Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

ЛабораторІя Щастя

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Групі пенсіонерів пропонують безкоштовно провести кілька днів на базі відпочинку. Там, беручи участь у різних експериментах, замаскованих під розваги, вони піддаються фантастичним перетворенням. Виявляється, експерименти проводять не земні вчені, а...

  
  ЛАБОРАТОРІЯ ЩАСТЯ
  ПОВІСТЬ
  (17 грудня 2018 роки)
  
  Глава 1. Запрошення до щастя.
  
   У мене задзвонив телефон.
   - Алло?
   - Ви хочете відчути себе щасливою? - Відразу ж поставили мені питання.
   "Сектанти якісь, напевно" - подумала я, але все ж ввічливо відповіла:
   - Звичайно, хотіла б. Але тут важливо те, що саме кожна людина розуміє під щастям. Адже у кожного воно своє...
   - Ось про це ми і запрошуємо Вас поговорити! Ви б змогли прийти завтра до одинадцятої в міський будинок культури?
   - Не знаю...
   - Приходьте, не пошкодуєте! - І там відключилися.
   З мамою відбулася така ж розмова.
   - А що нам ще робити? - Вирішила я. - Ходімо, послухаємо, якщо не сподобається - підемо. А потім погуляємо.
   Наступного дня ми поїхали до будинку культури. Народу зібралося багато - чоловік двісті - двісті п'ятдесят. І всі - пенсіонери. При вході в зал кожному вручали календарик, картку і ручку. Ми з мамою сіли в третьому ряду.
   На сцену вийшли зовсім молоді хлопець і дівчина, мабуть, студенти і звернулися до залу:
   - Вітаю, дорогі друзі! Ви не проти, якщо ми саме так будемо до вас звертатися? Адже ми дійсно щиро хочемо з вами подружитися!
   Почувся схвальний гул голосів.
   - Підніміть руки ті, хто відчуває себе щасливим!
   Я озирнулася - на весь зал піднятими виявилося не більше десяти рук.
   - Так мало? Але ж кожен з вас хоче бути щасливим. І у вашому житті, звичайно ж, бували моменти щастя. Але щастя, як птах, довго залишатися на одному місці не хоче.
   - Відкриємо вам секрет: в світі все влаштовано так, що коли одні двері щастя закриваються, відразу ж відкриваються інші, але ми часто їх не помічаємо, втупившись поглядом у зачинені двері.
   - Отже, щоб знову відчути себе щасливим, треба просто озирнутися навколо і знайти нові двері щастя!
   - Сьогодні ми постараємося подарувати вам трішечки щастя!
   На сцену вибігли діти в гарних яскравих костюмах і під веселу музику станцювали кілька заводних танців.
   Знову вийшли ведучі:
   - Вчені встановили, що щасливі люди живуть в середньому на дев'ять років більше, ніж нещасні, тому що щастя подовжує життя, зміцнює здоров'я, підвищує імунітет.
   - Хто ж такі - щасливі люди? Древній філософ Марк Аврелій говорив, що щасливим стає та людина, яка сам вважає себе щасливою. Тому єдиного рецепту щастя для всіх не існує.
   - Щасливим або нещасним можна бути в будь-якому віці. Кожна людина народжується з заданим генетично рівнем щастя, але його, виявляється, можна і підвищити, якщо, звичайно, працювати над цим.
   - З давніх часів у різних народів число дванадцять вважається магічним: рік розділений на 12 місяців, існує 12 знаків Зодіаку, на циферблаті ми теж бачимо 12 годин...
   - А щоб стати щасливим, треба зібрати дванадцять складових щастя!
   Світло стало згасати, на екрані під летючу музику Вівальді почали змінюватися один за іншим кадри щасливих людей і титри: Здоров'я, Молодість, Мрія, Любов, Удача, Успіх, Оптимізм, Мудрість, Сім'я, Друзі, Гармонія, Мир. В повітрі попливли аромати цитрусових, троянди, ванілі та кориці...
   - Мабуть, з балончиків розпилюють. - Нахилилася я до мами.
   - А якщо у когось алергія? - Занепокоїлася мама.
   Але, як не дивно, ні у нас, ні у кого іншого в залі ознак алергії не проявилося. Натомість з'явилося відчуття радості, бадьорості і... так, деякого щастя.
   - А може це якийсь наркотик? - Продовжувала недовірливо озиратися мама, хоча вже і з посмішкою.
   - Не думаю. Якби щось таке було, їм би не дозволили проводити цю зустріч.
   - Та наші можнеовладці, якщо їм заплатити, що завгодно дозволять!
   Знову спалахнуло світло і вийшли ведучі. Вони запропонували написати на отриманих картках наші імена і прізвища, а також номери телефонів. Поки ми писали, а діти збирали у нас заповнені картки, хлопець з дівчиною заспівали кілька пісень про щастя. Настрій ставав все кращим і кращим - не кожен день пенсіонерам влаштовують безкоштовні концерти. Особливо щасливою я себе відчула, коли замість заповненої картки отримала невеликий пакетик з цукерками! Такі пакетики отримали всі присутні, і деякі, переглядаючись й радісно посміхаючись, відразу ж зашелестіли обгортками.
   - От бачиш, не дарма прийшли! - Повернулась я до мами, смакуючи велику шоколадну цукерку з горішками. - І концерт, і гарний настрій, і цукерки на халяву!
   - Дивись, якісь артисти вийшли! - Звернула мама мою увагу до сцени.
   Концерт продовжився: гуморески, анекдоти в сценках, пісні, танці. Ми й не помітили, як пролетіла ціла година. В кінці на сцену знову вийшли ведучі:
   - Ми пропонуємо всім бажаючим відправитися в невелику подорож за щастям! Цілих дванадцять днів ви проведете безкоштовно на нашій базі відпочинку! Їхати доведеться на автобусі приблизно чотири години...
   У залі розчаровано зашуміли.
   - Не поспішайте з відповіддю! Ми вирушаємо в подорож за щастям рівно за тиждень. Подумайте, вирішите свої проблеми, переробіть необхідні справи...
   - А через тиждень, у вівторок, ми вам зателефонуємо і уточнимо, хто їде, а хто не їде. Тоді ж розповімо, що потрібно буде взяти з собою, звідки і скільки виїдуть автобуси.
   - А зараз бажаємо вам щастя! Не забувайте озиратися і знаходити до нього двері!
   Світло на сцені згасло і ми потягнулися до виходу. На вулиці яскраво світило сонце, погода була чудовою, легкий сніжок яскраво виблискував на гілках ялинок та дерев. Настрій був піднесений, в тілі відчувалися давно забуті легкість і бадьорість, а в душі знову з'явилася надія. Ми з мамою гуляли ще півтори години, обмінюючись враженнями і розмірковуючи, чи варто їхати невідомо куди "за щастям". Я хотіла їхати, не дивлячись ні на що, а мама сумнівалася.
   - Цілих чотири години у дорозі! Ти ж не витримаєш! - Казала вона, натякаючи на мої хвороби.
   - Витримаю! Сидіння можна розкласти і їхати напівлежачи, дрімаючи. Я ж ніколи не була на базі відпочинку! Та ще безкоштовно!
   - Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці!.. Ні, я навіть лежачи так довго не витримаю. - Наполягала мама. - У мене підвищиться тиск, та й що там взагалі буде відбуватися?...
   У четвер у мене почався напад. Так ми називаємо мій стан, коли все крутиться, як на початку дії наркозу, нудить так, що не можна навіть голову повернути, тіло відмовляється діяти, і я лежу нерухомо з заплющеними очима, іноді тільки один день, а іноді і цілий тиждень. Чоловік чергував вночі, згодовуючи мені пігулки і підставляючи миску. Вранці він передав мене мамі, і їй вдалося навіть погодувати мене бульйоном через трубочку. Приступ виявився коротким, і до вечора я вже могла повертати голову і ворушити руками.
   - Ну як тобі їхати! - Умовляла мене мама. - А якщо напад почнеться в дорозі або там, на базі?!
   - Напади поспіль не відбуваються! Я все одно хочу їхати!! Я з собою візьму купу ліків!!! Може, мені більше ніколи в житті не випаде нагода відпочити. Та й повипендрюватися в останній раз теж хочеться.
   - У тебе все, як в останній раз!
   - Ну так, лікар казав, що тепер кожен день повинен бути, як свято! А тут така святкова авантюра!
   Такі розмови і з мамою, і з чоловіком, тривали до вівторка. Чоловік теж боявся відпускати мене одну.
   - Ну, тоді поїхали разом зі мною. Ти ж теж пенсіонер.
   - Ні, мені там буде не цікаво. Ти будеш викаблучуватися, а мені що робити? Та й час втрачати не хочеться...
   У вівторок мені зателефонували:
   - Галина? - почувся голос в трубці. - Як Ви вирішили: будете їхати чи ні?
   - Буду! - Вигукнула я, відмахуючись від мами, яка намагалася мене зупинити. - Коли ми виїжджаємо? Що треба брати з собою?
   - Виїжджаємо в середу, о сьомій годині ранку, від будинку культури. З собою мати ошатний і теплий одяг, фотографії, на яких Ви були щасливі, Якщо хочете, можете підготувати якийсь номер на тему щастя: вірш, пісню, гумореску, що завгодно...
   - А куди ми поїдемо?
   - А ось це поки сюрприз! То ви їдете?
   - Так! - Дух авантюризму остаточно заволодів моєю свідомістю та геть витіснив з неї спогади про хвороби.
  
  Глава 2. День перший - середа.
   Валізу я зібрала напередодні. Вранці, за чверть до сьомої, чоловік підвіз мене на машині до міського будинку культури. Біля нього вже стояв великий автобус, на якому було написано "Щастя". Поруч в яскравих помаранчево-блакитних куртках з написами "волонтер" стояли хлопець і дівчина і радісно посміхалися. Навколо вже зібралася невелика купка пенсіонерів. Я підійшла до них.
   - Ну що ж! - Голосно звернувся до нас хлопець-волонтер. - Всі валізи водій складе в багажник, а я, для початку, хочу повідомити вам, що сьогодні - четвертого грудня - Міжнародний день обіймів. Тому ми будемо обійматися! Не соромтеся, обіймайтеся! - І він першим показав приклад, обійнявши стареньку з паличкою, що стояла поруч з. - Бажаю щастя!
   Дівчина-волонтер теж кинулася обійматися. Ми, спочатку обережно, але потім все з більшим натхненням стали обійматися, бажаючи один одному щастя. До нас підходили нові люди і теж приєднувалися до обіймів. Надихнувшись, деякі почали обіймати й рідкісних на цей час перехожих. Не знаю, як це виглядало з боку, але я дійсно відчула прилив радості і якоїсь легкості. Я підходила то до одного, то до іншого і щиро бажала всім щастя. Нарешті, переобіймавшись з усіма, волонтери оголосили посадку.
   Хлопець називав прізвища, а дівчина одягала кожному названому "браслет щастя" на руку і допомагала увійти в автобус. Хвилин за п'ять ми рушили. За звичкою, придбаної ще з часів роботи в дитячому садку, я всіх перерахувала. В автобусі їхало тридцять шість пасажирів, двоє волонтерів та один водій. Серед пасажирів виявилося тринадцять чоловіків і двадцять три жінки. Три жінки були з паличками. Одна з них сіла поруч зі мною:
   - Я тут, біля проходу, щоб ногу випрямити... Ух, давайте знайомитися: Нелла Григорівна.
   - Дуже приємно. Галя. - Відповіла я, посуваючись до вікна.
   - А ви в якому районі живете? Я - в Ульяновці, біля Шкільного аеродрому. А ви?
   - А я на Котовському.
   Поки вона копирсалася у своїй сумці, я продовжила перераховувати вже зайняті сидіння. Не встигла я все перерахувати, як хлопець-волонтер встав і оголосив:
   - Дорогі друзі! Вітаю вас на борту нашого ковчега щастя! Супроводжувати до щастя вас будемо ми - Даша і Діма! - Обидва волонтери по черзі вклонилися. За кермом - Коля.
   Ми зааплодували.
   - Їхати нам доведеться довго, тому ми приготували для вас невеликі похідні сніданки.
   І вони почали роздавати нам паперові пакети. У кожному пакеті було по два гарячих пиріжка, по парі великих шоколадних цукерок і по пляшці з напоєм. Спочатку я не хотіла нічого їсти, але по автобусу стали розноситися такі приємні аромати, що втриматися було неможливо. І я все з'їла. Втім, як і інші. Запивши сніданок напоєм, я відчула таке блаженство і умиротворення, що непомітно задрімала. Чотири години поїздки пролетіли зовсім непомітно.
   Коли я прокинулася, ми їхали через ліс. По обидва боки дороги постійно траплялися вивіски різних будинків відпочинку, санаторіїв, туристичних баз та баз відпочинку.
   - Дивіться уважно! - Звернувся до нас Діма. Наша база відпочинку називається "Карнавал"! Хто першим помітить вказівник - тому приз!
   Ми дивились у вікна. Першим вказівник до бази "Карнавал" помітив бадьорий дідок, що сидів на передньому сидінні. За це йому вручили золотистий брелок-шишечку. База знаходилася на іншому березі річки, і переїжджати до неї треба було через вузький місток, на який наш автобус ледве-ледве вписався. Зі швидкістю десять кілометрів на годину ми подолали цю споруду і під'їхали до воріт бази, біля яких вже стояв один автобус. Я подивилася на годинник - дванадцять хвилин на дванадцяту. "Знову дванадцять!" - подумала я. - "Як казали ведучі на концерті, - це щасливе число".
   Щойно ми почали виходити, до нас одразу ж вискочили кілька чоловіків в білих халатах, підхопили наші сумки і валізи і повели до центрального корпусу. Озирнувшись по дорозі, я побачила, як до воріт один за іншим під'їжджають ще два автобуси.
   На рецепції нас відразу ж почали викликати по прізвищах і вручати електронні ключі від номерів. Потім запропонували прикласти руку до екрану сканера, щоб залишити в комп'ютері свої відбитки. Мені дістався номер 212 на другому поверсі. (Знову дванадцять! - Ура, на щастя!)
   Тільки я відійшла від стійки рецепції, як мені подали якийсь напій. У довгому високому фужері рідина містилася смугами: червона, синя, жовта, зелена і помаранчева.
   - Це еліксир щастя! - Посміхаючись, підбадьорила мене дівчинка з двома хвостиками. - Ніякого алкоголю!
   На смак це нагадувало коктейль з якихось соків, відчувалися і цитрусові, і полуниця, і банан, і ананас і щось ще. Всі, як і я, спочатку обережно торкалися губами до фужеру, а потім вже сміливо випивали коктейль до кінця.
   По номерах нас розвели все ті ж хлопці в халатах. Парубок, який вів мене по коридору до номеру, повідомив, що за сценарієм база відпочинку перейменована в "Лабораторію щастя", отже, всі волонтери, які будуть з нами працювати, стали "лаборантами", а тому і наділи білі халати.
   Біля дверей номеру, хлопець показав, як треба користуватися електронним ключем. Причому, перш ніж задіяти ключ, треба було докласти руку до екрану сканера, вмонтованого в стіну біля дверей.
   - Це щоб ніхто сторонній, навіть знайшовши ваш ключ, не міг увійти в номер. - Пояснив хлопець-лаборант. - Всі номера розраховані на двох. Ви вселяєтеся першої, тому можете одразу ж вибрати собі ліжко.
   Він поставив мою валізу біля входу і побіг на допомогу іншим.
   Я озирнулася. Цілком пристойна кімната з двома ліжками, письмовим і косметичним столиками, з холодильником і телевізором, з шафою і тумбою для сумок. Французьке вікно завішене світло зеленуватим тюлем і сріблясто-зеленими шторами. Батареї гарячі. У номері тепло. Відкривши двері в санвузол, побачила там душову кабіну, умивальник і унітаз. Просто чудові умови!
   Поки я розбирала валізу і розвішувала речі в шафу, в кімнату увійшла моя майбутня сусідка.
   - Давайте знайомитися! - Прямо з порогу сказала струнка темноволоса жінка. - Мене звуть Оксана, я з Харкова.
   - Дуже приємно. Я - Галина, з Одеси. Проходьте, відчувайте себе як вдома.
   Не встигли ми привести себе в порядок і переодягнутися, як прозвучало повідомлення по внутрішньому радіо:
   - Увага! Пропонуємо всім рівно о дванадцятій зібратися на третьому поверсі у Великому Залі!
   Було без семи дванадцять, тому ми відразу ж вийшли з номера.
   Волонтери-лаборанти, які стояли на кожному поверсі, допомагали нам зорієнтуватися.
  ***
   - Як пройшов переїзд?
   - Як і планувалося. Всі учасники, отримавши снодійне в напоях, одразу ж позасинали і поїздку перенесли чудово. Ніхто не знає, де саме ми перебуваємо. Для тих, у кого є навігатор у смартфонах, задіяна програма збоїв.
   - Скільки прибуло клієнтів?
   - Все за розрахунками: по тридцять шість чоловік з чотирьох міст - усього сто сорок чотири людини. Всі розміщені на трьох поверхах в сімдесяти двох номерах, по двадцять чотири номери на поверсі.
   - Терміново проведіть аналіз крові, взятої при скануванні на рецепції до вживання "коктейлю щастя" і при скануванні біля входу в номер після його прийому.
   - Програма вже приступила до систематизації аналізів.
   - У мене стався невеликий збій: кілька людей відчули мікроуколи. Довелося на ходу вигадувати, що при скануванні по екрану пробігає слабкий електрострум, який може сприйматися як легкі уколи. Решта уколів не помітила.
   - Що показують браслети?
   - Безліч хронічних захворювань, порушення в тканинах, вікові зміни... На першому занятті всі діагнози уточняться і придбають читаємий вигляд.
   - Оголошуйте загальний збір у залі! Волонтерам приготуватися до виступу...
  ***
   У залі вже збирався народ. Стільці були встановлені рядами з проходом посередині. Ми з Оксаною сіли в третьому ряду, поруч з проходом, і почали озиратися. Великий зал розмірами приблизно 14 на 18 метрів поступово заповнювався прибулими. Я помітила, як моя попутниця з Одеси - Нелла Григорівна, важко спираючись на паличку, сіла в першому ряду. Раптом пролунав бій годинника і голос по радіо повідомив:
   - Магічний час - дванадцять годин, дванадцять хвилин! Числа збіглися! Час загадувати бажання! Сядьте зручніше, закрийте очі, зосередьтеся і загадайте бажання!
   Настала тиша. Я закрила очі і почала згадувати: "Хочу бути здоровою. Щоб у моїх рідних все було добре, і щоб я в наступному році видала свої книги..." І раптом загриміла пісня, під яку на сцену висипали волонтери - хлопці і дівчата - і почали танцювати:
   Мрії збуваються і не збуваються!
   Любов приходить іноді не та!
   Але все добре ми не забуваємо,
   Бо здійснить мрії саме доброта!
   - Замовлення прийняте! - Повідомив голос по радіо. - Бажання прийняті до виконання!
   Вийшла ведуча - висока дівчина з довгим розпущеним волоссям:
   - Вітаємо вас усіх в Лабораторії щастя! Наші дослідники встановили, що щасливим хоче бути кожен. Адже весь сенс життя якраз і полягає в щасливому проживанні свого життя! Щастя - це прекрасний внутрішній емоційний стан, це центр наших устремлінь. Щасливо живе той, хто вміє радіти, кому жити у задоволення! Щастя не обов'язково має бути довгоочікуваним і вистражданим. Воно просто має бути! Нас всіх об'єднує бажання бути щасливими. Тому, як казав Козьма Прутков, "якщо хочеш бути щасливим, будь ним!" - І вона заспівала:
   Знайдіть свою планету щастя -
   Для себе, і для інших всіх!
   У душах розпаліть багаття -
   Для незнайомих та близьких!
   Рушаймо до планети щастя
   Всі ті, хто вірить в чудеса!
   Усі ми разом, наче браття,
   Свій хор пошлем у небеса! (Галина Гайдученко)
   - Ви пам'ятаєте, що сьогодні - четвертого грудня - Міжнародний день обіймів? Тож давайте всі дружно станемо, обіймемося з тими, хто знаходиться поруч, і побажаємо один одному щастя! Всі хором, в один голос!
   Ми встали, обійнялися з тими, хто був праворуч, з тими, хто був ліворуч, хором побажали один одному щастя. А потім був концерт, який підготували волонтери. Вони і співали, і танцювали, і читали вірші, і розігрували невеличкі сценки... Наприкінці ведуча сказала:
   - Де ж відшукати шлях до щастя? Його не існує, адже щастя - це і є шлях. Шлях вгору по сходах. Дванадцять магічних днів ви проживете на нашій базі відпочинку. За ці дні ми піднімемося на дванадцять сходинок до щастя. Які це сходинки? Я нагадаю: Здоров'я, Молодість, Любов, Мрія, Удача, Успіх, Оптимізм, Мудрість, Сім'я, Друзі, Гармонія і Мир! Кожного дня по черзі ми будемо розглядати одну з цих складових і кожного дня наближатися до щастя! Сьогодні - перший день і перша сходинка - Здоров'я. Зараз волонтери розділять вас на групи, і ви розійдеться по своїх "лабораторіях"!
   Виявляється, наші картки-ключі були не просто так різного кольору. За цими кольорами нас і розділили - всього вийшло дванадцять груп по дванадцять чоловік. У мене і в Оксани електронні ключі були помаранчевого кольору, тому ми потрапили до групи "Помаранчевих". Волонтер Настя повела нас у кімнату навпроти входу до Великого Залу. Там ми сіли за великий круглий стіл з величезною скляною кулею в центрі, яка переливалася всіма кольорами веселки.
   - Це Куля Щастя! - Повідомила нам Настя. - Щоб стати щасливими, треба кожного разу, коли входите до кімнати і коли виходите з неї, ось так торкатися до неї рукою і загадувати бажання.
   - Це такий аутотренінг? - Уточнила я.
   - Так! І це допомагає! - Відповіла вона.
   Ми всі доторкнулися до кулі і загадали бажання. Світло всередині кулі переливалося різними кольорами і по долоні проскакували легкі уколи розрядів.
   Посідавши, ми познайомилися. У нашій групі опинилося чотири чоловіки і вісім жінок. Вік - від шістдесяти до вісімдесяти років. Ми з Оксаною виявилися ровесницями - по шістдесят, наймолодші. Нелла Григорівна з паличкою теж потрапила до нашої групи.
   - А у мене сьогодні день народження! - Радісно повідомила вона всім. - Мені виповнилося вісімдесят два роки!
   Ми всі дружно привітали її з такою чудовою датою, і побажали здоров'я.
   - От про здоров'я ми сьогодні і поговоримо! - Почала Настя. - Здоров'я - це те, без чого неможливе життя. Без цієї складової щастя все буде не в радість, все буде дратувати. Без нього то серце заниє, то горло почне дерти, а то і шматок до рота не полізе. Тому давайте на цих листочках відповімо на питання, що ми розуміємо під "здоров'ям" для себе особисто, а потім будемо працювати в напрямку досягнення повного здоров'я.
   Нам видали анкети. У них треба було поставити свій номер - кімната і буква - у мене було 212-А, у Оксани - 212-Б, та позаписувати робочий тиск, нормальну температуру, перерахувати захворювання, вказати форму інвалідності, якщо вона була, наявність шкідливих звичок, сімейний стан, що б хотіли змінити в організмі і так далі.
   А потім почалися аутотренінги і гри. Мені сподобалася "Звукова гімнастика" - треба було зробити глибокий вдих, а на видиху говорити звуки, кожен з яких мав певну дію на організм. Таку звукову гімнастику не складно робити навіть лежачи в ліжку, а тому я взяла її на озброєння. А що? Можна щоранку пару хвилин поспівати ці звуки, шкоди, в усякому разі, це не принесе.
   Ще мені запам"ятався аутотренінг під назвою "Фонтан здоров'я": треба було встати, виструнчитися, закрити очі і уявити себе посудиною, з пробкою на маківці. Потім через ноги впустити фонтан чистої джерельної води і уявляти, як, поступово піднімаючись, вода омиває всі органи і виносить бруд через дірку в маківці назовні.
   Закінчили ми цей тренінг девізом, зібраним з пазлів:
  "У роботу треба вкладати все, крім здоров'я".
   О 13-13 знову пролунав дзвін годинника і нам запропонували загадати бажання. Я знову загадала те ж саме, що й першого разу: здоров'я, усього найкращого для своїх рідних і видання своїх книг. І знову хвилина бажання закінчилася піснею про те, що мрії збуваються, а голос по радіо повідомив, що "замовлення прийняте", бажання будуть виконані.
   Потім була кольоротерапія. Виявляється, кожен колір - це певна колірна вібрація, що має конкретну довжину хвилі. Для кожного органу можна вибрати колір, під дією якого він буде правильніше працювати. Фахівці радять для поліпшення здоров'я носити одяг і прикраси певного кольору, підбирати колірну гамму в інтер'єрі або просто подовгу розглядати малюнки або предмети корисного кольору. Нам включили світломузику і запропонували потанцювати, адже рух - теж шлях до здоров'я...
   О другій годині ми вирушили на обід. Обідали ми в цьому ж корпусі на першому поверсі. Кафе "Венеція" вразило мене своїми фресками: всі стіни були розписані під вулички і канали Венеції. Наші столи, з'єднані по два так, що за них могли сісти по шість чоловік, опинилися наче на острові, куди не подивишся - будинки, канали, гондоли, люди... Ми з Оксаною зайняли місця для Нелли Григорівни і подружньої пари - Володимира та Валентини з нашої групи. Але Нелла Григорівна знайшла якихось знайомих за сусіднім столиком. Тому до нас підсіли дві незнайомі жінки. Познайомившись, ми дізналися, що чоловік і жінка Володимир і Валентина, як і Оксана, з Харкова, я - з Одеси, Лєна - з Полтави, а її сусідка по кімнаті Валя - з Сум. Причому Олена і Валя виявилися і нашими найближчими сусідками - вони оселилися в номері 211.
   А який у нас був обід! Борщ, пюре з картоплі, топінамбура і селери з індичиною відбивною, салат зі свіжої капусти і помідорів чері з додаванням горіхів, фініків та інжиру. Кава, какао і чай - на вибір, тістечка з шоколадним кремом і фруктове пюре з бананів та чорної смородини, прикрашене полуницею! Справжній ресторан - і все на халяву!!!
   Після обіду до п'ятої години у нас був вільний час, і ми з Оксаною пішли на прогулянку.
  ***
   - Все анкети оброблені комп'ютером. Розробляються комплекси медикаментів, вітамінів, продуктів і так далі для усунення хронічних і застарілих захворювань.
   - А як з аналізами?
   - Пенсіонери, виявляється, як діти! Легко включилися у гру з загадуванням бажань на Кулі Щастя, сумлінно тиснуть кнопки при вході в свої номери - ніхто не скаржиться на поколювання. Зі збиранням аналізів ніяких проблем!
   - Що з шкідливими звичками?
   - Серед ста сорока чотирьох відпочиваючих курять 69 осіб, мають схильність до алкоголізму - 3, зловживають лікарськими препаратами - 8, переїдають - 26, ведуть малорухливий спосіб життя - 54.
   - Приділіть їм максимум уваги. У всі напої додайте сироватки проти куріння, алкоголізму, залежності від ліків. Тих, хто мало рухається, залучайте до конкурсів, обов'язково стежте за прогулянкою. Кольоро і звукотерапію почали?
   - Поки тільки загальні налаштовуючі хвилі. Потім, визначивши в групах захворювання, складемо необхідні симфонії - як за музикою, так і за кольором.
   - Індивідуальне лікування?
   - До вечора закінчимо розробку рецептів. На ранок до кнопок житлових номерів будуть подаватися необхідні розчини, при кожному натисканні спочатку будуть братися аналізи і одразу ж вводитися мікроін'єкції.
   - Добре, дійте!
  ***
   База відпочинку "Карнавал" розташовувалася на березі річки посеред мальовничого лісу: на одному березі ліс був сосновим, на іншому - змішаним. Всі доріжки виявилися пронумерованими: Маршрут-1, Маршрут-2 і так далі. Всього маршрутів було дванадцять.
   - Знову це число - дванадцять! Куди підемо? - Розгубилася я.
   - Давай почнемо по порядку, з першого маршруту! - Запропонувала Оксана.
   Перший маршрут йшов змійкою навколо всіх корпусів бази. Крім нашого, чотириповерхового, ми нарахували ще п'ять будівель - по п'ять, чотири і три поверхи. В одну з них, триповерхову, потягнулися всі наші волонтери.
   - Що це у них там? - Вголос подумала я.
   - Мабуть, їх просто там оселили. Повинні ж вони десь від нас відпочивати! Та й готуватися і репетирувати десь треба. - Відповіла Оксана.
   На території "Карнавалу" виявилося кілька літніх басейнів, засипаних зараз снігом, велопрокат і дитячий майданчик з гойдалками. Коли ми вже пройшли майже по всьому маршруту, побачили, що зі зворотного боку нашого корпусу прибудовано величезну куполоподібну будівлю.
   - Це що - цирк? - Здивувалася я.
   - Давай подивимося?! - Запропонувала Оксана.
   І дві жінки похилого віку полізли через замети до вікон дивної споруди. Приклавши свої носи до різнобарвного скла величезних вікон, ми спробували розгледіти, що знаходиться в середині. Але скло виявилося гофрованим і все всередині все розпливалося.
   - Зайдемо зсередини! - Вирішила я. - Тим більше, що ми вже цілком нагулятися.
   Щойно ми почали роздягатися, як по радіо знову повідомили:
   - Шістнадцять годин, шістнадцять хвилин - час загадувати бажання!
   І ми знову загадали.
   - Це, мабуть, оголошують кожну годину. - Здогадалася Оксана. - 12-12, 13-13, 14-14 і так далі.
   - Цікаво, а вночі теж будуть оголошувати? - Занепокоїлася я.
   - Подивимося... - Похитала Оксана головою. - Ну, йдемо!
   Ми пройшли коридором до кінця нашого корпусу. І вперлися у глуху стіну. Розгублено озирнувшись, я помітила вказівник на стіні: "Аквапарк". Стрілочка вказувала вниз по сходах.
   - Як я не люблю сходи! - Скрушно похитала головою Оксана. - Мої суглоби цього просто не виносять... Дивно, сьогодні вони чомусь мовчать... - Спускаючись сходами, вголос аналізувала вона свій стан. - Спускаюся, наче дівчинка!
   - А я навіть не помітила, що ми спускаємося! - Теж зазначила я. - Мабуть, кольоротерапія допомогла! Або самонавіювання, все ж таки стан щастя...
   - Ти теж помітила? Ми весь час ходимо і посміхаємося! А на душі - легко і радісно!
   - Як сказала би моя мама: щось тут не чисто. Може, нам щось наркотичне в їжу додали?
   - А може, це просто психологічний настрій - адже нам весь час говорять про щастя, та й буваємо ми в таких місцях не часто.
   - Я взагалі вперше! Йой! - Ми вже спустилися на перший поверх і опинилися біля дверей з різнокольоровим вітражем, над якими було написано: "АКВАПАРК КАРІБИ". - Зайдемо?
   - Ну не дарма ж ми сюди йшли! - І Оксана рішуче натиснула на ручку дверей.
   Всередині були джунглі. Безліч екзотичних ліаноподібних рослин звисали над басейнами, відокремленими один від одного доріжками і майданчиками для відпочинку, заставленими пластиковими кріслами і ліжаками.
   - Ух ти! І що далі? - Оксана зупинилася просто у дверях і захоплено дивилася вперед.
   Я озирнулася на неї і помітила, що поруч з дверима сидить і, посміхаючись, дивиться на нас якийсь чоловік у білих брюках і білій футболці з написом "волонтер".
   - Доброго дня! - Чоловік, зрозумівши, що його помітили, встав. - Я місцевий рятувальник. Вадим. Хочете поплавати?
   - Йой, а я купальника не взяла... Нам же не казали, що тут є басейн. - Я була засмучена - так люблю плавати, і на тобі!
   - Нічого страшного! - Поспішив заспокоїти мене рятувальник Вадим. - У нас є купальники будь-якого розміру і на будь-який смак! Можна купити, а можна взяти напрокат. Подивитеся?
   Приголомшені його напором, ми пішли за ним у бічні двері. Там виявився магазинчик плавального приладдя. Ми почали розглядати купальники і простирчали в магазинчику біля півгодини. Часу на плавання залишалося зовсім мало.
   - А як же... - Розгубилася я, тримаючи в руках чудовий синій з білою окантовкою суцільний купальник.
   - Забирайте, забирайте! - Відгукнувся Вадим. - Ми відкриті цілодобово, приходьте, коли будете вільні! Поплаваєте, подумаєте, а потім і вирішите - купувати купальники або покористуватися і залишити!
   - А що, так можна? - Не повірила Оксана. - Просто комунізм якийсь!
   І ми з обновками знову пішли до сходів. Не знаю, як ми піднялися. Просто не помітила. Ніякої важкості у ногах, ніякого болю у суглобах. Залишивши обновки в номері, ми попрямували до Великого Залу, що знаходився на третьому поверсі. На нашому поверсі, прямо під залом і над кафе "Венеція" ми помітили якісь темні двері.
   - У нас ще є п'ятнадцять хвилин. - Зупинилася я. - Може, подивимось, що знаходиться тут?
   - Подивимось! - Легко погодилася Оксана.
   А "тут" виявився величезний ігровий зал: і боулінг, і міні-гольф, і більярд, і столи - шахові, шашкові, картярські... І лото, і ігрові автомати...
   - Рай для ігроманів! - Констатувала Оксана. - Але нам ніколи!
   Тепер у Великому Залі всі стільці були розставлені в два ряди по периметру, залишаючи в центрі величезну вільну площадку. Ми пройшли і сіли в передньому ряду ближче до центру залу.
   Поки всі розсілися, поки перездоровалися з уже знайомими - сусідами по номерам, сусідами по столу, сусідами по автобусу... Вийшла ведуча і оголосила, що подорож за щастям триває.
   - Всі ви знаєте, що для зміцнення здоров'я важливо вести рухливий спосіб життя. - Почала вона. - Але фізкультурою і спортом ми вас займатися не змусимо. А тому пропонуємо потанцювати!
   На майданчик вибігли чотири пари волонтерів в бальних нарядах і почали танцювати вальс. Прекрасно танцювали! Ними можна було милуватися і милуватися. Але не тут то було!
   - Сьогодні після вечері, о 19-30, у нас буде Вечір Вальсу і Романсу! А щоб ви відчували себе у своїй тарілці, саме зараз ми відкриваємо школу танців! Прошу всіх встати!
   В цей час по радіо знову оголосили:
   - 17 годин 17 хвилин! Час загадувати бажання!
   Ми загадали і нас почали вчити танцювати. Колись я непогано танцювала, але за роки, що пролетіли... Коротше, вчитися довелося заново. Волонтери показали нам основні рухи для пар чоловік-жінка, для пар жінка-жінка, для пар людина-палиця, для самотніх танцюристів, для групових танців... Я й не знала, що вальс можна танцювати в групі або наодинці! Волонтери підходили то до одних, то до інших, показували, направляли, радили... Різні вальси змінювалися один іншим, а ми все кружляли, кружляли й кружляли...
   - Школа танців закривається! - Раптом оголосила ведуча Олена і музика змовкла. - За п'ятнадцять хвилин чекаємо вас всіх у кафе "Венеція" на святкову вечерю! Але перед тим, як ви розійдетеся, пропоную всім бажаючим записатися на виступи! На Вечорі Вальсу і Романсу кожен може заспівати якийсь романс. Підходьте, записуйтеся!
   Кілька людей одразу ж підійшли до неї.
   - Ти співати вмієш? - Запитала мене Оксана.
   - У мене немає ні слуху, ні голосу, один суцільний талант! - Зі сміхом відповіла я. - Але співати я хочу.
   - Я б могла заспівати "Калитку"... - Оксана не могла зважитися.
   - А я заспіваю "Очі чорні"! - Раптом ляпнула я.
   - Ти ж не вмієш співати!
   - Співати-то я вмію, тільки не всім мій спів подобається. - Відповіла я. - Але співати я буду не за себе, а за якогось чоловіка, можливо басом.
   - Як це?
   - Ну, співати від себе мені не дозволяють комплекси. Через них я не потрапляю в ноти. А коли я придурююся і співаю за когось іншого, у мене все виходить.
   - Пародуєшь, чи що?
   - Ага, тоді комплекси думають, що це не я, а хтось інший. І якщо цей хтось сфальшує, винна не я, а він.
   - Як у тебе все складно... Тоді я точно заспіваю! - І Оксана рішуче пішла записуватися. Я задріботала за нею.
   Записавшись, ми спустилися на перший поверх. Тепер столи в "Венеції" були розставлені по іншому: довгими паралельними рядами, розташованими по дві сторони від двометрового проходу. Ми з Оксаною сіли ближче до проходу і я, як завжди, почала перераховувати. На нашому "березі" проходу стояло шість столів по дванадцять чоловік за кожним. На іншому березі - так само. Всього дванадцять столів по дванадцять чоловік. "Знову дванадцять" - подумала я, роздивляючись страви на столі. Чого тут тільки не було! І м'ясні шашлички, і різні салати, і млинці з грибами, і рибні рулетики, і запечена картопля, і...
   - Увага! - Раптом пролунав густий чоловічий бас. Я озирнулася і побачила в проході молоденького хлопчика з ріденькою борідкою - років двадцяти-двадцяти двох. - У нас сьогодні банкет на честь вашого приїзду! Їжі ми приготували багато і різної, тільки пам'ятайте, що ввечері ви ще маєте танцювати!
   І в цей час прозвучало:
   - 18годин 18 хвилин! Час загадувати бажання!
   Поки ми загадували, офіціанти піднесли нові страви. З'явилися порційні жульени, голубці, смажені банани з курятиною, паштетні кульки в кокосовій стружці з какао-порошком...
   Якийсь час пішов на те, щоб усе спробувати, і раптом погасло світло. У повній темряві зазвучала італійська музика і почали запалюватися зірки на небі... Ну, звичайно ж, не зірки, а маленькі лампочки на стелі, але все одно було дуже романтично.
   Якби я не сиділа так близько до проходу, я б і не помітила, як підлога почала роз"їжджатися і в проході заплюскотіла вода. Кілька секунд - і дві половини залу розділив справжній канал! Було темно і урочисто, лише "зірки" відбивалися у воді. Всі завмерли і дивилися на воду. Ну, уявіть: я і в думках не допускала коли-небудь опинитися у Венеції, а тут і Венеція на стінах, і канал з водою під ногами, і зірки над головою, і субтропічні аромати у повітрі, і венеціанська пісня звідкись здалеку... І тут крізь ворота, що розкрилися на одному з намальованих будинків, в канал виплила велика гондола, по бортах якої загорілися яскраві смолоскипи! Гондольєр на кормі гондоли продовжував співати, зрідка піднімаючи весло, а на самій гондолі... - як на столі, лежав величезний торт! Всі так і ахнули!..
   Не знаю, як саме на носі гондоли виникли двоє офіціантів - теж в костюмах гондольєрів. Мабуть, вони лежали там нерухомо, і в темряві їх не можна було одразу помітити. Вони почали нарізати торт шматочками, викладати їх на тарілки і віддавати іншим офіціантам, які підійшли до берегів каналу, щоб розносити тарілки нам.
   - Зверніть увагу на те, що вага нашого торта становить тридцять шість кілограмів - три рази по дванадцять! - Пролунав голос басовитого юнака. - Якщо ви захочете добавки - не соромтеся! Офіціанти піднесуть вам ще! Знову спалахнуло яскраве світло і ми взялися за десерт.
   Я з'їла два шматочки - більше не змогла, хоча очі ще їли б і їли, такий він був смачний. Деяким особливо сильним вдалося здолати по три шматочки, і тільки один чоловік з густими сивими волоссям і об"ємним черевцем зумів з'їсти чотири.
   - Все було дуже добре. - Піднявшись, на весь зал заявив він, але у мене все ж є претензія до кухні!
   Всі перезирнулись: які тут можуть бути претензії?
   - Все б нічого, але не вистачало ікри чорної, ікри червоної і ікри заморської баклажанної! - Випалив він.
   Всі так і зареготали!
   - Не переживайте, ікра буде! - Тут же відповів хлопець з дорослим басом. - Тільки не в сьогоднішньому меню. А зараз, якщо ви більше нічого не хочете...
   - А що, є ще щось? - Відгукнувся голосом Вінні Пуха чоловік з черевцем.
   - На жаль, більше нічого. - В тон йому голосом Кролика відповів хлопець.
   - Ну тоді...
   - Тоді у вас є півгодини, щоб переодягнутися у святкову одежу! О 19-30 ми запрошуємо вас на Вечір Вальсу і Романсу!
   Переодягаючись у вечірні сукні, ми знову загадали бажання о 19-19. Я одягла довге, до підлоги, червоне оксамитове плаття і червоні туфлі на підборах (ох, і давненько ж вони не виглядали з коробки!), повісила на шию кулон з червоним каменем, одягла таку ж каблучку і нафарбувала очі.
   Оксана одягла темно-синє плаття до середини ікри, повісила зверху срібний ланцюжок, вклала феном волосся і збризнула його лаком. Всі такі ошатні і красиві, скинувши з душі по парі десятків років, ми піднялися у Великий Зал. Як не дивно, незважаючи на безліч з'їденої їжі, в тілі відчувалася легкість і хотілося танцювати.
   Бал відкрила молодь. Потім танцювали всі ми. Мене запрошували і чоловіки, і жінки, я теж когось запрошувала, танцювала не тільки в парах, але і в групах та сама, ширяючі у своїй шикарній сукні по всьому залу, як двадцятирічна дівчинка. Танці переривалися вокальними паузами, коли всі бажаючі могли представити глядачам свої романси. Оксана заспівала чудово. Її "Калитка" відрізнялася від тієї, яку співала Нані Брегвадзе, але була дуже чуттєвою і ніжною. Потім вийшов чоловік в масці і заспівав арію з "Містера Ікса". Мені дуже сподобалися виступи двох жінок з гітарою, а також подружжя, яке цього року відзначило шістдесятиріччя з дня весілля. Не дивлячись на вік, вона була прекрасна в ніжній довгій сукні, яка переливалася від блакитного до рожевого, а він - мужній і прямий, з густою сивою чуприною, в смокінгу з метеликом і з неймовірно густим басом.
   Я теж заспівала басом "Очі чорні", наслідуючи циганський ансамбль - і за співака, і за танцівницю. Всі сміялися, я раділа і була щаслива. Ми всі знайомилися, обмінювалися враженнями, танцювали... Час від часу нам нагадували, що сьогодні Міжнародний день обіймів, і ми всі обіймалися.
   Коли бал закінчився, виявилося, що вже пів на одинадцяту. Втоми не відчувалося, але прийнявши душ і ковзнувши під ковдру, я одразу ж заснула. Без снодійного!
  ***
   - Показання?
   - У деяких підвищився тиск майже до критичного, але вони цього не помітили. У деяких відзначається тахікардія і аритмія. Інших загострень не виявлено.
   - Запустіть до вентиляцію коктейль із заспокійливого, стабілізуючого тиск, трохи знеболюючого і загальнозміцнюючого. На ранок починайте підготовку до омолодження - в повітря додайте гідрохінон з цинком, а в ін'єктори - суміш цинко-гидрохінона і витяжки з плазми молодої крові...
   - Питання є?
   - У мене питання з тренінгів. Чи треба пояснювати нашим підопічним, що процес старіння багато в чому обумовлений окислювальним стресом, для боротьби з яким рекомендуються антиоксиданти, що містяться в ягодах, фруктах і овочах?
   - Я думаю, про це варто тільки побіжно нагадати.
   - А я думаю, треба підкреслити, що нейтралізучий вільні радикали ефект мають також чай, кава, червоне вино і шоколад, а також жирна морська риба - оселедець, скумбрія, та ж червона і чорна ікра, і, не менше ніж ікра, лляна олія.
   - Пропоную рекомендації щодо правильного харчування потім роздати всім бажаючим у вигляді роздруківок.
   - Чи треба уточнювати, що головним елементом цих антиоксидантів є цинк і гідрохінон, що імітують дію ферменту супероксиддисмутази, при якому супероксид метаболізується і стає нешкідливим, не скорочуючи теломери?
   - А ось цим не варто забивати їм голови! Досить перерахувати корисні продукти.
  
