Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Ch-Verish

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    І смішно, і грішно!.. З життя блондинок, їх собачок та "татусів".

  
  
  CH-VERISH
  ОПОВІДАННЯ
  (18 жовтня 2019 року)
  
   Сьогодні Борис вирішив купити ту злощасну валізу. "Краще вже пізніше, ніж ніколи" - думав він, дістаючи з шухляди гламурного рожевого столика такий же рожевий аркуш паперу, складений навпіл. На аркуші було надруковано на комп'ютері список "необхідних речей", складений Кариною півтора місяці тому. "Ну що мені варто було звозити її до магазину?! Ні, уперся, як баран: "Візьмемо тільки одну валізу!" От тепер і винен у всьому..." - Вже, мабуть, в тисячний раз картав себе Борис за той день. Сьогодні він вирішив купити і рожеву валізу, і всі речі зі списку, щоб поставити її поруч майже з такою ж, наповненою одягом Карини, який вона зібрала для поїздки на Мальдіви. З коридору почувся заливчастий собачий гавкіт, що вимагав негайного уваги. Борис вийшов і причинив двері Карининої рожевої кімнати.
   З Кариною Борис познайомився зовсім випадково. Просто проїжджав повз салон-магазин своєї колишньої однокласниці Клави і вирішив зазирнути, привітатися і трохи побалакати. З Клавою він кілька років просидів за однією партою. Разом зі своєю молодшою на два роки сестрою Оленою вона відкрила перший у місті салон-магазин для гламурних собак. Всі ці шубки, комбінезончики, сукенки, нашийнички та все таке інше Бориса зовсім не цікавили, бо ніякої собаки, а тим більш гламурної, він не мав, і заводити поки не збирався. З Клавкою завжди було цікаво поговорити і дізнатися новини про колишніх однокласників. І як тільки вона встигала бути в курсі всіх їхніх проблем, сердечних переживань, подій?!
   - Привіт, все ще сам живеш? - Привітно розпливлася в усмішці Клавка, передаючи сестрі коробку з якимось собачим барахлом, щоб вона продовжила розвішувати його на мініатюрні вішачки.
   - Та коли мені амурами займатися! От збираюся нову фірмочку відкрити - приватні котеджі хочу будувати.
   - У тебе ж вже цілих дві! Не боїшся надірватися?
   - Та ті ж займаються багатоквартирними будинками, так би мовити, гроші гребуть. А це я вже для душі хочу, щоб і психологія, і настрій, і власні архітектурні розробки, і свій дизайн...
   - Ну-ну... Каву будеш? - Запитала Клава через плече, знімаючи з платформи чайник, який щойно закипів.
   - Давай. - Погодився Борис, спостерігаючи за тим, як вона насипає в три чашки розчинну каву. - Мені одну ложечку цукру.
   - Я пам'ятаю. Ти про Сашка Коротковського нічого не чув?
   - Ні, а що?
   - Кажуть, чи то прогорів, чи то дружина при розлученні обчистила. Коротше, повернувся в квартиру до батьків, добре хоч ремонт їм встиг зробити, тепер шукає роботу. Нічого на прикметі немає?
   - За його профілем немає... Хоча... Я міг би надати йому невелике приміщення для розкачки. Півроку навіть грошей за оренду брати не буду. Як думаєш, зможе розкрутитися?
   - Я передам, а там нехай думає. - Клава сьорбала каву, стоячи поруч з Борисом біля стійки.
   Лєна, майже одразу заливши в себе гарячий напій, зникла у складському приміщенні. І тут від входу продзеленчав дзвоник. У салон увійшла дівчина з біленькою пухнастою грудочкою на руках. Клава миттєво сховала свою чашку на полицю під стійкою і, надівши на обличчя свою фірмову посмішку, повернулася до відвідувачки. Борис, не бажаючи заважати, сів у крісло, що стояло в затишному куточку біля низенького столика, і, прикрившись журналом "Зоодруг", став спостерігати з-за нього за відвідувачкою.
   Це була молодесенька блондинка з прямим волоссям, забраним у "хвіст", і з величезними, наївно розкритими, блакитними очима.
   - Добрий день! Мені сказали, що це самий гламурний магазин для собак. - Привіталася блондинка.
   - Більш гламурного в нашому місті немає! - Підтвердила господиня салону.
   - Ось! - Дівчина спустила з рук на стійку свій скарб.
   - Що це за маленьке щастя з величезними очима?! - Заметушилася біля неї Клава.
   - Мені батьки подарували... За те, що я погодилася закінчити школу. Ну, самі подумайте, навіщо мені був потрібен цей одинадцятий клас?! Але заради собаки я зібралася і закінчила його! Ось яка я цілеспрямована!
   - А як же ви назвали цього блондинистого чихуахуа?
   - Поки що ніяк. Ось підберу йому все, що треба, а потім ввечері вирішу.
   - А що вам треба?
   - Все! Все, що належить гламурній собаці!
   - З грошима, як я розумію, проблем немає?
   - Звісно, у мене ж золота безлимитка! Тато дав.
   - Ну, якщо безлимитка, то спробуємо підібрати вам все найкраще... - І Клава повела дівчину по своїх засіках, показуючи то те, то се.
