Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Антидот

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Опритомнівши в закритому приміщенні з посиленою охороною, люди зі стертою пам'яттю намагаються згадати, хто вони такі. У цьому може допомогти антодот ...

  
  АНТИДОТ
  ОПОВІДАННЯ
   (27 листопада 2011 року)
   Я прокинулася і побачила над собою білу стелю. Повернула голову - білі стіни... Де я?.. Хто я?.. Я знаходилася в білій, яскраво освітленій кімнаті, на білій кушетці. На мені - біла футболка і білі штани, на ногах - білі теніски та білі шкарпетки... Навколо нікого...
   Раптом відкрилися білі двері і до кімнати зайшов чоловік у сіро-зеленому одязі: брюки, футболка, кросівки, бейсболка - все сіро-зелене.
   - Де я? Хто я? Хто ви? - Я нічого не розуміючи підвелася на кушетці.
   - Ви дуже небезпечна злочинниця. У виняткових випадках найлютіших злочинців засуджують до кремації, попередньо позбавивши їх пам'яті. У вас якраз такий випадок.
   - А що я зробила?
   - Якщо я вам скажу, до вас може повернутися пам'ять. А позбавлення пам'яті і є головним покаранням. А тепер давайте пройдемо в зал очікування.
   - Очікування чого?
   - Своєї черги на кремацію. - Чоловік відкрив ще одні двері і жестом запросив увійти в них.
   Я опинилася в залі з білими пластиковими столами і стільцями, що стояли в кілька рядів, як в бібліотеці чи в класі. В кімнаті було три вікна без фіранок і решіток. Поруч з дверима на столі стояв бак з водою і стопкою одноразових стаканчиків. По залу вешталося кілька людей в такому ж одязі, як у мене, хтось лежав на столі, хтось сидів на стільці, хтось дивився у вікно... Ніхто не розмовляв. Моя поява не викликала у присутніх ніякої реакції.
   Двері за моєю спиною клацнули замком. Я озирнулася, для чогось спробувала на них натиснути, але двері не подалися. Пішла вздовж ряду білих столів... Дивна в'язниця: все в білому, як в лікарні, решіток немає...
   Я підійшла до вікна - приблизно сьомий поверх, внизу - вулиця, машини, перехожі. Навпроти - дев'ятиповерхівка, але не житлова, а, мабуть, офісна. Прочитала рекламу на автобусі, що їхав повз: "Кращий відпочинок - на Мальдівах!" Побачила великий рекламний плакат на протилежній будівлі: "Я обираю "Вольво"! А ти?"
   - А що обираю я? І, взагалі, хто я? І що такого жахливого я могла зробити, щоб потрапити сюди? Треба подумати... Я сіла на стіл обличчям до вікна і стала міркувати:
   - Як мене звати? - Жодне ім'я не приходило в голову.
   - Хто я? - За зовнішніми ознаками жінка або дівчина.
   - Скільки мені років? - Судячи по руках, вже більше тридцяти. От би подивитися на себе в дзеркало...
   - Чим я займаюсь? - Нічого не пам'ятаю... Але читати вмію, знаю про автомобілі, зрозуміла, що будинок навпроти - не житловий... Отже, щось я все ж таки пам'ятаю!
   - Хто мої батьки? Чи є у мене мама?.. Папа?.. А діти?.. - Нічого... Пустота... Білий аркуш... І все навколо біле...
   Ззаду почувся скрип дверей, я озирнулася - з туалету (?) в зал увійшла маленька блондинка років сімнадцяти-вісімнадцяти. Невже і вона жахлива злочинниця?! Я вирішила з нею заговорити.
   - Здрастуй!
   - Здрастуй,- Вона здивовано підняла на мене очі. Мабуть, я перша з присутніх зважилася з кимось заговорити.
   - Давай знайомитися!
   - Давай! Ой, а як? Я не знаю хто я. А ти? - Вона з надією дивилася мені в очі.
   - І я не знаю. Але якщо вже ми тут опинилися, треба ж себе якось називати... Давай подумаємо.
   - Давай. - Зітхнула блондинка і ми разом підійшли до вікна.
   На підвіконні танцював сонячний зайчик, то з'являючись, то зникаючи через
  хмаринки, що набігали на сонце.
   - А якщо я буду Промінчик?