  Глава 3. День другий - четвер.
   Прокинулася я о сьомій годині ранку. Сніданок, казали, буде о 8-30. У мене було півтори години вільного часу, тому я вирішила відправитися в аквапарк. Поки я приводила себе в порядок, прокинулася Оксана.
   - Ти куди? - Піднялася вона на подушці, коли я вже збиралася виходити.
   - Хочу поплавати.
   - Ой, я теж хочу! Зачекай мене!
   - Чекати не буду - не хочу втрачати часу. Доганяй! - І я вийшла з номера.
   Зазвичай я ходжу, як солідна дама. Але сьогодні я просто мчала, як якась дівчинка, іноді навіть перескакуючи через сходинки!
   - Привіт, Вадим! - Кинула я рятувальнику, скидаючи на лежак, що стояв поблизу, халат.
   - Я не Вадим, я Єгор. - Відповів рятувальник зовсім молодим голосом.
   - Ой, вибачте, я в басейн не одягла окуляри, а бачу погано. - Почала виправдовуватися я.
   - Нічого, я звик. - Розсміявся хлопець. - Вам від мене потрібна допомога?
   - Ні, я прекрасно плаваю! - Гордо похвалилася я. - Живу в Одесі, без моря навіть життя собі не уявляю, тому в сезон плаваю по два кілометри на день!
   - Овва! - Здивувався Єгор. - Хотілося б і мені в вашому віці... Ой, вибачте...
   - Нічого! У моєму віці можна вже говорити і про вік! - І я стрибнула у воду.
   Коли я пропливла два рази туди і назад в дванадцяти метровому (знову 12!) басейні, з'явилася Оксана. Ми стали плавати разом туди і назад, поки о 8 годині 8 хвилин не довелося загадувати бажання.
   - Ну все! - Загадавши все, що хотіла, і відкривши очі, сказала я. - Пора збиратися до сніданку.
   Ми вилізли з води, попрощалися з Єгором, і весело розмовляючи, підстрибом піднялися на другий поверх до свого номеру. Вже біля номера я почула дзвін мобілки.
   - Ой, це мій! - Вигукнула я, квапливо притискаючи руку до скануючого екрану. - Я його на ліжку забула!
   Телефонувала мама:
   - Ти чому ввечері не подзвонила? Ми ж турбуємося!
   - Спочатку не було коли а закінчилося все вже о пів на дванадцяту - не хотіла вас будити.
   - Ну, як ти там?
   - Все в порядку. Відчуваю себе бадьорою, молодою та здоровою. Щойно повернулася з Карибів - так аквапарк називається. Зараз переодягнемося і підемо снідати до Венеції - це наше кафе. А взагалі вся наша база називається "Карнавал".
   - А чим ви там займаєтеся?
   - Мам, мені ніколи! Потім все розповім! Бувай!
   - Ну, ти дзвони.
   - Гаразд.
   Переодягнувшись у зручні штани і светри, ми вирушили до "Венеції".
   - Люблю подорожувати! - Жартувала я. - З ранку поплавали на Карибах, снідати йдемо до Венеції, цікаво, куди нас сьогодні ще занесе?
   Сніданок був організований як шведський стіл. Столики стояли по одному, на чотирьох чоловік, а на великому столі біля стіни, стилізованому під гондолу, в термо-контейнерах стояли різні страви. Всі контейнери були підписані: тушкована капуста з куркою, тушкована картопля з грибами, гречана каша з печінкою, омлет з беконом, млинці з сиром, капустяний салат з помідорами і горіхами, вівсяні пластівці з інжиром і фініками, молоко, чай, кава, какао, соки, мінеральна вода... На окремому столику стояли розкішні вази з сухофруктами, з чищеними горіхами, соняшниковим та гарбузовим насінням, з нарізаними бананами, ананасами, апельсинами і з шоколадними цукерками.
   Спробувати хотілося все! І дехто навіть намагався це зробити. Мені вдалося здолати лише ложку тушкованої картоплі і ложку капусти, один млинець, ложку салату і дві чашки молока. Сухофрукти, горіхи і насіннячка я насипала в стаканчик, жменю цукерок сховала в сумочку, а трохи свіжих фруктів вирішила з'їсти по дорозі на тренінг.
   Доторкнувшись руками до Шару Бажань в нашій "лабораторії", ми загадали свої бажання і розсілися по місцях. Увійшла Настя.
   - Доброго дня! Вітаю вас всіх зі святом! - Прямо з порогу почала вона.
   Ми здивовано перезирнулися: яке ще свято?
   - У житті завжди є місце для свята! - Пояснила Настя. - І кожен день треба жити, наче святкуючи. Тоді і відчуття щастя не буде вас залишати. Але сьогодні дійсно святкова дата. Може, хтось знає, яка?
   Виявилося, що сьогодні, п'ятого грудня - Міжнародний день волонтерів. Ми всі дружно привітали Настю і побажали їй успіхів в її потрібній справі та задоволення від зробленого.
   - Дякую! - Подякувала Настя. - Щоб бути волонтером, не обов'язково докладати якихось особливих зусиль. Сьогодні ви всі станете трохи волонтерами - ввечері ми візьмемо участь в благодійному Концерті-Лотереї на користь інвалідів. Продумайте заздалегідь, що б ви могли виконати: пісні, вірші, монологи... А зараз - друга сходинка до щастя. Хто пам'ятає, що це за щабель?
   Ми зашушукалися, пригадуючи, що нам розповідали.
   - Молодість! - Вигукнула я, перекриваючи загальний шум голосів. - Мені для щастя не вистачає молодості.
   - От про молодість ми сьогодні і поговоримо. - Погодилася Настя.
   - Де вона, моя молодість! - Скрушно зітхнув лисуватий дядечко. - Розбилася, як чашка...
   - Над розбитою чашкою не варто ридати! - Бадьоро відгукнулася Настя. - Треба просто викинути осколки і вимити підлогу! І придбати нову чашку!
   - У сенсі, нову молодість? - Обережно поцікавилася Нелла Григорівна.
   - А чому б і ні?! - Обернулася до неї Настя. - Сьогодні ми будемо повертати собі молодість!
   - Ну, це з області чудес! - Розсміявся хтось.
   - Як казав Ейнштейн, є тільки два способи прожити життя. Перший - так, ніби ніяких чудес не буває, а другий - так, ніби все на світі є дивом. Той, хто живе першим способом, дуже швидко перетворюється на старого. А якщо жити, вірячи в чудо, ми продовжимо молодість, а отже, і щастя! І бути молодим душею, це не означає, бути наївним і дурним. Ви самі скоро в цьому переконаєтеся.
   Настя розповіла нам про продукти, які продовжують молодість, сказала, що омолодженню сприяють здорові звички - прогулянки, сон, фізичні вправи, мистецтво - не тільки його творіння, а й відвідування концертів, музеїв і виставок, а також психологічний настрой.
   Серед безлічі вправ для омолодження мені сподобалася ранкова гімнастика для обличчя "Геть зморшки!", яку можна робити при умиванні, лежача "Зарядка для ледачих", яку можна робити, не встаючи з ліжка і вправу-настрій "Легкою ходою".
   Нагадавши, що наш мозок сприймає колір так само, як шлунок - їжу, Настя розповіла, що впливаючи на райдужну оболонку ока, колір збуджує певні рецептори. Коротше, якщо знати, які кольори як діють, можна змусити працювати організм на омолодження.
   З кольорів для омолодження найбільше підходили червоний, що пробуджує фізичну енергію, життєлюбність і збуджує розум; жовтий, який надає поштовх новим ідеям; і помаранчевий, що збільшує бадьорість, радість і емоційність. З кольорового паперу цих кольорів і відтінків ми робили квіти, якими потім повинні були прикрасити зал. Найбільш вдалі екземпляри нашої творчості Настя відібрала для продажу на аукціоні і для подарунків для будинку інвалідів. Ми з Оксаною дуже зраділи, коли і по одній з наших квітів виявилися гідними уваги. Приємно усвідомлювати, що справа твоїх рук можна буде комусь подарувати!
   О 12-12, загадавши, як і належить, бажання, я вирушила на прогулянку. На цей раз одна - Оксана домовилася з жінкою, що грає на гітарі, прорепетирувати кілька пісень для концерту.
   На вулиці було тихо і тепло. Рідкісні сніжинки падали на підталі доріжки, роблячи їх мокрими. Я почала огинати наш корпус, маючи намір пройтися по другому маршруту, як знову побачила низку волонтерів, що прямували до триповерхового корпусу. "Цікаво, а чим вони там займаються?" - подумала я і, ховаючись за конструкціями, що траплялися на шляху, - за лавкою, за альтанкою, за металевою копією Ейфелевої вежі, за стендом-планом бази "Карнавал", - почала підкрадатися до вхідних дверей корпусу волонтерів.
   Двері, стримувані тугою пружиною, подавалися дуже важко. Втиснувшись у вузьку щілину, я не втримала їх і вони голосно грюкнули. Я аж присіла від несподіванки. Але ніхто не звернув на стукіт уваги і не вискочив у коридор. Напевно, подумали, що це хтось із волонтерів.
   За кілька кроків від входу на вішалці висіли білі халати, на полиці стояла коробка з медичними масками, а під полицею - з бахілами. Дух авантюризму, який не давав мені спокою в молодості, заволодів мною з новою силою. Підкоряючись йому, я одягла халат, маску і бахіли і пішла далі.
   Біля дверей з написом "ШЕФ" висів розклад. Придивившись до нього, я впізнала вчорашній і сьогоднішній розпорядки. "Дуже добре знати все наперед" - подумала я і почала копатися в сумочці, шукаючи там папір і ручку. В одній з кишень я виявила маленький блокнотик, а в футлярі для окулярів - ручку. Щойно я почала переписувати розклад на завтра, як із сусідньої двері з написом "СОЦІОЛОГ" вийшла висока молода жінка з короткою білявою стрижкою, як у Мерілін Монро, і в морквяному діловому костюмі.
   - А де ж твоя роздруківка? Загубила?
   Я кивнула.
   - Нічого, я зараз винесу нову! - Вона зникла в кабінеті і майже одразу ж повернулася з кількома аркушами паперу, скріпленими степлером. -Поспішай, всі ваші вже святкують в "Дорадчій"! - І вона махнула кудись в дальній кінець коридору.
   Довелося йти туди. Розглядати написи над дверима я боялася, не знаючи, чи стоїть ще в коридорі та симпатична блондинка. "Нічого! Проте у мене вже є розклад!"- раділа я, вловлюючи шум сміху і розмов, які все посилювалися. Підійшовши до дверей "Дорадчої", я, відкривши маленьку шпаринку, зазирнула в неї. За дверима було весело. Майже всі волонтери сиділи за круглим столом, на якому були виставлені закуски і вино. "Ага, святкують День волонтерів!" - подумала я - "Треба, щоб мене не застукали, а то доведеться знімати маску і мене впізнають". Я обережно озирнулася - блондинки в коридорі не було. В цей час до дверей, до яких я заглядала, хтось наблизився зсередини. Не довго думаючи, я моментально відскочила до протилежної стіни і прошмигнула в якісь двері. Це виявився ліфт. Начебто, ні на яку кнопку я не натискала, але ліфт раптом тихенько загарчав і поїхав донизу. "Нічого собі, тут і підземелля є!" - промайнула в голові думка - "Сподіваюся, нічого страшного я там не виявлю".
   Ліфт зупинився, дверцята відчинилися, я обережно визирнула - нікого. Крадькома, як злочинець в кіно, я пішла вздовж стінки. Раптом просто переді мною відчинилися двері, звідти вийшов чоловік у білому халаті і масці, помітивши мене, притримав двері, пропускаючи. Мені не залишалося нічого іншого, як увійти. Чоловік закрив двері ззовні і пішов.
   Я стояла в лабораторії. Посеред неї і уздовж стін розташовувалися столи з якимись колбами, пробірками, чашками Петрі та іншим хімічно-медичним начинням. На всіх стінах висіли пласкі екрани комп'ютерів, біля найбільшого булькотів якийсь апарат зі скляними зміївиками, колбами і переходами. Три лаборанта в масках, не піднімаючи голів від своїх приладів, щось робили. Я, як ні в чому не бувало, пішла вздовж стін, розглядаючи діаграми на екранах. Хтось кашлянув. Я застигла біля екрану і, піднісши до очей блокнот і ручку, стала ніби звіряти дані з графіків: рівень ендорфіну..., відсоток окситоцину..., дофамін, вазопресин, серототін... Ці слова мені ні про що не говорили.
   - Додай трохи окситоцину і гідрохінону з цинком і обмеж адреналін. - Підійшов до мене ззаду один з лаборантів. - А то у наших пенсіонерів замість щастя агресія розіграється. - І він вказав на якісь краники.
   Я придивилася і побачила, що під цілим рядом краником знаходяться написи. Відшукавши написи "окситоцин", "адреналін" і "гідрохінон + цинк", я трохи повернула перший і третій вправо, а другий ліворуч.
   - В самий раз! - Підтвердив мої дії лаборант. - А тепер постеж за моїми, мені в туалет треба вискочити. - І він махнув рукою у бік столу біля правої стіни. - Тримай на такому ж рівні.
   Я кинула погляд на "свій" екран, помітила розташування графіків і пішла до зазначеного столу. Спочатку там було все майже так само, як і на "моєму", але потім раптом почав йти в гору вазопресин.
   - А що буде, якщо вазопресин підвищиться? - Задала я питання лаборанту, який сидів трохи далі.
   - У наших клієнтів буде затримуватися рідина, почнуться набряки та й купа різних захворювань проявиться. - Не повертаючи голови відповів той.
   Я прикрутила вазопресин. "Цікаво, а куди це все подається?" - подумала я і уважніше придивилася до екрану. У його верхньому лівому кутку було написано: "Група Љ6 - Сині", а потім йшли прізвища та імена. Я порахувала - рівно дванадцять. Ще раз глянувши на екран і зазначивши, що всі свідчення тримаються в потрібних межах, я знову пішла вздовж стін. Знайшовши комп'ютер з написом "Група Љ3 - Помаранчеві", я побачила в списку своє прізвище. Навпроти всіх прізвищ однаково світилися блакитні вогники, а навпроти мого вогник був білим. "Це тому, що мене там немає" - зробила я висновок - "От помітять!... А може, я ще на прогулянці!" - я глянула на годинник і побачила, що наближається час обіду. - "Хоча з прогулянкою вже пора закінчувати".
   Тільки я зібралася виходити, як до лабораторію увійшов той чоловік, який відкривав мені двері.
   - Почекай! - Зупинив він мене вже майже в дверях. - Скоро обід, допоможи завантажити в напої серотонін і гідрохінон з цинком.
   - Що будемо робити з ендорфіном? - Повернувся до нього інший лаборант.
   - Короткотривалого радості і ейфорії сьогодні до вечора більше не треба. Нехай старички трохи заспокояться. Порадуємо їх увечері. - І він пропустив мене в двері поперед себе.
   Ми вийшли і пішли до лабораторії, що знаходилася через пару дверей від першої. Тут на екрани були виведені столи з напоями. Я впізнала наше кафе "Венеція".
   - Ти підкрути ті столи, а я ці. Додай серотонін на два ділення, а ендорфін зменшуй на три! І ще, сьогодні день омолодження, тому гідрохінон з цинком - на п'ять додавай. - І він почав підкручувати крани біля ближніх комп'ютерів. Я пішла в дальній кут, підкрутила потрібні крани і подивилася на екран: у мене були чай, кава і цитрусово-полуничний сік. Поки я підкрутила три комп'ютери, мій "шеф" встиг підкрутити всі інші.
   - Ну все! Встигли! Зараз наші старички повалять на обід. Можеш відпочити.
   Я вискочила за двері і помчала до ліфта. Пара секунд - і я на першому поверсі. Пробігаючи коридором до виходу, боковим зором відзначала написи на дверях: ПСИХОЛОГ, ЕКОЛОГ, БІОЛОГ, ДОКТОР, вже знайомі "СОЦІОЛОГ" і "ШЕФ"... Насилу потягнула на себе ручку дверей, протиснулася назовні і помчала до нашого корпусу. Так швидко я вже давно не бігала! Всього за три хвилини я влетіла в номер, скинула куртку і шапку, перевзулася в тапочки і побігла до "Венеції". Я виявилася не останньою, за мною в кафе увійшли ще кілька людей. Плюхнувшись на стілець біля Оксани, я, взявши в руки ложку і помішуючи курячий бульйон з плаваючими в ньому шматочками м'яса, запитала, ні до кого не звертаючись:
   - А що таке ендорфін, окситоцин, серотонін і дофонін, здається?
   - Не дофонін, а дофамін. Це гормони щастя. - Відповіла миловидна пенсіонерка з нашої групи.
   - Звідки Ви знаєте? - Здивувалася я.
   - Я більше сорока років пропрацювала фармацевтом. - Гордо відповіла та.
   - А ці гормони не шкідливі?
   - Та що ви! Та якби ж у нас було достатньо цих гормонів, ми б були щасливі і, напевно, ніколи не хворіли!
   - А ось ще... гідрохінон і цинк?
   - Це чудова комбінація! Якби ми навчилися постачати потрібну кількість цих елементів до нашого організму, ми б могли не старіти! Сам по собі гідрохінон відповідає за смак і запах, але в поєднанні з цинком імітує дію ферменту супероксиддисмутази. Цей фермент не дає теломерам клітин зменшуватися і організм не старіє.
   - Здорово! - Вигукнув Володимир. - От би нам це до обіду подавали!
   "Ну слава Богу! Отже, можна їсти!"- полегшено зітхнула я і опустила ложку в тарілку.
   Після обіду у нас була пара годин вільного часу. Його я витратила на вивчення розкладу і аналіз того, про що дізналася. Виходило, що "Лабораторія щастя" - це не просто гра для створення гарного настрою, а дійсно лабораторія. І нам дають різні гормони і препарати. Якщо вчора був день здоров'я, то нас, мабуть, оздоровлювали. Сьогодні день молодості - і нам додали омолоджуючих препаратів. Як вони це роблять? Ну, еліксир молодості я сама додавала в напої. А як додаються інші речовини? Ну, хоча б ті, які я контролювала в першій лабораторії? Адже там процес йде постійно... Треба буде дізнатися все досконально...
   - Що ти там вивчаєш? - Запитала, повернувшись з прогулянки, Оксана.
   - Та от, розклад занять роздобула... - Показала я на розкладені переді мною паперці.
   - Цікаво, і що ж нас чекає зараз?
   - А зараз у нас будуть уроки молодості. - Відповіла я. - Пора збиратися.
   Спочатку Настя запитала:
   - Як ви думаєте, що означає "бути молодим"?
   - Не хворіти!.. Виглядати на двадцять п'ять років!.. Мати бажання, устремління, готовність до змін... - Почали ми висувати свої версії.
   - Уміння ризикувати... Жити так, як хочеться, а не як треба... Цінувати те, що маєш... Розвивати свої таланти... Нічого не боятися... Думати про хороше... Робити добро... Любити...
   - Давайте згадаємо, якими ви були. У вас було бажання подорожувати?
   - Так!
   - І зараз би подорожували, але...
   - То здоров'я підводить, то пенсії не вистачає...
   - Ви були романтиками?
   - Ще якими! Пам'ятаю, я в гуртожиток до своєї майбутньої дружини по водостічній трубі на п'ятий поверх залазив тільки, щоб кинути у вікно букет!
   - А я серенади співав... А її мама одного разу на мене з глечика воду вилила...
   - А я...
   - От давайте і запишемо свої романтичні спогади на папері. - Роздала Настя нам листи і ручки.
   Потім ми написали, куди б хотіли відправитися подорожувати і на чому. Я написала, що мій улюблений вид транспорту - дирижабль, на якому я хочу відправитися в кругосвітню подорож. А що? Все одно моє здоров'я подорожувати не дозволить, так хоч помрію... Потім ми уявляли себе молодими і складали план досягнень на п'ятдесят років наперед. Зрозуміло, я стала відомим письменником. Потім ми знову "Пірнали у веселку" - танцювали в кольорових потоках світла. Тепер-то я знала, що всі ці тренінги не просто так. Думаю, що підібрані сьогодні кольори сприяли омолодженню.
   Потім ми прийшли до висновку, що особливе задоволення приносить не тільки отримання подарунків, а й уміння їх дарувати. Тому вирішили зробити подарунки для інвалідів. Нам принесли кілька коробок з різними матеріалами і інструментами і запропонували спорудити щось від душі. Покопавшись в коробці, я вибрала кілька клаптиків тканин, голку, нитки і пошила з усього цього невеликого забавного кошенятка. Він у мене вийшов сіро-блакитного кольору, з білими лапками і "краваткою", з рожевими вушками і червоним язичком. Очі я зробила великі і зелені, а пухнастий хвіст з білого штучного хутра загинався ковбаскою над спиною аж до голови.
   В кінці ми збирали пазл: посеред галявини. з квітів, викладених на траві, вийшов вислів:
  "Бажання треба здійснювати! Інакше не варто бажати!"
   Загадувати щогодини бажання вже увійшло у звичку. а ці два дні я вже стільки всього собі назагадувала! До моїх перших бажань додалися і подорожі, і зйомки в кіно, і успіхи в онуків, і... Напевно, за все життя стільки не бажала. Тепер треба, щоб мої бажання почали здійснюватися.
   Після вечері, знову у вигляді "шведського столу", ми переодяглися до концерту і допомогли волонтерам прикрасити зал зробленими нами квітами. Всі стіни зарясніли червоними, жовтими, помаранчевими квітами всіляких форм і відтінків. Стільці знову були розставлені рядами.
   Ми з Оксаною, познайомившись вже з багатьма, зайняли цілий ряд для себе і Олени, Валі, Ніни та Неллі Григорівни - всього шість місць. Дванадцять рядів з проходом посередині - в кожному ряду по дванадцять чоловік, усюди це число дванадцять...
   Відкрили концерт волонтери, а продовжили всі бажаючі. Причому, щоб виступити, треба було купити лотерейний квиток. Всі гроші від лотереї повинні будуть відправити в будинок для інвалідів. За двадцять гривень я купила квиток і отримала свій виграш - червону вовняну нитку, до якої була прикріплена металева вісімка - знак нескінченності. На знаку було викарбувано напис: "Нескінченність можливостей".
   - О бачите! - Сміючись і зав'язуючи цю нитку-браслетик на моїй руці, сказала дівчинка-волонтер. - У вас тепер є нескінченність можливостей для здійснення своїх бажань на шляху до щастя!
   Оксана, витягнув квиток слідом за мною, отримала такий же браслетик, але з металевим сердечком. На одній стороні сердечка було написано: "Любові", а на іншій: "Всі віки покірні".
   - У будь-якому віці серце повинно бути відкрито для любові! - Прокоментував її виграш хлопець, що стояв поруч з дівчиною. - А ваші гроші підуть до будинку інвалідів і людей похилого віку.
   Відчуття того, що ми допомагаємо людям похилого віку, ще більше вселяло впевненість у нашій молодості. А скільки талантів відкрилося серед тих, хто приїхав в "Карнавал"! Тут були і колишні професійні артисти, і учасники самодіяльності, і любителі: співаки, музиканти, актори, балерини, танцюристи, читці, міми, фокусники... Оксана знову співала, а я показала пантоміму. Крім того були різні пісенні і танцювальні конкурси для тих, хто не хотів брати участь в концерті, причому всі конкурсні пісні були зі словами "Щастя" і "Молодість".
   Закінчився концерт о пів на одинадцяту. Вже засинаючи, я подумала: "До речі, всі необхідні речовини можна запускати і через повітря..."
  ***
   - На ніч можна дати ударну дозу омолодження. Давайте додамо в повітря коктейль для спокою, умиротворення і мрійливості. Завтра день "Мрії", тому на ранок треба збільшити дози для бадьорості і радості. Як там наші "важкі"?
   - Вони вже почали брати участь у конкурсах, виходять на прогулянки і стали не такими важкими на підйом. Вечеря показала, що жадібність до їжі поступово знижується. Тепер кількість набраної їжі перевищує норму тільки у двох клієнтів.
   - Добре. Як інші?
   - Апетит нормальний, все в межах норми. Стрибки тиску припинилися, але деякі за звичкою ще приймають ліки. Зараз всі датчики показують спокійний сон.
   - Ну, тоді і нам - відбій! Хто чергує біля комп'ютерів?
   - Серьога і Ніна.
   - Бажаю всім нам на добраніч!
  