   Лєна, яка вийшла до залу, підхопила на руки безіменного чихуахуа і, як тінь, пішла за ними, чухаючи його за вушком. Чомусь Борис не міг відвести погляду від цієї дівчини, яка здалася йому юної богинею. Точена фігурка в обтягуючому рожевому топіку, під яким зовсім не ховалися груди третього розміру; довге, пряме, біле волосся, що струменіло по спині; тонка талія, охоплена пояском білих шортиків; стрункі довгі ніжки в сріблястих босоніжках... "Що це я, як хлопчисько якийсь!" - схаменувся Борис, помітивши багатозначний погляд Клави, кинутий в його бік. - "Типова Барбі!" - Спробував звернутися Борис до свого здорового глузду, але незважаючи на це, продовжував спостерігати за милою чарівницею.
   - А ось ще нашийнички! - Підморгнувши Борису, Клава підвела блондинку до стійки і виклала перед нею кілька нашийників зі стразами і якимись підвісками.
   - Мені цей подобається! - Відвідувачка взяла в руки блакитний нашийник зі стразами і підвіскою у вигляді сердечка. - Ой, та тут і ім'я написано! "Сі Ейч, Вериш..." - Спробувала вона прочитати англійські букви. - Мені подобається таке ім'я - Вериш! А це його ініціали, так? Чи це скорочено "Чарльз"? Чарльз Вериш, Вериш... - Вона вже приміряла нашийник сонному песику.
   - А де ви після школи мрієте працювати? - Роблячи Борису великі очі, почала розпитувати Клава.
   - Я мрію працювати?!.. - В очах співрозмовниці відбилося безмежне здивування.
   - Але ж якось ви збираєтеся жити?
   - Ну, зараз я живу з батьками... А потім обов'язково хтось знайдеться, хто буде про мене дбати!
   "І санітари тут не підходять!" - Пригадав Борис рядок з анекдоту. - "Хотілося б мені про неї дбати..."
   - Привабливі дівчата відволікають від справ! - Шепнула Клава, проходячи повз нього і ніби випадково нахиляючись. - Слину підітри! Прогоріти не боїшся? - І вона почала запаковувати у пакети все, що вибрала блондиниста Барбі. - Ось, до речі, наша візитка, телефонуйте, якщо щось знадобиться! Мене Клавою звуть, а Вас? - І вона знову непомітно підморгнула Борису.
   - А мене Киця. Ой, це мене так мама і тато називають! А насправді я Карина. - Взявши тепер уже названого Веришем пса на руки, покупниця спробувала зібрати пакети, але у неї нічого не виходило.
   - Давайте, я вам допоможу! - Підскочив до неї Борис, збираючи пакети, що розсипалися. - Ви на машині?
   - Ні, на таксі... Мені тато, звичайно ж, права подарував, але їздити поки не дозволяє.
   - Тоді давайте відпустимо таксиста, і я підвезу вас на своїй машині!
   - А мені мама з незнайомими їздити не дозволяє... - І в голосі, і в очах Карини плескався безмежний океан розгубленості.
   - Це мій хороший друг! - Втрутилася Клава. - Я його добре знаю. Довезе в цілості й без проблем і Вас, і Вериша, і всі його обновки!
   - Борис! - Представився Борис.
   - Карина, дуже приємно...
   Жила Карина з батьками в сталінському будинку, займаючи два його поверхи. Ремонт у великій квартирі був зроблений європейський, у всьому відчувалася наявність грошей. Представившись батькам, які вийшли зустрічати доньку, Борис допоміг їй занести пакети з покупками до її кімнати і погодився залишитися на обід, не приховуючи своєї зацікавленості її особою.
   Батько Карини, маючи власну фабрику, займався меблями. Мати тримала косметичний салон.
   - А власний будинок побудувати не хочете? - Між іншим запитав Борис.
   - Ви просто наші думки читаєте! - Вигукнула мама.
   - Ми саме купили ділянку і підшукуємо хорошого архітектора! - Підхопив тато.
   - Тоді нас просто доля звела! - Зрадів Борис. - Я займаюся будівництвом, у мене три фірми і цілий вагон чудових архітектурних ідей!
   Ось так він і став частим гостем у родині Кицюні, як тепер називав Карину. Всього через рік батьки Карини переїхали у новий триповерховий особняк, а сама Карина - у будинок Бориса. Батьків вони відвідували часто, бо не все ще було закінчено, тому в будинку для них було виділено кілька кімнат на другому поверсі. І хоча в інтелектуальному плані у Бориса з Кариною не було нічого спільного, це не заважало йому обожнювати її і виконувати всі її бажання: чи то поїхати кудись за місто кататися на конях, чи то полетіти в Париж на тиждень моди, чи то вигуляти новий наряд у Міланській опері...
   - Ну що ти витворяєш?! - Сплескувала долонями мама на чергову витівку дочки. - Хіба ж так можна зловживати гарним відношенням до себе?
   - Я людина творча! - Зі сміхом відказувала та. - Хочу - творю, хочу витворяю!
   І скрізь їх супроводжував біленький, як і сама Кицюня, Вериш. Борис настільки прив'язався до Кицюні і до Вериша, що вже навіть не уявляв собі життя без них. Тепер, коли він приходив з роботи, його завжди чекали та радісно зустрічали біля порога.
   Ідея з оформленням басейну прийшла в голову Карині, коли та дивилася телевізор. Йшла передача про підводний світ Тихого океану.
   - Ось! Борчик! Ось, подивись!!! - Раптом закричала вона, лежачи ввечері на ліжку і так налякавши Вериша, що той несамовито зайшовся гавкотом. - Я хочу, щоб у нашому басейні замість драбинок, вишок і гірок було це! - На екрані красувався, перебираючи щупальцями, величезний восьминіг. - По його щупальцях можна буде і в басейн спускатися, і стрибати з них, і навіть скочуватися в воду!
