Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Дивна

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Знайомство з дивною дівчиною, яка виявилася гостею на Землі, змінило моє життя...

  
  ДИВНА
  ПОВІСТЬ
  (З 1976 по 2002 роки)
  
  Частина перша
  ДИВНА ДІВЧИНА
  
  * 1 *
   Вперше я побачив Її влітку у горах Швейцарії, куди приїхав на канікулах разом зі своїм другом Генріхом, з яким ми вчилися тоді в Технічному Університеті Мюнхена. Ми бродили по гірських пішохідних доріжках, милувалися краєвидами з оглядових майданчиків, жартували, сміялися, фотографувалися - тобто, робили все те, що роблять зазвичай туристи, які приїжджають у незнайомі місця. Вже порядком втомившись, ми повернули за черговий виступ скелі і побачили ЇЇ.
   Вона стояла перед шлагбаумом, що перегороджував прохід до оплачуваної стежки-петлі. На шлагбаумі було написано, що з цієї стежки відкриваються незабутні краєвиди на гори Паровоз, П'ятерню Велетня, Горбатого Гнома, Німфу та інші. Але... саме в цей час у працівника, що бере плату за вхід на стежку, була перерва на обід. Вона стояла і оглядалася. З будки вийшов білетер і підійшов до неї.
   - Вибачте, фроляйн, - Шанобливо звернувся він до неї. - Обід закінчиться через двадцять хвилин, і Ви все зможете подивитися.
   - Шкода. - Відповіла вона, посміхнувшись і злегка схиливши голову набік з якимись такими інтонаціями, що білетер відкрив шлагбаум, пропускаючи її на стежку, і навіть забувши про плату.
   Ми теж було сунулися до стежки, але шлагбаум було знову опущено просто перед нашими носами.
   - Вибачте, майне херен, у нас перерва. - І білетер знову зник у своїй дерев'яній будці.
   Ми з Генріхом перезирнулися, відійшли у бік і сіли на лаву неподалік від шлагбаума. Знічев'я стали спостерігати за Нею. Це була невеличка, тендітна дівчина з довгим, хвилястим, золотистим волоссям, зібраним у розкішний хвіст. Вона була одягнена в коротку чорно-синю трикотажну сукню і ходила по гірських стежках у чорних туфлях-човниках на високих тонких підборах. І як ходила! Здавалося, вона ледь торкається підошвами землі, ніби ширяючи над стежкою, і лише вдаючи, що ходить. У сонячних променях золотом спалахувало її волосся і якась прикраса на грудях. Вона то проходила трохи вперед, то зупинялася, щось розглядаючи, то знову поверталася до попередньої точки. Щось в ній було притягуюче і дивне...
   - Еріх, тобі не здається дивним, що у неї нічого немає в руках - ні фотоапарата, ні сумочки, ні гаманця... - Генріх навіть підвівся з лави.
   - А може, у неї все необхідне заховано у кишенях. - Припустив я, уважно придивляючись до її сукні.
   - Які кишені?! Сукня абсолютно відверта, там нічого сховати.
   - Еге ж, таке враження, що вона вийшла з офісу на хвилиночку і відразу ж збирається повернутися назад.
   - Який офіс?! Ми добиралися сюди по стежках більше двох годин, аж ноги болять, і ніяких ні офісів, ні магазинчиків, ні кафешок на шляху не зустрічали.
   - А у неї ноги, здається, зовсім не болять... та ще на підборах. Пурхає, як метелик... - І ми замовкли, милуючись її невагомістю і грацією.
   Обідня перерва закінчилася і білетер, відкривши шлагбаум і взявши по дві марки за вхід, пропустив нас на стежку. Дійсно, краєвиди зі стежки, яка петлею огинала невисокий уступ, були фантастичними! І з кожної точки нашим поглядам відкривалися все нові і нові скелі самих різних форм і дивовижної краси, змінюючи залежно від освітлення колір із зеленого на коричневий, з сірого на фіолетовий. Не змовляючись, ми майже бігли, на пару секунд зупиняючись в деяких місцях, щоб сфотографуватися, і недалеко від виходу наздогнали-таки ЇЇ! Я попросив Генріха сфотографувати мене так, щоб і Вона потрапила в кадр. Вона помітила це, але не стала відвертатися, а спокійно повернулася до нас, позуючи. Зробивши кілька знімків, ми підійшли, щоб познайомитися.
   - Добрий день, дозвольте представитися. - Почав я. - Мене звуть Еріх, а це мій друг Генріх.
   Вона посміхнулася і простягла нам руку для потиску.
   - Еріх, дуже приємно. Генріх, дуже приємно. А я - Галина. - У неї був якийсь дивний акцент, який абсолютно не псував її мову, а навіть, начебто, пасував їй.
   - Правда, тут дуже красиво? - Підтримав розмову Генріх. - А повітря яке чудове!
   - Так, гарно. Повітря хороше. А у мене повітря можна пити.
   - Як це - пити? - Здивувався я.
   - Так, пити, як воду. Воно дуже смачне. Там, у мене, де я живу. - Вона показала вгору величезними синіми очима, кольору яких вторило і золоте кольє з трьома великими синіми каменями, надіте поверх сукні.
   - А звідки ти? - Запитав Генріх.
   - Зараз з України. - Відповіла вона
   - Зараз? А раніше? - Вирішив пожартувати я, думаючи, що вона просто не правильно побудувала фразу.
  - А раніше дуже далеко. - Вона підняла руку до рівня голови і якось невизначено поворушив пальцями. - І навіть тут. - Відповідь абсолютно не внісла ясності, але заглиблюватися у зміст сказаного я не наважився.
   - А ми приїхали з Німеччини, з Мюнхена. - Уточнив Генріх.
   - Чим ви там займаєтеся?
   - Ми студенти. А зараз у нас канікули. - Відповів Генріх.
   - А ти, напевно, ще у школі вчишся? - Запитав і я.
   - Я весь час учуся. - Відповіла вона. - Школа, інститут, ще інститут, вся Земля...
   - Ти приїхала сюди на канікули або у відпустку? - Продовжував розпитувати Генріх.
   - Зараз у мене вихідний.
   - Ти що, сюди приїхала просто на вихідний? - Здивувався я.
   - Я так можу. - З посмішкою відповіла вона.
   - Два інститути? - Вирішив уточнити Генріх. - А скільки тобі років?
   - На Землі тридцять. - Можливо, ця її дивна відповідь була обумовлена не досконалим знанням мови? Я не став уточнювати. Це "тридцять" вибило у мене грунт з-під ніг - нам-то було всього по двадцять два!
   - Правда, тридцять? - Здивувався Генріх. - Може, ти неправильно сказала?
   - Тридцять. - Вона нахилилася, взяла гілочку під ногами і намалювала на землі дві цифри - 30.
   Подумати тільки! Ця витончена дівчинка, яка ростом ледь досягала мого плеча, а високому Генріху ледь діставала до грудей, була старше нас на вісім років! Це просто не вкладалося в голові... Ми підійшли до виходу зі стежки-петлі.
   - Велике спасибі, до побачення! - Сказала Галина білетеру, який так і не взяв з неї грошей.
   І ми пішли далі вже втрьох, розмовляючи про те - про се, про все і ні про що. Іноді ми зупинялися, щоб сфотографуватися. В одному місці, для красивого кадру, я вирішив взяти її на руки. Вона поставилася до цього абсолютно спокійно, наче так і повинно було бути. Боже мій! Якою вона виявилася легкою! Наче я підняв не дівчину, а пухову подушку.
   - Скільки ти важиш? - Здивувався я.
   - Тут сорок вісім кілограмів. - Знову якось незрозуміло відповіла вона.
   - Не може бути! Я думаю, що не більше п'ятнадцяти! - Я зовсім не хотів опускати її на землю, так і хотілося нести її кудись нескінченно довго.
   - А дай-но, я спробую! - Генріх підійшов до мене і рішуче простягнув руки. Я передав Галину йому. - Не більше двадцяти. - Розгублено пробурмотів Генріх. Я сфотографував його з Галиною на руках. Вона виглядала так природно, ніби всі тільки те й робили, що все життя носили її на руках.
   - Все, сфотографувалися. - Сказала Галина. - Постав униз. - І Генріх обережно поставив її на землю.
   Через деякий час пішохідна стежка вивела нас до невеликого кафе, розташованого на уступі скелі, що нависав над річкою. Внизу пропливав маленький пароплав, уздовж берегів проглядалися акуратні будиночки, люди внизу здавалися мурахами. Ми сіли за столик під парасолькою і замовили по сосисці з булочкою і по склянці малинового лимонаду.
   - Мені теж сосиску і стакан молока. - Попросила Галина.
   - Вибачте, у нас немає молока. - Розгубився офіціант.
   - Шкода. - Вона посміхнулася, нахиливши голову на бік і дивлячись прямо в очі офіціантові, а потім повернулася до річки.
   А як нам було шкода! Всередині мене просто вогнем розгоралося бажання схопитися і кинутися на пошуки цього молока! Але де його можна роздобути в горах?
   Офіціант пішов. Яке ж було наше здивування, коли хвилин через п'ятнадцять він підкотив до нашого столика на мопеді з пляшкою молока! Тут же підбіг другий офіціант і приніс стакан.
   - Дуже дякую! - Посміхнулася їм Галина.
   Офіціанти просто розпливлися і щасливі пішли за стійку. Я теж відчув невимовне щастя. Судячи з виразу обличчя Генріха, подібне почуття відчував і він.
   Ми посиділи ще деякий час і, нарешті, зібралися йти. Вже розплачуючись, я помітив, що замовлення Галини у наш рахунок не було включене. Може, у неї тут уже було оплачено?
   Спускатися до входу в гірський парк було набагато легше. Уже вечоріло, коли ми підійшли до своєї машини на стоянці.
   - Куди тебе підвезти? - Запитав я, відкриваючи дверцята.
   - А куди ви їдете?
   - Ми зупинилися в готелі "Елефант".
   - І я там. - Вона спокійно сіла в машину на переднє сидіння. Я сів за кермо, а Генріху довелося сісти ззаду.
  * 2 *
   Увійшовши до готелю, ми підійшли до стійки за ключами. Галина стояла поруч. Ми відійшли в сторону, щоб почекати її. Вона щось, посміхаючись, відповіла адміністратору і підійшла до нас.
   - Йдемо? - Як ні в чому не бувало запитала вона.
   Розгубившись, ми не стали уточнювати, куди саме ми йдемо і попрямували до свого номеру. У нашому номері було два ліжка, диван, два крісла і стіл. Увійшовши, Галина відразу ж попрямувала до дивана і сказала:
   - Я буду спати тут! - У нас не виникло жодних заперечень.
   Прийнявши по черзі душ, ми з Генріхом влаштувалися на нічліг. Галина довго хлюпалася у душі, потім світло згасло, і вона прослизнула у темряві до дивану. Мабуть, ми дуже втомилися за день, тому що я зовсім не пам'ятаю, як заснув.
   Прокинувся я від того, що хтось лоскотав мені ніс пір'їнкою. Це була Галина.
   - Прокинувся?! Вставай! - Свіжа і радісна, вона засміялася і відійшла до вікна. На ній була зелена сукня, великий зелений камінь на золотому ланцюжку і така ж каблучка на пальці доповнювали наряд. На ногах були темно-зелені замшеві туфлі-човники. Як це?! Вчора вона була у синій сукні, з синіми каменями в кольє і в чорних туфлях. Де вона переодягнулася? Адже сумки у неї не було!..
   Я встав, загорнувшись у покривало. З душа вийшов вже вимитий і поголений Генріх з голим торсом, але в джинсах. Він здивовано дивився на Галину:
   - Звідки ти взялася? Коли я прокинувся, тебе не було у номері.
   - Я на хвилинку виходила. Мені потрібні речі. - Вона показала очима в кут: там стояла невелика дорожня сумка.
   Клянуся чим завгодно - ще мить тому її там не було! - Я повинна їхати. Мені пора. Будемо прощатися?
   - Що, просто зараз? - Мені дуже не хотілося, щоб наше знайомство так швидко закінчилося.
   - Можна спочатку поснідати. - Відповіла вона, явно вловивши мій настрій.
   Я помчав у душову, швидко привів себе до ладу, і незабаром ми вже спустилися до готельного ресторану і, взявши тарілки, почали вибирати сніданок на фуршетному столі.
   Їла Галина з апетитом і цікавістю, ніби куштуючи незнайомі страви. Як і вчора, жодному з офіціантів і в голову не прийшло вимагати з неї гроші. І хоча ми перебували поруч з нею, до нас офіціант підійшов і за себе нам платити довелося.
   Після сніданку ми попрямували до виходу з готелю. Біля дверей я раптом помітив, що в руках у Галини з'явилася дорожня сумка. Але ж в ресторан ми заходили без нічого!!!
   - Ти взяла з собою сумку? - Поцікавився я.
   - Так, мені пора. - Як ні в чому не бувало відповіла вона.
   - Давай, ми тебе підвеземо. - Запропонував Генріх.
   - Ні, не треба. Вже під'їхав мій автобус.
   І правда, саме у цю мить до зупинки біля готелю під'їхав автобус, що їхав до аеропорту. Галина ввійшла у салон, двері зачинилися і автобус рушив.
   Ми з Генріхом прийшли до тями, кинулися до стоянки, сіли в свій автомобіль і рушили за автобусом. На кожній зупинці ми гальмували за ним, сподіваючись, що Галина помітить нас і вийде, але вона так і не з'явилася до самого кінця. Не вийшла вона і в аеропорту. Ми з Генріхом почекали кілька хвилин, потім, не змовляючись, вийшли і пішли до автобуса. Він виявився порожній - навіть водій вийшов покурити. Куди зникла Галина? І як? Адже ми не спускали з автобуса очей!!!
  * 3 *
   У Мюнхені ми з Генріхом знімали одну квартиру на двох - дві спальні, вітальня, кухня і санвузол. І машину - стару БМВшку - ми купили одну на двох. На ній ми їздили і в університет, і по місту, і на дискотеки - всюди разом. Взагалі, за чотири роки навчання ми стали, як брати.
   Спочатку Вона снилася мені кожен день. Просто в голові прокручувалися події нашої зустрічі і все чіткіше вимальовувалися питання, пов'язані з її дивною поведінкою і дивними словами. Потім ці сни стали приходити рідше, але після них я цілий день ходив щасливий. Генріх якось поділився зі мною, і виявилося, що він теж бачив подібні сни і відчував такі ж відчуття. Зрозуміло, монахами після тієї зустрічі ми не стали і в нашому житті траплялися одноразові дівчата, але спогади про Галину якось наповнювали душу тихим щастям...
   Приблизно через десять місяців, навесні Галина прийшла до мене уві сні, сіла на край ліжка і сказала:
   - Ти ще не забув мене?
   Я тільки заперечливо та розгублено похитав головою.
   - Я завтра приїду до вашого міста, ми можемо зустрітися.
   - А як я тебе знайду? - Я сів на ліжку і взяв її за руку.
   - Воно саме зустрінеться. - Пролунала незрозуміла відповідь, і Галина, підійшовши до відчиненого вікна, розчинилася у темряві.
   Я схопився, підбіг до вікна, виглянув у нього - ніде нікого. Тільки світлі плями ліхтарів на мокрому після дощу асфальті... І тут я прокинувся - у ліжку, як і лягав. Хоча я і розумів, що це всього лише сон, половину дня я провів в нервовому очікуванні. Після лекцій ми з Генріхом вийшли до стоянки.
   - Еріх, ти якийсь неуважний сьогодні. - Почав він і чомусь озирнувся.
   - А ти чого озираєшся? - Питанням відповів я. - Чекаєш когось?
   - Ну, як тобі сказати... - Генріх явно відчував незручність. - Мені сон наснився, що я повинен декого сьогодні зустріти.
   - Галину! - Вигукнув я. Генріх здивовано на мене подивився і кивнув. - Мені теж наснився сон. - Пояснив я.
   - І де ж ми її можемо зустріти? - Він знову розгублено озирнувся по сторонах.
   - Не знаю... Давай просто йти прямо... - І ми пішли по тротуару в тіні дерев.
   Вона йшла нам назустріч по протилежній стороні вулиці. Йшла так, ніби ходила тут кожного дня. Цього разу на ній була картата синьо-зелена сукня, чорні туфлі на шпильці і маленька картата синьо-зелена сумочка з лакованими чорними вставками, на ремінці через плече. Волосся майоріло навколо голови величезною золотистою гривою, зібране у хвіст заколкою з синіми каменями. Помітивши нас, вона помахала нам рукою, ніби ми розлучилися тільки вчора, і перебігла через дорогу.
   - Доброго дня! - Радісно посміхаючись, вона протягнула нам руку.
   - Здрастуй! - Відповіли ми майже хором і одночасно потиснули її руку, так що в потиску сплелися одразу три руки.
   - Ти зовсім не змінилася! - Вигукнув Генріх. - Наче пройшло всього кілька днів.
   - А скільки у вас пройшло часу? - Це питання в її вустах звучало цілком природно.
   - У нас пройшло майже десять місяців. - Відповів я.
   - Якщо точніше, то дев'ять місяців, три тижні і два дні. - Уточнив Генріх.
   - А у мене - один тиждень! - І вона посміхнулася.
   Ну як було розуміти її відповідь - як негаразди з німецькою мовою, як жарт чи ще якось?
   - Поясни. - Зупинився Генріх.
   - Будь ласка. - Вона присіла прямо у пісочниці дитячого майданчика, повз яку ми саме проходили, взяла паличку і стала креслити графік. - В одновимірному вимірі вектор часу спрямований по прямій від нуля до нескінченності, тоді час тече так... - Вона розділила вісь Х на кілька рівних відрізків. - Припустимо, що кожен відрізок - це один день. У двовимірних координатах, - Вона домалювала вертикальний вектор Y. - Час може йти під кутом до осі Х. - Вона провела вектор з точки 1 на осі Х під кутом приблизно 60 градусів і зазначила на ньому такі ж рівні відрізки. - Тоді, якщо на цьому векторі пройде чотири дні, - Вона опустила перпендикуляр на вісь Х. - То на осі Х пройде всього два дні. А якщо кут нахилу збільшити, то і рік, проведений там, може виявитися кількома днями тут. І навпаки. А якщо взяти вектор перпендикулярно, то там можна прожити кілька років, і повернутися у ту ж мить, коли пішов звідси... - Вона встала, милуючись своїми кресленнями, і обтрусила руки. - А в багатовимірних координатах можна користуватися цілим віялом різноспрямованих векторів. - І вона ногою стерла свій графік.
  
   6
   5
   4
   3
   2
   1
   0 _____________________________________________________
   1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
  
