй освiтi?
   Я тiльки знизала плечима:
   - Нiчого, ми вiдвiдуватимемо їх в iнших мiстах, там, де не знають, що ти гiмназист!
   - В'язниця якась! - Продовжував обурюватися Рома. - То гiмназiйна казармщина, то твiй нагляд. А де ж особистий простiр? Де свобода?
   - Буде тобi i свобода, i особистий простiр! - Заспокоїла я його. - Якщо ти будеш добре вчитися, я дозволю тобi переодягатися у вуличного хлопчика i гуляти, де тобi заманеться! Заводь знайомства серед мiсцевої шпани. До речi, вони нам теж можуть стати в нагодi! Тiльки "на справи" з ними не ходи.
   - А як менi вiдмовлятися?
   - Говори, що ти самiтник. Якщо щось треба буде принести до общака, ми тобi це органiзуємо. Ще й авторитет заробиш!
   Посередниками мiж гiмназiєю та сiм'єю служили наставники - такi вихователi, якi стежили за навчанням та поведiнкою учнiв. А виключити з гiмназiї могли за будь-яку дрiбницю, наприклад, за реплiку, яка не вiдповiдає навчальному плану, або навiть за усмiшку на якесь висловлювання викладача.
   - Ось так поворот! - Вигукнув на це Рома. - Та я за таких умов i мiсяця там не протримаюся!
   - Не бий себе вухами по щоках! - Вирiшила я його пiдбадьорити фразою Остапа Бендера. - Командувати парадом буду я!
   - Яким чином?
   - Заплачу, кому треба, пожертвую на гiмназiї мiста хоч мiльйон, тож тебе нiхто виганяти не стане.
   - I не шкода мiльйона? - Недовiрливо глянув на мене Рома.
   - Хiба не коштує мiльйона вiра в людину? - Знову процитувала я Остапа Бендера. - А я в тебе вiрю! Документ про закiнчення гiмназiї ти отримаєш у будь-якому випадку, навiть якщо нам його доведеться купити!
   - То, може, одразу й купити? Чого витрачати зайвi грошi та час?
   - А чого їх шкодувати? Тим бiльше, що вони не нашi - скiльки треба буде, стiльки й запозичимо у рiзних банках свiту!
   - Ну, якщо все одно платити, то може без домашнього вчителя обiйдемося?
   - Нi, вчитель нам необхiдний. Вiн повинен привести твої знання до ладу, щоб у гiмназiї не виникало зайвих питань. Ми ж аферисти-авантюристи високого класу? Ти не повинен вiдрiзнятися вiд решти учнiв. Та й я, будучи присутньою на цих ваших заняттях, також навчуся правильно говорити, писати, знати те, що знають мiсцевi люди... Коротше, годi балакати! Йдемо до унiверситету, пiдберемо собi вчителi!

***

   В унiверситет просто так будь-кого не пускали. Довелося сiсти на лаву бiля входу i розглядати студентiв, що входять.
   - Якого виберемо? - Пропустивши кiлькох людей, спитав Рома.
   - Такого, щоб убити одразу двох зайцiв.
   - Як це?
   - Ну, тобi вчителi, а менi - тимчасового кавалера. Не буду ж я шукати собi партнера з сексу десь ще. А вчитель, що приходитиме до тебе, не викличе жодних пiдозр.
   - Партнер iз сексу - це що таке?
   - Ну, ти як маленький! Це ж кожна дитина знає! Хоча, у вас слова "секс" ще немає... Сексу не було майже до кiнця ХХ столiття... А що ж у вас було?... А, згадала! Коханцi!
   - А навiщо тобi коханець? - Насторожився Рома.
   - Для здоров'я, як казав один мiй знайомий. А ти що, ревнуєш? Послухай, "синку", менi потрiбне тренування у флiртi та спiлкуваннi з чоловiками вашого часу. Менi потрiбна практика! - Врештi, у мене не було сексу вже бiльше пiвроку. Настав час приводити себе у форму.
   - А якi тобi подобаються?
   - Он той нiчогенький... I ось цей... А може, навiть той... Слухай, давай-но влаштуємо їм кастинг!
   - Знову незрозумiле слово.
   - Кастинг - це iспит. Запросимо одразу кiлькох людей, посидимо, поговоримо, перевiримо, хто скiльки знає, з ким говорити цiкавiше, хто зможе тебе швидше навчити... Отодi й виберемо.
   - А як їх запросити?
   - Напишемо оголошення! - Вирiшила я.
   Надвечiр ми вже розмiстили перед входом до унiверситету оголошення такого змiсту:

Панове студенти!

Практикуючий доктор медицини Кшиштоф Боржинський

бажає найняти домашнього вчителя для свого сина,

щоб пiдготувати його до складання iспитiв

за п'ятий клас екстерном.

Кого цiкавить пристойна оплата,

просимо з'явитися до будинку Кшиштофа Боржинського

такого-то числа, у такий-то час, за такою-то адресою.

   - А де ми знайдемо Кшиштофа Боржинського? - Запитав Рома, заглядаючи менi через плече, коли я друкувала на машинцi це оголошення.
   - А ми й не шукатимемо його! Лiд рушив, панове присяжнi засiдателi! Авантюра починається! Коли вони всi зберуться, ми скажемо, що вiн помер. Хто захоче мати з нами справу, той лишиться, а хто не захоче - щасливого плавання!
   На "кастiнг" прийшло дев'ятеро людей! О шостiй годинi вечора Зося зустрiчала всiх бiля входу, пропонувала зняти пальто та калошi та проводжала у вiтальню, де на круглому столi, накритому скатертиною з бахромою, вже стояв самовар, чашки на блюдцях та цiла гора пирiжкiв iз яблуками на величезнiй тарiлцi. Ми з Ромою спостерiгали за тими, хто входить, сховавшись на сходах.
   Почекавши ще трохи i переконавшись, що бiльше нiхто не прийде, ми вийшли до студентiв, що зiбралися бiля гарячої грубки.
   - Добрий вечiр, панове студенти! - Прямо вiд входу привiталася я. - Прошу всiх до столу! - Ми з Ромою сiли.
   Студенти, пiдсуваючи стiльцi вiд стiн кiмнати до столу, теж зайняли мiсця за столом.
   - Не тiснiться, сiдайте вiльнiше! Ми бiльше нiкого не очiкуємо! - Запропонувала я, бачачи, що студенти залишають
   вiльне мiсце поряд зi мною.
   - А пан Боржинський? - Спитав хтось.
   - На жаль, пан Боржинський помер уже бiльше року тому, залишивши менi пристойну спадщину. Але ви не сумнiвайтеся, тому, кого ми з сином виберемо, я зможу заплатити добрi грошi.
   - Я не хочу мати справу з жiнкою! Ще невiдомо, якi обов'язки доведеться виконувати! - Схопився хлопець рокiв двадцяти трьох iз рудуватим пушком на пiдборiддi. Вiн явно натякав на розпусту. - Вдова! - Хмикнув вiн, окидуючи мене оцiнюючим поглядом.
   Я встала. Оцiнювати було що: постать у мене була за мiрками того часу дiвоча, а обличчя виглядало на двадцять п'ять рокiв. У дев'ятнадцятому столiттi жiнки старiли дуже рано i в тридцять рокiв уже починали в'янути, а я була в самому розквiтi.
   - Тож не смiю вас затримувати! Вiзьмiть хоча б пирiжок на дорiжку!
   Зося винесла i сунула в руки хлопцевi заздалегiдь приготований пакунок, вивела його в коридор, допомогла одягнутися i виставила за дверi.
   - Отже, панове, давайте поговоримо за чаєм та пирiжками!
   Розмовляли ми трохи бiльше години. За цей час було випито по двi-три чашки чаю та з'їдено майже всi пирiжки. Рома вiдповiдав на запитання щодо деяких предметiв, я теж блиснула ерудицiєю. Ми оцiнювали не тiльки знання, а й манеру говорити, умiння вести невимушену бесiду, почуття гумору, зовнiшнi данi... Нарештi я встала i сказала:
   - Вибачте, панове, нам iз сином треба вийти порадитися. За кiлька хвилин ми оголосимо вам своє рiшення.
   - То як? - Запитала я Рому на кухнi. - Хто тобi бiльше сподобався?
   - Ну, може...
   - Стiй! Не кажи! Давай напишемо iмена на папiрцях i звiримося. Якщо спiвпаде, значить, вибiр правильний.
   I я, i Рома обрали Iллю Хейфеца - двадцятип'ятирiчного
   сухорлявого студента-третьокурсника архiтектурного факультету з чорним хвилястим волоссям i карими очима, на обличчi якого вже почала формуватися акуратна борiдка з вусиками, а очi блищали неприхованим гумором.
   - Ти чому саме його вибрав? - Запитала я.
   - Вiн менi чимось нагадує Остапа Бендера. - Зiзнався Рома. - Та й знає вiн, здається, чимало...
   - Добре. Iдемо оголошувати.
   Поки ми радилися, Зося прибрала зi столу, а студенти розсiлися на розставлених бiля стiн стiльцях.
   - Сидiть, сидiть! - Замахала я руками чоловiкам, що схопилися при моїй появi. - Нiхто не має бажання покинути нас, не вислухавши, кого ми вибрали?... - Я обвела обличчя студентiв поглядом. Йти нiхто не збирався. - Тодi пропоную певну iнтригу. Тим, кого ми не вибрали, Зося подаватиме по червiнцю.
   По кiмнатi полинув здивований шепiт: просто за вечiр, проведений, як кажуть, у теплiй, дружнiй обстановцi за невимушеною бесiдою з чаєм та пирiжками, кожен гiсть отримував ще й по червонцю! Що ж отримає той, кого виберуть учителем? Щоб додати iнтриги, я показала сотенну купюру:
   - Переможець сьогоднiшньої зустрiчi отримуватиме сто карбованцiв на мiсяць!
   Усi так i ахнули. За цiлий рiк навчання у гiмназiї треба було платити вiд 40 до 70 рублiв, а тут - 100 рублiв на мiсяць! А що? Якщо я неосвiченiй служницi плачу сто карбованцiв на мiсяць, то й вчителю за роботу можу платити не менше! Ну, а далi я, у стилi наших телепрограм, почала називати iмена тих, хто не пройшов наш кастинг, голосом та iнтонацiєю нагнiтаючи напругу з кожним новим iм'ям. Коли без червонцiв у руках залишилося двоє людей, напруга в "студiї", вiрнiше у вiтальнi досягла межi.
   - Хто ж навчатиме Романа премудростям п'ятого класу?...
   Хто той щасливчик, який за пiвроку, працюючи по двi години на день, зможе заробити шiстсот карбованцiв?... Iм'я цього студента... Iлля Хейфец!
   Iлля схопився i розгублено пiдбiг до столу. Його менш щасливому опоненту Зося вручила червонець.
   - Отже, панове, не смiю вас бiльше затримувати! А вас, пане Хейфеце, я попрошу залишитися! - Наслiдуючи Мюллера з кiнофiльму "Сiмнадцять миттєвостей весни", сказала я. - Нам треба обговорити умови вашої роботи.

***

   Iлля став приходити в наш дiм щовечора i працював iз Романом iз шостої до восьмої години вечора. На цей час ми вiдпускали Зосю на побачення з її кавалером, якого вона, незважаючи на лише шестирiчну рiзницю у вiцi, незмiнно називала Андрiєм Сергiйовичем. Навчання просувалося успiшно, Рома схоплював все дуже швидко, також нам допомагали навчальнi фiльми з ноутбука, якi ми переглядали вдень. Я завжди була присутня на заняттях, iнодi теж вiдповiдаючи на поставленi питання та вирiшуючи запропонованi завдання. Завдяки цьому мiж мною та Iллею незабаром "проскочила iскра". Я поступово розпалювала її поглядами, усмiшками та дотепними зауваженнями з деяких предметiв.
   На початку березня ми мали вiдзначати день народження Роми згiдно з Метрикою, оскiльки справжньої дати свого народження вiн не знав. Пiсля заняття, нiяково опустивши очi у пiдлогу, я сказала Iллi, що менi треба обговорити з ним дуже пiкантне питання.
   - Хлопчиковi скоро виповниться чотирнадцять рокiв. - Почала я. - Якби був живий мiй чоловiк, вiн сам би поговорив з ним на цю тему... Ви розумiєте?... Я не можу розмовляти з ним на чоловiчi теми... Не могли б ви поговорити з ним про жiнок? Як i що вiдбувається мiж чоловiками та жiнками... Як уберегтися вiд "соромних" хвороб... Ну, й таке рiзне?
   - Не питання! - Iлля вже навчився говорити не так, як було прийнято у ХIХ столiттi, вiн уже прийняв наш домашнiй "сленг". - Поговорю, розповiм, можу навiть зводити до публiчного будинку!
   - Ну, з цим поки що поспiшати не треба, але якщо знадобиться, то цей похiд я оплачу окремо.
   Пiсля такої довiрчої розмови. приблизно з середини квiтня, Iлля iнодi закiнчував заняття з Ромою на тридцять-сорок хвилин ранiше i проходив на мою половину "поговорити" зi мною. Рома в цей час перевдягався у шмаття i йшов по своїх вуличних справах. Легка закоханiсть, з флiртом та сексом, але без жодних зобов'язань - що може бути краще?...
  

12. Чому сорок три?

   Запитання: "У чому сенс сорока трьох хвилин?" звучав у моєму мозку постiйною нав'язливою мелодiєю. Чому саме сорок три? Навiщо вони потрiбнi? Що можна зробити корисного за цi сорок три хвилини? Одного разу, пiсля обговорення нового роману англiйського письменника Герберта Уеллса "Машина Часу"*, ми почали жартiвливу розмову про подорожi у часi.
   - А якби стрибок у часi вiдбувався щодня та всього, наприклад, на одну годину? - Нiби просто так, запитала я. - Що можна було би зробити за цю годину? Чому саме одну годину? Який у цьому може бути сенс?
   I всi ми втрьох почали висувати гiпотези. Жодна з них мене поки що не влаштовувала.
   До речi, для перемiщень у часi, щоб не витрачати час на перевдягання, я пошила спецiальний одяг-трансформер. Пальто складалося з двох частин. Верхня - у виглядi приталеної куртки зi з'ємним комiром. Зняла комiр - i куртка
   -------------------------------------------------- -------------------------------------------------
   *"Машина часу" - фантастичний роман, написаний Гербертом Уеллсом саме у 1895 роцi.
   цiлком у стилi двадцять першого столiття. Поверх неї одягалася спiдниця з пришитою до неї нижньою частиною пальта, зробленою в стилi дев'ятнадцятого столiття - як i належить, з "хвостом". Ця спiдниця була утеплена синтепоном, а не ватином, запахувалася, як халат, i застiбалася на талiї поверх куртки. До спiдницi знизу були пришитi мережива, а пiд неї я одягала штани. Гуляючи десь у Парижi в одязi дев'ятнадцятого столiття, я могла знайти затишний куточок, вiдстебнути спiдницю, зняти комiр, замiнити капелюшок на в'язану шапочку, сховати все це у полiетиленовий пакет, складений в ридикюлi, i вже у штанах та куртцi зробити крок до Парижа майбутнього. Через сорок три хвилини я поверталася до потрiбного мiсця, "стрибала" в минуле, одягала поверх куртки спiдницю з "хвостом", мiняла шапку на капелюшок i ховала пакет у ридикюль. Тепер можна було або далi прогулюватися Парижем ХIХ столiття, або телепортуватися додому. З одягом для Роми було ще простiше, тому ми подорожували мiстами Росiйської Iмперiї та рiзними країнами як мiнiмум два рази на тиждень, у вихiднi, коли Зося йшла.
   - А можна i менi "стрибнути" у майбутнє? - Якось запитав Рома. - Хоч би трохи подивитися...
   - Не знаю... А раптом тебе розмаже в часi? Або ти перетворишся на скелет? Адже тобi там має бути вже 144 роки?
   - Але ж ти не перетворюєшся на зародок! Хоч i до зародка тобi ще 129 рокiв!
   - Гаразд, хто не ризикує, той не п'є шампанське! Ось вступиш до гiмназiї, тодi спробуємо!
   До гiмназiї Рома вступив без проблем. Вiн цiлком розумно написав усi запропонованi твори, вирiшив усi завдання, розповiв усе, чому його навчив Iлля з фiзики, логiки, iсторiї та географiї, переказав основнi твори Вергiлiя та Гомера, переклав текст з нiмецької... Загалом, син вдови Боржинської, яка пожертвувала у фонд розвитку гiмназiй Одеси понад п'ятсот рублiв, вже на початку липня був прийнятий до шостого класу престижної Дерибасiвської гiмназiї.
   З Iллею ми розлучилися цiлком по-дружньому: отримавши за пiвроку роботи значну суму, вiн нiяких претензiй менi не пред'являв, а думок про одруження з багатою вдовою у нього, слава богу, не виникло. До початку навчального року залишалося трохи бiльше мiсяця. Можна було спробувати здiйснити стрибок у майбутнє разом iз Романом.
  

