Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Місце зустрічі - Бібліотека

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Двоє студентів, по дорозі на відпочинок до Одеси, знайомляться у потязі з дівчатами і виходять в Полтаві. Щоб продовжити знайомство і здатися більш оригінальними, призначають побачення у бібліотеці. Але що вони знали про бібліотеку?!...

  
  МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ - БІБЛІОТЕКА
  ПОВІСТЬ
  (Листопад 2017 року)
  
  * 1 *
   - Швидше! Поїзд уже вирушає!
   - Закидуй рюкзак! Я тебе підштовхну!
   - Усе! Тримаюся! Давай руку!
   - Ух! Ледве встигли! - Серьога сів прямо на підлогу тамбура, насилу переводячи подих.
   - А квитки у вас є? - Запитала провідниця, яка стояла поруч.
   - Звичайно! Зараз покажемо... - Макс поліз у нагрудну кишеню куртки за квитками і документами. - Ось, будь ласка.
   - Так... Верхні місця - тридцять і тридцять два. Це майже в самому кінці вагона. Проходьте! Мені двері закрити треба.
   - Ох, справи наші скорботні і шлях наш у темряві... - Почав підніматися з підлоги Сергій. Який вже встиг трохи віддихатися.
   - Сектанти, чи що? - Звела брови провідниця.
   - Та ні, медики і педики. - Підхопивши важкий рюкзак, відповів Макс, вже стоячи в проході коридору.
   - Не зрозуміла?
   - А ви його не слухайте. Він балабол, хоча і вчиться в медичному. А я філолог, вчуся у педагогічному.
   - Отже, студенти.
   - Ага, я ж кажу - медики і педики. - І великий Макс з величезним рюкзаком, сміючись, пішов по проходу в кінець плацкартного вагону. Більш витончений Сергій з меншим рюкзаком рушив за ним.
   У передостанньому відсіку вагона на нижніх полицях вже сиділи дві дівчини.
   - Кайф! - Вигукнув Макс, закидаючи рюкзак на третю полицю. - Слава богу, що не біля самого туалету.
   - Кайф не в цьому. - Одразу ж зреагував Сергій. - Кайф в тому, що з нами їдуть такі неймовірно гарні попутниці! - І він по черзі вклонився обом дівчатам.
   - Та я просто осліп від такої сліпучої краси! - Почав викручуватися Макс. - А тепер вже трохи прозрів і бачу, що наші попутниці не просто, як ти зазначив, неймовірно гарні, а дивовижно божественні! - Макс молитовно склав руки і з придуркуватим благоговінням дивився на дівчат, які пересміхуючись переглядалися.
   - Саме це запаморочення і завадило нам одразу привітатися, а потім представитися. Сподіваюся, ви не тільки божественно прекрасні, але й божественно поблажливі, а тому вибачите нам цю помилку. Ось цього велетня звуть Максим. - Сергій відступив на крок назад, представляючи друга.
   - Можна просто Макс. Метр дев'яносто вісім простого Макса. - Відповів той. - А ось цього... як би це м'якше висловитися... недомірка? Отож, його звуть Серьога, або просто Сірий. Але, щоб не бути банальним, я частіше називаю його Зеленим.
   - У "недомірка", між іншим, метр вісімдесят три! - Випростався і навіть трохи підвівся навшпиньки Сергій.
   - Віта. - Представилася злегка рудувата брюнетка.
   - Свєта. - Подала Сергію руку блондинка.
   - Як ви думаєте, ваша чарівність не померкне, якщо ми дозволимо собі сісти поруч? - Поцілувавши простягнуту руку, продовжував випендрюватися Сергій.
   - Ой, сідайте, звичайно ж! - Віта і Свєта посунулися ближче до вікна, надаючи більше місця для своїх попутників.
   - А куди ви їдете? - Ввічливо поцікавився Сергій, сівши поруч з блондинкою Світланою.
   - У Полтаву.
   - Ой, як шкода! - Схопився Макс, стукнувшись об верхню полицю головою. - Нам же зовсім в іншу сторону! Ми, певно, сіли не на той потяг!
   - Що ж робити? - Розпахнула величезні блакитні очі Свєта. - Може, треба смикнути за стоп-кран?
   - Я побіжу до провідниці! - Підхопилася з місця Віта.
   - Не хвилюйтеся! - Заспокоїв їх Сергій. - Це він так приколюється.
   - Я взагалі жахливий приколіст. - Макс знову сів, ніби випадково присунувшись впритул до Віті.
   - То куди ж ви їдете? - Запитала, злегка відсуваючись від нього, Віта.
   - Та, в таке маленьке, мало кому відоме містечко, біля якого розташована величезна солона калюжа... - в Одесу. Помучаємося там кілька днів...
   - Місяців зо два. - Підхопив Сергій. - Поки канікули не закінчаться.
   Пройшла провідниця, роздаючи постільну білизну. Сергій закинув всі пакети на верхню полицю і знову сів поруч зі Світланою.
   - А ви десь навчаєтесь? - Поцікавилася Свєта.
   - Так! Я - майбутній медик, а Зелений - пе... Філолог. - Радісно повідомив Макс.
   - Але ми лише перший курс закінчили! А ви? - Сергій подивився спочатку на Віту, а потім триваліше на Свєту.
   - А ми тільки поступаємо. ЗНО здали добре, можна навіть сказати - чудово. Направили документи в кілька ВНЗ у різних містах... - Свєта, як школярка, склала руки на колінах, розправивши попередньо всі складки на своїй спідниці.
   - І вирішили пожити по парі днів у кожному з них, щоб вибрати, де будемо жити наступні п'ять років. - Сказала Віта, відкручуючи пробку на пляшці з мінералкою і зробивши після цього кілька великих ковтків.
   - І перше з цих міст - Полтава? - Уточнив Сергій.
   - Ні, першою була Вінниця. Але там йшов дощ. - Віта простягнула пляшку Максу, пропонуючи і йому випити.
   - Там було сиро, мокро, сіро, похмуро... Тобто, нічого цікавого. - Свєта повернула голову до вікна, за яким весело пролітали яскраво освітлені призахідним сонцем пейзажі.
   - А самі ви звідки? - Поцікавився Сергій. - З Києва?
   - Хто ж з Києва поступає в інші міста?! - Вигукнув Макс. - Мабуть, з якогось Бердичева.
   - А от і ні! - Образилась Віта. - Не з Бердичева. І навіть не з Фастова.
   - То звідки ж?
   - А от і не скажемо! Спробуйте вгадати!
   - Повинна бути в жінці якась загадка. - Підтримала подругу Свєта. - Нехай це залишиться таємницею за сімома печатками.
   - Тоді і ми не скажемо вам, що ми кияни. - Ображено склав руки на грудях Макс.
   - Гаразд, загадкові ви наші. - Примирливо посміхнувся Сергій. - Так навіть цікавіше.
   - Такі загадкові загадять душу, а ти потім її відмивай... - З удаваною образою пробурчав Макс. - Відмивай, не відмивай, а обмити знайомство треба! - І він дістав зі свого рюкзака дволітрову пляшку "Живчика". - Може, хтось віддає перевагу більш міцним напоям? Тоді у нас є ще й "Пепсі-Кола"!
   - Ні, ні! - Замахала руками Віта. - Вистачить і "Живчика".
   - А на закусь у нас... Що ж там у нас на закусь?... - Почав Макс розгортати щось, загорнуте його мамою у фольгу. - О! Та у нас тут відбивні по-французьки!
   Дівчата теж дістали свої припаси: бутерброди з сиром, огірки і помідори. У Сергія, крім нарізного батона, виявилася баночка "майже справжньої" червоної ікри і креветочна паста, а також кілька апельсинів.
   - Ну, за знайомство! - Підняв одноразовий стаканчик Максим.
   Всі дружно чокнулись. До кінця вечері атмосфера в "майже купе" склалася настільки тепла, що, здавалося, знайомі вони були цілу вічність. Макс сидів, обійнявши Віту, і вішав всім на вуха різноманітну локшину, приправлену неабиякою кількістю приколів. Сергій тримав за руку Світлану, час від часу потопаючи в її блакитному погляді. Віта відчувала себе маленькою дівчинкою під надійним захистом велетня. Свєті здавалося, що рідніше Сергія немає нікого на світі... Спати лягли вже за північ.
   Рано вранці провідниця розбудила дівчат, повідомивши їм, що скоро буде Полтава. Ті швиденько зібралися, вмилися, здали постіль і сіли на своїх полицях, поставивши в проході валізи на коліщатках. Хлопці прокинулися трохи пізніше і спостерігали з верхніх полиць за зборами своїх попутниць. Коли ті, розгублено поглядаючи то на них, то за вікно, зовсім було зажурилися, хлопці зістрибнули з полиць. Виявляється, вони вже були повністю одягнені - і джинси, і свіжі футболки. Залишалося тільки всунути ноги у кросівки.
   - Давайте прощатися! - З деякими нотками смутку звернувся до дівчат Макс. - Ця поїздка залишиться у моєму серці назавжди! - Він узяв Віту за руки і заглянув їй в очі. - Як шкода, що жорстока доля розлучає нас навіки!
   Сергій був менш багатослівним. Він, тримаючись за руки Свєти, мовчки тонув в її наповнених сумом очах.
   - Прощальний поцілунок! - Вигукнув Макс, міцно притиснув до себе Віту і вп'явся в її губи довгим поцілунком, від якого вона не змогла відбитися. Та й не дуже-то хотіла.
   Сергій ніжно обійняв Свєту і вони теж поцілувалися. Поцілунок у перший день знайомства?! Ну, по-перше, вже другий. А по-друге, це ж прощальний поцілунок! Нічого такого. На прощання можна...
   Потяг зупинився. Хлопці допомогли дівчатам винести їх речі з вагону на перон. Свєта і Віта попрямували до дверей вокзалу.
   - Хороші хлопці. - Сумно пробурмотіла Свєта, непомітно змахуючи сльозинку, що вибігла з правого ока.
   - Шкода, що так швидко розлучилися! - Підхопила Віта. - Ти що, плачеш? - Помітила вона стан подруги.
   - Та ні. Це так...
   - Тільки не подумай, що ти закохалася! Гарні, приємні хлопці - нічого більше! Поточили ляси, навішали локшини - і тільки!
   - Ну, так, я розумію, просто попутники... Але як він мене поцілував!...
   - Подумаєш, прощальний поцілунок! Через пару днів ти про нього і не згадаєш. Як кажуть розумні люди: "Не плач, якщо щось пройшло. Радій, що це було!"
   - А от, якби...
   - Якби, та каби! Потяг пішов! Усе! На чому поїдемо - на маршрутці чи на таксі?
   - Це дивлячись куди треба їхати! - Пролунав за їх спинами гучний голос Макса.
   - Ви?!.. Ви що, не поїхали до Одеси? - Свєта з подиву закліпала віями.
   - Ми подумали, що та велика солона калюжа може і почекати. Літо довге, ще встигнемо. А в Полтаві ми ніколи не були. - Радісно посміхався Сергій.
   - Ви не знаєте, які тут є пам'ятки? - З видом пересиченого мандрівника Макс озирнувся по сторонах.
   - Поки не знаємо. - Відповіла все ще розгублено, але вже взявши себе у руки, Віта.
   - А де ж ви будете жити? - Занепокоїлася Свєта.
   - А у нас з собою намет. Ми в ньому збиралися жити на березі моря. А тут, здається, є річка. Тож яка різниця - берег моря, чи берег річки? - Почав випендрюватися Сергій.
   - А от де будете жити ви? Це питання не менш важливе. - Підняв палець Макс.
   - А нам батьки забронювали номер у Мотелі. - Охоче повідомила Віта.
   - Тільки де це? - Розгублено змахнула віями Свєта.
   - Питання можна вирішити! - Сергій озирнувся і рішуче попрямував до жінки з двома великими сумками. - Мадам, чи не підкажете ви нам, як звідси дістатися до Мотеля?
   - Та це вам треба на маршрутку! Он вона, там зупиняється! Мені теж на неї. Я трохи далі буду їхати, підкажу вам, коли сходити.
   Хлопці підхопили важезні сумки "слабкої" жінки, вхопилися за ручки дівчачих валіз і покотили з усім цим вантажем і своїми рюкзаками за спинами до зупинки маршрутки. В першу маршрутку вони не влізли. Поки чекали на другу, дівчата, пошепотітися, та раптом повідомили, що до Мотелю вони поїдуть самі.
   - А ми? - Здивувався Макс.
   - А ви підете до річки і будете ставити намет! - Безапеляційно відрізала Віта.
   - Але ми ще зустрінемося? - З надією запитав Сергій.
   - Цілком можливо. - Ніби роздумуючи, вимовила Віта.
   - Тільки ви повинні нас здивувати. Ми не хочемо банальних побачень. - Розвинула тему Свєта.
   - Призначте зустріч в якомусь незвичному місці. Якщо це буде цікаво, ми продовжимо наше знайомство. Даємо вам на це два дні. - Підсумувала Віта.
   - Ну, тоді хоча б телефончик? - Макс простягнув руку, у жесті, наче просив милостиню.
   - Добре, телефончик дамо. - Відповіла Віта. - Але тільки один! - І вона подала візитку зі своїм телефоном Максу. - Щойно придумаєте незвичайне побачення - телефонуйте! - І обидві дівчини впурхнули в маршрутку.
   Хлопці подали їм валізи, допомогли завантажитися жінці з сумками і залишилися на зупинці.
   - І де ж у цьому місті знаходиться річка? - Ні до кого не звертаючись запитав Макс.
   - Язик не тільки до Києва, але й до будь-якого берега доведе! - Сергій рішуче пішов уперед, вишукуючи очима, у кого б запитати дорогу.
   Було рано і людей на вулиці майже не було. Всі, хто зійшли разом з ними з потяга, вже роз'їхалися. Наступний потяг ще не підійшов. Пройшовши кілька метрів, горе-мандрівники побачили попереду міст. По ньому їхали рідкісні машини, а по тротуару назустріч котив свою сумку-кравчучку немічний дідок.
   - Шановний джентльмен! Чи не будете ви люб'язні, розповісти розгубленим подорожнім, як дістатися до водної артерії тутешньої місцевості? -Підійшов до нього Сергій.
   - Шо? - Здивовано зупинився дідок, про всяк випадок міцніше вчепившись обома руками у свою "кравчучку".
   - Він хотів запитати, як тут у вас дістатися до річки? - Підійшов Макс. - Ми щойно приїхали і поки не зорієнтувалися.
   - До річки? То ви вже добралися. Це ж міст через неї. - Дідок махнув рукою в бік моста. - А отуточки, праворуч, міський пляж.
   - Просто біля вокзалу? - Здивувався Сергій.
   - Так, просто тутечки. Через годину туди стільки народу повалить! Місця вільного не буде. Спека ж така... От колись, за радянської влади, наприкінці червня ніякої спеки не було. Пам'ятаю, влітку взагалі не бувало більше двадцяти шести градусів. А тепер!.. До чого демократія довела - щоліта така спека, шо й жити не можна!...
   - Спасибі, дідусю! - Зупинив спогади дідуся про краще життя Макс. - Вибачте, але ми поспішаємо!
   - А цигарок зайвих у вас не знайдеться? - Вирішив попросити халяви дідок.
   - Ні, вибачте, ми не палимо! - Поспішив відв'язатися від нього Сергій.
   - І пляшок порожніх нема?
   - Тільки пластикова, та й та не допита. - І Макс потягнув Сергія від дідуся у бік зазначеного пляжу.
   - От, молодь пішла! Не п'ють, не курять!.. От у наш час молодь... - Понеслося їм у спини.
   Міський пляж виявився зовсім поруч з вокзалом. Величезні тінисті дерева по берегах, широка смуга білого пісочку, лавки і грибочки на ньому і річка... Не широка, але цілком симпатична.
   - Ну чим тобі не море? - Вигукнув Макс. - Ось тобі вода, ось тобі пісок, ось тобі пальми! - Він показав на височенну тополю. - А ось тобі і злачні місця! - Попереду Макс помітив невелике кафе.
   - Де намет ставити будемо? - Запитав Сергій, знімаючи з плеча рюкзак.
   - А он під тими віковими деревами: і тінь, і від дощу прикриють, і до кафе ближче. - І Макс попрямував до місця, яке йому сподобалося.
   - О! Та тут і шашлики смажити можна! - Вигукнув Сергій, помітивши кілька вогнищ у тіні дерев.
   Місце і справді було чудовим: навколо високі, метрів під двадцять, дерева; між ними чагарник, який росте майже рівними стінками, відділяючи невеликі галявини одну від одної. У парі десятків метрів - кафе; під ногами пісок, укріплений кучерявою травою; в десяти метрах - білий пісок пляжу, а за ним, всього в тридцяти метрах від обраного місця - річка.
   - Ну, ставимо намет! - Макс скинув свій рюкзак, в якому було укладено їхнє майбутнє житло, і друзі взялися за господарські клопоти.
   За деякий час на прямокутнику їх "двору", огородженому чагарником, стояв яскраво синій двомісний намет і взяті напрокат у найближчому кафе два лежаки, стіл з двома стільцями та мангал. У казанку закипала вода для розчинної кави, а на столі пахкотів принесений офіціантом сніданок: яєчня з беконом і смаженою картоплею.
   Поснідавши, хлопці пішли до річки і плавали там не менше півгодини. Коли вони повернулися до намету, весь пляж помітно змінився. На піску під сонцем на різних ковдрах, підстилках і рушниках засмагало безліч народу: і парами, і компаніями, і з дітьми, і пенсіонерськими групками. Кілька людей кидали м'яч через натягнуту сітку. Під деревами ближче до пляжу позаймали місця люди похилого віку: мужики грали в карти, дами про щось розмовляли. У тіні дерев з'явилося ще кілька наметів.
   - Ух ти! Народу - прямо як в Сочі! - Здивувався Макс.
   - Якби чогось не поцупили з намету... - Перейнявся Сергій і поліз перевіряти, чи всі речі на місці.
   На щастя, поки ніхто на їх пожитки не зазіхнув. Поруч, за чагарниковою стінкою, розташувалася сімейна пара з п'ятирічною дитиною. Вони поставили великий помаранчевий намет з навісом для лежаків і столу, також взятих напрокат, і варили гороховий суп у казанку. Молода жінка в смугастому купальнику накривала на стіл. Її чоловік неподалік від мангала складав у стос щойно куплені дрова. Хлопчик грався з човниками і каченятами в надувному басейні, розташованому трохи віддалік від намету.
   - Привіт, сусіди! - Привітався, випрямляючись, голова сім'ї. Зростом він був нижче середнього, але вже з помітним животиком. - Я Льоха, це моя дружина Віра, а цей спиногриз - Кирюха. Може, обмиємо знайомство? - І він показав на кілька пляшок пива, утоплених у відрі з водою.
   - Знайомству раді, але, від пива відмовимося. - Відповів йому Сергій.
   - А що так? - Мужик спантеличено почухав неголене підборіддя.
   - У зав'язці ми!.. Закодовані. - Вирішив приколотися Макс. - Якщо хоч трохи хлебнемо - кранти! Сховав би ти це від гріха подалі...
   - А то навіщо вам на відпочинку два трупи, міліція, розборки, свідчення... - Підтримав друга Сергій.
   - А й справді, Льоша, не всім же можна... - Втрутилася його дружина.
   - Співчуваю, мужики. Ну, тримайтеся. Відпочивайте, як можете. Хоча, який у вас відпочинок... - І Льоха пішов до пари зелених наметів, розташованих навпроти один одного трохи далі. Їх господарі виявилися не закодованими і незабаром три пари, дружно сівши за одним столом, весело цокалися пластиковими кружками.
  * 2 *
   Макс з Сергієм вляглися на свої лежаки і блаженно розслабилися. Ні музика, що доносилася від кафе, ні веселі розмови сусідів, не заважали їх відпочинку.
   - Життя прекрасне і дивовижне! - Констатував свій стан Сергій.
   - А якщо запросити сюди Віту і Свєту, буде ще й чудовим! - Мрійливо заклав руки за голову Максим. - Давай запросимо їх сюди.
   - Ні, запрошувати дівчат на другий день знайомства одразу на пляж - це не комільфо. І банально і непристойно.
   - Ну, тоді в кафе.
   - Чому би граблі не навчали, а серце вірить в чудеса! Вони ж сказали - їх здивувати треба!
   - Ну, я не знаю... Роззирнутися би у місті...
   - Давай спочатку тут роззирнемося: які тут порядки, що ще, крім кафе, може запропонувати місцевий сервіс, як будемо залишати речі, якщо підемо до міста...
   - Ну, Сірий, ти даєш! Стільки проблем на порожньому місці! А сусіди на що? Вони за речами і доглянуть! Пішли краще купатися! - І Макс побіг до води.
   Спека все посилювалася, тому Сергій не став заперечувати і незабаром приєднався до друга, кинувшись з розгону в прохолодну воду.
   Прогулянка по пляжу показала, що, крім кафе, місцевий сервіс пропонував відпочиваючим ще кілька дрібних кафешок і точок з морозивом; прокатний пункт пляжного інвентарю; кілька розкиданих там і тут роздягалень і туалетних будок; човнову і рятувальну станції; спортивний куточок з турніками, брусами, кільцями і декількома тренажерами; волейбольний та баскетбольний майданчики і невеликий літній кінотеатр під відкритим небом.
   Кінотеатр був влаштований дуже просто: господар одного з прилеглих будинків повісив на стіні свого будинку великий телеекран, вбив у пісок перед ним кілька колод і прибив до них дошки-лавки. Вечорами він включав те, що йшло по телебаченню, на свій смак підбираючи програму. Плату він збирав сам разом зі своєю дружиною у тих, хто розташовувався на перегляд.
   Руслан, господар уже знайомого кафе, попередив, що намети і речі можна залишати під нагляд як сусідів, так і декількох "біч-боїв" - Влада, Сашка, Стьопки та Льоньки, в обов'язки яких також входили: прибирання пляжу, розставлення лежаків, столів і стільців, піднесення до вогнищ і мангалів дров і ще безліч дрібних доручень.
   - Тільки документи та гроші, про всяк випадок, забирайте з собою. Про всяк випадок... - Порадив Руслан.
   Ще кілька разів поплававши в річці з дивною назвою Ворскла, пообідавши в кафе солянкою і смаженими грибами, переодягнувшись і залишивши на біч-боя Влада свої пожитки, хлопці вирішили відправитися у місто.
   Був вже початок п'ятої, коли вони сіли у маршрутний автобус, який прямував до Центру. Народу в автобусі було не багато: робочий день ще не закінчився, а ті, хто не працювали, вважали за краще рятуватися від спеки або біля води, або вдома біля кондиціонерів. Попереду сидів хлопець у білій кепці і вчив когось по телефону:
   - Запроси її на побачення, попроси пробачення... Отож. Скажи, що все усвідомив, що більше такого не повториться... Яке кіно?! Яке кафе?! Це занадто банально! Побільше романтики!.. Так, це саме воно!.. Ну, удачі! - І хлопець надів навушники.
   Сергій з Максом перезирнулися і нахилилися до переднього крісла:
   - Чуєш, пацан! Вибач, що відволікаємо... - Торкнув його за плече Макс.
   Хлопець зняв один навушник і, повернувшись всім корпусом назад, запитливо подивився на хлопців.
   - Ми тут випадково підслухали про романтичне побачення. - Почав Сергій. - Куди ти запропонував би нам запросити дівчат, щоб це було не банально?
   - Щоб їх здивувати і вразити? - Додав Макс.
   - Є тільки одне місце - бібліотека!
   - ??!!!
   - А коли ви в останній раз були в бібліотеці?
   - Ну, так відразу і не пригадаєш... Здається, ще в школі, класі в п'ятому я заходив до шкільної бібліотеки. - Почав пригадувати Макс.
   - А я разів зо два або три був в університетській. - Похизувався Сергій.
   - Я говорю про справжню Бібліотеку. - Заперечив хлопець. - Що ви знаєте про Справжню Сучасну Бібліотеку?
   - А хіба вони ще існують? - Ледве не хором здивувалися друзі.
   - Прикиньте?! - Саркастично відгукнувся хлопець. - І це найкраще місце для небанального романтичного побачення.
   - Я, звичайно, люблю читати. Недарма готуюся стати філологом. Але побачення серед книг... - Висловив здивування Сергій.
   - Ну, по-перше, в сучасній бібліотеці не лише книги. Там і журнали, і диски, і комп'ютери, і телик, і кіно, і виставки, і музика, і театр, і кондиціонери, і водоспади з рибками, і зелень у діжках, і кафе, і тренажери... Влітку не жарко, взимку не холодно, затишні куточки з диванами для побачень, нові теми для спілкування в різних залах... Та що там, сходіть - самі побачите!
   - Щось мене мучать непевні сумніви... - Процитував фразу з кіно Макс.
   - Практика - критерій істини! - В тон йому відповів хлопець. - До речі, наступна зупинка - Бібліотека. - І він, відвернувшись до вікна, знову начепив навушники.
   - А що ми втрачаємо? - Запитав Сергій. - З чогось же треба починати знайомство з містом.
   - Тоді вперед! - І Макс підштовхнув його до виходу.
   - Зупинка "Бібліотека". Наступна зупинка - "Сади". - Пролунало з динаміків і двері маршрутного автобуса розкрилися. Хлопці випали з автобуса на розпечену площу перед великим триповерховим будинком з величезним телеекраном над входом. У цей час на екрані миготіли кадри якогось спектаклю, йшла реклама якихось книг і журналів, а потім побіг рядок новин. До дверей будівлі вели широкі сходи, поділені посередині ступінчастим водоспадом. Водоспад падав у неглибокий, півметрової ширини канал, що перетинав усю площу майже до самої зупинки. У каналі хлюпалося кілька невисоких фонтанчиків. По обидва боки від сходів стояло по два циліндра електронної бібліотеки.
