Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

ДелІкатеси

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    ...А з ранку Земля виявилася окупованою. Всі телеканали транслювали цих прибульців. Вони були високими, більше двох метрів, мали два обличчя - спереду і ззаду, які розділялися широкою смугою короткого густого синього хутра, що переходив в такі ж хутряні плащі за спинами. Шкіра у прибульців теж була темно-синього кольору. При розмові язик переднього обличчя постійно висовувався і звисав нижче підборіддя, на задніх обличчях язики ховалися за зубами зловісно усміхнених вуст. У них було по парі рук і ніг в тазовому поясі і пара рук в плечовому. А хутряні плащі за спинами раптом розкладалися у величезні крила...

  
   ДЕЛІКАТЕСИ
  ПОВІСТЬ
  (10 листопада 2019 року)
  
  1. Земля. Наші дні.
  - Галю! Галя!!! Стривай!!! - Почула я чийсь крик за спиною.
  Мене так, начебто, ніхто кликати не може. Про всяк випадок я озирнулася і побачила, що до мене поспішає чоловік у костюмі з краваткою, перекинутою за спину, і з щільно набитою барсеткою у руці. Когось мені ця краватка смутно нагадувала...
  - Що, не впізнаєш?! - Чоловік, весело посміхаючись, зупинився навпроти мене. - Валерка!.. Шерлок Холмс!.. Згадала?!
  Шерлоком Холмсом у нас в класі називали Валерку Солодкина за те, що він міг майже напам'ять цитувати твори про Шерлока Холмса з будь-якого місця. Він марив конандойлівським героєм, вивчав його методи, намагався наслідувати його звичкам, носив у кишені сувенірну трубку, спеціально пішов до музичної школу на скрипку і навіть говорив трохи хрипкуватим голосом артиста Ліванова. І зараз він мав худорляву статуру як пошуковий собака, і хоча вже не наслідував Ліванова, все так же не звертав уваги на те, чим займається його краватка.
  - А! Валерка! Тебе важко впізнати - такий дорослий, солідний... От тільки краватка... - Я поправила йому краватку.
  - А я тебе одразу впізнав! Ти майже не змінилася! Що, якийсь секрет молодості знаєш? - Зі змовницьким шепотом він взяв мене під руку. - Ходімо, посидимо в кафе, стільки років не бачилися!
  - Ну, не знаю... - Почала було я.
  - У тебе що, чоловік дуже ревнивий? Якщо запізнишся на півгодини, вб'є і закатає в асфальт?
  - Та немає в мене ніякого чоловіка. Просто...
  - Діти вдома одні і от-от квартиру підпалять?
  - І дітей немає.
  - Тоді ходімо! Відмовки не приймаються! - Він рішуче потягнув мене до дверей найближчого кафе, примовляючи по дорозі: - Що ж це в світі робиться?! Така гарна дівчина і досі без чоловіка, без дітей! Собака або кішка хоча б є? - Раптом різко зупинився він перед дверима.
  - Ні. - Зітхнула я.
  - Жах! Неподобство! - Валерка відкрив переді мною двері і пропустив у приміщення. - Бач, столик у кутку вільний! - Він обігнав мене, потім якусь парочку, яка йшла попереду нас, і кинувся до приміченого столу. - Зайнято! - Оголосив він парочці, що аж отетеріла і заклякла. - Галя, сідай! - Підставив він мені стілець. - Уф!.. Подивимося меню...
  Демонструючи, наче уважно вивчає меню, Валерка поверх нього взявся безсовісно мене розглядати.
  - То що бачиш? - Нарешті не витримала я.
  - Об'єкт, мабуть, з головою поринув у науку і зовсім не думає про особисте життя. - З видом експерта, злегка примружившись і тримаючи виделку, як Сталін трубку, оголосив Валерка. - Що, біологичкою стала? У школі дітям про бджілок та квіточки розповідаєш?
  - З чого ти взяв?
  - Та ти ж у школі всі біологічні олімпіади вигравала! Та я через тебе навіть дезоксірибонуклеїнову кислоту навчився вимовляти! Чим же тобі ще займатися, якщо не біологією?!
  - Вибрали, що будете замовляти? - Підійшла до нас молоденька офіціантка.
  - Нам би парочку лобстерів, пасту з морським коктейлем і "Бордо" 1814 року. - Кинувши на неї вивчаючий погляд, замовив Валерка.
  - Ой, у нас такого немає! - Дівчина, зніяковівши, почервоніла. - Це вам до ресторану треба.
  - По ресторанах ходити нам вже набридло. - Потягнувся Валерка. - Ну, якщо немає лобстерів, то давайте, що у вас там є смачненького. Тільки не пропонуйте чорну чи червону ікру - вона нам вже так набридла, що аж у печінках сидить!
  - У нас є чудові пельмені! І сардельки зі справжнього м'яса з картопляним пюре... А ще овочевий салат і чай!
  - От і давайте все це. Обом... Так чим ти, кажеш, займаєшся?
  - От тією самою дезоксірибонуклеїновою кислотою і займаюся. А заодно і рибонуклеїновою. Ну, і ГМО трошки.
  - Оті всі твої ДНК, РНК, ГМО - все це для мене темний ліс! Я тільки назви і повивчав... О, картопелька з сарделечкою!... Пельмені... - Валерка почав допомагати офіціантці розставляти на столі наше замовлення.
  - А ти, мабуть, слідчим працюєш? - Перевела я розмову на нього.
  - Був слідчим. Років вісім. А потім вирішив зайнятися своїм бізнесом. Тепер я приватний детектив! - Валерка сунув руку за лацкан піджака і встав в позу пам'ятника.
  - Не нудно стежити за зрадливими дружинами і чоловіками, що ходять наліво?
  - А я цим майже не займаюся, мені більш серйозні справи трапляються. От, наприклад, про зникнення людей.
  - І багато зникають?
  - Уяви собі... - Валерка задумався, длубаючи виделкою по тарілці. - Живе собі людина, на роботу ходить, племінників із садка забирає... І раптом - хап! - як корова язиком. І ніяких слідів...
  - І ти...
  - А хто же ще?! Поліція за розслідування раніше, ніж через три дні не візьметься, а тут, може, кожна хвилина дорога! Але, розумієш, тут містикою якиюсь пахне. Або навіть фантастикою...
  - А ти, як агент Малдер...
  - Отож! Хотіла би побути моєю Скаллі?
  - Взагалі-то я зараз працюю над докторською. Хоча всякі незвичайні речі у мене викликають моторошну цікавість.
  - Докторською ковбасою чи дисертацією? - Беручись за пельмені і вичавлюючи на них часточку лимону, байдуже запитав Валерка.
  - Сам ти ковбаса! - Я теж прикінчила сардельку і підсунула до себе пельмені. - Я в Кріоцентрі працюю.
  - Це там, де небіжчиків заморожують в очікуванні майбутнього, коли медицина їх зможе оживити?
  - Еге ж, там. Але я займаюся не з ними, а зі щурами. Я у них в ДНК такі цікаві ділянки знайшла!...
  - Дуже цікаво, тільки давай про щурів за столом не будемо! - Зупинив мене Валерка.
  - Ось так завжди... - Я зробила вигляд, що образилася.
  - Ні, ти не зрозуміла! Мені все це дуже цікаво, але зараз я просто не вникну - на вулиці вже темніє, а у мене з сутінками в мізках теж освітлення вимикається. Я хочу прийти до тебе завтра прямо з ранку, і ти мені все докладно розкажеш.
  - Ти що, справді, хочеш прийти?
  - А що? Людині для розвитку не завадить дізнаватися про щось нове. Ти о котрій на роботу приходиш?
   - На восьму.
  - Чудово! Отже, завтра о восьмій я буду як штик біля дверей цього твого морозильника! А зараз ми з тобою підемо у кіно.
  - Яке ще кіно?! Я додому...
  - Галя, скажи чесно, як колишньому однокласнику: коли ти останнього разу була у кіно? - Серйозно дивлячись мені в очі і поклавши свою руку на мою долоню, запитав Валерка.
  - Останнього разу... - Я замислилася. - Здається, це було ще на першому курсі інституту. У нас тоді пари не було і ми усією групою пішли...
  - Що й треба було довести! - Схопився Валерка з-за столу. - Людина вже чотирнадцять років не була у кіно! У тебе ж життя проходить повз!
  - Нічого, я потім загуглю. - Спробувала пожартувати я.
  - Жодних потім! Потім може і не бути! Як я зрозумів, тебе не часто у кіно запрошують?
  - Взагалі-то, іноді запрошують, але я...
  - Йдемо негайно і ніяких відмовок!
  Найближчий кінотеатр якийсь дотепник назвав "Голлівудом". Сьогодні в "Голлівуді" показували нову, сьому серію "Людей у чорному". Взявши квитки, Валерка провів мене по всіх коридорах, старанно вдивляючись у всі камери спостереження.
  - Що ти там виглядаєш? - Не втрималася я.
  - Розумієш, мій останній клієнт зайшов вчора до цього кінотеатру. Це зафіксували всі камери - і на вулиці, і всередині. А з кінотеатру не вийшов. Просто зник. Анігилював...
  - А може, його інопланетяни забрали? - Зробивши страшні очі, пожартувала я.
  - Може бути... Гаразд, пішли, скоро сеанс розпочнеться.
  Кіно було цікавим, захоплюючим і веселим. Я так розслабилася, що навіть дозволила Валерці трохи себе обійняти. А коли ми прощалися біля мого будинку, у голову прокралася думка: "А чи не запросити мені його на чай?"
  - Ну все, бувай, до завтра! - Попрощався Валерка, чмокнув мене у щоку і заквапився до автобуса.
  ***
   Вийшовши з автобуса, я одразу ж помітила Валерку. Він тупцював біля входу в Кріоцентр і розкидав ногами опале листя.
   - Вітаннячко! - Привіталася я. - Давно чекаєш?
   - Вже години дві. Розвідав навколишнє середовище, записав номери машин, що під'їжджали, зафіксував у пам'яті всі відеокамери...
   - А навіщо?
   - Просто так. Звичка. Ну, показуй свої володіння!
   Спочатку я провела Валерку до своєї лабораторії. Ми разом погодували щурів, запустили їх до ігрового лабіринту, полили квіти.
   - Ну, що там у тебе за цікаві такі ділянки ДНК? - Валерка сів за стіл з видом професора, що інспектує мою роботу.
   - Ну, ти знаєш, що ДНК - це молекула, яка забезпечує зберігання, передачу і реалізацію генетичної програми живих організмів?
   - Щось на зразок комп'ютерної програми?
   - Точно! Азотисті основи ДНК - А, Т, G і С - відповідають чотирьом логічним станам, що еквівалентно двом бітам інформації. Геном людини, наприклад, містить більше шести гігабіт в кожному ланцюзі, що еквівалентно восьмистам мегабайтам. Це можна порівняти з кількістю інформації на компакт-диску.
   - Якось ти нудно розповідаєш ... - Валерка демонстративно позіхнув. - Та й дисками вже ніхто не користується, все більше на флешках зберігають... Ти постарайся розповідати якось веселіше.
   - Тут тобі не КВН! - Відрізала я, але все ж таки представила себе на його місці. Вірніше, на місці п'ятирічної дитини, якій треба пояснити все простіше. - Коротше так... Базова генетична програма у всього живого - це як набір кубиків. З одних й тих самих кубиків можна побудувати який-небудь замок, а можна просто стінку викласти.
  - Я любив у дитинстві замки будувати, з різними там надбудовами і прибудовами...
  - Так от, ця базова програма виявилася настільки вдалою і гнучкою, що в процесі еволюції організмів змінювалися тільки надбудови, а не архітектура. Тому й виходили черв'яки, мухи, рослини, ну й людина.
  - У людини ті ж самі кубики, що й у черв'яка?
  - Уяви собі! Генетично ми дуже схожі на актинію, круглого хробака, муху дрозофілу або... огірок, наприклад.
  - Клас! А чому ми цього в школі не проходили?
  - Проходили, тільки ти неуважно слухав.
  - Це тому, що переді мною сиділа ти, і я постійно відволікався на кучерики у твоєму волоссі.
  - Відмазка не приймається! Ти знаєш, що ДНК складається з двох ланцюжків, ніби скручених у спіраль?
  - Знаю.
  - Так от, коли я вводжу в геном певний мутаген, деякі зв'язки цього ланцюжка розриваються і стають під іншим кутом, розплітаючи цей ланцюжок.
  - А що ж тут цікавого?
  - А те, що комп'ютерні розрахунки показують, що ДНК прагне до чотирьохланцюгової конфігурації! Виходить, що колись, багато-багато мільярдів років тому, ДНК складалася з чотирьох з'єднаних разом ланцюгів, закручених у щось надзвичайно гарне... - Я показала на екрані чотирьохланцюгову ДНК, створену комп'ютером.
  - Це, по-твоєму, гарно? - Задумливо подивився Валерка на зображення.
  - Звичайно! Ось бачиш, відростки теломерів тут не скорочуються, а замикаються з однієї пари на іншу. Організм з такою ДНК не старів, міг регенерувати і жити вічно! - ДНК на екрані почала розпадатися на дві дволанцюгові частини, скручуючись у нові спіралі. - Виходить, що хтось штучно розділив первісну ДНК, створивши організми, заздалегідь запрограмовані на старіння і смерть.
  - А де живуть ці вічні організми?
  - Ніде. Розрахунки показують, що вони жили більше десяти мільярдів років тому, за космічними мірками майже одразу же після Великого Вибуху, коли Земля ще навіть не сформувалася.
  - Виходить, життя на Землю було занесене з космосу? Чи все-таки тут виникло?
  - Розумієш, навіть чотири мільярди років тому Земля була абсолютно непридатною для життя. На неї нескінченно лилися розплавлені астероїдні дощі, від яких кипіли океани, перетворюючись на пару. Поверхня Землі була розплавлена, а по ній текли річки рідкого каміння. Ці рідкі кам'яні річки випаровувалися і ставали атмосферою. Така собі паро-кам'яна атмосфера. Коли вона охолоджувалася, пар перетворювався на рідину, і на Землю випадали дощі з магми...
  - Моторошна картина!
  - Саме так! Білкове життя на такій планеті існувати не могло.
  - Отже, воно виникло десь в іншому місці. - Валерка встав, підійшов до вікна і став перекочуватися з носків на п'яти, засунувши руки у кишені штанів.
  - Виходить так. А потім Землю засіяли організмами з розділеною навпіл ДНК. І ось з цього набору генів почали будуватися різні організми. От я і намагаюся за допомогою генної інженерії відтворити первісну чотирьохланцюгову ДНК.
  - І як успіхи?
  - Не дуже. Єдине, що мені вдалося - це повторити досліди вчених Південно-Західного медичного центру Техаського університету...
  - Це той, що в Далласі?
  - Так. Я теж вбудовую гени теломерази в клітини різних органів щурів і подовжую їх життя приблизно в півтора-два рази. Мені навіть вдалося не давати їм розвиватися до ракових... - Я помітила, що Валерка з останніх сил намагається показувати зацікавленість, але йому це все менше вдається. - Тобі вже все зрозуміло?
  - Так, я зрозумів, що життя виникло десь у космосі, потім тамтешні генні інженери розділили ДНК навпіл і отриманими модифікованими організмами засіяли нашу Землю. А ти намагаєшся перебудувати їх так, щоб вони не старіли і жили вічно. Правильно? - Як на уроці відтарабанив Валерка і подивився на мене з виглядом учня, який очікує оцінки за відповідь.
  - З натяжкою - на четвірочку. - З видом училки, поправляючи окуляри, сказала я. - Перейдемо до нової теми! Що там з твоїми зниклими?
  - Зараз розповім, тільки давай, щоб час даремно не витрачати, пройдемося по твоїх володіннях. Дуже хочеться подивитися на заморожених!
  ***
  Ми вийшли з лабораторії, спустилися ліфтом у підземну частину, і я стала показувати Валерці скляні куби-саркофаги з замороженими у них людьми. Заморожені, переважно, були діти, підлітки й молоді люди, померлі від невиліковних хвороб або загиблі у катастрофах. Лише зрідка траплялися люди похилого віку, які понадіялися, що в майбутньому знайдуть спосіб повернення молодості. Йдучи між рядів кріо-саркофагів, Валерка розповідав про свої пошуки.
  Виявляється, останнім часом дуже різко збільшилася кількість зниклих людей. По всій Землі, в різних країнах люди пропадали прямо на роботі і по дорозі додому, у багатолюдних місцях і на пустельних місцевостях, зникали вночі з ліжок і просто з автомобілів на дорогах. Усі зусилля поліцейських з пошуків зниклих ні до чого не призводили. Поповзли чутки про втручання інопланетян, хтось навіть бачив літаючі тарілки...
  Коли до Валерки потрапила справа про зниклих близнюків, він зайнявся пошуком, навіть не подумавши зв'язати її зі схожими справами. Потім знайомі слідаки підкинули йому ще парочку "пропашок-висюків" і Валерка вирішив переглянути статистику по місту. Виявилось, що якщо раніше на рік пропадало по дві-три людини, то з травня цього року кількість зниклих збільшилася до двадцяти-тридцяти на місяць!
  - Виходить, що в місті орудує якась банда, або їх забирають інопланетяни! - Розмахував Валерка руками, від чого його краватка відлітала за спину.
  - Ти що, серйозно віриш в інопланетян? - Поправляючи йому краватку, запитала я.
  - Я ні в що не вірю. Я просто не відкидаю жодних версій. Я підняв архіви інших країн - у них така ж картина. Скрізь люди масово почали зникати приблизно з квітня-травня цього року... То скільки, ти казала, у вас поверхів з цими замороженими? - Зупинився Валерка біля ліфта.
  - Зараз у нас працює три підземних поверхи: один технічний і два з замороженими "пацієнтами". Ще два стоять порожніми, але інженерні конструкції розроблені так, що потім, якщо цих приміщень не вистачить, можна буде добудовуватися вниз на стільки, на скільки буде треба.
  - Дивно... Три плюс два виходить п'ять підземних поверхів. Плюс три надземних. Всього виходить вісім поверхів, вірно?
  - Вірно.
  - Тоді чому тут так багато кнопок? - Він тицьнув пальцем в панель ліфта.
  У ліфті була встановлена звичайна панель для дев'ятиповерхового будинку. Зелені кнопки надземних поверхів нумерувалися цифрами 1, 2 і 3, потім йшов технічний поверх під нульовим номером з чорною кнопкою, а нижче - ще чотири сині кнопки з цифрами 1, 2, 3 і 4. Тепер нижче цієї панелі я побачила ще одну таку ж саму. Всі кнопки на ній були синіми і пронумеровані цифрами від п'яти до чотирнадцяти.
  - Нічого не розумію, раніше цього не було... - Розгублено подивилася я на Валерку.
  - Значить, треба перевірити! - Валерка натиснув кнопку з цифрою 4.
  Весь четвертий поверх, який раніше був порожнім, тепер був заставлений рядами кріоблоків. І у всіх були заморожені люди. Самі різні, всіх вікових категорій.