   - І як тобі така думка в голову прийшла? Ти моя Кицюня! - Здивувався Борис нестандартному рішенню.
   - На те моя голова і світла, щоб у неї розумні думки приходили! - Потішена схваленням її ідеї, відповіла Кицюня.
   - Розумниця!
   - Правильно, я розумниця, а кажуть, що розумних блондинок не буває! То що, виходить, що я не існую?
   - Існуєш, існуєш! - Цілуючи її, Борис влаштувався поруч, відганяючи Вериша, який гарчав та гавкав, намагаючись захистити свою господиню від зайвого, на його погляд, прояву любові. - Ай! Він мене за палець вкусив! І чому це всі маленькі собачки такі злі?
   - Бо вони сильно концентровані! - Сміялася Карина.
   Зрозуміло, не завжди все в їх відносинах йшло гладко. Багато чого в ній його навіть дратувало. Ну як можна було залишатися спокійним, коли Кицюня вранці питала:
   - Ти бачив сон про маленьких тигро-свинок? Класний, подивися...
   Або сердито надувала підкачані силіконом губки, коли він підловлював її на брехні:
   - А ти не питай! Хто багато питає, тому багато брешуть!
   А коли Борис намагався вмовити її зайнятися чимось корисним, щоб йти вперед, вона заявляла:
   - Лише дурні весь час йдуть уперед. Розумні йдуть туди, куди їм треба!
   - А куди тобі треба?
   - Не твоє діло!
   Борис мирився з усім цим, як мантру повторюючи про себе: "У жінок немає недоліків! У них є тільки особливості!"
   Нарешті, зваживши всі "за" та "проти", Борис вирішив зайнятися власним життєвим укладом. Для початку він взявся за перебудову другого поверху в своєму будинку, перетворюючи його на сімейне гніздечко. А поки йшов ремонт, переїхав до майбутньої дружини. Карині про свої задуми він поки не говорив, збираючись зробити романтичну пропозицію на Мальдівах.
   - Ура! Ми їдемо на Мальдіви!!! - Закричала обрадувана повідомленням Кицюня. - Це так гламурно в цьому сезоні! Вериш, біжимо збирати речі!
   За два дні Кицюні вдалося зібрати величезну валізу одягу, але все необхідне у неї не вмістилося.
   - Мені потрібна ще одна валіза! - Вийшла вона ввечері у передпокій зустрічати Бориса з роботи. - Ось, я тут списочок склала... Намиста, кільця, браслети, сережки та інші прикраси я склала в спеціальну сумочку, але вона в цю валізу не влазить. А ще мені потрібні туфлі червоні, блакитні, бежеві... і ще золотисті босоніжки! І сумочки під всі туфлі! І капелюхи, і парасольки... А ще чотири пари сонцезахисних окулярів... І кошик з плетеної соломки, щоб ходити з ним на пляж...
   Цього дня Борис прийшов з роботи раніше, ніж завжди. Передавши кермо правління виконавчому директору, який працював на зарплату, він трохи турбувався, а тому був роздратований.
   - Досить! - Різко перервав він Карину. - Візьмемо лише одну валізу!
   - Але ж...
   - Ніяких "але"! Одна валіза у мене - одна валіза у тебе. Ну, й сумка для Вериша.
   - Якщо риба мовчить, то це не значить, що їй нема чого сказати! - Надула Кицюня губки і відвернулася. - Тоді я нікуди не поїду!
   - Куди ти подінешся... - Борис навіть трохи пошкодував, що перегнув палицю. Він зовсім не хотів сваритися перед поїздкою, в якій збирався освідчитися.
   - А от візьму та втоплюся!
   - Киця, а це вже шантаж! - Втрутилася у розмову мама, визирнувши з кухні. - Ми ж всі знаємо, що ти чудово і плаваєш, і пірнаєш!
   - Все одно втоплюся! - Сердито вигукнула Карина і вискочила у двір, відразу ж попрямувавши до басейну.
   - Нічого, заспокоїться. - Підбадьорила Бориса мама. - Каву будеш? Я щойно заварила.
   - Давайте... Ну, от чому вона така? - Борис сьорбнув кілька ковтків. - Я їй пропозицію зібрався зробити, ось, каблучки купив... - Він поставив на стіл оксамитову коробочку.
   - Можна? - Мама простягнула до коробочки руку. - Я тільки подивлюся.
   - Дивіться, звісно... Як ви думаєте, Карині сподобається?
   - Безумовно...
   - Щось її довго немає.
   - Ну, ти ж знаєш, побіситься-перебіситься і прийде з ультиматумом. Дуже добре, що є хоч хтось, хто може перед нею встояти. Ми з батьком її зовсім розбалували.
   - Та що там, валізою більше, валізою менше... Піду, подивлюся, як вона... - Борис поклав коробочку з каблучками до кишені і вийшов у двір.
   Карина дійсно потонула. Щоб не спливти одразу, вирішила закріпитися під одним зі щупалець восьминіга і заплуталася волоссям за гачки, що утримували капронові водорості... Дурний нещасний випадок. Винен в якому був саме він...