   - Зрозуміло... - Пробурмотів Генріх.
   - Залишається тільки навчитися користуватися цими кутами і векторами. - підтакнув я.
   - Я вмію. - Як ні в чому не бувало відповіла вона. - Куди ми підемо?
   Ми запропонували повернутися по вулиці назад, до нашого авто і покататися по місту. Вона погодилася.
   Щасливі від зустрічі з нею, ми показували Мюнхен, його пам'ятки і милі нам місця, розповідали, які події відбувалися з нами у тому чи іншому місці, жартували і сміялися. Величезний стометровий фасад неоготичної будівлі Ратуші і дві готичні вежі Фрауенкірхе справили на неї дивне враження, ніби вона слухала музику. А біло-золотий фасад Азамкірхе, щедро прикрашений пілястрами, ліпниною і всім тим, що запас у своєму арсеналі стиль бароко привів її в грайливий настрій. У Баварському археологічному музеї Галина раптом зупинилася біля вітрини з первісними прикрасами і, дивлячись на кістяні намиста первісної людини, якось задумливо промовила:
   - То ось де ти знайшлося...
   - Ти що, колись це втратила? - Жартома запитав Генріх.
   - Ні, я колись це подарувала... Тільки тут не вистачає ще сонячного каменю.
   Після її креслень часу ми вже не наважувалися ставити ніяких уточнюючих запитань. Непомітно настав вечір.
   - А чи не час нам чимось підкріпитися? - Запитав Генріх, коли ми порівнялися з кафе, яке вже запалило рекламні ліхтарі.
   - Давайте зайдемо сюди! - Вигукнув я, відчуваючи, як шлунок раптом заспівав від голоду.
   - Час підкріпитися! - Констатувала Галина і рішуче штовхнула двері кафе. Ми увійшли за нею. І знову офіціант, принісши замовлення, з Галини грошей не взяв.
   - А чому ти ніколи не платиш? - Трохи соромлячись, запитав я.
   - У мене немає грошей. - Спокійно відповіла вона.
   - А як же ти тоді сюди приїхала? - Здивувався Генріх.
   - Просто так. - Галина знову зробила той незрозумілий жест - підняла руку до рівня голови і поворушила пальцями.
   - Ти приїхала поїздом чи на автомобілем? А, може, прилетіла літаком? - Я хотів внести трохи ясності.
   - Ні. - І як розуміти таку однозначну відповідь?
   - А, може, ти з Місяця звалилася? - Не вгамовувався Генріх.
   - Майже. Тільки не з Місяця.
   Ми перезирнулись і вирішили поки припинити розпитування.
   - А які в тебе плани на вечір? - Запитав Генріх, щоб заповнити виниклу паузу.
   - Давайте підемо на дискотеку! - Запропонував я, не даючи Галині часу придумати якийсь привід для відмови.
   - Давайте! - Погодилася вона і одразу ж піднялася з-за столу.
   - Тобі не треба переодягнутися? Де ти зупинилася? Ми можемо тебе підвезти, тільки скажи куди. - Я хотів дізнатися її адресу, щоб мати можливість зустрітися з нею ще.
   - Переодягнутися... Добре, я зараз прийду. - Галина попрямувала у дамську кімнату і за п'ять хвилин вийшла в довгій чорній сукні, струменюючій бордовими іскрами, яка при ходьбі виявилася широкими брюками. Волосся вона встигла розпустити і воно широким водоспадом стікали по її спині нижче талії. Сумочки в руках у неї вже не було. - Так мені зручно буде танцювати? - Запитала вона і покрутилася перед нами.
   - Дуже гарно!.. - Промовив я, навіть не намагаючись питати, як вона примудрилася знайти наряд у першому-ліпшому кафе.
   - Чудово!.. - Нарешті, ковтнувши, зміг закрити рота Генріх.
   - Ну, поїхали! - І вона попрямувала до нашої машини.
   Коли ми з'явилися разом з Галиною на дискотеці, яка знаходилася неподалік від університету, всі знайомі і незнайомі студенти буквально застигли, розкривши роти. А коли вона стала танцювати, в переповненому залі поступово навколо неї стало розширюватися вільне поле - більшість відходили в сторону і просто дивилися. Захоплення було в очах і в юнаків, і в дівчат - під звичайну, модну у цьому сезоні музику Галина танцювала зовсім не так, як було прийнято у нас. Це було чарівне видовище повне змієподібних вигинів, потоку мерехтливої тканини, злітаючого і опадаючого волосся, несподіваних поворотів, чарівних рухів рук... Я почав відчувати, як мене все більше і більше захоплює любов... Галина у танці підійшла до мене, схрестила мої руки на своїй талії і, прогинаючись над моїми руками, поклала свої мені на плечі... Таких відчуттів від танців я ще ніколи не відчував.
   Музика закінчилася, ми підійшли до Генріха.
   - Я з тобою теж потанцюю, - Сказала йому Галина, - Але не так, як з Еріхом. Я буду танцювати, як всі.
   - Чому? - Розгублено запитав той.
   - Еріх мені ближче.
   Такої відповіді високий і красивий Генріх, гроза всіх дівчат, ще ніколи не отримував.
   Я переміг!!! Я часто був у тіні Генріха і на побачення ходив найчастіше, коли дівчата ходили парами. А Галина сама обрала мене! Я їй чомусь здався ближчим! Серце від щастя так і вискакувало. Після одного танцю з Генріхом, Галина всі інші танцювала тільки зі мною!..
   Генріх не став втрачати часу даром і танцював з іншими, час від часу кидаючи погляди на нас. Коли в перерві між танцями ми сіли за столик, Галина раптом торкнулася його руки, нахилила голову набік, посміхнулася і сказала:
   - Не сердся, так треба.
   І я раптом зрозумів, що ні заздрості, ні розчарування, ні тим більше злості Генріх не відчуває. Між нами все та ж дружба, яку зустріч з Галиною не порушила. І хоча вона, як і раніше викликала у нього захоплення, любов до неї в його серце не проросла.
   Після дискотеки Генріх поїхав додому на машині. А ми з Галиною пішли гуляти по нічних вулицях Мюнхена. Виявляється, це дуже цікаво - просто бродити, обійнявшись, вулицями, заглядаючи у вітрини магазинів і придумуючи якісь смішні історії для вітринних експозицій. Нічні вулиці і пам'ятки міста виглядають зовсім по-іншому. Величезний фасад будівлі Ратуші, підсвічений прожекторами, здається ще більш величним. А вежі Фрауенкірхе в темряві здавалися двома скелями... Іноді я підхоплював її на руки і переносив через дорогу або просто ніс, переповнюючись щастям від такої близькості. І цілувалися, цілувалися, цілувалися... Ці поцілунки були як наркотик - чим більше я її цілував, тим більше хотілося ще...
   - Я тебе кохаю! - Повторював і повторював я, цілуючи її. Я так хотів почути у відповідь те ж саме, але вона мовчала. - Скажи, що теж любиш мене!
   - Я не впевнена. Ми ще так мало знайомі.
   - Але ж я подобаюся тобі?
   - Так, подобаєшся. І мені добре з тобою. Але...
   - Ну тоді, хоча б, обмани мене і скажи, що любиш.
   - Я так не можу. - Як я не вмовляв, сказати ці прості три слова вона так і не захотіла.
   Близько четвертої години ранку ми, нарешті, дійшли до будинку.
   - Отут ми з Генріхом і живемо. - Сказав я, підводячи її до дверей під'їзду.
   - Мені час іти. - Відповіла Галина.
   - Куди ж ти підеш? Уже майже ранок, я сам відвезу тебе, куди ти скажеш. -Я повернувся до дверей, щоб відчинити їх, озирнувся - Галини ніде не було!
   У розгубленості я пробігся по вулиці в одну сторону, в іншу, заглядав за автомобілі, припарковані біля будинку, під автомобілі - нікого... Галина знову зникла.
  * 4 *
   Закінчивши університет, ми з Генріхом потрапили стажистами в четвертий за величиною аеропорт Європи - до Франкфурта-на-Майні. Нам навіть вдалося влаштуватися працювати диспетчерами в одну зміну. Тепер ми були цілком самостійними, працюючими людьми, від яких залежала безпека пасажирів Люфтганзе. Жити, як і раніше, ми вирішили разом, знявши невелику квартирку в мальовничому районі Франкфурта - Альт-Заксенхаузені (Старі Саксонські Будинки).
   Галина з'явилася приблизно через два роки...
   Ми саме закінчили нічну зміну і виходили через службовий вихід диспетчерської. Було близько сьомої години ранку, площа та вулиця перед аеропортом ще не заповнилися людьми і машинами, тільки в кінці площі з"явилася якась одинока постать. Я одразу її впізнав.
   Галина бігла до мене, розкинувши руки в сторони. Я з радістю припустив їй назустріч, і ми з розгону кинулися один одному в обійми...
   - Ну, як у вас справи? - Запитала Галина, нарешті, знявши мої руки зі своєї талії, і повернулася до Генріха.
   - У нас все добре. - Розгублено відповів той.
   - Куди ми підемо? - Як ні в чому не бувало запитала Галина.
   - Ми щойно зі зміни. - Прийшов до тями Генріх. - Пропоную для початку поснідати.
   І ми попрямували до найближчого кафе.
   Перекусивши, я запропонував з'їздити до нас додому, щоб привести себе в порядок після нічної зміни і трохи відпочити. Галина погодилася. Вже у машині, я все-таки не втримався і задав їй питання, яке вже давно турбувало мене:
   - Галина... А як ти тоді зникла? Я всюди шукав тебе...
   - Просто стрибнула. - Спокійно відповіла вона.
   - Як "стрибнула"? - У цей час Генріх припаркувався неподалік від нашого будинку і ми почали виходити з машини.
   - Стійте. - Галина поставила нас поруч навпроти себе, потім відійшла назад на пару кроків і сказала:
   - Стрибайте до мене!
   Ми зробили великий стрибок до неї.
   - Як ви стрибнули? - Запитала Галина.
   - Підігнули ноги, відштовхнулися і стрибнули трохи вгору і вперед...
   - А чому ви стрибнули саме сюди, а не в сторону або не перелетіли через мене? - Продовжували сипатися дивні питання.
   - Ну, ми ж бачимо, де ти стоїш...
   - Я теж бачу, куди мені треба. Я представляю напрямок і відстань, розраховую кут часу і стрибаю. Того разу я стрибнула до себе додому, в Україну, мені треба було збирати сина до школи.
   - У тебе є син? - Я не міг собі такого навіть уявити. Ця дівчинка... Хоча, тепер їй, мабуть, має бути вже років тридцять три...
   - І він навіть ходить до школи? Скільки йому років? - Генріх теж був ошелешений.
   - Йому одинадцять років.
   - А чоловік у тебе є? - Мені так хотілося почути "ні"!
   - Є. У тому житті. - Її відповідь знову виявилася дивною і незрозумілою.
   Не ставлячи більше жодних питань, переварюючи почуту інформацію, ми піднялися на третій поверх і увійшли до квартири. Галина сіла на диван і включила телевізор, а ми вирушили кожен до своєї кімнати, потім у ванну і, приблизно через півгодини, приєдналися до неї.
   Перед нею стояв наш журнальний столик, відсунутий від каміна і сервірований чимось незрозумілим. Звідки це все взялося?
   - Що це? - Запитав Генріх, підходячи ближче.
   - Сідайте, я зараз вам все розповім...
   Ми сіли, підсунувши до столика крісла і втупившись на величезні, розміром з диню, жовті з рожевими прожилками жолуді.
   - Це пиріжки. Їх так називають, тому що їх можна пекти. - Галина взяла один з "жолудів" (близько тридцяти сантиметрів завдовжки і близько п'ятнадцяти в діаметрі, тугий жовто-зелений капелюшок зверху з міцним, коротким держаком, гострий півторасантиметровий шип на протилежному кінці) і акуратно зрізала ножем капелюшок. - Капелюшок треба зрізати неглибоко, всього на два сантиметри. - Продовжувала Галина. - Тепер потягнути за хвостик... - Вона, поклавши ніж на стіл, потягнула за держак і за капелюшком "жолудя" потягнулося з нього гроно червоних круглих ягід, а по кімнаті поширився дуже приємний запах, що був віддалено схожий на суміш запахів дині, суниці, болгарської троянди і чогось незрозумілого. Поклавши це гроно на тарілку, Галина розлила по фужерах сік з "жолудя".
   - Ну, давайте вип'ємо за зустріч!
   Ми чокнулись і обережно спробували напій - смак був незнайомим і дуже приємним, все та ж суміш дині, суниці, троянди і ще чогось. Після кількох ковтків вся втома кудись зникла, ми були свіжі і бадьорі, ніби щойно виспалися. Галина розклала нам у розетки ягоди - солодкувато-кислуватий смак цих ягід, що бадьорив і злегка п'янив, ні, навіть не п'янив, а скоріше викликав легку ейфорію, був чудовим.
   - Тепер вам не треба відпочивати? - Запитала вона, відправляючи чергову ягоду в рот. Ми тільки кивнули у відповідь. - Тільки не дуже захоплюйтеся - ці ягоди трішки... як це сказати... афродизіак. Так, здається. - І вона почала розрізати на скибочки сам плід.
   Мені і без всяких афродизіаків було... як би це сказати... дуже добре. Сам плід по консистенції був схожий на соковите яблуко, тільки у шкірці, схожій на динну. І якщо у дині шкірку викидають, то шкірку "пиріжка" можна було їсти.
   - Її ще можна смажити, як чіпси. - Сказала Галина. - Тільки вони солодкі. Я вам потім посмажу.
   - Дивовижно! І сам плід, і сік, і ягоди! Звідки ж взялися такі "пиріжки"?
   - З моєї планети. Якщо ось так проробити дірочку, - Галина дістала (з повітря?) витончений чи то штопор, чи то ніж, схожий на ті, якими вирізають серцевину яблука, тільки значно меншого діаметру, прикрашений якимись прозорими, багатогранними кристалами, і вирізала тонкий отвір майже під самим капелюшком нового "жолудя". - То можна злити з нього сік. - Вона знову наповнила наші фужери. - А коли соку в ньому вже немає, то його можна покласти в духовку і спекти. На смак буде, як пиріжок з варенням. А з висушеної м'якоті можна робити борошно. Тільки воно теж буде солодким.
   - З якої "твоєї планети"? - Повернув її до головного питання Генріх.
   - З моєї Блакитної Планети.
   - Земля - теж блакитна. - Вирішив уточнити я.
   - Моя планета блакитніша.
   - А де вона знаходиться?
   - Там. - Знову той невизначений жест рукою на рівні голови. - В іншому часі і просторі.
   Ми з Генріхом перезирнулися. Ну не вкладалося в голові, що ми сидимо за одним столом з іншопланетянкою...
  * 5 *
   Потім ми знову втрьох гуляли містом, цього разу Франкфуртом. Галині дуже сподобалися живописні будиночки нашого саксонського району, площа Ремер з її Ратушею в Старому Місті і Франкфуртський Собор, але найбільше їй сподобалося у Пальменгартені (сад Пальм).
   Нам дуже хотілося більше дізнатися про її планету, але Галина не надто прагнула розповідати про неї. Всі відомості доводилося як кліщами з неї витягати.
   Ми дізналися, що навколо її Сонця кружляють кілька планет: на першій, найближчій до Сонця орбіті, знаходиться невелика напівпустинна планета, що має цілком нормальну атмосферу, але на якій дуже мало води і та, переважно, під поверхнею. Рослинність і тваринний світ там представлені пустельними екземплярами, віддалено схожими на земні. Температура перевищує сімдесят градусів на екваторі, близько п'ятдесяти у середній смузі і близько двадцяти на полюсах.
   Потім йде Блакитна Планета. Вона дуже схожа на Землю, хоча сила тяжіння на ній менше, небо - синє-синє, а повітря можна пити (Як? Це залишилося загадкою). Рослинність там, переважно, зеленого, синьо-зеленого і блакитного відтінків, - це дерева, чагарники, трави і квіти. Ще вона говорила про якісь кактуси, але якось мимохіть. Вісь Блакитної Планети розташована прямо перпендикулярно до Сонця, тому пір року на ній немає. Великих материків Планета не має, тільки безліч островів, розташованих широким поясом навколо екватора. Між островами пролягають морські протоки різної довжини і ширини, через деякі з них видно сусідні острови, а деякі сягають аж за горизонт. Клімат там дуже приємний.
   За поясом островів - широка гладь океану, а на полюсах - прохолодні землі, на яких часто йде сніг і середня температура тримається близько двох-трьох градусів нижче нуля (за Цельсієм).
   Навколо Блакитної Планети кружляє один самотній супутник і два у тандемі (всі назви Галина давала в перекладі на нашу мову). На супутниках теж є атмосфера і вода, клімат схожий на клімат самої Планети, але сила тяжіння там набагато менша, тому рослинність досягає гігантських розмірів. Там, за словами Галини, добре відпочивати після важких хвороб і переломів.
   Супутники Тандему обертаються навколо загального центру мас, і рухаються по одній орбіті.
   Ще далі обертається планета з двома супутниками. Там теж є атмосфера і можна жити, але тільки тим, хто любить зиму. Сама Галина буває там вкрай рідко, тому що любить тепло і море.
   От і все. Більше планет в її Сонячній системі немає. Ще вона розповіла про Новий Рік. Він настає тоді, коли на нічному небі супутники Тандему - Рут і Фут - стають горизонтально, а між ними розташовується самотній супутник Лут...
   Коли ми ближче до вечора проходили повз Стару Франкфуртську Оперу, Генріх, нарешті, здогадався залишити нас самих. Уже не дотримуючись жодних правил пристойності, я цілував і цілував її, повторюючи, як заклинання: "Я кохаю тебе! Я кохаю тебе! Я кохаю тебе!"
   - Я теж тебе кохаю, Еріх. - Раптом почув я ласкавий шепіт мені на вухо. Від несподіванки я мало не впустив Галину, яку тримав на руках, на тротуар.
   - А як же твій чоловік?
   - І чоловіка, і сина я дуже люблю. У тому житті.
   - Я не розумію, яке "те життя"? - Я обережно поставив її на землю.
   У світлі вуличного ліхтаря, під яким ми саме зупинилися, Галина витягнула перед собою обидві руки.
   - Це одне життя, - Вона показала головою на праву, а потім на ліву руку, - а це інше. Вони не перетинаються. У цьому житті я люблю чоловіка і сина, а в цьому - тебе.
   - Це паралельні світи?
   - Так. І вони ніколи не перетинаються. Тут я люблю тебе. - І вона знову мене поцілувала.
   Я підхопив її на руки і не опускав вже до самого будинку...
   Поки я думав, як дістати ключі, не відпускаючи Галини, вона сама просто штовхнула двері рукою і ті відчинилися. Точно так же відчинялися і всі наступні двері, поки ми з нею не потрапили до моєї спальні і я не поклав її на ліжко...
   Посеред ночі я прокинувся від якогось шурхоту - Галина одягалася у темряві.
   - Ти знову зникаєш? - Я дуже не хотів з нею розлучатися.
   - Так, мені вже час.
   - Але... - Я гарячково шукав вагому причину, з якої вона могла б залишитися. - У мене ж завтра день народження! - І як це я вчасно згадав. - Мені виповнюється двадцять п'ять років! Ти просто не можеш кинути мене в такий день!
   - Правда? Тоді це все міняє. Мені треба перерахувати стрибок... - Вона зникла просто переді мною: щойно була, і одразу ж не стало. Я схопився, розгублено озираючись, і раптом якийсь поштовх кинув мене назад на ліжко - це в кімнаті знову з'явилася Галина.
   - Ой! Еріх, я думала, що ти лежиш... Вибач, що стрибнула на тебе... Я можу залишитися.
   Я радісно підхопився, судорожно стягнув з неї сукню і все інше, кидаючи речі просто на підлогу, і потягнув її до ліжка...
  * 6 *
   - Вітаю тебе з днем народження! - Розбудив нас вранці крик Генріха, який увірвався до моєї кімнати з великим згортком у руках. - Ой, а ти не сам?... А я тут з подарунком...
   - У мене вже є один подарунок! - Я поцілував Галину, яка лежала на моїй руці, у щоку. - Але й від твого відмовлятися не буду. Давай його сюди!
   Генріх простягнув мені згорток і переминався з ноги на ногу біля ліжка, поки я, сівши на ліжку, його розгортав. Галина теж сіла, закутавшись у ковдру. У згортку виявився чудовий бритвений набір брендової марки. Галина провела рукою по моїй щоці:
   - Так, пора голитися. А мій подарунок буде потім.
   Після легкого сніданку, який приготувала нам Галина з чогось смачного, але абсолютно незрозумілого (можливо навіть, іншопланетного), ми розсталися з Генріхом до вечора. Увечері у нас вдома повинна була відбутися невелика вечірка тільки для друзів, і Генріх займався її організацією.
   - А зараз буде мій подарунок. - Сказала Галина, коли ми залишилися одні. - Еріх, ти бував в Єгипті?
   - Бував, але зараз, здається, не курортний сезон. - І я подивився за вікно. Там, як і вчора, був початок квітня. Погода, хоча і сонячна, все-таки не була літньою.
   - А ми й не збираємося на курорт. - Відповіла Галина. - І хоча весна в Єгипті - це дуже красиво, я покажу тобі щось незвичайне.
   Вона дістала з сумки (у неї не було сумки!) якийсь згорток і подала його мені.
   - Нам треба переодягнутися. Давай швидше! - І вона сама почала переодягатися у довгу бавовняну білу арабську сорочку і такі ж штани. На голову вона надягла білу чоловічу хустку - чи то шемаг, чи то куфію з чорним обручем - егаліте і стала схожою на звичайного арабського хлопчика, от тільки очі були надзвичайно синьо-блакитними. Я теж переодягнувся і подивився в дзеркало - араб арабом! Ще й вуса з бородою у мене темного кольору...
   - Приготуйся, зараз ми стрибнемо! - Вона міцно обійняла мене, притиснувши всім тілом до себе. - Закрий очі і затримай подих - з незвички стрибок може викликати запаморочення і нудоту.
   Я глибоко вдихнув і закрив очі. У ту ж мить мій шлунок підскочив угору - кажуть таке буває у невагомості або під час стрибка з парашутом. Мені ж це нагадало різке падіння на одному з атракціонів. Мало не впавши, я відкрив очі... і побачив перед собою пустелю. Такого різкого "стрибка" я не очікував і в розгубленості почав озиратися. І попереду, і праворуч, і ліворуч тягнулися неозорі піски і піщані пагорби, бархани і камені. Зате за своєю спиною, всього в якихось ста метрах, я побачив соковиту зелень оазису.
   - Ну як, - запитала Галина. - Можеш уже стояти? - Я кивнув і вона, розтиснувши обійми, відпустила мене.
   Спочатку мене трохи хитнуло, але я тут же впорався і встановив рівновагу.
   - Нам туди! - Галина показала в бік оазису. Взяла мене за руку і ми пішли до найближчих пальм.
   - Днями один з єгипетських археологів пролітав над пустелею. - Пояснювала мені Галина по дорозі. - Раптом почалася гроза і, що тут велика рідкість, почалася злива. Археологу довелося посадити свій літачок на околиці оазису і сховатися під навісом скелі. Злива була такою сильною, що почала потоками змивати пісок зі скелі. Археолог вчасно відскочив - потоками води змило великий пласт піску і понесло уздовж русла місцевого струмка. А коли все стихло, він вирішив оглянути вимиту від піску скелю. Ось тоді-то йому і відкрився, звільнений з під піску, шматок кам'яної кладки. Він, звичайно ж, одразу ж полетів до Каїра, повідомив куди треба, зібрав бригаду, і з учорашнього дня тут почалися розкопки. Нам дуже треба тут бути!
   - Чому?
   - Я так відчуваю.
   Ми вже йшли по березі русла до протилежного краю оази. З трьох сторін довгастий оазис (приблизно 3 на 1,5 км) був захищений від пісків і вітру невеликою скелею у формі літери Л, наполовину присипаної злежалим піском. Вістря цього "Л" було направлено на захід, а відкрита частина - на схід. По його вісі, злегка звиваючись, протікав неширокий, до півметра завглибшки, струмок з чистою і прохолодною водою, який витікав з-під скелі і йшов у піски на протилежному боці оазису. По обох його берегах росли фінікові пальми, оливкові дерева і якісь кущі. Усюди пурхали птахи і метелики і навіть не вірилося, що буквально в декількох десятках метрів знаходиться пустеля. У міру нашого просування, все голосніше чувся гуркіт машин і людський гомін.
   - Там почалися розкопки. - Показала рукою у бік гуркоту Галина. - Нам треба робити вигляд, що ми теж беремо участь у роботах.
   Підійшовши до витоку струмка, ми, прикриті тінню кущів, зазирнули за скелястий бар'єр. У лівому промені Л-подібної скелі, тобто біля південного схилу, машини вже майже повністю розкопали П-подібну виїмку, в якій древніми зодчими було зведено чи то храм, чи то якийсь комплекс. Він був схожий на триступеневу піраміду: нижній щабель, розкопаний лише на дві третини, був заввишки близько п'яти метрів, квадратного перетину, приблизно 16 на 16 метрів. На нього був поставлений другий паралелепіпед такої ж висоти, приблизно 10 на 10 метрів у підставі. А зверху вже повністю звільнили від наносів куб - 5 на 5 на 5 метрів.
   - Йдемо, нам треба до нижнього куба. - І Галина потягла мене за собою.
   Підійшовши до підніжжя цієї споруди, ми включилися у людський ланцюжок, який передавав відрами пісок від входу до храму, який розкопували. Люди навколо про щось говорили, але я не знаю арабської мови, а тому нічого не розумів.
   - Кажуть, що храм був засипаний піском, одразу ж після будівництва. Він зберіг всі свої фарби і не зазнав ані вітрової, ані піщаної ерозії. Абсолютно свіженький, ніби щойно побудований. - Пояснювала мені Галина, передаючи важкі відра. - Головний археолог зараз знаходиться нагорі - там уже розкопали вхід у верхню сходинку і він розбирає знахідки. Кажуть, там знайшли багато золотих виробів...
   Раптом на початку нашого ланцюжка пролунав хорової зойк - виявляється, вхід вже розкопали і між двома чотирикутними напівколонами раптом почали роз'їжджатися в сторони дві половини кам'яних дверей. Зі щілини, яка почала утворюватися, потоком хлинув сухий пісок. Всі з криками відскочили у різні боки, а ми з Галиною, скориставшись деякою плутаниною, наблизилися до дверей збоку. Прибіг покликаний кимось археолог, заглянув у середину і щось почав швидко говорити.
   - Приміщення в середині було засипано піском ще в давнину. - Стала перекладати Галина. - Там щось хотіли заховати. Зараз будуть потихеньку змітати пісок лопатками і віником, щоб нічого під піском не пропустити. І ми знову почали передавати повні відра, але вже перебуваючи на початку ланцюжка.
   Давно не займаючись фізичною працею, я, чесно кажучи, порядком втомився. І тут Галина простягнула мені флягу. Я відпив - це був сік того самого "жолудя" або "пиріжка", як його називала Галина. Сили повернулися до мене, і я бадьоро продовжив незвичну роботу, сповнений радісної ейфорії від присутності коханої.
   Через деякий час роботи були припинені - археолог натрапив на якісь обмазані глиною і яскраво розфарбовані предмети у формі веретена, близько півметра в діаметрі і близько двох метрів у висоту, які стояли вертикально у насипаному навколо них піску. Їх було безліч, яскраві фарби на глині сяяли свіжістю - червоні, сині, блакитні, жовті, білі, золотисті, чорні... Оголосили перерву і всі працівники попрямували до витоку струмка. Ми з Галиною теж пішли до води, але трохи нижче за течією. Галина наче щось шукала. Нарешті, вона розсунула гілки чагарників, і ми побачили невеликий водоспад - всього близько метра заввишки. Вода з нього весело падала, піднімаючи бризки, у вибитий в скелі овальний басейн - всього 3 на 4 метри, потім знову збираючись на виході у вузький струмок.
   - А! Ось воно! - Галина продерлася крізь кущі до басейну і не роздягаючись увійшла в воду. - Йди сюди! Освіжимося і відпочинемо!
   Ми поборсались у воді, а потім лягли на траві, щоб обсохнути. Так і лежали, не рухаючись, взявшись за руки, і дивилися на зелене пальмове склепіння над нашими головами. Не знаю, скільки минуло часу - чи то година, чи то дві, коли Галина сіла, озирнулася і, сказавши: "Вже час!", повела мене назад до розкопок храму.
   До цього часу майже всі веретеноподібні предмети були розкопані зверху і стояли, тримаючись у піску, залишеному приблизно на півметра знизу. Деякі з них, що були ближче до виходу, винесли назовні і навіть розкрили. Під шаром глини знаходилися плетені з лози кошики, а в них - загорнуті в стародавні бинти мумії.
   Головний археолог наказав робітникам акуратно розгрібати пісок руками, виймати з нього законсервовані мумії, виносити їх назовні і складати біля храму. Ми теж долучилися до робіт. Мумії були досить легкими - кожну цілком могла підняти одна людина - і працювати було легко. Через деякий час я помітив, що Галина цілеспрямовано наближається до центру цих поставлених вертикально мумій.
   - Еріх, допоможи мені. - Пошепки сказала вона, почавши відкопувати мумію, розфарбовану не так яскраво, як інші, а тільки синіми, блакитними, білими і золотистими фарбами.
   Я став притримувати мумію, а Галина розгрібала пісок руками. Ця мумія чомусь була важче інших. Ми ледве винесли її назовні удвох. Нічого не кажучи, Галина понесла її до нашого прихованого в кущах водоспаду. Мені нічого не залишалося, як, допомагаючи їй, рухатися туди ж. Зсунувши за собою гілки, Галина озирнулася - за нами ніхто не йшов і, мабуть, ніхто не помітив, що ми забрали цю мумію.
   - Треба покласти її у воду. - Сказала Галина і ми поклали мумію в центрі басейну. - Пішли, нам потрібна ще одна. - Галина витерла руки об сорочку і попрямувала назад.
   Друга мумія була забарвлена так само, як і перша. Галина виглядала її серед інших близько п'яти хвилин, потім ми так само обережно викопали її і віднесли до свого басейну. Цю мумію ми теж поклали у воду. А самі сіли на березі.
   - Більше працювати на розкопках нам не треба. - Сказала Галина. - Ми знайшли те, що шукали.
   Я не знав, що відповісти і просто мовчав, дивлячись на замочені у воді мумії. Через деякий час Галина раптом встала:
   - Час! - І вона знову полізла у воду.
   Ми повзали у воді, відколупуючи глину з кошиків, потім розламували і викидали на берег шматки самих кошиків, поки повністю не звільнили мумії від упаковки.
   - Треба поставити їх вертикально. - Сказала Галина.
   Це виявилося досить непросто, адже просякнуті водою мумії стали набагато важчими. Впоравшись, нарешті, з цим завданням, ми стали обережно розмотувати бинти... Під бинтами виявилися чоловік і жінка, скоріше навіть юнак і дівчина - вони здавалися свіжими, а набряклі у воді шкіра і м'язи цих трьохтисячолітньої небіжчиків здавалися пружними і живими. Вся поверхня шкіри знайдених нами людей була, як пірсингом, прикрашена дорогоцінними каменями, вставленими у золото. Крім прикрас на шкірі і маленьких фартушків, сплетених з золотих ланцюжків з камінцями, що прикривали верх стегон, браслетів на руках і ногах та обручів на головах, їх наготу ніщо не приховувало. І дурню було зрозуміло, що перед нами не якісь там прості люди, а справжні фараони або родичі фараона. Ми знову сіли на березі і стали чогось чекати. Чого саме? Напевно, Галина знала...
   Так ми просиділи досить довго, сонце вже почало заходити за верхівку Л-подібної скелі, в оазі згустилися сутінки. І раптом я помітив, що наші мумії ворушаться. Вони ніби потягувалися і розминалися після довгого сну. Я схопився, а Галина повільно піднялася і вклонилася муміям. Фараон (?) підніс палець до губ, даючи знак мовчати, взяв лівою рукою за руку свою принцесу (?), вивів її на берег, а правою зробив нам знак наблизитися.
   Ми підійшли. Все так само мовчки, фараон і принцеса зняли зі своїх правих рук по браслету і простягнули нам. Ми прийняли подарунки та наділи їх на свої руки. Ожилі мумії дивилися на нас мовчки і чогось чекали ще.
   - Роздягайся! - Наказала Галина і сама стала стягувати з себе одяг. Я зробив за її прикладом.
   Голі, у тропічних сумерках, що швидко згущувалися, ми віддали свої східні наряди фараонам. Ті одяглися, і, поклонившись нам лише головами, притиснувши праву руку до серця, повернулись на схід і, взявшись за руки, пішли у темряву зоряної ночі...
   Я стояв і дивився їм услід, поки Галина не простягнула мені мій звичний одяг.
   - Ну, Еріх, як тобі така пригода? - Запитала вона, надягаючи довгу сукню, що підкреслювала її прекрасну фігуру. - І подарунок дістався непоганий, правда? - І вона доторкнулася до мого браслета. - Ми їх пізніше роздивимось. А зараз давай прогуляємося по вечірньому Каїру.
   І ми "стрибнули"...
   Ми бродили освітленими вулицями Каїра, повз його знамениті мечеті і Єгипетський музей, повз Каїрську телевежу і вздовж набережної Нілу, коптським (Старим) районом міста та сучасними вулицями...
   Коли ми "стрибнули" до нашого дому у Франкфурті, було всього без п'яти хвилин шоста година вечора. На шосту годину була призначена моя вечірка. Обійнявшись, ми піднялися сходах й увійшли до квартири - там уже зібралося близько десятка наших з Генріхом друзів.
   Ми веселилися з друзями до півночі. Потім всі розійшлися, а ми пішли спати. Вранці Галини вже не було...
   Але браслет - подарунок фараона - залишився. Це був масивний і широкий золотий обруч із застібкою у вигляді скарабея, весь прикрашений дорогоцінними каменями - і зеленими, і червоними, і фіолетовими, і майже чорними, і безбарвними... Якось, через пару місяців після цієї пригоди, я виколупав найменший камінчик з візерунка на тильній стороні браслета і відніс його у ломбард. Оцінювач дав мені за нього п'ятдесят тисяч марок...
  