  - Нічого не розумію... За документами ніхто не проходив. Взагалі, надходження нового "пацієнта" на зберігання - це ціла подія. Оформляється купа документів, задіюються технічні системи. Потім приходять родичі попрощатися... Непоміченим таке залишитися просто не могло... - Я стояла в проході зовсім збентежена.
  - Зверни увагу - ці кріоблоки без табличок. - Помітив Валерка. - Отже, в них заморожені невідомо хто.
  Дійсно. У нас кожного замороженого можна було впізнати і через багато-багато років. Прикріплена до блоку табличка зберігала всі відомості про нього: ім'я та прізвище, вік, наявність хвороб, причину смерті і заморозки, номер електронного файлу в архіві, побажання родичів про дату розморожування, стандартний посмертний рахунок у банку, очікування пацієнта на майбутнє життя... На нових блоках нічого цього не було.
  - Давай перевіримо інші поверхи! - Валерка кинувся до ліфта.
  Під будівлею виявилося ще дев'ять поверхів. Всі поверхи були заповнені. Моторошне відчуття проповзло під шкірою до мозку. Ноги стали ватяними і відмовлялися йти. Я притулилася до стінки одного з кріоблоків і сповзла по ньому на підлогу. Так я і сиділа на підлозі, намагаючись ні про що не думати, поки Валерка носився між рядами, щось винюхуючи.
  - Ти тут ще не замерзла? - Нарешті, підійшов він до мене. - Ну-мо, встанемо, піднімемося до тебе в кабінет і вип'ємо чаю... - Він почав піднімати мене, але раптом різко відпустив, і я знову сіла на підлогу. - Стоп! Хвилиночку... - Він поліз до кишені піджака і вийняв з нього свій смартфон. - Хвилиночку... Точно! Це мій "пропашка"! Дивись!
  З екрану смартфона на мене дивився молодий симпатичний хлопець років двадцяти восьми - тридцяти.
  - Схожий? - Валерка витягнув руку, виставляючи смартфон на рівень голови замороженого. - Стрельников Ігор Степанович, двадцять вісім років, інженер-будівельник, не одружений. Пропав вчора з кінотеатру "Голлівуд". До мене звернулася його наречена Волкова Інна Сергіївна.
  - Може і схожий... Тільки тут він посміхається, а тут... та у нього ж просто жах на обличчі!
  - Послухай, Галина Батьківна, не знаю, як тебе по батькові...
  - Вікторівна. Але по батькові не треба.
  - Гаразд, обійдемося без по батькові. Треба би його розморозити!
  - Ти що?! Для цього треба купу документів...
  - Вони сюди з документами потрапили?
  - Наче ні...
  - Отож. Слухай, тут же злочин у наявності! Цей труп - доказ. Якщо ми його розморозимо і проведемо експертизу, то, можливо, потрапимо на слід і зможемо врятувати купу народу! Ти сама зможеш це зробити?
  - Взагалі-то, технічно це не складно...
  - От і добре! Коли у приміщенні нікого не буде?
  - Після п'ятої вечора залишається тільки сторож.
  - А ти зможеш залишитися? Це не викличе підозру?
  - Не викличе, я частенько затримуюся за своїми дослідами.
  - От і добре, от і добре... А зараз чай... - Як хвору, підхопивши під руку і обійнявши за талію, вів мене Валерка до ліфта.
  ***
  До вечора у мене все валилося з рук, ні про які експерименти не могло бути й мови. Щури були задоволені і весело ганяли по своїй ігровій площадці. Ми випили шість чашок чаю, а у мене в голові крутилося лише одне питання: "Хто і коли зумів так непомітно побудувати цілих дев'ять підземних поверхів і заповнити їх "пацієнтами"?
  Поки я з відмороженим виглядом сиділа за своїм столом біля вікна, Валерка носився по всьому Кріоцентру, щось винюхуючи, про щось розпитуючи співробітників, переглядаючи відео з камер спостереження.
  - Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знає, ніхто ні про що не здогадується! Уявляєш, ніхто навіть не звернув уваги на нові поверхи! Навіть директор. Ну, я, зрозуміло, поки не став нікому про них казати, вони так нічого й не знають... - Притягнув Валерка з найближчого кафе пакет з їжею. - Давай обідати!
  Після обіду я за допомогою Валерки стала готувати операційну. Більшість співробітників, займаючись своїми дослідженнями, то заморожують, то розморожують піддослідних щурів, удосконалюючи свою практику і навіть оживляючи "матеріал", тож ні в кого моя робота питань не викликала. Валерку я представила як свого колишнього однокурсника по університету, який теж збирався відкрити подібний до нашого Кріоцентр в іншому місті. Не дивно, що він хотів все подивитися і приставав до всіх із запитаннями.
  - А чому тут дві камери? - Крутився він навколо мене, поки я налагоджувала апаратуру.
  - Одна - для розморожування трупів, інша - для оживлення заморожених живцем.
  - А чому ти возишся з трупною камерою?
  - А з якою треба? Ти що, думаєш, що він живий?
  - Ну, можливо... А раптом... Давай спробуємо оживити?
  - Ми ще жодного разу людей не оживляли, тільки з щурами працювали. - Знизавши плечима, я перейшла до другої камері. - В усякому разі, якщо він мертвий, то так мертвим і залишиться.
  - Тоді ми одразу же проведемо експертизу! А от якщо живий...
  Після п'ятої народ став розходитися. Кабінети, лабораторії, коридори спорожніли. Світло горіло тільки в моєму кабінеті і в операційній.
  - Андрій Данилович! - Зателефонувала я сторожу. - Мені, як завжди, не вистачило часу. Я попрацюю ще трошки в операційній.
  - Все наука, та наука! І коли ви подумаєте про себе, Галино Вікторівно? Ще ж цілком молода і симпатична жінка! Ох, мені б скинути років двадцять... - Звично забубонів Андрій Данилович.
  - От розроблю метод омолодження - і скинете! - Засміялася я. - Може, я саме заради вас і стараюся!
  - Вам допомога якась потрібна? Принести там щось, підвезти?
  - Ні, дякую, у мене сьогодні є асистент.
  - Це той, який у всі дірки лізе і з запитаннями пристає?
  - Ви його бачили?
  - Ні, мені змінник розповів. Володимир, здається, звати?
  - Ні, Валерій. Ми з ним разом вчилися.
  - Ну, успіхів! - Побажав мені Андрій Данилович.
  - У підвал? - Потер руки Валерка.
  - У підвал... - Зітхнула я.
  Кожен кріоблок з розташованим всередині нього "пацієнтом" має піддон з колесами, щоб легше було перевозити його і встановлювати в потрібному місці. Підкотити блок з Ігорем Стрельниковим до ліфта не склало ніяких труднощів: ми просто штовхали його в потрібному напрямку. Піднявшись на перший поверх, ми покотили блок до операційної.
  - Галина Вікторівна! - Почула я вигук Андрія Даниловича у спину, ледь ми вкотили блок до операційної. - Може, вам чаю заварити?
  - Ні, дякую, нічого не треба! - Я обернулася, прикриваючи собою вхід. - Я зараз буду заморожувати і оживляти "матеріал", тому відволікатися мені буде ніколи.
  - Зрозумів, заважати не буду!
  - Уфф!!! Здається, не помітив. - Я зачинила за собою двері на електронний замок. - Коти його до камери!
  Ми вкотили кріоблок у камеру для розморожування і оживлення "матеріалу" і я включила апаратуру.
  Не вдаючись у подробиці, зазначу тільки, що розморожування скрапленого газу ведеться поступово. За допомогою роботизованих рук до "пацієнта" підключаються датчики, електрострум, з організму виводиться антифриз, вводиться кров потрібної групи... Вся процедура займає близько трьох з половиною годин. За цей час, згідно з протоколом, потрібно ознайомитися з файлами "пацієнта", щоб мати можливість спілкуватися з ним, "як з рідним". Потім у потрібний час апаратура дає розряд - і "пацієнт" оживає... Згідно з протоколом. Але у цього "пацієнта" ніяких документів не було...
  Всі досліди на щурах проходили у мене успішно. Як це буде відбуватися з людиною, я не знала, тому страшенно хвилювалася. Ще більше хвилювання посилилося, коли кріоблок розкрився, його стінки забралися за перегородку, а "пацієнт" залишився лежити на каталці.
  - Увага! Приготуватися до розряду! - Пролунав автоматичний голос. - П'ять, чотири, три, два, один - розряд! - Апаратура працювала самостійно, нам залишалося тільки спостерігати.
  "Пацієнт" смикнувся, по екрану осцилографа з монотонним писком побігла пряма лінія.
  - Три, два, один - розряд! - Лінія сіпнулася і на ній утворився злам, писк став переривчастим, а потім я побачила майже звичайну кардіограму і почула майже звичайний пульс...
  - Ігоре Степановичу, ви мене чуєте? - Я нахилилася до пацієнта, який лежав на каталці з закритими очима.
  У розмороженого хлопця сіпнулися повіки.
  - Можете не говорити, просто подайте якийсь знак.
  Хлопець розплющив очі, але одразу ж закрив їх знову... В його вени продовжувала капати кров із системи, я ввела в неї живильний розчин і заспокійливе.
  - Тепер він буде спати. - Повідомила я Валерці, який сидів осторонь і дивився на мене, як на чарівницю. - Всі питання - завтра.
  Я вийшла з камери і опустилася на стілець поруч з ним. Деякий час ми сиділи мовчки, потім я від'єднала систему, прикрила пацієнта ковдрою і приглушила світло.
  - Галя, але ж нам його тут залишати не можна. - Пошепки мовив Валерка. - Поки ніхто нічого не помітив, його треба вивезти.
  - Та ти що?! Після розморожування пацієнт повинен прийти до тями, йому необхідний постільний режим з поступовою реабілітацією! Постійне медичне спостереження! - Я схопилася і почала швидко ходити по операційній з кута в кут.
  - От і подумай, як йому все це забезпечити, не привертаючи уваги.
  - Але...
  - Галю, це злочин. - Валерка підійшов до мене і, взявши мене за плечі, зупинив і повернув до себе. - Хтось створив цілий склад заморожених живцем людей. Людей викрадають і хтось за цим стоїть. Поки ми не розібралися, треба дотримуватися секретності. - Він дивився мені в очі. - Згадай - там сотні заморожених! І всі вони мають право на порятунок.
  Я знову представила ряди кріоблоків з безіменними пацієнтами. Голова закрутилася, тіло обм'якло. Валерка підхопив мене на руки і переніс на кушетку.
  - Надя. - Прошепотіла я.
  - Що Надя? - Не зрозумів Валерка.
  - Надя працює в приватній клініці. У них є стаціонар із одномісними палатами. Можна сказати, що це твій родич або...
  - Добре! Дзвони Наді, попроси приготувати палату, скажи, що пацієнт - дуже цінний свідок, за яким полює якась банда, тому спостерігати за ним мають лише перевірені люди, яким вона може повністю довіряти.
  Поки я дзвонила і домовлялася з Надею, Валерка викликав поліцейську машину. Його приятелі підігнали "бобик" до самого вікна операційної і обережно переклали сплячого Стрельникова на носилки. Ми з Валеркою, як ні в чому не бувало, попрощалися зі сторожем і вийшли через центральний вхід. Хвилин десять шаленої їзди по вулицях нічного міста - і ми внесли пацієнта в окрему палату приватної клініки.
  - Який діагноз? - Запитала Надя, приставивши до сплячого доглядальницю.
  - Клінічна смерть. - Відповіла я. - Звичайна реабілітація, постійний кардіоконтроль. Про всяк випадок комплексний огляд: томографія, УЗД, рентген, аналізи...
  ***
  Наступного ранку я взяла всі невикористані за рік "бібліотечні дні" і на роботу не вийшла.
  - То як ти, відпросилася? - Замість "здрастуй" зустрів мене біля під'їзду Валерка.
  - У мене цілих дев'ять вільних днів! - Радісно повідомила я. - Можу зайнятися твоїм розслідуванням.
  - Тоді поїхали! - Валерка відчинив переді мною дверцята старої "Шкоди".
   Пацієнт Ігор Стрельников снідав, сидячи на ліжку в одномісній палаті. Поруч з ним сиділа літня санітарка і після кожної ложки дбайливо витирала його рот серветкою.
   - Уфф! Наївся! - Стрельников відкинувся на подушки, які санітарка одразу ж почала поправляти.
   - Слідчий Солодкин. - Валерка сунув під ніс санітарки якусь книжечку і тут же заховав її в кишеню. - Нам треба поговорити з пацієнтом.
   - Треба, так треба... - Жінка без зайвих питань зібрала тарілки і вислизнула за двері.
   - Тож... - Валерка осідлав стілець майже впритул до ліжка. - З чого б почати?
   Я сіла осторонь. Пацієнт задумливо розправив на собі ковдру, зітхнув і розгублено сказав:
   - Я взагалі не пам'ятаю, як сюди потрапив.
   - Як ви сюди потрапили, ми прекрасно знаємо. А ось що було до цього ... Що ви пам'ятаєте?
   - Ну, якщо я скажу, що саме я пам'ятаю, ви мене до психушки запроторите. Там таке було... Але, думаю, це просто марення.
   - От і розкажіть нам про свої марення.
   - А з чого почати?
   - З відвідування кінотеатру "Голлівуд".
   - Отже... Отже, так, прийшов я до кінотеатру...
   Все було як завжди: зайняв місце, вказане у квитку, світло вимкнулося, почав дивитися фільм... Коли всі почали виходити, його раптом щось потягло вгору.
   - Головне, ніяких мотузок, а щось мене піднімає!
   У стелі відкрився отвір і його втягнуло в якусь трубу. Скільки часу він мчав по трубі, сказати важко. Мабуть, він кілька разів непритомнів.
  - Відкрию очі - срібляста гофрована труба. Закрию - повна відключка. І так кілька разів. Я вже було подумав, що це той самий тунель, про який розповідають ті, хто пережив клінічну смерть. Але раптом труба закінчилася, і я опинився лежачим на якомусь столі, а наді мною схилилися...
  - Ангели? - Не витримала я паузи.
  - Ні, на ангелів вони зовсім не схожі.
  - А на чортів? - Запитав Валерка.
  - На чортів теж... Вони... А давайте я їх просто намалюю?
  - Валяй! - Махнув рукою Валерка.
  Він дістав з кишені піджака блокнот і ручку і простягнув їх пацієнтові. Той почав швидко малювати, примовляючи:
  - Зростом вони були близько двох з половиною метрів, шкіра - темно-синя, очі - величезні, чорні. Волосся теж синє, а язики - темно червоні, довжелезні... Напівголі, тільки якісь блискучі спіднички... Ось! - Він простягнув нам блокнот.
  Зі сторінки на нас дивилася безстатева істота з чотирма руками і двома обличчями.
  - Це схоже на богиню Калі. - Прошепотіла я.
  - Отож, схоже. Тільки у тої одне обличчя, хоча й з трьома очима. А в цієї чи цього - одне обличчя спереду, а друге ззаду.
  - Який у неї страшний вираз обличчя... - Здригнула я плечима.
  - Вираз - це дурниця! А от язик... Вона чи то він... коротше, воно цим язиком хлебтало мою кров!
  - Як хлебтало?
  - По трубочці, вставленій у вену, кров стікала в якусь чашу, а воно з цієї чаші хлебтало, як кішка молоко. А замість крові в мене вливали щось темно-синє...
  - Маячня якась! - Вигукнула я.
  - Я й кажу, що марення. Я ж не шизик якийсь. Ще й не таке у маренні привидиться... - Ігор намагався говорити переконливо, але в голосі відчувалося, що він тільки прикидається, щоб його не прийняли за божевільного.
  - А потім? - Повернув Валерка його з роздумів.
  - А потім я почав замерзати і зовсім відключився. Поки не прийшов до тями у лабораторії. Але я її зовсім смутно бачив, як у тумані. Потім, здається, мене кудись везли... А сьогодні вранці я прокинувся тут.
  - Так... - Валерка почав гойдатися на стільці. - Витягнуло через дах, як трубою пилососа і викинуло на стіл в лабораторію... Якісь сині монстри випили кров і заморозили...
  - Ну я ж казав, що це просто марення! - Закричав, почавши хвилюватися, Стрельников.
  - Все, пацієнту треба відпочивати! - Тієї ж миті увірвалася до палати пильна медсестра, яка, мабуть, підслуховувала під дверима. - Ви що, не розумієте, що після клінічної смерті хвилюватися не можна?! - І вона виштовхала нас у коридор.
  - Хвилюватися не можна... - Задумливо повторив Валерка. - Гаразд, підемо, запитаємо у твоєї Наді, як він!
  Надя повідомила, що всі показники пацієнта у нормі, ніяких відхилень не виявлено, крім досить низького гемоглобіну.
  - На руках у нього сліди від уколів, мабуть, здавав кров. Деякі так у кількох пунктах здають, щоб отримати більше грошей, а про своє здоров'я зовсім не думають. Мабуть, клінічна смерть настала саме через це.
  - І ми так думаємо... - Не дав мені розкрити рота Валерка.
  - Якщо через три дні гемоглобін прийде до норми, можна буде його виписувати.
  - Тільки без нас не виписуйте! І снодійного йому дайте, хай виспиться. - Валерка потягнув мене до дверей кабінету. - Завтра ми знову прийдемо, поговоримо з ним... - Валерка акуратно прикрив за собою двері і сів поруч зі мною біля вікна під величезним фікусом. - Треба ж дізнатися, хто з нього кров викачав...
  І тут у нього в кишені задзвонив телефон. Так задзвонив, що чути, мабуть, було навіть на вулиці.
  - Слухаю... Ого!.. Зараз буду... - Обличчя у Валерки побіліло і витягнулося, а щелепа, здавалося, ось-ось впаде. - Уявляєш, кілька "пропашок" знайшлося. В самому центрі міста. Всі мертві...
  ***
  Вийшовши з машини на площі біля театру, ми побачили купу поліцейських, що стояли тісним заслоном навколо чогось, огородженого смугастими стрічками. Валерка показав свою книжечку і нас пропустили в середину. Такого я ще ніколи не бачила: тільцями шести мертвих немовлят, що лежали на асфальті ніжками до центру, а голівками назовні, було викладено коло. Навколо нього так само було викладено друге коло - тілами дванадцяти дорослих. І діти, і чоловіки, і жінки були повністю голі, і в кожного були розірвані груди. На обличчях дорослих закарбувався жах.
  - У всіх вийняті серця, черепні коробки розкриті, як консерви, і спустошені. - Доповідав сутулуватий слідчий, потискуючи Валеркові руку. - Тіла повністю знекровлені. Я тобі подзвонив, бо тут, і твої є. Он там, бачиш, твої малята-близнюки...
  У мене застучало в голові так, що більше я нічого не чула. Стояла з широко розкритими очима і бездумно дивилася на цей дивний "циферблат". "Тік-так, тік-так, тік-так" - стукало в моєму мозку - "Тільки стрілок не вистачає..." Все це виглядало, як декорації до якогось фільму жахів: широка і рівна площа перед колонадою театру, що виглядав як якийсь древній храм. Біля сходинок "храму" - циферблат з мертвих тіл. Обабіч широких сходів, на двох гранітних кулях, на яких зазвичай люблять фотографуватися діти, зараз були поставлені відрізані собачі голови. Руді, з обвислими вухами... Собачими головами були "прикрашені" всі п'ять сходинок, що вели до порталу театру: дві білі, дві чорні, дві білі, дві чорні, всього десять голів...