  ***
   Андрію вже давно набридла його Киця-Лєра. Симпатична блондинка вже просто дістала його своїми дурними питаннями типу: "А якщо мазохіст потрапить у пекло, то це для нього буде рай?", або "Ось в Англії, виявляється, узаконено лівосторонній рух. Це що, всім чоловікам офіційно дозволено ходити наліво?", або "Як ти думаєш, кабачкова ікра стане смачнішою, якщо її замінити на чорну або червону?" А це постійне: "Гламурненько?"... Спочатку вся ця блондинистість Андрія заводила, потім смішила, тепер стала дратувати. А цей її йоркширський тер'єр - кишеньковий песик з вічними бантиками на голові?! І ім'я яке придумала - Вериш!.. Тягається скрізь з ним, як з писаною торбою, і на корпоративи, і в театри, і на курорти... Хоча, звісно ж, йому було приємно ловити заздрісні погляди інших мужиків, коли він з'являвся десь з нею разом. Таку Барбі будь-хто хотів би мати! "Ось звожу її в останній раз на Кариби, а до себе вже не привезу. Нехай одразу ж їде до своєї мами в Полтаву! В моєму віці і при моєму статусі вже пора мати щось більш серйозне" - думав Андрій, вирулюючи зі стоянки своїх автомобілів. До тридцяти п'яти років він вже керував автоперевізною фірмою, на балансі якої значилося дванадцять фур та десять маршруток, а в наступному місяці збирався відкрити туристичний напрямок по країні і за кордон, закупивши для початку три комфортабельні автобуси.
   З ранку Лєра вивела свого йоркширського тер'єра на прогулянку. Спочатку кошлатий рудо-коричневий песик з підстриженою чупринкою, рожевими бантиками на голові і з таким же рожевим нашийничком зі стразами чинно йшов на повідку, але потім побачив сусідського кота. Чорний з білими лапками і білою "манішкою" кіт був справжнім аристократом. Досить часто він забирався на Лєрин балкон і дражнив Вериша, походжаючи по перилах над його головою. Вериш аж захлинався від гавкоту, а кіт тільки презирливо помахував хвостом. І ось вони зустрілися на тротуарі... Обидва просто оторопіли і завмерли від несподіванки. Потім Вериш з гучним гавкотом кинувся на свого кривдника, а той сміливо втік на дерево. Чим більше гавкав пес, тим вище забирався кіт. Коли Лєра підбігла і взяла песика на руки, заспокоюючи його, кіт зрозумів, що злізти назад вже не може і почав жалібно нявкати. Як не вмовляла Лєра його спуститися, той тільки міцніше притискався до гілки, вчепившись у неї кігтями і хрипко кричав від страху.
   - Котик, ну годі плакати! - Вмовляла його Лєра. - Я тебе не ображу, адже я теж Киця... - Ніякої реакції. - Ну, тоді не кричи! - Нарешті набридло Лєрі. - Звий собі гніздо і лягай спати! - І вона пішла у будинок.
   Весь день Лєра була зайнята зборами. У валізу були відправлені сукні вечірні, повсякденні і пляжні; комбінезони, шорти і штани; блузи, майки і топи... Косметика, прикраси, взуття, засоби для завивки та випрямлення волосся і ще купа всякої потрібності у валізу не помістилися.
   - Вериш, що ти думаєш з цього приводу? - Запитала Киця-Лєра свого улюбленця. - Мабуть, нам потрібна ще одна валіза?
   Вериш діловито обнюхав стоси "потрібних" речей, що не помістилися у валізу, і тяфкнул, повністю погоджуючись з думкою господині.
   - А ще треба дещо докупити. Давай напишемо список.
   Коли список був готовий, до дерева навпроти будинку під'їхала пожежна машина з величезною драбиною, і пожежник зняв зовсім захриплого кота з гілки, повернувши його господарям-сусідам, які були змушені викликати МНС...
   "Тільки б не посваритися до виїзду!" - думав Андрій, звертаючи до гаражу біля свого будинку. - "Покрасуюсь в останній раз з блондинкою, а потім підшукаю собі брюнетку..." - Про те, що думає про жінок, як про престижні аксесуари, Андрій навіть не здогадувався.
   Ворота були відкриті, Киця-Лєра з Веришем на руках радісно зустрічала його біля входу.
   - А ми вже одну валізу зібрали! Але всі речі в неї не помістилися. Давай з'їздимо у "Все для блондинок" і купимо ось це! - І вона показала рукою на стіну, де на цвяшок був акуратно прикріплений рожевий аркуш з надрукованим на комп'ютері списком "необхідних речей".
   Під списком стояли вже упаковані рожева валіза і сумка з собачими речами. До вильоту літака було ще більше шести годин, цілком достатньо, щоб відвідати магазин, але чомусь саме зараз Андрій вирішив проявити твердість:
   - Ні! Візьмемо лише одну валізу! Одну - тобі, одну - мені, ну і, хай йому грець, сумку для Вериша.
   - Але в цій валізі тільки одяг...
   - Отже, викинь половину одягу і заміни його на все необхідне!
   - Але...
   - Ніяких але! Я пішов збиратися, а ти, якщо не будеш готова, залишишся вдома! І заткни свого Вериша! - Огризнувся він на люто гавкаючого під ногами песика, який, відчувши, що його господиню ображають, сміливо кинувся на її захист.
   Вериш, який не очікував від господаря такої реакції, вискочив за ворота і помчав вулицею. Киця-Лєра кинулася за ним з тією швидкістю, яку дозволили туфлі на височенних підборах з платформою...
  ***
   Я валялася з книжкою на дивані, коли подзвонив Максим.
   - Танюшка, чим займаєшся?
   - Намагаюся читати, але в голові нічого не відкладається. - Чесно зізналася я, позіхаючи.