  Частина друга
  БЛАКИТНА ПЛАНЕТА
  
  * 1 *
   Одного разу, коли мені вже було тридцять років, я тяжко захворів. Генріх на той час уже одружився, переїхав до іншої квартири, і вони з дружиною чекали за пару місяців народження дитини. Я лежав один у квартирі, і у мене ледь вистачало сил, щоб дістатися до туалету і назад. Можливо, якби було кому мене нагодувати, сил трохи додалося б, але... Я лежав, заплющивши очі. Раптом хтось взяв мене за руку:
   - То от як ти мене зустрічаєш! - Це була Галина. Все така ж молода, як і під час першої зустрічі.
   - Галина, кохана! Вибач, я не можу встати... - Я був такий радий, що неможливо описати.
   - Так... - Галина озирнулася, взяла в руки таблетки, що лежали на тумбочці біля ліжка, прочитала назви на упаковках. - Це все дурниці! Почекай трохи, зараз я буду тебе лікувати... - Вона вийшла з кімнати, але за кілька хвилин повернулася з тацею, заставленою склянками, фужерами, тарілочками і розеточками. Вона посадила мене у ліжку, підклавши вище подушки, і стала поїти і годувати мене чимось неймовірно смачним і бадьорячим. Через три години я міг уже не тільки сидіти, а й ходити по квартирі.
   - Тобі коли треба йти на роботу? - Запитала Галина, коли я запропонував їй піти прогулятися.
   - Мені дали звільнення до кінця тижня, отже, у мене цілих чотири дні вільні. Давай проведемо їх разом? Тільки не щезай, бо я знову захворію і помру!
   - А це вже шантаж! - Вона погрозила мені пальцем. - Але ти й справді потребуєш догляду, тому я нікуди не зникну.
   - Ура! - Застрибав я. - Отже, ми йдемо гуляти?
   - Так, йдемо. Тільки не туди, - Вона вказала за вікно. - А на мою планету. Там ти одужаєш швидше.
   - А що нам для цього треба? - Я озирнувся навколо, вирішуючи, що ж може мені знадобитися на чужій планеті.
   - Нічого. Просто обійми мене і поцілуй міцніше.
   Я так і зробив... І знову шлунок підскочив догори, голова закрутилася, а ноги підкосилися. Втрачаючи рівновагу, я відпустив одну руку і спробував за щось ухопитися - під руку попалося щось тверде. Я відкрив очі - ми стояли в печері, на стіни якої, покритій зростаючими з неї кристалами, відкидала відблиски невелика кришталева ваза з кришкою, всередині якої щось ворушилося.
   - Почнемо екскурсію просто звідси. - Сказала Галина, беручи до рук вазу. - Познайомся - це світлячки. Їх поміщають у кришталеві вази, і вони світять блакитним світлом. Чим більше світлячків, тим яскравіше світло. Їх треба годувати травою і квітами. - Вона знову поставила вазу-лампу на уступ скелі.
   - Зараз ми знаходимося в шлюзовій печері - тут влаштований такий коридор-лабіринт, проходячи по якому ми очистимося від усіх земних бактерій і отримаємо блакитнопланетні щеплення. Але спочатку нам треба переодягнутися у місцевий одяг. - І вона відчинила прямо у скелі двоє дверцят - там знаходився одяг і якісь предмети.
   - Це тобі,- Вона простягла мені невеличкий згорток,- А це мені. Переодягайся!
   Знявши весь свій одяг, я став розбиратися зі згортком. Там виявилися невеликі шовкові шорти блакитного кольору з широким шкіряним ременем, до якого були прикріплені шкіряна сумка та піхви, коротка шовкова майка, якісь прикраси і інструменти.
   - Кришталеву лупу можна покласти в сумку, - Галина коментувала свої дії, я став повторювати за нею. - Все інше теж. Алмазний ніж - у піхви. На майку треба надіти кольє.
   Це було золоте кольє з величезними дорогоцінними каменями синьо-блакитної гами.
   - На голову - обруч.
   Обруч виявився золотою прикрасою найтоншої роботи у вигляді виноградної лози, а ягодами служили дорогоцінні камені темно-синіх і зелених відтінків.
   - На ноги - капці.
   "Капці" виявилися шкіряними з інкрустованим камінням верхом. Взагалі-то дорогоцінних каменів, як на мене, виявилося занадто багато. Невже це повсякденний одяг?
   - Тут що, всі так ходять? - Запитав я, розглядаючи себе у дзеркало. - Чи не будемо ми викликати до себе зайву увагу?
   - Це звичайний одяг. - Відповіла Галина. - А увагу нічию ми не викличемо - це мій острів, тут більше нікого немає.
   - Маленький безлюдний острів?
   - Так, маленький, по площі і по формі... приблизно як Мадагаскар, тільки покладений на бік. І людний, я тут живу.
   Одяг, взагалі-то, був зручним, тільки от золото і каміння...
   - Тобі що, не подобаються прикраси? - Запитала Галина, помітивши мій скептичний погляд у дзеркальному відображенні.
   - Ні, вони дуже красиві, такої тонкої роботи я навіть ніколи й не бачив, але...
   - Тут, на Блакитній Планеті, дорогоцінні камені валяються всюди. Це не повинно тебе турбувати. Он бачиш ці кристали на стінах печери? Це сапфіри. Найцінніше в прикрасах - це обробка, виготовлення - тобто, робота майстрів. А майстри з Острова Творців найкращі у Всесвіті. Я тебе колись з ними познайомлю.
   Я зовсім по-іншому подивився на стіни печери - сапфіри... Їх було безліч. Деякі кристали валялися просто під ногами, як звичайні булижники в земних печерах. Нахилившись, я взяв жменю каменів і підніс руку до вази з світлячками - в руці була пригорща сапфірів розміром з волоський горіх кожен.
   - Можеш взяти їх собі, як сувенір. - Сказала Галина. - А тепер підемо! - І вона потягнула мене за руку до якогось темного коридору в протилежному кінці печери.
   - Це шлюзовий лабіринт. Поки ми будемо по ньому йти, повітря буде поступово змінюватися і гравітація теж. Лабіринт побудований з радіоактивних каменів, але ця радіація не є небезпечною для людей, вона тільки вбиває шкідливих бактерій.
   І ми пішли. Ми постійно кудись повертали: то вліво, то вправо, то майже на сто вісімдесят градусів. Я зовсім втратив орієнтацію. І з кожним кроком йти ставало все легше, а дихати приємніше. Раптом Галина зупинилася.
   - Зараз ти вийдеш на мою Планету. - Сказала вона якось урочисто і легенько підштовхнула мене до туманної мембрани, яка перлинно переливалася попереду. Я зробив крок крізь неї і завмер - переді мною відкрився неймовірно синій простір - синє небо переходило в синяву лісу, звідси, з гори, схожого на море. А повітря!.. Його дійсно можна було пити! Воно було таким смачним! Я вдихав його носом і ковтав, як воду, ротом... Я дихав широко і вільно і відчував неймовірну свіжість, бадьорість і радість, що заповнювали через легені всього мене...
   Надихавшись, я озирнувся. Галина стояла біля темного входу до печери, а над нею височіла поросла синьо-зеленим, чи, навіть, скоріше бірюзовим, чагарником і травою гора. У деяких місцях оголювалася скельна порода - сапфіри всіх відтінків синього, фіолетового і блакитного виблискували на сонці і ніби служили обрамленням моєї дивної знайомої.
   Вона була одягнена у місцевий костюм: короткі блакитні шовкові шорти-спідниця, блакитний ліф, шкіряний ремінь з сумкою і піхвами, шкіряні туфлі і прикраси... Обруч на голові був виконаний із золота у вигляді вінка з різьбленого листя якоїсь незнайомої рослини, а по ним наче стікали краплі роси - блакитні камені були так майстерно оброблені, що здавалися справжньою водою. Я не втримався і спробував змахнути одну з крапель, але вона міцно трималася на своєму місці. На грудях у Галини було... це було не кольє. Перекинуті ззаду через шию золоті джгути, розгалужуючись і вигинаючись, охоплювали і піднімали груди знизу, як кісточки бюстгальтера, а камені синьо-блакитної гами росою стікали по цим джгутам і шовковому ліфу. І вся ця пишність виглядала легко, природно і просто на тлі незнайомого пейзажу, який раптом став таким рідним...
   Я стояв і дивився, як заворожений, поки Галина не зрушила з місця і під її ногами не посипалися камінці. Камінці! Весь майданчик біля входу в печеру був усипаний цими синіми "камінчиками".
   - Ну що, підемо далі? - Напівствердно запитала Галина і взяла мене за руку.
   - З тобою - хоч на край світу! - І це були не просто слова. Я дійсно був готовий йти з нею куди завгодно!
  * 2 *
   Печера, з якої ми вийшли, розташовувалася не у підніжжя гори, а на деякій висоті. Від майданчика перед нею вниз спускалася, роблячи кілька серпантинових вигинів, стежка, по обидва боки поросла високою, майже по пояс, бірюзовою травою і рідким синім чагарником з блакитними квітами. Поступово під ногами ставало все менше "камінчиків" і стежка ставала звичною, грунтовою. А йти по ній було надзвичайно легко - сила тяжіння тут була набагато менша. Захотілося навіть не просто йти, а бігти. Так, взявшись за руки і сміючись, ми вдвох і побігли до самого підніжжя.
   Тут на зміну чагарнику прийшли рідкісні дерева. Одне з них - височезне, напевно, до п'ятдесяти метрів, росло біля самої стежки. Під ним був встановлений дерев'яний стіл і дві лави.
   - Це пиріжкове дерево. - Сказала Галина. - Бачиш, на ньому ростуть пиріжки?
   Я придивився і на висоті понад двадцять метрів побачив звисаючі з гілок вже знайомі мені "жолуді".
   - А як же їх дістати? - Запитав я.
   - А ось так! - Галина раптом підскочила і, злетівши до середини дерева, зірвала плід і приземлилася поруч зі мною.
   - Ого! - Я був вражений. - Нічого собі стрибок!
   - Ти теж так зможеш. - Підбадьорила мене Галина. - Спробуй!
   - Я ніколи не відрізнявся особливою стрибучістю... - Бурмотів я, озираючись для кращого розбігу. - Але спробувати можна. - Я підстрибнув і одразу ж долетів до нижніх гілок.
   - От бачиш! Тут же сила тяжіння набагато менша. Спробуй ще раз і зірви пиріжок!
   З четвертої спроби мені це таки вдалося! Ми сіли за стіл. Галина підсунула до мене один з "жолудів", а другий взяла сама.
   - Я завжди, коли повертаюся додому, зупиняюся під цим деревом і з'їдаю один плід. Дивись, як я роблю, і повторюй. - І вона почала обробляти свій "жолудь".
   З'ївши по грону ягід з серцевини плода, ми запили їх соком, закусили кількома скибочками пиріжка, а решту поклали до сумок. Стоячи на майданчику біля шлюзової печери і вдихаючи тутешнє повітря, я думав, що більшого щастя і ейфорії відчути просто не можливо. Але я помилявся. Після ягід і соку з "пиріжка" всі ці відчуття посилилися ще в кілька разів.
   - Як ти думаєш, з чого зроблені наші сумки і капці? - Запитала мене Галина.
   - Зі шкіри. Чи ні?
   - З кори пиріжкового дерева.
   - Не може бути! - Я обмацав сумку, подивився на капці - ну натуральна, м'яка, добре вироблена шкіра!
   Вставши з лавки, я підійшов до стовбура дерева. Кора на ньому була твердою і шорсткою, як у будь-якого земного. Тільки колір кори тут був не землисто-коричневим, а фіолетово-сірим. Кора спадала з дерева, і великі її шматки валялися навколо. Я підняв один з них і повернувся до столу.
   - Тверда кора. - Я постукав принесеним шматком по столу. - Зовсім не гнеться. - Я вдарив сильніше, і шматок розколовся на кілька уламків.
   - Щоб вийшла шкіра, треба кору зварити. - Пояснила Галина. - Он там, у кущах у мене є дещо... - Вона потягнула мене за собою.
   - У кущах у тебе є рояль. - Пожартував я.
   Але це був не рояль. Це була піч-мангал з величезним котлом. Поруч стояв великий, два на два з половиною метри, стіл.
   Галина вийняла з-під столу шкіряне (чи все-таки дерев'яне?) відро і сказала.
   - Будь-який процес найлегше зрозуміти, коли приймаєш у ньому участь. Зараз ми з тобою зробимо шматок шкіри. Спочатку треба принести води. Струмок он там. - Вона вказала рукою напрямок і я побіг за водою.
   Всього в десяти метрах від мангала дійсно протікав струмок з синьою водою. Синьою вона здавалася у струмку, але коли я зачерпнув її руками, вона виявилася звичайнісінькою - мабуть синяву їй надавало відображення неба і синьо-зеленої рослинності по берегах.
   Я приніс воду і вилив її в казан. Галина показала, як розводити вогонь за допомогою кришталевої лупи.
   - А якщо буде дощ і не буде сонця? - Запитав я.
   - Дощ буває тільки вночі. - Відповіла Галина. - А вночі зазвичай люди сплять.
   - А чому дощ буває тільки вночі?
   - Тому що так влаштована планета. Давай збирати кору.
   Ми повернулися до дерева і стали збирати опалу з нього кору. Назбиравши повні оберемки, ми стали розбивати їх на дрібні шматки за допомогою великих каменів (звичайних, не дорогоцінних - виявляється, такі тут теж водяться) і наповнювати казан, вода в якому вже почала закипати.
   У закипілій воді кора стала швидко розварюватися. Галина доручила мені рівномірно помішувати її великою дерев'яною лопаткою. Вариво в казані поступово стало перетворюватися на однорідну масу, схожу на манну кашу сіро-фіолетового кольору.
   - Ну, як у тебе справи? - Запитала, підійшовши, Галина і зазирнула до котла. - О, та тут вже майже все готово! Треба додати фарбу... - І вона висипала у котел велику порцію якихось білих ягід, принесених у великому листі, згорнутому кульком.
   Від цих ягід вариво стало світлішати і набуло світло-блакитного кольору.
   - Все, готово! - Вигукнула Галина. - Тепер треба перенести котел до столу і вилити це на стіл!
   Ми удвох підняли котел за допомогою дерев'яних палиць. Виявилося, що в місцевих умовах він важив не так вже й багато. Ми легко піднесли його до столу і вивалили вариво прямо на нього. "Манна каша" почала повільно розповзатися. Тут я помітив, що стіл має невисокі бортики, які не дають "каші" злитися на землю. Все тієї ж дерев'яною лопаткою Галина стала розрівнювати вариво по поверхні столу.
   - Бачиш, поверхня стола не гладка, а з вирізаними прожилками, як у шкіри. Коли кора застигне, вийде відріз м'якої шкіри з характерною поверхнею, з якої можна буде шити що завгодно.
   Неподалік від столу, під розлогим деревом я побачив людину! Спочатку я підскочив від несподіванки, адже Галина казала, що тут нікого, крім нас немає. Але потім, придивившись, зрозумів, що це манекен. Причому не цілий, а лише торс з руками.
   - Для чого тут манекен? - Запитав я.
   - Це щоб робити шкіряний одяг. Зараз покажу.
   Галина відрізала ножем шматок ще не зовсім застиглої, теплою "шкіри" і понесла його до манекену.
   - Поки шкіра не охолола, їй можна надати будь-яку форму. - Пояснювала вона, накладаючи відріз на манекен і обминаючи його за формою. Вийшла така собі шкіряна майка. - Тепер приклеїмо рукава... Комір... Кишені... Так, потрібно вставити кілька застібок. Почекай, я швиденько! - Вона "стрибнула" і зникла, але майже миттєво з'явилася знову, тримаючи в руках кілька "блискавок" для одягу. - Так... Це буде основна застібка, це - на кишені, це - на рукава...
   Всі блискавки вставлялися в підготовлені розрізи, приминалися пальцями і опинялися просто влитими у виріб.
   - Тепер все це повинно остаточно охолонути. - Сказала Галина, а ми підемо, подивимося на годинник.
  * 3 *
   Ми пройшли назад повз пиріжкового дерева і, пройшовши по доріжці вперед кілька десятків метрів, опинилися на невеликому круглому майданчику, викладеному обсидіановими плитами восьмикутної форми. У центрі майданчика було встановлено обсидіановий гранований обеліск заввишки до трьох метрів, а сам майданчик був розмічений по колу майже кулястими многогранниками з напівпрозорих каменів різних кольорів.
   - Це сонячний годинник. - Пояснила Галина. Доба у нас має всього двадцять годин, але за тривалістю це більше, ніж на Землі.
   - Чому? - Здивувався я.
   - Тому, що там у годині 60 хвилин, а тут - 100. Зараз я все поясню. На Землі час вимірюється, переважно, секундами, хвилинами і годинами. Тут, крім секунд, є ще миті. - І вона стала креслити на землі поруч з обсидіановим майданчиком таблицю:
   10 Мигів = 1 секунді на Планеті = 2 секундам на Землі;
   100 секунд Планети = 1 хвилині Планети = 200 секунд Землі (3 хв., 2 сек.);
   100 хв. Планети = 1 годині планети = 5 годин 56 хвилин Землі;
   20 годин Планети = 1 доба Планети = 111часов 12 хвилин Землі (чотири доби і ще близько п'ятнадцяти години).
   - Тобто, за одну тутешню добу на Землі проходить більше чотирьох з половиною діб. - Підвела вона підсумок своїм поясненням. - А тепер повернемося до годинника.
   - Сонце рухається справа наліво, а тінь від обеліска рухається по циферблату зліва на право, як і на земних годинниках. Нижнє півколо не має відміток - це ніч, Час Дощу, обеліск вночі відкидати тінь не може. Ніч триває десять годин. Якщо дуже треба, час можна визначати за зірками. Але це дуже складно, та й не потрібно. День теж триває десять годин, кожна година на циферблаті відзначена каменем відповідного кольору: ранок - рожевий камінь, вечір - фіолетовий, день - вісім каменів різних відтінків синьої гами. Найяскравіший синій камінь - п'ята година, опівдні, він ще й вказує на північ. Все зрозуміло? Яка зараз година?
   Я подивився на тінь обеліска, відрахував камені, починаючи від рожевого ранкового - тінь наближалася до третього блакитного каменя.
   - А рожевий треба рахувати? - Уточнив я.
   - Рожевий - це нуль, фіолетовий - десять.
   - Тоді зараз майже три години дня.
   - Правильно, тільки не треба казати "дня", просто три години. Вночі ми годин зазвичай не рахуємо.
   - А скільки у вас тривають місяці, роки?
   - Місяців у нас немає, тому що тут немає пір року - Планета не має нахилу осі по відношенню до орбіти і крутиться завжди однаково по відношенню до Сонця. А рік триває у нас рівно триста наших діб - тобто, приблизно 1387,5 земних діб або три роки і майже десять земних місяців.
  * 4 *
   Розібравшись з часом, ми повернулися до "шкіряної фабрики". Шкіра на столі вже зовсім охолола і відстала від його поверхні. Я легко підняв її і обмацав - шкіра, як шкіра, якби я не брав участі в її виготовленні, ніколи б не подумав, що вона зварена з кори дерева. От тільки блакитний колір був не зовсім звичним для шкіри.
   - Шкіру можна фарбувати у будь-який колір. - Пояснила Галина. - Треба тільки знайти підходящі барвники: ягоди, квіти, листя, коріння. Тут поруч були тільки ці ягоди, тому й вийшов такий колір. Підемо, подивимося на куртку!
   Куртка на манекені теж вже була готова. Галина розстебнула "блискавку" і зняла виріб з манекена.
   - Тут стоїть тільки мій манекен, тому куртка вийшла на мене. - Вибачаючись говорила Галина, приміряючи на себе обновку. - Та й колір, за земними мірками, жіночий... Все! Як мені, красиво?
   - Дуже! - Куртка і справді вийшла дуже елегантною і виблискувала металевими "блискавками". - За таку куртку на Землі цілком можна було б заплатити доларів п'ятсот.
   - Якщо захочеш, ми можемо і для тебе зробити.
   - Добре, домовились. А тепер підемо далі?
   Ми пішли далі по стежці, яка йшла полого, хоча і з постійним ухилом вниз, серед рідкісного лісу. Невисокі, приблизно з яблуню, дерева в деяких місцях виявилися пов'язаними шовковими смугами блакитної тканини.
   - А для чого розвішені між деревами ці тканини? - Запитав я.
   - Давай підійдемо і подивимося. - Запропонувала у відповідь Галина.
   Ми підійшли до найближчих дерев і я побачив, що між ними в землю вкопана прямокутна конструкція з планок. Від двох дерев до неї тягнулися нитки, а сама конструкція виявилася затягнутою відрізком тканини приблизно півтора на два метри.
   - Що це? - Запитав я.
   - А ти торкнися. - Посміхаючись відповіла Галина.
   Я торкнувся рукою тканини і... Рука прилипла. Намагаючись відірвати її, я приклеївся і другою рукою. Я почав битися і вивертатися, але це призвело до того, що весь я опинився намертво захоплений цією липкою тканиною. У розпачі я глянув на Галину. Вона спокійно стояла осторонь і, посміхаючись, спостерігала за моїми потугами. Потім вона очима показала кудись в сторону і вгору. Я подивився туди і холодний піт потік по мені з голови до ніг: від одного з дерев по нитяному тросу повз до мене величезний, сіро-синій, розміром з собаку, павук!!! Я потрапив у павутину, як звичайна муха! Страх змусив мене засмикатися, але павук від цього тільки прискорив своє просування.
   - А-а-а-а!!! - Кричав я услід Галині, яка не поспішаючи відійшла в сторону і схилилася над рожевим кактусом, що виглядав з трави.
   Вона вийняла з піхов алмазний ніж, зрізала кактус, стягнула з нього шкірку з голками та повернулася до мене у ту мить, коли павук вже досяг рами з відрізом ні, не тканини - павутини! Шматок кактуса, очищений від рожевої шкірки, виглядав як великий червоний шматок м'яса, а сік, що капав з місця відрізу, здавався кров'ю. Галина наколола цей шматок на шип у верхньому кутку рами, до якої вже наблизився страшний павук, і той, муркнувши від задоволення, вп'явся своїм хоботком у цю соковиту м'якоть. На мене павук більше не звертав ніякої уваги.
   - Я що, так і буду висіти у цій павутині? - Вже заспокоївшись, але ще ображено запитав я.
   - Зараз я тебе звільню. - Галина, посміхаючись як ні в чому не бувало, провела ножем по краю тканини, відрізаючи її від рами. - Ну, от і все! - Вона відступила на два кроки назад.
   А я стояв, хоча вже й не прив'язаний до рами, але все ж весь замотаний липкою тканиною.
   - І що далі? - Я був сердитий, бо все ще не міг поворухнути руками.
   - Підемо до струмка! - Галина повернула в сторону від стежки і поманила мене рукою за собою. Я не те щоб пішов, - швидше поскакав за нею, бо тканина-павутина обліпила і мої ноги.
   Невеликий струмок, який супроводжував нас трохи віддалік від стежки, в цьому місці був шириною до метра і глибиною приблизно по коліно. Сміючись, Галина штовхнула мене з берега просто у воду - я впав і став там борсатися. Намокнувши, павутина втратила свою липкість і я звільнився. Скинувши ненависну тканину у воду, я виліз із струмка і мовчки, не приховуючи своєї образи, сів на траву.
   - Не сердься Я ж була поруч і не дала би тебе на поталу Хомку.
   - То у цього павука ще й ім'я є?!
   - Авжеж, він завжди мене тут зустрічає, а я завжди пригощаю його м'ясним кактусом.
   - Могла б і попередити! - Продовжував сердитися я.
   - Так було б нецікаво. Ти краще пізнаєш мою планету, якщо відчуєш все на собі. От, давай я тобі все покажу! - І вона, схопившись, потягнула мене за собою.
   Я не міг вже на неї сердитися. Ми підійшли до наступної рами між дерев, але тепер я не чіпав тканину руками, а став трохи осторонь.
   - Ці павуки створені спеціально, щоб робити шовкові тканини. - Пояснювала Галина. - Наш одяг зшито саме з неї.
   Я мимоволі провів долонями по своїх шортах - шовк був дуже приємним на дотик.
   - Павуки дуже люблять м'ясні кактуси, але через шипи не можуть ними ласувати, а тому задовольняються падальниками і птахами. Але якщо побудувати раму і помістити на неї шматок очищеного кактуса, то павук буде плести свою павутину на цій рамі - так виходять відрізи тканини. - З цими словами Галина знайшла серед трави новий кактус і відрізала шматок, кілограма на півтора. Очистивши його від шкірки з колючками, вона одягла "м'ясо" на шип рами і лівою рукою торкнула тканину.
   - Ага, прилипла! - Злорадно подумав я, але вголос нічого не сказав.
   - Треба торкнутися тканини рукою і посмикати її, щоб павук вловив сигнал. - Продовжувала Галина, злегка повернувши голову до мене.
   У цей час від одного з дерев по ниткам побіг павук. Ну, може і не з собаку за розмірами, але аж ніяк не менше кота. Добігши до шматка кактуса, він сів на дві задні лапи, а передніми почав обмацувати здобич. Потім, задоволено муркнувши, взявся за трапезу. Галина, приклеєна до тканини лівою рукою, правою спокійно відрізала її по периметру рами і намотала опадаючу тканину на ліву руку.
   - Щоб тканина перестала клеїтися, її треба намочити. - Продовжувала пояснювати Галина, прямуючи назад, до струмка.
   Біля струмка вона почала полоскати замотану руку у воді. Через пару хвилин тканина опала на дно, туди, де покоївся і мій відріз. Потім, вийнявши обидва полотнища з води, вона розстелила їх на траві.
   - Коли тканина висохне, з неї можна робити що завгодно. Наприклад, це у нас будуть рушники. А поки вони сохнуть, може, ми перекусимо?
   - Мабуть. - Погодився я. - А то від пережитого хвилювання у мене розігрався апетит.
   - Тоді розпали багаття.
   Згадавши, як це робила Галина, я назбирав сухої трави та опалих гілок під деревами, склав усе на купу і, діставши зі своєї поясної сумки лупу, почав ловити промінь сонця. Це мені вдалося, і незабаром на березі струмка весело потріскувало звичайнісіньке багаття.
   - А що ми будемо смажити? - Поцікавився я.
   - М'ясо. - Відповіла Галина і повела мене до кількох кактусів, що росли у траві. - Кактуси бувають різного виду: рожеві - м'ясні, за смаком як телятина; жовті - птиця, за смаком схожа на індичину; зелені - риба, майже як лосось; а білі - гриби, щось середнє між трюфелем і білим.
   Ми знайшли рожевий кактус і Галина запропонувала мені самому його "оббілувати". Я обережно торкнув колючку - гостра!
   - З цих колючок можна робити голки для шиття. - Сказала Галина. - Але якщо такий шип з шматком шкуринки увіткнути в землю, виросте новий кактус.
   Обережно, притримуючи кактус за шип, я відрізав його від кореня майже біля основи і почав знімати шкірку, намагаючись вивертати її так, щоб всі шипи опинялися всередині цієї "шкарпетки", яку я знімав з кактуса. Кілька разів вколовшись, я все-таки отримав шматок м'яса!
   - Нічого, скоро навчишся! - Втішила мене Галина, змащуючи місця уколів соком якоїсь трави. - Тепер ми його розріжемо на шматки і нанизаємо на палички.
   Незабаром над вугіллям нашого багаття смажився чудовий шашлик і м'ясний аромат понісся над високою травою. Окрім шашлику, ми злегка обсмажили і шматочки плода пиріжкового дерева - дійсно, вийшли злегка солодкуваті м'які булочки з хрусткою скоринкою.
  
