Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Есне

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    До пенсії ще далеко, а з роботи звільнили. Куди піти жінці похилого віку? Звичайно ж, у моделі! І все було би добре, якби ж студія, в яку я потрапила, не була замішана в криміналі...

  ЕСНЕ
  ПОВІСТЬ
  (31 липня 2017 року)
  
  
  * 1 *
   Мене звільнили з роботи. Несподівано, але і я потрапила під скорочення. "Пропрацювала на одному місці двадцять чотири роки - і на тобі! А до пенсії ще цілих дванадцять років... Де шукати роботу.. Особливо важко шукати роботу, коли і працювати-то зовсім не хочеться... Певне, і сьогоднішній день виявиться марним витрачанням макіяжу". - Я йшла по весняній вулиці, освітленій яскравим і веселим травневим сонцем, та розглядала всі оголошення і вивіски, що траплялися по дорозі. В голову лізли безрадісні думки: "Виявляється, в місті найбільше банків і аптек. Мабуть, люди тільки й роблять, що беруть кредити та лікуються. Взяв кредит - і в аптеку... А ще дуже багато різних кафешок і забігайлівок. Отже, спочатку - в банк за грошима, потім можна поїсти, а після такої їжі і нервів з приводу кредиту - в аптеку... Виклав усі гроші на лікування - і знову в банк за кредитом... Хоча, якщо ніде не працюєш, то і кредит не дадуть... Тоді і в банк, і в аптеку йти марно..." - Тут в голову проліз вираз Коко Шанель: "Все в наших руках. Тому їх не можна опускати!" - "Що, отак і ходити весь час з піднятими вгору руками?" - Я мимоволі підняла руки вгору, і одразу ж в них мені хтось прямо на ходу тицьнув папірець. Це виявився глянсовий буклет чорного кольору, на якому світилися яскраво жовті великі літери: "ЕСНЕ".
   Що таке "ЕСНЕ"? Я розгорнула буклет: на першій сторінці пояснювалося, що "ЕСНЕ" - це Експериментальна Студія Нігтьової Естетики, яка запрошує на роботу жінок і дівчат у віці від 18 до 68 років в якості фото-моделей для демонстрації творчості дизайнерів нігтів. На другій сторінці містилося кілька фотографій: портрет молоденької дівчини, що поправляє зачіску рукою з фантазійним розписом і стразами на нігтях; портрет жінки середнього віку, яка рукою тримається за сережку у вусі, а нігті в неї оздоблені мікроскульптурою з блискучими каменями; і портрет чарівної бабусі, що надягає окуляри, пальці якої, прикрашені каблучками, також розписані хитромудрим манікюром. Третя сторінка запрошувала всіх бажаючих на кастинг із зазначенням адреси і часу його проведення.
   Думки відразу ж потекли іншим руслом: "Може, мені до пенсії попрацювати моделлю?" - І я відразу ж побачила себе на подіумі у спалахах камер, кипи журналів з моїм обличчям на обкладинках, турне по різних країнах, готелі, пляжі, басейни... "Ага, модель під п'ятдесят!" - Всі пляжі-готелі і подіуми-журнали згорнулися в трубочку і загорілися синім полум'ям. "Хоча, адже там і бабуся була..." - З погаслого полум'я потягнулася блакитна смужка диму і поступово згорнулася у сердечко. - "Чим чорт не жартує, може, і мені пощастить?! А якщо не потраплю у моделі, то, може, у них для мене інша робота знайдеться..." - Сердечко перетворилося на мокру ганчірку на швабрі і сунулося мені в руки. - "Була не була! Післязавтра їду на кастинг!" - Я подумки відкинула ногою відро з водою, осідлала швабру і рішуче полетіла додому.
  * 2 *
   Вийшовши на останній зупинці автобуса, я подивилася на годинник - дев"ять тридцять шість. До кастингу ще двадцять чотири хвилини. "Яка я пунктуальна!" - Подумки похваливши себе, я озирнулася. Місто тут закінчувалося, далі тяглися гаражі, якісь ангари і контейнери. У буклеті було написано, що треба пройти повз гаражі направо, приблизно вісімсот метрів, до червоної хвіртки. Знизавши плечима, я пішла вздовж гаражів, старанно обходячи ями і вибоїни, щоб не зіпсувати нові туфлі, витягнені мною з коробки з нагоди кастингу. Дійсно, незабаром гаражі закінчилися і за ними потягнувся високий сірий паркан з новенькою металевою хвірткою, пофарбованою свіжою яскраво-червоною фарбою. Я зупинилася перед хвірткою і торкнула її пальцем - палець злегка прилип, але залишився чистим, фарба вже майже повністю висохла. Стукати у таку хвіртку не хотілося. Я відійшла від неї на пару кроків назад і тоді помітила, що праворуч від хвіртки, прямо на паркані встановлена маленька відео камера, а під нею - кнопка. "А для чого на паркані кнопка? Правильно! Щоб на неї натиснути!"- І я рішуче придавила кнопку пальцем.
   Чомусь мені захотілося зіграти на кнопці якусь мелодію, і я почала відстукувати пальцем "Калину" Софії Ротару. Не встигла я відстукати перший рядок, як над хвірткою щось клацнуло і металевий голос обережно запитав:
   - Хто там?
   - Я! - Чесно відповіла я.
   - Хто я? - Поцікавився голос.
   - Ваша майбутня модель! - Зухвало заявила я, взявши руки в боки для хоробрості.
   - А, так ви на кастинг?! - В металевому голосі почулося полегшення.
   - Так, хоча він мені і не потрібен. Ви мене і так одразу же візьмете! - На нервовому грунті мене понесло.
   - Ну, тоді заходьте. - І хвіртка сама розкрилася, запрошуючи мене увійти.
   Тільки я увійшла за паркан, хвіртка відразу ж знову зачинилися. "Як мишка в мишоловці!" - подумала я про себе, але все ж хоробро стала озиратися, переминаючись з ноги на ногу. Я стояла на бетонованій доріжці, по обидва боки якої розлігся рівний широченний газон. Подекуди по газону були розкидані невеликі художньо підстрижені кущі. Газони упиралися в два симетрично розташованих, практично однакових металевих ангари, а доріжка вела до розташованого між ними двоповерхового цегляного котеджу з великим ганком-верандою, над яким нависав балкон, оповитий плющем. "Думаю, мені треба в будинок!" - зробила я висновок, не помітивши в торцях ангарів ні вікон, ні дверей, і бадьоро відстукуючи підборами все ту ж "Калину" попрямувала прямо по доріжці.
   Увійшовши в двері будинку, я опинилася в просторому холі, заставленому кріслами і диванами, на яких вже сиділо близько двадцяти - двадцяти п'яти представниць жіночої статі і поглядали то на вхідні двері, зустрічаючи новоприбулих претенденток, то на широкі двері в кінці холу по його центру. Всі сидячі місця були зайняті. Я пройшлася по холу - справа і зліва від нього за високими розкішними монстерами виявилися дві симетрично розташовані галереї з садовими лавками вздовж глухих стін і безліччю квітів у горщиках на підлозі біля заскленого боку. На лавках теж сиділи дівчата і жінки різного віку, але тут були й вільні місця. Я пішла в ліву галерею, сіла навпроти квітучого рододендрона, поклала ногу на ногу і озирнулася. Ліворуч, крізь розлогу монстеру проглядав хол; направо в кінці приблизно десятиметрової галереї розташовувалися сходи на другий поверх; прямо, за склом галереї росли фруктові дерева, за якими проглядала сіра стіна ангара. Вхідні двері в холі час від часу відкривалися і впускали чергову "модель".
   Рівно о десятій годині пролунав дзвоник і майже всі претендентки на роль моделей підскочили зі своїх місць. Я теж підійшла ближче до холу. З центральних дверей вийшов молодий чоловік в елегантному чорному костюмі, сорочці персикового кольору і бордовій краватці-стрічці, перетягнутій металевим затискачем у вигляді вовчої голови зі смарагдово-зеленими каменями замість очей.
  * 3 *
   - Здрастуйте, милі пані! - Театрально поклонившись на три боки однією лише головою, почав розпорядник. - Сьогодні нам треба вибрати всього п'ятнадцять моделей, з якими ми зможемо укласти контракт. Нам треба обрати по п'ять представниць кожної групи: група "Юність", група "Зрілість" і група "Елегантність". Наша відеокамера зареєструвала сімдесят дві претендентки, які не обійшли наш кастинг своєю увагою. Призначений час настав і ми починаємо!
   В холі та галереях злегка зашуміли, дехто, розштовхуючи сусідок ліктями, рушив до розпорядника, інші кинулися слідом за ними, і на бідного хлопця покотила хвиля жінок, що намагалися прорватися першими. Я вирішила перечекати цю хвилю збоку і щільніше притулилася до діжки з монстерою.
   - Милі пані! - Злякано замахав на це "цунамі" розпорядник, відступаючи на пару кроків до дверей. - Не поспішайте! Зараз до вас вийдуть наші помічники і розподілять вас по групах! - І він сховався за дверима.
   Приблизно через хвилину двері знову відчинилися і до нас вийшли троє хлопців в однаковому одязі: чорні штани і жилетки з атласними спинами, що виділялися на тлі білих сорочок з засуканими рукавами і розстебнутими верхніми гудзиками. Хлопці швиденько поділили між собою хол і обидві галереї і розділили нас на три групи. У кожній групі виявилося по двадцять чотири конкурентки різного віку. "Майже по п'ять чоловік на місце" - подумала я і з тугою подивилась на стелю - "Прямо як колись в інститут..." На стелі галереї, викладеній гіпсовими плитами з орнаментом, розташовувався ряд люстр з кришталевими (чи скляними?) підвісками, а в холі - одна велика люстра по центру і чотири таких же, як у галереях, по кутах.
   Знову вийшов розпорядник. Хлопці-помічники відокремили по три кандидатки з кожної групи і ті зникли за таємничими дверима. Потяглися хвилини чекання. В кінці галереї, прямо над сходами, в стелі відкрилася одна з панелей і з утвореної ніші опустився телевізор. Такі ж телевізори з'явилися і в холі, і в інший галереї. Знічев'я майже всі почали дивитися на екран.
   На екрані показували ролик про різноманіття світу манікюру. В принципі, досить пізнавальний ролик. До своїх сорока восьми років я знала про манікюр тільки те, що можна почистити кутикулу, підточити або обрізати нігті і покрити їх лаком. Останнім часом я, правда, помічала на руках молоді якійсь розпис, але мала про це дуже туманне уявлення. А тут показали і різні способи розпису нігтів, навіть невеликі сюжетні картини в мініатюрі; і об'ємні скульптурні композиції на нігтях - якісь квіточки, гілочки, жучки і щось незрозуміло-фантастичне, розфарбоване фарбами та лаками; і аплікації на нігтях міні-копій відомих світових шедеврів; і прикраса нігтів стразами і дорогоцінним камінням. Всі ці витівки виконувалися на пальцях як рук, так і ніг. Крім того я дізналася, що каблучки, виявляється, можна носити не тільки на нижніх фалангах пальців, але й на нігтьовій. На екрані демонструвалися різні ювелірні прикраси з золота, платини, срібла і їх сплавів з чудовими камінцями, яких в реальному житті мені бачити не доводилося.
   Двері випустили перших трьох претенденток.
   - Ну, як? Що там було? Ви пройшли? - На щойно вийшовших з усіх боків посипалися запитання.
   - Ой, нічого не знаємо! - Почали ті відбиватися від насідаючих на них. - Сказали, що потім зателефонують.
   - Самі все дізнаєтеся! Нічого страшного не було. - І перші випробувані кинулися до дверей.
   Нічого не пояснювали і наступні "моделі". Вийшовши з таємничої кімнати, де проводився кастинг, вони відразу ж покидали хол. Я то ходила по галереї з кінця в кінець, то знову дивилася на екран, то розглядала пейзаж за вікном...
   Нарешті, хлопець у жилетці відділив від чекаючих і мене. Ми увійшли в центральні двері і опинилися в величезному залі, заставленому по периметру столами, ширмами, софітами, фото і кіно камерами, комп'ютерами і якоюсь апаратурою на столах та безліччю людей за ними. Вікон в залі не було - голі поштукатурені стіни світло-сірого кольору, двоє дверей такого ж кольору в кінці бічних стін, три майже непомітні двері на протилежній від входу стіні і безліч ламп денного світла на стелі.
   Стежити за всіма не було ніякої можливості, тому що до нас підбігла дівчина в джинсовому комбінезоні, вручила пластикові файли і ручки і, вказавши на стільці біля низьких столиків, сказала:
   - Спочатку заповніть анкету, а потім, у порядку виконання, обходьте столи проти годинникової стрілки.
   Я сіла до столу і подивилася на свій файл. Зверху на ньому був приклеєний аркуш паперу, в верхньому лівому кутку якого були зображені великі цифри "37", а в правому красувався мій портрет: камера зафіксувала, як я, взявшись у боки, стою перед хвірткою. "Ну і дурний же у мене вигляд!.." - подумала я і почала заповнювати анкету, надруковану під знімком.
   Прізвище, Ім'я, По батькові - Нестерова Олена Сергіївна.
   Вік на даний момент - 48 років.
   Освіта - вища.
   Місце роботи - безробітна.
   Сімейний стан - самотня.
   Чи готова до відряджень - так.
   Заповнивши анкету, я підняла голову і озирнулася. Дві претендентки - молоденька дівчинка і срібна ставна дама вже сиділи за іншими столами і розмовляли з експертами. Я піднялася. До мене відразу ж підбігла дівчина в "джинсі" і повела до одного з вільних столів. І тут все закрутилося, як на каруселі. За одним столом у мене оглядали руки, щось вимірювали, зрізали з нігтів зразки і закривали в пробірки; за іншим те ж саме робили з ногами; за третім задавали безліч питань. Потім фотографували окремо руки і ноги, змушували робити ними різні рухи, приймати різні пози. Потім фотографували руки на тлі обличчя - то підперши ними голову, то поправивши окуляри або волосся, то доторкнувшись до вуха, то... І все це в такому шаленому темпі, що зосередитися було просто неможливо. На кожному етапі експерти щось вносили в комп'ютер, щось записували на якихось картках, в кутку яких стояв мій номер - 37, тож мій файл ставав все товщим і товщим. Описавши повне коло по кастинговій залі, я знову опинилася поблизу широких вхідних дерев'яних дверей. Одразу ж поруч зі мною як з під землі виникла "джинсова" дівчина.
   - Так... Тут вже все?.. - Вона вихопила з моїх рук повний файл і швидко переглянула його вміст. - Усе! Можете йти додому. Вам потім зателефонують! - І вона знову кудись полетіла, несучи з собою мій заповнений файл.
   Розгублена, вийшла я в хол і деякий час стояла злегка ошелешена. Тих, що поки не пройшли кастинг, залишалося вже менше половини. Вони тільки запитально підняли на мене очі, але вже ніхто з питаннями не підходив. Я невизначено знизала плечима і попрямувала до виходу.
  * 4 *
   Додому я повернулася вже увечері. У всьому тілі відчувалася неймовірна втома. Щоб зняти напругу, я вирушила у ванну, набрала побільше води, збила густу піну і занурилась у неї... Прокинулася я, коли вода в ванні вже помітно охолола. "Пора лягати спати" - подумала я, вилізла, витерлася і вирушила до ліжка.
   Кілька днів ніяких звісток про те, чи пройшла я кастинг у це "ЕСНЕ", я не отримувала. Ніяких дзвінків, ніяких письмових повідомлень. І звернутися нікуди - на рекламному буклеті не було телефонного номера, а там я не запитала.
   "Ну, що ж, мабуть, знову треба вирушати на пошуки роботи" - подумала я, заглядаючи до порожнього холодильнику і марно намагаючись знайти там хоч щось їстівне. Все їстівне кудись випарувалося. Шлунок обурено загарчал. Я згадала, що через кастинг вчора абсолютно нічого не їла і вирушила перевіряти гаманець. Перерахувавши всі папірці і копійки, я склала список того, що могла на них купити: пачку кефіру, невелику булочку, пару помідорів і шматочок ковбаски. "Якщо сьогодні я не знайду роботу," - подумки звернулася я до вікна, - "то доведеться йти до бомжів". - Вікно нічого не відповіло.
   І тут задзвонив телефон!!!
   - Олена Нестерова? - Запитав жіночий голос у трубці.
   - Так.
   - Ви пройшли кастинг в студію "ЕСНЕ".
   - Справді?
   - Якщо ви ще не передумали у нас працювати, то приїжджайте сьогодні на дванадцяту годину для укладання контракту.
   - Туди, де проводився кастинг?
   - Так. І прихопіть з собою паспорт. - Голос відключився.
   Швиденько привівши себе в порядок і кинувши паспорт в сумочку, я помчала до зупинки. По дорозі купила прямо на вулиці пиріжок та паперовий стаканчик кави і влетіла в автобус, який вже відходив. Плюхнувшись на вільне сидіння я, не відчуваючи ніякого смаку, зайнялася знищенням свого сніданку. Думок у голові не було ніяких.
   На останній зупинці разом зі мною з автобуса вийшли ще кілька жінок і попрямували в ту ж сторону, що і я. "Напевно, їх теж відібрали" - подумала я і додала кроку. Біля червоної хвіртки вже стояла одна зовсім молоденька дівчина в мікроспідниці по саме "не балуйся". Побачивши нас, вона спішно натиснула кнопку і хвіртка розчинилися. Дівчина шмигнула в неї. Бабуся, яка бадьоро йшла попереду з паличкою, підбігла і притримала хвіртку, щоб та не закрилася. Тут підійшла і я, а за мною ще троє. Ми всі увійшли, пропускаючи одна одну, і пішли до котеджу.
   У холі вже сиділо п'ятеро здобувачок роботи. Одна зовсім молоденька дівчина була в інвалідному візку. "Невже і її відібрали? А що, якщо руки і ноги в неї гарні, то яка різниця, чи може вона ходити?" Ми розсілися по вільних кріслах та диванах. Протягом десятьох хвилин у хол увійшли ще чотири жінки. "Рівно п'ятнадцятеро" - подумки перерахувала я всіх присутніх і подивилася на годинник. Була без трьох хвилин дванадцята.
   О дванадцятій пролунав дзвінок і в хол вийшов вчорашній розпорядник.
   - Я бачу, всі вже зібралися! - З радісною посмішкою звернувся він до нас. - І ми можемо приступити до укладання контрактів. Щоб не виникало ніяких питань, для початку скажу кілька слів. Думаю, нам буде зручніше спілкуватися за круглим столом.
   Одразу ж з обох галерей вийшли вчорашні хлопці-помічники і, склавши із секцій величезний круглий стіл, присунули до нього крісла і запросили нас зайняти нові місця. Ми розсілися за столом, розпорядник став біля столу спиною до дверей, що вели до кастингового залу, і почав свою промову:
   - Милі пані! Я радий повідомити вам, що ви всі пройшли дуже складний відбір і можете стати модельними представницями нашої Експериментальної Студії Нігтьової Естетики!!! - Ми заплескали в долоні, а розпорядник вклонився на три боки.
   - Робота у нас буде і складна, і цікава! У нас буде безліч зйомок, показів, експозицій! Ми будемо подорожувати по різних містах і країнах! Зніматися для журналів, роликів та фільмів! Всіх вас чекає неймовірний успіх! І, звичайно ж, гідна зарплата!!!
   Ми натхненно переглянулися і засовалися у своїх кріслах. "А ось про це хотілося б детальніше" - подумала я.
   - Але є і деякі нюанси. Через дуже напружений графік роботи жити вам доведеться тут, у нас. - Серед нас відчулося деяке хвилювання.
   - У нас на другому поверсі для вас приготовані житлові кімнати - для кожної окрема, з власним санвузлом, але з однією спільною кухнею та їдальнею. Якщо хочете, ми їх можемо оглянути просто зараз. Чи все ж дослухаєте інформацію до кінця?
   Ми стали перемовлятися і прийшли до висновку, що спочатку має сенс дослухати все до кінця.
   - Сьогодні, після укладення контракту ви відразу же отримаєте на свої рахунки по п'ять тисяч гривень. - Ми радісно переглянулися і натхненно подалися до ведучого.
   "А в чому ж підступ?" - подумала я. - "Не може ж все бути так добре..."
   - Після підписання контрактів ми проведемо для вас екскурсію територією, покажемо ваші кімнати, і ви зможете поїхати додому, щоб повідомити родичам і друзям про від'їзд у відрядження, зібрати речі, вирішити якісь невідкладні справи.
   "Тобто, нас не заарештовують..." - Промайнула думка полегшення.
   - На всі ваші справи ми вам дамо... - Розпорядник обвів нас задумливим поглядом. - Сьогодні неділя... Нехай буде майже тиждень! Наступної неділі ми вас будемо чекати тут рівно о дев'ятій годині ранку! Чи всі згодні? - Ми дружно висловили свою згоду.
   - Тоді приступимо до підписання контрактів!
   Хлопці в жилетках роздали нам усім по теці з документами. З них я дізналася, що мене зарахували до групи "Зрілість" і я зобов'язуюся працювати на об'єднання "ЕСНЕ" не менше року з можливістю подальшого продовження контракту. Потім я підписала акт про видачу мені авансу в розмірі п'яти тисяч і тут же, за допомогою ноутбука хлопець зарахував на мій рахунок ці гроші. Майже моментально я отримала СМСку про зарахування цієї суми.