   - О! Та тут і електронка є! А навіщо ж тоді оце все? - І Макс розвів руками, змальовуючи фасад будівлі.
   - От увійдемо і подивимося! - Сергій почав підніматися сходами. Макс пішов за ним.
   Широкий ганок, як трибуна, височів над площею на півтора метри.
   - Ук'аїнський на'од - найбільш начитаний на'од в мі'е! У'а, това'іщі! - Макс, спершись об перила ганку, став у позу Леніна, заклавши одну руку за уявну жилетку, а другу простягнув до "народу".
   - Підемо, оратор! - Сергій потягнув його до дверей.
   Двері сама роз'їхалася в сторони і впустили відвідувачів у тамбур. Вулична спека змінилася кондиціонерною прохолодою.
   - Ух, як добре! За одне це варто було зайти в бібліотеку! - Макс розвів руки в сторони і повернув голову спочатку ліворуч, потім праворуч. - Ой, макетик!!! - Тонким голоском пискнув він і, сплеснувши руками, пародіюючи дівчинку, навшпиньках підбіг до одного з двох макетів, що стояли на столах з боків тамбура.
   Це були макети Бібліотеки.
   - А вони не бояться, що хтось тут щось поламає? - Запитав, підійшовши, Сергій і простягнув руку, щоб торкнутися будівлі. Рука пройшла крізь макет, який пішов хиткими брижами.
   Від несподіванки Сергій відсмикнув руку і зображення знову стало чітким і об'ємним.
   - Голограма!.. - Захоплено вигукнув Максим і теж "помацав" бібліотеку.
   З хвилину або дві вони засовували і висували свої руки у голограму, розкреслюючи її вздовж і впоперек на різній висоті.
   - О, та тут і клава на столі! - Сергій, нарешті, помітив комп'ютерну клавіатуру. - Подивимося, подивимося... - Він почав читати написи над кнопками.
   Натискаючи різні кнопки, змінюючи голографічне зображення, хлопці дізналися, що крім трьох наземних поверхів, бібліотека має ще й два підземних. Що за фасадом ховається ще одне - двоповерхове - крило будівлі. Бачили в розрізі внутрішні приміщення, електро-вітряки і сонячні батареї на даху, ліфти і ескалатори всередині...
   - Цікава іграшка. - Нарешті відірвався від макета Макс. - Ну що, підемо далі?
   - Прошу! - Сергій, вклонившись, пропустив того у двері, що автоматично розкрилися, і хлопці опинилися у холі Бібліотеки.
   Хол виглядав як невеликий тропічний сад. Прохолодний вітерець ворушив листя квітучих кущів. Звідкись струменіла легка музика. У кутках, праворуч і ліворуч від входу, біля невеликих водоспадиків стояло по два двомісних диванчики. На одному з них, обійнявшись, сиділи хлопець з дівчиною і розглядали якусь книгу. У міні-водоймах плавали різнокольорові рибки. Попереду за кущами виднілися сходи і дві прозорі кабіни ліфтів, що снували то вгору, то вниз з пасажирами. Люди, що виходили з них, одразу ж розчинялися за арками ліан справа і зліва. Деякі прямували до виходу. Між ліфтами, крізь кучеряві пагони зелені, також струменів невеликий водоспад. Посеред холу з зеленувато-сірої плитки підлоги виростала зрізана на висоті сантиметрів вісімдесяти біла грецька колона.
   - І куди далі? - Здивовано озирнувся Макс.
   Сергій став повільно обходити вільний простір по колу. Випадково наступивши на більш темну плитку, покладену зубчастим кільцем навколо колони, він від несподіванки застиг на місці: на колоні з'явилася мініатюрна дівчина.
   - Привіт! Я Лібра. Якою мовою бажаєте вести розмову? - Радісно звернулася до сторопілих хлопців півметрова дівчина, чимось схожа одночасно на Мерилін Монро, Олю Полякову та дружину Кролика Роджера.
   - Російською. - Розгублено промовив Сірий.
   - Та-дам! - Прозвучала музика. Лібра миттєво перевдягнулася в російський сарафан з кокошником, вклонилася до землі і знову з"явилася в літній білій сукні. - Привєт! Я Лібра. Хотітє, я расскажу Вам, что і гдє находітся в нашей Бібліотєкє?
   - Ага! - Згловтнув Макс і провів рукою над колоною. Зображення Лібри пішло брижами.
   - Українською! - Перервав Лібру Сергій.
   - Ой, лоскотно! - Засміялась та. - На першому поверсі праворуч знаходиться роздягальня. Але вона зараз не працює, тому що на вулиці спека. Далі по правому коридору - комп'ютерний зал. Там Ви можете скористатися безкоштовним інтернетом. Взагалі-то в нашій Бібліотеці всюди вай-фай.
   Макс знову провів рукою по голограмі.
   - Ой, лоскотно! - Знову пішла та брижами. - Якщо Ви зробите це в третій раз, я відключуся! У тому ж коридорі розташовані інформаційно-бібліографічний відділ та бібліотечне кафе. В самому кінці - туалет. Ой, лоскотно! - І голограма зникла.
   Це Сергій вирішив перевірити, як працює система. Він знову наступив на ободок темнішої плитки.
   - Привіт! Я Лібра. Якою мовою бажаєте вести розмову? - На колоні знову з'явилася дівчина в білій сукні.
   - Англійська! - Раптом випалив Макс.
   - Та-дам! - Прозвучала музика і Лібра, "поревдягнувшись" в англійський народний костюм п'ятнадцятого століття, вклонилася, а випроставшись, знову "одягла" білу сукню. - Good day! I'm Lybra...
   - Німецька! - Не дав їй продовжити Макс.
   - Та-дам! - Музичний сигнал, баварський костюм з великим декольте, і знову біла сукня. - Guten Tag! Ich heise Libra. Wollen sie...
   - Японська! - Макс перевіряв широту діапазону.
   - Та-дам!.. - Японське кімоно, зачіска з довгими шпильками, уклін на напівзігнутих ногах - і знову біла сукня. Зазвучали незрозумілі слова.
   - Українська! - Зупинив Лібро-Поліглота Сергій.
   - Та-дам!.. Привіт! Я Лібра. Хочете, я розповім Вам, що і де знаходиться в нашій Бібліотеці?
   - А скільки у вас мов? - Поцікавився майбутній філолог.
   - Всього в нашій Бібліотеці у відділі мовознавства представлено п'ятдесят сучасних мов, десять вимерлих і п'ятнадцять штучних. А я розмовляю тридцятьма мовами. Ще питання є?
   - Що треба зробити, щоб походити по бібліотеці, подивитися що тут, як тут... - Вирішив, що вистачить втрачати час на балаканину Макс.
   - Спочатку треба зареєструватися. Реєстратура знаходиться на початку лівого коридору. Якщо ви...
   Не дослухавши голограму Лібру, Макс пішов ліворуч, Сергій - за ним. Пройшовши в арку з вічнозелених ліан, хлопці опинилися у цілком звичайному коридорі з кам'яними стінами. Попереду був тупик зі скляними дверима, над якими зеленим світився напис: "Абонемент. Видача книжок додому". Зліва розташовувалося широке вікно з написом "Реєстратура. Статистичний облік", праворуч - великий настінний екран, над яким миготіли різнокольоровими вогнями літери:"Довідки. Афіші". Біля екрана стояли кілька людей і натискали на кнопки клавіатури, вишукуючи для себе потрібну інформацію.
   - Здається, нам сюди! - Макс схилився до віконця реєстратури.
   З віконця на нього визирнули величезні, іншопланетянські-прекрасні, оливкові, доброзичливі очі у фіолетовому обрамленні:
   - Я вас слухаю? - Запитливо звернулися до нього неймовірні очі.
   - А-а...
   - Як у Вас можна зареєструватися? - Поспішив на допомогу паралізованому другові Сергій.
   - Ви у нас вперше?
   - Так. Ми взагалі не місцеві.
   - Є два способи. Перший - зареєструватися і отримати постійну пластикову картку, яка забезпечить вам доступ до усіх відділів бібліотеки на весь поточний рік. Її оформлення коштує п'ять гривень. Або отримати одноразову гостьову картку безкоштовно, але вона не передбачає ніяких знижок.
   - Макс, ти як - гість чи клієнт?
   - Я... гість...
   - Давайте одну таку, а іншу таку. - Вирішив спробувати Сергій. Макс стояв у сторонці, оторопівши, і не міг відірвати погляду від величезних іншопланетних очей.
   - Прізвище, ім'я, по батькові?... - Иншопланетянка почала оформляти картку Сергію.
   За пару хвилин Сергій тримав у руках пластикову картку, схожу на банківську, але з власною фотографією і написом: "Полтавська обласна бібліотека для молоді" на лицьовій стороні. Другу картку, без фотографії він простягнув Максу.
   - Ти бачив?! - Макс озирався на вікно реєстратури. - Я думав, що в бібліотеках сидять сіренькі бабусі і щось в'яжуть на спицях. А тут така!.. Ти бачив її очі?! Просто неймовірні, іншопланетянські!!!
   - Цілком земні очі. - Спробував заспокоїти друга Сергій. - Не сперечаюся, величезні і прекрасні, але цілком земні. Пішли вже!
   Зазирнувши до "Абонементу", заставленому рядами стелажів з книгами, хлопці швиденько пробігли по першому поверху, розкриваючи двері і заглядаючи у приміщення.
   - Я думав, що в бібліотеках порожньо і сумно! - Не переставав дивуватися Макс. - А тут і народ, і музика, і голограми різні... А бібліотекарки!.. - Саме в цей час він зазирнув у "Бібліографічні довідки" і побачив красиву брюнетку з запаморочливою фігурою, яка щось пояснювала підлітку з зеленим хаєром на голові.. - Просто супермодель!
   - Ви щось хотіли? - Повернулась до них "супермодель".
   - Ми... Нам... А чому ваша річка називається "Ворскла"?
   - Це давня назва. У перекладі з тюркської "варе скле" означає "біла вода", "чиста вода".
   - А я чув, що "Ворсклою" річку назвав Петро Перший, коли впустив у неї скло від підзорної труби. Вода, ніби, вкрала у нього скло, тому вона "вор скла". - Втрутився підліток.
   - Це анекдот, придуманий після перемоги над шведами під Полтавою в 1709 році. Насправді, першу письмову згадку про річку Ворсклу ми знаходимо в Іпатіївському літописі за 1173 (6682 від Створення Світу) рік. Там пишеться: 6682 року на Петрів день (29 червня), син Чернігівського, згодом сам князь Новгород-Сіверський Ігор Святославич, дізнавшись, що половецькі орди ханів Коб"яка і Кончака прийшли на руські землі, зібравши полки свої, вирушив у Поворскля. "Ігор же поєха противу половцем і переєха Въроскол оу Лтави к Переяславлю". Не міг же Петро Перший сісти на машину часу, повернутися на шістсот з гаком років у минуле і назвати річку Ворсклою! Ще питання будуть?
   - Поки немає. Ми далі побіжимо.
   І хлопці побігли далі по коридору.
   - Не забути б, що кафе - тут! - Відзначив на бігу до сходів Серьога. - Що на другому поверсі? - Запитав він, на мить зупинившись біля Лібри.
   - Читальні зали різної спеціалізації: науковий, культурології та мистецтва, періодики та краєзнавства, техні...
   - Що зі сходами? - Перебив перелік Макс, втупившись у нерухомий ескалатор.
   - Щоб активувати ескалатор, треба натиснути кнопку на стіні. Стрілка на кнопці вказує, куди поїде ескалатор після її натискання. Ескалатор буде працювати рівно стільки, щоб підняти Вас від кнопки до наступного прольоту. - Макс вже піднімався нагору. - Щоб проїхати наступній людині, їй теж треба натиснути на кнопку, інакше ескалатор зупиниться. Це зроблено для економії електрики...
   Сергій встав на рухомий щабель, не дослухавши Лібри. Ескалатор зупинився, коли Макс був уже нагорі, а його друг ледь досяг середини прольоту. Решту шляху йому довелося долати пішки.
   - Ось що виходить, коли не дослухав жінку до кінця! - Повчально проголосив Макс, чекаючи його на проміжному майданчику.
   Майданчик виявився не просто проміжним. Невеликий коридор перпендикулярно від нього вів до широких дверей, над якими висвічувався напис: "Глядацька зала".
   - Подивимось? - Запитав Сергій. Але двері виявилися замкненими.
   - Тоді - нагору! - Макс натиснув кнопку і поїхав.
   Сергій, перш ніж ступити на рухомі сходи, теж натиснув кнопку. Цього разу йому вдалося доїхати до кінця. Тут, між двох кабін ліфта також плескотів водоспад, а в центрі холу їх зустрічала Лібра, але вже у блакитній сукні:
   - Ліворуч знаходяться читальні зали періодики, краєзнавства, техніки і домогосподарства, профорієнтації та...
   - Ух ти! Тренажери! - Не дослухав Макс, побачивши прямо перед собою кілька тренажерів за лавками і діжками з живими деревами.
   Хлопці, випробувавши бігову доріжку і "човен", помчали далі. Решта тренажерів були зайняті. У правому коридорі, уздовж стіни відділу мистецтв, прямо на підлозі була влаштована музична доріжка: півтори октави клавіш. Зігравши ногами "Чижика-Пижика", хлопці добігли до кінця коридору.
   - А чи не час нам до сортиру, сер? - Поцікавився Макс і ввійшов у відповідні двері.
   Зазирнувши до "Наукового читального залу", заставленого столами з настільними лампами і затишними кріслами, хлопці зібралися було піднятися на третій поверх, але раптом зазвучали динаміки:
   - Увага! За десять хвилин, рівно о вісімнадцятій годині, в Глядацькому Залі почнеться п'єса бібліотечного театру "Містична вечірка". Всіх бажаючих запрошуємо до зали!
   - Ходу! - Макс потягнув Серьогу вниз, перескакуючи через сходинки і забувши про кнопку ескалатора.
   Перед розчиненими дверима "Глядацького Залу" вже товпилося кілька людей. Працівниця, молода дівчина в зелених шортах і білій футболці, перевіряла квитки і пропускала глядачів у зал. Сергій простягнув їй свою картку. Дівчина провела її ребром по зчитувальному апарату і, повернувши господареві, пропустила його.
   - А вам доведеться заплатити. - Сказала вона Максу. - У вас гостьова картка.
   - Скільки?
   - Десять гривень.
   - Тобто, я міг всього за п'ять гривень оформити картку, а потім ходити скрізь безкоштовно?
   - В даному випадку - так. У деяких діють просто знижки. То Ви заплатите чи підете оформляти постійну картку?
   - Зараз просто час втрачати не хочеться. Візьміть гроші. - І Макс, заплативши за вхід, пішов шукати друга.
   Сергій зайняв місця в третьому ряду біля проходу. Зал швидко заповнювався глядачами. Кілька хвилин - і світло згасло...
  
  * 3 *
   Спектакль був незвичайним. Молода відьма з розкішним довжелезним волоссям запросила всіх до себе в гості. Повороживши на сцені над якимись глеками, вона приготувала частування: жаб'ячу кров (це виявився звичайний томатний сік) і черв'ячків (желейні цукерки), якими і пригостила всіх бажаючих. Макс і Сергій з побоюванням їх спробували і приготувалися дивитися далі.
   В гості до відьми стали приходити різні персонажі. Мало того, що актори запросто спілкувалися з глядачами і навіть залучали їх до дії, складався спектакль, як салат, з безлічі нарізаних шматочками різних творів. Після сцени з Гоголя, де Чорт прийшов не до Солохи, а до господині-відьмі, у неї ж зібралися булгаківські герої на спіритичний сеанс, потім його перервала Касандра, яка носилася по всій сцені під пісню Володимира Висоцького. Сцени, змішуючись і переплітаючись, з'єднувалися в один немислимий сценарій. Тут були гоголівські Панночка з Відьмою-Кішкою, Вій з різною нечистю і літаюча труна з Відьмою. Булгаківські Майстер і Маргарита, Гелла і Азазелло, Воланд і Бегемот. З'являлися Дракула Брема Стокера і Конотопська відьма Квітки-Основ'яненка, Мавка Лесі Українки і Гаррі Поттер Джоан Роулінг, живий мрець Одоєвського і забуті предки Михайла Коцюбинського, домовик Осипа Сенковського і вампіри Володимира Висоцького... і ще багато всяких героїв містичних творів.
   Півтори години пролетіли непомітно. Вийшовши із залу для глядачів, хлопці знову піднялися на другий поверх і вже повільніше пройшлися по його коридорах, обвішаних портретами різних письменників.
   - Чи то у мене глюки після спектаклю, - Пошепки, схилившись до вуха друга, повідомив Макс. - Чи то ці портрети за нами стежать... - Він різко повернувся до портрета, повз якого вони щойно пройшли - Шекспір не встиг відвести очі, і кілька разів моргнув. - Ага, попався! - Вигукнув Макс переможно і злегка ошелешено.
   - Доброго дня! - Сказав чисто українською англійський драматург. - Дозвольте представитися - Вільям Шекспір.
   - Нічого собі! - Здивувався Сергій. - Тут що, і портрети розмовляють? Містика якась!
   - Ніякої містики! Просто більш досконалі технології. Кожен портрет - це окремий комп'ютер, в який завантажена інформація про автора, його твори, його висловлювання і світогляд. - Повчально віщав Шекспір, поглядаючи то на одного, то на іншого. - Комп'ютер, використовуючи цю інформацію, будує живі діалоги з відвідувачами.
   - І багато в бібліотеці таких "живих" портретів? - Поцікавився Сергій.
   - Всі портрети, які ви побачите, є, як ви висловилися, "живими". Це дозволяє економити час при знайомстві з окремими поетами, письменниками, драматургами та іншими видатними особистостями. Ви можете задавати будь-які питання про мене чи мою творчість і отримувати вичерпну інформацію. Хочете, я розповім вам свою біографію?
   - Якось іншим разом... - Макс постарався бути ввічливим, щоб не образити співрозмовника. - А що знаходиться на третьому поверсі?
   - З цим питанням ви можете звернутися до Лібри. - Відповів Шекспір. - Я не смію відбирати її хліб. - І він відвів свій погляд від хлопців, "побачивши" нових відвідувачів.
   Лібра повідомила, що на третьому поверсі знаходяться різні службові приміщення, а також кілька залів: Конференц-зал, Ігровий зал, Лекційний зал, Виставковий зал.
   - У виставковому залі зараз проходить виставка робіт наших читачів до творів Тараса Шевченка. Вхід для всіх безкоштовний. - Повідомила вона. -Раджу поквапитися! Хоча наша бібліотека працює цілодобово, після восьмої години вечора багато залів обслуговуються лише автоматами, роботами і комп'ютерами. Живих співробітників залишиться тільки троє, не рахуючи охорони.
   Переглядати роботи у Виставковому залі хлопцям допомагав невеликий робот - приблизно метрової висоти циліндр на коліщатках, увінчаний чимось схожим на голову з щілиною-екраном, і написом "Вертер-3" на "грудях". В експозиції були представлені і ілюстрації до творів Шевченка, і вишивки, і різні вироби, і портрети Шевченка - з бісеру, з дерева, з глини, аплікації на тканині...
  Вийшли Макс і Сергій із залу вже на початку дев'ятої.
   - Чуєш, Зелений, а давай поїдемо вниз на ліфті! - Запропонував Макс. - Ескалатор ми вже випробували...
   - Можна і на ліфті. - Погодився Сергій. - І вони увійшли до кабіни.
   - Ой, скільки тут кнопок! - Розгубився Макс. - А на вигляд лише три поверхи! Так... Перший, другий, третій, дах... Виявляється, тут і на дах можна з'їздити!
   - По даху погуляємо якось іншим разом! Нам донизу треба!
   - А тут і внизу багато чого: бібліотечний музей, книгосховище...
   - Жми на перший поверх! Пізно вже. - Втративши терпіння, Сергій сперся об стінку ліфта.
   Раптом світло у кабіні погасло, замиготіли якісь зеленувато-фіолетові сполохи, і хлопці відчули, що ліфт з шаленою швидкістю мчить кудись донизу. Мчали вони так секунд десять-п'ятнадцять. За цей час та з такою швидкістю можна було спуститися поверхів на тридцять. Сполохи припинилися, знову загорілося рівне світло, ліфт зупинився, і його дверцята розсунулися.
   - У них що, тут ще й бункер є? - Здивовано запитав Макс, визираючи назовні.
   - У бункері дерева не ростуть... - Задумливо констатував Сергій, роздивляючись величезні хвощі і папороті, що підносилися над головами на висоті близько двадцяти метрів. - Навіть не дерева... Схоже на юрський період...
   - Ага, зараз і динозаври з'являться! - З'єхидничав Макс у спину другу, який вже пішов від ліфта по добре витоптаній стежці.
   Стежка вивела хлопців на схил великого пагорба. Тут папороті припинялися, а внизу стелилася велика, майже пласка долина з високими травами. І по цій долині йшли... Ну так, величезні травоїдні динозаври з довгими шиями і хвостами!
   - Це що, такий музей? Тут теж голограми?
   - Ні, це, здається, справжнє... - Сергій зірвав і розім'яв у пальцях кілька травинок. Потім він підняв з землі камінь і кинув у долину. Долина брижами не пішла, а камінь, як і належить, покотився по схилу вниз, лякаючи метеликів і бабок, які відпочивали у траві.
   - Ходімо назад... - Сергій з побоюванням потягнув Макса назад, до ліфта.
   Пройшовши по стежці метрів сто, хлопці вперлися просто у скелю. Ніякого ліфта не було.
   - Може, у скелі якісь потаємні двері... Треба знайти кнопку... - Макс почав обмацувати скелю руками, але нічого схожого на кнопку не виявлялося.
   - Ну от, влипли! - Сергій сів на камінь біля стежки і почав відстукувати якийсь ритм ногою. - Якби хоч знати, де і що натиснути...
   І тут з-за хащі хвощів з'явився хлопчина. Той самий, який ще в автобусі порадив їм сходити в бібліотеку.
   - Вау! А ви вже тут?! - Здивувався він. - Швидко ж вас Бібліотека визнала!
   - Тобто, як це визнала? - Не зрозумів Сергій.
   - Та! Неважливо. Скоро все самі дізнаєтеся. Давайте-но, я вас звідси виведу, а то там, - Він показав пальцем вгору, - вже пізно.
   Підійшовши до скелі, хлопець приклав до неї долоню, і частина скелі відразу ж від'їхала у бік. За нею, як ні в чому не бувало, світилася кабіна ліфта.
   - Ну, заходьте, поїхали! Мене, до речі, Ігорем кличуть. Думаю, тепер ми будемо не раз зустрічатися.
   - Макс, Сергій. - Відповіли хлопці, відчуваючи, як ліфт мчить з величезною швидкістю вгору.
   - А там. - Сергій вказав униз. - Там що, все справжнє?
   - Ну, так. Ви випадково на таймер натиснули і вас у минуле занесло. Добре, що я саме тут прогулювався, а то б сидіти вам до ранку...
   - А вранці що, нас би знайшли?
   - Комп'ютери б повідомили про часовий стрибок, і моя бабуся вас би знайшла.
   - Бабуся?
   - Так, Галина Вікторівна. Вона в Бібліотеці працює. Завідуюча Бібліотечним Музеєм.
   - А в музеї все ось таке, доісторичне? - Допитувався Сергій.
   - Ні, музей цілком звичайний. У ньому чотири відділення: Історія Мов, Історія Писемностей, Історія Книг і Історія Бібліотек.
   - Чуєш, Зелений, саме по твоєму профілю! - Штовхнув ліктем Сергія у бік Максим.
   Дзинь! Ліфт зупинився і відчинив дверцята. У холі першого поверху бібліотеки їх зустрів робот Вертер-1. У кріслі біля входу сидів охоронець.
   - А Лібра де? - Подивився на порожню колону-постамент Макс.
   - Лібри на ніч відключаються, замість них виходять Вертери. - Пояснив Ігор.
   - А ця бібліотека що, така ж, повна магії, як у фільмі "Бібліотекарі"? - Поцікавився Сергій.
   - Ні, ніякої магії не існує. - Розсміявся Ігор. - Існує дещо серйозніше. Потім дізнаєтеся. А фільм... - Це так, про людське око.
   - А навіщо очі відводити? - Зацікавився Макс.
   - Не все відразу! - Ігор попрямував до виходу.
   - Закінчили працювати? - Запитав охоронець, піднімаючи голову від журналу, в якому він розгадував кросворд. - Чи ще ходити будете?
   - Ні, ми вже все. - За всіх відповів Ігор. - Ще відвідувачі є?
   - Ви останні. Сергія Володимировича я не рахую, він, як завжди, до ранку просидить у науковому.
   - Ну, спокійного вам чергування! До побачення!
   - До побачення! - Попрощалися і Макс з Сірим, виходячи на вулицю.
   Фонтани перед Бібліотекою, підсвічені різнокольоровими світлодіодами, танцювали під тиху, ніжну мелодію. На великому екрані на фасаді миготіли кадри з вистави "Містична вечірка", експонати Шевченківської виставки, реклама нових книг і журналів, а внизу, рядком, що біжить, сповіщалося, що можна буде побачити завтра...