  * 5 *
   Не встигли ми розпочати трапезу, як у траві за моєю спиною щось зашаруділо.
   - Тут водяться змії? - Запитав я, намагаючись не ворушитися.
   - Ні. - Сказала Галина. - А, Морімар! Іди швидше сюди, я тебе пригощу м'ясцем... - Це вже відносилося до когось за моєю спиною.
   Я озирнувся - з трави до нас вийшов величезний, розмірами з німецьку вівчарку, сірувато-блакитний пухнастий кіт. Він зиркнув на мене яскраво синіми очима і, муркотячи, розвалився біля Галини, підставляючи їй свій живіт.
   - Він любить, щоб його ось так чесали. - Коментувала Галина, чухаючи гігантського кота по животу і за вухами.
   Нарешті, кіт, отримавши необхідну порцію пестощів, встав і сів між нами, явно приготувавшись до частування. Так ми і їли, по черзі підкладаючи перед його мордою ароматні шматочки смаженого м'яса.
   - Взагалі-то він ловить падальників і може прогодуватися сам. - Говорила Галина. - Але і від дармового пригощання ніколи не відмовляється.
   - Хто такі ці падальники? - Запитав я, згадавши, що і павуки теж їх люблять.
   - Це такі дрібні нічні тварини, розмірами приблизно з щура. Вони живуть у підземних норах, а вночі виходять і з'їдають все, що валяється на землі: опалі плоди дерев, померлих комах і птахів, яких не встигли з'їсти коти чи павуки, відходи життєдіяльності будь-яких живих організмів. До речі, каналізаційні очисні споруди нам будувати не доводиться - стоки відводяться у канави подалі від житла і падальники все знищують.
   - Добре б і нам таких падальників завезти на Землю! А то у нас забруднення природи скоро призведе до катастрофи... Взагалі-то, цікаво тут у вас все пристосовано: павуки, які роблять тканини; дерева, що дають пиріжки і шкіру; падальники, які знищують відходи...
   - Це все виведено штучно. - Пояснила Галина.
   - Генна інженерія, чи що?
   - Приблизно. Робиться проект, знаходяться відповідні рослини чи тварини, здійснюються зміни і виходить нове покоління з необхідними властивостями. Тільки це роблять не тут, а в іншій Системі.
   - Якій іншій?
   - У тій, інженери якої створили цю курортну Сонячну Систему.
   - То це все - і Сонце, і планети, і все живе - це все створено штучно?
   - Так.
   - А ти? У тебе є батьки?
   - Є батько. Як би тобі пояснити...
   - Поясни хоч якось.
   - Гаразд. Для цього нам доведеться трохи відхилитися від нашого шляху. Йдемо! - Вона рішуче встала і простягнула мені руку. - Я покажу тобі, де я народилася.
   Ситий кіт, що дрімав під боком Галини, несхвально подивився на нас, встав і, махнувши розкішним блакитно-білим хвостом, чинно пішов у зарості трави.
  * 6 *
   Ми йшли просто крізь зарості бірюзової трави, розводячи її руками і притоптуючи ногами, трохи в сторону і вгору від первісного напрямку. Дерев ставало все більше, і незабаром над нами розкинувся тінистий ліс. Тропічне сонце перестало припікати, повіяло прохолодою, а трава під ногами стала не такою високою, всього приблизно по щиколотку.
   Чим далі ми просувалися, тим менше траплялося комах і птахів.
   - Еріх, котра зараз година? - Раптом запитала Галина.
   - Не знаю, адже тут немає сонячного годинника. - Розгубився я.
   - Сонячний годинник у тебе в сумці. Діставай. Я покажу, як ним користуватися.
   Я поліз у сумку і, перебравши кілька предметів, дістав круглу срібну коробочку.
   - Може, це годинник?
   - Так, відкривай!
   Я покрутив кришку і відкрив коробочку - всередині виявився циферблат з такими ж рожевим, блакитними і фіолетовим камінцями у верхньому півколі, як і на великому годиннику. Нижня частина циферблату була відокремлена від верхньої золотою віссю і інкрустована чорним агатом. Перпендикулярно до золотої вісі була прокладена менша - срібна, а в центрі їх перетину - невелика відкидна золота смужка-стрілка.
   - Підніми стрілку вгору.
   Я підняв і виявив під золотою стрілкою ще одну - темну, яка вільно оберталася.
   - Тепер знайди північ - для цього повернись так, щоб плаваюча стрілка встала точно на синій камінь. А тепер дивись, куди падає тінь від золотої стрілки.
   - Приблизно половина четвертої. - Відповів я. - Дивно, пройшло трохи більше півгодини з тих пір, як ми дивилися час на великому сонячному годиннику, а мені здається, що набагато більше.
   - За земними мірками минуло майже три години. Ти забув про різницю у часовому обчисленні. - Нагадала мені Галина.
   - А довго нам ще йти? - Поцікавився я.
   - Ні, ще кілька хвилин. Ми вже майже прийшли.
   Скоро перед нами відкрилася велика галявина посеред лісу. У центрі галявини росло велике і товсте дерево, вся кора якого була утикана колючими шипами, а навколо нього прямо на густому і м'якому килимі з мохоподібної трави лежали величезні, до метра в діаметрі, блакитні та рожеві квіти.
   - Отут я народилася... - Галина зупинилася на краю галявини.
   - Де тут? - Не зрозумів я.
   - В одній з квіток. Розумієш, щоб народитися, не обов'язково, щоб мучилась якась жінка. Будь-яка людина - хоч чоловік, хоч жінка, - якщо він хоче дитину, може прийти до спеціальної пологової квітки і капнути у неї краплю своєї крові. Якщо хочеш дівчинку, обираєш рожеву квітку, якщо хочеш хлопчика - блакитну. Кров потрапляє у квітку, вона запліднюється і закриває свої пелюстки - виходить пологова капсула, яка наповнюється живильним соком. З крові у квітці починає розвиватися людський ембріон.
   - А якщо капнути іншу кров, наприклад, собачу?
   - Квітка реагує лише на людину. Всі інші тварини або комахи не запускають процес розвитку.
   - Це теж ваші генні технології?
   - Так. Так ось, коли ембріон повністю розвивається, виходить людське немовля.
   - І скільки часу це триває?
   - Півроку, рівно сто п'ятдесят наших діб.
   - Але це ж майже два наших роки!
   - Так, у нас трохи більше здібностей, а для їх розвитку треба більше часу.
   - А хто ж приймає немовля?
   - Коли пелюстки квітки знову розкриваються, немовля спочатку просто лежить у ній, як у колисці і вчиться дивитися.
   - А хто його годує?
   - Бачиш ось ці тичинки? Це не тичинки, а соски - по них надходить поживний сік. Щойно дитина починає відчувати голод, тичинки реагують на його ворушіння, нахиляються по черзі до його рота, і він смокче.
   - А мами, а няньки?
   - Нікого немає. Через кілька днів у немовляти спрацьовує інстинкт - це така запрограмована поведінка, і воно вибирається з квітки. Спочатку воно вчиться повзати навколо квітки, а потім повзе до Дерева Знань.
   - Це як у Біблії - дерево пізнання Добра і Зла?
   - Майже. Щоб отримати знання від цього дерева, не треба їсти ніяких яблук - треба просто вколотися одним з його шипів. Це як щеплення: уколовся - і в кров надходить концентрований сік, в якому плавають біологічні наночіпи з певними знаннями. Чим нижче шипи, тим елементарніші знання - як сидіти, як ходити, що їсти, що пити. Чим вище розташовані шипи, тим складніше знання - як влаштована Планета, як влаштований Всесвіт і все таке інше.
   - А я можу отримати знання з цього дерева?
   - Будь-яка людина може.
   - Якщо я уколюсь тут. - Я показав на стовбур на рівні своїх очей, які знання я зможу отримати?
   - На цій висоті ти зможеш навчитися літати. Але тільки при нашій силі тяжіння, на Землі це не спрацює.
   - Можна?
   - Спробуй.
   Я обережно підніс руку до шипу і натиснув на нього пальцем. Відчувся укол і я відсмикнув руку, але біль майже миттєво пройшов.
   - Я занадто швидко відскочив, нічого не вийде? - Запитав я.
   - Вийде. Щеплення впорскується миттєво, інакше малюки не змогли б отримувати необхідні знання. А так вони поступово, протягом тридцяти днів їх отримують.
   - А де ж вони весь цей час живуть?
   - У квітці. На ніч вона закриває свої пелюстки і оберігає дитину від дощу та холоду. А потім дитина, коли трохи підросте, йде шукати собі будинок в одній з печер і живе собі далі.
   - Зовсім одна?
   - Хто як. Якщо батьки хочуть виховувати дитину самі, вони живуть разом з нею. А якщо вона потрібна для якихось інших цілей, вона може жити сама.
   - А як же ти?
   - Мене створив чоловік. Я росла сама. Потім він прийшов і сказав, що я повинна відправитися на Землю, щоб там стати його матір'ю, коли він помре на своїй планеті.
   - То він не з цієї планети?
   - Ні, з іншої.
   - Тобто виходить, що твій батько запліднив кров'ю квітку, щоб народилася ти і допомогла йому народитися на Землі?
   - Так.
   - Виходить, він одночасно і твій батько, і твій син?
   - Так, але тільки не одночасно. Спочатку батько, а потім син.
   - А чоловік у тебе хто?
   - А чоловік звичайна земна людина.
   - А як же він з тобою живе?
   - Він прийняв мене такою, яка я є. Він мене любить.
   - Так, тебе неможливо не любити... - Я обняв її за плечі і, притягнувши до себе, поцілував.
   Деякий час ми так і стояли, злившись у поцілунку. Потім Галина відсторонилася зі словами:
   - Нам час йти далі, треба встигнути до мого дому до ночі.
   І ми знову рушили в путь.
  