  - Поїхали! - Вивів мене з трансу голос Валерки, що прозвучав як крізь вату.
  Я навіть не запитала, куди. Через деякий час ми вийшли на площі перед стадіоном. Вхід на стадіон теж був прикрашений колонадою. І перед цією колонадою такий же "циферблат"...
  - Дивна естетика... - Обвів Валерка поглядом всю картину.
  - Мабуть, якась секта орудує. - Зустрів нас інший поліцейський. - Схоже на релігійний ритуал. Жертвоприношення, чи що...
  - Тут все те ж, що і там? - Запитав Валерка.
  - Як дві краплі... Тільки замість собачих голів - котячі. І лежать просто на асфальті.
  - Бо сходинок немає. - Втрутився в розмову ще один. - Думаю, можна відправляти на експертизу.
  - Валяйте! - Мовив Валерка. - Тримайте мене в курсі...
  І ми поїхали до центрального поліцейського моргу. Там, сидячи в коридорі на хисткій табуретці, я навіть з'їла якийсь абсолютно позбавлений смаку пиріжок з чаєм, який сунув мені в руку Валерка, що постійно кудись біг і знову повертався...
  Криміналісти-паталогоанатоми зробили висновок, що серця у всіх трупів вирвані за допомогою якогось дивного пристосування, яке протикає шкіру і тканини до самого серця, розкривається на три пелюстки, розсовуючи ребра, і виймає серце, яке ще б'ється. На місце серця встановлюється невеликий насос з трубками, що викачує кров. У цей же час за допомогою чогось, схожого на лазер, розкривається черепна коробка і виймається ще живий мозок.
  - Матеріал насосів повністю ідентифікувати поки не вдалося, схоже на якийсь складний сплав з металів і органіки. Причому переважає золото. Всі потерпілі були "спорожнені" в абсолютно стерильному місці, напевно, в лабораторії. - Розсіяно витирав руки криміналіст. - Такої високої міри стерилізації я ще ніколи не бачив. Причому, в різний час - деякі вчора, деякі три-чотири і навіть п'ять днів тому... Шкіра на голові спочатку розрізана від вуха до вуха, потім знята з черепної коробки, а коробка зрізана високоточним лазером вже горизонтально. Після того, як вийняли мозок, череп накрили зрізаною частиною, як кришкою і натягнули шкіру, щоб трималося...
  - Просунуті сектанти, з лазерами, золотими інструментами... - Вголос розмірковував Валерка в той час, як я бездумно розглядала носок своєї туфлі, який хитався туди-сюди під ритм "тік-таків" у моєму мозку.
  - Гей! Ти що, не чуєш мене?! - Валерка чомусь тряс мене за плечі.
  - Тік-так. - Вголос промовила я і подивилася на нього. - А? Що? Ти щось сказав?
  - Е-е-е... Здається, тобі пора додому. - Валерка почав розтирати мої задубілі руки.
  - А ти?
  - А мені ще у кілька місць треба заскочити...
  - Не хочу додому, мені страшно. - Я почала цокати зубами.
  - Ти серйозний вчений чи сопливе дівчисько?! - Валерка знову струснув мене. - А ну, візьми себе в руки! Мені дуже потрібна твоя допомога!
  - Яка від мене може бути допомога? - Я на секунду перестала цокати зубами. - Я ніколи не розслідувала вбивств. - Зуби знову зацокали морзянкою.
  - І не треба! Сядеш за комп'ютер і вибереш всі релігійні культи - давні й сучасні, які допускають жертвопринесення. Систематизуєш їх, подивишся, що в них спільного, які відмінності, чи підходять під наші випадки...
  Це вже було схоже на мою роботу. Що-що, а збирати інформацію, систематизувати і аналізувати я вміла. Зуби припинили грати тарантелу, руки знову стали теплими і я поїхала додому, вже представляючи у думках, як і що буду робити.
  ***
  Я так захопилася роботою, що не помітила, як настала ніч. Вже за північ до мене приїхав Валерка і розповів, що лише за сьогоднішній день по країні виявлено двадцять сім "циферблатів", в різних містах, переважно на площах перед великими архітектурними спорудами. Повідомлення з інших країн показали, що подібна картина спостерігається по всьому світу. До першої години ночі Інтерпол повідомив, що вже нарахував три тисячі сімсот п'ятдесят дев'ять "циферблатів". У деяких країнах свідки розповідали про спостереження над площами "літаючих тарілок", променів світла, що спускалися з неба і вкладали на площах трупи по колу, про якихось дивних темно-синіх істот з безліччю рук... У світі починалася паніка.
  - То як там твої успіхи? - Відкинувся Валерка на спинку дивана, попередньо пошаривши в моєму холодильнику і майже цілком проковтнувши дві знайдені там сардельки без хліба.
  - Дуже цікава картина виходить... - Почала я.
  А картина і справді вимальовувалася досить колоритна. В усіх країнах, в усіх народів з певного моменту раптом почали виникати культи богів, які вимагали людських жертвопринесень.
  - От як ти думаєш, в яких культурах це з'явилося вперше - в мисливських, в скотарських чи в землеробських? - Запитала я.
  - Ну, мабуть, в мисливських. Вони ж убивали тварин, могли і до людських жертв додуматися. - Почухав Валерка потилицю і повернув свою краватку зі спини на груди.
  - А от і ні! Виявляється, людські жертвопринесення виникали лище в землеробських суспільствах! Боги дарували людям де рис, де пшеницю, де кукурудзу, де горох, де боби, де ще щось, вчили їх вирощувати і готувати з них їжу, а натомість вимагали приносити їм людські жертви! - Урочисто випалила я.
  - А якщо боги - це інопланетяни, то... - Задумався Валерка.
  - То виходить, що вони нам дали цю вегетаріанську їжу не просто так.
  - А ну, покажи! - Валерка присів до мого комп'ютера.
  Я розгорнула перед ним зібрані матеріали. На ранніх етапах становлення землеробських спільнот боги вимагали приносити їм у жертву правителів, дітей та жінок.
  - Ну, так, вони ж менше працювали, отже, були ніжнішими, тобто смачнішими. - Валерка хижо облизнувся і якось дивно подивився на мене.
  - Я не смачна, я худосочна! - Долонею повернула я його голову до екрану. - Дивись далі!
  У Стародавньому Єгипті богам родючості Гебу і Ісіді приносили в жертву царя разом з рабами. У семітських народів таких жертв вимагав Молох. Ацтеки і майя на щорічному святі маїсу, тобто кукурудзи, приносили в жертву тисячі людей. Інки, китайці, монголи, індійці також описують Темне Божество з синьою шкірою, що вимагає людських сердець і крові. Індійська богиня-мати Калі, джерело життя і родючості, що уособлює космічні сили і вічне життя, говорила, що вічне життя має свою ціну: щоб отримати користь з вічності, треба принести жертву. Просунуті греки замість своїх співгромадян стали приносити в жертву полонених, для чого постійно вели невеликі війни. В Римі гладіаторські бої спочатку виникли як видовищні жертвопринесення. Кельти і германці для кращого врожаю, а пізніше і для удачі в бою теж приносили в жертву людей: для бога Тараніса - спалювали, для Тевтата - топили, для Єзуса і Одіна - вішали на деревах. Слов'яни щорічно обирали жертву для бога Сентовита за жеребом. Американські індіанці вбивали людей для богів Ксихо-Питао, Сонця, Дощу і навіть для своєрідного дзеркала Тескатлипока - всім їм потрібні були серця, які ще билися, вирвані з грудей живої людини, і свіжа, ще тепла кров. Для ацтекського бога Сонця Уитсилопочтли з живих людей знімали шкіру, як листя з качана кукурудзи - якщо Сонце щодня не годувати живими людськими серцями, воно взагалі перестане сходити. Мексиканські богині кукурудзи Чикомекоатль і Синтеотль теж вимагали сердець і крові...
  - Цікаво, що всі ці боги з'явилися на Землі приблизно в один і той же час. - Зауважила я. - Всі вони спустилися з небес, всі принесли якісь сільськогосподарські культури і всі стали насаджувати свої культи.
  - А є десь опис того, як все починалося? - Поцікавився Валерка.
  - Є, скільки завгодно! Ну, ось, наприклад, Тескатлипока спустився з небес і для початку створив чотириста чоловіків і п'ять жінок. Коли прилетіло нове Сонце - мабуть, новий корабель, - народилося ще чотириста осіб, яких одразу ж принесли в жертву, щоб Сонцю...
  - Або тим, хто прилетів на цьому кораблі!
  - Так, мабуть... було що їсти. До речі, всі боги харчувалися по-різному. Одним жертви потрібні були щодня, наприклад, Уитсипотли, іншим - раз на місяць, третім достатньо було одного разу на рік. Одні воліли сердець, крові і мозку ще живих людей, інші задовольнялися лише кров'ю, яку можна було викачувати з однієї людини протягом деякого часу.
  - Це хто ж був таким гуманним?
  - Кетсатлькоатль, покровитель науки і культури. Він брав кров, але не вимагав для цього вбивства.
  - Вампір якийсь.
  - Краще вже вампір, ніж пожирач тріпотливих сердець і тепленьких мізків! - Я здригнулася всім тілом. - І всі вони мали темно-синю шкіру, зображувалися з довгими висунутими язиками, якими хлебтали кров...
  - Зовсім як інопланетяни, яких описав Ігор Стрельников.
  - Так, мабуть, схоже... А! А ще вони створили жерців для принесення жертв! Цікаво, чим таким особливим відрізнялися жерці від звичайних людей? Навіщо для цього знадобилася генна інженерія? До того ж ці жерці отримали якісь інструменти, за допомогою яких могли отримувати живі серця, зрізати, як ножем по маслу, черепні коробки, викачувати кров...
  Валерка дзигою закрутився на місці, намагаючись відшукати за своєю спиною краватку, яка туди втекла.
  - От! - Я допомогла витягнути її наперед. - І навіщо ти її носиш? Адже краватки вже давно вийшли з моди.
  - Справді? - Валерка зупинився перед дзеркалом. - Що, можна й так? - Він стягнув з шиї краватку і поправив комір сорочки.
  - Цілком. - Відповіла я і позіхнула.
  - Так, пора спати! Іди в ванну, я ночую в тебе! - Наказовим тоном розпорядився Валерка.
  - Але... - Розгубилася я.
  - Не бійся, я ляжу на дивані, буду тебе охороняти.
  - І ніяких намірів?
  - Ніяких!
   "А шкода" - пробігла у мене в голові думка, коли я закривалася у ванній...
  
  1. Далекий-далекий космос.
  Кілька десятків тисяч років тому.
  (Для зручності, всі вимірювання і основні поняття приведені до нашої системи.)
  Зев саме роздумував, на кого б пополювати - на якусь ситну їжу чи на делікатеса, коли кора головного мозку отримала "Виклик на Збори". Це був другий Виклик в його житті. Перші "Збори" Крона-Батька з усіх дванадцяти одночасних братів і сестер вдалося пережити лише одному Зеву. Скільком кронам вдавалося пережити двоє і більше "Зборів", він не знав. Просто ніколи не цікавився. Тут самому би залишитися живим! Щоб з'явився хоч якийсь шанс пережити і ці, другі, треба було підготуватися.
  Часу до "Зборів" залишалося мало, всього якихось кілька сотень років (земного часу). Діяти треба було швидко, рішуче, не задумуючись про майбутнє і не залишаючи для нього нічого - адже цього майбутнього могло вже й не бути. "Після мене - хоч гола планета!" - таким тепер повинен бути його девіз до самих "Зборів". Пославши всім своїм клієнтам сигнал "Повна отключка", Зев, таким чином, припинив свою нотаріальну діяльність.
  В першу чергу треба накачати енергетичну масу. Зев, представивши подумки одному йому відомий код, підключився до інформаційного поля своєї планети, щоб визначити кількість їжі. Виявилося, що на його планеті зараз пасеться близько вісімдесяти величезних стад травоїдних і близько ста зграй великих хижаків. Крім того були три популяції різних делікатесів. Починати треба було з хижаків - без них кількість і травоїдних і делікатесів тільки збільшиться.
  Озброївшись похідними столовими приладами, Зев змахнув крилами і полетів до найближчої зграї хижих вкуснозаврів. Зграя складалася з семи п'ятиметрових дорослих звірів, які саме в цей момент заганяли відбитого від стада травоїдного дитинча гигантопода. Семиметровий малюк гигантопода був приречений: у нього вже була відгризена задня нога, він втратив багато крові і тепер ледь шкандибав на трьох кінцівках. Три півтораметрових дитинчати вкуснозаврів, відставши від зграї, ласували тією самою відгризеною ногою. Дорослі продовжували полювання, з побоюванням поглядаючи на двадцятиметрових гигантоподів, що паслися за пагорбом і які поки їх просто не помітили.
  Звичайно ж, кожен поважаючий себе крон воліє їсти, дотримуючись елементарних естетичних норм і користуючись усіма необхідними для цього приладами. Але сьогодні було не до цього: якщо Зев хотів вижити, треба було просто жерти! Дочекавшись, поки знесилений гигантопод впав під вагою вкуснозаврів, що навалилися на нього, Зев кинув на них уявний гипнозаряд й погрузив усіх у транс. Діючи швидко і методично, двома руками він вирвав за допомогою жезла серце з грудей найближчого звіра і тут же вставив на його місце насос, поки закритий клапаном. Ковтаючи ще тремтяче серце, двома іншими руками він уже розрізав лазерним ножем череп тварини і виймав з нього мозок. Ще тепла сіро-жовта речовина впала на серце, що билося в шлунку. Приєднавши до насоса довгий гнучкий шланг і засунувши другий його кінець в задній рот, Зев взявся за другого вкуснозавра. Так, одного за одним, він обробив все стадо, в тому числі і зовсім маленьких дитинчат, а заодно і напівмертвого гигантопода. Як не хотілося, довелося зжерти і вже остигаючі тіла, хоча за інших обставин він залишив би їх на поталу іншим хижакам. За кілька днів (у земному вимірі - кілька десятків років) Зев повністю винищив усіх хижаків на планеті і взявся за травоїдних.
  Полюючи і пожираючи все живе, Зев мимоволі згадував минулі "Збори" та історію подій до них.
  ...Майже одразу після утворення Всесвіту, на багатьох планетах виникло життя, а з ним і життя розумне. Найбільш широко у Всесвіті поширилися крони - гуманоїдна раса з одним тулубом, що містив всередині, крім усього іншого, два серця, двоє легенів, дві печінки і два шлунка. Вони мали чотири пари кінцівок: чотири руки, дві ноги, два крила і одну дволику голову з чотирма мозковими півкулями. Всі крони були безсмертними (якщо їх, звичайно, не позбавити одразу обох сердець і всіх півкуль мозку) хижаками, тому дуже швидко знищили майже всіх тварин у всьому Найближчому Космосі. В умовах дефіциту їжі, поки одні займалися генетичними дослідженнями, намагаючись вивести нові види живого на основі власного геному, інші почали поїдати своїх родичів.
  Коли кількість кронів зменшилася до критичного і загрожувала зникненням виду, було оголошено ПЕРШІ КРОНОЗБОРИ. На цих зборах було вирішено, що поїдати собі подібних можна тільки у власних кланах. Тобто, фермери могли їсти тільки фермерів, нотаріуси - тільки нотаріусів, інженери - тільки інженерів, генетики - тільки генетиків і так далі. На інші клани навіть дивитися в сенсі їжі заборонялося. Щоб Угоду ніхто не міг порушити, крони клану Нотаріусів закріпили її на генному рівні. Не минуло й кількох тисяч років, як від кожного клану залишилося всього по одному представнику. Ці представники, назвавши себе Кронами-Засновниками, почали творення нового суспільства.
  Народивши по дванадцять дітей (а саме стільки одночасно і народжується в одного крона, правда. дуже рідко і тільки при дуже сприятливих умовах), Крони-Засновники залишили собі на поживу рівно по половині своїх нащадків, на деякий час впали в напіванабіозний стан, а решту віддали для дослідів генетикам. У короткий термін, всього за пару тисяч років, генетики під гаслом "Плодіться і розмножуйтеся!" створили нові види їжі. Розбивши четирьохланцюгову ДНК на дві дволанцюгові, вони вивели тварин з чотирма кінцівками, термін життя яких був дуже коротким, проте головним завданням існування яких було розмноження. А що для їжі ще треба?! Цими тваринами були засіяні всі планети, доступні кронам. Безліч автоматичних безпілотних капсул з генним матеріалом було відправлено в Неосяжний Космос для засівання придатних для біологічного життя планет.
  Найбільшу життєву і розумну силу крони отримували від вживання в їжу живих сердець, живих мізків і теплої крові великих тварин. Поїдаючи їх, вони отримували і всю генетичну пам'ять з'їдених, а з нею і навички, вміння, здібності, думки...
  Та справжніми делікатесами, які робили кронів практично всемогутніми і безсмертними, були серця і мізки, власне, самих кронів. Тому час від часу вони і поїдали своїх дітей, залишаючи лише кількох для продовження роду. Через те, що заборона на поїдання представників інших кланів все ще діяла, а свої діти народжувалися вкрай рідко, генетики вивели різні види гуманоїдів найбільш наближених за своїми смаковими якостями до кронів. Ці гуманоїди, які мали всього по чотири кінцівки і по одному обличчю, а отже й всього по дві мозкових півкулі, були названі делікатесами.
  Делікатеси виявилися дуже вразливими, тривалість їх життя на різних планетах варіювалася від п'яти до сорока років (у земному вимірі), та й розмножувалися вони набагато гірше, ніж інші тварини. Проте енергії від вживання навіть одного делікатесу додавалося набагато більше, ніж від цілого стада величезних заврів. Недарма за одну середню популяцію делікатесів, що складалася з двадцяти дорослих особин і п'яти дитинчат, можна було купити цілком пристойниу, придатну для розведення життя планету.
  На ті пам'ятні Збори Крон-Батько клану Нотаріусів по імені Нот викликав сімох своїх живих дітей. Діючи суто інтуїтивно, а може, керуючись генетичною пам'яттю одного зі своїх предків, Зев тоді знищив все живе на своїй планеті, в тому числі і цілу популяцію делікатесів - двадцять двох дорослих мохнато-хвостатих гуманоїдів, які живуть на деревах, і чотирьох їх дитинчат. Саме тому йому вдалося прикрити телепатичним бар'єром свою збільшену силу і на якийсь час приховати її від Крона-Батька. Саме ця сила і не дала Ноту з'їсти його в числі перших.
