Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

ЛІанда На БитвІ ЕкстрасенсІв

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Не завжди справжні екстрасенси виходять на телебачення. Але якщо комусь захочеться побешкетувати...

  
  
  ЛІАНДА НА БИТВІ ЕКСТРАСЕНСІВ
  ОПОВІДАННЯ
  (серпень 2018 року)
   Мене звуть Ліанда. Дивне ім'я, чи не так? Хоча в паспорті написано: "Лідія Андріївна Дарина". Просто, коли в школі всім давали призвіська, я, випереджаючи події, взяла по дві перших літери з моїх імені, по батькові та прізвища і сказала, що у мене вже є призвісько - Ліанда. Так це ім'я до мене і прив'язалося. Я з ним настільки зрослася, що з дитинства ім'я перекочувало в юність, а потім і в доросле життя.
   Мені вже цілих двадцять вісім років! Як уявлю, що скоро буде тридцять - середина життя, - так здригнуся. Слава Богу, виглядаю я набагато молодшою, більше дев'ятнадцяти мені ніхто не дає. Іноді навіть спиртне в магазині не продають, вимагають паспорт. А мені не так вже й часто і треба - на компрес там, на свято...
   Живу я в однокімнатній квартирі разом з Черчілем. Черчіль - це мій улюблений кіт: величезний, чорний, з білим метеликом на шиї і в білих рукавичках на передніх лапках. Ми з ним нерозлучні, він навіть на роботу зі мною ходить. Йде, такий поважний, на повідку. Якщо раптом щось здасться йому страшним, одразу ж схоплюється мені на плечі. Уявляєте - шість з половиною кілограмів на плечах! Для моїх сорока восьми. Причому, не тільки не рве одяг, але навіть зачіпок на найделікатніших тканинах не залишає!
   Працюю я неподалік від будинку в редакції науково-популярного журналу "Ви й не знали!". У мене навіть є окремий кабінет! Ну, кабінет - це гучно сказано. Насправді, коли в редакції робили ремонт, я попросила робочих відгородити гіпсокартонними перегородками мій кут - 2,40 на 2 метри - і зробити двері. Вийшов кабінетик, в якому я помістила робочий стіл і робоче крісло, шафу-пенал і крісло-тахту (мама викидала старі меблі, а я забрала собі). Це дозволяє мені працювати не тільки сидячи, але іноді і напівлежачи. Читаю, а спина в цей час розвантажується. Читати доводиться багато: різні автори надсилають свої науково-популярні статті на різноманітні теми. Іноді й не наукові, а просто гіпотетичні або навіть фантастичні. Ось це все доводиться перечитувати, відбирати для тиражу, ділити на рубрики...
   Черчіль мені допомагає - як правило, лежить на тахті. Іноді розминається, стрибаючи зі столу на підвіконня, потім на шафу, потім знову на тахту. В обідню перерву ми йдемо в найближче кафе і обідаємо. Черчіль сідає за стіл, але миску я йому ставлю на стілець - так йому зручніше. Завсідники і співробітники кафе нас вже давно знають і не дивуються.
   Хлопця у мене немає. Мама обурюється: "Скоро тридцять, а ти ще не заміжня! Коли я онуків дочекаюся?!" А куди мені поспішати? Шанувальників - хоч відбавляй, але нікого, кого можна було б назвати "своїм" серед них немає. Я вислуховую їх компліменти, дякую, посміхаюся, іноді приймаю квіти або шоколадку, іноді погоджуюся сходити в театр або кіно... Але далі справа не заходить. Я вмію так повернути голову і додати металу в голос, що на більше кавалери не наважуються. От коли зустріну "свого", тоді і приберу метал...
   Після роботи у нас з Черчілем прогулянка. Ми прогулюємося по алеях скверу, щоб розім'яти ноги після цілого дня сидіння і лежання. А вечорами, після вечері, ми дивимося телевізор. Після цілого дня читання більше нічого не хочеться робити. Дивимося що попало: і фільми, і новини, і розважальні або пізнавальні програми, і конкурсні...
   А недавно, клацаючи пультом, натрапили на "Битву екстрасенсів". Просто сміх! Як вони там тужаться: щось бурмочуть, з кимось спілкуються, приносять то черепа, то щурів, то карти або брязкальця. То стукають у бубон, то скачуть, то щось наспівують...
   Подивилися ми так кілька програм, і вирішили порадитися з бабусею. Бабуся моя вже давно померла, але якщо мені дуже треба, вона приходить уві сні і допомагає мені порадою.