  Глава 4. День третій - п'ятниця.
   Прокинувшись вранці, я, звірившись з розкладом, зазначила, що сьогоднішній день буде присвячений темі "Мрія" і закінчиться Гавайською Вечіркою. Помріявши трохи в ліжку і дочекавшись, поки прокинеться Оксана, я вирушила "на Кариби". Оксана вийшла разом зі мною.
   Залишивши свої відбитки на екранчику біля замка, ми раптом зіткнулися в коридорі з Оленою і Валею з сусіднього номера.
   - Ви куди в такому вигляді? - Запитала Олена, розглядаючи наші халати.
   - На Кариби, поплаваємо перед сніданком. - Відповіла я.
   - Які ще Кариби? - Не зрозуміла Валя.
   - Тут є аквапарк! Тропічна рослинність, різні басейни, водні атракціони! - Почала перераховувати Оксана.
   - Я теж хочу в аквапарк! Тільки у мене купальника немає. - Стало прикро Олені.
   - І в мене. Якби ж я знала!.. - Підхопила Валя.
   - Ой, та там цих купальників - завались! І навіть грошей платити не треба: вибираєш будь-який, плаваєш, а потім можна або залишити, або викупити. - Пояснила Оксана.
   - Тоді ми з вами! - І "дівчата" побігли за нами.
   - А куди ви йшли? - Перескакуючи через сходинки поцікавилася я у наших попутниць.
   - Та ми й самі не знаємо. Прокинулися, спати більше не хотілося, вирішили до сніданку обстежити місцевість...
   Поки новенькі вибирали собі купальники, ми з Оксаною поплавали наввипередки. А потім, уже всі разом, вирішили випробувати атракціони. Ми і з'їжджали з гірки, і стрибали на батуті, і каталися на водяній каруселі, і пірнали серед штучних підводних гротів і коралів... Взагалі-то я зазвичай просто чинно плаваю, а тут... Може, компанія так діє?
   Загадавши о 8 годині 8 хвилин бажання, ми помчали переодягатися до сніданку. Дійсно помчали! І навіть мало не збили з ніг подружню пару, що виходила зі свого номера. Наспіх переодягнувшись, ми обігнали цю пару біля самого входу в "Венецію".
   - Ну і молодь пішла! - Кинув нам навздогін чоловік нашого віку, який ще не відчув себе молодим.
   Після сніданку, як завжди доторкнувшись до Шару, наша група розсілася за столом.
   - Сьогодні ми з вами повинні піднятися ще на одну сходинку до щастя. - Почала Настя. - І ця сходинка - МРІЇ. Мрії - це все, на що ми сподіваємося, про що постійно думаємо, чого бажаємо, щоб воно здійснилося. І якщо раптом мрія збувається, стає реальністю - це і є щастя. У людини неначе виростають крила, хочеться літати, творити, сміятися, співати... Людина щаслива.
   Мріяти можна про різне: про здоров'я і про сукню, про подорожі і про любов, про квартиру і про шоколадку... Але мріяти неможливо без уявлення. Давайте потренуємося в розвитку уявлення. Для початку підійдемо до цієї стіни. - Настя підійшла до стіни, на якій був вивішений великий аркуш паперу. - І залишимо на аркуші які-небудь закарлючки.
   Ми стали по черзі малювати карлючки на чистому аркуші.
   - А тепер всі ці каляки-маляки треба об'єднати в одну картину, у якій буде і сенс, і зміст. У кого будуть які пропозиції?
   Ми почали висловлювати свої варіанти перетворення карлючок на малюнки. Коли приходили до єдиної думки, виходив хтось і домалював потрібну карлючку, надаючи їй сенсу. Поступово всі карлючки стали малюнками, які ми об'єднали загальним сюжетом, домалювавши необхідне вже без карлючок. Коли картина була готова, виявилося, що вона вимагає для себе назви. Одночасно, майже в один голос, відразу кілька людей вигукнули: "Мрії збуваються!" Так ми і назвали свою загальну картину.
   - Ну а тепер давайте покажемо свої мрії у вигляді пантоміми , тобто без слів. - Сказала Настя. - Це теж сприяє розвитку уявлення. От відгадайте, про що мрію я? - І вона стала показувати.
   - Закінчити інститут і отримати диплом! - Здогадався Володимир.
   - Правильно! - Похвалила його Настя. - А тепер покажіть ваше бажання.
   Так ми і показували: хто першим відгадував, демонстрував свою пантоміму і так, поки в грі не взяли участі всі.
   - Всі ми з самого дитинства і до кінця життя мріємо. - Продовжила Настя. - Адже, як казав Моем, "мрії - це не відхід від дійсності, а засіб наблизитися до неї". Як? Дуже просто: якщо є мрія - йди до неї! Не виходить йти - повзи до неї! Не можеш повзти - ляж і лежи в напрямку мрії!
   Всі засміялися.
   - Адже мрії - така штука, яка має властивість збуватися! Головне, правильно мріяти! Про що ви ще мрієте?
   Ми почали перераховувати те, про що мріяли.
   - Тепер би чарівну паличку, щоб всі ці мрії виконати! - Мрійливо підсумувала я.
   - У мене є така паличка! - Вигукнула Настя, виймаючи з рукава скляну паличку, яка переливалася всіма кольорами веселки. - Але вона може виконати лише одне бажання. От, якщо б ви могли зробити собі чарівні Квіточки-Семифарбочки... Вона змахнула паличкою і тут же в нашу "лабораторію" увійшов хлопець, одягнений як Джин із мультфільму:
   - Слухаюсь і підкоряюся! - Джин поставив на стіл велику картонну коробку. - Матеріали для виготовлення Квітів Бажань доставлені! - І він, відступаючи спиною, пішов, закривши за собою двері.
   У коробці виявилися: кольоровий папір, ножиці, клей, фломастери, блискітки, різна крупа, дріт, ялинкові гілочки, серпантин і щось ще.
   - З усього цього ви можете зробити Квіточкики-Семифарбочки і написати на кожній пелюстці своє бажання. - Пояснила Настя. - Приступимо до роботи?
   Я вирізала спочатку круглу серединку з жовтою паперу, потім прикріпила до неї сім зелених нижніх пелюсточок, а вже на них стала наклеювати різнокольорові великі пелюстки своєї Квітки: червоний, жовтий, синій, блакитний, зелений, бузковий і рожевий. Взявши фломастери, я задумалася над бажаннями.
   - Ти що будеш писати? - Глянула на мої порожні пелюстки Оксана, яка вже написала на помаранчовій пелюстці "Зимові чоботи" і виводила на салатній "Ремонт у квартирі".
   - А я, напевно, напишу те, що пропонує Лабораторія Щастя.
   І я почала гарно виводити: Здоров'я - мені і всім моїм близьким. Молодість - і в душі, і в тілі. Мир - всі війни повинні закінчитися вже в цьому році. Подорожі - хочу побачити світ в дійсності, а не тільки з екрана телевізора. Творчість без обмежень - хочу вміти і писати, і грати, і танцювати, і... (більше у мене не влізло). Реалізація - хочу, щоб мої книги друкувалися, ролі знімалися в кіно, пісні ставали популярними, картини були цікавими... (все це довелося писати зовсім маленькими літерами). Що б загадати на кінець? Щоб збувалися всі мрії, які у мене ще можуть виникнути!
   - А тепер, напишіть на зворотному боці пелюсток, яким чином ці бажання можуть здійснитися. - Порадила Настя.
   Ого! Виявляється, загадати - це тільки половина справи! На пелюстці "Здоров'я" я написала, що мені, мабуть, потрібна ще одна операція. Остання. У якийсь експериментальній кліниці з новітніми технологіями. На "Молодості" побажала дослідникам скоріше знайти спосіб припинення старіння. На зворотному боці "Миру" я написала, що суспільство повинно прийти до такого стану, коли війни взагалі стануть недоцільними. У "Подорожі" мені повинні допомогти зміни в стані здоров'я і несподіваний виграш великої суми. "Творчість" я вирішила реалізувати через позбавлення від комплексів (нарешті, на сьомому десятку життя!) і бажання спробувати себе у всьому. Для того, щоб надрукуватися, мені потрібен спонсор або видавець, який ризикне надрукувати мене безкоштовно. Реалізація інших талантів можлива через участь в різних кастингах. Ну, а щоб збувалися всі інші мрії, треба мріяти і не втрачати надії!
   Я озирнулася. Майже всі вже підписали свої пелюстки. Дехто займалися прикрасою Квітів - додавали блискіток, мішури, природних матеріалів. Я теж вирішила прикрасити свою. Змастивши серединку клеєм, висипала на неї гречку - вийшли тичинки. На кінчики пелюсток приклеїла по блискучий зірочці. Знизу, зв'язавши їх серпантином, прикріпила дротом дві ялинкові гілочки.
   Під кінець заняття Настя сказала:
   - Якщо ви мрієте, щоб ваше бажання збулося, то для цього треба докласти певних зусиль, тоді ваша мрія перетворюється на мету. Отже, формулу здійснення мрії можна записати так:
  МРІЯ - ПЛАН - МЕТА
   - А тепер напишіть свої найзаповітніші бажання на листочках, засуньте у кульки і наповніть їх гелієм. - Настя показала на апарат, що стояв в кутку. - А на прогулянці відпустіть свої мрії у Всесвіт, нехай Всесвіт подбає про їх виконання.
   Ми так і зробили. Мені дісталася блакитну кульку, а Оксані - зелена. Взявши свої кульки, ми побігли одягатися на прогулянку.
   До обіду залишалося близько години. Відпустивши кульки з мріями в небо, ми деякий час постояли, спостерігаючи, як вони віддаляються, а потім пішли гуляти. Пройшовши половину Маршруту Љ3 я, нарешті, зважилася і повідомила про свої вчорашні шпигунські пригоди.
   - Виявляється, вся ця База Відпочинку "Карнавал" - дійсно лабораторія щастя, а не просто ігровий сюжет! Нас дійсно і оздоровлюють, і омолоджують за допомогою якихось експериментальних ліків!
   - Не може бути! - Не повірила Оксана.
   - Я вчора залізла до їх лабораторії і дещо підгледіла.
   - Ну...
   - Не віриш?! Тоді ходімо, я тобі покажу! - І я потягла свою сусідку до корпусу волонтерів.
   По дорозі нам знову зустрілися Лєна і Валя. Ми запропонували їм теж пошпигувати. Лєна погодилася майже одразу, а Валя відмовилася:
   - Я така боягузка! Я вам тільки заважати буду. Краще ви все дізнайтеся, а потім мені розкажіть. А я, з боку, може, щось путнє і підкажу...
   Щойно ми увійшли до лабораторного корпусу і натягнули на себе халати з масками, в коридор вийшов хлопець.
   - А ви хто такі? - Підійшов він до нас.
   - Ми... той... - Почала мимрити Оксана.
   - Новенькі, чи що?
   - Так! - Зраділа я. - Ми нічого тут ще не знаємо. Хотілося б зорієнтуватися.
   - Я якраз звільнився і можу вам тут все показати! За мною, не відставати! - І він повів нас по коридору до ліфта. - На цьому поверсі знаходяться кабінети наших кураторів по кожній темі: соціологія, екологія, біологія, генетика, волонтери і загальне керівництво. Тут - зал нарад. На третьому поверсі - нічого цікавого, там наші кімнати. Та ви про це і самі знаєте?
   Ми старанно закивали головами.
   - На другому поверсі - бібліотека, там зібрана вся необхідна література з потрібних нам тем. Кабінети психолога, логіка, артистів, художників, музикантів, репетиційні та тренінгові зали і міні-лікарня, якою керує головний лікар. Там пишуть сценарії розважальних вечорів, відпрацьовують тренінгові вправи, складають музичні композиції і так далі.
   - А... - Спробувала вставити слово Оксана.
   - А все найцікавіше знаходиться у підвалі! Зараз ми туди спустимося.
   Ми якраз дійшли до ліфта і, ледь втиснувшись у нього, всі разом поїхали вниз.
   Хлопець, який представився Васею, показав нам лабораторії, в яких розробляються необхідні гормональні суміші для ін'єкцій і як добавки до їжі та напоїв. Показав лабораторії кольорів і запахів.
   - Всі необхідні суміші надходять в ємності Головної лабораторії, а вже звідти - до наших підопічних.
   - А як? - Наївно блимаючи підфарбованими віями, запитала Олена.
   - Від цієї будівлі до житлового корпусу підведено безліч труб. По них необхідні речовини надходять і в їдальню, і до Куль Бажань, і до кнопок номерів, і до повітропроводів. Причому, якщо в загальних приміщеннях розпорошуються і додаються загальні для всіх компоненти, то в номерах вже йде індивідуальний підбір. Ви знаєте, що тільки запахами можна позбавити людей від безлічі проблем і змінити настрій?
   - Ну так, парфуми...
   - Я не про парфуми кажу! Ви знаєте, що від одних запахів збільшується працездатність, а інші можуть заспокоїти? Що одні зміцнюють імунітет, а інші здатні знеболити? Та що там! Зараз багато установ та супермаркетів замовляють у психологів спеціальні кольорово-аромо-музичні композиції, що поліпшують працездатність, підвищують креативність, змушують більше купувати!
   - Не може бути! - Скрикнув Лєна. - Ото ж бо я помічаю, що в магазинах іноді купую те, що мені зовсім не потрібно!
   - А як же не потрапити під вплив цих симфоній? Адже у нас... Тобто у деяких людей і пенсії, і зарплати не гумові. - Поцікавилася Оксана.
   - А ви порадьте їм перед походом по магазинах складати списки. І нехай навчаться зверх списку нічого не купувати.
   - Я знаю, що в деяких приватних школах, наприклад з вивчення іноземних мов, розпилюють через фумігатор масло лимона. Заняття, переважно, відбуваються ввечері, після роботи або навчання, і лимон підвищує працездатність. - Згадала я, як мій син розповідав про свою приватну школу.
   - Правильно! От бачите, ви й на собі це відчули.
   - А як ви дізнаєтеся, кому що треба? - Продовжувала допитуватися Оксана.
   - З індивідуальних браслетів на комп'ютери постійно надходять показники. Крім того, ми постійно отримуємо аналізи через мікроуколи -Куля, кнопки.
   - Ой, як цікаво! - Вставила я, старанно ховаючи браслета, який визирнув з рукава. - А це не шкідливо для здоров'я?
   - Ні, звичайно! Навпаки! Ми тому і вибрали пенсіонерів, що на них яскравіше буде помітно і оздоровлення, і омолодження. От, наприклад, з сьогоднішнього дня ми відкриваємо "Стіл знахідок" - багато хто вже почав забувати свої палички, окуляри, косметички з ліками.
   І справді, я тільки зараз звернула увагу, що ходжу без окулярів! А коли я вживала останні знеболюючі? Здається, ще вчора вдень...
   - Ну, це я вам в загальних рисах розповів... - Підсумував Вася. - А завтра я чергую на кухні! Хочете, покажу вам, як додають потрібні компоненти в страви та напої?
   - Так, звісно! - Майже хором вигукнули ми.
   - Ну, тоді чекаю вас завтра без чверті дві на кухні! Тільки не забудьте халати і маски! А я піду. Відпочину в своїй кімнаті. - І він помчав по сходах через дві сходинки.
   Ми вийшли на вулицю і тільки тут помітили, що халати і маски залишилися на нас.
   - От і добре! Завтра вони нам стануть у нагоді! - Зраділа я.
   Повернувши за ріг, ми познімали свої трофеї і сховали їх у сумки. Пора було йти на обід.
   Після обіду "лаборанти" оголосили нам, що проаналізувавши наші бажання, записані на пелюстках квітів, вони прийшли до висновку, що 87 відсотків відпочиваючих в "Карнавалі" мріють про подорожі.
   - Ми готові виконувати ваші бажання! - Сказала Настя, зібравши в одному з куточків коридору нашу групу. - І сьогодні починається перша подорож з цілого круїзу по Земній Кулі! Сьогодні ми вирушимо на Гаваї! Прошу слідувати за мною на посадку в літак! І ми пішли за Настею на третій поверх, до Великої Зали.
   Великий Зал був декорований під салон величезного літака. Дівчата-волонтери наділи пілотки, нашийні косинки і вузькі спіднички, перетворившись на стюардес. Парубки стали пілотами. Щойно ми розсілися в "літаку", як на майданчику, в "носі" літака, "стюардеси" і "пілоти" почали танцювати. Так, танцюючи, вони показали нам основні правила поведінки в літаку і де що знаходиться.
   Потім на екрані з'явилися види Гаваїв з висоти польоту. Поступово "літак" знижувався, а земля наближалася: море, пальми, піщані пляжі, очеретяні бунгало, яскраво одягнені люди з гірляндами квітів - все це так і зарясніло перед очима. "Літак" приземлився і в салон вбігли "місцеві". Вони станцювали запальний танець і "стюардеси" запросили нас вийти з літака. На виході з залу нам на шиї надягали різнокольорові гірлянди і вітали словами "Алоха!", а в коридорі всюди на столах були розставлені вази з кокосами, ананасами, апельсинами, безліч квітів і запалених свічок. Повітря пахло морем і вітром, ароматами екзотичних квітів і очікуванням дива.
   Наші "стюардеси" розвели нас по лабораторіях, перероблених на гавайські хатини. Спочатку Настя ознайомила нас з гавайськими традиціями, потім провела невелику вікторину по Гаваях з варіантами відповідей. За правильні відповіді ми отримували невеликі штучні квіточки. До кінця заняття у мене була ціла дюжина таких квіточок. Потім із зароблених квіточок ми майстрували для себе прикраси - вінки, заколки для волосся, браслети і так далі. Я зробила собі розкішну заколку для волосся, а Оксана спорудила два браслета - на руку і на ногу.
   Настя показала нам кілька рухів національного танцю "Хула", і ми всі дружно намагалися їх повторювати. Навіть Нелла Григорівна, яка втратила десь свою паличку. Потім ми повправлялися в емоціях щастя - тренувалися робити різні види посмішок. А в кінці, як уже повелося, склали з пазлів картинку-висловлювання: на тлі моря і піщаного пляжу з пальмами було написано:
  "Сенс життя - в щасливому проживанні свого життя!"
   Потім у нас був "Гавайський шопінг". В одному із залів влаштували "магазин" гавайської одягу і аксесуарів, в якому кожен бажаючий міг вибрати собі вбрання для вечірки.
   До вечері "Венеція" перетворилася в Гаваї. Легкий вітерець розносив аромати екзотичних квітів і моря. Усюди висіли гірлянди квітів, звучала мелодійна гавайська музика, на столах було безліч фруктів, багато з яких я до цього навіть не бачила. Серед страв гавайської кухні запам'яталися курка, запечена з фруктами, сендвічі з ананасами і шинкою, холодні закуски з крабових паличок, різні нарізки і фруктові асорті на шпажках. А закінчилася вечеря величезним тортом-морозивом, прикрашеним всілякими квітами, майстерно вирізаними з фруктів. Причому цей торт винесли на носилках міцні гавайські хлопці в кольорових сорочках, зав'язаних вузлом на талії, і в квітчастих шортах.
   Після вечері ми, переодягнувшись у гавайські наряди, знову вирушили до Великої Зали на гавайську Вечірку. На вечірці було море коктейлів з парасольками в келихах, танці, ігри, фанти. Пробуючи різні фруктові коктейлі з додаванням рому, я дізналася нове значення слова "аналітик" - це той, хто стежить "а чи налито у всіх?".
   Ви можете собі уявити, щоб люди похилого віку на сьомому-восьмому десятку грали в "Лімбо"? Ті, хто лише кілька днів тому не могли обійтися без палички або нахилитися за ключами, що впали, сьогодні весело і радісно прогиналися, в ритмі танцю проходячи під опущеною палицею! Такої подорожі я в своєму житті навіть і не очікувала. Мрія здійснилася!
   Нашвидку зателефонувавши чоловікові і повідомивши, що я була на Гавайській вечірці і зараз страшенно хочу спати, я пішла в душ.
  ***
   - Всі процеси йдуть нормально?
   - Так, все в повному порядку.
   - Як наші підопічні?
   - Хронічні захворювання - знизилися до десяти відсотків, переломи і шрами - до дев'ятнадцяти, омолодження - піднялося до сорока...
   - Деякі настільки омолодилися, що як в дитинстві, всюди сунуть свій ніс. Навіть в нашу лабораторію занадилися! Наділи маски, халати і прикидаються волонтерами.
   - Сподіваюся, ви не показали виду, що впізнали їх?
   - Звичайно! І розклад їм дали, і з основними процесами ознайомили.
   - А я призначив одразу трьом жінкам назавтра побачення на кухні! Нехай спробують себе в якості хіміків-дієтологів!
   - У мене вже було кілька екскурсій по лабораторіях. Спочатку прийшла одна бабуся, за нею подружня пара, потім ще три бабусі, а сьогодні два рази по парі жінок. Думаю, з кожним днем таких цікавих буде все більше, треба б вивісити більше халатів і масок.
   - Добре, вивісьте! І поки вони ховаються і грають у шпигунів, не показуйте вигляду, що здогадуєтеся про це.
  