   - Тоді кидай книжку, збирайся та ходімо погуляймо! Погода так і кличе!
   - Куди кличе?
   - Та куди очі дивляться!
   Я визирнула у вікно. Погода й справді була чудовою: початок літа, синє безхмарне небо, сонце, що почало вже рухатися до заходу і яскраво-зелене листя, що колихається під легким вітерцем.
   - Мої очі зараз дивляться на сквер. - Повідомила я.
   - От і чудово! Чекаю тебе за півгодини біля нашої лавки! - І Максим відключився.
   "Наша лавка" була п'ятою, якщо рахувати від мого будинку. А нашою вона стала після того, як я цієї осені три дні поспіль чомусь спотикалася саме біля неї і норовила збити носом тротуарну плитку. І кожного разу мені не давав цього зробити якийсь хлопець, який грав з телефоном саме на ній. Він встигав підхопити мене за плечі, коли від мого носа до плитки залишалося всього сантиметри три-чотири. Потримавши мене так на вазі кілька секунд, він обережно переміщував мене на лавку, де я, вже цілком оговтавшись, сідала, поправляла капелюшок, що сповз на лоб, казала: "Дякую!" і з гордо піднятою головою йшла додому. Після третього разу ми й познайомилися. Максим, як і я, навчався на четвертому курсі університету. Він збирався стати архітектором, а я - дизайнером.
   - Доведеться мені тебе проводжати до будинку. - Саджаючи мене на лавку, сказав Максим. - А то ти, колись таки доб'єшся свого: виб'єш носом плитку з тротуару. А люди ж старалися, укладали...
   Так ми і стали зустрічатися. Непомітно промайнув навчальний рік, ми благополучно перейшли на останній курс і поки не знали, чим зайнятися влітку.
   - Куди підемо? - Звично підхопив мене під руку Максим, щойно я спіткнулася біля лавки. - І як ти примудряєшся спотикатися на абсолютно рівному місці?!
   - Все у світі відносно! Для когось тут рівно, а для когось - просто гори якісь. Давай просто підемо прямо.
   Ми повільно пішли вздовж скверу, розмовляючи про те - про се, пройшли до його кінця і вирішили посидіти за столиком відкритого кафе майже біля самого перехрестя. Хоча сонце вже сховалося за розлогими кронами лип, було ще зовсім світло. Ми, взявши по склянці безалкогольного "Мохіто" з льодом і по порції морозива, продовжували про щось базікати, як раптом на перехресті почувся виск гальм і відчайдушний гавкіт.
   - Ой, собачка! - Я схопилася і кинулася до перехрестя.
   - Дивитися треба за своєю собакою! - Сердито кинув мені водій, від'їжджаючи.
   На моїх руках, тремтячи і заливаючись гавкотом, залишився підхоплений мною з дороги переляканий, але не потерпілий йоркширський тер'єр.
   - Танюха, ти як? - Підбіг до мене Максим.
   - Зі мною все гаразд, а от у песика стрес. - Я гладила його по голівці, намагаючись заспокоїти. - Може, дати йому морозива?
   Ми повернулися до столика. Кошлата рудо-коричнева істота з підстриженим волоссям і рожевими бантиками на голові, поступово заспокоїлася, перестала тремтіти і почала злизувати морозиво з мого пальця.
   - Доглянутий... - Зауважив Максим. - Мабуть, загубився. Треба буде написати оголошення, що ми його знайшли.
   - А що це тут написано? - Я помітила кулончик у вигляді сердечка, прикріпленого до нашийника собаки. - CH-Verish... Як ти думаєш, це ім'я?
   - Вериш! Вериш! - Долинуло з протилежного боку перехрестя.
   - Спочатку сумнівався, але тепер думаю, що ім'я. Он, напевно, його господиня. - Показав Максим на блондинку в рожевих коротких шортиках і такому ж топіку, що розгублено оглядаючись тупцялась на перехресті. - Піду, приведу її сюди.
   - Ой, ви знайшли Вериша?! - Зраділа блондинка, сідаючи за наш столик.
   Вериш підняв до неї голову, кілька разів вильнув хвостиком і знову повернувся до морозива.
   - Ви знаєте, він за морозиво душу готовий віддати! - Блондинка, як само собою зрозуміле, підсунула до себе недопиту склянку Максима і почала смоктати "Мохіто" через трубочку.
   - Дивитися треба за своєю собакою! - Майже таким же тоном, як водій машини, сказав Максим, з жалем дивлячись на свій "Мохіто", що зникав у чужому горлі.
   - Ой, та я завжди дивлюся! Я його майже не спускаю з рук! Це ж не просто собака, а самий гламурний пес у місті! Мені його подарували на конкурсі "Міс міста".
   - Якого міста? - Поцікавилася я.
   - Полтави. На Всесвіта мене не пустили. Взагалі, я не розумію, як обирають міс Всесвіта, якщо з інших планет ніхто участі не приймає?!
   - То як же ваш пес опинився на вулиці сам? - Повернув розмову з блондинки на собаку Максим.
   - Це все Андрій! Ми з Веришем збирали валізу на Кариби, а Андрій відмовився їхати в магазин за другою. Вериш мене підтримав, а він на нього замахнувся! А Вериш не звик до такого поводження... - Заторохтіла пухкими губками лялька Барбі, відкидаючи за спину довге біляве волосся. - Біднесенький, Киця тебе любить і нікому не дасть образити... - Засюсюкала вона, нахиляючись до собачки, яка вже повністю заволоділа моєю вазочкою з морозивом.