   - Ну що, Черчіль, покличемо бабусю? - Запитала я кота перед сном.
   - Мра... - Погодився Черчіль, лягаючи на сусідній подушці.
   Щоб покликати бабусю, потрібно просто захотіти її побачити і заснути. Бабуся ще ніколи не підводила, приходила обов'язково. Так і цього разу. Бабусю я зустріла в красивому субтропічному парку. Вона прогулювалася по тінистій алеї, обмахуючись віялом. Помітивши мене, вона кивнула своїм величезним капелюхом зі штучними квітами і запросила до спільної прогулянки.
   У субтропічному парку я давно не була, тому із задоволенням погодилася. Усюди цвіли величезні квіти, співали птахи, пурхали метелики. Черчіль ганявся за ними, не заважаючи розмові, але і не випускаючи мене з поля зору - він дуже боїться залишитися уві сні без мене.
   - Ну, про що ти хотіла порадитися? - Запитала мене бабуся.
   - Та от, захотілося трохи і побешкетувати, і себе перевірити. Є така програма - "Битва екстрасенсів"...
   - Знаю.
   - То що скажеш? Можна мені туди?
   - Тобі приз потрібен? Визнання?
   - Ні, просто побешкетувати.
   - Ну, якщо побешкетувати... Добре, тільки хай тебе по телевізору не показують - зарано.
   - А як же? Програма-то телевізійна?
   - А ти попросися поза конкурсом, просто, як еталон для порівняння.
   - А вони погодяться?
   - Погодяться, от побачиш...
   Ми підійшли до якоїсь більш темної тіні, схожої на межу.
   - Все, далі тобі не можна! - Зупинила мене бабуся.
   - Ну, бабуся!... - Заканючила я. Мені завжди хотілося подивитися, що там, куди бабуся мене не пускає? Але вона ніколи не дозволяє.
   - Не можна! Зарано! Краще прокидайся!
   І я прокинулася. Вже був час збиратися на роботу. Ми з Черчілем поснідали і вийшли на вулицю. День був чудовий, а хмари на небі зібралися в перо та чорнильницю - явний знак того, що треба писати заявку на участь у програмі.
   Бабуся ще за життя вчила мене читати різні знаки. А ще вона вчила ворожити - і на картах, і по руці.
   - Я тобі, звичайно, розповім, що яка карта або лінія означає, але лише на них покладатися не можна. Ці карти або лінії - для співрозмовників, щоб їм можна було щось пояснити. Насправді треба слухати себе. Що відчуєш, те й говори, навіть якщо карти показують протилежне.
   Якщо я, гадаючи однокласницям або однокурсницям, відволікалася від значень карт, то завжди мої гадання збувалися. А якщо намагалася чітко передавати те, що випадало - виходило п'ятдесят на п'ятдесят.
   Викроївши хвилинку між статтями про віруси і про історію створення Чорного моря, ми з Черчілем заповнили заявку і відправили її по інтернету в редакцію "Битви екстрасенсів". Залишалося тільки чекати, коли нас запросять...
  ***
   Запросили нас через півтора місяці. Взявши відпустку, ми з Черчілем зібрали в невелику валізу все найнеобхідніше і поїхали. Їхати довелося в купейному вагоні вночі, а на ранок ми прибули на місце.
   Охочих взяти участь у конкурсі на кращого екстрасенса набралося чоловік триста. Хтось приїхав з ручною вороною, хтось - з морською свинкою, а одна екстравагантна дівчина - з удавом. Тому мій кіт не викликав ні у кого ніяких питань. Наші тварини хоч морально могли підтримати, а от тих, хто приволік череп кози і кістки крокодила, я зрозуміти не можу. Невже вони вірять, що ті їм допоможуть?! Чи це просто понти?
   Спочатку треба було пройти відбір. Першим конкурсом відбору було розшукування серед величезної автостоянки машини з людиною, що сховалася в її багажнику. Із завданням справлялися лише десятки, майже дві сотні вже відсіялися. І от підійшла моя черга.
   Я ввійшла на криту стоянку, до мене відразу ж підійшов ведучий:
   - Назвіться.
   - Ліанда.
   - Ви давно відчуваєте себе екстрасенсом?
   - Не знаю. - Ухильно відповіла я.
   - А хто Вам допомагає?
   - Мій кіт Черчіль. Ну, і бабуся.
   - А де Ваша бабуся?
   - Зі мною. - Я не стала вдаватися в подробиці. Тим більше, що формат програми мав на увазі загадковість і недомовленість.