  Прикувавши телепатичними путами своїх синів в особистому Храмі, Нот одразу ж з'їв чотирьох з них і виконав танець-екстаз на їх кістках. Огорнувши себе захистом, він впав у сплячку, щоб народити дванадцять дітей. Поки батько перебував у передпологовій сплячці, Зев з'їв решту двох своїх братів і придбав їх силу. Свій танець Зев виконував під потужне хропіння Засновника. Звичайно ж, цієї сили було недостатньо, щоб здолати Крона-Батька, але постояти за себе Зев вже цілком міг.
  Нот розродився дванадцятьма дітьми і одразу ж виявив, що годувати їх нічим - всього один син, що залишився, хоча і не міг подолати силу тяжіння Батька, щоб втекти, залишався закритим для телепатичного жертвопринесення. Ослаблений пологами Крон-Батько одразу же з'їв шістьох новонароджених, щоб набратися сил, але і це йому не допомогло.
  - Щойно ти заснеш, я з'їм твоїх дітей і стану набагато сильнішим! - Заявив осмілілий Зев. - Можливо, мені навіть вдасться з'їсти тебе і стати Другим Кроном-Засновником!
  Загроза була серйозною, тому Нот, засновник клану Нотаріусів, вирішив укласти Угоду з власним сином: вони домовилися, що Крон-Батько Нот залишить Крон-Синові Зеву життя взамін на те, що той буде годувати Батька і його нових дітей протягом часу, необхідного для досягнення ними зрілості, делікатесами, зібраними на планетах загиблих братів. Якщо у Зева була всього одна планета, то у деяких з його братів було по дві, і всі вони розводили делікатесів.
  Цілих дев'ять земних років Зев збирав на вісімнадцяти планетах делікатесів-гуманоїдів: і пухнастих, які жили на деревах; і голих, водоплавних; і покритих легким пухом, прямоходячих; і крилатих, що живуть високо в горах. Не забував він і про себе: по-перше, необхідно було поповнювати свій запас сили, а по-друге, по кілька пар різних видів делікатесів йому вдалося переправити на свою планету, щоб відновити свої популяції. Не прижилися у нього тільки гірські крилани. Крім того, він оформив право власності на планети тих своїх братів, яких з'їв. Таким чином, після закінчення терміну Угоди, у нього було чотири планети, заселені делікатесами і деякими видами великих тварин. На дріб'язок Зев не розмінювався.
  Крону-Батькові тоді вдалося зберегти свій статус Засновника і шістьох дітей, між якими він розподілив чотирнадцять планет, що звільнилися.
  ***
  Маючи такий досвід, Зев і набирався зараз сил. Коли він покінчив з хижаками і травоїдними, настав час гуманоїдів. І хоча вони не дуже живучі і погано розмножуються, в трьох популяціях на планеті Зева налічувалося по тридцять-сорок дорослих особин і приблизно по десятку дитинчат. Ніколи і ніхто не з'їдав одразу стільки делікатесів, сили у Зева зростали майже в геометричній прогресії.
  Спорожнілу планету Зів одразу ж продав, придбавши невеликий, але дуже потужний зореліт, і вирушив до планет, які раніше належали його братам. Одну з них він спустошив повністю, що дало йому сил народити власних дітей. Дванадцятеро малюків довелося відгодовувати тваринами і делікатесами з третьої планети. Коли вони трохи підросли і набули деяких сил, Зев всіх їх з'їв, ставши ще більш сильним.
   Розпродавши всі планети, Зев вивіз з них по кілька пар тварин і велику популяцію прямоходячих делікатесів на планету Великого Храму, де віддав залишки своїх багатств Жерцям-Зберігачам, з умовою, що якщо він не повернеться після "Зборів", вся ця їжа дістанеться Великому Храму.
  До речі, Храмами у кронів називають пункти приготування і прийому їжі, щось на кшталт наших ресторанів, а Великий Храм відомий тим, що на ньому подають тільки різні види делікатесів. Жерці (від слова "жерти" - тобто, кулінари) Великого Храму придумують і розробляють все нові і нові способи подачі страв, тим самим поліпшуючи їх смакові і енергетичні якості.
  По дорозі до планети Крона-Батька, Зев вловив слабкий сигнал одного зі своїх братів - Геста, який намагаючись накопичити сил для протистояння Батькові, теж знищував все живе на своїй планеті. Зев запропонував Гесту укласти тимчасовий договір і вдвох вони здолали третього брата. Договір не був закріплений генетично, тому вже на підльоті до Храму Батька, Зев порушив його і з'їв Геста. Так само вчинив і ще один з його братів - Деметр.
  Таким чином, на "Збори" прибуло всього п'ятеро синів Крона-Батька, проте дуже сильних. Деметр не здогадався створити ментальний захист, а навпаки, навіть хизувався своєю силою, тому Крон-Батько, вирішив з'їсти його першим. Отриманої енергії йому цілком вистачило, щоб накритися захистом і народити дванадцять дітей. Поки він перебував у сплячці, Зев з'їв всіх дорослих братів і став чекати пробудження Батька.
  - Ти хороший син! - Вигукнув Нот, прокинувшись. - Вже другий раз ти примудряєшся стати мені майже рівним!
  - Так, мені вдалося з'їсти і засвоїти гарні геноми, я придбав багато корисних знань, здібностей і навичок. - Гордо відповів Зев.
  - Тому я й не буду з тобою змагатися, а, як і минулого разу, запропоную Угоду.
  - Цього разу лише життя мені замало. - Заявив Зев. - Я хочу більшого.
  - І ти, справді, гідний більшого! Я пропоную тобі Великий Бій за Життя напередодні наступних Зборів. Переможець стане Кроном-Засновником. Саме він розселить своїх дітей по планетах Великого Космосу і буде отримувати найбільші і найдорожчі Нотаріальні Контракти.
  - Приваблива пропозиція. Та я нещодавно припинив всю свою нотаріальну діяльність і, щоб гідно дожити до наступних Зборів, для початку мені необхідна якась вартісна "Справа".
  - Вибирай будь-яку! - Кивнув Крон-Батько головою на величезну золоту чашу, встановлену на тринозі у робочій ніші Храму і наповнену сяючими кристалами "Справ".
  Зев підійшов до чаші, опустив у неї руку, поводив рукою по дну, перевертаючи і перемішуючи кристали, і витягнув один з них назовні.
  - Отже, я отримую Великий Бій на наступних Зборах, коштовну нотаріальну Справу і Життя. А що натомість?
  - А натомість я хочу, щоб мої нові діти отримали твої гени.
  - Але ж тоді!...
  - Життю твоєму ніщо не загрожуватиме! - Поспішив заспокоїти Зева Батько. - Я навіть поділюся з тобою трьома дитинчатами! Трьох з'їм я сам, трьох з'їси ти - все порівну! А решта шестеро будуть щодня (доба у кронів триває близько десяти років за земним часом) виїдати по одному твоєму серцю, по одній печінці, по одній нирці, по одній легені і по одній задній півкулі мозку, випиваючи при цьому трохи твоєї крові. За ніч ти зможеш відновитися і віддати на поталу іншу пару, поки триватиме регенерація.
  - Але ж я буду відчувати неймовірний біль! - Вигукнув із жахом Зев.
  - А хіба він не вартий нашої Угоди?
  - Так, заради такої Угоди можна і потерпіти... Скільки часу ти просиш для своїх дітей?
  - Трохи, щоб у них вистачило сил розлетітися по планетам, які я їм дам. Скажімо... сто двадцять (земних) років.
  - Згоден! Угоду закріплюємо генетично.
  Закріпивши Угоду, Зев улігся на кам'яний стіл-лежанку в центрі Храму і віддав себе на поталу своїм новонародженим братам...
  ***
  Після закінчення обумовленого терміну Зев, прихопивши з собою чесно зароблену "Справу", одразу ж відправився від'їдатися на планету Великого Храму. Там він і розгорнув інформацію, що зберігалася у кристалі.
  "Справу" було укладено з представником клану Фермерів по імені Калі. Колись, сподіваючись вберегтися від поклику на Збори свого Батька Сіріса, той спорядив Експедицію до найдальших околиць Осяжного Космосу і, судячи з матеріалів "Справи", навіть залетів у середину Неосяжного Космосу. Подорожуючи ним, він натрапив на планету, вже засіяну генним матеріалом кронів. Еволюція вивела на планеті безліч видів білкових об'єктів, в тому числі і кілька видів делікатесів. Розмножувалися продукти тут досить добре, хоча до зрілості доживало не все потомство.
  Калі був хорошим Фермером, а в його Експедиції був хороший Генетик.
  - Треба посилити дію слогану "Плодіться та розмножуйтеся" - Запропонував Калі. - Давай зробимо так, щоб великі тварини і делікатеси могли давати потомство кожного року.
  І генетику це вдалося! Поки він змінював за допомогою штучних вірусів геноми їжі, інші члени Експедиції - Будівельники, Інженери, Жерці і так далі створювали необхідну інфраструктуру на планеті, яку Калі назвав Террою. В різних її точках, на різних материках були побудовані великі Храми, встановлена система зв'язку, збудовані та обладнані видобувні і переробні комплекси цінних матеріалів, облаштовані майданчики для космічних кораблів. Коли все це було готово, Калі, оплативши виконані роботи великою кількістю делікатесів, відпустив всіх членів своєї Експедиції, крім Генетика Катліпоки.
  Катліпока, отримавши дозвіл на будь-які досліди, підвищив цінність деяких видів місцевих делікатесів, збільшивши їх мозок і підвівши їх смакові якості ще ближче до кронів. Ці види почали навіть розвивати деякі подоби спільнот, розробляючи для спілкування щось схоже на мову.
  Через те, що до Терри не доходило ментальне поле Батька-Засновника Сіріса, сам Калі став Батьком-Засновником на Террі. Народивши дванадцять дітей, він розподілив між ними всі землі Терри, щоб вони випасали і вигодовували стада і зграї їжі. Життя налагоджувалося, як на Раї - міфічній першопланеті кронів, на якій всього було в достатку і здійснювалися будь-які бажання. Варто було Калі і Катліпоці захотіти їсти, як діти Калі влаштовували розкішний бенкет, обставлений за найвишуканішими, з кулінарної та естетичної точки зору кронів, мірками.
  - А що, якби нам вдалося подовжити життя делікатесів до дванадцяти десятків місцевих років? - Якось після ситного бенкету розмріявся Калі. - Тоді кожен з них міг би навести більше ста поколінь, а ті - ще по стільки... Уявляєш, яке б у нас з'явилося поголів'я?! Думаю, при сприятливих умовах, воно б зросло до декількох мільйонів. Ми б могли налагодити торгівлю з Великими Храмами всього Космосу.
  - Так... Тоді б нам знадобилося більше кронів на планеті для їх обслуговування, а вони теж їли б частину продуктів. - Наблизив мрії Калі до реальності Катліпока.
  - Отже, треба зробити так, щоб делікатеси самі себе випасали й самі збиралися б у великі зграї, щоб їх не треба було розшукувати.
  - Для цього треба, щоб вони не бігали по планеті у пошуках їжі.
  - А в чому проблема? Давай дамо їм таку їжу, за якою не треба бігати! Нехай виробляють її біля своїх закріплених стоянок.
  - Ти ще скажи, що вони самі повинні себе готувати і подавати нам у Храмах! - Засміявся Катлипока.
  - А що?! Нехай так і буде! Подумай над цим!
  І Катліпока подумав. За допомогою внесених у геноми делікатесів штучно створених вірусів, вдалося перебудувати їх спосіб харчування на змішаний. Це дало поштовх для створення нових рослин, які годилися в їжу делікатесам і за якими не треба було бігати. Сам Калі і його діти прилітали до великих зграй делікатесів, давали їм нові рослини, навчали вирощувати ці рослини, готувати з них їжу, а заодно і будувати постійні поселення. Натомість вони вимагали від делікатесів жертву - серця, мозок і кров деяких їх представників. В умовах збільшення чисельності популяцій делікатеси з радістю на це погодилися.
  А от зі створенням з їх числа Жерців вийшла деяка заминка. Працюючи над всеїдністю делікатесів, Катліпока встановив обмеження на канібалізм, щоб вони не могли поїдати собі подібних, залишаючи все своїм творцям-кронам. Тому і вбивати собі подібних, влаштовуючи жертвопринесення, вони не могли. Довелося на підставі первинного матеріалу створити нову породу - делікатеси-жерці. В їх мозок були внесені всі кулінарно-естетичні напрацювання кронів, а також залишено поле для еволюції цих здібностей. Тепер жерці-делікатеси самі придумували сценарії, обряди, атрибутику жертвоприношень і влаштовували бенкети не гірше, ніж у Великих Храмах. А натомість вони отримали деякий доступ до знань і технологій кронів, можливість допивати залишки крові жертв і доїдати їх м'ясо.
  Кілька десятків тисяч років Терра нагадувала міфічну Раю. Делікатеси плодилися і розмножувалися в такій кількості, що довелося найняти аж два вантажних човника для торгівлі з Великими Храмами. На самій Террі жерці-делікатеси влаштовували чудово інсценовані бенкети, використовуючи для жертвоприношень не тільки стандартні столові прилади кронів, але й свої власні, винайдені ними інструменти. Приготування жертв присмачували витонченими садистськими методами, додаючи їжі ще більше смакових і енергетичних відтінків. Здавалося, фантазії жерців немає меж. У цих райських умовах Калі навіть дозволив Катліпоці народити своїх дітей, щоправда, залишити живими тільки двох.
  Як Батько-Засновник нової династії Фермерів, Калі склав власний Заповіт, в якому всі права на Терру, її фауну і флору повинні були дістатися останньому з клану Фермерів, і відправив інформаційний кристал зі "Справою" найдорожчому Нотаріусу Всесвіту - Крону-Засновнику Ноту. А через кілька тисячоліть кристал раптом активувався, даючи зрозуміти, що Калі перестав існувати, а його майно повинно перейти спадкоємцям.
  Абсолютно випадково, з безлічі "Справ" Зев обрав саме цю, яка обіцяла неймовірні багатства. Не гаючи часу, Зев одразу ж взявся за пошуки тих самих спадкоємців. Сигнал, посланий за координатами Терри, там нікого не виявив. Можливо, Калі сам з'їв своїх дітей перед загибеллю. Отже, спадкоємців належало шукати тут, в Осяжному Космосі.
  ***
  Інформаційна система показала, що спадкоємець залишився тільки один. Перемігши у Великому Бою власного Батька-Засновника Сіріса, його останній син Гер сам отримав право називатися Батьком-Засновником Фермерів. Правда, на це пішли всі його ресурси і він вирушив на планету-заповідник для бомжів. Такі планети з безліччю дрібних тварин розкидані по всьому Осяжному Космосу. Запастися великою енергією на них неможливо, але тимчасово перекантуватися і прийти до тями після Великої Битви могли всі, хто цю Битву переживав. Гер пережив і тепер вів жалюгідне існування, харчуючись всілякими крисоликами, мишланами та іншим дріб'язком. Єдиною втіхою було те, що його самого тепер ніхто не міг з'їсти.
  Нотаріус Зев запросив пошук, і йому одразу ж видали координати планети, на якій знаходився його клієнт - Батько-Засновник Фермер Гер, спадкоємець останнього зі своїх братів - Фермера Калі. Висадившись на бомжатнику, Зев перемістився на ментальний маяк Гера.
  Гер в цей час вже проковтнув серце і мозок крихітного мишлана, витягнувши їх просто пальцями, бо столові прилади були занадто великими для такого дрібного звіра, і приступив до висмоктування крові, впившись у жертву просто зубами. Видовище було жалюгідним і огидним, ніякої естетики, яка б надала їжі більшого енергетичного забарвлення і смаку.
  - Фу! - Не стримався Зев і відвернувся.
  - Вибачте, обставини. - Засоромився Гер і, відвернувшись в інший бік, за кілька секунд досмоктав свою жертву і відкинув спорожнілу тушку в кущі. - З якого приводу я знадобився Нотаріусу?
  - З приводу спадщини.
  - Від кого? У Великій Битві з моїм Батьком Сірісом ми знищили всіх його дітей та всю живність на їхніх планетах і розпродали за енергетичних делікатесів самі планети. Звідки могла взятися спадщина?
  - Ви щось знаєте про одного зі своїх братів - Калі?
  - Калі втік в Неосяжний Космос і загинув там, бо його ментальний зв'язок з Батьком-Засновником пропав. Ставши Батьком-Засновником, я цього зв'язку теж не відчув, отже, нікого в живих не залишилося. Хіба не так?
  - Абсолютно вірно, Калі теж загинув. Але в глибинах Неосяжного Космосу у нього залишилася планета, населена величезною кількістю делікатесів. Цю планету він заповів Останньому Фермеру, тобто вам.
  - Угу... Планета, заселена делікатесами. Таке мені не завадить... От тільки одна заковика - у мене немає коштів на організацію далекої експедиції.
  - Я можу дати вам такі кошти! - Одразу ж озвався Зев. - А ви заплатите мені делікатесами.
  - Платити доведеться і Будівельникам, і Інженерам, і Жерцям, і Генетикам, і...
  - Нікому платити не доведеться! Планета вже оснащена всім необхідним, а Жерці виведені з самих делікатесів.
  - Як це? - Здивувався Гер. - В історії кронів ще не було такого, щоб їжа сама себе готувала і подавала.
  - На цій планеті все влаштоване саме так.
  - Планета, випадково, не Раєю називається?
  - Ні, вона називається Терра, але дуже схожа на міфічну Раю.
  У голодних шлунках Гера загарчало і він склався навпіл від болю.
  - Вибачте, я щось погано міркую. Недостача енергії притуплює мізки. Не могли б ви, як ласку, яку я, зрозуміло, потім сповна оплачу, злегка відгодувати мене чимось поживнішим, ніж мишлан?
  - Звичайно, звичайно! - Вигукнув Зев. - Прошу негайно на мій корабель, ми полетимо на Великий Храм!
  Кажучи це, Зев підхопив Гера, що почав впадати у голодний анабіоз, на руки і телепортувався до свого зорельоту. Через кілька днів вони вже сиділи в трапезному залі Великого Храму і насолоджувалися делікатесами. Зев згодував Геру більше половини своїх їстівних запасів, перш ніж той повернув свою колишню силу. Виконавши хитромудрий ритуальний танець, в якому руки так миготіли, що, здавалося, їх не чотири, а штук десять, він зміг, нарешті, переглянути матеріали спадкового Кристала.
  Після напруженої роботи розуму компаньйони знову підкріпилися делікатесами з запасів Зева.
  - Коли летимо? - Весело пританцьовуючи і виробляючи неймовірні па своїми чотирма руками, двома ногами і двома крилами, запитав повеселішавший Гер.
  - Та хоч завтра! - Відповів пританцьовуючи поруч Зев. - Зореліт у мене є, невеликий запас делікатесів теж. З місцевими Жерцями я розплатився, нас ніщо не затримує. Полетимо в напіванабіозі, на підльоті до планети відгодуємося із запасів, народимо собі на допомогу дітей, а там...
  - А там нас чекає Рай! Делікатеси самі будуть себе готувати і влаштовувати нам бенкети!...