   До свого намету хлопці дісталися вже майже о першій годині ночі. Біля нього на лежаку дрімав біч-бой Льонька.
   - Пост прийняв! - Доторкнувся до його плеча Сергій.
   - Пост здав... - Сонно відповів Льонька і пішов досипати в кафе.
  
  * 4 *
   "...Ні, той останній коктейль був зайвим... І чому я не зупинилася на "Беверлі Хіллз"? Навіщо мені після нього знадобилася ще й "Блакитна лагуна"?... З наступного понеділка треба починати нове життя! З цього не можу - сил не вистачає..." - Марлена Миронівна, мініатюрна (метр п'ятдесят) фарбована блондинка, поспішаючи і спотикаючись, долала п'ятдесят метрів від автобусної зупинки до входу в Бібліотеку. - "Уф... Здається встигла!" - Вона увійшла в хол бібліотеки рівно за півхвилини до восьмої і просунула свою картку в щілину автомата. Автомат дзенькнув, і Марлена Миронівна вже спокійно пішла до свого відділу Художньої Літератури.
   - Доброго ранку! - Привіталася з нею Тетяна Максимівна, злегка повненька молода жінка з величезними, просто іншопланетянськи-прекрасними, оливковими очима в фіолетовому обрамленні, за які в бібліотеці її називали Таніанка, що вже сиділа на своєму робочому місці в реєстратурі.
   - Кому добре, а кому дуже навіть важке. - Пробурчала Марлена Миронівна, яку в бібліотеці всі називали Мерилін Монро.
   - А! Знову наслідки неправильного способу життя?!
   - А не треба мені заздрити! - Марлена зупинилася біля дзеркальної колони і подивилася на своє відображення. - "Так... Від Мерилін Монро залишилися лише зачіска та помада на губах. Все інше якесь пом'яте і сильно поношене... Ну чому сьома частина життя - це понеділки?!.."
   - У вас над головою галактики вибухають, а ви на понеділки скаржитеся! - Пролунав чийсь голос за спиною.
   Марлена озирнулася, але нікого, крім великого рудого кота, що поспішав до відділу бібліографічних довідок, не побачила. "Може, це кіт зі мною говорив?" - подумала вона - "Ні, фантазія у мене занадто бурхлива. Пора її іноді зв'язувати..."
   Першу половину дня Марлена провела на автопілоті, ледь встигаючи знаходити і видавати відвідувачам книги. "Скільки у нас ще відсталих громадян, що віддають перевагу паперовим книгам, а не електронці!" - зітхаючи, думала вона, підсовуючи штрих-коди книг під зчитувальний пристрій. Комп'ютер тут же реєстрував книги на картку відвідувача.
   Як відомо, понеділок ділиться на дві частини: час до обіду і час до кінця роботи. Час до обіду тягнувся неймовірно довго. Ледве дочекавшись дванадцятої, Марлена помчала до бібліотечного кафе. Туди вже сходилися на обід співробітники першої зміни, за трьома столиками сиділо кілька відвідувачів бібліотеки.
   - Здається, я декому не просто перейшла дорогу, а навіть бігала туди-сюди! - З сосискою, картопляним пюре і чашкою кави до столика підійшла Ольга Степанівна (або по-тутешньому, Графиня, чи навіть, Бібліографиня Ольга - ефектна брюнетка з фігурою супермоделі, яка працює у відділі бібліографічних довідок). - Відчуваю себе просто як ріпка в казці! Сиджу, нікого не чіпаю, лише всякі... весь час смикають!
   - Не переймайся через людей. Вони всі помруть. - Не виходячи з меланхолійного настрою, відповіла їй Тетяна Анатоліївна (Тетяна Ларіна з Сектора Іноземних Мов при Бібліотечному Музеї).
   - Ось я, наприклад, - Вступила у розмову Мерилін Монро, - Раніше ставилася до людей добре. А тепер взаємно.
   - Добре бути голубом. - Все так же меланхолійно вимовила Тетяна. - Захотів - в Париж злітав, хтось дратує - на голову напаскудив...
   - А ти не пробувала... ну, хоча б, трошки випити для настрою? - Поцікавилася Марлена, яка вже майже прийшла після вчорашнього у норму.
   - Алкоголь - це для слабаків! - Гордо відповіла Тетяна. - Сильні насолоджуються депресією! - І вона з гідністю понесла себе і свій порожній посуд до стійки.
   Закінчивши з обідом, Монро пішла на другий поверх за журналами для мами. Вже виходячи з Відділу Періодики, вона раптом спіткнулася, і журнали розсипалися. Довелося присісти, щоб їх зібрати.
   - Це чаклунство. - Повідомив Марлені портрет Булгакова, під яким вона саме копирсалася. - Ну а чаклунству, як відомо, варто лише початися, а там вже його нічим не зупиниш!
   - Ото ж бо й є, що якщо де замішалася чортівня, то чекай стільки користі, скільки від голодного москаля! - Підхопив портрет Гоголя.
   Марлена проігнорувала ці репліки і, вставши, знову повернулася до холу. Дійшовши до дзеркальної колони, вона за звичкою подивилася на себе. Дивно... З ранку вона помітно помолодшала: шкіра розгладилася, мішки під очима зникли, тепер вона була майже справжньою Мерилін... "Але ж ще перед самим обідом все було набагато гірше..." - розмірковувала Марлена, розглядаючи себе у дзеркалі. - "Невже картопля з сосискою так благотворно на мене подіяли .. Чи це було щось інше?..."
   Марлена задумливо повернула назад. Проходячи повз портретів Гоголя і Булгакова, вона мимоволі вимовила вголос те, про що думала:
   - Що за непонятки зі мною відбуваються?
   - Бачили ви щось подібне? Просто містика! - Поспівчував їй Булгаков.
   - А що ж? Що тут дивовижного? Так богу завгодно! - Підхопив Гоголь.
   - Та тьху на вас! - Відмахнулася від них Марлена. - Тут таке становище...
   - Становище серйозне, але аж ніяк не безнадійне. - Вирішив підбадьорити її Булгаков. - Варто гарненько його проаналізувати.
   - Я пам'ятаю, ніби крізь сон, давно-давно щось страшне розказували про цей будинок... - Моторошно і напівпошепки почав розповідати Гоголь.
   - Та цій будівлі всього кілька років! Вона недавно побудована! - Вигукнула вже трохи налякана Марлена. - Повернусь-но я назад. - І вона знову відчинила двері Відділу Періодики.
   - Ти щось ще хотіла? - Повернулась до неї від стелажа з популярними журналами Світлана Миколаївна (в бібліотеці просто Світланка). - Хочеш новий "Міжнародний туризм"?
   - М-ммм... Добре там, де мене немає... - Марлена погортала журнал. - Море, пісок, пальми... А там, де я є, просто свято якесь!
   - То ти вирішила мені продовжити свято своєю присутністю? - Світланка уважніше придивилася до Марлени. - А ти й справді вся якась... помолодшала, святкова така. Нова косметика?
   - Не знаю, але щось нове в собі відчуваю.
   - Може, закохалася? Гарного чоловіка зустріла?
   - Ні, хороших мужиків розбирають ще цуценятами, а не тоді, коли вони вже кобелями стали. А мені вже цуценята за віком не підходять.
   - Ну, не скажи! Он Алла Пугачова - чим старша, тим молодші у неї чоловіки. А тобі всього тридцять шість. А сьогодні ти навіть років на десять помолодшала, ще більше на Мерилін Монро схожою стала.
   - Отож!.. А з ранку я була років на десять старшою! Нічого не розумію... - І Марлена знову вийшла в коридор. "Я ось так от йшла, йшла, а потім тут спіткнулася..." - Марлена зупинилася між портретами Гоголя і Булгакова. Ті вичікувально подивилися на неї.
   - Цегла ні з того ні з сього нікому й ніколи на голову не звалиться! - Проголосив Булгаков. - Це я образно висловлююсь.
   Від несподіванки Марлена впустила один з журналів і нагнулася, щоб його підняти.
   Поки вона розгорталася, Гоголь не забув прокоментувати:
   - Так от як морочить нечиста сила людину! На зачарованому місці ніколи не було нічого доброго. Чорт зна що таке!
   Не звертаючи уваги на їхні репліки, Марлена знову підійшла до дзеркала: тепер вона виглядала років на двадцять. "Ці Гоголь з Булгаковим вічно щось придумують!" - подумки обурилася Марлена і повернулася до портретів.
   - Признавайтеся, ваших рук справа? - Строго запитала вона, переводячи погляд з одного на іншого. - Все містикою бавитеся?!
   - Ну, ми ж з вами розуміємо, що чорної магії зовсім не існує на світі. - Подумавши, відповів Булгаков - І що вона не що інше, як марновірство... А якщо ми всі і за техніку, і за викриття...
   - І без того вже уславилися ми бозна якими бешкетниками! - Підтвердив Гоголь. - Але перед вами нічого таїтися. Чи знаєте, що душа моя давно продана нечистому? Та й хто за життя своє не знався з нечистим?
   - Благаю вас, повірте хоча б у те, що Диявол існує! - Заволав Булгаков. - Майте на увазі, що на це є сьомий доказ, і він вам буде зараз пред'явлений!
   - Гаразд, зараз ще раз перевірю... - Марлена позадкувала до дверей Відділу Періодики, рішуче зітхнула і знову рушила коридором. Між портретами містичної парочки вона призупинилася, про всяк випадок кинула на підлогу один з журналів, присіла, розвернувшись, щоб його підняти, встала і кинула запитальний погляд на загадково усміхнені портрети.
   - Видно правду кажуть люди, що у дівчат сидить чорт, підбурюючи їхню цікавість. - Прокоментував її дії Гоголь.
   - Ось яке питання мене турбує: якщо Бога немає, то, питається, хто ж керує життям людським і всім взагалі розпорядком на землі? - Задумливо промовив Булгаков.
   Марлена рішуче попрямувала до дзеркала. Тепер, при тому ж зрості - метр п'ятдесят, вона виглядала років на десять. Абсолютно дитяче личко дивилося з-під копиці фарбованих завитків, плаття висіло, як на вішалці, і без того невеликі груди зовсім зникли. "Мамусю!!!..." - подумки закричала Марлена, прикриваючи собі рот долонею. - "Що ж робити? Як я повернуся на робоче місце?.. А як я повернуся додому! Я ж тепер ровесниця своєї Оленки! Мама і дочка одного віку..."
   На сходах почулися чиїсь голоси. Марлена блискавкою метнулася до ліфта і натиснула першу-ліпшу кнопку. Ліфт поїхав униз. Зупинився він на мінус першому поверсі, який займав Бібліотечний Музей. Просто перед дверима ліфта на стіні спалахнув світловий напис:
  Те, що для одних людей виглядає як магія,
  для інших просто більш високі технології.
   Звична фраза-девіз цього відділу сьогодні відгукнулася у мозку зовсім по-іншому. "А може, я і справді задіяла якісь там магічні технології?" - подумала Марлена. - "Тоді мені тут допоможуть!" - і вона рішуче натиснула ручку двері Сектора Іноземних Мов, де зазвичай можна було знайти Галину Вікторівну, завідуючу музеєм.
   Ця Галина Вікторівна була дивною особою, наче не від світу цього. Працювала вона в бібліотеці вже більше двадцяти п'яти років, до цього була і бухгалтером, і друкаркою, і лаборанткою, і інженером, і вчителем. Років їй було вже досить багато, якщо судити по синові і майже дорослому онукові, але виглядати вона могла за настроєм і на сорок, і на тридцять. І кожного дня у неї був новий наряд, то короткий, то довгий, обов'язково з комплектом прикрас до нього і капелюхом відповідного кольору. Колись колеги спробували порахувати, скільки ж у неї цих капелюхів, але після тридцять сьомого збилися і кинули цю затію. Вона зберігала у своїй пам'яті безліч різних відомостей, вміла ворожити на картах, писала сценарії до бібліотечних спектаклів і володіла артистичним талантом. Крім того, вона могла раптом з'являтися ніби з нізвідки і зникати ніби в нікуди. За це її називали Галюцинацією Вікторівною або просто Галюником.
   Галина Вікторівна підняла голову від комп'ютера і подивилася, хто увійшов.
   - Не знаю, як і почати ... - Залепетала Марлена, підходячи ближче. - Все так незрозуміло, що схоже на диво або магію... Тим більше, що сталося це між Гоголем і Булгаковим...
   - Все ясно! Не переживай, чудес не буває. Все, що здається дивом одному - найпростіше знання для іншого. - Галина Вікторівна піднялася з-за столу і вийшла до Марлени. Сьогодні вона була в темно-синій оксамитовій сукні до підлоги, на якій переливалося синіми і блакитними каміннями сріблясте кольє і з такою ж заколкою у довгому густому волоссі, яке наче хутряна накидка спускалося по її спині. - Марленочка Миронівна, ніколи не експериментуй, не ознайомившись попередньо з інструкцією.
   - А що, до цього ще й інструкція додається? - Здивувалася Марлена.
   - Звичайно! Якщо щось працює, до нього обов'язково є інструкція.
   - А де мені з нею ознайомитися?
   - У мене! Підемо, я тобі все на місці розповім.
   Піднявшись на другий поверх, бібліотекарки одразу ж пішли до портретів містичних письменників.
   - Ось, дивись. - Галина Вікторівна відійшла до дверей Відділу Періодики та пішла вздовж лівої стіни коридору. - Зазвичай всі люди ходять майже посередині, але у тебе сьогодні було... скажімо, не зовсім добре самопочуття, і ти рухалася майже біля самої стінки.
   - Так, мені хотілося відчувати якусь опору...
   - Між портретами Гоголя і Булгакова існує точка, зупинившись і розвернувшись на якій, людина вмикає механізм омолодження організму. Попросту кажучи, омолоджується.
   - Рухове і мовне збудження... Маревні інтерпретації... - Почав аналізувати її дії Булгаков. - Шизофренія, мабуть! - Поставив він заключний діагноз.
   - Тьху, диявол! Так тебе не на жарт забрало! - Здивувався Гоголь.
   Не звертаючи на їхні репліки уваги, Галина Вікторівна продовжила:
   - Раджу користуватися цим не частіше ніж один раз на рік, а то й на кілька років. - Повернувшись до Марлени, Галина Вікторівна виглядала тепер років на тридцять п'ять.
   - Це магія така, еге ж? - Таємничим шепітом запитала Марлена.
   - Панове! Це сатана! Вогню!!! Швидше вогню! Не пошкодую казенної хати!!! Цур мене, сатано! - Заволав, нагнітаючи обстановку Гоголь.
   - Перестаньте ви мене містифікувати і мучити вашими загадками! У мене голова йде обертом від усіх цих незрозумілостей! - Зупинив його Булгаков.
   - Причому тут магія? - Невдоволено підняла брову Галюцинація. - Коли ти натискаєш кнопку на пульті, і у тебе включається телевізор - це магія?
   - Ні, звичайно. Я ж знаю, що там такі електронні сигнали... А тут нічого не зрозуміло.
   - І ти можеш мені розповісти докладно, як саме працює пульт і як включається телевізор?
   - Ні, я ж не розбираюся в цих всіх технологіях.
   - Чого не знаємо, за те не ручаємося. - Погодився з нею Булгаков.
   - Я готовий накинути на себе петлю і бовтатися на дереві, як ковбаса перед Різдвом на хаті, якщо... - Почав було Гоголь, але Галина Вікторівна його перебила:
   - От і тут технології. І розбиратися в них звичайним користувачам зовсім не обов'язково. Треба тільки знати, де натиснути і що має статися. А слово магія... Втім, яка різниця, яким словом назвати ці технології? Нехай буде хоч магія! Головне, щоб працювало.
   - А що ж мені тепер робити? Як мені стати трошки старшою?
   - Ви достатньо постаріли від горя за останні півроку... - Оцінив її стан Булгаков. - Ви, сподіваюся, не буйна? А то я, знаєте, не виношу шуму, метушні, насильств і всяких речей у цьому роді... Заспокойте мене, скажіть, що ви не буйна!
   - Не казися, не казися, жінко! - Тут же підхопив Гоголь. - Що зроблено, те зроблено! Я зміняти не люблю!
   - А ми змінимо! - Відповіла Галина Вікторівна. - І дуже просто - треба все зробити у зворотному порядку! Спробуй!
   Прислухаючись до порад і підказок Галини Вікторівни, Марлена відійшла до дзеркала і пішла вздовж стіни спиною вперед. Між потрібними портретами вона зупинилася і повернулася навколо своєї осі два рази.
   - Ну і дуже добре. Самі ж за все і поплатитеся! Я попередив, а там як хочете! - Коментував її дії Булгаков. Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат...
   - Між іншим, мати коваля Вакули мала не більше сорока років свого віку. - Чомусь повідомив Гоголь.
   Не звертаючи на них уваги, все так же, задом, Марлена пройшла до дверей Періодики. А потім стрімголов побігла вже по центру коридору до дзеркала. На неї дивилася доросла Мерилін Монро, яка виглядала років на тридцять.
   - Це ще не зовсім я. - Критично оглянула себе Марлена.
   - Хочеш виглядати на всі тридцять шість чи залишиш так? - Іронічно посміхаючись, запитала Галюцинація Вікторівна.
   - Мабуть, так залишу. - Вирішила Марлена. - Ха! Тепер і в косметичний салон ходити не треба!
   - Тільки нікому про це не розповідай. Точку омолодження знаходять тільки ті, кому вона дійсно потрібна. Прийде час, і хтось сам, так само як ти, раптом випадково її знайде.
   - Здорово! Ну, я побігла! Перерва-то вже давно закінчилася...
   Весь робочий день, що залишився, Марлена Миронівна літала як на крилах, абсолютно не відчуваю втоми і зовсім забувши про ранкове похмілля, а відвідувачі чоловічої статі дарували їй сьогодні набагато більше компліментів.
  
  * 5 *
   Спали хлопці аж до дев'ятої години ранку. Спали б і довше, але пляжний народ вже щосили гомонів, у кафе грала музика, сусіди кричали на "спиногриза-Кирюху"... Довелося вилазити назовні. А зовні було літо! Річка!! І запах димку від мангала!!!...
   Поснідавши шашликом з помідорами, накупавшись у річці, набігавшись, настрибавшись, награвшись у волейбол, хлопці опівдні приготували суп з пакетика, пообідали і лягли в тіні на лежаках.
   - Чи не здається Вам, вельмишановний сер, що пора подзвонити нашим дамам? - Звернувся Сергій до майже дрімаючого Макса.
   - А Ви, багатоповажний синьйор, вважаєте, що вже пора?
   - Я вважаю, що неординарне місце для побачення ми вже знайшли. А час... Думаю, що о п'ятій годині вечора - це і не дуже рано, і не надто пізно.
   - Кінчай базар! - Зовсім не по-джентльменськи вигукнув Макс. - Я дзвоню!
   Він дістав візитку і почав набирати номер Віти.
   - Алло! Ви ще не забули своїх попутників по вагону? Про всяк випадок нагадаю: Я Макс, а мого друга Серьогу звуть Зеленим!... Пам'ятаєте? Дивно, а я думав, що таке незначне знайомство не повинно було записатися у вашій пам'яті... Так, звичайно... Тут Сіро-Зелений робить страшні очі, мабуть, хоче запитати, як там Свєта?... Поруч? Тоді я вмикаю гучний зв'язок, щоб ми всі могли поспілкуватися.
   - Доброго дня! - Привітався Сергій.
   - Доброго дня!! - У два голоси відгукнулося зі смартфона.
   - А ви чому телефонуєте? Вже знайшли, куди нас запросити? - Одразу ж поцікавилася Віта.
   - Так! Ми запрошуємо вас до бібліотеки!
   - До бібліотеки? - Розчаровано простягнула Свєта.
   - Світланка. - Втрутився Сергій. - А вас часто запрошували на побачення до бібліотеки?
   - Взагалі-то, жодного разу...
   - От бачите, отже, наше запрошення вже, принаймні, неординарне!
   - А ви впевнені, що ми там з вами не занудьгуємо? - Запитала Віта.
   - Повірте людині, яка взагалі нудьгувати не звикла! - Відгукнувся Макс. - Нудьгувати вам точно не доведеться!
   - Дівчата, ми обіцяємо вам і незвичайні пригоди, і нову інформацію, і захоплююче видовище! Повірте, такого ви ніколи не бачили, і це побачення вже точно не забудеться! - З інтригуючими інтонаціями віщав Сергій. - Отже, одягайтеся зручніше, і приїжджайте до молодіжної бібліотеки годині о п'ятій. Вам це підійде?
   - Хлопці, а ви думаєте, що бібліотека в місті тільки одна? - Засумнівалася Свєта. - Як ми знайдемо потрібну?
   - Така Бібліотека вже точно лише одна! - Вигукнув Макс. - Вона називається "Молодіжна Бібліотека", а зупинка, до якої треба їхати, як не дивно, називається просто "Бібліотека".
   - Ми будемо вас чекати біля входу рівно о п'ятій! - Уточнив Сірий.
   - Під струменями райдужного фонтану! - Додав, вже відключаючись, Макс. - Ну, Сірий, одягатися!
   Коли хлопці були вже цілком готові, Макс раптом виявив на правій шкарпетці дірку.
   - Як ти думаєш, шкарпетки краще переодягнути, чи і так зійде? - Звернувся він до Сергія.
   - На побачення в дірявих шкарпетках?! - Обурився той.
   - Ну от чому надіти рвані джинси - модно, а шкарпетку з діркою - соромно? - Бурмочучи собі під ніс, Макс поліз у рюкзак за новою парою...
  
   - Поїдемо? - Повернулась до подруги Свєта.
   - Поїдемо! Дуже вже інтригуючою була обіцянка. Тим більше, що побачення в бібліотеці і справді виглядає не банальним.
   Як не дивно, щойно дівчата згадали про бібліотеку на зупинці, їм одразу ж пояснили, в який бік треба їхати і через скільки зупинок сходити. Складалося враження, що ця Бібліотека в Полтаві - якесь дуже відоме і часто відвідуване місце, на зразок найцікавішої пам'ятки або арт-об'єкту.
   До зупинки вони під'їхали без семи п'ять.
   - Стій! - Зупинила Світлану Віта і потягла її за руку в тінь навісу. - Пристойні дівчата не повинні приходити завчасно!
   - Але і спізнюватися якось негарно. - Заперечила Свєта.
   - А ми й не будемо запізнюватися. Кілька хвилин постоїмо у засідці, роздивимося, а рівно о п'ятій вийдемо.
   І вони почали роздивлятися. Бібліотекою виявилася чудова триповерхова будівля з колонами, величезним екраном на фасаді і великим ганком посередині. З ганку водоспадом збігав струмочок, розділяючи площу перед бібліотекою на дві частини. У потічку-каналі плескалися різнокольорові фонтани. По площі бігали діти і підлітки і весело верещали, коли прямо з-під їхніх ніг раптом виривалися струмені води, обдаючи всіх легкої прохолодою. Серед цієї дітвори виділялися дві високі постаті: Макс і Сергій теж ганялися друг за другом, ухиляючись від несподіваних струменів, і поглядали на зупинку.
   - Пора! - Сказала, подивившись на годинник, Віта. - Рівно п'ята!
   - Точність - ввічливість королев! - Погодилася Свєта, і вони вийшли з тіні зупинки на яскраво освітлену площу.
   - Ура!!! - Загорлав Макс. - Дівчата приїхали! - І він кинувся їм на зустріч.
   Сергій хоча і не біг, але йшов дуже швидко, здалеку милуючись дівчатами. На Свєті були надіті короткі білі штанцята і блакитна, в колір очей, футболка, блакитні босоніжки на невисокій танкетці, а через плече перекинутий ремінець біло-блакитної сумочки. Віта була у червоній міні-спідниці, білій блузці, білих балетках і з білою сумочкою. Виглядали обидві просто шалено! А коли їх одяг злегка окропило з-під землі водою...
   - Ой! А тут всюди бризкається? - Засміялась Свєта.
   - Ми все перевірили - бризкається всюди! - Радісно повідомив Максим.
   - Тільки біля самого каналу з фонтанами є сухі вузькі смужки. Ви де хочете йти - під струменями або посуху? - Сергій вже підійшов до компанії і взяв Свєту за руку.
   - Ну, після спекотного автобуса можна і під струменями побігати... - Почала було Віта, але Макс, не дослухавши до кінця, схопив її за руку і потягнув на площу.
   - Доганяйте! - Прокричав він Сергію зі Свєтою, лавіруючи між несподівано вистрілюючими фонтанчиками.
   Незважаючи на наближення вечора, температура на вулиці все ще не спускалася нижче тридцяти градусів, тому приємна прохолода фонтанів не дратувала, а, навпаки, тільки радувала. Побігавши по площі хвилин десять, хлопці зупинилися перед тумбами електронної бібліотеки.
   - Ой, електронка! - Зраділа Свєта. - Зачекайте хвилиночку, я скачаю собі щось на ніч почитати...
   - А що ти любиш читати? - Поцікавився Сергій.
   - Ну, різне... Романтичні пригоди, любовні романи, детективи, містику...
   - А я вважаю за краще фантастику і пригодницькі романи. Хоча і від детективів не відмовлюся.
   - А я мало читаю. - Повідомив Максим. - Але якщо вже читати, то різні бойовики і жахи.
   - Я теж люблю жахи. - Віта дістала з сумочки смартфон і теж зібралася скачати собі якесь чтиво. - Ну, і романтичні пригоди теж...