   - Ви готові приступити до завдання?
   - Так, готова.
   - Вам треба відшукати машину, в якій захована людина.
   - Зрозуміло. - Ми йшли вздовж рядів автомобілів. Черчіль йшов за мною.
   - Ви вже знаєте, яку машину назвати?
   - Сьогодні мені подобається синій колір. - Відповіла я. - Буду шукати синю машину.
   Я знайшла гарну синю іномарку (в марках не розбираюся), і вирішила, що людина буде в ній.
   - Ось тут. - Сказала я, обіпершись об багажник синього автомобіля.
   - Ви впевнені?
   - Абсолютно!
   - То що, відкривати?
   - Відкривайте.
   Ведучий відкрив багажник, там лежала тендітна маленька дівчина.
   - Як?!!! - Загорлав ведучий. - Адже вона була в чорному БМВ!!!
   - Ну, я ж сказала, що сьогодні мені подобається синій колір. - Спокійно відповіла я. Черчіль стрибнув мені на руки і дивився звідти на ведучого злегка глумливо і зарозуміло.
   - Як так вийшло? Іра, ти в яку машину залазила?
   - У чорний БМВ. - Впевнено відповіла Іра.
   - А як ти опинилася в синій тойоті?
   - Гадки не маю. Раптом просто стало тісно, а тут ви відкриваєте...
   - Нічого не розумію...
   - Ну, якщо не розумієте, давайте ще раз спробуємо. - Продовжувала я пустувати з невинним виглядом. Черчіль по-котячому просто ухохочувався.
   Мене знову вивели з автостоянки, щось міняли і переставляли, а коли запросили, я знову стала шукати синю машину. Ця машинка була трохи більша за першу.
   - Ось цю відкрийте, будь ласка. - Прямо як в магазині попросила я.
   Вже не питаючи, ведучий розкрив багажник. З нього вилізла Іра.
   - Але ж ми сховали її в жовтих жигулях!!! - Нічого не розумів ведучий. Він безпорадно озирався, шукаючи підтримки в оператора і всієї знімальної групи, що висипала на стоянку.
   - Серьога! Ти ж все знімав, покажи повтор.
   Серьога прокрутив відео: всі ясно побачили, як Іра залазить в багажник жовтих жигулів і вилазить з синього Хундая.
   - Ще? - Наївно кліпаючи віями, запитала я.
   - Так!!! - Загорлав ведучий, і мене виштовхали зі стоянки. На цей раз я не стала переносити Іру з бордовою Дачії в якусь синю машину. Просто, поки я, в супроводі ведучого, оператора і інших, йшла до машини в третьому ряду, я змінила її колір на синій.
   - Ви і зараз будете шукати синю машину? - Ведучий забігав поперед мене і намагався заглянути мені в очі. - Може жовту? Або бордову?
   - Ні, тільки синю! - Впевнено відповіла я і підійшла до потрібної машини.
   Всі, оторопівши, втупилися на неї. Звичайно, вони ж раніше бачили її бордовою, а тепер вона стала синьою!
   - Відкривати? - Невпевнено запитав ведучий.
   - Так, будь ласка. - З безневинним виглядом відповіла я.
   Іра вилізла і озирнулася. Тепер вона вилізла саме з тієї машини, в яку залазила, але машина стала іншого кольору.
   - Як ви це робите?
   - Не знаю. - Ухильно всміхнулася я. - Просто йду, куди мені хочеться...
  ***
   У програмі повинні були брати участь двадцять найсильніших екстрасенсів. Щоб відсіяти зайвих, влаштували ще один конкурс. Не знаю, що там робили інші, а я вирішила випендрітися по повній.
   Коли мене запросили до темної кімнати з одягненою на очі пов'язкою, я відразу ж зосередилася на шкіряному зорі. В кімнаті у великому кріслі сиділа Наталя Могилевська - в довгій темно-зеленій сукні, а волосся вона чомусь зібрала в хвостик. Поруч кружляв оператор з камерою.
   - Давайте я проведу Вас до лінії, з якої Ви можете починати працювати. Вам треба назвати людину, що знаходиться перед Вами.
   - Не треба, я сама підійду. - Я рішуче пішла вперед і зупинилася на лінії, намальованій крейдою на підлозі.
   - Ви знаєте, хто знаходиться перед Вами? - Запитав ведучий.