  Глава 5. День четвертий - субота.
   Четвертий день ми знову почали з басейну. Купальники ми з Оксаною вирішили викупити, бо вони нам дуже сподобалися.
   Сьогодні в "Карибах" зібралася мало не половина населення "Карнавалу". Ті, хто не вмів плавати, плескалися в мілких басейнах або під керівництвом Вадима і Єгора вчилися плавати за допомогою рятувальних кругів і дощечок. Ті, хто вміли, атакували водні атракціони і веселилися від душі. Ми з Оксаною спочатку поплавали, а потім вирішили стрибнути з невеликою вишки. Навіть в молодості я цього не робила, а тут вийшло!
   Від Нелли Григорівни і її нової подруги - полтавки Надії Василівни - ми дізналися, що в сусідньому корпусі є чудовий спа-салон, в якому роблять різні маски, обгортання, масажі і ще купу процедур, назви яких вони не запам'ятали. Ми вирішили відвідати спа-салон після обіду.
   Цей день був присвячений Удачі. Виявляється, удача - це закономірна відповідь світу на внутрішній стан людини. А оскільки світ і людина нероздільні, то удача - це обов'язкова властивість людини, яка змінюється відповідно його внутрішньому стану. Тобто, удача - це реакція світу на наші дії. Ми дізналися, що для того, щоб з'явилася удача, не треба сидіти склавши руки, і просто її чекати. Як казала Коко Шанель, "все в наших руках, тому їх не можна опускати!". Ну, а якщо і трапляються в житті якісь труднощі, то на них не варто звертати уваги, тоді вони образяться і підуть. Удача просто так не приходить, її треба шукати. Знайшов гривню - удача. Цеглина впала з даху і не вдарила по маківці - удача. Провалився в каналізаційний люк, все переламав, але залишився живий - удача.
   А як шукати щастя й удачу, що робити, щоб Фортуна не просто регулярно потрапляла нам у сіті, але й посміхалася нам, нас навчали за допомогою тренінгу "Способи знаходження щастя і удачі". Рецептів залучення удачі, виявляється, існує безліч, головне, вміти їх помічати і радіти кожному з їх проявів: - Ура! Мені попався щасливий квиток! - Ура! Я побачив щасливий номер на автомобілі! - Ура, мені перейшла дорогу щаслива кішка! - Ура, мене облили водою з балкона! Ура, я розбила тарілку на щастя!..
   Нам показали, як залучати удачу за фен-шуй, по-японськи, по-українськи, по-німецьки і так далі.
   Зібравши пазли, ми отримали вислів:
  "Удача - це не сприятливий збіг обставин,
  а здатність і готовність ними скористатися ".
   На прогулянку після тренінгу домовилися йти вчотирьох - я, моя сусідка по кімнаті - Оксана і подружня пара Валентина і Володимир. Поки я чекала їх біля входу, знайшла купу моментів, що приносять удачу. По-перше, до виходу вели сім сходинок - щасливе число! По-друге, до мене підійшла щаслива триколірна кішка. По-третє, поряд зі мною "ляпнула" якась пташка, та ще й з синіми пір'їнками! По-четверте, з лісу долинало невпинне ку-ку, що обіцяло мені довге життя. По-п'яте, на мою долоню сіла напрочуд гарна сніжинка і не танула, поки я не загадала бажання. По-шосте, у мене в кишені виявилося рівно сім шоколадних цукерок, які я і з'їла, поки чекала попутників на прогулянку. А по-сьоме - я з подивом відзначила, що у мене нічого не болить. Спробувала згадати про пігулки, але махнула на це рукою - навіщо згадувати про те, що вже не потрібно? Всього сім вдалих прикмет!
   На прогулянку вийшов тільки Володимир. Оксана і Валентина пішли співати.
   - Гаразд, погуляємо вдвох. - Погодилася я, і ми пішли по доріжці.
   - Тут десь повинен бути чотирьохсотлітній дуб. - Почав озиратися Володимир. - Мені казали, що треба йти за Маршрутом Љ5.
   Розмовляючи про те, про се, ми пройшли весь п'ятий маршрут, але дуба-довгожителя так і не знайшли. Вже повертаючись, не доходячи до нашого корпусу якихось метрів п'ятсот, ми зустріли Неллу Григорівну, Надію Іванівну і Ніну Василівну. Тепер вони всі гуляли без паличок.
   - О, ви зовсім, як молоді! - Вигукнула я. - Де ж ваші палички?
   - Я свою вчора зі столу знахідок забрала і в номері поставила. Навіщо мені її з собою тягати, якщо я знову десь забуду? - Посміхаючись, відповіла Нелла Григорівна.
   - А я свою взагалі в шафу сховала, щоб не заважала! - Підхопила Ніна Василівна з Сум.
   - А куди це ви вдвох ходили? - Поцікавилася Надія Іванівна з Полтави. - Дружина хоч знає?
   - Знає, ми разом домовлялися погуляти, але вона вирішила поспівати в хорі. - Відповів Володимир.
   - Взагалі-то, ми дуб шукали. Не знаєте, де він?
   - Та ось же! Ви пройшли повз вказівника!
   Дійсно, за п'ять кроків від місця, де ми зупинилися, праворуч від доріжки стояв стенд-вказівник, на якому було написано, що тут знаходиться пам'ятка природи - чотирьохсотлітній дуб. Стрілочка вказувала на стежку, що йшла праворуч.
   - Тоді нам туди! - Вигукнула я. - Ви з нами?
   - Ні, ми вже там були. - І пані пішли до будівлі.
   Дуб виявився всього в п'ятдесяти метрах від Маршруту Љ5. Великий і широкий, з розлогими гілками. І тут задзвонив мій мобільник.
   - Галя! Ти що, забула? Нам же треба йти на кухню! Нас там Вася чекає!
   - Ой, я ще на вулиці! Почекай, я миттю!
   Наспіх попрощавшись з Володимиром, я помчала "додому".
   Оксана вже чекала мене в білому халаті і масці. Я скинула куртку прямо на ліжко, скинула чоботи і шапку, натягнула халат, засунула ноги в тапочки і, наздоганяючи Оксану з Оленою по коридору, напнула на обличчя маску.
   Вася чекав нас біля кухонних дверей. Пропустивши нас вперед, він зайшов слідом і одразу ж почав показувати якісь апарати з кранами, розташованими вздовж стіни, що виходила на лабораторний корпус.
   - Ось до цих кранів з лабораторій надходять необхідні суміші для оздоровлення і омолоджування наших відпочиваючих. Мої розпорядження треба виконувати чітко - ні міліграмом більше, ні міліграмом менше! Ми ж хочемо допомогти пенсіонерам, а не завдати шкоди їхньому здоров'ю?
   Ми закивали головами.
   - Кран номер один - загальнооздоровчий коктейль, який додається до перших страв. Сьогодні у нас борщ, курячий бульйон і солянка - на вибір. У кожну каструлю треба відміряти ось таким мірним стаканчиком до позначки сто двадцять. - Він набрав у стаканчик потрібну дозу. - Хто ще хоче?
   Зголосилися я і Олена. Відмірявши необхідну кількість оздоровлюючого коктейлю, ми пішли до каструль і під наглядом кухаря акуратно вилили вміст стаканчиків - я в бульйон, а Лєна - в солянку. Кухар ретельно все перемішав, спробував і сказавши: "Чудово!", накрив каструлі кришками.
   - У другі страви ми додамо трохи молодості, зовсім небагато, у вигляді приправ. - Вася накапав в стаканчик якусь червону, схожу на томатний сік, рідину до позначки 40. - Понюхайте, як пахне!
   Ми дружно нахилилися до стаканчика і втягнули в себе повітря. Пахло якимись спеціями і прянощами. Вгадувалися хмелі-сунелі, перець, тархун... і все, решта була абсолютно незнайома. "Молодість" ми додавали в усі другі страви - і в тушковану картоплю з м'ясом, і в підливу для голубців, і прямо на сковороду, де смажилися відбивні.
   - А від температурної обробки корисні властивості не втрачаються? - Запитала Оксана, старанно вмішуючи еліксир в м'ясну начинку для млинчиків.
   - Ні, компоненти підібрані так, що температурний режим їм не важливий. - Спостерігаючи за нашими діями, коментував Вася. - А тепер займемося щастям! Його треба додати в усі напої, відміряйте до вісімдесяти!
   Закінчивши хімічні маніпуляції на кухні, ми вийшли в коридор. Всі наші вже сходилися на обід.
   - Як нам халати і маски зняти, щоб не застукали? - Змовницьким шепітом запитала Олена.
   - Давайте он туди, за кут повернемо! Там тупик і нікого бути не повинно. - Я потягла дівчат за собою.
   - У мене пакет є, давайте халати сюди! - Напівголосм розпорядилася Оксана, запихаючи свій халат в пакет.
   - А що це ви тут робите? - Раптом звідкись підійшла до нас симпатична моложава жінка, в якій я насилу впізнала одну зі своїх попутниць по автобусу.
   - Та так, аварія невелика трапилася... - Почала я.
   - У мене колготки порвалися, от зняла, штани на голі ноги наділа! - Знайшлася Оксана.
   Сховавши всі сліди злочину, ми, як ні в чому не бувало, знову вийшли в коридор і пішли до "Венецію".
   Після обіду я хотіла погуляти, але... прилягла хвилин на десять відпочити і заснула! Спа-салон я проспала.
   - Ти стільки втратила! - Ділилася Оксана своїми враженнями. - Такий масаж - і тіла, і шиї, і рук, і ніг! А шоколадне обгортання! І манікюр, і педикюр! - Простягала вона до моїх очей свої доглянуті руки! - Наче років на десять помолодшала!
   - А що ж ти мене не розбудила?
   - Ну, ти так спала... Не хотілося тебе будити.
   - Завтра обов'язково піду! А якщо ненавмисно засну, ти мене розбуди!
   Після обіду у нас були тренінги, присвячені правилам щасливого життя. Ми сіли в кружечок і аналізували кожне правило, запропоноване Настею. Одним з правил Настя назвала вміння посміхатися і сміятися. А щоб це було робити легше, почали розповідати анекдоти. Раз у раз заливаючись реготом, ми вчилися не закривати роти долонями, а сміятися і посміхатися відкрито.
   І раптом у мене перед очима заструмувала якась блакитнувата серпанок і обличчя колишнього фармацевта Валентини, що сиділа навпроти мене, стало неймовірно красивим і молодим. Жодної зморшки, очі широко розкриті, губи підтягнуті, щоки не обвислі. Я так і застигла, розкривши рот і втупившись на неї. Димка почала поступово танути, і жінка знову стала літньою.
   - Що таке? - Запитала вона, помітивши мій збентежений погляд. - Не знаю... Щойно я вас побачила зовсім молодою і приголомшливо красивою! Навіть зачіска була інша - великі біляві локони до плечей.
   - Хвилиночку... - Валентина покопалася у себе в сумці і витягла кілька фотографій. - Ось, подивися, такою я була в молодості.
   Я просто не могла повірити своїм очам: на фотографіях була та сама молода жінка, яку я щойно бачила перед собою.
   - Я саме такою вас і побачила... - Пробелькотіла я.
   "Що це було?" - понеслися думки в голові - "Просто марення, чи вона дійсно прямо на моїх очах почала омолоджуватися? Цікаво, а як виглядаю зараз я?"
   Зайшовши до кімнату перед вечерею, я довго стояла перед дзеркалом, аналізуючи свою зовнішність. Зморшки зникли. Цілковито. Небагато залишилося обвислостей, але шкіра стала майже чистою, без плям. Навіть на руках їх майже не залишилося. Крім того, помітно зменшилася талія. Судини на ногах сховалися і навіть не просвічувалися крізь шкіру. "Ура! Що б не робили з нами лаборанти, мені це подобається! Хочу бути молодою, красивою і здоровою! Хоча б ще кілька років..."
   А ввечері у нас була Одеська Вечірка. Великий зал був стилізований під одеський дворик з видом на море і Потьомкінські сходи. От уже не чекала знову опинитися в Одесі! При вході в зал нам роздавали Одесько-російські словники-розмовники.
   Щойно ми сіли за столики, як вискочили волонтери в смугастих футболках і виконали танець під пісню "Ах, Одеса, перлина біля моря". Потім майже справжній Остап Бендер відкрив вечірку.
   - Ша! Говорить Одеса-мама! Крига скресла, панове присяжні-засідателі! Командувати парадом буду я! - І він заспівав пісню Володимира Висоцького: Дамы, господа - других не вижу здесь!
   Блеск, изыск и общество прелестны!
   Сотвори, Господь, хоть пятьдесят Одесс,
   Всё равно в Одессе будет тесно!
   А потім почалася програма. Нам показували уривки фільмів про Одесу, а ми повинні були вгадувати їх назви. Всі танці пропонувалися під пісні про Одесу. Нам провели майстер-клас з навчання танцю "Сім-сорок". Посеред вечірки раптом увірвалися грабіжники на чолі з Мішкою Япончиком. Зробивши кілька пострілів у стелю, ватажок звернувся до нас:
   - Простих громадян з Молдаванки не влаштовує, шо ви, як справжні буржуї, бенкетує, у той час, як дітям Молдаванки нема шо покласти на тарілки!
   - На допомогу дітям здаємо цінні речі! - Гукнув один з нальотчиків і теж вистрілив.
   Вся "банда" стала обходити наші столики, вимагаючи цінні речі: телефони, годинники, кулони, кліпси, окуляри і так далі. Волонтер Свєта спробувала вмовити їх повернути наші речі, переконуючи, що ми не буржуї, а звичайні пенсіонери, і Мішка Япончик змилосердився:
   - Гаразд! Шо ми, не люди, чи шо? Тільки де ви бачили, шоби чесні нальотчики роздавали награбоване кому попало? Кожну річ треба відпрацювати! Чия річ - той виконує шось смішне, ну там, гумореску, анекдот, віршик чи пісеньку...
   І ми почали "відпрацьовувати" свої речі. А після цього наші волонтери вибігли на майданчик і стали танцювати, жонглювати, виконувати якісь трюки. Потім вони відіграли щось на зразок виступу в КВН на тему сміху і жартів, а нам запропонували перевести на "одеську мову" уривки з деяких відомих літературних творів. А закінчився вечір словами ведучої Олени:
   - Які ви всі красиві, коли посміхаєтеся і смієтеся! Не забувайте робити це частіше, знаходите привід радіти і веселитися завжди. Не варто звертати увагу на те, що подумають про вас інші, нудні люди. Як казав барон Мюнхгаузен, "Посміхайтеся, панове, посміхайтеся!" Настрій був чудовий!
  ***
   - Пора б нам зробити повне тестування: МРТ, УЗД, рентген, зважування. Що зроблено, щоб провести все це непомітно?
   - За ніч ми облаштуємо квест-кімнату в аквапарку. Люди там майже роздягнені, тож роздягати нікого не доведеться. Влаштуємо різні конкурси і завдання, під час яких і зробимо всі необхідні вимірювання.
   - Але ж в аквапарк ходять не всі.
   - А ми зробимо так, що прийдуть всі! За конкурси будемо видавати призи. Люди так люблять отримувати подарунки!
   - Тоді, медики та екологи - на вас лежить завдання за ніч влаштувати все, що потрібно, замаскувати обладнання під атракціони... Ну, ви самі знаєте! Артисти, музиканти, художники, вам доведеться продумати ігрові та інтелектуальні завдання. Волонтери, приготуйте для всіх невеличкі призи.
   - У нас є багато різних брелочків, підійдуть?
   - Цілком! Соціологи і психологи! На вас - найважче завдання: як змусити всіх відпочиваючих відвідати аквапарк. Завдання зрозуміле? Тоді покваптеся, у нас залишилося всього вісім годин!
  
  Глава 6. День п'ятий - неділя.
   П'ятий день знову почався в басейні. Причому чомусь до звичних завсідникам приєдналися і всі інші. Ми з Оксаною, Оленою і Валею вже наплавали метрів по сто, коли в аквапарк увірвалася ціла юрба.
   - Подорож до Бразилії! Як це мило! - Ділилися враженнями, проходячи повз нас, дві дами, які вперше за багато років переодягнулися в купальники. - А ми, виявляється, не так вже й погано виглядаємо в купальниках!
   - Увага! - Оголосив в мікрофон басовитий хлопець-волонтер. - Бразилія зустрічає вас веселощами і розвагами! Сьогодні ви всі можете заробити цікаві призи, успішно виконавши квестові завдання і пройшовши наш незвичайний лабіринт! Чергу займати не треба, брати квест-кімнату штурмом теж. Ми вас будемо викликати! А поки підійде ваша черга, насолоджуйтеся плаванням і водними атракціонами - гірки, гойдалки, каруселі, хвилі, водні лижі - все сьогодні до ваших послуг!
   - А сніданок? - Запитав бодрячок на ім'я Віктор.
   - Сніданок сьогодні буде тут! У приміщенні направо влаштований шведський стіл з бразильськими стравами - беріть, що хочете.
   - Здорово! Сьогодні не треба поспішати, щоб переодягнутися до сніданку! І накупаємося, і розважимося, і поїмо - і все тут! - Зраділа я.
   А на столі були сендвічі з тунцем, смажені зелені помідори, тарталетки з помідорами і гострим сиром, гострі м'ясні страви, печиво у вигляді карнавальних масок, кекси з вишнею...
   Не встигли ми з Оксаною перекусити, як нас викликали до квест-лабіринту. Увійшли ми туди разом, пройшли по пружній дошці, зістрибнули в купу нарізаного поролону, вилізли на горизонтальну дошку, яка раптом загула і повезла нас в розкриту пащу крокодила... Нам доводилося і повзати, і лежати на рухомих стрічках, і стрибати в якісь ямки, і пропливати під низькими містками - то в темряві, то під різнобарвним освітленням. Чергувалися фізичні завдання з гумористичними питаннями веселої вікторини... В кінці цього лабіринту я отримала приз - брелок у вигляді Русалочки з мультфільму. Оксана вийшла, прокручуючи на пальці брелок у вигляді морського коника. Лєна виграла морську зірку, а Валя - веселого восьминожка.
   Бразильський день на групових тренінгах був присвячений успіху. Спочатку ми намагалися відповісти на питання, чи вважаємо себе успішними, самі для себе. Виявилося, що не всім вдалося в своєму житті досягти бажаних успіхів. Та й саме поняття УСПІХ для всіх було різним. Хтось хотів стати відомим, хтось - багатим, хтось хотів реалізувати свої таланти, хтось виграти купу грошей, хтось бачив свій успіх у кар'єрі, а хтось - у сім'ї.
   - Як казав Маркус Уошлінг, "Всі, хто опинився на вершині успіху, не з неба туди впали, а дісталися знизу". - Почала тренінг Настя. - Британські вчені вирішили відшукати точну відповідь на питання, яка формула успішної людини. Вони опитали тисячі людей, які досягли успіху в житті, їх цікавили найменші подробиці їхньої кар'єри, характеру, психологічних якостей, - і ось яка формула у них вийшла:
  УСПІХ = (Характер + Здоров'я + Самоповага)
  х (Почуття Гумору + Цілеспрямованість + Стійка Життєва Позиція)
  х (Уміння знаходити Загальну Мову з різними людьми).
   - Чому ж не всі досягли у своєму житті успіху? Що вам завадило? Які помилки заважають досягненню успіху, а значить і щастя? - Питала нас Настя, і ми намагалися знайти відповіді на ці питання.
   Багатьом заважали комплекси і невпевненість в собі, дехто називав свої недоліки і небажання над ними працювати. Хтось боявся ризикувати, а хтось озирався на думку оточуючих. Деякі боялися змін, а деякі відчували потребу скаржитися і звинувачувати кого завгодно, крім себе... Знайшовши відповіді на питання, що заважає успіху, ми визначали для себе шляхи усунення цих перешкод. Виявилося, що навіть в нашому віці багато що можна зробити, багато чого можна домогтися. Мене надихнуло висловлювання Арнольда Шварценегера про те, що успіху неможливо домогтися, тримаючи руки в кишенях. "Усе! Досить чекати, що успіх впаде з неба! Час діяти. ть приїду додому і..."
   По дорозі до спа-салону я подзвонила мамі:
   - Мам, жахливо не вистачає часу, ми весь час чимось зайняті, лягаємо спати після одинадцятої. Давай, я більше не буду дзвонити, тільки якщо щось трапиться.
   - Тьху-тьху-тьху!
   - Якщо не дзвоню, значить, все добре! Передавай привіт Володі! Бувай!
   Віддавшись в руки професіоналів, в напів-медитативному стані я міркувала над усіма своїми помилками, які перешкодили втілити в життя все, що я могла б. Це були мої комплекси і фобії, з якими мені доводилося все життя боротися. Боротьба виявилася настільки успішною, що сторонні спостерігачі ніяких комплексів у мене не помічають. Але, тим не менш, вони не дали мені здійснити весь мій потенціал. Отже, треба боротися далі, вже не для сторонніх, а для себе особисто. Тим більше, що часу залишилося не так вже й багато. Треба поквапитися, треба встигнути!
   Закінчивши всі спа-процедури, я ледь встигла на обід.
   - Якась ти сьогодні задумлива. - Помітила мій стан Оксана.
   - Може, щось трапилося? Щось болить? - Занепокоїлася Валентина.
   - Ви не соромтеся, якщо треба, ми допоможемо. - Додав її чоловік Володимир. - Хочете, лікаря покличемо?
   - Ні, ні! Що ви! Я абсолютна здорова. Наскільки можна бути здоровою в нашому віці. Просто розмірковую, як за той час, який мені залишився, встигнути зробити все те, що я хотіла і не зробила в молодості. Треба скласти список...
   - Що, так багато нездійсненого? - Поцікавилася Олена. - Я, наприклад, тільки шкодую, що колись кинула музичну школу. Зараз би з задоволенням пограла...
   - Я теж хочу грати - на фортепіано і на гітарі. - Почала я загинати пальці. - Хочу малювати картини, хочу писати книги, хочу розробляти дизайн приміщень, хочу шити ексклюзивний одяг, хочу подорожувати...
   - Ой, я теж все життя мріяла подорожувати! - Вигукнула Оксана. - Думала, зможу весь світ подивитися, але...
   - А чим вам тут не подобається! - Зупинила її Валентина. - Всього за кілька днів нам допомогли відчути себе і у Венеції, і на Гаваях, і на Карибах, і в Одесі, і в Бразилії...
   - Чує моє серце, що на цьому наші подорожі не закінчаться! - Додав Володимир. - То ли ещё будет!
   - То ли ещё будет, ой-ой-ой! - Проспівала Лєна.
   - А після обіду я пропоную всім нову подорож на свіжому повітрі! Хто піде? - Володимир обвів усіх запитливим поглядом.
   На цей раз гуляти погодилися всі, до нас навіть приєдналися кілька людей з-за сусіднього столика.
   Володимир, як справжній гід, повів групу з дванадцяти (знову дванадцять!) осіб до дуба. Виявляється, дехто вже бачили його, дехто лише чули про нього, а дехто взагалі нічого не знали.
   - А давайте обхопила його руками і подивимося, скільки людей для цього знадобиться! - Запропонувала я.
   Ми взялися за руки і притиснулися до дуба. Щоб його обхопити, знадобилося десять чоловік. Альона, яка приєдналася до нас з-за сусіднього столу, обійшла дуб з камерою, знімаючи нас і називаючи кожного по імені. І як вона всіх запам'ятала? Мені б для цього цілий місяць знадобився! Я дуже погано запам'ятовую імена.
   - А тепер підемо годувати тварин! - Запропонували Люба з Женею. - Ми навіть дещо зі столу прихопили!
   - Які тварини? Де? - Майже хором зраділи я з Оленою.
   - На восьмому маршруті влаштовано щось на зразок зоопарку. - Пояснила Люба. - Там є кролики, кізоньки, баранці, ослик, прилітають різні птахи...
   - А по дорозі ми зустрінемо чудового кота! - Додала Женя. - Він величезний, пухнастий, рудий...
   - І вихований! - Люба вже виводила нас до восьмого маршруту.
   Дійсно, вже за пару десятків метрів на доріжку вийшов величезний рудий кіт. Він сів посеред доріжки і радісно нявкнув.
   - Це він вітається. - Пояснила Люба, дістаючи щось із сумочки. - Ось я тобі котлетку принесла, на, їж.
   Але кіт і справді виявився вихованим. Спочатку він підійшов до кожного з нас і "привітався", і тільки потім взявся за котлетку. Ми стояли навколо і спостерігали, як він чинно з'їв одну котлетку, потім другу, потім шматочок курочки... Потім він махнув лапою, даючи зрозуміти, що наївся, і став на задні лапи, обіпершись передніми на лавку і милостиво дозволивши всім, хто хотів, погладити його.
   - Йдемо далі? - Збираючи залишки котячої трапези в пакетик, запитала Люба.
   І ми пішли. Через сосновий ліс, по містку через річку, повернули вправо, вліво і вийшли на круглу галявину, огороджену невеликими дерев'яними будівлями. Кіт йшов за нами. У дерев'яних сарайчиках з відкритими в невеликі загончики дверцятами жили різні тварини. В одному - кролики, всього дванадцять. В іншому - три баранчика, в третьому - дві кізоньки і ослик. Під двосхилим дахом була влаштована велика годівниця, наповнена сіном.
   - Кажуть, сюди приходять лосі і дикі кози. - Пояснила Женя. - Це для них приготували.
   - А он там зберігається корм! - Показала Люба на окремий закритий сарайчик. - Ходімо, я покажу!
   Сарайчик виявився зачиненим на клямку. Люба відкинула її, і ми зайшли за нею. Кіт увійшов разом з нами і відразу ж застрибнув на один з ящиків. У ящиках і корзинах, що стояли уздовж стін, лежали морква, капуста, буряк, картопля. У великих пластикових бочках знаходилося зерно і насіння.
   - Беріть, кому що подобається! Будемо годувати! - Розпорядилася Женя, набираючи мискою якесь зерно.
   Виявляється, моркву люблять не тільки кролики! Її із задоволенням хрумкали і ослик, і кізоньки. Баранці теж не обмежували себе лише сіном. А яку метушню влаштували кролики, отримавши цілу купу овочів! Тим більше, що їм "допомагав" кіт, ганяючись то за одним, то за іншим. Але найцікавіше сталося, коли Женя вийшла на середину галявини, розсипала по ній зерно і голосно свиснула в два пальці. Не встигла вона відійти до нас, як до розсипаного корму злетілася ціла зграя птахів. Найрізноманітніших. Кіт, набігавшись за кроликами, влаштувався прямо на сіні годівниці.
   - Он, бачите? Такі жовтенькі біля горобців? Це синички! А он, з червоною головкою - дятел!
   - А це ворони, я знаю. - Вказала на чорних птахів Свєта.
   - Так, але не тільки ворони. Бачите, серед них є і галки, і граки. - Почала показувати Люба.
   - "Прилетіли граки". Пам'ятайте, в букварі така картинка була? - Згадала шкільні роки Таня. - Але ж граки навесні прилітають? А зараз - грудень. Вони повинні бути на півдні.
   - Граки перелітають на південь всього на кілька сотень кілометрів. Наші - південніше, а ті, що живуть на півночі - до нас. Це північні граки, навесні вони полетять до себе.
   - Ой, дивіться, сороки-білобокі! Які красиві! - Вигукнула Оксана.
   - А це хто такий? - Володимир звернув нашу увагу на величезного птаха з шикарним хвостом, який сполохав зграйку горобців на протилежному краї галявини.
   - Це фазан. Нам просто надзвичайно пощастило! Фазани не дуже-то довіряють людям.
   - Т-ссс! Не ворушіться. Подивіться на сосну прямо над сараєм... - Люба тихенько показала вгору. - Бачите, на гілці самка сидить? Вона така сіренька, з меншим хвостом, ніж у самця...
   Ми затихли і намагалися не ворушитися. Фазан, час від часу поглядаючи то на нас, то вгору, клював насіння. Приблизно через хвилину до нього спустилася і самка.
   - Шкода, що лось не прийшов. - Прошепотіла ззаду Альона.
   - Не все відразу. - Так само пошепки відповіла Світлана. - І так багатьох побачили.
   - Подивилися, погодували, пора йти! Не треба їм заважати. - Потягла нас за сарайчик Люба.
   Кіт, побачивши, що ми йдемо, встав, потягнувся, зістрибнув з годівниці і проводив нас до самого корпусу.
   Після прогулянки нам запропонували зануритися в атмосферу Бразилії. У Великому Залі показали фільм про бразильські пам'ятки і традиції, про знаменитий карнавал і запальні танці. А потім знову відкрили Школу Танців - на цей раз вчили танцювати "самбу" і "ламбаду". І знову запропонували вибрати собі костюми для вечірки.
   - Цікаво, де вони всі ці костюми беруть? - Ні до кого не звертаючись, вголос запитала я.
   - Може, в театрі? - Зробила припущення Лєна.
   - Або привозять прямо ЗВІДТИ. - Додала Оксана. - Я чула, що після кожного свята ТАМ ці костюми просто викидаються, а на наступний рік робляться нові.
   - Це скільки ж грошей даремно пропадає! - Скрушно похитала головою Нелла Григорівна, приміряючи яскраво-зелене боа.
   - У них там на карнавали грошей не шкодують! - Напнув на себе розкішне сомбреро Віктор. - Вони цього карнавалу весь рік чекають, весь рік до нього готуються.
   А після вечері у нас була справжня Бразильська вечірка!
   - Запалюйте світло! Запалюйте серця! Прийшов час барвистого бразильського карнавалу, нестримного вечора танців і розваг! - Проголосив волонтер Діма.
   - Вас чекають дикі ігри, гострі закуски, запальна музика та море позитивних емоцій! - Повідомила волонтер Свєта.
   Нам показали найвідоміші бразильські танці - самбу, румбу, форро, танго, ламбаду, макулеле і навчили основним рухам. Я зрозуміла, що головне в них - ритмічні рухи стегнами в так музиці. Танцювали всі. Дехто - сидячи. За краще виконання будь-якого танцю давали призи. Навіть я отримала карнавальну маску з пір'ям за виконання ламбади. А потім хлопчики показали "капоейру" - танець з мачете під бій барабанів!
   З усього розмаїття конкурсів пам'ятаю тільки ті, в яких брала участь. У бразильській вікторині мені вдалося правильно відповісти на чотири питання - за кожен отримала по одній цукерці. Потім з розсипаних по підлозі цукерок треба було за певний час зібрати в стаканчик цукерки тільки одного кольору. Я збирала зелені, але виграла жінка, яка набрала більше всіх цукерок в жовтих обгортках. Потім, ховаючись за великий ширмою, ми показували свої голови в масках, а всі інші повинні були вгадати, хто за маскою ховається. Мене не вгадав ніхто!
   Потім ми співали "бразильські" пісні. Я згадала і виконала пісню з кінофільму "12 стільців" про закоханого пірата, який жив серед пампасів з бізонами і баобабами, над якими "заходи, немов кров" - заспівала, знову ж, не за себе, а за чоловіка, заодно інсценуючи все, про що співала. За пісню я отримала шикарний супер-хвіст павича зі штучного пір'я, який тут же причепила поверх шовкової строкатою спідниці, застібнувши пояс на талії. До речі, у мене дійсно з'явилася талія!
   А на закінчення нам запропонували ламбаду "паровозиком", що прямував до виходу. Біля виходу всім, хто перетинав дверний проріз, вручався шматок величезного торта "Марді Гра" на одноразової тарілочці.
   Так, з тортом в руках і вся в пір'ї - вінок на голові і хвіст на спідниці - я і повернулася о пів на одинадцяту в свій номер...
  ***
   - Майже половина терміну пройшла, завтра - екватор. Пропоную трохи знизити темп і дати стареньким трошки відпочити.
   - Нехай помріють, поринуть в спогади, додамо трошки меланхолії.
   - Зробимо перерву в глюколізі, знизимо температуру в приміщеннях.
   - І зробіть день більш шоколадним...
  