   Хлопці почекали, поки дівчата завантажили собі те, що їм сподобалося, і запропонували, нарешті, увійти до бібліотеки. Голографічні макети бібліотеки Свєті і Віті теж дуже сподобалися, і вони пограли з ними кілька хвилин. А схожий на субтропічний сад хол бібліотеки взагалі справив приємний шок.
   - Це точно бібліотека? - З широко розкритими очима і відкритим від подиву ротом повернулася до Сергія Свєта.
   - Рибки... - Віта підійшла до кутового фонтанчика з маленьким басейном і розгублено опустилася в крісло.
   Макс сів поруч і з виглядом завсідника гордо повідомив:
   - І це тільки хол!
   - Як мені тут подобається... - Свєта, постійно повертаючись, обходила хол по колу. - І музика... Ой, пташки живі?! - В цей час з гілки на гілку перелетіли дві різнокольорові канарки. - І вони співають!
   - І рибки, і пташки, і рослини - все живе! - Як господар, який показує свою оселю, хвалився Сергій. - Але тут є дещо і цікавіше... - І він поманив дівчат до обрубка мармурової колони, яка стирчала посеред холу.
   Максим допоміг піднятися з крісла Віті і тихесенько підштовхував її в спину. Щойно всі підійшли, на колоні виникла Лібра:
   - Привіт! Я Лібра! Якою мовою бажаєте вести розмову?
   - Українською! - Відповів Сергій і почав демонструвати дівчатам здібності і особливості бібліотечної голограми.
   Побавившись з бібліотечним гаджетом, хлопці запропонували дівчатам зареєструватися, щоб почати екскурсію.
   - Там у реєстратурі сидить справжня іншопланетянка. - Довірчим шепітом, роблячи величезні очі, повідомив Максим.
   Очі Таніанки і Свєті з Вітою теж здалися іншопланетними. Дівчата не зводили з них поглядів, поки Сергій оформляв їм і Максу постійні читацькі квитки.
   - Бажаю приємно і з користю провести час в нашій Бібліотеці! - Закінчивши оформлення документів, підняла на компанію свій погляд Тетяна Максимівна. - Можете не поспішати, мій космоліт забере мене приблизно через рік.
   - Вона що, і справді іншопланетянка? - Задкуючи і не відводячи від прекрасних очей Таніанки свого погляду, прошепотів Макс.
   Тетяна Максимівна загадково посміхнулася і, не відповівши на його питання, опустила голову до комп'ютера. Сергій і обидві дівчини вважали за краще промовчати.
   - Пропоную почати огляд бібліотеки з самого верху! - Сергій зупинився біля ліфта.
   - Нам все одно! - Вигукнула Віта, шарпаючи за руку Макса, який все ще не прийшов до тями.
   - Тут все так цікаво!.. - Погодилася Свєта.
   - Тільки не спирайтеся на стіни! - Попередив Сергій, пропускаючи всіх в кабіну і заходячи останнім. - Що у нас нагорі?.. Дах! Їдемо на дах! - І він натиснув кнопку.
   - До речі, у кожного даху свій стиль їзди. Все залежить від таргана за кермом. - Довірчо нахилився до вуха Віти Макс, показуючи очима на Сергія.
   - Я все чую! - Вигукнув Сірий. - І хочу зауважити, що тут не кермо, а кнопки, а я зовсім не схожий на таргана!
   - Як сказати, як сказати .. - Пробубонів собі під ніс Максим, вже проходячи в розчинені двері.
   На даху було влаштовано сквер. Акуратні газони розкреслювали доріжки, посипані рожевим гравієм. Уздовж доріжок стояли невеликі лавочки, пофарбовані в зелений колір, з кованими ніжками і поручнями. Час від часу траплялися ажурні фонтанчики для пиття. Квітучі і вічнозелені кущі приховували за собою якісь кубічні споруди, над якими крутилися вітряки.
   - Вас щось цікавить? - Запитав Сергія літній чоловік в робочому комбінезоні, коли той зібрався подивитися, що тут таке, пробравшись між кущами рододендронів.
   - Так. - Відповів Сергій, який не помітив робочого раніше. - Що це таке?
   - Це електро-акумулятори. - Робочий, як лектор, почав пояснювати пристрій свого господарства вже всієї компанії, яка підійшла за Сергієм. -Бачите, вітряки крутяться і виробляють електроенергію. Вона накопичується в акумуляторах, а потім розподіляється по всій внутрішній мережі бібліотеки. Ще тут у нас на всіх поверхнях встановлені сонячні батареї. Всі фасади будівлі - це батареї. Завдяки цьому наша бібліотека не тільки повністю забезпечує себе електроенергією, а й опалюється чи охолоджується, в залежності від пори року, і навіть продає енергію місту.
   - Здорово! - Вигукнув Макс. - У вас тут такі передові технології, ніби ви не бібліотека, а якийсь науково-дослідний інститут!
   - Бібліотека більше, ніж інститут! - Гордо крутнув вус робочий. - Адже вся інформація накопичується де? У бібліотеці! Куди йдуть вчені за знаннями? До бібліотеки! А якщо у нас є всі знання про найсучасніші технології, просто гріх їх не використовувати! А хочете, я вам влаштую над бібліотекою північне сяйво?
   - Так, але ж ще не вечір! - Засумнівався Сергій. - Хіба його при такому яскравому світлі буде видно?
   - Так, зарано... Ну, нічого, я запрограмують його на всю ніч, будете виходити - обов'язково подивіться на небо! - І майстер почав щось клацати на клавіатурі, що висунулася зі стінки одного з кубів-акумуляторів.
   Побродивши деякий час по доріжках даху-скверу, подивившись на панораму внизу, що відкривалася з неї, всі вирішили спускатися нижче. На третьому поверсі були різні службові приміщення. Таблички на дверях повідомляли: Відділ Комплектування, Відділ Маркетингу та Реклами, Відділ Масової Роботи, Відділ Соціокультурних Зв'язків, Друкарня...
   - Ого! У них тут і своя друкарня є! - Вигукнула Віта.
   - Сучасна бібліотека - це не тільки місце для зберігання інформації, а й місце, де інформацію створюють і звідки її поширюють! - Урочисто повідомив якийсь дядько з портрета на стіні.
   - Ой! Портрет розмовляє! - Позадкувала від нього до іншої стіни Свєта.
   - Реклама - двигун прогресу! - Повідомив їй хтось ззаду. Свєта озирнулася і побачила за своєю спиною інший портрет, який раптом підморгнув їй правим оком.
   - Що це?... - Сповзаючи по стінці на підлогу простогнала ошелешена дівчина.
   - Нічого страшного! - Кинувся піднімати її Сергій. - Тут всі портрети розмовляють. Звичайні комп'ютери з відповідними програмами...
   На цьому поверсі знаходилося ще кілька спеціалізованих залів. Хлопці відкрили двері Конференц-залу і заглянули у них. Зал виявився порожнім. Уздовж його стін стояли зручні крісла, посередині, навколо зеленого оазису з фонтанчиком, овалом розташувалися столи зі стільцями, біля головної стіни з великим екраном - консоль з пультом управління.
   У Лекційному залі проводився семінар під назвою "Ти комплексуешь, я комплексую", про що свідчила невелика афіша на дверях. У той момент, коли хлопці і дівчата зазирнули у двері, учасники повторювали за тренером вправи з акторської майстерності.
   - Застосовуючи ці навички, ви поступово позбудетеся від своїх комплексів. - Говорила симпатична жінка. - Адже зовсім не страшно щось зробити не так, коли робите не ви, а той персонаж, якого ви в даний момент граєте...
   Хлопці прикрили двері і попрямували в кінець коридору. Прямо в його торці на дверях значилося: "Ігровий зал". До цього залу поступово збиралися підлітки.
   - А що у вас тут буде? - Запитала одну з дівчаток Віта.
   - Брейн-ринг! - Радісно повідомила та. - Я сама не граю, буду вболівати за команду нашої школи - он вони сидять за червоним столом! - І дівчинка показала на команду "знавців", що сиділи в кріслах навколо круглого столу з дзигою посередині. Навпроти них, за таким самим столом, тільки синього кольору, сиділа інша команда. Пролунав сигнал гонга і підлітки поспішили зайняти глядацькі місця.
   Ігровий зал був поділений на три частини: в центрі - майданчик для ігор розмірами шість на шість метрів, на якому зараз були встановлені два столи для "знавців". По обидва боки від цієї площадки трьома ярусами піднімалися дивани зі столиками для глядачів. У центрі біля стіни з вікном, навпроти вхідних дверей, на невеликому підвищенні, розташовувався комп'ютерний пульт і місце ведучого. За ними ховалися два напівприхованих приміщення. На одних дверях стояв знак "WC", на інших - "Атрибути".
   - Подивимося? - Обернувся до своїх Макс.
   - Давайте! - Зраділи дівчата.
   - А за кого вболівати будемо? - Вирішив уточнити Сергій.
   - А давайте ми - за червоних, а ви - за синіх! - Розпорядилася Віта.
   - Тим більше, що ми й одягнені саме за цими кольорами. - Погодилася Свєта.
   Парами розійшлися в різні боки залу. Сергій зі Світланою знайшли місця в третьому ярусі синього сектора, а Максим з Вітою - у другому ярусі червоного. Гра йшла майже як по телевізору. Ведуча задавала питання, деякі з них супроводжувалися відео, що транслювалося з трьох екранів: два під стелею - для глядачів і один над ведучою - для гравців. Деякі питання адресувалися саме глядачам, і за правильні відповіді на них глядачі одразу ж отримували невеликі призи.
   - Чи знаєте ви, чому дорівнює сума всіх цифр на рулетці в казино? - Запитала у зала ведуча.
   - Я знаю! - Підняла руку Свєта. - Шістсот шістдесят шість!
   - Правильно! Вам за це дарується ось цей звір! - І ведуча вручила Свєті маленьке блакитне кошеня зі штучного хутра.
   - Який гарненький! - Зраділа дівчина, притискаючи іграшку до грудей. Потім було кілька ігрових і музичних пауз, коли всі бажаючі могли встати, щоб потанцювати чи пограти у рухливі ігри. Під час танців виділилися Макс з Вітою. Вони так витанцьовували, що ведуча вирішила відзначити їх експромт двома шоколадками.
   Час пролетів весело, пізнавально і абсолютно непомітно. У підсумку з рахунком 6:5 перемогла синя команда. Переможцям урочисто вручили по новенькому планшету, а тим, хто програв, як втішний приз, - по брелку з флешкою.
   Коли, вийшовши з ігрового залу, хлопці подивилися на годинник, виявилося, що вже восьма година вечора.
   - Пропоную перекусити! - Запропонував Макс і обидві пари спустилися на перший поверх.
   В кафе було тихо і затишно. У напівтемряві над столиками світилися світлодіодні зірки, струменіла ледве чутна, заспокійлива мелодія. Столики були зайняті не всі, і їм вдалося знайти вільний у кутку. Через пару хвилин перед ними на тарілках пахкотіли відбивні з картоплею та грибами, віяло прохолодою від свіжонарізаних салатиків і стікали крапельки роси по стінках високих склянок з фруктовими коктейлями.
   - А куди ми підемо далі? - Запитала, посмоктуючи через трубочку коктейль, Віта.
   - Будь-який крок може змінити життя. - Багатозначно перекочуючи шматочок льоду в роті, прорік Макс.
   - Питання лише в тому, куди цей крок зробити. - Підхопив Сергій, відставляючи вже порожній стакан. - Нагорі ми вже були, пропоную спуститися вниз.
   - Але ми ж пропустили другий поверх! - Вигукнула Свєта, яка любила все робити по порядку.
   - Глибока думка! - Підняв вказівний палець Макс.
   - До будь-якої глибокої думки слід спускатися по сходах! - Стояв на своєму Серьога. - Другий поверх оглянемо завтра, а сьогодні пропоную подорож Бібліотечним Музеєм!
   - Тут і музей є? - Здивувалася Віта. - А що там?
   - А ми й самі ще не знаємо. - Почав підніматися з-за столу Максим. - Для нас це теж буде сюрпризом.
   - Ну, музей, так музей. - Погодилася й Світлана.
   - От і добре, що всі згодні! - Зрадів Сірий. - А то ж все одно довелося б...
   І всі попрямували до ескалатора.
  
  * 6 *
   На мінус першому поверсі панувала напівтемрява, і тільки на стіні яскраво світився напис: "Те, що для одних людей виглядає як магія,
  для інших просто більш високі технології ".
   У хол викотився робот з написом "Вертер-01".
   - Здрастуйте, дорогі відвідувачі! - Майже радісно вигукнув він. - Вже пізня година, і з живих співробітників на поверсі працює лише одна людина - Галина Вікторівна. Вона знаходиться в Секторі Іноземних Мов. Якщо вам туди, я можу проводити.
   - Ми б хотіли подивитися музей... - Нерішуче почала Свєта.
   - Наш Бібліотечний Музей ділиться на чотири відділи: відділ Історії Мов, відділ Історії Писемностей, відділ Історії Книг і відділ Історії Бібліотек. Екскурсію можу провести я.
   - Гаразд, валяй, Вертер! - Дозволив йому Макс.
   - Тоді прошу слідувати за мною! Почнемо з історії мов... - І він покотив до сектору мовознавства. - Як ви знаєте, людину від тварин відрізняє наявність людської мови. Хоча у тварин теж є свої мови.
   - Невже?! - Не повірив Макс.
   - У нас є література по мовах тварин. Якщо хочете, можете просто зараз про них почитати. - Вертер-01 зупинився і очікувально замигав зеленою щілиною очей.
   - Ні, якось іншим разом. - Запротестував Макс.
   - Існує гіпотеза, що спочатку виникла єдина людська протомова, яка у міру розповсюдження і розселення людства на нових територіях Землі видозмінювалася, що призводило до виникнення абсолютно нових мов. - Продовжив робот. - До минулого століття в світі було відомо близько десяти тисяч іноземних мов. Кожні два тижні зникає по одній мові. На сьогодні їх залишилося близько семи тисяч, але вчені припускають, що до кінця століття їх залишиться всього близько сорока. - Вертер-01 під'їхав до дверей, на яких було написано:
  Історія мов.
  Іноземні мови.
  Мови таємні, штучні, спеціальні.
  Мови тварин.
   - Ух, ти! - Здивувався філологічному багатства Сергій. - Та тут для мене поле неоране!...
   Вони зайшли в зал. Нічого незвичайного - звичайний бібліотечний зал: столи з диванчиками і кріслами, посередині - етажерки-вертушки з журналами різними мовами. Сергій, не втримавшись, підійшов до однієї з вертушок і крутнув її. Кожна сторона вертушки була підписана: французька і чеська мови - і перелік журналів; шведська і естонська мови - і відповідні журнали; японська мова - і журнали з ієрогліфами... Всього він нарахував шість вертушок.
   - Якщо на кожній стороні по дві мови, то виходить, що тут журнали сорока вісьмома мовами! - Не втримав він свого захоплення.
   - На кожній стороні вертушки - по чотири полки, на кожній полиці - по три найменування журналів. - Пролунав голос з-за кафедри. - Не всіма мовами нам вдалося виписати по шість журналів. Наприклад, болгарською - лише три, на суахілі - один. Всього на цих вертушках представлена періодика з п'ятдесяти дев'яти країн.
   - Ніфі... Ой, вибачте, нічого собі! - Вигукнув Макс.
   - Доброго дня. - Першою згадала про пристойність Свєта, вітаючись з жінкою, яка піднялася з-за комп'ютера.
   - Доброго вечора, Галина Вікторівна! - Привітався з нею робот. - Я привів екскурсію!
   З-за кафедри, далі за якою розташовувалися ряди шаф з книгами, вийшла молода жінка в короткій, до колін, щільній синій сукні з дивним кулоном на срібному ланцюжку. У камені кулона вгадувався якийсь іншопланетний пейзаж, який постійно змінювався, як живий.
   - Добрий вечір! - Привіталася жінка. - Ви хочете повну екскурсію чи часткову?
   - А скільки часу займе вся екскурсія? - Обережно запитала Віта.
   - Якщо дуже швидко, то по годині на кожен відділ.
   - Ов-ва! Це ми тільки до першої години ночі звільнимося! Ні, нам це не підходить! - Заперечив Макс.
   - Ви можете почати з одного якогось відділу, а решту залишити на інші дні. Обирайте.
   - Я би почав по порядку - з історії мов. - Запропонував Сергій.
   - Про твої мови нам вже дещо Вертер розповів! - Обурився Макс. - А нам це не цікаво, правда, дівчатка? - Звернувся він за підтримкою до подружок.
   - Правда. - Кивнула і відповіла за двох Віта.
   - А я пропоную подорож по історії письменностей! - З-за шафи вийшов вже знайомий хлопцям Ігор. - Ви зможете побувати і в древніх печерах, і в Шумері, і в Єгипті...
   - Привіт. - Розгубився Сергій. - А ти теж тут?
   - Привіт! - Хлопець підняв руку у вітальному русі. - Ігор! - Представився він дівчатам.
   - Дуже приємно, Свєта і Віта. - Ввічливо відповіла Світлана.
   - То як? Згодні? - Хлопець весело підморгнув і повернувся до бібліотекарки. - Бабусю, можна я сам проведу екскурсію?
   - Бабуся?!!! - Пошепки промовила Віта. - Ця молода жінка - його бабуся?! Скільки ж їй років?... - Всі були в шоці.
   - А ти впораєшся? - Засумнівалася молода бабуся, дивлячись на онука-підлітка.
   - Ну, це ж просто! - Відповів той. - Як перевести стрілки годинника. Сонячного. Через дорогу. На португальську.
   - Ну, якщо гості не заперечують...
   - Гості не заперечують! - За всіх відповів Сергій.
   - Тоді прошу за мною! - І Ігор вивів групу в коридор. - Як відомо, люди відокремили себе від усього живого світу, навчившись говорити. З розвитком мови розвивалося і мистецтво переказування. А коли переказувати треба було все більше і більше, щоб чогось не забути, люди винайшли писемність - можливість за допомогою малюнків і знаків зберігати і передавати інформацію...
   Спочатку екскурсанти потрапили до якихось печер, всі стіни яких були розписані стародавніми малюнками. Як у звичайному будинку примудрилися розміститися лабіринти печер, вони так і не зрозуміли. Блукаючи по печерах, гості дізналися, що спочатку писемність виникала з окремих малюнків, потім малюнки ставали сюжетними, передаючи цілі оповідання або епопеї про події настільки древні, що й уявити було неможливо.
   Виявляється, наскальний розпис, переважно, створювали не маститі художники давнини, а діти і підлітки, яким просто не було чим зайнятися і вони таким чином пустували. Іноді у якості підписів вони залишали відбитки своїх рук і ніг, а найбільш пустотливі, ніби створюючи загадку для майбутніх вчених, навіть залишали відбитки босих ніг високо на стелі печери.
   - Коли вперше виявили відбитки ніг на висоті більше чотирьох метрів, в наукових колах почали виникати різні гіпотези. - Розповідав Ігор. - Одні припускали, що древні знали і використовували секрети левітації, інші - що їм допомагали іншопланетяни. Насправді все дуже просто - дітлахи, бавлячись, будували зі своїх тіл піраміду, підтримуючи один одного, а самий верхній, лежачи на плечах товаришів, ставив відбитки своїх ніг на стелі. Крім того, і драбини ніхто не відміняв... А хочете, ми теж залишимо свої відбитки?
   Ігор дістав з якоїсь ніші за каменем лоток з фарбою, вмочив у нього свою долоню і акуратно поставив свій "підпис" на вільному місці кам'яної стіни.
   - А нам за це нічого не буде? - З острахом запитала Свєта.
   - Ні! Це ж спеціальна розвага. Фарба змивається, і нові екскурсанти можуть знову спробувати себе в первісному живописі.
   І хлопці, і дівчата зробили те саме, через кілька хвилин вся стіна рясніла їх відбитками.
   - А я ще котика намалюю! - Свєта вмочила у фарбу палець і почала малювати мультяшного котика.
   - А я можу намалювати собаку! - Макс теж почав малювати пальцем.
   - Що б мені таке зобразити?... - Замислилась Віта. - Намалюю свій портрет...
   - А я намалюю іншопланетян - нехай потім вчені голови ламають! - Сергій, повністю представивши, що він первісна людина, почав малювати чоловічків в скафандрах і шоломах.
   - Отак і виникають історичні сенсації. - З "вченим" видом підсумував Ігор. - Шастають деякі у часі, залишають незрозумілі малюнки, а нам потім розгадувати... Гаразд, отут кран захований, давайте помиємо руки і підемо далі.
   Вже з вимитими руками хлопці та дівчата вийшли у невелику, більш яскраво освітлену печеру, в якій посередині в ряд стояли три кам'яних столи з кам'яними ж стільцями. У стіні, в кам'яних нішах-кишенях ховалися книги про настінний живопис і малюнкову писемність кам'яного віку.
   - Тут можна працювати з літературою по питаннях первісної писемності. - Повідомив Ігор, піднімаючи один з каменів на столі. "Камінь" виявився легким футляром, що приховував звичайний комп'ютер.
   - Ов-ва! Виявляється, первісні люди теж на комп'ютерах працювали! - Захопився Максим.
   - Або грали! - Розсміялася Свєта.
   - Ой, а "танчики" тут є? - Пожартувала Віта.
   - Все є, як у всіх комп'ютерах. - Відповів Ігор. - Але, крім того, закачана вся наявна у світі інформація з питання наскельного живопису. Ну що, підемо далі?
   Далі були зали малюнкової писемності, яка передувала виникненню ієрогліфів, ієрогліфи стародавнього Єгипту, Китаю, Японії, клинопис Шумеру... Переходячи із зали в залу, оформлення яких відповідало епосі, екскурсанти ніби потрапляли в стародавні країни і міста. Знайомлячись з новими видами писемності, вони мали можливість самим вибити в м'якому камені простий малюнок, видавити на глиняній табличці клинописний напис, намалювати ієрогліф фарбою на дощечці... Вони дізналися, помацали, спробували відтворити і вузлову писемність майя, і ієрогліфічне письмо Японії і багато чого ще. Розшифрували шматочок "давньоєгипетського напису" і таємного листа "танцюючих чоловічків" за Шерлоком Холмсом Конан Дойля, вистукували фрази морзянкою і складали повідомлення за допомогою морських прапорців... Нарешті, всі зали відділу історії писемностей були позаду.
   - Ну що, у ліфт? - Запитав у порядком втомлених екскурсантів Ігор.
   Ті, мовчки кивнувши, пішли за ним. Була вже десята година вечора. Від надлишку інформації і вражень трохи паморочилося в головах. Напевно, тому, ні Свєта, ні Віта не стали заперечувати, коли хлопці їх ніжно обійняли у ліфті...
  * 7 *
   Коли група вийшла з ліфта, на вулиці яскраво світило сонце... Навколо зеленіли ліси, вдалечині синіла гладь величезного озера, а з води виростала велика ступінчаста піраміда, виблискуючі відполірованими гранями в променях полуденного сонця.
   - А як це? Зараз же вечір? - Розгублено озирнулася Світлана.
   - І дерева якісь дивні... - Придивилася Віта.
   - Нас що, знову кудись занесло? - Запитав Макс.
   - Думаю, що це Стародавня Сахара. - Задумливо відповів Ігор.
   - У Сахарі немає таких буйних лісів, там тільки пустеля! - Заперечив Сергій.
   - Тринадцять-дванадцять тисяч років тому на місці пустелі було велике озеро, а на його берегах - буйні ліси. - Поділився відомостями Ігор. - Засуха почалася десь п'ять-сім тисяч років тому.
   - А скажіть, чисто теоретично, дерева можуть ходити? - Якимось відчуженим голосом промовила Свєта, втупившись кудись у бік.
   Всі повернулися у напрямку її погляду. Дерева не рухалися.
   - Це в тебе від утоми. - Сергій дбайливо обійняв Світлану за плечі.
   - Так, мабуть... Ой!
   На цей раз всі помітили, як одне з дерев перейшло пару метрів до низького чагарнику і там завмерло.
   - А от я йому зараз!... - Максим підняв з землі палицю і запустив її в дерево.
   Дерево скрикнуло, відскочило і впало. З-під нього за кущ прошмигнув якийсь чоловік. Хлопці побігли до нього. Дівчата залишилися на місці. Через кілька хвилин короткої погоні і недовгої боротьби переможна трійця вивела до майданчика перед... (ліфтом? Ні, ліфта вже не було. На його місці стояла висока кам'яна стела з якимись написами-малюнками на всіх шести гранях) ...вивела до майданчика перед стелою якогось підлітка в білосніжному одязі з дивним орнаментом по низу. Підліток був дуже високий - приблизно, як Максим. Зовнішність його не відповідала жодній з відомих рас: засмагла шкіра, виблискували золотом, великі, мигдалеподібні карі, але з золотистими іскрами, очі, довге й кучеряве волосся темно-медового кольору.
   - Щось на дикуна він не дуже схожий... - Задумливо проказала Свєта.
   - А чому він повинен бути дикуном? - Поцікавилася Віта.
   - Так дванадцять же тисяч років назад...
   - Між іншим, дванадцять тисяч років тому саме в Сахарі перебувала одна з найдавніших дуже розвинених цивілізацій. - Поділився своїми знаннями Ігор. - Вони будували і великі міста, і дрібні селища по берегах численних річок. На місці стародавніх річок зараз виявили величезні пірамідальні дамби, ведуться розкопки...
   - Ви звідти? - Раптом чисто українською запитав древній підліток, показуючи пальцем у небо.