  І самі крони, і запас делікатесів занурилися в анабіоз до самої Терри. Вже на підльоті до її орбіти, Зев і Гер вийшли з анабіозу і з'їли половину припасів. Сканування планети показало, що делікатесів на ній більше семи мільярдів! Такої кількості їжі навіть на вдесятеро більших планетах неможливо було уявити! Причому, тут делікатеси були домінуючим видом тварин. Жили вони великими спільнотами по кілька сотень тисяч і навіть мільйонів особин в дивних поселеннях, забудованих величезними будівлями, схожими на коробки і вежі.
  Перш ніж висадитися на райську планету, крони вирішили народити собі помічників, а тому впали в передпологову сплячку. Народивши по дванадцять синів, вони разом з потомством доїли все, що залишалося, і через деякий час були готові до висадки.
  
  3. Земля. Наш час.
  Коли я вийшла з ванної, Валерка вже мирно сопів на дивані. Прикривши його пледом, я пішла до спальні...
  А з ранку вся Земля виявилася окупованою. Над кожною країною завислі нові "Сонця", а з них на кораблях спустилися "боги". Всі телеканали транслювали цих прибульців. Вони були високими, більше двох метрів, мали по два обличчя - спереду і ззаду. Обличчя розділялися широкою смугою короткого густого синього хутра, що переходив у такі ж хутряні плащі за спинами. Шкіра у прибульців теж була темно-синього кольору, очі - чорні, зуби - гострі і білі, язики - темно-червоні. При розмові язик переднього обличчя постійно висовувався і звисав нижче підборіддя, ззаду язик ховався за зубами зловісно усміхнених вуст. У них було по дві ноги і по чотири руки - по парі рук і ніг, тазового пояса і пара рук, плечового пояса. А хутряні плащі за спинами раптом розкладалися у величезні крила. Зовнішніх статевих ознак у них не спостерігалося, тому важко було зрозуміти, хто з них чоловік, а хто жінка. А може, вони взагалі не мали статі? З одягу на них були тільки короткі спіднички, а на ногах - сандалі. І дуже багато прикрас: намиста, браслети на руках і ногах, короткі спіднички з безліччю золотих ланцюжків, прикрашених дзвіночками, каблучки, сережки, дивні головні убори з безліччю дорогоцінних каменів і якогось дивовижного пір'я... При будь-якому русі і ланцюги, і дзвіночки видавали мелодійний дзвін, який можна було б назвати приємним, якби не знати, від кого він йшов.
  Зрозуміло, звичайні будинки їм не підходили, тому вони зайняли всі великі споруди: театри, музеї, криті стадіони, виставкові комплекси і так далі, які тепер називалися "храмами".
  Звичайно, богами їх ніхто не називав, всі розуміли, що це якісь іншопланетяни. Уряди не сиділи склавши руки, поки нас завойовували. Вони посилали до "сонячних кораблів" винищувачів, намагалися їх бомбардувати, запускали до них ракети з боєголовками... Але все це просто зникало. Чим більше намагалися можновладці відстояти незалежність своїх держав за допомогою військ, тим більше потім на головних площах великих міст влаштовувалося урочистих жертвопринесень людей у військовій формі.
  Якщо спочатку ми дізнавалися про них тільки з теленовин, як факт, що вже здійснився, то вже через пару тижнів жертвопринесення стали здійснюватися при величезному скупченні народу. Поки в жертву приносилися військові, цивільне населення могло бути спокійним. Про це навіть оголосили по телебаченню. Але всіх людей, які опинялися від площі в радіусі до двох кілометрів, ніби тягнуло якоюсь силою до "храму", і чинити опір їй було неможливо.
  - Їм що, глядачі обов'язково потрібні? - Дивувалася я.
  - А може, так смачніше. - Розмірковував Валерка. - Так сказати, кулінарна естетика. Адже можна просто навалити в тарілку картоплі і кинути туди котлету, а можна в ресторані отримати красиво сервіроване блюдо, прикрашене зеленню і соусом...
  Валерка тепер не залишав мене ні на хвилину. Він остаточно перебрався в мою квартиру, хоча і продовжував спати на дивані у вітальні. Через те, що необхідність розшукувати "пропашок" сама собою відпала, він вирішив стати моїм особистим охоронцем. Разом зі мною він ходив до Кріоцентру, щодня проводив ревізію "холодильника" і записував результати в спеціальний блокнот, на обкладинці якого великими літерами вивів "КОНСЕРВИ".
  Сам Кріоцентр тепер налічував більше десяти підземних поверхів, майже повністю заповнених "пацієнтами". І хоча людей заморожували повністю оголеними, за татуюваннями на руках ми розуміли, що всі вони - військові. Коли всі десять підземних поверхів повністю заповнилися, нові надходження припинилися.
  - Склад НСЗ заповнений. - Констатував Валерка.
  - Який ще НСЗ? - Не зрозуміла я.
  - Недоторканний Стратегічний Запас. - Пояснив Валерка. - Так завжди роблять. Якщо раптом їжа закінчиться, то її можна буде взяти в НСЗ.
  - Ти впевнений, що люди - це їжа?! - Жахнулася я.
  - Абсолютно! - Підтвердив Валерка.
  Ігоря Стрельникова тримати в лікарні більше не мало сенсу, і ми його відпустили. Разом зі своєю нареченою Інною він вже на третій день прийшов у наш Кріоцентр і запропонував свою допомогу.
  - Чим же ви можете нам допомогти? - Дивувалася я.
  - Нічого, нехай просто посидять, поспостерігають. А потім, може, і знадобляться. - Відповів Валерка.
  Поки допомога Ігоря та Інни полягала у походах по магазинах "за їжею", як говорив Валерка, у перегляді теле та інтернет-новин, у набігах за "пацієнтами", яких я розморожувала по одному-два на день.
   - Крапля в морі... - Розмірковував Валерка. - Галю, а може, поки їх і не треба розморожувати? Адже з ними у такому вигляді нічого не трапиться?
   - Теоретично, вони можуть лежати так і кілька сотень років. Але якщо, як ти кажеш, це консерви, у будь-який момент їх можуть з'їсти.
   - А навіщо їсти консерви, якщо уряди кожного дня посилають все новий та новий свіжак у вигляді військових?! Думаю, в замороженому вигляді вони знаходяться у більшій безпеці.
   І ми припинили розморожувати людей. Я знову взялася за досліди над щурами. Тепер мене більше цікавили останки ретровірусів, які колись вбудовалися в ДНК живих організмів і які викликали активні мутаційні процеси. В якості гіпотези на задньому фоні підсвідомості складалася ідея, що ці ретровіруси вводилися кимось свідомо для отримання якихось потрібних їм якостей...
   Нікого з працівників Кріоцентра інопланетяни не викрадали. Тому і Валерка, і Ігор з Інною продовжували кожного дня приходити до мене на роботу.
   - Так, Штаб по боротьбі з прибульцями зібрався! - Оглядав вранці нашу команду Валерка. - Все в повному порядку, пора снідати!
   Інна та Ігор, які купували по дорозі до Кріоцентру продукти, одразу ж приймалися за приготування сніданку в лабораторних умовах.
   - Набридло вже називати їх прибульцями чи іншопланетянами! - Запиваючи бутерброд чаєм, вигукнула Інна. - Пора придумати їм якусь назву.
   - Хлебальники! - Вигукнув Ігор. - Тому що вони хлебчуть кров.
   - Ні, краще Синюшники! - Заперечила я. - Тому що у них шкіра синя.
   - Синюшники занадто довго... Нехай будуть Синці! - Запропонував Валерка.
   - Синцями алкашів називають. - Не погодилась Інна.
   - Тоді - Синюки! - Підсумував Валерка, і ми всі з ним погодилися.
   - То ж як ми будемо з цими Синюками боротися? - Поставив Ігор питання, яке давно нас мучило.
   - Відкритим шляхом з ними боротися не можна, одразу на жертвопринесення потрапиш... - Задумливо пробурмотів під ніс Валерка. - Треба придумати щось інше...
   - Придумуй, будь ласка, швидше! - Благально складаючи руки, попросила я. - Бо скоро військові закінчаться і ці Синюки візьмуться за нас!
   - Гаразд, треба підійти до них ближче. Ворога треба знати в обличчя, а не тільки з телеекрану!
   Жертвопринесення, що здійснювалися спочатку щодня, потім через день, ставали все рідше. Тепер вони відбувалися раз на тиждень, проте більш витончено. Телеекран, від якого ми чомусь не могли відірватися, показував все більш і більш інсценовані садистські дійства з різних країн.
   - Наїлися, мабуть. - Вголос подумав Валерка. - Тепер їм естетику подавай.
   - Це ніби у них проходить конкурс на кращого садиста. - Зауважив Ігор.
   - Або на кращого кулінара. - Припустив Валерка.
   Ми з Інною тільки перезиралися і мовчали.
   - Вирішено! Йдемо на конкурс! - Ляснув Валерка в долоні так, що ми аж підскочили.
  ***
   Найближчої суботи з самого ранку ми вирушили до площі. День був похмурий, Сонце зовсім не могло пробитися крізь щільні хмари, з неба накрапав противний осінній дощ. Щойно ми звернули на Фонтанну Алею, що прямою стрілою пролягає від універмагу до театру, як відчули непереборний потяг, що змушував йти до площі.
   - Схоже на масовий гіпноз. - Констатував Валерка, не відпускаючи моєї руки у натовпі.
   Ігор з Інною йшли впритул за нами, також тримаючись за руки. Пару разів ми заради експерименту намагалися вибратися з натовпу, але потяг до центру від цього ще більше посилювався, набуваючи больового забарвлення у мозку.
   - Та ладно! - Крізь зчеплені через головний біль зуби процідила я. - Давайте вже не рипатися, все одно збиралися подивитися.
   Проштовкавшись крізь натовп, ми опинилися у перших рядах глядачів. Люди стояли, утворивши півколо перед театром. Рівно опівдні з неба пролунав якийсь неймовірно моторошний звук і інопланетне "Сонце" сліпучо засяяло на темному осінньому небі, затягнутому хмарами. Дощ припинився.
   - Ці сонячні кораблі висять не так вже й високо, у всякому разі, під хмарами... - Зазначив щось Валерка у своєму блокноті.
   - Ох! - Рознеслося над площею.
   Весь натовп з широко відкритими очима вказував пальцями на театральні сходи. Як з нізвідки, на них з'явилося п'ятеро "Синюків".
   - Це вони! - Вигукнув Ігор. - Зовсім такі ж, як мої!
   - А як вони з'явилися? Щойно нікого не було, і раптом - бац! - стоять... - Здивовано хлопала віями Інна.
   - Нічого незвичайного. - Шепотів Валерка. - Відволікаючий маневр у вигляді спалаху на "сонці", і, поки всі дивляться вгору, з'являються фокусники. Мабуть, вийшли з театру...
   Найголовніший Синюк завис на своїх крилах у центрі і тільки ритмічно помахував ними, зберігаючи злобно-байдужий вираз обличчя з висунутим язиком. Головний убір з пір'ям на ньому мав радіус близько метра. Двоє інших, в уборах до півметра, стояли впівоберта до нього і до нас, на дві сходинки нижче. Крила їх були складені і плащами спускалися по спинах. У всіх своїх руках вони тримали великі золоті чаші.
   - Вісім чаш. - Занотував собі Валерка.
   Передні їхні обличчя дивилися на головного, а задні пильно стежили за нами. Унизу, біля початку сходів, стояли ще двоє. Їхні головні убори були всього близько двадцяти сантиметрів у діаметрі. Стояли вони до нас спинами з темно-синіми плащами крил, але пильно спостерігали за всією юрбою очима на задніх обличчях. У середніх та верхніх руках у них були якісь дивні предмети.
   З неба пролунала жахлива мелодія, переважно на басах, і на майдан виїхала вантажівка Кріоцентра.
   - Це ж наш! - Вигукнула я.
   - Було ваше, стало наше. - Гірко пожартував Валерка. - Думаю, привезли продукти.
   - Які ще продукти?! - Обурилася я, не бажаючи, щоб він жартував у такій обстановці.
   - Сподіваюся, свіжі...
   Головний Синюк склав крила і опустився на верхню терасу.
   - Як це такі великі крила склалися у порівняно невеликий плащ? - Пошепки запитала Інна.
   - Мабуть, у них кілька суглобів, що згинаються у різні боки. - Припустила я. - Склав, як парасольку.
   - Угу... - Знову щось позначив у блокноті Валерка.
   З вантажівки вийшли люди у військовій формі і ланцюжком потяглися до центру вільного місця на площі.
   - Один, два, три... - Почав перераховувати їх Валерка. - Всього дванадцять!
   - Люблять вони це число... І в усіх міфологіях це число теж грає важливу роль. - Згадала я.
   - Напевно, вони нам його і нав'язали, ще коли прилітали першого разу... Нам більше підходить число десять - за кількістю пальців на руках. - Авторитетно заявив Валерка.
   - А полонені йдуть, як на параді. І ніхто їх не змушує. - Зауважив Ігор.
   - А може, вони під гіпнозом! - Припустила я.
   В цей час військові встали у коло і почали роздягатися. Весь одяг вони склали в центрі кола і присіли навпочіпки. Одяг спалахнув і майже миттєво перетворився на купку попелу. Каміння, яким була викладена площа, придбало червонуватого відтінку, а всі калюжі миттєво висохли. Я відчула тепло під ногами і опустила погляд вниз - абсолютно сухо, наче й не було ніякого дощу.
   Оголені люди лягли на спини, ногами до центру, а головами назовні, і взялися за руки. "Синюки" стали спускатися по сходах і наближатися до людського "циферблату". Деякі люди в натовпі почали закочувати очі, втрачаючи свідомість, але продовжували стояти, затиснуті з усіх боків.
   - Зараз почнеться! - Вигукнув хтось праворуч. - Я вже третій раз дивлюся...
   Нижні "Синюки" з незрозумілими інструментами в руках підійшли до "циферблату" з протилежних боків. Середні стали біля нього по центру і простягнули вперед чаші. Головний розставив в очікуванні руки, повернені долонями догори.
   - Раз, два, три, чотири... У них по шість пальців на руках! - Штовхнув мене Валерка у бік, продовжуючи записувати спостереження. - От і пояснення числа дванадцять!
   Цим поштовхом він вивів мене з темряви, в яку я чомусь почала занурюватися.
   - Гей! Не здумай втрачати свідомість! - Помітив він мій стан. - Ти ж науковець! Спостерігаємо, записуємо, потім будемо аналізувати. Потрібні будь-які подробиці. Повір моєму досвіду, будь-яка дрібниця може стати у нагоді.
   І я стала спостерігати. Нижні Синюки двома середніми руками, прикріпленими до тіла в тазової області, за допомогою інструментів, схожих на трьохпелюсткові бутони лотосів, одночасно розкрили грудні клітини двох людей, що лежали на цифрах 9 і 3 людського циферблату, і вирвали з них по серцю. У цю ж мить їх верхні руки за допомогою інших інструментів зрізали верх черепних коробок і вийняли мозок. Ще трипотливі серця і мізки були опущені в золоті чаші середніх Синюков і передані Головному у всі його чотири руки. Той по черзі проковтнув цілком серця і тут же віддав спорожнілі чаші підлеглим. Було видно, як серця продовжують битися під тонкою синьою шкірою в його шлунку. Потім він неквапно згріб язиком до рота і мізки.
   - О, Господи! - Вигукнула Інна. - Це ж вони так могли і тебе!... Добре, що заморозили на потім... - І вона обхопила Ігоря за талію, зчепивши руки замком і притулившись до нього всім тілом.
   Тепер я спостерігала процес більш уважно. Ось головний Синюк закинув голову, перекинув над запрокинутою головою чашу, змів з неї язиком тремтяче серце до рота і проковтнув його, не пережовуючи. Кілька секунд прислуховування до биття у шлунку і знову ковток... Всього Головний з'їв шість сердець і шість мізків.
   - Як так можна - їсти живих! - З відразою вигукнула Інна.
   - А у нас теж живих їдять! - Тут же заперечив їй Валерка. - Багатії з подачі французів ковтають живих устриць, які аж пищать, коли їх збризкують лимоном. А ще у них в ресторанах подають живих равликів, що розповзаються по тарілці.
   - Точно! А у деяких народів прийнято їсти живих комах, личинок усіляких, жучків-черв'ячків... - Пригадав Ігор.
   - А я у програмі "Світ навиворіт" бачила, як в'єтнамці ковтають ще живі серця змій. - Згадала я.
   - От бачите, нічого незвичайного! - Підсумував Валерка. - Просто тварини у всіх різні.
   - Ми не тварини, ми люди! - Обурилась Інна.
   - А може, вони так не вважають. - Похитав головою Валерка.
   Нижні наближалися по колу один до одного, поки не зійшлися на "12-ти годинах". При цьому вони не просто виймали серця, а тими ж інструментами вставляли на їх місця якісь предмети.
   - Насоси вставляють, пам'ятаєш, ми їх бачили. Напевно, для викачування крові. - Шепотів над моїм вухом Валерка.
   Після цього нижні Синюки перейшли до "цифри шість" і застигли в очікуванні. Моторошна музика стихла і в повній тиші на площі стало чути стогони і приглушені крики ще живих людей, принесених у жертву таким жахливим способом.
   - Якось слабо вони кричать. - Зауважила я. - Я б, напевно, кричала на все горло.
   - А може, вони знаходяться під дією якогось наркотику? Та ще гіпноз. Думаю, у них знижений больовий поріг. - Припустив Валерка.
   Середні Синюки підійшли до жертв і почали зливати з людей кров у свої вже спорожнілі чаші, по черзі запускаючи насоси. Всього з шести чоловік Головний випив, вірніше, вихлебтав язиком, дванадцять чаш.
   - Якщо в кожній людині в середньому по п'ять літрів, то виходить тридцять літрів. А в чаші, значить, поміщається два з половиною літри... - Підраховував у блокноті Валерка.
   В цей час Головний, наївшись і напившись, пустився у танок, перестрибуючи в танці через тіла вже мертвих людей. Причому його руки рухалися так швидко, що здавалося, ніби їх не чотири, а всі дванадцять.
   - Так ось чому індійці малюють своїх богів багаторукими!.. - Прошепотіла Інна.
   Інші Синюки взялися за людей другої половини циферблату. Чотирма пообідали середні і двоє дісталися нижнім. По мірі насичення всі вони пускалися у танок, все голосніше і голосніше брязкаючи ланцюгами і дзвіночками, що прикрашали їх тіла.
   - Справжні Крампуси! - Не витримала я.
   - Що за Крампуси? - Зажадав пояснень Валерка.
   - У німців і австрійців є такий міфічний персонаж - Крампус. Він великий, темний, з висунутим довгим язиком і з рогами.
   - У цих рогів немає. - Заперечив Ігор.
   - А може, у них головні убори були схожі на роги. Крампуси були обмотані безліччю ланцюгів з дзвіночками, які постійно дзвеніли. Прилітав Крампус завжди на якомусь екіпажі і складав у мішок дітей, щоб потім їх з'їсти.
   - Гурман! - Хмикнув Валерка.
   - А коли прийняли Християнство, він став прилітати разом з Санта Клаусом на санях. Хорошим дітям Ніколаус дарував подарунки, а поганих Крампус забирав у мішок.