13. У майбутнє з Ромою.

   - Завваж, багато чого ти за сорок три хвилини побачити не встигнеш. - Попередила я Рому. - Крiм того, якщо тут зараз липень, то там ще листопад. Пропоную "стрибати" з Дюкiвського саду - там ми, ховаючись за деревами та кущами, одягнемо теплий одяг.
   Склавши теплi речi двадцять першого столiття в ганчiрний баул, ми поїхали на вiзнику до Дюкiвського саду. На перехрестi Дерибасiвської та Катерининської вулиць кiнь раптом захропiв i став дибки, мало не перевернувши наш екiпаж. Повз нас на швидкостi всього близько двадцяти кiлометрiв за годину проїхав автомобiль*! Усюди на тротуарах юрмилися здивованi люди. Вiзники, притиснувшись до тротуарiв, заспокоювали коней.
   - Що це? Це з майбутнього? - Роззявивши рота, як i всi навколо, запитав Рома.
   - Нi, не з майбутнього. Це автомобiль вашого часу. У нас вони iншi, їздять набагато швидше та їх стiльки, що через них
   -------------------------------------------------- --------------------------------------------------
   *Перший автомобiль у Росiї з'явився саме в Одесi в 1895 роцi (марка "Мерседес бенц", "Пежо"). У 1896 роцi з'явився перший росiйський автомобiль. З 1898 - у Санкт Петербурзi вiдкрився магазин з продажу автомобiлiв та мотоциклiв. Найбiльший автомобiльний завод Руссо-Балт у Ризi почав працювати за кiлька рокiв.
   неможливо перейти вулицю.
   До Дюкiвського саду ми вже дiйшли пiшки та досить швидко знайшли затишне мiсце. Якщо Ромi достатньо було одягти теплу куртку, в'язану шапку i теплi черевики, то менi довелося переодягнути довгу ситцеву сукню на штани та куртку, а солом'яний капелюх - на шапочку. Баул ми вивернули i отримали цiлком нормальну для двадцять першого столiття сумку. Запхнувши в неї лiтнi речi, ми приготувалися до "стрибка" у майбутнє.
   - Готовий?
   - Так!
   - Ой, не знаю... - Засумнiвалася я. - Вдихни глибше i заплющ очi! - Я мiцно обiйняла Рому. - Згадай, як ти ранiше голодував, уяви тягнуче почуття в пiдшлунковiй залозi i нудоту в шлунку... Уявив?
   - Так.
   - От i не припиняй це уявляти! Ти дуже голодний, до нудоти, до болю... - Я "стрибнула" у майбутнє i розплющила одне око, боячись побачити у своїх обiймах Ромин труп чи скелет.
   Рома був цiлком живим. Вiн теж розплющив одне око i, навiть не намагаючись звiльнитися вiд моїх обiймiв, розглядав їм щось за моєю спиною. Ми стояли за кущем Турецького саду на схилi Приморського бульвару. Повз проходили звичайнi люди. Звичайнi для мене. Майже всi дiвчата й жiнки були, як i я, у штанах та куртках, багато з них, як i хлопцi поряд з ними, курили айкоси та цигарки, деякi розмовляли по мобiльних телефонах, поряд з кiлькома на повiдках бiгли собаки в курточках та в комбiнезонах... Звичайна картинка викликала у Роми ступор здивування.
   - Закрий рота та прийми байдужий вигляд. - Вiдсунулася я вiд нього. - Запитувати можеш, але тихо, щоб нiхто не почув. Що не зрозумiло зараз?
   - Не можу вiдрiзнити чоловiкiв вiд жiнок... Чому собаки
   одягненi?... Звiдки грає музика? - Сформулював Рома першi запитання.
   - Чоловiкiв вiд жiнок навiть я не завжди вiдрiзняю, собакам теж холодно, музика грає на Приморському бульварi. - Вiдтараторила я. - Iдемо до Дюка! - Я рiшуче подалася у бiк пам'ятника.
   Я навмисно обрала для першої екскурсiї стару частину Одеси, будинки в якiй збереглися ще з дев'ятнадцятого столiття. Архiтектурний ансамбль навколо пам'ятника Дюку де Рiшельє був знайомий Ромi, хiба що будинки були трохи по-iншому пофарбованi. Щоправда, вулицями проносилися машини, а з Потьомкiнських сходiв (якi у дев'ятнадцятому столiттi ще Потьомкiнськими не називали) вiдкривався вид на сучасний Одеський порт з величезними кораблями на причалi. Ми прогулялися Приморським бульваром вiд колишнього палацу графа Воронцова до будiвлi старої бiржi в грецькому стилi, в якiй тепер була мерiя. У провулках мелькало безлiч автомобiлiв, шум вiд їхнього руху, змiшаний з музикою, просто приголомшував Рому. Ми заглянули у вiкно, що вiдкриває на глибинi кiлькох метрiв пiд бульваром розкопки стародавнього житла. Подивилися на гармату перед мерiєю i на пiдйомнi припортовi крани, що переносили контейнери. Спустилися сходами i, перш нiж перейти по пiдземному переходу до порту, вдосталь налюбувалися проїжджаючими повз автомобiлями та автобусами i тролейбусами, що зупинялися бiля нас. Яхти та моторнi човни викликали у Роми не менше захоплення, нiж величезний круїзний корабель.
   - Все! Нам вже час! Залишилося лише дванадцять хвилин. - Зупинила я Рому, який хотiв ближче роздивитися припарковану неподалiк "Мазду".
   - То "портанемося" туди i все!
   - У цьому часi я не можу телепортуватися. Тут я така ж сама, як усi. Але ми можемо пiднятися нагору не пiшки схода-
   ми, а фунiкулером.
   - Фунiкуле ... Це ще що за штука?
   - А от поїдеш - дiзнаєшся!
   Спочатку фунiкулер викликав у Роми страх i зацiпенiння, потiм вiн почав розглядати околицi, а виходив iз нього вже цiлком впевнено.
   Часу залишалося зовсiм мало, ми помчали шукати той самий кущ, з якого вийшли у цей час. Нашвидкуруч переодягнувшись, ми опинилися в минулому, навiть не всигнувши скласти речi у баул. Довелося робити це вже у липнi 1895 року.
   - Слава богу, все вийшло! Тепер, якщо захочеш, "стрибатимемо" разом. - З полегшенням видихнула я, виходячи з-за куща на дорiжку i розкриваючи над собою парасольку вiд сонця.
   - Звiсно, ??захочу! Ми тiльки по одному бульвару прогулялися, а скiльки там всього ще!
   Весь час до початку занять у гiмназiї ми подорожували рiзними країнами дев'ятнадцятого та двадцять першого столiть, вивчаючи географiю як минулого, так i майбутнього, вiдвiдуючи музеї, театри та iншi пам'ятки, вiдкриваючи рахунки в рiзних банках свiту та поповнюючи їх готiвкою з банкiв, в яких ми брали грошi по ночах за допомогою телепортацiї. До речi, там, де ми жили або перебували офiцiйно, ми нiколи не грабували, а чесно вiдкривали рахунки в банках i все потрiбне купували в магазинах.
  

14. Крадiжки та алiбi.

   "Брали" ми завжди потроху, так, щоб було не дуже помiтно - двi-три тисячi там, двiстi-триста купюр тут, два-три золотi зливки ще десь, пару десяткiв золотих монет в особливо великих банках... Та й витрачали на свої забаганки теж не скуплячись. Не можна сказати, що завжди i все у нас проходило гладко. Iнодi траплялися складнi ситуацiї, iнодi доводилося втiкати вiд охоронцiв та полiцiї, iнодi доводилося створювати для себе алiбi. Розкажу про кiлька випадкiв.
   На "справу" ми завжди одягали зручний одяг двадцять першого столiття: однаковi чорнi джинси та зручнi легкi куртки, м'якi кросiвки на ноги та "балаклави" на голови. Виглядали ми при цьому як два пiдлiтки. Якось уночi ми "брали" банк у Катеринославi. "Увiйшли" до нього, як завжди, за допомогою телепортацiї i, поки шукали сховище, натрапили на пару сторожiв. Я одразу ж "портанулася" надвiр, а Рому схопили за руки. Схаменувшись, я "стрибнула" назад i допомогла своєму напарнику вiдбитися вiд охоронцiв. Нiчого не взявши, ми перемiстилися до себе додому. Потрiбно було обговорити стратегiю поведiнки для подальших справ.
   - Давай у європейськiй частинi Росiї банки бiльше не брати. - Запропонувала я. - Тепер нашим полем дiяльностi будуть неосяжнi простори Сибiру та Далекого Сходу, Америки, Африки та Китаю.
   Ми вирiшили, що коли Рома ще колись попадеться, вiн повинен поводитися як неписьменний дурник: тата-мами немає, сирота, живе десь у пiдвалi бiля вокзалу. Як називається вулиця, не знає, тому що читати не вмiє, iнодi спить у вагонах. Вуличнi хлопчаки називають його Ванька-дурник, на справу майже нiколи не беруть, це вперше. Як потрапили до банку - не знає, йшов, уткнувшись носом у спину напарника, той сам щось вiдкривав.
   - А казати, як звати напарника?
   - Звичайно! Нехай напарника звуть Сашком. Вiдповiдай на всi запитання - тодi не битимуть. Прикидайся дурником, плач, витирай рукавом сльози i соплi, у подробицi не вдавайся.
   - А якщо в каталажку запроторять?
   - Я тебе знайду та витягну. Зi мною не пропадеш!
   Ця стратегiя завжди спрацьовувала успiшно. От, напри-
   клад, намiтили ми взяти трохи золота в Iркутському банку, куди воно стiкалося з усiх копалень Сибiру та Пiвночi, щоб перекласти його на свої рахунки в Швейцарськi банки. До банку "пройшли" без проблем, проникли до сховища. Банкноти рiзних номiналiв лежали на полицях центральної зали, золотi зливки та рублi - у сумiжнiй кiмнатi, ящики з дрiбними - ще в однiй. Давши Ромi завдання наповнити полотнянi мiшечки дрiбними грошима рiзного калiбру для повсякденних витрат, я пiшла по золото. Взяла двi жменi золотих рублiв, шiсть золотих i шiсть срiбних зливкiв, та тiльки зiбралася прихопити пару пачок червонцiв, як почула Ромин крик: "Атас!" й одразу за ним звук сторожового свистка.
   Я "портанулася" у кiмнату з медяками i спробувала звiльнити Рому з чiпких рук сторожа, який задрiмав мiж полицями, але тут на свист прибiгло ще четверо людей. Сили були не рiвними, тому я "вистрибнула" назовнi. Сховавшись за деревом поблизу, я бачила, як хвилин за десять до банку пiд'їхала полiцейська карета. З неї вискочили четверо полiцейських i кинулися до банку. Незабаром Рому вивели надвiр, посадили в карету i кудись повезли. Я "стрибнула" на дах карети i, нiким не помiчена у темрявi, доїхала до полiцейської дiльницi. Поки Рому переводили з карети до дiлянки, я почула уривок розмови:
   - ...у четверту камеру, там вiльно. Пiшов, грабiжник безглуздий!
   - Треба ж! I справдi дурник: поряд були i купюри, i золото, а вiн медяки тирив!
   - Нiчого, посидить до ранку, а там начальник вирiшить, що з ним робити далi.
   До ранку я чекати, звичайно ж, не збиралася. Я "портанулася" додому, зiбрала невеликий букет iз бенгальських вогнiв, зв'язала їх джгутом, поставила в пляшку вiд шампанського, прихопила невелику свiтло-шумову гранату i повернулася до Iркутської полiцейської дiльницi. Зазирнувши у вiкно, я побачила, як четверо полiцейських рiжуться в карти, один спить, спершись головою на руки, покладенi на стiйку. Де були решта, видно не було. За цим примiщенням був ледь освiтлений коридор, куди я i вирiшила телепортуватися.
   "Стрибнула" i вiдразу ж почула вигук здивування - мене помiтили. Я швидко поставила "букет" на пiдлогу i пiдпалила ґнiт, одночасно кидаючи в яскраво освiтлене примiщення чергових свiтло-шумову гранату. Поки полiцейськi приходили до тями вiд гуркоту й спалаху, я помчала коридором, видивляючись на дверях камеру з номером "4" i, повернувши за рiг, почула новi вигуки жаху та здивування - це спрацював мiй бенгальський "букет". Кiлька секунд - i я побачила на одних iз дверей цифру "4". Раз! - i я вже всерединi. Рома, почувши вибухи та крики, прокинувся i сидiв на дерев'яних нарах.
   - Це ти пiдриваєш? Когось убила?
   - Та як ти мiг про мене таке подумати? Жодної мокрухи! Ми ж шануємо кримiнальний кодекс! Всi живi-здоровi, тiльки трiшечки наляканi! А нам час линяти звiдси! - Я обхопила Рому i ми "портанулися" додому.
   - Що там iз тобою робили? Чи багато розпитували? Били?
   - Запитували, як завжди: як звуть, де живу, з ким пiшов "на дiло". Я й вiдповiдав, як завжди. Не били, тiльки дали пару потиличникiв. А! Ще притягнули до камери фотоапарат на тринозi та двiчi сфотографували.
   - Сфотографували?... Значить, нам потрiбне алiбi... - Я замислилася.
   У тi часи дорога потягом вiд Iркутська до Одеси займала бiльше десяти днiв, тому якщо завтра у нас буде чiтке пiдтвердження, що ми знаходимося тут, алiбi нам буде забезпечено. А фотографiя... Чи мало на Землi схожих людей?
   - Доведеться тобi цiєї ночi не поспати. - Вирiшила я. - Пе-
   реодягайся у рвання й бiжи до своїх вуличних дружкiв! Роздаси трьом-чотирьом з них по два карбованцi дрiбними i пообiцяєш стiльки ж пiсля завтрашньої вистави!
   Яку я вигадала виставу для створення алiбi? А ось яку:
   Наступного дня, приблизно об одинадцятiй годинi чистий та охайний гiмназист у лiтнiй формi гуляв разом зi своєю матусею у Мiському саду. Дорiжками прогулювалися iншi матусi з дiтьми, на лавках сидiли няньки з колясками, на перехрестi за деревами можна було побачити постать городового... I раптом повз нього пробiг гурт хлопчакiв-оборванцiв, зрiзав ридикюль в однiєї з дам, що вела за руку десятирiчну дiвчинку, та побiг у протилежний вiд полiцейського бiк.
   Гiмназист кинувся за ними навздогiн, його матуся закричала не своїм голосом: "Полiцiя! Полiцiя! Грабують!" Цей крик пiдхопила i пограбована дама. Поки городовий пiдбiг до жiнок, що кричали, гiмназист встиг наздогнати грабiжникiв, вiдiбрати у них ридикюль i повернутися назад. Усi люди, що гуляли в саду, навперебiй почали розповiдати городовому про подiю. Звiдкись з'явилися фотограф та кореспондент "Одеського листка", який належав тому самому Василю Навроцькому, який привiз перший автомобiль iз Францiї до Росiї, i нас сфотографували.
   Вже ввечерi хлопчаки-рознощики кричали на всiх перехрестях: "Геройський вчинок гiмназиста! Пограбованiй дамi повернули вкраденi грошi!", а на першiй сторiнцi газети красувалася фотографiя: на передньому планi вдячна дама приймає з рук усмiхненого гiмназиста свiй рiдикюль, а на задньому - я стою поряд iз городовим. Алiбi було зафiксовано i в полiцейському протоколi, i в газетi, де чiтко було вказано дату. За одну добу з Iркутська до Одеси нiхто би доїхати не змiг.
  