   - Хто ж не знає Наталю Могилевську! - Одразу ж взяла я бика за роги. - Наталя, а чому Ви сьогодні зробили хвостик? Адже це Вам зовсім не властиво. Тим більше, що він не підходить до цієї зеленої сукні з розрізом і декольте, і до цих сріблястих босоніжок на такому величезному каблуці...
   - Це неможливо!!! - Загорлав ведучий. - Вона все бачить! Хто одягав на неї пов'язку?!
   Пов'язку перевірили, її переміряла майже вся знімальна група і Наталя Могилевська в тому числі. Ніхто нічого не бачив. Завдання вирішили ускладнити. Тепер мене посадили в крісло, зав'язали очі, вимкнули світло, встановили інфрачервоні камери... Редактори програми по черзі ставали за моєю спиною, а ведучий просив назвати, хто там стоїть. Я називала і імена з прізвищами, і рід діяльності, і склад сім'ї, і захоплення, не кажучи вже про зовнішній вигляд...
   - Але як?!! - Не міг зрозуміти директор програми. - Це абсолютний неформат!
   - Ну, якщо не формат, - Вклинилася я в це загальне нерозуміння, - То, може, візьмете мене поза конкурсом?
   - Як це? - Не зрозумів директор.
   - Ну, ви мене не будете показувати по телевізору, щоб не бентежити розум глядачів, а я буду проходити всі конкурси, не претендуючи на перемогу і популярність. Просто для порівняння з іншими.
   - А навіщо це Вам?
   - Ну, просто хочеться себе перевірити.
   - Давай! - Вигукнув директор. - Вона буде проходити поза конкурсом! Самому цікаво...
   І мене взяли двадцять першою.
  ***
   Спочатку завдання були дріб'язковими: відшукати живу людину серед манекенів, онко-хворого серед здорових, бухгалтера серед музикантів, захований ключ від квартири в багатоповерхівці...
   Дехто з учасників виявилися не зовсім порядними, навіть правильніше сказати - зовсім не порядними: влаштовували змови, плели інтриги, підкладали під двері конкурентам намовлені нитки, якийсь бруд, волосся... Все це, звичайно, дурниця, але психологічно діє. Тоді я просто встановила "дзеркала" навколо всіх учасників. От було переполоху на ранок, коли такі "нехороші люди" виявили у себе все те, що підклали іншим! Сідаючи в автобус, який віз нас на черговий конкурс, я голосно сказала:
   - До речі, для непорядних екстрасенсів! Я всім поставила "дзеркала", якщо хтось щось буде робити проти конкурентів, воно повернеться до "хазяїна". Думаю, дехто сьогодні це вже відчув. - І я спокійно сіла разом з Черчілем на переднє сидіння.
   Ззаду почали перешіптуватися і дві тітки базарного виду вийшли з автобуса. Більше ми їх не бачили - вони відмовилися від подальшої участі в "Битві екстрасенсів".
   На перших порах учасники поставилися до мене насторожено, але дізнавшись, що я їм не конкурент, а просто супроводжую їх в машині, заспокоїлися. Коли залишилося всього десять учасників, завдання почали ускладнюватися. Нас возили на "точки" в студійному мікроавтобусі. Вся редакторська група їхала попереду.
   Якось так вийшло, що поруч зі мною став постійно сідати один хлопець. Високий, стрункий, цілком адекватний. Він приходив на випробування в чорному балахоні поверх чорних джинсів і чорного светра. В руках у нього завжди був мішечок з дрібними камінчиками - звичайної галькою. Я відразу відчула, що він ніякий не екстрасенс, тому вже на третій день знайомства тихенько запитала:
   - А ти що тут робиш?
   - Дуркую. - Довірливо пошепки зізнався він.
   - І як?
   - Як бачиш, вже пройшов у десятку. А ти?
   - А я бешкетую і хуліганю. - Теж пошепки повідомила я.
   - Так ми з тобою - два чоботи пара! - Зрадів він.
   Його звали Святогор (насправді Святослав Горюнов). І те, що він придумав собі ім'я, так само як я, і те, що прийшов сюди подуріти, викликало у мене симпатію. Та й сам він був цілком симпатичним. І років йому теж було двадцять вісім. І Черчіль, який не дуже-то любить сторонніх, міг мирно влаштуватися у нього на колінах і дрімати так всю дорогу...
   - А навіщо тобі чорний одяг і камінчики? - Запитала я. Металу в моєму голосі не було.
   - Ну, треба ж мені якось "випендрюватись". От ти з котом ходиш.
   - А на кого б я його залишила? Ми з ним завжди разом, навіть на роботі.
   - І пускають?