   - Або Лучик... Ні, це якось по-чоловічому...
   - Тоді Лучик... Лучина... Лучія... Ой, мені подобається Лучія! А тобі?
   - Лучія тобі дуже підходить - ти така світла, і очі у тебе променисті... Тоді я буду Хмарина... Ні, якось похмуро... Може, Хмарка?.. Теж не дуже... А, що там розмінюватися на дрібниці - я буду Небо! Як мені?
   - У тебе такі ж блакитні очі, як небо. На мою думку, підходить.
   - Ну, тоді давай знайомитися! Я - Небо. А як звуть тебе?
   - А я Лучія! Дуже приємно. - І ми розсміялися.
   На наш сміх здивовано озирнулися майже всі, хто знаходився в залі, окрім двох чоловіків, які спали на столах.
   - Чого ви смієтеся?
   - Ми щойно познайомилися! Я - Небо, а вона - Лучія!
   - Ви що, згадали свої імена? - Всі, хто швидше, хто повільніше рушили до нас.
   - Ні, але ми їх вигадали! І тепер ми не просто Ніхто, а Лучія і Небо! До нас можна звертатися, нас можна покликати!
   - Здорово! І як я раніше не здогадався! - Всі почали вигадувати один одному імена: Будинок, Світл (від світлофора в кінці вулиці), Промінь, Хмар (хмара), Дора (дорога), Велик (велосипед), Маша (машина), Бус (автобус), Вік (вікно), Двера (двері), Прох (перехожий)... І почалося знайомство. Всі підходили один до одного, представлялися, запитували, як звуть тих, кого не запам'ятали з першого разу... Від шуму прокинулися ті, хто спав, і теж включилися у гру. Через деякий час всі присутні мали імена і були знайомі один з одним.
   Тепер можна було спілкуватися. Але про що? Ніхто нічого не пам'ятав, тем для розмов не було. Спробували говорити про погоду і про те, що бачили з вікном, але це скоро набридло... Всі знову розбрелися по залу, але вже не поодинці, а по дві-три людини. Ми з Лучіей залишилися удвох.
   - Треба хоч щось згадати. - Запропонувала я.
   - Добре було б, а як?
   - Ну, от ти ще молода. Напевно жила з батьками. Закрий очі і спробуй сказати "мама".
   - Мама мама...
   - Щось уявляєш?
   - Мама... Це щось світле, м'яке, тепле... Пахне пиріжками з яблуками і теплим молоком... І пісенька... Сліп май бебі... І руки гладять мене по волоссю... І поправляють ковдру... І поцілунок в щічку...
   - Уяви, як вона виглядає.
   - Світле волосся, кучерики до плечей... Блакитні очі, тихий ласкавий голос... Ні, обличчя не можу уявити!.. Я її обіймаю.., руки не сходяться, ось так, значить вона повна...
   Я озирнулася навколо. Нікого, хто б підходив під цей опис в залі не було. Проте я помітила, що всі знову розбрелися і не розмовляють.
   - Гей, слухайте! - Закричала я. - Якщо ми будемо сидіти поодинці, ми нічого не згадаємо. От Лучія вже згадала маму! Давайте сядемо і будемо шукати якісь зачіпки для пам'яті!
   Всі посідали за столи, я стала перед ними. Почали ставити один одному питання, дехто почав щось пригадувати... І тут несподівано відкрилися двері, яких ми до цього не бачили, і до залу влетіло кілька молодиків в сіро-зеленому з кийками. Виявляється, за дверима перебував кабінет відео спостереження: стіл з моніторами і телефоном, пара крісел, диван, холодильник ...
   - А ну, розійдіться! Припинити розмови!
   Наші почали обурюватися, висловлювати своє невдоволення і непорозуміння.
   - Тихо! Мовчати!
   Наші почали наступати на "зелених", а ті загрозливо підняли кийки.
   - Сідайте за столи! - Закричала я, побачивши, що справа йде до бійки. - Я буду читати вірші! - І одразу почала: "Мой дядя самых честных правил, когда не в шутку занемог, он уважать себя заставил и лучше выдумать не мог..."