  

15. Таємна благодiйнiсть.

   Час минав, Рома старанно навчався в гiмназiї, я вела гумористично-сатиричну рубрику "З точки зору кiшки" на сторiнцi фейлетонiв в "Одеському листку" пiд псевдонiмом Сержа Амурського. Зося вже готувалась до весiлля, а її наречений Андрiй Сергiйович, з яким Зося за звичаями того часу говорила тiльки на "ви", вже був вхожим у наш дiм. Вiн часто вечеряв зi всiма нами за одним столом та вивчав "закордонну" технiку, незмiнно примовляючи:
  -- Це ж треба! Вмiють же робити! I як таке могли вигадати?!
   Про наше таємне життя анi Зося, анi Андрiй навiть не здогадувалися. Крiм подорожей-телепортацiй, стрибкiв у майбутнє та грабежiв банкiв, у нас ще було життя з перевдяганням. Рома часто перевдягався у зручний одяг, стилiзований пiд босяцьку рвань, та приятелював з вуличними пацанами, дослiджуючи разом з ними катакомби, знайомлячись з пiдземними ходами контрабандистiв, влаштовуючи спостереження за потрiбними менi людьми та розвiдуючи для мене деякi вiдомостi.
   Iнодi ми влаштовували "благодiйнi справи". Наприклад, коли Рома сказав, що бiльшiсть пацанiв застуджуються через вiдсутнiсть теплого одягу та взуття, ми провернули парочку "портових грабункiв".
   Я назбирала по європейських крамницях великий ящик добротного взуття рiзних розмiрiв, а ввечерi, коли потемнiшало, телепортувала його у мiсце бiля порту. Рома за червонець домовився з мужиком на ринку, щоб той не розпрягав кобилу й залишив її на нiч у своєму дворi разом з возом. Гурт пацанiв пiд головуванням Романа "викрали" воза й поїхали до порту. Там вони вiдкрили ломами ящик та перетягли повнi лантухи з нього на воза. Усе це привезли до катакомб, в яких взимку переховувалася банда, а Рома погнав кобилу з возом назад.
   Розiбравши лантухи, хлопчаки знайшли для себе мiцне та добротне взуття за розмiром. Мужик, який вже заробив червонець вчора, з ранку наступного дня побачив у себе на дворi не лише живу та здорову кобилу, але ще й два лантухи вiвса на возi та пару нових чобiт.
   Наступного разу приблизно таким же чином ми органiзували "пограбування контейнера" з теплим одягом. Часто Рома приходив до "своїх" з сумками, наповненими хлiбом, ковбасою, цукерками, печивом та iншими смаколиками, приносив в "общак" дрiбнi грошi у великих кiлькостях, тому, не дивлячись на роботу "одинаком", вiн користувався серед злодюжок-босякiв особливим авторитетом.
   Я перевдягалася то у великосвiтську даму й вiдвiдувала бали у Парижi, Празi, Дрезденi, Петербурзi, Москвi та в iнших мiстах; то бувала на вечорах росiйської богеми, де читалися новi вiршi, оповiдання, романи, влаштовувалися покази творiв молодих художникiв, висувалися "передовi" iдеї й велися суперечки про суспiльний устрiй Росiї; то, прикинувшись простолюдинкою, пiдслуховувала плiтки на ринках та в крамницях...
  

16. Час одружуватися.

   - А давай купимо собi автомобiля! - Якось запропонував Рома, вилiзаючи з орендованого автомобiля дев'ятнадцятого сторiччя бiля входу до одного з готелiв Рiо-де-Жанейро.
   - Автомобiль - не розкiш, а засiб пересування. - Процитувала я остапа Бендера. - А нашим основним засобом персування є що? Вiрно, телепортация! Тож особистий автомобiль нам не потрiбен. А покататися ми завжди можемо на орендованому.
   - Немає в тебе почуття розмаху! - Вигукнув Рома. - Був би в мене батько!... Ти, до речi, замiж не хочеш?
   - Нi, не хочу, менi подобається бути вiльною!
   - Невже ти нiколи не хотiла шикарного весiлля з балом та сотнею гостей?
   - Нi.
   - А розкiшну весiльну сукню, усю всипану дiамантами?
   - Нi.
   - А медовий мiсяць, романтичну весiльну подорож?
   - Ми й зараз подорожуємо по всьому свiту.
   - А великий будинок?
   - Я сама куплю, який захочу.
   - А чоловiка у якостi прикриття? Щоб усi вважали тебе одруженою жiнкою i припинили сторожко ставитися до тебе?
   - От знаєш, на що ловити! Добре, погоджуюсь! Ти вже когось придивився?
   - Поки нi. Але якщо ти встановиш критерiї вибору, можна буде почати придивлятися.
   - Менi потрiбен... такий чоловiк, який має вагу, тобто авторитет у суспiльствi... який не буде претендувати на мене, як на сексуальну партнерку... Який не буде влаштовувати менi сцен ревнощiв с приводу можливих коханцiв... який погодиться бути для мене лише ширмою.
   - На це може погодитися лише той, кому самому потрiбна ширма.
   - А кому я можу знадобитися у якостi ширми?... Знаю! Гомiку!
   - Якому ще гномику?
   - Не гномику, а гомiку! Ну, гею, гомосексуалiсту!... Як же це у вас називається?... Чоловiковi, який займається мужоложеством! Якому треба одруженням приховати свої схильностi та свого коханця!
   Вже був листопад 1895 року, Рома успiшно навчався у шостому класi гiмназiї i за лiто встиг втратити "невиннiсть" на одному з пляжiв Аргентини, тому цiлком розумiв, про що йдеться. До речi, до сонячного Рiо-де-Жанейро ми "портанулися" на кiлька днiв iз похмурої осiнньої Одеси саме за сексуальними розвагами. В Одесi ми не хотiли себе компрометувати.
   - Уяви, ти будеш не вдовою, а замiжньою дамою, на рiзних балах i в суспiльствi ви з'являтиметеся разом iз законним чоловiком, до нашого будинку вiльно зможуть приходити чоловiки, не компрометуючи тебе, а у твого чоловiка буде постiйний коханець, якого можна буде представляти як...
   - Секретаря чи асистента! А будинок ми купимо на двi половини: одна наша, куди зможуть приходити нашi знайомi, а iнша - для мого чоловiка з його коханцями!
   - I все чинно, благородно, без чуток та плiток!
   - I жодних питань, звiдки у нас стiльки грошей!
   - I можна буде купити машину! Не для нас - для твого чоловiка! А я на нiй iнодi кататимуся по Одесi, щоб усi бачили i заздрили!
   - Не слiд зайвий раз привертати до себе увагу! Ми повиннi жити тихо i непомiтно... Хоча гаразд, чоловiк повинен мати власну машину, щоб їздити по справах. А нам достатньо й велосипедiв.

***

   Коли ми повернулися до Одеси, Рома у своїх "пацанських" вилазках почав старанно промацувати ґрунт у пошуках успiшного таємного гомосексуалiста, якому можна було би запропонувати фiктивний шлюб для прикриття.
   В "Одеському листку", куди я приносила свої нотатки "З точки зору кiшки", окрiм новин друкувалися фейлетони, плiтки, скандали. Через свою професiю, я обзавелася деякими знайомствами, якi теж сприяли пошуку майбутнього чоловiка.
   Та як не дивно, знайти потрiбну кандидатуру допомогла Зося.
   - Моя подруга, Валя, ходила вчора до лiкаря... - Якось за вечерею завела вона розмову. - Вона вiдчинила дверi до кабiнету, не постукавши, i побачила, як лiкар обiймався зi своїм помiчником... Хiба таке можливе? Я сказала, що, може, вона не так зрозумiла ситуацiю, що, може, помiчник поскаржився лiкаревi на щось i той його оглядав... Але Валя думає, що вони навiть цiлувалися!
   - От дурницi! - Пiдморгнувши Ромi, заперечила я. - Лiкар мiг щось промацувати, кудись близько заглядати! От я завтра сама до нього схожу i подивлюсь! В якiй лiкарнi була твоя Валя?
   - У першiй мiськiй.
   Наступного дня я пiшла на прийом до лiкаря. Лiкар Петровський виявився видним чоловiком рокiв пiд сорок. Такий цiлком менi пiдiйшов би. Асистував йому молодий лiкар приблизно мого вiку.
   Повернувшись додому, я повiдомила Зосi, що доктор Петровський цiлком нормальна людина, що вiн навiть робив менi комплiменти i, здається, зацiкавився моєю персоною, а його помiчник пiсля прийому пiшов додому пiд руку з молодою дiвчиною-медсестрою.
   Гомiки дев'ятнадцятого столiття поводилися не так, як у наш час, тому розпiзнати їх було досить важко. Рома зi своїми пацанами встановилв за ними стеження i незабаром пiдтвердив наше припущення.
   - Вони часто ходять до богемної компанiї на Катерининськiй. Ти можеш сама за ними поспостерiгати.
   Довелося менi теж вписатись у богемну тусовку. Виявилося, що серед "передових iдей" цiєї компанiї були в модi й нетрадицiйнi стосунки, послiдовниками яких були не лише доктор Петровський зi своїм помiчником, а й ще кiлька чоловiкiв та жiнок.
   На таких вечорах часто читали вiршi, спiвали романси, обговорювали нових поетiв та письменникiв. На одному з поетичних вечорiв я теж вирiшила виступити з вiршами давньогрецької поетеси Сапфо "До Лесбiї", прочитавши його у перебiльшено-артистичному стилi, закочуючи очi та заламу-
   ючи руки:
   Будемо жити, моя Лесбiє, любитимемо одна одну,
   Пересудам i плiткам ми знаємо грошову цiну.
   Сонце сходить з ранку, але не бути нам знову разом - Короткому життю приходить на змiну безпробудна нiч... Поцiлуй мене тисячу разiв i ще сотню разiв!...
   Знову тисячу, знову сотню, i ще, i ще!...
   Щоби заздрiсне око порахувати поцiлункiв було не взмозi
   I багатства цього в нас нiколи не вiдiбрало!
  
   Мiй виступ зустрiли бурхливими оплесками, мене визнали "своєю", залишилося тiльки "взяти бика за роги", тобто звернутися до доктора Петровського з незвичайною пропозицiєю.
   - Костянтине Федоровичу! - Зупинила я його на виходi. - У мене до вас є пропозицiя!
   Його помiчник, якого звали Степан Васильович Борнштейн, теж здивовано зупинився.
  -- Вас це теж стосується! - Кивнула я йому. - Давайте присядемо у куточку i поговоримо.
   Я розповiла їм про те, як їх застукала Валя i якi з цього зробила висновки. Сказала, що i їм, i менi для маскування слiд укласти фiктивний шлюб, який дозволить нам жити вiльно. Натякнула, що маю достатньо коштiв, щоб купити пристойний будинок на двi половини тощо, тощо. Костянтин Федорович та Степан Васильович обiцяли подумати.
   Потiм ми почали разом виходити у свiт. Для публiки ми з Костянтином Федоровичем почали грати пару, що поступово закохується, а Степан Васильович став "зустрiчатися" з однiєю з дiвчат лейсбiйського напрямку з тiєї ж богемної компанiї. До березня 1986 року в "Одеському листку" було оголошено про заручини доктора Костянтина Федоровича Петровського та вдови Гелени Станiславiвни Боржинської, якi призначили весiлля на серпень 1986 року. Повiнчалися ми у Спасо-Преображенському кафедральному соборi лише через два тижнi пiсля вiнчання Зосi та Андрiя Сергiйовича.
   За час до вiнчання ми з Ромою пiдшукали чудовий будинок у три поверхи та на двi половини. На перший i другий поверхи можна було потрапити з парадного входу та парадних сходiв, ззаду знаходився чорний хiд та чорнi сходи, що вели на третiй поверх. Весь третiй поверх ми вiддали слугам. Одну половину цього поверху мали зайняти наша домоуправителька Зося зi своїм чоловiком-електриком Андрiєм, а також з майбутнiми дiтьми. У другiй поки що оселилася Арина Дюкова, та сама дiвчина з нашої богемної тусовки, яка складала на людях пару асистенту доктора Петровського Степану Борнштейну i яка погодилася стати служницею в нашому домi.
   Другий поверх займали тiльки ми - у правiй половинi по двi кiмнати та по ванно-туалетному примiщенню отримали я та Рома, а у лiвiй - такi ж симетричнi апартаменти дiсталися доктору Петровському та його помiчнику. Вхiд на другий поверх для прислуги дозволявся тiльки в затвердженi заздалегiдь деннi години i тiльки для прибирання. Таким чином, хто з ким спить i кого у своїх кiмнатах приймає, для прислуги залишалося таємницею.
   На першому поверсi був просторий передпокiй, великий парадний зал-вiтальня, зал-їдальня, гостьова вбиральня, а за стiною - кухня, передпокiй чорного входу та сходи на третiй поверх та у пiдвал.
   У пiдвалi було облаштовано трансформаторну кiмнату, пральню з пральними машинами "з Аргентини", холодильну кiмнату з холодильниками та морозильними камерами "звiдти ж", котельню парового будинкового опалення, що працювала як на електрицi, так i на вугiллi, склади для вугiлля та продуктiв, а також майстернi.
   На той час, як ми повiнчалися i переїхали до нового будинку, наша прислуга вже облаштувалася в ньому i навчилася працювати з електроплитами, бойлерами, котлами, пилососами, пральними машинами та iншою технiкою. Андрiй Сергiйович почав споруджувати вiтрогенератор на горищi, щоб у нас завжди була електрика.
   У нашiй лiберальнiй сiм'ї було вирiшено, що всi жителi нашого дому - i пани, i прислуга, i помiчники, i гостi - повиннi снiдати, обiдати та вечеряти за одним столом. Ну, а потiм кожен займався своїми справами у належних йому примiщеннях. Зося переважно займалася закупiвлею продуктiв та приготуванням їжi, а Арина вiдповiдала за прибирання примiщень та прання речей у пральних машинах. Андрiй обслуговував трансформаторну та котельню, а також стежив за роботою наших численних електроприладiв.
   Я, замкнувшись у своїх кiмнатах, могла "стрибати" звiдти
   куди завгодно - i в майбутнє, i в iншi мiста, i приймати у себе гостей сiм'ї, а також писати. Рома пiвдня навчався в гiмназiї, потiм спiлкувався з гiмназiчними друзями, по обiдi робив уроки, а вечорами, переодягнувшись, йшов до вуличних босякiв.
   Костянтин i Степан спали в однiй спальнi, але до снiданку спускалися окремо, як простi товаришi по службi. Працювали вони разом у першiй мiськiй лiкарнi, а з деякого часу запровадили приватну клiнiку професора Петровського для прийому багатих клiєнтiв. Примiщення пiд клiнiку та все обладнанняння допомогла купити своєму "чоловiковi" я.
   Для стороннього погляду життя в нас було розмiреним, успiшним i багатим. Через два з половиною роки, на момент закiнчення Ромою восьмого класу гiмназiї, у Зосi та Андрiя вже народилося двоє дiтей - хлопчик Сашко та дiвчинка Даша. Арина переросла свої лесбiйськi захоплення i почала зустрiчатися з молодим чоловiком, який закiнчив реальне училище за професiєю водопровiдника i був прийнятий у наш будинок на службу. Звали його Iнокентiй Олександрович. Лiкар Петровський тепер виїжджав разом зi своїм помiчником на виклики не на вiзнику, а на власному автомобiлi, за кермом якого зазвичай сидiв Степан Васильович. Ми з Костянтином Федоровичем розмовляли на "ви" i, розходячись по своїх апартаментах на другому поверсi, в справи одне одного не втручалися.
   Пiсля закiнчення гiмназiї Рома вступив до Одеського художнього училища, яке перебувало пiд вiдомством Петербурзької Академiї мистецтв. Вiн чудово малював i мiг би стати вiдомим художником, але...
   - Життя художника не завжди приносить дохiд. Все залежить вiд моди. Сьогоднi ти нiкому невiдомий бiдняк, а завтра твої найдурнiшi малюнки можуть продаватися за мiльйон доларiв за штуку.
   - Грошi менi не потрiбнi. Ми з тобою i так їх маємо достатньо. А от творчiсть... - У Роми на той час було вже вiдкрито бiльше десятка рахункiв у рiзних банках свiту на досить великi суми.
   - А якщо мода на тебе не виникне? Ти можеш розчаруватись, впасти в депресiю, почати пити та закiнчити життя пiд парканом. - Описала я непривабливу картину, яка була звичайною для росiйських художникiв.
   - То що? Менi не малювати?
   - Малюй собi на здоров'я! Складатимеш свої картини в окремому примiщеннi якогось банку, а потiм твої нащадки, отримавши спадщину, виставлять їх у галереї i почнуть продавати... Тiльки я пропоную придбати ще одну професiю.
   - Яку? Електриком чи водопровiдником стати? Врахуй, лiкарем я не стану нi за що!
   - То й не треба. Я пропоную закiнчити архiтектурний унiверситет та проектувати приватнi будинки. Будувати тобi не доведеться, тiльки малювати, розраховувати, та креслити.
   - Гаразд, подумаю. - Вiдповiв Рома. - А поки що дай хоч художнє училище закiнчити.
  