  Глава 7. День шостий - понеділок.
   Цей день був присвячений коханню. Нам запропонували згадати своє перше кохання, свої любовні переживання, любовні пригоди і все в своєму житті, що було пов'язано з любов'ю. Під легку музику ми вдалися до спогадів. Потім ті, хто хотів, почали розповідати.
   Дехто прожили в одному шлюбі все життя, дехто протрималися лише кілька років. Хтось міняв супутника кілька разів, а хтось взагалі не виходив заміж. Хтось закохувався один раз в житті, а хтось - щороку.
   Один раз в ргод сади цветут,
   Весну любви один раз ждут,
   Всього один лишь только раз
   Цветут сади в душе у нас,
   Один лишь раз, один лишь раз... - Зазвучала пісня.
   - Є рослини, які цвітуть щороку, а є такі, які цвітуть лише раз в сто років. - Під затихаючу музику почала розповідати Настя. - Але і ті, й інші - цвітуть по-справжньому.
   - Отже, якщо хтось щороку закохується, - це не означає, що він розпущений і поверхневий, просто він така рослина багаторічна? - Вирішила уточнити Марина Олександрівна. - От я була заміжня тричі, і кожного разу закохувалася по самі вуха.
   - А моя бабуся була замужем вісім разів. Причому жодного разу не розлучалася. - Повідомила Валентина.
   - Як це?
   - Вона довго жила і всіх чоловіків переживала. Останній раз вона вийшла заміж у 78 років. Прожила з чоловіком майже десять років і теж пережила.
   - А мені і похвалитися нічим. - Сказала я, коли черга дійшла до мене. - Я живу з одним чоловіком вже сорок років. Хоча, якщо згадати молодість, у нас були такі пригоди! Адже йому довелося мене вкрасти - мої батьки були проти.
   - Як цікаво! Розкажи! - Повернулась до мене Оксана.
   - Якось іншого разу, це дуже довга історія. - Відповіла я.
   - І що, жодного разу не хотіла зрадити? - Запитав Віктор. - Не повірю, що у такої видною пані не було залицяльників.
   - Залицяльників було повно! І навіть зрадити іноді хотілося. Але навіщо мені зайве нервування в реальному житті? Я зазвичай поринала в сексуальні пригоди уві сні. Відірвуся там по повній, потім напишу оповідання або повість - і більше не хочеться.
   - Але ж в реальності цікавіше! - Стояв Віктор на своєму.
   - Не думаю. Уві сні я потрапляю і в різні країни, і в різні епохи, і кавалери у мене най-най, і пригоди неймовірні, і секс офігенний, і все таке романтичне... Думаю, в житті обов'язково було б щось не так.
   - Так, у мене було кілька закоханостей. - Погодилася Оксана. - Спочатку все здається просто чудовим, але через деякий час починаєш помічати його недоліки, потім деякі з них викликають роздратування, а потім і дивитися на нього не хочеться, не те що продовжувати відносини.
   - Ну а для здоров'я? - Не вгамовувався Віктор.
   - До речі! - Зупинила нашу дискусію Настя. - Вчені встановили, що закоханість і секс дуже корисні для здоров'я: закоханий мозок починає активно виробляти речовини, які зміцнюють імунну систему і викликають ейфорію, а значить, і підвищують рівень щастя. Але вічної любові не буває. Підраховано, що стан закоханості триває не більше року, в середньому - дев'ять місяців - поки в людському мозку міститься необхідна кількість білка NFG. Саме цей білок дарує ейфорію і захоплення, характерні для кохання.
   - Тобто, кохання - це всього лише форма існування білка NFG? - Розчаровано пробурмотіла Марина Олександрівна.
   - Так. І як будь-яке білкове з'єднання, воно не безсмертне. Через дев'ять-дванадцять місяців кількість білка знижується з 227 одиниць до нормальних 123.
   - Майже в два рази менше! - Тут же підрахувала я.
   - І люди починають ставитися один до одного більш спокійно, якщо не байдуже.
   - А як же розповіді про вічне кохання? А як же ті, хто живуть один з одним все життя і навіть думки не допускають про розставання? - Не могла погодитися Валентина.
   - Добре, коли у закоханих є спільні інтереси, устремління, прихильності і так далі - тоді вони залишаються разом. Але якщо нічого цього немає, пари, як правило, розходяться.
   - Але ж всі, коли одружуються, сподіваються, що це на все життя! І у багатьох це дійсно так! - Вигукнув Володимир, беручи за руку свою дружину.
   - Психологи встановили, що щасливий шлюб базується на п'яти китах: загальні пристрасті в їжі, гармонія в сексі, любов чи нелюбов до домашніх тварин, схожі погляди на політику та одностайність у виборі телевізійних програм. Якщо не збігаються хоча б три параметри з п'яти, ймовірність розпаду шлюбу становить 60 відсотків. Тому психологи радять майбутньому подружжю заздалегідь з'ясувати загальні пристрасті, щоб потім, коли знизиться рівень білка, не було розчарувань.
   - Добре вам, молодим! - Вигукнула Марина Олександрівна. - У вас і психологи, і соціологи, і сексологи... А в наш час нічого такого не було. Самі намагалися розібратися - любов-нелюбов, здалося - не здалося, кохаєш - ненавидиш...
   - До речі, встановлено, що якщо у партнерів немає нічого спільного, крім білкової закоханості, то від любові до ненависті проходить вісім етапів: зацікавленість, захопленість, звикання, невиразна тривога, розчарування, охолодження, роздратування і розрив.
   - От-от! У мене так і було: спочатку така любов, що прямо на крилах літаєш, а потім вбити його хочеться! - Підтвердила Марина Олександрівна. - Я до них і так, і сяк, але ставало тільки гірше. Кожного разу мало до бійки не доходило і ми розлучалися. Проте у мене залишилося троє дітей! Від різних чоловіків.
   - Щоб справа не дійшла до ворожого розриву, вже на етапі невиразної тривоги необхідно задуматися і проаналізувати свої відносини. - Заглянула в свої записи Настя. - Якщо не знаходиться нічого спільного, то на етапі розчарування треба б зупинитися і не доводити справу до скандального роздратування. Краще поговорити по душам, все з'ясувати і розійтися добрими друзями.
   - Ех, якби ж то повернути час назад! - Віктор скрушно ляснув долонею по столу. - І де ви зі своїми вченими раніше були?!
   - Так, тепер ми про кохання можемо тільки згадувати. - Задумливо похитала головою Нелла Григорівна.
   - Чому ж. - Не погодилася я. - От у нас з чоловіком дуже хороші відносини, хоча сексу вже давно немає. - За ці роки ми дійсно стали рідними, хоча у нас дуже багато відмінностей. Головне, не втручатися у внутрішній світ, дати внутрішню свободу. Я просто відчуваю, що він - моя людина. І іншого мені не треба. Думаю, ніхто інший зі мною просто не ужився б.
   - Що, такий жахливий характер? - Засміялась Оксана.
   - Ні, характер у мене просто золотий. Тому й такий важкий. - Віджартувалася я.
   - Ну що ж, час нашого заняття підійшов до кінця. - Підвела підсумок Настя. - Але день Кохання ще не закінчився. Якщо хочете, пригадайте вірші про кохання, пісні про кохання, серенади - у нас сьогодні буде Іспанська вечірка, на якій вони дуже знадобляться.
   І ми вирушили на прогулянку компанією з десяти осіб. Темп наших пішохідних прогулянок значно прискорився - це я помітила тому, що за годину ми встигли пройти цілих три маршрути. Якщо раніше дехто ледь переставляв ноги, то тепер ходили швидким бадьорим кроком. Ми згадували пісні нашої молодості про любов, а Оксана записувала їх у блокнот. Хтось на ходу починав декламувати вірші, ми всі дружно допомагали згадати деякі рядки і слова, що вискочили з голови, вирішували, хто і що буде читати або співати.
   - Я буду і співати і читати. - Вирішила я. - Але тільки своє. Якщо згадаю.
   Після обіду всі розійшлися по своїх номерах. Оксана сіла до столу і з смартфона переписувала слова пісень, які збиралася заспівати, а я почала копатися в своїй пам'яті, вишукуючи щось про кохання. Але про любов у мене все вірші виявилися серйозними, а я звикла ховатися за гумором. Так нічого і не підібравши, я вийшла на вулицю.
   Побродивши трохи по території, я раптом вирішила зайти в корпус лаборантів. "А раптом знову щось новеньке нарию?" - подумала я, насилу відкриваючи тугі двері в тамбур. Другі двері були відчинені. Не встигла я підійти до вішалки з халатами, як відчинилися двері з написом "СОЦІОЛОГ". Я шмигнула за відчинені навстіж двері і причаїлася, притулившись до стіни. Соціолог зайшла до Шефа, вони про щось поговорили і обидва вийшли, сховавшись у кабінеті соціолога. Двері до Шефа залишилися трохи прочиненими. "Ну прямо, як ніби запрошують увійти!" - подумала я - "Одним оком гляну, що там, і піду далі".
   Кабінет як кабінет. Стіл з комп'ютером, крісло, диван, ще пара крісел, кавовий столик, книжкова шафа з папками... Нічого особливого. Я вже збиралася вийти, як якийсь чортик всередині мене шепнув: "А що там, в комп'ютері?" Я глянула на екран. У центрі робочого столу висіла папка "Виникнення ідеї". Підкоряючись нацьковуванням чортика, я кликнула мишкою по папці.
   На екран стали виставлятися портрети якихось людей з підписами під ними: Шеф, Логік, Волонтер, Генетик, Лікар, Психолог, Соціолог, Артист, Художник, Музикант, Еколог, Біолог - всього дванадцять портретів. Портрети стяглися в точку, і з точки виник напис, а потім відео:
  Виникнення ідеї.
   Група людей, знайомих мені по щойно показаних портретах, зібралася у великій кімнаті з кріслами і диванами. Зустрічав всіх Шеф, очевидно, господар квартири. Поки всі невимушено розсідалися, увійшов, трохи запізнившись, Біолог.
   - Я не один, зі мною новий друг. - Сказав він, виймаючи з-за пазухи маленьке сіре кошеня. - Щойно на вулиці знайшов.
   - Проходьте обидва. - Відповів Шеф. - Лише вас не вистачає!
   Біолог сходив на кухню, приніс звідти склянку молока і блюдце і почав годувати кошеня.
   - Щасливчик! - Прокоментував цю картину Художник. - Адже міг зустріти собаку або хуліганів...
   Раптом Волонтер, схопившись, вигукнув:
   - Як би мені хотілося зробити всіх людей щасливими!
   - Ну, це неможливо. - Заперечив йому Соціолог. - Всі ми живемо в різних умовах, маємо різні можливості і прагнення...
   - У кожної людини своє індивідуальне поняття щастя і рівняти всіх під одну гребінку просто не можна! - Підхопив Психолог.
   - Всі з дитинства знають, що це чи це неможливо. - Посадив всіх трьох на диван Логік. - Але завжди знаходиться неук, який цього не знає. Саме він і робить відкриття.
   Біолог, який грався з кошеням, поліз під стіл за котушкою, яку кошеня, ганяючи, загубив.
   - А чи можна виміряти щастя? - Задав питання господар квартири.
   - Ну, я вважаю, що весь світ структурован і підпорядковується законам, умовам або випадковостям. - Почав міркувати Логік. - Хоча і випадковість - теж строго логічне поняття.
   - От і давайте задумаємося над поняттям щастя, обдумаємо його, розкладемо на складові, виділимо закономірності, закріпимо все це в цифрах або словесному формулюванні і... - Окреслив наукову проблему Шеф.
   - І зробимо людство хоч трохи щасливішими! - Підхопив Волонтер. - Адже можна все життя проклинати темряву, а можна запалити хоча б маленьку свічечку.
   - Як ти собі це уявляєш? - Запитав Генетик.
   - Є тільки два способи прожити своє життя! - Надихнувся Художник. - Перший - так, ніби чудес не буває, а другий - так, ніби все на світі є дивом! Я вважаю, що щастя - це диво. Треба зробити так, щоб воно виявлялося в усьому!
   - Але ж це абсурдно! - Засумнівався Лікар.
   - Тільки ті, хто роблять абсурдні спроби, зможуть досягти неможливого! - Не вгамовувався Волонтер. - Давайте хоча б спробуємо!
   - А якщо у нас нічого не вийде? - Висловив побоювання Соціолог.
   - Краще погано почати, ніж добре нічого не діяти! - Відповів йому Психолог. - Як казав Мартін Лютер Кінг, нам не потрібно бачити всі сходи, для початку треба просто зробити крок на першу сходинку.
   - Н-да, будь-який крок може змінити наше життя. Питання лише в тому, куди цей крок зробити. - Задумався, гортаючи якийсь журнал, Еколог.
   - Думаю, коли ми дізнаємося, що саме викликає щастя, можна буде створити відповідний препарат. Прийняв пігулку - і став щасливим! - Висловив припущення Лікар.
   - Я думаю, що одними пігулками зробити людину щасливою неможливо. Потрібні будуть різні тренінги і вправи, заняття з самовдосконалення тощо. - Додав Психолог.
   - Ну а через те, що ми всі живемо в суспільстві, не можна відкидати і соціологічну складову. - Погодився з Психолог Соціолог.
   - До такого серйозного питання, як щастя, треба підходити творчо! - Підхопив Артист, а Художник і Музикант згідно закивали. - Адже ні для кого не секрет, що зіткнення з прекрасним, в якому б вигляді воно не було, завжди приносить щастя.
   - Працюючи над проблемою щастя, треба враховувати навколишнє середовище - рослини, тварин, ліси й водойми. - Відірвався від журналу "Природа" Еколог.
   Біолог, який в цей час грав з кошеням, тільки посміхнувся.
   Далі замиготіли кадри підготовчих робіт. Волонтер підняв свої зв'язки і, за допомогою цілої команди однодумців, знайшов спонсорів. Спонсори допомогли викупити невелику базу відпочинку в лісі, неподалік від річки, перетворивши її в науково-дослідний комплекс з безліччю лабораторій, обладнали їх необхідною апаратурою і комп'ютерами.
   Було проведено безліч соціологічних опитувань, які вимірювали рівень щастя в різних країнах, у різних вікових групах, у різних верствах населення і так далі. Досліджувалися області мозку, що відповідають за відчуття щастя, гормони, білки і амінокислоти, що дозволяють посилити і продовжити це відчуття. Розроблялися і перевірялися на добровольцях препарати, дієти, методики, тренінги, рекомендації тощо.
   Психологи встановили, що формулу щастя можна було б записати так:
  щаслива людина = самодостатня людина
  Причому самодостатність - це суб'єктивне відчуття, яке показує нам, що на даний момент все нам необхідне є в наявності - гроші, друзі, любов, творчість і так далі.
   Соціологічні опитування вимірювали рівень щастя за шкалою від повної незадоволеності життям до повного достатку. З графіків, що змінювали один одного, я зрозуміла, що найбільш щасливими вважають себе до 70 відсотків молодих дівчат і жінок, незалежно від країни і рівня життя. У чоловіків рівень щастя починав підвищуватися лише з віком. Вища освіта підвищувало рівень щастя до 57 відсотків, а середня - тільки до 30,6. У студентів і учнів він становив 64,1 відсотка, а у домогосподарок - до 60, 2. Ті, у кого все є - і в матеріальному, і в духовному сенсі, - досягали 81,8 відсотків щастя.
   Дослідження за расовою приналежністю показали, що найбільш щасливими почуваються африканці, потім європейці, і найбільш нещасні азіати, навіть якщо вони проживають в розвинених країнах.
   Генетичні дослідження показали, що на відчуття щастя величезний вплив справляє нейрогормон, який виробляється в шишкоподібної залозі головного мозку і переносить серотонін в нервові клітини, створюючи гарний настрій. Існує два варіанти цього гена - короткий і довгий. Саме довгий ген виробляє більше білка і продовжує відчуття щастя. Кожна людина отримує один ген від матері і один від батька. Якщо дитина отримує два довгих гена щастя, то вона все життя відчуває себе на 17 відсотків щасливішою, ніж дитина, що отримала обидва коротких гена. Якщо у людини один ген довгий і один короткий, він відчуває себе на 8 відсотків щасливішими, ніж людина з двома короткими генами. Стала зрозумілою причина відмінності у відчутті щастя різних рас: європейці, в основному, мали 1,12 довгих генів, африканці - 1, 47, а азіати - 0,69 з двох можливих.
   Підбір різних дієт показав, що найбільш активно серотонін переноситься, якщо організм отримує продукти з підвищеним вмістом амінокислоти триптофан, тобто, фініки, сливи, інжир, томати, молоко, сою, чорний шоколад, а також піддається впливу деяких ароматів і ультрафіолету. Хоча надлишок сої у чоловіків міг викликати підвищену агресію.
   Крім генів, які переносять серотонін, були виявлені і інші гени, що впливають на рівень щастя. Одним з них виявився окситоцин, який виробляється гіпоталамусом і знижує рівень тривожності, а також поліпшує стан нервової і серцево-судинної систем. У людей з великим вмістом окситоцину спостерігалося більш міцне здоров'я і більш довге життя. Дослідники відзначили, що саме з викидом окситоцину пов'язані почуття закоханості, прояв доброти і довіри, а також всі наші позитивні емоції і контакти з оточуючими. Викид окситоцину збільшується в учасників колективних заходів радісного характеру (вечірки, корпоративи, свята і т.д.), а також при будь-якому позитивному контакті: з коханими, друзями, при рукостискання, обіймах, поцілунках, від спілкування з кішками, собаками, природою. Аналіз крові до і після танців або хорового співу показував істотне зростання рівня окситоцину навіть у диких племен. На жаль, молекула окситоцину живе недовго і зникає через три хвилини. Саме через це відчуття щастя таке недовговічне. Необхідно було знайти спосіб продовження життя молекули окситоцину якимось хімічним способом, крім виявлених раніше фізичних - сексуального збудження, обіймів і масажу.
   Гормон ендорфін, який також виробляється нашим мозком, підвищує рівень короткочасної радості і ейфорії. Підсилюють його викиди заняття спортом, ультрафіолетові промені, солодке - зокрема, шоколад, і позитивні емоції.
   Гормон дофамін, що виробляється нирками і наднирковими залозами, додає впевненості в собі, допомагає в досягненні успіху і мети.
   Вазопресин, що виробляється в гіпоталамусі, викликає бажання піклуватися про оточуючих. Але його надлишок призводить до затримки рідини в організмі, а отже, і до безлічі відповідних захворювань.
   Викид адреналіну також на короткий час підвищує відчуття щастя, але часто призводить і до стресів. А надлишок тестостерону збільшує егоїстичні нахили.
   Набір гормонів щастя пригнічується курінням, надмірним вживанням алкоголю, використанням, як не дивно, антидепресантів, ендокринними інфекціями, вірусними захворюваннями, недостатньою фізичною активністю, неправильним харчуванням і низькою самооцінкою.
   До продуктів щастя дієтологи віднесли також апельсини, полуницю, ананаси, банани, чорну смородину і, звичайно ж, шоколад.
   Всі ці гормони необхідно було привести до спільного знаменника, який міг подовжити і посилити відчуття щастя, не викликаючи побічних негативних ефектів. За рік інтенсивної роботи були створені "щасливі" речовини, які можна було приймати у вигляді пігулок і коктейлів, підібрані продукти для "щасливої" дієти, розроблені комплекси "щасливої" гімнастики, написані сценарії "щасливих" заходів, тренінгів та майстер-класів. Залишалося знайти людей, на яких все це можна було випробувати.
   - Які будуть пропозиції? - Поправляючи окуляри, обвів Шеф допитливим поглядом усіх завідуючих лабораторіями.
   - Я думаю, що щасливими треба робити всіх підряд! - Вигукнув Волонтер. Мої хлопці і дівчата працюють і в дитячих будинках, і з інвалідами, і в будинках для людей похилого віку - може, наберемо групи з них?
   - Думаю, цей контингент не дасть правильної картини. - Заперечив Соціолог. - Для всіх цих людей будь-яка увага - вже щастя. Показники можуть виявитися не коректними.
   - Потрібні звичайні люди, які з якихось причин втратили відчуття щастя. - Почав міркувати Психолог.
   - От були-були щасливими, щасливилися собі все життя, а потім раз... - Спробував поставити себе на місце нещасних Доктор.
   - І вийшли на пенсію! - Підсумував Артист, якого як раз намагалися випхати на пенсію з театру.
   - А що? Давайте випробуємо всі свої напрацювання на пенсіонерах. - Знову підвівсяу Шеф.
   - Звичайні люди, які мали і свої мрії, і свої досягнення, які вже цілком відбулися, але тепер виявилися як би на узбіччі життя... - Почав міркувати Психолог.
   - З артритом та безсонням, підвищеннями тиску і купою вікових захворювань... - Продовжив Доктор.
   - З недоліком матеріальних засобів навіть для здійснення дрібних радостей, не кажучи вже про подорожі або початок чогось нового... - Соціолог став загинати пальці на руці.
   - У яких вже дорослі діти і внуки, зайняті своїми справами і тому не мають достатньо часу, аби приділити увагу людям похилого віку. - Забігав по кабінету Волонтер.
   - Які цілком могли б малювати картини, співати, займатися музикою або грати в театрі, якби їх хтось навчив і запросив до творчості. - Ніби розмахуючи диригентською паличкою, додав Музикант.
   - Які, живучи в тісних квартирах, не мають можливості для спілкування з природою: пройтися лісовими стежками, помилуватися зоряним небом, вдихнути чисте повітря на повні груди, пригостити горішком білочку, що спуститися з дерева... - Погладжуючи вже цілком дорослого поважного кота, що виріс за рік з кошеняти, додав Біолог.
   - Отже, нам потрібні звичайні міські пенсіонери! - Зробив логічний висновок Логік. - Але як ми вмовимо їх взяти участь в експерименті?
   - А їм і не треба знати, що вони беруть участь в експерименті! - Потер руки Шеф. - Ми просто запропонуємо їм відпочинок на нашій базі.
   - Безкоштовний! - Підхопив Волонтер. - З правильним харчуванням, прогулянками, розважальними заходами і тренінгами, з творчими майстер-класами...
   - Залишається тільки знайти логічний привід, за яким ми раптом, ні сіло, ні впало, звернули на них увагу. - Захлопнув свій блокнот Логік.
   - А у нас на днях буде велике свято! - Радісно підскочив Волонтер. - День волонтера! Це ж просто відмінний привід зробити комусь щось корисне, ощасливити їх!
   - А як ви пропонуєте набрати з безлічі пенсіонерів піддослідну групу? - Зупинив запал волонтера Шеф.
   - А ми влаштуємо благодійний концерт! Зателефонувавши пенсіонерам, запросимо їх у якийсь будинок культури... А потім запропонуємо поїхати відпочивати.
   - З тих, кому ми зателефонуємо, на концерт прийде приблизно десята частина, з цієї десятої частини погодяться їхати теж не більше десяти відсотків... - Почав підраховувати Логік. - Частина бажаючих відсіється через хворобу або з якихось інших причин...
   - Отже, так! - Встав Шеф. - Волонтери! Ви готуйте святкову програму і проводьте зустрічі з пенсіонерами в чотирьох містах - виберіть їх на карті за жеребом. А всім іншим - готуватися до їх зустрічі на базі відпочинку!
   Потім пішли картини нашого приїзду на базу і відео закінчилося. Я тільки зібралася вийти з кабінету, як у коридорі почулися кроки, що наближалися, і голоси. "Ну все! Попалася!" - я аж присіла біля дверей. Двері почала відкриватися.
   - Шеф! Я ще дещо забула показати. Всього пару секунд! - Почувся жіночий голос.
   - Добре, давай! - І Шеф повернувся до кабінету Соціолога.
   Я вискочила за двері, стрілою влетіла в тамбур, і, вже відкриваючи двері на вулицю, знову почула голосу за спиною. Весь шлях до нашого корпусу я пролетіла менше, ніж за хвилину. Кілька людей поверталися з прогулянки, і я влаштувалася до їх групи, намагаючись непомітно перевести подих.
   Вже переодягаючись до вечірнього заняття, я подумала: "Це відео все пояснює. З нами проводять цілком хороший експеримент. Але...Щось в ньому не так... Неначе це якийсь спектакль. Спектакль, який розіграли спеціально для мене. А за ним, як за фасадом, має ховатися щось більш важливе..."
   Після обіду ми робили мило ручної роботи у вигляді сердечок - як знак любові. Настя давала нам необхідні інгредієнти, говорила, як і що змішувати, додавала кому ваніль, кому корицю, кому рожеве масло або ще якісь ароматичні речовини зі свого набору, різні барвники і блискітки.
   Я готувала рожеве мило з ароматом троянди і ванілі. Блискітки в мою композицію не вписувалися - адже я готувала його для свого чоловіка, а от маленький бутончик цілком підійшов. Всі наші вироби Настя запропонувала поставити в номерах для затвердіння, а самим вирушати до "гардеробної".
   Там нам треба було підібрати іспанські костюми до вечірки, потім повчитися рухам іспанських танців, а потім, після вечері, ми "відправилися" до Іспанії.
  ***
   - Скільки у нас вже таких цікавих?
   - Всього сім чоловік. Решта задовольнилася відвідуванням лабораторій.
   - А тест на цікавість вже всі пройшли?
   - Ні, поки лише п'ятнадцять чоловік. Але згідно соціолого-психологічного аналізу, завтра очікується пік.
   - Постарайтеся, щоб цікаві не стикалися один з одним. Якщо будуть відбуватися накладки, вони будуть йти парами або групами, - від'єднуйте їх і створюйте умови для індивідуального проходження тесту.
   - Все буде о-кей!
  ***
   На підступах до Великого Залу був влаштований прикордонний пропускний пункт, де нам видавали "іспанські паспорти", вписуючи в картки придумані нами нові імена.
   - Хола, сеньйора! - Зустрів мене "прикордонник" в костюмі кольору хакі з погонами, але у величезному чорному сомбреро. - Як вас звати?
   - Донья Ісідора Коварубіо де Лось Льянос! - Випалила я, згадавши ім'я героїні "Вершника без голови".
   - Повторіть ще раз. - Попросив "прикордонник", старанно записуючи моє ім'я в "паспорт".
   - Донья Ісідора Коварубіо де Лос Льянос!
   - Граціас! Навіщо ви приїхали в Іспанію?
   - За веселощами!
   - Наркотики, зброя, тютюн?
   - Граціас, не треба. Думаю поки обмежитися фруктовими коктейлями.
   - Ну, тоді проходите!
   У залі півколом були розставлені столики, накриті кольоровими скатертинами. На столиках стояли кошики з фруктами, закуски, холодні м'ясні страви, хамон, паелья і кольорові коктейлі.
   - Галя! - Крикнула мені Оксана з-за столика з червоно-жовтою скатертиною. - Ми тобі місце зайняли!
   За столиком вже сиділи Лєна з Валею, вони виглядали подружжя Володимира і Валентину.
   - Мене звуть Ізольда. - Повідомила Олена. - А ти собі якесь ім'я вибрала?
   Я повторила своє ім'я.
   - Ну, ти й загнула! А коротше можна?
   - Можна просто Ісидора.
   - До нас! До нас! Підскочила Валя, помітивши що входить подружжя. - Ми вам місце тримаємо!
   Оксана стала Розітою, Володимир і Валентина - Хуаном і Хуанітою, а Валя - Ізаурою.
   Поки все розсілися, заново перезнайомилися, перепробували напої і закуски, роздивилися наряди - жінки були в довгих спідницях червоно-чорних і червоно-жовтих кольорів, а чоловіки - в чорно-золотистих костюмах і сомбреро, - прийшов час загадувати бажання - 20 годин 20 хвилин.
   Іспанська вечірка почалася з серенади, яку хлопець з гітарою заспівав іспанською мовою "під балконом" нашої Насті.
   - Ола-хола! Сеньйори і сеньйорити! - Почав іспанська мачо з тонкими намальованими вусиками. - Починаємо нашу іспанську Фієсту, присвячену любові! Я бачу, що гарячі сеньйорити одяглися так яскраво і привабливо, щоб пекучі кабальєро боролися за танець з ними! Тому не буду стримувати вашого бажання - танцюйте, хто хоче!
   І ми пішли танцювати. Нам показали майстер-клас з користування кастаньетами і кілька основних рухів степу. Потім ми співали найрізноманітніші пісні і читали вірші про кохання.
   Свої вірші про кохання я прочитати не змогла - знову перешкодили комплекси. Читати я можу тільки щось гумористичне, нічого серйозного. А про любов у мене було все серйозно. Тому я знову заспівала чоловічим голосом: "Милая, ти услышь меня под окном стою я с гитарою!". "Ну все, досить ховатися за чоловіків! Час вже виходити назовні!"- подумала я про себе - "Ось завтра і спробую - геть комплекси! Як-не-як, вже сьомий десяток, коли ж від них ще позбавлятися, якщо не зараз? Можу просто не встигнути..."
   и танцювали під відомі іспанські хіти, всі бажаючі співали про кохання. Знову чудово виступила подружня пара, яка відзначила в цьому році діамантове весілля. Потім всім роздали слова пісні "Бесаме мучо", надруковані українськими буквами, і ми заспівали хором.
   У паузах між піснями і танцями жінки робили кактуси з огірків за допомогою зубочисток, а чоловіки боролися за звання "Влучний кабальєро", кидаючи в сомбреро цукерки. А потім почалася корида! Всі бажаючі могли виступити і в ролі матадора, і в ролі бика. Завданням бика було прочитати слово, прикріплене на спину матадорові. Завданням матадора - не дати бику зазирнути собі за спину, ухиляючись і розмахуючи червоним плащем...
   Спала я після цієї вечірки, як убита!
  