   "Ура!!! У мене є гроші!! Тепер-то я зможу поїсти!"
   Потім підписала папір про те, що згідно з контрактом, моя зарплата становитиме десять тисяч гривень (!), плюс безкоштовне житло, плюс готове харчування. Робочий тиждень при цьому встановлювалася з одним вихідним днем і ненормованим графіком роботи.
   У свою чергу я зобов'язувалася виконувати всі вимоги студійників, фахівців, художників, фотографів і так далі по роботі, бути готовою до переїздів, до занять спортом і догляду за обличчям, руками і ногами, та й взагалі за всім тілом, а також не розголошувати секрети "ЕСНЕ".
   Підписавши все це, ми вирушили на екскурсію.
  
  * 5 *
   Спочатку нас завели в зал, в якому кілька днів тому проходив кастинг. Тепер тут стояли дивани, крісла, столики, на стінах в різних кінцях висіло кілька телевізорів, біля однієї стіни був влаштований комп'ютерний куточок, біля іншої - невеличка бібліотека, на одному зі столів були розкладені шахи, доміно, карти, монополія і ще якісь настільні ігри.
   - У цьому залі ви зможете проводити вільний час і спілкуватися. - Обвів руками приміщення розпорядник.
   - А як до вас звертатися? - Запитала сива з фіолетовим відтінком жінка, протираючи хусточкою окуляри.
   - Називайте мене Ігор. - І він розплився в широкій посмішці. - Ну а одна з одною ви познайомитеся поступово.
   Потім ми вийшли в галерею і по сходах піднялися на другий поверх. Для дівчини на візку Ігор відкрив невеликі двері в кінці залу, за якими виявився вантажний ліфт. Старенька з паличкою відразу ж протиснулася в кабінку слідом за коляскою і натиснула кнопку. Коли ми піднялися на другий поверх, ці дві "моделі" вже нас там зустрічали.
   - Тут розташовуються ваші кімнати, кухня і їдальня. Всі кімнати однакові, зараз ми подивимося одну з них.
   Уздовж довгого двометрової ширини коридору з обох боків розташовувався ряд дверей з номерами від одного до шістнадцяти. Ігор відкрив одну з них і ми заглянули в номер. Прямо за дверима знаходився невеликий тамбур - півтора на метр, з якого двері наліво вели в санвузол: ванна, унітаз і вмивальник, а двері прямо - в кімнату два сорок на три метри. У кімнаті стояло ліжко, шафа, стіл і два стільці. Широке вікно з заскленими дверима виходило на лоджію - два сорок на півтора метри - на якій стояв невеликий пластиковий круглий столик і два пластикових крісла.
   - Ні фіга собі! Прямо як на курорті! - Вигукнула дівчина в сірих шортах і рожевій майці зі стразами.
   - Як філолог і перекладач, - Одразу ж відгукнулася бабуся з сиво-бузковими великими буклями, - Можу перекласти: "Ні фіга собі" означає "Я в захопленні!"
   Дівчина фиркнула, але не знайшла що відповісти.
   - У всіх будуть такі кімнати? - Поцікавилася миловидна повненька блондинка злегка за тридцять.
   - Так, всі номери однакові, хіба що розташування може бути у деяких дзеркальне.
   - А де ж прати? Адже у нас у всіх є свої речі. Пральна машина у нас буде? - Почала насідати на Ігоря дама середнього віку у солом'янім блідо зеленім капелюсі.
   - Звичайно, звичайно! Не турбуйтеся! Все у вас буде - і пральна машина, і мікрохвильова піч, і плита, і духовка, і чайник з тостером - будь-який каприз! Давайте пройдемо сюди і я вам все покажу!
   Ігор вказав рукою в інший кінець коридору, в якому знаходилися четверо дверей. За однією виявилася простора кухня з декількома плитами, холодильниками, робочими поверхнями. За другою - кілька пральних машин і глибоких раковин для ручного прання, а також прасувальні дошки з прасками. У заскленій шафці виднілися миючі засоби. За шафою стояла парочка відер зі швабрами і три пилососи. За третіми дверима був ліфт, а за четвертими виявилася їдальня. Крім великого серванта з посудом і телевізора на стіні, тут стояло три великих круглих столи, до кожного з яких було присунуто по п'ять стільців. Столи були накриті. Чого тільки на них не було! Після моєї вимушеної дієти все те, що я побачила, змусило мене подумки облизнутися і зробити стрибок пантери. Насправді у мене просто злегка підкосилися ноги і я притулилася до одвірка, не зводячи очей з найближчого столу.
   - Ми приготували для вас невеличкий фуршет. - Ігор повів рукою на столи. - Давайте відразу ж розсядемося по групах: за цим столом сядуть дами елегантного віку - від сорока п'яти і вище, за цим - зрілі пані від двадцяти восьми до сорока п'яти, а за цим - юні панянки від сімнадцяти до двадцяти восьми. Прошу розподілитися по цих категоріях.
   Я пішла до дальнього столика для дам елегантного віку. Але тут сталася заминка. До цього столу нас підійшло не п'ятеро, а шестеро. Комусь місця не вистачало.
   - Що таке? В чому справа? - Підійшов до нас Ігор.
   - Тут таке..., місць не вистачає... - Розгублено пробурмотіла я.
   - Зараз, зараз, - Ігор вийняв з кишені смартфон і швиденько забігав по ньому пальцями. - Так, так... - Він підняв очі і обвів нас поглядом. - Ви Олена Нестерова? - Звернувся він до мене.
   - Так.
   - Вам треба за інший столик - для зрілих дам.
   - Але ж мені сорок вісім років...
   - Вітаю вас, ви чудово виглядаєте, і ми призначили вас до іншої категорії! Ходімо! - І він провів мене до іншого столу.
   Жінки середнього віку вже сіли за стіл і навіть почали їсти. Один стілець виявився вільним, на нього я і сіла.
   - Ну, що ж, я вас залишу. - Оглянувши їдальню, сказав Ігор. - А ви поки можете познайомитися одна з одною. - І він вийшов.
   Я накинулася на їжу. Кілька днів вимушеного голодування змусили мене спробувати все, що знаходилося на столі: і курячі шашлички, і кошики з червоною ікрою, і рулетики з сирно-часниковою начинкою, і канапешки з м'ясом-ковбасами, і різні салатики, і пиріжки з капустою і повидлом, і оселедець, і картопельку, і... Центр столу за спеціальні ручки можна було обертати і всі страви виявлялися прямо переді мною. Я накладала їх на свою тарілку, що стояла на нерухомій частині столу і їла, їла, їла... А ще запивала - різними соками: яблучно-виноградним, манговим, томатним, а потім знову по колу... Через деякий час я змогла озирнутися і помітила, що дами за моїм столом вже відклали вилки і почали спілкуватися.
   - Непоганий прийом. - Сказала повна блондинка. - Цікаво, нас так будуть годувати весь час, чи тільки сьогодні?
   - Щось занадто добре все починається. - Зауважила сіра миша з завмерлим і якимось зацькованим поглядом. - Як би чого не вийшло...
   - Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці! - Авторитетно констатувала пані в зеленому капелюсі. - До речі, думаю, що нам пора познайомитися. Якщо вже ми всі відносимося до однієї вікової категорії, пропоную обійтися без по батькові. Мене звуть Віра, мені сорок два роки, я педагог.
   - А мене Ліда! І мені тридцять три. За освітою я інженер, але працювала продавцем в магазині. - Відразу ж відгукнулася блондинка. - А вас? - Вона вичікувально подивилася на інших.
   - Олена, бібліотекар. - Сказала я, відвівши стакан з манговим соком від рота.
   - Свєта, тридцять дев'ять років, домогосподарка. - Зітхнувши, назвалася миша.
   - Таня, музпрацівник, тридцять шість років. - Підвелася на стільці і кивнула головою худа, але симпатична брюнетка з короткою стрижкою.
   - Коли вже я тут найстарша, - Взяла бика за роги педагогічка, - Пропоную призначити мене старостою групи.
   - Взагалі-то, найстарша тут я. - Підняла я голову, благополучно приховавши в сумочку парочку пиріжків. - Мені сорок вісім. Але я старостою бути не хочу.
   - Сорок вісім?! Не може бути! - Стрепенулася музикантка. - Я думала, що ми з вами ровесниці.
   - Н-да... - Задумливо протягнула училка. - То як щодо старости?
   - Мені все одно. - Знизала я плечима, визираючи, чого б ще можна було покласти в сумочку.
   - А навіщо нам староста? - Поцікавилася повненька Ліда.
   - Ну, про всяк випадок... - Пробурмотіла Віра. - Якщо є група, то повинна бути і староста. Щоб все було під контролем.
   - Та будь ласка! - Вигукнула Таня. - Ми не проти, правда? - Вона обвела нас очима.
   Хтось кивнув, хтось знизав плечима, і питання було вирішене. В цю мить за столиком молоді пролунав гучний сміх. Всі повернулися туди і дивилися на те, як наші юні колеги просто заходилися від сміху: одна перегиналася навпіл і хапалася за живіт; друга впала обличчям на стіл і здригалася від нападів сміху; третя взагалі повзала під столом і ніяк не могла піднятися; четверта, хихочучи, намагалася витягнути її звідти; а п'ята просто ржала, як кінь, відкинувшись усім тілом на спинку стільця і звісивши руки вниз.
   З'ясувати, що ж викликало таку бурхливу реакцію, ми не встигли, тому що в їдальню увійшов розпорядник і запропонував продовжити екскурсію. Наступним об'єктом нашої екскурсії виявився ангар, розташований зліва від входу в будинок. Серед фруктових дерев заблищало дзеркало води. Обійшовши невеликий басейн, метрів двадцять в довжину і метрів шість завширшки, ми рушили до середини ангара і зупинилися перед дверима, розташованими навпроти заскленої галереї будинку.
   - Тут у нас розташовані склади і лабораторії. - Провіщав Ігор. - Заходити сюди не можна. Але сьогодні ми можемо зазирнути. - З коридору, що розділяв ангар на дві половини, він відкрив двері направо. - Тут зберігаються різні лаки, розчинники, порошки для нігтьової скульптури, сейфи з прикрасами і стразами, косметика, креми, пудри і так далі.
   З-за стелажа з якимись банками вийшов імпозантний чоловік у костюмі і сорочці без краватки. Його карі очі дивилися впевнено, зухвало і якось... нахабно, чи що? Чудова стрижка, чорне з легкою сивиною волосся. "Просто мачо з кіноекрана." - Подумала я.
   - О! Дозвольте представити - це наш директор з постачання Альберт Борисович! - Представив нам цього мачо Ігор.
   - Можна просто Альберт. - Схилив голову директор. - Н-да, я завідую всім цим господарством. - І він обвів рукою всю панораму ангару.
   - А навіщо так багато? - Здивувалася масштабам складу старенька з паличкою.
   - Наша студія працює не тільки тут. У нас є ціла мережа салонів по всій країні, куди ми і поставляємо необхідні матеріали. Крім того, ми продаємо готову продукцію і в магазини, і в інші студії. Отже, те, що до ангару будуть під'їжджати фури і вантажівки, вас не повинно дивувати... Ми вам показуємо це все, щоб у вас потім не виникало зайвих питань. Питання є?
   - Є! - Вперед вилізла довгонога дівчина в шортах. - А ви одружені?
   - Звичайно ж! Моя дружина - господиня і творчий директор студії ЕСНЕ.
   - Ой!.. - Дівчина знітилася і постаралася сховатися за спини інших.
   - А ось тут розташовані наші лабораторії! - Ігор повів нас у другу половину ангара, заставлену столами з мензурками, колбами, штативами, мікроскопами та іншим хімічним знаряддям. За столами сиділо кілька людей в білих халатах. "Просто, як в кіно про підпільний завод наркотиків" - промайнула в голові крамольна думка.
   - Наші хіміки чаклують над новими сумішами та формулами для нігтьової естетики і заважати їм не можна. Ось тому в подальшому вхід сюди для вас буде заборонено! - Підвів підсумок наш екскурсовод і вивів нас з ангара.
   Вийшовши на сонечко, ми пішли навколо будинку. Попереду, як не дивно, бадьоро дріботіла старенька з паличкою, замикала нашу групу колясочниця, котрій час від часу допомагала "сіра миша" з зацькованим поглядом. Перед іншим торцем будинку, так само, як і перед тим, що знаходився навпроти червоної хвіртки, розташовувався ще один ганок з балконом над ним. Перед ганком теж розкинувся чудовий газон з мальовничими кущами троянд. З двох сторін двір обгороджували ангари, торці яких виходили на вулицю, відгороджену від двору ажурним кованим парканом з великими воротами.
   - А що тут? - Показала на ганок пальцем одна з дівчаток.
   - Тут знаходяться апартаменти наших директорів. Це приватна територія і входити сюди не можна. Ходімо далі.
   З іншого боку будинку був насаджений чудовий тінистий фруктовий сад, стояло кілька лавок уздовж доріжок, невелика альтанка над штучним ставком у вигляді витягнутої вісімки з декоративним вигнутим містком над її перемичкою, пахли вже розквітлі півонії і готувалися розпуститися кущі троянд.
   - Тут ви зможете гуляти і відпочивати у вільний від роботи час. - Пояснював на ходу Ігор, ведучи нас до другого ангару.
   - Масштабно розгорнулися. - Зітхнула домогосподарка, допомагаючи візку переїхати через бордюр. - Цікаво, на які гроші?...
   Одна з малоліток спробувала пройтися по містку, але у неї нічого не вийшло - місток виявився занадто крутий.
   - Це просто для краси. - Пояснив Ігор. - А ось тут буде ваше основне місце роботи. - Він відкрив такі ж двері, як і в першому ангарі і пропустив нас всередину.
  * 6 *
   Усередині розташовувався тренажерний зал, гримерні, перукарські та манікюрно-педікюрні крісла зі столами, а також фото та відео студія з декількома точками зйомки, костюмерні і ще якісь не відгороджені стінами куточки.
   - Милі пані! Сьогодні, у рахунок отриманого вами авансу, ми би хотіли зробити кілька знімків з авторським манікюром, педикюром і макіяжем у ваших нових образах, які ми спробуємо зараз створити.
   Яка б жінка відмовилася від такого?! Ми всі з готовністю віддали себе в руки фахівців і занурилися в атмосферу дорогого спа-салону. Протягом п'яти годин мені вимили голову, пофарбували в золотисто-русявий колір, підстригли, зробили сучасну зачіску, яка дуже мені личила, масаж рук, ніг та обличчя, макіяж, манікюр і педикюр. Коли я підійшла до дзеркала, щоб побачити себе перед фотографуванням, переді мною стояла ще досить молода жінка років тридцяти п'яти (максимум, чесне слово!), з доглянутим обличчям і майже не помітним природним макіяжем (на який пішло більше години), з сучасною напівдовгою зачіскою (мені навіть не було шкода відрізаною коси, що досягала у мене району попереку). На руках і ногах у мене був зроблений майже однаковий манікюр-педикюр: на блідо блакитному тлі з невеликою хмаринкою розквітала біло-жовто-рожева квітка зі стразами в серединці. Просто і зі смаком.
   Спочатку фотограф запропонував зняти мій портрет. Для цього мені на руку наділи браслет - тонка срібна в'язь з блакитними і білими стразами, і каблучку - срібний ажурний обідок, з якого проростали дві срібні квіточки з пелюсточками і блакитними камінчиками в серединках. На вуха мені повісили такі ж сережки.
   - Так, так, дуже навіть нічого... - Оглянув мене з усіх боків фотограф. - Сідайте-но ось тут.
   Я сіла за стіл під софітами.
   - Треба, щоб у кадр потрапили і обличчя, і рука. - Висловив він своє побажання.
   Я обіперлася рукою об стіл, начебто поправляючи сережку, і завмерла з напівусмішкою на губах.
   - Не треба так напружуватися. - Продовжував фотограф. - Мене, наприклад, звуть Едік, а вас як?
   - А мене Олена. Лєна.
   - От і чудово! Обличчя простіше... Ви були коли-небудь на морі?
   - Так, але вже дуже давно.
   - От і згадайте про ті часи.
   Я відразу ж представила себе під пальмами на крутому березі, під яким розбиваються хвилі, у величезному сомбреро і легкому парео. Насправді місця, в яких я бувала, на цей пейзаж зовсім не були схожі. Але не згадувати ж мені брудний одеський пляж з безліччю дітей, що репетують?!
   - Усе! Знімки вийшли чудові! - Вивів мене з морських мрій Едік. - Тепер займемося ногами!
   Костюмерка принесла мені чудові біло-блакитні босоніжки, що складалися з декількох тоненьких шкіряних смужок на підошві з високими підборами. Мої ноги аж мало не застогнали від задоволення, коли я застебнула на них застібку. У таких босоніжках і хода у мене стала якоюсь... неземною... зоряною... дорогою... Врешті я попливла до фотографа абсолютно не відчуваючи під собою ніг.
   - Так... Станьте трохи боком... Тепер поставте одну ногу ззаду на носок... Схрестіть ноги...- Едік давав мені вказівки щодо позування і клацав фотоапаратом.
   Я стала відчувати себе розкутішою, могла вже не тільки позувати, але й роздивлятися навколо. У різних куточках студії так само, як і зі мною, працювали з новоспеченими моделями ще два фотографи, снували з взуттям, капелюшками, сукнями, сумочками, окулярами та іншими аксесуарами три костюмерки, вже прибирали свої робочі місця три перукарки, три манікюрниці та три педикюрші. Ой, перепрошую! Перукарями і манікюрницями-педикюрницями були не тільки жінки, а й чоловіки. Тут їх називали Майстрами. А керувала всім цим чудова дама. Вона сиділа в затемненому куточку в розкішному кріслі перед столом горіхового дерева, на якому було встановлено кілька комп'ютерів. Спочатку я її навіть не помітила, але тепер, звикнувши, відзначила її незвичайно доглянуту зовнішність і владні манери. Три хлопця-помічника, яких ми вже бачили раніше, підходили до неї, вона звірялася з комп'ютером і видавала їм картки-розпорядження. І тільки після цього хлопці направляли моделей на зачіски, манікюр, педикюр, давали розпорядження костюмеркам і відправляли до фотографів.
   Поки Едік фотографував мої ноги, хлопець на ім'я Макс (я його подумки стала називати "Максик"), показав костюмерці картку, і та помчала до величезних рядів вішалок з одягом. Покопавшись там кілька хвилин, вона повернулася. До цього часу фотограф закінчив зі мною і переключився на "стареньку" з короткою платиново-сивою стрижкою і в окулярах із золотою оправою. Костюмерка схопила мене за руку і потягла перевдягатися. Ще пара хвилин - і я стояла перед дзеркалом в чудовому платті до колін - білі і блакитні розмиті розводи на сірому тлі дуже підходили до моїх блакитних очей, манікюру, педикюру, босоніжок і прикрас. Сунувши мені в руки сріблясто-блакитний клатч, костюмерка потягла мене до іншого фотографа. Тут мене фотографували і в повний зріст, і по частинах, і стоячи, і сидячи.
   Ніколи не думала, що догляд за собою і фотографування можуть так втомити. Відпочивати вдавалося лише по кілька хвилин, присівши на стільчик в очікуванні, поки фотограф закінчить з попередньою моделлю і запросить мене. Своїх колег по моделінгу я не впізнавала, всі дуже змінилися. "Мабуть, знайомитися доведеться заново" - подумала я, слухняно приймаючи нову позу.
   - Усе! Дякую всім за роботу! - Розкішна дама вийшла на середину студії, а Майстри їй зааплодували. Деякі з нас теж підключилися до оплесків. - Дозвольте представитися - я господиня і творчий директор нашої студії, а також головний художник-модельєр. Звуть мене Ельвіра, по батькові я не визнаю: по-перше, їх важко запам'ятовувати, по-друге, вони додають віку, а по-третє, в Європі немає ніяких по батькові, а я прагну до Європи. Саме я розробляю нові моделі, малюнки, скульптури, костюми, макіяж і зачіски і уявляю, як це все має виглядати разом. Саме я схвалюю або відхиляю творчі ідеї інших майстрів, які працюють у мене, і які втілюють всі ці ідеї в життя. На сьогодні всі вільні! - І вона вийшла з ангара.
   Я розгублено озирнулася. "Що робити? Треба, мабуть, переодягатися в свою сукню і свої туфлі і відправлятися додому?" До мене підійшла костюмерка Надія:
   - Ваші речі знаходяться в кабінці номер п'ять. Але якщо хочете, можете їх залишити тут і йти додому в цьому. - Вона вказала на мій наряд. - Потім все повернете. Адже вам треба звикати до свого нового образу. - І вона пішла до інших жінок.