17. Поїдемо до Аргентини!

   До Нового 1900 року пролетiло трохи бiльше п'яти рокiв моєго перебування у дев'ятнадцятому столiттi - п'ять рокiв, два мiсяцi та тринадцять днiв. У двадцять першому сторiччi за цей час минуло трохи менше п'яти мiсяцiв, там розпочиналася весна 2026 року. Щоб знати, у який одяг переодягатися, "стрибаючи" у майбутнє, менi довелося вести календар. Виходило, що за тринадцять рокiв у минулому, у майбутньому пройде лише один рiк. Коли тут пройдуть 130 рокiв вiдставання минулого вiд майбутнього, там пройде лише 10 рокiв! Тобто двi тисячi двадцять п'ятий рiк тут настане, коли там буде лише двi тисячi тридцять п'ятий! Точка злиття двох часiв вiдбудеться десь через 11 рокiв пiсля мого провалу у минуле! Це буде десь у серединi 2036 року. Дожити би!

***

   У тi часи в Росiйськiй iмперiї витав дух протирiч, романтика таємних товариств, мрiї про всесвiтню революцiю. Не дивно, що спiлкуючись зi студентами, пiд цю революцiйну романтику потрапив i сiмнадцятирiчний Рома. Вiн почав вiдвiдувати рiзнi таємнi товариства: поетичнi, художнi, лейбористськi, анархiстськi, марксистськi...
   Одного разу вiн прийшов додому i з великою наснагою став розповiдати про нове таємне товариство марксистiв, якi мрiють про комунiзм.
   - Ти уявляєш?! Там я познайомився з одним студентом унiверситету iменi Мечникова.
   У моєму мозку, де до цього панував затишний спокiй, раптом повiяв холодок занепокоєння.
   - Як його звати?
   - Лев Сєдов, вiн всього на три роки старший за мене, але такий розумний!
   Занепокоєння не минуло, лише посилилося.
   - Сєдов - його справжнє прiзвище?
   - Нi, в гiмназiї вiн навчався пiд прiзвищем... Бронштейн! Уявляєш?! Майже як наш Степан, лише одну букву переставлено! А тепер має документи на iм'я Сєдова.
   I тут у мене в головi декiлькома спалахами-зигзагами проскочила блискавка: Лев Давидович Бронштейн, вiн же Лев Сєдов, вiн же Лев Троцький! Один iз соратникiв Ленiна! Стародавнiй комунiст, який виявився тут лише на три роки старшим за мого Рому!
   - Це вiн керує тим гуртком, до якого ти ходиш?
   - Нi, керує там Дмитро Ульянов, вiн уже дорослий, йому 25 рокiв.
   Отакої! Цього нам тiльки не вистачало! Треба витягувати Рому з-пiд впливу комунiстiв!
   Наступнi кiлька мiсяцiв при кожному моєму "стрибку" у двадцять перше столiття, я завантажувала на ноутбук iнформацiю про комунiстiв i про те, до чого вони привели Росiйську iмперiю та народи, що входили до неї. Я показувала Ромi документальнi фiльми i про Першу Свiтову вiйну, i про Жовтневу революцiю 1917 року, i про Громадянську вiйну, i про масовi розстрiли, Голодомори, репресiї, ГУЛАГи...
   - Але ж це була така гарна iдея... - Розгублено дивився на всi злочини комунiстiв Рома.
   - Благими намiрами вистелена дорога до пекла. - Нагадала я йому давню мудрiсть, показуючи наступний фiльм про будiвництво комунiзму.
   Слава богу, Рома, надивившись i наслухавшись документальних страшилок, вийшов iз цього товариства i впритул зайнявся навчанням. Спочатку вiн закiнчив Художнє училище, а згодом i Архiтектурне училище при Новоросiйському унiверситетi в Одесi. У свої двадцять п'ять рокiв, до лiта 1906 року, вiн уже мав два дипломи - художника та архiтектора з iнженерними знаннями. У коморi, обладнанiй на горищi, вже зiбралося близько десяти цiлком пристойних його картин, ще декiлька висiли у рiзних кiмнатах
   нашого будинку.
   Сам Рома вже встиг закохатися i зустрiчався iз цiлком пристойною дiвчиною - студенткою Жiночого унiверситету, яка вивчала, окрiм нiмецької та французької, обов'язкових для гiмназiй, ще iспанську та англiйську мови. Звали її Римма i було її двадцять рокiв.
   Подiї пiсля "Кривавої Недiлi" у Санкт-Петербурзi (9 сiчня 1905 року), що викликали ланцюгову реакцiю повстань i бунтiв по всiй Росiйськiй iмперiї, змусили мене задуматися про вiйну i революцiю, що наближалися. Щоб уникнути тих жахiв, я подумала, що напередоднi Першої Свiтової вiйни нам треба буде виїхати з Росiї. Вирiшила поговорити про це спочатку лише з Ромою.
   - Ромо, ти вже знаєш, що незабаром розпочнеться Перша Свiтова вiйна, потiм вiдбудеться Соцiалiстична революцiя, потiм буде Громадянська вiйна, потiм репресiї та голодомори, в яких загинуть мiльйони людей...
   - Так, знаю.
   - Але це ще не все. 1941 року розпочнеться Друга Свiтова вiйна, яку розв'яжуть нiмцi. Отже, у Росiї жити буде дуже важко. Пропоную виїхати за кордон.
   - Куди? Може, до Францiї чи Iталiї?
   - По всiй Європi теж буде Перша Свiтова вiйна, в Америцi - Велика Депресiя, потiм Друга Свiтова охопить не тiльки всю Європу, а й Америку, Китай та Японiю.
   - То може, поїдемо до Рiо-де-Жанейро? Мiсто мрiї Остапа Бендера?
   - Рiо-де-Жанейро знаходиться в Бразилiї... - Замислилась я. - Нi, там не так все чудово, як думав Остап Бендер.
   - Тодi поїдемо до Аргентини! - Вирiшив Рома. - Недарма ж вона тобi колись сама спала на думку!
   Рома з Риммою готувалися до весiлля, а я вирушала до Аргентини, придивлятися мiсце для нашого подальшого проживання. Найбiльше менi сподобалося у Буенос-Айресi. Клiмат там був чудовим: взимку, у серединi липня, температура тримається у межах вiд семи до двадцяти градусiв, влiтку, у серединi сiчня, вiд двадцяти трьох до тридцяти. Завжди тепло, море, пальми, гори i пампи (степи), льодовиковi озера та затока Рiо-де-ла-Плата, що є продовженням гирла другої за величиною рiчки Пiвденної Америки - Парани. Краса та й годi!
   Буенос-Айрес у дев'ятнадцятому столiттi був подiлений на сорок вiсiм районiв i забудований величними будинками, що стали згодом визначними пам'ятками старого мiста. I в Першiй, i в Другiй свiтових вiйнах Аргентина дотримувалася нейтралiтету, хоча в нiй було дуже багато нiмецьких емiгрантiв з фашистськими iдеалами у головах. Було багато також i соцiалiстiв та комунiстiв - вихiдцiв iз Європи, тому фашизм в Аргентинi не став державною iдеологiєю. Тож мене все бiльш-менш влаштовувало. Показавши Ромi Аргентину i сам Буенос-Айрес, я купила дiлянку пiд забудову у пiвденному передмiстi.
   - Тепер треба збудувати там будинок i вивчити iспанську мову! Часу залишається мало - переселитися треба 1913 року. - Оголосила я. - Залишилось лише сiм рокiв!
   Пiсля цього я зiбрала всiх наших домочадцiв разом за одним столом i розповiла їм про трагiчнi подiї, якi мають вiдбутися у майбутньому. Звiдки я про них дiзналася? Менi вдалося почути одкровення вигаданого пророка-самiтника з Київської Лаври.
   Мiй чоловiк Костянтин Федорович Петровський та його помiчник Степан Васильович Борнштейн вiд переїзду вiдмовилися. До 1913 року їм обом уже перевалить за п'ятдесят, i зриватися з мiсця вони не хотiли.
   - Якось пристосуємося. - Перезирнулися вони. - Лiкарi потрiбнi людям за всякої влади.
   Не схотiли з нами їхати i Зося з Андрiєм Сергiйовичем.
   - Нам буде 38 та 44 роки. - Спокiйно розмiрковував Анд-
   рiй. - Зараз Сашковi дев'ять рокiв, вiн навчається у першому класi гiмназiї. Незабаром i Даша пiде вчитися. До цiєї вашої революцiї, якщо вона справдi вiдбудеться, вони цiлком успiшно зможуть закiнчити унiверситети.
   - Я стану iнженером-будiвельником! - Обiзвався Сашко. - Будуватиму будинки.
   - А я пiду працювати медсестрою до клiнiки Костянтина Федоровича. Вiзьмiте мене? - Подивилася вона на мого "чоловiка".
   - Звiсно, ??вiзьму! - Вигукнув, усмiхнувшись той. - Ти й тепер нам допомагаєш.
   - Гаразд, тiльки не дайте їм серйозно захопитися комунiстичною iдеологiєю. - Зiтхнула я. - Знати її треба, зовнi пiдтримувати теж, але не фанатично. Довелося розповiсти їм про всi тi бiди, якi принесуть iз собою комунiсти i попередити, що будь-яка революцiя, перемiгши, насамперед позбавляється своїх головних натхненникiв та прихильникiв.
   Покоївка Арина та її чоловiк-водопровiдник Iнокентiй Олександрович, яким до кiнця 1913 року мало виповнитися 36 i 40 рокiв, спочатку загорiлися iдеєю переїзду, але коли дiзналися, що доведеться вивчати iспанську мову, передумали.
   - Нi, ми краще тут, разом з усiма залишимося. Ми до цього будинку вже звикли.
   - Цей будинок у вас можуть вiдiбрати. - Заперечила я. - Коли комунiсти прийдуть до влади, вони почнуть полiтику "ущiльнення" - усi великi будинки та квартири будуть подiленi на комуналки - кожнiй родинi видiлять лише по однiй кiмнатi, одна кухня буде на кiлька сiмей... Думаю, вам треба буде першими запропонувати розмiстити в цьому будинку, наприклад, бiблiотеку чи ще якусь контору... Ну, а самим переселитися на третiй поверх. Щоб до вас нiкого бiльше не пiдселили, треба розлучитись i прописатися в окремих кiмнатах... Ну, це вам поки що незрозумiло. Я приїду до вас i допоможу.
   - От i вирiшили! - Пiдсумував Рома. - А ми вiдразу ж пiсля весiлля почнемо вчити iспанську!
  

18. Буенос-Айрес.

   18 жовтня 1907 року виповнилося рiвно 13 рокiв, як я перенеслася у минуле, i рiвно 1 рiк пройшов у двадцять першому столiттi - там настало 18 жовтня 2025 року. За цi 13 рокiв тут я зовсiм не постарiла, моє старiння вiдбувалося за часом майбутнього. Тепер я виглядала не бiльше, нiж на тридцять рокiв, а Ромi було вже двадцять шiсть iз половиною - майже мiй ровесник. Мiй офiцiйний чоловiк, який спочатку був всього на п'ять рокiв старший за мене, тепер виглядав значно старшим, адже йому вже виповнилося п'ятдесят! Його асистент-коханець Степан Васильович вiдсвяткував сорок шостий день народження, Зосi перевалило за тридцять, а Андрiй пiдбирався до сорока рокiв. Навiть їхнi дiти виросли: Сашi ось-ось мало виповнитись одинадцять, а Дашi було недалеко до десяти. У тридцятиоднорiчної Арини та тридцятишестирiчного Iнокентiя Олександровича дiтей так i не було.
   Моя вiкова невiдповiднiсть вже почала впадати у вiчi. Iз цим теж треба було щось робити. Довелося знову звернутися до фахiвцiв iз пiдроблених документiв. Я попросила просто виправити в моїх документах рiк народження з 1865 на 1885, таким чином, я стала на 20 рокiв молодшою. Тепер менi було не 43 роки, а всього 23, хоча я виглядала старшою. Нiчого, через кiлька рокiв я знову вiдповiдатиму своєму паспортному вiку.
   Щоб не привертати увагу оточуючих до свого вигляду, я на кiлька рокiв виїхала за кордон. Рома з Риммою поїхали зi мною. Спочатку ми жили у Нью-Йорку, i лише потiм, коли наш будинок, спроектований Романом, уже був повнiстю готовий, переїхали до Буенос-Айресу.
   На нашiй дiлянцi був висаджений гарний сад iз двома фонтанами. Головний будинок був триповерховим, а з бокiв вiд нього стояло два двоповерховi гостьовi будиночки, один з яких призначався для мене. Всерединi будинок було обладнано за останнiм словом технiки двадцять першого столiття. На дахах будинкiв, гаражiв та навiть альтанок були встановленi сонячнi батареї. Кожен стовп присадибного освiтлення був оснащений вiтрогенератором. У гаражi в Роми стояло два автомобiлi, якi доглядав механiк. Прислуга, як i в Одесi, отримала кiмнати на третьому поверсi та була навчена користуватися всiєю побутовою технiкою. Як i ранiше, їм пояснили, що всi цi новинки привезенi з-за кордону, тепер уже iз Росiї та США.
   До 1910 року у Роми та Римми вже був син - дворiчний Марк i незабаром вони очiкували на появу другої дитини. Я вважалася їхньою далекою родичкою. Хоча на наших рахунках у банках Швейцарiї, Пiвнiчної Америки, Аргентини i навiть Австралiї були пристойнi рахунки, ми працювали "для душi". Рома встиг спроектувати кiлька приватних вiлл i вже мав славу хорошого архiтектора. Римма вела приватнi уроки англiйської та росiйської у двох багатих будинках. Я час вiд часу друкувалася у мiсцевому журналi, але багато часу присвячувала написанню пригодницьких i фантастичних романiв. Видавати їх я збиралася тiльки тодi, коли дiстануся "свого" часу. Маючи пристойнi рахунки в рiзних банках, отримуючи доходи вiд своєї роботи, провертати "справи" з банками нам уже було не треба.