  * 7 *
   Вибравшись на стежку, ми йшли не зупиняючись до самого озера, яке виглядало як доглянутий садовий ставок із золотими рибками. Рибки, правда, були не золотими, а жовтими, помаранчевими і червоними. Вони зовсім нас не боялися, і підпливали, з цікавістю обнюхуючи наші руки. Ми плавали оголеними, залишивши на березі всі свої речі, а рибки ганялися за нами. Підпливши до протилежного берега, я побачив червоні ягоди які висіли на гілках прибережного чагарнику, що звисали до самої води.
   - Ці ягоди можна їсти? - Запитав я у Галини, яка підпливла за мною.
   - Можна, тільки... Ти не зможеш себе стримувати, тому що це ягоди любові. Планета створювалася як курорт, і зокрема для молодят, тому тут дуже багато афродизіаків.
   - А навіщо нам стримуватися? - Запитав я, відправляючи жменю ягід до рота.
   - І правда, навіщо? - І вона почала зривати ягоди з гілки просто губами.
   Ми, обнявшись, висіли у воді, зривали ягоди губами, цілувалися і віддавалися один одному...
   Коли любовний угар пройшов, ми вибралися на берег абсолютно голодними.
   - Я б зараз слона з'їв! Або хоча б десяток цих рибок.
   - Слони тут не водяться, а рибки нехай собі плавають. Ми засмажимо рибний кактус!
   І ми почали нишпорити у високій, по груди, траві у пошуках кактусів. Мені попався спочатку рожевий.
   - Ні, його ми вже куштували. Шукай зелений!.. Ой, вже не шукай, я сама знайшла! - І Галина спритним рухом зрізала великий зелений кактус.
   Спільними зусиллями ми розпалили багаття, порізали кактус і засмажили його скибки на великих аркушах латаття, схожих на сковорідки. При смаженні листя виділяло маслянистий сік, так що "риба" виявилася навіть приправлена олією, яка за смаком нагадувала суміш вершкового масла, оливкової та конопляної олії. У якості гарніру до риби Галина вирвала з дна озера довгі синьо-зелені пагони з білими бульбами. Бульби ми теж обсмажили, а пагони порізали на салат. За смаком ці водяні бульби були схожі на щось середнє між картоплею, селерою і топінамбуром. Запивши весь цей обід солодкувато-кислим нектаром, що збирався в чашоподібних квітках-латаття, ми зібралися у подальшу путь.
  * 8 *
   - Ми дуже сильно запізнюємося. - Засмутилася Галина. - Доведеться далі летіти і ти багато чого не побачиш.
   - Зате я побачу твій острів з висоти! - Зрадів я. - На чому ми полетимо?
   - Ні на чому, просто так. - Відповіла Галина і тут же, злегка підстрибнувши вгору, стала плавати у повітрі на висоті близько тридцяти метрів наді мною. - Давай, стрибай!
   - Але ж я не вмію літати!
   - Ти отримав щеплення. Спробуй! \ - Підбадьорила вона мене.
   Я спробував підстрибнути, як це тільки що зробила Галина, і на кілька секунд завис на висоті метрів двадцяти, а потім опустився (не впав!) на землю.
   - От бачиш, треба тільки сильніше підстрибнути! Перший, самий повільний шар знаходиться на висоті тридцяти метрів від поверхні.
   Я зібрався з силами і підстрибнув сильніше. Тут в моїй свідомості щось спрацювало і я "згадав", як треба літати. Вже у стрибку я ще трохи зібрався, відштовхнувся ногами від повітря, як від води, коли пірнаєш, і досяг тридцятиметрового шару!
   - Спробуй задавати напрямок, підгортаючи руками, як у воді. - Радила Галина. А ногами відштовхуйся, якщо відчуваєш, що починаєш знижуватися.
   Я спробував і в мене вийшло! Ми політали трохи над озером, що виглядало з висоти ще більш мальовничо, а потім полетіли прямо, на тутешній схід, вже не дотримуючись стежки, а навпрямки. Швидкість нашого польоту не перевищувала двадцяти метрів на годину (в земному вимірі), і з висоти я міг милуватися синьо-зеленим океаном тутешнього лісу.
   - Ну як, - Запитала Галина. - Додамо швидкості?
   - Мабуть, можна. А як?
   - А ти згадай!
   І я "згадав"! Чим вище шар атмосфери - тим більше швидкість горизонтального польоту. Швидкісні шари мають товщину тридцять метрів. Найповільніший - від двадцяти до п'ятдесяти. Значить, щоб потрапити в наступний шар, треба просто відштовхнутися від повітря вгору. Я спробував і слідом за Галиною вистрибнув на висоту ще сорока метрів. Швидкість польоту в цьому шарі сягала шістдесяти кілометрів на годину.
   - А яка може бути максимальна швидкість? - Поцікавився я.
   - Спочатку - від двадцяти до п'ятдесяти кілометрів на земну годину. - Відповіла Галина. - Потім шістдесят, далі сімдесят, сто, сто двадцять, сто п'ятдесят і двісті. В екстремальних випадках на короткий час можна стрибнути ще вище - там швидкість до трьохсот кілометрів, але це вже небезпечно.
   Ми летіли на схід, то знижуючись і вповільнюючись, то вистрибуючи вище і прискорюючись. Сонце вже обігнало нас і рухалося попереду, коли Галина, показавши рукою вниз, сказала:
   - Спускаємося до тієї горі - там мій будинок!
   І ми почали плавне зниження, переходячи з шару в шар.
  * 9 *
   Гора, в якій Галина влаштувала свій будинок, виявилася засипаною грунтом і порослою дрібним чагарником кришталевої скелею, всередині якої струмок вимив простору печеру. Все необхідне в будинку було вирізано з кришталю - і стіл, і стільці, і полиці-ніші в стінах, і навіть просторе ліжко-поглиблення в дальньому кінці світлої, напівпрозорої печери. Відблиски сонця іскрилися на стінах цього незвичайного будинку і висвітлювали його таємничим світлом.
   - Еріх, я буду збирати світлячків для лампи, а ти назбирай отих квітів для ліжка. - Розпорядилася Галина і втекла кудись за виступ гори.
   Я взяв наші "рушники" і підійшов до найближчого куща. Ніжно-блакитні квіти на ньому виявилися схожими на кульбаби - м'який пух, одержуваний мною з гілок, не розлітався, а збирався разом у великій хмарний ком.
   Скільки пуху треба для ліжка? Напевно, чим більше, тим краще...
   Коли я повернувся до печери, Галина вже встигла розвісити кілька ламп з світлячками і всередині, і ззовні приміщення і навіть розвести вогонь у печі, складеної з якихось темних каменів, що стояла під навісом скелі на майданчику перед входом.
   - Зараз будемо вечеряти! - Повідомила вона, ставлячи на плиту велику глиняну посудину з водою і лист-сковороду. - Це буде смажена індичатина з грибами.
   Я анітрохи не здивувався, побачивши замість птиці і кошика з грибами два свіжозрізаних кактуса - жовтий і білий, а спокійно почав знімати з них шкірку з шипами. До речі, на цей раз мені вдалося жодного разу не вколотися!
   Коли ми повечеряли, Галина потягла мене на верх своєї гори.
   - Тут тропіки. - Пояснювала вона на ходу. - І ніч настає майже миттєво, щойно сонце сховається за горизонт. Я хочу встигнути до дощу показати тобі нічне небо!
   Коли ми піднялися на вершину, вже були сутінки. Сонце наполовину пішло в землю, а на небі проявилися три місяці. Один великий і блакитний, більше нашого Місяця в два рази. Він виглядав, як Земля з космосу з її океанами і материками, і розташовувався майже над самою головою, злегка відхилившись на захід сонця. Два інші розташовувалися поруч один з одним правіше і нижче великого диска. Розмірами вони були трохи менше нашого Місяця і розрізнялися за кольором - один жовтий, а другий зелений.
   - Це ближчий супутник, він називається Лут. - Сказала Галина, вказуючи на великий диск. - А це - місячний тандем Рут і Фут. Рут - зелена, а Фут - жовта. Коли сонце зовсім сяде, вони будуть світити набагато яскравіше... Ой, швидше повернись до сонця! Он там, дивись, трохи правіше від верхівки сонця, що виглядає над горизонтом, з'явилася яскрава зірочка, бачиш?
   - Так, бачу.
   - Це найперша планета нашої системи - Нута. Там дуже жарко. Її можна побачити тільки тоді, коли сонце сідає або встає, - вранці або ввечері.
   Поки вона пояснювала, сонце остаточно сховалося за горизонтом і тільки Нута продовжувала яскраво світитися. Зате у всій пишності проявилися місяці - Лут, Рут і Фут. На темно-фіолетовому небі вони світили, як великі яскраві світильники на стелі, засіяній незнайомими зірками-лампочками.
   - А он та найяскравіша зірка - це третя планета. Вона називається Бута. Там весь час зима і дуже холодно, як у вас на Землі у Сибіру. Навколо неї обертаються два крижані місяця - Зут і Жут.
   - У вас всі планети і місяці закінчуються або на "УТА", або на "УТ". - Відзначив я. - Чому?
   - "Та" означає "планета", а "Т" - її супутник. У Нути супутників немає, вона крутиться одна. У Бути два супутники - Зут і Жут, а у Блакитної Планети три супутника - Лут, Фут і Рут.
   - А чому твоя планета називається Блакитна, а не аналогічно іншим? -Поцікавився я.
   - Блакитна - це переклад на твою мову. Насправді вона називається Тута - "Ту" - "Блакитна", "Та" - "Планета", дослівно Ту Та - Блакитна Планета.
   В цей час зірки і планети почали ховатися за якимось серпанком і почав накрапати дощик.
   - Швидше! Нам треба сховатися - настає час дощу! - І ми кинулися вниз по схилу.
   Тільки-но ми встигли пірнути під навіс біля входу, як дощик перетворився на зливу. Будинок Галини освітлювався лише світлячковими лампами та відблисками вогню з уже згасаючої плити біля входу. Відчуваючи неймовірну втому від незвично довгого, повного нових вражень дня (ще б пак! За земним часом цей день тривав більше двох діб!), я ловив себе на тому, що починав просто, сидячи за столом, клювати носом. Галина наповнила великі шовкові мішки зібраним мною пухом, заварила розпеченим ножем краї тканини і вийшли чудові пухові матрац і подушки. Постеливши постіль в кришталевому поглибленні, вона провела мене туди і уклала, накривши шовковою ковдрою. Я заснув моментально, як тільки голова торкнулася подушки...
  * 10 *
   Прокинувся я абсолютно бадьорим, ніби проспав більше доби, але була ще ніч і крізь прозорий кришталевий дах над головою було видно незнайомі зірки. Скільки ж я проспав? Якщо десятигодинна ніч на цій планеті триває більше двох земних діб, а я, втомившись за минулий день, проспав приблизно добу в земному обчисленні, то зараз цілком могла бути північ. Галина безтурботно спала поруч і я, вирішивши її не будити, потихеньку встав, щоб роздивитися.
   Вибравшись з ніші-ліжка, я опинився у прямокутному приміщенні приблизно 4 на 6 метрів із закругленими кутами, і склепінчастою стелею висотою приблизно до трьох метрів. У деяких місцях через гладко відшліфовану стелю було видно зірки, в деяких - крізь майстерно вирізаний в кришталі візерунок можна було бачити грунт і коріння рослин, які в ньому росли.
   Посередині кімнати стояв круглий кришталевий стіл на одній ажурній, фігурній ніжці і два кришталевих крісла з м'якими пуховими подушками. На столі світила слабким блакитним світлом світлячкова лампа. У кріслах лежав наш одяг, а на полицях-нішах у протилежній стіні - наші сумки і прикраси. Я не став одягатися і продовжив свої дослідження голим.
   Ніша, в якій розміщувалося ліжко, мала розміри 3 на 2 метри, до неї підступала одна сходинка, потім подіум, в якому зроблено поглиблення - саме ліжко, вистелене пуховим матрацом і шовковими ковдрами. З боків від ліжка - полки-поглиблення у кришталі. З того боку, де я спав, на полиці стояв кришталевий стакан з якоюсь рідиною. Я спробував - це був дуже приємний сік незнайомої мені рослини.
   Трохи далі по тій же стіні, де розташовувалася ніша ліжка, майже у кутку вгадувався коридор. У коридорі ламп не було, тільки кілька вільних світлячків на стінах під стелею давали можливість побачити русло струмка, відокремлене від коридору напівпрозорою майже необробленою кришталевої стінкою. Я доторкнувся рукою до стінки - вона була тепла. Значить, цей струмок - термальний! Здорово: у печері - гаряча вода! Я зрозумів, що стінка потрібна для того, щоб пара не наповнювала приміщення. Через три метри коридор закінчувався тупиком. Я повернув назад і вирішив подивитися, куди приведе мене струмок. Стіна, перпендикулярна ніші з ліжком, була завішана шовковими шторами. Саме за ці штори і звертало русло струмка.
   Відсунувши штори, я побачив ще одне приміщення. У центрі його, на невеликому підвищенні в кришталі була висічена прямокутна ванна-басейн розмірами 2 на 3 метри з округленими кутами. Струмок, забраний кришталем, огинав цю ванну трохи вище її рівня. Прямо над ванною у стінці струмка була встановлена кришталева ж заслінка, через яку, мабуть, вода потрапляла у ванну. Я спробував її відкрити і ванна одразу ж почала заповнюватися водою. Я вліз у теплу воду і ліг. Глибина ванни виявилася всього до півметра, а температура води близько тридцяти шести градусів. Трохи полежавши у ванні, я виліз, витерся шовковим рушником, який висів поруч, і заглянув за ще одну штору.
   Тут була зовсім крихітна ніша - 1,5 на 1,5 метра, під стелею якої висіла ваза-лампа, а весь простір займав чудовий кришталевий трон. Придивившись, я зрозумів, що це не трон, а туалет - в центрі сидіння було вирізано характерне поглиблення з отвором. Виникло бажання випробувати цю споруду. Я сів - руки на підлокітниках, внизу - зручне сидіння з глибоким поглибленням, ззаду - спинка. І м'яке блакитне світло розсіюється навколо. Дуже зручно. Збираючись вставати, я обіперся об підлокітники, у них щось клацнуло і з поглиблення в сидінні на мене полився фонтан гарячої води. Здорово! І паперу, виявляється, не потрібно. Через пару хвилин фонтан почав слабшати і припинився. Я встав. Поруч висів рушник - витерся. Заглянув в отвір: він йшов униз і в стіну під крутим кутом, а форсунки фонтану, вирізані все з того ж кришталю, розташовувалися під ободом крісла. Струмок тут так само проходив по задній стіні, а до спинки трону вода надходила через заслінку з поплавком. Поки я розглядав, спинка трону знову наповнилася водою.
   Вийшовши з-за фіранки в спальню, я подивився на сплячу Галину і попрямував до виходу, зробленому в прозорій кришталевій стіні. Тут печера мала теж прямокутну форму із закругленими кутами, приблизно шість метрів в ширину і близько трьох до вільного простору. Тобто, по боках - дві непрозорі, покриті зовні дерном, стіни. Ззаду кришталева стіна з метровим входом до кімнати, зверху - навіс, а попереду - суцільна стіна дощу. Підлога, як і в усьому "будинку" була кришталевою, хоча і рівною, але не гладко відполірованою, а злегка шорсткою, приблизно на двадцять сантиметрів піднесеною над рівнем землі, тому вода у печеру не затікала.
   Зліва в цьому відкритому приміщенні розташовувалася піч, невеликий стіл і майже звичайна, якби не кришталь, раковина, вода в яку лилася безперервним водоспадом, а от куди виливалася, видно не було. Праворуч - кришталевий диван з пуховою периною, круглий стіл і два крісла.
   - Мр-р-р-р! - Пролунало з дивана.
   Я придивився і побачив сіро-блакитного кота. Як же його звати? Здається, Морімар! Кот подивився на мене одним оком і, знову муркнувши, повернувся догори животом, щоб я його погладив. Я опустив руку в глибоку шерсть на його пузі і став погладжувати. Нічого собі котик - витягнувши всі лапи, він зайняв повністю двометровий диван, а по ширині його пузо було ніяк не менше сантиметрів сімдесяти! Він задоволено потягався і муркотів під моєю рукою, як якийсь електричний моторчик.
   - Ну, досить! - Сказав я коту і підійшов до стіни дощу, яка відділяла теплий затишок печери від мокрого простору нічної планети.
   - Правда, красиво? - Підійшла до мене ззаду Галина. - Ти колись купався під таким дощем? - І вона легко виштовхнула мене назовні.
   - Що ти робиш?! - Обурився було я, але Галина весело стрибала навколо мене під струменями дощу і сміялася.
   Дощ був теплим, його тугі струмені масажували все тіло пружними батогами і це було дуже весело. Крізь хмари над головою проглядали зірки і вгадувався овал планет тандему - Рут виходила з-за Фут.
   Пострибавши і побігавши один за одним під цим тропічним дощем, ми, нарешті, повернулися під навіс печери. Галина розпалила вогонь в печі з тліючих вугіллячок, підкинувши нову порцію хмизу, ми присунули до вогню два кришталевих крісла і, зручно вмостившись, почали доїдати залишки вечері. Морімар, зістрибнувши з дивана і потягнувшись, ліниво підійшов до нас.
   - Що, теж хочеш їсти? - Запитала його Галина і простягнула шматок смаженої "індичатини".
   Кіт задоволено муркнув, взяв шматок у зуби (ви б бачили ці зуби!) і відійшов у бік.
   - До речі, - Раптом почала Галина. - А чому я не помітила у твоїй квартирі Генріха?
   - Генріх більше не живе зі мною. Він одружився, купив собі іншу квартиру і у них скоро буде дитина.
   - Здорово! А ти чому не одружився?
   - Я чекав тебе.
   - Не варто. Я - це паралельне життя. Це як сон. Не будеш же ти вічно жити тільки снами?! У реальному житті ти повинен закохуватися, одружуватися, заводити дітей...
   - І ніколи більше не бачити тебе?
   - Чому ж, я буду іноді приходити. Як уві сні.
   - Але як же...
   - Сни сняться всім. Ти ж не станеш через сни менше любити того, хто тобі дорогий. Ти навіть можеш розповісти дружині про цей сон, і твої пригоди не будуть таємницею.
   - Ну, де я знайду таку, яку зможу полюбити, після тебе...
   - Знайдеш, якщо захочеш! Треба тільки уважніше роздивитися навколо.
  * 11 *
   Вранці дощ припинився раптово з першими променями сонця. Я вирішив оглянути околиці, бо вчора через свою втому толком нічого і не побачив. Морімар супроводжував нас і заглядав у всі куточки, ніби теж бачив все це вперше.
   Просто біля входу в печеру була мальовнича галявина з м'якою, як килим, травою, в якій ноги тонули по щиколотку, і кілька кущів з пуховими квітами. Зі схилу гори поруч зі входом печери витікав струмок з теплою водою. Трохи далі, метрів за двадцять п'ять, він розтікався невеликим озерцем, а потім знову струмком біг у своїх справах. Неподалік від струмка розташовувався циферблат сонячного годинника. Навколо - рідкісний ліс з уже більш високою травою, ніж біля печери.
   На схилах гори росли кущі, але таких я ще не бачив: темно-синє з зеленими прожилками листя на них було дуже різьбленим, ніби хтось вправлявся у вирізанні візерунків манікюрними ножицями. А просто на гілках, без черешків, дуже густо росли яскраво помаранчеві та коричневі ягоди.
   - Це цукерковий кущ. - Пояснила Галина. - Ягоди - як цукерки. Помаранчеві ще трохи не дозріли, але все одно дуже смачні, а коричневі - вже стиглі. У стиглих ягодах більше жирів, а в недозрілих - соку.
   Я спробував кілька помаранчевих ягід. Якщо закрити очі, то смак їх нагадував шоколад з соковитим апельсиновим джемом. А коричневі були справжнісіньким чорним шоколадом: трохи з гірчинкою, але солодкі й ароматні.
   - З листя можна робити чай. - Продовжувала Галина. - Він виходить трохи солодкуватим, трохи гіркуватим і, наче, з апельсиновими корочками.
   Майже на самому верху гори росли дивні, покручені кущі з товстими коричнево-фіолетовими гілками, листя на яких росло синіми у білу смужку пучками.
   - Це картопляний кущ. Якщо ось так відрізати гілку. - Галина полоснула по гілці ножем і показала мені зріз. - То побачиш блідо фіолетову м'якоть. Вона за смаком і за консистенцією така ж, як у земної картоплі. Береш гілку, очищаєш від листя, ріжеш шматочками або тонкими пластинами і можеш хоч варити, хоч смажити. І чистити цю картоплю не треба, достатньо просто помити. А з листя можна робити салат, у них злегка сельдереїстий смак.
   Ми почали спускатися вниз по протилежному схилу гори. Морімар раптом зупинився, нагострив вуха і витягнув хвіст горизонтально.
   - Відчув здобич. - Шепнула Галина, жестом зупиняючи мене.
   Ми застигли, а Морімар, крадучись, почав наближатися до якогось зелено-жовтого куща. Стриб! І ось він виходить з-під куща з якимось щуром у зубах.
   - Молодець, Морімарчик! Зловив такого великого падальника! - Похвалила його Галина.
   Гордий Морімар поклав перед нами убитого падальника. За розміром він був трохи більше щура, без хвоста, шкура покрита синім коротким хутром, вушка маленькі, як у мишеняти, очі закриті. В принципі, цілком симпатичний звірок.
   - Мррав! - Рикнув Морімар і схилився над своєю здобиччю.
   - Не будемо заважати йому снідати! - Сказала Галина, відводячи мене далі.
   Зелено-жовті кущі виявилися полуничними. Чи бачили ви колись, щоб полуниця росла на кущах вищих людського зросту? За розміром кожна ягода була з середнє яблуко жовтого кольору. Проте смак і запах - цілком полуничні. Я з'їв всього дві ягоди і цілком наївся. А за кущами виявився крутий обрив. Тримаючись за гілки кущів, ми зазирнули вниз. Зі стрімкого схилу гори вибігав вузький потік води.
   - Це моя каналізація. - Пояснила Галина. - З ванни, з туалету і з раковини біля печі вода відводиться по спеціальних каналах до цього схилу і просто зливається вниз. Там, внизу, вона вибила невеликий каналізаційний басейн, на берегах якого в підземних норах живуть падальники. Вони будують з гілок фільтрувальну греблю і харчуються відходами, що затримується нею, а далі вода тече вже чиста.
   - Гарне рішення! - Схвалив я. - Як тут все екологічно продумано...
   - Так, люди намагалися зробити все раціонально і зручно.
   Ми повернулися трохи назад за кущі. Морімар, вже поснідавши, сидів у позі очікування.
   - Мрреу! - Сказав він і повів нас униз.
   - Що ти хочеш їсти? - Запитала Галина.
   - А який у мене вибір? - Запитав я.
   - М'ясо, риба, індичатина, гриби, картопля, салат, суп, фрукти...
   - Нічого собі! - Вигукнув я. - Не гірше, ніж у ресторані! Тоді давай посмажимо картоплю з м'ясом і зробимо салат.
   - Ну, пішли за продуктами!
   - А де у вас тут супермаркет?
   - Та просто навколо і під ногами!
   І ми вирушили за продуктами. Гілка картоплі у нас вже була. Я став розшукувати серед високої трави рожевий кактус і знайшов його майже біля самого озера. Галина нарвала якихось трав для салату, витягла кілька бульб озерної трави, зірвала два листа латаття - нові сковорідки, кілька листків з якихось дерев і кущів, і ми повернулися до печери.
   Морімар вже лежав біля плити і тільки ледь підняв голову, почувши наші голоси. Я за допомогою лупи розпалив нове багаття і поставив на плиту два листа-сковорідки. Вони одразу ж зашипіли, виділяючи маслянистий сік. Я почав нарізати на один з листів гілку картоплі, а Галина, знявши шкірку з кактуса, почала нарізати на інший м'ясо.
   Поки я все це обсмажував, вона нарізала салат в кришталеву вазу і розставила на столі кришталеві тарілки. У високі, різьблені, кришталеві склянки налила соку, вичавленого з полуничних ягід. Виделки у неї теж були кришталеві - дуже тонкі і красиво вирізьблені, з геометричним візерунком. Взагалі весь посуд був дуже майстерно прикрашений різьбленням і виглядав краще, ніж у будь-якому найдорожчому ресторані.
   Як тільки їжа майже приготувалася і від неї пішов апетитний аромат, Морімар піднявся і почав тертися об мене. Об вас коли-небудь терлася півтораметрова кішка, висотою в холці більше метра? Тоді ви не можете уявити собі цих відчуттів! Я ледве утримувався на ногах, мужньо продовжуючи помішувати картоплю на сковороді.
   - Морімар! Відійди від Еріха! - Покликала Галина. - Я зараз покладу тобі м'яса на тарілочку.
   Вона взяла тарілочку (у Морімара, звичайно ж, вона теж була кришталевою і різьбленою) і поклала на неї кілька шматків смаженого соковитого м'яса.
   - Мррав - Відгукнувся Морімар і чинно взявся за трапезу.
   Поснідавши, ми пішли скупатися до озера. Вода в ньому була вже не такою теплою, як у печері, градусів близько двадцяти дев'яти. Плавати в озері було дуже приємно. І знову всюди нас супроводжували золоті рибки, граючи з нами у наввипередки.
   - А холодна вода тут десь є? - Запитав я. - Наприклад, якщо захочеться попити чогось холодного?
   - Можна просто набрати води зі струмка у глечик і поставити його в глибині печери. Вода охолоне до кімнатної температури. А якщо ти дійсно хочеш освіжитися, то можна полетіти до океану.
   - Далеко?
   - Ні, він тут у мене зовсім близько! - І вона схопилася.
   - А ми полетимо туди голими чи все ж таки треба одягнутися? - Поцікавився я, милуючись її фігуркою.
   - Як хочеш, нас все одно ніхто не побачить. Але сумки взяти доведеться.
   - Тоді давай полетимо голими! - Зрадів я.
   Ми повернулися до печери, наділи свої пояси з сумками і піхвами і вийшли на галявину.
  * 12 *
   Спочатку ми летіли майже над верхівками дерев уздовж русла струмка, який злегка звиваючись, наближався до ще одного, майже такого ж струмка. Потім струмки злилися у невелику річечку, по берегах якої вже замість лісу тягнулися луки з рідким чагарником. І раптом я побачив, як ця річка падає з величезного обриву. Обрив був заввишки більше двохсот метрів. Під обривом простягався широкий піщаний пляж, який грав на сонці всіма кольорами веселки, а за ним - океан. Зверху було видно, що океан утворює тут підковоподібну бухту, облямовану пологим піщаним пляжем, над яким з усіх боків нависає крутий двохсотметровий обрив. Далі, за підковоподібним пляжем, острів простягався на схід і на північний захід.
   - Пірнай з обриву прямо над водоспадом! - Крикнула крізь гуркіт води Галина і сама тут же спікірувала вниз.
   Я спробував пірнути у повітрі, як у воді, і в мене вийшло пролетіти майже паралельно стрімкому водоспаду.
   - А тепер вирівнюйся! - Попередила Галина, коли до землі залишалося метрів сорок.
   Я вирівнявся і повільно опустився на пісок, де вже чекала мене Галина. Загрібаючи пісок босими ногами, ми попрямували уздовж річки до краю океану. Він був величезним і величним, а яскраво синя вода так і манила прохолодою. Хвилі сьогодні були невеликими, приблизно півтора-два бали.
   - Тут часто бувають шторми? - Поцікавився я.
   - Ні, не часто. Хвилям тут ніде розгулятися - по всій ширині субтропіків, тропіків і екватора тягнеться великий архіпелаг, що складається з різних островів. А от у середніх широтах - там бувають хвилі висотою до сорока метрів і навіть вище.
   - А ми де - в тропіках чи на екваторі?
   - Ми в тропіках. Он там, на північному сході, де океан зливається з горизонтом, знаходиться Острів Творців. Вони виготовляють з місцевих матеріалів будь-які предмети.
   - І всі речі в твоєму домі теж?
   - Так.
   - А що там? - Я вказав на північ.
   - Там Острів, схожий на мій. Там теж живе хтось один.
   - Ти не знаєш хто?
   - А навіщо? Людина купує острів, щоб побути на самоті, навіщо ж їй нав'язувати своє знайомство? До мене теж ніхто не прилітає і не припливає.
   - А як вони знають, що острів зайнятий?
   - Ну, це таке відчуття... Загалом, підлітаєш до острова і відчуваєш: тут вже зайнято. А є острова, які відкриті для всіх, як, наприклад, Острів Творців. Вони завжди раді новим людям, розмови з незнайомцями наштовхують їх на нові ідеї, сприяють творчості.
   - Цікаво. Хотілося б на них подивитися.
   - Ми колись злітаємо туди. Не сьогодні.
   - А як називається твій острів?
   - Так і називається - Мій острів.
   - А як його називають інші, наприклад, Творці?
   - Ну, напевно, Її Острів. А може, і ніяк не називають. Я не знаю.
   - Отже, треба їх запитати. - Запропонував я.
   - Отже, запитаємо. - Погодилася Галина. - А тепер пішли плавати!
  * 13 *
   Ми увійшли в прохолодні води океану і пірнули. Зізнаюся, я не дуже гарний пірнальник. Більше п'ятдесяти секунд я зазвичай під водою затриматися не можу, але тут... Я плив і плив за Галиною, не відчуваючи браку кисню, кілька хвилин, поки не злякався. Подавши сигнал, що спливаю, я став вигрібати наверх. Виринувши на поверхню, я вдихнув на повні груди. Галина, яка виринула поруч, запитала:
   - Щось трапилося?
   - Ні. Але дивно, я ніби дихав під водою.
   - Нічого дивного. Ти отримав щеплення і можеш тепер не тільки літати, а й пірнати. На твоїй шкірі відбувається реакція розщеплення води на водень, кисень і розчинені в ній солі. Водень бульбашками піднімається нагору, солі розчиняються в решті воді, а кисень моментально всмоктується шкірою і направляється у кров. Тому ти можеш тут перебувати під водою хоч кілька годин.
   - А на Землі? На Землі ці здібності пропадуть?
   - Ні, не пропадуть. Вода і тут, і там має однаковий склад.
   - Здорово! Ну що, пливемо далі? - І я знову пірнув.
   Під водою було дуже красиво. То тут, то там траплялися уламки скель, що складаються з різних дорогоцінних і напівкоштовних каменів. На цих уламках всіма кольорами веселки розцвітали корали, чи щось схоже на них. Вони ворушили своїми щупальцями-пелюстками і були схожі на прекрасні квіти. Серед коралових квітів, як метелики, пурхали всілякі рибки з долоню величиною. Які у них були хвости і плавники! Просто неможливо описати!.. Ганяючись за цими різнобарвними рибками, я не одразу помітив, як раптом потемніло. Величезна тінь закрила від мене сонце. Галини поруч не було. Піднявши голову, я побачив, що наді мною нависла темно-синя овальна ковдра з краями, що ворушаться, і дивиться на мене сім'ю очима, розташованими в центрі по колу... величезного зубастого рота!..
   Завмерши на місці, я в паніці тасував думки: Куди плисти? Вгорі це незрозуміле морське чудовисько, внизу - дно океану. Чи встигну я втекти від нього в сторону?.. А може, краще залягти на дно і прикинутися каменем?..
   Тут від "ковдри" витягнувся невеликий клапоть і попрямував до мене. Ні про що більше не думаючи, я, відчайдушно борсаючись, кинувся у бік. Клаптик якось повільно і ніби ліниво перемістився мені навперейми. Я розвернувся в інший бік - інший клапоть перегородив мені шлях. Тоді я пірнув глибше, збираючись сховатися під якимось уламком корала. Але тут перший клапоть виявився піді мною і злегка підштовхнув мене вгору. Потім перекинув до другого клаптя, і "Ковдра" стала грати мною, як м'ячиком, перекидаючи з одного клаптя на інший.
   - Ну от, - Приречено подумав я. - Тепер зі мною грають, як кішка з мишкою перед тим, як пообідати...
   І тут я побачив Галину. Вона спокійно підпливла і погладила "ковдру" по опуклостям навколо рота. "Ковдра" підставила їй не зайнятий мною клапоть і Галина спокійно на нього сіла. Потім "Ковдра" стало жонглювати нами, перекидаючи з одного клаптя на інший. Галина посміхалася і була абсолютно щаслива. Зрозумівши, що чудовисько не є небезпечним, я теж розслабився і став отримувати задоволення від цієї незвичайної гри. Це виявилося дуже навіть весело. Перелітаючи з одного щупальця на інше, Галина робила то сальто, то якісь гімнастичні фігури, то переверталася. Я теж вирішив спробувати - вийшов чудовий атракціон! Награвшись з нами, "Ковдра" увібрала в себе клапті і, повільно ворушачи своїми краями, попливла кудись далі.
   - Це був Морсір! - Весело сміючись і пофиркуючи, повідомила Галина. - Він любить грати з людьми.
   - А їсти людей він не любить?
   - Ні, він харчується тільки рибою.
   - Я б теж був не проти чимось похарчуватися.
   - Ой, та тут же повно їжі! - Вигукнула Галина і запросила мене знову пірнути.
  * 14 *
   Там вона показала, як треба збирати з каменів якісь чорні, пружні, злегка приплюснуті кульки. Коли я спробував відірвати точно таку ж, але синю, вона відчайдушно замахала руками і змусила її кинути. Тут же її підхопила своїми пелюстками квітка, що росла поруч, і моментально проковтнула. Назбиравши по цілій жмені чорних кульок, ми виринули і попливли до берега.
   - Ці кульки називаються плюшками. - Галина підійшла до річки і ополоснула свої кульки.
   Я почав наслідувати її прикладу.
   - Плюшки можна смажити, можна варити, а можна їсти і так. - І вона поклала одну плюшку собі до рота.
   З побоюванням я теж спробував плюшку язиком: злегка солонуватий смак. Перекотив плюшку у роті: пружна, як маринований гриб. Розкусив - і в мене вилилася ціла палітра смаків: тут і мариновані гриби, і сирокопчена ковбаса, і якісь пиріжки з м'ясом чи рибою... Неможливо описати! Всього жменя таких "плюшок" - і я наївся. Я відчував себе абсолютно ситим.
   - А чому не можна було брати сині кульки? - Поцікавився я.
   - Тому що вони отруйні. Їх можуть їсти тільки коралові квіти, від цього вони стають ще яскравішими.
   Ситий, розслаблений, я сидів на березі річки біля океану і ліниво перебирав пісок рукою. Пересипаючи його з руки в руку, я просто, щоб не мовчати, запитав:
   - А чому пісок такий різнокольоровий?
   - Що таке пісок? - Питанням на питання відповіла Галина.
   - Ну, це перемелені водою камені...
   - Правильно. А якщо ці камені - дорогоцінні? Яким повинен вийти пісок?
   - То це все - дорогоцінний пісок?! - Здивувався я і аж підскочив.
   - Ну, так. Серед нього можна і камінчики відшукати.
   Я став розгрібати рукою пісок і вишукувати згладжені водою округлі різнокольорові камінці. Ви коли-небудь збирали на березі моря обкатані шматочки скла? У дитинстві я думав, що це коштовне каміння. А тут і справді були саме таке.
   - Це що?
   - Це смарагд.
   - А це?
   - Хризопраз.
   - А це?
   - Гранат... Халцедон... Алмаз... Сапфір... Сердолік... Рубін...
   Я назбирав цілу купу різних дорогоцінних камінчиків і виклав з них на своїй сумці якусь мозаїку.
   - Ти можеш забрати їх з собою, як сувенір. - Сказала Галина. - Там у тебе в сумці є невеликі шовкові мішечки - поклади в один з них.
   Я так і зробив.
   Потім ми знову купалися в океані, а вже ближче до полудня, коли сонце стояло майже в зеніті, полетіли назад, до кришталевої печери.
  * 15 *
   На обід у нас був курячий бульйон з локшиною і горіхами. У якості курки, звичайно ж, виступала м'якоть жовтого кактуса, за локшину - товсті, м'ясисті стебла високої трави у білу та блакитну смужку, а замість горіхів - боби зі стручків, які ми нарвали з якогось дерева на висоті п'ятнадцяти-двадцяти метрів. Ці боби ми теж відварили у бульйоні, хоча їх можна їсти і сирими, і смаженими. За смаком вони нагадували щось середнє між фундуком та арахісом.
   Після обіду я задумався - скільки це часу я вже перебуваю на Галиніній планеті?
   - Одна доба минула о другій годині. Зараз - південь, тобто п"ята година. Отже, ми знаходимося тут уже двадцять три години. - Підрахувала Галина.
   - Двадцять три місцевих години. - Уточнив я. - А скільки часу пройшло на Землі?
   - Виходить... Сто тридцять шість з половиною земних годин... Це п'ять діб і шістнадцять з половиною годин.
   - Боже мій! - Вигукнув я. - Мені ж треба було через чотири дні на роботу! Тепер мене звільнять...
   - Не хвилюйся, я розрахую стрибок так, що ми повернемося раніше, і у тебе ще навіть залишиться час.
   Але я вже турбувався і хотів повернутися назад. Ми одяглися, зібрали свої речі - я вклав у сумку мішечок з дорогоцінними камінцями, зібраними на березі океану, залишили Морімару їжу на тарілочці і відправилися у зворотній шлях. Я йшов дуже швидко, майже не звертаючи уваги на незвичайну природу Планети.
   - Ти так сильно поспішаєш? - Запитала ледве встигаючі за мною Галина.
   - Так, мені неспокійно на душі. - Зізнався я.
   - Тоді ми можемо прискоритися. Можна полетіти на великій висоті, а можна просто стрибнути до печери. Що ти вибираєш?
   - Давай стрибнемо! - Попросив я.
   Галина обняла мене і ми стрибнули... Майже у ту ж мить ми опинилися на майданчику перед сапфіровою печерою.
   - Треба обов'язково пройти через шлюзовий коридор. - Пояснила Галина. - Там з нас викачається місцеве повітря і заміниться на земне.
   Пройшовши по коридору, ми знову зупинилися біля ніш-шафок. Я став квапливо переодягатися, складаючи весь місцевий наряд на полицю.
   - Залиш собі пояс з піхвами, алмазний ніж, сумку і головний обруч. - Сказала Галина, яка з сумом спостерігала за мною. - Це тобі на пам'ять про мою Планету.
   Сумку я взяв, а обруч вирішив залишити - занадто багато золота і каменів. Ми стрибнули назад, до моєї франкфуртської квартири. Галина попрощалася зі мною поцілунком і зникла. На тумбочці залишився мій головний обруч.
   Я включив телевізор. Був ранок п'ятниці, до виходу на роботу залишалося три дні...
  