   Я зайшла в кабінку і тоскно подивилася на свої речі. "Невже я в цьому ходжу? Ні, я так більше не хочу! Мені подобається ось це!" - Я ще раз покрутилася перед дзеркалом, переклала зі своєї сумки ключі, банківську картку і залишкову готівку в клатч і, рішуче вийшовши з кабінки, попрямувала до дверей. Біля виходу стояли всі три хлопця в жилетках - Максик, Юрчик і Валерчик - і вручали дамам, що виходили, якісь конверти. Я зазирнула в свій конверт - там лежала ціла пачка моїх фотографій. Яка ж я була красива! А які у мене, виявляється, витончені руки!! А які доглянуті ноги!!! А як мені йдуть всі ці каблучки-сережки-браслети, босоніжки, клатч і плаття, зачіска, макіяж, манікюр-педикюр!... "Мені все це дуже подобається! Я хочу тут працювати!" - Просто таки кричали мої думки в голові.
   Уже о сьомій годині вечора з червоної хвіртки вийшла і попрямувала до зупинки ціла зграя розкішних жінок.
   - Як чудово! Кльово!! Вау!!! - Ділилися враженнями прекрасні дівчата в модних сукнях і костюмах, абсолютно не схожі на колишніх розхлябаних малоліток.
   - Підозріло все це... Дуже вже вони хочуть нас вразити, навіть одяг залишили... - Голосом сірої миші вимовила яскрава платинова блондинка з червоними губами і в червоній сукні, в сіро-зелених очах якої промайнула і одразу ж сховалася розгублена зацькованість.
   - Не бійся, в бордель тебе не продадуть! - Заспокоїла її дама з бузково-сивими кучерями, акуратно укладеними навколо хоча і зморшкуватого, але доглянутого обличчя з тонкими золотими окулярами на носі. - Якби збиралися продавати, набрали б тільки молодих!
   Поки я їхала в автобусі, постійно ловила на собі чиїсь погляди. Коли на тебе захоплено дивляться чоловіки, це приємно. Але коли із заздрістю дивляться жінки - ти розумієш, що життя вдалося! Під цими поглядами я намагалася сидіти, розправивши плечі і випрямивши спину, гордо і з гідністю тримаючи голову, оглядаючи всіх розсіяним поглядом з напівусмішкою на губах. Ах, як же приємно відчувати себе красивою!
   До будинку залишалося три зупинки, коли я вирішила вийти. Ну не везти ж таку красу відразу ж у квартиру! Я йшла по ледве освітленій ліхтарями вулиці прогулянковим кроком і відчувала себе королевою. І тут моєю увагою заволоділи вогні біля входу в невелике кафе. Входили і виходили веселі люди, тихо грала музика, і пахло чимось смачним. "Ой, я ж їла сьогодні лише один раз! А потім почалася вся ця круговерть зі зйомками... Коли ж я була в кафе останнього разу?.. Років, приблизно, з п'ятнадцять тому... Все! Досить економити! Сьогодні я повечеряю в кафе!!!" - І я увійшла в зал.
   Зайнявши столик біля стіни, поряд з яким розташувалася діжка з великою китайською трояндою, я почала вивчати меню. Ціни мене, звичайно, вразили. З тих пір, як пиріжок з лівером коштував чотири копійки, багато що змінилося. "Але ж у мене на картці є гроші! Майже дві моїх колишніх місячних зарплати. До того ж, повинна ж я якось відзначити новий етап у своєму житті!" - І я замовила вечерю...
  * 7 *
   Кілька днів до неділі я вирішила провести в легкій безтурботності. Ніяких справ мені залагоджувати не було треба, ніяким родичам нічого не треба було повідомляти. Ні кішок, ні рибок, ні собак, ні папужок у мене не було. Таргани та мухи, що випадково можуть забігти чи залетіти у гості, обійдуться якось без мене. А дві ледь живі квітки в горщиках я передала на час сусідці, сказавши, що їду у відрядження.
   - І надовго ви їдете? - Поцікавилася сусідка, захоплено оглядаючи усю мене.
   - Поки на місяць, але може бути і довше. - З удаваною стурбованістю сказала я і подивилася на годинник. - Ой, у мене зовсім немає часу! А ще стільки справ до від'їзду! - І я помчала вниз по сходах.
   Вийшовши з під'їзду, я попрямувала до парку. Ніяких справ у мене не було, за квартиру я заплатила вчора, тому вирішила просто прогулятися. Купивши в кіоску велику булку, пішла годувати качок і лебедів. Я стояла, обіпершись об парапет над ставком, відламувала невеликі шматочки булки і кидала їх у воду. Качки моментально кидалися на шматки і квапливо їх заковтували. Лебеді плавали повільно і чинно, шматки підхоплювали граціозно і з гідністю. Навколо них снували і становили конкуренцію цілі зграї дрібних рибок.
   Хтось зачепив мене за ногу - триколірний кіт потерся об мої ноги і зазирнув в очі.
   - Що, теж булки хочеш? - Запитала я його.
   - Мняв! - Відповів кіт і переступив з лапки на лапку.
   - Няв-няв! - Сказала я коту і погладила його по голівці. Якщо ви ніколи не нявкали коту у відповідь, то ваше життя прожите дарма!
   Кіт встав на задні лапки і потягнувся носом до моєї руки з булкою.
   - Тож, на! - Я кинула йому шматочок.
   - А, це всього лише булка... - Розчаровано подивився кіт на мене. - А я думав, що у тебе є щось смачніше... - І він, гордовито задерши хвоста, пішов далі.
   Я повільно пішла по доріжці і натрапила на кафе-морозиво. "З минулого року не їла морозива!" - Подумала я - "Сьогодні я можу собі це дозволити!" Я зійшла на невеликий дерев'яний подіум і сіла за столик під парасолькою. Відразу ж підійшов офіціант:
   - Що будете замовляти? - З професійної посмішкою запитав він.
   "Гуляти, так гуляти! Стакан чаю і половину бублика!" - Подумала я, а вголос сказала:
   - Морозиво - кожного виду по кульці.
   За пару хвилин офіціант приніс тацю з декількома вазочками морозива: тут було і фісташкове, і малинове, і персикове, і мангове, і м'ятне, і шоколадне, і лимонне, і бананове, і... всього я нарахувала одинадцять кульок.
   - Цього вистачить? - Іронічно запитав офіціант.
   - Поки вистачить. - Як ні в чому не бувало відповіла я. - А потім подивимося.
   Я неквапливо смакувала морозиво і розглядала людей. Був будній день, і людей у парку було не багато. Кілька молодих закоханих парочок, три-чотири бабусі, дві дами з маленькими собачками і якийсь чоловік з вівчаркою. На всіх жінок я тепер дивилася іншими очима: "Багато з них, в принципі, набагато красивіші за мене, але... якби їм зробити зачіски, макіяж, перевдягнути... Взагалі, якщо дивитися на всіх так, ніби збираєшся попрацювати над їх зовнішністю, то всі стають просто неймовірними красунями. Ну чому зарплати і пенсії у нас такі, що ми не можемо регулярно відвідувати салони і приводити себе в порядок?! Дійсно, в нашій країні найкрасивіші жінки, от тільки дати б їм трохи більше часу і грошей на себе..."
   - Ви не проти собаки? - До мого столика підійшов чоловік з вівчаркою.
   - Якщо вона не буде відбирати у мене морозиво. - Я подивилася на собаку і та переступила з ноги на ногу, нервово облизуючись.
   - Морозиво я йому куплю персональне. - Відповів чоловік. - Ну що, Бакс, будеш морозиво?
   - У-ав! - Тихенько але радісно сказав Бакс і сів біля столу.
   - Нам, будь ласка, дві кульки вершкового, дві кульки шоколадного і одноразову тарілочку. - Сказав чоловік офіціантові, який підійшов одразу, як побачив нових клієнтів.
   Бакс кивнув, погоджуючись з таким замовленням і ліг, поклавши голову на передні лапи.
   - Якщо ми вже опинилися за одним столиком, - Розпушив хвіст чоловік, - То варто познайомитися. Ось цього хлопця звати Бакс, а мене Федір.
   - Бакс і Федір, як би не переплутати... - Забувши скільки мені років, грайливо відповіла я. - А мене звуть Олена Миколаївна.
   - Ну, не варто на себе намовляти! До п'ятдесяти років жодна жінка не повинна мати по батькові! Ви не проти, якщо я буду називати вас просто Оленкою?
   - Ну, Оленку я вже, мабуть, переросла, а ось Оленою ще років зо два можна називати.
   - Ви хочете сказати, що вам вже трохи за сорок? - Здивувався Федір.
   - Скоріше навіть далеко за сорок, а якщо точніше, то вже під п'ятдесят. - Я кокетувала своїм віком, знаючи, що виглядаю тепер набагато молодше.
   - І де ж так консервуються? - Теж почав фліртувати зі мною мій новий знайомий.
   Тут офіціант підніс замовлене їм морозиво і поставив дві вазочки на стіл, а поруч поклав пластикову тарілку. Федір став перекладати кульки вершкового морозива з вазочки на тарілочку. Бакс стрепенувся і сів. Господар поставив тарілку перед ним і Бакс одразу ж почав працювати язиком. Почекавши, поки чоловік не приступив до своєї порції, я відповіла:
   - У бібліотеці, серед книг і формулярів.
   - Якби я знав, що в бібліотеках працюють такі красуні, то неодмінно став би найзавзятішим читачем! Я ж бо думав, що там сидять сірі закомплексовані бабусі. Або якісь середні жінки.
   - Середні жінки вважають за краще бути красивими, а не розумними, тому що середні чоловіки краще бачать, ніж розуміють. - З серйозним виглядом прорекла я прочитану десь фразу.
   - А ви завжди така серйозна?
   - Я говорю з серйозним виглядом, щоб відповідати стереотипу про бібліотекарок, але всередині у мене танцюють олені. До речі, а коли ви останнього разу заходили до бібліотеки?
   - Коли писав дипломну роботу. - Відповів вже не молодий Казанова. - Якось часу не вистачає, та й комп'ютер...
   - Інтелігентна людина заходить в бібліотеку не тільки заради книг, але й заради нових знайомств. - Авторитетно заявила я.
   - Завтра ж зайду! А де знаходиться ваша бібліотека?
   - Зайти-то можете, але мене там ви не знайдете - я звільнилася.
   - Чому?
   - Знайшла собі цікавішу і більш оплачувану роботу! - Загадково кинула я. Ну не зізнаватися ж, що мене банально скоротили.
   - І що ж це за нова робота?
   - А що це ви все розпитує і розпитує, а самі про себе нічого не розповідаєте? Ви що, міліціонер, тобто, поліцейський?
   - Уявіть собі, так! Я працюю слідчим у відділі по боротьбі з наркотиками.
   - Ой, як страшно! Я ж жахливий наркоман - сиджу на морозиві і шоколадках! А ви мене не заарештуєте, поки я не доїм ось це? - Я показала на чотири кульки, що ще залишилися.
   - Ну, якщо ви не будете ним приторговувати ...
   - Та ви що! Мені й самій мало!
   - Ну, тоді обмежимося профілактичними бесідами. Для цього нам доведеться кілька разів зустрітися.
   - Громадянин начальник, - По-кіношному заканючила я, - Я цього ніяк не можу, через кілька днів я їду у відрядження...
   - То, може, ви збираєтеся перевозити морозиво по законспірованому наркотрафіку? - Суворо насупив брови слідчий.
   - Майже. - Чесно подивилася я йому в очі. - Буду переносити на руках нелегальний манікюр. - І я поклала свої красиві і доглянуті руки на стіл.
   - Красиво. І незвично. - Схиливши голову на бік, Федір підніс мою руку до своїх губ і поцілував.
   Я зробила вигляд, що такі поцілунки для мене найзвичайнісінька справа, так, ніби всі тільки те й роблять, що цілують мені руки з ранку до вечора. Ну не червоніти ж, як дівчинка, і танути від того, що це відбувається вперше у житті!
   - І взагалі, ви така симпатична...
   - Симпатична я була в п'ять років. - Відповіла я. - А зараз я просто невимовно гарна! - Я закинула ногу за ногу і відкинулася на спинку стільця - новий імідж додав мені сміливості і впевненості.
   - Ми з Баксом це відразу помітили, правда Бакс? - Пес підняв голову і підморгнув мені правим оком. - Просто не знали, як сказати. Ми з Баксом взагалі все розуміємо, але не можемо сказати.
   З морозивом було покінчено. Наші вазочки і тарілка Бакса були абсолютно порожні. Чесно кажучи, я би замовила ще, але було незручно перед новим знайомим. Підійшов офіціант ледве розмістив на підносі порожні вазочки - гору моїх і дві Федіро-Баксівські. Розплатившись, ми встали і пішли по алеї парку, а Бакс став намотувати навколо нас кола.
   Гуляли ми години дві. Не знаю чому, але мені було з Федором (якому, виявляється, вчора виповнилося п'ятдесят років і він отримав з цього приводу кілька днів відгулів) легко і вільно, як з давно знайомим і дуже хорошим другом. Я відчувала себе абсолютно розкутою, напевно, ще й тому, що почувалася надзвичайно чарівною. Взагалі-то, я завжди уникала нових знайомств. А сьогодні постійно фліртувала і жартувала.
   - То як ви відсвяткували свій день народження? - Запитала я.
   - Банально напився і вирубився. А потім прокинувся і почав танцювати на столі.
   - Ну, з ким не буває.
   - Так, тільки от у паталогоанатома сердечко слабеньким виявилося.
   - Ви з глузду з'їхали?!
   - Взагалі-то у мене була довідка від психіатра, що я здоровий. Тільки я її з'їв. До речі, ви не боїтеся втратити голову від моєї чарівності?
   - Я б і рада була втратити голову, але, схоже, вона у мене намертво прибита досвідом.
   - А що це був за досвід?
   - Ну, якось я на кілька місяців сходила заміж, але незабаром благополучно повернулася, слава богу, без наслідків.
   - Не дивлячись на те, що вже кілька мільйонів років жінка живе поруч з людиною, в її поведінці і способі життя залишається ще дуже багато загадкового і незрозумілого.
   - Так, загадкова жінка загадить що завгодно. А потім прийде догадлива і догадить все те, що не встигла перша.
   Поступово я розповіла йому про те, як потрапила на кастинг і де збираюся працювати, а він розповідав цікаві випадки зі своєї роботи. Він повідомив, що кілька років тому розлучився, але підтримує дружні відносини зі своїм сином-студентом.
   - А де Ви живете? - Поцікавився Федір.
   - Тут, неподалік від парку. - Я махнула рукою в бік виходу.
   - І я теж недалеко від парку, тільки там. - Федір показав у протилежний бік. - А чому ж ми з Баксом вас тут ніколи не бачили?
   - А я тут і не бувала. Кожного дня з дому - на роботу, з роботи - додому. Якось було не до прогулянок...
   - Гуляти дуже корисно. - Підняв вказівний палець вгору Федір. - Крім того, що зав'язуються нові знайомства, це покращує здоров'я, благотворно впливає на колір обличчя і продовжує молодість.
   Кілька разів обійшовши весь парк вздовж і впоперек, домовившись про зустріч "на тому ж місці, в той же час", але тільки в суботу, обмінявшись телефонами, ми, нарешті, розійшлися.
  * 8 *
   В очікуванні суботи я зібрала сумку. Багато речей не брала - якщо вже у нас є костюмерки, то куди треба вони нас і одягнуть як треба. А так, для себе я взяла парочку літніх суконь, парочку купальників, одні джинси і светр на випадок похолодання, кросівки і шльопанці, ну й білизну, звичайно ж. Косметику я вирішила не брати, адже з нами будуть працювати професійні візажисти. Взяла тільки зубну щітку і пасту, а також гребінець. Сумка вийшла невелика і не важка. У внутрішню кишеню її я поклала паспорт і банківську картку. Маленьку сумочку з телефоном, ключами, носовою хустинкою і деякою сумою готівки потім теж покладу в сумку, але поки вона мені потрібна.
   Ще раз переглянувши свої нові фотографії, я поклала конверт в сумочку - покажу при зустрічі своєму новому знайомому. Включивши за звичкою ввечері телевізор, я раптом зловила себе на тому, що абсолютно не стежу за подіями на екрані. Думки крутилися навколо нашої минулої зустрічі з Федором і забігали трохи в майбутнє і навіть в нереальне. Я уявляла, як одягнуся і підфарбуюся, як він захопиться моїм виглядом при зустрічі, як я буду дотепно жартувати і невимушено фліртувати... Потім я побачила нас на розкішній яхті. Вітер роздував вітрила, бризки летіли в обличчя і ми стояли над хвилями закохані і щасливі... Отже, бабуся впала в молодість!
   У суботу, витративши на макіяж більше півгодини, зробивши все так, як підгледіла у фахівців (на скільки це було можливо), я, нарешті, залишилася задоволена своєю зовнішністю. За чотири дні мій манікюр не зіпсувався, отже за руки я була спокійна. Одягнувши сукню, яку позичила в костюмерній, і підхопивши сумочку з фотографіями я, як на крилах, полетіла в парк.
   Ще від входу я помітила Федора і Бакса. Федір кидав удалину товсту палицю, а Бакс радісно мчав за нею і приносив назад. Помітивши мене, Федір сховав палицю за спину і щось сказав собаці. Бакс повернувся і кинувся до мене. "Якщо він зараз налетить на мене, то я не встою і вся така красива упаду на землю, задерши ноги" - промайнула жахлива думка. Але Бакс, добігши до мене, припав на передні лапи і з усієї сили забив хвостом.
   - Баксик, розумник, вихована собака, хороша собака! - Я стала тріпати Бакса по загривку і чесати за вухами.
   В цей час до мене не поспішаючи і якось сумно підійшов Федір.
   - Чому такий сумний? - Запитала я.
   - Я не сумний. Я тверезий.
   - А це велика рідкість? - Поцікавилася я.
   - Дуже. Це буває днів так... триста п'ятдесят на рік.
   - Цілих п'ятнадцять днів на рік пияцтва! - Вигукнула я, сплеснувши у долоні і округливши очі, наче від невимовного жаху. - Ні, молодий чоловіче, я не бажаю з вами навіть спілкуватися! Зробимо вигляд, що ми не знайомі і я піду далі.
   - Олена, невже ви така злюка?
   - Та що ви, я ангел. Чесно! - Я притисла руки до грудей. - Просто на мітлі реально швидше.
   - Якщо ви підете, Бакс цього не переживе. - Сказав Федір і зробив якийсь знак собаці.
   Бакс впав на землю догори черевом і почав терти очі передніми лапами, жалібно скавучи. Я присіла біля нього і стала погладжувати його по животі та боках.
   - Добре, заради Баксика я залишуся. - Поблажливо подивилася я знизу на Федора. - Але вам доведеться щось змінити у своїй поведінці.
   - Я готовий! - Федір підніс руку до голови, жартівливо віддаючи мені честь. - І у якості першої зміни пропоную перейти на "ти". А то ми все викаємо та викаємо, аж гидко.
   - Ну, гаразд, щоб остаточно не знудило, перейдемо на "ти" - Я встала і отерла руки об сукню. Покачалася з ноги на ногу і зауважила:
   - Взагалі-то, земля не хитається. Адже ми не на яхті? - Я озирнулася, ніби переконуючись, що навколо парк, а не океан.
   - До речі, я недавно купив обалдєнну яхту!
   - Прикро, коли твої мрії збуваються у інших... - Я театрально насупилася. - Хоча, жінка на кораблі, кажуть, погана прикмета.
   - Всі прикмети на щастя. Тільки одні - на твоє, а інші - на чуже.
   - То як виглядає твоя яхта?
   - Просто офігенно виглядає на книжковій поличці! Якщо хочеш, покажу.
   - Якось іншим разом... Здається, дощик збирається... - Подивилася я на вкрите хмаринками весняне небо.
   - Це хороша прикмета! Це означає, що нам треба зайти он у ту кав"ярню! І скоріше! - Федір підняв над моєю головою шкіряну папку, прикриваючи від крапель, що почали падати.
   - Н-да, погода як в Англії! - Розсміялася я, сідаючи за столик.
   Бакс одразу же сховався під столом, тривожно поглядаючи звідти на офіціантів. Але вони не звертали на нього уваги, хоча дівчина і підійшла до нас по замовлення. Замовивши собі по чашці кави і тістечка, а Баксу пару бутербродів з шинкою, ми деякий час мовчки дивилися на зливу за вікном.
   - А що ти знаєш про Англію, крім погоди? - Запитав Федір, щоб порушити тривале мовчання.
   - Я чула, що в Англії лівосторонній рух.
   - Так. Там всі чоловіки офіційно можуть ходити наліво.
   - Якщо весь час йти наліво, то коло замкнеться, і ти знову опинишся в тій же точці, з якої вийшов.
   - Та невже?! Шкода, що я не вчив геометрію...
   - А що ж ти вчив?
   - Переважно я вчуся на помилках тих людей, які слідують мої порадам.
   - І багато ти роздаєш порад?
   - Та на кожному кроці!
   - А що би ти порадив мені, дивлячись на ці фотографії? - Я вийняла з сумочки конверт і розсипала на столі всі свої фото.
   Федір довго розглядав їх і мовчав. Час від часу він піднімав голову на мене і порівнював фото з оригіналом. На обличчі його відбивалися і захоплення, і подив, і навіть повага...
   - Ну, що я можу порадити... - Нарешті відірвався він від споглядання знімків. - Я би порадив тобі вийти за мене заміж, поки тебе ніхто не заарканив. Баксу потрібна жіноча рука.