***

   Iнодi я вiдвiдувала наших домочадцiв в Одесi та допомагала їм деякими порадами. Так, щоб чоловiкiв не забрали на фронт у 1914 роцi, я порадила їм заздалегiдь влаштуватися у головнi електричну та водопровiдну компанiї, фахiвцi яких потрiбнi будуть саме в тилу. Частину грошей, накопичених ними на банкiвських рахунках, я запропонувала знiмати, обмiнювати на золотi рублi та ховати у надiйному мiсцi. У липнi 1910 року я офiцiйно розлучилася з професором Петровським. Причому для цього менi довелося дуже ретельно гримуватися, щоб виглядати старшою.

***

   Отримавши свiдоцтво про розлучення, я вирiшила знову одружитися вже в Америцi. Цього разу жити з новим чоловiком пiд одним дахом я вже не збиралася. Для цього знову довелося провернути аферу.
   На Нью-Йоркський вокзал прибув поїзд далекого прямування. Разом з iншими пасажирами iз вагона першого класу вийшла молода дама. До неї, як i до iнших багатих пасажирiв, пiдбiгло кiлька носiїв. Дама уважно оглянула їх з нiг до голови i вибрала молодого парубка. Кивнувши на купе, вона наказала йому винести кiлька саквояжiв i нести їх за собою. На виходi з вокзалу даму чекав автомобiль iз шофером. Носiй завантажив речi в машину, допомiг дамi сiсти на заднє сидiння, отримав грошi з великими чайовими i збирався вже йти шукати наступного клiєнта, як тут дама гукнула до нього:
   - Мiстере! Чи не бажаєте ще заробити? Менi потрiбно, щоб ви вивантажили мої речi бiля готелю i занесли їх у номер!
   - Але ж там для цього є бой?
   - Не хочу я жодних незнайомих боїв! А ви зi своєю справою справляєтесь чудово! То як? Я дам вам у чотири рази бiльше, нiж ви вже отримали!
   Пропозицiя була привабливою, i носiй погодився. Поки їхали до готелю, жiнка розпитувала хлопця про його життя. Виявилося, що його батько вже помер, вiн живе з матiр'ю, яка працює на ткацькiй фабрицi. Працювати там їй вже важко, але для того, щоб винаймати двокiмнатну квартиру, однiєї лише зарплати носiя не вистачає. Вiн має ще двi сестри, але вони вже вийшли замiж, мають дiтей i живуть своїми сiм'ями. Вiн поки що одружуватися не збирається, спочатку думає заробити грошей i стати на ноги, а потiм... Iнодi вiн купує лотерейнi квитки, сподiваючись на великий виграш. Якщо це станеться, то вiн придбає будинок, звiльнить маму вiд необхiдностi працювати, закiнчить курси водiїв i працюватиме таксистом. Отодi й можна буде забезпечити сiм'ю.
   "Якщо купує лотерейнi квитки, значить, сподiвається на диво". - подумала я. - "А чому б менi не подарувати йому диво на блюдечку з блакитною облямiвкою?" Я запропонувала Джиму (так звали носiя) виконати ще кiлька доручень, а потiм перейшла до головного. Iдея з фiктивним шлюбом, який нi в чому його не обмежуватиме, але дозволить одразу купити будинок, йому сподобалася i вiн погодився. За кiлька днiв ми знайшли невеликий двоповерховий будинок "на вирiст", тобто з урахуванням його майбутньої родини. У банку було вiдкрито рахунок на iм'я Джима Броудi, на який я поклала пристойну суму. Ми обставили будинок усiм необхiдним, одягли мого майбутнього "чоловiка" як успiшного бiзнесмена, звiльнили маму з фабрики i переселили до нового будинку. Мама турбувалася, чекаючи якоїсь каверзи, тому дещо їй довелося пояснити.
   - Чоловiк менi потрiбний лише для того, щоб нi в кого не виникало бажання пiдбивати до мене клини. Я вiдношу себе до тих сучасних жiнок, якi хочуть жити i кохати вiльно, не обтяжуючи себе подружнiми обов'язками на кшталт пiдтримки оселi в чистотi та догоджання чоловiковi. Можливо, в результатi такого життя у мене з'явиться дитина - тодi у неї має бути законний батько. Як тiльки це станеться, я вiдразу ж дам вашому синовi розлучення i утримувати мене з дитиною йому не доведеться. Кiлька разiв ми з ним повиннi будемо з'явитися в якомусь суспiльствi, щоб люди могли побачити його наживо, а не тiльки чути розповiдi про нього. От i все.
   - А як йому тепер жити?
   - Вiн може жити, як йому заманеться, зустрiчатися з ким йому захочеться, а за це отримує цей будинок та рахунок у банку, на вiдсотки з якого можна цiлком нормально жити. Крiм того я куплю йому машину, оплачу курси водiїв i вiн зможе працювати, як i мрiяв, таксистом.
   Коротше, маму ми заспокоїли, уклали офiцiйний шлюб у Нью-Йоркськiй мерiї i на кiлька днiв поїхали до Буенос-Айресу, щоб далека родичка Романа Боржинського Гелена Петровська, яка тепер стала мiсiс Броудi, могла "засвiтитися" на людях зi своїм чоловiком. Джим Броудi жив окремо у другому будиночку для гостей i мого життя не погiршував. Через мiсяць ми з "чоловiком" поїхали до Нью-Йорка.
   Насправдi поїхав лише Джим, а я вирушила у подорож по всьому свiту телепортом, тобто, за допомогою телепортацiї. Час вiд часу подружжя Броудi приїжджало до будинку Боржинських i, погостювавши деякий час, знову виїжджало.

19. Все нове.

   У лютому 1911 року у Роми та Римми народився син Девiд, а у квiтнi 1914 очiкувалася поява третьої дитини. Римма чекала на дiвчинку, а ми з Ромою готувалися до нової афери. За мiсяць до очiкуваних пологiв я зi своїм "чоловiком" Джимом Броудi знову приїхала до свого двоюрiдного брата Романа Боржинського. Нiхто не мiг не помiтити, що в мене вже такий великий живiт (вiд захованої пiд одягом подушки), що я ось-ось мала народити. За новим паспортом менi вже було 29 рокiв.
   Дякувати Богу, нашi спiльнi очiкування виправдалися, i у Роми з Риммою народилася здорова донька. Сiмейний, дуже добре оплачуваний лiкар оформив не однi пологи, а двоє. Вийшло, що однiєї ночi по однiй дiвчинцi народила i Римма, i я. Через деякий час ми поїхали з дiтьми отримувати метрики. Спочатку, загорнувши дiвчинку в синє покривало, метрику на iм'я Габрiели Броудi отримала я, потiм, перепелинавши її в рожеве покривало, метрику на iм'я Габрiели Боржинської отримали її справжнi батьки - Рома та Римма. Таким чином, у майбутньому, коли я знову виглядатиму значно молодшою ??за зазначений зараз у паспортi рiк народження, я зможу отримати справжнiй паспорт за справжньою метрикою, перетворившись iз Гелени Броудi на Габрiелу Броудi, свою дочку, i ставши молодшою ??на 29 рокiв. Iнiцiали "ГБ" у мене залишалися тими самими.
   Як i обiцяла, я майже вiдразу ж дала Джимовi розлучення, i вiн змiг одружитися з дiвчиною, в яку до цього часу встиг закохатися. Я знову вирушила мандрувати. Зрозумiло, час вiд часу у мене траплялися короткi романи, але нi про яке серйозне кохання говорити не доводилося. Можливо, в цьому життi, у минулому, кохання для мене було неприйнятним.

***

   "Ми вiдповiдаємо за тих, кого приручили" - казав колись Антуан де Сент-Екзюперi. Тому я не могла забути про тих, кого впустила у своє життя. На початку 1918 року, пiсля революцiї, я вiдвiдала наших домочадцiв в Одесi пiд виглядом молодої племiнницi. Будинок поки що не вiдiбрали, але, на мою пораду, вони вже перебудували i пiдготували для себе квартири на третьому поверсi. Електробойлери для пiдiгрiву води було знято, замiсть них на горищi було поставлено великий бак, гаряча вода в який подавалася з котельнi. Крiм того, на горищi було влаштовано вiтрогенератор, який працював на протягу. За баками, трубами, щитами та балками, що пiдтримують дах, було влаштовано приховану пральню, в яку перенесли пральнi машини з пiдвалу. Котельня в пiдвалi працювала на вугiллi, хоча могла перемикатися i на прихований електронагрiвач, який навiть фахiвцi того часу виявити не могли б. Там же, у пiдвалi, за фальшстiною ховалися холодильники. Таким чином, теплом, гарячою водою та електрикою, навiть за умов пiсляреволюцiйної розрухи, вони себе забезпечили. Золотi рублi були захованi у льоху, прихованому пiд купою вугiлля. Дiставати їх я радила поступово, не дуже часто i лише у разi гострої потреби.
   На той час Зосi виповнилося 42 роки, а Андрiю Сергiйовичу - 48. Зося, як i ранiше, ходила за продуктами та готувала їжу для всiх домочадцiв, а Андрiй був головним майстром мiської електростанцiї. Вони зайняли одну з двох колишнiх кiмнат Роми.
   Їхнiй син Сашко був уже одруженим двадцятип'ятирiчним iнженером i мав двох дiтей. Його сiм'ї дiсталися двi мої кiмнати.
   Двадцятитрирiчна Даша, яка працювала медсестрою у клiнiцi Петровського, теж вийшла замiж, але виїхала з нашого будинку i жила з чоловiком у приватному невеличкому будинку його матерi на iншому кiнцi мiста.
   Моєму колишньому "чоловiку" Костянтину Федоровичу вже було 59 рокiв, а його другу та асистенту Степану Васильовичу - 55. Вони так само працювали у лiкарнi. На третьому поверсi вони залишили за собою три кiмнати, переробивши вхiд так, що iз загальної для всiх вiтальнi ви потрапляли у передпокiй, вiдокремлений перегородкою вiд спiльної кiмнати, а з неї - у двi окремi спальнi.
   Бездiтнi Арина та Iнокентiй Олександрович, якi досягли вiку 40 та 44 роки, зайняли одну з колишнiх кiмнат Степана Васильовича. Арина, як i ранiше, займалася прибиранням, а Степан став начальником одного з вiддiлень водопровiдної служби.
   Ще одну колишню кiмнату Роми перетворили на кухню, поєднавши її з колишнiми ванними кiмнатами Роми та Степана Васильовича. Окремi ваннi кiмнати - мою та докторську, входи яких були з наших покоїв, вiдокремили вiд кiмнат i зробили входи в них з великої спiльної вiтальнi. На одних дверях написали букву "Ж", на iнших - "М". Вiтальню за допомогою меблiв подiлили на двi частини - загальну їдальню та спiльну вiтальню.
   - Найкращий захист це напад! - Оголосила я, коли все було готово, необхiднi меблi з першого та другого поверхiв перенесено на третiй, а всi трохи освоїлися у своїх нових кiмнатах комунальної квартири.
   За моєю порадою Андрiй та Iнокентiй виготовили табличку "Житлова комуна iменi Ленiна", яку вивiшували на дверi чорного входу, коли до мiста приходили "червонi" та знiмали, коли там з'являлися iншi.
   Разом з Андрiєм та Iнокентiєм ми вирушили до нещодавно створеного виконкому та запропонували влаштувати в будинку доктора Петровського на першому поверсi житлову контору, а на другому - бiблiотеку. Лiкарiв Петровського i Борнштейна за цей вчинок почали ще бiльше шанувати i, погодившись, що для роботи їм на двох справдi потрiбно три кiмнати, бiльше ущiльнювати не стали. А коли вони дуже швидко примчали на виклик до одного з партiйних дiячiв, їм навiть залишили їхнiй автомобiль, який ми заздалегiдь перефарбували в бiлий колiр з червоним хрестом.
   Майстер мiської електростанцiї Андрiй Сергiйович за сумiсництвом працював опалювачем контори та бiблiотеки, отримуючи вiд них невелику зарплату та нiкого не допускаючи у свої пiдвальнi володiння. Обов'язки водопровiдника, як i ранiше, виконував Iнокентiй Олександрович, продовжуючи працювати у мiськiй службi. Арина офiцiйно влаштувалася прибиральницею контори та бiблiотеки.
   Таким чином, практично всi залишилися на своїх мiсцях. "Житлову комуну iменi Ленiна" ставили за приклад iншим комунальним квартирам. У той час, як в iнших квартирах були зiбранi зовсiм незнайомi ранiше люди, у яких часто виникали сварки та скандали, у нашiй комунi трiумфував дух дружелюбностi та взаємодопомоги. Зося на громадських засадах готувала їжу для всiх "членiв комуни", Арина допомагала всiм їм прибирати в кiмнатах, ванних та iнших примiщеннях, Андрiй стежив за справнiстю електропроводки та опаленням (а також таємно за пiдiгрiвом води, роботою генераторiв та пральних машин), Iнокентiй вiдповiдав за водопровiд та каналiзацiю (а також за холодильники та сховище золотого запасу). Лiкарi Петровський та Борнштейн безкоштовно лiкували всiх комунальникiв у разi хвороб та проводили щомiсячний профiлактичний огляд.
   Тепер я була за них спокiйна. Скажу наперед, що вiдвiдуючи їх (як своя власна донька, онука, правнучка) у тридцятi, у сороковi, у п'ятдесятдесятi роки, я кожного разу впевнювалася у правильностi нашого рiшення. А у шiстдесятi всiх, хто залишився живим, почали розселяти по окремих квартирах у нових районах, забудованих радянськими двома та триповерховими будинками.
  

20. Смертi та вiдродження.