   Всі притихли і почали сідати за столи. Я продовжувала читати. "Зелені", задкуючи, вийшли за двері, через які я потрапила в наш зал. Почитавши деякий час, я звернулася до всіх:
   - Це Пушкін, "Євгеній Онєгін". Звідки я знаю Пушкіна? Я відчуваю, що пам'ятаю на пам'ять дуже багато його віршів. Хто ще пам'ятає Пушкіна?
   За третім столом праворуч руку підняв хлопець, який назвав себе Дором:
   - Я пам'ятаю пам'ятник Пушкіну. Він стоїть з тростиною, а лівою рукою тримає циліндр так, ніби хоче його кинути. Ще анекдот такий був, що він хоче цим циліндром запустити в вікна міської адміністрації - вона як раз стоїть навпроти Пушкіна...
   - А я згадав фразу: "А робити хто буде? Пушкін, чи хто?" - Вигукнув Хмар.
   - От бачите, нам пам'ять не стерли, а тільки дещо заблокували. Давайте подумаємо, чого ми не пам'ятаємо, а що можемо згадати.
   І тут посипалося:
   - Не пам'ятаю, хто я.
   - Чим займаюся.
   - Де живу.
   - Родичі, друзі, знайомі... Нічого.
   - За що я сюди потрапив?
   - А хто пам'ятає хоч що-небудь? Може, окремі фрази, слова?
   - Мишка клишоногий по лісу іде ...
   - Він від нас не піде!
   - Він дуже товстий, прямо бегемот!
   - І жує антидот, антидот...
   - Стоп! - У мене виникло невиразне передчуття. - Хто сказав "антидот"?
   - Я! - Відгукнувся Хмар. - А що?
   - Якщо нам заблокували пам'ять за допомогою якоїсь речовини, то, можливо, від неї є антидот. А що ти ще пам'ятаєш?
   - Якісь цифри.
   - Добре. Давай, диктуй, а я буду їх записувати. - Я забігла в спорожнілий кабінет відео спостереження, двері до якого залишилися відкритими, знайшла на столі ручку, в ящику - блокнот. - Диктуй!
   - 0688045462. Все.
   - А тепер ще раз!
   - 0688045462.
   - Ще раз!
   - 0688045462.
   - Це не просто так набір цифр. Хто пам'ятає, для чого потрібні цифри?
   - Номер будинку. - Сказала Лучія.
   - Номер автобуса. - Згадав Дор.
   - Номер паспорта. - Вставила Двера.
   - Номер телефону. - Додав Бус.
   - Стоп! Це схоже на номер телефону? - Зупинила я.
   - Дуже може бути. - Відповів Хмар.
   - Якщо ти пам'ятаєш номер телефону і слово "антидот", то, можливо, за цим номером нам зможуть допомогти... Слухай, Хмар, поки "Зели" не схаменулися і не закрили кабінет, треба терміново зателефонувати. Говори швидко! Опиши, де ми знаходимося і що нам потрібен антидот.
   Хмар кивнув і попрямував до кабінету. Я вийшла і стала біля дверей. Хмар зняв трубку, набрав номер і через кілька секунд заговорив:
   - Слухайте і не перебивайте. У мене мало часу. Я нічого не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки цей номер і слово "антидот". Нам потрібна допомога. Нас тут двадцять п"ять чоловік. Ми знаходимося в будівлі приблизно на сьомому-восьмому поверсі. Навпроти нас стоїть дев'ятиповерховий офісний будинок. На ньому - рекламний плакат: "Я обираю "Вольво"! А ти?". По вулиці, якщо дивитися з наших вікон, з права на ліво ходить двадцять п'ятий автобус. Неподалік, зліва - перехрестя зі світлофором. На тротуарі росте кілька молоденьких дерев, здається липи...
   І тут почали відкриватися двері, біля яких я чатувала. Я крикнула:
   - Все, закінчуй! - І відразу ж накинулася з питанням на "зеленого", який входив:
   - А годувати нас будуть? Дуже хочеться їсти! - Краєм ока я помітила, що Хмар вислизнув з кабінету і, причинивши за собою двері, змішався з группкою людей, що стояли неподалік.
   - От саме зараз і буде обід. - Відповів мені "Зел" і, озирнувшись в двері, додав: - Завозьте!
   Ще один "Зел" вкотив у зал візок з великою каструлею. Всі озирнулися і почали підходити ближче.