   - Мене не пусти! - І ми обидва розсміялися.
   На "точці" йшов дощ. Небо затягло непроглядними сірими хмарами, під ногами було сиро, в обличчя бив мокрий вітер.
   - Ну, от чому він пішов саме сьогодні?! - Нарікав директор. - Чому не вчора або завтра?
   - Так розженіть хмари! - Підійшла я до редакторської групи.
   - Як? - Обернувся до мене директор.
   - У вас тут стільки екстрасенсів! Що, ніхто не розжене?
   - А що?... Додаткове випробування. Так, всіх екстрасенсів сюди!
   Учасники конкурсу неохоче почали вилазити з теплого бусика.
   - Перше завдання - розігнати хмари! - Повідомив всім ведучий. Хто хоче почати?
   І тут почалося: у когось сьогодні був "не погодний" день, у когось зірки вимагали саме дощу, хтось спробував хмари розганяти якимись заклинаннями і навіть дитячої пісенькою "Дощик, дощик, перестань!..." Хлопець з ручною вороною запускав її в небо, але вона, зробивши кілька кіл, поверталася назад.
   Коли Черчілль вирішив, що пора закінчувати цю маячню, натякнувши мені про це сильним биттям хвостом по боках. Я сказала:
   - Гаразд, я спробую...
   - Я тобі допоможу! - Вискочив Святогор.
   Ну, і ми разом розігнали хмари. Так це виглядало з боку. Насправді Святогор влаштував невеличку виставу з камінчиками, а я застосувала звичайні погодні технології.
   Я локально вивела тепло з глибин землі в небо над "точкою". Атмосферний тиск тут підвищився, повітря розширилося і почало витіснятися в сторони, несучи з собою хмари. В просвіті засяяло сонце. Нічого складного.
   Святогор в цей час розклав свої камінці навколо одного більш великого і спиральними рухами руки почав розширювати це коло, промовляючи якусь тарабарщину і весь час поглядаючи на небо. Як тільки я розігнала хмари на кілька кілометрів, він закричав "Сонце!", і саме в цей момент сонце виглянуло в прочищену мною від хмар ділянку неба.
   Всі зааплодували. Директор був щасливий. Оператор шептався з режисером, кажучи, що "Ліанду ми потім виріжемо". Потім, на екранах телевізорів, були показані лише невдалі спроби екстрасенсів змінити погоду і вдалий випендрьож Святогора.
   На цій точці ми мали перейти заміноване поле. Зрозуміло, міни були "кіношні", вони лише голосно вибухали, не завдаючи нікому шкоди. Поки один учасник проходив поле, всі інші спостерігали за ним по монітору. Які тільки "па" не виробляли конкурсанти! Вони і петляли, і стрибали, і ходили навшпиньках, і перекочувалися... Просто сміхота! Святогор підірвався на четвертій міні. Повністю пройти поле вдалося лише трьом.
   А потім пішла я. Черчілль обгорнувся на моїй шиї хутряним коміром і тихенько муркотів. Він знав, що йому ніщо не загрожує. Спочатку я хотіла прокласти собі трасу між мінами і акуратненько її пройти. Але ж це так нецікаво! Занадто банально. Тому я просто пішла, як танк, по прямій. Ну, і жодна міна не вибухнула...
   - Перевірте! - Наказав режисер.
   Робочі групи побігли перевіряти, і давай вибухати!!! На всіх мінах, крім тих, по яких пройшла я.
   - Що там? - Запитав у них режисер.
   - Там, де пройшла Ліанда, замість мін виявилося ось це... - Робочі виклали на розкладний столик режисера кілька пластикових коржів.
   Всі втупилися на них. Я для сміху зробила їх у вигляді сердечок з логотипом "Битви екстрасенсів".
   - Хто це підклав? - Обвів пильним поглядом усіх присутніх директор програми.
   - Ніхто. Ми там встановлювали такі ж міни, як ці! - Один з робітників показав на купу мін, звалених біля редакторського мікроавтобуса.
   Прямо у всіх на очах міни "попливли" і розпливлися в такі ж пластикові сердечка...
   - Неформат... - Пробурмотів режисер, дивлячись, як Черчілль підійшов до цієї купі і "розписався" на ній по-котячому.
   - Неформат. - Погодилася я і повернулася до інших учасників в автобус.
  ***
   Святогор вибув з конкурсу після випробування з пістолетами. Треба було визначити, в якому пістолеті немає кулі, і вистрілити в своє відображення в дзеркалі. Дзеркала так і сипалися - мало хто міг відшукати єдиний незаряджений пістолет. Прощаючись, ми зі Святогором обмінялися телефонами і домовилися дзвонити.