   Бакс одразу же висунувся з під столу і лизнув мені руку.
   - На найближчий місяць у мене інші плани. - Я поставила порожню чашечку на блюдце догори дном. - А ти вмієш передбачати майбутнє по кавовій гущі?
   - Які б не були прогнози, все одно майбутнє має свою думку. - Уважно розглядаючи рідину на блюдці, промовив Федір. - Але я точно знаю, що ми ще зустрінемося. І не раз - ось бачиш, тут знак безкінечності? - Він підніс блюдце до моїх очей.
   - Ну, я би сказала, що це більше схоже на метелика... Може, я буду перелітати з квітки на квітку, як метелик? - Я подивилася у вікно. - О! Вже й дощ скінчився! Ходімо гуляти?!
   При слові "гуляти" Бакс вискочив з-під столу і помчав до виходу. Гуляли ми, поки не стемніло. То ганялися наввипередки з Баксом, то відпочивали на лавці, то годували качок і лебедів, то слухали, як співають і грають початківці-музиканти, що розташувалися зі своїми інструментами прямо на мосту, перекинутому з берега на штучний острівець. Час пролетів швидко і непомітно. Я відчувала себе двадцятирічною дівчиною...
  * 9 *
   Вранці Федір зателефонував і запропонував підвезти мене до мого нового місця роботи на машині. Я погодилася. У сірому "пежо" за кермом сидів незнайомий чоловік, а поруч з ним - Федір. Відкривши мені дверцята і посадивши ззаду, Федір теж пересів назад.
   - Знайомтеся - це Саша, це Лєна. - Представив він нас одне одному і ми поїхали.
   Вже за п'ятнадцять хвилин на дев'яту мене висадили за кілька метрів від зупинки, я помахала Федору і машина помчала далі. А я пішла до червоної хвіртки.
   На дев'яту годину всі зібралися в холі. Вийшов розпорядник Ігор і повідомив:
   - Графік роботи у нас буде дуже напруженим. Протягом декількох днів ми повинні створити портфоліо робіт студії ЕСНЕ з вашими образами. Тому просто зараз група "Елегантність" у супроводі Юрія відправиться до Майстрів.
   Бабусі розгублено загомоніли, схопившись за свої сумки і пакети.
   - Не турбуйтеся, Валерій і Макс рознесуть ваші речі по кімнатах! Все буде в порядку, вам навіть принесуть каву і бутерброди.
   - Мені не можна кави! - Вигукнула пані зі сріблястими кучериками і витонченою тростиною, в якій я насилу впізнала бабусю з паличкою.
   - Значить, вам зроблять чай.
   - І мені чай! - Стрепенулася срібна дама в золотих окулярах. Бабусями цих доглянутих елегантних дам називати тепер просто язик не повертався.
   - Отже, два чаю і три кави? - Уточнив Ігор, і Юрчик повів своїх підопічних у робочий ангар. - А інші поки підуть розселятися по кімнатах! Куратором групи "Юність" буде Валерій, а групи "Зрілість" - Макс.
   Максик і Валерчик підхопили сумки бабусь, що подріботіли до робочого ангару, і повели нас наверх. Там, звіряючись зі списками, нас розподілили по п'ятнадцяти кімнатах. Шістнадцята виявилася кімнатою чергуючих кураторів: Максик, Юрчик і Валерчик по черзі, доба через дві, чергуватимуть і допомагатимуть нам у роботі. Розселили нас упереміш: старенька, юна, зріла і знову бабуся, юна, зріла. Мені дісталася кімната з номером "7". Справа, у номері "6" поселили бабусю (яку, побачу пізніше), а зліва в номері "8" - молоду дівчину з яскраво синіми очима під чорним каре в інвалідному візку. Прямо навпроти мене в номері "10" поселилася дівчина з довгим золотистим волоссям і зеленими очима, що вважала за краще постійно ходити в шортах (здається, раніше вона була рудим недолітком з короткою стрижкою), яка назвала себе Машею. Навпроти справа - ще одна бабуся, а навпроти зліва - пухка блондинка Ліда, що стала розкішною дамою.
   Щойно ми розклали свої речі, Максик, зібравши групу "Зрілість", повів нас в тренажерний зал, а Валерчик з молоддю відправився до їдальні. До самого вечора наші групи більше не перетиналися. Хто чим займався, мені невідомо, можу тільки розповісти про нашу групу.
   У тренажерному залі нам видали легкі спортивні костюми, що складалися з футболок і трикотажних лосин яскравого синього кольору з білою окантовкою. Поки ми перевдягалися, в зал увійшов накачаний хлопець у спортивному костюмі.
   - Пані, покваптеся! - Заплескав він у долоні. - Станьте в ряд! Увага! Я ваш тренер. Звуть мене Олексій, можна Льоша. Моє завдання - підтримувати вас у хорошій формі. А робити це я буду за допомогою різних видів боротьби: дзюдо, ушу, теквандо, айкідо, карате і різні інші - всього потроху.
   - А навіщо нам боротьба? - Розгубилася Ліда.
   - Може, замість цієї солянки з боротьби краще б якусь аеробіку? Адже ми жінки! - Підтакнула ефектна дама-стерва з каштаново-рудої зачіскою. По голосу я впізнала училку Віру.
   - Просто я працюю тут вантажником, а через те, що раніше був десантником, керівництво доручило мені заняття з вами, щоб не наймати нікого нового.
   - А манікюр ми не зіпсуємо? - Висловила сумнів Таня, розглядаючи свій чудовий манікюр.
   Тренер став у позу Леніна на броньовику і проголосив:
   - Хороший манікюр може прикрасити не тільки руки жінки, а й обличчя чоловіка. І цьому я вас теж навчу.
   - Ой, я боюся. - Пискнула яскрава блондинка з сіро-зеленими очима - колишня зацькована домогосподарка Свєта.
   - Не треба боятися. Наші вправи будуть спрямовані на самооборону. Отже, поєднаємо приємне з корисним: і за фігурою будемо стежити, і навчимося постояти за себе, у разі чого. - І він почав тренування.
   Була і розминка, і розтяжка, і різні статичні стійки, і елементи боротьби... Такого навантаження я, яка звикла після роботи відразу ж лягати на диван перед телевізором, давно не отримувала. Шкільний учитель фізкультури, якого ми колись називали нелюдом, в порівнянні з цим Льошею був пухнастим і ласкавим звіром. Скільки ми займалися, не знаю. Мені здалося, що цілу вічність. Очі застилав піт, тому нікого, крім тренера я не бачила. Чула тільки поруч охи, стогони і тихі мати.
   - А тепер - легка пробіжка! Всі за мною! - І Льоша вивів нас в сад.
   Ми зробили два кола навколо басейну.
   - Стоп! Вдих - видих!
   Ну, слава богу, нарешті зупинилися. Ми всі стояли, напівзігнуті, обіпершись руками об коліна, і намагалися віддихатися. Травневе сонечко припікало, як липневе. Спека була, напевно, під тридцять градусів.
   - А тепер - у воду! - Наказав тренер.
   - Ой, а у мене немає купальника! - Вигукнула Таня, яка з тонкої дошки перетворилася на струнку симпатичну брюнетку з короткою стрижкою.
   - Стрибайте прямо так! - І він штовхнув у воду найближчу до нього жінку.
   Опинившись у воді, я зрозуміла, що найближчої була я. Вода приємно охолодила розпалене тіло і я попливла. Плавати я дуже люблю, але відсутність грошей не дозволяла мені відвідувати басейни круглий рік. Так, зрідка купання в річці на пляжі та кілька разів поїздки до моря в Одесу. А тут - купання на халяву! Ура!!!
   Віра, яка з сіро-попелястої фарбованої училки перетворилася в ефектну руду бестію, стрибнула у воду сама, Свєту і Таню Тренер зіштовхнув, а за Лідою йому довелося поганятися.
   - Я не вмію плавати! - Верещала вона, відбиваючись і проявляючи таку спритність, якої ми від неї на тренуванні не бачили.
   Льоша все-таки упіймав її, обхопив її широку талію обома руками і стрибнув, вірніше звалився разом з нею у воду.
   - А-а-а-буль-буль-буль... - Льоша допоміг Ліді встати на ноги - глибина басейну виявилася їй всього лише по плечі.
   За всім цим я спостерігала, пливучи на спині. Бум - я легенько стукнулася головою об бортик. Перекинулася на живіт і попливла назад стилем батерфляй.
   - А плавати ми будемо тільки на тренуваннях, чи у вільний час теж можна? - Поцікавилася я, пропливаючи повз Ліди і Льоши, які продовжували борсатися у воді.
   - Якщо будуть сили і бажання - плавайте скільки хочете! - Кинув через плече тренер, виловлюючи блондинку, яка знову пішла під воду.
   Я пропливла з кінця в кінець цього двадцятиметрового басейну всього два рази, коли з бортика, на який виліз Льоша, попередньо витративши хвилин п'ять на те, щоб виштовхати туди Ліду, пролунала команда:
   - Усе! Заняття закінчено! Всім в душ і до Майстрів!
   Ми вилізли і мокрі потяглися до своїх кімнат. У коридорі нас вже чекав Максик.
   - Швиденько ополискуйтеся, перевдягайтеся і на роботу! На все вам десять хвилин!
   Зняти з себе мокрий спортивний костюм - три хвилини. Душ - три хвилини. Одягнутися - дві. Провела пару разів щіткою по мокрому волоссю - півхвилини. Схопила приготований заздалегідь пакет з нарядом із костюмерної, щоб повернути його, глянула на настінний годинник - без п'яти хвилин одинадцять - і вискочила з кімнати.
   Всі жінки проявили таку ж оперативність і вискакували в коридор одразу ж за мною. Крім Ліди. Її довелося чекати ще хвилини три.
   - Ну, нарешті! - Закотивши очі до стелі вигукнула Віра. - Семеро одного чекають!
   - Не семеро, а четверо! - Огризнулася Ліда, поправляючи рожеву футболку, надіту поверх чорних лосин.
   - Усе! Біжимо! Ми запізнюємось! - Глянувши на годинник, поквапив нас до виходу Максик.
   І ми побігли по сходах вниз, біля виходу з будинку зіткнувшись з групою "бабусь", які вже поверталися.
   У "майстерні" з нами возилися чотири години. Змили старий манікюр і педикюр, зробили новий, переодягли, підправили і фотографували, фотографували, фотографували... Все в такому шаленому темпі, що неможливо було на що-небудь звернути увагу. Пам'ятаю тільки, що одного разу, на бігу з костюмерної до фотографа, сьорбнула пару ковтків кави і проковтнула якийсь бутерброд, підсунутий мені Максиком. За ці чотири години мені три рази переробляли манікюр і педикюр. Коли "робота" закінчилася, у мене на руках були блакитні нігті з рельєфною скульптурою якогось фантазійного характеру з трьома стразами на кожному нігті. На ногах на яскраво червоному тлі переливалися кілька язиків полум'я. Дуже реалістично переливалися, я навіть подумала спочатку, що у мене ноги загорілися.
   Нарешті, о третій годині дня ми вирушили на обід. Зі своїх кімнат до їдальні вийшли і заспані "бабусі" - їм дозволили відпочити після зйомок. Молодь саме закінчила обід і прямувала з-за столу до виходу. Як я зрозуміла, вони вже позаймались з тренером і тепер відправлялися в "майстерню". Вони продовжували розмову, розпочату до нашого приходу:
   - А мене, блін, жахливо напружує, коли кажуть, що я, типу, не вмію чітко формулювати свої ці... як їх... думки! Хоча я дуже навіть, ну, це, як би, так! - Обурювалася платинова блондинка з довжелезними ногами.
   - Думку простіше зловити, коли вона нікуди не поспішає. - Порадила їй інтелігентна жінка з бузковою сивиною і золотих окулярах. Пам'ятається, вона представлялася філологом чи перекладачем.
   - А вам не фіолетово? - Огризнулася малолітка.
   - Існує три види байдужості: кольорове, геометричне і музичне. - Парирувала філологиня.
   - Як це? - Не зрозуміла блондинка.
   - Кольорове - це коли все фіолетово, як у вас. Геометричне - це коли все паралельно. А музичне - коли все по барабану.
   - По-моєму, Свєта не доганяє. - Подивившись на розгублене обличчя блондинки, сказала дівчина з довгим золотистим волоссям, що полюбляла ходити в шортах.
   - До глибокої думки слід спускатися по сходах. - Зітхнула старенька, сідаючи за стіл.
   - Шо?! - Спробувала було продовжити цю високо інтелектуальну дискусію Свєта.
   - Нішо! - Стала виштовхувати її до сходів струнка дюймовочка. - Ми запізнюємось! Потім поговориш!
   І молодь покинула їдальню.
  * 10 *
   Після обіду до сьомої години вечора у нашої групи був вільний час. Пухкенька продавчиня Ліда завалилася спати; училка Віра сіла в галереї з книгою; домогосподарка Свєта усамітнилася в своїй кімнаті з навушниками; музпрацівниця Таня засіла за комп'ютер у вітальні, а я... "Чим же зайнятися мені?" - міркувала я, позаглядавши, чим займаються інші. - "А піду-но я по садочку погуляю..."
   Знічев'я, я вирішила виміряти кроками розміри нашого будинку. Два звичайних кроки - один метр. Ширина будинку разом з бічними галереями склала чотирнадцять метрів. Від ганку до червоної хвіртки - десять метрів. Довжина будинку - цілих тридцять два метри, а до наступної хвіртки - ще вісім метрів. Тобто, довжина ділянки, на якій розташувалася студія ЕСНЕ, всього п'ятдесят метрів. "А скільки ж завширшки?" - подумала я і пішла вимірювати інші відстані. Від стін будинку до ангарів з обох сторін було по вісімнадцять метрів, ширина ангарів - по десять. Отже, ділянка має розміри п'ятдесят на сімдесят метрів. Ставок-вісімка мав дванадцять метрів в довжину і шість завширшки. Місток, перекинутий через вузьке місце "вісімки" був завдовжки близько двох метрів. Проте басейн виявився шість на двадцять. Тільки я закінчила з вимірюванням басейну, як до нього з тренажерного залу потяглася череда "бабусь" на чолі з тренером. Всі "бабусі" були одягнені в яскраво-сині лосини і смугасті синьо-білі футболки. А голови у всіх були пофарбовані в різні види сивини - від лимонної і білосніжною до сірої і бузкової. Бігати навколо басейну тренер "бабусь" не примушував. Вони просто пройшлися разок по колу, а потім по сходинках зійшли в воду і стали робити в ній якісь вправи. Закінчивши тренування, тренер дозволив бажаючим поплавати і пішов. Плавати залишилися дві жінки. Я вирішила приєднатися до них і побігла за купальником.
   Поки ми плавали, встигли познайомитися. Одну з них звали Зінаїдою Сергіївною, їй було п'ятдесят дев'ять років. Раніше вона працювала бухгалтером, але вже пару років відпочивала на пенсії. Вона була досить повною і важкуватою жінкою, але плавала дуже добре. Під час обіду я помітила її білосніжної сивини зачіску, красиво викладену зверху, що закінчувалася чотирма довгими локонами, два з яких спереду спускалися трохи нижче шиї, а ззаду досягали лопаток. Зараз, під час плавання, локони намокли і плавали за господинею сірими розпатланими мотузками.
   Друга - середньої статури Мар'яна Ігорівна, мала короткий біло-лимонний каскад з чубком. Їй виявилося п'ятдесят років. Майже моя ровесниця! Але на відміну від мене, все її обличчя було вкрите дрібною сіткою зморшок. Глибокі зморшки були біля очей і на лобі - тому його, напевно, і прикрили чубчиком. Її теж недавно скоротили з посади касира в кінотеатрі.
   Ми плавали, розмовляючи і відпочиваючи час від часу на бортику, близько години. Коли сонце зайшло за ангар і на басейн опустилася глибока тінь, ми вирішили повертатися до будинку. Увійшовши до своєї кімнати, я глянула на годинник - п'ятнадцять хвилин на сьому. Майже всі вже зібралися в їдальні на вечерю, тому я поспішила приєднатися до решти.
   О сьомій годині в коридорі пролунав чоловічий крик:
   - Увага! Дами, спускайтеся у вітальню! - Це кричав Юрчик.
   Я визирнула з дверей, так само вчинили майже всі.
   - В чому справа? - Поцікавилася колишня вчителька, нинішня руда бестія Віра.
   - Загальне зібрання! Всім треба спуститися вниз. - Повідомив Юрчик і ми пішли у вітальню.
   У великій залі, крім нас, моделей, були присутні наші куратори - Максик, Юрчик і Валерчик, розпорядник Ігор, одна з майстрів манікюру - Риточка, майстер педикюру - Вася, і фотограф Едік. Всі розсілися по кріслах і диванах і чогось чекали. Увійшли наші директори - Ельвіра і Альберт - обидва виглядали шикарно!
   - Можна починати?! - Напівзапитально, напівствердно глянув на директорів Ігор. Ті кивнули і сіли збоку. - Отже, почнемо з графіків роботи. - Він дістав з папки якісь папери. - Тут розклад для дам елегантного віку. - Ігор простягнув один з аркушів Валерчикові. - Валера, ваш куратор потім вас з ним ознайомить. - Заспокоїв він бабусь, які стурбовано заворушилися. - Це розклад для дам зрілого віку. - Він віддав папірець Максику. - А це - для юних дам. - Розклад передали по руках Юрчикові. - Сьогодні ми працювали дещо зім'ято і не повний робочий день, але з завтрашнього дня все повинно буде підкорятися суворому ритму. Ваші куратори - Юра, Макс і Валера працюють у нас по черзі - доба через три. Доба у них починається о восьмій годині вечора.
   - А о котрій закінчуються? - Запитала платинова малолітка.
   - Світланка, тобі, як особливо красивій (Свєта задоволено почервоніла), відповім - закінчується доба теж о восьмій годині вечора.
   - Вау! Який збіг! - Захоплено заплескала та в долоні.
   - Дурість - це, звичайно, дар божий, але не слід вже так їм зловживати. - Похитала головою літня дама з сірувато-сивим каре.
   - Не будемо відволікатися! - Продовжив Ігор. - Отже, куратори працюють позмінно і допомагають вам, розподіляючи по місцях роботи. Крім того, ви можете звертатися до них з будь-якого питання. Команди майстрів працюватимуть за графіком. У кожну команду входить по одному майстру манікюру, педикюру, візажу, по одній костюмерці і одному фотографу. Вони працюють по чотири години, а потім змінюються. Через те, що вся наша робота залежить від майстрів, то робочий день у нас виходить дванадцятигодинним.
   - О-о! - Почувся загальний гул.
   - Але для вас-то він не буде таким! - Поспішив заспокоїти всіх Ігор. - Кожна ваша група працює з майстрами всього по чотири години. Дві години щодня ви будете займатися фізичною підготовкою з тренером, годину - стилістика, тобто догляд за шкірою, руками, ногами, волоссям - це робота під керівництвом чергового костюмера. Ще дві години - з сьомої до дев'ятої вечора у вас будуть тренінги, практика, збори, як сьогодні, і так далі. Всього виходить дев'ять годин.
   - А за законодавством потрібно вісім! - Заявила наша Віра.
   - Хвилиночку! - Ігор підняв угору вказівний палець. - Ви підписували контракт. Там ясно написано, що робочий день у вас ненормований, тому ви і живете тут. Крім того, працюєте ви не підряд, а з перервами - на сніданок, на обід, на вечерю. І вільний час у вас теж є, адже ви відпочивали після обіду?
   - Так, але... - Віра зніяковіла, але не хотіла втрачати обличчя.
   - Ніяких "але"! - Подав з кута голос Альберт. - Контракт є контракт! А кому не подобається, можете його розірвати, але тоді вам доведеться виплатити витрачені на вас кошти - п'ять тисяч авансу, а також кошти за чотири манікюри та педикюри, за макіяж, за зачіску, за продукти і приготовані для вас страви, за добове проживання...
   - Ні, ні, я просто так сказала. Я не збираюся відмовлятися...
   - От і добре. - Склав руки на грудях Альберт. - Ігор, продовжуйте.
   - Ну, у мене, в принципі, все. Питання є?
   - А що таке ці ваші тренінги та практика? Чим ми на них будемо займатися? - Поцікавилася Мар'яна Ігорівна, з якою я плавала в басейні.
   - Практика - це для фотографів і майстрів манікюру та педикюру. Кожна команда майстрів по черзі буде втілювати свої творчі ідеї, які будуть одразу ж фотографуватися. Нам треба терміново створити портфоліо своїх робіт, тому тих чотирьох годин, коли з вами працюють вдень, буде не вистачати. А тренінги - це вже для вас - в кожному конкретному випадку вони будуть різними. Завтра, наприклад, ви будете тренуватися подавати напої на тацях так, щоб ваші руки з манікюром постійно були на виду.
   - А сьогодні? - Питання задала дівчина в колясці.
   - Сьогодні ви ознайомитеся з розкладом і можете відпочивати. Загальний відбій у нас об одинадцятій годині, але якщо хто бажає, може лягати спати і раніше.
   - А чому у нас вечеря після шостої? Адже це шкідливо? - Поцікавилася струнка маленька дівчина, яку я про себе назвала Дюймовочкою.