  
  
  частина третя
  ОСТРІВ ТВОРЦІВ
  
  * 1 *
   Приблизно через два роки я одружився. Спочатку я дивився на дівчат і порівнював їх з Галиною, але потім перестав. З Хеленою я познайомився у нас в аеропорту. Просто одного ранку вийшов після нічного чергування в зал аеровокзалу і побачив її. Вона йшла у формі стюардеси, яка їй дуже личила, по напівпорожньому в цю годину залу і котила за собою невеликий чемоданчик.
   - Можна вам допомогти, Хелена? - Запропонував я, прочитавши її ім'я на бейджі.
   - Якщо вам не важко, Еріх. - Погодилася вона, теж прочитавши моє ім'я.
   - От і познайомились! - Вигукнув я і запропонував підвезти її до будинку на своїй машині.
   Ми стали зустрічатися... Одного разу я вирішив розповісти їй про Галину.
   - Знаєш, Хелена. - Почав я. - Мені іноді сняться фантастичні сни. У них я зустрічаюся з дівчиною на іншій планеті.
   - А як її звуть, яка вона?
   - Вона невелика і струнка, у неї яскраві блакитні очі і довге золотисте волосся. А звуть її Галина.
   - Майже як я. - Хелена провела рукою по своєму золотисто-русявому волоссю, яке легкими локонами спускалося на плечі і широко розкрила свої блакитні очі. - І ім'я схоже. Може, у снах ти мрієш про мене?
   Я придивився до неї і раптом зрозумів, що вона дійсно трохи схожа на Галину. І як я цього не помітив раніше?! І тут я зрозумів, що дуже б не хотів її втратити.
   - Ти вийдеш за мене заміж? - Запитав я і вона погодилася.
   Замість весільного вінка фату на голові моєї нареченої притримував золотий обруч з камінцями синьої гами...
   Галина з'явилася абсолютно несподівано років через п'ять після нашої останньої зустрічі. Хелена в цей час була в рейсі - Франкфурт - Нью-Йорк - Франкфурт. Наш маленький син Вальтер гостював у її батьків у Кельні. А у мене був просто вихідний.
   - Привіт! - Пролунало у мене за спиною, коли я стояв на балконі і роздумував, чим би зайнятися.
   - О! Ти все така ж молода! - Вигукнув я, озирнувшись.
   - Мені ніколи старіти. - Відповіла вона. - Ти готовий познайомитися з людьми Острова Творців?
   - Я вже одружений. - Попередив я.
   - Чудово! Сподіваюся, ти любиш свою дружину? - Я кивнув. - І вона тебе?
   - Так. І у нас вже є син.
   - Здорово! Як його звати? Скільки йому років? - Радість Галини була непідробною.
   - Його звуть Вальтер і йому вже майже три роки - З гордістю повідомив я.
   - А де ж він? Так хотілося б його побачити!
   - Його на тиждень забрали до себе батьки Хелени. А Хелена - в рейсі, вона стюардеса.
   - Отже, ти зараз зовсім самотній і нещасний... - З удаваним співчуттям Галина погладила мене по спині. - Бідолашний... Доведеться мені тебе розважити. Полетіли?!
   - Просто зараз?
   - Тебе щось зупиняє?
   - Ні...
   - Ну, тоді поцілуй мене! - Галина обійняла мене і підставила свої губи. Я поцілував її, а коли відсторонився, ми вже були у сапфіровій печері.
   Переодягнувшись і пройшовши шлюзовим лабіринтом, ми вийшли назовні. Як же я скучив за цим повітрям, яке можна було пити і пити нескінченно!!!
   Галина стояла поруч і теж ковтала повітря великими ковтками.
   - Як смачно! Як добре!!! Ну що, побігли?
   І ми, взявшись за руки, побігли по схилу вниз. Добігши до пиріжкового дерева, ми зірвали по одному плоду, випили за зустріч і закусили ягодами. А потім полетіли до її дому.
   Летіли ми на невеликій висоті і я впізнавав вже знайомі місця: і ліс з павутинням, і сонячний годинник, і Дерево Знань з гігантськими квітами навколо нього, і кота Морімара, який полював серед чагарників, але задер морду вгору і щось нам м"явкнув, і кришталеву гору зі струмком, озером, каналізаційним водоспадом на протилежному схилі, і обрив до океану... Придивившись, я побачив на обрії обриси якихось островів.
   - Ми одразу полетимо до творців? - Запитав я.
   - Ні, спочатку треба поснідати. - Відповіла Галина і жестом запросила знижуватися на галявину.
   Підсмаживши чіпси з м'якоті пиріжкового дерева, зробивши збірний шашлик з усіх видів кактусів і вичавивши жовтого соку з полуниці, ми сіли за стіл під навісом печери. Одразу ж з кущів виринув Морімар, несучи щось у зубах. Поклавши на траву біля печери спійманого падальника, Морімар підійшов до столу і, не встаючи на задні лапи, просто зі свого росту заглянув до наших тарілок.
   - Чого ти хочеш? - Запитала його Галина. - М'яса або індички?
   - Мрр-ррав! - Відповів гігантський кіт.
   - Всього і побільше? - Уточнила Галина і стала накладати в миску шматки, знімаючи їх з шампурів.
   Кіт задоволено муркнув і з гідністю взявся за трапезу.
   Трохи відпочивши після сніданку на березі озера (кіт, зрозуміло, розвалився поруч з нами), ми почали збиратися у гості.
   - Творці - це звичайні люди. - Пояснювала Галина. - Філософією їх існування є творчість. З самого раннього дитинства батьки і всі навколишні шукають у дітях якісь таланти, а потім починають їх розвивати. Вважається, що не талановитих людей не буває, треба просто відкрити той чи інший талант. І вони постійно щось творять: чи то прикраси, чи то посуд або меблі, чи то скульптури або картини, чи то музику або пісні... Та що завгодно! От сам побачиш.
   Спочатку ми політали трохи над ближнім берегом Острова Творців. Після вузької смужки пляжу, далі простягалися нескінченні ліси, кінця яким не було видно.
   - Це великий острів? - Поцікавився я.
   - Так, він набагато більше мого - за площею майже, як Англія, а за формою... Уяви собі бумеранг, який прогином звернений на південь, а одним з кінців - до мого острова.
   - Виходить, ми зараз знаходимося над кінцем бумеранга?
   - Так. А приземлимося ми в невеликому селі, он там! - Вона показала напрямок на північний схід і ми почали поступово знижуватися.
   Опустилися ми прямо серед лісу, який складався з величезних дерев, з діаметром стовбурів по три-чотири метри, а може і більше.
   - Оце і є село творців. - Сказала Галина і показала на дерева.
   - Де? - Почав я крутити головою на всі боки. - Я не бачу жодного будинку!
   - Дерева і є будинки. - Відповіла Галина. - Давай подивимося! - І вона повела мене до найближчого дерева.
   У величезного широчезного стовбура внизу виявилося кілька широких гілок-сходинок, які вели до овального отвору шириною близько сімдесяти сантиметрів і висотою до двох метрів, завішені водоспадом тонких, гнучких, як у верби, гілок з м'якими, довгими листями-голочками темно бірюзового кольору. Розтуливши живу завісу, ми увійшли до "будинку". Це виявилася велика округла кімната діаметром близько трьох з половиною метрів. Усередині стовбура стіни кімнати складалися ніби з відполірованих до блиску стовбурів, тісно підігнаних один до одного, і відображали сонячне світло, що надходило звідкись зверху. Під стінами кімнати стояло кілька вирізаних зі світлих порід дерева крісел, в центрі - круглий стіл на одній ніжці, вирізаної у формі кучерявої виноградної лози (або майже виноградної). На підлогу ця ніжка спиралася трьома гронами дерев'яних ягід з ажурними листками.
   Праворуч від входу розташовувалися сходи з майстерно зігнутих гілок, які вели наверх. Стеля була дерев'яною, але часто усіяною невеликими отворами, що складалися у хитромудрий узор, через який надходило вниз світло.
   - Гей, господарі! - Закричала Галина. - До вас гості!
   - Ми завжди раді гостям! - Почулося зверху (німецькою!), і до нас по сходах спустилася молода жінка.
   Одягнена вона була майже так само, як ми: коротка спідниця-шорти з блакитного шовку, такий же ліф і безліч прикрас - і кольє, і обруч на голові, і браслети на руках і ногах, і сережки, і каблучки... У порівнянні з нею ми були навіть занадто скромно прикрашені. Крім того, весь її наряд був розшитий темно-синьою вишивкою, в яку були майстерно інкрустовані сині, голубі і зелені камені. Ноги жінки були босими, але спустившись, вона одразу ж дістала з-під одного з крісел шкіряні капці, рясно прикрашені дорогоцінними каменями, і взула їх.
   - Ми до вас з подарунками! - Галина почала висипати зі своєї сумки різні необроблені камені, а я - якісь обрубки коренів і гілок, які вона напхала в мою сумку.
   Ковзнувши майже байдужим поглядом по камінцям, жінка раптом спалахнула радістю і схопила один з моїх коренів:
   - Ов-ва! Такий рідкісний екземпляр! - Вигукнула вона. - Де ви дістали крендостор?
   - Його прибило до мого берега хвилями. - З гордістю відповіла Галина. - І я одразу ж подумала, що ви створите з нього щось путнє.
   - Так! Путнє... - Жінка заглибилася у вивчення всіх западинок і тріщинок якогось покрученого кореня і на кілька хвилин вся пішла у споглядання. - Ой, вибачте, а що ви хочете натомість? - Нарешті, відволіклася вона від кореня і поклала його на стіл.
   - Екскурсію по вашому селі. - Відповіла Галина. - Еріх у нас вперше.
   Жінка уважно придивилася до мене.
   - З Землі? - Запитала вона. Я кивнув. - До нас не часто заходять земляни. Вони ще не вміють стрибати.
   - Еріх теж не вміє. Він стрибнув зі мною. То ви покажете нам своє село?
   - Із задоволенням, от тільки поставлю крендостор на стіл, для натхнення... Вона встановила корінь сторчма в центрі столу, розклала навколо нього в одному їй відомому порядку інші корені і гілки, пересипала їх камінцями. Помилувалася, нахиливши голову спочатку в одну, потім в іншу сторону, щось переставила, щось переклала. Нарешті, композиція з наших дарів її задовольнила і вона повернулася до нас.
   - Мене звуть Руфіна! Ну, все, я готова. Давайте для початку роздивимося мій будинок!
   І ми полізли по сходах наверх. Будинок всередині дерева виявився п'ятиповерховим. Кожен поверх відокремлювався живими гілками, переплетеними між собою так, що на них легко лягала підлога-стеля, зроблена з полірованого зрізу якогось іншого дерева і прикрашена візерунком з наскрізних отворів. Всі інші поверхи представляли собою спальні - в них гілки росли так, що виходили зручні ліжка-гамаки. На кожному поверсі було по одному вікну - овальний отвір у стовбурі, завішаний тонкими нитками гілок з голочками. Деякі "фіранки" були зібрані в пучок і відсунуті убік, пропускаючи в приміщення денне світло. На кожному поверсі була відокремлена завісою з гнучких гілок невелика кабіна - санвузол, вода з якого дерев'яними трубами відводилася кудись за село, а надходила з чаші-воронки, встановленої на даху для збору дощової води. І всюди - і на столах, і над ліжками, і під стелею, - скрізь було безліч предметів мистецтва з дерева, кришталю, дорогоцінних і напівкоштовних каменів, глини, металу... Це були і предмети побуту, і декоративні вази, і одяг, і прикраси , і статуетки, і картини...
   - Скільки людей живе в цьому будинку? - Поцікавився я.
   - Я з чоловіком і п'ятеро наших дітей: двоє квіткових, а трьох я сама народила! - Гордо відповіла Руфіна. - Зараз ми підемо до творців, які займаються будівництвом будинків.
  * 2 *
   Ми спустилися вниз і пішли через незвичайне дерев'яне село. Часом між дерев-будинків нам траплялися плетені з гнучких гілок крісла, диванчики, альтанки, качалки - все настільки майстерно виплетене, з такими неймовірними ажурними візерунками, що не вірилося, ніби це можна зробити просто з гілок.
   По дорозі нам траплялися різні майстри, які займалися творчістю. Біля багатьох я зупинявся, не в силах відірвати погляду від їх творінь. Так, наприклад, мене дуже зацікавив різьбяр по кришталю. Він саме займався прикрасою великої вази. Всі візерунки він вирізав вручну алмазними різаками, стамесочками, голочками... І якщо на Землі візерунки на кришталі мають прямолінійний характер, у цього майстра виходили і плавні, і округлі лінії, виїмки, горбки. Ось на кришталевій пелюстці з'явилася крапля роси, зблиснула на сонці, і мені здалося, що вона ось-ось зірветься вниз. Але крапля застигла на місці.
   - Подобається? - Запитала Галина. - Все, що тобі сподобається, ти можеш купити в подарунок своїй дружині - не зустрічати ж її з порожніми руками!
   - А які тут ходять гроші?
   - З тебе буде достатньо розповіді про Землю і про земні твори мистецтва. Давай на вечір призначимо зустріч з тобою - і ти можеш брати все, що захочеш.
   Я став розглядати твори цього майстра і вибрав два великих кришталевих кубка, вирізаних у вигляді якихось екзотичних квітів. Кожну пелюстку кубків, здавалося, можна було відірвати, але все це трималося разом. Стебло квітки злегка вигиналося, по ньому були розкидані кілька листочків, сидів якийсь жучок з агату з золотими вкрапленнями, спускалися краплі роси. Маленька смарагдова ящірка, що згорнулася кільцем навколо стебла і відблискувала усіма своїми гранями-лусочками, служила підставою кубка. Усередині квіткової чаші лежав багатогранник сапфіра, а навколо нього - тоненькі срібні тичинки з золотими кульками на кінцях.
   - Я б хотів взяти ось ці два однакових кубка. - Нерішуче звернувся я до майстра.
   - Вони не однакові. - Відповів той знову ж німецькою. - У світі немає нічого однакового. Придивись уважніше!
   Я придивився і побачив, що схожими ящірки були тільки з першого погляду: у них по-різному були загнуті хвостики, роздвоєний язичок однієї був коротший, ніж у іншої. Один жучок був агатовим, а інший - з чорного сапфіра. Та й краплі роси, і положення пелюсток ледь помітно відрізнялися. І все ж складалося враження, що вони однакові.
   - Мені вони дуже подобаються. - Зітхнув я, не відриваючи погляду від кубків і тримаючи їх в руках.
   - Якщо подобаються - бери! - Підбурила мене Галина. - Це буде прекрасний подарунок!
   Руфіна зробила знак рукою, до нас підбіг якийсь чотирирічний малюк, взяв мої кубки і знову кудись втік.
   - Він віднесе подарунки у мій будинок. - Пояснила Руфіна, відповідаючи на мій розгублений погляд.
   Ми проходили і повз різьбярів по дереву, і повз гончарів, і повз поетів, музикантів, художників, і повз в'язальниць і вишивальниць. Біля великого намету, утвореного сплетеними гілками дерева ми зупинилися, щоб помилуватися на кулінарне мистецтво одного жилавого чоловіка, довге волосся якого було сколоте хитромудрою срібною шпилькою у вигляді кота, який несе в зубах спійманого птаха з різнокольоровим пір'ям. Йому допомагали троє дітлахів віком від п'яти до семи років. А запах від столу поширювався такий, що неможливо було втримати слину.
   - Он та шестирічна дівчинка - моя дочка. - Показала Руфіна. - У неї вже визначили кулінарний талант. Але, поки вона виросте, ще невідомо, ким стане.
   Ковтнувши слину, я озирнувся. Галина вже сідала за довгий обсидіановий стіл, заставлений різним високохудожнім посудом. Ми з Руфіною сіли поруч і, не зводячи очей з творця-кулінара і його помічників, насолоджувалися симфонією запахів і магією рухів. Поступово всі місця за нашим столом і ще трьома такими ж заповнилися людьми, що сходилися звідусіль на чарівні запахи.
   Смаку страв, запропонованих нам, я описати не можу. Це було щось настільки чудове і незвичайне, що я не тільки втратив дар мови, а й дар думки...
   Натхнені обідом музиканти тут же влаштували чудовий концерт, в якому звучали як незнайомі мені інструменти, так і чимось віддалено схожі на земні. Одні люди стали підспівувати, інші - танцювати. Галина і мене витягла в загальне коло, а я навіть спробував повторити кілька найпростіших танцювальних елементів тутешніх майстрів хореографії.
  
  * 3 *
   Нарешті, ми, перейшовши вбрід півтораметровий струмок, вибралися до великої галявини, в деяких місцях порослої невеликими чагарниковими гайками.
   - Тут творять будинки. - Пояснила Руфіна. - Підемо он туди і поспостерігаємо весь процес від початку до кінця.
   Ми підійшли до кількох чоловіків і жінок, які маленькими залізними лопатками викопували неглибокі лунки по накресленому на землі колі чотириметрового діаметра. Вони перемовлялися між собою якоюсь незрозумілою але дуже мелодійною мовою, та щойно побачили нас, одразу ж перейшли на німецьку.
   - Звідки тут всі знають мою мову? - Нарешті поставив я питання, яке вже давно цікавило мене.
   - Руфіна почула, як я привіталася, увійшовши до її будинку, і одразу ж переключилася. - Відповіла Галина. - Решта вловили хвилю і теж переключилися на твою мову.
   - Як це "переключилися"? Вони що, бували на Землі?
   - Щоб переключитися на будь-яку мову не треба десь бувати і щось вивчати. - Як маленькій дитині почала пояснювати Руфіна. - Досить почути кілька слів і налаштуватися на хвилю співрозмовника. Весь його словниковий запас стає нашим надбанням. Мовна хвиля від мене передалася іншим жителям села і вони теж перейшли на, як ти її називаєш, німецьку.
   - Здорово! - Позаздрив я. - От би й нам на Землі так навчитися! Не треба було б витрачати цілі роки на вивчення іноземних мов.
   - Я думаю, що це цілком можливо. - Задумливо промовила Галина. - Треба лише навчитися розуміти один одного душею, стати всім ближчими... Мозок землян влаштований так само, як наш, тільки... трохи недорозвинений. У вас поки немає хвильового зв'язку між собою. Хоча, я спостерігала його у дуже близьких людей... От ти, наприклад, можеш відчувати, чого хоче твоя Хелена?
   - Так, іноді я вгадую її бажання без слів. А вона - мої.
   - От бачиш, це зачатки хвильового зв'язку. Чим ближче люди будуть ставати, тим сильніше буде цей зв'язок.
   - Щось на зразок телепатії?
   - Не зовсім. Читати думки, якщо цього не захоче співрозмовник, ми не можемо. Передаємо тільки те, що хочемо, наче при розмові. - Відповіла Руфіна і повернулася до працюючих людей.
   - Приєднуйтеся! - Посміхаючись запропонувала одна з жінок і кивнула у бік, де лежало кілька лопаток.
   Ми взяли по лопатці і теж стали копати лунки. Всі разом ми закінчили роботу за кілька хвилин.
   - А тепер будемо саджати паростки! - Розпорядився чоловік, борода якого, скручена в ажурні джгути, була прикрашена кількома намистинами-камінцями.
   І ми почали вставляти в лунки якісь живці, прикопувати їх землею і поливати водою.
   - Усе! - Оглянувши ідеальне коло з посаджених живців, констатував чоловік з бородою, якого я подумки назвав "бригадиром". - За два місяці стіни виростуть настільки, що можна буде приступати до влаштування підлоги. А зараз йдемо на наступний об'єкт! - І він повів нас до бірюзового частоколу, встановленого метрах у двадцяти від нашого місця роботи.
   - Тут живці вже прийнялися і трохи підросли, навіть стали випускати гілки. - Пояснював спеціально для мене "бригадир".
   Підійшовши ближче, я помітив, що частокіл росте ідеальним колом, діаметр якого становив близько п'ятнадцяти метрів.
   - Ми будуємо великий будинок, в якому передбачається проводити збори і невеликі концерти. - Пояснила мені усміхнена жінка з величезною кількістю химерних каблучок і браслетів на руках. - Тому зробили такий великий діаметр. Звичайні будинки зводяться діаметром три-чотири метри.
   - А який максимальний? - Поцікавився я.
   - Максимально широкий будинок, який я бачив, - Втрутився юнак з безліччю довгих кісок, прикрашених різьбленими дерев'яними шпильками, - Це Будинок Поезії, його діаметр - тридцять два метри. Всередині, як два концентричні кола, розташовані арена для читців і амфітеатром - місця для слухачів. Його творив мій дід! - Додав він з гордістю.
   - Зараз я окреслю місця для вікон і дверей... Ось тут треба почати формування сходів. - Розпорядився "бригадир".
   Усміхнена жінка, взявши мене за руку, повела до ділянки частоколу, на яку вказав "бригадир".
   - Щоб вийшли сходи, треба гілки прив'язати мотузочками горизонтально - вони так і будуть рости. - І вона показала, як це робити.
   Я теж спробував прив'язати горизонтально тонку гілочку з м'якими голочками, але вона зупинила мене.
   - Це не та гілка. Для стін, перекриттів, сходів і всього міцного треба використовувати ось ці, коричневі гілки без листя. Яку форму їм надати, яке положення задати - так вони і будуть рости. А ці тонкі гілки годяться тільки на фіранки. Ми їх зазвичай обриваємо, залишаємо тільки при вході, над вікнами і на верху - для формування стоку дощової води. Ну і для краси, звичайно, як дизайнерський елемент.
   Закінчивши формувати з гілок сходи, ми пішли подивитися, як інші, аналогічним чином прив'язуючи гілки, формували віконні прорізи і гілки для настилу підлогового перекриття.
   - А з чого ви робите саму підлогу? - Запитав я.
   - Для цього з Великого острова привозять розпиляні кругляки гігантських дерев. - Пояснив юнак з косичками. - Їх діаметр іноді досягає п'ятдесяти метрів. Їх зрізи - ідеальні готові плити перекриттів. З них також роблять арени, сцени, майданчики - все, що завгодно!
   - А чим же їх розпилюють? - Здивувався я, не уявляючи, який із земних інструментів міг би з цим впоратися.
   - Рукою. - Дав незрозумілу відповідь "бригадир" і зробив горизонтальний жест рукою з випрямленою долонею, ніби щось розсікаючи.
   Як рукою можна розрізати на пластини дерево діаметром п'ятдесят метрів, я так і не зрозумів. Можливо, на кінцях пальців місцевих жителів теж виробляється якийсь спрямований хвильовий чи енергетичний пучок, який і розрізає те, що їм треба? Тоді вони так можуть різати і каміння, і скелі...
   Від роздумів мене відірвала сором'язлива дівчина, з головного обруча якої, як парик, спускалася довга бахрома із золотих ниток з нанизаними на них дорогоцінними каменями рожевої і бузкової гами. Виявляється, всі вже перейшли до наступної будівлі. У цьому зростаючому будинку вже була покладена плита другого поверху. Тут "бригадир", намалювавши крейдою немислимий візерунок з завитків, квітів і листя на величезному, відполірованому зрізі гігантського дерева, покладеному на гілки-основу, запропонував нам вирізати наскрізні отвори.
   - Ці отвори потрібні для вентиляції, для проникнення світла і для естетичного задоволення. - Майже напівпошепки пояснила мені сором'язлива дівчина і, простягнувши напівкруглий різець з набраною з різних сортів деревини гладко відполірованою ручкою, показала, як це робити.
   На намальовану лінію вона вертикально встановлювала різець, стукала по ньому невеличким молоточком - і різець проколював товсту, п'яти сантиметрову дерев'яну плиту наскрізь. Потім різець провертався і вирізав отвір діаметром близько двох сантиметрів. Тонким металевим стрижнем, вставленим в ручку молотка, серцевина видушувалася і падала вниз. Так, отвір за отвором, виходив дірчастий візерунок на суцільній плиті. Я теж трохи попрацював над оформленням підлоги, але незабаром мені це набридло. Руфіна, помітивши, що робота не приносить мені задоволення, запропонувала йти далі.
   - Ось так і будуються наші будинки. - Вирішила підвести вона підсумок. - Кількість поверхів може бути п'ять або шість. Вище ці дерева не ростуть. У процесі росту стовбури розширюються і зливаються один з одним у суцільну стіну. Нагорі з гілок формується склепіння і встановлюється чаша для збору води. Все це переплітається тонкими гілками, і вони шатром спускаються донизу. Готовий будинок ти вже бачив.
  * 4 *
   Поки вона розповідала ми підійшли до городу. Звичайний такий город, на якому серед великого листя просто на землі лежали величезні жовто-коричневі довгі гарбузи. У довжину вони були по сантиметрів п'ятдесят-шістдесят, в діаметрі по двадцять п'ять - тридцять сантиметрів. Двоє людей збирали врожай і складали гарбузи на невеликий ажурний візок, сплетений з тонких гілок. Колеса у нього були теж плетеними, але по обіду взуті в шини. Я підійшов розглянути колеса ближче.
   - У вас є гума? - Вирішив уточнити я, обмацуючи колеса.
   - Це не зовсім гума. - Відповіла Руфіна. - У нас неподалік росте чагарник з дуже в'язким соком. Його можна використовувати, як клей для ран і переломів, а можна занурювати різні вироби і отримувати навколо них пружну оболонку. Плетені колеса обертаються над ємністю з соком, злегка поринаючи у нього і поступово, шар за шаром, на них налипає сік.
   - Давай спробуємо один гарбуз. - Запропонувала Галина. - Вибирай!
   Я вибрав не найбільший, схожий на величезний жолудь, гарбуз. Його оболонка виявилася досить м'якою, навіть прогиналася під пальцями. Боячись прорвати її, я спробував підняти гарбуз за хвостик желудевого капелюшка, але капелюшок раптом відірвався і, якби Галина не встигла підхопити, гарбуз би розбився вщент.
   Удвох ми донесли потерпілий гарбуз до столу, що стояв поруч з грядкою. Тут, скориставшись наявним посудом, стали розбирати свою здобич. За капелюшком з цього "жолудя" витягнулося гроно коричневої, м'ясистої і соковитою бахроми, в якій заплуталося безліч насіння - горішки розміром з кедрові, але без шкаралупи. Взявши срібну виделку з п'ятьма зубцями і ажурною ручкою, Галина стала стягувати з "бахроми" горішки у підставлену Руфіною миску з рожевого кварцу. Я спробував горішок - на смак він був схожий на кедровий, фундук та арахісовий, з нотками ванілі і ще чогось незрозумілого. Відрізавши від капелюшка бахрому, Руфіна стала нарізати її в іншій мисці, з вигляду аметистовій.
   - Цю кашу, - Сказала вона. - Можна їсти ложкою. - І вона подала мені срібну ложку, з одним зеленим смарагдом в їй ажурній ручці.
   Я спробував "кашу" - суміш смаків персика, дині, шоколадної хурми з ванільними нотками і чимось незрозумілим наповнили мій рот. І при цьому якась неймовірна свіжість, бадьорість і наснага... Неможливо пояснити. Сік з гарбуза - майже піввідра! - Галина з Руфіною удвох злили у глибоку кришталеву миску. Він виявився абсолютно прозорим і безбарвним, як вода, тільки більш густим, майже як не зовсім застигле желе. На смак - все та ж суміш дині, хурми, персика з ваніллю і чогось незрозумілого. Переспіла м'якоть самого гарбуза на смак теж була, як і м'якоть бахроми, тільки ще більш насиченою. Кілька шматків - і я вже зовсім ситий.
  * 5 *
   Ми трохи допомогли збирачам врожаю, і я покотив повний візок назад, у село. Залишивши гарбузи біля кулінарного навісу, ми пішли далі. Яких тільки творців з їх творіннями я не побачив сьогодні! А які об'ємні картини та мініатюри вони вміють викладати з дорогоцінних каменів! Мені дуже сподобався невеликий пейзаж: на тонкому овальному зрізі місячного каменю з діаметрами двадцять п'ять і п'ятнадцять сантиметрів був зображений морський берег. Камінці пляжу були висипані дрібної крихтою, хвилі океану - сапфірами різних відтінків, ліс на березі - смарагдами, нефритами, бірюзою. У небі були тонко вироблені бурштинове призахідне сонце, місяці з котячого ока різних відтінків. Я, напевно, стояв перед цією картиною занадто довго. Нарешті, Руфіна зробила знак комусь рукою і пейзаж кудись забрали.
   Але найбільше мене вразила робота ювеліра. Він сидів за великим обсидіанових столом в ажурній дерев'яній альтанці біля свого дерева-будинку. Перед ним у різних мисочках, чашечках, фужерчиках і так далі були розкладені різні дорогоцінні камені і шматки металів - золото, срібло, мідь, платина, а також всілякі сплави. Позаду нього, тут же в альтанці, була встановлена невелика піч, в якій він розплавляв, сплавляв або просто розм'якшував потрібні йому метали. Цілий арсенал різних дрібних інструментів був розкладений на настільному нефритовому стелажику. А творив він каблучки, браслети, головні обручі, шпильки, підвіски, кольє і тому подібні вироби. Готові вироби були виставлені на вітринній агатовій етажерці праворуч від входу в альтанку. Я помітив, як одна з дівчаток-підлітків підійшла до цієї вітрині, вибрала для себе якийсь браслет, показала його майстру і, отримавши від нього схвальний кивок, взяла його собі і пішла далі у своїх справах.
   Я увійшов в альтанку і сів поруч з творцем. Він подивився на мене, посунув до мене кілька інструментів, шматочок золота і, сам взявши такий же, став показувати, як робити каблучку.
   Я уявив витончену руку Хелени і захотів, щоб каблучка, гілочкою огинаючи її палець, розгалуджувалася потім на зап'ясті. Творець показав мені, як розм"ягчувати метал (я вибрав золото) і викочувати з нього тонку проволоку. Потім він допоміг мені надати проволоці потрібної форми, десь сплюснути, десь витягнути утримувачі для каменів...
   В кінцевому підсумку у мене вийшла каблучка - гілочка з листочками і квітами, які самоцвітами зеленої і червоної гами розпускалися на зап'ясті.
   - У тебе ювелірний талант, Еріх. - Сказав творець. - Треба його розвивати.
   Я, взявши виготовлену мною для Хелени каблучку, подякував творцю за допомогу і навчання, і ми пішли до великого дерева-дому, біля якого збиралася юрба людей.
   - Вони чекають твоєї розповіді про Землю. - Пояснила Галина.
   Спочатку я розгубився - про що говорити? Що їм може бути цікаво? Але коли на мене посипалися запитання, заспокоївся і просто відповідав на них. Цікавили Творців, переважно, питання мистецтва...
   Свою розповідь я закінчив, коли Сонце вже наполовину сховалося за горизонтом. Творець, який навчав мене ювелірному мистецтву, підійшов до мене, коли всі вже почали розходитися і сказав:
   - У тебе є талант. Розвивай його. Це тобі допоможе. - І простягнув мені невеликий аметистовий футляр, в якому лежали ювелірні інструменти і набір каменів.
   Галина вирішила одразу ж стрибати разом зі мною у шлюзову печеру, а звідти - на Землю.
   Вдома я опинився вранці того ж дня, коли й відправився на Блакитну Планету, всього двома годинами пізніше свого пробудження, ніби так і стояв на балконі. Якби не кришталеві фужери, прекрасна картина, зроблена мною каблучка і футлярчик з інструментами...
  частина четверта
  СИСТЕМА УРТЕ
  