   - Киця - це ви? - Обережно запитала я.
   - Так. Взагалі-то я Лєра, але всі називають мене Кицею.
   - Дуже приємно, Таня. - Ввічливо представилася я.
   - А я Максим. А хто у нас Андрій? - Поцікавився Максим.
   - Це наш татусь.
   - І часто він на вас замахується? - Вирішила уточнити я.
   - А давайте на "ти"? А то якось незручно... Раніше було не часто, а зараз... Він постійно з мене знущається!
   - Як саме?
   - Ну... Так от одразу й не згадаю... Ображає мене на людях... А, от нещодавно на корпоративі...
   На корпоративі все йшло чудово. Лєра виглядала настільки чарівно, що майже всі чоловіки навколо неї почали укладатися у штабелі. Вона жартувала, сміялася і навіть була досить дотепною. На одну з реплік чоловіків, що оточили її колом, вона, розсміявшись, відповіла:
   - Так хочеться сказати щось розумне - просто слів немає!
   - Киця, у тебе Ай-к"ю впав! - Зробивши великі очі, вигукнув Андрій.
   - Це не мій! - Відповіла Лєра і на всяк випадок подивилася під ноги.
   Всі навколо так і покотилися від сміху. Іншого разу на цілком нормальні слова: "У мене в голові просто каша якась!", Андрій при купі свідків заявив: "Мила, це мозок!" І знову всі над нею сміялися.
   - А ще ці жарти про блондинок! "Чому японці така розумна нація? - Тому що у них немає блондинок!"... Я десь чула, що блондинка - це не колір волосся, а стан душі. Ось у мене, наприклад, на душі завжди світло і ясно. А він постійно анекдоти про блондинок розповідає! І хто їх тільки вигадує?!
   - Розумні мужики сплять з блондинками, а дурні складають про них анекдоти, щоб хоч якось помститися за те, що їм відмовили. - Цитатою з анекдоту відповів Андрій.
   - От-от! Але ж мені прикро! - Ділилася Лєра-Киця своїми переживаннями з нами. - Ви мене розумієте?
   - Розуміємо. - Кивнула я.
   - Ну, тоді і мені поясніть! - Попросила Лєра, але тут у неї в сумочці задзвонив телефон.
   Вона почала копирсатися, розшукуючи його серед всякого мотлоху.
   - У моїй сумці можна знайти все, що завгодно. - Викладала вона речі на стіл. - Шоколадку... Прокладки... Жуйки... Серветки... Помада... Гребінець... Набридло! Все, що завгодно, є, але тільки не телефон, коли він дзвонить!.. А! Я, мабуть, його вдома забула! - Покидавши все викладене назад, Лєра заспокоїлася і підтягла до себе мій стакан.
   Морозиво доїдав Вериш, "Мохіто" допивала блондинка, а ми з Максимом тільки перезиралися.
   - Ну... - Продовжила я розмову, якщо вже десерт від мене вислизнув. - Може, ти сама в чомусь винна?
   - Я?! - Здивувалася Лєра і відставила порожній стакан. - Ну як я можу бути винуватою?! Кажуть, навіть Кримінальний Кодекс на блондинок не поширюється. Особливо, якщо ти няшка і ненавмисно! - Вона цілком серйозно закліпала довгими нарощеними віями.
   - А як же ти виплутуєшся зі скрутних ситуацій? - Запитала я, погладжуючи Вериша, який вже вмостився спати на моїх колінах. - Не подумай, що я хочу тебе образити, але я завжди дивувалася, як блондинки виходять сухими з води. У тебе, мабуть, є якийсь особливий секрет?
   - Звісно, є! - Вигукнула Лєра і нахилилася до мене. - Мене ще мама навчила: "Не знаєш, що сказати - посміхнися і поправ ліфчик". Це завжди допомагає! - Голосно прошепотіла вона мені у саме вухо.
   Шепіт був настільки гучним, що Максим навіть зморщився.
   - Ну, нам пора! - Він піднявся зі стільця, подаючи мені руку.
   Я збиралася повернути Вериша Лєрі, але той загарчав крізь сон і ще затишніше влаштувався на моїх руках.
   - Ой, як він спить! - Умилилась господиня. - Не хочеться його будити. Може, ви понесете його до дому? Тут недалеко, всього кілька метрів!
   І ми пішли за нею до будинку. Метрів через триста ми підійшли до розкритих воріт гаража. Вже спустилися досить густі сутінки, гараж був яскраво освітлений, а в його центрі, біля столу стояли велика рожева валізу і рожева сумка.
   Біля краю тротуару був припаркований "Лексус" кольору мокрого асфальту, а біля нього нервово курив, як ми зрозуміли, Андрій.
   - Де тебе носить?! - Він кинувся назустріч Лєрі.
   - Я Вериша шукала! Ти ж його налякав. - Надула та силіконові губки.
   - Нам пора в аеропорт, ти зібрала речі?
   - Ні, мені ніколи було. - Лєра подивилася на годинник. - Ой, до вильоту ще цілих чотири години! Ми ще в магазин встигнемо!
   - Ніяких магазинів! Ми їдемо з двома валізами і однією сумкою!
   - Ах, так! Тоді я... Тоді я...