   - В чергу! В чергу! Поспішати вам все одно нікуди! - "Зел" почав розливати ополовником у пластикові миски щось сіре, напіврідке, схоже чи то на кашу, чи то на пюре. Другий "Зел" видавав пластикові ложки.
   Я скуштувала незрозумілу сіру бурду: смак невідомий, запах теж, але їсти можна...
   Після їжі ми здали ложки і миски "Зелам" і знову розсілися за столи. Я прочитала напам'ять "Муху Цокотуху", Двера заспівала якусь веселенький пісеньку про те, що все буде добре, Бус розповів анекдот про Штірліца...
   Раптом відчинилися двері і до залу увійшла, здивовано озираючись, літня білява жінка. "Зел", який її привів, сказав:
   - Приймайте поповнення! Але це не на довго - завтра вас чекають чотири кремації.
   - Це незаконно! - Вигукнув Велик. - Кремація - виняткова міра покарання, виконується не частіше одного разу на пів-року! А ви вже вчора трьох забрали! ..
   - Но, но! Поговори мені, законник! - Пробурчав "Зел" і закрив двері.
   - Ти знаєш закони? Може, ти юрист? - Запитала я Велика.
   - Не знаю... Слово юрист мені знайоме... Треба подумати про закони, може, що-небудь згадаю... - І він відійшов у дальній кут.
   Я пошукала очима Лучію. Вона якось дивно поглядала на новоприбулу жінку. Дійсно, жінка дуже підходила під той опис, який дала Лучія своїй матері: повна, білява, блакитноока... Вона тихо сиділа за столом біля вікна, поклавши перед собою руки і дивлячись на них незрячим поглядом. Лучія підсіла до неї.
   - Здрастуй.
   - Ми були знайомі? - Жінка з надією подивилася на Лучію.
   - Може бути... Можна я тебе обійму?
   Жінка кивнула і повернулася до дівчини. Лучія закрила очі і обійняла її. Та поклала руку їй на голову і почала гладити по волоссю.
   - Мама... - Лучія посміхалася, а по її щоках текли сльози.
   - Я відчуваю щось рідне, але нічого не можу згадати... Я не знаю, хто я і чи були у мене діти...
   - Можна, я буду називати тебе "мама"?
   Жінка радісно кивнула і вони знову обнялися.
   Несподівано пролунав дзвін розбитого скла, посипалися скалки і ми побачили на підлозі камінь, що влетів у вікно. Всі обернулися до вікон. Знову дзвін і ще один камінь. Віка поранило скалкою, по його руці заструмувала кров.
   - Все відійдіть подалі від вікон! - Закричав Луч.
   Ми кинулися до іншої стіни і з жахом спостерігали, як з даху протилежного будинку двоє якихось людей в масках обстрілюють з рогаток наші вікна. Через пару хвилин вони припинили обстріл і кинулися навтьоки.
   Я подивилася на один з каменів. Він був загорнутий у папір. Розгорнула - це виявилася металева коробочка, а на папері було написано "антидот".
   - Антидот! - Закричала я, показуючи всім папір.
   Ми почали розгортати "камені", які виявилися однаковими металевими коробочками, перетягнутими чорними гумками. На всіх папірцях було те ж саме слово "антидот".
   Двера обережно зняла гумку і розкрила коробочку. У ній були акуратно покладені пластикові капсули з якоюсь жовтуватою рідиною і маленькою голочкою під ковпачком.
   - Це антидот. - Сказав Хмар. - Я думаю, нам треба це вколоти.
   - Ой, не треба! А раптом ми потравимось? - Пискнула Маша.
   - А що нам втрачати? - Знизав плечима Бус і першим вколов собі вміст ампули.
   Всі дивилися на нього. Нічого не відбувалося...
   - Де наша не пропадала! - Я теж взяла ампулу і зробила собі укол.
   За мною пішли інші. Кілька хвилин ми сиділи в тиші і раптом Хмар вигукнув:
   - Я згадав! Мене звуть Міша, Михайло Євгенович. Я хімік!
   Тут і інші почали згадувати. Велик виявився Павлом Петровичем, юристом. Прох був журналістом і звали його Андрій. Маша - телеведуча місцевого каналу Лариса...