   - З чого ви взяли, що це шкідливо? - Питанням на питання відповів Ігор.
   - Ну, так в журналах пишуть...
   - Журнали передруковують інформацію один в одного і іноді, чуючи дзвін, не знають, звідки він. Про те, що їсти після шостої вечора шкідливо, писали німецькі журнали, де прийнято лягати спати о дев'ятій годині. А взагалі прийнятним вважається вечеряти за три години до сну. Якщо ви лягаєте об одинадцятій годині, то вечеряти можете навіть о восьмій. Критичніше ставтеся до того, що читаєте! - І він повернувся до директорів.
   Ельвіра з Альбертом встали і вийшли в двері, на яких висіла табличка "Вхід заборонено". Ігор попрямував за ними.
   - А що за цими дверима, куди вхід заборонений? - Зупинила я його за рукав.
   - Там директорські апартаменти, я вже говорив, коли ми обходили будинок навколо.
   - А, так, щось таке було... А ви теж відноситеся до директорів?
   Ігор зніяковів, нічого не відповів і закрив за собою вже прочинені ним двері. "Здається, він схожий на Альберта" - подумала я - "Такий же ніс і підборіддя... А очі в нього такі ж сірі й пронизливі, як у Ельвіри. Мабуть, він їх син, але вони не хочуть це афішувати..."
   І я пішла до дивана, на якому розташувалася група "Зрілість" з Максиком на чолі. Всі були поглинені вивченням розкладу. Підйом у нас передбачався о восьмій годині ранку. О пів на дев'яту ми снідаємо разом з "Юністю". У цей час "Елегантність", яка вже встала о сьомій, працює з майстрами. З дев'ятої до одинадцятої у нас заплановані спортивні тренування. Об одинадцятій п'ятнадцять ми вирушаємо до майстрів, бабусі йдуть на сніданок, а молодь, яка відпочивала та займалася стилем - до тренера. О третій ми йдемо від майстрів і разом з відпочившими вже бабусями йдемо на обід. Молодь, в цей час, вже пообідавши, відправляється до майстрів. Після обіду ми відпочиваємо і займаємося стилем, а бабусі йдуть до тренера. Потім без двадцяти сім вечеряємо, а о сьомій вже всі три групи йдуть на практику. З дев'ятої до одинадцятої - знову вільний час, коли можна зайнятися чим завгодно. Всього у п"ятнадцяти-годинному робочому дні виявилося чотири з половиною години вільного часу. Якщо дев'ять годин займає робота, то інші півтори години підуть на прийом їжі. "Так, за таким графіком від котеджу далеко відійти не вийде..." - З такими думками я побродила серед дерев під Місяцем і пішла спати.
  * 11 *
   Графік наступних днів був таким жорстким, що особливо зупинятися на чомусь не представлялося можливим. Наша група вставала о восьмій, швиденько снідала і мчала на тренування. Після водних процедур в басейні ми бігли до майстрів, змінюючи там елегантних бабусь. Потім о третій годині обідали і трохи відпочивали. З шостої до сьомої ми займалися зі стилістами, але в основному змивали манікюр-педикюр, готуючись до вечірніх тренінгів. Потім, повечерявши, за двадцять хвилин на сьому мчали на тренінги і практику.
   Через те, що тренажерний зал знаходився там же, де і "майстерня", ми іноді могли спостерігати за заняттями тренера з молоддю, які він проводив з ними відразу ж після нас. Костюми у них в тих же синьо-білих кольорах відрізнялися від наших - замість лосин у них були сині міні-шортики, а замість футболок - спортивні ліфчики-маєчки. Тренування у них були набагато жорсткішими, ніж у нас. Якщо ми лише знайомилися з елементами боротьби, то дівчата вчилися битися по-справжньому. Навіть для Лєри - дівчини в інвалідному візку - тренер придумав спеціальні вправи і прийоми.
   Одного разу я заглянула на заняття бабусь. Їх вчили застосовувати для захисту і нападу підручні предмети: табуретки, стільці, каструлі, кришки, сумки, капелюшки і так далі. Для найстаршої, сімдесятирічної Ніни Володимирівни з паличкою, теж були розроблені спеціальні прийоми. Мені дуже сподобалося, як вони всі, вишикувавшись у ряд, махають сковорідками, повторюючи вправи за тренером.
   На денних студійних роботах майстрів йшла підготовка до випуску тематичного календаря. На кожному розвороті планувалося розмістити одне велике фото і кілька маленьких там, де розташовані дні і числа.
   - Пані, проявіть фантазію! - Попросила Ельвіра, заглянувши в нашу їдальню, коли ми там снідали з малолітками. - Три з вас - по одній з кожної групи - у кого вийдуть найкращі фото, отримають премію!
   - Ура!!! - Закричала дюймовочка Оля. - Тут, виявляється, ще й премії дають!
   - А що буде тим, хто впорається гірше всіх? - Поцікавилася колишня домогосподарка Свєта, яку на відміну від молодої Світланка, вирішили називати просто Свєтою.
   - У році дванадцять місяців. - Почала пояснювати Ельвіра. - Тому і в календар потраплять лише дванадцять моделей. По одній дамі з кожної групи на сторінки календаря не потраплять.
   - А куди вони потраплять? - Запитала платинова Свєта-Молодша.
   - У лузери! - Відрізала руда бестія Віра.
   - Так! - Підтвердила наша директорка. - Отже, при фотографуванні висувайте ідеї!
   - Простіше згенерувати десяток ідей, ніж втілити в життя хоча б одну... - Промовила Свєта-Старша.
   - А хто казав, що буде легко? - І Ельвіра вийшла.
   Виявилося, що нас не тільки фотографували, а й знімали на відео-ролик. Отже, вигадувати довелося не тільки статичні пози, але й ігрові сюжети. Не знаю, хто як, але я намагалася щосили. І не тільки через гроші. Просто ця абсолютно нова для мене діяльність виявилася і творчою, і цікавою. Бібліотекарка дорвалася до екрану!
   Так, наприклад, для відео-ролика я попросила принести собачку і шоколад. Спочатку я сиділа за столиком, відламуючи від плитки по шматочку, щоб добре було видно руки, і відправляла шоколад до рота. Робила я це не тільки для хороших кадрів, але й тому, що дуже люблю шоколадки і цукерки. А тут така халява! Потім я, начебто випадково, впускала шматочок шоколаду на підлогу і до мого столика підбігала собачка. У цей момент в кадр потрапляли мої ноги з педикюром. Я починала годувати собачку шоколадом: шматочок собі в рот - в кадрі руки, шматочок собачці - в кадрі ноги. Оператор сказав, що вийшло чудово!
   А для календаря я придумала по одному сюжету на кожну пору року. Зима: я, задумливо сидячи на підвіконні і обхопивши поставлені на нього босі ноги руками, дивлюся на падаючий сніг.
   Весна у мене довго не виходила. Ну як навесні можна показати босі ноги! Потім я представила себе сидячою на квітучій гілці яблуні. Зрозуміло, щоб залізти на дерево, мені знадобилося зняти взуття.
   Літо я пов'язала з морем і яхтою: я, притримуючи однією рукою величезного капелюха, в купальнику і парео, сиджу, закинувши ноги на штурвал і поклавши другу руку на ногу, а наді мною полощуться білосніжні вітрила. Навколо піняться хвилі, а на горизонті видніються пальми.
   Осінь я представила дощовою. Тримаючи над собою парасольку, я присіла на лавку і поправляю ремінець на босоніжках, при цьому і рука, і нога ще й відображаються у калюжі.
   Записавши свої сюжети на папері, я віддала їх майстрам. Під ці сюжети, можливо, вони і будуть розробляти свої проекти.
   На першому ж вечірньому тренінгу нам сказали, що найближчої п'ятниці ми будемо обслуговувати художню виставку. Для цієї виставки нам всім зроблять нігтьову аплікацію світових шедеврів живопису.
   - Милі пані! - Повідомила костюмерка Таня. - Часу у нас зовсім мало - всього чотири дні. Ця виставка для вас - перший вихід на публіку. Працювати ми будемо практично безкоштовно, але за це нам дозволили розмістити там свою рекламу і роздавати візитки. Від того, як ми впораємося, в подальшому будуть залежати і наші премії!
   Майстри робили нігтьові аплікації, фотографи все це фотографували для портфоліо, а костюмерка займалася з нами - вчила правильно подавати буклети, напої і бутерброди так, щоб у поле зору весь час потрапляла творчість наших майстрів. Іноді за вечір експозиція на нігтях змінювалася до трьох разів. В кінцевому підсумку нас розділили по жанрах: бабусі на виставці демонструватимуть портрети і роздаватимуть буклети; середні, тобто моя група, - носитимуть на нігтях картини із зображенням людей на повний зріст і розносити напої на підносах, а у молоді з космічними пейзажами завданням буде розносити підноси з закусками. "Краще б закуски дісталися нам" - подумала я - "Можна було б що-небудь і самій пожувати..."
   Бабусь вчили не тільки пропонувати буклети, але й показувати окремі картини в них, розповідати, чим вони привернули їхню увагу, упускати ці буклети на підлогу - все, щоб якомога активніше демонструвати експозиції на нігтях. В якості основних клієнтів передбачалися жінки, тому, у разі їх зацікавлення нашим манікюром-педикюром, треба було відразу ж пропонувати і візитку з телефонами та адресами салонів ЕСНЕ.
   Ми, середні, повинні були пропонувати напої. Треба було навчитися так подавати келихи, щоб нігті неможливо було не помітити. Зрозуміло, келихи упускати не рекомендувалося, але поправити браслетик на нозі, елегантно піднявши ніжку, або випадково упустити серветку чи хустинку допускалося - причому всі ці рухи тіла треба було розраховувати не на чоловіків, а на жінок. Візитки не нав'язувати, а давати тільки тоді, коли хтось запитає: "А де ви робили такий манікюр?"
   Молодь мала розносити закуски. І тут теж були свої нюанси демонстрації шедеврів. Ну, руки - це зрозуміло: подав бутерброд, або вказав на нього рукою - і все видно. Але як бути з педикюром?
   - Може, нам треба весь час спотикатися, щоб на ноги звернули увагу? - Запропонувала Золотоволоска Маша, помахавши своїми шикарно нарощеними навколо зелених очей віями.
   - Та що це будуть за офіціантки, які постійно спотикаються? - Фиркнула Віра. - Ще подумають, що ви п'яні!
   - Ні, спотикатися не треба... - Задумливо промовила костюмерка Таня. - Я щось придумаю з взуттям.
   Перші три дні вечірні тренінги затягувалися довше, ніж до дев'ятої вечора. Ми вимотувалися так, що відразу ж після їх закінчення вирубалися. Але в четвер, напередодні виставки, ми закінчили рівно о дев'ятій. Спати ще не хотілося і я пішла погуляти навколо будинку.
   Вже потемніло, небо всипали зірки, місяць сховався за будинком і тому давав слабке розсіяне світло. Крім того, парк освітлювали і вікна. Обійшовши ставок, я вийшла до входу в будинок з боку директорських апартаментів. За парканом гула фура. Я підійшла ближче, щоб подивитися, що там роблять. Притулившись до грат, я кілька хвилин спостерігала, як з фури вивантажують якісь ящики і вносять їх у складський ангар.
   - Заборонено! - Раптом пролунав гучний голос у мене над вухом.
   Я здригнулася і навіть підстрибнула від несподіванки. До мене підійшов чоловік у чорному комбінезоні, на спині якого великими флуоресцентними буквами було написано "ОХОРОНА".
   - Що заборонено?
   - Заборонено стояти біля машин, які розвантажують.
   - Чому?
   - А раптом що-небудь пропаде? Хто відповідатиме?
   - Але я ж за парканом...
   - Все одно заборонено!
   - А як вас звуть? - Я відступила на пару кроків від паркану, але вирішила для пристойності трохи поговорити.
   Охоронець нічого не відповів і стояв, заклавши руки за спину.
   - Фу, який ви не комунікабельний... - Я роблено надула губи.
   - Я дуже навіть комунікабельний. - З загрозливим виглядом, скорчивши жахливу пику, пішов на мене охоронець. - Я настільки комунікабельний, що тільки починаючи розмову, відразу ж уявляю, як буду позбавлятися від трупа...
   - Ой! - Я зойкнула і помчала назад. Мені здавалося, що страшний охоронець мчить за мною. Тому я бігла не по прямій, а зигзагами. Не знаю як, але мені навіть вдалося злетіти на крутий місток через ставок і збігти по ньому на іншу сторону. Коли я пробігала повз Валерчика, який заступив на чергування, він подивився на мене як на ненормальну:
   - Щось трапилося? - Кинув він мені в спину.
   - Ні, я просто спортом займаюся перед сном! - Ляпнула я і понеслася до своєї кімнати. Накрившись з головою ковдрою, я деякий час малювала у своїх фантазіях, як охоронець то розбирає мене на шматки за допомогою сокири, то топить мене у ставку, прив'язавши до уламку арматури, то закочує в асфальт невеликим ручним катком...
  * 12 *
   Наша презентація на виставці пройшла чудово! Ми не тільки добре впоралися з обов'язками офіціанток, а й зуміли роздати безліч візиток нашої студії. Одна тільки я, на прохання тих дам, що прийшли на виставку, віддала більше двадцяти візиток!
   А як ми виглядали! У бабусь, які стали елегантними жінками невизначеного віку, на нігтях були зображені відомі портрети: Леонардівська "Джоконда", Дейнеківська "Парижанка", "Дама з покривалом" Рафаеля, "Невідома" Крамського і "Рюміна" Кипренського. Щоб уся ця художня пишність добре була видна не тільки на руках, але й на ногах, всіх наших бабусьок одягли в короткі, сукні звуженого силуету, що ледве прикривали коліна, і вони відразу ж стали схожі на закордонних кіноактрис.
   У нас, середнячків, були портрети на повний зріст: "Лєда з лебедем" да Вінчі, "Актриса Єрмолова" Сєрова, "Вершниця" Брюллова, "Афродіта" Ботічеллі, а у мене - Рафаелівська "Сикстинська мадонна"! Молодь вражала всіх фантазійними космічними пейзажами сучасних художників. А які у нас всіх були босоніжки!!! Вони так і притягували погляди. А крім того підкреслювали доречність саме такого педикюру.
   Коли ми, втомлені але щасливі, після одинадцятої вечора повернулися до котеджу, нас чекав ще один сюрприз.
   - Милі пані! - Традиційно звернувся до нас, присутніх у вітальні, Ігор. - Ви всі дуже успішно дебютували в якості наших моделей, з чим вас і вітаю!
   Всі натхненно зааплодували.
   - Працювали всі чудово, вклалися в наші часові рамки і тому заслуговуєте вихідного!
   - Ура! - Захоплено вигукнула пухкенька кароока Женєчка років двадцяти з каштановим каскадом. - Я так скучила за своїм котом!
   - Ви можете поїхати додому хоч зараз, а можете дочекатися ранку. - Продовжував Ігор. - Єдина умова - у неділю бути тут о восьмій годині.
   - Але ж ми починаємо о сьомій! - Заперечила білосніжно-сива Зінаїда Сергіївна.
   - В якості заохочення цієї неділі ваш робочий час буде скорочено. Ви почнете о восьмій.
   - А решта? - Поцікавилася зі своєї коляски Лєра.
   - Решта - як завжди! - Парирував розпорядник. - Якщо запитань більше немає, я піду спати.
   Питань до Ігоря ні в кого не було. Кілька жінок кинулися збирати сумки і викликати за телефонами таксі, решта пішли спати. Я вирішила не мчати проти ночі, а спокійно лягти в ліжко.
   Вранці більша половина нашого колективу після сніданку вирушила до зупинки. Речей майже ніхто з собою не брав, обмежилися жіночими сумочками.
   "Треба би привітатися з банкоматом" - подумала я і поцікавилася у нього, що він мені може запропонувати. Банкомат запропонував вісім тисяч. "За що?" - здивувалася я. - "А! Мабуть, тут премія за роботу!" - і я з чистою совістю зняла пару тисяч готівки.
   Домашня ванна, наповнена піною, здалася мені набагато комфортнішою за котеджівський душ. Крім того, мені нікуди не треба було поспішати. Поніжившись у теплій воді близько двох годин, я вийшла і вирішила зателефонувати Федору.
   - Алло?! - Почулося в трубці.
   - Привіт! Це я! - Повідомила я. - У мене вихідний.
   - Ага! Бакс, це Лєна! - У трубці пролунав радісний гавкіт. - Сиди вдома, нікуди не йди, я скоро буду! - І телефон зайшовся гудками відбою.
   "Цікаво, останні слова стосувалися мене чи Бакса? Будемо сподіватися, що мене". В очікуванні Федора, я напнула джинси і футболку, склала в пакет халатик і тапочки (до майстрів краще ходити без нічого, все одно будуть переодягати) і сіла біля телевізора. Через кілька хвилин пролунав дзвоник у двері.
   - Ти що, захворіла? - Запитав Федір, як тільки я відкрила двері.
   І як я забула привести себе в порядок?! Звикла, що з нами кожен день працюють стилісти.
   - Ні, просто не нафарбувалася. - Зніяковіло відповіла я, але тут же викрутилася: - Ти ж не сказав, куди ми підемо!
   - Погода чудова - пропоную їхати на річку! Вода вже як влітку - двадцять три градуси!
   - Здорово! Тоді я і фарбуватися не буду, якщо ми вже будемо купатися... - І я кинулася збирати пляжні приналежності. Бакс з нетерпінням чекав нас в машині і мало не затоптав мене від радості, коли я сіла поруч з ним. Водія сьогодні не було.
   Незважаючи на практично літню спеку, людей на заміському пляжі не було. Федір розстелив під деревом плед, а я, роздягнувшись, звернулася до Бакса:
   - Ну що, Баксик, підемо купатися?
   - Гав! - Радісно погодився Бакс і помчав у воду.
   Піднявши хмару бризок, він носився по мілководдю і не давав мені можливості увійти в річку.
   - Бакс! Принеси-но мені палицю! - Нарешті здогадалася я і кинула в воду палицю, яку знайшла тут же.
   Бакс поплив на глибину за палицею, а я змогла увійти в воду. Не встигла я зануритися, як мене облило новою порцією бризок - це поруч плюхнувся з розгону Федір.
   - А ну, наввипередки! - Закричав він і старанно запрацював руками.
   Я теж прискорилась у своєму улюбленому стилі батерфляй. Бакс щосили поплив по-собачому. Так, один за одним - попереду Федір, за ним я, а за мною Бакс - ми допливли до протилежного берега.
   - Я думав, що встигну ще й позасмагати, поки ти допливеш. - Здивувався моїй швидкості Федір, коли я вийшла на берег майже відразу за ним.
   Бакс, радісно пофиркуючи і оббризкуючи нас, не дав мені відповісти що-небудь дотепне. Ну, то й добре: за словом треба було лізти в кишеню, а на купальнику кишень не було.
   - Ну, як там у тебе на новій роботі? - Між іншим поцікавився Федір, коли ми, перепливши знову на свій берег, вляглися в тіні на пледі.
   - Ой, все так цікаво! Але і втомлюємося, звичайно ж, жахливо! - І я розповіла про все, що зі мною відбувалося за цей тиждень.
   - Невже все так прекрасно? І нічого підозрілого або страшного?
   - Є один підозріло-страшний охоронець. - І я розповіла про зустріч з "комунікабельним" охоронцем.
   - Коли це було, в четвер? - Задумливо уточнив Федір, закусивши в роті травинку.
   - Так, у четвер, якраз напередодні показу. Годині, приблизно, о пів на десяту. О дев'ятій ми закінчили і я вийшла погуляти.
   - А в п'ятницю вже з'явилося на вулиці... - Сам собі пробурмотів він.
   - Що з'явилося? - Не зрозуміла я.
   - Та так, думки вголос... А не могла би ти щовечора виходити погуляти перед сном?
   - Та запросто! Це в перші дні я падала, як убита, а тепер вже втягнулася. От тільки... Фантазія у мене буйна. Іноді навіть зв'язувати доводиться... А цей страшний охоронець...
   - Тож він тебе просто налякав! Що він може зробити, та й навіщо?
   - Ну, хіба мало що...
   - А ти не попадайся йому на очі. Зовсім не обов'язково підходити до самого паркану, можна поспостерігати здалеку.
   - Поспостерігати і...?
   - І зателефонувала мені. Бо раптом цей ваш Альберт...
   - Та ти що?! Ти думаєш, він якийсь мафіозі?! Великий наркоторговець?! А може, ще й кілер?!! Та він навіть мухам руку подає, допомагаючи зійти зі стелі, а ти його в кілери записав!!! - Я страшенно обурилася підозрами слідчого до нашого душці-директора, який зрідка з'являвся під час наших занять і завжди був дуже ввічливим.
   - Що ти, що ти! - Жартома почав відбиватися від мого напору Федір. - Нічого такого я про нього не думаю! От і доведеш мені, що мої підозри марні.
   - От і доведу!
   - От і доведи...
   - І доведу... - Не знайшовши, що б ще такого сказати цьому підозріливому слідаку, я пішла до води.
   Бакс обігнав мене і першим кинувся в річку.
   - Баксик, пливи подалі! - Крикнула я йому.