  Глава 8. День сьомий - вівторок.
   Вранці я прокинулася пізніше, ніж зазвичай. "Ну от, басейн проспала!" - подумала я, потягуючись - "Гаразд, якщо вже я сьогодні така ледача, то зроблю ледачу гімнастику" - і я зробила лежачи кілька вправ. До сніданку залишалося ще близько півгодини і я вирішила просто походити по коридорах.
   Підійшовши до сходів, я зупинилася: "Вгору чи вниз? Нагорі я кожного дня буваю, на першому поверсі - теж, але ж сходи спускається й нижче. А раптом там, у підвалі, ховаються якісь таємниці та загадки?... Гаразд, піду. Якщо застукають, скажу, що заблукала. Що взяти із старою маразматички?" І я, обережно озираючись, почала спускатися в підвал.
   Спочатку було темно. Потім я трохи звикла і помітила на стіні вимикая, що тьмяно відсвічував. Клацнула ним і ахнула - весь підвал залився відблисками світла, що переливалися від блакитного, через різні відтінки синього і зеленого, до фіолетового. Видовище було приголомшливим і захоплюючим. Чи то в моїй голові, чи то десь під стелею, зазвучала дивна, якась неземна музика. Я спробувала виділити і визначити інструменти, на яких вона виконувалася, але це у мене не вийшло. І світло, і музика, здавалося, звали мене за собою і запрошували пройти углиб коридору.
   Пройшовши кілька кроків, я озирнулася - ззаду нічого не було, крім переливчатого світла, - ні сходів, ні входу. "А раптом я потрапила в інший вимір? А раптом тут все зовсім інше - і час, і простір помінялися місцями, а я... А що я?" - Я обмацала себе руками - начебто все в порядку. Піднесла руку до очей - вона була напівпрозорою і бузково-фіолетовою. Світло пахло фіалками і лавандою, ніг під хвилями світла видно не було. "Якщо я стою і можу йти, значить, вони десь там є!" - зробила я логічний висновок я і впевнено пішла далі.
   Поки не вперлася у щось пружне. Обмацуючи це "щось", я раптом відчула, як мене затягує в середину. "Хлоп!" - і я вилетіла, як пробка з пляшки, з фіолетово-синього простору в зелений, що пах м'ятою і чайним деревом. Тут ноги тонули в чомусь м'якому і пружньому, здавалося, що падаєш в яму, але щось тебе зупиняє. Йти так було важко, тоді я стала стрибати. Так, стрибками, я добралася до наступної невидимою перепони. "Блюм!" - я випала в жовтувато-перлиновий туман, що пах ваніллю і мандаринами. "От цікаво, я ще в підвалі чи на якийсь іншій планеті? І цікаво, скільки вже пройшло часу?" Я хотіла дістати з сумки мобільник, але сумки при мені не виявилося. "Я її тут загубила, чи в тих, інших вимірах?" - спробувала я роздивитися хоч щось під ногами. Крізь вологий, липкий, ванільний туман нічого не було видно. Я облизала губи - смак заварного крему і чогось незрозумілого. "Ну от, тепер одяг доведеться прати!" - я спробувала провести руками по штанях - руки прилипали до одягу, ніби були обмазані клеєм або згущеним молоком. "Де ж тут вихід?"
   "Плюх!" - я впала в чорну воду. Навколо була абсолютно чорна темрява, що пахла сумішшю какао, цикорію і кави. Я висунула язик і спробувала - дійсно кава! Сьорбнувши кілька ковтків, я подумала: "Це я по поверхні пливу чи під водою? Мабуть, по поверхні, адже я дихаю... Хоча, хто знає, може ТУТ і під водою можна дихати..." Я повільно гребла незрозуміло куди, поки не відчула, що лежу животом на якійсь поверхні. Раптом ця поверхня кудись помчала з шаленою швидкістю крізь струмені прісної води, і мене винесло у червоно-помаранчеві язики полум"я.
   "Якщо не згорю, то висохну!" - оптимістично подумала я, намагаючись роздивитися чорно-золотисті пейзажі, які час від часу проступали крізь полум'я. Пахло димком лісового багаття. Було тепло і сухо, але не жарко. "А я, виявляється, і в воді не тону, і у вогні не горю!" - аналізувала я свій стан, перевертаючись з боку на бік на невидимій поверхні, що продовжувала нестися крізь вогонь, намагаючись хоч якось роздивитися на всі боки і попереду. Вогонь ставав все яскравішим і яскравішим, настільки, що довелося закрити очі не тільки повіками, а й руками. Але біле світіння проникало і під руки. Я натягнула на голову светр і раптом відчула, що рух припинився.
   Обережно звільнила голову і відкрила очі - я стояла біля входу в підвал, обіпершись об стіну біля вимикача. Одяг на мені був сухим, у руці - сумка, яка звідкись знову з'явилася. "Що це було? Галюцинація чи подорож крізь виміри?" - я зробила обережний крок уперед, і все навколо знову залило синьо-фіолетовим світлом. Миттєво відскочивши назад, я стрибнула на сходинку. Світло в підвалі повільно і як би знехотя згасло. "Гаразд, піду-но я звідси. Бо сніданок пропущу..."
  
  ***
   - Вісімнадцята людина пройшла тест на цікавість. Рівень відповідає двадцятирічному віку. Коефіцієнт омолодження 1,75.
   - Тиск, пульс?
   - Все в нормі.
   - Адреналін?
   - В межах допустимого.
   - Негативні наслідки?
   - Не спостерігаються.
   - Зовнішні показники?
   - Одяг чистий і сухий, сумку ми вилучили ще на другій стадії, вигляд охайний...
   - Увага! Наближається дев'ятнадцятий!
   - Всі по місцях! Включаємо програму...
  ***
   На сніданок я прийшла, коли вже майже всі розійшлися, залишалися доїдати людини три-чотири. Швиденько поклавши на тарілку млинець з сиром і схопивши чашку з молоком, я проковтнула свій сніданок і помчала в "лабораторію" на тренінг.
   Настя вже щось розповідала. Вибачившись, я сіла на своє місце і, склавши руки на столі, як старанна учениця, стала слухати.
   Виявляється, сьогодні знову було свято: десяте грудня - день прав людей і тварин. А я думала, що у нас права мають тільки люди, та й то не всі. Але двадцять перше століття зрівняло в правах всіх. Поки тільки на папері. Розмова про права вже закінчувалася і Настя, повернувшись до теми щастя, сказала, що сьомою сходинкою до щастя є ОПТИМІЗМ.
   - Якщо в житті трапляються якісь неприємності або труднощі, то на них не варто звертати уваги, тоді вони образяться і підуть! Тобто, треба дивитися на життя з оптимізмом. Оптиміст знайде позитив у будь-якій ситуації. Які ви можете навести приклади оптимістичного ставлення до життя?
   - Ну, наприклад, можна на напівпорожню склянку сказати, що вона наполовину повна. - Першим почав Віктор.
   - Під дощем можна мокнути, а можна гуляти. - Продовжила Марина Олександрівна.
   - Всі наші проблеми і неприємності - це наші вчителі. Якщо робити правильні висновки, більше вони не повторяться. Нелла Григорівна підсунула стілець ближче до столу.
   - Навіть падаючи з великої висоти, можна або журитися, що життя закінчилося, або насолоджуватися вільним падінням і милуватися видами, - Процитувала я десь прочитану фразу.
   Ми ще деякий час навчалися знаходити позитив у будь-яких ситуаціях, а потім Настя запропонувала:
   - Давайте спробуємо слово "щастя" на смак.
   - Як це? - Не зрозуміли ми. - Ви що, будете нам давати якісь продукти, які викликають щастя?
   - Ні, все набагато простіше. Слово "щастя" різними мовами звучить по-різному, а тому й асоціації викликає різні. Давайте спробуємо:
   - Щастя... Яке щастя на смак по-українськи?
   - М'яке, тепле.
   - Глюк - по-німецьки?
   - Як ковток води або теплого молока.
   - Фелічіта - по-італійськи?
   - Як темна фантастично-романтична ніч, можливо з шоколадом.
   - Хеппі - по-англійськи?
   - Схоже на халву.
   - Мазаль - на івриті?
   - Як м'яке масло, що намазують на булку.
   Звичайно, всіх мов, запропонованих Настею, я не запам'ятала, але все одно було дуже цікаво.
   - А ви знаєте, що в історії була ціла епоха щасливих людей? Хто-небудь пам'ятає, як вони називалися?
   - Хіпі! - Вигукнув Володимир. - Я і сам свого часу хіпував. Носив ось таке довге волосся, розклешені джинси, сорочку, зав'язану вузлом на животі...
   Всі почали згадувати ті часи, коли в моді були хіпі. Ту музику, той одяг, то час, ті звичаї... Здається, тоді ми всі були щасливі.
   - Не треба жити тільки спогадами. - Повернула нас до суччасності Настя. - Щасливий той, хто вміє отримувати радість і задоволення від життя тут і зараз.
   - А якщо не виходить? - Запитала Ніна Василівна.
   - Якщо ви нещасні, то це лише ваша вина. Перестаньте себе жаліти і чекати фею, яка принесе щастя на тарілочці. Озирніться - можливо, синій птах щастя просто поруч з вами махає своїми крилами!
   - Ну який птах щастя в нашому віці?! - Продовжувала чіплятися за буденність Ніна Василівна.
   - Шукайте нове! Краще що-небудь зробити і пожаліти, ніж шкодувати про втрачені можливості.
   - Та які у нас можливості? Все скінчилося, попереду тільки старість, хвороби і неприємності!
   - Якщо у вас зіпсувався настрій через дощ, дощ від цього не припиниться. Чи варто переживати через те, що від вас не залежить? - Зупинила скиглення Ніни Василівни Настя. - Відпустіть то, на що не можете вплинути і шукайте інший шлях до щастя. От сьогодні ми і спробуємо відчути знову радість життя, сьогодні у нас буде Хіпі-Вечірка!
   Замість прогулянки нас повезли в зоопарк. Скільки часу ми їхали, я не знаю, тому що знову всю дорогу проспала. Де знаходився зоопарк? Важко сказати... І взагалі не зрозуміло! У нас же зараз зима? А в зоопарку була весна! Тварини бігали по величезних вольєрах, як на природі. Людей в зоопарку не було, тому навіть запитати, де ми опинилися, було ні в кого. Невже нас сюди переправили літаком? Відкинувши всі ці думки, як нерозв'язувальні, а отже, і несуттєві, я занурилася в щастя спостереження за тваринами. Тут були леви, тигри та інші котячі, мавпи, носороги і слони, жирафи, лами і крокодили, ведмеді, вовки та лисиці, кенгуру, коали і лінивці... Наші волонтери розповіли, що раніше, коли до тварин ставилися як до чогось менш важливого, ніж людина, навіть вчені вважали, що у них немає ні розуму, ні інтелекту, лише інстинкти. Тепер, коли встановлено, що і розум, і інтелект у них є, коли з'явилися навіть зоопсихологи, у багатьох зоопарках світу захищають права тварин, а тому розміщують їх в комфортних для них умовах. Причому нікого спеціально не відловлюють - сюди потрапляють тільки ті, які з якихось причин не можуть самостійно жити в природі.
   Обідали ми теж у зоопарку. Коли ми увійшли в кафе, столи вже були накриті, ніяких офіціантів не було. Над входом було написано "Leipzig-Zoo". От і розберися, чи то ми знаходимося в Німеччині, чи то просто кафе так назвали...
   Після обіду ми разом з волонтерами прибирали у вольєрах і годували тварин - кому де сподобалося. Ми з Оксаною і Оленою пішли в "Дитячий садок" - вольєр для молодняка. Тут разом грали ведмежата, тигренята, козенята, рисята, вовченята і ще якісь незрозумілі маленькі звірята, що народилися в зоопарку. Їх можна було гладити, деякі самі лізли на руки. Але більшість, майже не звертаючи на нас уваги, займалися дуже важливими справами: перекидалися, каталися з гірки і на гойдалках, лазили по лабіринту, рвали зубами картонні коробки, ганяли м'ячики... Ну, справжні діти!
   Ми поприбирали на майданчику, нарізали піднесені нам у кошиках і відрах корми - кому овочі, кому м'ясо, а потім пішли годувати цих зоо-малюків. Як тільки звірята зрозуміли, що настав час годівлі, хижаки побігли на трав'яну галявину, а травоїдні - до дерев'яних годівниць. Такі маленькі, а вже знають, що грати можна разом, а обідати - нарізно!
   Коли ми під'їжджали до бази "Карнавал", настав вечір. Ми ледве встигли підібрати собі вбрання до Хіпі-Вечірки і вирушили на вечерю.
   А потім почалася вечірка. Всі люди знову змінилися: чоловіки ходили в довгих перуках, в розклешених джинсах і в строкатих сорочках, зав'язаних на грудях вузлом. Але під сорочками були надіті футболки. Жінки понадівали квітчасті спідниці та брюки-кльош, підібрали собі сумочки з бахромою або мотузяною вишивкою. У багатьох на головах були зав'язані мотузочки, майже у всіх - ланцюги або прикраси з макраме на грудях. Я була в шовкових штанях-спідниці в червоно-золотисто-чорних кольорах, Оксана - в джинсовому костюмі, Лєна - в квітчастому пончо і таких же штанях, Володимир - у чорній перуці і чорних окулярах, його дружина Валентина - в легкій світлій сукні в квіточки...
   Всі конкурсні пісні були про щастя, всі танці - заводні й веселі, всі конкурси і вікторини - на тему щастя, радості і свободи, місця для фотографування - в стилі шістдесятих. Потім хто хотів - грали на барабанах, хто хотів - малювали абстрактні картини, хто хотів - ліпили горщики з глини, а хто хотів - співали під гітару біля штучного багаття...
   Я потроху брала участь у всьому, але найдовше затрималась на малюванні. Вибравши з купи повалених біля стіни обрізків фанери лист 50х60, я поставила його на підставку, закрила очі і подивилася, що ТАМ мені показують. Показували різнобарвні струмені, що клубилися й перетікали один в інший, причому переважали бузкові і сині відтінки. От саме це я і намагалася зобразити за допомогою фарб у балончиках.
   Всі наші твори пообіцяли виставити на завтра в Галереї Мистецтв...
  
  Глава 9. День восьмий - середа.
   - Мудрий в гору не піде, мудрий гору обійде. - Сказала Настя на тренінгу. - До речі, сьогодні ми розглянемо наступну сходинку до щастя - МУДРІСТЬ. І сьогодні, одинадцятого грудня - Міжнародний день гір. Тому ми спробуємо піднятися до вершин мудрості. Звідки приходить мудрість? Не зі знань, адже знання - це минуле, те, до чого колись дійшли наші попередники. Мудрість - це майбутнє, те, до чого доходимо ми самі. А до чого дійшли ви?
   Ми почали перераховувати свої життєві відкриття, осяяння, висновки, говорити про власні помилки, які сьогодні, з висоти досвіду і років, могли б уже не допустити.
   - А що таке IQ? - Зупинила наші роздуми Настя.
   - Це показник інтелекту. - Випалив Віктор.
   - А хто-небудь знає свій IQ?
   - Ні, на жаль, в нашій країні його не вимірюють. От в Америці кожна дитина знає свій IQ, а ми тут живемо і не знаємо, може, ми генії? А може, ідіоти? - Почала розмірковувати я.
   - А взагалі, який показник вважається нормальним? - Запитала Марина Олександрівна.
   - Середнім вважається рівень IQ близько 100. Люди з показником 150, як правило, є великими вченими і нобелівськими лауреатами. От, наприклад, у Ейнштейна, Білла Гейтса і Стівена Хоукінга показник IQ близько 160. Але людей, з показником інтелекту вище 140 дуже мало, всього 0,2 відсотка населення Землі. Тих, хто має показник нижче 90 теж не дуже багато, а от із середнім показником - більшість, по 25 відсотків з показником 91-100 і з показником 101 - 110, тобто, половина населення земної кулі.
   Нам усім дуже кортіло дізнатися, який же інтелект у нас. Тоді Настя провела нам невеличке тестування. За його підсумками виявилося, що серед дванадцяти чоловік нашої групи показник від 90 до 100 мала усього одна людина, від 100 до 110 - двоє, близько 120 - шість чоловік, близько 130 - дві людини і одна з показником 138.
   - От бачите, в середньому ваша група має інтелект вище середнього! - Зраділа Настя. - Отже, з мудрістю у вас проблем немає! До речі, з моменту народження в мозку людини налічується 14 мільярдів клітин, і до двадцяти п'яти років їх число не збільшується. Проте з двадцяти п'яти років воно починає зменшуватися на 100 тисяч кожного дня. Після сорока років деградація мозку різко прискорюється. Що ж робити, щоб цей процес загальмувати?
   - Що до чого доложити, щоб жити й не тужити? - Сумно обвів усіх поглядом Володимир.
   - Вчені встановили, що чим вищий інтелект, тим більше тривалість життя. - Продовжила Настя. - На розвиток мозку впливає музика, розучування віршів і пісень, розгадування кросвордів, заняття будь-якою творчістю і мілка ручна праця - вишивання, плетіння з бісеру тощо. Тим, хто цим займається, старечий маразм не загрожує!
   - Я пишу вірші! прозу. - Зраділа я. - Отже, маразматичкою поки не стану.
   - А я вишиваю хрестиком. - Повідомила Нелла Григорівна. - А вірші вчити у мене не виходить.
   А я люблю співати. - Оксана встала і заспівала кілька рядків: - Миллион, миллион, миллион алых роз, из окна, из окна, из окна видишь ты... А щоб співати, доводиться вчити слова.
   - А я граю в самодіяльному театрі! - Це похвалився Віктор. - Там теж і слова вчити треба, і творчо їх відтворювати.
   Виявилося, що всі наші люди чимось займаються, хто читає, хто малює, хто розгадує кросворди, а Валерій, вийшовши на пенсію, навіть зайнявся художнім куванням металу, і у нього вже була своя персональна виставка.
   - Як ви думаєте, у кого маса мозку і кількість звивин більше?
   - У найрозумніших! - Випалила Валентина.
   - А от і ні! Найбільший мозок і найбільше звивин саме в ідіотів! - Ошелешила всіх Настя. - Мозок більший не у вчених, а у робітників.
   - А у блондинок? - Запитав Віктор і тут же, подивившись на біляву Настю, вибачився: - Вибачте, вас я не мав на увазі.
   - З блондинками взагалі цікава історія! - Пыдхопилася Настя. - Вчені підрахували, що IQ блондинок в середньому вище, ніж у брюнеток. Багато блондинок володіють показником інтелекту вищим за 130.
   - Ой, а я читала статтю, що в Чехії збиралися випустити на телебаченні інтелектуально-розважально-гумористичну програму за участю блондинок. Вести програму запропонували фізику-ядернику з IQ близько 140. Але програма не пышла.
   - Чому? - Запитала Оксана.
   - Тому що майже у всіх блондинок, які прийшли на кастинг, IQ виявився вищим, ніж у цього фізика. У нього стався збій стереотипів, і він відмовився.
   - Ага! Хотіли познущатися над блондинками, а нічого не вийшло! - Переможно вигукнула Ніна Василівна, поправляючи свої білі локони.
   - Так, стереотипів в нашому житті ще достатньо, але про них ми поговоримо пізніше. А сьогодні - про мудрість.
   - І найголовнішою мудрістю, я думаю, потрібно вважати вміння не йти на поводу у стереотипів, а аналізувати і робити висновки самостійно! - Зробив свій висновок Віктор.
   - Повернімося до роботи над мозком. - Знову заговорила Настя. - На працездатність мозку впливає і те, в якому становищі ви думаєте. Дослідження показали, що лежачи люди набагато швидше справляються навіть з найскладнішими завданнями. Розвалившись на дивані, ви знайдете рішення найскладнішої головоломки набагато швидше, ніж сидячи.
   - То от чому деякі з моїх учнів на контрольних розвалюються за партами!... - Стрепенулася Марина Олександрівна, яка, виявляється, раніше була вчителькою. - А чому так?
   - У горизонтальному положенні в кров надходить більше норадреналіну, який підвищує пізнавальну здатність і увагу. Коли ви стоїте або сидите, кровообіг йде важче.
   - А я пишу свої книги лежачи. - Зізналася я. - Мені чоловік зробив складаний столик, який я ставлю над своїм животом, я на нього кладу ноутбук і пишу. Взагалі-то я це робила, щоб спина не боліла, але тепер бачу користь і для мозку.
   - У мене є ще кілька порад для підвищення інтелекту. - Настя дістала картку і почала читати: - Потрібно більше їсти морепродуктів.
   - Точно! Пам'ятайте, навіть Штірліц для мозку їв рибні консерви?! -Стрепенувся Віктор.
   - Пити зелений чай на сніданок і на обід. - Продовжила Настя. - Дотримуватися спокою.
   - Це коли все по барабану, фіолетово, паралельно і до лампочки? - Виставивши пальці віялом на "Братковський" манер запитав Володимир.
   - Ні, це коли не варто хвилюватися через дрібниці. Ще треба побільше гуляти на повітрі, ходити пішки і виділяти хоч трохи часу для денного сну.
   - А справи тоді коли ж робити? - Здивовано знизала плечима Надія Іванівна.
   - А які у вас справи? - Повернулася до неї Нелла Григорівна. - Обід зварити, посуд вимити, пил повитирати? Все це можна розподілити по одній справі на кожен день і спи-відпочивай, та дихай-гуляй!
   - А ще корисно грати у відеоігри. - Зупинила їх Настя.
   - Як це? - Обурилася Валентина. - Я своєму онуку весь час кажу, що це шкідливо.
   - Не шкідливо, а навіть корисно для розвитку мозку! Але, звичайно, якщо все в міру - пари годин на день цілком достатньо. І краще не стрілялки. Шкідливо, це коли захоплення іграми переростає в манію і залежність.
   - А телевізор? Як же тоді з телевізором?
   - І телевізор корисний. Але замість бойовиків і серіалів краще дивитися пізнавальні та гумористичні передачі.
   Виявилося, що всі дивляться і Діскавері, і МЕГА, і ВПС, і інші передачі, не кажучи вже про Дизель-шоу, Квартал, Мама-хохотала і тому подібні. Але і серіалами зловживають теж багато.
   - А ще корисно постійно вчитися чогось нового. - Додала Настя під, кінець. - Вчити іноземні мови, відвідувати курси водіння автомобіля, вивчати можливості нових телефонів і смартфонів, навчитися якійсь творчій справі і так далі.
   - А куди ми сьогодні поїдемо? З якою країною ми сьогодні познайомимося на вечірці? - Ні з того, ні з сього, раптом запитала Марина Олександрівна.
   - Сьогодні ми вирушимо до Парижу! І весь день будемо готуватися до показу мод.
   - І яким боком це відноситься до мудрості? - Не зрозумів Володимир.
   - Кажуть, гарненька, але дурненька дівчина дуже швидко втрачає привабливість, а розумна - сама себе зробить красивою, ховаючи свої недоліки і підкреслюючи достоїнства. - Відповіла Настя. - Мудрі люди кажуть: "Вчитися ніколи не пізно". От сьогодні ми і будемо вчитися бути привабливими, чарівними і красивими, щоб ввечері відправитися на Паризьку Вечірку, гідно пройтися по подіуму і взяти участь у фото-сесії.
   Коли ми вийшли на прогулянку, виявилося, що волонтери всіх збирають для походу.
   - День гір треба відзначити походом у гори! - Повідомила волонтер Свєта. - Великих гір у нас немає, але невелику ми для вас пригледіли. Отже, всі зібралися?
   Виявилося, що зібралися всі.
   - Тоді вперед і з піснею!
   Хтось заспівав похідну пісню, решта підхопили, і дружна колона рушила до лісу.
   Весело крокуючи і підспівуючи, я раптом помітила, як з п'ятиповерхового корпусу, в якому розташовувався спа-салон, волонтери вивозять щось велике, накрите брезентом. "От і нова загадка!" - зраділа я. - "Треба піти, подивитися, звідки це щось везуть?" Я смикнула Оксану за рукав:
   - А що, якщо нам ще трохи пошпигувати?
   - Мудрий в гору не піде? - Змовницьки підморгнула та.
   - Мудрий щось собі знайде! - В тон їй відповіла я.
   - Пригоди на п'яту точку. - Оксана почала відставати від свого місця в колоні.
   - Ви куди? - До нас підійшли Олена і Валя.
   - Шпигувати! - Страшним шепітом відповіла я.
   - Хто тут збирається шпигувати? - Нашу розмову випадково підслухала Альона. - Я з вами!
   Двері п'ятиповерхівки залишалася відкритими і ми, роблячи вигляд, що хочемо пройти до спа-салону, прогулянкової ходою увійшли. Пройшовши по коридору першого поверху, нічого нового ми не знайшли: наліво був спа-салон, направо - тренажерний зал. Біля сходів висів вказівник зі стрілкою вгору: "Житлові кімнати".
   - Ні, там нічого цікавого бути не може. - Як командир розвідувального загону сказала я. - Нам треба вниз!
   А внизу виявився величезний склад карнавальних костюмів! Весь підвал був розділений на секції, на стіні у кожній секції були прикріплені таблички: Аргентина, Бразилія, Іспанія, Ізраїль, Інші світи, Зоопарк, Динозаври і так далі. А в кожній секції - багатометрові вішалки з костюмами.
   - Так от звідки нам доставляють костюми! - Захоплено обходячи приміщення вигукнула Олена.
   - Напевно, тому і база називається "Карнавал". - Зробила припущення Лєна.
   - Хороша ідея - навезли різних костюмів, і кожен день можна влаштовувати тематичні вечірки, подорожуючи по всьому світу, не відходячи від бази. - Я була у захваті.
   - Мабуть, те щось велике, що ти бачила під брезентом, були вішалки з костюмами. - Здогадалася Оксана. - Давайте подивимося, що тут є. - І вона попрямувала в секцію "Зоопарк".
   Там були костюми самих різних тварин: ведмеді, тигри, вовки, зайці...
   - Ой, я давно мріяла стати лисичкою! - Лєна накинула собі на шию рудий хутряний комір, приміряла шапочку з вушками і мордочкою, пристебнули розкішний хвіст і стала крутитися перед дзеркальною стіною секції.
   - У-ррр! - Раптом пролунало за нашими спинами.
   Ми озирнулися і побачили тиранозавра Рекса з величезною зубастою пащею.
   - Біжимо! - Крикнула Альона і кинулася за вішалки.
   - Дівчата, ви що?! Це ж я! - Тиранозавр почав стягувати з себе голову. Під нею виявилася Валя.
   - Ну, налякала! - Обурилася Альона. - Більше так не роби.
   - Бачили б ви свої обличчя! - Раділа створеному ефекту Валя. - Просто сміхота!
   Ми лазили по гардеробному складу більше години, розглядаючи і приміряючи різні образи, поки не прийшов час обіду.
   - Ну все, пора вибиратися! - Зупинила я розваги дівчат. - Наші, мабуть, вже з гір спустилися.
   - А на Паризьку Вечірку костюми, напевно, вже в корпус завезли. - По дорозі припустила Оксана. - Після обіду підемо вибирати.
   Але після обіду нас повезли в величезний магазин секонд-хенду.
   - Вашим завданням буде підібрати собі три комплекти для Паризької Вечірки. Може, хтось впорається сам, а тим, хто не зможе, допомагатимуть наші консультанти. - Оголосила нам Настя, коли ми вийшли з маршрутки. Слідом за нами стали під'їжджати інші, пара маршруток вже стояла на стоянці порожніми.
   - А чи не занадто багато народу буде в магазині? - Занепокоїлася я, бо терпіти не можу стовпотворіння. - Адже тільки нас приїде сто сорок чотири людини!
   - А більше нікого і не буде, тільки наші! Сьогодні весь магазин лише в нашому розпорядженні. А площа там величезна. Ми ще й загубитися можемо.
   - А я чула, що секонд-хенд дуже шкідливий. - Зупинила всіх Ніна Василівна. - Ці речі чимось обробляють, там навіть формальдегід є. А ще невідомо хто все це носив, може, погана енергетика...
   - Ой, та що ви слухаєте всяку нісенітницю! - Вигукнула Нелла Григорівна. - Це тільки недавно речі стали носити нові, а раніше з покоління в покоління передавали один одному.
   - Так, і після похорону було прийнято роздавати одяг покійного всім бажаючим! - Згадала Оксана. - І ніхто ні про яку енергетиці не замислювався.
   - А я дивилася по телевізору передачу про секонд-хенд. Згадала я. - Там ревізори купили кілька речей і розрізали кожну навпіл. Одні половинки відразу відправили в лабораторію, а другі випрали в пральній машині.
   - І як? - Поквапила мене Ніна Василівна.
   - Ті, які випрали, взагалі не мали ніяких слідів формальдегіду, а ті, які не прали, мали його сліди, але в абсолютно нешкідливій кількості.
   - Значить, йдемо і працюємо! - Підвела підсумок Оксана. - А то ті групи, які приїхали пізніше нас, вже увійшли, а ми все ще біля входу тупцюємо.
   У магазині з нас спочатку зняли верхній одяг і повісили в гардероб. Потім для двох груп провели інструктаж:
   - Всього за одну годину вам треба підібрати три комплекти. - Почала пояснювати симпатична жінка років сорока, що виглядала як супермодель. - Один - стилізація під Францію: синьо-біло-червоні кольори, тільняшки, корсети, нашийні косинки або шарфи, берети або капелюшки і так далі, хто як бачить. Раджу спочатку виміряти всі свої параметри, щоб зайвий раз не приміряти.
   - Зрозуміло! Що там далі? - Поквапив її Віктор. - Он, інші групи вже бігають, щось шукають, а у нас часу не залишиться.
   - Кожна група отримує рівно годину часу, за секундоміром. - Заспокоїла його Настя.
   - Так вони все розберуть, нам нічого не дістанеться! - Вигукнула Валентина.
   - Речей тут більш, ніж достатньо. Головне - правильно підібрати одяг. Увечері у нас буде дефіле і ті, хто посядуть перше, друге і третє місця в будь-який категорії, отримають свій одяг у подарунок. - Заспокоїла Настя.
   - А хто не займе ніякого місця? - Поцікавилася Нелла Григорівна.
   - Поверне речі в магазин. Вірніше, просто залишить, а ми самі повернемо.
   - Я можу продовжувати? - Запитала супермодель. - Другий комплект - наряд кінозірки для Каннського фестивалю. А третій - ваш власний вибір, те, що вам самим сподобається.
   - Можна бігти? - Заквапилася я.
   - Зачекайте, зараз я дам старт - тоді побіжите. - Настя дивлячись на циферблат секундоміра, постояла нерухомо кілька секунд, потім махнула рукою і вигукнула: Старт!
   І ми помчали. Хто - куди, а я першим ділом схопила сантиметр. Взагалі-то я прекрасно знаю свої параметри, тому що і шию час від часу і перешиваю те, що купую в секонд-хенді. Моя пенсія не дозволяє купувати речі десь ще. Раніше мої параметри були 90-60-90, а вага - 48 кілограмів - просто модель, якби не зріст. Зріст у мене був метр шістдесят один. Потім, після п'ятдесяти, я стала розростатися в широчінь, і тепер вага у мене - 62 кілограми, талія - 75, проте зріст зменшився до метра шістдесят. Яке ж було моє здивування, коли сантиметр показав, що талія у мене зменшилася до шістдесяти дев'яти. Нічого собі - за тиждень на цілих шість сантиметрів!
   Озброївшись сантиметром, я повільно пішла вздовж рядів вішалок. У виборі одягу не варто поспішати. Повз мене до примірочних кабінок снували то одні, то інші, щось приміряли, знову вішали на місце, хапали наступну вішалку і знову бігли в примірювальну. Навіщо приміряти все підряд? Підберіть кілька варіантів, вимірюйте їх параметри, прикладіть перед дзеркалом до себе, уявіть, як це буде виглядати, подумайте, а приміряти можна, тільки якщо виникнуть сумніви. Я майже завжди обходжуся без примірок.
   У підсумку в якості французької стилізації я підібрала собі вузьку червону спідницю до коліна з розрізом ззаду, футболку в широку синю і білу смужку - майже тільняшка, пояс-корсет синього кольору, червоні лаковані туфлі на підборах, червоний крислатий капелюх і червоний у білий горошок шовковий шарфик.
   Для "Канського кінофестивалю" я знайшла шифонове довге плаття, колір якого піднімався знизу вгору від чорного через фіолетовий до бузкового. Потім мені попався широкий фіолетовий комір зі штучного хутра, який можна було накинути на плечі, і чорні туфлі на високих підборах. Мені захотілося завершити ансамбль фіолетовим капелюхом, але такого ніде не було. Проте я знайшла бузковий. "Гаразд, зійде і так, хоча й не фонтан" - подумала я і відправилася на пошуки третього наряду.
   Спочатку я дивилася тільки на колір. То мою увагу привернув яскраво-синій - але це виявилася просто футболка, то - ніжно-рожевий, який виявився сукнею неймовірного розміру. Зрештою, я знайшла те, що мені сподобалося - широкі шифонові штани-спідницю оливкового кольору, з розрізами і запахами на кожній холоші, майже таку ж блузку, темно-оливкові замшеві туфлі на танкетці, невелику сумочку такого ж кольору зі штучного крокодила і фетровий оливковий капелюх.
   Поки я шукала оливковий шарфик, який хотіла пов'язати на капелюх, в кутку побачила величезну вазу зі штучними квітами. Покопавшись у ній, я знайшла гілку фіолетово-бузкових троянд. "От їх-то й треба прикріпити до бузкового капелюха, щоб "зоряний" комплект вийшов закінченим!" -подумала я і озирнулася. Ніхто в мою сторону не дивився. Тоді я обережненько відірвала кілька квіток від гілки і сховала серед своєї купи одягу. "Ці квіти повернути вже буде неможливо. Але - самі винні! Якби я сама була в цьому магазині, я б просто купила всю гілку і робила б із нею потім все, що завгодно".
   Повернувшись до "Карнавалу", всі розбрелися по своїх номерах приводити до ладу свої комплекти. Я на швидкоруч пришила квіти до капелюха, допомогла Оксані підігнати під неї плаття - благо у мене в манікюрному наборі завжди є голка і дві котушки ниток - чорна і біла, а потім ми пішли на вечерю.
   Венеції не було. Замість неї була паризька вуличка з вуличним кафе. Усюди стояли столики під смугастими і картатими скатертинами, на столиках в вазочках - маленькі букетики лаванди, навколо - корзини та ящики з квітами, на стінах - паризькі міські пейзажі. Подали нам м'ясо по-французьки, овочеві салати, сирні тарілки і червоне вино, а на солодке на кожен стіл поставили по великому блюду з круасанами, бізе, профітролямі, тістечками крем-брюле і еклерами - обирай, що хочеш! Живих равликів, устриць і страв з жаб, слава богу, не було.
   Весь коридор третього поверху був перетворений на картинну галерею. Спочатку я подумала, що до нас привезли якусь виставку, але потім зрозуміла, що це наші картини, які ми малювали на Хіпі-Вечірці. Картини були вставлені в рамки, розвішані на стінах, під кожною - назва, яку придумали волонтери. Мою картину вони назвали "Мрія ширяє бузковим туманом".
   - Якщо ви захочете, свої картини можете потім забрати з собою. А якщо не хочете, можете виставити їх на аукціон - раптом вони комусь сподобалися настільки, що їх захочуть купити. - Повідомила Настя в кінці перегляду, запрошуючи нас до Великої зали.
   У залі вся передня стіна являла собою конструкцію зменшеної Ейфелевої вежі. По периметру були розставлені столики, в настінних кашпо - квіти в горщиках. Грала музика, звучали французькі пісні.
   Волонтери показали нам мімічну виставу, а потім запропонували взяти участь в конкурсі пантоміми. Тут я була в своїй тарілці і, виконавши їх завдання, показала ще й три власних мініатюри. Потім команди будували Ейфелеві вежі з пластикових стаканчиків, ставали в різні пози, зображуючи картини Лувру, серед безлічі голосів, що парадіювали тварин, відшукували за кваканням улюблену французами жабу.
   А потім оголосили початок показу мод. Всі, хто хотів, могли пройти в гримерні, обладнані в кімнатах, в яких наші групи проводили тренінгові заняття, і віддатися в руки майстрів. Ті, пояснюючи що і навіщо, робили під наші костюми відповідний макіяж.
   Брати участь у дефіле зголосилися не всі, а лише близько третини нашої тусовки. Зрозуміло, ми з Оксаною зголосилися у числі перших. Кожен учасник показував по три наряди, а глядацьке журі голосувало за них, кидаючи в скляні банки з приклеєним портретом учасника круглі різнокольорові цукерки. У кого цукерочок більше - той і перемагає.
   Поки ми готувалися до показу, зал перетворили на будинок мод: постелили по центру червону доріжку, столи прибрали, а стільці розставили рядами уздовж неї. Кожній "моделі" треба було пройти по доріжці туди і назад два рази, потім зупинитися посередині і зробити кілька різних поз для фотосесії. Всі наші наряди, ходу, вміння триматися і позувати коментувала та сама "супермодель", яка консультувала нас у секонд-хенді.
   Не буду описувати всіх учасників з їх нарядами, скажу тільки, що я отримала в подарунок свій оливковий наряд, а Оксана - шикарну чорно-червону вечірню сукню.
   Вже у коридорі до мене підійшов волонтер Діма і запропонував залишити мою картину для аукциона. Я погодилася.
  ***
   - Готуємося до завершальної фази! За три дні підняти всі лікувальні коктейлі до максимуму! Гормони - на середину.
   - Усі аналізи, всі графіки, всі висновки підготувати до роздруківки!
   - З цікавістю та допитливістю обережніше, до п'ятниці вона повинна припинитися. Не треба, щоб хтось не сунув свого носа туди, куди не слід. Підготуйте кімнати для гостей ...
  