   - Ні, ми не з неба. - Відповів Ігор. - Ми з майбутнього.
   - Я й кажу - звідти!
   - А звідки ти знаєш нашу мову? - Поцікавився Сергій. - У вас тут що, українською всі розмовляють?
   - Ні. Наша мова зовсім не така. Мене звуть Сет, я вчуся в піраміді. - Хлопець махнув рукою в бік озера. - Це таємна мова наших жерців. Її їх навчила головна жриця.
   - Цікаво було б познайомитися з цією головною жрицею... - Промовив Макс.
   - Щось мені підказує, що я її знаю... - Прошепотів собі під ніс Ігор, а потім вже голосніше запитав: - А як би нам до неї потрапити?
   - Я вас проведу до піраміди! - Радісно відгукнувся древній сахарець. - Якщо вже ви знаєте таємну мову, значить, вам туди можна!
   І він повів групу мандрівників у часі до берега.
   - А у вас всі такі високі? - Поцікавився Сергій.
   - Я погано розбираюся у вашій системі вимірів, тому можу тільки показати. - Сет зупинився і показав рукою вище своєї голови приблизно на десять-п'ятнадцять сантиметрів. - Середній зріст у нас приблизно ось такий. Я ще виросту.
   - Нічого собі! Це ж приблизно по два з гаком метри! - Захопився Макс. - А дівчата?
   - Дівчата та жінки зростом від чоловіків не відрізняються. От тільки головна Жриця маленька, така, як оця дівчинка з білим волоссям. - Він показав на Свєту.
   Далі йшли мовчки. Берег виявився обрамленим набережною з білих кам'яних плит. Ніяких човнів або інших плавзасобів поблизу не спостерігалося. Ставши на самому краю кам'яної плити, що нависала над водою, хлопець заспівав щось бадьоро-веселе, одночасно роблячи у повітрі якісь паси правою рукою.
   - Шаманить. - Пошепки прокоментував Макс.
   У відповідь на спів і паси від підніжжя піраміди відокремилася якась точка і попливла до них, перетворюючись, у міру наближення, на човен. Човном ніхто не керував. Запросивши жестом всіх увійти в широкий човен без сидінь, Сет увійшов останнім, тупнув ногою і наказним тоном вигукнув:
   - Гро!
   Човен сам собою поплив назад до піраміди, везучи стоячих у ньому приголомшених подорожніх.
   - Суцільна магія... - Прошепотіла Свєта на вухо Віті.
   - Мабуть, вона тоді, тобто тут, існувала... А потім загубилася...
   - Зникла в тисячоліттях. - Підхопив Макс.
   - Розтанула в потоках часу... - Додав Сергій.
   - Моя бабуся каже, що ніякої магії не існує! - Перебив їх лірично-містичний настрій Ігор. - Всьому є раціональне пояснення.
   - Ну, і як раціонально ти поясниш оці його паси руками. - Макс спробував повторити рухи Сета. - І ці його пісні-заклинання?
   - От зустрінемося зі жрицею і якось поясню. - Вперто заявив Ігор, який не хотів вірити в магію.
   Хвилин через десять човен причалив до кам'яної пристані, яка широкою десятиметрової смугою оточувала піраміду по периметру.
   Сет повів їх до центральних сходів і почав підніматися вгору. Сходинки були дуже високими - сантиметрів по сорок, підніматися під променями яскравого і пекучого сонця було важко.
   - Градусів сорок з гаком. - Змахуючи з очей краплі поту, прокоментував Максим. - Ще спекотніше, ніж у нас.
   - Напевно, посуха вже починається. - Промовив Сергій.
   - Ні, до посухи ще далеко - подивіться, скільки води навколо. - Віта повела рукою, охоплюючи всю картину, що відкривалася.
   Вони перебували кілометри за три від берега, а далі озеро простягалося так далеко, що берегів видно не було. Трохи далі від того місця, де вони увійшли в човен, виднілася широченна річка, що впадала в озеро. Через річку був перекинутий прекрасний кам'яний міст, прикрашений величезними скульптурами людей зі звірячими головами. Навіть звідси, здалеку, вони виглядали вражаюче. Які ж були їх розміри поблизу?
   Подолавши перший ярус ступінчастої піраміди, Сет підвів подорожніх до стіни праворуч від сходів і знову, зробивши якісь рухи руками, закричав:
   - Гало!
   Одна з плит облицювання піраміди відсунулася в сторону, відкриваючи високий і широкий прохід всередину. Далі всі пішли довгим кам'яним коридором, в якому, як не дивно, було світло.
   - У них що, і електрика була? - Дивувався Макс.
   - Взагалі-то електрика не такий вже й новий винахід. - Сказав Ігор. - Існує гіпотеза, що вона була відома і шумерам, і стародавнім єгиптянам...
   - Отож, я читала про те, що єгипетські піраміди освітлювалися електричними лампами. Там десь навіть її зображення є.
   - І багдадська батарейка! - Згадала Віта. - Читали, про багдадську батарейку? Їй теж кілька тисяч років.
   - Прийшли. - Сет зупинився перед звичайними дерев'яними дверима з вирізаними на них якимись візерунками. - Тут написано: "Через дрібниці не турбувати!" Але ж у вас не дрібниця?
   - Ні, не дрібниця. - Відгукнувся Сергій. - У нас дуже важлива справа.
   -Тоді проходьте! - Сет відчинив перед ними двері, пропускаючи в середину, а сам залишився в коридорі.
   За столом сиділа жриця в довгих білих шатах. Її сиве волосся було зібране в хитромудру високу зачіску, прикрашену золотим обручем з синіми каменями. Сині камені в золоті спускалися і на її груди, виблискували в каблучках на пальцях. Вона підняла голову і запитливо подивилася на прибулих.
   - Десь я її вже бачив... - Прошепотів Сергій своїм супутникам.
   - Мені теж здається... - Почала Віта.
   - Бабуся! Це ти? - Раптом голосно вигукнув Ігор.
   - А! Це ви! - Жінка встала з-за столу. Зараз їй було на вигляд років шістдесят п'ять - сімдесят. - Ну й занесло ж вас! Признавайтеся, хто не хотів, щоб настало завтра?
   - Здається, я щось таке подумав, коли ми в ліфті їхали... - Пробелькотів Сергій. - Але я просто не хотів розлучатися зі Світланкою!
   - Обережніше треба зі своїми бажаннями, коли вас вже прийняла Бібліотека. Ви вже другий раз у часі провалюєтесь! - Пригрозила пальцем жриця. чи-то бабуся-бібліотекарка.
   - А чому ви там були молодою, а тут - ста... тобто, літня? - Запитала Віта.
   - Як мені хочеться, так і виглядаю! - Заявила Жриця. - Хочу - старію, хочу -молодію.
   - Ви чарівниця? - Наївно кліпаючи очима, запитала Свєта.
   - От ще! - Пересмикнула плечима Галина Вікторівна.
   - Ой, а тут стільки магії! - Захопливо продовжувала Свєта. - І човни заклинанням підкоряються, і двері відчиняються...
   - Ніякої магії не існує! - Різко зупинила її Жриця.
   - Але...
   - Всьому є пояснення.
   - Тоді поясніть нам про човен. - Обережно втрутилася Віта.
   - Ви про голосовий код чули? - Всі кивнули. - А пальцем по екрану в банку розписувалися? - Всі знову кивнули. - Тут така ж технологія: голосовий код звертає відеокамери на себе, включається комп'ютер і зчитує особистий підпис користувача, який треба написати рукою просто у повітрі. Камери зчитують підпис, визначають рівень доступу, і комп'ютер посилає човен. Все просто.
   - А звідки тут комп'ютери? Це ви їх сюди переправили?
   - А чому ви думаєте, що древні були тупими і недалекими? Ні, тутешня цивілізація сама до них доросла. І ще до дуже багато чого, що у ваш час поки навіть не відомо.
   - А потім ці знання загубилися, забулися, і перейшли у казки про магів і чарівників. - Підсумував Ігор.
   - То всі наші казки - це правда? І про килим-літак?
   - Звичайна граві-платформа.
   - І про яблучко по тарілочці?
   - Телеекрани тут круглої форми, а яблучко - це заставка програми новин. Воно крутиться на самому початку по всьому екрану.
   - І про ступу з бабою Ягою?
   - Антигравітаційний самокат з бортами. Взагалі-то він більше схожий на гранчак, але коли історія переходила у казки, склянок ще не було.
   - А...
   - Все це правда, все це було, все це звичайні технології. - Зупинила Світлану бабуся-жриця. - Ви як, просто зараз додому підете, чи погуляєте годинки дві, поки я зі своїми справами не впораюся?
   - Ми погуляємо!!! - Майже хором відповіли всі.
   - Цікаво ж, як тут все влаштовано... - Додав Сергій.
   - Тоді я піду, посплю. - Заявив Ігор. - Я тут уже бував, тільки без бабусі. Я ж не знав, що вона і тут працює.
   - Я працюю скрізь і завжди, де і коли є сховища інформації. - Гордо підняла голову Жриця.
   - А, до речі, ким ви тут працюєте? Не жрицею ж, насправді? - Запитала Віта.
   - Я - Жриця Знань. - Відповіла Галина Вікторівна. - По-нашому - берегиня знань, записаних на кам'яних, дерев'яних, металевих і пластикових табличках, на електронних і графенових носіях, на ... ну, цього ви поки ще не зрозумієте... А тут - три нижніх яруси піраміди - це по сім чотириметрових поверхи бібліотеки в кожному.
   - А скільки тут всього ярусів? - Поцікавився Макс.
   - Сім ярусів над рівнем озера...
   - Ов-ва! Це означає, що піраміда має у висоту... Чотири на сім... та ще на сім... Виходить сто дев'яносто шість метрів?!
   - І ще два яруси під водою. Глибина в цьому місці не велика - всього шістдесят метрів.
   - Але двічі по двадцять вісім - це всього п'ятдесят шість...
   - Вся піраміда стоїть ще й на чотириметровій монолітній підставі.
   - Разом... двісті п'ятдесят шість метрів! - Підсумував Макс. - Здорово!
   - Якщо вас так зацікавила піраміда, то ще скажу, що на самій верхній секції знаходиться посадочний майданчик для різних літальних апаратів: граві-склянок, граві-платформ, граві-капсул. Її площа - шістдесят на шістдесят метрів. Підстава верхнього сектора - сто вісімдесят на сто вісімдесят метрів. Навколо підстави кожного сектора є прогулянковий майданчик шириною десять метрів. Таким чином, друга зверху секція має верхню площу сто дев'яносто на сто дев'яносто метрів, а нижню - триста десять на триста десять. Додаємо ще десять метрів прогулянкових і отримуємо третю секцію з площею зверху - триста двадцять на триста двадцять, а знизу - чотириста сорок на чотириста сорок... Якщо вам цікаво, можете самі порахувати інші секції.
   Максим з Вітою тут же почали щось рахувати, загинаючи пальці і стискаючи кулаки. За кілька хвилин вони повідомили, що майданчик над рівнем озера має площу дев'ятсот шістдесят (майже кілометр!) на дев'ятсот шістдесят метрів, а монолітна платформа на дні озера - тисяча двісті двадцять на тисячу двісті двадцять метрів.
   - Якщо ми захочемо прогулятися по набережній навколо піраміди, нам доведеться пройти три кілометри і вісімсот метрів! - Радісно підсумував Максим.
   - Ой, а я б краще в ступі політала... - Відмовилася від пішої прогулянки Свєта.
   - Тоді вам треба на верхню платформу. - Галина Вікторівна жестом запросила всіх пройти до виходу.
   - А може не треба? Ми на один ярус поки залізли, сім потів спустили, а там ще попереду цілих шість... - Сергію дуже не хотілося знову дертися по крутих сходах.
   - А ліфт на що? - Повела бровою Галина Вікторівна, пропускаючи всіх в коридор.
   У коридорі, опустившись прямо на кам'яну підлогу і притулившись до стінки, їх чекав Сет.
   - Сет, ти не дуже зайнятий сьогодні? - Запитала Жриця підлітка, який одразу підхопився при їх появі.
   - Ні, у мене сьогодні день роздумів!
   - А твоїм роздумам не завадить проведення екскурсії для наших гостей?
   - Ні, тільки додасть їжі для роздумів! - Зрадів Сет.
   - Тоді пропоную вам здійснити прогулянку над сушею в граві-ступах. - Все це Галина Вікторівна говорила, продовжуючи рухатися по коридору, і раптом зупинилася. - Зараз я відкрию ліфт. - Вона стала навпроти якогось незрозумілого значка на стіні, схожого на переплетіння змій з людськими руками, ногами і головами. - Гро-грей-грі! - Проспівала Жриця, одночасно ставлячи свій підпис у повітрі правою рукою.
   З боку це виглядало, як шаманське заклинання і магічні жести. Стіна раптом розкололася і роз'їхалася. В отворі показалася кабіна ліфта: вона була кам'яною, просторою як кімната, з кам'яними різьбленими лавками вздовж стін.
   Хлопці та дівчата зайшли і сіли на лавки, останнім увійшов Сет. Жриця махнула їм рукою і стіна знову стала монолітною. Сет повернувся до того місця, де був вхід:
   - Гро-пов-ерх ну-ме-ре дві-сті-пя-де сят-шес-нур!!! - Проспівав він хитромудру мелодію і накреслив у повітрі свій знак.
   Ліфт плавно рушив і через три хвилини відчинив двері на верхньому майданчику піраміди. Щойно всі вийшли з нього, він одразу ж провалився, залишивши після себе лише квадрат три на три метри, видовбаний вузькою канавкою в камені.
   - Подивіться, який звідси відкривається чудовий вид! - Сет повів рукою навкруги.
   Вид і справді був чудовим: на три боки розкинулося безкрає озеро, на поверхні якого майже біля горизонту вгадувалися величезні піраміди. А на березі розкинувся такий же безмежний ліс, крізь зелень якого також виступали пірамідальні споруди.
   - Кожна піраміда - це ціле місто. - Пояснював Сет. - Кожне місто - це або храм знань, або науково-дослідний центр, або завод, або... у нас багато чого є.
   - А де ж ступи, тобто граві-склянки? - Озирнулася навколо Свєта. Вони стояли на абсолютно голому кам'яному майданчику, поверхня якого була густо видовбана якимись знаками і візерунками.
   - Зараз ми їх викличемо. - Відповів Сет і підвів всіх ближче до краю піраміди. Тут був невеликий парапет, уздовж якого по периметру майданчика були намальовані синьою фарбою кола на підлозі, діаметром близько сімдесяти сантиметрів, обведені по краю білою фарбою.
   - Тільки на круги не ставайте! - Попередив Сет. - Під ними саме і знаходяться гравільоти.
   Він став обличчям до парапету, заспівав якийсь музично-вокальний рядок, накреслив у повітрі свій підпис, і найближче синє коло з білою облямівкою раптом повільно піднялося у повітря і зависло приблизно на триметровій висоті. З утвореного отвору піднявся стакан гравільота. Сет відступив на пару кроків у бік і зробив те ж саме біля наступного кола. Знову з'явився гравільот. Коли всі п'ять гравільотів були викликані з ангарів, Сет запропонував вибирати, кому який подобається.
   - Я візьму оцей, блакитненький! - Одразу ж вибрала Свєта.
   - А я - червоний у білу смужку! - Підійшла Віта до свого.
   - Слухай, Грін-Грей, тобто Зелено-Сірий! Ось цей якраз для тебе - зелений і з сірими деталями. - Вибрав другу транспорт Максим. - А я візьму оцей, фіолетовий...
   Сету залишився жовто-золотистий гравільот і він одразу ж натиснув якусь кнопку, показуючи, як відкривається "гранчак" - одна з бічних його стінок просто відсувалася по жолобу, як в круглій душовій кабіні. До задньої частини стінки було прилаштовано відкидне сидіння.
   - Найчастіше ми літаємо стоячи, але якщо дуже захочеться, то можна і сісти. - Пояснював Сет.
   Хлопці спробували сісти. Спереду опинилася штанга управління - схожа на швабру, перевернуту поперечиною догори.
   - Керувати гравільотом дуже легко. - Пояснював Сет. - Треба триматися за перекладину. Справа на ній дві кнопки - швидкість і висота. Чим сильніше натиснути, тим більше швидкість, тим більше висота. Можна натискати по черзі, а можна обидві кнопки одразу. Зліва - теж дві кнопки: старт і фініш. Тут все одно, як тиснути - апарат автоматично знижує і швидкість і висоту, роблячи це досить плавно. Щоб повертати праворуч - ліворуч, треба просто нахилятися разом з поперечиною в потрібну сторону. А посередині - аварійна кнопка. Якщо раптом апарат відмовив, треба натиснути її і викинеться парашут. Одночасно буде посланий сигнал до найближчої рятувальної станції з точними координатами місця аварії. Все зрозуміло?
   Всі закивали і, прибравши сидіння, встали так само, як Сет. Першим натиснув кнопку старту Сергій. Гравільот тихенько пискнув і піднявся сантиметрів на десять над отвором ангара. Те ж зробили й інші. Макс натиснув на "швидкість" і гравільот різко полетів по прямій. Потім він рвонув різко вгору і вперед, потім почав кружляти на одному місці. Поки Макс не освоївся з керуванням, його гравільот виробляв у повітрі немислимі фігури пілотажу. Решта торкалися кнопок обережніше і таких викрутасів, як у Макса, не здійснювали. Зробивши пробний груповий обліт піраміди і роздивившись її з усіх боків, група попрямувала до берега.
  * 8 *
   Пара хвилин - і вони вже над величезним кам'яним мостом через широку річку.
   - Щось з цим мостом не так! - Крикнула Віта. - Ніяк не збагну, що саме!
   - Якась незвична порожнеча! - Прокричав їй у відповідь Макс.
   - Я зрозумів! На ньому немає машин! - Здогадався Сергій.
   - Чому на мосту немає транспорту? - Запитала Сета Свєта. - Він що, аварійний?
   - А навіщо на мосту транспорт? - Не зрозумів Сет. - Всі вантажі перевозяться гравіплатформами. Всі люди літають на гравітранспорті.
   - А міст тоді для чого? - Запитав Сергій.
   - Для ритуальної ходи! - Почав пояснювати Сет. - Два рази на рік ми святкуємо День Злуки. З двох сторін по мосту йдуть назустріч один одному широкі колони людей і несуть дари для водних мешканців - риб, крокодилів, русалок, черепах і інших. Коли два людських потоки сходяться, вони об'єднуються і перемішуються - так само, як води Річки змішуються з водами Озера. Співаються радісні гімни, на звук яких всі водні мешканці збираються до мосту. І тоді люди починають кидати їжу тваринам. Так ми об'єднуємося: Люди з Тваринами, Річка з Озером.
   - Тому тут стоять статуї людей з головами тварин? - Припустила Свєта.
   - Так, звісно. А ще як нагадування про ті часи, коли люди без всяких обмежень займалися створенням гібридів.
   - Яких ще гібридів? - Забажав подробиць Макс.
   - Ну, з кількох видів тварин створювався один абсолютно новий, з'єднувалися люди з тваринами. Іноді виходили гармонійні створіння з корисними для них властивостями. Але частіше - нежиттєздатні мутанти, які дуже страждали. І тоді рішенням Ради Жерців такі досліди були припинені. Поступово нежиттєздатні тварини вимерли. Зараз від тих часів залишилися лише Русалки - людино-риби. Вони живуть в Озері і іноді навіть з'єднуються з людьми.
   - Все життя мріяв подивитися на живу русалку! - Вигукнув Сергій. - Я їх представляв такими ж прекрасними, як Свєта.
   Світланка почервоніла і трішечки відстала на своєму гравільоті від загальної групи, яка продовжувала літати туди-сюди над мостом.
   - Ні, вони зовсім не прекрасні. - Розсміявся Сет. - Вони товсті, лисі, з трьома прорізами-клапанами замість вух, з великими опуклими очима і величезними ротами з гострими, як у акул, зубами. У них короткі руки з перетинками між пальців і хвіст замість ніг, а вздовж хребта йде колючий плавник. Коли ми будемо повертатися, у них саме буде час обіду - подивитеся, як вони полюють. А зараз я пропоную полетіти вздовж річки вглиб континенту.
   - Полетіли! - Майже одночасно вигукнули Макс і Сергій і всі дружно повернули від озера.
   Сет повів свою ескадру до найближчої піраміді.
   - Це піраміда-місто. У ній живе приблизно п'ять тисяч людей. Вони займаються вирощуванням плодів. Всі ліси навколо складаються з плодових дерев. Люди збирають врожаї, переробляють плоди, відправляють готову продукцію в інші міста-піраміди.
   - Тобто, це місто садівників?
   - Не тільки. Адже вони ще й виробляють продукти і розважаються. Вся піраміда ззовні облицьована сонячними панелями, всередині - світло, працюють ліфти і всілякі автомати. Люди багато читають, дивляться тарілки - по-вашому, телики, - беруть участь в інтелектуальних і творчих конкурсах...
   - Все, як у нас! - Підсумував Макс.
   Приземлившись на верхньому майданчику піраміди, мандрівники спустилися в місто. Всі мешканці міста були високими і стрункими, з золотистою шкірою і довгим волоссям, як у чоловіків, так і у жінок. Одяг їх, переважно, складався лише з коротких вузьких спідничок, шкіряних сандалів і безлічі прикрас - ножні і ручні браслети, великі нагрудні намиста-підвіски, фігурні обручі на головах.
   - У вас тут повна рівноправність! - Не міг не відзначити Сергій. - І в одязі, і в прикрасах, і в зрості...
   - Тільки по грудях і можна відрізнити чоловіків від жінок. А в роботі і соціальних правах теж так? - Поцікавився Макс.
   - Чоловіки у нас не вміють народжувати дітей. Цим вони відрізняються від жінок. - Відповів Сет. - Крім того, коли жінка носить дитину або вигодовує її грудьми, вона менше працює на виробництві.
   - А хто займається вихованням дітей - чоловіки чи жінки? - Запитала Віта.
   - І ті, і ті. Від статі це не залежить. - Знизав плечима Сет. - Діти виховуються в родині до дванадцяти років, а потім відправляються на навчання в інші піраміди - хто куди захоче. Мені вже п'ятнадцять. Я хочу стати жерцем, тому і вчуся у Храмі Знань.
   - А де твої батьки? - Поцікавилася Свєта.
   - А вони живуть тут, у цьому місті. Хочете, я вас з ними познайомлю?
   - Так! - Вигукнула Свєта. - Дуже було б цікаво!
   Сет підійшов до якогось барельєфу на стіні, приклав руку до ажурного листка, вирізаного з каменю, проспівав якусь фразу-код, зробив кілька помахів рукою і кам'яний плід на кам'яній гілці барельєфа раптом розкрився. За його стулками виявився екран. Сет написав щось пальцем по екрану і той засвітився рівним зеленим світлом. На екрані виникло обличчя якогось чоловіка. Він був одягнений у білу спідничку, на голові - ажурний бісерний обруч з переважанням синього і зеленого кольорів, майже таке ж, але більш широке намисто-комір, в яке були вставлені якісь коштовні камені, браслети теж з дорогоцінними каменями.
   - Твої батьки багаті? - Обережно запитала Віта.
   - Як це - багаті? - Не зрозумів Сет.
   - Ну, вони все можуть собі дозволити?
   - У нас всі можуть собі все дозволити. - Здивовано сказав Сет, але тут же перейшов на свою мову, розмовляючи з батьком.
   - Повний комунізм! - Замість нього відповів Макс. - Рівноправність і статева, і матеріальна. Від кожного за здібностями - кожному за потребами!
   - А що, у нас скоро теж так буде! Он, в одязі вже майже повний юнісекс. Тільки у нас холодніше, тому не в спідничках ходять, а все більше у штанях. І в професіях так само. Чоловіки займаються кулінарією і модою, жінки шпали укладають і асфальт розрівнюють! - Віта аж зашарілася і стояла, поставивши руки в боки.
   - Тільки до матеріального рівноправ"я нам ще далеко. - Тихенько вставила Свєта.
   - Ну все, я домовився. - Повернувся до них Сет. - Тато зараз на фабриці, де виробляють желе. А мама - у школі з дітьми. Зараз він з нею поговорить і вони будуть нас чекати в своїй квартирі. Поїхали?
   - Поїхали! А на чому? - Сергій, підхопивши Світлану під руку, зібрався кудись бігти.
   - На гравах. - Тут же з-під барельєфа Сет дістав пару якихось дощечок, схожих на скейти, тільки без коліс. - Це вам. - Він простягнув їх Сергію і Свєті, потім дістав ще дві. - Це вам. - Віддав їх Максу і Віті. - А це мені. Ось так кладете на підлогу. - Він став показувати. - Стаєте, наступаєте носком на червону цятку і їдете, куди хочете. Просто за мною!
   Але тут сталася заковика. У дівчаток, взутих у легке взуття, скейти-грави одразу ж активізувалися, а от у хлопців в кросівках з гумовою підошвою - ні. Розумові сигнали-команди крізь гуму не проходили. Довелося роззуватися і їхати босоніж, тримаючи кросівки в руках.
   Батьки Сета вже сиділи у просторій кімнаті, оздобленій вирізаними з дерева і з каменю предметами обстановки. Якщо у тата в прикрасах переважали сині кольори, то у мами - жовті й зелені. В іншому їх одяг був однаковим.