   Бакс послухався і я змогла спокійно увійти в воду. Через пару хвилин до нас приєднався і Федір. Наплававшись, ми влаштували палко-кидальну гру - по черзі кидали палицю одне одному так, щоб Бакс міг її перехоплювати і приносити нам.
   Зовсім непомітно день підійшов до кінця. По дорозі додому, ми повечеряли в заміському кафе і вже в повній темряві під'їхали до мого дому.
   - Не хотілося би завтра рано вставати і тягтися на зупинку. Може, ти відвезеш мене на роботу вже сьогодні? - Вирішила скористатися моментом я.
   - Ти що, така лінива? І як я цього не розгледів раніше?! Нам з Баксом лінива дружина не потрібна.
   - А вам ніхто і не пропонує! - Фиркнула я. - Може, щодо Баксика я б ще й подумала, а от ти... І потім, ледачі люди - це дуже навіть вигідно.
   - Як це?
   - Ну, ледачі все роблять дуже швидко, щоб скоріше звільнитися від роботи. І роблять все дуже якісно, щоб потім не переробляти.
   - А, ну тоді добре... Гаразд, іди, збирай речі. Ми з Баксом так вже й бути, відвеземо тебе.
   - А у мене вже все зібрано! Я тільки заскочу за пакетом і повернуся! - І я помчала до ліфта.
   Спочатку ми їхали по вже знайомому мені маршруту автобуса, але коли до зупинки залишалося зовсім небагато, Федір раптом звернув у якийсь незнайомий провулок.
   - Ти що, хочеш мене завести в якісь нетрі? - Почала я озиратися.
   - Ні, просто під'їдемо до вашого котеджу з іншого боку.
   Але з іншого боку під'їхати не вдалося. Біля відкритих воріт складського ангара стояла величезна фура і перегороджувала собою вузьку вулицю.
   - Сиди і не висовуйся! - Сказав чи то мені, чи то Баксу Федір і вийшов дізнатися, чи надовго цей затор.
   Через кілька хвилин він повернувся.
   - Вони тут будуть розвантажуватися ще близько півгодини. Попросили об'їхати наступним провулком... Дуже ввічливо попросили... - І Федір, розвернувшись, повіз мене до зупинки.
   - Звідси сама пройдеш чи тебе проводити? - Запитав він, зупинившись метрів за тридцять до зупинки.
   - А чому би тобі мене не підвезти до хвіртки?
   - Просто не хочу світити машину.
   "Світити!" - що за ментівський жаргон?!
   - Ну, то й добре. Сама дійду! - І я рішуче грюкнула дверима.
   - Телефонуй мені! - Гукнув у відчинене скло Федір і завів мотор.
  
  
  
  * 13 *
   Ображена на Федора за його підозри по відношенню до нашого керівництва, я піднялася у свою кімнату, прийняла душ і лягла в ліжко. "Ну як можна спілкуватися з людиною, яка будь-кого підозрює в злочинах?!" - Думала я. - "Хоча, що з нього візьмеш: слідчий - він і в ліжку слідчий!" - Чому в голову прийшов саме такий вислів, я вже не стала розбиратися. Сон майже повністю розтікся по моєму тілу і я непомітно заснула. Не дивно, що після такої останньої думки снився мені саме Федір і саме в ліжку...
   Ранком за сніданком від столика молоді почулося:
   - Ну, то й що, що лягла не роздягнена?! Зате похмілля зустріла святково! - Це комусь відповіла зеленоока Машенька.
   Взагалі, я раптом зауважила, що в нашому колективі якось так склалося, що всіх малоліток ми стали називати зменшувально-пестливими іменами, бабусь - по імені та по батькові, а середнячків - просто по імені.
   Тут з-за столу спробувала встати дюймовочка Оленка, але у неї не вийшло і вона, з гуркотом перевернувши свій стілець, впала на підлогу.
   - Гей, зірки! - Весело крикнула вона нам всім, продовжуючи сидіти на підлозі і потираючи забитий лікоть. - Загадуйте бажання - я впала!
   - А чому ми повинні згадувати? - Не зрозуміла гумору Світланка.
   - Ну, якщо падає зірка, прийнято загадувати бажання. - Почала їй пояснювати колясочниця Лєрочка. - А якщо падає людина, то нехай бажання загадують зірки. А через те, що тепер ми всі - "зірки", то можемо загадувати бажання.
   - А... Що би таке загадати... - Серйозно задумалася Світланка.
   - Пінгвіну крила дані не для того, щоб літати, а для того, щоб були. - Глибокодумно помітила наша Віра, підносячи до рота шматочок омлету. - У деяких людей так із мізками...
   - Хочу бути кінозіркою! - Раптом знайшла своє бажання Світланка. - Про мене тоді весь світ говорити буде!
   - Досить вже того, що про тебе говорить вся вулиця. - Зауважила їй пухкенька Женєчка. - Гаразд, на роботу пора! Кінчайте ляси точити, пішли!
   - Ой, знову працювати!.. Всі хвороби у світі - від роботи. Мій девіз: "Не помри молодою!" - Вигукнула Машенька, яка до цього ніде не вчилася і не працювала.
   - А навіщо ти тоді сюди прийшла? - Резонно запитала Лєрочка.
   - Щоб себе показати і знайти прекрасного принца.
   - Дівчата! - Втрутилася я в їхню розмову. - Якщо ви хочете, щоб вас знайшов прекрасний принц, зловіть стрілу і квакайте голосніше.
   - Шо? - Знову не зрозуміла Світланка, застрягши в дверях.
   - Нічого, все гаразд. Йдемо! - І Женєчка виштовхала її за двері.
   Поснідавши, ми вирушили на тренування, потім до майстрів. І все закрутилося, як раніше.
   Увечері на тренінгу нам оголосили, що тепер ми будемо готуватися до виставки собак. Виставка відбудеться в суботу в Одесі. Нам треба буде показувати цуценят, виставлених на продаж. І, зрозуміло, рекламувати нашу Студію.
   - А коли ми поїдемо в Одесу? - Поцікавилася колишня шкільна завгосп Олена Віталіївна.
   - У четвер ввечері. - Став пояснювати Ігор. - Вранці в п'ятницю ми вже будемо там, поселимося, познайомимося з місцем виставки і зі своїми цуценятами. Після обіду до самого вечора - показ. У суботу вихідного не буде - з ранку і до чотирьох годин ми будемо знову працювати на виставці.
   - А потім? - Поцікавився хтось за моєю спиною.
   - Увечері ви будете вільні, зможете прогулятися містом. У неділю ми плануємо провести вам екскурсію, потім - пляж. А ввечері в неділю ми поїдемо назад.
   - А вихідного не буде? - Занепокоїлася Женєчка.
   - А чим вам день в Одесі не вихідний? - Питанням на питання відповів Ігор.
   - А? Ну, авжеж...
   Як правильно поводитися з цуценятами, щоб вигідно показати свій манікюр і педикюр, ми тренувалися на м'яких іграшках. Крім того тривала робота над портфоліо Студії і над календарем.
   Травень добігав кінця і погода була абсолютно літньою. Тому у вільний час я плавала в басейні і майже не спілкувалася зі своїми колегами. Тільки ввечері, потусувавшись деякий час у вітальні, могла послухати про що ведуться розмови. От і сьогодні, підійшовши до дивана біля полиць з книгами, я почула:
   - Звичайно ж шукала! Але ж мені вже п'ятдесят! - П'ятдесятирічна Мар'яна Ігорівна, яка колись працювала касиром в кінотеатрі, ділилася своїми неприємностями. - Ніхто таких не хоче брати. Хоча до пенсії я би могла ще працювати цілих десять років! Ще не відомо, чи будуть вони стільки існувати... Так от. Одного разу я знайшла оголошення в газеті, що є вакансія керівника ритуального салону. Поїхала туди. Мене радісно прийняли, сказали, що саме така їм і потрібна, але...
   - Та які можуть бути "але"?! - Вигукнула блондиниста Ліда. - Зарплата ж хороша?
   - Зарплата хороша. Навіть ще краще...
   - Ну? Все ж добре?
   - Все би добре, але мене насторожило коло обов'язків...
   - І що там такого насторожливого? - Підняла голову від книги Віра.
   - Розширення клієнтської бази.
   - То й що? - Знизала плечима музпрацівниця Таня.
   - Розширення клієнтської бази в ритуальному салоні!!! Мені що, їх вбивати?
   Я не стала слухати далі і пішла до іншої групи. Тут колясочниця Лєрочка пояснювала колишній студентці Оленці:
   - Борщ - він як Кунг-Фу. Ти можеш готувати його все життя, але так і не досягнеш рівня бабусі.
   - А звідки ти про Кунг-Фу знаєш? - Підняла красиві карі очі пухкенька Женєчка.
   - Ну, не весь же час я в колясці їжджу! Колись займалася боротьбою. У мене навіть чорний пояс був... - І на її очах зблиснули сльози.
   - Ой, так хочеться щось розумне сказати, просто слів немає! - Співчутливо вигукнула платинова Світланка.
   - Щоб слова з'явилися, треба хоч трохи мізки розвивати. - Озвалася Оленка.
   - А вони мені не потрібні - я красива!
   - Красивою треба бути не тільки ззовні, але й зсередини. - Глибокодумно прорекла Машенька.
   - То що мені, косметику кілограмами жерти, чи що?!
   Більше я слухати не стала і перемістилася в куток біля телевізора.
   - Н-да... Життя проходить так швидко, наче йому з нами не цікаво. - Зітхнула Ніна Володимирівна, піднімаючи тростину, яка раптом впала.
   - Ну, не варто втрачати оптимізму. - На секунду відірвалася від нескінченного в'язання Зінаїда Сергіївна.
   - І оптимізм теж буває клінічним. - Ніна Володимирівна встала, обіпершись на ціпок, і зібралася йти.
   - От тільки позбудешся комплексів, почнеш по-справжньому насолоджуватися життям, і тут - бац! - розумієш, що тобі за шістдесят... - Це засумувала шістдесяти семирічна філолог Неля Едуардівна.
   - А я недавно співала в караоке! - Раптом вигукнула, повернувшись, Ніна Володимирівна, яка ще не встигла далеко відійти.
   - Я чула про нього, але ніколи не пробувала! - Вигукнула Олена Віталіївна. - То як, вийшло?
   - Підійшов мужик і дав п'ятсот гривень, щоб я заткнулася.
   - От нахаба!
   - Ні, чому ж. Просто я зрозуміла, що тепер можу цим час від часу підробляти...
   - У вас хоч якась пенсія є, а що робити таким як я? - Підвелася Олена Віталіївна. - Скоро у нас до пенсії зможуть доживати тільки ті, кому вона і так не потрібна!
   Я вийшла в сад. Майже повний місяць кидав на землю чіткі тіні від дерев. Переступаючи через світлі проміжки, ступаючи як на дошки тільки по тіньових смужках і наспівуючи про себе "А нам все одно!", я пішла в обхід будинку. "...вовка і сову!" - я перестрибнула через досить широку ділянку світла і зупинилася, налаштовуючись до наступного стрибка. "Справа є у нас... У жахливий час..." - Тут тінь була дещо ширше і я зупинилася віддихатися. - "Косимо..."
   - Траву! - Раптом почула я зі стороні паркану.
   "Невже я співала вголос?" - подумала я - "Чи хтось теж співає мою пісню..." - І я прислухалася.
   Біля складського ангару знову стояла фура. Її розвантажували двоє робітників, а керував сам красень Альберт.
   - Перемелеться на пудру - ніхто й не зрозуміє! - Альберт давав розпорядження головному лаборанту. - І щоб терміново! Післязавтра ми вже їдемо!
   "Нам в пудру запхнуть будь-яку фігню..." - на ту ж мелодію продовжувала наспівувати я. - "Стоп! Яку таку трин-траву?" - В голові відразу ж пролунав голос Федора: "Якщо є питання, то відповідь обов'язково знайдеться!" - "Ну ясно ж, пудра на натуральних травах! Щоб не псувати стан шкіри... Чи ні? А може це та трава, про яку натякав Федір?.."
   Вночі уві сні моя бурхлива фантазія стала малювати величезні снопи якоїсь трави, яку вітряки перемелювали на борошно. Лаборанти в білих халатах пересипали борошно в коробочки і якісь підозрілі люди в чорних масках продавали ці коробочки, виглядаючи з-за рогів на перехрестях...
   Вранці, перед сніданком я подзвонила Федору.
   - Добрий ранок! - Радісно закричав він у трубку так, що мені довелося відсунути її подалі від вуха. - Як справи?
   - Нормально. Я щодо трави...
   - Якої трави? - Голос у трубці з захопленого перетворився на насторожений.
   - У нашу пудру додають якусь траву. Але це може бути просто натуральні компоненти для захисту шкіри?!
   - Звичайно ж, не бери в голову! - Заспокоїв мене Федір.
   - Ага, не бери в голову! Сам налякав, а тепер...
   - Та я ж просто так! Робота у мене така. Ну ладно, бувай, мені у відрядження треба збиратися... - І він відключився.
  * 14 *
   У четвер ми всі готувалися до поїздки в Одесу. Поїзд повинен був відходити приблизно об одинадцятій вечора, тому всі з сумками зібралися у вітальні до дев'ятої і, в очікуванні автобуса, вели невимушені розмови.
   - Спочатку я побачила в ньому ангела. - Продовжувала розпочате Віра. - Через деякий час після заміжжя з ангела він перетворився на диявола. До чого тільки він мене не ревнував! Вимагав, щоб я звільнилася зі школи. Пару разів навіть підняв на мене руку... Звичайно ж я переживала, плакала, а потім раптом зрозуміла, що він просто козел. Тоді я якось одразу заспокоїлася, при черговому нападі ревнощів вмазала йому сковорідкою по голові і розлучилася. Тепер для мене всі шляхи відкриті.
   - Що толку, що всі шляхи відкриті, коли немає грошей на дорогу? - Зітхнула Таня.
   - Але ж тепер у нас є гроші?! - Напівзапитально, напівствердно вигукнула Ліда. - З часом все буде добре!
   - З часом, може, все і буде добре, а от з нами всяке може трапитися. - Песимістично констатувала Свєта.
   У молоді був вечір страшилок. Лєрочка, пригнувшись, промовляла страшним голосом:
   - Труну стали закопувати два мужика. І ось, один з них каже: "Тьху-тьху-тьху, щоб не ожив". А інший: "Ти вже тоді й по дереву постукай!" Той постукав, а з труни: "Хто там?" - Останню фразу Лєрочка вигукнула громовим голосом і витріщивши очі.
   - А-а-а!!! - Заверещала молодь.
   - Дожили! З розуму починають сходити навіть ті, хто його не мав! - Обернулася на їх вереск Зінаїда Сергіївна.
   - Подумаєш, у кожного свої таргани в голові! - Парирувала Женєчка.
   - Дівчата, якщо гарненько поворушити мізками, то всі таргани розбіжаться. - Порадила все та ж Зінаїда Сергіївна, у якої сьогодні, мабуть, був іронічний настрій.
   - Засуньте свої поради собі знаєте куди?! - Взбрикнула Світланка.
   - Жахливі часи! - Підхопилася, спираючись на ціпок, Віра Іванівна. - Тепер ми боїмося подряпати айфон, але не соромимося напаскудити в душу людям!
   Може, хтось щось і відповів би, але тут до нас увірвався Юрчик і закричав:
   - На нас наїхали! Якісь відморозки хочуть забрати весь наш товар! Там Льоша один відбивається, біжимо йому допомагати!
   І всі поспішили на поміч. Навіть Віра Іванівна з тростиною і Лєрочка в колясці.
   Вбігши у відкриті двері складського ангару, ми побачили справжню бійку: один наш тренер проти п'яти відморозків в синіх спортивних костюмах і балаклавах. "Це несправедливо - п'ятеро на одного!" - Промайнула у мене думка, і я, схопивши якусь палицю зі штабеля, кинулася на допомогу Льоші. Вибравши в якості цілі найближчого "синього", я стала молотити його палицею, не відволікаючись на інших. Мабуть, інші моделі робили так само, тому що, коли Льоша відсторонив мене від моєї жертви і почав зв'язувати їй руки за спиною скотчем, я, озирнувшись, побачила по одній-дві розпашілі фурії над трьома відморозками, що мляво відбивалися, і декількох над парочкою вже пов'язаних, як і мій.
   Битва була остаточно закінчена на нашу користь. Відморозків завантажили у фургон (чомусь медичний, білий з червоним хрестом і з написом "реанімація") і він помчав на величезній швидкості, не включаючи, проте, ні сирени, ні мигалки.
   Збуджені ми повернулися до вітальні.
   - Ух, як ми їх всі! - Захоплювалася Світланка.
   - Цікаво, а якого хріна їм у нас треба було? - Висловила загальне здивування Машенька.
   - Відповідь, звичайно, існує, але формулюванню поки не піддається... - Зітхнула Олена Віталіївна, беручи до рук свою сумку у відповідь на повідомлення захеканого Юрчика про те, що автобус вже давно приїхав і нам, щоб не запізнитися, треба терміново грузиться.
   І в автобусі до вокзалу, і в поїзді майже до другої ночі ми ділилися враженнями про першу в нашому житті бійку.
   - А як Віра Іванівна своєю тростиною орудувала!
   - А де ви каструлю роздобули?
   - Сама не знаю! Вона біля дверей стояла, просто на підлозі...
   - А Лєрочка-то, Лєрочка! Потихеньку підкотить ззаду і кидає в них пляшки з розчинником!...
   Все ще перебуваючи в збудженому стані, я, стоячи перед дзеркалом у туалеті, набрала Федора і в страшних подробицях, подекуди прикрашаючи і перебільшуючи, розповіла йому про цю подію. В кінці моєї розповіді п'ять нападників перетворилися на п'ятнадцять, та ще й озброєних автоматами...
  * 15 *
   В Одесі було по-літньому тепло і сонячно. Поселили нас на Дерибасівській у Пасажі. Круто звучить? Але тільки звучить. У двомісні номери нам поставили розкладачки і поселили по четверо. І тільки в моєму номері нас виявилося троє - я, колясочниця Лєрочка і Неля Едуардівна. Всього ми - п"ятнадцять моделей - зайняли чотири номери. Як розташувалися наші керівники, не знаю.
   Виставку собак влаштували зовсім поруч, в колишньому кінотеатрі "Україна" на перехресті Дерибасівської та Рішельєвської, куди ми і відправилися одразу же після сніданку. Манікюр та педикюр нам зробили ще до від'їзду, а зачіски і макіяж вже на місці. Декому, щоправда, через вечірню битву, довелося дещо відновити або підправити.
   Центр величезного залу, обрамлений двома рядами пластикових стільців, служив імпровізованою ареною, на якій господарі демонстрували своїх підопічних. А по периметру стін були влаштовані маленькі кімнатки два на два метри з відкритою для глядачів лицьовій стіною. У них ми і повинні були працювати з цуценятами.
   Мені дісталися цуценята європейського пуделя - спритні кучеряві чорні, сірі і білі грудочки, всього вісім штук. В кутку стояло крісло на чудернацьких вигнутих ніжках в стилі рококо, на підлозі - килимове покриття, в іншому кутку - стилізація під камін, замість дров в якому поставили тканинний кошик для цуценят. У висувній шухлядці "каміна" знаходився корм для собак, серветки і консервний ніж, зверху - графин з водою. Ближче до глядачів, біля невисокої, ледь до коліна, прозорої перегородки з оргскла стояли дві миски. В одну я відразу ж налила води, а в іншу ложкою виклала вміст консервної банки. Завдання було просте: красиво сидіти в кріслі, витягнувши ноги до глядачів і склавши на колінах руки. Коли хто-небудь підходив до вольєра, виймати з кошика парочку цуценят, демонструвати їх і свій манікюр, грати з ними, годувати їх і прибирати за ними. Якщо з'являться покупці на цуценят, треба було покликати розпорядника виставки. Ну а якщо хтось попросить, давати візитку "ЕСНЕ". Час від часу можна було виходити за своїми потребами в побутову кімнату. Там же можна було випити чаю і перекусити бутербродом.
   Виставка розпочала свою роботу о третій годині дня. І тут виявилося, що цуценята мені дісталися непосидючі. Мирно лежати в кошику їм було не цікаво. Куди цікавіше хапати мене зубами за поділ сукні, перекидатися, підставляти для почухування животик або спинку, ганятися один за одним, перевертаючи миски і справляти нужду в самий невідповідний час прямо на килимі. Думаю, що і прибирала і грала я зі своїми підопічними досить граціозно. Крім того, що за день мені вдалося продати шість цуценят (на місце вибувших звідкись приносили нових), я ще й візиток роздала близько десятка.
   Здавши своїх підопічних організаторам виставки, о восьмій ми вийшли з будівлі на вулицю. З Приморського Бульвару лунала музика і я вирішила прогулятися. Лєрочка, хизуючись новенькою автоматичною коляскою, отриманою перед самим від'їздом, склала мені компанію. Обігнувши Оперний театр, ми вийшли на бульвар і відразу ж поринули в розмаїття самодіяльного культурного життя Одеси. Тут грали і гітаристи, і акордионники, і ударники; малювалися шаржі крейдою і космічні пейзажі балончиками; відбувалися змагання з підтягування і кидання м'ячиків по пляшках. І всюди збиралися натовпи глядачів. Місць на лавках не було. Постоявши то тут, то там, погледівши і послухавши, ми дісталися пам'ятника Дюку і подивилися вниз на Потьомкінські сходи. Спускатися до порту не хотілося і ми рушили назад. Я ледве встигала за чудо-коляскою, яка спритно лавірувала серед гуляючого натовпу. Лєрочка була в захваті - досить злегка повести пальцем і коляска виконує будь-яке бажання! Повернувшись на Дерибасівську, ми повечеряла в кафе і пішли спати.