  Глава 10. День дев'ятий - четвер.
   Після сніданку Настя принесла нам справжні портфоліо! Майже вся наша група, крім трьох чоловіків, брала участь у показі мод. Але навіть ті, хто не брав участі, отримали свої фотографії. В акуратних теках були поміщені наші фото в усіх нарядах - і за столиками, і під час танців і конкурсів, і на подіумі. Деякий час ми розглядали все це і ділилися враженнями, а потім Настя сказала:
   - Сьогодні, 12 грудня - щаслива дата: 12.12 - цифри повторюються, причому не звичайні цифри, а дванадцятки. Це означає, що сьогодні Всесвіт буде приймати до виконання будь-які ваші бажання. А о дванадцятій годині дванадцять хвилин взагалі вийде чотирикратне повторення числа 12. У цей час постарайтеся загадати найпотаємніше, відшукайте найпотрібніші бажання, можете навіть записати їх, щоб в потрібний момент не забути і все встигнути загадати. - І Настя роздала нам папір і ручки.
   На деякий час ми зосередилися, обдумуючи бажання. Потім Настя продовжила:
   - Ще однією сходинкою до щастя є СІМ'Я. Члени сім'ї підтримають у важку хвилину, подбають у дні хвороби, допоможуть дістатися на вершину успіху, розділять удачу, проженуть нудьгу, дадуть мудру пораду, продовжать молодість, огорнуть вас любов'ю! Давайте поговоримо про ваші сім'ї.
   І ми стали ділитися сімейними подіями, проблемами, досягненнями. У когось діти виступають по всьому світу з концертами, у когось внуки виграють олімпіади, у когось майже всі виїхали за кордон, а хтось не може знайти з молоддю спільної мови.
   Я подумки підвела сімейний підсумок. З чоловіком ми живемо вже сорок років і, хоча і бували в житті різні неприємності, і в хворобах, і в радощах ми завжди знаходили спільну мову. Чоловікові за своє життя я вдячна - і за любов, і за терпіння, і за турботу. Думаю, якщо б я його не влаштовувала, він би давно мене кинув. Отже, подружнє життя вдалася. Сина ми виростили. Дали йому хороше виховання і освіту, він влаштований у житі, має свою власну справу, свою сім'ю, свого сина. Багато знайомих заздрять моїй невістці - такий він ввічливий, вміє все робити не тільки на роботі, але й по дому. І невістка у мене просто чудова: самодостатня, любляча, кохана, розумна, талановита, творча, не кажучи вже про те, що красива.
   І онук-десятикласник цілком радує, щороку займаючи перші місця в міських і обласних олімпіадах з фізики. І з мамою у мене чудові стосунки - ми з нею кожного дня гуляємо, нам є про що поговорити, що обговорити, сходити на концерт або в театр... Можна зробити висновок, що сімейне щастя мені вдалося.
   Перед прогулянкою, о 12 годині 12 хвилин, ми позагадували свої бажання, причому на цей раз на загадування нам дали не одну хвилину, а цілих дванадцять.
   Гуляти я пішла одна. Задумливо ходила колами навколо триповерхового корпусу і ніяк не могла позбутися від зудячого відчуття якоїсь недомовленості, загадковості, навіть фальшивості вчорашнього відео. Все, про що говорили Шеф, Психолог, Доктор та інші, всі дослідження, які вони проводили і навіть експерименти, які проводили над нами, сумнівів не викликали. Але за цим фасадом відчувалося щось ще, щось настільки велике і таємне, що не давало мені спокою. Ось так, гуляючи, я раптом представила всю картину розмови Фахівців, як постановку театру маріонеток. Хтось, сховавшись за ширмою, смикав їх за мотузочки і говорив за них потрібні слова. "Хто ж це може бути? Кому потрібно, щоб ми стали здоровими, молодими і щасливими? Хто настільки могутній, що може свої ідеї втілювати в життя, залишаючись "за кадром"? Що взагалі відбувається?" - ці питання ганялися друг за другом по коридорах звивин у моїй голові і не давали мені спокою. Так, не дійшовши ні до якого висновку, я і відправилася на обід.
   Ці питання звучали фоном у моєму мозку і під час підведення підсумків пройденого життя на вечірньому тренінгу, і під час постановки цілей і завдань на подальше життя, і під час підготовки до Ковбойської Вечірки. Я ні на чому не могла зосередитися, сприймала наче з боку, крізь якийсь туман...
   Вбравшись в джинси і чоботи з металевими носками, в шкіряну куртку з бахромою і картату сорочку, надівши ковбойського капелюха, картатий хустку на шию і кобуру з водяним пістолетом на пояс, я вирушила до Великого Залу. Оксана, відчувши мій меланхолійне стан, втекла раніше разом з Лєною і Валею.
   Вже в коридорі на мене війнуло запахом прерій, по дорозі раз у раз траплялися височенні кактуси, до них були прив'язані "осідлані коні" - стільці з приклеєними до них картинками. Замість дверей, до залу треба було пройти крізь низькі стулки хвіртки на манер "салуна". Праворуч від входу розташувалася барна стійка, бармен за якою пропонував всім віскі, пиво і шматки яблучного пирога.
   Сам зал, завдяки величезним постерам на стінах, перетворився на безкрайню прерію з горами на обрії. Навколо під музику кантрі та рок-н-рол бродили ковбої з пістолетами в кобурах і з ласо на поясі, індіанці з луками через плече і стрілами в сагайдаках, пані та дівчата в картатих сукнях і мереживних нижніх спідницях...
   В одному кутку розташувалося три вігвами індіанського поселення, в іншому - на грилі смажилося м'ясо, курячі ніжки, шашлики і овочі. То там, то тут, на тюках сіна, зв'язаних у вигляді кубів, сиділи люди і ласували попкорном, квасолею під соусом, картоплею-фрі, консервованою кукурудзою і салатами. Я ходила з одного кінця в інший, то спостерігаючи, як люди змагаються в накидання ласо на пляшки, то беручи участь в пошуках скарбу Старого Біллі - шоколадних медальок, захованих по всьому залу, то кидаючи дротики дартсу в повішену на стіні мішень, то ухиляючись від танцюючих пар.
   Потім волонтери розіграли жартівливу війну між ковбоями та індіанцями, де в хід пішли і водяні рушниці, і стріли з присосками, і томогавк війни і трубка миру. Наприкінці вечора "вождь" індіанців запропонував усім бажаючим навчитися грати на там-тамах. Там-тами винесли сучасні - щось на кшталт великих пластикових відер з кришками, при ударі по яким всередині запалювалися різнокольорові вогні. Я нарахувала двадцять там-тамів, отже, барабанили по ним двадцять чоловік.
   Не чекаючи вже більш нічого цікавого, я пішла спати. Уві сні, як на сцені, метушилися ляльки-маріонетки, а керувало ними щось велике, темно-коричневе, схоже на хмару, яка постійно міняла свої обриси...
  
  Глава 11. День десятий - п'ятниця.
   Наступною сходинкою до щастя виявилася наявність ДРУЗІВ. На тренінгу ми розповідали про своїх друзів і приятелів, згадали друзів дитинства і юності, поміркували про друзів своїх дітей та онуків.
   Потім з нами провели тренінг на тему "Як знайти друзів і не нажити ворогів", здійснили психологічне тестування "Чи вмієш ти дружити?", поговорили про чоловічу і жіночу дружбу.
   - А які ви знаєте приказки або висловлювання про дружбу? - Запитала Настя, дістаючи якусь коробку. - Зачекайте відповідати! За кожне висловлювання ви будете отримувати по маленькому призу - кому що дістанеться, я буду не дивлячись діставати з коробки. Хто отримав подарунок, з гри виходить, даючи слово наступному.
   І ми по черзі почали: - Сам гинь, а друзів виручай! - Друзі пізнаються в біді! - Міцну дружбу і водою не розіллєш! - Птах сильний крилами, а людина - дружбою! - Не май сто рублів, а май сто друзів! І так далі. Настя діставала з коробки і віддавала нам кишенькові гребінці, затискачі для волосся, запальнички, блокнотики, магнітики, ручки, фломастери, календарики і інший дріб'язок. Коли всі отримали по два призи, гра припинилася.
   Я сховала в сумку магнітик і запальничку - "Навіщо вона мені, якщо я не курю? А, добре, якось стане в нагоді вогонь запалити!", Оксана збагатилася шпилькою для волосся і календариком, Олені дісталися гребінець і блокнотик, а за іншими я не стежила.
   - Дуже часто дружбі заважають стереотипи. - Продовжила Настя, коли ми порозглядати подарунки і поприбирали їх хто в сумки, а хто в кишені. - Наприклад, молодь вважає, що всі бабусі сидять біля під'їздів на лавочках і перемивають сусідам кісточки. Ви сидите на лавочках?
   - Ні, не сидимо! - Обурилися всі ми.
   - А старше покоління вважає нас, молодих, невихованими і хамами.
   - Ми так не вважаємо!
   - От бачите, це все стереотипи. А одним з видів стереотипів, що заважають дружбі, є навішування ярликів. Хто-небудь стикався з таким явищем?
   - Так, мене в дитинстві називали Зубрілою, тому що я добре вчився. А я ніколи нічого не зубрив, все само запам'ятовувалося. - Вигукнув Віктор, і в його голосі явно вiдчувалася незгасла образа.
   - А мене називали ябедою, хоча я наябедничала лише один раз у житті, ще в дитячому садку. Але ябедою мене дражнили аж до випускного. - Поскаржилася Марина Олександрівна.
   - А мене називають випендрьожницею. - Поділилася я. - І це справді так. Але я не просто так випендрююсь, просто у мене дуже багато комплексів, а за випендрюванням я їх ховаю.
   - А мене в дитинстві називали плаксою.
   - А мене - Квазімодо. Хоча я і тоді була гарненькою. Просто хтось позаздрив і назвав так, а ярлик причепився...
   - Давайте не згадувати старі ярлики! - Зупинила нас Настя. Я вам зараз роздам липкі листочки і ручки. На цих папірцях ви напишіть те, що бачите в присутніх тут, а потім ми будемо наклеювати ці ярлики тим, кому захочемо.
   Я сіла зручніше і подивилася на своїх одногрупників. Віктора я б назвала артистом, Володимира - лідером, Марину Олександрівну - перфекціоністкою... Написавши, ми вставали, підходили до потрібної людини і приклеювали прямо до її одягу свої папірці.
   - А тепер познімайте свої ярлики, розсортуйте їх і приготуйтеся або погодитися з ними, або спростувати.
   У мене виявилося три ярлика "випендрьожниця", три - "вискочка", два "артистка" і один "темна конячка" - всього чотири типи. Приблизно по стільки ж ярликів отримали й інші. У деяких всі ярлики були однаковими, у деяких всього по дві різні групи, і лише у трьох по три-чотири. Всі по черзі ми розкривали зміст своїх ярликів, з деякими погоджуючись, деякі розвінчуючи. Коли всі висловилися, Настя підвела підсумок:
   - От бачите, не завжди те, що нам здається, дійсно розкриває людину. Уважніше придивляючись, намагаючись зрозуміти інших, встати на їх місце, ми зможемо розкрити людину більш повно і, можливо, стати його другом. Адже кожна людина - особлива, кожен має якийсь талант чи хоча б творчі задатки. - Плавно перевела Настя розмову з ярликів на інші рейки. - Хтось прекрасно володіє словом, хтось добре малює, хтось співає або грає на музичних інструментах, хтось може цілий вечір напам'ять читати Пушкіна, хтось пророкує майбутнє, бачить віщі сни або володіє мистецтвом масового гіпнозу. А у вас є якісь особливі таланти?
   - З великим сумом мушу зауважити, що ніяких талантів у мене немає. - Сказала Нелла Григорівна.
   - А от і неправда! - Заперечила їй Настя. - Незвичайні здібності є у всіх без винятку, просто не всі їх у собі знайшли. Давньогрецький філософ Сенека-молодший казав: "Про свої здібності людина може дізнатися, тільки спробувавши застосувати їх". Той, хто не говорить собі заздалегідь: "Я цього не вмію" або "Я цього не зможу", а пробує себе в різних сферах, той і виявляється якимось особливим, що володіє неабияким талантом.
   - Ну, якщо я спробую намалювати ваш портрет, то не думаю, що у мене одразу ж вийде! - Продовжувала не вірити в свої сили Марина Олександрівна.
   - А ви спробуйте! Нічого страшного не станеться, навіть якщо у вас нічого не вийде - ніхто вас за це не з'їсть.
   - Хотілося б одразу знати, на що здатний. - Зітхнув Володимир. - От я ніколи раніше не співав. А одного разу вночі мені наснилося, що я співаю в Великому Театрі арію з "Містера Ікса". І мені захотілося співати. Я довго репетирував і таки заспівав свого "Містера Ікса"!
   - От бачите, якщо дуже захотіти, то всього можна навчитися. А щодо здібностей... Зараз ми проведемо психологічне тестування і дізнаємося, у кого який творчий потенціал! - І Настя стала задавати нам питання з варіантами відповідей. Виявилося, що серед нас присутні і потенційні письменники, і поети, і художники, і артисти, і музиканти, і танцюристи, і навіть екстрасенси...
   - А ви знаєте, що навіть їжа впливає на наші здібності? - Запитала Настя. - Наприклад, салат розвиває музичні здібності, цибуля - логічне мислення, морква і шпинат наводять меланхолію...
   А потім Настя стала розповідати, як розвинути в собі інтуїцію, поліпшити пам'ять, знайти здатності телепатів.
   Після обіду ми "відправилися" до Ізраїлю. Спочатку нам показали фільм з чудовими видами Ізраїлю, трохи розповіли про його історію та повідомили, що сьогодні, в п'ятничний вечір починається Шаббат. Ми дізналися, що Шаббат був дарований євреям у пустелі після виходу з Єгипту в пам'ять про звільнення їх від єгипетського рабства і в честь сьомого дня творіння Бога, в який він відпочивав.
   Поки ми дивилися фільм, волонтери виставили по периметру залу семисвічники - менори, в центрі залу поставили стіл, накритий скатертиною і багато маленьких свічок. Всім бажаючим чоловікам запропонували надіти кіпи - маленькі круглі шапочки. Потім ми запалювали свічки, а волонтер Свєта прочитала молитву. Хлопчики-волонтери розлили в стаканчики вино і виноградний сік, по колу пустили кілька великих булок, заплетених у косу - хали, щоб всі могли відламати по шматочку. Зазвучала єврейська музика і ми всі, вставши в два концентричних кола, стали танцювати. Після всього цього нам запропонували обійнятися один з одним і побажати щастя і веселого Шаббата. Так, переобіймавшись з усіма і бажаючи один одному щастя, ми всі відправилися на святковий банкет.
   Кафе "Венеція" перетворилося на "Ізраїль". Всі столи були з"єднані в один і розташовані змійкою по залу. Спочатку молодий хлопець з густим басом прочитав молитву, потім по столах знову почали передавати халу, а потім ми змогли спробувати фалафель в лаваші, хумус з овочами, рибу-фіш і інші єврейські страви.
   Після вечері ми знову піднялися на третій поверх. Біля входу в зал чоловікам пропонувалися на вибір кіпи або чорні капелюхи з прикріпленими до них пейсами, а також накладні бороди, сюртуки і жилетки. Всього кілька хвилин - і чоловіків вже неможливо було впізнати.
   Жінкам пропонували хутра, боа, віяла, капелюшки. Біля величезного декораційного сувою Тори стояв скрипаль і, поки ми сідали, грав на скрипці. А потім почався концерт. Спочатку нам показали кілька міні-театралізацій на теми Шаббата, а потім сценки з єврейських анекдотів. Між ними виконувалися пісні російською, на івриті, на ідиші. Нам роздали роздруківки пісні "Хава Нагіла" українськими буквами, і ми теж співали.
   Потім єврей-фокусник показував, як робити гроші з нічого. Звідки тільки він їх не діставав! А в кінці волонтери викотили невелику гармату, засипали в її дуло конфетті, фокусник підпалив гніт і гармата вистрілила. Разом з конфетті на нас зі стелі посипалися різні купюри (зрозуміло, сувенірні).
   А потім нам всім запропонували вийти на вулицю, щоб відправити наші бажання у Всесвіт. Кожній групі дали по величезному паперовому ліхтарю відповідного кольору. Нашій, помаранчевій групі, дістався помаранчевий ліхтар. Ми всі взялися за нього руками і почали подумки повторювати всі наші бажання, а Настя запалила прикріплену під ним свічку. За сигналом всі групи одночасно відпустили руки і наші кулі стали підніматися у нічне небо. Погода була тиха, вітру не було і кулі піднімалися вертикально вгору, до тьмяних зірок. Всі стояли, задерши голови, дехто, втомившись стояти, присіли на розташовані по колу лавки.
   Я відступила ближче до будівлі і помітила там у темряві лавку. Лавка була не зайнята, тому що двері в будівлю були розчинені назовні і вона ховалася в їх тіні. Я прилягла і втупилася у небо. Вогні ліхтариків зібралися в одну розмиту точку і вже ледве розрізнялися на тлі неба. Раптом я почула голоси біля виходу з будівлі:
   - Ви засікли сигнал?.. Так, в самий центр кола... Ми вийдемо вас зустрічати рівно о першій годині... Ні, ніхто не прокинеться: у повітряну суміш сьогодні вночі буде додано снодійний газ... Звичайно ж, завдяки браслетам, ми ведемо спостереження за всіма...
   "Кому це ми відправили сигнал?Хто збирається сісти в центр нашого двору? І як зробити так, щоб мене не засікли?"- ці думки швидким табуном пронеслися у мене в голові, поки я обережно сповзала з лави і майже на четвереньках тікала у бік. Відійшовши на кілька метрів від входу в лабораторний корпус, я приєдналася до решти. Всі якраз прямували до житлоого корпус, пора було лягати спати.
   Я вирішила не лягати. Надавши Оксані можливість першою прийняти душ, я потихеньку зняла з руки браслет і сховала його під подушку. Потім, прийнявши душ, я переодягнулася в штани і светр і, прикриваючи обличчя носовичком, щоб не вдихати снодійний газ, вислизнула в коридор. Мені просто необхідно було пробратися до лабораторного корпусу і подивитися, що ж приземлиться у дворі.
   Було двадцять хвилинна першу. Походивши трохи в тіні будівлі, я замерзла. Я і стрибала, і бігала, але годинник на мобільнику ніяк не хотів наближатися до першої години. Я вже хотіла зайти в коридор лабораторного корпусу, але тут двері раптом різко розчинилися, мало не вдаривши мене по носі, і звідти почали виходити Шеф, Соціолог, Психолог, Біолог та інші. Сховавшись за розчиненою стулкою дверей, я нарахувала дванадцять осіб. У всіх в руках були ліхтарики. Ставши по колу, вони направили промені світла в небо і застигли з піднятими до нього головами. Я теж дивилася вгору.
   Спочатку небо було зовсім звичайним. Потім я помітила кілька зірочок, які помітно наближалися. Зірочки ставали все яскравішими, і відстань між ними стала збільшуватися. Дванадцять зірочок по колу. І раптом в світлі ліхтариків я побачила, що ці зірочки - вогники по краях літаючої тарілки!
   "Так і знала! Тільки інопланетян тут не вистачало!"- подумала я і про всяк випадок шмигнула в тамбур. Тарілка з тихим гулом опустилася, в її дні відкрився люк і звідти почали виходити люди. Знову дванадцять. І гості, і господарі попрямували до входу, тому мені довелося сховатися за другими дверима тамбура.
   - Зараз всі розійдемося по кабінетах, а через десять хвилин збираємося у Дорадчому Залі. - Оголосив Шеф. - І не забувайте, на Землі ми все говоримо місцевою мовою!
   До кабінета Шефа увійшли він і ще один з прибулих, навпроти - Соціолог і ще один. Присівши навпочіпки, я чула, як і інші розходилися по кабінетах, хтось подався на другий поверх. Щойно коридор спорожнів, я уздовж стінки поповзла до Дорадчого Залу.
   Світло в залі включалося автоматично від датчиків руху. Щойно я увійшла, світло одразу ж включилося. "Ой, тепер вони мене помітять!.. Ні, вони відкриють двері і подумають, що світло тільки що включилося" - заспокоїла я себе. У залі стояли столи і стільці в два ряди один навпроти одного. Ніяких шаф, ніяких скатертин, щоб можна було сховатися. Тільки короткі, до підвіконня, фіранки на вікнах. А в коридорі вже були чутні кроки і голоси, що наближалися.
   Я забігала по залу з кінця в кінець, зупинилася навпроти останнього вікна, озирнулася на двері. Ручка дверей, як у сповільненій зйомці, почала опускатися донизу. В одну мить я скочила на підвіконня і сховалася за фіранкою, відсунувши її на себе в дальній кут. Зробивши собі щілинку, через яку можна було підглядати, я побачила, як до зали увійшли дванадцять старих і дванадцять нових фахівців. Вони сіли за столи один навпроти одного і, склавши руки на грудях і піднявши голови до стелі, посиділи так близько хвилини.
   Потім заговорив Шеф:
   - Вітаємо ваш клас в Лабораторії щастя! Пройшовши практику в цій лабораторії, ви перейдете до старшої школу. Тут вибудете практикуватись у земних мовах, у соціології, спостерігаючи за місцевими людьми, і навіть внесете вклад у наближення землян до нашої цивілізації.
   "Нічого собі! Ці високі (приблизно метр вісімдесят) прибульці - всього лише діти! Як наші учні приблизно сьомого класу..."- я придивилася до них уважніше. При великих і ставних фігурах дорослих людей, прибульці мали обличчя, що дійсно виглядали зовсім по-дитячому.
   - Але ж втручання в земну цивілізацію вже більше двох тисячоліть перебуває під забороною! - Вигукнув один з прибулих.
   - Хоча практика на Землі входить в обов'язкову програму середньої школи вже понад триста тисяч років, її програма час від часу змінювалася. Неодноразово ми пробували впливати на розвиток місцевих цивілізацій, але це не приносило потрібних результатів, бо місцеві вважали нас за Богів і самостійно ні на що вже не наважувалися. Тому в останні два тисячоліття втручання в місцеву цивілізацію і масові контакти були заборонені. У цих умовах практика зводилася лише до спостережень. Потім були дозволені деякі обмежені досліди, наприклад, щодо впровадження наших запліднених яйцеклітин у місцевих жінок, щодо наділення окремих індивідуумів нашими здібностями, по відкриттю для деяких з них законів природи і так далі. Останні статистичні прогнози показали, що розвиваючись своїм шляхом далі, земляни можуть не тільки знищити людство, а й поставити під загрозу існування самої Землі.
   - Але ж тоді і наша... А як місцевою мовою буде називатися наша планета?
   - Якщо по-нашому наша планета називається Аррес, а ця - Ресар, то, переставивши місцями склади в місцевому назві "Земля", ми отримаємо...
   - Лязем!
   - Абсолютно вірно!
   - Я хотів сказати, що якщо зруйнується Земля, то і наш Лязем зійде з орбіти, почнуться непередбачувані катастрофи і наше існування буде поставлено під загрозу!
   - От саме тому політика відносин з землянами була змінена. Наші соціологи встановили, що підвищена агресивність землян, що почала розвиватися в умовах льодовикового періоду, коли вона була необхідна для виживання, з плином століть стала призводити до все більш і більш кровопролитних воєн. Технічний прогрес призвів до того, що ці війни можуть розірвати Землю на частини. Щоб знизити рівень агресії у людей, треба зробити їх більш щасливими. Ставши щасливими, а отже і здоровими і більш довго живучими, вони стануть більше схожі на нас і позбудуться від агресії. Ось цим і займається наша лабораторія.
   - Ця лабораторія єдина?
   - Ні, ви ж не єдиний випускний клас середньої школи! Такі лабораторії побудовані в самих різних куточках Землі, там, де висока щільність населення і низький рівень життя.
   - Китай, Індія, Росія, Африка, Мексика, Бразилія... - Почала перераховувати неблагополучні райони Землі одна з новоприбулих.
   - Так, там теж з'явилися подібні лабораторії. Наш випуск займався будівництвом перших лабораторій і першими експериментами в них. Група пенсіонерів, яка зараз тут живе, як раз і є першою піддослідної групою. Ви будете працювати тут за нашою програмою з наступною групою, а потім побудуєте ще один комплекс в іншому місці.
   - Тобто, ви спочатку побудували, а потім експериментували, а нам спочатку потрібно експериментувати, а потім будувати?
   - Так. З усіма необхідними матеріалами ви зможете ознайомитись за допомогою нашого комп'ютера, захованого за зачиненими дверима в бібліотеці на другому поверсі цієї будівлі. Питання є?
   Поки більше немає. Після спілкування з комп'ютером, можливо, і з'являться.
   - До речі, спілкування з комп'ютером теж ведеться місцевою мовою. Не забувайте, що крім експериментів над людьми, ви повинні так само удосконалити знання мов, психології, людської історії, біології і так далі. Тільки комплексне вивчення Землі дасть вам право перейти в старшу школу. - Тепер з моєї спеціальності! - Вигукнув Лікар. - Ви, певно, помітили, що ми, будучи підлітками, виглядаємо як дорослі? Справа в тому, що місцеве населення значно нижче нас - умови їх розвитку були несприятливими. Зріст наших підлітків перевищує середній зріст дорослої людини. Тому нам довелося тимчасово зістарити наші обличчя. Цій процедурі маєте піддатися і ви.
   - Нам казали, що з нинішнього року всі, хто проходить практику на Землі, повинні будуть отримувати щеплення старості. - Кивнула одна з дівчаток.
   - Тоді приготуйтеся. - Сказав Лікар і подав знак "старим".
   Всі вони одночасно вийняли з кишень пластмасові пістолети і направили їх на новоприбулих. Шеф махнув рукою і всі вистрілили. До лобів новачків приклеїлися шприци з присосками, з них ввелась якась блакитнувата рідина і шприци відвалилися.
   - Вже до ранку ви будете виглядати значно старшими. - Повідомив Шеф. - Приблизно, як місцеві студенти. А до приїзду нової партії піддослідних ви вже будете зовсім дорослими. Щеплення діє приблизно три місяці, і до моменту повернення на Лязем ви знову станете колишніми.
   - Ми приготували для вас кімнати на третьому поверсі. - Встала Соціолог. - Прошу пройти за мною.
   І всі потягнулися до виходу. Я почекала, поки в коридорі все вщухне, визирнула і швидко побігла до свого номеру. Ковзнувши під ковдру, я одразу ж заснула.
  