   Я підійшла до пістолетів, викладених в ряд на довгому столі. Їх було десять. Дев'ять заряджених, один - порожній. Он він лежить, третій праворуч... Ні, я його брати не буду!
   - Який пістолет не заряджений? - Крутився біля мене ведучий.
   - Та будь-який! - Байдуже сказала я, а Черчіль відмахнувся хвостом.
   - Як будь-який? Попереджаю, що дев'ять пістолетів заряджені справжніми кулями!
   - Ну то й що? - Я взяла п'ятий пістолет. - Мені все одно. - Я почухала дулом свою скроню.
   - Ви впевнені? Може, подумаєте ще?
   - Я настільки впевнена, що буду стріляти не в дзеркало, а в Вас! - І я, направивши ствол на ведучого, вистрілила.
   - А-а!!! - Загорлав ведучий і почав себе обмацувати. - Промазала?
   Я схопила інший пістолет і знову вистрілила в нього. І знову нічого. Я хапала пістолет за пістолетом і палила по ведучому, який носився по майданчику, намагаючись від мене ухилитися. Черчіль з гучним "Мраууу!!!" і задертим трубою хвостом ганявся за ним. Черчілю було не страшно, він знав, що всі кулі вже у мене в кишені. Нічого особливого - просто спритність рук: поки розважала співрозмовника розмовою і, ніби просто крутячи пістолет у руках, непомітно розряджала його. Коли направляєш дуло на людину, вона дивиться тільки на нього і не помічає, як ти кладеш кулі в кишеню. Потім точно так же можна зброю і зарядити. І от залишився останній пістолет, той самий, що не заряджений. Я взяла його в руку, подумала, покрутила... і почала стріляти в дзеркало - дев'ять пострілів, дев'ять куль...
   Кинувши відпрацьовану зброю на стіл, я підібрала Черчіля на руки і пішла до мікроавтобуса. Коли я озирнулася, режисер перераховував дірки в моєму дзеркалі... Дірки лягли знову ж сердечком, а дзеркало не розлетілося на друзки, тому що, ганяючись за ведучим, я мазнула по ньому гелем, який узявся через кілька секунд липкою плівкою. Звідки у мене гель? Бабуся порадила взяти про всякий випадок. Як бачите, сталося у нагоді.
   Увечері подзвонив Святогор. Він уже повернувся додому і назавтра збирався на роботу.
   - А де ти працюєш? - Запитала я його.
   - А ти хіба не знаєш? - Здивувався він.
   - Я тебе не "читала". - Відповіла я. - А ти не боїшся зі мною спілкуватися, знаючи, що я можу все про тебе дізнатися?
   - А мені нема чого приховувати. Від тебе. - Відповів тепер уже не Святогор, а Святослав. - Я відчуваю, що ти створена для мене.
   - Ти не відповів на моє запитання. - Повернула я його з нетрів почуттів, відчуваючи, що і він "мій чоловік".
   - Я викладаю прикладну психологію в педагогічному університеті. - Повідомив Святослав-Святогор.
   - Так от чому ти пішов на "Битву екстрасенсів"!
   - Так, захотілося дещо перевірити, де в чому попрактикуватися, та й покуражитися я люблю.
   - Зовсім як я! - Ми посміялися, про щось ще побалакали, Черчіль передав йому "Мрав-привіт" і ми роз'єдналися.
  ***
   Наступного дня випробування відбувалися в студії. Залишилося нас вже лише семеро: три жінки, три чоловіки і я - поза конкурсом. У залі розставили великі акваріуми, розсадили в них різних тварин, накрили темними покривалами і запропонували вгадувати, що де знаходиться.
   Ви б чули, як верещали тітки, коли, опустивши руку в акваріум, доторкалися до змій, павуків, тарганів, мишей... Чоловіки не верещали, вони з нецензурними словами відскакували. Всіх правильно назвав тільки хлопець з вороною. Ну, зрозуміло, ворона - дуже розумна тварина, і дуже чутлива. Якщо налагодити з нею контакт і навчитися розуміти, кращого помічника і не треба.
   Щоб не думали, що мені точно так же підказує Черчіль, я залишила його сидіти поруч з режисером, а сама підійшла до ящиків. Ну що тут важкого? Кожен живий організм випромінює хвилі певної частоти. Треба просто зосередитися і побачити, чиї це хвилі.