   Вранці ми поснідали і о пів на дев'яту вибралися з готелю. Ранкова Одеса виявилася зовсім не такою, як вечірня. Було тихо і порожньо, майже всі місцеві ще спали. До початку роботи виставки залишалося майже півтори години і ми пішли гуляти. Тепер компанію мені становили майже всі наші моделі. Не поспішаючи, ми детально оглянули ззовні Оперний театр, прогулялися по безлюдному Приморському Бульвару, похлюпались у фонтані біля пам'ятника Пушкіну, сфотографувалися з Дюком, посиділи на левах біля будинку графа Воронцова, спустилися в Турецький парк і, повні сил і гарного настрою, на десяту годину прийшли в "Україну".
   До третьої години у мене розкупили всіх пудельків. Останній білий пудель, залишившись один, попросився до мене на руки і заснув, згорнувшись калачиком, поки його не помітив рудий хлопчик років шести, який тримав за палець тата в окулярах. Тато, не відриваючись від свого смартфона, на всі питання сина відповідав багатозначним "Угу". Він навіть не помітив, як син переліз до мене у вольєр і, сидячи на підлозі, став возитися з цуценям. Я розважала і дитину і собачку, як могла, поки звідкись не з'явилася захекана мама.
   - Сашенька, вилазь будь ласка! - Звернулася вона до знайденого сина. - Вова, ну скажи йому! - Це вже до чоловіка.
   - Угу.
   - Сашенька, ти ж не всіх собачок подивився! Може, підемо далі?
   - Я вже всіх сто разів бачив! Я хочу цього купити!
   - Ну, ми же домовилися, що подаруємо тобі вівчарку на день народження! Вова!
   - Угу.
   - Не хочу вівчарку! Хочу пуделя!! Не хочу чекати, хочу зараз!!!
   Зрештою, пуделя йому купили і вся сім'я рушила до виходу.
   О третій годині нас організовано погодували в найближчому кафе і повезли на пляж в Аркадію. Відпочинок на пляжі, як виявилося, теж був запланований з умислом - нас нарядили в шикарні закриті купальники і надали шезлонги навколо басейну. Для звичайних відпочиваючих ми не були групою: миловидні бабусі, прекрасні жінки і чарівні дівчата з чудовим манікюром, педикюром і макіяжем витрачали гроші на відпочинок в Аркадії, попиваючи коктейлі і занурюючись у морські хвилі... А біля входу на пляж красувався великий рекламний плакат студії ЕСНЕ, на якому були зображені тільки руки і ноги - знімки зі студійного портфоліо. Не дивно, що подивившись на нас, більшість жінок брали візитки ЕСНЕ, що лежали просто на парапеті сходів...
   У неділю після сніданку ми виписалися з готелю. Біля входу нас чекав автобус, який повіз нас на екскурсію. Щоб не дублювати екскурсійні буклети, про саму екскурсію я розповідати не буду. На початку першої години нас висадили біля парку Шевченка.
   - Всі вільні до шостої вечора! - Оголосив Ігор. - О шостій зустрічаємося біля вокзалу! - І він поїхав на якомусь мерседесі.
   Речей у нас було не багато - по невеликій дорожній сумці. Хто відправився бродити містом, хто - по магазинах, а я - до найближчого пляжу. Найближчим виявився пляж в парку Шевченка. Розстеливши рушник на пісочку в тіні, підклавши сумку під голову замість подушки, я розслабилася. "Ось воно, щастя! Море, пісок - нехай і без пальм, я - така прекрасна і чарівна..." - І тут хтось плюхнувся зі мною поруч.
   - Не заважатиму? - З якимось удаваним акцентом звернувся до мене противний голос.
   Я знехотя розплющила очі і визирнула з під капелюха:
   - Невже вам було мало місця... Федір?!! Як ти тут опинився? А де Баксик?
   - Відповідаю по-порядку: Так, я Федір. Я тут на семінарі слідчих. Бакс приїхав зі мною і саме зараз обнюхує чарівну блондинку.
   Я повернула голову туди, куди кивнув Федір, і побачила Бакса поруч з малесенькою болонкою. Обидва проявляли явну дружелюбність, не звертаючи уваги на немолоду пані з парасолькою, яка намагалася їх розігнати. Нарешті, дама подолала свій страх перед величезною собакою і вихопила у неї з під носа свій гавкаючий скарб. Бакс з гідністю щось рикнув і неквапливо пішов до нас.
   - Баксик! Ух, ти моя улюблена морда! - Почала я тискати його в своїх обіймах.
   - Мені ти такого прийому не чинила. - Насупився Федір.
   - Ну, ти ж не такий очаровашка. Тобі до Бакса ще рости і рости! Правда, Баксик? - Бакс стрибав навколо мене, припадаючи на передні лапи, відскакуючи, повискуючи і порикуючи, завзято ляскаючи хвостом по боках і розкидаючи навколо пісок. - Нудно тобі на семінарі? Бідненький, зовсім тебе замучив цей слідак!
   - Цей, як ви висловилися, "слідак" міг би залишити Бакса з сусідкою. От тоді б йому було дійсно нудно. А так, ми вже третій день по півдня проводимо на пляжі, вечорами гуляємо в парку і взагалі ведемо здоровий спосіб життя.
   - Ну, добре. - Я поклала руку на голову Бакса, який вже стомився скакати, і милостиво обернулася до Федора. - Я тобі пробачаю.
   - Що прощаєш?! - Заволав Федір. - Я що, вже встиг у чомусь завинити?
   - Щоб жінка пробачила чоловіка, йому абсолютно немає необхідності у чомусь завинити. До речі, міг би принести морозиво...
   Федір мовчки схопився і буквально за хвилину стояв наді мною, тримаючи в руках чотири упаковки з морозивом.
   - Ов-ва! Яка швидкість! Невже тобі від мене щось потрібно? - Розгортаючи ескімо, я підозріло подивилася на Федора, який почав вмощуватися поруч.
   - Та ні, нічого не треба...
   - А може, ти хочеш вивідати від мене щось про ЕСНЕ?
   - Ні, не хочу. Навпаки, можу навіть передбачити, куди ви поїдете наступних вихідних.
   - І куди ж?
   - У Київ.
   - А що ж ми будемо робити в столиці нашої Батьківщини?
   - Дай-но подумати... - Федір уважно розглядав пляму на рушнику від розталого морозива. - Бачу Київський вокзал...
   - Ха!
   - Бачу багато скарбів: діаманти, рубіни, сапфіри, смарагди...
   - Ха?
   - І тебе серед них...
   - Досить балачок! Паршивий з тебе провісник! Пішли краще купатися! Баксик, охороняй речі! - І, демонстративно похитуючи стегнами, я пішла до моря...
   Думаєте, Федір виявив бажання провести мене до поїзда? Зовсім ні! Відмовившись якимись абсолютно несподівано звалившимися звідкись справами, він схопив Бакса за повідок і помчав у невідомому напрямку майже відразу же після обіду в кафе. А я зовсім самотня повернулася з кафе назад на пляж, купивши по дорозі з рук якийсь пошарпаний детективчик ...
  * 16 *
   Приїхавши додому вранці, ми снідали всі разом. Стареньким на сьогодні дали відпочинок.
   - Кажуть, кофеїн шкідливий для здоров'я. - Наче в нікуди промовила Машенька, наливаючи собі кави з кавника. - І цукор шкідливий, і масло... - Вона поклала в чашку ложечку цукру і, взявши бутерброд з маслом і сиром, засмучено зітхнула.
   - Не переймайся! - Заспокоїла її Олена Віталіївна. - Турбуватися теж шкідливо для здоров'я.
   - Ой, я знову поправилася! - Засмучено погладила себе по животі Ліда за нашим столом. - Вчора в кафе тортик їла...
   - Якщо з'їсти один шматочок, то це на вагу вплинути не може. - Озвалася Віра.
   - А якщо з'їсти весь торт цілком, не розрізаючи, то вийде, що ви з'їли всього один шматочок! - Втрутилася зі свого столика Женєчка.
   - Щоб схуднути, треба частіше ходити до тренажерного залу, а не ухилятися, як дехто. - Багатозначно подивилася на Ліду Таня.
   - І навіть не обов'язково тренуватися. - Підтакнула Ніна Володимирівна. - Просто хоча би не жерти ці дві години.
   Незважаючи на жарт, пророцтво Федора виповнилося майже дослівно. Одразу після сніданку нам оголосили, що ми будемо готуватися до виставки ювелірних виробів, яка буде проводитися в Києві наступної суботи.
   - Ура! Знову подорожувати!!! - Зраділа і заплескала в долоні мініатюрна Олєчка.
   - Я дуже люблю подорожувати. - Довірчо повернулася до нашого столу Неля Едуардівна. - До того, як я потрапити сюди, я теж багато подорожувала. Іноді відвідувала кухню - столицю квартири. А іноді і такий екзотичний куточок планети, як туалет...
   - Ну, ні фіга собі понти... - Вигукнула Світланка.
   - Є такі люди, до яких хочеться підійти, - Неля Едуардівна встала і підійшла до столика молоді, - обійняти за плечі, ласкаво заглянути в очі - Неля Едуардівна повернула до себе Світланку, - і запитати: "Ну, як же ти живеш без мізків, га?"
   Всі так і гримнули. А Світланка сиділа то розкриваючи, то закриваючи рота і крутила головою, оглядаючи всіх нас:
   - Шо? Якого хріна? Ну, блін... А шо таке?...
   І від цієї картини сміятися хотілося ще більше...
   Знову почалися тренування: тепер нас вчили правильно носити діадеми і шпильки, кліпси і сережки, кольє і кулони, персні та браслети...
   Зате в роботі з майстрами настало певне затишшя - ми вже працювали всього по півтори-дві години. Робота над портфоліо була закінчена і у вівторок ввечері нам повідомили результати щодо календаря.
   - Милі пані! - Ігор засяяв променистою посмішкою. - Дозвольте показати вам результати нашої роботи за ці майже три тижні. Увага на екран!
   Світло у вітальні згасло і на екрані стали демонструватися кадри портфоліо ЕСНЕ - тільки руки і ноги з різними видами манікюру і педикюру. Все це було дуже красиво, але зрозуміти, кому з нас які кадри належать, було неможливо. У процесі такої інтенсивної роботи майстрів я навіть не змогла запам'ятати, що саме вони мені робили.
   Потім Ельвіра щось довго говорила про необхідність наочної реклами та її ролі в роботі студії. Її промову я пропустила повз вуха, тому що моя фантазія раптом почала малювати любовні сцени з Федором. Я уявляла себе юною дівчиною в його обіймах в наймальовничіших куточках планети, поцілунки, постільні сцени... Прийшла до тями я лише тоді, коли почула своє ім'я:
   - А ці кадри Олена Нестерова придумала сама. - Ельвіра коментувала відеоролик, в якому я годую себе і собачку шоколадом.
   Якби я не знала, що це я, я би себе не впізнала. Цілком ще молода, доглянута дама з благородними жестами, що сидить невимушено, але з гідністю. Пальці з прекрасним манікюром то відламували шматочок шоколадки і відправляли його до рота, то поправляли волосся в зачісці, то клали шоколад на підлогу поруч з доглянутими ногами для песика, то поправляли браслетик на нозі, то тикали в кнопки мобільника... А зворушливий вираз собачої морди тільки посилював бажання милуватися всією цією красою. Інші ролики знову пройшли повз мою увагу, тому що я знов у своїх фантазіях вже полетіла в невідому далечинь, поки Ігор раптом не висмикнув мене звідти:
   - А тепер найголовніше - наш календар!
   Всі засовалися на своїх місцях і я змусила себе зосередитися на тому, що відбувається. Помріяти встигну і потім, вночі, в ліжку...
   - Отже, не впоралися з роботою і не потрапили на сторінки календаря... - Ігор витримав інтригуючу паузу. - Три дами... - Він оглянув усіх нас, посилюючи напругу. - Ці три жінки...
   - Не томи, голубчику! - Не витримала Ніна Володимирівна. - Бо у нас валер'янки на всіх не вистачить.
   - Ці три жінки: Женя, Свєта-Старша і... Олена Віталіївна!
   Всі полегшено зітхнули. Крім, зрозуміло, названих.
   - Але ви не турбуйтеся! Ваші знімки теж були не поганими і будуть надруковані на рекламних плакатах. А тепер я назву тих, хто не зайняв призових місць, але на сторінки календаря потрапив. Це Олечка - січень, Мар'яна Ігорівна - березень і Віра - червень.
   Ми мляво зааплодували, а Ігор продовжив:
   - Третє - призове! - місце зайняли наступні дами: Лєрочка - травень, Ліда - липень і Ніна Володимирівна - грудень.
   Оплески стали трохи жвавішими.
   - Друге місце зайняли Машенька - жовтень, Лєна - серпень і Світланка - квітень.
   "Лєна, яка Лєна?" - Я озирнулася на всі боки, поки до мене, нарешті, не дійшло, що це я. - "Я зайняла друге місце!!! Ура!.. А чому не перше?.."
   - Ну, а на першому місці у нас - Зінаїда Сергіївна - лютий, Неля Едуардівна - вересень і Таня - листопад!
   Всі зааплодували.
   - А яка буде премія? - Поцікавилася Світланка.
   - А це комерційна таємниця! - Посміхнулася Ельвіра. - Побачите на своїх банківських картках.
   - У-у-у. - Загули навколо.
   - Ви хіба не хочете подивитися, як виглядає наш календар і ви у ньому? - Зупинив це "у-у-у" Альберт.
   - Хочемо, хочемо! - Зашуміли всі і знову повернулися до екрану.
   - Тоді дивіться! - Як конферансьє на концерті оголосив Ігор і включив відео.
   Під "Времена года" Чайковського повільно стали розкриватися листки календаря. Січень відкрила мініатюрна Олечка, що сиділа на підвіконні з босими ногами і дивилася на сніг за вікном. "Це ж мій сюжет!" - подумала я - "Я ж теж у ньому знімалася!.. Хоча Олечка, дійсно, виглядає тут краще... Цікаво, ще якісь мої сюжети тут з'являться?.."
   Мої сюжети з'явилися всі! Лєрочку без коляски посадили на квітучу гілку яблуні у травні, Нелю Едуардівну сховали під парасолькою у вересні, а я опинилася в серпні на яхті! Мої сюжети зайняли і перше, і друге, і третє призові місця, а також втішне четверте! "Цікаво, а то, що мої сюжети використовували для інших, на розмірах моєї премії якось відобразиться?" - промайнула корислива думка і відразу ж сховалася за рогом совісті, тому що нам всім одразу же подарували по одному календарю!
   "От Федір здивується!.." - думала я, ховаючи календар на дно сумки в своїй кімнаті. - "Ну, а тепер - гуляти!" - і я пішла в сад. І як це я раніше не звернула увагу на те, що травень вже закінчився і настало справжнє літо? На деревах у світлі ліхтарів та вікон вже явно розрізнялися маленькі вишеньки, абрикосики і яблучка. А троянди пахли так, що неможливо було втриматися, щоб не вдихати їх аромат розкритим ротом. Йдучи від куща до куща, нюхаючи троянди і наспівуючи про себе "Міліон, міліон, міліон алих роз...", я не поспішаючи підходила до воріт складського ангара. Ніякої фури біля нього сьогодні не було, але двері були відчинені і на вулицю з них падало світло. "Давайте тихонько, давайте на ципочках..." - Змінилася мелодія в моїй голові, коли я стала пробиратися до входу в ангар в густій тіні його стінки. Підкравшись майже до самих дверей, я зупинилася і прислухалася. Спочатку нічого не було чутно. А потім стали доноситися уривки фраз:
   - Покриєш лаком і воно потьмяніє... - Голос Альберта.
   - А великі куди? - Незрозумілий голос, напевно, одного з лаборантів.
   - А тростина і коляска навіщо?
   - А якщо знайдуть?
   - ... аби не загубили. - Закриваючи двері на ключ підсумував Альберт і вони удвох рушили вздовж паркану до хвіртки. Попрощавшись, Альберт пішов до будинку, а лаборант сів у легковик, припаркований поруч, і поїхав.
   "От воно! Почалося!" - тривожно застукали барабани в мозку. - "Я шпигую, як у справжньому детективі. Цікаво, що вони хочуть приглушити лаком і заховати в колясці?.. Точно якусь контрабанду!" - І з цими думками я прошмигнула до своєї кімнати.
   Накрившись з головою ковдрою, я набрала номер Федора і жахливим голосом пошепки повідомила:
   - Кінолог, кінолог! Я метелик! Ваше завдання виконано!
   - Яке завдання? Хто це?... Лєнка, ти, чи що?
   - Звичайно ж я! Не відволікайся! Завдання виконано, прийміть повний звіт!
   - Який ще звіт? - Не зрозумів Федір.
   - Та не перебивай, бо забуду! - І я передала по пам'яті слово в слово те, що підслухала у ангара. - Які ще будуть завдання? Мені продовжувати чи зняти спостереження?
   - Ну, ти даєш! - Федір сміявся і пирхав в трубку. - Гаразд, метелик, продовжуйте спостереження. Ваша інформація нам дуже допоможе в роботі. Чуєш, Лєнчик, а ти, крім як грати в детектива, за мною хоч сумуєш?
   - Ще чого! Тільки за Баксиком!
   - Гав! - Пролунав радісний вигук у трубці. - На добраніч, Баксик! - Крикнула я собаці. - Ну, і тобі теж не перевертатися. - Буркнула я Федору і відключилася. "Нехай помучиться!"
  * 17 *
   Перед поїздкою до Києва тростину Ніни Володимирівни прикрасили новими великими стразами. "Якісь вони не надто блискучі" - подумала я - "Притьмарена розкіш... Потьмарені... Щось таке я чула..." - думка махала хвостом, але ніяк не давала себе зловити - "Покриєш лаком і вони потьмяніють" - Раптом спливло у пам'яті - "І навіщо їм треба було покривати стрази лаком?" - Міркувала я, влаштовуючись на сидінні автобуса. Але тут з моєї сумки випала книжка, яку я почала читати напередодні, і я заглибилася в пригоди індіанців.
   Для виставки ювелірних прикрас був орендований театр музичної комедії. І в коридорах, і в фойє, і в буфеті, і в залі - усюди на стінах висіли плакати з нашими фотографіями: ми демонстрували прикраси, що доповнювалися авторськими роботами на нігтях. Під плакатами розташовувалися вітрини з прикрасами, за якими стояли і сиділи ми. Сподіваюся, нікому не треба пояснювати, що було надіто на наших пальцях, зап'ястках, шиях, щиколотках, у вухах і в волоссі?
   Мені дісталися вироби зі смарагдами. Виявляється, смарагди бувають найрізноманітніших відтінків! За бажанням відвідувачів, я діставала ту чи іншу прикрасу і приміряла її на собі. Показавши чергове кольє, я зняла його і опустивши голову, розкладала на вітрині, як тут прямо мені у вухо хтось прошепотів:
   - А камені-то крадені...
   Я підняла очі і побачила... Федора! Яким вітром його сюди занесло?
   - Здрасссте... - Від несподіванки нічого іншого в мою голову не прийшло.
   - Жах, яка ти красива! - Захопився Федір.
   - Це тому, що на мені ось це все. - І я продемонструвала Федору надіті на мене прикраси. - А ти тут яким боком?
   - А ми охороняємо все це неподобство. - Федір повів головою уздовж коридору. - Нас тут таких багато.
   Щоб Федір не помітив, як моє обличчя блаженно розпливається від зустрічі з ним, я відразу ж насупилася:
   - А Баксик де?
   - Сидить у засідці - он під тим столом. - Він вказав на стіл охоронця під пожежним щитом біля самого входу в театр.
   - І не соромно тобі експлуатувати дитину безкоштовно?! - Обурилася я.
   - І зовсім не безкоштовно! - Образився за Бакса Федір. - Він у нас стоїть на повному утриманні! Я його зарплату мішками ношу! Не те, що свою - просто в кишені...
   Тут до моєї вітрині підійшла сучасна пара: він - сивуватий і втомлений, мого віку бізнесмен, що нудився біля неї - довгоногого юного створіння з нарощеними віями і нігтями. Федір непомітно ретирувався.
   - Хочу оцю каблучку! - Її палець уперся в скло. - І ось ці сережки!.. І ось це! І це!!!
   - Я сказав - тільки три! - Непохитно відрізав "папік".
   - У-у! - Надуло губки створення і на його очах заблищали сльози образи.
   - Не переживайте, дівчина. - Я нахилилася і прошепотіла зі змовницьким видом. - Зараз я вам підберу такий набірчик з трьох предметів, що всі ваші подруги просто попадають і самі себе в бетон закатають! - І я стала діставати кольє, перстень і сережки, які дуже підходили одне до одного. - Набір називається "Роксолана"... - Я одягла перстень на палець, кольє - на шию і приклала сережки до свого вуха.