  Глава 12. День одинадцятий.
   Вранці я проспала басейн, ледь встигла поснідати і, як навісна, примчала на тренінгове заняття.
   - Щось ти зовсім від рук відбилася, загуляла? - Нахилилася до мене Оксана. - Знову щось винюхуєш?
   - Ой, там таке! Але якщо я розповім, ти подумаєш, що я з глузду з'їхала.
   - Ми всі тут трішечки з"їхали. Розкажи!
   - Гаразд, потім. - Погодилася я, вітаючись, як і всі, з Настею, що входила.
   Сьогоднішній день був присвячений ГАРМОНІЇ.
   - От скажіть, ви все життя переслідували поставлені перед собою цілі? Чогось досягали? - Звернулася до нас Настя.
   - Було таке. - За всіх відповів Віктор.
   - Хтось досягав їх, хтось не дуже.
   - Яка різниця, якщо тепер ми всі опинилися за бортом! - Вигукнула Марина Олександрівна.
   - А от і ні! - Відповіла їй Настя. - Саме зараз для вас настає новий етап. Ставлячи і досягаючи мети, ми перетворювалися на амбітних досягаторів. Тепер прийшла пора задуматися про головне - що саме для вас важливо і цінно? Не для сім'ї, не для суспільства, не для чиєїсь думки, а саме для себе? Для свого внутрішнього Я?
   Поки всі щось там говорили, я прокручувала в голові вчорашнє приземлення ляземців. "Дітки під два метри! А якого ж зросту дорослі? І чому вони сюди не прилетіли? Невже, дітки самі?... Не може бути, напевно, їх контролюють з орбіти. Або з Місяця. А що, розмістилися на зворотному боці Місяця і керують навчальним процесом..."
   - Соціальна активність змушує нас порушувати свій внутрішній ритм. - Долинув до мене, як крізь вату, голос Насті. - Вихід на пенсію - це не викид за борт, це час, даний вам, щоб налагодити свій власний ритм, вступити в резонанс із Всесвітом і, таким чином, знайти гармонію. А якщо у вас буде гармонія, то, само собою, зціляться хвороби, і ви станете щасливими.
   - Отак все просто! - Вигукнула Оксана.
   - Не зовсім. Звичайно ж, треба над собою працювати, робити якісь вправи. Давайте зробимо найпростіше: збільшення енергоресурсів. Вставайте!
   Ми всі встали, слідом за Настею розтерли долоні, зігріваючи руки, і поклали їх на область нирок. Простоявши так приблизно дві хвилини, Настя сказала, що ми звільнили додаткові ресурси організму і у нас має з'явитися приплив енергії.
   Не знаю, як у інших, але у мене енергія і так била через край. Мені треба було терміново бігти в лабораторний корпус, але Настя ще не закінчила заняття. Вона почала розповідати, що всі звуки - це вібрації. Залежно від того, які вібрації нас оточують, з якими вібраціями ми входимо в резонанс, ми будемо або жити довго, відновлюючи своє здоров'я, або хворіти, знищуючи його. Виявляється, частоти, які благотворно діють на нас - від 5000 до 8000 Герц. Класична музика вібрує саме з такою частотою: Бах - 5000, Моцарт - 8000.Твори Моцарта благотворно впливають на весь організм, приносять нам абсолютне здоров'я.
   - Включайте музику, насичуйте мозок гармонією і красою і він відгукнеться цілющою енергією! - Сказала Настя і в лабораторії зазвучала Симфонія Љ40 Моцарта...
   Під цю мелодію я раптом ясно зрозуміла, що мені просто необхідно пробратися в бібліотеку і знайти ті таємничі "зачинені двері", за якими ховається інопланетний комп'ютер.
   Музика закінчилася і Настя продовжила:
   - Але найбільше ендорфінів - гормонів щастя виробляється під час медитації. Зараз ми трохи помедитуемо.
   Яка там медитація! Я вже не могла всидіти на місці.
   - А можна мені вийти? - Як в школі підняла я руку. - Я не можу вже сидіти.
   - Та будь ласка. - Відповіла Настя, і я кулею вилетіла з кімнати.
   "Пока все медитируют, в библиотеку надо мне! Пока все медитируют, - в библиотеку я! Пока все медитируют..." - На мелодію з "Летючої миші" наспівувалося в моїй голові весь час, поки я, накинувши куртку і навіть не переобувши капці, мчала до лабораторного корпусу. Увійшла. Сунула руки в рукави халата, напнула маску. Піднялася сходами на другий поверх. У коридорі нікого не було. Як ні в чому не бувало, пішла коридором, шукаючи напис "Бібліотека". Ось вона! Увійшла і пішла вздовж стелажів у дальній кінець залу. Ніяких дверей, крім вхідних, видно не було.
   Раптом почулися голоси і в бібліотечний зал увійшли двоє - Шеф і один з новоприбулих.
   - Зараз я покажу, де знаходиться комп'ютер. - Говорив Шеф, ведучи ляземця в моєму напрямку. - Але навіть з рідними говорити треба місцевою мовою - такі умови земної практики.
   Я присіла за стелажем, сховалася за його торцем, потім, коли відвідувачі пройшли повз, випросталася з іншого його боку і затамувала подих.
   - Ось так легенько натискаєш збоку на шафу. Показував Шеф, стоячи біля громіздкої шафи з книгами. - Шафа відсувається в сторону і відкривається прохід у комп'ютерну кімнату. - Вони увійшли в кімнату, а я перейшла до самого останнього стелажу. - Включення голосове, всі запити - теж голосом. Все ясно?
   - Так, звісно.
   - Тоді я пішов. - І Шеф стрімко пройшов по проходу, я ледь встигла прошмигнути за торець стелажа.
   - Номер 173 428 695 374 281 745! - Почав називати цифри практикант, стоячи в центрі квадратної кімнати.
   "Я ж не запам'ятаю!" - з тугою подумала я. - "Невже мені доведеться піти ні з чим?"
   У залі з"явилася величезна голограма гарної жінки.
   - Привіт мамо! - Радісно заговорила "дитина". - Я вже на Землі!
   - Ну, як ти там? - Як будь-яка мама поцікавилася жінка.
   Поки вони розмовляли на цілком побутові теми, я подумала: "Цікаво, її зображення збільшено, чи дорослі і справді мають зріст близько трьох метрів? А яка вона гарна! Ну звичайно ж, якщо вони не хворіють... А ті цифри, напевно, особистий номер, як в наших телефонах..."
   - Ну все, мам! Мені ще треба дещо уточнити по практиці. - Закінчив розмову син.
   Мама зникла, кімната знову стала звичайною.
   - Висновки, що призвели до зміни програми на Землі! - Голосно і чітко невідомо кому сказав хлопець, на вигляд цілком схожий на земного студента. По кімнаті почали пропливати об'ємні зображення деяких земних подій і зазвучав голос:
   - Маючи негативний досвід спілкування з земними цивілізаціями, після якого ті приходили до занепаду, в останні два тисячоліття втручання в земну цивілізацію і масові контакти були заборонені. Окремим екіпажам дозволялося лише вести спостереження. З середини місцевого двадцятого століття були дозволені деякі обмежені досліди, наприклад, по вивченню анатомії і фізіології людей, визначенню ступеня їх мутації по відношенню до нас, по впровадженню наших запліднених яйцеклітин у місцевих жінок, щодо наділення окремих індивідуумів нашими здібностями, по відкриттю для деяких з них законів природи і так далі. Ці досліди породили спочатку чутки про наше існування, а потім стали модною темою для розмов, кіно і книг. Таким чином, люди виявилися підготовленими до контакту психологічно. Але, в умовах їх агресивно орієнтованої ментальності офіційний Контакт все ще не представляється можливим.
   Щоб запобігти знищенню Землі, а отже, і врятувати Лязем, було вирішено прискорити підготовку землян до Контакту. До цього також підштовхують і їх космічні дослідження: як тільки вони покинуть зону невидимості Лязема, відправившись до Марса, вони дізнаються про наше існування. Для безпечного Контакту треба змінити геном людини, усунувши з нього агресію і зробивши людей більш щасливими. Першим кроком на цьому шляху є будівництво "Лабораторій Щастя". На другому етапі...
   - Досить! - Зупинив комп'ютер учень і вийшов з кімнати, акуратно засунувши за собою шафу.
   Щойно він вийшов, я підійшла до шафи. Вона виглядала такою важкою і монументальною, що я напружила всі сили, збираючись її зрушити. Але сил мені не знадобилося. Ледве я торкнулася до торця шафи, як вона від'їхала убік. Я вийшла на середину кімнати. "З чого б почати?" - розгубилася я.- "З самого початку!" - і я голосно сказала:
   - Коротка історія відносин Землі та Лязема!
   Як в телевізорі, тільки не на екрані, а навколо мене, в прискореному темпі почали відбуватися події далекої історії, що нараховує більше ста мільйонів років.
   Виявляється планета Лязем знаходиться на одній орбіті з Землею, тільки на її протилежному боці по відношенню до Сонця. Навколо Землі з самого початку оберталися два Місяці - один більший, друга трохи менший. А навколо Лязема - один більший супутник. На обох планетах, у майже однакових умовах почало розвиватися життя. Землю населили різні види динозаврів, ящірок, плазунів, птахів, а Лязем - безліч видів людей, людиноподібних тварин, ссавців - як сухопутних, так і морських і літаючих.
   До певного часу, поки не почалися польоти в космос, ні ті, ні інші не знали про існування один одного. І ті, і інші майже одночасно вступили в Контакт з марсіанами - високоінтелектуальними істотами, схожими на восьминогів, які жили в комфортних умовах планети-океану Марса.
   Спільна космічна цивілізація восьминогів, динозаврів і людей проіснувала кілька мільйонів років. Кожен вид розумних залишався жити на своїх планетах, відвідуючи інші лише в наукових або екскурсійно-пізнавальних цілях, поки в Сонячну систему не почали залітати осколки з метеоритного рою, який пролітав повз.
   Першими постраждали марсіани - величезний метеорит зірвав з Марса не тільки атмосферу, але і майже всю воду, не кажучи вже про будівлі і техніку. Загинули майже всі марсіани, крім тих, хто в цей час перебували на Землі та Ляземі.
   - А що з ними зараз? - Не втрималася я від додаткового питання.
   - Зараз і на Землі, і на Ляземі живуть їхні нащадки. І якщо на Ляземі вони вписалися у місцеву цивілізацію, то на Землі зазнали деяких мутацій і деградації. Живуть вони в земних морях і океанах, місцеві називають їх восьминогами, спрутами і кальмарами. Від високорозвинених марсіан їм дісталися високий інтелект, розташування мозку по всьому тілу, блакитна кров, три серця, спілкування мовою зміни кольору тіла. Вони ще й досі будують будівлі і міста з каменів і черепашок, передають свою історію підростаючому поколінню, але в контакт із землянами не вступають.
   - А що там далі з Землею і Ляземом?
   - За розрахунками астрономів, один з величезних астероїдів прямував до орбіти Землі-Лязема і повинен був врізатися в Лязем. За домовленістю з динозаврами, почалася евакуація частини населення Лязема на Землю. Астероїд не врізався в Лязем, а, проходячи повз, захопив його Місяць. Орбітальний баланс порушився, бо маса Землі з її двома супутниками перевищувала масу Лязема, який став самотнім. Це загрожувало тим, що в майбутньому Земля і Лязем могли зіткнутися. Спільними зусиллями трьох цивілізацій менший Місяць Землі був перенесений на орбіту навколо Лязема, баланс був відновлений. На це знадобилося кілька сотень років, під час яких на Землі існували разом і динозаври, і люди. Потім більша частина людей повернулася на свою батьківщину.
   Приблизно 65 мільйонів років назад до орбіти Землі-Лязема знову прорвався великий метеорит. На цей раз він погрожував Землі. Динозаври, сподіваючись, що все обійдеться так само, як на Ляземе, переселятися не стали. Метеорит врізався в Землю, настала метеоритна зима, через різку зміну клімату загинули навіть ті, хто не згорів в перші хвилини після вибуху. Майже все живе на Землі було знищено. Поки не стабілізувався клімат, кілька тисяч років життя на Землі залишалося тільки у морях і океанах. Саме тоді, без зв'язку з цивілізаціями і почали деградувати восьминоги.
   Через кілька тисяч років на Землю прилетіла ляземська експедиція і почала відновлювати флору і фауну, переважно своїми зразками, бо земних зразків на Ляземі було мало. Цивілізаційну нішу на Землі зайняли люди з Лязема. Кілька мільйонів років земна і ляземська людські цивілізації розвивалися в одному напрямку, але потім знову стався всепланетний катаклізм і на Землі почався льодовиковий період.
   Ляземці думали, що все живе знову загинуло і не прилітали на Землю до тих пір, поки не почалося потепління. Яке ж було їх здивування, коли на звільненій від льодовиків Землі вони виявили не тільки життя, але і вцілілі племена людей! Правда, в умовах виживання збереглося лише кілька видів людей, причому вони значно деградували і мутували: у всіх тих, хто вижив закріпився ген агресії, вони стали помітно нижчі ростом, у деяких видів зменшився обсяг мозку.
   (Серед кадрів, що демонструвалися навколо, я впізнала неандертальців, кроманьйонців, денисовців, флоренсів, еректусів, пітекантропів, хабилісів).
   Космонавтів, які прилетали з Лязема, вони сприймали за Богів. Боги заново навчали їх землеробству, виготовленню нових знарядь, будівництву жител, видобутку металів і так далі...
   У залі за моєю спиною почулися голоси. Насунувши на обличчя маску, я кинулася до виходу, встигнувши кинути комп'ютеру: "Відбій!". До комп'ютерної кімнаті прямували ще двоє "студентів". Я, роблячи вигляд, що шукаю потрібну мені книгу, повернулася до однієї з полиць, "знайшла" те, що шукала, і вийшла з залу.
   Виявляється, вже настав час обіду. Я наздогнала Оксану в коридорі і ми разом увійшли в кафе. Тепер це був космічний корабель. Крізь ілюмінатори світили яскраві зірки, на столах стояло щось незрозуміле.
   - Вітаємо вас на космічному кораблі! - Вийшов на середину залу високий хлопець в легкому скафандрі без шолома. - Наш корабель прямує на Марс!
   - Ура !!! - Закричали багато з нас.
   - На Марсі ми будемо вже до вечора, і там для нас влаштують марсіанського вечірку. А поки...- Інтригуюча пауза. - Ми хочемо познайомити вас з молекулярною кухнею.
   Він і ще двоє лаборантів викотили в центр залу столик з пробірками, колбами, якимись боксами і агрегатами і почали... Чого вони тільки не робили! Засипали в якийсь апарат різнокольорові порошки і розпечатували найрізноманітніші страви на 3D-принтері. Брали деякі знайомі нам продукти і переганяли їх в їстівний пар - без калорій, але з будь-яким смаком. Відщипували мікро-шматочки від живого поросяти і тут же в якомусь агрегаті вирощували шматок м'яса. Причому порося, яке їло з миски щось смачне, навіть не помітило, що від нього щось відщипнули.
   Готували страви з різних порошків, просто додаючи воду і розмішуючи. Пропонували охочим живильний пластир, який поставляє в організм необхідні мікроелементи і вітаміни. Робили "суху воду" і "сухі соки", для яких не потрібні пляшки - водяні або сокові краплі заморожували за допомогою рідкого азоту, поміщали в гелеві мембрани з хлориду кальцію і бурих водоростей - виходила їстівна желеподібна маса, яка до того ж мала вгамовувати спрагу.
   Потім в хід пішли морські продукти. Виявляється, у медузах при мінімумі калорій, дуже багато вітамінів, амінокислот, мінералів - марганець, залізо, хром, мідь. З водоростей, додаючи імітатори смаків, можна готувати і "м'ясні" і солодкі страви, багаті білками і мінералами. Навіть звичайна болотяна ряска має білка в два рази більше, ніж свинина, не кажучи вже про безліч мікроелементів і ненасичених жирних кислот. Нас пригощали і біфштексами, і кашами, і тістечками, і цукерками, і морозивом... Потім принесли кілька великих колб з комахами.
   - Ви знаєте, що в багатьох дорогих ресторанах світу вже подають страви з комах? Запитав головний лаборант. - Сьогодні ми запропонуємо такі страви і вам!
   - Ой, я ні за що не буду їх куштувати! - Замахала руками Оксана.
   - Це дивлячись як приготують. - Не стала одразу ж відмовлятися я.
   - В умовах перенаселення Землі і загрози голоду, все більше кулінарів звертають свій погляд на світ комах. - Висипаючи вміст однієї з колб в блендер, говорив ведучий. - Білка в комах стільки ж, як у яловичині, багато мікроелементів, ненасичених жирних кислот...
   З блендера комашина маса перекочувала в якийсь агрегат, потім в мікрохвильовку - і вийшли симпатичні кульки, які пахли шашликом.
   - Хто хоче спробувати? Є сміливці? - Хлопець обвів усіх поглядом.
   - А, була не була! - Я рішуче встала і попрямувала до нього. - Давайте спробую! Не збираєтеся ж ви отруїти мене на очах у такої кількості народу?!
   - Ніхто вас труїти не збирається!
   На тарілочку мені поклали кілька кульок. Сияй - на смак, як справжній шматочок шашлику. Зелена - шоколадне тістечко. Рожева - фруктове желе з нотками ванільного морозива... Поки я куштувала, знайшлося ще десятка два сміливців. Коментуючи наші смакові відчуття, ми надихнули спробувати незвичайну їжу майже всіх, лише одиниці залишалися на своїх місцях.
   Незвичайний обід з молекулярними дослідами затягнувся на три години, тому до вечірки ми встигли тільки підібрати собі костюми. Я, наприклад, стала якимось блакитно-зеленим гуманоїдом з желеподібними щупальцями на голові, а Оксана - космічним піратом в легкому скафандрі і з купою незрозумілої зброї, що стріляє водою, гелівими нитками, світловими променями і музичними акордами.
   Великий Зал знову змінився: під стелею висіли галактики, туманності, комети і блукаючі зірки. Тут і там різнокольоровими потоками світилися лавові лампи. Крім космонавтів в неймовірних космічних костюмах, по залу снували Люди в Чорному і якісь мутанти, герої фільму "Зоряні війни" і кілька Аватарів. У деяких інопланетян було по три хвости або чотири руки, у деяких - по п'ять ніг і по третьому оці в лобі. Варіантів зі щупальцями теж було кілька, а блискучі з металевим відливом тканини скафандрів переливалися безліччю кольорів та відтінків.
   В космічних скафандрах ходили і наші керівники: Шеф, Соціолог, Психолог, Волонтер, Біолог, Еколог, Лікар, Артист, Музикант, Художник, Логік і Генетик, яких можна було впізнати по росту вище ста вісімдесяти сантиметрів. Хоча так само високих стало більше за рахунок нових лаборантів. "Ось так і можна відрізнити інопланетян від землян!" - подумала я. - "Всі, хто занадто високі - ляземці. Хоча і наших таких теж достатньо..."
   Позаземний круговорот закрутив музикою в стилі техно, електро і хаус, іграми та конкурсами на інопланетну тематику, уривками з фільмів і фотосесіями "на різних планетах". Ми вгадували фільми з уривків мелодій, знищували дротиками-кометами планети - надувні кульки, завойовували і рятували цивілізації і навіть вчили "ляземскій мову". І тільки я одна здогадувалася, що ця мова не вигадана, а справжня і що серед нас ходять справжні інопланетяни.
   Я спробувала було розповісти про це Оксані, але вона, як і очікувалося, мені не повірила.
   - Так-так, звичайно! І я теж справжній пірат, і у тебе щупальця на голові виросли! - Сміялася вона, коли ми переодягалися до сну.
   Ну що ж, значить, я залишуся наодинці зі своїми знаннями...
  
  Глава 13. День дванадцятий - неділя.
   П'ятнадцяте грудня виявилося Міжнародним днем чаю. Настя приготувала нам кілька видів чаю і розливала їх в маленькі чашечки. Так, попиваючи чай з сухим печивом, ми дізналися багато цікавого з історії чаю і про чайні традиціях різних країн.
   - Добре сидимо! - Поділилася своїми відчуттями Нелла Григорівна.
   - Так, так мирно і спокійно... - Погодилася Марина Олександрівна.
   - Добре, коли на серці мир. - Благодушно зітхнула Ніна Ваилівна.
   - Але ж мир не скрізь. - Нагадала нам Настя. - Десь йдуть бої, десь вмирають люди.
   - Добре було б, якби війни взагалі зникли! - Відставити Оксана порожню чашку в сторону і потягнулася за наступною. - Ну чому люди не можуть жити мирно?!
   - Я думаю, що їм заважає ген агресії. - Обережно вставила я. - Адже їм часто доводилося боротися з дикими звірами і з собі подібними за шматок їжі або за печеру. От ця агресія і вкоренилася. А коли жити стало краще, агресія перетворилася на війни.
   - От би цей ген видалити! - Висловив спільну думку Володимир. - Як би стало жити добре...
   - А як ви вважаєте, ви агресивні? У вас є ген агресії? - Запитала Настя.
   - Хто його знає. - Задумався Володимир. - Начебто я - людина мирна, але іноді декому хочеться врізати.
   - От-от! - Підскочила я. - Іноді я пухнасте кошеня, іноді - грозний тигр, а іноді просто хочеться осідлати мітлу і полетіти, збиваючи все на своєму шляху!
   - Давайте перевіримо ступінь вашої агресії за допомогою тесту? - Запропонувала Настя і ми всі погодилися.
   Виявилося, що всі ми цілком мирні люди, лише у двох ступінь агресивності перевалила за сприятливий мінімум. Через те, що сьогоднішньою сходинкою до щастя був МИР, Настя показала кілька вправ, що знижують агресію і допомагають заспокоїтися. Потім ми прослухали, підспівуючи, кілька пісень про мир і гармонію, а потім пішли на прогулянку.
   Взявшись за руки, ми зробили величезне Коло Миру - всі сто сорок чотири пенсіонери, більше п'ятдесяти лаборантів і волонтерів, інопланетяни і земляни.
   - Давайте всі, в один голос, крикнем: "Нехай буде мир!" - Запропонував Шеф.
   - Нехай буде мир!!! - Все разом прокричали ми в небо.
   І я дійсно повірила, що мир обов'язково настане, на всій Землі, і всі люди будуть щасливі...
   Обід після прогулянки виявився японським. Хоча ми і не переодягалися в японські костюми, все в кафе дихало Японією: дракони і віяла на стінах, гілки сакури в високих вазах, низькі столики з подушками-валиками для сидіння замість стільців, прямокутні тарілки на столах. Всі волонтери, одягнені в кімоно, принесли до столиків набори продуктів в скриньках і для початку оголосили конкурс суші.
   Ми робили суші з усього, що було в ящиках. Вони у нас вийшли і з м'ясом, і з рибою, і з фруктами, і з рисом, і з картоплею-пюре, і з гречаною кашею. Потім на невеликих коржах ми вчилися писати ієрогліфи майонезом і тут же їх з'їдали.
   Волонтери показали невеличку виставу в японському стилі. Після неї артисти запропонували нам вікторину приказок: вони зачитували приказку так, як вона звучить у перекладі з японської, а ми відшукували її аналог в нашій мові.
   З конкурсу перекладу ми відкрили для себе, що, виявляється, знаємо дуже багато слів японською: гейша, орігамі, камікадзе, харакірі, кімоно, саке, ікебана та інші. Закінчився обід справжньою японською чайно церемонією.
   - А тепер ми змушені сказати вам, що відпочинок на базі "Карнавал" в нашій Лабораторії Щастя підійшов до кінця! - Вийшов у центр залу Шеф. - Але ми б не хотіли, щоб ви забули про ці дні, тому приготували вам подарунки. Ваші волонтери роздадуть їх у ваших тренінгових лабораторіях. Піднімайтеся за ними!
   В якості подарунків були пакети з брошурами про правильне харчування з розробкою необхідних раціонів по днях, про психо-тренінги на різні випадки життя, про лікувальну і підтримуючої гімнастику з малюнками. Але найголовніше - пакети з порошками.
   - Ці порошки треба розводити: одна ложка на літр води. - Інструктувала нас Настя. - Пити треба по одній ложці розчину на склянку кип'яченої води перед сном. Вийде смачний і корисний напій, який лікує від будь-яких хвороб, зміцнює і омолоджує, надає бадьорості, радості і щастя.
   Здорово! - Зраділа Валя. - А на скільки вистачить такого пакета?
   - Одного пакету вистачить на півроку для однієї людини.
   - А якщо я захочу і для чоловіка? - Про всяк випадок запитала я.
   - Я дам вам і для чоловіка.
   - А для сина? А для сусідки? - Посипалися питання.
   - Ну, у мене зараз стільки немає... Та ви й не довезе все. Занадто важко буде... Давайте зробимо так: ви напишіть, на скільки людей вам треба, свою адресу та телефон, а ми потім вам надішлемо.
   Так всі і зробили. Зібравши речі, ми розсілися по автобусах і поїхали по своїх містах.
   - Привіт, Володя! - Подзвонила я чоловікові. - Я вже виїхала. В Одесі буду, кажуть, до дев'ятої вечора. Зустрічай!
   Всю дорогу я знову проспала. Увечері, вже в темряві, мене зустрів Володя, допоміг покласти валізу в багажник, і всього через півгодини я була вдома.
   - Якась ти... Молода, красива, здорова... - Розглядав мене Володя вдома вже при світлі. - Наче я тебе відправляв не просто відпочивати, а на машині часу в минуле.
   Я придивилася до себе - дійсно, мені було не більше сорока років!
   - Чи то ще буде! - Розсміялася я. - Ти у мене теж помолодшаєш!
   - Тільки б на немовля не перетворитися! - Пожартував Володя, важко нахиляючись, щоб розв'язати шнурки на черевиках.
  ***
   Через три дні мені на Нову Пошту прийшло кілька посилок - порошки і для мами, і для чоловіка, і для сина з невісткою та онуком. Вже за тиждень мама разом зі мною бігала, як дівчинка. Чоловік забув, коли у нього щось боліло і, встаючи вранці з ліжка, одразу ж біг підтягуватися на турніку, вбудованому в дверний проріз. За місяць син забув про спадкові головні болі, а онук. Який часто страждав на застуди, став абсолютно здоровим.
   Бадьора, щаслива, весела і завзята, я раптом звернула увагу, що по телевізору все частіше говорять про те, що то там, то тут припиняються війни, конфлікти, напружені ситуації. Почастішали випадки несподіваного оздоровлення важко хворих, все більше літніх людей виглядали і почувалися, як молоді, значно збільшилась кількість довгожителів, почали зникати епідемічні хвороби. Може, для когось це і не помітно, але я-то знаю - ляземці готують нас до Контакту.
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"