   У країнах Пiвденної Америки паспорти були необов'язковими, достатньо було мати документ, що засвiдчує особу, наприклад, свiдоцтво про народження. Паспорт видавався лише тодi, коли треба було виїхати за кордон. У 1934 роцi Габрiелi Броудi, моїй "дочцi" виповнилося 20 рокiв. Настав час її легалiзувати.
   Мiй бiологiчний вiк на цей час злегка перевалив за 35, але виглядала я не старше тридцяти. Та все одно тридцятирiчна жiнка зовсiм не була схожа на двадцятирiчну дiвчину. Слава богу, у Київському Нацiональному Унiверситетi iменi Карпенка Карого, в якому я навчалася, придiляли велику увагу мистецтву накладення гриму, а я була гарною ученицею. Роздобувши якiсний грим в однiй з кiностудiй Голлiвуду, я зробила собi грим, який залишав мене схожою на саму себе, але робив значно молодшою. Зробивши потрiбну фотографiю, я одержала справжнiй паспорт на iм'я Габрiели Броудi 1914 року народження.
   Виїхавши з Аргентини на кiлька рокiв, я повернулася назад зi своєю "матiр'ю" - п'ятдесятирiчної жiнкою, яка погодилася перетнути кордон iз моїми старими документами. Жiнку цю я теж одягла, зробила зачiску, з якою мене бачили в Аргентинi востаннє, трохи загримувала... За це вона отримала чималу суму грошей, змогла купити собi квартиру в Кордовi i жити далi вже за своїм паспортом.
   Сiмейний лiкар Боржинських виявив у мене -п'ятдесятидворiчної Гелени Броудi - порок серця. Хвора постiйно проводила час у маєтку Боржинських, нiкуди не виходячи i не виїжджаючи. Натомiсть її дочка Габрiела Броудi часто була у товариствi багатих людей Буенос-Айреса. 1936 року сiмейний лiкар констатував смерть Гелени Броудi вiд третього iнфаркту. Ми з Ромою роздобули в мiсцевому морзi незатребуваний труп якоїсь безiменної бродяжки, привели його до ладу i, поклавши в труну, загримували, щоб вона хоч трохи скидалася на мене.
   За бажанням "покiйної", домашнiй юрист зачитав її заповiт просто пiд час похоронної служби у церквi. Гелена Броудi, перебуваючи у здоровому глуздi та твердiй пам'ятi, писала: "Я не хочу, щоб моє тiло роками розкладалося в землi, а по ньому повзали хробаки. Тому вимагаю, щоб його спалили в крематорiї, а попiл розвiяли над затокою Рiо-де-ла-Плата, на який з будинку Боржинських вiдкривається чудовий краєвид. Дивлячись на води затоки, родичi зможуть згадувати i мене..."
   Всi свої будинки в рiзних країнах та грошi - великi рахунки в банках Аргентини, США, Канади, Англiї, Швейцарiї та Австралiї - Гелена Броудi заповiдала своїй дочцi Габрiелi Броудi. Таким чином, "стара" я померла, а "нова" офiцiйно i за законом отримала велику спадщину.
   Подiбним чином я "вмирала" та "вiдроджувалася" ще кiлька разiв. 1938 року Габрiела Броудi, яка тодi проживала в Торонто, "вийшла замiж" за польського емiгранта Станiслава Бзежинського, а 1941-го, знову приїхавши до Аргентини до своїх родичiв Боржинських, народила дочку - Гелену Бзежинську. Для отримання метрики довелося завернути в iншу ковдру не дiвчинку, а хлопчика, який народився в одного iз синiв Роми. Гелена Бзежинська отримала Аргентинський паспорт у 1962 роцi у вiцi двадцяти одного року, а її мати Габрiела Броудi "померла вiд раку" 1965-го. Незабаром вийшовши замiж у Канадi за колишнього українця, Гелена взяла прiзвище Бондар.
   Бiльше менi "вмирати" та "вiдроджуватися" не довелося, бо справжня я - Галина Буйнова - народилася в Одесi 23 березня 1992 року вiд своїх справжнiх батькiв - Вiктора та Нiни Буйнових, 1968-го та 1970-го рокiв народження.
   Рома прожив дуже довге життя i помер 1982-го року у вiцi 101 року, побачивши не лише онукiв, а й правнукiв. Щоб забезпечити своїх нащадкiв, вiн, поки був не надто старим, ще кiлька разiв "виходив на справу" разом зi мною по банках свiту.
   Iнодi ми з ним вирушали у майбутнє. До речi, всiм його нащадкам у день повнолiття я "дарувала" стрибок у майбутнє. Таким чином, усi Боржинськi знали, хто я така, i прикривали мене своїми домашнiми лiкарями та юристами. Завжди бiля головного будинку Боржинських на мене чекав мiй "будиночок для гостей", хоча своїх будинкiв по всьому свiту я теж мала достатньо.
   За кiлька рокiв до його смертi ми з Ромою "пiдводили пiдсумки" прожитих рокiв. Рома був задоволений своїм життям. З вуличного злодюжки-безпритульника вiн перетворився на освiченого i затребуваного архiтектора, сколотив пристойний капiтал i забезпечив безбiдне iснування всiм своїм нащадкам. Крiм того, вiн побачив майже весь свiт i навiть бував у майбутньому. У свiй сотий ювiлей вiн заповiдав своїм нащадкам виставити його картини, яких вже було бiльше трьохсот, у якiйсь вiдомiй галереї не ранiше 2026-го року.
   Я пообiцяла йому, що на той час обов'язково опублiкую книгу про його життя та творчiсть з репродукцiями всiх його картин i з фотографiями всiх спроектованих ним вiлл та особнякiв. Цю книгу я почала писати ще з двадцятих рокiв, замовчуючи тiльки про нашi "стрибки" у майбутнє, телепортацiї по всьому свiту та "справи" у банках. Макет книги Рома побачив ще за життя, задовго до її офiцiйного видання.
   У переддень своєї смертi Рома пройшовся своєю картинною галереєю. Його картини висiли по всьому будинку: i в кiмнатах, i в коридорах, i вздовж сходiв, i в пiдвальних опалювальних примiщеннях. Увечерi за великим столом зiбралися всi його родичi, яких я, знаючи наперед коли це станеться, зiбрала на прощальну вечерю. Рома, хоч i ходив уже, спираючись на цiпок, все ще мав ясний розум i чудово володiв мовою. Вiн багато жартував, згадував про кумеднi випадки зi свого життя та життя своїх нащадкiв, багатозначно кивав на побажання "прожити ще стiльки ж".
   - Життя вдалось! - Пiдбив вiн пiдсумок вечора, вирушаючи до сну.
   Помер вiн увi снi. Вранцi ми виявили його з легкою загадковою усмiшкою на губах.
  

21. Пошук "родичiв".

   Наближався час загальної комп'ютеризацiї та вiдеоспостереження. Знаючи, що "брати" банки за допомогою телепортацiї у двадцять першому столiттi стане неможливо, я мала забезпечити своє майбутнє. Скориставшись плутаниною дев'яностих рокiв, я вирiшила подбати про пошук для себе багатих закордонних "родичiв", якi почнуть "залишати менi
   спадщину" пiсля 2025 року.
   У червнi 1992 року, прогулюючись в одеському парку Аркадiя, який ще не викорчували, я зустрiла свою маму. Вона котила перед собою коляску з немовлям - це була тримiсячна я. Щоб бiльше не зустрiчатися з собою, я вирiшила до дати провалу бiльше не з'являтися в тих мiстах, де могла зустрiти себе.
   Якось, сидячи у Шевченкiвському парку Києва на лавцi, я мимоволi пiдслухала розмову однiєї подружньої пари:
   - ...I нiякого просвiту не видно.
   - Он, у Шевчукiв син за кордон поїхав... От кинула б усе, та теж кудись...
   - Для цього грошi потрiбнi.
   - Вiн без нiчого поїхав.
   - Ми вже не в тому вiцi, щоб ось так, без нiчого...
   - Вiн поїхав до Америки...
   - А ти б куди хотiла?
   - Звiдки я знаю? Я ж нiколи за кордоном не була... А так би хотiлося подивитися свiт... Наприклад, Австралiю.
   - Так... Австралiя... Десь на узбережжi, де завжди тепло...
   - I океан шумить за вiкнами нашого будиночка... От якби якесь диво...
   "Чудеса треба робити власними руками!" -- промайнула думка, висловлена ??колись Олександром Грiном. "Якщо я можу зробити таке диво, то чому б його не виконати?" I я запропонувала їм допомогти виїхати до Австралiї.
   Спершу вони менi не повiрили, а потiм ухопилися за цю iдею. Звали їх Максим та Олена Бондаренко, йому було 42 роки, їй - 41, у них було двоє дорослих синiв. Самi вони нещодавно стали безробiтними iз вищими освiтами - вiн iнженер, вона вчителька. Порадившись iз дiтьми, один iз яких закiнчував iнститут, а другий навчався лише на другому курсi, вони погодилися на мою авантюру.
   Iдея була така: я допомагаю їм з перельотом до Австралiї, купую їм будинок, кладу на рахунок пристойну суму грошей, допомагаю влаштуватися на роботу. Коли дiти закiнчать вчитися, то, якщо захочуть, зможуть приїхати до них i залишитися в Австралiї. А за це вони будуть доглядати мiй будинок, вiдкриють ще один рахунок, на який я покладу велику суму грошей, але користуватися ним не будуть. Треба буде написати заповiт, щоб пiсля їхньої смертi грошi з цього рахунку були переданi, як спадок їхнiй дальнiй родичi в Українi - Галинi Буйновiй.
   Так ми зробили. Коли Бондаренки прилетiли до Австралiї, я купила їм невеликий будиночок в Аделаїдi поряд зi своїм, об'єднавши їх однiєю дiлянкою. I Максиму, i Оленi я вiдкрила окремi банкiвськi рахунки по п'ятдесят тисяч доларiв на кожному, розпоряджатися якими вони могли на власний розсуд. Вони захотiли вiдкрити маленьке кафе на пляжi, i я допомогла оформити все потрiбне.
   Потiм прийшов мiй юрист i ми оформили заповiт. На iм'я
   Олени Бондаренко було вiдкрито заморожений рахунок на суму 750 тисяч доларiв, який могла розморозити лише Галина Буйнова, вступивши у права спадкування пiсля смертi Олени.
   Аналогiчним чином наприкiнцi дев'яностих я знайшла ще двi пари, перевiзши їх iз Полтави та Одеси до Канади та США. Там теж були вiдкритi замороженi рахунки для їхньої "дальньої родички" Галини Буйнової: подружжям Горюнових у Ванкуверi на суму 840 тисяч доларiв, а подружжям Бiлецьких у Санта-Розi на 670 тисяч доларiв.
   Ще одну "родичку" я перевезла iз Сiмферополя до Швейцарiї у 2014 роцi, пiсля того, як Крим окупували росiяни. Це була самотня жiнка похилого вiку, дiти якої вже давно жили в Нiмеччинi. Маринi Колодочцi, якiй на той час було 68 рокiв, я купила хорошу квартиру в мiстi Базель на Рейнi неподалiк вiд кордонiв iз Францiєю та Нiмеччиною, перерахувала їй 50 тисяч доларiв на особистi витрати та 720 тисяч поклала на заморожений рахунок для Галини Буйнової.
   Таким чином, поступово, з вiдходом iз життя цих "моїх родичiв", я могла отримати 2 мiльйони 280 тисяч доларiв. I ще близько 900 тисяч вiд себе самої - Гелени Бондар, якiй до 2024 року мало виповнитися 83 роки. Саме до неї я й збиралася "поїхати" 2024 року, коли повiдомлю сусiдiв, що їду до родичiв за кордон.
   Крiм заморожених рахункiв менi дiставалися i мої будинки, розташованi у всiх цих мiстах на узбережжi океанiв, заток, рiчок. Я завжди купувала будинки бiля пляжiв, бо дуже люблю плавати. В Аделаїдi мiй будинок виходив на пляж затоки Сент-Вiнсент Iндiйського океану, у Ванкуверi - на пляж Захiдного узбережжя Канади, що омивається Тихим океаном, у Санта-Розi - це був берег затоки Сан-Франциско, теж Тихий океан, у Буенос-Айресi - узбережжя затоки Рiо-де-ла-Плата, що є продовженням рiчки Парани, яка впадає в Атлантичний океан, у Базелi - узбережжя рiчки Рейн.
   Я продовжувала подорожувати, телепортуючись у цi свої будинки, коли хотiла. Якщо у Ванкуверi, i Базелi була зима, то я могла "стрибнути" до Аделаїди або Санта-Рози, а в Буенос-Айресi взагалi зими нiколи не було. Крiм того, я, як Гелена Бондар, придивлялася собi будиночок на узбережжi Середземного моря, десь у Хорватiї чи Чорногорiї. Вже у 2001 роцi, пiсля закiнчення вiйни, що розвалила Югославiю на окремi країни, менi вдалося купити будиночок у Хорватiї на узбережжi Адрiатичного моря у мiстi Брела, бiля одного з найкращих пляжiв Середземного моря.
   Весь цей час я не лише вiдпочивала, а й писала. Це були пригодницькi, романтичнi та фантастичнi повiстi та романи, що складалися "у стiл" i чекали двадцятих рокiв двадцять першого столiття, коли я вирiшила почати їх видавати. Свої пригоди з телепортацiєю i стрибками у часi я теж описала, надавши їм вигляду фантастично-пригодницьких повiстей. Книга про життя, пригоди, подорожi та творчiсть художника та архiтектора Романа Боржинського вже була готова i тiльки чекала свого часу.
  

22. Точка "провалу".