   - Тут лежать дві змії. - Сказала я, одночасно усипляючи змій і засовуючи до них руку. - Одна жовта. - Я дістала жовту змію і поклала її на стіл. - Друга - з червоними смужками. - Я вийняла другу змію і продемонструвала всім її забарвлення.
   Змії не ворушилися. Покрутивши ними в повітрі, я знову опустила їх в акваріум і "зняла" заціпеніння. З боку оператора було видно, як змії почали повзати.
   - Тут сидить кролик. - Підійшла я до наступної скриньки. - Але він зараз їсть, тому я його турбувати не буду. - Кролик у цей час задумливо жував морквину.
   - Тут - величезні павуки. Я не люблю павуків, тому діставати їх теж не буду... Тут білі щури, три штуки: дві самочки і один самець. Зараз я вам дістану самця... - Я опустила руку в акваріум і спробувала впіймати самця. Він почав бігати з кутка в куток, самки - за ним, заважаючи мені. Нарешті, мені все-таки вдалося зловити його за хвіст, і я витягла його на світло. - От бачите - це самець! У нього тут розпізнавальні знаки... - Я показала в камеру ці "розпізнавальні знаки" і повернула самця до стурбованих самиць.
   Назвавши всіх тварин, я підійшла до Черчіля. Черчілль просто привітно мені муркнув, але я, щоб думали, що він теж має екстрасенсорні здібності, додала:
   - Ось Черчіль щойно сказав, що в однієї з щуриць сьогодні до вечора народяться чотири щурика. Якщо вони вам будуть не потрібні, Черчіль їх із задоволенням злопає.
   Зрозуміло, ніяких щурят Черчіль би "лопати" не став - не те виховання. Але так було цікавіше.
   Увечері до мене в кімнату прибіг учасник, який працював з вороною, і повідомив, що біла щуриця розродилася чотирма щурятами, але їх Черчілю не дадуть, тому що вони потрібні в лабораторії. Черчіль, який саме вмивався після ситної вечері (сира телятинка), зовсім не засмутився.
  ***
   Коли учасників залишилося всього четверо: хлопець з вороною, дама в балахоні, сивуватий чоловік з бородою, як у Хоттабича і дівчина з картами Таро, нас повезли в один зі спальних районів міста. Навколо височіли шістнадцяти-поверхівки, де-не-де розбавлені прибудовами магазинів, двоповерховими дитячими садками, триповерховими школами, і бідненькими сквериками.
   Треба було відшукати квартиру, в якій трапилася біда. На пошук потрібної квартири давалася лише одна година. Я одразу відчула, де чорною хмарою зібралася печаль, хвилями вирувало горе, і лилися потоки сліз. Коли всі учасник розбрелися у пошуках, я підійшла до режисера і запитала:
   - А можна мені одразу піти до тих людей, у яких пропав хлопчик? Я знаю, це там. - І я показала потрібний напрямок.
   - Ні. - Відповів режисер. - Спочатку дамо можливість проявити себе іншим. Посидьте поки в машині.
   І я сіла. Черчілю це дуже не сподобалося - він теж не любив, коли люди страждали.
   - Нічого. - Сказала я йому. - Поки сидимо, зосередимося і розберемося, в чому справа.
   А справа була ось у чому: у сім'ї, що складалася з бабусі, дідуся, тата, мами і п'ятирічної дитини, яка проживала в трикімнатній квартирі на сьомому поверсі шістнадцяти поверхового будинку, вкрали дитину. Поліція розшукувала її вже майже тиждень, але безрезультатно. Хтось бачив, як до хлопчика, що грав у пісочниці надворі, підійшла якась жінка і кудись його повела. Дитина не плакала, не пручалася, тому підозр ні у кого не виникло. І все. Більше хлопчика ніхто не бачив.
   Я налаштувалася на слід. Хлопчику було погано і перебував він дуже далеко звідси. Злившись з його мислеобразом, я побачила себе прив'язаною до інвалідного візка.
   - Якщо будеш погано працювати, - Говорив якийсь похмурий, брудний і неголений дядько, - Насправді відріжемо тобі руку або ногу!
   Хлопчик почав плакати, розмазувати по брудних щоках сльози і просити милостиню.