   Приміщення виявилося кімнатою дозвілля. Крім лавок і стільців з м'якими подушками, невеликих столиків з напоями, фруктами і закусками, тут висів на стіні великий круглий відео-екран, а на пересувних полках лежали книги-сувої в циліндричних тубусах і пласкі книги-планшети. З цієї кімнати були відкриті виходи в дві спальні - батьківську та дитячу, в туалетну і басейну кімнати.
   - Ов-ва! У них тут замість ванни - цілий басейн! - Не втримав захоплення Сергій, який дуже любив плавати.
   - У нас прийнято всією сім'єю приймати загальну ванну. - Пояснив Сет.
   - Ну, так, у них же немає наших табу. Вони і так ходять майже роздягнені. - Проаналізувала Віта.
   - Вдома ми зазвичай знімаємо весь одяг та прикраси і просто відпочиваємо.
   - От. Не майже роздягнені, а зовсім роздягнені! - Вигукнув Макс. - А що, з самого дитинства ніяких таємниць, все на виду і не викликає зайвих емоцій.
   - А чого ти хотів? - Заступився за місцевих Сергій. - Тут же спека! Одяг взагалі не потрібен. Я взагалі не розумію, навіщо вони носять стільки прикрас.
   - Це не просто прикраси. - Сет зняв з себе браслет і поклав на столик. - Оце, наприклад, кулінарний сервіс - по ньому можна замовити будь-які страви в ту точку, де ти знаходишся. От що би ви зараз хотіли?
   - Я би з'їв хорошу відбивну. - Мрійливо прикрив очі Макс.
   - А я - якесь повітряне тістечко. - Тихенько облизнулася Свєта.
   - Мені б теж відбивна не завадила. Зі смаженою картоплею. - Подумавши, сказав Сергій.
   - А я б не відмовилася від напівзвареного яйця. - Закінчила Віта.
   - Дуже добре, тільки треба уточнити: що таке відбивна?
   - Це такий шматок м'яса, який спочатку трошки відбивають, а потім смажать. Дуже смачно, якщо додати ще солі і перцю. - Пояснив Макс.
   - Ще непогано кетчупом полити. - Додав Сергій. - Кетчуп - це такий гострий соус з помідорів.
   - Так, замовлення зроблено. А що таке тістечко?
   - Це такий невеликий шматочок тіста, а на ньому багато крему з вершків і цукру, з якими-небудь фруктовими добавками. - Пояснила Свєта.
   - А яйце... - Почала Віта.
   - Це я знаю, це я вже замовив.
   Не минуло й п'яти хвилин, як до кімнати влетіло кілька невеликих платформ-підносів з заглибленнями, в яких лежали, прикриті великими зеленими листами, замовлені страви.
   Знявши лист покриття, Сергій запитав:
   - А це з чого зроблено?
   - Це перемелені на пюре, розкатане і висушене листя фруктових дерев. У нас так роблять будь-яку упаковку.
   На підносах хлопців виявилися прекрасні, в міру просмажені відбивні з м'яса місцевих буйволів, политі кисло-гірко-солодким фруктовим соусом і поруч - шматочки якихось смажених бульб, за смаком абсолютно не схожих на картоплю, але тим не менш, страшенно ароматні і апетитні .
   Тісто тістечка було зроблене з м'якоті плодів хлібного дерева, а крем - з вершків, збитих разом з абсолютно невідомими фруктами. Світлана відчула справжнє блаженство, пробуючи шматочок за шматочком, які відламувала маленькою золотою паличкою круглого перетину біля основи і розширеною та сплощеною донизу. Яйце для Віти подали в золотій ажурній чашці з такою ж ажурною ложечкою. А поруч, в іншому заглибленні лежало кілька обсмажених скибочок плодів хлібного дерева і чашечка з м'яким жирафовим маслом з такою ж паличкою, як у Свєтіного тістечка. Тільки... Яйце було не куряче. До страусиного воно теж не доросло.
   - А що це за яйце? - Запитала Віта, розбиваючи ложечкою верхівку.
   - Звичайне крокодиляче яйце, як завжди. - Відповів Сет.
   - Ну, що ти там казав про прикраси? - З набитим ротом запитав Макс.
   - Обручі - це система зв'язку і доступу до інформації, браслети на ногу - для управління складними видами транспорту і деякими видами виробничої техніки, намиста - система діагностики, підтримки і оздоровлення організму...
   Діалог з батьками Сета вівся через його переклад. Виявилося, що на даний час разом з ними живуть ще двоє молодших дітей - трирічний хлопчик зараз знаходився в молодшій школі, а десятирічна дівчинка - у старшій. До сьомої години вечора вся родина збирається разом, дивляться тарілку, потім йдуть на прогулянку, розмовляють, читають, потім вечеряють, приймають загальну ванну, тобто, басейн і відправляються спати.
   Встають всі о сьомій годині ранку. Діти відправляються до школи, причому це не якась там певна будівля чи приміщення, а що завгодно: то сад, то савана, то підводна навчальна прогулянка, то бібліотека, то зал писання чи малювання, то музичні або гімнастичні заняття, то вивчення каменів або побутової техніки...
   Дорослі працюють. Причому, за бажанням, роботу можуть змінювати, треба тільки за десять днів дати заявку на бажану роботу. До кінця цих десяти днів прийде повідомлення про нове робоче місце. Зараз Гор, батько Сета, працював на виробництві різних желе і мармеладу, а мама - в молодшій школі. До цього деякий час тато працював на збиранні врожаю, а мама - на плетінні намист.
   Взагалі, час у сахарців вимірювався десятиденками, а не тижнями, як у нас. Рік у них складався з дванадцяти тридцятиденних місяців і п'яти днів Великого Свята на честь закінчення і початку року...
   - Усе! Нам пора назад. Жриця просила нас повернутися вчасно. - Піднявся зі стільця Сет.
   Попрощавшись з його батьками, вся група вийшла до великого залу на цьому рівні піраміди, сіла на лавки ліфта і піднялася на дах. Сет викликав з гнізд гравільоти. На цей раз гравільоти були зовсім інших кольорів.
   - А де ж наші? - Здивувалася Віта.
   - Напевно, ними хтось скористався. - Незворушно відповів Сет. - Будь-яка людина може взяти будь-який гравільот, той, який знаходиться ближче.
   І вони полетіли назад. Вже підлітаючи до Храму Знань, Сет запропонував спуститися нижче до води, щоб подивитися на полювання Русалок. Видовище виявилося не для людей зі слабкими нервами. Двометрові Русалки, більше схожі на риб з людськими головами без ший і з руками замість плавників, заганяли зграю великих риб. Вони оточили косяк і гнали його до мілководдя біля піраміди. А там вже відбувалося справжнє побоїще: Русалки перекушували гострими зубами півтораметрових рибин навпіл і гналися за наступними. Вода озера в цьому місці забарвилася в червоний колір. Коли перекушених риб стало досить, Русалки взялися за трапезу. Трохи віддалік від місця їх бенкету ходили колами, приваблені запахом крові, прісноводні акули. Лише деякі з них наважувалися шмигнути на територію Русалок і схопити шматок. Решта просто чекали. Ось Русалки наїлися і дружною групою попливли до горизонту. Тоді за очистку озера від плаваючих шматків риби взялися акули...
   Жриця Галина Вікторівна вже чекала в коридорі. Викликавши ліфт, вона проспівала код, розписалася у повітрі і всі понеслися у наш час.
   Годинник у Бібліотеці показував десять годині десять хвилин.
   - Ой, ми ж там були кілька годин! - Вигукнула Свєта. - А тут тільки десять хвилин пройшло. Чи це вже інший день?
   - День той же. А десять хвилин... Тут десять хвилин, там десять годин - яка різниця? - Знизала плечима Галина Вікторівна. - Не можу ж я прогулювати роботу. У мене сьогодні нічне чергування. - І вона пішла до свого відділу.
   У нічному небі над бібліотекою переливалося різними кольорами Північне Сяйво. Помилуватися на нього зупинялося багато перехожих, деякі спеціально для цього приїхали сюди.
   Жахливо втомлені, хлопці викликали таксі, підвезли до мотелю дівчат і поїхали до вокзалу. Забравшись у намет, Сергій і Макс одразу ж вирубалися, як убиті.
  * 9 *
   О дев'ятій годині ранку по внутрішньому радіо бібліотеки прозвучало повідомлення:
   - До уваги всіх завідувачів відділами! За десять хвилин просимо зібратися в конференц-залі!
   Директор бібліотеки Павло Миколайович, зібраний сухорлявий чоловік приблизно сорока років, сидів за столом і спостерігав, як збираються його співробітники. Першою увійшла Таніанка - Тетяна Максимівна. Опаливши директора своїм оливковим поглядом, вона привіталася і сіла за овальний стіл з невеликим фонтанчиком в його центрі. Почали входити інші, але Павло Миколайович вже не бачив, хто саме: він продовжував тонути в іншопланетних морях оливкових очей, зовсім забувши, де він і про що збирався говорити. "Яка вона!.. Цікаво, я їй хоч трішечки подобаюся? Не як директор, а як..." - рибками виринали і проносилися в його голові думки. - "Може, вже пора сказати їй..."
   - З якого приводу збори? - Вивів його з мрійливості чийсь голос.
   - Так! - Павло Миколайович струсив з себе заціпеніння і встав, намагаючись не дивитися у бік Таніанки. - Справа у наступному: Галина Вікторівна домовилася з нашими італійськими колегами про проведення спільного семінару-практикуму. Італійці приїдуть наприкінці серпня і проведуть у нас тиждень. Галина Вікторівна пропонує провести для них ознайомчі екскурсії по Бібліотеці, по окремим відділам, по нашому музею. Потім співробітники її відділу проведуть кілька мовно-розважальних заходів в рамках Клубу "Поліглот". А в кінці - Круглий Стіл з обміну досвідом, на який ми запросимо також і бібліотекарів з інших бібліотек міста та області.
   - Знову Галина Вікторівна! А ми що ж? - Обурилася Графиня Ольга.
   - Саме для цього я вас і запросив! Кожен відділ може продумати, які заходи він може запропонувати нашим гостям, що показати, про що запитати і так далі. Всі пропозиції здавайте Наталії Антонівні - вона буде організатором зустрічі, вона буде складати план робіт. Треба, щоб все було різноманітно і цікаво.
   - А у нас по-іншому і не буває. - Вставила Марлена Миронівна.
   - Я знаю, що по-іншому не буває. Так, і глядачів-учасників треба запросити...
   - Про це не турбуйтеся! У нас завжди аншлаги, багато чого доводиться проводити по кілька разів, щоб всі бажаючі могли взяти участь. - Гордо похвалився режисер Літературного Театру Володимир Степанович, він же завідувач Відділом Мистецтв. - Я пропоную провести спектакль-гру на тему...
   - От-от! Всі теми треба продумати, уточнити, запропонувати Наталії Антонівні...
   - Тільки не дуже багато! - Встала Наталія Антонівна. - Італійці у нас будуть всього один тиждень, більше, ніж по вісім годин ми їх в бібліотеці затримувати не будемо. Тому кожен відділ може запропонувати лише по одному заходу.
   - Нам - тільки по одному, а Галині Вікторівні - кілька!? - Знову обурилася Ольга.
   - Так Галина ж Вікторівна і домовлялася з італійцями! Скажіть спасибі, що нам дозволила приєднатися.
   - Дуже дякую! - Саркастично вклонилася у бік Галини Вікторівни Графиня Ольга. - І як би ми без Вас жили?!
   - Ну, от чого ти обурюєшся? - Повернулась до неї Марлена. - Могла б сама здогадатися організувати щось подібне.
   - А я саме хотіла запропонувати великий Бібліографічний Фестиваль з квестами, діловими іграми, конкурсами...
   - А чого ж не запропонувала?
   - Я його готую до Дня Бібліотек - до тридцятого вересня.
   - Ну от і готуйте! - Зупинив їх перепалку Павло Миколайович. - Чудова ідея! Тоді ми всі будемо підключатися до Вас. А зараз ви отримали інформацію для роздумів і можете розходитися по відділах! - Павло Миколайович склав руки на столі, показуючи, що на цьому тема наради вичерпана.
   Всі почали потихеньку виходити із залу.
   - Галина Вікторівна, затримайтеся на хвилинку! - Зупинив він завідуючу Бібліотечним Музеєм.
   Галина Вікторівна повернулася від дверей і сіла ближче за стіл.
   - У нас вночі сталося щось... е... не зовсім звичайне. - Почав директор, не знаючи, як описати те, що сталося, не впадаючи в містику. - Електрик виявив на даху дві статуї... Щось на зразок літаючих монстрів... Як вони там опинилися, ви, напевно, краще знаєте... Отже, вони... або ті, хто їх туди затягнув... порвали пару проводів і зім'яли одну з панелей сонячних батарей... Хотілося б запитати: мені викликати вантажників, щоб їх звідти прибрати, чи...
   - Я все зрозуміла. - Зупинила його Галина Вікторівна. - Нікого викликати не треба, обійдемося своїми силами.
   - Ну, і хотілося б, щоб таке більше не повторювалося.
   - Постараємося.
   - Тоді все. - Зібрався вставати директор.
   - Павло Миколайович, Ви мене, звичайно, вибачте, але сьогодні вже треба сказати.
   - Що сказати? - Не зрозумів директор.
   - Сказати Таніанке все, що ви виношуєте вже майже півроку.
   - А... Як Ви?... Як Ви собі це уявляєте?
   - Сьогодні в обідню перерву настане відповідний момент. - Галина Вікторівна вже підійшла до дверей із залу і обернулася. - Полудень на даху! - Пролунав її голос ніби здалеку, і вона розтанула у повітрі.
   "Знову галюцинації" - подумав Павло Миколайович, який твердо стояв на матеріалістичних позиціях і категорично відкидав містику. - "Полудень на даху... А що, цікава думка... Трохи романтики..." - він подивився на годинник - до півдня залишалося півтори години. "Не завадить злегка підготуватися..."
   Бібліографиня Ольга була дещо розгублена. Її підопічний кіт Маркграф відмовився від сосиски і зажадав відкрити картотеку "Міфологія". Не звертаючи уваги на апетитні запахи, він старанно почав вибирати картки, які стояли за буквою "Г". Придивившись уважніше, Ольга помітила, що всі вони були присвячені Горгуліям.
   - Маркграф, що це ти вибираєш? - Запитала у кота Ольга.
   - Мрав! - Відповів бібліотечний кіт і підсунув лапою відібрані картки ближче до Ольги.
   - І що мені з цим робити? - Не зрозуміла його вимог бібліографиня.
   - Муррав! - Вимогливо сказав кіт, зістрибнувши з картотечного ящика і прямуючи до дверей, явно запрошуючи Ольгу за собою.
   Прихопивши картки, Ольга пішла за котом, який, постійно озираючись і посмикуючи хвостом від нетерпіння, привів її до Відділу Міфології. Там, скочивши на бібліотечну кафедру, кіт вказав лапою на картки і пильно подивився в очі Вікторії Юріївні, молодій бібліотекарці, яка була дуже схожа на Хатідже-Султан з серіалу про Роксолану.
   - І чому я в циркове не поступила? - Знизавши плечима і беручи з рук Ольги картки, промовила Вікторія.
   - І не кажи, цирк на дроті! Якби хтось сказав, що я буду виконувати вимоги якогось кота, хай і бібліотечного, ні за що б не повірила. - Погодилася з нею Ольга.
   За кілька хвилин Вікторія вивалила перед Ольгою цілий стос книжок, в яких говорилося про Горгулій.
   - І навіщо мені все це? - Здивовано знизала плечима графиня.
   - Мрава! - Відповів кіт і стрибнув на стіл.
   Потім він почав вказувати лапою то на одну, то на іншу книгу і вимагати відкрити певні сторінки. Помахуючи хвостом, він просив, щоб Ольга читала вголос те, що його цікавило. А цікавили його відомості про Горгулій. Якщо переказувати коротко, то ось що дізналася Ольга:
   Горгулії існували на Землі з давніх, ще доєгипетських, часів, жили завжди поруч з людьми і охороняли їх житла від злих створінь у нічний час доби. Виглядали вони, як породження пекла, але, виявляється, ненавиділи всю нечисть: демонів, чортів, привидів, вампірів. Горгулії вели з ними жорстоку боротьбу, полюючи за монстрами по всьому світу. Якщо горгулія отримувала поранення, вона намагалася дістатися до людського житла, і кам'яніла, сподіваючись на захист. Саме в кам'яному вигляді у горгулій відбувався процес регенерації. Кам'яніли вони і зі сходом сонця. Тепер приходила черга людей піклуватися про горгулій. За легендами виходило, що горгулії служили ангелам, як мисливські пси людям, вишукуючи нечисть, навіть якщо та ховалася в найпотаємніших місцях. Але потім у світогляді людей щось змінилося і вони порозбивали майже всіх скам'янілих горгулій. Вцілілі подалися в якісь таємні краї. Ті химери, які ми можемо бачити на деяких будівлях, лише скульптурні копії колишніх берегинь спокою.
   - Ну, і навіщо мені це знати? - Підняла Ольга очі спочатку на кота, потім на Вікторію.
   - Може, тобі треба до чогось підготуватися? - Відповіла Вікторія.
   Кіт просто мовчки ліг на столі і почав муркотіти, задоволений виконаною місією. Підхопивши його під пахву, Ольга вирушила назад, у свій бібліографічний відділ.
   Вікторія почала розставляти книги на місця. Визирнувши у вікно, вона раптом побачила на площі перед бібліотекою величезну тінь горгулії. "Привиділося ж таке!" - подумала вона, але все ж висунулася з вікна і придивилася до тіні уважніше. Ну, так, тінь дуже схожа на горгулію: розчепірені крила, вигнута довга шия і зубаста паща. Судячи по положенню тіні, горгулія сиділа на даху бібліотеки, майже на самому її краю.
   - Вертер! Почергуй, я на хвилиночку! - Активізувала вона голосом робота-помічника, що стояв під столом.
   "Звичайно ж, ніяких горгулій не буває!" - переконувала себе Вікторія, входячи до ліфта і натискаючи кнопку "дах".- "Це тільки міфи, не дарма ж я в міфології працюю... Просто так, для очищення совісті подивлюся, щоб переконатися, що нічого там немає..."
   Вийшовши на дах, Хатідже-Вікторія мало не бігом попрямувала до того краю, з якого повинна була падати дивна тінь. На краю даху сиділа горгулія. Майже така ж, як на малюнках у книжках. Обійшовши горгулію з трьох сторін, Вікторія обережно помацала її пальцем - камінь, як камінь, хоча зроблена химера була дуже майстерно: можна було розгледіти малюнок шкіри, кожну жилочку під "шкірою", кожну складочку... "А зуби!" - пересмикнула плечима Вікторія - "Жах! Недарма люди їх порозбивали... А як же вона сюди потрапила? Адже раніше тут ніяких химер не було... Може, директор для краси встановив?..."
   Марлена Миронівна висипала крихти від щойно з'їденої булочки на підвіконня. Вона так робила кожного дня, і кожного дня на крихти зліталися горобці і голуби.
   - Горгулі, Горгулі, Горгулі... - Воркувала голуби не зовсім так, як зазвичай, а вишикувавшись у ряд і заглядаючи до залу.
   - Горгулі, Горгулі! - Загорлав і горобець, проскакавши по підвіконню мало не в кімнату. - Горгулі! Горгулі! - Кричав він, не звертаючи уваги на крихти і заглядаючи в очі Марлені.
   - Що ще за Горгулі? - Знизала плечима Марлена.
   - Горгулі! Горгулі! - Невпинно кричав пташиний хор.
   - Вам книжку, чи що? - Запитала Марлена Миронівна та потягнулася до найближчої полиці.
   Птахи замовкли, вичікувально дивлячись на неї.
   - Ага... Отже, книги про Горгулій... - Марлена набрала на клавіатурі тему і визначила, що в її відділі є п'ять художніх книжок, в яких згадується про Горгулій. - Діставши їх з полиць, вона поклала книги на підвіконня. - А ви хоч читати вмієте?
   Птахи читати явно не вміли. Вони вичікувально дивилися на бібліотекаря і чогось чекали.
   - Вам що, вголос почитати? - Здивувалася їх наполегливості Марлена.
   Птахи згідно закивали головами. Довелося Марлені відшукувати потрібні уривки і зачитувати їх вголос...
   Таніанка йшла на обід до бібліотечного кафе.
   - Тетяна Максимівна! - Пролунав голос позаду. - Можна вас на хвилиночку? - Її наздоганяв директор Павло Миколайович. - Я хочу вам дещо показати на даху... - Поманив він її до ліфта.
   Дах сьогодні виглядав не так, як завжди: на самому краю над фасадом стояло скульптурне зображення якогось крилатого і зубастого чудовиська, а трохи далі, за кущами рододендронів біля куба електрогенератора сиділо ще одне.
   - Не дуже-то вони прикрашають наш сквер. - Оцінила нововведення Таніанка.
   - Я думаю, що зовсім не прикрашають! - Вигукнув Павло Миколайович. - Нічого, їх скоро приберуть. Я вас не за цим покликав.
   Директор завернув за кущі, і там Тетяна Максимівна побачила накритий стіл і два крісла.
   - Пропоную вам пообідати тут разом зі мною.
   "Нарешті, крига скресла, панове присяжні-засідателі!"- Подумала Таніанка, яка вже з півроку ловила на собі захоплено-закохані погляди директора.
   Спочатку було шампанське, потім легкі закуски в кошиках з пісочного тіста, потім піца і шніцелі... Все це директор по черзі діставав з величезного кошика, що стояв поруч з його кріслом, ділячись спогадами про те, як він шість місяців тому вперше потрапив у цю бібліотеку, і яке вона справила на нього враження.
   Коли справа дійшла до тістечок, акуратно упакованих в пластикову коробочку, і до соку, Павло Миколайович глибоко зітхнув, встав і для чогось поліз до кишені.
   - Тетяна Максимівна! - Урочисто почав він. - З перших днів роботи тут мене просто вразили і зачарували ваші незвичайні, неземні очі! Ви знаєте, я не люблю поспішати і приймати скорих рішень. Це рішення я прийняв усвідомлено, проаналізувавши його з усіх боків і... Коротше, виходьте за мене заміж! - І він простягнув Таніанке відкриту коробочку з каблучкою.
   Золота каблучка була виконана у вигляді знака нескінченності з вставленими в нього двома каменями - оливковим та фіолетовим. Тетяна Максимівна навіть ахнула - саме таку вона бачила сьогодні уві сні! Правда, уві сні вона літала з цією каблучкою серед зірок і була дуже щаслива, відчуваючи себе частиною Всесвіту. Там ще була якась пісня... "Так-так-так, люблю тебя..." - Почала звучати в голові пісня зі сну.
   - Ну, що ви скажете? - Почав втрачати терпіння Павло Миколайович. - Я просто втрачаю голову від любові до вас, хоча вже й не хлопчик. А ви? Ви мене кохаєте?
   - Так-так-так, люблю тебя! - Проспівала Таніанка.
   У ту ж мить раптом щось заскрипіло і величезний стовп з вітряком почав валитися прямо на Тетяну Максимівну. Павло Миколайович кинувся до коханої, маючи намір захистити її своїм тілом. Обхопивши її руками, закривши очі і притиснувши її до себе, він чекав страшного удару, але... нічого не сталося. Страшний гуркіт пролунав над головами і все затихло.
   Тетяна не поспішала звільнятися з обіймів, але все ж відкрила одне око і подивилася на стовп. Його падіння затримала кам'яна химера, яка стояла біля кущів. Стовп повалився на неї і не долетів до голови Таніанкі всього якихось двадцять сантиметрів.
   Прийшовши до тями, Павло Миколайович злегка відсторонився, але продовжував обіймати Тетяну. Оцінивши ситуацію, він промовив:
   - Хто б міг подумати, що якась кам'яна горгулія врятує найдорожчу мені людину... То що ви там вирішили? Ви згодні зі мною побратися?
   - По-перше, якщо вже на те пішло, то не "ви", а "ти". - Вже повністю оговталася Тетяна. - А по-друге... Так, згодна, але за однієї умови.
   - Якої ще умови? - Насторожився директор.
   - Що ТИ мені розкажеш більш барвисто і переконливо про свою любов.
   - Та я!... Тетяночка, я так тебе люблю! Я закохався з першого погляду твоїх очей, як тільки переступив поріг бібліотеки! - З захопленням і полегшенням, ніби скинув зі своїх плечей цілу гору, заговорив Павло. - Я жити без тебе не можу! - Почав він обсипати її поцілунками. - Я щоночі тільки про тебе і думаю! Я з тобою уві сні вже таке...
   - А я теж... Я теж закохалася, погляду, напевно, з третього. Ти так на мене кожного дня дивився, що я відчувала себе королевою...
   Не вдаючись в інтимні подробиці, скажу, що весілля призначили на початок серпня, сподіваючись, що спека на той час уже злегка спаде...
   Після обіду по радіо прозвучало дивне і незрозуміле для більшості повідомлення:
   - Всіх, хто сьогодні стикався з горгуліями, просимо піднятися на дах!
   Більшість і співробітників і читачів, почувши це, просто знизали плечима і продовжили свої справи.
   - Маркграф, це нас запрошують? - Запитала кота графиня Ольга.
   - Мня! - Відповів кіт і, зістрибнувши з підвіконня, попрямував до дверей.
   Ольга пішла за ним.
   Вікторія Юріївна від несподіванки сіла на стілець. Йти чи не йти? З Горгуліями вона сьогодні познайомилася спочатку завдяки книгам, обраним котом, а потім побачила щось таке і на даху. Трохи повагавшись, вона все ж таки встала, залишила зал на Вертера і пішла до ліфта.