   Наближався час мого "провалу" у минуле. Проживши якийсь час за кордоном, у двадцятих роках двадцять першого сторiччя я вирiшила повернутися до України. "Я з минулого" вже служила в Одеському театрi музичної комедiї. Там же, в Одесi, жили й мої батьки, тож з'являтися у рiдному мiстi менi було не можна.
   У серединi лютого 2022 року я вирiшила пожити з бабусею у Тернополi, тим бiльше, що жодних наших родичiв на той час поряд з нею не було. Коли почалася росiйсько-українська вiйна, до Тернополя ринули потоки бiженцiв, розселялися вони, хто де мiг, реєструватися було не обов'язково, тому я могла спокiйно зробити бабусину квартиру мiсцем свого постiйного проживання.
   Вiйна для бабусi стресом не стала, тому що я пiдготувала її до неї заздалегiдь. Ми разом вiдвозили волонтерам купленi продукти, перераховували грошi на армiю та дрони для неї, бабуся в'язала шкарпетки для солдатiв - все, як у всiх.
   На той час моє "сьогодення" вже перебралося у 2033 рiк, де менi, згiдно з бiологiчним вiком, через мiсяць мав виповнитися 41 рiк. Менi "з минулого" 1922 року було лише 30. Рiзницю у вiцi доводилося маскувати.
   Займаючись волонтерством, я iнодi телепортувала на особливо важкi дiлянки фронту продукти, теплий одяг, бронежилети, маскувальнi сiтки... Дрiбницi? Звичайно. Але всi ми знаємо, що глобально впливати на минуле не можна, це може спричинити невiдомi змiни у майбутньому. Як менi не хотiлося "стрибнути" до Путiна, Пригожина та iнших їх прибiчникiв, як не хотiлося "пройтися" по розмiщеннях рашистських вiйськ, цього робити було не можна. Тим бiль-
   ше, що я знала, коли закiнчиться вiйна.
   Допомагаючи збирати посилки на фронт, я познайомилася з симпатичним хлопцем, який евакуювався з Харкова. Вiн був айтiшником i навiть хакером, звали його Русланом Борисовим. Вiн був моїм ровесником - народився 17 квiтня 1992 року.
   З початком вiйни Руслан своєю машиною возив посилки на фронт, а звiдти перевозив бiженцiв до Харкова. Якось уночi рашистська ракета влетiла прямо у квартиру його батькiв, вони навiть не встигли прокинутися. Вранцi Руслан, що повернувся з фронту, насилу впiзнав у винесених з-пiд уламкiв тiлах своїх тата i маму. Тепер у нього не було анi рiдних, анi речей, анi квартири, тiльки документи та банкiвська картка у кишенi куртки та сумка з ноутбуком мiж переднiми сидiннями машини.
   Руслан вирiшив їхати на захiд. Вже за Києвом його машину обстрiляли, вiн ледве встиг вискочити з неї, прихопивши ноутбук. Далi вiн йшов пiшки, намагаючись дотримуватися лiсiв та посадок. Скiльки днiв минуло, поки дiйшов до Козятина, не знає. Ночувати доводилось у покинутих напiвзруйнованих будинках, iнодi хтось пускав його до житлового будинку, там можна було вiдiгрiтися та поїсти. Дiйшов до Козятина i там уже сiв на потяг, що прямував до Львова.
   Але до Львова вiн так i не доїхав. У Тернополi оголосили, що далi поїзд пiде невiдомо коли, оскiльки Тернопiльська область зазнала ракетного обстрiлу. Зрозумiвши, що рашисти можуть дiстати будь-де, Руслан вирiшив далi не їхати. У Тернополi бiженцiв реєстрували на вокзалi та розселяли, куди могли. Так Руслан потрапив у загальну кiмнату, заставлену розкладачками з матрацами, подушками та свiжою постiллю, в один iз мiсцевих дитячих садкiв. Щойно влаштувався на новому мiсцi, одразу пiшов волонтерити. Так, на однiй iз волонтерських дiлянок, ми з ним i познайомилися.
   Спочатку у нас були просто дiловi вiдносини, потiм вони переросли в дружбу, скрiплену спiльною таємницею - ми разом почали телепортуватися в рiзнi областi України та за кордон, допомагаючи волонтерам, фронтовикам, бiженцям i навiть покинутим домашнiм тваринам. Нам навiть удалося пiдiрвати пару рашистських танкiв, один лiтак i невеликий крейсер. Якщо я змогла колись вiдкритися безпритульному хлопчику Ромеку, то чому б у цьому часi менi не вiдкритися ще однiй людинi? Тим бiльше, що, будучи хакером, вiн також мав авантюрну жилку. У майбутнє я його теж кiлька разiв переносила, тож ще пiд час вiйни, коли у багатьох людей виникало почуття розпачу, вiн точно знав, коли настане День Перемоги. А потiм дружба та симпатiя, спiльнi справи та таємницi переросли у щось бiльше. Напевно, до мене, нарештi, прийшло кохання...
   Незабаром Руслан переїхав жити до мене з бабусею. Бабуся, посвячена у нашi таємницi, повiдомила моїх батькiв, що в її квартирi живуть бiженцi. Говорити про мене не можна було, бо "справжня" я жила з ними в Одесi.
   Коли в наш одеський будинок потрапила росiйська ракета, анi моїх батькiв, анi мене не було вдома. Бабуся заздалегiдь зателефонувала їм та попросила на деякий час з'їздити до її сестри у Львiв, про всяк вiпадок прихопивши необхiднi речi, грошi, картки та документи. Мама, тато i молода я виїхали з Одеси машиною i, не потрапивши анi пiд обстрiли, анi пiд бомбардування, благополучно дiсталися Львова, де й прожили до закiнчення вiйни, бо повертатися назад не було куди. Повернулися до Одеси вже пiсля Перемоги.
   Пiслявоєнна Одеса вiдбудовувалася, ремонтувався i театр музкомедiї, тому влiтку 2024 року наша трупа поїхала з гастролями по вцiлiлих театрах України. Саме тодi, влiтку, i померла моя тернопiльська бабуся, з якою я проводила її останнi днi. Переживши Другу Свiтову вiйну, бабуся пережила i росiйсько-українську, дочекавшись Перемоги. I лише пiсля того, як побачила новий розквiт України, спокiйно пiшла в iнший свiт.
   Руслан, будучи все ще її "квартирантом" заздалегiдь зателефонував усiм нашим родичам i запросив їх приїхати до бабусi, щоб вони встигли з нею попрощатися. "Я з минулого" приїхати не змогла, бо перебувала на цей час у Чернiговi, а "майбутня я" змогла "вирватися з гастролей" та приїхати на кiлька днiв до Тернополя. Таким чином, я змогла разом з усiма попрощатися з бабусею та поховати її на Тернопiльському цвинтарi, не зустрiвшись iз "собою з минулого". Те, що я виглядаю набагато старшою, нi в кого пiдозр не викликало - горе, втома, важкий переїзд... Тодi всi й довiдалися, що свою квартиру бабуся заповiдала менi. Тодi ж мої батьки познайомилися з бабусиним квартирантом Русланом.

***

   За 130 рокiв життя у минулому я досягла дня свого "провалу" у дев'ятнадцяте столiття - 18 жовтня 2024 року. За цей час у двадцять першому столiттi минуло лише 10 рокiв. Тепер, повертаючись у майбутнє, я потрапляла до 2034 року, де менi було вже 42 роки. Виглядала я при цьому чомусь значно молодшою, не старше, нiж на 35 рокiв.
   До дня приїзду до Тернополя "мене з минулого" ми з Русланом виїхали жити до готелю. Руслан iз машиною зустрiв "мене з минулого" на вокзалi та привiз додому. Так я вступила у права наслiдування та отримала всi необхiднi документи.
   Вранцi 18 жовтня 2024 року "я з майбутнього" портанулася з готелю до бабусиної квартири i, ховаючись вiд "себе з минулого", щоб не потрапити їй на очi, спостерiгала за своїми дiями. Ось я вийшла з душу, накинула халат i пiшла чистити зуби (iнша я тим часом пiдглядала за собою через щiлину з шафи). Ось я пiшла на кухню ставити чайник i робити бутерброди (я iнша ховалася за дверима у коридорi). Снiдала я, стоячи бiля вiкна, з сумом спостерiгаючи за дощем, що лився на вулицi. Потiм безцiльно побродила по квартирi, торкаючись то однiєї, то iншої бабусиної речi (менi справжнiй довелося телепортуватися з однiєї кiмнати до iншої, з шафи до туалету, з кухнi у коридор). Знову зупинилася бiля вiкна i замислилась. (Пам'ятаю, я тодi думала; "А чи не пiти менi прогулятися парком?"). Ось я рiшуче попрямувала до шафи, щоб одягнутися. (Менi з шафи довелося "стрибнути" в коридор). Ось я оцiнила свiй вигляд перед дзеркалом, зараз пiду в коридор (я стрибнула у ванну). Простягла руку до помаранчевої парасольки... I зникла!
   З ванної я портанулась до вiкна i виглянула надвiр. Так само йшов дощ, у перехожих вiтром вивертало парасольки навиворiт, мене нiде не було... У головi закружляло i я мало не впала на пiдлогу. Вхопившись за пiдвiконня руками, я перебралася на диван i лягла. Жахливо крутилася голова, нудило, очi заплющились...
   Скiльки я так пролежала? За вiкном уже стемнiло... Ой, я ж скоро з минулого перескочу сюди на 43 хвилини! Треба ховатися! Але я з минулого не з'явилася. Нi ввечерi, нi вночi, нi другого дня... Невже, тепер я одна? Про всяк випадок я перевiрила свою папку з розрахунками в ноутбуцi i виписала всi години та дати, коли я з'являлася тут у першi днi свого перемiщення в минуле. "Я з минулого" iз дев'ятнадцятого столiття сюди, у майбутнє 2024 року, у минуле для "мене з 2033 року", не перемiщалася. Отже, пiсля 18 жовтня 2024 року у свiтi залишилася лише одна я. Тепер можна було не боятися, що я зустрiнуся сама з собою, тепер можна буде дзвонити та їздити до батькiв.
   Прийшовши до тями, я зателефонувала до Одеського театру музкомедiї i повiдомила, що звiльняюся, а письмову заяву перешлю поштою. Потiм я пiшла виносити смiття. На сходах зустрiлася iз сусiдкою.
   - Щось вас зовсiм не видно. - Привiтавшись, помiтила во-
   на. - Ви з'являєтеся i зникаєте зовсiм непомiтно.
   - Мабуть, у мене є чарiвна паличка. - Спробувала пожартувати я. - А насправдi я була дуже зайнята, оформляла документи.
   - А як ваш Руслан? Виїхав кудись?
   "Отакої! Цiєї розмови тодi не було. З Русланом тодi я ще не була знайома!" - проскочила в мене думка. - "Це що ж виходить? Тепер, пiсля 18 жовтня 2024 року, тут все йтиме зовсiм iнакше? Я зовсiм не знатиму свого майбутнього аж до часу поєднання часiв?... Отже, якщо моє майбутнє тут менi не вiдомо, я зможу жити, як захочу!"
   - Так, вiн поїхав у вiдрядження. - Як нi в чому не бувало, вiдповiла я, поки в головi пролiтали цi думки.
   - А як у вас справи iз театром? Влаштувалися?
   - Поки нiяк. Менi запропонували другоряднi ролi у масовцi, навiть без слiв... Мабуть, я кину акторську кар'єру та почну писати книжки! - Раптом осяяло мене.
   - Тож бажаю удачi! - Вiдповiла сусiдка. - Коли станете знаменитою письменницею, пiдпишiть пару своїх книг i менi!
   - Обов'язково! - Погодилася я i пiшла до смiттєвого бака. Повернувшись додому, я зателефонувала батькам i сказала, що маю намiр залишитися жити у Тернополi.
   - А як Руслан? - Запитала мама. - Ви з ним бачитеся?
   - Не лише бачимося, а й зустрiчаємося. - Вiдповiла я. - Здається, мiж нами щось вiдбувається.
   - Нарештi! - Вигукнула мама. - А я вже думала, що так i не доживу до твого весiлля.
   - Ну, про весiлля ще не йшлося... - Спробувала я охолодити її запал.
   - А ви не тягнiть! Руслан гарий хлопчик, ми з татом це вiдразу помiтили.
   Порадившись iз Русланом, ми вирiшили, що настав час "моїй аргентинськiй тiтоньцi" покликати мене в гостi. Я - Гелена Бондар, якiй за документами вже виповнилося 83 роки, "вiдшукала" мене - Галину Буйнову через своїх юристiв i закликала погостювати, щоб познайомитись та разом зустрiти новий 2025 рiк. Про цю новину я повiдомила батькам телефоном.
   - Яка ще далека родичка? - Здивувався тато. - Щось я таких не знаю...
   - У твоєї мами було п'ятеро дiтей. - Почала мiркувати я. - Всi ви одружилися. У дружин та чоловiкiв твоїх братiв i сестер теж були рiднi та двоюрiднi брати та сестри... Ти їх усiх знаєш? А ще маминi далекi родичi.
   - Але при чому тут ти?
   - Звiдки я знаю? Коротше, ми з Русланом туди поїдемо i там дiзнаємося!
   Сусiдам ми повiдомили, що їдемо до родички за кордон i, офiцiйно пройшовши через прикордонний контроль i тут, i там, попрямували до Аргентини. З "тiтонькою" ми "познайомилися", Новий рiк "зустрiли", до весни вона благополучно "померла", залишивши менi у спадок свiй будинок на узбережжi Рiо-де-ла-Плата, ще кiлька будинкiв в Iталiї, Хорватiї та Єгиптi, а також рахунок у банку на суму 900 тисяч доларiв. Так я вперше отримала свою офiцiйну спадщину, яка давала можливiсть подорожувати свiтом i видавати свої книги.
   Руслан ще у Тернополi зареєстрував власне приватне пiдприємство - видавництво друкованих та електронних книг "Така книга", яке розпочало свою роботу з друкування моїх творiв та переведення їх в електронний варiант, а також вiдкрив свою кiностудiю "Галка-фiльм". Перший фiльм вирiшили ставити за одним iз моїх фантастичних романiв.
   За 130 рокiв життя я, мандруючи свiтом, вивчила кiлька мов. Тепер я вiльно володiла українською, росiйською, польською, iспанською, нiмецькою, англiйською, французькою, китайською та японською. Всi свої твори я перекладала цими мовами. Тож роботи для видавництва "Така книга" було достатньо, а вiддiл продажу розсилав замовленi iнтернетом книги по всьому свiту.

***

   Повернувшись iз Аргентини, влiтку 2025 року ми з Русланом поїхали до моїх батькiв до Одеси. Там же подали заяву до РАГСу. Великого весiлля ми не хотiли, тому в серединi липня вирiшили тихо розписатися у колi своєї родини, збираючись пожити в Одесi до кiнця лiта, як курортники, а восени повернутися до Тернополя.
   Але тут прийшло повiдомлення про те, що у Швейцарiї, у мiстi Базель, у вiцi 84 рокiв померла ще якась дуже далека наша родичка Марина Колодочка, яка залишила менi спадщину - будинок на березi Рейну та рахунок у банку. Початкова сума в 720 тисяч доларiв тепер, з вiдсотками, що набiгли, становила 792 тисячi.
   - Спадщини сипляться на тебе, як iз рогу достатку. - Дивувався тато. - Але чому ти? У них що, нiкого ближче не було? Майже всi нашi родичi ще живi!
   - Звiдки менi знати?! Захотiла та написала заповiт на мене! А запитати вже нема в кого.
   - От i чудово! - Вигукнула мама. - За тиждень у вас весiлля, а потiм ви поїдете у весiльну подорож до Швейцарiї! I грошi вам там, у Європi навiть дуже знадобляться!
   - У них i тi ще не скiнчилися! - Заперечив тато.
   - А ви нам допоможете їх витрачати! - Заявила я. - Ми з Русланом вже купили вам квитки до Аргентини! Поживете там у нашому домi та нi в чому собi не вiдмовляйте!
   Так, восени 2025 року мої батьки вперше виїхали за кордон - до Буенос-Айресу, а ми з Русланом офiцiйно поїхали до Базелю вступати у права нової спадщини. Там ми з Русланом дiзналися, що чекаємо на дитину...
  

23. Поєднання часiв.

   Подорожуючи Швейцарiєю, я вирiшила точнiше вираху-
   вати точку сумiщення часiв. Коли я повернулася до точки "провалу" у минуле, у мене так закрутилася голова, що я знепритомнiла. А що буде, коли минуле та майбутнє остаточно поєднаються? Треба бути готовою до цiєї подiї.
   За 130 рокiв життя у минулому у справжньому життi минуло всього 10 рокiв. Тепер, повертаючись у майбутнє, я потрапляла у 2034 рiк. Щоб "наздогнати" цi 10 рокiв, менi знадобиться 9 мiсяцiв та 7 днiв, щоб "наздогнати" їх - ще 22 днi, а щоб наздогнати цi 22 днi потрiбно ще близько пiвтора дня. Таким чином, за моїми розрахунками, сумiщення минулого та майбутнього мало вiдбутися приблизно 17-18 серпня 2035 року.
   До цього часу менi буде, згiдно з моїм бiологiчним вiком та справжнiм паспортом, 43 роки. Ми з Русланом зрiвняємося, а нашiй дитинi, яка має народитися на початку травня 2026 року, вже буде 9 рокiв!
   Я вiдзначила дату розрахованого сумiщення часiв у календарi свого ноутбука i впритул зайнялася пiдготовкою до свого материнства.
   Наш син Сергiй народився 7 травня 2026 року у Базелi. У липнi, домовившись зi своїми батьками, якi все ще гостювали в Аргентинi, ми з'їхалися до їхньої одеської квартири. Новоспеченi бабуся та дiдусь були на сьомому небi вiд щастя i безперестанку поралися з онуком.

***

   Роки йшли, ми офiцiйно жили у Тернополi, продовжуючи вже втрьох подорожувати по всьому свiту за допомогою телепортацiї. Ось тут i стали в нагодi хакерськi вмiння мого Руслана - треба було реєструвати в комп'ютернiй документацiї моменти перетину нами кордонiв рiзних країн. Мої книги видавалися, перекладалися i продавалися у рiзних країнах великими тиражами, а фiльми по них ставилися не лише на нашiй кiностудiї, а й у Голлiвудi, Iталiї та Францiї. До того, що я написала за попереднi 130 рокiв, додавалися но-
   вi твори. Життя летiло швидко та цiкаво.
   У 2029 роцi я отримала нову спадщину вiд подружжя Бiлецьких - будинок у Санта-Розi (США) та безвiдсотковий банкiвський рахунок на суму 670 тисяч доларiв. У 2032, саме тодi, коли наш син пiшов у перший клас, надiйшло повiдомлення про спадщину вiд Горюнових з Ванкувера (Канада) - ще один будинок на узбережжi та рахунок на 840 тисяч доларiв.
   Попросивши батькiв приїхати до нас у Тернопiль, щоб водити Сергiя до школи, ми полетiли за новою спадщиною. Тато вже не дивувався, а мама все сприймала як належне.