   Ніхто й не помітив, як біля "Лексуса" зупинився чорний "Інфініті", з нього вийшов Борис з білим Веришем на руках і, притулившись до машини, з цікавістю став спостерігати за подіями. Киця-Лєра була дуже схожа на Кицюню-Карину: майже такий же ріст, ті ж пропорції фігури, такі ж величезні блакитні очі і накачані силіконом губи, той же колір волосся. Тільки у Карини волосся майже завжди були зібране у "хвостик", а у Лєри вільно струменіло по спині. Ліва рука Бориса намацала у кишені оксамитову коробочку з каблучками...
   - Тоді я... Закриюся в гаражі і підпалю його! - Нарешті придумала Лєра.
  Вона забігла у гараж і закрила за собою ворота.
   - Як мені все це набридло! - Закричав Андрій, викидаючи у бік недопалок.
   З щілини під воротами гаража потягнувся димок. Борис підійшов ближче.
   - Як би і справді вона там не згоріла. - Стурбовано пробурмотів він.
   - Та що з нею станеться?! - Сердито вигукнув Андрій. - Як завжди, шантажує!
   - Не кажи! - Все більше хвилювався Борис. - Моя ось так шантажувала, а потім і справді втопилася. А все через якусь валізу!.. На ось, потримай Вериша! - І він тицьнув мені у руки білого, підстриженого під пуделя чихуахуа.
   Вериш на правій руці вишкірив було зубки на Вериша зліва, але той завиляв хвостиком і "посміхнувся". Обидва Вериша обнюхали один одного і з цікавістю продовжили стежити за тим, що відбувається, як ні в чому не бувало розташувавшись на моїх руках.
   З під дверей вже щосили валив чорний дим.
   - Відчиняй двері! - Вигукнув Борис. - Вона ж там просто вчадить!
   Андрій спробував відкрити, але двері були замкнені зсередини.
   - Треба ламати! - Закричав, озираючись у пошуках підручних засобів, Борис.
   - Ви тістечка замовляли? - Поруч зі мною зупинився скутер, і хлопець-посильний простягнув мені коробку.
   - Що? Які тістечка? - Розгубилася я.
   - Тут ваша адреса, за все вже заплачено з телефону. Просто розпишіться!
   - У мене руки зайняті...
   - Давайте, я розпишусь. - Максим розписався і взяв у руки рожеву коробку.
   Борис з розгону кидався на ворота гаража, але ті стояли на смерть.
   Тримаючи під пахвою рожеву коробку, Максим почав озиратися, шукаючи щось підходяще. Підходящою йому здалася сокира, яка була просто приперта до стінки гаража.
   - Ось! - Простягнув він сокиру Борису. - Рубай!
   - Який "рубай"?! - Закричав Андрій. - Це ж мій гараж! Знаєте, скільки коштують ці ворота?! Це ж справжній дуб!!!
   - Тобі ворота дорожче людського життя?! - Борис уже завдав серію ударів сокирою по воротах. - Якщо вона там задихнеться, тебе ж і посадять!.. За ненадання... - Під його натиском ворота тріснули і розкрилися...
   Лєра сиділа на столі і плакала. Пожежі в гаражі не було. З усього, що можна було підпалити, Лєрі вдалося знайти лише замаслений робочий комбінезон, пару газет та кілька засмальцьованих ганчірок. Вона склала все це перед воротами і підпалила запальничкою, а сама влаштувалася на столі і ридала, жаліючи себе і нарікаючи на важку долю. Весь дим йшов у щілину під воротами, тому в самому гаражі повітря було цілком чистим.
   - Все! Забирай свої валізи, і щоб духу твого в моєму будинку більш не було! - В серцях кинув Андрій. - Набридло!
   - А як же Кариби? - Схлипуючи, підняла на нього заплакані очі Лєра.
   - Які, до біса, Кариби?!!! Я зараз просто порву квитки!!!... - Андрій поліз в кишеню за гаманцем.
   - Не кип'ятися! - Відвів його вбік Борис. - Вона тобі точно більше не потрібна?
   - Хто, Лєрка?! Та на кой...
   - І ти не будеш проти, якщо я її заберу?
   - Та будь ласка! - Андрій зібрався порвати квитки.
   - О-кей! Стій! Не рви! Я їх в тебе викуплю!
   Поки вони там щось погоджували по телефону, переводячи квитки і путівки з одного прізвища на інше, ми з Максимом увійшли до гаражу. Максим поставив перед Лєрою рожеву коробку, а я сіла на іншому кінці столу. Обидві собаки тут же затишно згорнулися на моїх колінах. Погладжуючи їх, я помітила, що нашийники у них були абсолютно однакові, тільки один блакитний, а інший рожевий. І в обох висіли сердечка-кулончики з вигравіруваними написами: "CH-Verish".
   Лєра сиділа перед відкритою коробкою з тістечками. Всього їх було дванадцять, і виглядали вони дуже апетитно: на зеленуватих різьблених листочках з безе лежали рожево-білі зефірні трояндочки з білими "фітильками" у центрі. Ці фітильки з безе Лєра задумливо намагалася підпалити запальничкою, як свічки. Фітильки загорятися не бажали, лише злегка оплавлялися. Я простягнула руку і взяла одне з тістечок. Максим теж. Ух, яка це була смакота! Відчувши солодощі, собаки стрепенулися і сповзли з моїх рук на стіл. Я взяла третє тістечко і, розламавши його навпіл, поклала перед їх мордочками. Почулося дружнє плямкання.
   Чоловіки потисли один одному руки і Андрій пішов. Борис підійшов до Лєри:
   - Кицюня, ти ще не передумала летіти на Кариби?