   "Ах, ви, гади!!! То от для чого вам діти!!! Ну, тримайтеся!" - Я вселила дядькові думку терміново повертатися додому. Він побіг мало не підстрибом, штовхаючи перед собою коляску з хлопчиком, який замовк. "Домом" виявилася захаращена двокімнатна квартира на першому поверсі напівзруйнованої двоповерхівки в протилежному від нас кінці міста. У кімнатах в три яруси були побудовані "ліжка" - дощаті нари з кинутими на них трухлявими ватяними матрацами. Неохайна тітка розкладала по мисках мізерну їжу - перлову кашу на воді і по чверті шматочки хліба. До неї вишикувалася черга з дітей від півтора до семи років. "От я вас і накрила!" - зловтішно подумала я. Дочекавшись, поки діти наїдяться (не залишати ж їх голодними!), я приспала їх і розкидала по домівках. У деяких сім'ях дітей вже давно вважали загиблими. З "господарями", яких виявилося п'ятеро, я вирішила розібратися пізніше.
   Сашко (так звали хлопчика, сім'ї якого ми повинні були допомогти) вже мирно спав у своєму ліжечку. Худющий, з запалими брудними щоками, в обірваному одязі... Нічого, батьки потім все виправлять!
   Вже пройшла майже година. З усіх учасників у потрібному напрямку йшли тільки хлопець з вороною і дівчина з картами, але і їм до фінішу було ще далеко. Час минув, ведучий назвав потрібну адресу і учасників повели в квартиру. По дорозі "старий Хоттабич" весь час намагався довести, що в квартирі, яку знайшов він, теж трапилося нещастя і він йшов на нього.
   Вся сім'я сиділа у вітальні, заставленій камерами. Екстрасенсів по черзі запрошували до них і пропонували по фотографії встановити, що сталося з їх хлопчиком.
   Тітка в балахоні сказала, що його вже немає серед живих. Дівчина з картами стверджувала, що він на межі між життям і смертю. "Старий Хоттабич" твердив, що йому заважають хвилі горя з тієї квартири, до якої він йшов. Тільки хлопець з вороною вважав, що хлопчика вкрали і змушують жебракувати. Напевно, він і справді виявився екстрасенсом. Щось у ньому відчувалося. Але де шукати зниклого хлопчика, він не знав, тільки казав:
   - Я відчуваю, що він зовсім поруч.
   Коли запитали мене, я спокійно відповіла:
   - Сашка і справді вкрали. Але він уже вдома.
   - Як вдома? - Скрикнув бабуся.
   - Ви що знущаєтесь?! - Обурилася мама.
   - Підіть і перевірте, він лежить в своєму ліжечку. - Повернулась я до тата.
   Тато вийшов за двері і через пару секунд повернувся з сином на руках.
   - Сашунько!!! - Кинулися до сплячого дитині всі члени родини.
   Хлопчик прокинувся і заплакав, але побачивши своїх рідних, які його тискали і цілували, заспокоївся і почав усміхатися.
   - Як Ви це зробили? - Запитав мене ведучий.
   - Просто знайшла і повернула. А крім нього ще тридцять чотири дитини. Там ціла банда орудувала.
   - Треба повідомити поліції, нехай їх заарештують.
   - Ви думаєте, що наше правосуддя зможе їх досить суворо покарати? - Іронічно запитала я. Черчіль теж цьому не вірив, з шипінням настовбурчивши хутро в сторону балкона. - Ні, я покараю їх сама. По своєму...
   Уточнювати, як саме я збираюся карати злочинців, ніхто не став. Але по металу в моєму голосі і по потемнілим очам, всі зрозуміли, що їм буде не просто "несолодко"...
  ***
   Переможцем "Битви екстрасенсів" визнали хлопця з вороною. Йому вручили кришталеву руку і сто тисяч гривень на додачу.
   Я, розправившись з викрадачами дітей, стала зустрічатися зі Святогором - Святославом, і тепер я знаю, що таке любов. Мама дуже рада за мене і потихеньку купує дитячі речі...
   Що? Ви питаєте, що я зробила зі злочинцями? Нічого особливого. У них повіднімалися у кого рука, у кого нога, майже пропав дар мови і вони бомжують у брудному підвалі. До того ж, і вдень, і вночі їх мучать жахливі болі. Добрі люди приносять їм їжу, але нічого, крім хліба, каші і води їх шлунки не сприймають. Кілька разів гуманітарні служби відвозили їх до лікарні, але вони якимось чином звідти зникали і знову опинялися в своєму підвалі. Так, страждаючи і бачачи уві сні своїх колишніх "підопічних", які оточують їх і сміються, показуючи на них пальцями, вони доживають свій вік. А він у них, повірте, буде ще досить довгим...
   Ні, я не зла. Але за злочином завжди має слідувати покарання.
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"