***

   Пiсля першого класу ми перевели сина на онлайн-навчання, продовжуючи, телепортуючись, подорожувати по всьому свiту i повертаючись до України лише на лiто, щоб вiн мiг скласти необхiднi iспити та щоб ми могли побачитися з батьками, якi теж щороку їздили кудись за кордон.
   Наближався час "сумiщення", тож уже на початку серпня ми знов приїхали до Тернополя. Син вечорами вiдвiдував музичнi заняття, навчаючись грати на саксофонi. Ми з Русланом, займаючись весь день кожен своєю справою, вечорами намагалися зустрiчати Сергiя пiсля занять, щоб прогулятися разом i про щось поговорити.
   Був вечiр 17 серпня 2035 року. Я прийшла до музичної школи ранiше i походжала алеєю. Раптом у мене закружилася голова, ноги пiдкосилися, i я впала на лаву, повз яку проходила. Все кружляло, як на швидкiснiй каруселi, зливаючись у суцiльнi лiнiї. Щоб мене не знудило, довелося заплющити очi. Коли я їх вiдкрила, весь свiт застиг.
   Так менi здалося першої митi. Потiм я помiтила, що все навколо продовжує рухатись, але дуже повiльно, як на уповiльненiй кiноплiвцi. Електронний годинник на музичнiй школi показував 20-23. Я вiдкинула кришечку з гравiюванням "ГБ" на своєму браслетi - мiй годинник показував 20-47. "Це мiй поспiшає, чи той вiдстає?" - подумала я. - "Треба звiритися..." Я дочекалася, коли електронний годинник зважився змiнити трiйку на четвiрку, i тут же подивилася на свiй годинник - 20-51. Поки годинник на школi вiдрахував наступну хвилину, мiй пробiг тринадцять. "Знову тринадцять. Я живу в тринадцять разiв швидше, нiж усе довкола... Цiкаво, чи надовго?"
   Всi довкола повзали повiльнiше, нiж мухи, що зав'язали в медi. "Якщо середня швидкiсть пiшохода 4 кiлометри на годину..." - почала пiдраховувати я - "то в тринадцять разiв повiльнiше для мене виглядає, як 307 метрiв на годину... А я для них ходитиму зi швидкiстю... 52 кiлометри на годину! Це ж майже як автомобiль по мiсту!... А якщо я побiжу iз середньою швидкiстю 10 кiлометрiв за годину, то проноситимуся повз цих повзунiв зi швидкiстю 130 кiлометрiв на годину - як автомобiль на трасi!... Тож вставати менi поки не варто..."
   Просидiвши так тринадцять хвилин за своїм годинником i лише одну хвилину за годинником навпроти, я побачила, як з-за рогу до мене повiльно пiдпливає мiй чоловiк Руслан. Iшов вiн до мене цiлу вiчнiсть, а коли пiдiйшов, почав повiльно вiдкривати рота, з якого потяглися розтягнутi звуки. Я спробувала з ним привiтатись, але в мене це вийшло так швидко для його слуху, що вiн почув лише якийсь писк. Так спiлкуватися було неможливо. Я дiстала iз сумочки блокнот, вирвала з нього сторiнку i, написавши: "Почалося сумiщення. Мiй час у 13 разiв швидший", засунула записку йому в руку. Пiвгодини вiн пiднiмав руку до очей, ще довше читав написане, потiм ще близько пiвгодини сiдав поруч зi мною.
   Втомившись вiд цих "уповiльнених зйомок", я написала ще одну записку: "Ти зустрiчай Серьожку, а я портануся додому!" Але телепортацiя не працювала. "Точно! Вона ж i ранiше не працювала у майбутньому, тобто у справжньому сьогоденнi! Телепортуватися я могла лише у минулому. Як же менi дiстатися додому?..." Я вирiшила дуже повiльно пiдвестися i дiйти до кущiв, за якими через двори та провулки можна було пройти до будинку майже нiким непомiченою. Як я не намагалася себе сповiльнити, Рома потiм казав, що я, як ошпарена, кинулася до кущiв, а за ними вже зi швидкiстю гоночного автомобiля промчала до найближчого провулку та зникла за рогом.
   Вдома я чекала на своїх чоловiка i сина кiлька годин. Встигла почистити картоплю i поставити каструлю на газ, протерти пил на всiх меблях, вимити пiдлогу, випрати вручну якусь дрiбницю... Вода в каструлi не закипала кiлька годин. Я трохи поспала, а прокинулася, почувши якiсь тягучi звуки - додому прийшли мої. Мiй час тягнувся так повiльно, що зводив мене з розуму. Довелося сiсти за комп'ютер i почати писати новий роздiл розпочатої вчора повiстi. Все, що потрапляло в мою сферу - приблизно 60 сантиметрiв навколо мене, теж прискорювалося, тому комп'ютер працював так само швидко, як було менi потрiбно.
   Коли я написала два роздiли, за вiкном нарештi стемнiло. Син i чоловiк сидiли за столом i дуже повiльно тягли виделки до своїх ротiв... Коли на моєму годиннику минуло дев'ять годин i дев'ятнадцять хвилин з моменту "сумiщення", все навколо злегка захиталося, прискорилося i я знову почала сприймати час навколо себе, як ранiше. Виявляється, тут пройшло лише 43 хвилини.
   "Знову цi 43 хвилини! Навiщо? Чому?" Тепер, коли минуле та майбутнє поєдналися, у мене з'явилися 43 прискоренi в тринадцять разiв хвилини. Таким чином, кожен день подовжувався для мене на 9 годин 19 хвилин, якi для всiх оточуючих залишалися звичайними сорока трьома хвилинами. Щоб не гасати повз людей зi швидкiстю гоночного автомобiля, цi сорок три хвилини я "вмикала" ввечерi, коли Сергiй та Руслан починали збиратися до сну, чистили зуби, милися, розстилали лiжка, говорили один одному: "На добранiч!".
   Я зачинялася у своєму кабiнетi i використовувала додатковий час для написання нових творiв або перекладiв їх на iншi мови. Потiм я знову сповiльнювалася, теж казала синовi "На добранiч!" i вирушала у нашу подружню постiль. Як не дивно, що б я не робила в цей додатковий час, я зовсiм не втомлювалася, нiби й у мене минало лише 43 хвилини.
   Те, що в мене з'явився додатковий час, було добре, але те, що зникла здатнiсть телепортуватися, викликало жаль. Тепер ми подорожували свiтом, як всi звичайнi люди - автомобiлем, потягом, лiтаком...
  

24. Пригоди продовжуються.

   У лютому 2036 року я отримала останню спадщину вiд Олени Бондаренко, яка проживала в Австралiї в мiстi Аделаїда та померла у вiцi 84 рокiв. I знову я отримала будинок - цього разу на узбережжi затоки Сент-Вiнсент Iндiйського океану, а також заморожений банкiвський рахунок на суму 750 тисяч доларiв.
   На той час нам та моїм батькам цiлком вистачало на безбiдне життя вiдсоткiв iз численних рахункiв. Великi суми ми знiмали лише для великих проектiв - видання книг та зйомок фiльмiв.
   I в Тернополi, i в Одесi лютий - не найтеплiша пора року. Натомiсть в Австралiї у цей час було лiто. Хто б не скористався нагодою з похмурої й сiрої зими вирушити в яскраве i сонячне лiто! Тому в Аделаїду ми полетiли всi разом: я з Русланом, десятирiчний Сергiй та мої батьки. Зрозумiло, летiли ми першим класом, а розташованi нашi мiсця були приблизно посерединi салону. Уважнi стюардеси прилiтали, як на крилах, на будь-яку вимогу i розносили страви та напої, приготовленi, здавалося, найкращими шеф-кухарями свiту. Руслан з Сергiєм грали в якусь гру на комп'ютерi, мама з татом читали мої новi, нещодавно виданi романи, я почала писати повiсть про iнопланетян, якi використовують Землю як ферму з вирощування поголiв'я дорогих делiкатесiв - людей*...
   Раптом у салонi пролунали пострiли. Три чоловiки в чорному одязi та чорних "балаклавах" на головах, вставши на початку, наприкiнцi та посерединi салону першого класу нашого лiтака, пострiлами в пiдлогу привернули до себе увагу пасажирiв.
   - Усiм сидiти! Спокiйно! - Ламаною англiйською прокричав той, що стояв посерединi салону. - Ми захопили всi три салони цього лiтака - перший клас, бiзнес клас та економ клас, а також кабiну пiлотiв та всi службовi примiщення! Лiтак пiд нашим контролем змiнює курс та летить до Китаю! Можете зателефонувати своїм рiдним та близьким!
   Бiльшiсть пасажирiв потягнулися до своїх смартфонiв, почувся гомiн переговорiв.
   "Якби я захопила лiтак," - перебуваючи в якiйсь прострацiї, нiби спостерiгаючи за тим, що вiдбувається з боку, подумала я - "я би зробила це тихо, замкнувшись у кабiнi з пiлотами i не привертаючи до себе уваги... А цi стрiляють, оголошують, дозволяють телефонувати... Отже, їм потрiбно, щоб про цю подiю дiзналося якнайбiльше людей, щоб вони повiдомили про захоплення лiтака пресi, щоб весь свiт дiзнався про цей терористичний акт..."
   Нам телефонувати не було кому, адже ми всi були тут, на борту. Мама з татом почали нервувати, Сергiй дивився на все з цiкавiстю, наче на гру чи кiнофiльм, Руслан запитливо подивився на мене.
   - Спокiйно, якщо дозволили дзвонити, то нiчого поганого з пасажирами робити не збираються!" - Сказала я своїм, а са-
   -------------------------------------------------- -------------------------------------------------- -
   * "Делiкатеси" - фантастична повiсть з моєї книги "Люди та Боги", том 1 серiї "Далекi мандри".
   ма подумала: "Якраз навпаки. Якщо хочуть до цього iнциденту привернути увагу всього свiту, то можуть i вбивати, i взагалi пiдiрвати лiтак... Треба щось робити".
   Я пiдняла руку i, коли терорист, що стояв за два метри вiд наших крiсел, повернувся до мене, запитала:
   - А чи можна менi сходити у туалет? У мене вiд страху щось iз кишковиком...
   - Можна! - Вiдповiв терорист. - Третiй, вiдведи даму до туалету!
   Терорист, який стояв наприкiнцi салону, зробив менi запрошуючий жест рукою з пiстолетом. Я пiшла проходом до нього. Замкнувшись у туалетнiй кабiнi, вольовим зусиллям я викликала у себе запаморочення та "ввiмкнула" свої 43 хвилини. Тепер я могла рухатися у тринадцять разiв швидше.
   У сотi частки секунди я вiдчинила дверi i штовхнула на них терориста. Згiдно з формулою, що вивчається у шкiльному курсi фiзики, сила дорiвнює масi, помноженiй на прискорення, яке надається цьому тiлу силою: F = m x a. Прискорення, яке я надала тiлу терориста, було у тринадцять разiв бiльшим, нiж звичайне. Тому й сила удару вийшла значною - "Третiй" упав на пiдлогу, як мiшок iз кiстками. Я пiдняла його пiстолет i пiдiйшла до виходу у салон.
   Оглядаючи його, я подумки прораховувала: "Довжина салону першого класу близько п'ятнадцяти метрiв. Якщо бiгти по ньому зi швидкiстю близько 15 кiлометрiв на годину, то цю вiдстань я зможу подолати за 2,77 секунди. Але посерединi на мене чекає перешкода - "Другий" iз пiстолетом. До нього я добiжу за 1,35 секунди, вiн навiть не встигне зорiєнтуватися i щось зробити. А от "Перший" вiдреагувати вже цiлком встигне, хоча навряд чи зрозумiє, що вiдбувається. Поки вiн пiднiме руку з пiстолетом, поки вистрелить... Отже, шанси у мене є!"
   Щоб пасажири, якi сидiли в крiслах, не зрозумiли, що по салону з неймовiрною швидкiстю ношуся саме я, я нахилилася над непритомним "Третiм", зняла з нього куртку i балаклаву, одягла їх на себе, ще раз, просто про всяк випадок, стукнула його по головi. пiстолетом i приготувалася до пробiжки.
   Як я з'явилася на початку проходу, терористи навiть не помiтили. Потiм щось чорне стрiмко промайнуло проходом, штовхнуло "Другого" на пiдлогу, стукнуло його по головi. пiстолетом i вже з двома пiстолетами в руках кинулося до "Першого". На це у мене пiшло менше пiвтори секунди. Перший побачив перед собою чорну блискавку i почав пiднiмати руку з пiстолетом. Але навiть не встиг довести її до горизонтального положення. Я оглушила його двома рукоятками пiстолетiв одночасно з двох бокiв, i вiн осiв менi пiд ноги (ще пiвтори секунди). Продовжуючи бiгти через службове примiщення, я вибила дверi кабiни пiлотiв, знiсши стоячого впритул до них ще одного терориста, що тримав пiлотiв на мушцi (округлимо до пiвтори - всього чотири з половиною секунди).
   Потiм я кинулась до салону бiзнес-класу. Там теж було три терористи, на нейтралiзацiю яких у мене пiшло трохи бiльше чотирьох секунд. З терористами економ-класу я розправилася за п'ять секунд. Пробiгши всiма пiдсобними примiщеннями, я знайшла ще двох. В одного з терористiв економ класу виявився рулон скотчу - вiн чомусь заклеював роти пасажирам. Вiдiбравши цей рулон, я побiгла назад, зв'язуючи по дорозi руки i ноги терористам скотчем (по двi секунди на кожного).
   Бiля туалету першого класу я подивилася на годинник, укрiплений над входом в салон - пройшло всього шiстдесят три з половиною секунди, трохи бiльше хвилини! Ще десять секунд я зв'язувала терористiв нашого салону. Потiм, скинувши на "Третього" його куртку та "балаклаву", я пiдiйшла до входу в салон. Тепер, ледве пересуваючи ноги, намагаючись "грати" сповiльнену зйомку, я попрямуваа до свого мiсця. "Один, два, три, чотири, п'ять, шiсть, сiм, вiсiм, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять" - подумки рахуючи, зробила я один крок.- "Один, два, три..." До свого мiсця з туалету я йшла цiлих двi хвилини (двадцять шiсть моїх хвилин). Ще на тринадцять рахункiв я сiла у крiсло. На обличчях пасажирiв тiльки зараз, дуже повiльно почав проявлятися вираз подиву, дехто почав пiдводитися й озиратися. Бiля виходу до пiдсобного примiщення, за яким знаходилася кабiна пiлотiв, з'явилася стюардеса.
   "Ну, тепер вони обiйдуться i без мене!" - подумала я - "Тепер, замiсть вiсiмнадцяти годин, що залишалися до посадки в Австралiї, менi доведеться летiти цiлих двадцять сiм! Тож будемо писати..." - i я почала описувати подiї, що щойно вiдбулися, створивши в ноутбуцi новий документ пiд назвою "Гортаючи час, наче сторiнки".
   Поки я писала, на думку приходили рiзнi iдеї щодо використання моїх щоденних сорока трьох хвилин, прискорених до дев'яти годин дев'ятнадцяти хвилин. Щойно я врятувала лiтак з людьми. Тож можна виносити людей iз пожеж, можна дiставати їх з-пiд руїн пiсля землетрусiв, можна знешкоджувати терористiв... Якби до цього додати ще й телепортацiю!... Але її зараз не було. Доведеться обмежитися лише подiями, поряд з якими я випадково буду опинятися... Нiчого! Життя триває, а отже, на мене чекають i новi пригоди!

0x01 graphic

  
  
  
  
  
  
  
  
  

1

  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"