  * 1 *
   Наступного разу все така ж молода, як і в першу нашу зустріч, Галина з'явилася через десять років. Мені вже було сорок п'ять і я почав сивіти. Помітив я це, коли випадково опинився поруч з Галиною навпроти дзеркала. Солідний, зрілий, злегка сивуватий чоловік і поруч - сімнадцятирічна дівчинка з величезними синіми очима і золотистим волоссям, яке струменить по спині нижче талії.
   Хелена полетіла в останній рейс, після якого думала зайнятися розведенням квітів і складанням букетів. Ми вже придбали для цього невеликий студію-магазинчик на першому поверсі нашого будинку і кілька теплиць за містом.
   Моя ювелірна майстерня, яку я відкрив через два роки після подорожі до Творців, перебувала тут же. Майстерня і магазинчик мали різні входи з вулиці, але з'єднувалися між собою всередині. Продовжуючи працювати диспетчером аеропорту, я по кілька годин на тиждень приділяв новому хобі, поки друзі не запропонували почати продавати свої вироби. Мої твори відрізнялися від робіт інших ювелірів тим, що я відображав у них свої спогади про інший світ.
   Тринадцятирічний Вальтер на канікулах відправився до спортивного табору, а я знову опинився зовсім один в нашій квартирі, що займала весь другий поверх чотириповерхового будинку.
   - Як ти ставишся до нової подорожі? - Запитала мене Галина.
   - Дуже позитивно. - Відповів я і ми стрибнули на Туту...
   Боже, як я скучив за цим повітрям! Я його пив, пив, і пив... Здавалося, пройшла вічність, перш ніж я, нарешті, надихався і озирнувся на Галину. Тут ніщо не змінилося. І яскраво синє небо з ледь проступаючими контурами Рут і Фут, і бірюзове море лісу, і блискучі розсипи синіх і блакитних каменців біля входу у печеру, і злегка звивиста стежка, що збігає донизу, і невелика сила тяжіння... Я знову повернувся у свою молодість, ніби пройшов всього тиждень після нашої зустрічі у Франкфурті, коли я полюбив цю дивну і таку близьку дівчину - Галину.
   Так само, як колись, Галина взяла мене за руку і, сміючись, запропонувала:
   - Біжимо?!
   І знову ми бігли вниз стежкою майже до самого пиріжкового дерева, пили його чудовий, підбадьорливий сік і їли ягоди з серцевини. Потім ми відвідали павуків, нагодували їх м'ясними кактусами і зрізали пару рушників. Знову ми смажили шашлик з кактусів і чіпси з м'якоті пиріжкового "жолудя" і знову до нас прийшов Морімар... Дивно, за п'ятнадцять років кіт нітрохи не змінився, причому одразу ж мене впізнав і підставив своє пузо, щоб я його почухав.
   - Тут все так само. - Поділився я своєю розгубленістю з Галиною. - Ніби й не минуло стільки років.
   - А тут і не минуло. - Відповіла вона. - Поки на Землі текли роки, тут пройшло кілька тижнів.
   - Як же так? Адже навіть у перерахунку на місцевий час, повинно було пройти кілька років.
   - Ти забуваєш про вектор часу. Я сюди стрибаю так, ніби й не шла.
   І знову ми плавали в озері наввипередки з золотими рибками і зривали губами ягоди з нависаючих над водою гілок, і знову займалися любов'ю у воді і на березі... І знову, як колись летіли над островом до кришталевої гори.
   - Сьогодні Новий Рік. - Повідомила Галина, коли ми вже кружляли над Кришталевою горою. - Всю ніч ми проведемо на вершині. Я вже все приготувала.
   - А як же дощ?
   - На Новий Рік дощу не буває.
   Ми спустилися на галявину на самій вершині гори. Тут вже був приготовлений мангал, стіл і стільці, дві тахти з пуховими перинами і, звичайно ж, на одній з них вже лежав Морімар. Поки сонце не торкнулося обрію, ми назбирали жовтої полуниці і ягід з цукеркових кущів, зрізали кілька кактусів і засмажили м'ясо, рибу, індичку і гриби - справжній Новорічний банкет! Морімар весь час плутався під ногами, вірніше під ногами у Морімара плутався я, поки не поклав йому здоровенний шматок обсмаженого кактуса на велику тарілку в сторонці. Кіт діловито зайнявся святковою вечерею і залишив мене у спокої. Ми сіли за стіл з останнім променем сонця.
   - Новий Рік настає для всіх планет цієї системи одночасно. - Розповідала Галина, показуючи на небо. - Бачиш, який у нас Новорічний Парад Планет!
   Видовище і справді було чудовим. Майже в самому зеніті стояла яскрава зірка-планета Бута в оточенні кільцеподібного семизіркового сузір'я. Під ними в один ряд розташувалися зеленувата Рут і жовтувата Фут, що перекривалися по центру великим блакитним диском Лут.
   - Сьогодні всі місяці, навіть навколо далекої Бути, розташовані прямо по орбіті і їх добре видно в телескоп. - Галина вийняла з-під своєї тахти невелику трубу-телекоп. - Хочеш подивитися?
   Я направив трубу на Буту і заглянув у вічко. У телескоп Бут із зірочки перетворилася на невелику білу кульку, а з боків від неї, майже симетрично, стали помітні дві крапочки - її супутники Жут і Зут. Опустивши трубу трохи нижче, я став розглядати місяці Блакитної Планети, всі три різнокольорових диски було видно дуже чітко.
   - Розкажи мені докладніше про вашу сонячну систему, як її робили, що означають назви. - Попросив я, лежачи на тахті з піднятим до неба обличчям і потягуючи сік з фужера.
   - Спочатку конструктори з Техно-Планети вибрали серед безлічі зірок цю. У неї виявилися відповідні параметри за величиною, інтенсивності випромінювання, віком і ще багатьма іншими показниками. Її назвали Урте - "ур" - "центральна", "те" - "зірка". А потім з космічного матеріалу стали формувати планети. Спочатку система замислювалася як екологічний курорт з планетами різного призначення. Зовсім випадково з однієї з орбіт Урте було помічено кругле сузір'я. Його так і назвали Оршитей - "ор" - "коло", "ши" - "сім", "тей" - зірки.
   - Значить, "те" - це "зірка", а "тей" - "зірки"? - Уточнив я.
   - Так, "й" додається до слова у множині. Насправді зірки Оршитей знаходяться на різних відстанях від Урте і з іншого ракурсу ніякого сузір'я не утворюють, але звідси здаються зібраними в ідеальне коло. Саме від Оршитей і почали вести розрахунки орбіт створюваних планет. Адже справді красиво, коли раз на рік Бута опиняється в самому центрі зоряного кільця!
   - Так, гарно. А що означає Бута?
   - "Бу" - "сніг", "та" - "планета".
   - Виходить Снігова Планета?
   - Так.
   - А Зут і Жут, її супутники?
   - Ну, "т" - це "місяць", це ти вже знаєш. "Зу" - це лід, присипаний снігом, а "жу" - гладкий лід. Виходять два Крижані Місяця, але один гладкий, а інший засніжений. Як це перекласти дослівно?
   - Нехай будуть Сніжок і Льодок? - Запропонував я.
   - Цілком підходить. - Погодилася Галина. - Є ще одна планета - Нута, вона розташована ближче всіх інших до Урте. "Ну" в перекладі з нашої мови означає "спека". Як перевести "Нута"?
   - Якщо Тута - Блакитна Планета, Бута - Снігова Планета, то Нута - Спекотна Планета! А як ви називаєте Космос, Всесвіт?
   - Космос і Всесвіт - це одне слово. Звучить воно так - Тейтайтийал. Спробуй перекласти!
   - Тей - зірки, тай - планети. - Почав міркувати я. - А що таке тий і ал я не знаю.
   - Тий - це космічна речовина. В Космосі немає вакууму, в ньому розпорошено і космічний пил, і темна речовина, і різні енергії, плавають уламки планет, комет, метеоритів і багато всього різного. Все це і називається "тий". А "ал" - це "простір".
   - Виходить, "Всесвіт" - це простір зірок, планет і космічної речовини?
   - Абсолютно вірно! - Вигукнула, схопившись зі своєю тахти, Галина і стрибнула на мене. - Який ти в мене розумний! - І вона почала мене цілувати... Заснули ми, обійнявшись, на м'якому пуховику моєї тахти...
  * 2 *
   Після сніданку Галина запропонувала мені показати інші планети цієї системи. Спочатку ми вирішили відправитися на Нуту.
   - Там сильна спека. - Попередила Галина. - Тому нам треба взяти з собою води і надіти балахони.
   Вона подала мені простору довгу шовкову сорочку, майже таку ж, як носять на Сході, тільки з капюшоном, що прикриває обличчя. Крізь тканину капюшона все було прекрасно видно. Сумки і фляги з водою ми повісили на поясні ремені під капюшонами, обнялися і стрибнули...
   Перше, що я побачив, коли Галина відпустила мене - безмежна кам'яна пустеля сірувато-жовтуватого кольору з буро-червоними домішками. Вона тягнулася до самого горизонту і тільки невеликі пагорби і западини та якісь тріщини розбавляли цей одноманітний пейзаж. Повітря було нерухоме і абсолютно прозоре, на густо-синьому небі яскраво, до болю в очах, світило тутешнє Сонце...
   - Підемо? - Запропонувала Галина, коли споглядання цієї пустелі мені набридло.
   - А куди? - Озирнувся я на всі боки, відчуваючи крізь шовк сорочки спекотне повітря місцевої атмосфери. Температура була мінімум градусів п'ятдесят.
   - А чи не все одно, куди йти у такій мертвій пустелі? - Лукаво посміхаючись запитала Галина. - Але ми підемо на північний захід! - І вона, показавши рукою напрям, бадьоро пішла вперед.
   Я рушив за нею. Йти було досить легко - менша сила тяжіння і кам'яна поверхня, майже як асфальтована дорога, дозволяли вільно йти швидким кроком. Виявилося, що пустеля не така вже й мертва. Раз у раз нам траплялися якісь, схожі на ящірок, тварини, які при нашій появі намагалися скоріше сховатися у норах, що робили кам'янисту поверхню планети дірчатою. У поглибленнях і за пагорбами росли якісь колючі чагарники, а в їх тіні повзали великі жуки, покриті дуже міцними панцирами.
   Приблизно через п'ятнадцять хвилин місцевість набула явного ухилу вниз і ми вже майже бігли до якоїсь чорної тріщині. Поблизу тріщина виявилася величезною. Стоячи на краю обриву я прикинув відстань до наступного краю - приблизно з кілометр! Вправо і вліво цей Нутівський каньйон простягався, то злегка звиваючись, то різко зламуючись на невизначену відстань. А глибина... Десь там, далеко внизу було зовсім темно.
   - Вся поверхня планети порізана такими каньйонами. - Сказала Галина. - Їх глибина варіюється від одного до трьох кілометрів, тому внизу не так пече сонце і є тінь. Каньйони, перетинаючись один з одним, покривають всю Нуту, як сіткою. А на дні каньйонів протікають річки і там живуть люди. Вони рідко піднімаються на поверхню. Зараз ми стрибнемо вниз.
   Галина обійняла мене за талію, я зробив те ж саме і ми стрибнули прямо з обриву вниз. Летіли ми не дуже швидко: чи то через меншу силу тяжіння, чи то Галина вміла гальмувати падіння, тому мені вдавалося дещо роздивитися у вертикальних стінах каньйону. А в стінах були вирубані круті сходи, влаштовані майданчики з лавками, в глибоких нішах, схожих на декоративні гроти, були встановлені кам'яні чаші з водою. Біля однієї з таких чаш я побачив відпочиваючу ящірку, розміром з варана, яка засичала, повернувши до нас голову і розкривши яскраво червону пащу.
   Стало помітно сутеніти - стінка каньйону відкидала тінь, не пропускаючи сонячних променів. Почувся якийсь гул. Наше падіння ще більш уповільнилося і я помітив унизу, ніби у вечірніх сутінках, верхівки дерев, а між ними - стрічку річки. Ми спустилися на пляж. Піднявши голову, я побачив, що звідкись зверху до нас надходить слабке розсіяне світло, а по стінках каньйону наче розсипалися тисячі світлячків.
   Річка протікала посередині дна каньйону і повторювала всі його вигини і злами. По берегах річки росли кущі і дерева, посипані міріадами світлячків, під ними - якісь рослини, що нагадували городні культури. Ширина нашого берега до скелі становила близько семисот метрів. Сама скеля нависала над берегом з негативним кутом. Якщо протилежний берег влаштований так само, то ми опинилися ніби у перевернутій воронці. Було досить прохолодно - приблизно як на Блакитній Планеті.
   - Промені сонця потрапляють сюди, вниз, тільки коли воно знаходиться в зеніті. - Сказала Галина. - Тому тут днем сутінки, а вночі - темінь. Але люди користуються електрикою: там, на поверхні встановлені сонячні батареї - вони і освітлюють каньйонний світ Нути.
   - То всі ці світлячки - звичайні електричні лампочки? - Здогадався я.
   Ми вийшли за густі прибережні кущі і побачили яскраво освітлені майданчики і стінки каньйону, в яких було вирізано безліч отворів: двері, вікна, балкони, сходові прольоти, оглядові майданчики, містки, переходи - ціле місто, побудоване у скелі! Багато ходів тягнулися на десятки і навіть сотні метрів углиб, утворюючи цілі вулиці і анфілади залів. Місцева скельна архітектура виявилася не примітивною архітектурою стародавніх печерних жителів, а цілком комфортною, раціональною і з художніми елементами: різьблені фризи, колони, скульптури, якісь декоративні деталі всюди прикрашали як невеликі "квартири", так і громадські приміщення, "вулиці" і "площі". Вгору це місто йшло метрів на сто, але далі до поверхні вели лише сходи з майданчиками для відпочинку.
   Час від часу нам траплялися нечисленні місцеві жителі. Вони були одягнені в такі ж, як у нас, довгі сорочки з капюшонами. Шкіра у них була фіолетово-коричневою. Я поцікавився, наскільки розвинена їхня цивілізація і Галина пояснила, що місцеві жителі - це вихідці з інших планет, які або назовсім, або на деякий час вирішили тут оселитися. Зрозуміло, якщо вони захочуть, їм доступні всі досягнення цивілізації, але сюди прилітають саме для того, щоб відпочити від техніки. Адже система Урте створювалася саме як екологічний курорт з різними кліматичними умовами.
   - У вас, на Землі, деякі люди теж іноді йдуть від цивілізації і оселяються десь у Гімалаях, або в Африці, або де-небудь ще серед дикої природи.
   - А як же тут піднімаються наверх і спускаються вниз? Невже по сходах, які ми бачили?
   - Там, усередині, у нас є ліфти. - Пояснив один з жителів Нути, які йшли нам назустріч. - На них ми піднімаємося, щоб обслуговувати сонячні батареї, зустрічати космічні кораблі і милуватися нічним небом.
   - А є чим милуватися? - Недовірливо запитав я.
   - О! Наше небо - це найкрасивіше видовище у Всесвіті. Помилуватися їм прилітають з різних галактик! У нас постійно проводяться різні астрономічні свята. Та ти сам побачиш! Сьогодні у нас буде одне з таких свят - Ніч Всіх Планет.
   - Вони теж переключилися на німецьку? - Пошепки запитав я у Галини.
   - Так, для нас це цілком природно. До речі, всі інші іншопланетяни, навіть з інших галактик, теж будуть говорити твоєю мовою - такі правила нашого етикету.
   - А чому вони не вимагають того ж від мене?
   - Але ж ти не вмієш перемикатися! - Знизала плечима Галина. - Вони про це знають.
   Побродивши деякий час по внутрішніх приміщеннях міста. Ми з Галиною вийшли на один з балкончиків, що мереживною стрічкою оперізував цей верхній рівень міста. Внизу протікала річка, береги якої освітлювалися різнокольоровими електро-гірляндами. Світло незліченних ліхтарів відбивалося в темній воді і надавало їй казкового вигляду. Крони всіх дерев теж були оповиті гірляндами - здавалося, що скоро настане Різдво. Далеко вправо, майже біля повороту через річку пролягало кілька електро-доріжок.
   - Що це? - Запитав я.
   - Це міст. Він з'єднує два береги річки.
   - А можна перейти туди? - Мені дуже хотілося пройтися по цьому казковому, як з дитинства, мосту.
   - Звичайно! Стрибай! - І Галина, перемахнувши через перила, стрибнула вниз з висоти близько дев'яноста метрів.
   Трохи повагавшись, я стрибнув за нею. Виявилося, що умови гравітації дозволяють мені літати на жовтій Нуті, так само, як на блакитній Туті. Зробивши віраж над майданчиком головного входу у місто, ми полетіли до мосту. Широкий кам'яний міст був прикрашений різьбленими колонами, на верхівках яких були встановлені великі світильники. Між колонами по обидва боки мосту в кілька рядів були натягнуті електро-гірлянди. Сама річка виявилася шириною всього близько сорока метрів. Зупинившись на середині мосту, я замилувався виглядом річки і обох берегів. Все це - ажурне кам'яне місто у скелях, безліч гірлянд, що відбиваються у річковій гладі, якась незвична тиша, супроводжувана звуком течії річки, - було схоже на Різдвяну листівку, тільки без снігу...
  * 3 *
   Місто на іншій стороні нічим не відрізнявся від першого. Це було все те ж ажурне кам'яне місто, яке так само йшло вглиб скелі. Тільки тут для іншопланетних гостей (а їх виявилося разом з нами всього п'ятеро) приготували святкові столи. Праворуч від нас з Галиною за стіл сів високий, близько двох з половиною метрів, але дуже тонкий, у порівнянні зі звичайними землянами, чоловік з якоїсь далекої галактики. У нього була сіра шкіра, довгі руки з чотирма тонкими пальцями, прикрашені браслетами, а загорнутий він був у велике сарі, схоже на індійське, із зображенням зірок і планет його галактики на темно-фіолетовому тлі. Ще двоє гостей - парочка закоханих з Техно-Планети, що прилетіла на медовий місяць на екологічні курорти Тути і відвідувала всі навколишні природні пам'ятки. Вони практично нічим не відрізнялися від землян, хіба що більш різкими рисами облич.
   Розпорядник свята, він же наш гід, влаштував ціле шоу з дегустації місцевих страв. Всього розповідати я не буду, зупинюся лише на одній екзотичній штуковини. Це були великі раковини, розміром з диню, схожі на соняшникове насіннячко, які в дійсності виявилися плодами. Їх винесли закритими при дуже яскравому освітленні.
   - Спробуйте розкрити ці насіння! - Запропонував наш гід - фіолетовошкірий молодий хлопець з довгими, близько п'ятнадцяти сантиметрів, пальцями на руках, який назвався Нерефом. - Можете користуватися для цього будь-якими інструментами!
   Ми стали пробувати відкрити пів кілограмові "насіння" і виделками, і ножами, і розбивати камінням - нічого не виходило.
   - Дід бив-бив, не розбив. - Сказав я, припинивши всі спроби.
   - Баба била-била, не розбила! - Підхопила Галина.
   Парочка закоханих технарів спробувала застосувати кишенькові електропили, але теж не домоглася успіху. Високий інопланетянин, піднісши "насіннячко" до яскравого світла, намагався вивідати якийсь секрет.
   - А тепер - увага! - Вигукнув Нереф. - Сезам, відкрийся! - І він натиснув якусь кнопку.
   Яскраве світло почало поступово згасати. У міру його згасання, стулки "насіння" почали повільно розкриватися. Коли освітленість над столом зрівнялася з вечірніми сутінками, насіння розкрилися повністю. Усередині виявилася двох пелюсткова квітка. Дві білих пелюстки, які повторювали формою стулки насіння, були м'ясистим і пахли лісовими квітами. Я почув нотки фіалок, конвалій, медунки... А в середині, як перлина у раковині, лежала світло жовта напівпрозора кулька - соковитий плід з двома горошинками-насінням всередині.
   Нереф пояснив, що це "насіння" росте навіть на поверхні Нути і, щоб уберегтися від палючого сонця, виробило у себе захист - тверді, що не пропускають світла і спеки, стулки. Із заходом сонця стулки відкриваються і рослина встигає отримати необхідну енергію, поки воно повністю не сховається. Вночі, коли вже не так жарко, рослина залишається відкритою, але коли сонце знову показується над горизонтом, ховається у своїй "раковині".
   Потім він показав, як треба їсти цю незвичайну рослину. Спеціальною ложечкою з зазубреним краєм треба акуратно вийняти м'який напівпрозорий плід з "раковини" і відправити собі до рота. Розкусивши цю желеподібну кульку, отримуєш вишуканий квітково-фруктовий, солодкувато-кислувато-перцевий смак, який я не можу порівняти ні з чим. Потім треба вирвати з "насіння" пелюстки і теж їх з'їсти. М'ясиста м'якоть квітки по консистенції нагадує м'якоть сливи, але має зовсім інший смак - це щось солодке і гірке, кисле і солоне одночасно, причому смаки так тонко перемішані, що ніби перетікають один в інший, створюючи цілу симфонію приємних відчуттів у роті. Ми з'їли по кілька цих незвичайних фруктів-квіток, причому я помітив, що іншопланетяни так само намагаються розібратися у своїх смакових відчуттях, як і я.
   - А тепер всі швиденько прямуємо до ліфта! - Вигукнув наш гід, коли ми задовольнили свою кулінарну цікавість. - Ми їдемо на поверхню!
  * 4 *
   Ми вийшли з кабіни ліфта прямо посеред пустелі. У сутінках не було видно, де знаходиться каньйон - тільки безкрає, нерівне, сіро-жовте кам'яне поле. І таке ж безкрає фіолетово-синє небо. Позаду щось зашаруділо і я озирнувся. Наш ліфт зник, не було видно навіть слідів від люка - все той же камінь, що і у нас під ногами. Якщо не знати, де він повинен бути, ні за що не здогадаєшся його тут шукати.
   Я підняв голову до неба. Сонце вже зовсім зникло за обрієм, залишилося тільки невелике світіння там, куди воно сховалося. А на небі яскраво проступили всі планети системи Урте. Прямо в зеніті - схожа на зірочку Бута в оточенні кільця Оршитей. Під нею - маленька блакитна кулька Тути, а поруч з нею, праворуч трійця її супутників. Звідси, з Нути вони здавалися зовсім маленькими: яскравіша зірочка у вершині трикутника - Лут, і дві зовсім маленькі у кутах підстави - Рут і Фут. Зате які зірки і сузір'я були розсипані по тутешньому небосхилу! Величезні, яскраві, не миготливі і різних відтінків!...Видовище і справді було захоплюючим. Всіх сузір'їв я, звичайно, не запам'ятав, але деякі можу назвати.
   Наприклад сузір'я Рука - Літей. Виглядало воно, як злегка вигнута лінія з чотирьох зірок, від останньої з яких віялом розходилися п'ять ліній по дві зірки. Якщо придивитися, схоже на кисть руки.
   Сузір'я Кота - Мартей - було схоже на сплячого кота з настороженими вухами, який огорнув себе хвостом.
   Сузір'я Хвиля - Шутей було схоже на хвилю з пінливим гребенем безлічі дрібних зірочок і туманностей.
   А ще там було сузір'я Любові - Аахтей. Якщо у нас на День Святого Валентина всюди малюють сердечка, то у іншопланетян символом любові були два напіврозкритих пташиних крила, з'єднаних разом. Це сузір'я виявилося найбільшим на небі.
   - А з Тути його видно? - Запитав я у Галини.
   - Видно - Відповіла вона. - Просто я не звернула твою увагу на нього. Можемо потім подивитися з моєї гори...
   Пів ночі ми милувалися незвичайним небом Нути, а потім стрибнули назад, на Туту. Тут починався ранок і трава, на яку ми приземлилися, була ще мокрою.
   - А чому тут ми стрибаємо з планети на планету без шлюзової камери?
   - Тому що в цій системі всі бактерії однакові. Шлюзи потрібні, коли прилітаєш з якоїсь дуже далекої планети, наприклад, як твоя Земля.
   Після безсонної ночі на Нуті, ми, поснідавши і нагодувавши Морімара, лягли спати просто на галявині біля озера.