   Марлена спочатку не звернула на оголошення уваги. Вона продовжувала розставляти книги, але тут у шибку постукали. Озирнувшись, вона побачила всю свою пернату зграю, яка мовчки і докірливо дивилася на неї.
   - Що? - Не зрозуміла Марлена. - Я ж вас сьогодні вже годувала.
   - Горгулі, Горгулі, Горгулі! - Закурликали птахи.
   - То й що? Я що, повинна йти на дах?
   Зграя моментально замовкла.
   "Чортівня якась, птахи будуть мені вказувати, що робити і куди йти..." - бубонячи собі під ніс, продовжувала Марлена розставляти книги.
   - Горгулі! - Загорлав найсміливіший горобець, залетівши в приміщення і сівши на полицю перед самим носом бібліотекарки.
   - Добре, добре! Не кричи! Іду... - І Марлена вийшла з залу.
   Тетяну Максимівну оголошення застало в кабінеті директора. Зайшла вона туди, зрозуміло, виключно у справі. Ну то й що, що справа вирішувалася в тісних обіймах? Почувши про горгулій, закохані роз'єдналися і подивилися один на одного.
   - Іди. - Кивнув Павло Миколайович. - Тебе ж сьогодні горгулія врятувала.
   - А ти? - Тетяна не хотіла розлучатися з коханим.
   - Відчуваю, що я там буду зайвим. Але у разі чого, одразу до мене!
   На даху всіх зустріла Галина Вікторівна, яка виглядала сьогодні років на сорок: зібране у зачіску волосся, темно-сірий брючний костюм, димчастий камінь у кулоні на шиї і посмішка, яку Галюцинація завжди носила, з'являючись на людях.
   - Так, п'ять осіб... Всі зібралися! Не очікувала, що Бібліотека обере саме вас. Ну що ж! Почнемо з теорії. - І Галина Вікторівна запросила всіх присісти на лавку.
  
  
  * 10 *
   З того, що розказала Галина Вікторівна, стало відомо, що десь прорвалися портали між цим і тим світом, і в них хлинула всяка нечисть. Сучасна нечисть навчилася маскуватися і помітити її було неможливо. Ну, то нехай би собі була? Не все так просто. Нечисть несе з собою хвороби, агресію, зміну менталітету на негативний і деструктивний лад, у суспільстві починаються бродіння, що переростають у війни та революції, гине багато людей, а ті, хто виживають, впадають у депресії. Все це стає, ніби, делікатесом для нечисті. Боротися з невидимою, але такою небезпечною навалою можуть тільки горгулії. Саме тому вони і з'явилися у нашому світі. Не тільки на нашій бібліотеці, а й на багатьох великих будівлях в містах по всьому світу, сьогодні вранці виявили статуї химер. Вночі вони повинні будуть ожити і почати своє полювання.
   - А до чого тут ми? - Здивувалася Ольга.
   - А ми повинні їм допомогти. - Відповіла Галина Вікторівна. - Чим швидше нам вдасться закрити портали, тим швидше горгулії знищать прониклих до нас іншосвітців. Такі групи, як наша, зараз створюються всюди. Всі ми і будемо закривати портали.
   - А ТОЙ світ - це що, загробний світ? - Поцікавилася Марлена Миронівна.
   - Ні, просто інший вимір. Різні істоти поділили Землю не по територіях, а за вимірами. Портали існують, але вони ще в давнину були закриті, щоб не повторювалося первісного хаосу. Але іноді окремі елементи не хочуть дотримуватись договору і проникають до нас. Потрібно знову закрити портали.
   - А що для цього треба? - Поцікавилася Таніанка.
   - Потрібна велика концентрація ментальних зусиль. Зараз я вам все розповім і покажу. Давайте встанемо і візьмемося за руки...
   Всі встали, взялися за руки і Галина Вікторівна показала, як треба концентрувати енергію.
   - Ну то й що? Нічого не відбувається. - Ольга струсила руки, знімаючи напругу.
   - Це була лише репетиція. Закривати портал ми будемо в іншому місці.
   - Де? - Вигукнула Марлена. - Мені ж ще додому треба!
   - Всім треба. - Підтвердила Тетяна, яка мріяла провести вечір з Павлом.
   - Якщо все добре вийде, ми впораємося швидко. А зараз йдемо в "Міфолгію".
   - До мене? - Здивувалася Вікторія. - А що у мене такого незвичайного?
   - У твоєму відділі є вихід.
   - Вихід куди, у ТОЙ світ?
   - Ні, вихід куди завгодно.
   Всі разом увійшли до Відділу Міфології і рушили вздовж лівої стінки в кінець залу. Біля третього стелажа від кінця Галина Вікторівна зупинилася і сказала:
   - В кожній бібліотеці є зал з виходом. Рухатися завжди треба по лівій стороні, завжди третій стелаж від кінця, третя полку зверху і третя книга від початку. - Вона взяла в руки книгу і тут же з підлоги вгору висунулися двері. - Називаєте адресу, відкриваєте двері і виходите.
   - Яку адресу? - Спробувала уточнити Марлена.
   - Будь-яке місто, куди вам треба потрапити. Зараз ми вийдемо до Кракова.
   - Це той, що в Польщі? - Не повірила Ольга.
   - Той самий.
   Галина Вікторівна підійшла до дверей, тихо сказала "Краків" та штовхнула двері від себе. За дверима була бібліотека, тільки стіни і стелажі були зовсім іншими. Ланцюжком, один за одним всі п"ятеро пройшли крізь двері, і вони за їх спинами знову потонули у підлозі.
   Вийшовши на вулицю, бібліотекарі здивовано озирнулися - навколо дійсно був Краків. Люди, що проходили повз, говорили польською, будинки були абсолютно не схожі на полтавські, все навколо було іншим.
   - Прикольно! - Захопилася Марлена. - А отак можна в будь-яку країну потрапити?
   - У будь-яку.
   - І без грошей, без віз, без документів?
   - Ну, особливо зловживати я б цим не радила... Нам сюди. - Галина завернула за ріг якоїсь будівлі, і компанія вийшла до великого торгового центру, з даху якого вниз дивилося кілька кам'яних горгулій.
   - Раз, два, три... сім штук. - Порахувала їх Тетяна. - Сидять всі, так симетрично... Може, вони тут і були?
   - Ні, будівля сучасна. Вони з'явилися сьогодні. Нам треба туди. - Галина вказала пальцем на дах.
   На дах торгового центру вони без перешкод потрапили на ліфті. Ніхто їх ні про що не запитав. Там уже зібралося кілька десятків людей. Кивнувши Галині Вікторівні, сивочолий ксьондз зробив знак іншим і ті, розбившись на п'ятірки, рівномірно розподілилися по всій площині даху. П'ятірок виявилося сім.
   - Ну, давайте, як я показувала. - Сказала Галина і взяла за руки Ольгу і Тетяну.
   Щойно всі зосередилися, настала темрява. У цій темряві почали з'являтися блискавки та кульові розряди, які безладно носилися туди-сюди.
   - А-а-а! - Закричала Вікторія. - Я блискавок боюся!
   - Руки не відпускати, тримати напругу!
   Поступово темрява стала концентруватися над п'ятірками все більш і більш тонкими пучками, втягуючи в себе блискавки. Хлопок за хлопком, темрява втягувалася у точки над кожною п'ятіркою і зникала.
   - Все, цей портал ми закрили. Зараз нам скажуть, куди далі.
   Далі були Рим, Токіо і Сиктивкар. До кінця робочого дня полтавська п'ятірка повернулася до рідної бібліотеки.
   З настанням темряви горгулії злетіли з даху і більше на ньому не з'являлися. Хто знає, де вони полювали і скільки нечисті знищили?..
  
  
  * 11 *
   Цього дня Сергій з Максом чекали дівчаток на пляжі. Ті приїхали до вокзалу без п'яти хвилин десять і зателефонували на мобілку.
   - Ми вже приїхали, куди нам далі?
   - Ідіть повз міст до пляжу, ми вас зустрінемо!
   Макс і Сірий схопилися зі своїх лежаків і помчали зустрічати подруг. Літо, пляж, річка, флірт... Що ще потрібно молодим, здоровим і щасливим людям? Пригод! Вдосталь наплававшись, набігавшись, награвшись і позасмагавши, до вечора всі вирішили знову відправитися у Бібліотеку.
   Сьогодні Бібліотека виглядала якось інакше.
   - Якось тут сьогодні тінисто... - Висловила загальне враження Свєта.
   - Точно! Цікаво, звідки тут взялася така тінь? - Підняв голову вгору Макс.
   - Мені здається, раніше там цих пташок не було... - Невпевнено промовила Віта.
   - Це не пташки, це, якщо не помиляюся, горгулії - такі міфічні істоти... - Помітив Сірий.
   - Яка різниця, що це за істоти?! - Перебив його Макс. - Питання в тому, як вони туди потрапили? Біжимо! - І він потягнув всіх за собою до ліфта.
   Одна з кам'яних химер сиділа на краю даху, інша ховалася в кущах, причому на неї впав стовп з вітряком.
   - Ого! Цікаво, з якого каменю вона зроблена? Стовп від неї навіть нічого не відбив. - Захоплено промовляв Макс, проводячи рукою по кам'яному крилу.
   - Шкода, що ми не геологи і в каменях не розуміємось. Але це не заважає нам сфоткатися! Давайте, прямо на ній! - І Віта полізла на шию горгулії.
   - Щось у ній є таке давнє і моторошне... - Промовила Свєта. - Здається, ось зараз вона зітхне, відкриє очі і...
   - Гав! - Прямо у неї над вухом гавкнув Макс.
   - А-а-а! - Від несподіванки закричала Свєта. - Дурень, налякав!
   - Правда, Макс, ти б обережніше зі своїми приколами. - Сергій заспокійливо взяв Свєту за руку.
   - Не буду я фотографуватися! - Образилась та й, демонстративно стиснувши губи і склавши на грудях руки, сіла на лавку. Сергій сів поруч з нею.
   - Увечері їх звідси приберуть. - Почули вони голос за спинами, що доносився з-за кущів. - Бажано до ранку поставити на місце стовп і замінити розбиті сонячні батареї.
   - Коли увечері?
   - Щойно стемніє. Мені обіцяли. - Говорив директор двом майстрам в комбінезонах. - Думаю, годині об одинадцятій вже точно можна буде працювати.
   - А чого це стовп раптом звалився? - Дивувався той, що був вищим.
   - Дивіться, тут болти просто зрізані, наче болгаркою! - Нижчий показав на долоні великі болти, рівно зрізані під самий капелюшок. - Явна диверсія! Може, терористичний акт готували?
   - Розберемося... Ви, головне, своє зробіть.
   - Не бійся, Миколайовичу! До ранку буде все, як раніше!
   Директор з робочими пішли оглядати інші стовпи, їхні голоси поступово стали затихати.
   Нафотографувавшись з горгуліями, Макс і Віта підійшли до сидячих на лавці Сергія і Свєти.
   - То що, куди далі?
   - Давайте дізнаємося більше про цих горгулій! - Запропонувала Віта. - Цікаво ж!
   Всі спустилися на другий поверх і дізналися від Лібри, що про горгулій можна прочитати у Відділі Міфології.
   У відділі їх зустрів черговий Вертер.
   - Нам би щось про горгулій. - Попросила його Свєта.
   - Сьогодні всі цікавляться горгуліями! - Радісно повідомив Вертер і майже моментально притягнув стопку книг. - Я навіть не розкладав їх на місце! Будь ласка, читайте! - І він поїхав під стіл.
   Поки хлопці і дівчата читали, десь з-за стелажів з'явилося одразу п'ять бібліотекарок, серед яких вони впізнали Галину Вікторівну, Таніанку і Супермодель з довідково-бібліографічного відділу. Замикав цю колону величезний рудий кіт з білими лапками і білою манишкою. Галина Вікторівна кивнула хлопцям, Таніанка розлила з очей оливково-іншопланетне полум'я, а кіт якось хитро підморгнув і махнув шикарним хвостом.
   - Ага, отже, вихід завжди зліва, третій стелаж від кінця, третя полку зверху і третя книга від початку. - Говорила низенька жінка, дивовижно схожа на Мерилін Монро, стрункій брюнетці, схожій на Хатідже-Султан.
   - І назва міста! - Додала та.
   Всі вони вийшли з залу, лише Хатідже-Султан залишилася і звернулася до відвідувачів:
   - Вам нічого не треба?
   - Ні, нам Вертер дав. - Відповів Сергій, показуючи на книги.
   - Горгулії... - Подивилася на назви Вікторія Юріївна. - А знаєте, чому вони здаються кам'яними?
   - А хіба вони не кам'яні? - Змахнула віями Свєта.
   - Ні, вони живі. Але зі сходом сонця їх метаболізм змінюється настільки, що в них локально зупиняється час. А в зупиненому часі навіть поролон буде здаватися твердим каменем - його ж не можна буде продавити.
   - А якщо в людині зупинити час? - Зацікавився Макс.
   - Людина теж скам'яніє.
   - Клас! От як зроблюсь кам"яним і буду стояти такою статуєю! - Макс встав і застиг у позі Геракла.
   - А я підійду до тебе так як... поцілую! - Засміялась Віта, за шию нахиляючи голову Макса до себе.
   - А ті горгулії, що зараз на даху, вони теж живі? - Запитала Свєта.
   - Звичайно! Та з настанням темряви вони полетять. Якщо я вам не потрібна, то я піду додому, мій робочий день закінчився. Всі питання - до Вертера.
   - Пост прийняв! - Вертер виїхав з-під столу і став біля дверей.
   Вікторія Юріївна підхопила сумочку і випорхнула за двері.
   - Куди далі підемо? Про горгулій вже набридло. - Потягнулася Віта, стримуючи позіхання.
   - А що там бібліотекарки про вихід говорили? - Згадав Сергій.
   - Вихід завжди по лівій стінці, третій стелаж від кінця, третя полку зверху, третя книга від початку. І назва міста. - Голосом Марлени повторив Вертер.
   - А давайте перевіримо! - Запропонував Сергій.
   - А може, не варто? - Нерішуче спробувала зупинити його Свєта.
   Але всі вже дружно йшли вздовж лівої стіни залу. Свєті нічого не залишалося, як піти за ними. Ліворуч - стіна з блідо-зеленими шпалерами, праворуч - темні стелажі з книгами...
   - Стоп! Ось третій стелаж від кінця! - Макс так різко зупинився, що Віта наразилася носом в його спину.
   - Ой! Тепер відлічуй третю полицю зверху! - Сказала вона, потираючи ніс долонею.
   - Один, два, три... Третя книга... "Міфологія Оріноко". - Прочитав він назву на корінці. - Закінчується на "О". Пограємо в міста?
   - Ти спочатку книгу дістань! - Порадив Сергій. - А місто на "О" - Одеса.
   Слово "Одеса" прозвучало майже одразу ж за тим, як з підлоги несподівано висунулися вгору двері.
   - Ой! - Зойкнули дівчата.
   - Це і є вихід? - Здивований Макс штовхнув двері рукою.
   Ті відчинилися в абсолютно інший простір: стіни там були обклеєні жовтими шпалерами, а стелажі були не темними, а світлими. Ламінат тут змінився лінолеумом там. Рівне денне освітлення з-під стелі тут і тьмяні настінні бра там.
   - Це інший зал чи інша бібліотека? - Розгублено запитала Віта.
   - Зараз дізнаємося! - Макс рішуче вийшов у двері. Решта пішли за ним.
   Щойно Сергій, який йшов останнім, переступив через поріг, двері за їх спинами знову зникли у підлозі. Тепер вони були в звичайнісінькій бібліотеці. За кафедрою сиділа літня жінка і щось писала на картках, гортаючи журнали, що великим стосом лежали біля неї.
   - До побачення! - Попрощався з нею Макс, прямуючи до виходу.
   - А ви ще тут? - Підсліпувато прищулилася на хлопців бібліотекарка. - Я думала, що вже нікого немає...
   - Ну, ми тут зачиталися... - Підштовхуючи Світлану до виходу, промовив Сергій.
   Вони вийшли в звичайні двері і опинилися на незнайомій вулиці.
   - Здається, це Одеса... - Озираючись на всі боки, промовив Сергій. - Я тут уже був. Он там повинен стояти Дюк, а внизу - порт.
   Це дійсно була Одеса. Прогулявшись по Приморському бульвару, хлопці та дівчата сфотографувалися біля Дюка, спустилися по Потьомкінських сходах до порту і помилувалися кораблями, що стояли на якорі. Наступала ніч і всюди стали запалюватися ліхтарі.
   - А давайте на пляж! - Раптом запропонував Макс. - Ви коли-небудь плавали в нічному морі?
   Виявилося, що ніхто не плавав. Пройшовши по алеях Шевченківського парку, вийшли до пляжу, скинули з себе верхній одяг і кинулися у темряву, яка розмірено плескалася під зірками...
   - Як же це добре! - Висловила загальне захоплення від нічного купання Віта, коли всі вже одяглися і сиділи на лавці. - Цікаво, а так можна куди завгодно вийти?
   - Звичайно, тобі ж сказали: називаєш місто і виходиш.
   - А якщо бібліотека закрита? Не всі ж по ночах працюють?
   - Значить, треба шукати такі, які працюють по ночах!
   - Тоді давайте шукати, бо ми назад до ранку не потрапимо.
   Всі перехожі, які траплялися на шляху, виявлялися приїжджими, і гадки не мали не те що про нічну, але й, навіть, про звичайнісіньку бібліотеку. Довелося зайти в інтернет-кафе і загуглити нічну бібліотеку. Така в Одесі виявилася лише одна, слава богу, неподалік від центру, в напівпідвалі колишнього кінотеатру "Україна".
   - Ви почитати або на вихід? - Підняла голову від книги чергова бібліотекарка, схожа на пікову даму.
   - Відьма, напевно, навіть мурашки по шкірі... - Ледь чутно прошепотіла Свєта на вухо Сергію.
   Але "відьма" почула!
   - Не радила би вам говорити про відьом у такому тоні. - Вона встала і набула зовсім іншого вигляду: струнка, молода, приємна жінка в сучасній короткій сукні. - Що ви знаєте про відьом?
   - Ну, відьми... вони, здається, з дияволом знаються, з чортами всякими...
   - Дурниці! Це вигадали священики, коли насаджували у нас християнство. Насправді відьми, відьмаки і відуни існували у нас ще за кілька тисяч років до християнства, коли ні чортів, ні диявола навіть не вигадали. Якщо їх не було, то як їм можна було служити?! "Відьма" означає "яка відає", що в перекладі з санскриту - "знає". Тобто, ніякої містики, просто більш глибокі знання в деяких областях, які для більшості є таємними.
   - А при чому тут санскрит? - Запитав Сергій.
   - А ви що, не знаєте, що стародавні слов'яни прийшли з Індії?
   Всі похитали головами.
   - А про "Рігведи" знаєте?
   - Щось таке чули... Це, здається, якісь стародавні індійські знання?
   - Слов'янські. Коли слов'яни йшли з Індії до берегів Дніпра, вони описували свої знання на довгому рулоні. Потім згорнули його в трубочку і вклали в коров'ячий ріг - по-слов'янськи "ріг". Тобто, "ріг веди" означає "ріг знань".
   - Стривайте! Якщо всі ці знання таємні, то чому ви про них так просто нам розповідаєте?
   - Таємні вони для тих, хто не знає. І для вас вони так і можуть залишитися таємними. Але якщо ви захочете і почнете їх вивчати... ви теж станете ведунами або відьмами!
   - Я вже точно нічого такого вивчати не буду! - Вигукнув Макс. - Мені і інститутських лекцій вистачає! Хоч би це якось здати!
   - От і вийде з тебе якийсь медик! - Докірливо зауважив Сергій. - А я б чомусь такому незвичайному повчився...
   - І я ! - Сказала Свєта.
   Віта, яка до цього мовчала, раптом запитала:
   - А вихід де?
   - Той, в який ви увійшли, чи інший? - Молода бібліотекарка якось одразу посивіла і перетворилася на доброзичливу стареньку.
   - Інший. - Відповів Макс.
   - Як завжди: по лівій... - Почала відьма-бібліотекарка.
   - Стіночці до третього стелажа від кінця... - Продовжив Сергій.
   - Третя полку зверху... - Підхопила Свєта.
   - Третя книга від початку... - Перебила її Віта.
   - І назва міста! - Закінчив Макс.
   - То ви все знаєте! А з якого ви міста?
   - З Полтави
   - Хороша Бібліотека, одна з найкращих не тільки в Україні, а й в усьому світі. - Закивала головою старенька. - Таких на Землі навряд сім-вісім набереться. Ну, не буду вас затримувати, заходьте, коли буде час...
   Опинившись знову в Полтаві, хлопці і дівчата роз'їхалися по своїх оселях, домовившись завтра зустрітися на пляжі годині о дев'ятій.
   Майже весь тиждень вони подорожували по всьому світу, виходячи то в Мексиці, то на Цейлоні, то на Тибеті, то в Африці...
  
  * 12 *
   - І навіщо потрібна та Одеса з її брудною солоної калюжею! - Говорив Макс, підходячи до Бібліотеки. - Ми тепер плаваємо у будь-яких морях і океанах, варто тільки дійти до найближчої бібліотеки!
   - Жити стало так весело! - Підхопила Віта.
   - Як казав Сократ, світ нудний для нудних людей. - Вставив цитату Сергій. - А ми веселі!
   - Але все одно, без Бібліотеки ми б так не веселилися. - Помітила Свєта, проходячи крізь двері, які роз"їхалися перед ними.
   - Колись весь світ був бібліотекою. - Ольга Степанівна, обганяючи їх, на хвилинку затрималася і озирнулася. - Знання заховано в кожній речі. - І вона, наче по подіуму, пішла по коридору далі.
   - Що це означає? - Зупинилася Свєта. - Як розуміти, що знання заховано в кожній речі?
   - Варто уважно придивитися до будь-якої речі, як вона багато зможе розповісти. Якщо уважно дивитися, то можна багато почути. - Виникла на колоні Лібра і, як ні в чому не бувало, підхопила розмову.
   - Куди ми сьогодні? - Зупинився у роздумах Макс.
   - Ой, а ми ж ще не весь музей оглянули! Може, туди? - Згадала Свєта.
   - Можна і туди. - Погодився Сергій. - Ми як, на ліфті чи пішки?
   - Пішки ми вже давно не ходили, можемо й розучитися. - Сказала Віта і попрямувала до сходів.
   - А куди нас це може завести? - Макс не хотів топати пішки і намагався відтіснити всіх до ліфта.
   - Вам не потрібно бачити всі сходи, просто зробіть крок на першу сходинку. - Відповів йому портрет Мартіна Лютера Кінга, який висів на стіні над сходами.
   - Але ж це - абсурд! Ходити пішки, коли навколо стільки технічних можливостей! - Не погодився Макс.
   - Тільки ті, хто робить абсурдні спроби, можуть досягти неможливого! - Стояв на своєму портрет.
   - Отже, вперед за неможливим! - Сергій рішуче ступив на сходи і почав спускатися.
   Всі пішли за ним. Макс, який йшов у кінці, продовжував щось бурчати під ніс.
   - Ну що ти, сьогодні такий... як крокодил! - Вигукнула Віта.
   - Крокодил, крокожу і буду крокодити! - Не вгамовувався Макс. - Ви всі короткі, а мені, такому довгому, сходинки треба в бінокль розглядати.
   - Не переживай, не так уже нам погано і важко. - Зупинився Сірий на майданчику. - Думаю, далі буде гірше.
   - Не підбадьорюй мене. - Відмахнувся від нього Макс.
   - Хлопці, ну майте совість! - Світлана повернулася на пару сходинок вгору. - Якби ви не сперечалися, ми б уже до самого низу спустилися!
   - А у нас свобода совісті! - Відповів на це Макс. - Хочеш, май совість, хочеш, не май...
   - Найпростіше достукатися до совісті, роблячи це кулаком по морді! - Не витримав максового скиглення Сергій.
   - А от не треба мене ображати! - Парирував Макс. - Бо я розплачуся. А потім, з заплаканими очима, так важко розібрати, кому потрапиш лопатою по голові...
   - О, то тобі вже до психіатра треба! - Вигукнув Сергій.
   - Так, з психіатром не посперечаєшся: ти йому думку, а він тобі діагноз. - Макс вже спустився і приєднався до решти в холі музейного поверху. - Наче люди тільки з діагнозів і складаються.
   - Люди подібні ковбасам. - Підхопив портрет, під яким було написано "Козьма Прутков". - Чим їх начиняють, то і носять у собі.
   - Ну чого ти все бурчиш та бурчиш, ковбаса двометрова! Ми ж уже спустилися. - Не витримала Віта.
   - Якщо я тобі не нравлюся, застрелься, я не виправлюся! - Не міг полишити обраного на сьогодні амплуа Макс.
   - Ці твої цитати з народного гумору вже починають дратувати. - Пересмикнула плечем Віта і взяла під руку Світлану. - Все, більше я тебе не помічаю!
   Дорогу їм перейшов рудий бібліотечний кіт. Він раптом зупинився, піднявся на задні лапи і почав дряпати кігтями стінку.
   - Ти чого стіни псуєш? - Погрозив йому пальцем Сергій.
   - Мраа! - Відповів кіт і пішов далі, гордо помахуючи над собою пухнастим хвостом, як віялом.
   - У мене вдома майже такий самий. - Сергій взяв Свєту під іншу руку. - Вже кілька разів шпалери переклеювали.