   Згадала і я... Я, Галина Віталіївна Річкова, працювала вчителем літератури в школі. На одному з батьківських зборів я висловилася не надто схвально про нашого Президента. Через два дні мене звільнили, видали якусь зеленувато-жовту картку і сказали, що по ній я можу отримати вихідну допомогу. На картці була вказана адреса: вулиця Бузкова, будинок 18. Робити було нічого, грошей теж і я пішла за вказаною адресою...
   Досить легко я знайшла потрібну вулицю. Будинок 18 виявився сірою, нічим не примітною дев'ятиповерхівкою. Над дверима було написано "Лікарня". Яка лікарня? Причому тут вихідна допомога? Про всяк випадок відкрила двері і увійшла.
   У вестибюлі за столом сиділа дівчина в сіро-зеленому костюмі. Вона суворо подивилася на мене і сказала:
   - Давайте картку!
   Я простягнула їй свою картку, дівчина засунула її в апарат, що зчитував інформацію, потім знову віддала її мені зі словами:
   - Ліворуч по коридору, треті двері справа!
   Я пішла в зазначеному напрямку, постукала в потрібні двері. Ті різко розчинилися, хтось схопив мене за руку, втягуючи в кімнату, штрикнув щось у плече... Я відразу ж втратила здатність рухатися. Двоє "сіро-зелених" поклали мене на кушетку, переодягли мене в білий одяг і перенесли в сусідню кімнату, посеред якої стояло велике крісло. У нього мене і посадили.
   З-за столу встав "доктор" в білому халаті, з-під якого виглядували сіро-зелені штани і кросівки, в білій шапочці. Він підійшов до мене, заглянув в очі, помацав пульс і сказав:
   - Можна працювати!
   Доктор підкотив своє крісло на коліщатках до мене, сів у нього, включив тиху спокійну музику і під неї почав говорити:
   - Забути, забути, забути... Забути ім'я, рік, роботу... Забути рідних, близьких, друзів, ворогів... Забути де ти, хто ти, що ти... Забути, забути, забути...
   У моїй голові почало повільно темніти, а потім я прокинулася під білою стелею...
   І ніякий я не найлютіший злочинець! Нічого поганого я не зробила!.. Ну, якщо не брати до уваги висловлювання про Президента... І за це нас позбавляють пам'яті з подальшою кремацією?!..
   Виявилося, що більшість присутніх знаходяться тут за схожими причинами.
   - Отже, виходить, це політичний експеримент! - Скрикнув Велик, він же юрист Павло Петрович. - Всіх невгодних владі хочуть просто знищити!
   - А щоб ми слухняно йшли на страту, нас позбавили пам'яті і переконали, що ми страшні злочинці!
   - Давайте тікати звідси!
   - Ні свавіллю!
   Всі кинулися до вхідних дверей і вони під нашим тиском не витримали. На зустріч нам вибігли кілька "Зелов" з кийками. Почалася бійка.
   - Коліть їм антидот! - Вигукнув хтось.
   Ті з охоронців, яких вдавалося вколоти, ставали млявими і, припинивши бійку, задумливо сідали на підлогу... Ми побігли по коридору в його кінець, туди, де вгадувалися сходи. Ще одна невелика сутичка сталася у вестибюлі на першому поверсі. Але через кілька хвилин вихід був вільний.
   Більшість відразу ж кинулися на вулицю і розбіглася по домівках. Лучія тепло прощалася з білявою жінкою. Виявилося, що це була не її мама.
   Тут же з холу Прох-Андрій дзвонив до редакції своєї газети і розповідав про те, що трапилося. Маша-Лариса по відібраному у "Зела" мобільнику викликала в нашу "лікарню" телебачення.
   Охорона більше не намагалася нас зупинити. "Зели" кидали палиці і зв'язки ключів на стіл і покидали будівлю.
   Велик (юрист Павло Петрович) запропонував мені і Хмару (хіміку Михайлу Євгеновичу) пройтися з ним по поверхах і подивитися всі кімнати. Нам вдалося звільнити близько тисячі двохсот осіб.
   Приїхав фургон з якимись людьми. Вони привезли ящики з антидотом. Протягом дня всім "засудженим" була повернута пам'ять...
   Вранці я прокинулася у своєму ліжку, простягнула руку за пультом і включила телевізор. У програмі новин диктор оголосив, що Президент подав у відставку за станом здоров'я. Нас чекають нові вибори ...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"