   - Зауважте, Синюки їдять лише передніми ротами. Може, задні у них не робочі? - Розминаючи затерплі від довгого стояння ноги, зазначив Валерка.
   - А що нам це дає? - Запитав Ігор, теж переступаючи з ноги на ногу.
   - Поки нічого, інформація для роздумів...
   - Ноги вже ходять! - Зраділа Інна, значить, ми можемо звідси забратися! - І вона почала пританцьовувати на місці.
   - У Синюків по шість кінцівок: по дві ноги і по чотири руки. - Підказав Ігор Валерці, який знову щось записував до блокнота.
   - А крила?! Чи ти їх за кінцівки не вважаєш? - Нагадала я. - Пішли, - потягнула я Валерку за руку, треба звідси вибиратися мерщій.
   - У павуків по вісім ніг... У мух - по шість ніг і два крила... - Задумався Валерка, роблячи за мною кілька кроків від центру площі. - Слухай, Галя, а комахи могли потрапити до нас від них, у перший їх приліт?
   - Комахи цілком земні, у них геном майже такий самий, як у нас.
   - Ми що, генетично схожі на черв'яків?! - Здивувалася Інна.
   - У всього живого на Землі - і у людей, і у черв'яків, і у актиній яких-небудь, і навіть у рослин одні й ті ж самі набори генів. Так би мовити, алфавіт один, тільки тексти різні. Одними й тими ж літерами можна описати і людину, і...
   Не встигла я договорити, як знову зазвучала моторошна музика, від якої всі люди на площі застигли з виразом жаху на обличчях. Я не могла поворушити не те що рукою або ногою, навіть моргнути не виходило. Поступово, у якомусь моторошному заціпенінні вся юрба затанцювала. Від "Сонця" до площі витягнувся тонкий промінь і почав ковзати по натовпу, позначаючи то одного, то іншого золотистим світлом. Таке світіння з'явилося і на моїй голові...
  ***
   Прокинулася я лежачою на столі в якомусь дивному приміщенні з темно-синіми стінами, сірою стелею і сірою підлогою. Звідкись зверху струменіло зеленувато-блакитне світло, тому все у приміщенні набувало моторошного відтінку. Я піднесла до очей руку - вона теж була зеленувато-блакитною. "Я мислю, отже, поки ще існую" - подумала я і одним ривком сіла на столі. Світло стало набувати жовтувато-білого відтінку, поступово перетворюючись у звичне для мене денне, за стіною ритмічно зазвучали баси. До кімнати увійшов (чи увійшла?) Синюк у золотисто-сріблястій спідничці і без пір'я на голові.
   - Встати! - Гучним рокотом пролунав наказ невідомою мовою.
   "Чому я його розумію?" - промайнула думка - "А, мабуть тому, що саме вони дали нам прадавню мову, яка з часом трансформувалася у безліч різних..."
   Синюк обійшов мене з усіх сторін, розглядаючи, обмацуючи і обнюхуючи, як якийсь оселедець.
   "І навіщо я йому знадобилася? У них що, військові закінчилися?.."
   Ніби відповідаючи на моє уявне запитання, Синюк заговорив:
   - У твоєму геномі виявлені залишки генів Жерця. Необхідно активувати твою генетичну пам'ять. Якщо ти будеш старатися, то зможеш стати Жерцем і служити нам. Якщо намагатися не будеш, тебе саму принесуть у жертву.
   "Гарненький вибір: або стати садистом-вбивцею, або бути з'їденою живцем!" - подумала я.
   - Йди! - Пророкотав Синюк, і я відчула виразний поштовх, хоча він до мене не торкався.
   Поштовх був ментальним. Так, підштовхуючи мене у спину, Синюк провів мене довгим звивистим коридором і заштовхнув у якесь величезне приміщення з арочною стелею. Приміщення було заповнене народом, що стояв уздовж стін або сидів просто на підлозі.
   - Згадуйте! Від того, як багато ви зможете згадати, залежить ваше життя! - Пророкотав Синюк і зник.
   Просто розчинився у повітрі. А може, телепортувався? До речі, жодних дверей він не замикав. Тому я спробувала вийти з приміщення. Дзуськи, розмріялася! Все приміщення було оперезане невидимим силовим полем, яке відштовхувало мене назад. І чим сильніше я намагалася прорватися крізь нього, тим сильніше і болючіше било мене поле.
   "Гаразд, треба сісти і заспокоїтися" - сказала я собі - "Що там я повинна згадати?..."
   І я згадала!...
  ***
   ...Я була Головним Жерцем в якомусь давньому чи то місті, чи то поселенні. Наближався час Жертви.
   Якщо всього півроку тому ми з помічниками просто падали від непосильної роботи, приносячи в жертву по декілька сотень чоловік на день, працюючи і вдень і вночі протягом декількох тижнів, то останнім часом вони стали не такими великими. Тепер було досить однієї людини на тиждень.
   - "Привіт!" - Прошепотіла якась тінь у моїй підсвідомості - "Тобі пощастило, що зараз на небі лише одне Сонце. Півроку тому їх було безліч".
   - "Ти хто?" - Подумки запитала я.
   - "Я твій предок" - Прошелестіло у відповідь.
   Звірившись з календарем, який подарували нам Боги, я переконався, що розрахував (адже я була жерцем-чоловіком) усе вірно. Щойно перший промінь сонця торкнеться верхівки піраміди Храму Сонця, Бог прилетить за своєю жертвою. Сьогодні це буде молодий воїн, узятий в полон п'ять днів тому.
   Всі ці дні на честь полоненого влаштовувалися бенкети і танці, йому подносились найласі шматочки оленини і зубрятины, на його шкіру наносилися візерунки-послання для принесених раніше в жертву родичів, душі яких тепер супроводжують Богів в їх мандрівках по небесам. Ніхто ні в нашому племені, ні в сусідніх не хотів би померти своєю смертю, адже тоді душа потрапить у Миктлан - сумне царство мертвих, а потім, через кілька років зникне без сліду. А в мандрах з Богами душі живуть вічно - так кажуть Боги.
   Я приготував необхідні інструменти - предмети, що були дані Богами спеціально для жертвопринесень, і вісім золотих чаш. Після цього взявся за розведення фарби. Фарба повинна бути однорідною, без грудочок, не рідкою і не густою, і синьою, як вечірнє небо. Крім того, в неї треба додати порошок з сушених мухоморів і трав, який викликає легку ейфорію і притуплює біль.
   Вже при згасаючих зірках помічники привели до мене полоненого, і допомогли нам забарвитися - йому належало стати повністю синім, як самі Боги, мені достатньо було пофарбувати лише обличчя і руки.
   Надівши собі на голову вінок з різнокольорового пташиного пір'я і прихопивши все необхідне, я повів полоненого вгору, до вершини піраміди. Знизу долинав стриманий гомін натовпу, що зібрався в очикуванні ритуалу. Коли ми зупинилися на верхньому майданчику, зірки вже майже повністю згасли, небо почало сіріти, подув легкий вітерець. Я розклав інструменти на жертовному камені і втупився в горизонт, очікуючи сходу.
   Ось з'явився перший сонячний промінь і за моєю спиною почувся спочатку легкий передзвін дзвіночків, а потім і потужний помах крил - Бог вже височів наді мною. Його м'які крила, вкриті замість пір'я хутром, склалися у широкий синій плащ за спиною, довгий червоний язик висунувся в очікуванні ласощів. Я змахнув руками, і люди біля підніжжя піраміди заспівали урочисто-веселу пісню, підтупуючи в такт ногами і відбиваючи ритм руками. Я і моя жертва теж затанцювали.
   Співати і танцювати нас, звичайно ж, теж навчили Боги. Зрозуміло, наші танці і порівняти не можна з божественими, але ми стараємося. А більше за всіх сьогодні стараються родичі воїна, який взяв у полон жертву - адже їм випаде честь доїсти тіло вбитого після того, як його кров'ю і серцем, насититься Бог.
   Бог ляснув у долоні, спів припинився, всі завмерли. У повній тиші я підійшов до полоненого і приставив ножа-бутона до його грудей. Легке натискання кнопки на рукоятці - і ніж, проколовши груди, розкрився в них на три пелюстки. Знову натискання кнопки - бутон закрився, охопивши пелюстками серце, і я смикнув його на себе, одночасно підставляючи під трубку, що присмокталасяся до артерії на місці серця, одну з золотих чаш. У полоненого підкосилися ноги, і він зі стогоном упав навзнак на жертовний камінь. Я підняв руку з серцем, яке продовжувало битися, над головою, щоб усім було краще видно, голосно заспівав і, поклавши його в іншу чашу, подав Богу. Бог узяв чашу спочатку двома нижніми руками, потім перехопив її двома верхніми, підняв над головою і перекинув до відкритого рота. Лише одна мить - і я бачу крізь синю шкіру, як серце полоненого б'ється всередині Бога.
   Я співаю все голосніше. Цей спів я придумав сам, щоб мені було не так моторошно здійснювати обряд. Бог схвалив його і невдовзі зажадав подібного і від інших жерців, що виконують цей важкий обов'язок в інших племенах.
   - Зі співом душа швидше потрапить у світ Богів. - Сказав він.
   Поки перша чаша наповнюється кров'ю, я беруся за рукоятку божественного ножа, натискаю на ній червоний камінь і зрізаю невидимим лезом череп жертви. Тіло воїна здригається у конвульсіях, і в приготовану третю чашу падає ще живий мозок. Я подаю його Богу і замінюю наповнену кров'ю першу чашу четвертою. По черзі мені вдається наповнити чотири чаші. Бог випиває з них ще теплу кров і, зіштовхнувши тіло вже мертвої жертви вниз, схоплюється на жертовний камінь. Звідкись з неба лунає музика і ситий Бог пускається у танок. Всі боги після насичення обов'язково танцюють, і чим довше триває танець, тим більше задоволений Бог нашою жертвою. Темп його рухів постійно прискорюється, кількість його рук з кожним поворотом все збільшується і збільшується, досягаючи, мабуть, десяти. Дзвіночки на ножних і ручних браслетах, на головному уборі і в вухах, на ланцюжках, що прикрашають спідничку, і на намистах дзвенять все голосніше і мелодійніше. Всі люди спочатку стоять у заціпенінні, не в силах відвести поглядів від цього заворожуюче-прекрасного танцю, а потім і самі починають танцювати...
  Нарешті, Бог заспокоюється. Перш, ніж змахнути крилами і зникнути, він громовим голосом оголошує:
   - Наступного тижня я хочу прийняти від вас у якості жертви жінку, яка виношує дитину!
   Я вклоняюся, показуючи, що зрозумів наказ. У нашому племені зараз немає вагітних, доведеться шукати жертву десь в іншому місці. Боги люблять ковтати ще не народжених немовлят, вийнятих з утроби матері. У відповідь на мій уклін просто з неба до підніжжя піраміди падає мішок з зерном - тепер у нас буде більше посівного матеріалу. Із зібраного врожаю ми не тільки зваримо ритуальне пиво, але й зможемо залишити собі на їжу. Будь моя воля, я би все зерно витрачав тільки на їжу та посів, але Боги вимагають вживання пива - цей ритуальний напій змушує нас веселитися навіть проти волі.
   Я спускаюся по сходах до тіла вбитого. На його обличчі застигла щаслива посмішка - ще б пак, адже він відправився разом з Богом у дивовижні мандри! Мої помічники викочують бочки з пивом, всі люди по черзі підходять до неї, зачерпують пиво долонями і п'ють. Ланцюжок танцюючих людей, що коло за колом проходить повз бочку, буде витися навколо піраміди, поки родичі воїна, який забезпечив нинішню жертву, не закінчать ритуальну трапезу. Я на цій трапезі - головна особа, мені дістанеться найважливіше, те, що і за життя наблизить мене до Богів...
  ***
   Зібравши всю свою волю, я сіпнулася і виринула з цих страшних спогадів. Ще трохи, і я б з'їла людину! Бр-р-р!!! Нічого собі, дав Господь предка! Мало того, що приносив жертви богам, так ще й сам їх доїдав!.. А з іншого боку, не він, так його...
   Я озирнулася. Деякі люди навколо перебували у трансі - мабуть, теж щось згадували, дхто так само ошелешено озирався, як я, а дехто просто сидів, стояв, або лежав з приреченим виглядом. Нікого ні про що запитувати не хотілось. Я вирішила ще трохи "прогулятися" по коридорах пам'яті, не надто заглиблюючись, і знову закрила очі.
   Представивши свій мозок у вигляді нескінченного лабіринту звивистих коридорів, я подумки попливла вздовж одного з них. Час від часу в стінах коридору траплялися двері. Я відкривала деякі з них і заглядала в середину темних приміщень. Причому на всьому шляху мене не покидало відчуття чиєїсь невидимої присутності...
   ...Боги вимагали все нових і нових обрядів для жертвоприношень. Чим більше садизму ми з помічниками виявляли, чим витонченішими придумували ритуали, тим прихильніше ставали Боги, тим більше знань та зерна вони нам давали. Ці знання, як наркотик, ставали просто необхідними, затуляючи собою будь-які інші цінності. Знання і людська кров.
   Одного разу, коли Богів довго не було, я сам призначив жертвопринесення, оголосивши людям, що Бог прийде за серцем і мозком пізніше, і сам з'їв жертву, призначену Богам. Боги цього не помітили...
   Тепер я спостерігала за спогадами ніби трохи збоку, наче дивилася страшне кіно, не занурюючись у них повністю і відразу ж відскакуючи від "дверей спогадів", щойно ті ставали більш жахливими.
   Отож, пливу я вздовж коридору пам'яті і краєм ока помічаю, що в стіні крізь миготіння то з'являються, то знову зникають якісь майже непомітні дверцята. Тільки я хотіла наблизитися до них, як тінь мого предка застережливо прошепотіла:
   - "Не можна! Небезпечно! Згадаєш потім, без Них!"
   Надалі таких дверей із застережливим шепітом предка ставало все більше і більше.
   - "Сховай! Не говори Їм! Це допоможе їх перемогти!..."
   І я мчала далі, роблячи вигляд, що нічого не помітила. Зовсім знесилену, мене вивів з цих уявних блукань громовий розкат голосу Синюка:
   - Приготуйтеся! Зараз ви будете розповідати нам свої спогади!
   Двоє невеликих, всього двометрових Синюків відрахували з натовпу дванадцять чоловік і вивели їх за силовий бар'єр.
   - "Це Їх дитинчата". - Промайнуло в мозку. - "На вигляд вони нічим не відрізняються від дорослих, тільки трохи меншого росту".
   Що розказували люди, чути не було. Деяких Синюки милостиво обдаровували синіми плащами і, відкривши двері, випускали на вулицю. Деяких роздягали і віддавали меншим Синюкам, які одразу ж приносили їх у жертву вже знайомим мені способом, підносили серця і кров старшим, а мозок з'їдали самі. Покінчивши з відібраною дюжиною, всі Синюки пустилися в танок. На вулицю з дванадцяти чоловік вийшли лише двоє...
   - Згадувати! - Зайшов до нас за силову перегородку маленький Синюк, коли прибульці наїлися і натанцювалися. - Завтра розпитаємо ще дванадцятьох!
   Вночі мені снився мій далекий предок. Він якось хитро підморгував і, подхихикуючи, шепотів: "З'їсти самих Богів! З'їсти самих Богів!"...
   Назавтра я потрапила до дванадцятки. Я докладно розповідала Синюкам про всі способи принесення жертв, зупинялася на самих витончених кровавих подробицях, бачачи, як їм це подобається. Розповідаючи, я поспіхом проскакувала повз "дверцята", на яких передбачливий предок написав: "Небезпечно! Потім! Спочатку вийди звідси!" І я вийшла. Синюки сказали, що я пройшла випробування, моя генетична пам'ять відновилася і я стану хорошим жерцем. Я, не відкладаючи справи у скриню, заявила, що мені будуть потрібні помічники, яких я хочу обрати сама. Як не дивно, Синюки погодилися. Додому я прийшла в синьому хутряному плащі з капюшоном...
  ***
   Вся трійця друзів чомусь перебралася до моєї квартири і жила тут вже, виявляється, днів п'ять.
   - Галя?! Ти жива? - Кинувся до мене Валерка. - А чому вони тебе не з'їли?
   - Тому що я тепер Жрець. Мене примусять виконувати обряди жертвопринесення. - І я розповіла все, що зі мною сталося, а також всі свої генетичні спогади.
   - Як?! - Жахалась Інна. - Ти виймала плоди з вагітних жінок і віддавала не народжених немовлят цим...
   - По-перше, не я, а мій далекий предок... - Почала виправдовуватися я.
   - А що тут такого?! - Став на мій захист Валерка. - Ми теж їмо червону і чорну ікру! А це, між іншим, не народжені рибки! І курячі яйця дехто сирими любиь пити!
   - А ще тінь мого предка у підсвідомості натякнула, що їх можна перемогти. - Згадала я неясний шепіт в голові. - Мені треба ще дещо згадати, поки поруч немає Синюків...
   - Потім будеш згадувати! - Зупинив мене Валерка. - На тобі ж обличчя немає! Ти хоч щось у ці дні їла, чи тільки спогадами харчувалася?
   - Взагалі-то нічого не їла...
   - Так, я варю пельмені, а ти йди у ванну! - Скомандував Валерка. - А потім спати! І ніяких спогадів!
   Спогади прийшли до мене уві сні... Причому всілякі обряди і ритуали жертвопринесень я тепер могла відсунути у бік і зосередитися на "знаннях". Ці знання були уривчастими і не зовсім корисними. Ну, наприклад, навіщо мені знати, зі скількох галактик складається материнський світ Синюків, якщо він розташований за сотні тисяч світлових років від нас? Або їх календар, в якому враховуються смерті та народження зірок у далеких світах, зближення і роз'єднання галактик, якісь Вселенські Збори Синюків, що мають для них значення, і тому подібне? Нам і свого календаря вистачає, спасибі Синюкам, що колись його для нас склали.
   З корисного я дізналася про їх спосіб живлення і розмноження. Ці два процеси у Синюків пов'язані нерозривно. Виявляється, у них немає поділу на жіночу і чоловічу стать, всі вони однакові і самозапліднюються після дуже ситного обіду, що складається з собі подібних. Тому вони і поїдають своїх дітей - і вже дорослих, і немовлят. А тому Синюків у Всесвіті не так вже й багато, всього кілька кланів, деякі з яких представлені лише однією особиною. Зате поїдаючи своїх родичів, вони отримують від них і записують до генетичної пам'яті всі їх знання, всі вміння, хитрощі, всі досягнення. Це все одно, що переписати дані з декількох різних комп'ютерів на один.
   До речі, це саме вони засіяли біологічним життям нашу і багато інших планет, і саме у них виявилася чотирьохланцюгова ДНК! Всі інші організми вони створювали з власної ДНК, розділивши її навпіл. А нас та інших гуманоїдів створювали майже за своїм образом та подобою.