   - А скільки метрів кота ти вигладжуєш за день? - Вирішила гуморнути і Свєта.
   - Цікаве питання... - Сергій зупинився і почав підраховувати. - Довжина кота приблизно п'ятдесят сантиметрів. Якщо за день зробити, припустимо, десять підходів по двадцять глажок за підхід... то виходить сто метрів кота в день!
   - Яка б дурість не прийшла на розум, завжди знайдуться однодумці. - Пробурчав їм у спини Макс, який йшов один позаду.
   - Ми тебе не чуємо! - Не повертаючи голови, голосно сказала Віта.
   - Вітаю вас у відділі Історії Книг бібліотечного музею! - Несподівано, як з під землі, виник Вертер-01. - Чи бажаєте екскурсію?
   - Ні, ми самі подивимося. - Відповів Сірий. - Тільки скажи, з чого починати?
   - Починайте з найдавніших. А я тут, поруч покатаюся, може, якісь питання виникнуть...
   У залі найдавніших книг ніяких книг не було. А були тут камені з малюнками і якимись знаками, глиняні таблички, кам'яні та металеві скрижалі, скручені сувої з металу, з пергаменту, з тканини і з паперу, дерев'яні таблички, зв'язані разом мотузкою, пропущеною крізь висвердлені по краю дірочки, такі ж "зошити" зв'язаних шматків берести, і так далі.
   У другому залі були вже справжні книги, але незвичайних розмірів і з незвичайними окладами. Книги були величезними, деякі до метра і більше в довжину, товщиною близько тридцяти-сорока сантиметрів, з металевими окладами, інкрустованими різнокольоровими каменями.
   - Звичайно, справжні книги оправлялися у срібло чи золото, і в них вставлялися справжні дорогоцінні камені. - Пожвавішав і не забарився з поясненнями Вертер-01 на захоплені вигуки хлопців. - У нас тут тільки сплави, що імітують дорогоцінні метали і скельця замість рубінів, смарагдів і тому подібного. За деякі книги можна було купити ціле місто.
   - То це не справжні книги? - Запитала Свєта.
   - Ні, але дуже хороші підробки. І тексти в них, як у справжніх.
   Сергій спробував розкрити одну з книг. Замок-клямку вдалося відкинути досить легко, а от обкладинка виявилася важкою.
   - Давай я тобі допоможу. - Плечем відсунув його Макс.
   Але і йому ледь вдалося відкрити книгу.
   - Слабак! Зараз я спробую! - Віта підійшла до меншої книги, оклад якої був закритий на ключ, що висів на ланцюжку.
   Ключ провернувся в замку легко, та й важку обкладинку Віта розкрила самостійно.
   - А я подивлюся цю... - Не встигла Свєта договорити, як всі книги, що знаходилися в залі Стародавніх Книг, розкрилися одночасно самі.
   - Це що таке? - Повернувся до Вертера Сергій.
   - Триста сім... Триста сім... Триста сім... - Робот завис.
   - Дивіться, ця книга відкрита на триста сьомій сторінці! - Показала Віта на величезну книгу.
   - І моя! - Вигукнула Свєта, подивившись на свою.
   - І тут, і тут...
   Виявилося, що всі книги чомусь розкрилися саме на триста сьомій сторінці.
   Перейшовши до залу Всесвітньо Відомих Стародавніх Книг, хлопці і дівчата виявили таку ж картину: всі товсті книги були розкриті на триста сьомій сторінці: і "Рамаяна", і "Біблія", і "Веди", і "Коран", і "Одіссея", і "Нибелунги"...
   Те ж саме було і в залі Всесвітньої Класики, і в залі Сучасної книги. Причому електронні книги виявилися включеними і теж завислими на триста сьомих сторінках.
   - Що б це значило? - Дивувалися хлопці.
   - Думаю, треба йти до бабусі! - Ігор, якого хлопці спочатку не помітили, піднявся з-за столу у кутку, де читав якусь електронну книгу. - Моя теж зависла.
   Всі п'ятеро вийшли в коридор, і, відзначивши по дорозі, що Кіт теж надряпав на стіні "307", вирушили до Галини Вікторівни...
   По дорозі на роботу директор Бібліотеки Павло Миколайович вирішив зазирнути до квіткового магазинчику. Ну не може ж така прекрасна жінка, як Тетяна Максимівна, починати день без квітів! Квітів було багато і різних, але приємніше всього пахли троянди.
   - Що б ви хотіли? - Звернулася до нього продавщиця.
   - Мабуть, троянди... - Нерішуче почав Павло Миколайович.
   - Вам які?
   - Навіть не знаю... А які є?
   - Рожеві, білі, червоні, бордові, жовті. А ось ще маленькі, по цілому букету на одній гілочці.
   - Ні, маленькі не треба. Мені найбільші.
   - Вибирайте! - І продавщиця широким жестом обвела все своє трояндове господарство.
   - Триста сім! - Раптом вигукнув папуга в клітці над вікном і тут же заховав голову під крило, лише хитро виглядаючи з-під нього одним оком.
   - А скільки у вас великих троянд? - Запитав Павло Миколайович.
   - Їх тільки недавно завезли, зараз подивлюся за накладною... Так... білих - сімдесят, рожевих - сто, червоних - шістдесят п'ять, жовтих - було двадцять, але три вже купили, отже, сімнадцять, бордових - п'ятдесят п'ять... Всього триста сім штук!
   - Триста сім! - Підтвердив папуга і застрибав на жердині.
   - А, давайте всі! - Раптом зважився Павло Миколайович. - Тільки упакуйте мені їх в кошики, щоб красиво було.
   - Обов'язково зробимо красиво! - Зраділа продавщиця. - А вам далеко їх нести?
   - Так, нести! Про це я якось не подумав... Ні, тут зовсім близько, в Бібліотеку.
   - Тоді я вам зараз викличу хлопчиків! Вони тут, у підсобці сидять.
   Вийшли двоє "хлопчиків", які виявилися величезними, приблизно сорокалітніми чоловіками, в комбінезонах з намальованими на спинах трояндочками.
   - Давайте, до кожного кошика прикріпимо листівочку, на якій напишемо кому призначені квіти і від кого.
   - Давайте листівочку. - Поліз директор бібліотеки в кишеню за гаманцем. - І, якщо вже все одно кошика принесуть "хлопчики", то я, напевно, піду без нічого.
   - Зовсім без нічого буде не так романтично. Візьміть хоч маленький букетик.
   - Ну, може, ви і праві. Давайте!
   Квіткарка спорудила букет з семи троянд: дві білі, дві рожеві і три червоні, і вручила його Павлу Миколайовичу.
   - Кошики принести всі одночасно, чи краще по одній з невеликим інтервалом?
   - Хм... Мабуть, з інтервалом буде цікавіше.
   - Не турбуйтеся, жодна трояндочка не пропаде, все доставимо в кращому вигляді! - Заспокоїв трохи розгубленого Павла Миколайовича один з "хлопчиків"...
   Завідуюча відділом Маркетингу та Реклами Наталія Антонівна ніжилася в ліжку до самої останньої хвилини. "Єдиний спосіб зробити ранок добрим - проспати його" - подумала вона, з ненавистю дивлячись на будильник. Але як би не тягнула вона час, вставати все одно довелося.
   Ліфт не працював. "От завжди так, коли запізнюєшся!" - подумала Наталя і помчала вниз по сходах. "Одна, дві, три, чотири..." - машинально рахувала вона сходинки. Від п'ятнадцятого поверху до першого виявилося триста сходинок, від першого до вхідних дверей - ще чотири, від ганку до тротуару - ще три. "Всього триста сім сходинок. І навіщо мені це треба знати?"...
   З ранку у завідуючої відділом Статистичного Обліку та Реєстратури Тетяни Максимівни був чудовий настрій. Не встигла вона прийти на роботу, як Павло, увійшовши слідом за нею, подарував їй прекрасний букет з семи величезних троянд. Троянди Таніанка поставила в вазу і милувалася тепер ними, час від часу піднімаючи голову від комп'ютера, на якому підбивала бібліотечну статистику за минулу добу.
   Раптом у Бібліотеку ввалився величезний чолов'яга з кошиком квітів в руках:
   - Де тут знайти Тетяну Максимівну? - Запитав він, нахиляючись до віконця у скляній перегородці.
   - Тетяну Максимівну?.. - Розгубилася Таніанка, намагаючись пригадати, чи є в бібліотеці ще хтось з таким ім'ям. - Взагалі-то, я Тетяна Максимівна.
   - Тоді це вам! - Громила рішуче відкрив двері в реєстратуру і заніс всередину кошик. - Приємного дня!
   У кошику були троянди. Білі і червоні, а в самому центрі - одна жовта, до якої була прикріплена малесенька листівочка у вигляді метелика. "Тетяні від Павла" - було написано на ній. "Цікаво, скільки тут троянд?" - подумала Таніанка і почала перераховувати. Всього троянд виявилося сорок і одна штука.
   До обіду, два величезних чоловіки по черзі, з невеликими перервами, принесли ще шість кошиків. Сім кошиків і один букет - всього триста сім прекрасних троянд!..
   Світлана Миколаївна або просто Світланка з Відділу Періодики розкладала журнали по місцях. Вона взагалі любила порядок, тому журнали на полицях в її відділі завжди лежали ідеально рівно. Але тільки не сьогодні. Як вона не старалася, деякі журнали ніяк не хотіли укладатися на свої місця, а постійно випадали на підлогу. Промучившись з ними близько години, Світланка, нарешті, здалася. "Не хочете, і не треба!" - подумала вона, в черговий раз збираючи журнали з підлоги. - "Покладу вас на столі, будете знати!" Зі столу журнали падати не стали. Вони спокійно лежали сім'ю величезними стосами на столі і нічим не видавали своєї незвичайної поведінки. "А ну-мо, я вас перерахую..." - подумала Світланка і почала перераховувати журнали в стосах. Всього неслухняних журналів виявилося триста сім...
   Володимир Степанович, тридцятирічний завідувач Відділом Мистецтв і режисер Літературного Театру, по дорозі на роботу пригадував сон, який намагався вислизнути з пам"яті. У цьому сні він поставив грандіозний спектакль, в якому було задіяно безліч народу. На сцені така кількість акторів поміститися ніяк не могла, тому грати довелося прямо на площі перед Бібліотекою. "Скільки ж це я народу задіяв?" - думав Володимир Степанович - "І все діяли так злагоджено, красиво..."
   - Триста сім! - Раптом пролунало у нього над головою.
   Крім величезного чорного ворона нікого поблизу не було.
   - Це ти сказав? - Запитав у ворона Володимир.
   Ворон мовчав і робив вигляд, що взагалі не розуміє людської мови.
   Щойно Володимир пішов далі, як над головою знову прозвучало:
   - Триста сім!
   Різко розвернувшись, Володимир Степанович встиг помітити, як ворон знявся з гілки і полетів кудись у своїх справах. "Чого тільки не причудиться..." - подумав Володимир - "А триста сім чоловік і справді виглядали б непогано..."
   - Якщо звільнитися, то жити на що? - Питала Марлена Миронівна з відділу Художньої Літератури у бібліографині Ольги. - А якщо працювати, то коли жити? От, якщо б на мене звалився мішок з грошима...
   - Гроші - не головне у житті. - Глибокодумно відповіла Ольга, не відриваючись від роботи з картотекою.
   - От-от! Як би мені хотілося швидше розбагатіти, щоб потім говорити всім, що гроші не головне! Гаразд, я не про це... От мені, як ідеальній людині, найлегше помічати недоліки інших. Ти не сердься, але іноді ти схожа не те, щоб на відьму...
   - Взагалі-то, від природи я ангел. - Заперечила Ольга. - Але коли обламують крила, тоді доводиться літати на мітлі.
   - А ти просто закоти істерику...
   - Та я істерики з самого народження закочую! Тільки-но народилася - одразу ж на акушерку накричала!
   - В кожній людині є сонце, тільки дайте йому світити! - Втрутився в їхню розмову Портрет Сократа.
   - От-от! - Вигукнула Ольга. - Просто я ще не готова.
   - Так, життя - як пельмені: все навколо кипить, а ти ще не готовий... - Глибокодумно вимовила Марлена і пішла до свого відділу.
   Ольга знизала плечима і знову повернулася до картотеки. Кіт Маркграф, який, як завжди, з"явився невідомо звідки, почав їй "допомагати". Спочатку він намагався розкидати картки на підлогу, але коли це не вийшло, в черговий раз ухиляючись від Графині, яка замахувалася на його прокази, він раптом обхопив лапами один з ящиків і почав якось дивно муркотіти:
   - Тристасім, тристасім, тристасім... Тристасім, тристасім, тристасім... - Виходило у нього замість звичайного "мрру, мрру, мрру..."
   - Що це ти таке співаєш? - Поцікавилася Ольга. - А ну, покажи!
   Вона зняла кота з ящика, який виявився, як не дивно, триста сьомим.
   - То й що? Ящик, як ящик, навіть не повністю заповнений...
   Марлена Миронівна, поговоривши, здавалося б, ні про що з Ольгою, увійшла до свого відділу і зайнялася книгами. Сьогодні треба було внести в "електронку" нову партію любовних романів, що надійшла вчора. Після третьої книги комп'ютер завис і, що б Марлена не робила, наполегливо нумерував всі книги "Љ 307"...
   Тетяна Анатоліївна, або просто Тетяна Ларіна з Іноземки, сьогодні ніяк не могла зосередитися на перекладі статті в науково-популярному журналі з англійської на українську. Її постійно щось відволікало: то дзвонив і мовчав мобільник, то стукав у вікно метелик, то раптом ні з того, ні з сього, страшенно захотілося морозива...
   - Бажання треба здійснювати. - Сама собі сказала Тетяна Ларіна, збираючись сходити в кафе за морозивом. - От тільки цей переклад... Стільки зусиль і ніякого толку.
   - Не варто робити занадто багато зусиль - все найкраще трапляється несподівано! - Підбадьорив її Габріель Гарсіа Маркес з портрета.
   Продавщиця бібліотечного кафе, подавши Тетяні морозиво, як ні в чому не бувало сказала:
   - З вас триста сім гривень!
   - Не зрозуміла! За одне морозиво? - Зупинилася Тетяна.
   - Так, у відомості так написано... - Продавщиця розгублено дістала відомість і показала Тетяні. - От бачите: морозиво - 307 гр., сосиска - 307 гр., печиво - 307 гр .... Ой, що це таке?! У мене в відомості все по триста сім гривень!...
   Вікторія Юріївна з Відділу Міфології задумливо гортала "Міфи Ацтеків". Сьогодні вранці її син вередував і ніяк не хотів йти у садок.
   - Ну, мам! - Канючив він. - Ну, от чесне слово. Я потім цілих триста сім днів буду ходити в садок, а сьогодні давай залишимося вдома!
   - Садок - це твоя робота! - Тихо заперечувала Вікторія. - А Бібліотека - моя. Кожен повинен працювати на своїй роботі.
   - А коли буде вихідний?
   - Завтра. Завтра ми в садок і на роботу не підемо.
   - А куди підемо?
   - А куди ти хочеш?
   - На найбільшу гору! Триста сім метрів! - Іванко встав навшпиньки і підняв руки вгору, показуючи "найвищу гору".
   - А більше триста семи метрів гори не бувають? - Запитала у сина Вікторія.
   - Ні, не бувають!...
   "Високі гори, триста сім метрів..." - задумливо повторила Вікторія, гортаючи книгу. І тут її погляд уперся в цифру 307 в центрі сторінки...
  
  * 13 *
   Галина Вікторівна проводила якесь заняття в ігровому залі. По обидва боки від майданчика сиділи підлітки років від 13 до 17.
   - Просто не вчіть фізику і хімію в школі, і все ваше життя буде наповнене магією, чудесами і чарами. - Говорила вона, зливаючи прозору рідину з двох практично однакових пробірок в одну колбу.
   З колби тут же повалив бузковий туман, а рідина забарвилася в якийсь немислимий колір. Поки всі споглядали це явище, Макс і Сергій прослизнули разом з дівчатками у зал і сіли на вільні місця. Ігор залишився стояти в дверях.
   - Сподіваюся, ви вже достатньо освічені, щоб не сприймати як магію цей простий хімічний дослід? - Звернулася вона до залу. Той згідно загудів. - Тому розглянемо більш цікаве - виробництво їжі з повітря. У кого є якісь міркування?
   Підлітки почали здивовано переглядатися.
   - Це щось з області фантастики? - Запитала дівчинка в драних джинсиках, червоній футболочці і з "хвостиком" на голові.
   - Ні, все набагато простіше. Беремо якийсь об'єм повітря і виділяємо з нього за допомогою електролізу водень, який є чудовим живильним середовищем для деяких корисних мікробів. Коли мікробів стане досить багато, за допомогою термічної обробки перетворюємо їх масу на поживну суміш. Суміш висушуємо і перетворюємо на порошок, схожий на сухе молоко. А з цього порошку можна робити різні продукти харчування.
   - Я побудую такий завод! Головне, ніяких витрат на сировину! - Вигукнув хтось із залу.
   - А чого у нас в природі ще багато, і щоб дешево? - Запитали з іншого кінця.
   - Нікелю і фосфору. - Відповіла Галина Вікторівна.
   - А з них щось можна зробити?
   - Використовуючи всього п'ять різних каталізаторів, можна перетворити вуглекислий газ і воду в широкий спектр продуктів на основі вуглецю. Це і пластмаси, і клеї, і фармацевтичні препарати, і паливо... Отже, вчіть хімію і станете чарівниками! - Закінчила своє заняття Галина Вікторівна, помітивши, як онук робить їй якісь тривожні знаки.
   Коли хлопці та дівчата, перебиваючи один одного, розповіли їй про те, що творилося з книгами в музеї, Галина Вікторівна трохи подумала, а потім сказала:
   - Треба збирати раду!
   О другій годині дня з бібліотечного радіо прозвучало повідомлення:
   - Всі, хто стикався сьогодні з числом триста сім, пройдіть, будь ласка, до конференц-залу!
   Через кілька хвилин в конференц-залі зібралося п'ятнадцять чоловік: Сергій з Максимом і Свєта з Вітою, Галина Вікторівна та її онук Ігор, Павло Миколайович з Таніанкою і Марлена Миронівна з графинею Ольгою, Наталія Антонівна і Тетяна Анатоліївна, Володимир Степанович, Вікторія Юріївна та Світлана Миколаївна. Ну і, зрозуміло, кіт Маркграф. Коли всі вже почали обмінюватися інформацією про свої випадки з числом триста сім, в зал обережно постукали:
   - Можна? - Просунула голову в щілину продавщиця з кафе. - У мене теж триста сім...
   - Сподіваюся, це всі? - Запитливо обвів усіх поглядом Павло Миколайович. - Отже, нас зібралося шістнадцять...
   - Мяа! - Голосно вигукнув кіт, сівши посеред столу.
   - Вибачте, сімнадцять е... представників Бібліотеки. - Які будуть міркування?
   - Коли так багато збігів, то це стає схожим на попередження. - Піднялася Галина Вікторівна. - Думаю, подібних випадків було сьогодні значно більше, але не всі звернули на них увагу.
   - І про що нас збираються попередити? - Запитав Володимир Степанович, зраділий можливості взяти крадькома Ольгу за руку під столом.
   - Попереджати про хороше не має сенсу - воно і так станеться. - Сказала Таніанка. - Думаю, має відбутися щось погане.
   - А що погане у нас може статися? - Запитав Павло Миколайович і всі подивилися на Галину Вікторівну, яка, як і належить Галюцинації, то майже зникала, то знову з"являлася за столом.
   Помелькавши так деякий час, Галюцинація Вікторівна сказала:
   - Я вже з'ясувала, що сталося. Всі ви знаєте про метеоритні дощі? - Риторично запитала вона, на що всі мовчки кивнули. - Так от, крім метеоритних, бувають і ментальні дощі. У нас на Землі, звичайні дощі можуть бути теплими і приємними, а можуть бути холодними і неприємними. Так от, до нас летить поганий ментальний потік. Причому настільки сильний, що може згубно вплинути не тільки на людство, а й на все живе на Землі. Максимальна точка наближення ментального потоку буде перебувати саме над нами о третій годині нуль сім хвилин - 307.
   - Три нуль сім дня чи ночі? - Уточнила Марлена.
   - Дня.
   - Залишилося всього сорок три хвилини. - Подивився на годинник Володимир Степанович.
   - А навіщо нас зібрали? - Поцікавилася Ольга. - Не просто ж так нам ці 307 показували?
   Галюцинація знову помелькала і повідомила:
   - Якщо рівно о третій нуль сім на площі перед Бібліотекою збереться триста сім чоловік, і якимось чином всі одночасно в потрібний момент піднімуть вгору руки і обличчя з радісними посмішками, то наше загальне ментальне поле зможе відзеркалити згубний ментальний потік назад у космос.
   - Як же нам за такий короткий час зібрати стільки людей? - Вигукнула Світлана Миколаївна.
   - Зібрати народ якраз не проблема. - Подала голос Наталія Антонівна. - Я можу організувати читачів на флешмоб. А от як їх змусити саме в потрібний час всім разом посміхнутися і подивитися в небо, та ще й руки підняти...
   - Я це бачу! - Схопився режисер Володимир. - Вірніше, бачив уві сні! Величезний натовп народу, триста семеро людей вийшли на площу... В руках вони тримали щось блискуче, маленьке, цілі жмені...
   - Конфетті? - Припустила Віта, що сиділа поруч з Максом.
   - Точно! Це були конфетті з фольги! - Зрадів Володимир. - Всі в один момент підстрибнули до неба і викинули вгору конфетті. Це було так красиво - блискучий дощ із конфетті...
   - Еврика! - Вигукнула Наталя Антонівна. - Збираємо народ на флешмоб. Вертер буде стояти на ганку і рахувати людей. Всім роздамо по дві жмені конфетті...
   - А де ми стільки візьмемо? - Поцікавилася Ольга.
   - У нас від Новорічних ранків залишилося ще кілька ящиків. - Відповів Володимир і знову взяв її за руку. Ольга не була проти.
   - А щоб всі посміхалися... - Продовжила Наталія Антонівна.
   - Скажімо, що це флешмоб стрибків у висоту і посмішок на весь рот! - Відкинулася на стільці Тетяна Ларіна.
   - Залишилося тридцять сім хвилин! - Нагадала Марлена.
   - Все, нараду закінчено! За роботу! - Павло Миколайович встав і, взявши Таніанку під руку, попрямував до виходу з Конференц Залу.
   О третій годині дня на площі перед Бібліотекою зібрався натовп народу. Всі бажаючі зачерпували обома жменями конфетті з коробок, поставлених на ганку, і весело перемовляючись, займали місця на площі.
   - Двісті вісімдесят два... Двісті дев'яносто шість... Триста один... - Старанно підраховував Вертер-1.
   Макс, Сергій, Віта, Свєта і Ігор теж стояли у натовпі. Трохи віддалік вони бачили і всіх інших, вже знайомих їм бібліотекарів. Навіть директор стояв у парі метрів від ганку. Голосно грала музика, створюючи радісний настрій. У повітрі над площею зависло кілька дронів, які знімали флешмоб на камери.
   - Увага! - Почули всі посилений мікрофоном голос режисера Володимира Степановича. - Скоро я почну відлік. Щойно я скажу: "Пуск!", ви всі повинні підстрибнути якнайвище і викинути в небо конфетті. Не забувайте посміхатися, вас знімає камера!
   Музика замовкла, з динаміків стало чутно цокання годинника.
   - Приготувалися! Починаю відлік! Десять, дев'ять, вісім... Пуск!!!
   На екрані монітора, на який дрони посилали свої картинки, Таніанка бачила, що всі триста сім чоловік одночасно, в єдиному радісному стрибку, з усміхненими обличчями, підняли руки, які викинули кольорові конфетті в небо...
   - Ну, як? - Запитав Ігор у Галини Вікторівни, коли натовп почав розходитися. - У нас все вийшло?
   - Так, негативний потік ми відбили. Нам ніщо не загрожує. Можете відпочивати. - Повернулась вона до Макса з Сергієм та Віти зі Свєтою, які в нерішучості стояли неподалік.
   - Так, щось ми втомилися... - Погодилася Свєта.
   - Нічого, виспимося, а завтра... - Підбадьорив її Сергій.
   - А завтра вам вже час їхати по домівках. Ви давно на календар дивилися? - Запитала Галина Вікторівна, яка раптом стала схожа на бабусю з казки.
   - А яке сьогодні число?
   - Тридцять перше липня. - Повідомив Ігор.
   - Ой, нам же завтра треба в інститут оформлятися! - Вигукнула Віта. - А ми ж ще не вирішили в який...
   - А що тут вирішувати? Тут і залишимося, у Полтаві. - Відповіла Свєта.
   - А як же ми? - Розгубився Макс. - Нам що, тепер знову до Києва повертатися?
   - Нічого, ми ж хоч кожного дня зможемо зустрічатися! - Заспокоїв його Сірий. - Адже в кожному місті є бібліотека.
   - І в кожній бібліотеці є вихід! - Додала Свєта.
   - Завжди по лівій стінці, третій стелаж від кінця... - Згадала Віта.
   - Третя полку зверху... - Підтримав Макс.
   - Третя книга від початку... - Продовжив Сергій.
   - І назва міста! - Закінчив Ігор.
   - Отже, де б ми не були, місце зустрічі - Бібліотека! А яка - зателефонуємо і визначимось! - Бадьоро і радісно підсумувала Свєта.
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"