  * 5 *
   Потім ми купалися, готували обід, лазили по схилах гори, грали в доганялки з Морімаром - вели себе, як діти. Увечері, перед дощем, ми знову піднялися на вершину гори і Галина показала мені знайомі вже сузір'я. А потім ми стрибнули на Лут.
   - Якби ми стрибнули прямо навпроти того місця, де знаходиться моя гора. - Почала Галина. - То тут був би день і ми нічого цікавого не побачили б. Я стрибнула нас трохи в сторону - зараз тут буде вечір. Це дуже зручно.
   - Чим же це зручно? - Поцікавився я.
   - По-перше, ми встигнемо розглянути Лут при денному світлі; по-друге, ми подивимося захід і початок вечора; по-третє, ми побачимо нічне небо Лут з найгарнішою планетою на небі - Тутою.
   Хто б заперечував! Отже, Лут. Спочатку мені здалося, що вона нічим не відрізняється від Тути - такий же тропічний клімат, синє небо, ну хіба ще трохи менша сила тяжіння. А потім став помічати і відмінності: трава на Лут була набагато вищою, майже у людський зріст і не настільки бірюзовою, а скоріше сиво-синьою. Кущі досягали у висоту п'ятдесяти метрів, а дерев не було. Проте тут було безліч метеликів. Вони сиділи різнокольоровими квітами у траві і спурхували при нашому наближенні. Величезні різнокольорові зграї пролітали над нашими головами, перетворюючи небо на шовковий намет з розгорнутими полотнищами. Деякі метелики були розміром з мою долоню, деякі - з нормальне простирадло. І форма у метеликів була неземна - майже кругле тіло з чотирма лапками і чотирма вусиками підтримувалося чотирма подвійними крильцями, що переливалися всіма кольорами веселки. Очей у цих метеликів теж було чотири, а харчувалися вони соком ягід, що ростуть і на кущах, і в траві, який висмоктували тонкими хоботками. Я теж спробував безліч різних Лутських ягід, але їх було так багато, що щось конкретно пригадати не можу.
   Та ось почався вечір. Лут, обертаючись навколо Тути, на відміну від нашого Місяця, ще й крутиться навколо своєї осі. Тому вечір настає тут так само, як на Землі, з заходом сонця. Зараз орбіта Лут проходила між Ортей і Тутой і на нічному небі, займаючи майже його третину, з'явився величезний блакитний диск Тути. Звідси Тута виглядала як Земля з космосу - така ж блакитна, з полярними шапками і поясом островів, який звідси виглядав суцільним материком. А ліворуч від неї з'явилася нерозлучна парочка - Рут і Фут, причому зеленувата Рут сьогодні вийшла на передній план і своїм диском наполовину перекривала жовтувату Фут.
   Щоб побачити Бут у кільці зірок, довелося відвернутися на 180 градусів від Тути. І тут я помітив, як у примарному світлі Тути і її лун до нас хтось підкрадається серед трави.
   - Там хтось є. - Пошепки звернув я увагу Галини на траву, що колихалася.
   - Цікаво, хто це може бути? - Теж пошепки запитала Галина. - Давай теж підкрадемося і подивимося! - І вона, злегка пригнувшись, стала пробиратися до того місця, де я когось помітив.
   Я так само крадькома пішов за нею... Спочатку я побачив великі кролячі вуха, потім - два ока, що блищали у блакитному світлі Тути, а під ними... Ні, це був не кролик. По-перше, звір був заввишки з людину; по-друге, він ходив на двох лапах з м'якими подушечками; по-третє, у передніх лапах він тримав (!) плетену з трави сумку, наповнену ягодами. Мордочка його була віддалено схожа і на кролячу, і на котячу, а хвіст - як у білки, яким його зображують у мультфільмах - великий і пухнастий.
   - А, це Шуршунчик! - Вигукнула Галина. - Він не небезпечний. Його навіть можна погладити - І вона простягнула до Шуршунчика руку.
   Величезний пухнастий звір нахилився і зовсім по-котячому понюхав простягнуту руку. Я теж дав йому свою. Так само діловито, звір обнюхав і мене. Потім він опустив вниз свої вуха і ми стали їх чесати: я - праве, Галина - ліве. Отримавши порцію вухо-масажу, Шуршунчик простягнув нам свою корзину.
   - Це він нас пригощає. - Пояснила Галина. - Треба взяти по жменьці, бо образиться.
   Ми взяли по кілька ягід з кошика доброзичливого звірка і він пішов далі, так само обережно ступаючи у траві на своїх м'яких лапах.
   - А хто йому дав кошик? - Поцікавився я.
   - Він сам сплів.
   - Він що, розумний? - Здивувався я.
   - Всі тварини, всі комахи, всі рослини розумні. Відрізняються вони від людини тільки методами застосування свого розуму. З точки зору людини, він просто тварина.
   - А як же кошик?
   - Земні птахи теж плетуть свої гнізда. - Знизавши плечима відповіла Галина.
   Всі метелики вночі кудись зникли. На зміну їм з"явилися... навіть не знаю, як їх назвати. Не птахи, не метелики, не якісь ще комахи... Це були округлі клапті темно-синьої бархатистої тканини з численними блискучими сріблястими крапочками-оченятами. Вони плавно пурхали на висоті півтора-два метри і збирали пилок з пензликів трави. Чим збирали? Та всім своїм тілом, усіма своїми ворсинками! Ні ротів, ні хоботків, ні вусиків, ні лапок, ні пір'я, ні хвостів у них не було. І звуків вони ніяких не видавали. Просто якісь привиди...
   А потім ми вийшли до водоспаду. Ви бачили, як падає вода при силі тяжіння в п'ять разів меншій, ніж на Землі? Це було чарівне видовище - струмені повільно звиваються, бризки плавно злітають і абсолютно не водоспадний звук. І купатися в цьому водоспаді теж було дивно і незвично. Ми не плавали, а пурхали, то поринаючи у воду місячної річки, то злітаючи над нею, то стаючи під струмені водоспаду, то виринаючи з них. І займатися любов'ю тут було так само незвично...
  * 6 *
   Наступного дня ми злітали на Рут і Фут. В екваторіально-тропічному поясі цих лун клімат був майже таким, як на островах Тути, а сила тяжіння трохи меншою. Зеленою Рут виявилася через те, що вся її поверхня, покрита водою, зарослою густою водною рослинністю. На невеликих острівцях, які по площі не перевищують маленьких містечок або навіть сіл, росли низькі чагарники і були влаштовані кемпінгові містечка для курортників. Тільки на острівцях, у спеціально влаштованих і очищуваних від водоростей водоймах можна було побачити чисту воду з численними екзотичними рибками. По всій водно-водоростевій поверхні Рути влаштовувалися прогулянки на спеціальних лижах-поплавцях, але це було цікаво тільки перші п'ятнадцять хвилин.
   Проте підводна прогулянка була цікавішою. Почалася вона з того, що нам запропонували зійти з лиж на суцільний водоростевий килим. Майже одразу ж водорості почали прогинатися під нами, і ми поступово занурилися вниз. Глибина цього всепланетного моря виявилася невеликою - від п'яти метрів поблизу островів, до тридцяти метрів далеко від них. Штормів на Руті не буває, лише легке коливання тугої зеленої поверхні. А під цією поверхнею виявився густий, в деяких місцях майже непролазний підводний ліс. Плавати в цьому лісі було неможливо, і ми ходили по дну, продираючись крізь звивисті зарості.
   По дорозі нам траплялися різні багатобарвні і багато-плавникові рибки, водяні ящірки, що світяться в напівтемряві, живі квіти зі щупальцями і всілякі амфібії, розмірами від мізинця до середньої кішки.
   До обіду ми стрибнули на Фут. Її поверхня вся складалася з суші, покритої сіткою річок і каналів, які у місцях перетину утворювали озера. Грунт на планеті був вохристо-коричневим, а рослинність переважно жовтого кольору всіх його відтінків. З Тути ці неширокі водні артерії було не видно, тому Фут і виглядала на небі жовтуватою кулькою.
   Населяли Фут справжнісінькі динозаври! Їх було безліч: і травоїдні диплодоки, і хижі тиранозаври, і річкові іхтіозаври, і летючі птеродактилі - зовсім такі ж, як на малюнках у підручнику, але... всі - не більше домашньої собаки чи кролика! Було дуже цікаво спостерігати з висоти свого зросту, як серед заростей хвощів і папоротей, що досягають іноді у висоту мені до поясу, тиранозавр розміром з щура полює на диплодока розміром з кролика. Як птеродактиль з розмахом крил не більше ніж у чайки, пікірує на іхтіозавра розміром з морську свинку, який зазівався у воді.
   Вибравши у стаді найбільшого диплодока, ми витягли його з трави за шию, а потім засмажили на вогнищі. За смаком він нагадував звичайну земну курку. На десерт у нас були діплодокові яйця, збиті у шкаралупі горіха, що росте не на дереві або кущі, а прямо на грунті. Горіх був розміром із страусине яйце, тільки яскраво жовтого кольору. Усередині нього виявилася м'яка, сирної консистенції, жовта, розсипчаста м'якоть солодко-горіхового смаку. Саме з нею ми збили вміст яйця, яке за видом і розмірами нічим не відрізнялося від курячого. Запили ми цей обід просто річковою водою, яка на смак виявилася трохи кислуватою, ніби в неї капнули кілька крапель апельсинового соку.
   Залишки нашого обіду тут же розхапали дрібні зубасті динозаврики, які прибігли звідкись на задніх лапах. Я спробував відібрати невелику кісточку у особливо нахабного динозаврика, що пробіг за здобиччю прямо по моїй нозі, але він грізно зашипів і хапнув мене своїми зубастими щелепами за палець. Я відсмикнув руку - на пальці проступила крапелька крові, як від уколу голкою. Більше загравати з цими дрібними, але відважними хижаками я не наважувався.
   Ми купалися в невеликому округлому озерці діаметром метрів шістдесят на перетині двох каналів, ширина яких була не більше двадцяти п'яти метрів. Поруч з нами хлюпалося кілька фіолетово-сірих плезіозаврів, ганялися за зграйкою якихось сріблясто-золотистих рибок. Нас вони не чіпали - аж надто великими для них ми виглядали.
   Увечері ми знову дивилися на небо. Звідси воно виглядало зовсім по іншому. Сонце освітлювало повний диск Лут і лише три чверті Тути - тінь від Лут "відкусила" чималий шмат планети, проте зовсім в іншій стороні від них, майже на горизонті зійшов величезний зеленуватий диск Рут - звідси, з Фут вона виглядала набагато більшою, розміром майже з Туту. Оршитей сьогодні позбулася своєї центральної прикраси - Бута відійшла в сторону і злилася з однією з зірок сузір'я. Але два напів-розгорнутих крила Аахтей знову нагадали нам про кохання, чинити опір якому ми не могли і не хотіли...
  * 7 *
   Наступний день ми провели на Туті. Галина, хоча і не любила холодів, вирішила показати мені північну частину Блакитної Планети. Для цього нам знадобилося злітати до шлюзовий печери за спеціальним одягом. Ми летіли через високий світлий ліс, коли Галина раптом зависла над одним з дерев і запитала:
   - Ти чуєш, яка тут чудова музика?
   - Ніякої музики я не чую. Тільки... здається, якийсь наспів вітру...
   - А ти прислухайся краще. - І Галина почала знижуватися під крони дерев.
   Тут, під кронами, на висоті сорока-п'ятдесяти метрів від землі, я і справді почув музику. Вона була такою ж світлою і високою, як і дерева, що нас оточували. Спочатку ледь чутно зазвучав фагот, потім до нього підключилися сопілки. Звук посилився і в ньому проступили скрипки, потім арфа і якісь ще незнайомі мені інструменти. Душа наповнилася світлом і щастям і ми з Галиною стали ганятися один за одним у повітряному, веселому і світлому танці навколо велетенських дерев.
   - Це мелодія вітру! - Захоплено вигукнула Галина. - Кожного разу вона різна, в ній ніколи не буває повторень!
   - Тепер я буду ходити на концерти до філармонії, коли захочу знову випробувати ці відчуття! - З натхненням вигукнув я.
   Політавши ще трохи зі співаючим вітром, ми опустилися відпочити на галявину біля Дерева Знань, над якою саме опинилися.
   Ми лежали у м'якій траві, схожій одночасно і на мох, і на килим, розкинувши руки і дивлячись на тремтливе листя високо над головами.
   - Цікаво. - Прийшла мені в голову думка. - Якщо я зараз уколюсь різними голками дерева на різній висоті, я зможу отримати всі знання?
   - Зможеш.
   - Навіть якщо це буде сотня "щеплень"?
   - Навіть якщо тисяча. Просто, коли знання отримують поступово, вони проявляються у той же день, а якщо всі одразу - то невідомо коли і в якій послідовності. До того ж, можливо, не всі вони стануть у нагоді тобі там, на Землі.
   - Навіть якщо не знадобляться, все одно - це знання! - Рішуче встав я. - Знання марними бути не можуть. - І я попрямував до дерева.
   Галина з цікавістю пішла за мною.
   - Найкраще починати ось звідси. - Сказала вона, показавши на висоту близько сімдесяти сантиметрів. - І поступово рухатися вгору, до вершини, з інтервалом приблизно у півметра.
   Я так і зробив. Протягом декількох земних годин я коловся і коловся, поки не досяг верхівки на висоті близько ста метрів. Спочатку я колов долоні, потім зап'ястя. Потім всю поверхню рук, ніг, грудей, живота, спини і того, що нижче. Втомлений, весь сколотий я, нарешті, спустився вниз і зовсім знесилений ліг на мох. Напевно, я на деякий час відключився, тому що не помітив, як і коли Галина сходила до величезної блакитної квітки, набрала соку з її сосок-тичинок, відсмоктуючи його і випускаючи з рота у флягу, повернулася до мого несвідомого тіла і, нарвавши жмут мохо-трави, стала омивати тим соком розпухлі місця уколів.
   Отямився я, коли сонце підбиралось до зеніту. Страшний голод скрутив мій шлунок так, що я не міг рухатися від болю. Галині довелося самій шукати кактус, обробляти його і готувати мені обід. Пообідавши шматками "м'яса" і "риби", я відчув себе значно краще, а коли запив обід соком з "жолудя" пиріжкового дерева, то знову став сильним, бадьорим і молодим.
   - Ти мене налякав. - Зізналася Галина. - Я ще ніколи не бачила реакції на таку кількість "щеплень". Напевно, треба було робити це все ж більш дозовано.
   - Нічого, головне, щоб знання все-таки з"явилися! - Я знову був готовий до подорожі і ми полетіли до сапфірової Гори.
   В шлюзовій печері Галина знайшла у шафках хутряні комбінезони і ми почали їх приміряти. Комбінезони були зшиті з хутра якоїсь блакитно-білої тварини, хутро було густим, довгим і теплим. Сам костюм був єдиним: і м'які чоботи, і штани, і куртка, і капюшон - все було зшито разом і становило суцільне, без щілин і зазорів вбрання. Знявши всі прикраси, ми стали влазити в ці хутра і застібати невидимі блискавки. Хутряні поясні сумки з необхідним приладдям ми наділи прямо поверх комбінезонів. Ви коли-небудь пробували надягати шубу у спекотному кліматі тропіків? Через кілька хвилин я вже був зовсім мокрим, піт струмками стікав у мене по тілу і калюжами накопичувався у районі стоп. Нарешті ми одягалися і Галина запропонувала одразу ж злетіти вище, де було набагато прохолодніше.
   Ми піднялися майже до стратосфери. Звідси весь острів Галини було видно, як на долоні. Дійсно, якщо дивитися на нього, повернувшись обличчям на північ, то він виглядав як Мадагаскар, повернений на 180 градусів. У південно-західній його частині знаходилася Сапфірова гора, а в північно-східній - Кришталева. Загалом високий скелястий острів був рівнинним і тільки у північно-західній своїй частині обривався до підковоподібного пляжу. З такої висоти було видно, що майже весь він покритий лісами, і тільки невеликі ділянки залишаються безлісими з рідкісними чагарниками.
   Ми полетіли на північ. Поступово острови, схожі на Галинин, стали змінюватися іншими - на них з'явилися ділянки саван або степів зі стадами якихось крихітних звідси травоїдних тварин. Ми стали знижуватися до гряди скель-островів, розташованих у три ряди в шаховому порядку відносно один одного.
   - Це Хвилерізні Скелі. - Пояснила Галина, вказуючи вниз. - Вони захищають острови поясного архіпелагу від хвиль Північного океану. Так само влаштовано і в південній півкулі.
   Ми спустилися до шістдесяти метрів. Скелі-хвилерізи були заввишки по триста-п'ятсот метрів, на півночі о них билися височенні тридцятиметрові хвилі, а на південь море було майже спокійним - не більше трьох балів за земними мірками. Зате між ними крутилися такі вири, вихлюпувалися такі бризки, що страшно було навіть уявити, що б могло статися з людиною або човном, якби їх туди занесло.
   Температура повітря помітно знизилася і жарко нам уже не було. Покружлявши над Хвилерізними Скелями, ми полетіли далі на північ. У безкрайньому океані хвилі розгулялися не на жарт - у висоту вони вже досягали близько сорока метрів. Ми летіли і летіли над безкрайніми морськими просторами, поки я не почав стукати зубами від холоду.
   - Смикни за підвіску біля шиї! - Крикнула крізь вітер Галина і показала, як це треба зробити.
   Я зробив, як вона радила, і одразу ж відчув тепло - комбінезони виявилися з підігрівом. Через деякий час на горизонті показався білий іскристий берег - ми досягли полярної області і почали знижуватися.
   Коли ми опустилися, пішов легкий пухнастий сніг. Великі сніжинки кружляли у потоках не надто сильного вітру і були дуже красивими.
   - Чому вони такі великі? - Здивувався я.
   - Через меншу сили тяжіння. Вони встигають вирости більше, ніж на Землі, поки впадуть.
   Температура повітря тут була не дуже низькою, близько п'яти градусів морозу. Звичайна земна зима. Ходити по півметровим наносам пухкого снігу було не дуже зручно, і ми час від часу злітали, долаючи найважчі ділянки шляху. На узбережжі нам зустрілося кілька великих звірів з блакитно-білим хутром, які пірнали з невисокого обриву у воду і полювали на рибу. Це були великі коти, рази в три більші, ніж наш Морімар, і зовсім без хвостів. Вушка у них були меншими і ніби притиснутими до голови.
   - Це з них пошиті наші комбінезони? - Здогадався я.
   - Так, це мурлони, вони дуже добре плавають і так само, як ми, можуть перебувати під водою скільки завгодно часу.
   Приблизно в кілометрі від берега ми натрапили на іскристий у променях сонця палац, побудований з брусків льоду спеціально для туристів. Усередині палацу виявилося тепліше, ніж ззовні. Нас напоїли гарячим чаєм з якихось трав і смаженою (справжньою!) рибою. У спеціальних розеточка подали морозиво - кульки напівзамороженої ікри жовтого, блакитного, рожевого і зеленого кольорів, приправлених якимось пряним гострим соусом. Потім ми взяли участь у змаганнях по парному спуску з гори на санях, пограли у сніжки з якимись, упакованими в такі ж комбінезони, як у нас, іншопланетянами, зовнішності яких мені розгледіти не вдалося через насунуті на все обличчя капюшони з отворами тільки для очей, і почали збиратися додому.
   - Більше тут дивитися нічого. - Повідомила Галина. - А я дуже не люблю морози.
   Як приємно було засипати в теплій перині кришталевого дому, оточеного ароматами тропічної рослинності!..
  * 8 *
   - Ну що ж, - Почала Галина після сніданку. - Щоб ти мав повне уявлення про Систему Урте, нам залишилося відвідати лише Буту з її місяцями Зут і Жут. Але для цього доведеться одягнутися ще тепліше - там температури досягають більше ста градусів нижче нуля.
   Спочатку ми наділи тонкі шовкові стьобані комбінезони, наповнені квітковим пухом, потім - уже знайомі мені хутряні комбінезони з підігрівом і одразу ж стрибнули на Буту.
   Тут валом валив сніг, бушувала хуртовина, у вечірньому небі не було видно жодної зірки. Тримаючись за руки і пригинаючись під поривами вітру ми рушили до якихось вогників попереду. Приблизно через півгодини ми досягли яскраво освітленого крижаного палацу, практично такого ж, як і на північному полюсі Тути. З розваг нам запропонували те саме, що і там, але Галина виходити на мороз відмовилася. Вийшла вона тільки тоді, коли вітер, розігнавши снігові хмари, затих і на небі стало видно зірки.
   Звідси, з нічного боку Бути ніяких планет видно не було. Проте зірки і сузір'я засяяли ще яскравіше, а на небі з'явилися в різних кінцях небосхилу, майже на обрії дві білі місяця - Зут і Жут.
   - То що, стрибнемо додому, чи відвідаємо ще й їх? - Запитала притискаючись до мене Галина. - Там ти не побачиш нічого нового - все той же сніг і лід. Хіба що на небі - диск Бути.
   Бачачи, що Галина вже зовсім занедужала, я вирішив, що нічого не втрачу, якщо не подивлюся на Бут з її супутників, і погодився летіти назад.
   Ми стрибнули на Туту в її опівдні. Було тепло і затишно, озерце манило своїми теплими водами, і ми одразу ж, скинувши свої комбінезони, пірнули в нього, розбігшись від самої печери.
   Сьогодні я любив Галину з особливою ніжністю і ніяк не міг надивитися в її величезні сині очі...
   А потім ми знову летіли до шлюзової печери і, попрощавшись довгим поцілунком, стрибнули на Землю. Тут все ще тривав той самий день.
   - Ну все, бувай! - Змахнула Галина на прощання. - Я тут приготувала подарунок для твоєї дружини і сина... - І вона вказала очима на великий мішок, що якимось чином опинився у кутку кімнати. - Наші фрукти не псуються у вашій атмосфері, тому що вони не знайомі вашим бактеріям, а від своїх вони очистилися у шлюзовій камері. Ви можете зберігати їх скільки завгодно.
   Коли вона зникла, я виявив у мішку і "жолуді", і "полуницю", і кактуси, і плоди цукеркового дерева, і ягоди-афродизіаки з кущів над озером, і "гарбузи" і "насіння" з Нути і багато-багато інших плодів, ягід, рослин, горіхів...
   Через кілька років ми з Генріхом сиділи у нашій теплиці, заповненій рослинами з Тути, Нути, Фут і Рут, запивали напівпрозорі желеподібні зерняткові кульки желудевим соком і згадували ті дні, коли ми щойно познайомилися з дивною дівчиною з іншої планети.
   - Здорово тут у вас. - Блаженно потягуючись і озираючись навколо, промовив Генріх. - І як вам вдалося все це виростити?
   - Це все Хелена! - З гордістю відповів я. - Вона виявилася напрочуд талановитим садівником і зуміла не тільки зберегти насіння, а й значно їх розмножити.
   - Так, я бачив в садах у деяких своїх знайомих деякі з ваших рослин, але такого різноманіття немає ні в кого.
   - Ще б пак! Ми ще не все адаптували для земних умов. Деякі з рослин доводиться схрещувати з земними, щоб вони могли пристосуватися до наших пір року. Добре, що у мене проявилися знання про це після тих щеплень.
   - А що ще у тебе проявилося? - Поцікавився Генріх.
   - Я можу перемикатися на інші мови і ми з Хеленою і Вальтером вже об'їздили півсвіту. Дуже багато знань стосується інших планет і систем далеких галактик і не несуть ніякої практичної користі. Але... - Я довірливо нахилився до Генріха. - Сьогодні вранці я прокинувся з упевненістю, що знаю, як розраховувати вектори просторово-часових стрибків...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"