   Але найголовніше виявилося за тими "дверима" пам'яті, які не можна було відкривати при Синюках. Виявляється, наші предки зуміли перемогти і знищити всіх Богів, які змусили приносити їм страшні жертви! Шепіт предка натякнув, що мені треба зав'язати дружні стосунки з іншими жерцями, щоб, як він висловився за допомогою банера в мозку: "З'їсти бога!" Потім невиразно стали з'являтися картинки якихось зборів, поїдання людьми малюків Синюків, багато крові і відчуття свята...
  ***
   - Цікаво, що це за хутро? - Крізь сон почула я голос Інни.
   Я розплющила очі і побачила, що ранок вже давно настав. Крізь прочинені двері зі спальні видно було, що всі наші сиділи за столом і снідали. На стільці, залишеному для мене, висів плащ, подарований Синюками.
   - Це хутро з крил дитинчат Синюків. - Відповіла я, спускаючи ноги з ліжка.
   - А де самі дитинчата? - Запитав Ігор.
   - Вони їх з'їли. - Як само собою зрозуміле повідомила я.
   - Як?! Вони що, своїх теж їдять?! - Здивувалася Інна, скочивши з-за столу, і забігала по кімнаті.
   - Своїх вони їдять у першу чергу. - Я вийшла зі спальні й сіла за стіл. - Вони найсмачніші, крім того передають генетичну пам'ять. А нас вони вивели, як замінник своїх. Ми, так би мовити, ГМО - генетично модифіковані організми. У нас половинка їх ДНК.
   - А чому крила вкриті хутром, а не пір'ям? - Запитав Валерка, накладаючи мені в тарілку смаженої картоплі.
   - Тому що вони не птахи, а... ні, ссавцями їх теж назвати не можна... - Задумалася я. - Вони вигодовують дитинчат не молоком, а кров'ю... Взагалі-то, це такі створіння, у яких крила, як у наших кажанів, тільки утеплені хутром.
   - То що ти будеш робити далі? - Ігор поставив свою і Иннину тарілки в раковину і знову сів за стіл, вичікувально дивлячись на мене.
   - Дайте людині поснідати! - Вигукнув Валерка.
   - А я можу і снідати, і говорити. - Сказала я, зробивши ковток. - Через кілька днів мене з моїми помічниками заберуть на Базу, щоб дечого навчити. А потім доведеться працювати.
   - З якими помічниками? - Тут же вирішив уточнити Ігор.
   - З вами.
   - Як це з нами?! - Інна аж підскочила на стільці. - А якщо ми не погодимося?
   - Тоді вас теж з'їдять. - Я, як ні в чому не бувало, поклала до рота картоплю і незворушно почала її пережовувати.
   - Тобто, у нас є вибір: або бути з'їденими Синюками, або допомагати їм їсти інших? - Ігор не зводив з мене погляду, так і пропалюючи мене наскрізь.
   - Так. Але це дасть нам відстрочку, щоб потім перемогти Синюків.
   - А хіба їх можна перемогти? - Стрепенувся Валерка.
   - Нашим предкам це вдалося.
   - Тоді добре, можна спробувати. - Погодився Ігор.
   - Ви як хочете, я вас засуджувати не буду, але сама жертви приносити не хочу! - Інна поставила на стіл міцно стиснуті кулаки.
   - То й не треба, ми для тебе іншу роботу знайдемо. Головне, щоб ти погодилася бути моєю помічницею. Інакше я не зможу тебе захистити.
   - Вирішено! - Валерка піднявся з місця. - З чого почнемо?
   - Поки що ні з чого. Через пару днів мене покличуть, і я повинна з'явитися зі своєю командою. А поки просто чекаємо.
  ***
   Нас покликали через три дні. В голові просто пролунав наказ: "Іди на площу!" Перед театром вже стояла одна група - чоловік у синьому хутряному плащі й двоє його помічників. Ми стали поруч.
   Небо сьогодні було безхмарним і по-осінньому синім. Сонце світило яскраво і здавалося, що нічого поганого в цьому світі відбуватися не може. Але ось з'явилося ще одне Сонце, затьмаривши перше і несучи з собою тривогу. Ми й отямитися не встигли, як опинилися у круглому приміщенні космічного корабля. Ніяких меблів тут не було, проте просто на підлозі сиділи купками такі ж люди, як ми. Ми, відчувши прискорення, теж сіли на підлогу.
   "Скинули" нас біля двох пірамід, що стояли на розчищеному в джунглях майданчику. Одна піраміда була досить високою, друга - вдвічі меншою. Вся площадка була викладена великою бруківкою, а на ній невеликими групками стояли люди, дехто з яких, як і я, були в синіх плащах.
   "Невже вони встигли все це побудувати?" - подумала я.
   "Ні, ми розчистили і відремонтували те, що було створено нашими попередниками" - пролунала відповідь у голові.
   - Вони спілкуються з нами телепатично! - Вигукнув Валерка. - Я щойно подумав: "Куди це нас занесло?", і отримав відповідь, що ми знаходимося в джунглях Камбоджі.
   - А я подумала: "Чому тут так тепло?", і мені повідомили, що тут оцю пору року температура не знижується нижче двадцяти п'яти градусів. - Поділилася Інна.
   - А я... - Почав Ігор, але його перервав громовий рик прибульця:
   - Всім сісти!
   Ми так і сіли прямо на бруківку. І нас почали "навчати". Все навчання було телепатичним. Спочатку нам нагадали стародавній календар, тиждень у якому складався з шести днів, місяць - з п'яти шестиденних тижнів, а в році було дванадцять однакових тридцятиденних місяці. Залишалося ще п'ять додаткових святкових днів. Весь рік орієнтувався за сонцем і ці святкові дні припадали на сонцестояння. Нам пояснили, що у відсутність Кронів (так вони самі себе називали), люди зіпсували календар, тому його знову доводиться приводити до ладу. Новий рік тепер буде припадати на день Весняного Рівнодення, на яке зрушиться і дата - 1 березня. Перед Новим роком буде два дні Великих Свят з великими жертвопринесеннями. Найдовший літній день називається Великдень, а найкоротший зимовий - Коротдень. Ці дні також відзначаються без приналежності до якогось місяця. День Осіннього Рівнодення називається Антипод (тому що стоїть навпроти Великих Свят Нового року), у звичайні роки він святкується один день, а у високосні - два. До цих п'яти головних свят року всі Жерці Терри (як вони називали нашу Землю) і повинні були влаштовувати найвишуканіші і найвіртуозніші жертвопринесення. Інші свята встановлять місцеві божки Крони-діти і розкажуть про них своїм особистим Жерцям.
   - Ух ти! - Стрепенувся Валерка, коли трансляція в наші мізки закінчилася і ми змогли ворушитися і навіть вставати. - Я ж казав, що у них лічба повинна бути прив'язана до цифри 6 - за кількістю пальців на руці! Тому тижні по шість днів, у місяці - по тридцять днів, а в році - триста шістдесят.
   - І п'ять. - Додав Ігор.
   - І в ці п'ять днів - величезні жертвопринесення! - З жахом на обличчі уточнила Інна.
   - Всього п'ять! - Оптимістично заявив Валерка. - Можна і перетерпіти.
   - Ще невідомо, скільки запросить наш особистий Крон! - Охолодила я його оптимізм.
   - А мене зараз цікавить зовсім інше питання. - Задумливо промовив Ігор, втупившись кудись у далечінь.
   Ми повернулися у напрямку його погляду і теж придивилися до пірамід.
   - Чому тут поруч стоять дві піраміди?
   - Треба б запитати... - Пробурмотіла я і попрямувала до пірамід.
   Всі рушили за мною.
   - Стійте, давайте всі хором сформулюємо одне питання: "Чому тут дві піраміди?" Домовилися? - Скомандувала я. Всі кивнули. - Тоді на рахунок "три": один, два, три!..
   У відповідь ми отримали не тільки голоси в голові, але й, так би мовити, відео. Виявляється, що на Землю прилетіло два Крони. Головний - Гер оселився у великій піраміді. Його помічник Зев - у маленькій. З ними разом на Землю висадилися дванадцять дітей Гера і дванадцять дітей Зева. Гер і Зев мали якісь незрозумілі нам статуси, згідно з якими вони не могли їсти ні один одного, ні дітей одне одного. Проте своїх - скільки завгодно! Але поки делікатесів, тобто людей, було досить, їх дітям ніщо не загрожувало і вони могли стати богами-Кронами на виділених їм землях. Саме цим Крон-дітям ми й повинні будемо служити.
   "Знайомства! Знайомства!" - Прошелестіло на задвірках моєї свідомості. Я озирнулась. "Як тут заводити потрібні знайомства, коли навколо так багато людей? Кому можна довіряти, а кому ні?" - розгублено подумала я. "Наш вітальний знак - піднести долоню до рота, зробити ковток і погладити себе по животі!" - прошелестело у відповідь - "З'їсти Бога!" - це вже навіть не шелестело, а вгадувалося з найтемніших куточків мозку. І я повела свою групу в обхід площі, вітаючи зустрічних підказаним знаком.
   - Їжу видають он там, біля кубів! - Відповів мені один із зустрінутих жерців.
   Саме вчасно. Ми вже відчували голод і бурчання в животах. "Їжею" виявилася рисова каша з якоюсь підливою і рисове пиво.
   - З місцевих продуктів приготували! - Констатував Валерка. - Цікаво, з чого ця підлива?
   - З місцевої гусені. - Пролунала відповідь за спиною. - Суцільні білки і багато калорій.
   - Ой, а я вже все з'їла! - Вигукнула Інна.
   - То й що? Не отруїлася ж! Цілком смачно! - Відповів їй Валерка.
   Я привіталася з чоловіком за допомогою "знаку".
   - Привіт! - Відповів він. - У нас вітаються не так.
   Пообідавши, ми знову вирушили на пошук "своїх" і деякі відповідали нам потрібним жестом. Всього таких набралося п'ять осіб: великий сивочолий чоловік з африканськими коренями у шортах і яскравій сорочці; спадкова якутська шаманка, яка всюди таскала з собою великий бубон; цілком респектабельний американець з рудою шевелюрою і в окулярах з золоченою оправою; австралійський абориген у пов'язці на стегнах і зовсім молодесенький хлопчина з Бразилії, який виявився нащадком стародавніх майя. Ну, і я шоста.
   "Ніяких розмов тут!" - Надривався шепіт у моїй голові. - "Вас можуть почути!" Мабуть, такі вказівки від своїх голосів отримали й інші, тому ми мовчки обмінялися телефонами і розійшлися.
   При світлі "сонця", завислого над пірамідами в абсолютно чорному небі, мені повідомили, що моя група повинна підійти до блакитного куба, в колі майже таких самих, але інших кольорів, що стояли по периметру площі. Куб був схожий на бетонний і мав розміри ребер близько шести метрів. У ньому не було ані вікон, ані дверей. Поруч вже стояла невелика юрба людей. Такі ж натовпи зібралися і біля інших кубів, яких налічувалося... ні не дванадцять, і не двадцять чотири, а всього вісімнадцять. На нашому кубі якимись ієрогліфами було написано "Західна Європа". Причому, прочитати цей напис, крім мене, ніхто з моєї групи не міг.
   - От і будеш нам все читати і перекладати! - Буркнув Валерка у відповідь на моє зауваження.
   Раптом у кубі розсунулися раніше не видимі двері і нас запросили зайти. У залі шість на шість метрів, в протилежному від входу кутку на кам'яному кріслі, прикрашеному золотом і різьбленням, сидів Крон-дитина зростом трохи більше двох метрів. Всім нам було запропоновано сісти на підлогу. А увійшло нас дванадцять Жерців зі своїми командами.
   - Я ваш Бог - Крон-Калі-Ка, син Крона-Батька Гера, господаря цієї планети! У мою власність Крон-Батько Гер віддав частину Терри, звану вами Західною Європою. Ви - мої Жерці. Вас сорок вісім осіб: дванадцять Головних Жерців і тридцять шість помічників.
   - Навіщо нам ця арифметика? - Прошепотів мені на вухо Валерка.
   Я лише знизала плечима.
   - По всій своїй території я встановив дванадцять Храмів, в яких вам належить служити. По дванадцять Храмів мають і всі мої брати - діти Крона Гера. Діти Крона Зева отримали всього шість територій, а тому мають шість Храмів.
   - Як же вони їх будуть ділити? - Єхидно прошепотів Валерка. - Два крона на один храм? Не побилися б...
   - Крон Гер взяв собі найбільш густонаселені області - це Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Камбоджа і ще кілька дрібних навколишніх країн. Крону Зеву дісталася Індія. Крон Гер оновив для себе дванадцять древніх Храмів, а Крон Зев - шість. Але вони можуть прилітати і в будь-який Храм своїх дітей. Служити Господареві планети - велика честь. Якщо ви її здобудете, вас можуть узяти до Храмів Батьків.
   - Тільки не це! - Склавши руки і піднявши очі до стелі простогнала Інна.
   - Чим ближче ти до бога, тим більше шансів... - Почав Ігор.
   - Тс-с-с! - Шикнула я на нього. - Мовчи!
   Потім почався розподіл Храмів. Нам дістався Храм десь у Боснії. А потім ми ніби провалилися у темряву...
   Прокинулися ми на світанку, встали з підлоги і вийшли у відкриті двері на площу перед пірамідами. Сьогодні нас навчали мистецтву жертвоприношень. Головний Синюк - Крон Гер вийшов на середній майданчик своєї ступінчастої піраміди і сів у крісло-трон, який виблискував на сонці золотом. Його діти приступили до жертвопринесення, пояснюючи значення кожної дії і принцип роботи необхідних для цього інструментів. Працювали вони з людським матеріалом. При цьому діти Крона Зева виконували допоміжні ролі, співали, танцювали, влаштовували якісь вистави. Виявляється, кожне жертвоприношення повинно відбуватися за певним сценарієм, і чим яскравіше та цікавіше буде сценарій, тим смачніше виявиться "їжа". Все це повинен враховувати Головний Жрець у своєму Храмі.
   Після невеликої перерви на обід, який складався з того ж рису та підливи, ми перейшли до меншої піраміди. І тут стало зрозуміло, як будуть розподілятися Храми і території між дітьми Зева - зайвих шістьох просто принесли йому в жертву. Причому своїх дітей він з'їв майже повністю. Спочатку у них вийняли по одному серцю, по одній передній і задній півкулі мозку та по одній печінці. Потім з живих зняли шкіру та розвісили, як білизну, на гілках дерев. Потім вийняли інші серця, мізки і печінки, викинули нутрощі і розчленували тіла. Зев з'їдав найм'ясистіші частини тіл своїх дітей, поки вони були теплими. Як тільки вони трохи охололи, він кинув недоїдки своїм дітям, що залишилися в живих, а ті з радістю їх доїдали. "Культурну програму" під час цієї трапези виконували діти Гера.
   Спочатку ми з Інною відвернулися, щоб не бачити всіх цих звірств, але Валерка сказав:
   - Треба дивитися! Це може стати у нагоді - може, нам доведеться і їх...
   Наступного дня у нас була практика. На баранах та вівцях ми тренувалися правильно користуватися інструментами. Головним правилом самого жертвопринесення було те, що в тілі убитого повинно залишатися не більше однієї шістдесятої частини крові. Це контролювалося лічильником на мікро-насосі, який автоматично прикреплявся на місце вийнятого серця. Синій вогник показував, що кров для Крона закінчилася і можна підставити чашу для Жерця. Цю останню чашу Жрець повинен випивати після уходу Крона-покровителя. Поки ми тренувалися, мені довелося випити три таких чаші. Взагалі-то їх було сім, але чотири взяли на себе Валерка і Ігор, за що я їм була дуже вдячна. Інна погодилася тільки подавати інструменти і мити їх після обряду.
   Потім нам "показали" (вірніше транслювали прямо в мозок) кілька великих свят з Великих Храмів кронівської ділянки Всесвіту. Ці Великі Храми складалися зі ступінчастих пірамід і цілих міст навколо, в яких проживали сценаристи, артисти, музиканти, танцюристи і багато іншого народу. Представників всіх цих професій треба було найняти і нам. До речі, ми дізналися, що гуманоїдні жертви обов'язково повинні фарбуватися в синій колір - це надає їм більшої схожості з кронами.
   Увечері, отримавши в своє розпорядження чотири лазерних ножа, чотири ножа у формі бутонів трьохпелюсткових лотосів, чотири закритих кришками відра з синьою фарбою і три додаткових синіх плаща, наша команда була готова до відправки в Боснію.
  ***
   У Боснії нас висадили на площу біля підніжжя величезної піраміди, до якої вели прямолінійні яскраво освітлені вулиці, забудовані трьох і чотириповерховими прямокутними будинками-коробками і викладені кам'яними плитами. Причому ці плити були з підігрівом! Висота ступінчастої піраміди виявилася 220 метрів - на 83 метри більше Великої Єгипетської Піраміди! А форма в неї була зовсім інша: спочатку три щаблі-тераси утворювали основу шириною близько чотирьохсот сорока і висотою близько ста метрів. У цю основу симетрично були вбудовані дві ліфтові колони, круглі у перерізу. На верхньому майданчику основи була встановлена менша піраміда: п'ять терас-сходів становили усічену піраміду висотою та шириною теж близько ста метрів. Нагору цієї піраміди вела одна ліфтова колона по центру споруди. А зверху була кругла споруда заввишки близько двадцяти метрів - обсерваторія, орієнтована по сонцестоянням. Все це було викладено різьбленим каменем і освітлене прожекторами з довколишніх будинків.
   - Коли це вони встигли її побудувати? - Здивувався Ігор.
   - Нам же казали, що вони розкопали і відновили стародавні піраміди. - Пояснила я. - Ця знаходилася під горою Височица.
   - Які ж у них технології, якщо так швидко розкопали цілу гору?! - Вигукнув Валерка.
   - Іншопланетні технології. - Зітхнула я. - Нам такі й не снилися. - А потім додала: - Це піраміда Сонця, я її впізнала. Саме в ній служив мій предок.
   - А місто вони побудували чи... - Поцікавився Ігор.
   - Чи! Теж розкопали, відремонтували, відновили водопровід і каналізацію, встановили нові сонячні батареї і вітрогенератори...
   - Нам би так! - Ахнула Інна.
   - Нам це все і дістанеться, якщо ми їх... - Я не стала договорювати.
   - А ми де жити будемо? - Діловито озирнувся Валерка. - В самій піраміді чи в якомусь будиночку?
   - Давайте в будиночку. - Запропонувала я. - І так, щоб ніхто і не знав, що ми жерці.
   - Як це? - Здивувалася Інна.
   - Ну, коли ми будемо жити в будинку, ми будемо виглядати як звичайні люди. А для жертвоприношень ми будемо надягати плащі з капюшонами і фарбувати обличчя синьою фарбою - тож нас ніхто й не впізнає.
   - Але ж всі здогадаються, коли ми будемо виходити у такому вигляді з дому! - Заперечив Ігор.
   - Значить, нам потрібен таємний хід! - Зрадів Валерка. - З дому прямо всередину піраміди!
   - Тоді будинок треба вибирати ближче! - Ігор рішуче попрямував до найближчого чотириповерхового будинку.
   - Чому саме цей будинок? - Побігла за ним Інна.