   - А друга валіза? - Підняла на нього очі Лєра.
   - Вже зібраниа і лежить у моєму багажнику. Подивися, я все правильно купив? - Борис дістав з кишені рожевий список "потрібних речей", складений Кариною.
   Лєра уважно звірила його зі своїм.
   - Майже все... Ну, гаразд... - Лєра надкусила тістечко. - Будеш?
   - Звісно! - Борис одним махом відкусив половину.
   Побоюючись, що такими темпами з тістечками буде покінчено дуже скоро, я схопила ще одне. Максим зробив за моїм прикладом.
   - А як же Вериш? - Схаменулася Лєра, помітивши, як до коробки з тістечками підкрадаються дві собаки однакових розмірів, але різних порід і забарвлень.
   - У тебе що, теж Вериш? - Здивувався Борис.
   - Так, у нього ім'я на кулоні написано, бачиш?
   - У мого також написано...
   - Який збіг! Два гламурних пса і обидва - Вериши! - Вигукнула Лєра. - На її слова обидві собаки дружно підняли забруднені зефіром мордочки. - Здорово! Вони обидва відгукуються!
   Я взяла ще одне тістечко, Максим теж.
   - Ну що, Кицюня, поїдемо? - Запитав Борис, беручи в руки чемодан і сумку. - До вильоту залишилося трохи більше двох годин.
   - Поїхали! - Лєра, яка перетворилася з Киці на Кицюню, зітхнула і зістрибнула зі столу, прихопивши коробку з трьома тістечками, що залишилися. Собаки дружно метнулися до мене і видерлися на руки.
   - Ну все, Танька, тепер тобі доведеться нести їх до машини! - Засміявся Максим.
   Відкривши багажник чорного "Інфініті", Борис показав Кицюні-Лєрі щойно куплену валізу й поклав туди другу.
   - Лише заїдемо за моїми речами - і відразу в аеропорт! - Метушився він, допомагаючи Лєрі сісти в машину.
   Я спробувала перекласти собак зі своїх рук на коліна Лєри, але ті загарчали, не бажаючи зі мною розлучатися.
   - Поїхали з нами! - Засміялася Лєра. - Проведете нас до літака.
   Ми з Максимом сіли в машину.
   Посадка на літак ще не почалася, тому ми зайняли столик у кафе аеропорту. Поки Лєра побігла "припудрити носик", ми з'їли останні три тістечка і я, нарешті, зважилася задати Борису питання, яке вже давно мене мучило:
   - Борис, скажіть будь ласка, ось це "CH-Verish" - що воно означає?
   - Та це просто фірмовий знак моєї шкільної подруги, яка тримає магазин-салон для собак! Її звуть Клава, по-англійськи вона писала Clava. А її сестра - Олена, по-англійськи Helena. Ось і вийшло СН. А прізвище у них - Вериш. Ми ще дражнили у школі: "Віриш - чи не віриш!"
   - А чому ж і Лєра і Карина вирішили, що це імена?
   - Ну, вирішили, то й вирішили! Не переконувати ж їх! Тим більше, що імена і справді вийшли незвичайні, тобто "гламурні".
   Не встигла повернутися Лєра, як оголосили початок реєстрації.
   - Ну, нам вже час! Приємно було познайомитись! - Встав Борис.
   - Танечка, давай сюди мого Вериша! - Потягнулася за своїм тер'єром Лєра.
   - І мого теж давай! - Взяв свого чихуахуа Борис.
   Послужливий носій покотив за ними три валізи і дві сумки. Ми попрямували до виходу.
   - Гей, Максиме! Стій! - Почули ми за спинами.
   Борис підбіг до нас, тримаючи в одній руці свого Вериша, а в інший щось маленьке.
   - Стривай! А мій "Інфініті"?!
   - А що з ним? - Не зрозумів Максим.
   - Поки ми будемо на Карибах, доглянь за ним. Ось тобі ключі. Ось документи. Ось довіреність на пред'явника ...
   - А хіба така буває? - Здивувалася я.
   - За гроші все буває! Ти, Макс, катайся, не соромся. А коли ми вилетимо назад, я тобі зателефоную, і ти нас зустрінеш.
   Вони обмінялися телефонами і Борис знову побіг.
   - Нічого собі, залишити таку дорогу машину абсолютно незнайомим людям!.. - Я була в шоці.
   - Знайомі - незнайомі, яка різниця! - Радісно посміхався Максим. - Аби люди були хороші! А ми ж хороші?
   - Звісно ж, хороші! - Погодилася я. - Гаразд, поїхали. Вже ніч на дворі!
   На "Інфініті" ми каталися трохи більше трьох тижнів. Літо вже перевалило за середину, коли ми поїхали зустрічати Лєру і Бориса, що прилетіли з курорту. На руці у Кицюні-Лєри красувалася нова каблучка.
   - Максим, ти не проти ще трохи побути нашим водієм? - Запитав Борис, запхавши до машини всі валізи і сумки, яких стало чомусь більше, ніж було. - Заїдемо до моєї колишньої тещі, познайомлю їх з Кицюнею.
   Знайомство відбулося бурхливо і радісно. Ми всі сіли за великим круглим столом в альтанці перед басейном, над яким височів мальовничий восьминіг з величезним числом щупалець. Кариніни мама і тато майже одразу стали називати Лєру Кицею. Я порівняла її з фотокарткою Карини і була просто вражена: вони були схожі, майже як близнючки.
   А в кінці серпня нас запросили на весілля ...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"