   - Ух, ти! Вау!! Офігєть!!! - Дівчина була в шоці. - А де мені зробити такий манікюр? - Вона не зводила очей з моїх нігтів, оформлених в сіро-зеленій гамі зі смарагдовими стразами.
   - Я вам дам візитку. - Охоче відгукнулася я і подала їй картку.
   - І мені зроблять такий самий?
   - І такий самий, і будь-який інший. Подивіться на плакати - у нас величезний вибір пропозицій!
   Дівчина підняла розсіяний погляд на плакат, але одразу же повернулася до моїх рук.
   - Ні, до цих смарагдів підходить саме це! Котик, купи, я вже вибрала... - Вона потягнула за рукав "папіка", який саме змочував свої губи у бокалі. Мабуть, келих був уже не першим, тому що "папік" добродушно посміхався всьому світу і спокійно дістав картку.
   - Де платити? - Запитав він у мене, навіть не поцікавившись ціною. Я не встигла й рота розкрити, як до нас підбіг представник торгового дому і повів парочку за собою. Скориставшись благодушним настроєм "папіка", дівчина підбігла до мене і змовницьким голосом прошепотіла:
   - Чек буде загальний, папік і не помітить! Додайте мені ще щось, що підходить до цього набору!
   Я запропонувала браслет.
   - Круть! - Вигукнула вона і помчала до "папіка".
   Робота закінчилася о третій годині ночі. Ну і розклад у наших олігархів! І чого їм не спиться? Якби не кава, я би, певно, взагалі на ногах не могла встояти. Напівнепритомні наші тіла повантажили в автобус. Прямо тут в автобусі лаборанти стали змивати наш маникюро-педикюр і акуратно складати стрази з нього в пробірки. Чомусь та ж доля спіткала і тростину Ніни Володимирівни. Без страз вона стала якоюсь невиразною. А Лєрочку на візку кудись відвезли.
   Тільки о шостій годині ранку ми виїхали з Києва. Весь наступний день ми відсипалися в котеджі. Додому на вихідний ніхто не поїхав. Прокинувшись до обіду, я сонно перекусила тим, що знайшла виставленим на столі в їдальні (видно, всі щось з'їдали по мірі пробудження) і побрела до басейну. Проходячи повз двері у вітальню, я почула надривні схлипи. У темряві, не запалюючи світла, самотньо плакала Лєрочка.
   - Що сталося? Не плач, всі перевтомилися. Але ти ж у нас он який герой! - Я намагалася її заспокоїти, погладжуючи по спині, яка невпинно здригалася, але схлипи не припинялися. - Ти втомилася? Тобі хтось сказав щось погане? Образили тебе?
   - Ні... тут зовсім інше... моя коляска...
   - А що з нею не так?
   - Я не можу сказати... мене можуть за це вбити...
   - Так, заспокойся і все розкажи! Клянусь, ніхто про нашу розмову не дізнається! Розказуй, а ми вирішимо, що робити.
   І Лєрочка розповіла, як абсолютно випадково стала свідком дивної події. Коли її відвезли від автобуса, то посадили у під'їхавший до театру медичний фургон без вікон, поділений перегородкою на дві частини. Коляску забрали, а вона, втомлена, задрімала.
   Мабуть, люди в білих халатах сподівалися на її міцний сон, тому не дуже конспірувалися. Та Лєрочка прокинулася. З їх розмови вона зрозуміла, що коляска служила засобом перевезення наркотиків - всі її трубки були заповнені порошком, який "медики", розбираючи коляску, висипали в спеціальні контейнери. Випадково визирнувши в щілину перегородки, один з "медиків" побачив розширені від жаху очі Лєрочки. Почалися погрози і "передбачення" про швидку її кончину. Хтось побіг за Альбертом. До його приходу перелякана Лєрочка вже ридала ридма і думала, що години її вже полічені. Альберт вигнав всіх з фургона і залишився з нею наодинці.
   - Ну, все, все. - Заспокоював він її. - Не слухай ти їх! Вони звикли всіх лякати. Нічого вони з тобою не зроблять. Я не дам тебе образити...
   Потім він сказав, що це перший і останній раз, коли його змусили перевезти "цю гидоту", що погодився він на це тільки через великий програш свого сина, якого поставили "на лічильник". Але щоб уникнути неприємностей, Лєрочка повинна мовчати. Крім того, якщо про це дізнаються "органи", то її обов'язково залучать як спільницю. А за неприємні хвилини вона отримає солідну премію. Що все забудеться і далі буде тільки добре...
   Лєрочка промучилася в кошмарах всю ніч і зовсім виснажена вирішила виплакатися на самоті. Поки вона розповідала, її схлипи ставали все більш рідкісними і вона вже майже повністю заспокоїлася.
   - І що мені тепер робити? - Вона підняла на мене очі.
   - Нічого. Нікому нічого казати не треба. У мене є знайомий слідчий, який вирішить цю проблему.
   - Але ж мене визнають спільницею!
   - Ти ж не знала! Не турбуйся, все буде добре, повір мені! А зараз поїхали зі мною до басейну.
   І ми вирушили в сад. Там, плаваючи, з Лєрою "на шухері", я і зателефонувала Федору. Тепер я вже не тільки розділяла підозри Федора щодо нашої контори, але й була повністю впевнена в її кримінальному призначенні.
   Перед сном в голові то ліниво проповзали, то накочували натовпом друг на друга тривожні думки: "Наркотики в колясці... Так само можуть бути і в тростині Віри Іванівни... І в нашій пудрі... Цікаво, а навіщо з нас збирали стрази?.. Ой, вони ж, мабуть, теж наркотичні! Яка нісенітниця! Вони... вони... вони не стрази! Це справжнє дорогоцінне каміння! Крадене або контрабандне... Ось чому їх зіскоблили з тростини!... ЕСНЕ перевозить наркотики і каміння... Куди я влипла... Нам тепер світить... Ні, Федір нас відмаже! Ми ж ні в чому не винні, ми ж нічого не знали..." А далі почалися якісь погоні, стрілянина, і Федір мене рятував, а в кінці ми цілувалися...
  * 18 *
   У понеділок ввечері, на тренінгу нам повідомили, що наступна поїздка планується через десять днів. Наступної середи ми поїдемо... за кордон!!! У нас буде ціле турне, таке собі невеличке коло по Європі на комфортабельному автобусі: Західна Україна, Польща, Чехія, Австрія, Угорщина, Румунія і знову Україна. Більшість з нас за кордоном ніколи не бували, тому всі були піднесено-радісні. Заплановані були і просто покази, і робота на різних виставках та заходах, а тому тренінги стали займати більшу частину нашого часу. Майстри були відпущені до мережі салонів ЕСНЕ і повинні були повернутися тільки наступного понеділка.
   Все було би добре, але радісний настрій час від часу затьмарювався похмурими думками про наркотики і камінці. Всі дні були зайняті роботою, а по ночах мені снилися пригодницькі бойовики зі мною та Федором у головних ролях і обов'язковим хепі-ендом.
   У суботу нас відпустили на вихідний додому. Привітавшись з першим зустрічним банкоматом, я дізналася від нього, що на моєму рахунку вже лежить тридцять вісім тисяч гривень. "Непогана сума за півтора місяці!" - радісно подумала я, але тут понеслося, як на каруселі: - "А її не заберуть, коли дізнаються, чим займається наша фірмочка?.. Та біс з грошима! Аби ще й у буцигарню не загриміти! А Федір у мене на що? Вирішено: сьогодні я знущатися над ним не буду..." - про всяк випадок я зняла всі гроші з рахунку і вже з дому зателефонувала Федору.
   - Привіт, це я. - Змовницьки напівпошепки повідомила я.
   - А це я. - Так само підіграв мені Федір.
   - Гав-гав! - Тут же долинуло з трубки.
   - Нам треба терміново зустрітися!
   - Ти, нарешті, скучила?
   - Уяви собі - так! Негайно хапай Бакса і мчиться до парку!
   - Є! Гав! - Одночасно гаркнув Федір і гавкнув Баксик і в трубці почулися гудки.
   Глянувши в дзеркало і оцінивши себе на відмінно, я пострибала вниз по сходах. Плювала я на ліфт! На вулиці, правда, я надала своєму вигляду деякої поважності - "дама на прогулянці" - і стала ловити на собі захоплені погляди перехожих.
   Першим до мене кинувся Бакс. Погладивши його по загривку, я кинулася в обійми Федора, який квапливої ходою йшов мені назустріч з невеликим букетиком гірських півоній. Від несподіванки Федір спочатку застиг, а потім взявся тискати мене в своїх величезних обіймах. Півонії впали на доріжку... Хвилин через п'ять ми їх все ж зібрали і пішли навколо озера. Я розповідала Федору про всі свої спостереження та підозри, про страхи і сни. Він мене заспокоював і говорив, що все буде добре.
   Вже під вечір ми зайшли у супермаркет, набрали купу всякої їжі і пішли до мене. Разом з Федором ми приготували чудову вечерю. Баксик весь час "допомагав" нам, плутаючись під ногами і випрошуючи найсмачніші шматочки. Додому Федір не пішов. Була вечеря при свічках, була музика і поцілунки, була ніч, повна ніжності і пристрасті...
   Вранці Федір відвіз мене до котеджу.
   - Нічого не бійся!
   - Угу.
   - Поводься так само, як і раніше.
   - Угу.
   - Ти нічого не знаєш і ні про що не здогадуєшся.
   - Угу.
   - І ту дівчинку...
   - Лєрочку?
   - Так, Лєрочку, підтримай. Скоро все це закінчиться.
   - Угу. Ой, тільки я боюся...
   - Не дрейф! За справу береться головний слідчий - полковник Гайдамак!
   - Ой, а ти що - полковник?
   - А я хіба не казав?
   - Ти і прізвища свого не називав.
   - Ну, тепер моє інкогніто розкрито. Працюй спокійно, органи з тобою!
   - Які органи? - Злякано схопилася я за живіт.
   - Правоохоронні! Ну все! - І він поцілував мене на прощання.
   - Стій! - Раптом крикнула я йому в спину. - Я ж зовсім забула! - І я вийняла з пакету свій календар. - Я там, в серпні...
   Час летів дуже швидко. Через тиждень повернулися майстри і стали робити нам запаморочливий скульптурний манікюр зі стразами.
   - Цей манікюр нам переробляти буде ніколи, тому постарайтеся обходитися з ним обережніше. - Турбувалася Ельвіра. - Може, можна якось сильніше закріпити стрази? - Звернулася вона до майстрів.
   - Ми можемо зверху покрити все безбарвним лаком, щоб краще трималося. - Запропонував один з майстрів.
   - А блиск? Стрази вже не будуть так блищати?
   - Самі подивіться. - І майстер, який працював зі мною, показав мою руку.
   Дійсно, покриті лаком стрази блищали майже як і раніше.
   - Гаразд, я вам довіряю. - Погодилася Ельвіра і пішла, щоб не напружувати обстановку в майстерні.
   Коли у всіх був готовий манікюр і педикюр, підібрані каблучки, браслети та інша біжутерія (чи не біжутерія?), почався підбір суконь і взуття. І тренінги, тренінги, тренінги: як вести себе на фуршеті, як розносити напої, як демонструвати прикраси, як входити і виходити з автобуса, як сідати і як сидіти, як позувати для журналів...
   Ніні Володимирівні теж придбали супер-пупер сучасний інвалідний візок.
   - Це щоб ви менше втомлювалися. - Потурбувався про неї Альберт. - Але і тростину ми вам теж залишаємо, ви ж не повністю паралізовані.
   Тепер Лєрочка і Ніна Володимирівна разом ганяли по дому і саду, тренуючись управляти своїми транспортними засобами.
   За пару днів до від'їзду, зібравши нас всіх у вітальні, Альберт звернувся з проханням:
   - Милі дами. За всіма цими клопотами, ми не встежили, що деяка кількість пудри, призначеної для продажу за кордоном, виявилися не внесеною до декларації. Ми вас дуже просимо взяти по дві коробочки в свої косметички.
   - А нас не зупинять на кордоні? - Занепокоїлася Машенька.
   - Ні. В особистій косметичці цілком може бути до трьох упаковок одного виду косметики різних тонів. Адже вам доводиться іноді комбінувати? Отже, нічого страшного.
   І ми погодилися. Всім нам видали по дві запечатані коробочки з пудрою. "Всього тридцять коробок" - подумала я - "якщо це наркотики, то виходить цілком пристойно... Відразу ж в голові потемніло: сонце ледь проглядало крізь грати в темну камеру, навколо заснували пацюки і таргани, а по обличчю поповзло липке павутиння..." - великим зусиллям волі я відігнала від себе тривожні думки - "Федір нам допоможе!".
   У середу вранці до котеджу під'їхав комфортабельний екскурсійний автобус з екскурсоводом. В автобус сіли всі моделі, четверо майстрів, костюмерка і Максик з Юрчиком - всього двадцять дві особи, не рахуючи екскурсовода. Вільних місць залишалося досить багато, отже, можна було по черзі влаштовуватися спати на двох кріслах одразу. Ельвіра з Альбертом і Валєрчик поїхали своєю машиною.
   По дорозі, крізь дрімоту і монотонну розповідь екскурсовода, до моєї свідомості долітали уривчасті фрази:
   - І тоді внутрішній голос сказав мені: "Відійди від плити, дурепо, бо інакше твоє місце займе інша!" Але було вже пізно... - Сумно оповідала історію свого життя Свєта-старша.
   - Ну, до чого такі стереотипи?! Ну, чому багато хто думає, що якщо я не в настрої, то у мене повинні бути якісь проблеми? Насправді, якщо я не в настрої, то проблеми будуть у них! - Це роздратовано відповіла комусь Мар'яна Ігорівна.
   - Нинішня молодь неписьменна, тому що не знає "Кроликів". "Кролики" дуже дохідливо пояснювали нашому поколінню, як пишеться слово "усваиваемого". А я вже задовбалася виправляти в журналі "Здоров'я" ці постійні "усвояемые"! - Нарікала Віра.
   - Світланка, тут все дуже просто. Я зараз так поясню, що навіть ти зрозумієш. - Ласкавим голосом казала Неля Едуардівна. - Все залежить від того, в який момент ти додаєш гриби до картоплі. Якщо ти просто смажиш картоплю, то пишеться "жареная картошка" - з однією "н". Картопля одна - і "н" одна, зрозуміло?
   - Так.
   - А якщо ти її смажиш разом з грибами, то пишеться "жаренная с грибами картошка", тобто два "н".
   - Тому що картопля не одна!
   - Так. Але якщо ти до смаженої картоплі на тарілку додаси ще й гриби, то треба писати "жареная картошка с грибами". З одним "н", адже смажилася то вона одна, гриби потім додали. Зрозуміло?
   - Тепер все зрозуміло! Дякую!
   А я весь цей час то дрімала, то переживала, коли ж нас зупинять.
   Зупинили нас ввечері прямо на кордоні. Спочатку просто перевірили паспорти, потім документацію на косметичні товари, які ми перевозили. А потім раптом Альберта, Ельвіру і всіх трьох хлопчиків кудись повели. Ми сиділи в закритому автобусі години півтори, поки не прийшли митники і не забрали всі наші сумки, тростину і інвалідні коляски. Потім забрали майстрів і костюмерку.
   Вже ближче до півночі в автобус зазирнув Федір і, роблячи вигляд, що мене не знає, запропонував всім вийти на особистий догляд. Лєрочку прикордонники винесли на руках, Ніну Володимирівну взяли під руки. У великій кімнаті нас посадили на дивани і якісь люди в формі почали методично змивати наш манікюр і педикюр в металеві контейнери.
   Хвилювання, невідомість, втома - все крутилося, не особливо затримуючись у свідомості. Як тільки у кого-небудь з нас все змивали, відводили назад в автобус, де можна було поспати.
   Вранці нам оголосили, що на наших нігтях і в тростині перевозилися дорогоцінні камені, а в пудрі і в колясках - наркотики. Ми підписали підписку про невиїзд і нас відвезли по домівках.
   Майже все літо велося слідство. Федір іноді приходив до мене, але розповідав дуже мало. Баксик ці дні жив зі мною - не давав мені захандрити і виводив на прогулянки.
   Нарешті Федір прийшов і повідомив:
   - Ну, все. Справа закрита.
   - І як?
   - Альберт взяв все на себе. Сказав, що Ельвіра ні про що навіть не підозрювала, він використовував її студію без її відома. Ельвіра сказала, що вони давно вже фактично не є чоловіком і дружиною, але для людей продовжували грати роль щасливої пари.
   - А Ігор, їх син?
   - Він теж виявився не при справах. Альберт видав своїх постачальників і покупців, розкрив схеми поставок і продажів, маршрути перевезень...
   - А лаборанти?
   - Лаборанти теж виявилися замішаними, ще пара вантажників, охоронці і Валерій.
   - Валерчик? От би не подумала... А майстри?
   - Усі майстри, за показаннями Альберта, виявилися чистими. У фінансовому відношенні в Ельвіри теж все чисто. Свою бухгалтерію Альберт вів окремо. Тож Ельвірі вдалося зберегти свою студію майже повністю. Правда, ми зробили її на п'ять років невиїзною.
   - Зовсім невиїзною?
   - Ні, по країні можна їздити, не можна лише за кордон.
   - А ти справді думаєш, що все це Альберт прокручував сам?
   - Звичайно ж, не думаю. Я ж не ідіот. Але довести нічого не можна.
   - А що ж мені робити далі?
   - Далі? Ну, по-перше, виходити за мене заміж. Сама подумай, ти ж без мене знову у щось вляпаєшся.
   - Гаразд, умовив. Тільки дітей я народжувати не збираюся!
   - А мені і не треба - ми Баксика усиновимо! А потім ти підеш працювати...
   - Куди ж це, цікаво?
   - В ЕСНЕ, куди ж іще. І платять там добре, і ти завжди будеш виглядати на висоті. А то останнім часом ти так себе запустила, що й не впізнати!
   - Ах, ти!.. - Я накинулася на нього з кулаками.
   Бакс загавкав, захищаючи то мене, то господаря.
   - А я звик, щоб ти у мене була надзвичайною! - Він відвів мої руки за спину і поцілував.
   Я відразу ж обм'якла і заспокоїлася. Бакс задоволено втиснувся між нами. Так ми й сиділи втрьох, обійнявшись.
  ***
   Розписалися ми через тиждень. Прізвища вирішили не міняти - навіщо в такому віці звикати до нових? Я не хотіла помпезного свята, тому головним свідком у нас був Бакс. Федору дали цілих чотири дні відгулів і ми змоталися у весільну подорож до моря - аж до Одеси.
   Через пару днів після повернення, коли Федір пішов на службу, а Бакс збирав мене на прогулянку, задзвонив телефон.
   - Олена Нестерова?
   - Так.
   - Це Вас турбує Макс з ЕСНЕ.
   - Максик! Ну, як ти там?
   - Та все в порядку. Я чого дзвоню: студія знову приступає до роботи і ми збираємо всіх моделей. Ви згодні знову з нами працювати?
   - Ой, навіть не знаю... Так несподівано... А я можу подумати до завтра?
   - Звичайно, я завтра Вам зателефоную. До побачення. - І Максик відключився.
   Увечері, коли я розповіла про дзвінок Федору, він сказав:
   - Звичайно ж, погоджуйся: і робота, і краса, і гроші... А крім того, повинні ж у мене там бути свої очі та вуха?!
   - А як же моє цілодобове проживання в котеджі, без тебе?
   - А цього більше не знадобиться. ЕСНЕ продовжує бути під нашим наглядом, тому робота, хоча й ненормована перед показами і під час показів, буде здійснюватися лише вдень.
   - А ти не будеш боятися відпускати мене в інші міста?
   - Але і я не завжди сиджу тут, у мене теж бувають відрядження.
   І я вирушила на роботу в ЕСНЕ. Майже всі наші моделі теж виявили бажання залишитися, пішли тільки Ніна Володимирівна ("Мій вік не передбачає такого нервування! Та й грошей я за два місяці заробила на все життя, що залишилося") та Женєчка ("А я тепер можу поновитися на денне! У мене грошей саме на три роки навчання вистачить!"). На їх місце протягом трьох днів прийняли нових моделей з тих, хто проходив з нами кастинг.
   І потекла звичайна робота. Кожного вкечора, коли раніше, коли пізніше, я поверталася додому. Там мене обов'язково зустрічав Баксик, коли сам, а коли з Федором - його робота теж була ненормованою. Закордонні поїздки нам вже не світили, але по країні ми поїздили предостатньо. Коли наші відрядження не збігалися, Бакс залишався в будинку за старшого, а коли збігалися, він їздив з Федором.
   Ельвіра в своїй студії займається тільки творчістю, ніяких кримінальних дій за нею не помітно. Вона робить вигляд, що й думати не хоче про Альберта, якому дали сім років, але Федір мені сказав, що вона відвідує його у в'язниці і носить передачі. А я вдячна ЕСНЕ - і за цікаву роботу, і за хорошу зарплату, і за Федора, і за пригоду! І я щаслива!!!
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"