   - Так вони ж зовсім однакові! - Показав Ігор на будинок, що стояв на протилежному боці вулиці.
   Дійсно, всі будинки, що стояли навпроти один одного, були однаковими. Найближчі до піраміди були схожі на куби з четирма колонами на фасаді, за ними - дві триповерхові будівлі з трикутними дахами, підтримуваними двома колонами, потім знову дві чотириповерхові будівлі, але іншої форми...
   - Кожної тварі по парі... - Пробурмотіла Інна.
   Ми увійшли в обраний Ігорем будинок. На першому поверсі був величезний хол з безліччю колон і чотирма санвузлами з невеликими басейнами в його кутах. Другий поверх являв собою величезну кухню з їдальнею.
   - Та тут банкети можна влаштовувати з дискотеками! - Здивувався Ігор.
   Третій і четвертий поверхи можна було назвати житловими, бо вони були поділені на окремі кімнати, що виходили в холл, розташований по центру. Сходи на верхні поверхи розташовувалися симетрично з двох боків за колонами, утворюючи невеликий коридор.
   - Я обираю третій поверх! - Одразу ж заявила я.
   - Я теж! - Тут же випалив Валерка.
   - Ну, нам тоді дістається четвертий. - Ігор обняв Інну за плечі і повів її наверх.
   Ні меблів, ні ліжок у нас поки не було, тому довелося спати просто на кам'яній підлозі, загорнувшись у сині хутряні плащі. Добре, що підлога в будинку теж була з підігрівом...
   Вранці ми виявили, що з підвалу нашого будинку виходить підземний хід, а під вулицею він розгалужується на кілька рукавів. Один з них вів до ліфтів Піраміди Сонця. Ліфти виявилися робочими і ми піднялися на вершину. З верхнього майданчика нам відкрився вид і на храмове містечко, і на місто Високо, що потопало в жовто-зеленому осінньому листі дерев, і на пагорби, порослі лісом.
   - Ці пагорби колись теж були пірамідами. - "Згадала" я.
   - А чому ж Синюки їх не розкопали? - Запитала Інна.
   - Мабуть, зараз їм достатньо і цієї. - Знизав плечима Ігор.
   - Їсти хочеться! - Раптом вигукнув Валерка. - Давайте підемо в місто, купимо чогось!
   Йдучи з моєї квартири у невідомість, ми про всякий випадок прихопили з собою всі заощадження і документи. Грошей у нас вистачило і на їжу, і на одяг, і на оренду невеликої вантажівки, і на ліжка. Крім того ми купили з доставкою додому необхідні меблі, телевізори і комп'ютери, а також супутникову антену.
   - А наші супутники Синюки не знищили? - Занепокоїлася Інна.
   - Ні, телевізори і мобільники працюють, отже, все на місці! - Відповів їй Ігор.
   - Куди везти? - Запитав водій, коли вантажники закінчили завантаження.
   - До Височице! - Відповіла я.
   - У розкопане місто? - Здивувався водій. - Що ви там робите?
   - За оголошенням приїхали. - Ухильно відповів Валерка.
   - Яке ще оголошення?
   - На роботу завербували. Там ще багато кого треба. Хочете, ми вам завтра роздрукуємо?
   - Швидко вони...
   Із розмов з місцевими ми дізналися, що храмове містечко з'явилося кілька днів тому всього за одну ніч.
   - Як корова язиком злизала все, що наросло за тисячоліття! - Похитуючи головою і прицмокуючи язиком, повідомив дідок у джинсовій бейсболці. - Молодь вже ходила туди, кажуть, ціле місто розкопали.
   На облаштування в новому будинку пішов весь день. Увечері ми зібралися в "банкетному" залі, щоб обговорити "Оголошення". В ньому ми пропонували всім бажаючим цієї країни пройти кастинг на музикантів, хореографів, сценаристів, співаків, постановників масових свят і так далі, для обслуговування обрядів жертвопринесення. Найголовнішим в оголошенні було гарантовано всім прийнятим захист від принесення в жертву навіть після виходу на пенсію. Розмістивши оголошення в інтернеті і роздрукувавши кілька десятків примірників для жителів Високо, ми розійшлися по своїх спальнях.
   Вранці Валерка вийшов до столу з заклопотаним виглядом.
   - Чого такий? - Запитав Ігор.
   - Підземні тунелі спокою не дають. Треба б обстежити їх і позакривати, бо нас там вирахують...
   - Ну, то й займися цим! - Схвалила я.
   Весь наступний тиждень він досліджував підземні ходи. Виявилося, що вони розгалужені під Храмовим Містом і навіть під рівниною до самого Високо і навколишніх поселень. За допомогою лазерного ножа, призначеного для зрізання черепів, Валерка різав каміння і закривав всі ходи так, щоб до піраміди вів тільки один наш коридор.
   Ну а ми весь тиждень проводили кастинги: сховавшись у піраміді, прослуховували і переглядали колективи та окремих виконавців, які виступали просто на площі. Всіх, кому ми давали "добро", Інна розселяла по домівках, представляючись найнятим Жерцями квартирмейстером, записувала в спеціальну книгу і видавала "ордери", які для неї роздрукував Ігор. Крім артистів, у нас були і освітлювачі, і костюмери, і швачки, і гримери, і візажисти, і комп'ютерники, і інженери, тому ніхто і не питав, чим ми займаємося. Якщо нас взяли, значить, ми для чогось потрібні.
   Вже через тиждень ми отримали повідомлення від нашого Крона, що перше пробне жертвопринесення нам належить провести через три тижні. Довелося поставити термінове завдання сценаристам і організаторам свята.
   До цього часу всі уряди, зрозумівши, що ніякими військами здолати прибульців не вдасться, розпустили військових по домівках. Синюки перестали організовувати свої бенкети самостійно і очікували годівлі від людей. Тепер жертв повинні були обирати нові Жерці. Ми отримали завдання знайти для першої жертви шість осіб. Перевдягнувшись у жрецькі костюми і пофарбувавши обляччя синьою фарбою, ми з'їздили в Сараєво, найняли там невеликий вертоліт і попросили, щоб нам видали з в'язниці шість ув'язнених.
   - Це ж не гуманно! - Вигукнув начальник в'язниці, коли дізнався, для чого вони нам потрібні.
   - А гуманніше буде, якщо Крони будуть самі вихоплювати жертв серед населення? Адже в їх число можуть потрапити і члени вашої родини!
   - Потрібен закон про жертвопринесення! - Не вгамовувався начальник.
   - Ну, так прийміть такий закон! - Не витримав Валерка. - Поки ви тут у гуманізм граєте, ніхто не застрахований від ролі жертви!
   Начальник в'язниці видав нам шістьох особливо небезпечних злочинців, написавши у своєму журналі: "Переведені в інше місце", а сам побіг до бургомістра. Урядовці всієї Західної Європи, зв'язавшись по інтернету, радилися не довго. Вже через кілька днів такий закон був складений і опублікований у всіх засобах масової інформації. Не знаю, які закони писали в інших країнах, але тут у число жертв потрапляли будь-які злочинці, хоч злісні, хоч ті, що злегка порушили загальноприйняті правила, а також наркомани та алкоголіки - все одно вони знаходяться під кайфом.
   Забігаючи наперед, скажу, що у всьому світі встановився небачений раніше порядок. За будь-яке незначне порушення можна було потрапити до в'язниці, а звідти - на обід прибульцям. Злочини просто припинилися, всі старалися жити "по закону", поліції все важче було знаходити тих, що "схибилися".
   Затвердивши сценарій першого жертвоприношення, ми дозволили репетиції. Все Храмове Містечко кипіло з ранку до ночі. Освітлювачі і світлосценарісти, які оселилися в будинку навпроти, встановлювали прожектори навколо піраміди і на дахах сусідніх будинків. Наш дах теж був задіяний. Щоб ніхто не міг проникнути в наше приватне життя, довелося відгородити одні сходи для світлотехників, зробивши для них окремий вхід.
   І от настав день Х. З ранку ми підземним ходом перебралися в піраміду і там вже переодяглися і пофарбувалися, перетворившись на Жерців. Ув'язнені перебували в приміщеннях першого ярусу і чекали своєї долі, попиваючи пиво з наркотичними добавками. З ранку на поклик Кронів до містечка, яке місцеві почали називати просто Храм, почали прибувати глядачі з різних міст і поселень. Рівно об одинадцятій годині розпочалася святкова карнавальна хода... Музика, пісні, танці, вистави змінювали одне одного до самого вечора. А о сьомій годині вечора в променях прожекторів і лазерів, що створювали чудові візерунки світлового шоу, на верхню площадку піраміди спустився наш новий бог - Крон Калі-Ка...
   Саме жертвопринесення пройшло для мене, як у тумані. Я робила все автоматично, так само, як на тренуванні з баранами. Єдине, що я привнесла нового - це веселий спів, який мав заглушати мої думки, на випадок "підслуховування" їх Кроном - спасибі предку за підказку! Нав'язливий мотивчик з повторюваними по колу словами не давав крамольним думкам вибратися на поверхню свідомості. Так само, як і в Камбоджі, випити чаші крові мені допомогли Валерка і Ігор. Так само, як і там, Інна тільки подавала і мила чаші та інструменти, залишаючись у верхньому приміщенні і не виходячи на майданчик піраміди.
   Крон Калі-Ка був задоволений і танцював над трупами несамовито і довго. Нарешті він скинув мертві тіла зі сходів піраміди, і покликав мене з помічниками у приміщення верхньої тераси. Там він оголосив, що буде у нашому Храмі по середах кожного шестиденного тижня. В інші дні він буде відвідувати інші Храми. Калі-Ка настільки сподобалося наше світлове шоу, що він призначив час жертвопринесень на вечір. Буденні його трапези повинні були складатися з двох великих тварин в одну середу і з двох людей в наступну - і так по черзі. Потім із дзвоном дзвіночків і ланцюгів він зник...
   Ми так і залишилися сидіти в заціпенінні.
   - А навіщо йому тварини? - Перервала наше мовчання Інна.
   - Якщо ти весь час будеш харчуватися тістечками, тебе і на хліб колись потягне. - Відповів Ігор.
   - Гаразд, досить сидіти! - Встав Валерка і попрямував до ліфта. - Свято ще триває, треба подивитися, як там трупи...
   Звичайно ж, трупів принесених в жертву ніхто їсти не став. За нашим задумом, вони були віддані родичам для поховання. Як не дивно, свято настільки сподобалося людям, що вони святкували до самого ранку. Допомагав у цьому і безкоштовний розлив пива і вина на кожному розі - алкогольні продукти тепер були невід'ємним атрибутом всіх Храмових свят.
  ***
   А потім почалися Храмові будні. Навколишні села встановили черговість поставок нам худоби: корів і биків, овець, баранів і кіз, коней і свиней. В'язниці постачали ув'язнених. За допомогою інтернету ми зв'язувалися з усіма Жерцями і навіть створили свій сайт. Синюків наші засоби інформації не цікавили, тому ми могли там обговорювати будь-які проблеми. Скориставшись моїм досвідом, всі Жерці замовили у поетів і композиторів простенькі пісеньки і співали їх при спілкуванні з Кронами якщо не вголос, то хоча б подумки.
   Чим взагалі жили Крони, ми так і не зрозуміли. Ну, харчувалися вони тваринами і людьми, іноді поїдали своїх. Ну, наївшись, любили потанцювати. Ну, влаштовували полювання на великих тварин, причому користувалися при цьому тільки вже відомими нам інструментами, які у них називалися столовими приладами. Крім домашніх тварин, які мирно випасалися на полях, вони заганяли і диких: лосів, оленів, зубрів, кабанів, слонів, жирафів, зебр, китів, дельфінів, акул... Але убивали рівно стільки, скільки могли з'їсти за раз. Іноді на кілька місяців вони всі одночасно кудись зникали, мабуть, подорожували у Космосі. Тоді вони брали з собою "консерви" - заморожених людей з кріоцентрів. Після їх прибуття кріоцентри знову поповнювалися, причому співробітники повинні були тепер самі цим займатися, отримуючи натомість імунітет.
   З генних "спогадів" ми дізналися, що навіть коли древні перемогли богів, за сотні і тисячі років їх існування дехто з жерців настільки звик до жертвопринесень, що відмовитися від них вже не могли. Вони продовжували цю практику на протязі декількох тисячоліть вже за відсутності Кронів, переконуючи підлеглих, що ті продовжують існувати та вимагати жертв. Необхідно було заздалегідь підготуватися до таких наслідків жрецької служби, тому ми створили Службу Психологічної Допомоги Жерцям, послугами якої користувалися час від часу вже зараз.
   Древні "підказали", що здолати Кронів можна буде лише тоді, коли Крони-Батьки, побоюючись зростаючої сили своїх дітей, вирішать їх з'їсти, народивши їм на зміну нових, молодих, а тому і менш небезпечних дітей. Здійснювати жертвопринесення Кронів-Дітей повинні будуть найкращі з Жерців.
   Всі великі свята жертвопринесень тепер транслювалися по телебаченню. Синюкам цей новий вид розваг дуже сподобався і вони подарували телевізійникам імунітет. Ті, зрадівши, створили кілька спеціальних каналів, що займалися лише освітленням жертвопринесень у Храмах всього світу. Був оголошений навіть конкурс на кращу жертовну виставу і кращу команду Жерців. Причому найбільш вагомими голосами вважалися голоси самих Кронів. Крони-Батьки бували в Храмах-переможцях частіше, ніж в інших і додавали їм додаткових балів. Поступово вимальовувалася дванадцятка кращих команд світу, і моя була в їх числі.
  ***
   Через півтора року наш Калі-Ка оголосив, що на Новий рік, тобто на День Весняного Рівнодення моя команда, визнана однією з кращих в Західній Європі, відправиться разом з ним на Збори в Камбоджу. Це був шанс.
   Сценаристи і режисери, зв'язавшись зі своїми кращими в світі колегами, взялися за написання загального сценарію, артисти репетирували, освітлювачі і техніки готували світло та декорації - працювали всі. У "відрядження" я мала взяти обмежену групу: всього дванадцять танцюристів, невеликий колектив музикантів і співаків, техніків-освітлювачів, гримерів і костюмерів. По стільки ж брали і інші дванадцять кращих Жерців, які в таємниці від всіх розробляли план знищення іншопланетних загарбників.
   А потім ми полетіли в Камбоджу до пірамід господарів планети влаштовувати їм Велике Свято. У перший день ми організували виставу з тваринами і людьми. П'ятиметрові Крони Гер і Зев сиділи на золотих тронах, що стояли поруч на Великій піраміді. Їх двометрові діти, як глядачі, влаштувалися на три щаблі нижче. Музиканти зайняли щаблі ще нижче, утворивши зведений оркестр. Співаки, озброєні мікрофонами, стояли біля підніжжя піраміди. Безліч людей сиділи і стояли на бетонних кубах-будинках, у провулках і по краях площі.
   Ми, всі дванадцять Жерців, сиділи на слонах, яки йшли в колоні інших тварин, прикрашених складними прикрасами з пір'я і квітів. Між ними виробляли хитромудрі рухи танцівники і танцівниці в неймовірно яскравих нарядах. Нам треба було продемонструвати повну лояльність, неймовірний захват і безмежне обожнювання до наших Богів.
   Судячи з їх висунутих язиків і блаженних обличч, свято вдалося. Гер і Зев з'їли серця і мізки дванадцяти слонів, дванадцяти зебр, дванадцяти крокодилів і дванадцяти кенгуру, запивши все це кров'ю. Крони-Діти не їли нічого. Після ситого танцю знекровлені тіла тварин були віддані людям, які тут же розвели на площі багаття і заходилися їх смажити. Сьогодні ми повечеряли слонятиною.
   Другого дня артисти влаштовували різні вистави, було багато пісень і танців, вино і пиво лилося рікою, всі веселилися і чекали чогось незвичайного. Жертвопринесення Кронів-Дітей було призначено на восьму годину вечора. Коли Сонце сховалося за деревами, серед факелів у напівтемряві раптом замерехтіли прожектори світлового шоу. В їх світлі на площі з'явилися вісімнадцять Кронів, кожного з яких, взявшись за їх нижні руки, виводили по дві танцівниці. Вони і розставляли їх у танці по площі - одне маленьке коло з шести Кронів Зева і одне велике з дванадцяти Кронів Гера. Найголовнішим оформленням цієї трапези був надзвичайно яскравий і барвистий концерт.
   А для самого жертвопринесення ми не стали вигадувати нічого нового, зробили все так само, як вони показували півтора роки тому. Крони-Батьки, з'ївши всіх своїх дітей, пустилися у танок серед розвішаних на мотузках їх шкір та нутрощів, а Жерці і артисти єдиним хором під урочисто-веселу мелодію співали хвалебну пісню на їх честь, ховаючи за нею свої думки. Ми теж пританцьовували, наслідуючи Синюків, але швидше від нетерпіння, ніж від радості. Богів-прибульців залишилося на Землі всього двоє і вони от-от повинні були заснути...
   Заснули вони далеко за північ, кожен у своїй піраміді. Дітей-конкурентів вже не було, а нас вони не боялися. Хіба може страва з'їсти Бога? І хоча в наших головах все сильніше лунав саме цей клич: "З'їсти Бога! З'їсти Бога!" їсти ми їх, звичайно ж, не стали. Шестеро з нас зайнялися Гером, шестеро - Зевом. Діяли всі дуже швидко і злагоджено. Майже одночасно були вийняті всі їхні серця і мізки і тут же кинуті у багаття. Агонізуючі тіла ми порізали лазерними ножами на шматки і відправили туди ж. До самого ранку ми стояли над багаттями, стежачи за тим, щоб від Кронів нічого, крім попелу, не залишилося...
  Епілог.
   Через деякий час ми повернулися у своє рідне місто. Про те, що ми були Жерцями, тут ніхто не знав. Наче після тривалої відпустки, я повернулася на свою роботу. Справ було багато - всі співробітники Кріоцентра розморожували людей з підвалу. Крім того я отримала нові ідеї для своїх генетичних досліджень.
   Якось так вийшло, що після пережитого ми з Валеркою вже не уявляли життя один без одного, а тому стали жити разом. Тепер він не ходив зі мною на роботу, а лише зустрічав після неї. Свою детективну практику він кинув, натомість зайнявся вивченням пам'яток старовини. Особливо його цікавили не розкопані піраміди Європи.
   Інна з Ігорем, з якими ми підтримуємо дружні стосунки, запропонували зіграти одразу два весілля, відзначивши ними річницю Перемоги. До цього часу у них повинна буде з'явитися дитина.
   Хоча населення Землі і поменшало, дещо стало і позитивним: припинилися війни, зменшилася злочинність, з'явилося багато нових об'єктів для туризму. Інженери вивчають космічні кораблі та їх обладнання, генетики копаються в геномі прибульців, сподіваючись знайти секрет безсмертя, археологи розкопують все нові і нові піраміди по всьому світу, історики переписують історію... А все людство об'єдналося, розуміючи, що Крони, або ще хтось їм подібний, можуть прилетіти до нас знову і їм треба буде дати гідну відсіч.
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"